Пітьма вогнища не розпалює... Том 1

А потім — жахлива вістка про війну. Її чекали, передчували, проте повідомлення про напад Німеччини було громом серед ясного неба. Налагоджувалося життя, люди вперше за багато літ наїдалися вдосталь хліба й до хліба, весна сорок першого видалася доброзичливою, врожайною: стіною стояли на українських полях жита, пшениці, буйно зацвіли сади й зав’язалися на плід. Пам’ятаю прогулянки в полі за Буртами: жито вигнало так високо, що я пірнав у нього з головою — а ріст у мене був підходящий. Більше ста вісімдесяти сантиметрів.

У червні ми з сестричкою їздили до Києва, здавали документи до геологічного технікуму. Оля бажала туди перевестися із Ржищівського педагогічного училища, а я вирішив поступити на перший курс. Поверталися ми, як завжди, пароплавом, бо автобусного сполучення з Кагарликом до війни не було. Херсонський пароплав усю ніч повз до Ржищева, десь о четвертій ранку ми зійшли по трапу на берег. Над Дніпром уже розплющував око схід, світанкова прохолода змушувала щулитися. Не встигли ми пройти й п’ятисот метрів, як над пустельними вулицями Ржищева загримів динамік: «Громадяни й громадянки Радянського Союзу!» То була відозва Молотова до народів нашої країни. Ми незчулися, як пролетіли відстань від Дніпра до Буртів, дома всі вже знали про тяжку вістку. Люди дивувалися, чому Сталін не виступив по радіо. Деякі їдучі діди зауважили, що вождь всіх народів ще не встиг зорієнтуватися, у якого Сірка позичати очей, як пояснити людям, що «братська партія» вчинила віроломство.

Ті дні згадуються, мов у тумані. Не можу досі пояснити того, що сталося з нашою сім’єю, чому були вчинені рішучі, несподівані кроки: батько блискавично розрахувався з роботи в Києві, хатку ми продали буртянським людям, сякий-такий скарб повантажили на підводу і рушили степовими путівцями до Витачева. Пам’ятаю, як нас перейняли десь біля Стрітівки хлопці з мисливськими рушницями (добровільна дружина, сформована для затримання німецьких шпигунів!), перевірили наші документи та добро, зав’язане вузлами. Запам’яталася химерна гра тих парубків у солідних «вартових», сварливі голоси, погрози «відправити куди треба». Зрештою нас відпустили. Біля Витачева розплатилися з господарем підводи, найняли куговщика з човном, переправилися до родинного села Кілова. Там влаштувалися на перші дні у рідної тітки Ганни, батькової сестри.

Чому батько вчинив так нагально й несподівано? Він ніколи не міг пояснити цього. Коли я його запитав про це вже після війни, він розвів руками: «Ти знаєш, я не думав. Було таке відчуття, ніби хтось інший діє помимо мого бажання». Це саме те, про що я згадав: причини тих або інших вирішальних подій сягають коренем невидимих і невідомих глибин...

Наступні події показали, наскільки позасвідоме рішення батька було мудрішим від будь-якого іншого, продиктованого тверезим розрахунком. Ймовірно, що похапливий переїзд врятував життя не лише мені, а всій сім’ї. Проте аналізувати тонкі закономірності долі, напевне, не слід, тим більше що й читачеві це не вельми цікаво. Згадаю лише ті події, що до невпізнанності збурили глибини моєї юнацької душі...

Величний Дніпро, чарівні річкові луки, казкові ліси довкола Кілова так магнетично зачарували мене, що на кілька тижнів тривожні думки про війну вилетіли з голови. З’явилися нові товариші, знайомі, я пропадав днями на річищі, біля гаток, де вода вирувала на камінні, створюючи безліч заток та вирів, у яких жирувала розмаїта риба. Батька мобілізували до армії, не зважаючи на хворобу серця, ніг та емболію ока, ми залишилися без годувальника, тому захоплення рибалкою було дуже й дуже доречним. Я навчився ловити окунів у кущах верболозу, а миньків поміж камінням і хутко досягнув такої майстерності, що за кілька годин добував до п’ятнадцяти-двадцяти кілограмів риби.

А довкола творилося щось незбагненне. Повинен нагадати тобі, шановний читачу, що наше покоління було виховане під грім переможних барабанів та реляцій, в яких твердилося, що ворогу ми не віддамо й «п’яді рідної землі», що «будемо бити ворога на його території», що «наша армія найсильніша в світі»! Тому не лише діти, а й дорослі очікували, що за кілька тижнів ми перемелемо віроломні орди фашистів, а потім покотимо їх на захід, до гнізда, де зародилася гітлерівська банда.

Гай-гай! Кожен день приносив прямо протилежні вісті, спочатку їм навіть не вірили, але оскільки повідомлення Інформбюро підтверджували їх, то доводилося переосмислювати все, що з нами відбувалося в останні десятиліття...

Згадується химерний випадок уже з пізніших часів. У недавно побудованій хатині батько мурував піч. Для вивершення комина запросив сусіда Михайла, котрий хвалився своїм умінням: «Як змурую вам піч, Павле Трохимовичу, то вже й вас на світі не буде, а вона стоятиме». Ну гаразд, почав той Михайло мурувати, вивів комина аж до дірки в стелі, і раптом все те нагромадження цегли потріскалося, захилиталося, похилилося. «Майстер» злякано закричав:

— Тримайте, Павле Трохимовичу! Ой, тримайте!

Батько підставив свої широкі плечі, на якусь мить затримавши обвал. Михайло танцював розгублено довкола, цмокав спантеличено і розводив руками. А батько, потримавши трохи купу цегли, що напирала на спину, гнівно запитав:

— То скільки ще тримати мені, Михайле?

— Трішки! Ще трішечки! Я щось придумаю!..

— Іди ти к...

Батько послав великого майстра в таке місце, що про нього незручно й згадувати, і відскочив убік. Комин з гуркотом та лускотом завалився. Ми завершили мурування печі самостійно, без участі хвастуна.

Той випадок є ілюстрацією до ситуації сорок першого року. Сформована «великим корифеєм» споруда розпадалася, ніби картковий будиночок, під ударами вермахта. Героїчний опір командирів та окремих підрозділів сягав своїм корінням не вірності вождю чи його соратникам, а одвічного, прагенетичного чуття єдиної родини, котру захищають в смертельну пору небезпеки, незалежно від того, подобається воїнові його князь чи володар.

Не встигли люди отямитися, як ворожі війська пронизали сотні кілометрів України, оточили Київ, вийшли на Правобережжя Дніпра. На Лівобережжі почали рити окопи, траншеї, бункери. Люди теж закопувалися у землю, готували самі собі землянки, запасалися сіллю, сірниками, милом.

Ще один спогад з тих апокаліпсичних днів. Мати послала мене в Київ забрати документи з геологорозвідувального технікуму. Чому так було вирішено, я не пам’ятаю: мабуть, стало ясно, що про якесь навчання в умовах війни не може бути й мови. Я зробив це хутко, злякана секретарка віддала документи, навіть не вимагаючи розписки. Повертався додому самотужки, жодного транспорту не було. Біля Осокорків якийсь дядько перевіз мене на Лівобережжя, а там я підбігцем урізав луговими шляхами — мимо Процева, Гнідина, Вишеньок — до Кілова. Раптом від Борисполя, де був військовий аеродром, з’явилося в небі вісім наших літаків з подвійними стабілізаторами на хвості. Я таких ще не бачив, певно, то була якась нова модель — граціозна, срібляста машина. Ескадрилья прямувала в напрямі Правобережжя. З-за круч вигулькнув меткий, як оса, «месершміт», завиваючи, накинувся на гурт зорекрилих бомбардувальників. У високості закипів бій. А втім, хіба можна було назвати боєм страхітливу й нещадну розправу фашистського аса з безпомічними літаками: на кожного з них достатньо було короткої черги, щоб у полум’ї й диму вони рухнули з неба на жовтіючі луки. За кілька хвилин чотири або п’ять машин впали на землю, інші втекли, а торжествуючий «месершміт» — пихато й бундючно (саме так я відчував його настрій) — пірнув за кручі Правобережжя.

Не зоряні літаки падали тоді вниз, шановний читачу, — то деформувалася наївна дитяча картина реальності, легковажно чи злочинно намальована безвідповідальними лідерами на скрижалях свідомості довоєнного покоління. Я плакав невтішно й люто, дивлячись на трагедію наших безпомічних хлопців, відданих на розправу гордовитим чужинцям, я крутився в’юном на луговій стежці, б’ючи безсило кулаками по землі. Душа пробуджувалася для нового, трагічного самоформування. І ніхто не міг допомогти їй в тому. Ніхто...

...

Події наростали, ніби гірський обвал. Панічні чутки розтривожували людей, ніхто не знав нічого певного, тим більше що сім’ї відповідальних працівників утікали, чим тільки можна було, на схід. Селяни запитували командирів, які інколи з’являлися на артилерійських позиціях понад річищем, чи надійна оборона на Лівобережжі, чи пощастить зупинити німців, що чути з Москви, де ж наша хвалена непереможність. Офіцери матюкалися, посилали і власних воєикерів, і самих себе до бісової матері або й далі, бо в тій круговерті, що творилася довкола, неможливо було знайти не те що якоїсь логіки, а й найменшого глузду.

Інколи наші батареї били залпами по дніпровських кручах. Нам видно було, як розліталися вщент хати у Витачеві, як баранчики кучерявих вибухів розквітали там і сям на горах і полях. Гітлерівці одразу ж відповідали мінометними залпами, вибухи чавкали, крякали, ухкали на городах, в подвір’ях, вибивали вікна, трощили ґанки, ранили і вбивали дітей та жінок. Кілька разів над селом пролітала «рама», скидала бомби. Були жертви, згоріло ще з десяток хат.

Якось восени сестра Оля прибігла з лісу схвильована, вражена. Крикнула мені:

— Бачила в лісництві Будьонного!

— Брешеш!

— Точно він! Вуса, відзнаки!

Для нас ім’я Будьонного звучало так, як легендарний Ілля Муромець або казковий Іван Побиван, Котигорошко. Здавалося, що такі люди живуть у якомусь особливому світі. А тут... Будьонний у лісництві!..

Ми стрімголов кинулися до Підбірного, де мав бути прославлений командарм Першої Кінної. Тихенько пробралися крізь кущі, виткнули носи з-за паркану. Те, що я побачив, здавалося кадрами кіно: живий, справжнісінький Будьонний сидів біля вкопаного в землю столика на подвір’ї лісництва, розглядаючи карту, а довкола нього товпилися командири та кілька людей в цивільному. Тут же біля воріт, на піщаному шляху стояло кілька танкеток, їхні мотори тихенько вуркотіли, пихкаючи синюватим димком.

Полководець щось галасував про пальне, про Бориспільський аеродром, стукав кулаком по столу. Командири виправдовувались, щось пояснювали, тикаючи пальцями в карту.

— До с...и мені ваші пояснення! — лютував командарм, встаючи з-за столу. — Довкола самі лише подонки, зрадники і боягузи, мать вашу перемать, так вашу перетак!

Я відчув, як обличчя моє паленіє від сорому чи ще якогось невідомого почуття: хіба юнацьке сумління могло припустити, що людина з легенди спроможна випльовувати з своїх вуст отакі блюзнірські слова та лайки? Хай там якісь трактористи чи конюхи, а то ж герой?!

Будьонний, шаленіючи від злості, рушив у супроводі командирів до шляху, сів у передню танкетку. Ті, що залишалися, про щось його розпитували. Будьонний махнув рукою і ще раз вилаявся. Заревли мотори, колона машин рушила й хутко щезла за стіною дерев.

Ми з Олею, похнюпившись, повернулися додому. Нікому не розповідали про те, що почули, бо й самі не довіряли власним вухам. Отакі факти з життя були, можливо, страшнішими катастрофами для дитячої свідомості, аніж військова поразка наших військ.

Наступної ночі з усіх артилерійських позицій зникли гармати, на горбах, де купчилися в окопах червоноармійці, не лишилося жодної людини. Всі наші захисники кудись випарувалися, наче їх і не було. Біля колгоспної стайні, де військові інтенданти влаштували склад обмундирування, ворушився люд купою мурашви. Жінки, чоловіки, діти оберемками несли шинелі, зимові штани, куфайки, кирзові чоботи, білизну. Якась жінка крикнула моїй матері:

— Чого очі витріщила? Біжи скоріше та бери, що лишилося! Дармове ж, бо всі наші накивали п’ятами!

— Я його не заробила — я його й не візьму, — махнувши рукою, одвітила мати. — Те, що дарма припливе, те росою і спливе! Хай тим добром той, що не при хаті згадуючи, радується!

— Ну й дурна! Все’дно ж пропаде!

Мене цікавило інше: втікаючі радянські війська залишали багато штабних причандалів — папери, олівці, карти, динамоліхтарики, книги, фарби, ватманський папір; ми з троюрідним братом Андрієм Приходьком шастали по ближніх та дальніх посадках, розшукували ті місця, де штабісти складали на купу все згадане добро й підпалювали його. Дещо пропадало, а дещо лишалося неушкодженим. Я приніс додому три ліхтарики, вироблені Ленінградським заводом «Електросила» (вони були зручні тим, що не потребували батарейок), десяток блокнотів, гору олівців, два нагани і набої до них. Темної ночі ми зробили вилазку на територію Русинського військового табору, що містився навпроти Ржищева. Там все зруйнували при відступі, підірвали житлові приміщення, спалили, але бібліотека залишилася під купами цегли, ми длушпалися під прикриттям осінньої ночі поміж тим мотлохом, намацували навмання книги і навантажували в заплічні мішки.

Так пощастило добути дореволюційне видання морських повістей Станюковича, Достоєвського, великий однотомник Пушкіна, кілька «Кобзарів», «Исповедь» Толстого, підшивки «Ниви» за 1910 рік, ще щось, не можу згадати. Бібліотека виявилася випадковою, хаотичною, проте для моєї тодішньої свідомості, котра знемагала у вирі парадоксальних подій, кожен том здавався своєрідним духовним кругом порятунку, кинутим долею у річище життя, де я безпомічно крутився. Коване слово Тараса, чаклунські вірші та поеми Пушкіна відкривали для юної душі світи надійні, фундаментальні, світи духовної незламності й віри у нетлінність ідеалів добра й краси. Ясна річ, моя свідомість зовсім не так витворювала формулу порятунку, як оце нині вона вимальовується, проте суть процесу була тотожна тому, що я відчуваю тепер, згадуючи майже легендарні дні катастрофи й нового народження.

Навіть «Исповедь» Толстого, що її юнацька думка не могла повністю переварити, вплинула чомусь дуже позитивно на тодішній стан. Душа на прикладі грандіозної трансформації великого письменника втямила несподівану істину, що головне в людині не випадкові нагромадження й втрати, а формування понад плином історичного сміття таких нетлінних вартостей, що їх не соромно показати людям при будь-якій ситуації.

Люди причаїлися, чекали. Що ж тепер? Якої халепи чекати? Де фронти, де німці? Канонада гриміла десь поза Борисполем, долинали чутки про масштабні, небувалі оточення військ під Остром, за Яготином, під Харковом; німці обійшли Київ десь північніше, південніше, фронти розпалися на клапті, ніхто нічого не знав, багато підрозділів самотужки пробивалося на схід. На наше подвір’я завітало кілька льотчиків, один з них мав на петлицях три ромби — молодий, красивий генерал з високим чолом, прорізаним глибокою зморшкою. Ми якраз пекли у печі гарбузи з нового врожаю, льотчики жадібно їли те пригощення, майже нічого не відповідаючи на запитання тітки Ганни й моєї матері. Генерал попросив убрання — перевдягтися. Жінки нашукали гостям піджаків, штанів, Що лишалися від мого батька та дядька Грицька. Форму льотчики спалили, подякували за гостинність, попросили провести на лісову дорогу до села Старого. Я з сестрою показував їм стежку у молодій посадці, намагаючись допитатися в генерала, чого ж нам ждати, на кого сподіватися.

— Голубчику, — зітхнувши, відповів льотчик, — такі дні, як ось тепер, випробовують нас. Хто на що здатний.

— Як це? — не розумів я.

— А так. Знаєш, є таке російське прислів’я: «На миру й смерть красна!» В гурті, на фронті, коли поруч товариші, коли на тебе дивляться, оцінюють, — легше навіть життям ризикувати, відчуваєш підтримку товариша, друга... а ось так... коли все в тумані, коли фронти невідомо де, коли ось я — вищий офіцер — стаю просто обірваним бродягою... тут має прорости з душі справжня твоя сутність. Збагнув?

— Не зовсім, — розгубився я.

— Ти читав Робінзона?

— Читав...

— Ну от... Людина самотня на пустельному острові. Легко збожеволіти, втратити людську подобу. Мабуть, пересічна людина так і дичавіє, потрапляючи в подібні умови. А Робінзон, як пригадуєш, витримав, кристалізував свою людськість, не дав самотності знищити глибинну сутність...

— Тепер починаю розуміти...

— Ну й добре. Вірити треба в те, що ми читали в мудрих книгах, що нам заповіли батьки, чого чекає земля рідна і народ. Гадаєш, я не помічав, як дивилися на нас твоя матінка і господиня хати? Думаєш, легко нам кидати вас напризволяще перед ворожою навалою? Боляче, хлопчику! Боляче так, що легше вмерти, аніж дивитися людям в очі...

— Чому ж так сталося? Ми ж були найсильніші!

— Мовчи. Не треба порожніх слів. Життя покаже, чому відбулася оця катастрофа. Головне — не втрачати віру...

— То вернуться наші? Ви знову повернетеся назад?

— Я — не знаю, — печально сказав генерал. — А наші вернуться. В цьому нема ніякого сумніву. Чуєш? Вір сам і товаришам кажи про це!..

Ми попрощалися з льотчиками на краю села. Наступав вечір, вони розтанули в хащах, ніби їх і не було.

Сестра чомусь заплакала — гірко, невтішно.

— Чого ти? — здивувався я.

— Не знаю. Мені здалося, що цей красивий генерал незабаром помре...

— Звідки ти взяла?

— Побачила. Мені показалося, що він лежить горілиць на дубовому листі, а його товариші копають могилу... а на скроні — рана.

— Таке приверзеться!..

Не знаю, чи було якесь зерно в інтуїтивному передбаченні Олі, проте із Старого долинула чутка, що група радянських офіцерів, переодягнених в цивільне, потрапила в засідку до групи німецьких мотоциклістів. В короткому бою фашистів перестріляли, але й найстаршого в групі втратили. Його поховали в лісі. Що трапилося далі з втікачами — невідомо...

За кілька днів до Кілова в’їхала автомашина — чотиримісний кабріолет. Дверцята відчинилися, на землю ступив словацький офіцер. У супроводі трьох солдатів він відвідав приміщення сільради, звелів супутникам зірвати червоний прапор, проте іншого не почепили. Гурт людей з найближчих хат зібрався біля церкви, приготувався слухати промову нової «власті». Офіцер — випещений, вродливий, стрункий — дивився на жителів доброзичливо й дружньо (у всякому разі, мені так здавалося). Він звелів затямити, що «жидо-большевики» вже ніколи не повернуться, що треба зникати до влади «великого рейху», що всі розпорядження військового командування, а згодом — новопризначеної цивільної влади рекомендується виконувати хутко й безвідмовно, бо за законами військового часу непослух карається смертю. Офіцер розмовляв химерним суржиком, мішаючи словацькі слова з українськими, проте все було зрозуміло.

— Ясно те, що я сказав? — запитав офіцер.

Люди прогули, що все ясно.

— А оскільки ясно, то вибирайте собі старосту, коменданта, зголошуйтесь добровільно до поліції, щоб оберігати порядок і виловлювати бандитів. До того ж... бачу, що на церкві Божій хреста нема. Як можна жити без служби Божої? Ай-я-яй! — докірливо помахав пальцем офіцер, ніби батько неслухняним дітям. — Негайно поставте хреста на церкві, найдіть священика, розпочинайте жити мирно і слухняно...

Я стояв за церквою, виглядаючи з-за стіни, і здавалося, що все те відбувається ие в справжньому світі, а на сцені театру, під відкритим небом, діється бездарний, дурний спектакль, в якому всі люди і учасники, і глядачі. Ось лише режисера не видно, але його присутність відчувалася щохвилини. Ім’я тому постановникові — страх! Він торкався незримими щупальцями кожної душі, кожного серця, і найганебніше було те, що механізми боягузтва, які спрацьовували в присутності окупантів, формувалися в попередньому соціумі — найпередовішому, найлюдянішому, найкращому в світі...

Наступного ранку в центрі села заторохтів мотоцикл. До Кілова прибуло два німецьких автоматники. Всюди було розклеєно відозви з вимогою здати зброю. За непослух — смерть.

Я захопив нагани, зустрівся з Андрієм Приходьком. Ми чкурнули до гатки, там над річищем, у кущах лози, заховали зброю й набої. Потім повернулися до церкви. Автоматники стояли на перехресті вулиць, курили сигарети, весело регочучи, а мимо них проходила вервечка червоноармійців та матросів у чорних бушлатах. Вони кидали рушниці, револьвери, ПТР (протитанкові рушниці) та кулемети на купу, та гора росла, ширилася. А оспівана армія, похнюпивши голови, отримувала з рук окупантів «перепустки» і прямувала до переправи.

Німці, роздаючи папірці, вигукували:

— До матки! До матки! Війна капут!

Я не вірив своїм очам, не міг збагнути, чому сотні людей покірно вручали свою долю нахабним, зарозумілим напасникам, яка гіпнотична сила змушує наших бійців, котрі, безумовно, здатні були на героїчні справи, на мученицьку смерть, покірно складати зброю під ноги ворогам. Пізніше стало відомо, що на Правобережжі, за переправою, обеззброєних бійців відправляли до табору, що дехто з них, збагнувши обман, розривав пелену заціпеніння і виривався з рук окупантів. Відомо всім нам, що пізніше, коли країна знову відновила монолітність духу, кожен з тих упокорених спалахував і повертав собі генетичну мужність. Але ж чому тоді розпався ланцюг єдності, чому тисячні маси героїв перетворилися якоїсь миті в гурт безпомічних ягнят. Хіба пояснили ми це навіть тепер? А що ж міг відчувати я — чотирнадцятилітній підліток, по щоках котрого текли сльози безсилого жалю і розгубленості, бо перед моїм поглядом тріщав, розпадався на частки неповторний космос юної душі?!