Пітьма вогнища не розпалює... Том 1

Мабуть, її туга й надія покликала улюбленого учителя на берег ріки, бо саме в той вечір вони зустрілися. Дівчина вигулькнула з-за кручі, доспівуючи останній куплет, а Радан стояв на зеленому горбику, освітлений призахідним сонцем, і прозоро-зелені очі його іскрилися. В руках вихователь чомусь тримав пучок хмизу, зібраного понад берегом. Побачивши дівчину, він розгубився. Потім, опанувавши себе, привітався і запитав:

— Сама написала пісню, Гейє?

— Сама, — кивнула дівчина, паленіючи від хвилювання.

— Чудові слова...

— Тобі подобається, учителю?

— Дуже. Тиша — вічна таємниця святих і пророків...

— І закоханих теж, — осмілилася додати Гейя.

— Можливо, — помовчавши, озвався Радан. — Я не вивчав цієї проблеми...

— Проблеми? — дивно перепитала вона.

Він закашлявся, нічого не відповів. Розгублено тримав хмиз, ніби не знаючи, куди його подіти. Дівчина виручила його, запитавши:

— Ти хотів розпалити вогонь?

— Так. Дуже хотів, — зрадів учитель.

— Я теж люблю живий вогонь.

— Тоді давай разом запалимо багаття... Послухаємо його, помилуємося...

— Послухаємо? — перепитала дівчина, дивуючись.

— Атож. Хіба ти ніколи не розмовляла з вогнем?

— З вогнем — ні. З квітами, з травами, з хмарами розмовляла. З далекими зорями — теж. А з вогнем не доводилося...

— Тоді допоможи назбирати побільше хмизу. Спробуємо почути прадавнього Агні...

Заінтригована Гейя метнулася по кручі, ламаючи сухе галуззя в заростях верболозів та соснових посадок. Незабаром на обраному Раданом горбику виросла чималенька купа хмизу. Учитель склав дрова на лисій глиняній площині, де хтось нещодавно палив багаття, притягнув два плоскі камені. Запросив дівчину сідати.

Сонце сіло за обрій. В зеніті зажевріли зірки.

Радан чиркнув запальничкою. Малесенький вогник торкнувся хмизу, затанцював на сухенькому гіллі, вихопився вгору, весело заспівав.

— Чуєш? — шепотом запитав учитель, дивлячись на смагляве личко дівчини крізь пасма прозорого диму.

— Чую, — майже подумки відповіла вона.

— Що ти чуєш?

— Несказанне...

Радан замислився над її словами. Зосередившись на багатті, мовчав. Інколи підкидав нові порції хмизу. Потім зненацька порушив мовчання:

— Хочеш — оповім, як я вперше почув мову огню?

— Дуже хочу, — загорілася дівчина.

— Було це давненько. Мабуть, літ п’ятнадцять тому...

— Мені було лише два роки, — озвалася Гейя.

— Так. — Учитель пильно глянув на неї, з притиском зауважив: — А мені — двадцять...

Вона промовчала, ніби й не помітила того притиску.

— Сталося так, — вів далі після паузи Радан, — що я потрапив у полон самоти і сумніву...

— Самоти? Поміж мільярдами людей?

— А хіба ти сьогодні не прагнула до самоти? — в тон їй запитав учитель.

— Прагнула, — згодилася вона. — Тільки цей стан для мене — благо, а не полон. У самоті — я не самотня.

— Парадокс, але прекрасний, — засміявся ласкаво він. — Ну, гаразд. Я заплутався. Та самота, що її я відчув тоді, була агресивна, руйнівна. Не буду торкатися причин, не це головне. Я облишив товариство, батьків... покинув школу третього циклу... це біля Львова... і поїхав до Чорногори. Все на світі обридло, здавалося немилим, безглуздим, марним...

— Багато дітей відчувають цей стан, — озвалася дівчина.

— Так. У мене це сталося в достатньо зрілому віці. Далеко не дитячий комплекс. Ніби хтось прокинувся в мені — мудрий, тисячолітній, всерозуміючий... І я побачив світ як товпище тіней, як лаштунки смішного спектаклю. Я почав глибоко розуміти світових песимістів — від Будди до Шопенгауера, від Еклезіаста до Лермонтова. При всій ознайомленості з аргументами видатних чи навіть геніальних мислителів моя душа не могла розшукати сенсу в дальшому проживанні, в тілесному бутті. Інколи здавалося, що хтось жорстокий і нещадний всовує нас у земні тіла, щоб катувати невинні душі, насолоджуючись невпинним потоком муки...

— Це в тебе, учителю, ніби з казок Гофмана, — зіщулившись, озвалася дівчина. Поглянувши на зоряне колесо вгорі, вона додала: — Ось тепер, коли бачиш міріади квітів або слухаєш плескіт дніпровської хвилі, не віриться, що таке відчуття може виникнути в юній душі. Двадцять літ... це ж лише початок шляху. Ти, виступаючи перед учнями, кожним слоном вселяєш в нас оптимізм, віру в небуденний сенс буттєвості... як же сталося, що сам потрапив у пастку?

— Може, тому я й маю право сіяти зерна оптимізму, — заперечив Радан, — що побував у лабіринті відчаю. Вогонь допоміг мені...

— Так, так. Ти обіцяв оповісти. Я слухаю...

— Заглибившись у Карпати, я вибрав невелику галявину поміж низькорослим кедрачем біля Сивулі. Вирішив беззастережно голодувати і, зосередившись, відчути голос Всесвіту, голос власного єства, не засмічений відлунням переповнених людьми долин. Рішення було безкомпромісне: або навіки залишитися там, розпрощавшись з тілесною шкаралупою, або розкрити в собі якийсь новий стан, котрий дав би радість існування...

— І тобі пощастило здобути те, що ти шукав? — схвильовано запитала Гейя.

— Зажди. Я все оповім. А втім, знаєш що? Трохи пізніше я написав поетичний діалог про те, що відбулося. Розмова з Вогнем. Увечері я запалив багаття, щоб зосередитися при ньому, і зненацька збагнув...

— Що ти збагнув?

— Причину мого руйнівного сумніву, моєї самоти. Де корені абсурду буття? В нашому прагненні до ілюзорності, до видимості, до шкаралупи явищ і подій. Послухавшись вогню, я запалив кільцеве багаття і викупався в ньому...

— Викупався?

— Атож! Чарівне дійство. Мов дикун, я танцював у пломінному колі, відчуваючи, як згорає павутина психічного абсурду, як рушаться заслони вікових стереотипів, нагромаджених у глибинах підсвідомості. Душа опромінилася новим, простим, життєдайним розумінням того, що людина — самотворящий потік вогню, а не тіло, заковане в міру, число й вагу...

— І все-таки... небезпечна мова вогню, — зітхнула Гейя, підкидаючи галузки в багаття. — Мені ближча мова землі, води, трави...

— І там — вогонь, Гейє, — засміявся Радан. — У кожній динаміці — вогонь. Тільки ми його не відчуваємо...

— Я розумію. Знаю, що всюди вогонь. Але ж в квітах, травах, у воді — він творящий, а не руйнівний...

— Звідки ми знаємо? — пильно глянув на дівчину учитель. — Хіба наше життя не руйнує тканину іншого життя — трави, плоду, тварини? Хіба в кожній клітині тіла не кричить якийсь в’язень, котрий став підвалиною для об’єднаного організму?

— Ти ніколи так не говорив з нами в школі, — здригнувшись, прошепотіла Гейя.

— Повна правда — тяжка, — кивнув Радан. — Але її треба знати, раніше чи пізніше... Треба знати, дівчинко...

— Повна правда — тяжка, — повторила Гейя задумливо. — Як це може бути? Адже правда — це пра-веда, істинне знання?! Хіба знання може обтяжувати?

— Ще й як! — усміхнувся Радан. — Прадавні мудреці збагнули той тягар тисячоліття тому. Нагадаю тобі слова з «Книги Еклезіаста»: «Хто примножує знання — той примножує скорботу...»

— Пам’ятаю. Ми вивчали уривки з цього твору. Проте все те ковзнуло по свідомості, не зачепивши її...

— Нас вражає лише те, що тотожне з власним досвідом, — підтвердив Радан. — Буйна, радісна дівоча стихія хіба може резонувати на сум та печаль зневіреного чоловіка, котрий все уже випробував... і ні в чому не знайшов сенсу?..

— І все-таки... правда життя повинна бути радісна! — вперто не згоджувалася дівчина.

— Правда повного життя, — підкреслив учитель, підкидаючи ще пучок хмизу до вогнища. Багаття жадібно загоготіло, постать учителя в сувоях сизуватого диму заколихалася. — Ти втямила, про що я кажу?

— Не відаю. Що означає — правда повного життя ?

— Це ж дуже просто. Живе все. Проте одна справа буяти в повну силу, насолоджуватися розквітанням, віддаванням, обміном... а інша справа... скажімо, потрапити на зуби хижака, нидіти від самотності, знемагати від хвороби...

— Так це ж окремі відхилення від буяння Древа Життя, — здивовано мовила Гейя. — Люди спроможні долати таку патологію, недугу...

— Я маю на увазі не окремі відхилення, а весь потік того життя, в яке ми входимо часткою...

— Тобто?

— Ти знаєш про гіпотезу Юрія Гука, астробіолога двадцятого віку?

— Про згасання в минулому другого сонця — Люцифера?

— Так.

— Знаю. Мене хвилювала ця космогонічна картина. Вона тривожна і зловісна...

— Пращури знали про катастрофу в нашому зоряному регіоні. Вони відобразили її в розмаїтих міфах та легендах. Проте реальність незмірно перевершувала містичні казочки. Раніше все зводилося до морально-етичних концепцій: гординя Першонародженого Архангела, повстання супроти Творця, битва у небі, поразка повстанця, його злостивість на людей — нових улюбленців Бога...

— А насправді?

— А в реальній динаміці Космосу все незмірно простіше й грізніше. Катастрофа цілих Всесвітів, деформація Континууму, тобто Цілості, а відтак — дегенерація Буття. Тобто все, що нас оточує, ніби спотворене порушенням тканини міжзоряного тіла. Космос — у лихоманці...

— Ти щось жахливе оповідаєш, учителю. Чому ж навіть в школі другого циклу нам не відкривають правди?

— Я ж сказав тобі — повна правда тяжка. Хіба може кожна свідомість її витримати? Якщо визнати цю тезу про катастрофу Цілості, тоді кожен збагне, що він — лише тінь справжньої реальності, лише хвилька Океану, лише карикатура Істини. Гай-гай! Ми ще досі тримаємося зарозумілості й гордині, як рятівної машкари, боїмося збагнути, що потрапили в космічну пастку, з котрої вибратися можна лише страхітливою ціною... буквально здираючи шкіру на собі, зрікаючись самих себе... таких, як ми є тепер...

— Інтелектом я ніби розумію... але почуття моє протестує. Чому, учителю? Хіба почуття не відображають реальності? Ось над нами зоряне колесо. Яке воно гармонійне, величне, урочисте. Ним милувалися сотні поколінь. Воно заспокоює, заколисує, втішає. Ніби промовляє: живіть спокійно в Земній Світлиці, все добре, все гаразд... я охороняю вас, ви мої діти...

— Голос Урана, правічного коханця Геї, — засміявся Радан. — Все правильно, дівчинко. Така його одвічна пісня. Ти — донька Землі, в кожній клітинці жіночого єства клекоче жадоба подарувати для Урана нового титана. Тому жіноче єство консервативне, воно не хоче слухати тривожних попереджень. Навіть у в’язниці, в ущелині гірській, з якої нема виходу, доньки правічної Єви залишатимуться самі собою...

— Хіба це погано?

— Прекрасно. Проте сини Уранові повинні ще й знати, де вони знаходяться: в надійному домі, що опирається на монолітний фундамент... чи серед обвалу? Що станеться з поколіннями, що їх ми плекаємо на радість і втіху? Будуть вони щасливі чи щезнуть в апокаліпсичному вогні?

— Навіть тепер так ставиться питання? — вражено запитала Гейя. — Тоді, коли Планета демілітаризована й об’єднана?

— Об’єднана Земля — лише можливість рятунку, — заперечив Радан. — Люди не вельми хочуть бачити небезпеку відкритим оком. Помізкувати про неї у вільний час — будь ласка... А палити нею мозок і день, і ніч — таких подвижників негусто!

— І все-таки... який же вихід, учителю? Мені ближчий шлях «гейців» — людей, котрі бачать рішення у беззастережній любові до Землі-Геї... А ти, я це відчуваю, обрав принципово іншу стежку...

— Так, — печально підхопив учитель. — Ти вгадала. Я цілковитий «раєць», прихильник вічного сонячного Батька — Ра. Рішення на Землі не може бути віднайдене. Бо й сама вона — теперішня наша Планета-Мати — тільки Огризок Вічної Геї, міфічної Великої Матері. У космічному вихорі катастрофи, що несе нас у безодню Чорної Діри, або Князя Пітьми, як називали сколапсованого Люцифера в минулому, ми розсипані, роздроблені, розгублені, розпорошені. Спотворено все: знання, відчуття, космоісторія, мета, сенс Буття. Всі критерії — змішані. Тому єдине рішення — вирощувати небувалі крила для якогось чаклунського польоту, не лише зоряного, а буквально — понадзоряного. Про це казав ще Джордано Бруно... Пам’ятаєш? «Крізь стрій світил я прагну в Безкінечність... Чумацький Шлях — внизу — я залишаю іншим...» Вражаюче прозріння: навіть зоряно-галактична структура буття для нього — бар’єр, що його треба подолати...

— А Земля? — ніби в забутті, прошепотіла дівчина, заплющивши очі. — Ось в моїй уяві... міріади квіток, росинок на траві, метеликів над луками, над садами... Спів соловейка... Сміх дитини... Що з ними станеться? Куди все це подінеться... після чаклунського, як ти сказав, польоту?

— Ах ти моя дорога ученице! — жартівливо засміявся Радан. — Куди ж може подітися будь-що? Якщо ти дивишся в спотворене дзеркало... і звикла до каліченого власного зображення... то що з ним станеться, коли розбити дзеркало ?

— Ти хочеш сказати...

— Саме так! — підхопив учитель. — Ти нарешті зможеш побачити, пізнати, збагнути свою правдиву подобу, віднайти правду і повну, й радісну !..

— Твоя модель метаморфози, повної зміни логічна, але... страшна. Невже ти вважаєш, що лише такий нещадний щодо себе шлях суджено людині?

— Я не знаю іншого шляху, Гейє, — суворо сказав Радан. — Хіба наша гідність мислячих істот дозволить гратися з Космосом в піжмурки?

— А якщо ти... і всі «райці» помиляються?

— Ми не бачимо альтернативи...

— Тоді це політ... без повернення?..

— Атож! Це ти гарно сказала. Один молодий «раєць» навіть пісню таку склав: «Політ без повернення». Хочеш — заспіваю тобі...

— Заспівай, учителю, — сумовито мовила дівчина. — Тим більше що ми ніколи не чули твого співу...

Радан підвів лице до зірок і проказав речитативом першу строфу:

— Страшна уява, — озвалася Гейя. — «Путь назад замело ураганами літ і зірками...» Цілий Космос для автора пісні — немов курява на шляху...

— А хіба не те саме казав Джордано? — Радан рішуче звівся, глибоко вдихнув пахощі дніпровських лугів. — Пора, дівчинко. Дякую тобі за цей чудовий вечір.

— І все? — дзвінко запитала Гейя, встаючи з каменя.

— Що все? — розгубився учитель.

— Ти розкрив переді мною безодню. І чим я тепер заповню її?

У голосі дівчини чулося страждання. Він взяв її за руку, допоміг зійти до стежини. Довго йшли мовчки. Нарешті, коли з-за круч замиготіли вогні Трипільської школи, Радан сказав:

— Пробач, люба Гейє...

— За що, учителю?

— Не стримався. Мені здалося, що ти...

— Що?

— Могла б... полетіти... І тому я так відверто розмовляв. Те, що витримує віковий дуб, стає руйнівним для десятилітнього деревця...

— Буває, що буря ламає навіть правічного дуба, — помовчавши, відповіла дівчина, — а однолітня очеретина лише гнеться перед тією силою... та й знову випрямляється...

— Ого! Ти глибоко мислиш, — схвально підхопив Радан. — Справді так. Свідомість, не виснажена інформаційним самумом, юна, щира душа... спроможна витримати найтрагічніші несподіванки... Вона ніби переступає понад ними, дивлячись за обрій... От я й гадав...

— Що я збагну тайну польоту?

— Так.

— Без повернення?

— Іншого шляху нема...

— А якщо знайдеться?

Радан зненацька зупинився, взяв її руки в свої долоні. Зазирнув у очі, що мерехтіли вогниками зірок.

— Спробуй знайти... інший шлях...

— І що тоді? — пошепки запитала дівчина, тремтячи всім тілом.

— Якщо той шлях буде такий же безмірний і величний, як зоряний... і надзоряний... підемо разом по ньому...

— Я спробую, учителю. Я шукатиму...

...

Спогади, спогади.

Болісні, пекучі, невблаганні.

Пізніше, лишившись на самоті, Гейя картала сама себе: «Шукачка нового шляху. Хвастуха. Кому вирішила перечити? Всесвітньовідомому учителеві, котрий вже все думав-передумав! Хвалилася синиця море запалити. Чому в мене вирвалося те необережне слово? А тепер він зневажатиме мене, не сприйме серйозно...»

Та минали дні. І дівчина спокійніше згадувала незабутній вечір. Зрештою, вона лише на початку шляху. В кожного свій неповторний вибір. Унікальна життєва стежечка. Навіть найдосвідченіший ботанік, проходячи по квітучому плаю, не може помітити всіх травинок, билинок, комашок, метеликів, джмелів, ящірок, камінців... Чому б мені не віднайти чогось небувалого, такого, про що він не догадується? Та й не лише він... Катастрофічний Всесвіт? Деформація Цілості? Падіння в інферно Чорної Діри? А може, всі ті лиха від хворобливої орієнтації свідомості? Просто ми не туди рушили... Вже давно-давно! Може, нас просто приспали ? І ми бачимо сни. Тяжкі, болісні, руйнівні... А в сні — ще система снів... А коли прокинешся... А як прокинутись? Існує безліч систем «пробудження» — від йогічних до релігійних, від психоаналітичних до магічних. Чому ж не вивели ті системи людство з полону, про який всі так болісно говорять?

А якщо це лихо — тільки людське? Скажімо, трави, птахи, метелики й квіти знають правду... і ніколи її не втрачали. Скажімо, вони бачатьїї, проте не можуть нам передати. Чому? Бо ми втратили спільну мову. Материнську мову Єдиного Життя. Тоді що? Почути їх, почути мову квітів, птахів, звірів... І запитати... Не соромитися запитати! Відкинувши пиху марних, забобонних віків. Сказати: «Друзі, брати... наші старші брати...» Саме старші, бо вони народжені незміряно раніше від нас. Мовити їм: «Ми заблукали, хоч і маємо так званий розум. Ми захопилися можливостями мозку — цієї небезпечної цяцьки Еволюції. Хочемо відтворити втрачену спільноту, відродити прадавню сім’ю...»

Гай-гай! Чи почують вони нас, якщо навіть ми зуміємо їх почути ? Чи не викинули вони нас із свого серця, як зрадників, мучителів і вбивць? Хіба можна простим бажанням подолати ту прірву, що її ми копали між собою і живим світом віками, віками?

А все-таки... А раптом вони жадають нашого пробудження? І у них відсутня мстивість? І досить простягнути руку, як у відповідь почується срібний сміх, як у Маленького Принца з давньої казочки Екзюпері. Вірю, що так має бути. Тоді що? Треба шукати. Шукати не лише для себе, для квітів, для птахів. А й для того, щоб покликати його і сказати: «Є, любий учителю, інша стежка до волі. Вона була поруч, а ми її не бачили. Не треба рватися крізь час і простір у Безмірність. Кожен з нас — Безмірність. І кожна квіточка — бездонність. Ходімо до лісу, ходімо до трав, до чагарів, на луки. Я попрошу моїх друзів... твоїх друзів... і вони відчинять браму...» Гай-гай! Мрії, мрії! Коли здійсняться вони? І чи здійсняться?

На уроках Радан вів себе так, ніби й не було тієї зустрічі. Інколи блискавиця учителевого погляду падала в її серце, в грудях спалахував огонь. І знову тиша. І запитання: «Ти шукаєш, Гейє?» — «Шукаю, шукаю!» — безмовно кричала вона. І здавалося їй, що цілий Всесвіт відлунює тим криком. А він... чи чув той крик він ?

Так, мої спогади, так! Не об’єднати орла й оленя, воду й вогонь. Недарма ж так розходяться шляхи «гейців» і «райців», що вони навіть різні філософії Еволюції формують. Проте що мені формули й доктрини? Серце квилить, плаче, наполягає: затримати політ без повернення! Є, повинна бути спільна стежина для двох... а отже — для всіх ! Хіба не разом Квітка і Сонце?

Спогади, спогади.

Куди ви мене повели?

Життя вирує, кипить, відлунює громами і симфоніями, криками дітей та ревом хижаків, клекотом птахів і нечутним шепотом думки. А ти — самотня поміж тим потоком. Ніби в пустелі.

Чому?

Як це можливо?

Правда повного життя. Так сказав учитель. І в цьому — найвища істина. Можеш мати океан благ, стоси книг, сотні товаришів, безліч доріг для самовияву. А щастя відсутнє, радості нема. Бо ти — неповний. Бо ти — лише частка Цілості. Ти ще тільки можливість суверенної істоти. Щоб стати нею, щоб народитисязнову, треба відтворити Цілість, знайти себе в іншому. Недарма про це так багато говорили всі прадавні мудреці. А чи самі вони досягали такого стану?

Гейя відчувала, що її ще нема без нього. Але де перехрестя, на якому зійдуться їхні шляхи? Від кого залежить, щоб це сталося? Він сказав «знайди»... Можливо, просто зронив фразу, щоб делікатно поставити дівчину на місце. А може... Може, й він жадає такого перехрестя? Те, що закрите для мудреців, — відкрите дітям. Здається, є така формула в священних писаннях минулого. Адже й тепер, в кінці двадцять першого віку, коли могутність Планети виплескується за межі Сонячної Системи, триває дискусія з приводу, здається, найтривіальніших проблем: у чому істина — в складності чи в простоті? Хто складає ядро людства — дитя чи дорослий ?

Смішні запитання, а вони підняли цілу бурю в суспільстві. Чому? Мабуть, тому, що торкнулися підвалин буттєвості й сенсу самого існування. Сучасний гнозис Планети — лабіринт складності. Все побудовано на ній. Цілі кілометри формул, плутанина комп’ютерів, чутлива взаємозалежність мільйонів пристроїв та систем — від Землі до космічних літаючих станцій. Все це складає гігантський супермозок. Хіба він дозволить започаткувати інший вектор пізнання — напрямок простоти ?

Друге питання такої ж глибини й масштабності. З давніх-давен навіть Бог в більшості випадків малювався Дитям на руках Матері. Всі народи поклонялися Дитині. Такий був заповіт: «Будьте як діти». Темні віки катування спотворили істину простоти. Проте діти стихійно завжди відчувають своє законне право на першість, на центральність у течії життя. Недарма останнім часом виникають на Планеті Дитячі Республіки. Триває спроба здійснити Революцію Простоти. А ящери минулого ричать. Учитель оповідав на уроках, що розгортається фронтальний наступ на психіку юних поколінь. Підпільні фабриканти ПСІЛ-апаратури намагаються позаконтрольно опанувати течією еволюційної свідомості, щоб мати змогу безкарно господарювати у збуреній, спотвореній ноосфері.

Чи не пожинаємо ми чортополох тому, що сіяли його зерна? Світлі плоди жадаємо збирати з дерев темряви. У лабіринтах шукаємо сонячних відкриттів. Воліємо добути теорію єдиного поля, користуючись мереживом заплутаних формул.

А тим часом кожне зернятко просто, спокійно, впевнено передає естафету правди Материнського Життя — без суперечок, без амбіцій, війни, антиномій, без філософій...

Дійшовши до цієї думки, Гейя щасливо засміялася, згадавши, що недавно зустріла щирого друга, котрий повністю поділяв її думки. І де ж? У хащах правічності, у країні легендарних шумерів. Дівчина запросила з Світового Інформаторію матеріали, що торкаються питання простоти й складності, дитинності й дорослості. Вже перші відтворення архівних раритетів на екрані дисплея принесли радісний сюрприз. Шумерський герой Ані — Син Зірниці промовляв до неї дружньо, довірливо, як сучасник і супутник на стежці пошуку:

«Грядуще відкриватиме людям ту просту правду, що Тайна Тайн — то відсутність Тайни. Тим, хто прагне іграшок складності, хто жадає блукати в лабіринті облудної вченості чи неправдивої віри, — тим неможливо збагнути величну простоту Правди.

А сутність простоти в тому, що всяке Пізнання — є скидання покривал, що б вони собою не являли. Скидаючи запони ілюзій, ми спрощуємо наші уявлення про світ, і наші звичаї, і наші бажання. Зрештою, приходимо до радісного відкриття, відомого прабатькам: все, що потрібно душі, — притаманне їй одвіку, а тому, прагнучи вдаль, — знайдемо в собі !

Це і є завершення блукань у Лабіринті Демонічного Дзеркала».

Як чудово, просто, велично. І дозволяє розпочати принципово іншу стежку пошуку. Не прагнучи на край світу. В собі.

Або ось — про дитинність і дорослість. З тих же манускриптів.

«Дитя й дорослий — різні істоти, хоч і зв’язані спільною пам’яттю, особою, ім’ям, родиною і долею. Як гусінь та метелик пов’язані між собою, але є антиподами, так і дитя та дорослий — одвічні антагоністи і навіть вороги (крім тих випадків, коли дорослий зберігає в собі дитячу душу). Принципова різниця цих порівнянь в тому, що метелик і гусінь — єдиний, природний потік розкриття першосуті, а дитя і дорослий — пов’язані так, як убитий і убивця, хворий і той, хто його заразив.

Дитя — дивовижно чиста істота, довірлива, щира, доброзичлива, готова до будь-якого шляху, готова дати плід радості й любові. Дорослий прищеплює дитині заразу етично-моральної чуми, злобного виховання, узгодженого з певними цілями й традиціями, і ніжна душа маляти починає покриватися корою заздрощів, ненависті, підлості, лінощів, осуду, брехні, а згодом — убивства й зради. Так нищиться в душі юної істоти Крилатий Геній Правди, а в тій же лялечці виростає кажан Зла».

Страшне попередження долинає з сивої давнини, проте в Космічній Ері люди нарешті збагнули просту правду самокритичного пророцтва. Збагнути — отже, покаятися. Покаятися — вернутися на забуту стежку.

Після древніх манускриптів Ані Гейя зацікавилася низкою книг та записів про людей, котрі прагнули подолати відчуженість природи, вийти з колії технізації світу, вернутися в лоно магічної цілості. Таким був український мудрець Григорій Сковорода, таким озивався з минулого німецький поет Новаліс, котрий прагнув відродити магічну людину. «Щоб тіло стало духовним, а душа — тілесною». Прекрасна мрія, і саме тут має бути рішення. Дерева й хмари — кінчики моїх пальців, зірки — мої рецептори почуттів, Всесвіт — тіло титанічної людини. Навіщо тоді ракети, комп’ютери, лабораторії, будівлі? Коли все і всюди — Я!

Все це гаразд, все це — прекрасно, але рішення ! Де воно? Як спростити буття, як вийти з лабіринту?

Та ось з двадцятого віку надійшли нові матеріали. Вони були з грифом: ПОЗАНАУКОВІ ЕКСПЕРИМЕНТИ. ШИРОКОГО ПІДТВЕРДЖЕННЯ НЕ ПІДТРИМАЛИ.

Папка із свідченнями про «Фітогомо», або «Людину-Квітку». З таємничою легендарною постаттю спілкувалася романтична Русалія — лікар-психіатр та її друг Григорій Гук, брат знаменитого Юрія Гука та не менш відомого Бориса, одного з творців Математики Цілості.

Вони запевняли, що їхній сучасник зумів об’єднати свою психогенетику з флорою, став свідомим учасником життя Планетарної Квітки, що йому зелене царство відкрило свої таємниці й еволюційні глибини. А що ж далі? Що сталося з Русалією та Грицем?

Тут теж таємниця. Достеменно відомо, що після якоїсь особистої трагедії романтична пара побувала в Кіберцентрі, де Борис Гук сконструював експериментальний хроноскоп «Резонанс Еволюції». Відбувся сеанс контакту з майбутнім (кінець двадцять першого століття). Отже, це вже десь наша епоха. Чому ніхто ие знає про такий контакт в житті? Чи мости в часі законспіровані, засекречені?

Далі... Русалія й Гриць раптово зникають. Ніхто нічого про них більше не згадує. Про «Фітогомо» теж.

Якщо це правда, якщо був такий прорив у серце флори, то хіба щирість Гейї недостатня, щоб повторити спробу ? В душі хвилювання, ніби вона має до цього якесь торкання, ніби Русалія, Гриць, та й легендарний «Фітогомо» — не луна минулого, а проста й дитяча реальність сучасності.

Гейя вирішила діяти...

Поглибила заняття по аутотренуванню, медитації, побувала в багатьох лабораторіях психоботаніки. Вчені вже вивчали контакти з психополем флори, проте домінувала думка, що рослинний світ перебуває на низькому рівні чутливості, не сформував розуму, а отже — не має свідомості. Дівчині такий зверхній напрямок досліджень був не до душі, вона шукала романтичних, магічних дослідників, проте не змогла їх знайти. Чи, може, вони уникали реклами і віддавали перевагу втаємниченим дослідам?

Вона вирішила діяти самостійно. День за днем виділяла кілька годин для контакту з квітами та деревами. В липні дві тисячі вісімдесят п’ятого року, коли літне буяння природи було в розпалі, дівчина повідомила вихователям школи, що хоче усамітнитися, і перепливла на дніпровські луки. Не взяла з собою жодної крихти харчів, вирішила провести експеримент повного самозречення.

Попливли ночі, дні.

Спочатку дівчина прогулювалася луками, зупинялася над квітучими групами білих гвоздик, жовтих іваників, диких мальв, милувалася ними, посилаючи ніжним, запашним друзям любов, радість, дружність. Не чекала швидкої відповіді, просто дарувала себе беззастережно, дякуючи зеленому диву планети за казкове багатство краси й гармонійності.

На третю ніч Гейя ввійшла в стан глибокого зосередження. Чумацький Шлях оповив її чоло зоряними пелюстками, дівчині здалося, що зоряний світ і вона — лише іскорки на поверхні якогось ніжно-променистого моря. Відсутня тривалість, завмерла мить, десь у безвість відкотилися тисячоліття і химери історії.

Проте три квіточки білих гвоздик, що їх вона тримала в полі зору, не пропали, не щезли в хвилях світоносної безмірності. Їхні пелюстки мерехтіли примарним сяйвом, ледь чутно дзвеніли. Гейя знала, що квіти відкриті для розмови. І вона зважилася запитати:

— Ви чуєте мене, білі красуні?

— Як і ти нас, — продзвеніли гвоздики.

— Чи відома вам тайна рослинного світу?

— Про яку тайну ти питаєш? Ми не відаємо жодної тайни. Все відкрито, все прекрасно, все в потоці дива і радості...

— А коли прийде косар чи звір... коли ваша квітка падає в пилюку, під ноги насильникам, куди тоді пропадає гармонійність і краса?

Квіти довго мовчали. Потім почулося щось дивне:

— Те, про що ти мовила, — ваша турбота. Квітка тут, квітка там. Ми є всюди, завжди...

Дивні поняття пливуть у серце дівчини, змивають павутину забобонів та упереджень. Як це просто і урочисто. Ти не лише тут, ти — всюди. Хтось вважає, що зникає твоя голова, рука, мисль, творча дія? Дарма! Ти відроджуєшся знову й знову, ніби міфічний Прометей, міняючи місце, форму, вияв.

— Мої любі, я почула легенду про Людину-Квітку, котра знайшла шлях до серця зеленого світу. Чи знаєте ви про неї?

— Знаємо.

— Чи жива ще вона?

— Хто віднайшов спільноту з квітами — той уже вічний.

— Як зустрітися з ним?

— Шукай. Клич. Хто гукає — того чують!

— А ви — можете допомогти зустрітися?

— Ми вже допомогли. Він почув.

— Почув? І я побачу його?

— Побачиш. Почуєш.

— Коли? Де?

— Там, де це вже відбулося.

— Я сама не збагну, про що ви мовите...

— І нам не все зрозуміле. Ти жадаєш зустрічі? Вона вже є. Воля веде тебе до єднання. Зерно, що лежить у землиці, хіба печалиться тим, коли воно виросте? Воно вже росте!

— Я збагнула, чудові мої! Я розумію. Дякую, дякую...