Остання орбіта

НА ЧАРГОН? ЧИ НІ?

Тиша не заспокоювала. Вона дзвеніла у вухах, заважаючи зібратися з думками, гнала із затишної кімнати, повнила серце ще більшою тривогою. Хотілося кудись мчати, щось робити, лише б знову знайти душевну рівновагу.

Але куди кинешся, куди побіжиш, що зробиш? За дверима — коридор, по обидва боки якого розташовані такі ж каюти, а в кінці — рубка, де половину сферичної стіни займають екрани локаторів, телескопів і масдетекторів.

Відчай, злість на себе переповнювали душу. Кар гуркнув кулаком по столу. Твердий пластик відповів на удар — руку немов пронизували тисячі гострих голок. Кар потер кулак і опустився в крісло. Він віддав космосу майже всі зрілі роки, з них більшу частку був капітаном. Він звик до відповідальності і за себе, і за інших. Проте ніколи ще йому не було так важко.

Годину тому він дізнався про думку екіпажа. Дев’ять за, двоє проти. І це був не той випадок, коли можна було покластися на просту арифметику. Він не знав, хто проголосував проти, — цього разу кожен ухвалював рішення незалежно від інших і не називаючи себе, — та якби і знав, що він міг вдіяти?.. Адже перш ніж товариші висловилися, минула доба — час достатній для серйозних роздумів і висновків.

Сигнал був прийнятий вчора вранці на аварійній хвилі, приймачі якої за давньою традицією ніколи не вимикалися.

Земних зорельотів поблизу бути не могло — принаймні, так вважали Кар і його товариші. Сигнал прийшов звідкись з далеких глибин Всесвіту. Він був спотворений простором і від того невиразний. Кодоване повідомлення звучало всього декілька секунд і більше не повторилося. Пеленгатори не зуміли навіть засікти напрям, звідки він йшов.

Проглядаючи розшифроване повідомлення, більшість членів екіпажу погодилися в одному: найімовірніше, сигнал могли відправити тільки з планети зірки Чаргон, до якої було не менше парсека.

Кар простягнув руку до невеликого пульта, вмонтованого в стіну, і натиснув червону кнопку. У каюті стало темно, лише на пульті блимали контрольні індикатори. Потім засвітився невеликий екран. Почалася передача…

Початок передачі приймачі «Геракла» не захопили, — напевно, вона велася вузьким спрямованим променем. На екрані відразу виник край якоїсь планети. А через мить стривожений голос скупо констатував:

— Посадка неминуча…

Пізніше у того, останнього, космонавта, мабуть, не вистачило часу, щоб послати спеціальне повідомлення — прохання про допомогу. А може, він знав про «Геракла» і просто відправив у простір частину запису бортжурналу, який, фіксуючи все, що відбувається на кораблі, служить своєрідним звітом.

Планета наближалася. Показалися гори. Пропливла сіра одноманітна пустеля, на якій місцями виднілися якісь нагромадження, — чи то рослинні, чи то кам’яні. Корабель знижувався по спіральній орбіті.

Той же голос знову сказав:

— Ніяких слідів життя…

На якийсь час об’єктив зазирнув всередину корабля, ковзнув по приладах. Над пультом світився напис: «ДЕБРАЛ». Назва корабля, проте, нічого не говорила людям з «Геракла». Незнайомими були і два астрольотчики, що схилилися над столом штурмана. Мабуть, зореліт стартував із Землі набагато пізніше за «Геракла».

Немов між іншим прозвучали слова, які вперше примусили здригнутися всіх, хто бачив передачу: «Нас тільки троє…»

Що відбулося з «Дебралом», куди поділися інші, в яку катастрофу вони потрапили, чому вимушені сідати на чужу, невивчену планету, — запис не повідомляв. Космонавтів залишилося тільки троє, але вони сподівалися, що на цій планеті полагодять двигуни корабля, які чомусь втратили свою потужність.

Ще проглядаючи передачу вперше, Кар запитав інженерів, чи можна відремонтувати двигуни. Вони дружно відповіли, що на це потрібні фахівці і час. Проте невідомо, чи залишилися живими інженери «Дебрала».

Зараз Кар спробував дивитися передачу немов уперше. На якийсь час це йому вдалося. Проте десь підсвідомо пульсувала гірка думка, що «Геракл» безсилий допомогти, змінити хід подій…

«Дебрал» зробив посадку. Навколо лежала все та ж сіра піщана рівнина, на далекому краю якої у фіолетових променях місцевого світила вимальовувалися голі чорні гори. День на планеті тільки починався.

Наступні кадри були зняті вже надвечір. Може, між ними і попередніми минув день, а може, тиждень. Поряд із зорельотом виросли ангар, гараж для всюдиходів. Між будовами, оточеними огорожею, діловито снували роботи. Мирна, загалом, картина. Але ось огорожа…

Два космонавти стояли біля виходу з огорожі і дивилися у бік гір. Нарешті там виник стовп куряви. Він рухався до зорельота, і незабаром об’єктив вихопив блискучий корпус всюдихода. З досадною лаконічністю хтось промовив:

— Клам повертається.

Потім, уже втрьох, космонавти сиділи в салоні корабля. Похмурі, стурбовані, вони радилися, не вимкнувши мікрофон.

— У горах, як і в пустелі, — нічого цікавого. Припинимо пошуки.

— Ти геолог. Ми обійдемося без тебе, — сказав наймолодший.

— Вам з Гердом буде важко, Сіне, — заперечив Клам.

— Мене турбують нагромадження, — похитав головою той, кого Клам назвав Сіном. — Іноді там відчувається якийсь рух.

Він сказав це дуже невпевнено, а Кар прошепотів: «Молодець, блискуча інтуїція».

— Я піду туди, — помовчавши, вимовив Клам.

— Візьми усюдихід.

— Це недалеко…

— Ризиковано, — спохмурнів Сін.

Клам засміявся, — нервово, уривчасто, невесело.

— Тут немає життя!

Сін знову похитав головою і з гіркотою сказав:

— Шкода, що командир загинув.

По екрану забігали хвилі. Кар знав, що наступної миті об’єктив покаже розгублених Сіна і Герда серед пустелі, на поверхні якої будуть лише сліди від черевиків Клама — його самого вже не побачить ніхто…

Деяку частину журналу Сін не включив у передачу.

У наступних кадрах були ті ж самі нагромадження. Поблизу вони виглядали якось дивно і не хаотично. Кару впала в очі певна закономірність в їх оманливому безладі. Окремі ділянки групувалися, нагадуючи величезні тетраедри. А все разом, подане зверху, було схоже на тіло якоїсь гігантської кристалічної структури.

Недавня загибель товариша вибила Герда з рівноваги, і він не довірив розвідку чужої природи роботові, як того вимагали і правила, і логіка, а пішов до нагромаджень сам, пішки.

Кар вимкнув екран. Не було сил дивитися на те, що відбулося далі. Він ніяк не міг зрозуміти, що ж все-таки трапилося?

… Герд не відчув небезпеки, не звернув уваги на поведінку свого механічного помічника — робота, який раптом завагався, ніби вибираючи, йти за людиною чи відступити. Кар здогадався, що робот, знову ж таки всупереч інструкції, був налаштований на самозбереження. Але навіть якщо б і не це — чим би він допоміг людині?

Остання сцена була страшною. Чи дивився Кар на яскраве світло лампи, чи мружив очі, а перед ним стояло одне і те ж.

Герд, який досі йшов спокійно, раптом почав здивовано озиратися навсебіч. Схоже, щось його збентежило. У своєму незграбному скафандрі він і сам був схожий на робота. Потім… Потім фігура його стала світліти, втратила виразність, рельєфність, немов на неї наплив туман.

А через мить… Герд зник.

Коли вони дивилися передачу вперше, Кару здалося, що Герд справді сховався в тумані. Проте в наступну мить, він це пам’ятає добре, всі сумніви розвіялися — на екрані можна було розгледіти всі деталі пейзажу до дрібниць, виразно було видно і те місце, де щойно знаходився Герд. І дещо пізніше — нове диво: з роботом, що йшов за людиною, нічого не трапилося.

Тільки залишившись наодинці з невідомою і страшною загрозою, Сін зважився послати сигнал про нещастя.

Якби Кар був сам, він не замислюючись спрямував би корабель на Чаргон. Але він очолює експедицію, відповідає за долю і життя кожного члена екіпажу. Навіть якщо б вони проголосували одностайно, він не мав права не зважити всі «за» і «проти», послухавшись серця, а не розуму. А в даному випадку двоє вважали ризик невиправданим.

Кар не засуджував їх. Він не сумнівався, що ними керував не страх за себе. Зважуючись залишити приреченого космонавта без допомоги, вони, безумовно, мали якісь інші, також варті уваги міркування.

Поворот на Чаргон означав, що тривалість експедиції збільшиться приблизно на десять незалежних років, які підуть на гальмування, політ до планети, повернення на колишню трасу і новий розгін до субсвітлової швидкості. Це плюс до двадцяти двох років, які «Гераклу» і без того належало пробути в просторі. А на Землі мине більш як півстоліття. Чи не виявляться непотрібними відкриття, які вони везуть з собою і за які вже заплатили життям троє з команди «Геракла»? Кар розумів, що арифметика тут — доказ не дуже переконливий, але не згадувати загиблих теж не міг. Може, про них думали і ті двоє, що сказали «ні»?

Проте хіба тільки цими трьома жертвами вони обійдуться, продовживши час своєї подорожі? Кар подумав про біолога Габу. Незабаром вони збираються відзначити його столітній ювілей. Габа постарів у космосі. Чи вистачить у нього сили, щоб протриматися додаткові десять років? Інженер Верс молодший, але він був поранений на третій Лебедя. Чи здолає він додаткові роки?

Та все ж Кар був упевнений, що саме ці космонавти, які, напевно, більше від інших мріють про зустріч з рідними, не сказали свого «ні». Люди його часу вимогливіші до себе. Але це зовсім не означає, що він, капітан, має право забути про них.

Кару знову здалося, що на нього стала опускатися стеля. Стало нестерпно тісно і задушливо. Він підставив груди під пружний струмінь холодного повітря, але полегшення не прийшло. Кар насилу піднявся і вийшов з каюти.

Невидимі плафони лили м’яке світло, що не давало тіні. Його звична м’якість зараз чомусь дратувала. Кар квапливо попрямував до рубки, де на штурманському екрані вже другу добу виднівся один і той самий сектор неба. Кар сподівався, що в рубці нікого не буде, і він зможе без перешкод вивчити район Чаргона. Не хотілося, щоб хтось став свідком його болісних сумнівів, коливань.

За пультом, задумливо дивлячись на миготливі індикатори, сидів штурман Рехва. Він не помітив капітана, і Кар тихо влаштувався ззаду. Рехва був наймолодший з них — йому ще не виповнилося п’ятдесяти. Кар раптом подумав, що коли вони змінять курс, то штурман може вже не застати на Землі свою дружину, і його дочка, чий портрет — маленька дівчинка з синім бантом у світлому кучерявому волоссі — стоїть в каюті штурмана на столі, буде вже старша за свого батька.

Штурман почув, як зітхнув капітан, і озирнувся. Кар поклав одну руку Рехві на плече, а другою спробував підсилити різкість телескопа.

На екрані спалахнув Чаргон — фіолетовий кудлатий клубок. Він пульсував, викидаючи в простір згустки плазми. А на віддалі, немов прив’язана, висіла маленька блакитна цятка — єдина планета цього могутнього світила.

Що стане з Сіном? Напевно, про це думав і штурман, тому що він знову підняв питальний погляд на капітана. Кар не витримав і, не вимовивши ані слова, повернувся в каюту. Він втік від Рехви, який, мабуть, не випадково сидів весь час за пультом, готовий будь-якої миті змінити курс. Кар не сумнівався, що і відповідні розрахунки вже проведені. Потрібна була тільки його команда. А капітан, Залізний Кар, як його вже давно прозвали космонавти, не знаходив в собі сил, щоб подолати сумніви.

Повернувшись в каюту, Кар зажадав останні дані дешифрувальних апаратів. Проте нічого нового не було.

Пролунав сигнал внутрішнього зв’язку. На екрані виникло похмуре обличчя штурмана. Він мовчки дивився на капітана, стримуючи готовий зірватися з язика докір. Кар поглянув на екран, що дублював штурманський, потім на хронометр. Наставав оптимальний час для повороту. Потрібна лише команда — і за годину машини виконають все необхідне для нового маневру.

Потрібна лише команда…