Остання орбіта

ШУРХОТИ ЧУЖОЇ ПЛАНЕТИ

Все навколо було одноманітне, понуре: голі, зруйновані часом гори, кратери з оплавленими схилами, пісчані плато, звивисті, мов річища колишніх рік, сухі долини. Щось середнє між Місяцем і Марсом. Вдивляючись у цей сумний пейзаж, Балачан іноді сам дивувався, чого це він потрапив сюди, хоча саме через його наполегливість і відкрили тут спостережну станцію. Однак на Землі йому все уявлялося інакшим.

Експедиція Туровця, яка повернулася з простору півстоліття тому, помітила на цій планеті системи Лаланда щось незвичайне. Начебто, як тільки далекий і яскравий Лаланд ховався за небосхилом і на небі блакитним розсипом спалахували зорі, у вузьких тіснинах, що були поблизу стоянки зорельота Туровця, виникали таємничі шурхоти.

Тоді Туровцю не надто повірили. Від планети, яку попередні експедиції назвали Кам’яним М’ячиком, ніхто нічого незвичайного не чекав. Повідомлення поклали в архів, і там воно пролежало аж до того часу, поки на нього не наткнувся він, Балачан.

Хтось інший навряд чи звернув би увагу на ці рядки серед величезної за об’ємом і різноманітністю інформації, яку доставила експедиція. Балачан же любив космічні загадки, вважав, що кожне явище повинно мати пояснення. Це не мало.

Балачан відшукав Туровця, який уже не ходив у простір, і попросив розповісти про ті шурхоти більш докладно, аніж було у звіті. Начальник експедиції нічого особливого не додав. Сказав, що їх вразило відчуття якоїсь переміни в нічному житті планети, і хоча вони її не зрозуміли, в щоденнику, однак, зробили запис. Чому не проникли у суть? Пошкодували часу, бо нічого певного не бачили. Балачан, коли вже йому щось вбивалося в голову, робився напористим. Він цілий день доймав питаннями Туровця, і врешті в густому тумані, який окутував таємницю шурхотів, ніби зблиснув непевний промінчик. У одну з ночей, як згадав Туровець, в них двічі зникав радіозв’язок між зорельотом і пошуковими групами, які працювали в тіснинах. Ненадовго, хвилини на три щоразу. Причину з’ясувати, однак, не вдалося.

Фахівці зорельота тоді висловили міркування, що в усьому було, вочевидь, винне перемінне силове поле планети, яке на той час могло різко посилитися. І хоча ніхто раніше цього поля не помічав, слово «перемінне» відіграло свою роль і з висновком фахівців погодилися. Тому й потрапило повідомлення Туровця на полицю у сховищі. А Балачана збіг насторожив.

Після розмови з Туровцем Балачан розгорнув бурхливу діяльність. Ходив по комітетах Академії наук, доводив, переконував, вимагав. І домігся свого. Разом з двома добровольцями, такими ж шукачами космічних таємниць — Камаєм і Тарасевичем, — він опинився на Кам’яному М’ячику. З того дня минуло вже сорок земних діб, а він усе ще не міг по щирості сказати, даремно чи ні летіли вони сюди. Коли й була таємниця, то планета міцно тримала її, поспіхом ховаючи від чужих очей і вух. Здавалося, не вистачить того року, який був відміряний Балачану і товаришам на пошуки таємниці планети.

Щовечора один з їх трійки вирушав до тіснин, де люди Туровця відзначили нічні шурхоти. Там була створена спостережна станція. В затишнім будиночку, обладнаному досконалою технікою, можна було, не боячись нічого непередбаченого, спостерігати за тим, що відбувається на схилах гір і в долинах. А спостерігати, власне, не було за чим. Щоправда, шурхоти виникали. Чутливі прилади вловлювали щось схоже на рух, немов хтось спритний і обережний крався повз стіни спостережної станції. Принаймні, так лунали в навушниках ці шурхоти. Але коли їх залишали істоти, то були вони, певно, невидимками, бо на екранах жодного разу не майнула навіть тінь. І Камай з Тарасевичем все частіше зауважували Балачану, що шурхоти певніше за все виникають внаслідок значної різниці денних і нічних температур, які породжують певні електричні явища.

Це було вельми схоже на правду, і в Балачана після таких розмов починало тривожно нити серце. Він напружено думав тоді, чи не припустився помилки, піддавшись уявній загадковості випадку. Затим переконаність брала гору. Шурхоти ж бо існували, а силове поле — ні. І навіть коли він з хлопцями з’ясує, чому переривався зв’язок, звісно, якщо це явище має стосунок до планетних умов, то й тоді вони не даремно прибули сюди. Але, як на те, зв’язок працював бездоганно, і Балачан губився, що йому розгадувати — шурхоти чи провали в з’язку.

— Послухай, Балачане, — сказав якось Тарасевич, повернувшись з нічного чергування, — давай відкладемо наше полювання за шурхотами. Все одно, коли їх видають привиди, ми їх не зауважимо.

Настав ранок їх сорок першого дня на Кам’яному М’ячику. В далекій високості засвітилися непевні золотисті відблиски.

— Обман, бутафорія, — протягнув Тарасевич, киваючи на посвітліле небо. — Ця символічна атмосфера не містить ні тепла, ні холоду. Тому й тріщить все довкола.

— Вночі? — несподівано почулося з сусідньої кімнати, де спав Камай.

Балачан прислухався. У цьому питанні-репліці майнув якийсь прихований сенс.

— Тобі мало нічних? — Тарасевич зазирнув до кімнати товариша.

— Мало! — Камай вийшов, не вдягнувшись, в трусах, наче були вони на рідній Землі, а не за трильйони кілометрів від неї. — Ти мені скажи, чому вдень ми нічого подібного не чуємо?

— Бо не слухаємо, — стенув плечима Тарасевич і підійшов до столика, на якому черговий Балачан готував йому сніданок. — Бика з’їв би.

— Учора слухав, — не відставав Камай.

Тарасевич насмішкувато глянув на нього і відправив до рота добрий шматок смаженого м’яса. Не прожувавши до ладу, в’їдливо спитав:

— Тріщить?

— Мов тонкий лід під ногами…

Камай був серйозним, і Балачан раптом відчув неспокій.

— Поки ти вартував примар, я порівнював записи шумів…

— І що? — не витримав Балачан.

— Є різниця. Точніше, вночі виділяються інші шуми, вочевидь, ті, які ми умовно називаємо шурхотами. — Він заскочив у лабораторію і приніс стрічку, на якій перо осцилографа залишило хвилеподібні сліди. — Ось погляньте самі.

Балачан ладен був розцілувати Камая. Але стримав емоції, побоявся кпин гострого на язик Тарасевича. І ще йому було ніяково, що ця проста ідея про порівняння шумів спала на думку не йому, старшому в їх маленькій групі, а Камаю, хлопцю, який тільки-но закінчив університет. Взявши стрічку, він нічого не сказав товаришам і зачинився в лабораторії.

— Що це зі старим? — здивувався Тарасевич.

Балачан був старший від них років на десять, не більше. Однак їм, двадцятип’ятирічним, він здавався літнім. До того ж, вони не забували, що за його плечима відкриття долі зорельота, який вирушив колись до Поллукса. Тому й називали Балачана поміж собою старим.

— А ти спокійний? — не відповідаючи, спитав Камай.

— Парсеки — не та відстань, яку міряють задля забави. Я також хочу знайти щось нове. І ні ти, ані старий не можете дорікнути мені, що я роблю щось не так. Але хіба моя вина, що ми женемось за міражем?

— Не віриш Балачану?

— Я не на відпочинку і буду робити все, що він накаже.

— Ти ніби перекладаєш відповідальність.

— Дивак ти, Камаю, у нас одна доля. Але я віддаю перевагу надійній ідеї.

Камай хотів щось відповісти на це. Тарасевич перебив його:

— Даруй, я стомився.

Камай почекав, поки він піде, і підійшов до вікна. Їх база була розміщена на терасі, яка утворилася на південному схилі старої гори. Тераса була рівною, наче спеціально пригладженою, нависала над широкою долиною, і з неї добре проглядалися навіть віддалені на десятки кілометрів гори. Найкраще місце для бази на планеті, де немає зручних доріг.

Вікно було широке, на всю стіну, і пропускало стільки світла, що часом Камаю здавалося, ніби він фізично відчуває, як хвилі фотонів нестримним потоком вриваються в помешкання і ось-ось зметуть на своєму шляху слабку прозору перешкоду, якою була шиба з тонкого пластику. Світла доходило стільки, що без темних окулярів неможливо було довго дивитися крізь вікно — навіть близькі предмети постійно зливалися і в очах з’являлася різь.

Але люди не хотіли затінювати своє вікно. Після довгих років, проведених у чорному просторі віддалік від рідного Сонця, їм і чужий Лаланд з його нестерпно яскравим промінням раптом видався близьким. Вони не могли натішитися з його світла.

Десь там, унизу, де від долини, мов пропиляні, відгалужувалися три вузькі кам’янисті тіснини, притулилася спостережна станція. Звідсіля її простим оком не розгледіти — маленький, на одну операторську залу будиночок без вікон. Вночі, коли ведуться спостереження, вони непотрібні. Їх замінюють екрани, пов’язані з гравіметрами, інфралокаторами, сейсмографами, енерговловлювачами і іншими приладами, які потрібні, щоб навіть молекула, чужорідна для цього середовища, не лишилася непоміченою.

Камаю згадалося його перше чергування на спостережній станції. Балачан пропонував тоді побути разом. Він відмовився. З упертості. Хоча на добрий лад варто було згодитися. Бо та ніч далася йому взнаки. Він був увесь в напруженому чеканні чогось таємничого, що ось-ось мало відбутися за стінками будиночка. Не відривав очей від екрана, прислухався до мовчазного динаміка. Невдовзі в нього почало темніти в очах, і він уже не розумів, чи то йому здалося, чи то насправді на екрані локатора попливли непевні, мінливих обрисів тіні. Він навіть прогавив перший шурхіт. До нього дійшло, що динамік ожив, тільки тоді, коли шурхіт повторився. Однак шурхоти були його єдиним здобутком, коли висвітився ранок. І не лише його, як виявилося згодом…

— Яким здається світ крізь чорні окуляри?

Камай озирнувся. Балачан стояв поруч.

— Щось ми не так робимо.

Балачан відвернувся від вікна, оглянув кімнату — простору, майже без меблів — два столи і декілька крісел, усміхнувся:

— Живемо, як на Землі.

— А працюємо, як у космосі.

Знов щось тривожне для себе почув Балачан у цих словах Камая. Посерйознів, спитав:

— Набридло?

Камай помовчав, ніби перевіряв себе, просто відказав:

— Ні.

Балачан задоволено кивнув головою, запропонував:

— Побуваємо в тіснинах, зараз?

Гравіліт опустився поряд зі станційним будиночком. Лаланд уже сховався за гори, і в долині зробилося темнувато. Балачан вистрибнув з кабіни, із задоволенням розправив м’язи. На припорошеній тонким шаром пилу кам’яній долівці виднілися сліди, залишені ним у минулі приїзди. А далі простягалася неходжена цілина.

— Іще один доказ на користь Тарасевича, — зазначив Камай.

Балачан нічого не відповів і, схиливши голову, закрокував до входу в найближчу тіснину. Камай, спостерігаючи за відбитками його підошов на поросі, постояв, аж поки він не сховався за скрутом, і тоді пішов за ним. Кам’яний М’ячик був менший від Землі, і вага людей тут була відповідно менша. Однак ноги, відвиклі від тривалого навантаження, човгали, чіплялися за сховані під порохом затверділі брили, підгиналися на рівному місці. Камаю подумалося, що їм треба більше рухатися, частіше робити вилазки в околиці. Це і для справи буде корисно, бо вони по суті нічого про планету не знають, у всьому довірилися висновкам експедиції Туровця. А є ж тут, напевно, і інші цікаві кутки.

Коли Камай повернув у тіснину, Балачан був уже далеченько. Він крокував більш впевнено, легше, аніж Камай. На відстані навіть не помічалося, що він одягнутий у скафандр, і якби не гермошолом — прозора блискуча куля на голові, можна було б подумати, що людина у звичайному земному вбранні.

Тіснина була довгою та вузькою. Її гранітні боки майже не розширювалися угорі, були гладкими і рівними, мов облицьованими. Камай вже зазирав сюди, коли ставили станцію. Тоді в нього не вистачило часу, щоб по-справжньому оцінити цю красу. А в час нічних чергувань Балачан не дозволяв виходити назовні, та у темряві нічого цього й не помітиш.

Незабаром Балачан спинився, звів голову, щось розглядаючи на стрімкому схилі.

— Що там?! — крикнув Камай.

Балачан почекав на нього, тоді пояснив:

— Тут починається зона найбільшої активності шурхотів.

Камай ковзнув поглядом по кам’яній стіні. Нічого особливого. Така ж, як і на початку тіснини. Навряд чи могли шурхоти виникати десь тут.

— Ге-ей, туристи, де ви блукаєте?

Голос пролунав несподівано. Камай з Балачаном здивовано повернулись обличчями один до одного і засміялися. Ні, це була не звістка від того, хто човгає невидимими підошвами по планеті вночі. Це був знак від Тарасевича.

— Скоро повернемось, — пообіцяв Балачан товаришеві, який викликав їх з бази.

— Як завжди, нічого нового? — шоломофон точно передав іронію, яку вклав у свої слова Тарасевич.

— А що б ти хотів? — спитав Кмай.

— Нічого, бо я нічого не чекаю.

— Ха, Балачане! Давай-но доведемо маловірові — знайдемо живу істоту ген на тій горі! — Камай раптом розвеселився. — Я вірю Туровцю.

— Яка патетика! — не вгавав Тарасевич. — А ти що скажеш, командоре?

— Обід готовий?

Тарасевич затнувся, а Камай зареготав.

Згодом, коли вони утрьох сиділи за обіднім столом, Балачан сам повернувся до цієї розмови.

— Ми припускаємось помилки, — несподівано для товаришів сказав він, — надто довірилися приладам.

— Вони досконалі, — заперечив Камай.

— І безпорадні без людини, — зауважив Балачан.

— Як і людина тут, — вставив Тарасевич.

— Тобі аби сперечатись, — дорікнув йому Камай.

— Хто заперечує? — не звернув уваги на Камаєву репліку Балачан. — Проте ще нема штучного мозку, потужнішого за людський…

— Ти хочеш сказати, що нам слід розширити пошуки? Облазити всю планету? Так? — пожвавішав Камай. Його самого не надто влаштовувала роль реєстратора при екранах спостережної станції. — Марнотратство — сидіти цілий день на базі.

— І вночі також.

— Інструкція… — розгубився Камай. Він знав, що в інструкціях, складених для космічних розвідників, було чимало від формального. Але разом з тим він знав, що цей формалізм необхідний, бо заздалегідь всього не передбачиш, а необережність часто призводить до біди. Тому він нагадав: — Пункт п’ятий восьмого параграфу говорить: «Поки не з ’ ясована суть явища, не можна вважати, що людині нічого не загрожує».

— У інструкції є додаток, пам’ятаєш? «За винятком випадків, коли явище безпосередньо загрожує життю людини», — посміхнувся Балачан.

— Не можу з тобою сперечатися, — відмахнувся Камай, — ти, либонь, знаєш усі параграфи і додатки, починаючи з епохи раннього космосу. Однак у даному випадку нашому життю нічого не загрожує.

— Коли б не ти підкинув мені там, у тіснині, цю ідею, я б сказав, що ти занадто правильна людина для дослідника, — Балачан хитрувато зблиснув очима. — Так що не прикидайся. І не притлумлюй у собі, коли вона часом навідує тебе, ту божевільну іскорку, яка одна обіцяє великі відкриття. Не бійся її!

— Мудрагелі! — Тарасевич демонстративно позіхнув, посунув на край столу брудний посуд, почекав, поки робот прибере, і підвівся: — То я піду підготую гравіліт. Так, командоре? І проб’ю дірку в корпусі, щоб створити оцю саму загрозу, — він засміявся і вийшов.

— Заздрю Тарасевичу, — сказав Камай, — ніяких сумнівів.

— А ти не вважаєш, що це занадто просте пояснення? — задумливо відказав Балачан.

— Мудрагель, — тоном Тарасевича повторив Камай і спитав: — Мені на станцію чи з тобою?

— Твоя черга чергувати, отже, на станцію. А я спробую порушити твою інструкцію. Як ти дивишся на це?

— Тебе не переконаєш. Але хоча б не покидай гравільота, — він зі студентської лави з повагою ставився до імені Балачана і тому не відчував за собою права оскаржувати його рішення, навіть несподіване, нелогічне.

Балачан мовчки кивнув головою. Не міг він сказати турботливому товаришеві, що його порада марна. Бо яка різниця — сидіти на станції чи в кабіні гравільота? А йому було важливо на власні очі побачити нічну долину, доторкнутися до каміння пальцями, відчути ледь вловимий посвист вітру у вузьких тіснинах. І шурхоти. Коли б можна було почути їх власними вухами, без посередників-приладів. Саме почути, а не розглядати їх перекладеними на мову цифр і графіків, наче препарованих. Але про це він може лише мріяти. Залишкова атмосфера Кам’яного М’ячика не лише дуже розріджена, але й відрізняється від земної. Так що, можливо, даремно він ломиться у відчинені двері — навіть вийшовши з кабіни, він, позбавлений тих самих приладів, які поступаються людському мозкові, побачить і зрозуміє ще менше.

Це був не надто оптимістичний висновок, і все єство Балачана протестувало проти нього. Погодитися з ним — значить визнати, що є межа, за яку людині не переступити.

Опівночі Камай повідомив, що прилади знову відзначили появу шурхотів. Балачан відразу ж виїхав з бази. Опинившись над долиною, він безшумно опустив гравіліт, притулив його під скелею. Потім схаменувся, засміявся. Все-таки діє інстинкт самозбереження: хіба не можна було залишити гравіліт посеред долини? Повеселілий Балачан легко перестрибнув через борт.

Нічна долина виявилась такою ж гарною. Скупе відбите світло, яке посилала на Кам’яний М’ячик сусідня планета, не давало напівтіней, і це створювало ілюзію звичності, натуральності. Неначе знаходився Балачан у Гімалаях, а з неба світив звичайнісінький Місяць. Далекі скельні нагромадження уявлялися хвойними лісами, окремі гігантські валуни — хмарочосами, з вікон яких зовсім недавно лилися яскраві електричні струмені. Прагнення на чужій планеті завжди шукати земної подібності, притаманне, наскільки було відомо Балачану, всім космонавтам, дивувало його. Однак і його самого, виявляється, воно не оминуло. Невже він мимоволі сумує за Землею? А може, це просто внутрішня переконаність, що нема у Всесвіті нічого кращого, досконалішого, аніж усе земне? І чи не перешкоджає це людям на чужих планетах, де багато що не вкладається у готові мірки? Напевно, Тарасевич, підслухавши його думки, не стримав би єхидної репліки: «Мудрагель». Далебі, це було б справедливо. Зараз не час для самокопирсання…

У тіснині, куди Балачан повернув, було темно. Він засвітив ліхтар, скерувавши промінь під ноги, прислухався. Дув вітер, певно, за тутешніми мірками шалений — його ледь помітний опір Балачан відчув з великою приємністю. Виник в шоломофоні й посвист, майже нечутний, але все одно жаданий, немов долинав з димаря якоїсь опалюваної хатки, які залишені на Землі для аматорів природи. Знову його мозок шукав і знаходив звичні аналогії, і це почало сердити Балачана.

Він перейшов тіснину аж до наступної долини, затим звернув у сусідню, в останню, третю. Десь поряд з ним у цей час народжувалися й жили шурхоти, Камай про них відразу повідомляв. А йому здавалося, що в пітьмі тіснини нічого стороннього не існує. Певно, він подумав про це вголос, бо Камай спитав:

— Ти щось сказав?

— Як там у тебе?

— Як завжди, — невпевнено відказав Камай.

— А точніше? — Балачан помітив його вагання.

— З твоїм наближенням шурхоти начебто зникають і потім виникають вже за твоїми плечима. Але я не впевнений…

Не встиг Балачан обдумати цю особливість, як у шоломофоні пролунало:

— Гей, ви, мисливці за привидами! Пильнуєте?

Тарасевич не спав. І Балачан одразу пробачив йому і скептицизм, і насмішкуватість.

— Послухай, — тим часом гудів Тарасевич, звертаючись до Камая, — прикрий свої локатори, дай людині потішитися справжньою природою.

Балачан уявив собі, як увесь простір тіснин пронизують зараз, немов павутинням, невидимі випромінювання встановлених на навколишніх вершинах приладів, і подумав, що в пораді є сенс. Сподіватися на людські здібності, то вже до кінця. Хоча навряд чи це щось могло дати.

— Вимикай, — на всяк випадок підтримав він Тарасевича, — не треба мене страхувати.

— Слухаю, — коротко підкорився Камай.

А Балачан ніби відчув наяву, як раптом опали незримі промені-павутинки. Аж у голові задзвеніло від уявної порожнечі.

— Не барися, одначе, — наостанок порадив Камай, — скоро світанок.

Балачан глянув на годинник. Справді, вже минуло чимало часу, невдовзі пора вертатися, а він усе ще не придумав, як йому діяти, що шукати у цих тіснинах. Усе навколо було ходжене-переходжене. Але й стояти на місці не випадало, і він загасив ліхтарик. Пішов у другий кінець долини, вирішивши, що більше не буде заходити в тіснини. Він оминув одну, другу, а перед третьою спинився, дивуючись, чому раптом йому так кортить повернути туди. І несподівано для себе таки повернув.

Планета-сусідка перемістилася на небосхилі і тепер висіла вже над головою. У тіснині трохи посвітліло, її стіни холодно поблискували, мовби вкриті сріблястим інеєм.

Дала про себе знати втома. Балачан відшукав невеликий кам’яний виступ і присів. Довкола лютував мороз, а йому було тепло, затишно. Ніби знаходився він не в горах, а в салоні зорельота. Такого ж, на якому летів сюди. Новітнього галактичного лайнера. Цього дива сучасної техніки. Навіть забуваєш, що ти у просторі. Часом здається, що невелике земне містечко накрили куполом, підрізали знизу і зрушили з місця. Саме такими уявляються коридори-вулиці зорельота, пишний сквер на центральній площі, що поруч з командирською рубкою, басейн-озеро з протічною водою. І тут Балачан піймав себе на думці, що бачить перед собою зовсім не зореліт, хоча намальована подумки картина вельми схожа на справжню, а тихе селище на балтійському узбережжі, де він провів цілий місяць перед стартом з Землі. Вочевидь, спогад був таким приємним, що Балачан ледь не почав снити. Те ж таки знайоме містечко раптом змінило свій вигляд, набув деяких фантастичних рис. Наче в одне злилися вулиці і будівлі, витягнулися вгору, і були вони не збудовані, як звичайно, а витесані в кам’яній горі, що нависла над широкою зеленкуватою затокою. А трохи віддалік у затоку впадала повноводна ріка. Малюнок був таким яскравим, що аж засвітився в очах. Балачан навіть подумав, що він щось подібне вже десь бачив, інакше звідки така виразність, і тоді захитав головою, закліпав віями, мов відганяючи ману. І знов побачив вузьку тіснину і блискуче коло планети-сусідки над головою. Все стало на свої місця.

— Треба ж! — засміявся Балачан.

Товариші, які мовчки слідкували за ефіром, відразу відгукнулися.

— Що ти? — спитав Тарасевич.

— Задрімав, чи що, — весело відказав Балачан, — прихилився і… Може, навіть хропака дав, га, не чули?

Посміялися, і все. А коли назавтра Балачан знову зібрався в долину, Тарасевич пожартував:

— На кам’яному сінничку м’ягше спиться.

— Візьми подушку, — додав Камай.

Балачан тільки посміхався. Кпини товаришів мали підставу — йому доведеться не спати ще одну ніч. Тренування — тренуванням, а голова буде не вельми ясною. Разом з тим він не міг послати когось іншого. Він почав уже вживатися в середовище, і йому буде легше помітити будь-яку переміну, коли вона трапиться. От тільки — не було в нього певної думки: вести одночасно спостереження зі станції чи ні. Хоча Тарасевич так і не пояснив, чому він порадив Камаю вимкнути прилади, Балачан чомусь був упевнений, що в пораді є певний сенс. Тому сказав Тарасевичу:

— Побудь сьогодні на базі.

— Містика! — обурився Камай.

— Де примари, там завжди чортівня, — зберігаючи серйозний вигляд, вставив Тарасевич і гаряче, може, трохи гарячіше, аніж вимагав момент, пообіцяв: — Відісплюся…

Він більше нічого не додав. Балачану дуже хотілося спитати, що він зараз думає. Але не відважився. Цей хлопець спочатку сам упевниться, а тоді вже скаже. Інакше слова з нього не витягнеш, усе на жарт оберне. А то й що-небудь в’їдливе вліпить. Ось і доводиться чекати, поки його думка сама визріє.

— Я там буду, — коротко сказав Балачан товаришам на прощання, махнувши рукою в бік станції.

— Адреса стара, — не втримався Тарасевич, — долина Шурхотів, тіснина Сновидінь.

— Не забудь записати в Атлас, — залишив за собою останнє слово Балачан.

Але, діставшись на місце, все ж згадав вигадку Тарасевича. Влучно сказано, може прижитися. Ось так, напевно, і з’являються назви у географії та астрономії, а ми потім довго шукаємо в них якийсь особливий сенс. А його найчастіше нема, назва — дитя хвилини, плід фантазії жартівника.

В долині все було як учора. За винятком одного — спокою Балачана. Раз за разом обходив він тіснини, присідав на той самий кам’яний виступ, на якім напередодні мало не заснув, нетерпляче підводився і крокував далі. Він чогось чекав, сподівався, що саме сьогодні відбудеться з ним щось незвичайне.

Світанок застав його поблизу гравільота. Спочатку над базою окрайчик чорного неба налився теплом, посвітлів. Затим у проміжку між гірськими вершинами зблиснув серп Лаланда. Він повнився на очах, і разом з цим день з гір спускався в долину.

Балачан зрушив з місця гравіліт, стрімко злинув увись. Долина з її трьома тіснинами зосталася далеко внизу. Він, ніби прощаючись з нею, востаннє глянув униз, і раптом у нього тривожно закалатало серце. Щось до болю знайоме привиділося йому в цих обрисах. І тоді прийшло відчуття чогось приємного, значного, що незабаром відбудеться з ним. На базу Балачан повернувся заспокоєним, у доброму гуморі.

Товариші вже знаходилися в лабораторії. Камай чаклував над дешифратором електромагнітного сигналу. Тарасевич сидів віддалік, зберігаючи на обличчі байдужість. Балачан лише посміхнувся до себе: Тарасевич був у своєму амплуа скептика.

— Кого ловиш? — спитав Балачан у Камая.

— Твій досвід переймає, ввижається йому другий Поллукс, — замість Камая відповів Тарасевич.

— Ти тоді прочитав чужу передачу, — Камай уже звик до вибриків Тарасевича і не звернув на нього уваги, — а що, коли наші шурхоти також чиясь передача? Хіба цього не може бути?

— Гадаєш? — непевно промовив Балачан, а самому раптом з дивовижною виразністю пригадалася долина і тіснини. — Гадаєш? — повторив він і пожартував: — Ми не все вміємо читати, — спіймавши напружений погляд Тарасевича, додав: — Наприклад, думки. Що думає зараз наш лікар?

Тарасевич, який виконував у їх експедиції обов’язки доктора, насмішкувато відпарирував:

— Ну, це ще древні уміли. Я думаю, що ви на моїх очах божеволієте. Просто, чи не так?

Балачан, однак, подумав, що зовсім не так просто. Йому знову здалося, що Тарасевич щось має на увазі, тільки не зважується сказати вголос. Очевидно, його думка може видатися абсурдною, а він нічого так не боїться, як здатися смішним. Біда з молоддю. Скільки цікавих ідей, напевно, ось так залишається в тіні через амбіції і умовності. І не підійдеш до людини навіть з теплим словом, не прийме. Балачан зітхнув: мало йому шурхотів, то ще і Тарасевич зі своїми недомовками.

Електросон діяв швидко. Балачан устиг вловити лише початок якоїсь дивної, як йому здалося, розмови товаришів, як його огорнув глибокий сон.

Балачан спав рівно шість відміряних їм для відпочинку годин. Однак, прокинувшись, ще довго лежав і думав. По-перше, йому відразу згадалася остання почута ним фраза, сказана Тарасевичем: «У старого є нюх, він словами не кидається». І по-друге, сон. Зазвичай, засинаючи з допомогою електросну, їм нічого не снилося. Сьогодні це порушилося. Сон привидівся виразно, немов ява. Хоча наяву нічого цього, звісно, не було. Гора, порізана тіснинами, не мала нічого спільного з хмарочосами, які він побачив уві сні. Схоже на те, що в нього розгулялися нерви. Бо коли в сні бачиш те, що хотів би побачити насправді, слід звертатися до лікаря. Балачан усміхнувся, піднявся з ліжка, почав одягатися. Він би звернувся до Тарасевича, коли б не його слова про нюх. Певно, Тарасевич з Камаєм вельми вірили у непогрішність свого командора, а в такому випадку об’єктивності чекати важко. Треба позбавлятися сумнівів самому, знайшовши якусь цікаву гіпотезу, що захопила б і його, і товаришів.

Однак, коли Балачан висловив цю свою думку, сказавши, що в долині більше робити нічого, хлопці несподівано для нього вперлися.

— Метушишся, — зазначив коротко і в’їдливо Тарасевич.

— Давай доведемо до кінця почате, — не згодився і Камай, — хочеш, я поїду замість тебе.

— Результатів ж бо нема, — спробував переконати Балачан.

— У нас попереду багато часу, щоб дозволити собі не поспішати, — сказав Камай.

Можна було скористатися своїм становищем керівника експедиції і наказом змінити напрям роботи. Але Балачан не хотів застосовувати владу — не було вартої альтернативи тому, що вони робили досі.

Камай повернувся до дешифратора, Тарасевич поїхав на спостережну станцію, а Балачан почав готуватися до чергового блукання по долині.

Ночі в екваторіальному поясі Кам’яного М’ячика були подібні одна на одну. І Балачану швидко здалося, що він ніби й не повертався на базу, а як прийшов сюди позавчора, так і зоставався усі три дні. Це було кепсько. Не можна ж очікувати, що ти побачиш щось там, де тобі все уявляється однаковим, знайомим і навіть обридлим. А ноги самі несли його до того кам’яного виступу, на якім він відпочивав напередодні.

Втоми не було, проте він все одно сів. Яскрава сусідка Кам’яного М’ячика повисла над головою. Вона виглядала більшою, аніж з Землі здається Венера, і навіть сліпила очі. Балачан зажмурився і тоді знову згадав те прибалтійське містечко. Думки потекли повільно, ліниво, як у людини, яка починає засинати. Балачану було нехіть противитися цьому стану. Він уявляв жовтий пляж, на який накочувались піняві сірі хвилі, людей, що вибігали разом з хвилями на берег і з ходу кидалися на нагрітий гарячим сонцем пісок.

На мить Балачан ніби збоку подивився на цю картину і тоді побачив серед засмаглих тіл себе. Ось він повернувся до сусіда, заговорив з ним. «Мій останній день», — повідомив сусід. «Куди?» — спитав він. «Додому, на Марс». На Марс то й на Марс. Більше вони ні про що не говорили, Балачан це добре пам’ятає. Але йому раптом уявилося продовження тієї розмови, ніби сусід розповідав про Марс, а він, Балачан, бачив усе це, тільки не зі слів сусіда, а так, неначе все було на Марсі з ним особисто. До деталей. І при цьому він увесь час дивувався, що ніби сам собі задає питання: яка будова планетольота, як виглядає марсіанський ландшафт. Від цих спогадів думки непомітно перекинулися на Кам’яний М’ячик. І як тоді, гори почали набувати обрисів фантастичних споруд. Потім кам’яний виступ, на якому він зараз сидів, здався зовсім не виступом, а приступкою високого ґанку перед зачиненими дверима…

І тут Балачан схаменувся, потряс головою, відганяючи надокучливу ману. Глянув на годинник. Вісім хвилин на третю. До світанку ще довго. Він підвівся, відійшов на декілька кроків, постояв, знову зиркнув на годинник. Час тягнувся дуже повільно. Минуло всього п’ять хвилин. І раптом його мов повело сісти на виступ знову.

Супутниця Кам’яного М’ячика опустилася за гори, у тіснині стало зовсім темно, і Балачан навпомацки знайшов свій виступ. Це було до речі, бо голова зробилася важкою, як після напруженої, тривалої праці. Він спробував розслабитися. Голова полегшала, але зате повернулися попередні фантастичні видіння. Незнайоме, неземне поселення дивної архітектури. Будинки, подібні до скель, що нависли над широкою рікою, вкритою легкими брижами. Над ними сяє блакитне небо. А потім почалося щось незрозуміле. Вода в ріці заклубочилася парою, небо потемніло, і на ньому проступили зорі, яких не могло загасити навіть денне світло. Лаланд? Балачан подумав, що вельми схоже, і тоді зауважив нові подібності: висохла ріка нагадувала вже знайому йому долину.

«Знову те ж саме!» — майнуло в голові. Балачан аж розсердився, хотів підвестися й піти і… зостався. Бо раптом подумалося, що варто було б подивитися, чим усе це скінчиться. І справді, у долині тим часом почали розгортатися нові події. В одній зі скель-споруд з’явилася щілина, і в ній показалося щось кругле, мов людська голова в гермошоломі. Балачан мимоволі напружився, буцімто міг розгледіти, хто це там вилазить зі скелі. Дивно, але він побачив очі. Немов людські. Вони дивилися крізь оболонку гермошолома з неприхованим смутком. Балачан аж здригнувся під цим поглядом. Гермошолом повернувся туди-сюди і сховався у щілині, а затим зникла і сама щілина. Балачан відчув, що його полишають сили. Але перш ніж він втратив свідомість, йому ще уявився незнайомий космодром, стрімкий зліт ракети і маленька зірочка у невідомому сузір’ї.

— Балачане? Гей, Балачане! — цей поклик почувся Балачану далеким, нереальним, адресованим комусь чужому. — Я зараз! — цього разу він впізнав голос і здивувався, чого захвилювався Тарасевич.

І раптом згадав усе, що йому нещодавно привиділося.

— Ти заснув? — питав Тарасевич, саджаючи гравіліт поблизу від Балачана.

Балачан окинув його невидющим поглядом, він усе ще не міг вирватися з-під влади своїх сумнівів.

— Ходімо, — м’яко, як до хворого, звернувся до нього Тарасевич і узяв під руку.

Балачан слухняно встав і несподівано для себе, і тим більше для Тарасевича, попросив:

— Я хочу переглянути твій сьогоднішній щоденник.

Тарасевич уважно глянув на нього і повернув до станції.

— А знаєш, — сказав Балачан, коли вони увійшли в будівлю станції, — я вже добре себе почуваю.

Тарасевич мовчки підвів його до столу, де знаходилися записи про сьогоднішнє чергування. Балачан взяв їх до рук і опустився в крісло.

— Так воно й є. З другої восьми до другої тридцять ти просвічував тіснини.

— То й що з того? — Тарасевич знову ставав сам собою. — Як я розумію, ти на мене за це не кривдуєш?

— Навпаки…

— Он як! — задоволено сказав Тарасевич. Він перевірив, чи увімкнений зв’язок з базою, і спитав: — Ти нас чуєш?

— Чую! Що там у вас?! — нетерпляче крикнув Камай.

— Зараз приїдемо, Балачан проінформує.

Камай ледве дочекався їх.

— Такі справи, — сказав Балачан, коли вони з Тарасевичем, скинувши скафандри, всілися у затишнім салоні бази. — Ці шурхоти, за якими ми ганялися стільки часу, певніш за все сигнали. Ти, Камаю, вірно вловив суть проблеми. Так, сигнали, — продовжував він, — залишені для нас чи нам подібних колишніми аборигенами планети. Вдала імітація біострумів. Гадаю, що передавач знаходиться десь поблизу, в районі долини. Можливо, навіть схований над виступом, на якому мене огортали спогади про Землю і опісля приходили видіння. А можливо, передавачі розкидані по всій планеті, це навіть більш вірогідно. Відчувши наші біоструми, вони потім примушують нас подумки відповідати на питання про нас, людей, про наші міста, уклад життя. Навряд чи автомату це потрібно як інформація. Найімовірніше він повинен переконатися, що склад думок, принцип мислення і в його господарів, і в істот, що потрапили у поле його дії, однаковий, що ми можемо розуміти один одного. І тоді передавач «розказує» розумним пришельцям про долю планети і цивілізації, яка тут колись була. Природно, все це загально, штрихами. Але головне є — зникла цивілізація послала звістку собі подібним.

— Що за користь з тієї звістки? — промовив Камай, вражений неймовірністю повідомлення Балачана. — Їх самих давно немає.

— Хтозна! — не згодився Балачан. — Коли я вірно зрозумів, усе не так просто, як ти вважаєш. Історія цієї планети нагадує мені марсіанську — та ж поступова втрата атмосфери, зневоднення, зникнення умов для життя. Але мешканці Кам’яного М’ячика підготувалися до такого повороту подій. Мені здається, вони переселилися в інше місце. Те сузір’я, яке я бачив, а точніше зірочка в ньому, очевидно, і є цим місцем. Сузір’я мені не знайоме, але так і повинно бути. Ми ж знаємо зірки тільки за земним уявленням. Звідсіля сузір’я виглядають інакше. Однак, гадаю, я зможу намалювати його, і наші астрономи, знавці космосу точно скажуть, де це. Ну, та то вже клопіт фахівців. А ми своє завдання, здається, виконали, розгадали суть шурхотів.

— Цікаво… — промовив Камай і глянув на Тарасевича: — А ти чого мовчиш?

Той стенув плечима.

— Якби не наш доктор, — засміявся Балачан, — я певніш за все пройшов би повз це відкриття. Просто думав би, що мені вся ця фантасмагорія привиділася.

— Приший-пристебни, — буркнув Тарасевич, ховаючи ніяковий погляд.

— Кинь, не блазнюй, — з прикрістю сказав Балачан, — ми славу не ділимо. Але саме ти непомітно підштовхував мене до єдино правильних дій. Я надто добре знаю тебе, щоб пропустити твій навіть маленький натяк. Ти сумнівався, вірно, тому й не говорив прямо, але ти не виключав, що справа прийме такий поворот. Чи не так?

— Вигадник!

— Помовч ти, — обурився Камай, — дай дослухати. Згоден, Балачане, шурхоти — це біоструми, які ані ми, ані Туровець не могли розшифрувати. Але чому зникав зв’язок?

Балачан подумав і відказав:

— Цього я не знаю. Спитаєш, як повернемось, у інженерів. Бо до нашого випадку, сподіваюся, це відношення не має. — Він підвівся і сказав: — Ходімо, друзі, складемо повідомлення на Землю.

Балачан вийшов першим, за ним рушив Тарасевич. Обидва спокійні, буденні, немов нічого надзвичайного не сталося. Камай подивився їм услід і обурено й разом з тим із захопленням сказав:

— Кремені!..