Остання орбіта

СТРИБОК У НІЩО

Сліди обривалися, неначе у Корзуна раптом виросли крила і він злетів у фіолетову безодню безхмарного неба Сирени. Цього, звісно, бути не могло. Але все ж цікаво, куди дівся Корзун? Шабанов повторив питання вголос, глянув на Саватєєва. Той не відповів, і Шабанов знову подивився на сліди. Чіткі, як на м’якій глині, з рубчиками і смужками від важких черевиків скафандра, вони починалися відразу під скелею, на якій зараз стояли Шабанов і Саватєєв зі свитою роботів і з якої годину тому зістрибнув униз Корзун. Він точно не поспішав — сліди були акуратні, навіть в останній ямці стінки обсипалися не більше, аніж у решті. А далі жовтів незайманий пісок, аж до самої води, до якої залишалося ще метрів десять.

— Хвилі змили?.. — Саватєєв сказав це невпевнено, швидше щоб порушити мовчанку.

Шабанов зрозумів товариша і невесело посміхнувся: море було на диво спокійним, мов лісовий ставок десь на Землі. За ті хвилини, що минули від миті, коли з Корзуном припинився зв’язок, воно не встигло б угамуватися. Тай постійні багатоденні спостереження свідчили, що море бушує тільки вночі. І Шабанов сказав:

— Тут щось інше, хоча, здається, окрім моря він не міг ніде подітись.

— А що, коли… — здогад був недоречним і страшним, і Саватєєв не відважився висловити його до кінця.

Знову Шабанов зрозумів його і заперечно похитав головою:

— Ні! Прибережний пісок — не трясовина.

— А яма, зсув чи ще щось?! Не могла ж людина зникнути серед білого дня, нічого по собі не залишивши.

— Сирена — не Земля, який вже тут білий день.

Флегматичність і логіка, які лунали в словах Шабанова, вивели Саватєєва з рівноваги.

— Біда трапилася! Біда! Чуєш?! — закричав він.

— Не кричи, — поклав йому руку на плече Шабанов. — Криком тут не допоможеш. Я ж сперечаюся з тобою, щоб себе переконати і швидше з’ясувати істину.

Саватєєв трохи зм’як і запропонував:

— Давай перевіряти варіанти.

Два роботи, схожі на людей, одягнутих у незграбні скафандри, підійшли до урвища. Обережно, мов старі діди, почали злазити вниз.

Нетерплячого Саватєєва завжди дратувала ця поважність у рухах роботів, які навіть у небезпечних обставинах ніколи не втрачали свого механічного спокою. Він знав, що саме так вони запрограмовані, їх електронний мозок не розуміє емоцій, але не міг не сердитися. І зараз, не стримавшись, крикнув:

— Гей ви, хутчіш ворушіться!

Роботи на мить завмерли, мов по команді повернули голови, наче справді здивувалися несподіваній вимозі і образливому тону, і дружно відповіли:

— Степінь небезпеки 0,4. Працюємо в граничному режимі.

Саватєєв трусонув головою, а Шабанов усміхнувся.

— Та ну вас! — крикнув Саватєєв і зістрибнув на пісок до роботів.

— Далі не можна! Далі не можна!

Незворушний голос робота тільки підстьобнув Саватєєва, і він, зірвавшись з місця, кинувся до берега. І відразу ж засмикався в безвільному пориві, схоплений роботами за руки.

— Далі не можна! Далі не можна! — неспішно і монотонно лунало в шоломофоні.

— Кинь, Павле! — сказав Шабанов згори. — Ти ж сам настроїв їх на небезпеку.

Саватєєв зрозумів недоречність своєї поведінки. Переставши опиратися, він буркнув:

— Гаразд, гаразд уже, буду стояти.

Роботи відразу випустили його зі своїх міцних залізних обіймів і закрокували далі, буцімто нічого не сталося. Вони дійшли до останнього сліду, постояли, зробили ще один крок уперед і ввімкнули апаратуру.

Шабанов дивився на екран, який світився рівним зеленкуватим світлом, і чекав, що ось зараз виправдається міркування Саватєєва і під шаром піску вони побачать Корзуна. Шабанов не хвилювався. Це був би не такий уже поганий варіант — Корзун хоч і в легкому герметичному костюмі, але міг би протриматися і більше години, кисню вистачало ще годин на десять.

Жодна іскорка не потривожила однорідне мигтіння екрану. Пісок був суцільним, без сторонніх предметів на багато метрів углиб. Роботи ще покрутилися навколо, щоразу досліджуючи більшу площу, і повернули назад.

Либонь тільки тепер Шабанов у повній мірі усвідомив, що трапилося. Раніше йому здавалося, що це якийсь жарт з боку Корзуна, або якщо і є тут якась таємниця, то вона безпечна. Він подивився на море. Воно було, як і раніше, спокійним, а йому вже уявлялося грізним. Що він може сказати певного про цю могутню й непередбачувану ворожу силу, яка сконденсована в величезній масі води? Нічого. А ця ж бо сила може просто підім’яти людину, не залишивши ніякого сліду. Можливо, ось так, як сталося з Корзуном. І що, врешті, вони знають про Сирену?

Місяць тому зореліт «Памір» зробив посадку на Сирені. Планета мала атмосферу з доволі високим вмістом кисню, воду, близьку за своїми хімічними властивостями до земної, і разом з тим була позбавлена складних форм органічного життя. Дивно було дивитися на високі голі гори, піщані пустелі, оточені з усіх боків морями.

Мертва планета, цікава своїми атмосферними явищами. Єдина в своєму роді у системі Альтаїра. Люди вивчали її будову, шукали причини, які пояснили б різкі зміни в довкіллі. І раптом випадок, який погрожував обернутися трагедією. Слід було налагоджувати пошуки, а люди не знали, звідки їх починати.

Шабанов відчепив від пояса бінокль, підніс його до очей. Море було пустельним, лише відблиски далеких брижів раз-по-раз виникали в полірованих лінзах.

— Не довіряєш локаторам? — спитав Саватєєв.

Шабанов опустив бінокль, глянув на чистий екран локатора і спитав розгубленим голосом:

— Павле, де Корзун?

Залишивши про всяк випадок двох роботів на березі, Шабанов і Саватєєв повернулися на «Памір», щоб підготувати гідроплан. Вони вирішили в морі пошукати відгадку цієї таємниці.

Розвідка нічого не дала. На добру сотню кілометрів море було тихим, спокійним, без ознак навіть внутрішнього руху, просвічувалося до самого дна.

Вони повернулися, коли срібне сонце розпеченим краєм торкнулося видноколу. Надходила ніч, коротка, темна і така дощова, що носа не виткнеш. Природа в нічні години наче повертала морю всю ту воду, що забирала у нього в гарячий день.

Розчаровані, пригнічені, Шабанов і Саватєєв спинилися біля зорельота. Корзун міг бути ще живий, але хвилин через сорок кисень мав закінчитися. І тоді… Вони не говорили, що буде тоді. Про це краще було мовчати, щоб не проганяти надію, маленьку і трепетну, яка, незважаючи ні на що, не полишала їх.

І раптом космонавти перезирнулися, не розуміючи, що відбувається. У шоломофонах не змовкав голос робота, який буденно, мов про щось звичайнісіньке, раз за разом повторював:

— На березі людина! На березі людина!

Незворушний робот з механічною душею, однак, виявився кмітливішим від людей. Повідомляючи новину, він одночасно викликав всюдихід. Не встигли космонавти отямитись, як всюдихід вже стояв поряд з ними. Вони відразу ж ускочили в машину і помчали до урвища.

Корзун стояв на тому самому місці, де обривалися його попередні сліди. Він задумливо дивився на море і чомусь несміло посміхався.

— Василю! Василю! — Шабанов трусонув його за плече.

Корзун спокійно глянув на товариша і здивовано спитав:

— Ти чого? Що трапилося?

— Він ще питає! — Шабанов у відчаї повернувся до Саватєєва, який також прибіг уже на берег. — Чуєш, Павле?

— Де ти був? — Саватєєв зробив крок до Корзуна.

Корзун наморщив чоло, подумав трохи і, нічого не розуміючи, відказав:

— Ту-ут…

— Увесь час? — обережно уточнив Шабанов.

— Який час, я ж лише прийшов сюди. — До Корзуна нарешті дійшло, що товариші в чомусь сумніваються… — Чого ви причепилися?

— Поглянь! — Шабанов показав спочатку на Альтаїр, який вже сховався наполовину, потім на спорожнілі кисневі балони. — Бачиш, скільки часу минуло?

Корзун широко розплющив очі і знесилено опустився на пісок.

— Як же це, хлопці?

— Дізнаємось, — безтурботно сказав Саватєєв і запропонував: — Поїхали додому. Скоро лине? дощ.

Згодом, уже сидячи в затишному салоні зорельота, Корзун знову попросив:

— Скажіть, хлопці, що трапилося?

— Спочатку трохи відпочинемо, а потім спробуємо вже відповісти на твоє питання. Нам вистачило на сьогодні. А тоді, може, і ти, Василю, щось згадаєш.

Корзун згадав небагато: як прийшов на берег, приваблений земним виглядом моря, і як пізніше його зустріли роботи. Що було поміж цим, він знав не більше від інших.

— От тільки… як би вам сказати…

— Ну, Василю, ну, — Шабанов подався до нього.

— Ні, це не піддається опису. Певно, я просто засумував за Землею. На березі було… Це й радість, і туга, і щастя, від якого навіть стало боляче — таке воно велике і всеоб’ємне. Вони охопили мене там, на березі, і не відпускали, допоки не прийшли ви.

Очевидно, все справді було так, бо, згадуючи, Корзун знову став таким, яким його бачили друзі на березі, — зм’яклим, з несмілою посмішкою.

Зовні Корзун не змінився. Тільки тепер частіше замислювався, наче приглядався чи прислухався до чогось незрозумілого, але приємного, що було відомо лише йому одному. Працював же він, як і раніше, старанно. Факт його зникнення можна було б прийняти за комічну недоречність, якби за ним не стояло щось невідоме, незбагненне, що межувало з дивом і тому виглядало загрозливим і небезпечним для кожного з космонавтів, для корабля на весь той час, поки вони будуть на Сирені. Це викликало нервозність, заважало нормально працювати. І нарешті Саватєєв не витримав.

— Я більше не можу, — поскаржився він Шабанову, коли вони зосталися з ним удвох. При Корзуні таких розмов уникали. — Або ми стартуємо, або не знаю що.

— Не з’ясувавши, що сталося з Корзуном?

— Ми безсилі тут.

У якійсь мірі Саватєєв мав підстави так говорити. Минуло вже біля двох тижнів, а вони все ще не мали кінчика тієї ниточки, яка дозволила б розкрити таємницю. І справді, треба було приймати якесь рішення. Шабанов був капітаном їх невеликого екіпажу і розумів Саватєєва. Він довго стояв біля ілюмінатора, з якого виднілося море — тихе, ласкаве.

— Оманлива краса, — Шабанов відвернувся від ілюмінатора, і Саватєєв помітив в його очах крижинку холоду. — Зробимо, Павле, ще одну спробу. Коли не підтвердиться моє міркування, покинемо Сирену.

— Ти що надумав? — занепокоївся Саватєєв.

— Повторю Корзуна. Тільки на берег піду не сам, а з роботами.

— Боюся я цього стрибка у ніщо.

— І я, Павле, — Шабанов нахмурився. — Але інакше не можна. Так, не можна. Хочеш сказати, що у нас інше завдання? Згоден. А тепер завдання змінилося. Такий вже закон житя, що на всі випадки заздалегідь не придумаєш програми. Ти не хвилюйся. — Він підійшов до Саватєєва, обняв його. — Василь же повернувся, і, здається, нормально.

— Хіба що здається, — буркнув Саватєєв, знаючи, що Шабанов все одно зробить по-своєму.

— А може, нічого зі мною не трапиться.

— Якби хоч, — щиро побажав Саватєєв.

Збори були недовгими, і назавтра Шабанов з Саватєєвим вирушили до моря. Біля виходу вони зустріли Корзуна. Він збентежено потупився, заступаючи прохід, і сумно промовив:

— Я знаю, що ви не хочете турбувати мене. Може, й правильно робите. Тільки я весь час думаю про це. Мені здається, Сергію, що там були риби, — і пішов згорблений, ніби в чомусь винуватий перед друзями.

Шабанов наздогнав його, притиснув до грудей і попросив:

— Коли що, ви тут з Павлом не гайтеся, повертайтесь на Землю.

Корзун кивнув.

Море зустріло людей звичним спокоєм. Альтаїр щойно показався над обрієм, і його диск світився на сірій водяній гладіні довгою пурпуровою смугою. Шабанов на хвилину спинився, прислухаючись до неспокійних ударів серця, і потім рішуче стрибнув униз.

За ним сповзли роботи. Утрьох — людина і два роботи — вони залишали багато слідів. А Саватєєв бачив тільки ямки, які зосталися від важких черевиків Шабанова.

Через якусь хвилину Шабанов спинився. Від моря його відділяла вузька смуга жовтого піску. Він чекав чогось неймовірного, а довкола було мов на земному пляжі — ось коли б іще поруч росли дерева та кущі і не треба було вдягати герметичний костюм. Щоб заспокоїти Саватєєва, Шабанов озирнувся і весело крикнув:

— Бачиш? На мене духи не діють!

І тут у нього запаморочилася голова. Шабанов глянув на море. На його поверхні нічого незвичайного не було. Це він устиг ще відзначити, бо через мить перед очима попливли кола. Втрачаючи рівновагу, він махнув руками. Роботи зрозуміли це як сигнал про допомогу і кинулися до Шабанова. Але перш ніж вони підхопили його, він побачив перед собою якісь кільця, промені. Усе це вигадливо перепліталося, перехрещувалося, миттєво змінювало забарвлення, створюючи нові й нові неймовірні геометричні фігури. І начебто яскраві зірки падали навколо густим осіннім дощем. У Шабанова вже не було ні тіла, ані уявлення про те, де він.

Капітан опритомнів на кам’янистому урвищі, і перше, що побачив, — це стурбоване обличчя схиленого над ним Саватєєва. Шабанов покрутив головою.

— Тобі зле? — з тривогою спитав Саватєєв.

— Тепер уже ні.

Шабанов сів, поворушив плечима, руками, відновлюючи втрачену владу над своїм тілом. І розповів, що йому здалося.

— Гадаєш, з Корзуном було так само?

— Впевнений.

— Але чому він не розказує? Приховує чи не пам’ятає? — спитав Саватєєв і аж зморщився, так неприємно йому було підозрювати друга. Похопившись, він додав уперто, переконано: — Не пам’ятає.

— Так! — Шабанов прийняв його останнє міркування без сумнівів. — Значить, має ще відбутися щось таке, що стирає сліди з пам’яті. Я повинен повернутися на берег, Павле. Сам. Без роботів.

— Не поспішай. Треба підготуватися. У костюм вмонтуємо декілька мініатюрних кіноапаратів і передавачів. Якщо щось і забудеш, вони зафіксують. І, можливо, повідомлять твої координати, коли сигнали зможуть пробитися крізь товщу води.

Все повторилося спочатку. Тільки тепер за Шабановим наглядав і Корзун. Почавши заточуватись, Шабанов устиг крикнути: «Вимкни робота!» Затим він закружляв у неймовірному танці. В шоломофонах було чути його уривчасте дихання, немов він боровся з кимось. Потім знесилів і впав ниць. Море пестливо обмивало його прозорий гермошолом. Корзун було поткнувся на допомогу, але Саватєєв стримав його і шепнув:

— Дивись!

Близько від берега море раптом викинуло султанчик. Він постояв на місці, схожий на фонтан, потім ворухнувся, мов під подихом вітру, і перетворився на вихор, з кожною хвилиною набираючи сили і глибше угвинчуючись у воду. Невдовзі на місці вихору утворилася вирва метрів двадцять у діаметрі. Її стінки продовжували крутитися зліва направо, аж поки не оголилося дно. Тоді один бік вирви, ближчий до берега, витягнувся вузьким довгим язиком, лизнув пісок і повернувся на місце, захопивши з собою розпростерту людину.

Здобич ніби задовольнила море. Воно почало заспокоюватися і хвилини через три зовсім стихло, немов і не крутився щойно в ньому потужний вир.

— Що скажеш? — спитав Саватєєв і пошкодував про це.

Корзун стояв, мов остовпілий, зі зблідлим лицем.

— Га? — здригнувся він. — Все вилетіло з голови.

— Скоро про все дізнаємося. — Саватєєв говорив навмисно бадьоро. — Мені здається, що море хвилювалося лише з цього боку, щоб забрати Сергія.

Станції спостереження невдовзі підтвердили думку Саватєєва.

— Це дуже важливо, — пожвавився Корзун. — У всьому цьому є якийсь сенс.

— Не будемо поспішати з висновками, — спинив його Саватєєв.

Тим часом працьовиті роботи пригнали гідроплан. Затим зібрали будиночок, де люди могли б відпочити, встановили там пульти і екрани приладів спостереження.

Хвилини текли повільно, складаючись у ще більш повільні години. І жодних звісток від Шабанова.

— Не пробиваються радіосигнали, — констатував Саватєєв.

— Я про це думав, — Корзун глянув на годинник. — Хвилин через двадцять сигнал має бути. Автозонд вирветься на поверхню.

— Ти молодчина, Василю!

— Один строк уже минув, — зітхнів Корзун.

Саватєєв збентежено притих.

Звістка надійшла з запізненням у п’ять хвилин. Коротка, проте змістовна. Пильні автомати «Паміра» і радіомаяків запеленгували автозонд. Він здійснив передачу з відстані в сто вісімнадцять кілометрів.

Через лічені хвилини гідроплан був уже над районом, визначеним пеленгаторами. Однак Корзуна, який вирушив на пошуки, чекало розчарування. Ні на поверхні, ані в глибині йому не вдалося помітити нічого істотного. Товща води ховала в собі таємницю.

— Кепсько, — сказав Саватєєв, вислухавши Корзуна. — Сергій десь глибоко, дуже глибоко, там страшенний тиск. Людина не витримає.

— А як я? — заперечив Корзун.

— Будемо чекати, нічого іншого не залишається.

Сутеніло. Небо вкривалося хмарами, чорними, як сама ніч. Подув вітер. Слабкий спочатку, він повільно розгулювався, виносячи з тіснин хмари куряви. Почався дощ, він стьобав водяними каскадами по тонких металічних стінках тимчасового притулку космонавтів. Надходила ніч, шквальна, зливна.

Саватєєв збільшив яскравість екранів, що слідкували за берегом. Він побачив вузьку берегову смугу, нерухомих роботів, прикріплених тросами до стовпа на урвищі, а за кілька кроків від них — вируюче море, яке посилало на берег хвилю за хвилею.

Видовище було жахливим, і Саватєєву за надійними стінками стало неспокійно. А як Шабанову, якщо він ще живий?

— Мій строк минув, — Корзун наче прочитав думки товариша.

— У нього аварійний запас кисню. — Заспокоєння було слабке, і сам Саватєєв йому не вельми вірив. Але іншого не було. — Відпочивай, Василю, пізніше зміниш.

Пориви вітру почастішали, перейшли в безупинний гул. Приглушений звукоізоляцією стін, він був монотонним, наганяв сон. Саватєєв увімкнув метроном. Дзвінкі секунди наповнили кімнату тривогою. Це хвилювало, примушувало постійно бути насторожі. Саватєєв, сидячи в кріслі, втупився в екран.

Стихія лютувала. Хвилі вже захльостували сумні самотні постаті роботів, пробуючи зірвати їх з місця. Але вони, ворухнувшись, знов стояли, мов укопані. І так годину, дві… Щоб не заснути, Саватєєв раз-по-раз кліпав очима.

Напевно, він щось все-таки прогавив. Бо коли розплющив очі, то лівого робота на місці не було. З динаміка різко стьобнуло: «Людина у морі!» І вже другий робот кинувся у хвилі.

Вони вибралися з води разом з Шабановим. До помешкання він дійшов сам, тримаючись за роботів. Він був знесилений, кинув одне: «Потім, потім» — і осів, заснувши на ходу.

Прокинувся Шабанов годин через двадцять. Знову була ніч. Знову за тонкими стінками їх тимчасового житла лютував вітер, з гір котилися водяні вали. Але це вже на людей не впливало, здавалося неістотним. Вони були знову разом. Космонавти зібралися біля проектора. Плівки вже були проявлені.

— Коли я пішов на берег удруге, — почав Шабанов, — то був хитрішим. Я приблизно знав, що мене чекає. Коли запаморочилася голова, я не став опиратися чужому впливу, тому швидше впав на пісок, намагаючись не ворушитися. Не знаю чому, але це виявилося правильним. Голові стало трохи легше, і через силу мені вдалося дещо побачити. Тямлю, як змила хвиля, як потягнула по поверхні, як почав провалюватись глибше. Ось тоді у воді я відчув якийсь рух, не течію, а щось інше, обмежене вузькими рамками. Ти, Василю, згадував про риб. Може, це були вони. А може, якісь інші істоти. Навколо мене увесь час бурунився вир, і хоча в костюмі було повітря, воно не тримало мене, я продовжував опускатися все нижче. Мене здивувало, що вже досить глибоко, а тиску води не відчуваю. Я злякався. Зробив спробу вирватися і припустився цим самим помилки. Знов запаморочилася голова, я провалився в небуття, з якого вийшов, тільки опинившись на березі. Якби не кіби, поплавав би іще. А тепер давайте подивимося плівки.

У костюм Шабанова були вмонтовані шість маленьких кінокамер. Коли він повернувся, їх залишилося п’ять. Шоста десь зникла.

— Зачепився за щось, а може, роботи, коли тягнули, відірвали, — сказав Шабанов.

Але вистачило й решти. Вони увімкнулися в ту мить, коли море ринуло на берег.

Саватєєву вдалося синхронізувати зафіксоване плівками, щоб на екрані одержати цільну і об’ємну картину. Море було таким самим, яким люди бачили його щодня, на глибині навіть ще спокійнішим. Тим більше було дивно, що Шабанов рухався ривками.

Камери з автоматичним наведенням швидко звикли до навколишнього середовища. У воді вони помітили тіні, які кружляли наколо Шабанова. Автомати збільшили різкість, вибрали відповідну підсвітку, і тіні перетворилися на незвичайних… риб. Довгих, завбільшки з людину, вузьких і гостроносих.

— Василь не помилився, — зрадів Шабанов.

Косяк, говорячи земною мовою, був немалий — риби оточували людину щільно, час від часу доторкаючись до її тіла ребристими плавниками.

— Навіщо я ворушився, — пошкодував Шабанов.

— Апарати розкажуть, що треба, — заспокоїв Корзун.

— Ні, я помітив би більше. Хоч повторюй дослід.

Показалося жовте дно. І тут воно нагадувало берег — піщане, без ознак якоїсь рослинності. Риби, не спиняючись, пливли далі з великою швидкістю.

Нарешті рух риб сповільнився. На екрані з’явилися нагромадження каменів, які зблизька виявилися гротами. Чи то риби жили тут, чи щось інше було, кіноапарати не вловили. Очевидно, риби перестали підтримувати Шабанова, і він опустився на дно, бо по екрану в цей час пробігли темні смуги. Потім знову проясніло.

Шабанов лежав біля входу у грот. Риби трохи покружляли біля нього і попливли кудись. І знову смуги пробігли по екрану.

— Навіщо було тебе нести? — посміхнувся Корзун.

— Ти також, певно, побував на цьому дні. Хоча!.. — Шабанов здивовано подивився на товаришів. — Здається, згадав. — Він відвернувся від екрана. — Зараз мене перенесуть до іншого грота. Там біля входу буде купка чи то водоростей, чи то місцевих актиній.

— Справді! — підхопився Саватєєв.

По екрану втретє пройшли смуги.

— Згадав! Га? — дивувався сам Шабанов.

Перенісши його, риби довго не поверталися. Майже цілий день. І стільки біля екрану просиділи космонавти, боячись пропустити якусь деталь.

— Шкода, що не видно мого тіла, — сказав Шабанов задумливо. — Що-небудь іще згадав би.

— Дивись, дивись! — зупинив його Саватєєв.

Підпливла риба, повисла нерухомо, поводячи плавниками, мов сом вусами. Очі — вузькі щілини — поблискували червонуватими вогниками. Через деякий час риба ворухнула носом купку водоростей і знову завмерла. Незабаром до неї приєдналися ще дві. Звівши голови докупи, вони буцімто радилися. Шабанов аж засміявся, таким недоречним здалося йому це міркування. І раптом риб побільшало. Вони знову утворили кільце. Шабанов відірвався від дна, і риби рушили в дорогу.

Море хвилювалося. Повертався Шабанов уже вночі. Риби поводили себе тепер неспокійно. Частина їх відокремилася, закружляла все швидше і швидше. Посеред кола виникла вирва, яка все збільшувалася. І тоді у вир кинулися решта риб. А на екран з великою швидкістю став напливати чорний берег.

Коли Шабанов опинився на гребені хвилі, ані вирви, ані риб апарати вже не помітили. Лише хвилі, мов оскаженілі, одна за одною накочувалися на берег. А звідти, перебираючи механічними ногами, виходили роботи.

— Мандрівка закінчена! — Шабанов підвівся і жартівливо вклонився.

— Облиш, — скривився Саватєєв, — тобі ж самому не до жартів. Краще скажи, ти зрозумів, що це?

— Життя!

— Сам бачу. А яке життя — розумне, нерозумне?

— Можу сказати, — посерйознів Шабанов. — Рівень розвитку — невисокий, на мою думку, ними керує інстинкт, як і в земних риб. Так, так, — перебив він Корзуна, який хотів заперечити. — Самі поміркуйте, як усе сталося. Риби прийняли мене за свого побратима, якого море викинуло на берег. Це загрожує загибеллю. Вони спробують налагодити з ним контакт, підбадьорити, чи що. Звідси мої видіння. Вочевидь, ми користуємося приблизно однаковими біострумами. Самі вони на берег вийти не можуть, але вміють, внаслідок тривалого розвитку, використовувати силу моря. Бачили, який вир утворили? А потім, коли я не очуняв і під водою, не доторкнувся до їжі, вони зрозуміли свою помилку, викинули мене назад. Що на те саме місце — випадково.

— Ага! — вигукнув Саватєєв.

— Не лови на слові. На Землі ж є істоти, у яких така поведінка викликається інстинктом. Ті ж таки дельфіни.

— На Землі є. А тут інше. — Саватєєв від хвилювання не міг всидіти на місці і закрокував по тісній кімнатці, лавіруючи поміж кріслами й приладами. — Давайте згадаємо все з самого початку. Риби вміють підпорядковувати собі море. Вони помітили, що ти не торкнувся їжі. Тоді що вони роблять? Збираються і обмірковують становище. Власне обміркували і понесли тебе назад. Вони знали, що ти чужий. Лише цим можна пояснити, що ти нічого не пам’ятаєш — звичайна пересторога. Ти тепер не зможеш, якби й хотів, привести когось чи прийти назад сам. Певно, у риб є вороги, бо вони постійно пильнують нас.

— Гадаєш, вони не єдині мешканці Сирени? — пожвавився Корзун.

— Все може бути. Проте не це головне зараз. Ці риби, я переконаний, минули вже стадію інстинкту.

— Але ж це означає… — почав було Шабанов.

— Так. У них розум — слабкий, але вже розум.

— Вода не те середовище, де може розвиватися розумне життя. — Шабанов не міг згодитися з Саватєєвим.

— Земна логіка. Життя на Сирені так і не змогло вибратися з води на сушу. Але ж це не означає, що воно спинилося в розвитку. Сили життя могутні, і воно знайшло собі свої шляхи. Тож чому не могло воно наділити розумом рибоподібних? В усякому разі, іншої гіпотези у нас немає.

— Повторити перевірку? — запропонував Корзун. — Я готовий знову…

Після довгих роздумів Шабанов похитав головою:

— Тепер ми не можемо. А що, коли Павло не помиляється, хоча багато на що він не навів доказів, як і я? Що тоді про нас подумають господарі планети? Як ми виглядатимемо в їх очах? А якщо вони знаходяться на низькому щаблі розвитку, що найбільш вірогідно, то невідомо, як буде наступного разу. Зроблять з тебе ідола і залишать в своєму гроті, щоб молитися. Ми закінчимо свою роботу, не чіпаючи моря. А колись пізніше, коли риби досягнуть вищого рівня розвитку, люди налагодять з ними зносини. Почавши розвиватися, життя не відступить. Тепер Сирена буде під наглядом.

— Дав же хтось планеті таку назву, неначе знав, — зазначив Корзун.

— Не пам’ятаю хто, — відказав Шабанов, — назва існує з минулого століття. Мабуть, і тоді люди знали про цих риб. Ну, як, згодні з моїм рішенням?

Заперечень не було.

До світанку космонавти лишилися на спостережній станції.

Сон у кріслах був не вельми зручним, але вони прокинулися бадьорими, посвіжілими. Шабанов ходив по кімнаті й повторював:

— Хлопці, а я, здається, щось пригадую.

Саватєєв не витримав і буркнув:

— Та пригадай уже.

— А що, візьму і… хлопці! — він вибіг у перехідний тамбур і повернувся, тримаючи в руках якусь паличку. — Ось, вона сама.

— Водорость?!

Ледь відчутний запах озону, змішаного з чимось іще, поплив кімнатою. Шабанов щасливо посміхнувся і сказав:

— Сідайте. Розмова не закінчена!

Заінтриговані, товариші посідали в крісла.

— Вчора ми не розуміли, що за смуги порушували видимість на екрані. Тепер я згадав усе, — наче й не було провалу в пам’яті. — Хвилювання Шабанова передалося іншим. Вони сиділи, не зводячи з нього очей. — Перший раз я здригнувся, коли відірвав один кіноапарат. Ось він, був у кишені. — Шабанов розняв пальці. — Вдруге, коли робив знімки грота, і втретє — коли ось цей мінерал, — він показав на водорость, — клав у кишеню. А зараз подивимось, що на останній плівці.

Спалахнув екран, на ньому з’явилося підводне царство, точніше, його маленький куток — грот. Біля задньої стінки грота стояли полиці, схожі на соти. І в кожному стільнику лежали водорості.

— Інкубатор? — здивувався Саватєєв.

— Щось схоже на нього, — відказав Шабанов.

Але найдивовижніше було попереду. До полиць, звідкись збоку, зі стін гроту, тягнулися дроти. Інакше назвати ці товсті нитки було годі. Зображення тривало лічені хвилини, але й за цей час у кількох стільниках зблиснули червоні іскри. А коли апарат трохи змістився, космонавти побачили постать у… скафандрі.

— Що ви тепер скажете, друзі? — хитрувато зблиснув очима Шабанов.

Товариші розвели руками.

— Тоді я скажу. Ці риби — роботи, певно, навіть біологічні. Я пам’ятаю їх поведінку, тому переконаний. Вони діють логічно, проте без емоцій. Їх створили такі ж пришельці, як і ми, з іншого світу. Навіщо? Під водою багато цього мінералу. Його вплив на людину надзвичайно сприятливий. Поки ми переглядали плівку, наші роботи зробили аналіз моєї крові. Вона чиста, немов у ній не відбуваються процеси окислення. Ось як подіяв на мене мінерал. Ось чому я згадав усе до дрібниць про моє перебування під водою.

— Припустимо, — згодився Саватєєв, — а біоструми?

— Мені здається, пояснення доволі просте. Наші біоструми приблизно такі самі. Риби-роботи настроєні на них. Тому вони відразу з’являються, варто комусь з нас опинитися на березі.

— А видіння?

— Це свого роду нейтралізатор. У його природі треба буде розібратися, бо завдяки йому людина може плавати, як глибинна істота, не боячись тиску. Почувши сигнал, риби-роботи беруть господаря, переносять його до гротів, де вже заготований мінерал. Звісно, мінерал роботи можуть доставляти на поверхню й самостійно. Але, певно, там потрібна присутність господаря.

— Але де доказ, що риби — це роботи?

В запереченні Саватєєва була логіка.

— Є такий доказ, — сказав Шабанов, — зараз ми його наведемо. — Він вставив у проектор плівку, на якій були сфотографовані риби біля гротів, під’єднав екран до лічильної машини. — Пригадуєте, — пояснив він, — існують формули руху для живих істот і для кібернетичних. З їх допомогою було доведено існування життя на четвертій планеті Проціона. Ось зараз машина й застосує їх. Програму я вже склав.

Через тридцять секунд після того, як скінчилася плівка, машина виштовхнула стрічку з відповіддю. Риби, згідно з твердженням математики, не могли бути живими.

— Дивно, — зітхнув Корзун.

— Чудово! — сказав Шабанов. — Люди скоро зустрінуться ще з одним представником розуму і, як мені чомусь здається, дуже схожим на людину. — І не втримався, весело вколов Саватєєва: — А ти казав — інстинкт.