Остання орбіта

1

Рясний весняний дощик, що налетів цілком раптово, загнав Павла Гущу під дашок найближчого під’їзду. Щоб не змокнути, хлопець притиснувся плечима до закритих дверей. Вулиця відразу спорожніла, стала сірою, нудною. Павло враз засумував, в серце закралася неясна тривога. Вона росла, міцніла. Чому б це?

Дощик скінчився відразу, як і почався. Пустун-вітер шпурнув на прощання в Павла жменю бризок і стих. Знову засяяло сонце, тепле, ласкаве. Павло вийшов на тротуар і зупинився. З будинку навпроти квапливо вибігла дівчина. І хоча від дощу залишився лише спогад, вона чомусь розкрила над головою парасольку. Це було смішно. Але у Павла раптом защеміло серце. Дівчина була чимось схожа на Валю, і Павло раптом зрозумів, що саме турбувало його ці декілька хвилин, поки він ховався в під’їзді. Валя. Познайомилися вони минулої осені. Тоді він також ховався від дощу на чужому ґанку, і вона, зовсім незнайома ще, несміло прикрила його своєю парасолькою. Якби знав, що чекає його пізніше, нізащо не заговорив би з Валею, не пішов би за нею. Але хіба він міг знати, що виберуть саме його…

На вулиці перехожих було мало. За останні роки колись галасливий і жвавий проспект якось принишк, ніби подорослішав. Шум і пожвавлення переселилися в нові райони і квартали, де виросли величезні магазини, державні установи, гарні кінозали і театри. Та все ж Павло як і раніше любив цей старий куточок міста, міг годинами гуляти тут, милуватися його красою.

Машинально обходячи калюжі на асфальті, Павло цілком віддався спогадам. Ось біля цього магазину він купував Валі квіти, в цьому кафе вони не один раз пригощалися морозивом, а в тому кіоску вибирали книгу…

Щоправда, все це стосувалося того недавнього часу, коли він ще був звичайним, хоча, як подейкували, й талановитим кандидатом наук, що зробив відкриття в галузі астрофізики. Відкриття це для науки про космос має важливе значення: Гуща першим виявив радіовипромінювання, що линуло з сузір’я Індійця, і висловив припущення, що його посилають розумні істоти.

А як розшифрувати сигнали? Відповідь могла бути одна: найкраще підібратися ближче до сузір’я. І Гуща без вагань подав у Всесоюзний Космічний центр заяву з проханням, щоб його зарахували учасником чергової експедиції в міжпланетний простір. Відверто кажучи, не вірилося серйозно, що відповідь буде позитивною. Дуже вже багато подібних заяв йшло в Космічний центр зі всієї країни. І ось трапилося те, на що у Павла було зовсім мало надій. Він затверджений кандидатом в члени космічної експедиції. Восени експедиція надовго залишить Землю і вирушить до іншої планети. Ось що повідомив йому півгодини тому відомий астронавт академік Бурмаков, який був призначений начальником експедиції.

У бібліотеці, старій «Ленінці», Павло відчув на мить полегшення. Безтурботною юністю повіяло на нього тут, від цих безмежно дорогих і знайомих коридорів, залів, кабінетів. Павло попрямував до свого столика. На ньому лежали пожовклі від часу підшивки старих газет. Павло замовив їх по телефону відразу після розмови з Бурмаковим.

Гіпотеза про космічних гостей Землі хвилювала колись багатьох учених і дослідників, навколо неї точилися гарячі дискусії. А потім поступово про неї забули. Мабуть, подібне видалося неймовірним навіть найнаполегливішим її прихильникам. Бурмаков же порадив Павлу ще раз перечитати все, що друкувалося з цієї проблеми, і висловити свою думку.

Павло не зовсім ясно уявляв, навіщо це знадобилося Бурмакову. Можливо, гіпотеза мала якесь відношення до майбутнього польоту, про маршрут якого Павло ще не знав?

Він почав читати. Давня суперечка учених несподівано захопила його. Павло відчув, що його симпатії все більше й більше схиляються на бік тих, хто, можливо, іноді й помилявся, але мислив сміливо.

Гостей з космосу на Землі не було, говорила наука. Здавалося б, все зрозуміло. А Павло не міг з цим погодитися, як не погоджувалися ті, хто подав ідею. Чому? Швидше за все, тому, що не хотілося визнати людину Землі самотньою серед безлічі мертвих світів, залишити її без надії зустріти колись побратима по розуму.

Павло перегортав газетні сторінки, вів уявну суперечку зі своїми супротивниками. Несподівано чиїсь м’які і теплі пальці ніжно прикрили його очі. Він обережно відвів руки, озирнувся і побачив Валю.

Валя нахилилася до столу, прочитала назву статті.

— Павлику! Ти і фантастика? Дивно!..

Павло трохи розгубився:

— Набридли формули, ось і потягнуло до фантастики.

— А я потягну тебе зараз на стадіон. Досить мізки сушити.

Літак відлітав завтра удень, квиток у Павла лежав в кишені. Вільний час був. І Павло погодився. Тільки попросив бібліотекаря не відносити в сховище підшивки. Дещо потрібно було ще дочитати.

На вулиці він ніби між іншим сказав:

— Завтра лечу до Москви, о чотирнадцятій двадцять.

Два дні тому вони домовилися цей тиждень провести удвох. У Валі якраз заняття були перенесені на другу зміну, а в нього з нагоди екзаменаційної сесії у студентів, яким він читав астрофізику, додалося вільного часу. І раптом сюрприз…

Валя вже знала: якщо Павло сам не розповість що до чого, питати марно. І тому промовчала. У душі ворухнулася образа: все зривається…

Валя спохмурніла, відвернулася. Павло міцніше стиснув її руку. Сказати про майбутній політ він їй поки не міг, просто не мав права.

— Вийшло, Валю, несподівано. Викликають більш ніж на тиждень.

Валя зітхнула. Якщо викликають, треба їхати.

Електробус, зроблений з прозорої пластмаси, світлий і просторий, безшумно мчав широким проспектом Комунізму. Забудовувати проспект закінчили не так давно — років п’ять тому. Невисокі, на вісім-десять поверхів, житлові будинки тягнулися уздовж проспекту на декілька кілометрів. Кожний квартал мав своєрідну архітектурну зовнішність. Людям тут жилося добре. Великі вікна, засклені прозорим пластиком, пропускали не тільки звичайне світло, але й ультрафіолетові промені. А це означає, що, навіть не виходячи з будинку, можна було засмагати. Спеціальні автоматичні установки підтримували постійну температуру і вологість повітря в кімнатах. Тепер скрізь будували такі будинки, реконструювали старі.

Павло несподівано відчув себе наче стороннім в цьому чудовому місті. Він ще жив тут, ходив вулицями, алеями, а в голові раз-у-раз проносилася думка про те, що його чекає в недалекому майбутньому. І, напевно, вона, ця думка, піднімала його над повсякденням, робила здатним по-філософськи розсудливо оцінити цю красу, яку потрібно було залишити незабаром…

— Ти не слухаєш мене, професоре? — В голосі Валі прозвучала іронія.

— Розумієш, кожного разу я тут знаходжу щось нове, хоча, здається, знаю все до дрібниць, — відповів Павло.

А сам подумав: «Розумниця Валя. Турбується, а виду не подає».

Електробус зупинився на площі, в кінці якої за високою ажурною аркою починався Центральний стадіон. Павло вистрибнув першим, допоміг вийти Валі. Автоводій, підкоряючись сигналу механічного кондуктора, повів електробус далі.

— Подивися на вхід. Мені завжди здавалося, що арка дещо занизька. І знаєш чому? Площа перед нею простора. А зараз бачу, що помилявся. Ген ті списи над середніми колонами… — показав Павло. — Вони рвуться вгору і ніби підносять до неба всю конструкцію.

— Фантазер, — засміялася Валя. — Не можеш ти без неба.

— Ми народжені одне для одного!.. — почав Павло, думаючи пожартувати, але не витримав тону і, сконфузившись, пояснив: — Це означає — я і небо.

— Я так і зрозуміла. То, може, ці списи допоможуть тобі одержати нові таємничі сигнали цього разу з Сіріуса?

— Знущаєшся? — Павло зупинився. — Ось зараз скупаю!

Підхопивши дівчину на руки, він підбіг до фонтану, що викидав високо над площею каскади бризок, і, опускаючи Валю до самої води, сказав:

— Проси вибачення!

Валя відбивалася, прагнучи вирватися, і нарешті здалася:

— Гаразд. Твоя взяла.

А коли він поставив її на землю, трохи відбігла і крикнула:

— Я помилилася, не з Сіріуса, а з Лебедя!..

Павло махнув рукою: мовляв, що з такою зробиш…

Вони зайшли на стадіон. Там розігрувався Великий кубок республіки з багатоборства серед юнаків. Але перш ніж подивитися змагання, вони повернули на тенісний майданчик. Обидва любили теніс, віддаючи йому багато вільного часу.

З роздягальні Павло вийшов раніше і, не чекаючи Валі, почав розминку. Його рухи були пластичні, красиві, як у гімнаста-фігуриста, і Валя, випадково подивившись у вікно, замилувалася. Високий, стрункий, м’язистий, Павло був справжнім спортсменом. Свого часу не один тренер пробував спокусити його кар’єрою чемпіона. Павло любив спорт. Але ще більше любив фізику, а чемпіоном не став тільки тому, що не вистачило часу для тренувань. Зате став сильним. Товариші навіть жартували, що невідомо, чого в Гущі більше — спортсмена чи вченого. Це була правда, яка відіграла, мабуть, не останню роль в тому, що Всесоюзний Космічний центр ввів Павла до складу експедиції. Валя про це ще не знала. Вона просто, як завжди, захоплювалася своїм другом, хоч сьогодні чомусь було сумно: не такий, як завжди, був Павло — він якийсь збуджений, незрозумілий.

Ракетка так і мелькала в руках Павла, але Валя знову і знову з тривогою помічала, що він робить більше, аніж раніше, помилок, що його удари втратили звичайну точність. Вона легко розгадувала комбінації Павла і вигравала одне очко за другим. Програвши три сети підряд, Павло схилився перед Валею:

— Визнаю, о непереможна, свою поразку…

— Якщо думки тенісиста ширяють поза кортом, йому важко розраховувати на успіх, — в тон йому відповіла Валя, чекаючи, що Павло зрозуміє натяк і розповість про свої клопоти.

Павло промовчав.

Трибуни величезної чаші Центрального стадіону, повні глядачів, гули. Років тридцять тому багатоборство вважалося дуже складним видом змагань і було під силу тільки дорослим. Потім воно стало і спортом юних.

У фінальних змаганнях брало участь двадцять хлопчиків у віці до п’ятнадцяти років. Сильні, рослі, вони показували відмінні результати. Це і викликало таке бурхливе захоплення на трибунах.

Особливий успіх припав на долю хлопця в червоній майці. Він легко пробіг півтори тисячі метрів, зайнявши перше місце, а через чверть години перестрибнув планку на висоті два метри і двадцять сантиметрів. Не встигли змовкнути аплодисменти, як фотоелектронний суддя гучним голосом проголосив, що в сумі десяти видів програми хлопець встановив новий рекорд республіки.

За традицією переможець піднявся на п’єдестал пошани і вклонився всім чотирьом трибунам. Спеціальні проекційні ліхтарі збільшили зображення його фігури у декілька разів, і Павло впізнав чемпіона. Це був брат Валі, восьмикласник Вітя Осадчий. Павло знав, що Вітя здібний математик. Але що він такий чудовий спортсмен, дізнався вперше. Це було приємне відкриття.

Після змагань Вітя розшукав Павла і Валю. Додому поверталися утрьох.

Вечір був теплий, тихий. Від квіткових клумб віяло ароматом ранніх квітів. Збуджений Вітя все згадував про змагання. Павло і Валя, зайняті своїми думками, зрідка недоладу підтакували.

Нарешті Валя запитала:

— Павлику, розкажи, навіщо тобі знадобилося читати сьогодні старі газети?

2

Вони зупинилися біля Валиного будинку. Павло прихилився до дерева, подивився вгору. Густа крона сріблястої тополі майже закривала небо. Але крізь листя проник тремтливий блакитний промінець — звістка якоїсь далекої зірки. Павло впізнав Кассіопею. Подумалося, — а раптом це звідти прилітали ті, хто залишив нерозгадані сліди на нашій Землі?

— Ну! — Валя торкнулася руки Павла. — Ти чув, про що я питала?

Дивачка! Хіба він може не слухати, коли вона говорить? Чув. Але чи так просто про все розповісти, коли тобі самому ще багато що невідомо і незрозуміло?..

— Просто не знаю, з чого почати, двома словами тут не розповіси.

— А нам поспішати нікуди, — Вітя сів на лавку.

— Дітям спати пора! — незадоволено сказала Валя.

— Ще чого! — Після перемоги на стадіоні Вітя відчував себе майже рівнею сестрі і зручніше всівся на лавці.

Павло підморгнув Валі: мовляв, хлопчисько, не розуміє. А сам навіть зрадів. Він не хотів залишитися з Валею віч-на-віч, знав, що наодинці з нею неминуче виникнуть питання про майбутню поїздку, а відповідати на них поки що не можна. Він міг просторікувати зараз на загальні теми. То чом би Віті не послухати його?

Павло був людиною з тією фантазією, яка допомагає узагальнювати явища, аналізувати факти повно і глибоко і, врешті-решт, приводить до наукових відкриттів. Природно, що його не могла не зацікавити гіпотеза про космічних гостей Землі. А зараз у нього до всього з’явилася ще й зацікавленість космонавта.

Питання Валі принесло Павлові полегкості. Нарешті він зможе поділитися своїми, хоча ще і невизначеними думками:

— Можливо, це звучить безглуздо у наш час, але ми, люди, які навчилися будувати складні машини, розкрили численні таємниці природи, не можемо пояснити деяких зовсім простих явищ… Ці явища здавалися ще незрозумілішими людям п’ятдесятих років минулого століття. Ось і придумали вони фантастичні гіпотези про гостей з космосу. Гіпотези ці були сміливі до неймовірності і ґрунтувалися більше на припущеннях, аніж на науковій основі. Звичайно, критикувати їх було легко, тому що вони просто не витримували критики. Це і дало можливість швидко їх поховати. А мені вони чимось сподобалися. Ось послухайте і скажіть, як ви це розумієте?

У горах Антилівану знаходиться відома Баальбекська веранда. Скоріше, це не веранда, а майданчик на декілька квадратних кілометрів. Він викладений величезними гладко обтесаними кам’яними плитами. Саме по собі це не дивно. Стародавні єгиптяни без допомоги баштових кранів споруджували піраміду Хеопса, яка донині вважається одним з семи чудес світу. Але Баальбек дивує. Він будувався набагато раніше, і якщо в пірамідах плити важать по дві-три тонни, то там — до двох тисяч тонн кожна.

Жоден історик не сказав поки що, коли саме побудована Баальбекська веранда і з якою метою. Люди знають її з того часу, відколи пам’ятають себе. І тут напрошуються питання: чи могли побудувати наші далекі предки таке технічно довершене диво, та і навіщо? Адже вони, як відомо, були людьми практичними і самі навряд чи будували б таку махіну, бо потреби в ній не було. Тож подумайте, чи не варто зробити інший висновок? А що, як це був стартовий майданчик космічного корабля, що прилітав на нашу Землю?

І в Болівії були знайдені не менш цікаві стародавні пам’ятки. Біля витоків Амазонки, недалеко від села Тіагуанако, в Андах знаходиться озеро Тітікака. На його березі знайдено залишки великого міста. Будинки, храми, укріплення зроблені з великих каменів і блоків, які важать десятки тонн. Але місто знаходиться на висоті чотирьох тисяч метрів. Яким чином доставлялися туди будівельні матеріали? Вони відрізняються від тих, що є поряд. Легенда інків розповідає, що будували місто білі бородаті люди і що вони втекли потім під час паводку на човнах. Ці бородаті люди більше вже не поверталися в своє недобудоване місто.

— Здорово! — Вітя не відводив від Павла захопленого погляду.

А Валя сиділа на лавці і задумливо креслила носаком черевичка по піску.

— Але і це ще не все, — продовжував Павло. — Є інша легенда. Хоча, швидше, це наукова теорія. Геологи вважають, що декілька сотень тисяч років тому озеро Тітікака було морською затокою. Залишки міста на його берегах — це залишки морського порту. Серед них — руїни циклопічних споруд. Але «Ворота Сонця» в храмі Колососава вціліли. На них збереглися ієрогліфи, які в 1949 році вдалося розшифрувати. Вони є найстародавнішим календарем на Землі. Рік його, проте, не схожий на земний: має всього 290 днів — десять місяців по 24 дні і два по 25. Ми знаємо, скільки варіантів календаря перебрали наші предки, перш ніж зупинилися на сучасному. Рік у них також у свій час був меншим, аніж наш сучасний. Проте предки у той час не володіли довершеною наукою і технікою, не вміли створювати такі споруди. Значить, ті, кому належав календар на «Воротах Сонця», не могли помилятися. Хто вони? Пришельці з планети, де рік має 290 днів? А можливо, це не річний, а місячний календар? Ще в шістдесятих роках, досліджуючи за допомогою радіотелескопів Венеру, наші учені висунули припущення, що ця планета обертається навколо своєї осі трохи менше ніж за десять земних діб. Венеріанський місяць, таким чином, має приблизно (або точно) 290 наших днів. То, можливо, це були гості з Венери?

Павло замовк, підсів до Валі. Вона повеселіла, засміялася:

— Раптом звідти хто-небудь зараз на мене дивиться… — І пересмикнула плечима.

— Нічого йому більше робити! — обурився Вітя і звернувся до Павла: — А чим тоді пояснити, що пізніше ніхто до нас не прилітав?

— Пояснити просто, якщо повірити в сам факт. Уяви, що це були пришельці з далекого світу, звідки світло зірок доходить на Землю через багато тисяч років. Навіть якщо вони летітимуть із швидкістю світла, то підрахуй, скільки часу на це знадобиться. А скільки часу мине у нас, поки корабель буде в дорозі? Ти ж знаєш теорію відносності…

Валя подивилася на годинник:

— Зайдімо, Павлику, до нас. Посидимо трохи на прощання.

У затишній вітальні Павло роззирнувся, ніби був тут уперше. Кожна річ в цій кімнаті викликала сум. Щоб дещо розвіятися, Павло сів за рояль. Пробіг пальцями по клавішах. Кімнатою попливла мелодія. Але Павло, мабуть, не помічав, що саме грає.

— «Місячна соната», — сказала Валя. — Бетховен. Сьогодні ти полонений космосом, Павлику.

Павло подивився на Валю, не відразу вловлюючи сенс її слів. А Вітя глянув на сестру:

— Завела — полонений… соната. — Потім, почекавши трохи, запитав: — Павле Костянтиновичу, то, по-вашому, були вони у нас?

Павло перестав грати, обернувся до Віті і сказав:

— Не думаю. Але як хочеться, щоб це була правда!

— А я упевнений — були, — гаряче заговорив Вітя. — Просто люди погано знають поки що історію Землі. А я хоч на Марс, хоч далі куди полетів би, щоб знайти тих космонавтів і зустрітися з людьми інших планет.

— Підрости ще, — засміялася Валя. — Людина поки що думає про політ до Марса, і то як про серйозну проблему.

Павло знову нахилився над клавішами і, беручи акорд, закінчив думку:

— Упевнений, що скоро люди побувають і на Марсі, і навіть далі.

— Чуєш? — Вітя зверхньо подивився на сестру. — Ось почекай, закінчу школу — піду в училище космонавтів. Я знайду сліди пришельців на інших планетах.

— Хлопчисько, — відмахнулася Валя. Неясна тривога знов охопила її. — А скажи, Павле, навіщо тобі знадобилося ритися в старих підшивках? Це тобі доручили, так?

Павло кивнув головою.

3

Важлива зміна, коли вона відбувається в житті, до певної міри впливає на кожну людину. Іноді вона виводить з рівноваги навіть флегматичних людей. Сильно схвилювала і Павла новина, яку повідомив йому академік Бурмаков. Навряд чи знайшлася б така людина, яка сприйняла б її спокійно. Польоти в космос, хоч і приносили великі успіхи, залишалися все ще дуже складними і часто небезпечними. Людина досягла Місяця, ступила на його поверхню. Але не завжди це обходилося без жертв. Павло добре пам’ятав імена космонавтів, що не повернулися на Землю. Всю ніч перед від’їздом до Москви він ні на хвилину не приліг. Поки не розвиднілось, стояв біля вікна і думав, думав.

Серед учених ходили чутки, що нова експедиція попрямує вже до інших планет.

Відверто кажучи, Павло не вірив цьому. Він знав технічні можливості космічних кораблів і розумів, що відправляти їх на мільйони кілометрів у безмежжя космосу щонайменше ризиковано. Але ж комусь потрібно бути першим з людей, які спробують побувати на Марсі або Венері, навіть при всій небезпеці такої подорожі.

Ні, Павло не боявся. Страх — не те слово, яким можна було визначити його душевний стан. Побувати на іншій планеті! Це не лякало, а вабило. Думка, що можна загинути, навіть не приходила йому в голову, як не приходила, напевно, і тим, хто колись відкривав невідомі материки, шукав спосіб уперше розщепити атомне ядро, першим на кораблі «Восток» летів у космос. Ними керувала любов до науки і прагнення жити. І якщо хтось з них не досягав мети, то не тому, що зупинявся на півдорозі з власної волі. Тих людей з сідла вибивала тільки смерть. Лише вона могла зупинити тепер Павла. Але про смерть Павло не думав: він був молодий, повний сил і енергії. Навіть безсонна ніч з роздумами і переживаннями не залишила більш-менш помітного сліду на його обличчі. Після ванни він, як завжди, став веселим і бадьорим.

Двадцять хвилин у дорозі, і рейсовий літак, на якому знаходився Павло, приземлився в Московському аеропорту. Перестрибуючи відразу через декілька приступок пересувних сходів-трапу, Павло збіг на злітну пластикову доріжку. Вона була гладкою і блищала, мов чорне дзеркало.

Боячись посковзнутися, Павло обережно зробив крок, другий. Ноги не ковзали, і Павло підняв голову, відшукуючи вхід до світлої, цілком зі скла, будівлі аеропорту.

— Павле Костянтиновичу? — Хтось доторкнувся до його ліктя.

Павло озирнувся. Перед ним стояв академік Степан Васильович Бурмаков.

Якусь мить вони дивилися один на одного, потім Бурмаков подався вперед і міцно обійняв Павла.

У машині Бурмаков розпитував Павла про останні роботи, про Мінськ, де академікові ніяк не вдавалося побувати. Павло відповідав, розуміючи, що це тільки прелюдія. Головна розмова, яка остаточно вирішить його долю, відбудеться, мабуть, пізніше.

Не заїжджаючи до Москви, Бурмаков повернув на дорогу, що вела до академічного наукового містечка. Машина долала більше двохсот кілометрів на годину. Така швидкість була можлива не тільки завдяки потужному двигуну. Машина мчала по прямому шосе, що мало односторонній рух, автоматичні сигнальні знаки. Швидка їзда імпонувала настрою Павла, нетерплячості. Тільки, на жаль, розгледіти щось обабіч дороги не було ніякої змоги.

Півгодини запаморочливих перегонів, і вони опинилися у великому сосновому лісі, де знаходилося містечко. Поїхали тихіше. Нарешті машина підкотила до невеликого білого котеджу.

— Тут житимемо, — показав рукою Бурмаков і зняв темні шоферські окуляри.

Нове житло не дуже сподобалося Павлу, хоча все тут було передбачено, щоб людина відчувала себе зручно. Просторі, повні чистого лісового повітря кімнати, м’які меблі, стелажі і шафи з книгами, радіоприймач, телевізор, телевідеофон. Користуватися всім цим дуже зручно і просто. Не підводячись з крісла або з дивана, можна натиснути відповідну кнопку і послухати передачу, переговорити по телевідеофону з кимось, опустити або підняти штору на вікні, отримати, нарешті, стакан води, чистої або з будь-яким сиропом. Взагалі, зручності, що оточують тут людину, нагадували ті, що повинні бути в каюті космічного корабля. Але чи була потреба завчасно відмовлятися від земного способу життя?

Бурмаков здогадався, що обстановка в котеджі не дуже припала до смаку Павлові, і посміхнувся:

— Думаю, колего, ви з часом належним чином оціните цей комфорт, особливо, коли почнете підготовку до експедиції. А зараз, даруйте, я на якийсь час залишу вас.

Нова обстановка, невідоме майбутнє, вимушене очікування тільки збільшували нетерплячку. Павло вийшов у ліс. Заросла зеленим мохом, давно неходжена стежина вела в гущавину. Гілки чагарника стьобали по обличчю, дряпали руки. А Павло все йшов і йшов і незабаром наткнувся на лісове озеро, з якого витікала крихітна річечка. Біля її витоків стояв курінь, поряд був прив’язаний човен. Павло сів у човен, вставив у кочети весла і раптом пригадав, що два дні тому вони з Валею збиралися провести його тижневу відпустку на Березині. На серці відразу стало важко. Павло виплигнув на берег і, не розбираючи дороги, навпростець рушив до котеджу.

— Занудьгували? — Бурмаков був уже вдома.

Його привітність, співчутливий тон викликали на відвертість, і Павло відповів:

— Скоріше б!

— А прийде час, Павле Костянтиновичу, і ви згадуватимете сьогоднішній день, як один з найкращих.

Павло глянув на Бурмакова. Степан Васильович задумливо перебирав в пальцях листя черемхи, що заглядала у кімнату через відкрите вікно, і, здавалося, в цю хвилину не помічав ні Павла, ані кімнати. Напевно, відчувши німе запитання Павла, він сказав:

— Завтра, можливо, нам не вистачить часу милуватися красою природи. А потім… Потім ми зможемо про неї лише згадувати. І це будуть найприємніші спогади, повірте мені.

Йому можна було повірити. Бурмаков — один з тих космонавтів, які побували в тривалих експедиціях на Місяці.

4

Тиждень, як і передбачав Бурмаков, пролетів, немов один день. З’їздити до Мінська, як Павло планував раніше, не вдалося. Увесь час забирали лікарські обстеження. Обплутаний густою мережею дротів, Павло годинами то лежав нерухомо, то займався гімнастичними вправами, то сидів за столом і робив складні математичні розрахунки. Його поведінка і стан реєструвалися спеціальними приладами і нарешті, мабуть, задовольнили лікарів. Одного разу вони сказали:

— Придатний!

Тепер Павло міг вже вважати себе членом експедиції. Залишилося тільки зустрітися з керівниками Космічного центру. Напередодні зустрічі відбулася нарешті важлива розмова з Бурмаковим. Степан Васильович познайомив Павла з наміченим для їх подорожі маршрутом.

В той час, коли ухвалювалося рішення про нову далеку космічну експедицію, припускали досягти Марса, не роблячи, проте, на ньому посадки. Відомі тоді реактивні двигуни не мали ще достатньої потужності для цього. Корабель, опустившись на Марс, не зміг би відірватися від його поверхні, щоб повернутися назад. Та й пального, потрібного для цього, узяти з собою в достатній кількості було неможливо.

— Витративши приблизно три роки, — говорив Бурмаков Павлові, — ми могли б долетіти до Марса або Венери, наших найближчих сусідів. Проте погляньте, що буде, коли ми спробуємо досягти інших планет Сонячної системи. До Юпітера доведеться з такою швидкістю добиратися декілька років, а до Плутона — півстоліття. І стільки ж — назад. Розум людини не може миритися з майже земними темпами пересування в космосі. Учені пропонували ідеї, розробляли проекти космічних кораблів, швидкість яких відповідала б нескінченним відстаням Всесвіту. Згідно з одними теоріями, космічний корабель потрібно було обладнати вітрилом діаметром у декілька сотень метрів. Тиск сонячного світла «надимав» би це вітрило. Зроблене з легкого і міцного матеріалу, воно повинне було розкриватися після того, як корабель за допомогою ракетних двигунів виведений вже на потрібний курс. Інші пропонували використовувати атомну енергію. Але коефіцієнт корисної дії створених атомних двигунів був відносно невеликим. Не вдавалося належним чином використовувати енергію, що звільняється в результаті розпаду атома. Такі двигуни, природно, не можуть задовольняти нас у великій подорожі: і швидкість не та і палива потрібно багато. Тому найперспективнішими слід вважати фотонні ракети…

— І наш корабель матиме фотонний двигун? — загорівся ентузіазмом Павло.

— На жаль, ні. Згідно з законом природи, в кожному грамі речовини зберігається потенційний запас енергії, рівний 28 мільйонам кіловат-годин. У одному грамі — шість годин роботи Братської гідроелектростанції! Якби ми змогли цю енергію добути, вона допомогла б нам створити величезної потужності реактивний струмінь, рівний за швидкістю світлу. Тоді і швидкість ракетного корабля в космічному просторі можна було б довести майже до світлової. Але людина поки що не вміє отримувати цієї, так званої повної енергії.

— А пошуки ведуться?

— Безумовно. І хоча результати пошуків поки що незначні, сам принцип навів нас на цікаву думку. Ви знаєте, що роботи в області великих енергій здавна цікавлять мене. Я віддаю їм майже весь вільний між польотами час. Мене захопила ідея побудувати двигун, який міг би забезпечити швидкість в десятки і сотні тисяч кілометрів на годину. Фотонна ракета — справа майбутнього. А що ще має подібну швидкість розповсюдження?

— Сила тяжіння, гравітація, — сказав Павло.

— І кванти, — додав Бурмаков, — потік частинок у квантовому генераторі, так званому лазері або мазері. Якщо їх перетворити на механічну енергію і надати їм потрібний напрям, то можна створити певну тягову силу. У космосі, куди корабель буде виведений за допомогою звичайних двигунів, її цілком вистачить. Там корабель не має ваги, і, щоб розігнати його, потрібне зовсім незначне механічне зусилля. Ось приблизно такими установками і оснащується наш з вами зореліт. А нові ядерні двигуни дозволять нам, зберігаючи заданий курс, підлітати до планет, астероїдів і, не зважаючи на їх сильне тяжіння, здійснювати там посадки.

Ідея була настільки проста, що Павло не відразу повірив.

— Неймовірно, — сказав він.

— А між тим, факт, — відповів Бурмаков. — Ви пам’ятаєте останній штучний супутник Венери? Так от, увесь шлях від зовнішнього поясу земної атмосфери до своєї заданої орбіти — по кривій більше двохсот сорока мільйонів кілометрів — він летів за допомогою такого двигуна. Це було його випробуванням.

— А й справді. Ми ще тоді дивувалися з швидкості супутника, — пожвавішав Павло. — Значить, наша подорож буде не дуже тривалою?

— Так, — відповів Бурмаков.

— Але при чому тут стара дискусія, матеріали про яку ви звеліли мені прочитати?

— А раптом на Марсі ми зустрінемо щось подібне? Якщо космічні гості були у нас, то вони, можливо, побували і там. Звичайно, на всі ці земні загадки найкраще було б подивитися власними очима, а не обмежуватися читанням газет, але у нас, на жаль, немає на це часу.

— Я дуже радий, Степане Васильовичу, що мені випала честь вирушити в космос разом з вами. — Павло сказав це сердечно і просто.

Бурмаков підвівся з крісла і міцно обняв свого майбутнього супутника.

— І я радий теж. Ми побуваємо на Марсі. Але це тільки початок, пробний політ. У перспективі — зовнішні планети Сонячної системи, найближчі сузір’я, які ви знаєте дуже добре.

То он воно як! Марс — це тільки початок. Ні, Павло ніколи не думав, що в недалекому майбутньому він зможе спостерігати зірки та планети не тільки з Землі, хоч би навіть в найпотужніший телескоп. Він побачить їх зблизька, а можливо, навіть ступить на їх поверхню.

Павло подивився на Бурмакова. Очі хлопця горіли радістю. Бурмаков підійшов, сів поряд.

— Наша подорож буде складною і, безумовно, небезпечною. Вірю, вірю, — зупинив він протестуючий жест Павла, — ви не відступите. Але ще важчими, — продовжував Бурмаков, — будуть польоти у напрямку далеких світів. Для цього знадобляться досвідчені астрольотчики. Тому Космічний центр планує послати з нами ще одну людину, юнака з видатними математичними здібностями, щоб він зараз, в менш напружених умовах, набув досвіду космічних польотів. Звичайно, якщо погодяться батьки, бо навряд чи знайдеться школяр, який би відмовився від такого польоту.

— Степане Васильовичу! — пожвавішав Павло. — Я знаю такого хлопчика. І математик, і чемпіон нашої республіки з легкої атлетики.

— Добре знаєте?

— Добре. Брат моєї… нареченої. — Останнє признання у Павла вирвалося несподівано, і він розгублено подивився на Бурмакова.

Степан Васильович хитрувато примружив очі:

— Матиму на увазі. А зараз поїхали. До Москви. Теж з часом згадувати будемо.

— Я гадав… — Павло не договорив до кінця.

Степан Васильович відразу зрозумів його думку:

— Що я не згадуватиму Землю? Буду. І жаліти буду. Але не летіти не можу. Цей політ — мрія всього мого життя. Звичайно, через якийсь час людина побуває біля далеких зірок, глибше пізнає закони руху матерії, існування органічного або іншого життя. Ті експедиції принесуть людству такі знання, про які ми і мріяти поки не насмілюємося. А втім, нам належить зробити ще один крок на довгому і важкому шляху завоювання космосу…

Цей вечір запам’ятався Павлові на все життя.

5

Для людини будь-якої епохи подорож в космос буде завжди забарвлена романтикою, що межує з мрією. Тому що дуже довго людина не могла вирватися з полону земного тяжіння. Але, мабуть, самі лише космонавти знають, що, окрім романтики, є ще важка праця, яка починається вже з найпершого дня підготовки до польоту.

Першу ніч в академічному містечку Павло, як і напередодні в Мінську, спав погано. Але потім… Потім він засинав, ледь торкнувшись головою подушки.

Будинок, що ховався в березовому гаю дещо збоку від головної дороги, спочатку не привертав уваги Павла. Йому якось і на думку не спадало, що тут він проведе не одну годину, займаючись напруженою і, можливо, трохи одноманітною роботою.

І ось його запросили сюди.

На порозі будинку Павла зустріла жінка в білому медичному халаті.

— Заходьте, — як маленького узяла вона Павла за руку.

Павло слухняно пішов за нею. Жінка підвела його до групи незнайомих людей, що стояли у великій, подібній на цирковий манеж, світлій і несподівано високій для цього приземкуватого будинку залі. Кожен привітався з Павлом за руку, назвавши своє ім’я. Павло з цікавістю роззирнувся.

Посеред зали стояла центрифуга. Напевно, така ж, як і та, на якій колись тренувалися перші космонавти і про яку Павло багато чув і знав. У саму стелю впиралася сталева вісь, від якої розходилися дві стрілоподібні руки-ферми. До однієї була прикріплена противага, до іншої — щось схоже на кабіну пілота в надзвуковому реактивному літаку.

Жінка, яка привела Павла, сказала:

— Здоров’я у вас відмінне. Але для космонавта це ще не все. Він повинен звикнути до тих умов, які, можливо, зустрінуться під час експедиції.

Павла переодягнули, посадили в кабіну, обвили добрим десятком дротів, які тягнулися до численних приладів.

— А руки тримайте ось на цих кнопках, — попросив один з операторів.

«Навіщо?» — запитав Павло поглядом.

— Таким чином перевіряється ваша здатність бути уважним під час перевантажень. Ліву кнопку натискайте, коли ось на цьому табло почнуть спалахувати червоні вогники, — оператор показав на лампочки, прикріплені перед очима Павла. — А праву, навпаки, відпускайте, коли відчуєте себе погано. Тільки не соромтеся, прилади все одно самі нам розкажуть, що з вами відбувається.

У залі згасло світло, коромисло плавно рушило з місця і, набираючи швидкість, понеслося по колу.

Засвічувалися червоні вогники, Павло натискав ліву кнопку, відповідав на питання, а самому згадалося дитинство.

… Старші хлопчаки з їх дитячого будинку, коли підмерзло сусіднє болото, притягнули звідкись звичайне колесо від воза і довгу жердину. Декілька хвилин — і карусель була готова. Він, Павлик, змерз, поки дочекався черги на санчата, прикріплені до кінця жердини. Йому було і весело, і страшно, коли санки поволі рушили з місця. А незабаром вже все навколо злилося в одну смугу, до горла підступив клубок. Щоб не закричати — друзі не пробачили б боягузтва, — він заплющив очі і що було сили вчепився в жердину. Коли його зняли, він переможно посміхнувся і, хитаючись, поплентався в сніговий замет. Сніг був м’яким і холодним. Трохи полежавши в ньому, Павлик побрів додому. Потім він довго боявся підходити до каруселі.

— Як ви? — почув Павло голос оператора.

Він хотів відповісти, що йому добре, і раптом відчув, що тіло починає дерев’яніти. Але все-таки відповів:

— Нормально!

Ще через мить тіло немов налилося свинцем, а груди здавило так, ніби на них наступив слон, спочатку однією ногою, потім другою… До слуху долинуло: «Шість «g». У затьмареному мозку промайнуло: «Ого! Я важу вже чотириста п’ятдесят кілограмів». Він хотів зняти праву руку з рятівної кнопки і не міг. Рука здавалася важкою кам’яною брилою. І раптом все закрутилося, застрибало, полетіло в різні боки. Мелькали різноколірні вогники-сигнали, щось тривожно гриміли навушники, кабіна провалювалася вниз. Павло чекав, коли нарешті він удариться об стінку або стелю…

«Спуск!» — якось підсвідомо промайнуло в голові. Павло з полегшенням зітхнув і винувато поглянув на операторів, лікарів, асистентів. Але ті й не думали дорікати йому. Навпаки, в їх очах було здивування: уперше таке перевантаження може витримати далеко не кожен.

— Ну й серце! — сказав лікар, показуючи Павлові кардіограму, на якій осцилограф викреслив рівні риски, майже такі ж, як і перед тренуванням. — Молодець!

Звідки лікареві було знати про ту карусель!

Заняття на центрифузі незабаром закінчилися. Через деякий час Павло міг вже досить довго витримувати дванадцятиразове перевантаження. Вестибулярний апарат космонавта звик до раптових змін ваги і положення тіла.

А попереду Павла чекало куди серйозніше випробування. Одного разу його привезли в приміщення, де знаходився макет кабіни космічного корабля.

На Землі у людини звичний розпорядок життя. Вона знаходиться серед друзів і знайомих. А в безмежних просторах космосу? Один або з невеликою групкою таких же, як і він, відірваних від рідної Землі на довгі-довгі місяці, космонавт весь час знаходитиметься під враженням своєї віддаленості від рідної Землі. Воно пригнічуватиме його психіку з кожним днем все сильніше і сильніше. Яку волю повинна мати людина, щоб витримати і перемогти!

Випробування сили волі в макеті-кабіні і чекало на Павла. Спочатку він провів в кабіні декілька годин, потім — добу, потім — тиждень. Сам, без будь-якого заняття, не чуючи жодного звуку. Як це важко — сидіти і нічого не робити, навіть знаючи, що ти тренуєшся і через деякий час знову будеш серед людей.

Особливо важким був тиждень самоти. Три кроки туди, три — назад. Крісло. Ліжко. Невеликий стіл, в шухлядах якого тільки пакети з їжею. У нього був час знову і знову обдумати все своє життя, проаналізувати всі свої вчинки. Єдиного він не дозволяв собі — думати про Валю, а думки про неї якраз і були найбільш хвилюючими, не давали йому спокою.

До сурдокамери Павло звик тільки на п’яту добу. Допомогла фізика. Без паперу і олівця він став обчислювати рух в космосі найдрібніших атомних частинок, що набули швидкості великих енергій. Це була титанічна праця. Скільки разів Павло, забувшись, мацав кишені, сподіваючись знайти олівець і папір, і, не знаходячи, у відчаї скрипів зубами. Він боявся, що забуде тільки-но обчислену складну формулу.

Минув тиждень. Медики не знайшли в психіці якихось істотних відхилень. Павлові дозволили відпочити.

Він повернувся у свій котедж і сів за письмовий стіл, щоб відновити розрахунки, зроблені в кабіні-макеті. Закінчивши роботу, він раптом відчув втому і пішов до лісу.

Був тихий літній вечір. Сутеніло. З озера тягнуло вологою. Павло довго бродив лісом, із задоволенням вдихаючи прохолодне терпке повітря. Додому повернувся, коли вже зовсім стемніло.

Він не відразу засвітив світло, а постояв ще біля вікна, милуючись рожевим розливом заграви. Скоро настане час, коли сонце для нього не заходитиме… Незнайомий смуток, велика любов до Землі вперше потривожили душу. Він відвернувся від вікна і помітив на столі записку: «Буду увечері. Зустрічайте гостей. Бурмаков».

Стрілки настінного електричного годинника показували майже одинадцяту ночі. Якщо не порушувати встановлений для тренувань режим, час уже лягати спати. Але ж гості…

Він прислухався, чи не йде Бурмаков, і… не зміг підвестися відразу з крісла. Валя! Чому вона тут?

Вітя, Валя і Бурмаков з Валиною валізкою в руці увійшли до кімнати і зупинилися біля дверей.

— Валя! — тихо покликав він.

— Ось ти де! — щасливо засміялася Валя. — В хованки граєш? — Вона підбігла до Павла і на мить притиснулася до нього. — Досить вже, досить ховатися від мене.

Останні слова трохи спантеличили Павла.

— Ховаюся? — розгубився він.

— Ну звичайно. Спочатку сам потайки від мене зібрався в космос, а зараз і Вітьку за собою тягнеш. — І Валя ніжно обняла брата.

— Пусти, — м’яким баском вимовив хлопець, вириваючись з обіймів.

Це розвеселило Бурмакова. Він став заспокоювати Вітю:

— Жінки завжди, Вікторе, були сентиментальні, потрібно пробачати їм цю слабкість.

— Нічого, скоро ми позбудемося їх опіки. — З незалежним виглядом Вітя зробив крок до столу і відразу забув і про сестру, і про все на світі: перед ним лежала карта неба, на якій пунктиром була прокладена траса космічного корабля.

Валя теж поглянула на стіл, зблідла і, щоб приховати хвилювання, сказала:

— Як тут гарно у вас.

— Дача, Валентино Аркадіївно, — відповів Бурмаков. Потрібно ж було якось підтримувати розмову. — На дачі повинно бути гарно…

Павло підійшов до Валі:

— Я винен тобі все пояснити.

Валя спокійно обернулася до нього:

— Не треба, Павлику. Я все вже знаю і все розумію, все. І давай домовимося: ніколи не говорити один одному про розлуку. Жодного разу, ні за яких обставин.

Павло міцно потис їй руку.

— А я дізналася про все від Степана Васильовича, коли привезла Вітю, — продовжувала Валя. — Степан Васильович зустрічав нас. А втім, я не ображаюся, що відразу не сказали. Напевно, так потрібно було.

— Потрібно, потрібно, — втрутився Вітя, — а сама всю дорогу…

— Вітьку! — ляснула Валя долонею по столу. — Пробачте, але він такий базіка, що все життя вам отруїть в подорожі, повірте мені.

— Дуже добре, — засміявся Бурмаков. — Буде хоч одна балакуча людина серед нас.

— Степане Васильовичу, — звернулася до Бурмакова Валя, — я знаю, що Павло шукав в газетах матеріали про сліди космічних гостей. То, може, ви летите шукати їх на інших планетах?

Бурмаков, здавалося, чекав цього питання. Він узяв зі столу карту неба і повісив на стіну.

— Який висновок зробив Павло Костянтинович з тих пошуків, ви знаєте. Я можу додати тільки одне: звичайно, ми летимо на Марс не тому, що на Землі, можливо, побували марсіани або хто інший. Хоча, ви розумієте, хотілося б зустріти розумне життя десь там, — він показав рукою у відкрите вікно, за яким чорніло густо всипане зірками нічне небо. — Але у Павла Костянтиновича з’явилися цікаві думки у зв’язку з цими гіпотезами. Він, наприклад, вважає, що стародавній календар, знайдений у Перу, може відповідати не тільки нашій Венері, але і одній з планет сузір’я Індійця, звідки ми іноді приймаємо незрозумілі радіосигнали. Наш політ дасть можливість познайомитися з іншими планетами, а також відповість на питання: чи зможуть люди нашого часу досягти найближчих сузір’їв, де, як ми припускаємо, є умови для життя, подібні до земних. Упевнений, що Павло Костянтинович і сам ще встигне перевірити свої гіпотези.

Похопившись, що сказав зайве, Бурмаков додав:

— Але я не думаю, що на його частку випаде стільки цікавого. Потрібно ж і іншим подивитися на чужі світи.

Валя зрозуміла і пожартувала:

— Тільки прошу вас, Степане Васильовичу, не відхиляйтеся від головного напрямку в польоті, бо не встигнете повернутися…

— Справді, чого це я, — сконфузився Бурмаков. — Ось туди, до Марса, ми і попрямуємо. Вилетимо в листопаді. Це пов’язано не тільки з тим, що Марс буде тоді ближче до Землі. Восени навколо нашої планети блукає менше метеоритів. Чому саме перша мета польоту — Марс? Просто дуже багато загадок загадав нам Марс. Пам’ятаєте, яка думка висловлена була свого часу про його супутники Фобос і Деймос? Що вони — штучні. Ви гадаєте, мені не кортить, щоб це було правдою? Я також хочу, щоб штучними були канали і моря. Але як воно там насправді — хтозна. Злітаємо, подивимося і про все розповімо вам, Валентино Аркадіївно. Вірите?

— Вірю, — задумливо відказала Валя. — Хіба можна жити без віри?

6

Настала осінь. Одного разу Павло прокинувся і не впізнав своє житло. Завжди світла і простора кімната цього разу здавалася підземеллям. Навіть стеля неначе опустилася нижче. Небо за вікном було затягнуте важкими хмарами. Вони повзли низько, повільно, кидаючи похмурі тіні на землю.

Павло піднявся, але не відчув звичайної бадьорості: тіло звикло вже до напружених тренувань, а попереду знову був вільний день: основна підготовка до відльоту закінчилася.

Знехотя Павло став робити зарядку, обдумуючи, чим би зайнятися. Можна було б побувати в Мінську. Він з радістю злітав би туди, але невідомо було, коли покличуть виїжджати на космодром.

У двері постукали.

Увійшов Бурмаков.

— Таке самопочуття, ніби цілу добу проспав, — поскаржився Павло.

Бурмаков співчутливо похитав головою.

— Скоріше б вже дали якусь роботу, Степане Васильовичу, а то зовсім розледачію.

Бурмаков хитрувато примружився:

— За годину їдемо на космодром.

— Ура-а-а! — закричав, вбігаючи в кімнату, Вітя.

Мабуть він чув, про що тут говорили.

Бурмаков спіймав Вітю, посадив поряд з собою на диван.

— Наш корабель споруджений. Сьогодні почнемо його приймати.

— А це довго? — Віті не терпілося чимскоріше вирушити в політ.

— Майже місяць.

— Місяць? — розчарувався Вітя.

— А ти що думав? Ось побачиш, як і чим наш корабель оснащений, — зрозумієш, що це не так вже і багато. Нам всю техніку потрібно не тільки перевірити і прийняти. Ми повинні вивчити її, щоб ніяка випадковість в дорозі не застала нас зненацька.

… Швидкісний висотний ракетоплан ліг на крутий віраж. Потім зробив ще один і почав стрімко знижуватися з двадцятикілометрової висоти. Притиснуті до спинок крісел, Павло і Вітя шукали очима землю. Десь там, схований хмарами, лежав космодром. Який він?

Прорвавши хмари, ракетоплан пірнув до посадочної смуги.

— Тут? — Вітя сподівався побачити велике місто, величні ангари ракетопланів, броньовані бункери спостерігачів.

Але навколо було рівне поле.

— Ех ти, романтик… — Бурмаков ласкаво поплескав Вітю по плечу. — Найголовніше знаходиться під землею. І корабель там. У закритому приміщенні з постійною температурою надійніше було вести збірку і монтаж, оскільки робота ця вимагає дуже високої точності.

Але Вітю це не особливо втішило. Звідси у Всесвіт вирушить перший корабель, а хто побачить його в ту урочисту хвилину!..

Коли на посадочному майданчику їх зустріла велика група людей, що невідомо звідки з’явилися, Бурмаков підморгнув Віті.

— Ну як? Пустеля?

Машина повезла їх у степ. Коли зупинилися, густий бас Бурмакова прозвучав по-молодому дзвінко:

— Приїхали!

У Павла і Віті від хвилювання сильніше забилося серце: десь тут повинен бути корабель, який понесе їх в космос.

Зробивши декілька кроків, вони зупинилися біля невеликої споруди із золотистим шпилем.

— Сюди, — показав на вхід начальник космодрому і запросив всіх зайти до ліфта.

Секунда, і кабіна ліфта опинилася у величезній залі, залитій рівним спокійним світлом.

Його не можна було не помітити відразу. Красень, величний і строгий, він, здавалося, чекає тільки команди, щоб зробити свій гігантський стрибок в зоряний простір.

Павло і Вітя стояли, приголомшені видовищем. Ось він, їх корабель, притулок на довгі місяці в холодному космосі.

Бурмаков, який тут бував раніше, теж відчув, що і для нього політ уже не план, а реальність, і з цієї хвилини немає, не буде у нього ближчих друзів, ніж Павло і Вітя. Схвильований Степан Васильович підійшов до них, обняв за плечі і довго не зводив очей з корабля, що сяяв холодним сріблом.

Хтось з присутніх навів на космонавтів фотоапарат. Пізніше, після відльоту корабля, цей знімок облетів всі газети світу. А поки що на людей чекала робота.

— Ходімо, товариші, займемося ділом, — зовсім буденно сказав начальник космодрому.

Скоро Павло зрозумів, що двадцять чотири години на добу — це зовсім небагато. Йому потрібно було не тільки вивчати будову корабля, але і придивлятися до кожного вузла критично, уявляти його під час польоту, у дії. Коли Павло нарікав, що для нього доби замало, Бурмаков жартував:

— Потерпіть трішки. Знайдемо вам планету, де доба буде — сорок годин.

Як не дивно, подібні жарти заспокоювали, і Павло зі ще більшою впертістю брався до роботи, іноді лише не розуміючи, звідки беруться сили у Віті, щоб нарівні з ним лазити по трапах, перевіряти схеми, порпатися в з’єднаннях тисяч проводів.

Щоправда, від Віті не вимагалося таких знань, як від його старших товаришів, але хлопець був сповнений нетерплячки прискорити годину відльоту. І навіть в рідкісні вільні хвилини відпочинку він не міг мовчати, засипаючи і Павла і Бурмакова безліччю всіляких запитань.

Минали дні. Корабель переставав бути незнайомим, таємничим. Він ставав близьким, зрозумілим і від цього ще привабливішим.

Нарешті настала і та довгождана хвилина, коли головний експерт державної комісії, поставивши свій підпис, подав акт Бурмакову.

Космічний корабель був готовий до відльоту.

7

Космонавти отримали коротку передстартову відпустку. Можна було відпочити, відіспатися за всі дні. Але нікому з них витрачати час на сон не хотілося. Вони їздили в столицю, ходили в театри, гуляли парками і бульварами. Павло сумував за Валею, часто стаючи мовчазним, задумливим. Бурмаков спочатку не заважав йому: хай, мовляв, жива ж людина. Але коли Павло зажурився зовсім, він запросив його погуляти садом.

Вночі мороз підсушив стежини. Під ногами шелестіло жовте листя. Голі дерева стояли мовчазно, самотньо.

— Ніби марсіанське літо, — відзначив Павло.

Бурмаков кивнув головою, проте було видно, що не про це він думає. Пройшовши ще декілька кроків, він заговорив:

— Чомусь я пригадав давню історію. Напевно, перед серйозною справою у людини виникає потреба сколихнути минуле, особливо, коли людина ця старіє… Не сперечайтеся, мені вже сорок п’ять, а для людини моєї професії — це багато. Так от, мені згадалося, як ми готувалися до першого польоту на Місяць. Тоді мені було стільки років, скільки вам зараз, і був я вже одружений. Моя дружина була геологом.

Бурмаков розповідав поволі, часто замислюючись.

— Ми домовилися, що в експедицію вирушимо разом, нам був потрібен геолог. Ви добре знаєте, які тоді були ракети. Перша могла узяти тільки одного пілота. Ним був я. Друга ракета, на якій летіла дружина, повинна була стартувати через два дні. Ми розлучилися, навіть не попрощавшись. Навіщо? Через два дні ми повинні були зустрітися.

Мій політ був вдалим. Опинившись на Місяці, я передав докладне повідомлення на Землю і став розвантажувати ракету. І ось, коли дружина повинна була приєднатися до мене, раптом прийшла радіограма з категоричним наказом повернутися. Я просив, доводив, що мій політ коштував дуже дорого, щоб повертатися, не зробивши нічого, але ніхто не звертав уваги на мої прохання. Я повернувся і в першу мить подумав, що краще б не повертався. Друга ракета, на якій летіла моя Галя, вибухнула і згоріла. Скільки я дорікав собі за те, що дозволив їй летіти! І зараз, коли я вирушаю в космос, мені не вистачає її очей і руки, яка махнула б на прощання…

Павло узяв Бурмакова за руку і мовчки міцно стиснув її. Він пригадав Валю і здогадався, навіщо Бурмаков розповів йому цю трагічну історію. Він тим самим ніби сказав Павлу: яке це щастя, якщо ти знаєш, що тебе чекає дорога і близька людина. Павло хотів подякувати Бурмакову, але не наважився: той ішов спокійний, тихий, напевно, увесь ще в спогадах про той проминулий, незабутній час.

8

Другу половину дня напередодні відльоту космонавти присвятили прощанню з Москвою. Від Красної площі вони пройшли через усе місто до Пантеону Володимира Ілліча Леніна і потім повернулися до музею Космонавтики. Ті, хто залишав Землю, завжди складали данину пошани своїм попередникам, життя багатьох з яких стало історією.

На узвишші, на околиці Великої Москви, десять років тому з’явилася будівля музею. Вона зовсім не нагадувала космічний корабель, як це пропонувалося авторами багатьох проектів. Архітектура її була строгою, сповненою математичної логіки. Правильні геометричні ансамблі створювали враження чогось неземного, і це найкраще відповідало призначенню будівлі.

З хвилюванням увійшли вони в музей Космонавтики, в просторих залах якого знаходяться багатющі експонати, що розповідають про шлях, пройдений людством в завоюванні космосу.

Наша країна — батьківщина астронавтики. Тому все, що стосується завоювання людиною неба, спочатку виходило від нас. Перший літак Олександра Федоровича Можайського, моделі якого він демонстрував в 1876 році і який в 1882 році піднявся в повітря. Перше креслення першої ракети, призначеної служити двигуном літального апарату, створене непохитним революціонером Миколою Івановичем Кибальчичем в казематі Петропавловської фортеці за декілька днів до страти в березні 1881 року. Геніальні праці Костянтина Едуардовича Ціолковського, що розробив теорію космічного польоту…

Наукові подвиги цих великих людей не були марними. Четвертого жовтня 1957 року в небо був запущений перший, саме радянський штучний супутник Землі. Другий супутник з живою істотою — собакою на борту — вийшов на орбіту менш ніж через місяць — третього листопада. П’ятнадцятого травня 1958 року в космічний простір навколо Землі вилетів третій радянський супутник. Їх було запущено багато, великих, досконалих, чудово обладнаних. Вони викликали захоплення всього світу і заздрість наших недругів. Слово «супутник» стало тоді міжнародним.

Але все це було тільки прелюдією до головного. Нова Космічна ера на Землі почалася 12 квітня 1961 року. Цього дня радянський пілот Юрій Олексійович Гагарін здійснив одвічну мрію людей: на радянському космічному кораблі «Восток» він піднявся на трьохсоткілометрову висоту і облетів земну кулю. Багато хто після нього побував в космосі, але той політ не забувся — він був першим.

Принишклі, навіть не думаючи, що і їх імена завтра будуть поряд з іменами інших героїв космосу, Павло і Вітя оглядали один стенд за другим.

Бурмаков не ходив з ними. Він одразу попрямував у той зал, де були зібрані матеріали про завоювання Місяця. Там знаходилися і документи, що розповідаюли про життя і смерть його дружини. Відвідини цього залу стали у нього звичкою. Він зазвичай приходив сюди перед кожним польотом в космос.

Щоб не заважати йому, Павло і Вітя зупинилися біля стенду Гагаріна. Так, нелегко бути першим в новому, незвіданому. Можливо, тому так цікавило їх все у польоті Гагаріна. І те, що він думав, коли сідав у кабіну, і як відчував себе, коли піднявся в космос, і з якими думками йшов на посадку, відповідав на вітання, поздоровлення. Але найбільше схвилювали слова листа, написаного першим космонавтом перед відльотом:

Так писав Юрій Гагарін. Але так — Павло міг чесно сказати собі про це — міг би написати і він. І, звичайно, Бурмаков і Вітя. Це не тільки їх політ — це політ представників людства, радянських людей, що не пошкодували ні сил, ні засобів для спорядження космічного міжпланетного корабля.

Схвильовані, повні рішучості з честю виконати завдання Батьківщини, поверталися космонавти в цей вечір на підмосковну дачу.

9

Всі радіостанції світу передали повідомлення Всесоюзного Космічного центру: «21 листопада о 16 годині стартує перший радянський міжпланетний корабель «Набат»».

Неймовірне збулося! Людина прямувала в далекий шлях до інших планет.

На стартовому полі космодрому було тихо. Проводжати космонавтів приїхали члени урядового комітету, учені, рідні і близькі космонавтів. Зовні спокійні, урочисті, вони в ці останні хвилини намагалися добрим словом, жартом підбадьорити тих, кого не побачать довгі місяці, кому зустрінуться в дорозі важкі випробування.

Павло був з Вітею. Даючи Віті різні поради, корисні в повсякденному житті і непотрібні в космосі, Валя тільки зрідка кидала погляди на Павла, і він був вдячний їй за це. Він хотів багато що сказати дівчині, і в інших обставинах сказав би обов’язково. А зараз не міг. Та й навіщо? Він щасливіший від Бурмакова, хоч і трохи сумний. Він подивився в той бік, де стояв Бурмаков. Оточений натовпом відомих учених, багатьох з яких Павло знав тільки з портретів, Бурмаков зовсім не виглядав нещасним. Навпаки, він здавався щасливішим за тих, хто залишався на Землі.

Час минав. Репродуктори повідомили: «15 година 30 хвилин, час прощатися». Потім знову невблаганний металевий голос оголосив: «До старту залишилося п’ятнадцять хвилин».

Троє космонавтів відокремилися від натовпу, за традицією піднялися на підвищення, хвилину постояли там, далекі вже в думках від всього, що відбувалося поряд.

З напутливим словом виступив голова Космічного центру. Павло помітив Валині очі, повні зліз, і її руку, підняту на прощання. Він помахав у відповідь. Ще мить, і вони вже тільки утрьох — Бурмаков, Павло і Вітя — попрямували до корабля. Металевий голос залишився десь далеко позаду, попереджаючи присутніх не наближатися до стартового майданчика.

Павло побачив прикріплені до корабля ракети. Вони повинні були вивести «Набат» за межі атмосфери. Схвильований урочистістю моменту, він увійшов у люк корабля, механічно, ніби робив це щодня, перевірив показання приладів, опустився в рубці у своє крісло. І раптом відразу повернулася ясність думки. Земля і те, що там залишилося, віддалилися. Тут життя йшло своїм ладом. Павло натиснув кнопку, і прозорий запобіжний антигравітаційний ковпак, який повинен був зменшити дію сили прискорення, опустився над кріслом. Його товариші встигли це зробити раніше. До старту залишалося тридцять секунд. Павло поглянув на екран телевізора, що показував підземну залу космодрому, де зібралися всі, хто проводжав їх, хотів знайти Валю в натовпі, але не встиг. Пролунав глухий гул, на телеекрані замигтіли блискавки. Неприємний тягар притиснув Павла до пружної поверхні крісла. А коли на екрані посвітлішало, поле космодрому виглядало на ньому маленькою крапкою.

Бурмаков звільнився від запобіжного ковпака, підійшов до пульта управління, покликав до себе Павла і Вітю. Численні прилади мерехтіли червоними, синіми, зеленими лампочками, гуділи, наспівуючи свою нескінченну і лише їм зрозумілу пісню.

— Вітю, — наказав Бурмаков, — відкрий бічні ілюмінатори.

Хлопець повернув чорний важіль, і яскраве сонячне світло залило рубку.

— Земля! Дивіться, Земля! — закричав Вітя, вдивляючись в ілюмінатор.

Земля, оповита хмарами, голубіла в чорній безодні неба праворуч від корабля. Десь там, на невиразно видимому звідси материку Європи, знаходилася Москва. Трохи далі космодром, де ще стояли їх друзі, рідні, близькі. Вони чекали повідомлення з ракети. Бурмаков подивився на земний годинник, що висів поряд з астрономічним. З моменту старту минуло п’ятнадцять хвилин. Корабель уже виведений на тимчасову орбіту навколо Землі. Час подавати про себе звістку. Степан Васильович увімкнув телевізор прямого зв’язку. Матовий екран ожив, промайнули контури зали, космодрому і нарешті на ньому з’явилося обличчя голови Космічного центру.

— Вітаю з вдалим стартом! — сказав він. — Як почуваєте себе?

— Нормально, — лаконічно відповів Бурмаков.

Решту за нього передали прилади, які відзначали їх поведінку після старту і в перші хвилини підйому.

Голова задоволено кивнув. Зображення попливло, на екрані крупним планом з’явилися обличчя тих, хто знаходився в залі. Це було традиційне останнє прощання. Потім знову з’явився голова. Підвівши руку, він урочисто сказав:

— Вам час виходити на курс. Бажаємо щасливої подорожі і повернення на Землю!

Невидимий оркестр заграв Гімн Радянського Союзу. Бурмаков, Павло і Вітя встали і обернулися до ілюмінатора, в якому було видно Землю.

1 З щоденника Віті Осадчого

25 листопада

Іноді я забуваю, що знаходжуся не на Землі, а на кораблі в космосі. Як тут добре, як продумана кожна дрібниця! Ось я зараз сиджу в невеликому кабінеті-бібліотеці. Це — затишна каюта із столом, шафами і полицями уздовж стін. Можна читати, писати (що і роблю), і ніхто й ніколи тобі не перешкодить. Степан Васильович і Павло Костянтинович не знають про мій щоденник. Не кажу їм не тому, що хочу від них що-небудь приховати. Ні. Але раптом вони подумають, що мені захотілося додому, і стануть жаліти: навіщо брали мене з собою. А я дуже не хочу, щоб ці люди, кращих за яких я ще в своєму житті не зустрічав, подумали про мене погано. Їм вистачає турбот і без мене, тож хай мій щоденник буде поки що для них таємницею.

Ну, от і все. Головне сказано, можна записувати свої враження. Почну з того, як по телевізіофону попрощалися з Землею. Це була така мить, що у мене навіть гіркий клубок до горла підступив. Здавалося, ось-ось заплачу. Але добре, що втримався, було б дуже соромно. А так, здається, ні С. В., ні П. К. не помітили цієї моєї слабкості. Я вважаю, що її не можна пробачити справжньому космонавтові, хоча, мабуть, і їм було тоді не дуже весело.

Через цю свою слабкість я мало не прогавив хвилину, коли наш корабель ліг на курс до Марса. Було це до образливого буденно. Спочатку здалося, що руки і ноги ніби свинцем налилися, як під час вправи на центрифузі. С. В. узяв мене за чуприну, немов я маленький хлопчик, і сказав заспокійливо:

— Десять хвилин невеликого прискорення.

А я і сам розумів, що це виникла підвищена сила тяжіння через увімкнення ядерних двигунів. Поглянувши в ілюмінатор, я побачив, що Земля попливла від нас убік, зменшуючись буквально на очах.

До Марса летітимемо з швидкістю сімдесят тисяч кілометрів на годину, і наша подорож триватиме два з половиною місяці. Я поцікавився, чом би нам не збільшити швидкість, адже наші двигуни дозволяють це. Мені пояснили, що Марс у цей час знаходиться в найближчій точці від Землі, на відстані по прямій приблизно в шістдесят мільйонів кілометрів. Якщо ми розженемо корабель до більшої швидкості, то у нас не буде часу для поступового гальмування. «Набат», чого доброго, ще пролетить мимо планети.

Слід сказати, що С. В. І П. К. поки не втручаються в роботу механізмів корабля. Ними управляє автопілот — з вигляду невелика скринька, усередині якої знаходиться компактна обчислювальна машина. У нас їх чотири. Вони працюють одночасно, контролюючи одна одну. П. К. розповідав мені, що перші електронно-обчислювальні машини були дуже складні і громіздкі. Якби тоді була створена машина такої потужності, як наші, то вона мала б дуже складну схему і більше сотні тисяч електронних ламп, які, як відомо, часто виходили з ладу. Звичайно, на такий обчислювач у польоті, на кшталт нашого, сподіватися годі. Тому зараз обчислювальні пристосування для космічних кораблів цілком збирають з керамічних пластинок, на які методом друкарського монтажу нанесені вузли схем. Замість електронних ламп поставлені кристали напівпровідників. Енергії для живлення цих машин потрібно небагато. Одна сонячна батерея дає її досить. А їх на кораблі знаходиться більше десятка. Коли ж ми віддалимося від Сонця, електроенергія стане поступати від уранових батерей.

Словом, наш корабель ведуть автомати. Тут може виникнути питання: а що тоді робить черговий пілот? О, у нього теж обов’язків вистачає. Над центральним пультом управління встановлений екран. На ньому завжди світиться та частина неба, де ми в цю мить знаходимося. Серед зірок відкладається наша траса, що біжить за мініатюрним космічним корабликом — копією нашого. Час від часу черговий перевіряє, чи правильний курс. А якщо треба відхилитися, доручає машинам обчислити новий.

Але головне заняття чергового — спостереження. З ілюмінатора корабля Всесвіт виглядає зовсім інакше, ніж із Землі. Тому і П. К. І С. В. весь час біля приладів. Обидва вони дуже цікавляться астрономією. Шкодую, що поки нічим не можу допомогти їм. Не вмію. Вчитимуся!

Для мене, між іншим, була складена спеціальна навчальна програма ще перед стартом. Потрібно обов’язково виконати її. Підручників тут вистачає. Всі полиці в бібліотеці заставлені. Правда, це не такі книги, якими ми звикли користуватися на Землі. Простягнеш руку до одної з шухляд, і у тебе маленька коробочка, разів у два менша, ніж з-під сірників. Відкриваєш — маленький кристал. Навіть у лупу на ньому нічого незвичайного не помітиш. Проте якщо вставити кристал в електронний мікрознімач звуків, то можна почути або на спеціальному екрані побачити текст книги, концерт, кіно, спектакль. За допомогою цих кристалів я можу прослухати лекцію, отримати наукову або технічну довідку, яка може мені знадобитися під час навчання або пізніше, за роботою. Здорово!

Небо мені не дуже подобається. Воно чорне-чорне, а на ньому — яскраві, нерухомі зірки, ніби намальовані. Ось якби ми були близько до них або висадилися поряд, тоді інша справа, а дивитися просто так — здається, дарма час марнувати.

Головну частину корабля займають склади пального для атомних двигунів. Воно надійно ізольоване від відсіків, де зберігаються запаси концентрованих продуктів харчування, води, рідкого кисню. Є ще і спеціальні елінги, в яких знаходяться допоміжні машини і пристрої. Вони нам знадобляться, коли ми висадимося на Марсі. Господарські приміщення розмістилися в центральній і задній частинах корабля. Передня ж, значно менша за площею, призначена для житла і систем управління. Спимо ми всі в одній каюті. Є у нас гімнастичний зал, проте С. В. все одно примушує нас під час зарядки бігати по трапах, що тягнуться майже уздовж всього «Набата». Працюємо ми або в бібліотеці, або в ходовій рубці біля автоматів.

Якось на третій день після старту я вправлявся на п’ятій, запасній, обчислювальній машині, намагаючись самостійно вирахувати, чи не перетнеться орбіта блукаючого астероїда Гермес з трасою нашого «Набата». Розв’язавши цю задачу, я захотів обчислити, на скільки часу нам вистачить запасу кисню. Відверто кажучи, зробивши розрахунки, я розгубився. Виходило, що всього на півроку. Я показав відповіді машини С. В. Він посміхнувся:

— Давай разом перевіримо.

Ми задали машині нову програму, в якій поставили питання так: «На який час в наших умовах вистачить наявних запасів кисню». Відповідь отримана вмить: «На рік, не враховуючи хлорели».

— Ти брав тільки те, що ми маємо. А машина «пригадала» ще дещо. Повітря, яке ми видихаємо, очищається від вуглекислого газу двома способами. Перший — механічний, регенерація. До речі, за допомогою складних процесів регенерації ми відновлюємо і воду. І другий — хлорела, зелена одноклітинна водорость, кілограм якої дає в добу десять кубометрів кисню — в чотири рази більше, ніж потрібно одній людині. Це джерело у нас практично невичерпне. Але автомат «не знає», скільки проживе хлорела, і тому не враховує її.

Дійсно, як це я забув про оранжерею, де ми вирощуємо хлорелу! Вона йде нам в їжу, використовується на корм для нашої кролівничої ферми. Так, і така у нас є. Ніколи раніше не думав, що в космосі у нас буде свіже м’ясо!

Автомати стежать за чистотою повітря, станом нашого здоров’я, можуть вибрати кожному з нас меню на сніданок, обід, вечерю, враховуючи не стільки бажання, скільки потреба організму. Навіть, якщо попросиш, порадять, чим тобі найкраще зайнятися в цю мить.

Якось мені захотілося дати машині саме таке завдання. Вдягнув на руку спеціальний браслет, в який вмонтовані прилади, що визначають самопочуття людини. Всі дані за допомогою С. В. переклав мовою цифр. І ось з динаміка приємний голос, зовсім такий, як у лікаря в академічному містечку, порадив: «Подивіться пригодницький фільм».

С. В. голосно засміявся. А через хвилину прийшла моя черга сміятися. Йому машина наказала прогулятися по високогірній дорозі. У наших умовах — це верхні трапи, де вмикається установка, що іонізує повітря.

— Так, вочевидь, перепрацювався, — винувато промовив С. В.

Ось які у нас рахункові машини!

Утім, чого це раптом заблимала лампочка?

А-а, вона нагадує, що я засидівся тут.

Ось іще одна якість автомата — справжня нянька. Нічого не вдієш, треба слухатися.

26 листопада

Яке все-таки диво ці наші автомати! Від якої біди нас врятували! Але — по порядку.

С. В. був біля пульта. П. К. займався зі мною астрономією. Ми якраз спостерігали Венеру, намагаючись за допомогою телескопа проникнути крізь густий шар хмар, що оточують планету. Венера — дуже таємнича планета і разом з тим багато в чому схожа на нашу Землю. І я дуже шкодую, що ми прямуємо не до неї. Ще нікому з астрономів не вдалося побачити хоч крихітну частинку її поверхні. Припускають, що Венера розвивається так, як розвивалася Земля, тільки відстає приблизно на п’ятсот мільйонів років. Як багато цікавого ми могли б побачити там! Можливо, не знадобилося б шукати життя на Марсі. Бо він, за твердженням більшості учених, мертвий. Про все це я говорив П. К., як раптом завила сирена. Тривога! Ми, як по команді, поглянули на екран локатора. На його чорній блискучій поверхні засвітилася маленька цятка.

— Метеорит! — спокійно сказав С. В., але так міцно зціпив зуби, що побіліли щелепи.

Цятка росла прямо на очах, перетворюючись на невелику кульку. Сирена вила, наганяючи жах.

— Зіткнемося? — запитав я, прагнучи не думати, що в цьому випадку нам загрожує катастрофа: метеорит був чималенький.

П. К. нічого не відповів, тільки його рука, що лягла мені на плече, сильно притиснула мене до крісла.

Але нічого страшного не трапилося. Кулька на екрані несподівано спалахнула вогненною плямою, і сирена замовкла.

— Чому сигнали тривоги завжди подаються цим мерзенним завиванням? — запитав С. В.

— Щоб не було легковажного ставлення до небезпеки, — відказав П. К.

— Як хочете, — не погодився С. В., — а я заміню сирени чимось приємнішим.

— Моцартовським «Реквіємом»? — засміявся П. К.

— А де метеорит? — Це мене цікавило більше, ніж конструкція сирен.

— Знищений, — сказав С. В. І пояснив: — Вірогідність зустрічі корабля з космічним тілом дуже мала в звичайних умовах. Проте вона існує. Можна її уникнути простим відхиленням від курсу. Це важливо, коли метеорит великий. Але зміна курсу досить копітка справа, тому в помічений метеорит ми просто випустили невеликий атомний заряд. Метеорит згорів. Це було хорошою перевіркою на практиці протиметеоритного захисту корабля.

Ого! З такою технікою не пропадемо!

Кожний з нас знову зайнявся своєю справою.

Все-таки мені здорово пощастило, що я знаходжуся серед таких чудових учених. Здавалося б, наша бібліотека, або, по науковому, фонотека, дасть найповніше роз’яснення на кожне питання, а послухаєш С. В. або П. К. І бачиш, що вони знають навіть більше за неї.

П. К. раптом перестав цікавитися Венерою і несподівано перекинувся на Крабовидну туманність. Він встановив на кораблі антени радіотелескопа і зараз цілими днями слухає сигнали цієї далекої галактики. Гадаю, що це марне заняття. Ну, що з того, якщо дізнаєшся, як йдуть радіохвилі від туманності. Хай цим займаються на Землі. Ми ж можемо в хороших умовах спостерігати Венеру так близько, як нікому ще не вдавалося. Спостерігатиму Венеру сам.

30 листопада

Ніяких результатів спостережень, і моїх і П. К., поки що немає.

1 грудня

Нарешті отримали звістку з Землі — раніше заважало сильне випромінювання сонячної хромосфери, в смугу найбільшої активності якого ми, напевно, потрапили. Земля турбувалася про нашу долю, тому що ми мовчали майже десять діб підряд. Отримавши радіограму, С. В. сказав:

— Поки десять. Адже буде їх набагато більше, таких мовчазних днів…

Нам, мабуть, краще, ніж тим, хто залишився на Землі. Ми знаємо, що живі, що у нас все гаразд і що Земля існує без нас. Вона існуватиме і тоді, коли ми віддалимося за Марс, і наші радіосигнали не зможуть подолати простір і не досягнуть Землі.

— Ми обов’язково повернемося! — це сказав в мікрофон П. К., розмовляючи з Валею.

Через декілька хвилин крізь шум і тріск пролунала ледве чутна відповідь:

— Чекатиму. Чуєш?

П. К. аж засяяв з радості. А нас чомусь цілий день потім переконував, ніби радісно йому тому, що вдалося записати незнайомий сигнал. Дивак. Можна подумати, що я не бачив кольорового фотопортрета Валі, який він ніколи не прибирає з свого робочого столу.

8 грудня

Сьогодні було весело. Вранці крізь сон я чув, що С. В. обіцяв П. К. викликати Землю, щоб передати цікаву новину. Передачі ми ведемо лише в крайньому випадку — кожна вимагає стільки енергії, що її вистачило б нашим двигунам, щоб долетіти до Марса. Значить, новина — важлива. Я швидко вискочив в ходову рубку.

П. К., не відриваючись, дивився в окуляр телескопа і говорив:

— Виразно бачу тверду поверхню. Ніби циклон якоїсь неймовірної сили розігнав багатошарові хмари і відкрив нам материк Венери. Ген вода. Апарат! Плівку!

Справа в тому, що ми не збиралися проводити візуальних спостережень і відключили синхронізовану з телескопом фотоустановку.

Миттєво був зроблений знімок. П. К. віддав плівку С. В.

Командир довго вивчав її і нарешті сказав:

— Схоже на те. Але…

— Що «але»? — образився П. К. І забрав плівку. — Тут добре видно.

— Вітю, — попросив мене С. В., — подай мені, будь ласка, світлофільтр для збільшувача.

Крізь збільшувач, оснащений світлофільтром, ми побачили могутнє завихрення, динамічно схоплене об’єктивом фотоапарата. Але те, що на плівці для ока, озброєного тільки лупою, уявлялося поверхнею, виявилося ще одним шаром хмар, темно-сірих, грозових.

П. К. зніяковів і відійшов від столу. Весь день він відчував себе ніяково, бо ми іноді кепкували з нього. І коли його допекли, сказав:

— Я сам бачив. Апарат не встиг. Упевнений, що ми помилилися, вибираючи маршрут! На Венері є життя. Дуже шкодуватиму, що не я побачу його першим.

Чому не вирушили ми на Венеру?

11 грудня

Вираз «Дайте світлофільтр» прижилося. Якщо хтось з нас висловлює щось неймовірне, йому нагадують: «Дайте світлофільтр».

2

«Набат» летів до Марса. Життя космонавтів після перших днів, трохи невлаштованих через новизну обстановки, пішло нарешті розмірено і нормально.

Венера залишилася далеко обабіч траси корабля, і космонавти перестали спостерігати за нею. Труба головного телескопа «Набата» тепер була націлена на червонувату кульку, що вже яскраво засвітився в чорній безодні неба.

По-різному чекали космонавти зустрічі з Марсом. Павло вважав цю планету мертвою, без ознак високоорганізованого життя. Бурмаков же схилявся до думки, що там навіть є розумні істоти. Можливо, тому Павло майже не дивився в телескоп. Навіщо, якщо все встигне побачити зблизька, навіть руками помацати. А Бурмаков, що б не робив, ні-ні та й загляне в окуляр: а не чи з’явилося там щось нове?

Нового не було. Марс ріс, збільшувався і як і раніше залишався загадковим, ховаючи від людей деталі свого ландшафту.

Але так не могло довго тривати. Вони повинні були нарешті щось помітити. І, як не дивно, першим це «щось» помітив Вітя. Байдужий спочатку до зір, він став незабаром пристрасним прихильником Бурмакова і іноді заступав його біля телескопа

— Бачу! Мерщій фотографуйте! — закричав Вітя.

Бурмаков припав до окуляра, намацав важіль перемикання і натиснув його. Телевізійний екран, сполучений з лінзами телескопа, засвітився. Поволі, ніби на фотопапері, що лежить в проявнику, на ньому стали проступати контури одного з куточків марсіанської поверхні. Ніхто ще ніколи не бачив Марс так близько, не милувався його пейзажем, схожим і не схожим на земний.

На екрані, який став жовто-червоним, прямою лінією пролягла вузенька сірувата стрічка. Щось подібне вони вже спостерігали неодноразово. Але уважно вгледівшись, Павло зрозумів, що вразило Вітю і схвилювало Бурмакова. На сірій стрічці з’являлися і зникали маленькі іскорки. Так могла поблискувати тільки вода на сонці.

— Те-че, — роздільно промовив Павло.

— Ось вам перший доказ. Де є вода, там повинне бути життя.

На знак згоди Павло схилив голову. Бурмаков мав підстави для такого висновку. Марс, що має воду, цілком міг виявитися схожим на Землю.

Витоки каналу, який побачили космонавти, починалися десь в полярній зоні, а сам він закінчувався поблизу екватора, в районі, позначеному на земних картах Марса як озеро Сонця. Бурмаков порівняв карту зі знімками і сказав:

— Цей канал — Нектар. Так його назвав колись Скіапареллі. Старий сам не припускав, що по Нектару насправді тече волога життя — вода.

Космонавти довго ще вивчали озеро Сонця, поки Марс не повернувся пустельним боком. Але нічого більше не помітили. Чи то там дійсно нічого не було, чи то перешкодив той самий фіолетовий шар, що знаходиться в атмосфері над поверхнею планети і заважає спостереженням. Від цього поверхня планети виглядала гладкою і одноманітною. Проте настрій у людей був піднесеним.

— Я впевнений, що суворі умови марсіанського клімату, — говорив Бурмаков, — не є перешкодою для вищих форм життя. Марс — набагато старший від Землі. Шлях його розвитку не обов’язково був таким самим, як і в Землі. Наша планета знаходиться в кращих умовах, оскільки вона ближче до Сонця — наймогутнішого джерела енергії. Марсіанин повинен був постійно боротися за своє існування: і з холодом, і з розрідженістю атмосфери, і з бідністю фауни і флори. Ця боротьба повинна була допомогти йому досягти вищих форм розвитку. Хай марсіани зовсім не схожі на нас, та, врешті-решт, це і найімовірніше. Природа не терпить одноманітності. Але я вірю, що марсіани повинні бути… — Бурмаков зупинився, щоб перевести подих, поглянув на Павла. — Ви не згодні?

— Просто у мене менше упевненості… Можливо, це не вода, хоча навіть її наявність зовсім не категоричне ствердження життя.

— Даремно ви так думаєте. Чим ви можете пояснити, що напрям і прямизна каналів не змінюються впродовж сторіч? Такими їх могли зробити тільки розумні істоти. А чому Фобос і Деймос, або в перекладі з грецької мови — «Страх» і «Жах», поводяться не як природні супутники, а як штучні. Ще на початку століття було помічено, що вони поступово наближаються до своєї планети. — Бурмаков опустився в крісло і тихо додав: — Врешті, це моя мрія — знайти розумне життя поза старенькою Землею.

Павло сердечно сказав:

— Я дуже хочу, щоб вийшло по-вашому. Дуже!

— Розумію. І скажу вам, дорогі друзі, — боюся. Не віриться, що людина нарешті зустрінеться з подібною до себе істотою. Це дуже фантастично і тому здається неймовірним. А у землян пов’язано з Марсом стільки надій!

З того дня Бурмаков неначе став ще строгішим, зібранішим. Він тільки зрідка підходив до телескопа, дивився в нього хвилину-другу і відходив.

«Набат», почавши гальмування, описував велику криву навколо Марса, щоб врешті-решт підійти до нього зовсім близько. Так було вирішено ще тоді, коли складався план експедиції. Важкий корабель недоцільно садовити на планету, тому що для старту з неї потрібно буде витратити досить значну частину запасів пального. Але це зовсім не означало, що люди так і не побувають на Марсі. «Набат» мав невеликі одномісну і двомісну ракети, на яких космонавти могли злітати на поверхню планети і повернутися назад.

Невдовзі настала мить, коли Бурмаков запросив екіпаж в рубку і урочисто проголосив:

— Через вісім діб, 3 лютого об 11 годині за земним часом, вийдемо на свою постійну орбіту навколо Марса. З сьогоднішнього дня вступає в силу наказ номер три: «Дослідження досягнутої планети».

Відповідно до цього наказу про майбутню висадку на Марс космонавти зібрали легкі ракети, всюдихід, знову приміряли космічні костюми, востаннє випробували прилади для досліджень. Все, що потрібно і можна було зробити, було зроблено. Залишалося лише чекати моменту, коли «Набат», що став вже штучним супутником Марса, вийде до озера Сонця.

Рахункові машини швидко обчислили час, коли це відбудеться. У космонавтів в запасі виявилося майже сорок годин. Але перечекати їх було неймовірно важко. Люди не полишали рубку навіть для короткого відпочинку, весь час проводячи біля приладів. Дуже хотілося знати, що чекає їх, перших землян, на цій червоній планеті.

Але минули й ці сорок годин. Автомати увімкнули екран кольорового телевізора, сполученого з телескопом. На екрані червоніла куля Марса, два кружки його супутників і позначалася замкнута крива — шлях космічного корабля.

Бурмаков підвівся.

— Вітаю вас, товариші, з прибуттям на Марс.

Космонавти підбігли до ілюмінаторів. Поверхня чужої планети поволі пропливала під ними, хвилюючи своєю невідомістю, таємничістю. І кожен думав: кому випаде першому залишити затишні каюти «Набата», щоб зробити крок у невідоме?

Ніби відповідаючи на ці думки, Бурмаков м’яко сказав:

— Павле Костянтиновичу, приймайте командування кораблем!

— Степане Васильовичу, дозвольте, краще я, — попросив Павло.

— Ні. Ми не знаємо ще, що нас там чекає. Тому мій обов’язок висадитися першим. До того ж, — сумно посміхнувся Бурмаков, — космос — мій дім.

Павло зрозумів його: все колишнє життя Бурмакова давало йому право на це.

— Мої дорогі! — командир обійняв Павла і Вітю. — Ви також побуваєте на Марсі, якщо перебування там не загрожує небезпекою. Побуваєте ви і в інших місцях. Чи не так?

— Коли вирушите? — запитав Павло.

— Рівно о восьмій за московським часом. Так і передайте на Землю.

Вирушаючи вперше на Марс, Бурмаков не збирався проводити широкі дослідження. У його завдання входило зібрати відомості про атмосферу, рослинність, якщо вона зустрінеться, узяти проби повітря, ґрунту, визначити радіацію і відразу ж повертатися на корабель.

Павло і Вітя дуже сильно турбувалися про свого командира, навіть більше, напевно, ніж він сам. Тільки він, старший і досвідченіший, краще умів давати раду своїм почуттям.

Перш ніж увійти до герметичної камери, що вела до виходу, Бурмаков, вже в космічному костюмі — легкому, пластичному і дуже міцному, сказав:

— Давайте за старим нашим звичаєм посидимо перед дорогою.

На хвилину сіли. Потім підвелися. Бурмаков одягнув на голову гермошолом. Маленький радіопередавач, вмонтований у шолом, працював на однаковій хвилі з корабельною рацією. Це було зроблено для того, щоб екіпаж міг постійно підтримувати з космонавтом прямий зв’язок.

Почувши голос Бурмакова, трохи змінений мікрофоном і динаміком і тому якийсь чужий, Вітя закліпав очима.

— Не журіться, хлопці, — бадьоро говорив командир. — Стежте за мною і пам’ятайте, що наступного разу — ваша черга.

— Скоріше б! — пожвавився Вітя.

— Скоро! — Бурмаков підняв на прощання руку і зник в дезокамері.

Павло з Вітею поспішили в рубку. Декілька хвилин потужні компресори відкачували повітря з перехідної камери. Потім корабель ледь здригнувся, і за ілюмінатором, залишаючи димний слід, промайнула маленька ракета. Крізь шум і тріск долинули ледве чутні слова:

— Я у польоті.

3

Ракета йшла зі швидкістю звичайного реактивного літака. Та це, власне, і був літак, тільки своєрідної конструкції, спеціально пристосований до перельотів в безповітряному просторі. Запасів пального вистачало на декілька десятків тисяч кілометрів.

Коли ракета вийшла на вільний політ і перевантаження зменшилося до мінімуму, Бурмаков роззирнувся. Кабіна пілота з міцних прозорих пластиків дозволяла бачити все, що робиться навколо. Марс був попереду, і, здавалося, його увігнута чаша з кожною миттю все більше і більше оточує ракету. Тільки зверху було видно фіолетувате небо. Ліворуч, над обрієм, повним попелясто-сріблястим кругом виділявся на небі Фобос. Бурмаков поглянув на прилади: сорок тисяч кілометрів. Дав іще завдання приладам, і вони повідомили, що ракета може зустрітися з Фобосом менш ніж за годину. Промайнула думка: досить захотіти, і через якихось шістдесят хвилин одна з найбільш хвилюючих для людей загадок Марса буде розгадана. Навіть заради одного цього варто було летіти сюди. Спокуса змінити курс була такою великою, що Бурмаков навіть заховав руки за спину, щоб мимоволі не вхопитися за штурвал і не спрямувати ракету до супутника. «Дійде і до тебе черга», — прошепотів Бурмаков, проводжаючи очима Фобос, що віддалявся.

— Степане Васильовичу, Степане Васильовичу, що з вами, що з вами?..

Бурмаков не відразу зметикував, чому його викликає стурбований Павло. Давно б пора дати звістку про себе, а він розмріявся, як юнак. Друзі, певно, почули його «розмову» з Фобосом.

— Даруйте, — відповів він, — замислився. Ось погляньте на причину. — На телевізійному екрані корабля з’явилася та сама картина, яку бачив він сам. — Зліва — Фобос. Ось він мало мене й не спокусив.

— Розуміємо, — здогадався Павло. — Фобос майже поряд. — І, не витримавши, сказав: — А раптом він порожнистий?

Очі Бурмакова блиснули з-під окулярів гермошолома, і в динаміку прохрипіло спантеличене: «Гм-м».

Проте жартувати часу не було. Ракета мчала з надзвуковою швидкістю, і на екрані все більш виразно вимальовувалася пустеля, що наближалася. Ні височини, ані низини, ані річки. Тільки пісок. Першу висадку було вирішено зробити саме сюди, де не передбачалося зустріти більш-менш розвинене життя. На зустріч з ним люди хотіли прийти вже озброєними певними знаннями про Марс.

Невдовзі екран стало затягувати туманом.

— Висота тисяча кілометрів, — повідомив Бурмаков по радіо.

Ще через півтори години польоту Бурмаков передав:

— Йду на посадку.

У репродукторі відразу почулися схвильовані вигуки Павла і Віті. Вони вимагали повідомлень, вражень. Бурмаков відповідав коротко: «Потім, потім» — і все уважніже вдивлявся вниз, ледве встигаючи наводити об’єктиви автоматичних кіноапаратів.

З вісімдесятиметрової висоти поверхня Марса виглядала голою і твердою, ніби спеціально зроблений посадочний майданчик. Бурмаков плавно посадив ракету. Легкий поштовх, і вона зупинилася.

Перша людина зробила посадку на Марс! Майже неймовірна, чудова подія, яка, безумовно, вже вразила людство, не викликала у Бурмакова майже ніяких емоцій. Він відчував себе дослідником. А голова дослідника повинна бути ясною, нерви спокійними.

Ракета стала вертикально, оточена молочним туманом, а сам Бурмаков лежав на спині. Увімкнувши механізми, які повертали ракету в горизонтальне положення, він задав роботу приладам. Вони показали, що туман знаходиться тільки навколо ракети і поступово розпливається на всі боки, з деяким відхиленням на північ.

— Дивно… — задумався Бурмаков.

Його почули на кораблі.

— Що трапилося? — запитав Павло.

— Сів у туман. Здається, хвилину тому було чисто, ні хмарки на десятки кілометрів навколо. Звідки він узявся?

— Від ракети, Степане Васильовичу, від ракети! — радісно закричав Павло. — В розрідженій атмосфері завжди так буває. Пригадайте, як ми із Землі спостерігаємо інверсійні сліди висотного польоту реактивного літака.

— Тьху ти, сушу голову, — розсміявся Бурмаков. — Здалося, що марсіани на мене туман напустили. Ну, готуюся до виходу.

— Будьте обережні, — попросив Павло.

Поки Бурмаков збирався, навколо ракети посвітлішало. Але проби марсіанського повітря брати поки що було не можна: у нім знаходилися залишки газів реактивного двигуна. Сидіти склавши руки, чекати? На це не вистачало терпіння. Перевіривши герметичність костюма, Бурмаков відкинув люк і вибрався назовні. Ґрунт під ногами був, мов земний. А ось в тілі відчувалася незвична легкість. Та воно так і повинно бути — тут все у два з половиною рази легше, ніж на Землі. Бурмаков зробив декілька кроків. Ноги почали провалюватися в дрібний пісок, залишаючи на нім відбитки слідів. Колупнувши носаком черевика, Бурмаков відчув під ногами твердий, схожий на камінь ґрунт. Верхній, сипкий шар піску був завтовшки не більше двадцяти п’яти — тридцяти сантиметрів.

Прилади показували, що з півдня дме слабкий вітер. Бурмаков пішов в південному напрямі, щоб подалі від ракети узяти пробу чистого повітря.

Туман остаточно розсіявся. Стояв марсіанський полудень. На дивовижному, синьо-фіолетовому небі — маленьке, незвичного вигляду тьмяне сонце — якась неправильна куля з короткими і товстими жовтими променями. Його тепло погано відчувалося навіть тут, в екваторіальній зоні. А навколо, скільки сягав погляд, тягнулася мовчазна, плоска, цегляного кольору мертва пустеля.

Бурмакову стало сумно. Хіба про таке він мріяв? Засмучений, він забув, що спеціально вибрав зону великих пустель, що вже одне те, що він знаходиться тут, — факт, що граничить з межею людської фантазії. І навіть якщо він не знайде тут більше нічого, то цього, досягнутого і побаченого, цілком досить, щоб пізнати величезну частину природи чужої планети.

Але слід було щось робити. Бурмаков зібрав зразки піску, в декількох місцях відламав шматки кам’яних порід, наповнив повітрям колби і пішов до ракети. Підійшовши до люка, він обернувся. Ті ж нескінченні піски…

З досадою закрив за собою люк.

Незабаром ракета стрімко злетіла вгору.

4

— Гадаю, зневірюватись рано, — заговорив Павло, вислухавши Бурмакова, коли той повернувся на корабель. — Ми самі бачили, що на Марсі є не тільки мертві піски. Шукатимемо.

Бурмаков посміхнувся:

— Ви умовляєте мене, наче я відмовляюся. Я знаю: нас чекають такі цікаві знахідки, що навіть уявити їх не вистачить фантазії. Багато що ми знайдемо. Тільки в одному я якось втратив упевненість: не сподіваюся, що тут є розумне життя. Якби ви побачили цю мертву тужну пустелю!..

— Ви це стверджуєте, навіть не дочекавшись результату аналізів? — показав Вітя на автоматичні лабораторії.

— Так. Але що б вони не показували, слід готуватися до наступних відвідин. Полетимо ми з Вітею.

На шкалі пульта автоматичної лабораторії заблимав зелений вогник. Дослідження було закінчене. Бурмаков зібрав таблиці і діаграми, що виповзали з-під пера осцилографів, і розклав їх на столі.

— Подивимося і зробимо висновки!

Комусь іншому ці графіки і діаграми з різноколірними прямими і ламаними лініями не сказали б нічого. Бурмаков же читав їх, як звичайну книгу. Через декілька хвилин він відсунув стрічки з результатами досліджень на край столу.

— Ну? — в один голос запитали Павло і Вітя.

— Втішного мало, — сказав Бурмаков і замовк.

— Степане Васильовичу! Не тягніть!

Бурмаков нахмурив брови:

— Атмосфера складається з тих самих компонентів, що й земна. І, уявіть собі, щільніша, ніж ми очікували. Особливості марсіанської атмосфери такі, що вона поглинає сині промені, тоді як земна їх відбиває, тому ми і помилялися у визначенні її щільності.

— Це ж здорово! — зрадів Павло.

— Не дуже, — Бурмаков з сумнівом похитав головою. — Концентрація — приблизно як на п’ятикілометровій висоті над Землею. Кисень і азот в тих пропорціях, що і на Землі, вуглекислого газу — більше вдвічі. Наразі ми не помітили, є мікроби чи ні. Проте, можливо, є і мікроби, і віруси, які важко розглянути іноді і в потужніші мікроскопи, аніж наш. Пісок дещо відрізняється від земного. Швидше за все, він лесового походження. В ньому багато заліза.

— Чому заліза? — запитав Вітя.

Бурмаков пояснив:

— Мабуть, мільйони років тому залізо знаходилося глибоко. Але час робив свою справу. Різкі переходи від тепла до холоду, ураганні вітри оголили поклади, і залізо опинилося на поверхні. — І додав: — Це моя думка. Подальші, ретельніші дослідження допоможуть знайти і точнішу відповідь.

— А яка температура на поверхні? — не вгавав Вітя.

— Температура піску — біля плюс 16 градусів за Цельсієм, повітря на метровій висоті — плюс 10. Так показують прилади. Можу доповнити розповідь, так би мовити, власними враженнями! — Бурмаков повеселів: — Земні рекорди Віті тут майже нічого не означають. Ходити, бігати незвичайно легко, навіть на піску. А якби ще гравійну доріжку, у-у-у, показав би я тоді клас! Шкода тільки, костюм зняти не можна. А так хочеться цей пісочок руками помацати, пересипати пальцями…

Тим часом були проявлені фотоплівки, кінострічки. Довго розглядали космонавти незнайомі пейзажі, прагнучи знайти в них схожість із земними і в той же час добре розуміючи, що тут усе своєрідне, все інше. А на столі, немов ілюстрація до знімків, поблискував під скляним ковпаком жовто-червоний марсіанський пісок.

Другу вилазку вирішили зробити ґрунтовнішою. Було намічено досягти озера Сонця, в районі якого вони помітили воду і рослинність, і пробути на Марсі понад добу, щоб дізнатися, які зміни відбуваються там за цей час. У ракету завантажили маленький всюдихід і одномісний літак спеціальної конструкції. Зазвичай він поміщався у валізі. А коли потрібно було летіти, його крила наповнювалися повітрям. Легкий, стійкий, цей літак у високогірних умовах розвивав швидкість до двохсот кілометрів за годину.

Павло спостерігав за зборами. Йому хотілося вирушити разом зі всіма. Але не можна: одна людина повинна завжди залишатися в кораблі. І цим одним міг бути або він, або Бурмаков.

— Хоч розповідайте, що бачите, — просив він, коли Бурмаков і Вітя, вдягнувши космічні костюми, виходили до ракети.

Незабаром ракета була вже над заданим пунктом. Екватор перетнули на мінімальній швидкості — шістсот кілометрів за годину, на висоті восьмисот метрів. Летіти на меншій висоті при такій швидкості над незнайомим марсіанським рельєфом було ризиковано. Під ракетою плив одноманітний пейзаж — жовто-червона пустеля.

— Чи пустеля? — з сумнівом запитав Бурмаков після того, як вони пролетіли вже близько двох тисяч кілометрів.

— Опустимося і на літаку розвідаємо місцевість, — запропонував Вітя.

— Тільки обережно, — затріщав репродуктор.

Це Павло включився в розмову.

— Гаразд, гаразд, — відповів Бурмаков Павлові, не звернувши, проте, уваги на те, що радіоперешкоди в порівнянні з попереднім разом посилилися.

Ракета пішла на посадку. Бурмаков правив майстерно. Вітя відчув тільки слабкий поштовх, а альтиметр, призначений для визначення марсіанської висоти, показував вже нуль. Перш ніж вибратися з ракети, визначили координати, знову узяли проби повітря. Аналізи не показували нічого нового. Навколо стояла мертва тиша.

Зібрати літак було справою декількох хвилин.

— Вітю, залишайся біля ракети, — наказав Бурмаков. — Будь уважний. Як тільки помітиш небезпеку, ховайся. Спостереження веди з ракети. Я повернуся через дві години. Ось напрям мого маршруту. — Бурмаков накреслив на піску пряму лінію.

— А я за цей час всюдихід підготую, — відповів Вітя.

Літак узяв курс на північ. Надівши поверх окулярів гермошолома бінокль, Бурмаков добре бачив, що робиться внизу. Якийсь час пейзаж не змінювався. Потім раптом попереду пісок неначе потемнів. Бурмаков повністю витиснув педаль акселератора, шкодуючи в цю мить, що він на тихохідному літаку, а не на ракеті. А темна смужка все росла, збільшувалася, поки не перетворилася на безмежне поле. Літак пірнув униз, торкнувся колесами поверхні, зупинився. Бурмаков вистрибнув, кинув у відкриту кабіну бінокль і побіг. Під товстими підошвами черевиків було щось м’яке і слизьке, схоже чи то на плісняву, чи то на дрібний мох.

— Вітю! Вітю! — радісно закричав Бурмаков. — Передай на корабель: знайшов першу форму життя.

Мембрани навушників затріщали у відповідь.

— Вітю, ти чуєш, чуєш? — затурбувався Бурмаков.

Навушники тільки шипіли. Бурмаков спрямував антену точно в той бік, де знаходилася ракета. Крізь шум і тріск пробився слабкий голос Віті:

— Погано чую… мене…

Бурмаков обернувся, відшукуючи очима, що б це могло порушити радіозв’язок, і нічого такого не знайшов. Блідо-фіолетове марсіанське небо як і раніше залишалося чистим…

Далі роздумувати було ніколи, і він почав брати проби. Незабаром заплічна кишеня-мішок була повна.

Бурмаков пішов до літака, спорожнив там мішок і спробував ще раз зв’язатися з Вітею. Сигнали від ракети доходили з перебоями. Що було робити? Повертатися, полишивши справу на півдорозі, чи летіти далі? «Врешті-решт, у Віті повинно бути все гаразд, — вирішив він. — Адже він у ракеті. А тут ще може зустрітися багато цікавого».

І полетів далі.

Мох ставав більшим, густішим. Він слався під літаком суцільним покровом. Бурмаков, зменшивши швидкість до мінімуму, опускався зовсім низько, мало не торкаючись колесами поверхні Марса. Мох і мох. Сірий, одноманітний. Ця одноманітність стала нарешті дратувати. Захотілося чимскоріш перестрибнути її. Адже десь там, далі — Бурмаков був майже упевнений в цьому — повинно бути щось інше, нове, можливо, річки, можливо, рослинність, можливо… На шкалі приладів спалахнула червона лампочка. Автомат попереджав, що половину пального витрачено, — потрібно повертатися назад.

Бурмаков розвернув літак і вжахнувся. Там, на півдні, де залишилася ракета, швидко росла яскраво-жовта хмара. Йшла буря. «Так от чому зникають радіохвилі, — промайнула думка. — Ще одна загадка Марса. Буря, пов’язана з електромагнітними вихорами». Бурмаков пошкодував: таке цікаве явище, а тут треба думати не про те, що воно являє, а про порятунок. Подолати стіну піщаного бурану зверху не вдасться: літак не піднімається на таку висоту. Залишається одне: притиснутися до самої поверхні або навіть сісти. Тільки ось де? На піску чи на моху?

Згодом він ніяк не міг пояснити, чому саме вибрав мох. Але як би там не було, це його і врятувало. Буран, який насувався суцільною стіною, дійшовши до краю мохового болота, раптом втратив силу: на літак насувалася біляста імла з дрібних піщинок. Навколо посвітлішало.

Буря стихла, і через мить Бурмаков був уже в повітрі, поспішаючи до ракети.

Радіо заговорило раптово, передавши з півслова стривожені вигуки Павла:

— … відайте, відповідайте!

— Здається, можна і відповісти, — пожартував Бурмаков. — Буря відступила…

— Відступила? — глухо пролунав голос Віті.

— Так. Але де ти?

— Біля ракети.

— А де ракета?

— На місці.

— На місці? Гм. А де ж тоді те місце? Я скоро вимушений буду сісти. Дай пеленг. О, ти, виявляється, тут.

Пеленг показав, що літак знаходиться прямо над ракетою, але її не було видно. Внизу, скільки окинути поглядом, розстилалася марсіанська пустеля. Вийшовши з літака, Бурмаков навіть почухав потилицю: не розумів, що трапилося.

— Міраж, чи що? — запитав він.

— Степане Васильовичу, — почувся голос Віті, — мене засипало. Але я зараз увімкну мотор всюдихода. Дозволяєте?

— Давай. — Бурмаков зрадів: всюдихід був розрахований на те, щоб вибиратися з піщаного полону.

Через деякий час ґрунт під ногами у Бурмакова заворушився, і він мимоволі відступив убік. З вирви, що утворилася, поблискуючи сріблом, виповз всюдихід. Легко розвернувшись, він зупинився біля літака. Вітя вискочив і відразу опинився в обіймах Бурмакова.

— Розкажіть, що трапилося? — наполегливо питав Павло.

— Зараз, Павле Костянтиновичу, зараз. Потерпіть трохи, про все розповімо…

Всі були цілі, все виявилося гаразд, і Бурмаков заспокоївся.

— Так. Вочевидь, вся загадка в невідомих електромагнітних завихреннях. Ви помітили, що сьогодні ми чули один одного дуже погано, тоді як минулого разу радіо працювало бездоганно. Так от, ні ви, ані я не звернули на це уваги. Не знаю, чи є тут взаємозв’язок. Незабаром почався буран. Страшно було, га, Вітю?

— Ні. Наповзло якесь місиво, я навіть не відразу відчув, — вступив у розмову Вітя. — Та й вітру, здається, не було, тому що пісок не сильно бив в стінки всюдихода, а так, шелестів тільки. Але його був багато. Ракету засипало відразу.

— Дивно, — задумався Бурмаков, — мені здавалося, що буря насувається з величезною швидкістю.

— А може, це просто оптичний обман? — висловив думку Павло.

— Ні, вітер був ураганний, я міряв, — відповів Вітя. — Мені здається, справа тут в іншому. На Марсі все легше, ніж на Землі, в два з половиною рази. Тому ми і не відчуваємо ні сильних ударів порошинок, ані тиску вітру.

— Очевидно, ти маєш рацію, Вітю. Молодець, — похвалив його Бурмаков.

— Значить, ці бурани не такі небезпечні, як ми думали раніше?

— Поки що рано робити висновки, Павле Костянтиновичу, — сказав Бурмаков. — Ми не знаємо ні характеру буранів, ні їх сили, ані природи. Ні, краще бути від них якнайдалі, Павле Костянтиновичу. Зараз я вам пошлю радіонаведеним зондом зразки моху, який тут зустрів. А ми покочуємо ще. Робіть там аналізи.

— Охоче, а то занудьгував без роботи.

— Нічого, нічого. Вистачить Марса і на вашу частку.

Поки відкопали ракету, довелося попітніти. Бурмаков вирішив перевести її кудись на моховий покрив, щоб випадково буран не засипав знову. Посадку вирішили зробити на північ від того місця, де Бурмаков вже побував.

Мохам не було кінця, ніби морю. Ракета вже не раз, випускаючи свої сталеві ноги-опори, опускалася на поверхню, а характер пейзажу не мінявся. Бурмаков і Вітя брали проби, посилали їх Павлові для аналізу і мчали далі. Мох помалу ставав схожим на якусь папоротеву рослину і слався низько над ґрунтом.

— Ви помічаєте, Степане Васильовичу? — сказав на одній із зупинок Вітя. — Рослини витягуються в одному напрямі, з півночі на південь.

— Так. Але яка життєва сила направляє їх так? Ураганні вітри чи волога, що поступає від снігового покриву полюса?

— Ми побуваємо на полюсі?

— Обов’язково. Тільки з південного зараз сповзає крижана шапка. Там літо.

А сонце тим часом опускалося все нижче. Щоправда, воно було, за земним розумінням, ще досить високо над обрієм. Але, незважаючи на це, вже стемніло. Сутінки насувалися зі сходу. Вони були якісь чорні, заквітчані яскравими зірками-намистинками. Сонце тут не мало земної сили.

Вітя подивився на чорне небо і пересмикнув плечима:

— Не хотів би я ночувати тут самотою.

Бурмаков пригадав, як залишався наодинці на пустельному мертвому Місяці, і зітхнув, нічого не відповівши.

Цілу ніч вони просиділи у всюдиході, прислухаючись до нічної тиші. Мікрофони, віднесені на десятки метрів від всюдихода, не вловлювали жодного шереху. Марсіанська ніч була такою ж мовчазною, як і день. Екрани інфрачервоних локаторів весь час були порожні. Тільки десь удосвіта Віті здалося, що на одному з них промайнула тінь.

Зійшло сонце. Потрібно було повертатися на корабель, так і не знайшовши нічого нового.

Павло зустрів їх радісно. Тепер була його черга летіти з Вітею на Марс.

5

Вони просунулися ще майже на тисячу кілометрів по екватору на захід від тієї точки, де напередодні побував Бурмаков. Ракета стрімко йшла на посадку. І раптом — о несподіванка! — одноманітний пустельний пейзаж, яким він здавався з висоти десяти кілометрів, почав змінюватися просто на очах.

— Минули фіолетовий шар, — немов боячись злякати краєвид, що відкривався, шепнув Павло.

— Краса яка! — відповів Вітя, припавши до оглядового пластикового ілюмінатора.

Внизу під ракетою, що украй зменшила швидкість, пропливали відроги якогось гірського хребта, що тягнувся далеко за горизонт. Павло узявся було за штурвал, щоб попрямувати до гір, як несподівано побачив ущелину. Вона починалася на порівняно рівній платформі і тягнулася кудись на південь, поступово поглиблюючись і розширюючись.

Ракета пройшла над ущелиною. Поступово вона перетворилася на широку западину, дно якої пішло вниз в порівнянні з поверхнею планети майже на дві тисячі метрів.

— То он він який, цей Нектар, — сказав Павло і тут же запитав: — Тут сідатимемо чи далі?

— Тут, — відповів Вітя, не відриваючись від вікна.

Вони дивилися тільки вперед, а коли, посадивши ракету, озирнулися, то навіть скрикнули від захоплення. Позаду ракети виднілося справжнє озеро. Сонце світило по-південному яскраво, і вода в озері видалася зеленкуватою. Лише гребінці хвиль були піняво-білі. А вдалині, звисаючи до води, ліниво погойдувалися голі прутики — гілки невідомого чагарника.

Схвильований, Павло довго не міг відкрити люк, щоб вибратися з ракети. А вийшовши нарешті, сягнистими кроками помчав до озера, не відповідаючи на вигуки Віті. Вітя докірливо подивився йому услід і, стримуючи свою нетерплячку, спочатку вивів всюдихід, а потім зачинив вихідний люк ракети. На всюдиході він опинився на березі майже одночасно з Павлом.

— Сюди, йди-но сюди, — махав Павло рукою.

Біля берега озеро було неглибоким, прозорим і нагадувало земне. Тільки жодної травинки не росло тут. Гілочки чагарника, голі і довгі, здавалося, були принесені звідкись з іншого місця і навмисно застромлені в пісок, щоб хоч цим прикрасити сумну одноманітність берега. Павло спробував витягнути одну гілочку. Потягнув раз, другий. Вона не піддавалася. Тоді Вітя сів навпочіпки і став обережно розгрібати пісок. Коріння йшло досить глибоко. Там ґрунт був вологим.

— Напевно, якісь поживні речовини надали йому такого забарвлення, — сказав Павло, пом’явши в руках грудочку ґрунту. — Облиш, Вітю, ми наберемо його, коли повертатимемось, а зараз ходімо у воду.

Вітя забив у пісок залізну палицю і причепив до пояса Павлові кінець капронового тросу, намотаного на неї. Павло незадоволено фиркнув. Навіщо трос, коли дно озера гладке і тверде, мов гранітна набережна Москви-ріки? Він перевірив уже це, як тільки прибіг сюди. Проте, якщо Віті так хочеться, хай прив’язується.

Вони увійшли у воду: попереду Павло, постукуючи перед собою палицею, за ним — Вітя. Дно поступово понижувалося. Вода, що доходила спочатку тільки до кісточок, досягала вже колін. Йти стало ще важче.

Кам’яне дно раптово закінчилося, і Павло провалився мало не по горло. Вода довкола помутніла. Вітя натягнув трос, допомагаючи другові вибратися на тверде місце.

Минуло кілька хвилин, поки вода стала як і раніше чистою і прозорою.

— От так штука, — розгублено сказав Павло. — Звичайнісінька трясовина. Потримай міцніше трос, я попливу.

Під час тренувань ще на Землі Павло вчився лазити по скелях, стрибати з парашутом, довго висів униз головою, цілодобово знаходився в стані невагомості. А ось підготувати його до такої простої справи, як плавати одягненому в космічний костюм, нікому не спало на думку. І даремно. Павло зрозумів це, як тільки відштовхнувся ногами від дна. Костюм на поверхні був дуже легким, зручним, майже не заважав ходити. А у воді тягнув униз. Павло зробив ще одну спробу попливти, але знову тільки скаламутив воду і, знесилений, повернувся назад.

— Може, на всюдиході попливемо? — порадив Вітя.

— Ні, треба на човні, всюдихід скаламутить воду більше, ніж я.

Повернулися до ракети, де був гумовий човен. Поки напомповували його повітрям, сонце піднялося в зеніт.

— Жарко, — Павло подивився на Вітю і побачив, що у нього теж на лобі виступили крапельки поту.

Термометр показував на сонці плюс двадцять градусів. Спека ніби розморила природу. Над озером тремтіло марево. Коричневі гілки чагарника нижче схилилися до води. Але що це? Вони вже не були голими. Маленькі, вузенькі голубувато-зелені листочки, що з’явилися на них, жадібно тягнулися до сонця.

Павло націлив на чагарник мікроплівковий кіноапарат, здатний прослідкувати щонайменші зміни в рості рослин. Налаштувавши локатор, який повинен був подати сигнал, якщо в зоні його огляду з’явиться новий предмет, вони сіли в човен. Вітя обережно правив, Павло, лежачи на кормі, раз у раз брав проби води. Вони пропливли вже з кілометр, а другого берега все ще не було видно навіть у бінокль.

Зупинилися. Підготувавши кіноапарати, застигли на своїх місцях. Не говорили один одному нічого, але кожен сподівався, що ось зараз до човна підпливе яка-небудь риба або, можливо, інша марсіанська істота.

Минуло більше години. Зігрітий сонцем, Вітя мало не задрімав, перелякано труснув головою і не повірив своїм очам. Течії неначе зовсім не було, а їх віднесло далеко на південь від ракети.

— Повертаємося, — рішуче сказав Павло. — На всюдиході вирушимо на північ. Потрібно дізнатися, де починається це озеро.

Навколо ракети все було як і раніше. Тільки знову здивував чагарник. На його гілках з’явилися гострі колючки.

Повечерявши, Павло з Вітею сіли біля ілюмінатора. Захотілося поділитися враженнями.

— Я переконаний, — сказав Вітя, — що в озері є життя.

— А мене ось що цікавить: чому на кущах колючки? Від кого захист?

Вони говорили багато і заснули тільки удосвіта, так і не побачивши нічого незвичайного.

Вранці, поки Павло готував всюдихід, Вітя вирішив зробити зарядку. Він і в польоті прагнув підтримувати хорошу спортивну форму. Ґрунт був рівним і твердим, і він бігав уздовж берега, не дивлячись під ноги. За ніч листя на чагарнику підросло, потемніло. «Якщо так піде далі, — думав Вітя, — через день-два з-за чагарника вже не побачиш озера».

Раптом Вітя, підвернувши ногу, впав на пісок. Підвівшись, він здивовано подивився назад і відзначив ямку, в яку потрапила нога. Це було так незвичайно, що Вітя навіть помацав пісок, що обсипався під його каблуком. Досі на піску він бачив тільки свої сліди. То, можливо, і це його слід. Або ж Павла Костянтиновича? Але тут-таки помітив ще одну ямку, потім ще… Вони знаходилися одна від одної на однаковій відстані і вели від чагарника до озера.

— Павле Костянтиновичу! Павле Костянтиновичу!

Вітя кричав так дико, що Павло, кинувши все, побіг до нього.

Сумніву не було. Сліди, знайдені Вітею, залишила якась незнайома істота.

— Воно в озері, — висловив припущення Вітя.

— А може там? — Павло показав у протилежний бік, на піски.

— Зробіть зліпки і фотознімки слідів, — підказав Бурмаков, що слухав їх розмову.

Павло з Вітею визначили, що істота йшла до озера. Але звідки і навіщо?

— У озері, певно, знову не вдасться нічого виявити. Подамося краще в протилежному напрямку, по слідах, — вирішив Павло.

Через декілька хвилин всюдихід узяв курс на південний захід.

Місцевість незабаром стала змінюватися. З’явилися горби. Минули кілька поворотів між крутими височинами, і перед очима відкрилася рівнина. Вона здалася мандрівникам казковим куточком. Посеред рівнини поволі несла свої сріблясті хвилі широка спокійна річка, а по обох берегах її стояв ліс. У ньому росли, зовні схожі на земні сосни і ялиці, дерева. І навіть трава, зовсім як земний осот, вистилала суцільним килимом невеликі лужки і узлісся.

Зачаровані несподіваною картиною, люди довго не могли відвести від неї очей. Хай таких оазисів на бідній марсіанській землі мало. Але вони є. І хто зна, що за істоти знаходять тут притулок.

Всюдихід повз униз до лісу. На галявині мандрівники зупинилися. Дивними здавалися ці ліс і луг. Мікрофони не вловлювали ні співу птахів, ані сюрчання коників, в траві не видно було квітів. Тільки грізний шум чувся з гущавини.

Не випускаючи кіноапаратів, Павло і Вітя рушили до лісу. Трава-осот плуталася під ногами, заважала йти. Вона була висока і міцна, мов шпагат.

Серед дерев трави стало менше. Тут росла папороть. Наповнюючи сумку-гербарій, Павло незадоволено фиркнув. Йому не подобалася ця рослинність, характерна для стародавніх геологічних епох Землі.

— Яка різниця? — Вітя не розумів, чим незадоволений Павло.

— Різниця є, — відповів Павло. — Наука вважає, що Марс старший за нашу планету. Отже, він давно повинен був пройти цю фазу розвитку…

Люди довго бродили по марсіанському лісі, потім вийшли до річки, але так і не зустріли жодної живої істоти.

Берег і дно річки були такі ж тверді, як і озерні.

— Тут, певно, не обійшлося без каменярів, — сказав Вітя.

— Так. Мимоволі пригадаєш наші гіпотези про штучне походження марсіанських каналів, — погодився Павло. — Але ж іноді переконуєшся, що кращого майстра, аніж сама природа, не знайдеш. Хіба мало доказів цьому ми зустрічали на Землі?

— То — Земля. А тут все інше, — тепер уже і Вітя налаштувався на серйозний лад.

Павло розумів, що вони не зможуть пояснити всі ці явища. Зроблять це спеціальні експедиції, які проведуть фундаментальні дослідження. Він так і сказав Віті:

— Наше завдання реєструвати факти. І що більше їх наберемо, тим легше буде тим, хто прийде після нас.

А час не стояв на місці. Наближалася ніч, і потрібно було поспішати до ракети.

Вони не відразу знайшли свій всюдихід. Орієнтири тут були незвичні.

Виїжджали з таким відчуттям, немов якусь важливу і потрібну справу кинули недоробленою.

Сутеніло швидко. Жоден з двох марсіанських місяців не встиг ще піднятися над обрієм. Яскраві прожектори-фари всюдихода вихоплювали з темряви низини і горби. Павло ледве встигав вибирати дорогу.

— Там, на Землі, люди уявляли собі, як прилетять на Марс, побачать його фантастичні пейзажі, оповиті холодним сріблястим блиском зірок або якогось загадкового випромінювання. А тут дивишся на ці горби, і здається, що ти де-небудь в районі Поволжя. Такий же горбистий степ і нічого таємничого… — Павло замовк на півслові.

Попереду, трохи лівіше від їх напрямку, промінь прожектора ковзнув по чомусь чорному і блискучому.

Павло різко повернув машину і додав газу. Але тепер попереду вже не було нічого. До болю в очах вдивляючись в дорогу, Павло вів всюдихід на повній швидкості. Через хвилину на піску затемніли в світлі фар знайомі ямки.

— Я наздожену! — крикнув Вітя, хапаючи рушницю.

— Сиди, — наказав Павло. — Ти знаєш, хто це?

— Але ж і ви не знаєте.

— Ось тому ми і не маємо права стріляти, навіть захищаючись. Рушниця — це тільки на крайній випадок. Ми з тобою тут не просто Гуща і Осадчий, ми представники людей, і з нашої поведінки марсіани, якщо вони є, судитимуть про людину Землі. Розумієш?

Той, кому належали сліди, зник. Люди переслідували його кілометрів п’ять, потім повернулися.

— Ех, невдача!.. — Вітя був у відчаї.

Павло засміявся:

— Навпаки, успіх. Ми дізналися, що тут є життя. А це — головне!

6

Бурмаков дуже зрадів їх поверненню. Навіть не розпитуючи, допоміг роздягнутися Віті, потім став готувати вечерю. І лише нагодувавши, вислухав їх.

— Його шукатимемо, Степане Васильовичу? — запитав Вітя.

— Марсіанина? Будемо, обов’язково будемо. А ти, Вітю, не втомився? Ні? Ну, то завтра знову полетимо удвох.

… За ілюмінатором, у нескінченній пітьмі, в тисячі кілометрів звідси проносилися марсіанські пустелі, крапки водойм, невеликі ліси, населені якимись загадковими істотами. А тут, на кораблі, овальні плафони випромінювали рівне штучне світло, що містить ультрафіолетові промені. Воно освітлювало людей, меблі, стіни з усіх боків, не даючи тіні. Затишно і хитрувато підморгували контрольні лампочки на пультах, м’яко гуділи реле автоматичних лабораторій. І не потрібно було ховатися в скафандри, смоктати з трубки рідку їжу. Можна було взяти склянку і напитися, відламати і пожувати шоколадного концентрату, звичайною ложкою поїсти смачного борщу, в якому плавають зірочки жиру.

Павло перейшов у м’яке крісло, що стояло біля стіни, і з насолодою відкинувся на спинку. Позначилася дводенна напруга. Свідомість, отримавши перепочинок, із задоволенням відключилася від довкілля. Бурмаков і Вітя про щось тихо розмовляли, а він лише вловлював окремі слова. Марс. Із Землі він здається червоним мідячком. Земля… Павло мимоволі подивився на годинник, що показував московський час. У Мінську зараз був ранок. Павло закрив очі і побачив знайому вулицю, третій під’їзд десятого будинку. Відчинилися двері. Але ще раніше почувся дрібний перестук каблучків блакитних черевичків. Обов’язково блакитних, тому що Валя була модниця, а зараз, під час космічних польотів, блакитний колір вважався у жінок наймоднішим. Зробивши крок на асфальт тротуару, Валя, як завжди, озирнулася. Це вона чекала його, Павла!

Павло зітхнув. Бурмаков і Вітя з тривогою подивилися на нього.

— Задумався, — винувато сказав Павло.

— … космонавти! — раптом захрипів динамік прямого зв’язку із Землею, і вже виразно почулося: — Незвичайні обставини примусили викликати вас не за графіком.

Космонавти перезирнулися. Позачергова передача могла означати перш за все біду.

— … Нам вдалося встановити, що Марс входить у густу метеоритну зону. Відсутність щільної атмосфери навколо Марса створює для вас серйозну небезпеку. Метеорити в більшості своїй досягнуть поверхні планети. Радимо негайно покинути район Марса. Підтвердіть прийом.

Бурмаков відразу ж написав відповідь, передав її в машину, яка повинна була закодувати радіосигнал і короткими імпульсами посилати на Землю, поки приймальні станції не підтвердять, що повідомлення прийняте.

— Земля чекає, що ми скажемо, — якимсь урочистим голосом заговорив Бурмаков. — На космічних кораблях така традиція: важливі рішення ухвалюються після обговорення. Першим починає наймолодший. Давай, Вітю. Хочу попередити, що якщо хтось з нас захоче, ми відразу ж повернемося на Землю. І нам ніхто не дорікне. Ми зробили чимало.

— У нас поки що достатньо часу, — Вітя встав. — Ми винні ще хоча б раз побувати на Марсі.

— Вірно. — Павло став поряд з Вітею.

— Згоден! — обняв їх Бурмаков. — Але я хочу попередити: це — небезпечно.

— Нам не вперше ризикувати, — відповів Павло. — Залишаємося.

7

І знову Марс показав себе з несподіваного боку. Цього разу Бурмаков і Вітя, досліджуючи відкриту минулого разу западину, прилетіли в гори. Під ракетою попливли дикі вершини, обривисті, глибокі ущелини.

— Дивися, Вітю, — показав Бурмаков, — ці гори, мабуть, на багато сотень мільйонів років старші від нашого Уралу.

Тут все мало свій вимір, і Вітя не здивувався цифрам, які назвав командир. Але гори не викликали в нього захоплення. Скелясті, без єдиної ознаки рослинності… На них, очевидно, немає нічого живого, як і в тих пісках, що засипали майже всю поверхню Марса.

— Мені здається, що тут ми знайдемо ту істоту, яка втекла від вас вночі.

— Чому ви так думаєте? — запитав Вітя. — Певніш за все марсіанин живе десь в лісі.

— Ні у лісі, ані в воді його немає. Інакше ви обов’язково наткнулися б на ознаки його житла. Не вміючи будувати, він повинен ховатися в печерах.

Ракета опустилася в самому центрі гір. У космонавтів був досконалий всюдихід. Він не мав ні коліс, ні гусениць. У нього були ноги — шістнадцять пар ніг, які несли його плавно, без поштовхів на дорозі будь-якого рельєфу. Електронне управління, сполучене з локаторною системою, миттєво вловлювало будь-які нерівності і так само миттєво давало команду ногам. Всюдихід міг і бігати, і ходити, і повзати, і навіть перелазити через невисокі перешкоди. Але використовувати всюдихід тут годі було й думати. Скелі і гори були крутими, високими. Узявши альпіністське спорядження, Бурмаков і Вітя стали спускатися в найближчу ущелину. Йти було легко, значно легше, ніж у горах Кавказу або Алатау. Коли на дорозі траплялася перешкода, м’язи землян дозволяли без особливих зусиль стрибати на п’ять-шість метрів.

Години через півтори, знайшовши зручний рівний майданчик, Бурмаков і Вітя зробили привал. Навколо стриміли скелі, міцні, голі, мов скелети.

— Може, повернемося? — запропонував Вітя. — Дуже вже мертво тут.

— Повернемося? — Очі Бурмакова загорілись. Йому пригадалася перша подорож на Місяць, роки юності, надій, відкриттів. Він вірив, що і тут зустрінеться багато цікавого. І цю віру академік хотів передати Віті. — Повернемося, звичайно. Але спочатку зійдемо на ту вершину. Бачиш?

Гора, на яку вказував академік, панувала над всією навколишньою місцевістю. Вони підійшли вже близько до неї, як раптом затремтіло повітря, немов хтось почав відпомповувати його небаченим могутнім компресором. Бурмаков і Вітя притиснулися до скелі. А гори вже ревли, гуркотіли, тремтіли. Мить, і величезна вогняна куля, залишивши за собою широку виблискуючу смугу, описала дугу і впала в ущелину. Незвичайної сили вибух потряс гори.

Через хвилину все замовкло. А люди ще довго лежали і дивилися, як поволі згасали розкидані вибухом різноколірні вогники на фіолетовому небі, що ще більше потемніло.

— Що це? — перелякано прошепотів Вітя.

— Здається, перша ластівка, метеорит. Якраз час тікати. — Бурмаков з жалем подивився в той бік, де підносилася гора.

— Не зволікатимемо, — підхопився Вітя. — Вже небагато зосталося. Не впаде ж ще один метеорит саме сюди.

— Молодець! — похвалив хлопця Бурмаков.

Небо раз у раз спалахувало. Прилади, що визначали радіоактивність середовища, тривожно гули, і їх стрілки наближалися до крайньої червоної риски. Бурмаков стурбовано поглядав на індикатори і мимоволі поспішав. Напевно, вони потрапили майже в самий епіцентр космічного атомного вибуху, який щойно відбувся на їх очах. Бурмаков подумував уже, чи не краще повернутися, коли радіація стала поступово спадати… Костюми могли поки що захистити людей від шкідливих випромінювань.

Поблизу гора не здавалася такою високою. До вершини залишалося метрів двадцять, але з того боку, звідки вони прийшли, не можна було підступитися. Кам’яний схил був гладким, неначе відполірованим.

Вони поволі пішли навколо гори. Бурмаков заліз на невеликий виступ, подивився в ущелину, де впав метеорит. На місці падіння зяяла величезна глибока вирва.

— Ось, напевно, таким був і Тунгуський метеорит, про який склали стільки легенд, — задумливо сказав він. — Ось вона — велич природи, могутня і незвідана сила Всесвіту. Чи не ці спалахи ми іноді бачимо на Марсі з Землі?

Вони трохи постояли в задумі.

— Ну, ходімо до ракети, — сказав Бурмаков, хоч самого страшенно вабило вперед. І, поправивши за плечима мішок, він не витримав: — Тільки обійдемо спочатку гору з того боку.

— Вітю!.. — закричав раптом академік, не зробивши й десяти кроків, і щосили затряс хлопця за плечі. — Вітю!..

Наляканий Вітя подивився на гору і… обімлів. На вершині, рвонувшись до неба, застигла незрозуміла чи то постать, чи то дерево.

— Схоже на пам’ятник, — сказав Вітя, націлюючись кіноапаратом.

— Кому? Чий? — Щохвилини зриваючись, падаючи, Бурмаков поповз угору.

Це, очевидно, був пам’ятник. Але незвичайний, загадковий. З блискучого ясно-жовтого постаменту, який, здавалося, глибоко і міцно вріс у кам’яне ложе гори, тягнулися вгору переплутані спіралевидні гілки, унизані сріблястими листочками.

Щось знайоме раптом промайнуло в цій фігурі, коли Бурмаков, розгублений і збентежений, обійшов її. Галактика? Так, це дуже схоже на астрономічний макет. Але що хотіли цим сказати ті, хто створив його — величний і непохитний, здатний вистояти нескінченно довго перед натиском всіх можливих сил стихії? Поглинений цією думкою, Бурмаков не відразу помітив металеву плиту внизу. А помітивши, здивувався ще більше. На чорній блискучій плиті була зображена схема… Сонячної системи. Тільки чогось в ній не вистачало? Бурмаков навіть притулився до скелі, у нього затремтіли ноги. На схемі було вісім планет і два сонця. Одне — наше, друге — ледве жевріюче, згасаюче — на місці Юпітера.

Думка Бурмакова гарячково закружляла. Два сонця — неймовірно, але, мабуть, збагненно. Не дарма ж висловлюються припущення, що на поверхні Юпітера і досі температура складає сотні тисяч градусів, а в його бездонних надрах під фантастичним тиском у мільйони атмосфер відбуваються ядерні процеси. Це можливо, тому що Юпітер остигає. Але, здається, в схемі чогось не вистачає. Так, так. Першим від Сонця йде Меркурій, потім Венера, ось Земля, далі Марс, за ним Юпітер… Ні, між ними планета. Ага, це, напевно, міфічний Фаетон, а тут горить Юпітер, там Сатурн в кільці, Уран, Нептун. Дев’ять… Невже?..

— Вітю! Перерахуй всі планети Сонячної системи! — закричав академік.

Здивований хлопчик назвав їх.

— А де Плутон? — задихаючись, перепитав Бурмаков.

— Після Нептуна.

— Ні, немає, кажу тобі! — кричав Бурмаков, забувши, що Вітя не бачить схеми і не розуміє його.

Спантеличений Вітя попросив:

— Опустіть трос, я вилізу до вас.

— Га?.. — зрозумів нарешті Бурмаков. — Давай швидше. Бо, певно, думаєш, що збожеволів старий. Є від чого…

— Люди? — прошепотів, піднявшись, Вітя. — Коли?

— Якби я знав! — Бурмаков вже відчув себе спроможним аналізувати факти, дивитися на них холодними очима дослідника.

Ті, хто ставив пам’ятник, врахували все, або майже все. Минуло, мабуть, багато-багато часу, а він стояв як свідчення безмежної сили розуму, посилаючи нащадкам звістку з далекого минулого. Ні час, ані що інше не здолали його. Він тільки глибше вростав в своє кам’яне ложе, стаючи стійкішим і могутнішим. З чого він зроблений? Бурмакову не вдалося відколоти ані від постаменту, ані від плити жодного шматочка матеріалу, що встояв цього разу і проти зусиль людини.

— Найобразливіше, Вітю, що ми з тобою не знаємо, коли він був поставлений. Ясно тільки одне: після тих невідомих космонавтів Сонячна система пережила одну з найстрашніших трагедій. На друзки розлетівся Фаетон.

— Зате з’явився Плутон, — відзначив Вітя.

— Так, Плутон. І це ще загадковіше. Коли? Звідки?

Це питання не давало спокою Бурмакову і в ракеті, коли, вдосталь надивившись на творіння рук братів по розуму, поверталися на корабель. Навіть квапливу втечу з Марса в безпечніший космічний простір, що не дозволила шукати нові сліди перебування чужих космонавтів на цій планеті, він сприйняв без особливого засмучення. Одна думка оволоділа ним, і він повинен був довести її до кінця.

Цього вечора радіостанція «Набата» зробила позачергову передачу. На Землю було відправлено повідомлення з фотознімками пам’ятника.

Незабаром Земля підтвердила, що сигнали прийняті, і попросила чекати рішення Космічного центру.

«Набат» при мінімальному прискоренні став описувати циклічну криву навколо заданої точки у просторі, не віддаляючись і не наближаючись до Землі.

Прилади лабораторії методично повідомляли результати аналізів зразків, доставлених з Марса. Були виявлені мікроорганізми у воді, визначено склад деревини, а також — як і чим живляться марсіанські дерева і трави. Але космонавти розуміли, що Марс для них — пройдений етап, і чекали наказу Землі.

Наказ прийшов на другу добу, точніше, через 36 годин 17 хвилин 25 секунд, як зафіксували флегматичні прилади. При перших звуках Землі космонавти встали і стоячи вислухали всю передачу.

— Дорогі друзі! — дзвенів динамік ультракороткохвильової атомної радіостанції. — Космічний центр вітає вас з відмінно виконаною першою частиною завдання. Ваша знахідка пам’ятника, встановленого невідомими істотами, відкриває безмежні перспективи. Майже добу всі астрономи нашої планети вивчали фотознімок, надісланий вами. Одностайна думка — це макет нашої Галактики, такої, якою вона була приблизно два мільйони років тому. Таким чином, саме за цей час загинув Фаетон і з’явився Плутон. Слухайте ваше завдання. Ви повинні невідкладно взяти курс на останню планетну орбіту Сонячної системи, до Плутона, і спробувати з’ясувати його походження. Майте на увазі, що нові космічні кораблі, побудовані за вдосконаленим проектом «Набата», в майбутньому календарному земному році попрямують до Марса і продовжать роботу. Привіт вам від рідних і близьких, від усіх нас, від усього людства! Бажаємо щасливої подорожі і повернення на Землю!

Знову, як і тоді, коли вони стартували з Землі, далекий оркестр заграв Гімн Радянського Союзу.

1

П’ятий день тривожно ревла сирена. Бурмаков увімкнув глушник, але і приглушене завивання, здавалося, вривалося у всі закутки корабля, виводячи людей з рівноваги. А вимкнути сирену не дозволяла обов’язкова інструкція технічної експлуатації корабля в космосі. «Набату» не вдалося уникнути зустрічі з метеоритним потоком, і екіпаж постійно знаходився в стані аварійної готовності.

П’ятий день не припинялася ні на хвилину боротьба за життя корабля, що зменшив хід до п’ятдесяти тисяч кілометрів за годину. Люди вибилися з сил. Автоматичні гармати не встигали розстрілювати атомними зарядами метеорити, що траплялися на шляху «Набата». Маленькі частинки, заряджені за довгий час блукання в космосі великою енергією, бомбардували корпус корабля, залишаючи свої сліди на першому захисному шарі, іноді навіть пробиваючи його. І лише пінопластикова ізоляція, що знаходилася під ним, миттєво затягувала отвори, уберігала від серйозніших наслідків.

— Якщо й далі так піде, — невесело пожартував Бурмаков, — ми продовжуватимемо подорож у решеті.

Жартуючи, він не думав, що близький до істини. Тільки-но він устиг закінчити фразу, як могутній поштовх потряс корабель. Клубок сліпучого полум’я, що миттєво затьмарило світло каютних ламп, вирвався з лівої дюзи і повис за бортом. Ще через мить «Набат», давши різкий крен вліво, закрутився, весь час віддаляючись, навколо поволі згасаючого маленького Сонця, що з’явилося хтозна звідки.

Автомати відразу ж доповіли: несправна ліва дюза.

— Невже вирвалося пальне? — Стурбований Павло поглянув на лічильник витрати палива.

Ні, там було все гаразд.

— Вибух відбувся в самій дюзі, — вирішив Бурмаков, проглянувши показання контрольних приладів, — але чому? Доведеться виходити.

Одягнувши важкий скафандр, командир корабля вибрався за борт. У телевідеофон Павло і Вітя спостерігали, як він поволі, насилу відриваючи від поверхні корабля магнітні підошви, бродить навколо дюзи, що вийшла з ладу, задумливо мацає порвані вибухом місця, раз у раз поглядаючи на показник потужності радіоактивного випромінювання. Його наказ був несподіваним для товаришів:

— Підведіть «Набат» до того місця, де відбувся вибух. Треба взяти проби.

Повернувшись, Бурмаков довго чаклував біля приладів, не помічаючи запитальних поглядів Павла і Віті. Нарешті, мабуть, все закінчивши, оголосив:

— В результаті вибуху виникло якесь нове випромінювання.

— Але що вибухнуло? — запитав Павло. — Не будете ж ви стверджувати, що це відбулося само ро собі, в результаті якихось вад у конструкції.

— Не буду, — Бурмаков потер долонею скроню. — Щось потрапило в дюзу ззовні. Можна було б ще пояснити, якби це виявився метеорит з антиречовини. Проте вірогідність, що він залетить в такі глибини нашої Галактики, навряд чи існує. Думатимемо над цією загадкою. А зараз треба ремонтувати дюзу.

— Н-да-а, — невизначено протягнув Павло.

Ремонтувати. Це було легше сказати, аніж зробити в умовах космічного польоту. Виготовлені з жаростійких матеріалів дюзи не плавилися навіть під вогняним струменем кисню, температура якого сягає трьох тисяч градусів. А тут ще сирена. Не замовкаючи ні на хвилину, вона повсякчас нагадувала, що небезпека нового зіткнення не минула.

— Маневруватимемо, — незадоволено поглядаючи на сирену, сказав Бурмаков, — поки не вийдемо з цієї клятої смуги. Одягайте скафандри, як цього вимагає інструкція, — і першим натягнув захисний костюм.

Одягнені в скафандри, космонавти ходили по своєму кораблю, немов по чужій планеті. Навіть засинаючи на якусь годину, вони не знімали шоломів.

Починалася шоста доба майже безперервної вахти екіпажу. Прилади показали, що в навколишньому просторі метеоритів стало менше. І хоча сирена як і раніше не замовкала, проте вже не викликала колишнього роздратування.

Павло, здавши чергування біля пульта, пішов у бібліотеку. Обов’язки штурмана були доручені йому, і він вирішив прокласти новий курс, оскільки від колишнього корабель за ці дні значно відхилився. Мікрофільмів з найостаннішими даними про метеоритні пояси навколо великих планет на місці не було. «Ох, цей Вітько, — з досадою подумав Павло. — Знову кудись їх засунув. Треба сказати, щоб навів тут лад». А сам нахилився до нижньої полиці, відкинув на плечі шолом. Мікрофільми були тут. Павло зарядив їх в проекційний апарат. Без скафандра дихалося легко. Павло подивився на двері, які вели в рубку до Бурмакову, і сів у крісло навпроти екрана, так і не одягнуши шолома. Він натиснув кнопку проекційного апарата і…

Оглушливий гуркіт обрушився на нього. Над головою в стелі утворилася дірка. Непритомніючи, Павло потягнув за шворку шолома…

Удар страшної сили знову потряс корабель. Бурмакова кинуло на стінку каюти, але він одразу ж підхопився на ноги. Стався той випадок, коли пілоти-автомати не могли нічого зробити, і була потрібна рука людини, сильна і досвідчена. Голова від удару сильно боліла, і, щоб не застогнати, Бурмаков міцно стиснув зуби, сідаючи за важелі управління.

— А де Павло Костянтинович? — запитав Вітя.

Він сидів у м’якому кріслі і тому від зіткнення зовсім не постраждав.

— У бібліоте… — почав було Бурмаков і, випустивши важелі, кинувся до дверей.

Він лише зараз зміркував, що Павло повинен був знаходитися там.

Двері не відчинялися. Автоматичні реле після удару герметично ізолювали бібліотеку від решти приміщень. Увійти до неї можна було тепер тільки за допомогою автогенного різака або після того, як буде закрита пробоїна, і автомати створять там нормальні атмосферні умови.

— Павле Костянтиновичу! Павле! Павле! — закричав у мікрофон Бурмаков.

Відповіді не було.

Вітя спробував подзвонити по внутрішньому телефону. Бібліотека мовчала. Не працювала і телевідеофонна установка.

— Задача, — сказав Бурмаков. — Слід залатати пробоїну.

— А що з Павлом Костянтиновичем?

— Одне знаю: трапилася біда. Ми не можемо зламати двері, тому що вийдуть з ладу прилади в рубці, і корабель загине.

Ковтаючи сльози, Вітя корпався біля телекамери. Бурмаков подивився на нього, зітхнув і повернувся до важелів. Робота допомогла хоч на мить забути горе.

Поволі тягнувся час. Коли перестала вити сирена, ані Бурмаков, ані Вітя не помітили. Не до цього було. Нової зустрічі з метеоритом або астероїдом вони вже перестали боятися. Як там Павло? Ось що турбувало космонавтів найбільше.

— Раніше ніж через десять годин ми не зможемо вибратися з корабля. — Бурмаков кинув на стіл олівець, яким писав завдання рахунковій машині.

Десять годин. Він не сказав, що це означає. Але Вітя знав і без нього. Ще десять годин Павло повинен знаходитися в бібліотеці, де панує космічний холод, майже абсолютний нуль, при якому жива людина в частку секунди може перетворитися на крижинку. Хлопець ще швидше запрацював пальцями, замінюючи пошкоджені кристали.

Їх були багато, тих кристалів, що від удару вирвалися з своїх гнізд. І йому довелося чимало потрудитися, поки з’єднання замкнулися, пропускаючи струм.

— Є, — коротко доповів Вітя, вмикаючи телевідеофон.

Невидимі промені проникли через сталеві двері, занишпорили в приміщенні бібліотеки.

— Він! — зрадів Вітя.

Розкинувши руки, Павло нерухомо лежав на підлозі.

До болю в очах вдивлялися Бурмаков і Вітя в екран, сподіваючись помітити хоч якісь ознаки життя на обличчі Павла, і не помічали їх.

Якби раніше хтось сказав Бурмакову, що він зможе більше шести діб — сто п’ятдесят годин — не спати, він не повірив би. Навіть тоді, літаючи на Місяць, коли сам космос був йому в дивину, він спав. А зараз ось стільки часу він на ногах, не приймаючи ніяких штучних збудників! Вітя, той он дивився-дивився на екран телевізора і заснув. Та це і зрозуміло: він ще дуже юний, хоч і голова у нього по-дорослому розумна. Будь-які незгоди в п’ятнадцять років легше переносити, аніж у сорок п’ять. А йому тепер не заспокоїтися вже, якщо з Павлом трапилося щось лихе. Адже він командир. Повинен все знати, все передбачати. І як образливо, що не маєш права на ризик. Ти відповідаєш за корабель, долю експедиції. І хоча друг, що потрапив у біду, за півметра від тебе, ти повинен чекати і чекати…

Що трапилося з Павлом? Могло просто оглушити. Скафандр на ньому ніби цілий, а в скафандрі не страшні ні холод, ні підвищена радіація. Але могло статися і що-небудь гірше. І тоді…

Бурмаков відняв руки від обличчя. Зелена стрілка індикаторів, що вказувала швидкість «Набата», тремтіла поряд з нульовою позначкою. Бурмаков з жалем подивився на змарніле в останні дні обличчя Віті і доторкнувся до юнакового плеча:

— Вставай, Вітю, мені треба виходити.

Вітя винувато закліпав віями.

— Нічого, добре, що відпочив. Мені більше допоможеш. Я піду сам. Ну-ну, не ображайся. Корабель без людей не можна залишати. А раптом щось зі мною трапиться. Хто врятує? Хто поверне «Набат» на Землю? Зрозумів?

Захопивши інструменти, металевий пластир для закриття пробоїни, Бурмаков попрямував у дезокамеру. Вітя стежив за ним по телеекрану, і йому здавалося, що Степан Васильович дуже зволікає. А той важкими кроками підійшов до зовнішнього люка, відчинив його. Вал лебідки закрутився спочатку поволі, потім все швидше і швидше. Вітя повернув телекамеру. Бурмаков був вже на корпусі і, зігнувшись, підбирався до пробоїни. Із спритністю професіонала-покрівельника академік став латати обшивку корпусу корабля.

Нарешті робота була закінчена.

— Повертаюся, — сказав Бурмаков, — стеж, Вітю, за приладами.

Він встиг уже повернутися, роздягтися, а двері в бібліотеку все не відчинялися.

— Вдягнути скафандр, — наказав командир. — Різатимемо замки.

Зашипіла тонка вогняна цівка кисню, розрізаючи неподатливі запори. Ризикуючи потрапити під цей полум’яний ніж, Бурмаков з силою натиснув плечем на двері.

Павло лежав у попередній позі. Бурмаков мигцем відзначив про себе, що в бібліотеці підвищена радіація, і тому, мабуть, автомати не відчиняли двері, і підхопив Павла на руки. Його перенесли в спальню, роздягли. Травма була несерйозна, і через кілька днів Павлові дозволили вставати.

2

Крива траси «Набата» була прокладена так, що по дорозі до Плутона космонавти повинні були пройти на відстані близько мільйона кілометрів від уявної поверхні Юпітера. Павло попросив зробити «невеликий гак» в сорок мільйонів кілометрів, щоб побувати поблизу Сатурна, але Бурмаков запротестував.

— Досить з мене метеоритів, — пояснив він, — а біля Сатурна ми ризикуємо потрапити в таку кашу, що й не виберемося. Одне його кільце, мабуть, зібрало їх стільки, скільки мають решта всіх планет, разом узяті.

— Степане Васильовичу! — заблагав Павло. — Кільце Сатурна — вузенький крижаний диск, я впевнений у цьому. Там нам ніщо не загрожує.

— Можливо, — м’яко відповів Бурмаков, — але у нас завдання. Хіба по дорозі назад…

Павлові довелося погодитися з цим доказом.

«Набат» ішов з подвійним прискоренням. Його швидкість щосекунди збільшувалася і незабаром досягла астрономічної цифри — близько мільйона кілометрів за годину. Вперше за час польоту астронавти відчули, що таке тривале перевантаження. Було важко дихати, рухатися, хотілося спати. А вахти щодня ставали цікавішими.

Блискучий диск Юпітера, що нагадував спочатку розфарбовану сервізну тарілку, не поміщався вже в ілюмінаторі. І чим більше він ріс, тим більше змінювався. Аміачна і метанова атмосфера гігантської планети безперервно пульсувала, спалахувала тьмяним полум’ям і затухала.

— Здалека досить нешкідлива і навіть красива планета, — подивившись в телескоп, задумливо сказав Бурмаков. — Боюся, що ми дуже близько від неї йдемо.

— Мільйон кілометрів — це близько? — здивувався Вітя.

— Не забувай, що в об’ємі Юпітера вміщається тисяча триста земних куль. І хоча середня щільність його дорівнює 1,34, він має велику силу тяжіння. Уяви собі на мить, що людина в своєму звичайному костюмі ступила на поверхню Юпітера. Знаєш, що з таким сміливцем буде? Його сплющить, мов млинець. Ось який Юпітер!

Побоювання Бурмакова мали підставу. Не минуло й двох днів після цієї розмови, як швидкість корабля раптом стала знижуватися. Двигуни працювали немов на гальмування. Ще через день прилади відзначили відхилення від курсу. Юпітер, як мовиться, гнівався. Його щупальця-протуберанці простягалися на десятки тисяч кілометрів, ніби силкуючись захопити корабель із зухвалими людьми, які наважилися залетіти в його володіння. Не дістаючи, вони згущувалися, зникали, залишаючи після себе лише сіруваті хмарки. Прилади-пастки, які безперервно аналізували склад навколишньої космічної речовини, стали вловлювати отруйні суміші, характерні для атмосфери Юпітера.

А потім космонавти відзначили, що в просторі стало тепліше. Тепло випромінював Юпітер. Воно виходило звідкись з його, здавалося, бездонних надр, в яких відбувалися, не стихаючи ні на мить, якісь складні ядерні процеси.

Щоб подолати зростаюче тяжіння Юпітера, довелося пустити атомні двигуни на повну потужність. Становище поступово стало поліпшуватися, стрілка, що вказувала прискорення, зрушила з нуля. Астронавти зітхнули з полегшенням, аж раптом трапилося непередбачене: прорвало пластир, накладений на дюзі, пробитій недавно загадковим вибухом. «Набат» відразу втратив швидкість, став важкокерованим і почав лягати на еліптичну орбіту, яка з часом повинна була закінчитися десь з другого боку Юпітера, якраз в центрі диска. Це за декілька секунд обчислили електронні машини.

— Скільки у нас залишилося часу? — Бурмаков був на диво спокійним, немов відбулася звичайна затримка.

Машини миттєво зробили нескладний розрахунок. Павло подав командирові перфострічку, поцятковану знаками.

— Ого! Цілий тиждень. Ну, скажімо, шість, навіть п’ять днів. За цей час ми повинні відремонтувати або замінити дюзу. Тоді ми ще зможемо посперечатися з нашим сердитим богом. Доведемо йому, що людина сильніша.

— У космосі, в умовах все зростаючої сили тяжіння Юпітера і підвищення навколишньої температури дюзу не заміниш, — сумно посміхнувся Павло.

— Але іншого виходу немає.

— Є. Потрібно знову накласти пластир. На це знадобиться менше часу. Зі всіма відключеннями і очищеннями — сорок-п’ятдесят годин. Ну, найбільше, шістдесят.

— А що гарантує від нового розриву?

— У нас буде в запасі декілька діб, і ми зможемо не вмикати відремонтовану дюзу на повну потужність.

Бурмаков погодився не відразу. Тричі давав він роботу рахунковим машинам, поки ухвалив остаточне рішення.

3 З щоденника Віті Осадчого

31 березня за земним численням

А у нас переплуталися всі дні. Якось не щастить нам після Марса. Природа ніби мстить, що ми зазирнули в одну з її найпотаємніших таємниць. Ми, звичайно, доб’ємося свого, не відступимо. Але бачу, як це важко. Був поранений П. К. І напружено працював С. В. І коли нарешті можна було б відпочити, — нова біда. Вона лягла на плечі С. В. І П. К., який — хай не приховує від нас — ще не видужав. Я намагаюся допомагати чим можу, проте мені мало що доручають. Диваки, вигадують різні причини, аби мені було легше. Наче я й справді маленький. А про себе не думають. Я сьогодні навмисно проглянув кінострічки, зроблені незадовго до нашого вильоту. І можу прямо сказати, що С. В. І П. К. виглядають на десять років старшими. А як вони схудли — просто шкіра та кістки. Котру ніч вже не сплять, особливо С. В. Та що вдієш. Становище наше дуже небезпечне. Ми навряд чи вирвемося з обіймів Юпітера. Мені про це не кажуть, приховують, наче я сам не розумію. Хай гадають, що я нічого не знаю, якщо їм легше від цього.

Ремонтувати пошкоджену дюзу неймовірно важко. Все навколо заражене радіоактивними частинками, які випромінює другий двигун. Нас оточує хоч розріджена, але все одно отруйна атмосфера Юпітера. С. В. сказав, що наші костюми, в яких ми виходили на Марс, тут непридатні. С. В. І П. К., коли виходять тепер на поверхню, одягають інші, спеціально зроблені для таких умов. Подивилися б ви на них в тих костюмах. Справжні малорухливі механічні роботи. У скафандрах не тільки працювати, обернутися незручно, не кажучи вже про те, яке зусилля потрібне, щоб підняти, наприклад, руку. Так, наші спеціальні скафандри, зроблені з свинцевих сплавів, напевно, дуже важкі (я не одягав ще такий костюм). У місцях з’єднань, відповідних суглобам людини, вони так точно підігнані, що одна частина ніби прилипає до іншої. Але і це ще було б півбіди. У наших скафандрах незвичайно жарко. Виявляється, мали рацію ті, хто стверджував, що Юпітер — остигаюче сонце.

П. К. І С. В. зробили вже три виходи на поверхню. Кожного разу вони повертаються знесилені, мовчазні. Посидять нерухомо годину, другу, перекусять і знову за роботу.

Чому мене не беруть з собою на поверхню? Я б теж працював. А так, залишаючись наодинці, не можу ні читати, ні дивитися кінофільми. Все валиться з рук.

Чи встигнемо? Невже не вирвемося? Ні, бути такого не може. Я дуже хочу жити, я боюся згоріти або задихнутися газами. Невже з нами помре все, що ми дізналися про космос, про Марс, про Юпітер? Як я хочу повернутися на Землю!

4 квітня

Якось ніяково читати минулий запис. Хіба іншим не було страшно? А вони не розкисали, знайшли в собі сили, щоб працювати навіть тоді, коли раптом здалося, що все це — марна трата сил. У розрахунки, очевидно, вкралася помилка, або ми не зовсім точно знаємо будову Юпітера. «Набат» несподівано знову почав відхилятися убік від тієї кривої, яку розрахували нам обчислювальні машини. Я бачив, як зблід Павло Костянтинович, яким упертим вогнем зажевріли його очі, як спохмурнів Степан Васильович, коли я показав їм карту нашого шляху. Вони не стали навіть відпочивати, а відразу ж повернулися в космос, повний метанової отрути. Вони працювали не покладаючи рук і перемогли! Оце люди!

Дюза запрацювала тридцять шість годин тому. Але все одно про відпочинок годі було й думати. Ми знаходилися за півмільйона кілометрів від Юпітера, чи від того, що називають Юпітером. Бо, як стверджують прилади, там, окрім дуже щільних газів, нічого немає. Проте й тих газів вистачало, щоб тримати нас на міцному ланцюгу. Добу працювали дюзи на повну потужність, і за цю добу ми зуміли лише повернути ніс корабля убік від Юпітера. Потім стали рухатися — сантиметрами, метрами. Тремтіли від сильної вібрації навіть переборки. Але ми вирвалися!

6 квітня

Небезпека залишилася позаду. На екрані телескопа злий Юпітер, як і десять днів тому, здається всього лиш кумедним кошлатим клубком. Як добре, що від нього нас відділяють вже мільйони кілометрів. Це найрадісніше, що я можу записати.

Але наші випробування на цьому не закінчилися. Сьогодні вранці С. В. сказав:

— Пального для ядерних двигунів залишилося стільки, що його вистачить або повернутися звідси додому, або долетіти і зробити посадку на Плутоні. Решту втрачено в боротьбі з Юпітером. Що робитимемо?

Як і минулого разу, вирішувати повинен був кожен самостійно, і рішення ухвалювалося тільки одноголосно. Я мовчав, бо розумів, що говорити можна тільки тоді, коли слова можеш підкріпити знаннями. Але мені дуже хотілося, щоб мої старші товариші знайшли можливість летіти далі.

— Пальне слід знайти на Плутоні, — сказав П. К. — Шукатимемо і знайдемо, — повторив він. — Можна навіть спробувати виготовити його штучно. Неважливо, якщо на це знадобиться рік-другий. У нас вистачить запасів харчів і кисню, і — я впевнений, — терпіння.

— Та-а-ак, — промовив Бурмаков і звернувся до мене: — А ти, Вітю, що думаєш?

— Згоден з вами! — відповів я.

— Хитрун! — перший раз після Марса Бурмаков засміявся весело, невимушено. — Ох і хитрун. Значить, нікого з нас не хочеш образити? Ну що ж, друзі, в такому випадку летимо далі!

4

Суворий, небагатослівний, як кожен, на чию долю випало чимало труднощів, Бурмаков був проте привабливою людиною. Духовна сила командира викликала у Павла і Віті бажання бути схожими на нього. І, напевно, тому замкнутість Бурмакова з часом передалася і їм. Вони рідко говорили про свої переживання, не згадували про минуле. Обом здавалося, що це буде неприємно Бурмакову, в особистому житті якого було, мабуть, більше трагічного, аніж щасливого. Вони берегли спокій командира, не знаючи, якого болю завдають йому цим. Зайнятий довгі роки наукою, він не вмів говорити про інтимне, хоча, як і кожна людина, потребував таких розмов.

І зараз Бурмаков повсякчас піклувався про Павла і Вітю, турбувався, коли не бачив на їх обличчях усмішки, сумував, коли сумували вони, готовий був веселитися, якщо було весело їм. Він був щасливий, коли вдавалося викроїти від спостережень декілька годин і всім разом посидіти в бібліотеці, подивитися кінофільм, послухати записаний на плівку концерт, почитати.

Після недавніх напружених днів, повних боротьби за життя корабля, космонавти тепер збиралися частіше. Спільно пережиті труднощі ще більше зближували їх, і в таких зборах була потреба у кожного. А можливо, почала позначатися глибоко прихована туга за Землею. Вони летіли вперед і думали про той час, коли повернуться додому. Як скоро це відбудеться?

Того вечора вони, як завжди, сиділи в бібліотеці, слухали концерт. І вочевидь, у цю мить не одному Віті згадалася Батьківщина. Проте лише він не витримав і сказав, зітхнувши:

— Як там наша Земля?

Нічого не відповівши, Бурмаков вимкнув проектор, з’єднав екран з телевізором. На екрані з’явилося зображення тієї частини неба, де знаходилася Земля. Маленька блакитна зірочка, до якої линули їх думки, зараз нічим не відрізнялася від інших зірок. Люди мовчки дивилися на екран, і кожен за цією далекою блискучою зірочкою бачив щось своє, заповітне, незабутнє.

Вітя відчув себе винним, що своїм питанням зіпсував товаришам настрій, і запитав:

— Цікаво, а який він, Плутон?

Бурмаков клацнув кнопками перемикача. Екран засвітився новим куточком Всесвіту. Неяскравий, невеликий Плутон показався з далекого зоряного розсипу.

— Він майже поряд з нами, — сказав Бурмаков.

— Невже він новак у Сонячній системі? — запитав Вітя, радіючи, що Павло і Бурмаков раптом пожвавішали.

— Про це тобі Павло Костянтинович краще розповість, а я не дуже розбираюся в астрономічних таємницях.

— Степане Васильовичу, — відказав Павло, — адже ми за вашими підручниками вчилися, нічого особливого я не зможу сказати. Та раз так, то слухайте. Я почну здалеку. В кінці минулого століття найдальшою, останньою планетою в Сонячній системі вважався Нептун. Проте вже тоді астрономи помітили, що його теоретична орбіта не відповідає дійсній. Це могло означати лише одне: на рух Нептуна впливає якась інша, невідома і ще віддаленіша планета. На той час математики вже вміли, знаючи орбіту і масу планети, визначити силу впливу, який вона може чинити на сусідні. У цьому ж випадку потрібно було розв’язати задачу із зворотною умовою. І коли вона була математично вирішена, в 1878 році астрономи почали пошуки.

Але минали роки, — Павло перевів телескоп на Нептун, — а ця планета як і раніше залишалася крайньою з відомих людині планет Сонячної системи. Тільки в 1930 році на фотознімках ділянки неба, задовго до цього визначеної математиками, була помічена невідома зірочка. А незабаром підтвердилося, що це і є нова планета, за якою астрономи полювали стільки років. Її назвали Плутон — за традицією дали ім’я міфічного римського бога. Більш як півстоліття минуло відтоді, а люди дуже мало знають про цю планету, до якої ми зараз наближаємося. У 1950 році було проведено вимірювання діаметра Плутона. Він складає 0,46 земного, або 5870 кілометрів. Таким чином, Плутон — невелика планета: дещо більша від Меркурія і менша від Марса.

Тим більш дивно, що, згідно з обчисленнями, його маса дорівнює земній. Це означає, що середня щільність Плутона дуже висока — близько 50 грамів на кубічний сантиметр, а це в шість разів більше, аніж у заліза.

Щоправда, наші відомості про Плутон досить приблизні. — Павло помовчав, уважно вдивляючись в екран телескопа, на якому знову поблискував Плутон. — Ми знаємо, що він знаходиться від Сонця на відстані, рівній в середньому сорока астрономічним одиницям, або шести мільярдам кілометрів. Це крайня, остання орбіта планет Сонячної системи. Далі вже, мабуть, починаються володіння інших світів. Блиск Плутона не постійний. Іноді він здається яскравішим, іноді тьмянішим. Це зазвичай буває у планет, що обертаються навколо своєї осі, як і Земля, наприклад. Значить, на Плутоні є і день і ніч, залежно від того, яким боком він повернений до Сонця, що і для нього є єдиним світилом. Доба на Плутоні за своєю тривалістю дорівнює 6 земним, 9 годинам, 21 хвилині і 30 секундам. Це так звані об’єктивні дані. Аналіз їх, та й деякі інші спостереження дозволяють вважати, що Плутон не схожий на решту великих планет Сонячної системи.

— А які це ще спостереження? — поцікавився Вітя.

— Даруй, я забув їх назвати, — відповів Павло. — По-перше, площина його орбіти нахилена до площин орбіт інших планет під великим кутом — 17 градусів, чого немає в жодної іншої планети Сонячної системи. По-друге, доба на великих планетах дорівнює 10–15 годинам, а на Плутоні, як я вже казав, вона у багато разів довша.

Павло перевів подих і попросив:

— А зараз дозвольте мені трішки пофантазувати. Перше, що ми зробимо, опустившись на Плутон, — це подивимося на його небо. Воно повинно виглядати одноманітною чорною безоднею, всіяною зірками. Сузір’я там такі ж, як і ті, що ми бачимо з Землі. Сонце здається яскравою зіркою. Воно дає Плутону тепла в дві з половиною тисячі разів менше, аніж Землі, і все ж освітлює його поверхню в двісті разів яскравіше, ніж Землю повний Місяць. Без телескопа ми побачимо звідти тільки дуже яскравий Нептун, а також Сатурн, Уран і, можливо, Юпітер. Атмосфери на Плутоні, мабуть, немає, в усякому разі, якщо і є, то вона повинна бути дуже і дуже розрідженою, нічим, певно, не відрізняючись від звичайного космічного середовища. Наші висновки про масу Плутона можуть бути спростовані лише одним — існуванням далі за ним ще однієї планети. Тоді маса його буде нормальною, властивою іншим планетам Сонячної системи. Але наразі її не знайшли. І зупинимося на наявних даних. Отже, Плутон має велику масу. Нам дуже важко буде пересуватися його поверхнею.

— Ну й картину ви намалювали, Павле Костянтиновичу, — посміхнувся Бурмаков. — Так і назад захочеться повернути.

— Так, — зітхнув Вітя, — дуже сумно. Єдина надія, що ми знову, як і відносно Марса, помиляємося.

У бібліотеці «Набата» було тепло, по-домашньому затишно. І лише зеленкуватий екран, до якого Бурмаков підключив електронний телескоп, нагадував про нескінченну безодню, що поглинула маленький корабель.

5

Минуло декілька місяців. Життя людей у кораблі текло розмірено, без пригод і подій. Космос немов змилосердився над людьми і визнав за ними право після суворих випробувань заглибитися в його надра. Нарешті прийшов час почати гальмування. Автомати працювали точно. Бурмаков і Павло майже зовсім не контролювали їх і самі годинами не відривалися від телескопа. Але не Плутон був об’єктом їх спостережень. Вони в окулярі телескопа, а Вітя на картах головної обчислювальної машини шукали заплутонову планету. Не вірилося, не хотілося вірити, що її немає. Вона повинна була бути. Інакше…

— Інакше посадка на Плутоні буде дуже скрутною. «Набат» або розіб’ється, або, якщо ми зуміємо нейтралізувати тяжіння під час посадки, воно завдасть нам чимало клопотів, коли ми захочемо вирватися з його полону.

— Але тоді, Степане Васильовичу, — Павло схвильовано закрутив ручку, націлюючи телескоп на Плутон, — напрошується неймовірна думка…

— Я вірю тому пам’ятнику, — підняв голову Бурмаков, — Плутон чужий в нашій Сонячній системі.

Слово було сказане. Висновок напрошувався давно, але ні Павло, ні Бурмаков не зважилися його раніше зробити. Вітя здивовано дивився на вчених.

— Так, Вітю, найімовірніше чужою, — пояснив йому Бурмаков.

— З іншого світу?!

— Можливо.

— Розкажіть детальніше, Степане Васильовичу, — попросив Вітя.

— Боюся. Боюся розчаруватися. Пам’ятаєш, на початку нашої подорожі я стверджував, що Марс населений розумними істотами. А ми їх не знайшли.

— Але ми і зараз не впевнені, що їх немає, — сказав Павло. — Ми бачили сліди.

— Я хотів би побачити не сліди…

— Значить, ви думаєте, що на Плутоні існує життя? — по-своєму зрозумів Вітя Бурмакова.

— Що може існувати на мертвій планеті в мертвому просторі? — сумно відповів той. — Буде успіхом, якщо ми хоча б переконаємося в правильності нашого здогаду.

— А раптом? — загорівся Павло. — Що б ви не доводили, а я хочу вірити. Ви кажете, що Плутон чужий для нас. Так от. Люди далекої галактики вирішили вирушити в подорож. Їх наука була такою досконалою, що їм не потрібно було будувати космічні ракети. Вони попрямували у Всесвіт на своїй планеті і таким чином потрапили в Сонячну систему.

— Чим ви поясните, що вони зупинилися так далеко від нас? — Гіпотеза-жарт чимось захопила Бурмакова. Не чекаючи, що скаже Павло, він відповів сам на своє питання: — Мешканці Плутона живуть в іншому вимірі часу. Те, що нам уявляється століттям, у них — секунди або хвилини. Тому їм зовсім не набридло жити в провінційній області Сонячної системи. Вони поки придивляються до нас.

— А який у них суспільний устрій, Павле Костянтиновичу? — запитав раптом Вітя.

— Не знаю. Але якщо вони досягли такого високого рівня розвитку техніки, то, напевно, і живуть в дуже високоорганізованому суспільстві.

— Я думаю, у них — комунізм! — безапеляційно сказав Вітя. — Як у нас. Тільки побудований давно, і по сусідству немає імперіалістів. От здорово! Правда, Степане Васильовичу?

— Мрійники! А раптом Плутон — це уламок Фаетона, і тому його не було на пам’ятнику? — похитав головою Бурмаков.

Мрії молоді схвилювали його. Але йому не хотілося, щоб товариші це помітили. Він усе життя вчив себе визнавати тільки ті мрії, які випливають з певних наукових висновків.

Довго цієї ночі лежав він без сну, прислухаючись до рівного дихання Віті, що спав поряд. Третє ліжко було порожнім: Павло ніс вахту. Вітя з Павлом сьогодні розтривожили його думки, і Бурмакову вперше захотілося пофантазувати просто так, не вдаючись до науки.

Зустріти людину іншої цивілізації… Він цьому присвятив своє життя. Невже надія так і залишиться надією, невже це зробить не він, невже відкрити населені планети призначено комусь іншому? Кривдно. Але ж він і так багато зробив, що ж йому ще не вистачає? Зустрічі? Але не можна ж, щоб все діставалося одному. Йому годі нарікати на долю. А та зустріч на Марсі? Пам’ятник, який він побачив, — це ж свідчення Розуму, чужого, неземного, проте близького людині. Як він не подумав про це раніше? Можливо, він стояв біля витоків зустрічі з тими, хто залишив свої незрозумілі сліди не тільки на Марсі, а й на Землі?

Думки йшли далі. Він бачив чудову планету, залиту яскравим сонячним світлом, прекрасні міста з широкими вулицями, повними машин, і багатоповерховими будинками, великі зелені ліси, населені різними звірями, птахами. А над усім цим панувала людина — схожа і не схожа на земну: сильна, вольова, розумна. Вона підпорядковувала собі сили природи, вона проникла в космос. Її посланці залишили по собі макет Галактики на Марсі, Баальбекську веранду на Землі…

Ні, в такому стані Бурмаков заснути не міг. Він встав, поправив ковдру на Вітіному ліжку і ввімкнув телескоп.

У телескопі попелястим сяйвом світилася сіра маса Плутона. І Бурмаков раптом відчув, що йому хочеться повірити в жарт Віті й Павла.

6

«Набат» ліг у дрейф на орбіті штучного супутника Плутона. Позаду залишилися мільярди кілометрів, важкі випробування, перевантаження, пов’язані з розгоном і гальмуванням корабля. Перед вирішальним штурмом планети екіпаж отримав невеликий перепочинок. Стомлені довгою дорогою, люди насолоджувалися невагомістю, на якийсь час забувши, що вони знаходяться майже біля мети своєї багатомісячної подорожі.

Першу вахту поблизу Плутона Бурмаков узяв собі. Ні Павло, ні Вітя не протестували. Космос за цей час втратив для них новизну і незвичність, і те, що поряд чужа і загадкова планета, раптом стало само собою зрозумілим і таким, що не викликає гострого інтересу. Вони не припадали до окуляра телескопа, до ілюмінаторів, не обмінювалися думками і припущеннями, як це було поблизу Марса. Вони підкорилися рішенню командира і спокійно пішли спати.

Дивною була ця планета. Шість її радіусів відокремлювали поки людей від неї, але здавалося, що вона вже тримає їх біля себе невидимими і міцними узами. Час від часу «Набат» здригався, на якусь частку секунди напружувався, немов роздумуючи, продовжити свій біг чи повернути до похмурої чорної поверхні кулі, що закрила собою половину неба, потім знову мчав далі.

Щось схоже було, коли пролітали Юпітер. Там теж повсякчас відчувалося могутнє тяжіння вируючого гіганта. Але там воно було постійним. А тут?..

Бурмаков пригадав, як плавно і легко кружляв корабель навколо Марса, і зітхнув. Які не схожі вони — Марс і Плутон. Один — світлий, сонячний, веселковий, такий, що здавався зараз навіть рідним. Другий — похмурий, чомусь розсерджений, і тому незрозумілий, тривожний.

А висаджуватися доведеться. Просто неможливо не побувати на Плутоні, знаючи про його таємницю. І, крім того, без достатніх запасів пального для зворотного шляху не досить, мабуть, і життя, хіба що Вітя при сприятливому результаті повернеться старезним дідом. Ні, про це і думати годі. Він, Бурмаков, зобов’язаний знайти дорогу назад, виправдати перед людьми, своєю країною ті надії, які покладалися на їх експедицію.

Досадуючи на себе за цю хвилину слабкості і сумнівів, Бурмаков дістався до крісла перед головним пультом, пристебнувся міцніше, ковзнув поглядом по приладах. Різноколірні вогники-сигналізатори світилися заспокійливо. На них не вплинули ні відстань, виміряна траєкторією в сотню астрономічних одиниць, ані час.

Вони також упевнено повідомляли про курс, температуру, рівні радіації і про багато іншого, що визначало становище і умови людей в космічному просторі. Математична впевненість розумних приладів завжди немов додавала спокою самому Бурмакову.

На екрані — над пультом — маленький кораблик описував дугу над ледь жевріючою півсферою. Він не змінив свого напряму і тоді, коли Бурмаков раптом відчув, що багатошаровий могутній корпус «Набата» знову на мить напружився. Степан Васильович встиг відзначити, що стрілка, яка показувала висоту щодо Плутона, здригнулася і потім знову завмерла.

Навколо планети було звичайне космічне середовище, практично порожнє. На шляху корабля в цей час прилади не відзначали ніяких перешкод. То чому виникала ця незвичайність в поведінці «Набата»?

Бурмаков довго роздивлявся в телескоп поверхню планети. Але навіть дуже збільшені деталі її губилися у вічних сутінках, що панували навколо. Сонячне світло приходило сюди ослаблене величезним мертвим простором.

То що ж все-таки впливало на хід корабля? Степан Васильович увімкнув потужний локатор. Його промені, відбившись від Плутона, розсипалися по зеленкуватому екрану незліченними мерехтливими іскорками, так і не пояснивши нічого Бурмакову.

Тим часом рахункові машини почали видавати перші результати дослідження планети і її середовища. Знімки в інфрачервоному світлі розповіли про великі скелясті масиви, що займали дві третини площі. Аналізатори не виявили магнітного поля, а отже, і поясів радіації навколо планети. Лише біля поверхні Плутона сигнали радіозондів зустрічали якусь перешкоду і поверталися невпізнанно спотвореними.

Чи не в цьому крилася причина невдач локаторної розвідки? Бурмаков почав порівнювати дані, отримані двома аналізаторами, і несподівано спіймав себе на тому, що не пам’ятає, показання яких приладів він узяв. Щось наполегливо відводило думку вбік, турбувало, ніби було втрачено дещо важливе. Бурмаков потер чоло і здригнувся разом з кораблем. Ідея, ще невизначена, але вже існуюча, все більш владно захоплювала його. Примружившись, він секунду дивився на нерухому стрілку висотоміра і рішуче натиснув кнопку рахункової машини, що контролювала курс корабля. На блакитній стрічці, що виповзла, графік шляху нагадував частокіл, в який через певні проміжки хтось вбив вищі палі.

Бурмаков склав завдання запасній обчислювальній машині, а сам узяв чистий аркуш паперу і став креслити на ньому дві півкулі, наносячи на них паралелі і меридіани. Отримавши з машини результати обчислень, він розставив на півкулях крапки. Карти стали нагадувати мережі з крупними вічками, тільки багатьох вічок чомусь не було. Ще один розрахунок машини, і Бурмаков визначив, що вічок немає на тих місцях планети, над якими «Набат» ще не пролітав.

Бурмаков увімкнув ручне управління. Корабель плавно змінив курс, Бурмаков, не відриваючись, стежив за стрілкою висотоміра.

— Степане Васильовичу, — стурбований Павло увійшов до рубки. — Ми відлітаємо геть?

Стрілка ворухнулася і завмерла.

— Тихше! — шепнув Бурмаков, немов голос міг вплинути на ті невідомі сили, що мацають в цю мить своїми щупальцями корабель.

Павло мовчки узяв зі столу графіки і запитально поглянув на командира. Замість відповіді Бурмаков обвів червоним олівцем на карті місця передбачуваних вічок і знову змінив курс. Колишнє явище повторювалося: над очікуваним вічком корабель здригнувся.

— Зрозуміло? — нарешті запитав Бурмаков.

— Нічогісінько! — признався Павло.

— І мені теж, — розсміявся вголос Бурмаков, поглядаючи на товариша задоволеними блискучими очима. — Доведеться задати роботу приладам. Вони розумні, нехай розгадують.

Проте минуло декілька годин, а прилади так і не повідомили нічого нового. У певних, наперед відомих місцях корабель струшувало, і це було все, про що дізналися поки люди.

— Сказав би, що повітряні ями, але ж нічого щільного навколо нас немає, звичайне космічне середовище, — говорив Павло, укотре проглядаючи свідчення обчислювальних і аналітичних машин.

— Павле Костянтиновичу! — Бурмаков відсунув карту плутонових півкуль, потер праву скроню, що означало у нього крайнє хвилювання. — Всі відомі нам сили впливу ми можемо визначити і обчислити. Але це щось нове. Наші найдовершеніші установки тільки фіксують його існування і не можуть уловити суть. То, може, це…

— Гравітація?! — схопився Павло.

— Власне. Спрямована гравітація. Невидимий, націлений промінь гравітонів, — хвилюючись, відповів Бурмаков. — Я передбачаю безліч ваших питань. Але кажу наперед: я знаю не більше за вас. Припускаю — і тільки.

— А знаєте, Степане Васильовичу, — задумливо розкладаючи перфокарти рахункових машин, сказав Павло, — джерела цих променів розташовані так правильно, що нам і не віриться в їх природне походження.

— Мабуть, мабуть, — неуважно погодився Бурмаков, зайнятий якийсь своєю думкою.

Павло очікуюче втупився в нього. За неуважністю Бурмакова завжди крився несподіваний висновок. Степан Васильович перехопив його питальний погляд, усміхнувся і нерішуче відзначив:

— Маяки? Для космічних кораблів?

— Пастки? Для непрошених гостей? — підхопив Павло.

— Такі слабкі?

— Хто знає, скільки часу вони випромінюють свою силову енергію в простір, — відстоював свою точку зору Павло. — Може, тих, що створили пастки, і немає вже давно на світі. Залишилося лише творіння їх розуму — джерела штучних гравіполів, що направляються автоматами за раз і назавжди заданою програмою.

— Згоден навіть на ваш здогад, — сказав Бурмаков, — хоч він знову залишає мені тільки сліди, а не самих розумних істот. Невже ми їх не зустрінемо?

Не чекаючи відповіді на своє питання, Степан Васильович увімкнув екран телескопа, націленого на одне з місць, що випромінювало невідому енергію. Зображення було сірим, невиразним. Нечітко мелькали якісь тіні, що нагадували перисті хмари, крізь які просвічує чорне нічне небо.

— Нічого ми звідси не дізнаємося, — в голосі Бурмакова звучала гіркота. — Лише побувавши на місці, можна визначити, наскільки ми маємо рацію в своїх припущеннях.

— Є ще один спосіб випробувати, — нерішуче запропонував Павло.

Він знав, що Бурмаков дуже не любив, як це не дивно для навченого досвідом космонавта, ризику. А те, що Павло збирався зараз запропонувати, було саме ризиком.

— Загальмувати в зоні дії променя? — Бурмаков здогадався сам про задум Павла. — Але ми ж не можемо зміряти його силу. Раптом її досить, щоб вже не випустити корабель із своїх чіпких обіймів.

— Ага, повірили в мої пастки, — Павло поспішив перевести все жартома.

— Повірив — не повірив, а мені дуже не хочеться садити корабель у невідомість. Як добре було на Марсі!

Павло промовчав, розуміючи тривогу командира. Більше до цієї розмови не поверталися.

Виток за витком намотував «Набат» навколо Плутона. Здавалося, що вже на ньому не залишилося жодної точки, над якою не пролітав корабель. А Бурмаков усе зволікав, вичікував, сподіваючись хоч частково підняти запону, що вкриває цю таємничу планету. Але нарешті і його терпінню прийшов кінець. Зібравши екіпаж, Бурмаков віддав наказ:

— Розташовуйтеся по аварійних місцях. Будемо сідати.

7

— Все! — Бурмаков випустив з рук штурвал і розтиснув бліді від напруги пальці.

Надривний гул ядерних двигунів, що проникав навіть крізь багатошарову обшивку корабельного корпусу, оснащеного звукоізоляцією, втих, залишивши у вухах безперервний дзвін.

— Плутон біля наших ніг! — жартівливо піднесеним тоном доповів Бурмаков.

Вітя підвівся, щоб першим побігти до виходу. Але зробив один крок і, ніби наткнувшись на невидиму перешкоду, спіткнувся. Павло ледве встиг підхопити його. Хлопчик розгублено подивився собі під ноги.

— Гостинний Плутон, — продовжував тим же тоном Бурмаков, — хоче нагадати людям, що вони забули про тяжіння. Як доповідають прилади, воно тут майже вдвічі більше, ніж на нашій рідній планеті. А якщо врахувати, що ми за останній час трохи відвикли, щоб нас обмежували сили гравітації, то на перших порах доведеться важко. Проте не засмучуйтеся. Ми скоро звикнемо до своєї нової ваги, наші м’язи зміцніють, і бігатимемо не гірше, ніж на Землі.

Сутулячись, проте рухаючись без помітних зусиль, Бурмаков підійшов до ілюмінатора. «Набат» опустився на невеликий майданчик, розташований серед скель. Вони громадилися зліва, справа, попереду, позаду, зникаючи за близьким обрієм. До командира, важко дихаючи, підійшли Павло і Вітя, поглянули на пейзаж чужої планети, що відкрився перед ними.

— Ого, — стиснув губи Павло, — всюдихід можна було залишити на Марсі або переплавити в дюзах.

— Є ракета, — підказав Вітя.

— І немає пального, — закінчив Бурмаков.

— Зовсім? — здивувався Вітя, поглядаючи то на Павла, то на Бурмакова. — А як же ми?

Павло відвернувся до пульта, немов раптом зацікавився свідченнями манометра внутрішнього тиску.

— Залишилося мало. Тільки на наші внутрішні потреби — опалення, освітлення, приготування їжі, регенерацію повітря, води… — Він натиснув клавіші рахункової машини і показав карту-відповідь. — Його нам вистачить на півроку.

— Планета з такою щільною матерією дасть нам пальне значно раніше, — сказав Павло.

— І тоді ми знайдемо місце, де знадобиться всюдихід! — Бурмаков сказав це серйозно, упевнено, і ця упевненість підбадьорила інших.

Вітя запитав:

— Коли ми зможемо вийти?

— Думаю, за годину, не раніше. Потрібно зробити аналізи. Так, Степане Васильовичу? — звернувся Павло до Бурмакова.

— Вийдемо, якщо умови будуть сприятливі, — підтвердив Бурмаков. — Але вже зараз ми можемо з повною упевненістю сказати, що четверта із зовнішніх планет не схожа на своїх сестер. Якщо ті складаються головним чином з газів, то Плутон, як і планети «земної групи», утворився, мабуть, з кам’янистої, щільної речовини.

Прилади нічого небезпечного не показували. Навколо корабля був безповітряний простір із звичайною в космосі кількістю радіоактивних часток, від впливу яких людей надійно могли захистити скафандри. А страшний холод — мінус двісті двадцять градусів — був їм не в новину. З ним вони вже зустрічалися раніше.

Мов середньовічні лицарі в кольчугах і латах, вони попрямували до виходу. Бурмаков штовхнув дверцята люка. Вони здригнулися, проте не піддалися. Бурмаков натиснув плечем, червоніючи від зусилля. Кришка раптом відскочила, відкриваючи вихід. Бурмаков трохи не полетів у люк. Подивившись вниз, повідомив:

— Метри чотири до поверхні. Будьте обережні.

— Степане Васильовичу, — сказав Павло, — тут першим піду я.

— Гаразд. Підемо разом. Вітя залишиться біля корабля. Не крився, Вітю. Можеш багато що побачити й тут, тільки далеко не йди. Ми ще не знаємо, що нас чекає на цій планеті.

— Значить, вірите в наші фантазії хоч трішки? — пожвавішав Вітя.

— Зараз вже ні. Але тобі більше, ніж нам, потрібно звикнути до подвоєної ваги.

Вітя послухався і мовчки стежив, як, насилу відриваючи ноги, човгаючи і порошачи, Бурмаков і Павло йшли від корабля все далі й далі. Незабаром вони сховалися за виступом скелі.

Прожектор поволі і методично описував жовті кола навколо «Набата». Уламки скель спалахували іскорками.

Вітя набрав під ногами дрібного піску. Пісок був сірий, твердий. Вітя підніс його до мікрофону і потер в долонях. Хрускоту не було. Безповітряний простір звукових хвиль не розповсюджував.

Вперше Вітя був сам, і не в кораблі, де міцні стіни і надійні розумні машини, а на чужій планеті, оточений густим мороком, який невідомо що таїв. Фантастичні скелі, невиразно окреслені навіть на світлішому, сонячному боці, здавалися таємничими, населеними невідомими істотами, страшними і сильними. Вітя з острахом поглядав на них, довго не наважуючись відійти від корабля. Нарешті цікавість узяла гору над страхом. Озирнувшись ще раз на корабель, він поволі поплентався до найближчої гори. Власне тіло здавалося важким. Він швидко втомився, було важко дихати. Тоді Вітя сів на камінь, витягнув ноги. Але невідома сила тиснула на плечі, на серце, стискала легені. Вітя збільшив подачу кисню, роззирнувся. Вихоплюючи з пітьми одну картину за іншою, наближався промінь прожектора. Коли він опинився поряд, Вітя скомандував: «Стоп!» Промінь рвонувся і зупинився.

Камінь, на якому сидів Вітя, був круглим, мов польовий валун, і пористим, наче вапняк. Такий самий вигляд мали і скелі. Вітя зрозумів, що пори утворили космічні частинки і метеорити. Він пригадав розповіді Бурмакова про Місяць, який теж не був оповитий атмосферою, і тому навіть найдрібніші космічні тіла досягали його поверхні, поступово руйнуючи і перетворюючи верхній шар на порох.

Вітя поглянув на небо. Білі, блакитні, жовті, зелені, червоні зірки висіли нерухомо. Звідкись звідти, з глибин Галактики, змагаючись у швидкості і силі, величезним віялом розлітаються міріади частинок. Щоденно незліченна кількість їх зустрічає на своєму шляху Плутон. Вони падають на ці камені і скелі зі всією силою інерції, що накопичилася в них упродовж мільйонів років блукання в космосі, ламають все, що трапляється на шляху, і, знесилені, гинуть. А на якому-небудь камені залишається ось така маленька щербинка. Вітя навіть колупнув її геологічним молотком. Молоток відскочив, не залишивши на камені й подряпини. Хлопець з повагою погладив твердий бік валуна.

У скелях замигтіли промені ліхтариків. Вітя поспішив назад, щоб зустріти Бурмакова і Павла біля корабля. Вони підійшли, згорблені під вагою заплічних мішків, мовчазні, втомлені. Навіть у дезинфекційній камері, звільнившись від незграбних скафандрів, вони мовчали. Неохоче поївши, вони лягли відпочивати під антигравітаційні ковпаки, якими не користувалися з моменту старту із Землі.

Сили до людей повернулися досить швидко: під ковпаками вони не відчували тяжіння Плутона. Бурмаков і Павло знову приступили до роботи. Часу не можна було втрачати. На екранах осцилографів автоматичних лабораторій замигтіли електронні промені, викреслюючи різноколірні криві. Мінеральні сполуки, зразки яких Бурмаков і Павло принесли з собою, виявилися схожими на земні. Проте їх молекули були складнішими, невідомими на Землі. Тому навіть автомати, які, здавалося, знали все, не змогли дати відповідь, чи можна створити таку молекулярну сполуку в земних умовах.

— Ось вам перша загадка, — Бурмаков недовірливо крутив у руках записані свідчення осцилографів.

— З одного боку — ствердження єдності матерії, з іншої — неможливість з’ясувати її походження, — закінчив його думку Павло.

— Туманно, Павле Костянтиновичу, — посміхнувся Бурмаков. — Так Вітя нічого не зрозуміє. Бачите, в чому справа. Ці мінерали утворилися не в межах Сонячної системи, інакше ми могли б синтезувати їх. Значить, вони мають інше походження, космічне. Але молекули їх складаються з атомів, таких самих, як і ті, що містяться в елементах, характерних для Сонячної системи. Отже, і у нас, і на планетах інших зоряних систем є речовини, в основі яких лежить одна і та ж матерія.

— І ви кажете про це так спокійно! — Від хвилювання Вітя навіть замахав руками.

— Єдність матерії — давно відома річ!

— Та ні, Степане Васильовичу, я не про матерію. Виходить, Плутон дійсно залітний?

— Я в цьому не впевнений настільки, щоб стверджувати категорично. Могло трапитися, що тут були якісь своєрідні умови в той час, коли відбувалось утворення планети. Завдяки їм з’явилися невідомі нам раніше молекулярні сполуки. Так, Павле Костянтиновичу?

— Згоден з вами, Степане Васильовичу. У нас немає особливих підстав вважати Плутон залітним чужинцем, — відповів Павло.

8

Плутонова ніч змінилася днем. Але навколо як і раніше було похмуро.

Люди обстежували планету. Вони подолали вже гірський хребет і вийшли до широкої долини. Покрив її був м’якший. Долина вела кудись далеко, на сотні кілометрів, як свідчили інфрачервоні локатори. Якраз час було використати всюдихід. Павло двічі говорив Бурмакову, що непогано було б полегшити собі пересування. Але той вдавав, що не розуміє його. Пального, а отже і життя, на кораблі залишалося вже тільки на п’ять місяців — 150 земних, або близько 24 місцевих діб. І він не наважувався скоротити цей і без того короткий термін, оскільки не знав, чи принесе поїздка на всюдиході користь. Перш ніж вирушити у подорож, потрібно було вирішити паливну проблему.

Павлові здавалася дивною така розсудливість. Його все частіше долала нетерплячка, він не міг спокійно стояти на порозі таємниці і чекати невідомо чого. Він не дуже переймався пальним, будучи впевненим, що обов’язково знайде його під ногами, якщо піде в долину.

Бурмаков був старшим, досвідченішим, виваженішим. Навіть якби залишалися лічені хвилини життя, він навряд чи зважився б на якийсь необачний вчинок. Він шукав би виходу і боровся б за життя до самого кінця. Але йому з кожним днем все важче було витримувати Павлів натиск.

Одного разу, коли Павло був особливо наполегливий, Бурмаков уважно вислухав його і несподівано звернувся до Віті:

— Ти пам’ятаєш, хто такий Плутон в міфах давніх римлян?

— Плутон — брат Юпітера, бог підземного царства, володар…

— Про те, що Плутон володів душами мертвих, — зупинив його Бурмаков, — говорити поки не будемо, рано. А ви, Павле Костянтиновичу, зверніть увагу на таку його якість: «Бог підземного царства». Тож давайте спробуємо зазирнути у це царство. На Землі теж корисні людині матеріали рідко лежать під ногами. А ми все на поверхні шукаємо. Ну, а якщо тут не пощастить, підемо в долину.

Люди, що володіли найдосконалішою технікою розвідки надр, з перших кроків відчули себе беззбройними. Прилади не реагували на тутешні копалини.

— Ось і добре — не тягатимемо їх з собою. — Павло згріб докупи магнітні, електричні і радіаційні шукачі, склав їх знову в мішок.

— Навіщо кривдити розумні прилади? Вони нам послужать ще. Це зараз вони безсилі, бо нас оточують метали і мінерали, не схожі на земні. А якщо ми знайдемо елементи в чистому вигляді? Тоді без їх допомоги нам ніяк не обійтися.

Але минали дні. Були зрушені великі скелі, пробиті штольні, і нічого, що могло б придатися, космонавти не знаходили. Здавалося, що природа пошкодувала для Плутона різноманітності, створивши його тільки з кременю і його сполук.

Настав день, коли Павло обережно сказав Бурмакову:

— Нам час розділитися. Я піду в долину. Сам. Візьму з собою більше кисню, харчових концентратів і піду. Годин на двісті.

Бурмаков стисло відказав:

— Завтра.

Наступного дня Павло пішов. А Бурмаков і Вітя не припиняли роботи. Степан Васильович не вірив, що похід Павла допоможе їм вирішити головне завдання — знайти пальне, і поспішав. Після вибуху, що розколов на дві половини високу гору, Бурмаков схилився над приладами. Стрілки магнітних вимірювачів тремтіли на нулі, лічильники відзначали тільки радіацію, створену вибухом і космічними частинками. Нічого нового.

— Спробую пронести прилади уздовж розрізу, — сказав Віті Бурмаков. — Піду сам. Навіщо обом витрачати сили.

Вітя, щоб хоч чимось зайнятися, став крутити лімб інфрачервоного локатора.

Заломлене відображення хаотично розкиданих гірських порід поволі пливло по екрану. Воно було схоже на морські хвилі, які розлючено кидаються одна на одну. Вітя підкрутив тумблер настройки. Щось чорне, схоже на човен промайнуло серед сірих хвиль. Але що це? Мабуть, просто якась скеля опинилася на шляху локаторного променя. Адже судно може бути тільки в справжньому морі…

— Гм!

Вітя обернувся і завмер від здивування. Бурмаков, що нечутно підійшов до нього, уважно вдивлявся в екран. Ось його рука потягнулася до шкали. Екран перестав тремтіти, чорна пляма, схожа на контур човна, застигла і стала збільшуватися, випливаючи на передній план.

— Це якась скеля, — спробував пояснити Вітя.

— Не думаю. Ходімо подивимося. Тут недалеко.

Вони попрямували до гори.

Біля її підніжжя зяяв вхід до печери.

9

Це був похід у невідоме, без певного маршруту. Павло міг піти вліво, міг повернути направо. Тільки тому, що Бурмаков і Вітя були в горах, він вибрав рівнину, яка, як показували інфрачервоні локатори, тягнулася на південь від нього кілометрів на триста.

Йти було легше, ніж в перші дні. Павло натренувався вже ходити в умовах Плутона, та й дорога цього разу була рівною. Спочатку він раз у раз давав про себе знати по радіо. Потім перешкоди почали перебивати сигнали, а незабаром і зовсім стали глушити. Зв’язок урвався. Павло ще раз перевірив напрям, відзначив місце, де залишився корабель, і вимкнув ліхтар. Потрібно було економити електроенергію.

Стомившись, він заживав через трубки рідку їжу і лягав відпочивати просто на шляху. Спочатку це йому навіть подобалося. Але він ішов, ішов, навколо ніщо не мінялося, ніщо не обіцяло близької знахідки — пального чи чогось іншого, заради чого варто було вирушати в цю подорож. Він забував, що знаходиться на Плутоні. Він сердився і на довгу, запорошену дорогу, і на яскраві зірки, які незмигно стежили за ним зверху, і на сірий морок, що не розсіювався ні на хвилину. Павло розумів, що це від утоми і самотності, і боявся, що довго так не витримає.

Колись він легко переніс випробування в сурдокамері. Там самота не пригнічувала так сильно. Навіть у хвилини туги підсвідомо відчувалося, що поряд, за товстими захисними стінами, рідна обстановка, друзі. Тут же він був зовсім один, і це було вже не тренування, і ніхто не міг прийти на допомогу. Але він не міг відступити, повернутися, нічого не зробивши корисного для товаришів. Йому це не спадало навіть на думку, хоча часом відчай захльостував серце. Він ішов. Уперто. Вперед.

На що Павло сподівався? Чому вибрав саме цей напрям? Якби його запитали про це, він відказав би: «Просто так». Але він збрехав би перш за все самому собі. Десь у глибині душі таїлася впевненість, що саме на цій планеті, чужій у Сонячній системі, повинно було бути колись життя. Марно залишки його шукати в горах, де Бурмаков і Вітя висаджують скелі. Мешканці Плутона, якщо вони були, перебували тільки на рівнинах. Чому? Закони єдності життя. Речовина Плутона створена з елементів, які підкоряються законам періодичної системи Менделєєва. Живі істоти, відрізняючись від людини багатьма зовнішніми і внутрішніми якостями, обов’язково мали бути схожі на неї в головному — в розвитку розуму. А людина завжди прагнула в долини, де життя було легшим, зручнішим.

Ця думка мала нестійку основу — вона була до певної міри правильною тільки для органічних форм життя. Але, зупинившись на ній, Павло намагався не думати про інше. Кажуть, для вченого важлива інтуїція, що дозволяє відкинути зайве. Так от, тепер Павла вела інтуїція.

Він давно вже не відпочивав. Підгиналися ноги, паморочилася голова. Сон в жорсткому скафандрі став великою насолодою. Павло посвітив ліхтариком, шукаючи, де б прилягти, і помітив якийсь виступ край дороги. Не роздумуючи, він сів на нього, силою примусив себе випити поживного бульйону і, витягнувши ноги, заснув глибоким сном.

Прокинувся він від голоду. Хотів було за звичкою зробити зарядку, але пригадав, де знаходиться, і спохмурнів. Встаючи, поклав руки на своє кам’яне ложе і підскочив від несподіванки. Пальці намацали кант гладкого, ніби відполірованого прямокутника. Павло миттєво змахнув з нього рукою пил, увімкнув світло. Правильної форми паралелепіпед відливав чорним холодним блиском. Не подумавши навіть про те, як міг опинитися тут предмет винятково правильної геометричної форми, Павло став шукати хоч якісь позначки, які обов’язково повинні були залишити на ньому століття, і не знаходив.

Паралелепіпед був ніби зроблений вчора.

Декілька хвилин Павло дивився на нього і раптом застрибав. «Люди, люди! — закричав він. — Зустрів, зустрів!» Потім знову нахилився і вже спокійніше почав вивчати паралелепіпед. На одній з площин він відзначив риски-заглибини. Вони з’єднувалися, перетиналися, утворюючи щось схоже на зашифрований напис. Чим більше вдивлявся Павло, тим більше міцніла впевненість, що поява цих знаків не могла бути випадковою. Вони зроблені рукою когось розумного. Кого? Не займаючись пошуками розгадки їх появи тут, Павло сфотографував напис, паралелепіпед. Спробував було відбити шматочок матеріалу, з якого був зроблений паралелепіпед, але незабаром відступив. Речовина виявилася надзвичайно твердою.

Коли минули перші хвилини захоплення, Павло знову сів на свій паралелепіпед, щоб зібратися з думками. Перш за все хотілося з’ясувати, що означала знахідка і що вона змінювала в його пошуках. Він посвітив ліхтариком навколо. Могутній промінь світла, що проникав на сотню метрів в навколишні сутінки, не зустрів нічого незвичайного. Той предмет, на якому він сидів, здавався єдиним на цій запорошеній і гладкій рівнині.

Павло спробував уявити своє місцезнаходження відносно всього району і схопився від радісного збудження. Як це він забув?

Неслухняними пальцями в товстих пластикових рукавичках він витягнув карту. Її вони склали того вечора, коли зафіксували невідомі промені, що впливали на «Набат» з Плутона. Ще тоді з’явився задум посадити корабель поблизу цього джерела енергії. Але в розрахунки вкралася помилка — не знали точної маси планети — і сіли на значній віддалі від наміченого пункту.

Місце посадки на карті позначили червоною фігуркою корабля. «Скільки ж я пройшов, — в думках прикинув Павло, — кілометрів шістдесят-сімдесят. А якщо так… — він провів лінію на папері. Палець зупинився поряд з крапкою, що відзначала місце джерела енергії. — Тепер я знаю, куди йду».

Але перш ніж вирушити в подальший шлях, він довго намагався зв’язатися з Бурмаковим і Вітею. Сигнали спрямованої радіопередачі гасли, не доходячи до мети. Доводилося до часу тримати відкриття при собі.

Незабаром рельєф почав змінюватися. З’явилися пагорби, нагромадження каменів. Павло вибрав якнайвищий пагорб, піднявся на нього. Десь неподалік мало знаходитися те джерело, але де? Світло ліхтарика, пропущене крізь збільшувальну лінзу, не поступалося щодо дальності дії потужному прожектору. Це дозволяло трохи краще розгледіти околицю. Поки сягав погляд тягнулися кам’яні уламки. Павло хотів було вже спускатися зі свого пагорба вниз, як раптом несподіване порівняння спало йому на думку. Всі ці горби і нагромадження нагадували павутинну мережу, і він стояв якраз в її центрі. Рівні, прямі промені-дороги розбігалися між каменями на всі боки, немов вулиці у зруйнованому місті. Від цієї думки захопило дух. Хай мертве, безконечно стародавнє, але все-таки місто — свідчення існування якоїсь невідомої інопланетної цивілізації.

Він не міг більше зволікати і побіг до найближчих руїн. Орудуючи топірцем як важелем, Павло намагався розхитати камені. Вони були важкі, міцні і трималися один за одного, ніби зцементовані. Через півгодини він зрозумів, що у нього не вистачить фізичних сил, щоб проникнути всередину руїн. Тоді, видовбавши щонайглибший отвір, він встромив туди атомний заряд.

Могутній вибух, що викинув сотні тонн породи, оголив шматок гладкого каменя, схожого на плиту. Під нею, мабуть, щось ховалося. Нетерплячка Павла була такою великою, що він не став пробувати очистити плиту руками, а заклав свій другий і останній атомний заряд. Знову вибух, і на місці, де щойно лежала плита, утворилася чорна порожнина.

Закріпивши трос портативної механічної лебідки, Павло стрибнув у отвір. На глибині п’яти метрів ноги стали на твердий ґрунт. Засвітив ліхтарик. Під ногами були такі самі плити, як і та, яку він щойно висадив. Але що це? Підвал, один з поверхів багатоповерхового будинку, похованого часом або якимось стихійним лихом?

У приміщенні, як Павло відразу ж назвав про себе це місце, було порожньо. Ніщо не свідчило про те, що тут раніше стояли меблі чи устаткування, ніщо не вказувало на призначення цієї величезної споруди. А що це творіння рук когось умілого і розумного, Павло вже не сумнівався. І він узявся за пошуки хоч якихось слідів, що підтвердили б його здогад.

Дальня стіна була напівзруйнована. Павло вирішив зазирнути в сусіднє приміщення. Короткий трос не пускав, і він відчепив його. За стіною виявилося щось схоже на коридор. Павло витягнув кіноапарат і, увімкнувши його, зробив крок в коридор.

Сигнал аварійної електронної установки пролунав не до речі. Вона повідомляла, що запасів кисню і харчів залишилося на сто годин. По-доброму, то слід було повертатися. Але хіба міг він зупинитися на порозі таємниці, не зазирнувши у неї. Павло сів, підкріпився рідким обідом і, відпочивши трохи, перевів важіль подачі кисню на три чверті норми, ослабив світло ліхтарика. Він почав економити: дослідження тільки починалися.

Коридор метрів через сто розділився на два ходи. Павло вибрав правий. Потім з’явилися поперечні ходи. Павло пішов навмання. Спочатку він умикав світло, але коридор усюди був однаковим: плити внизу, плити зверху, плити з боків. Заощаджуючи електроенергію, він довго брів у темряві, минаючи якісь переходи, поки не вперся в глухий кут. Павло спробував уявити зворотний шлях — і не зміг. Заблукав? Загинути тут, де тебе ніхто і ніколи не знайде? Страх на мить паралізував волю, і Павло ледь не закричав. Але він примусив себе засвітити ліхтарик, озирнувся. Від електричного світла стало легше. Павло навіть знайшов у собі сили посміхнутися: «Оце так сурдокамера. Така й не снилася, либонь, нікому на Землі».

Приміщення, куди він потрапив, було порівняно невеликим, приблизно на сто метрів квадратних. Уздовж стін, під ногами лежали купи трухняви — все, що залишилося від чогось, що знаходилося тут колись. Вмить забувши про своє становище, Павло увімкнув кіноапарат, водячи ним навсебіч, прагнучи не пропустити жодного сантиметра простору, що оточував його. Потім він присів над однією з куп, — розворушив її топірцем. Трухнява була не схожа на навколишній порох. Павло обережно насипав її в скляночки і сховав їх у заплічний мішок. Потім випростався, відійшов до виходу, озирнувся. Ні, все-таки це було житло тутешніх розумних істот. Тепер у цьому він переконаний. Онде, мабуть, стояло ліжко, поряд з ним друге, третє. Купи тут мають вигляд довгастих горбиків. І, можливо, ці істоти так і залишилися на них лежати після своєї загибелі. А ліворуч горбики круглі, можливо, це стільці, столи… Як шкода, що він не може зробити на місці аналізи цих решток. Треба набрати їх якнайбільше. І Павло знову почав наповнювати свій заплічний мішок.

Шукати вихід він почав лише після другого нагадування аварійної установки. Запасів залишалося тільки на сімдесят годин.

Ще двадцять годин він блукав по цьому підвальному лабіринту, поки знову не потрапив у ту саму, як він назвав її, житлову кімнату. У відчаї Павло притулився до кута біля входу. Хвилину-дві постояв, переводячи втомлене дихання, і кинувся з кулаками на протилежну стіну, що закривала глухий кут. Руки, одягнені у важкі захисні рукавички, несподівано ковзнули, і він осунувся на підлогу. Падаючи, Павло встиг помітити, що після дотику його рук залишилися прозорі смуги. Він швидко підхопився, почав стирати пил зі стіни.

Промінь ліхтаря освітив ще одне приміщення, що знаходилося за прозорою перегородкою. Павло побачив виблискуючу увігнуту чашу, відкриту догори. Вона стояла на тонкій і довгій підставці-ніжці, що основою ішла кудись униз.

Павло довго дивився на диво, що відкрилося, здогадуючись, що це, очевидно, і є один з тих самих маяків-пасток, які вони відзначили ще до посадки. Джерело енергії. Павло більше вже не думав ні про що. Він зобов’язаний був дістатися до цього джерела і принести звістку про енергію товаришам.

Бічні плити виявилися податливими, і незабаром Павло вже вирубав собі заглиблення-приступки, по яких дістався до стелі. Закріпившись там, він почав довбати верхню плиту. Раптом молоток встромився в щось м’яке, плита розкололася, завалилася, і услід за нею лавиною полетіли камені. Невідома сила підхопила Павла і шпурнула убік. Опам’ятався він на поверхні, на краю величезної вирви, що залишилася на тому місці, де нещодавно стояла чаша.

Павло був врятований. Але він навіть не відчув радості. Джерело енергії загинуло. Апатія охопила Павла. Похід закінчився безрезультатно. Машинально він звірив напрям зворотного маршруту і, байдужий до всього, навіть до тривожних нагадувань аварійної установки, побрів назад.

Він втратив уявлення про час. Зникла з неба зірка, яка називалася тут Сонцем, а він байдуже йшов і йшов.

Настала мить, коли Павло, знесилений, осів у м’який порох. Стомлене тіло ослабло, вії склепилися самі собою. Він не розумів потім, що це було: короткий сон чи непритомність. Та це і не мало значення. Потрібно було йти, не зупинятися, щоб донести звістку.

А так добре лежати! Він полежить ще зовсім трішки і потім піде. Він зовсім не спить, хоч вії ніби налиті свинцем. І це зовсім не марення…

Павло сів. Навколо було світло, як вдень на Землі. Яскраве сонце сліпило очі. Павло увімкнув світловий захист. Сонце, що висіло в тій стороні, де був їх «Набат», вистрілило блискавкою і розпливлося.

Павло підхопився на ноги. Промайнула думка, що з його товаришами щось трапилося. Апатію немов рукою зняло. Потрібно йти, поспішати! І він йшов, падав, повз, підводився, знову падав, задихаючись від слабкості.

10

Павло не помилився: він справді бачив вогняну кулю, яка своєю яскравістю не поступалася Сонцю…

Широкий промінь прожектора увірвався в печеру і уперся в якусь перешкоду далеко в глибині. По рівній, немов відшліфованій кам’яній підлозі, на якій після вибуху лежали залишки породи, Бурмаков і Вітя підійшли до стіни. Вона була чорна і блискуча, не схожа на жоден матеріал, який вони досі зустрічали на Плутоні. Бойок механічного бура, який здатен був пробити товсту броньову сталь, відскочив від стіни і зламався.

— Одне з двох, — розглядаючи скалки наконечника, сказав Бурмаков, — або ми зустріли незвично тверду породу, або вона має штучне походження.

Замінили бойок, стали підкопувати м’якші шари біля основи стіни. Перед ними виявилося щось схоже на ящик. Внизу, вгорі, по боках цього великого ящика були такі ж гладкі чорні стіни. Комбіновані ультразвукові і електронні вимірювачі визначили, що він має форму куба. Плазмовий промінь з температурою двадцять тисяч градусів не зміг розрізати стіну. Бурмаков зміряв температуру того місця, де щойно намагався зробити розріз, — вона була такою ж, як і до дотику плазмового вогню. Чорна речовина не нагрілася ані на градус. Більше того, вона не пропускала ні електричних, ні магнітних хвиль. Локатори виявилися безсилими в спробі зазирнути за стіну.

Ті ж таки вимірювачі повідомили вражаючу цифру. Вага куба заввишки в три людські зрости, якщо перекласти на земні одиниці, становила декілька сотень мільйонів тонн.

— Іграшка, — постукав Бурмаков по чорній дзеркальній поверхні. — Ідеальна інертність.

— А якщо він суцільний? — Вітя ще раз включив вимірювач.

Невидимі хвилі полинули в ґрунт навколо куба, намагаючись пробитися крізь його непроникні стіни. Стрілки циферблата заметушилися і поповзли убік від середньої позначки. З-під пера осцилографа виповзла ламана крива.

— Куб порожнистий! — урочисто промовив Бурмаков. — Він штучного походження.

— Люди? Правда, Степане Васильовичу, люди? — Вітя торсав Бурмакова за руку.

— Розумні істоти! Коли це зроблено, ким і де вони, ми поки не знаємо. Але бачимо результати їх творчої праці. Цей куб, здається, — сховище. Воно надійне, його стіни не піддаються звичайним силам, які самі по собі можуть виникнути в природі. Я розумію, тобі, Вітю, хочеться почути відповіді на безліч питань: з чого куб зроблений, навіщо, що там всередині? Але я можу тільки здогадуватися. Схоже на те, що стінки виготовлені з нуль-речовини, яка не має атомів і електронів і складається з самих нейтронів. Вона дуже щільна, один кубічний сантиметр нуль-речовини важить сто тонн. Жоден земний механічний інструмент не в змозі розрізати її. Вона в півтора мільярди разів міцніша, ніж сталь найвищих марок.

— А як ми проникнемо всередину? — Вітя був розчарований.

Стояти на порозі чужого світу і відступити від нього! Пролетіти мільярди кілометрів і раптом визнати свою безпорадність!

— Спробуємо, — сказав Бурмаков і подумав, що навряд чи є в цьому особлива необхідність. Вони знову відхиляються від головної мети — пошуків пального. Але який учений може втриматися від спокуси пізнати нове, навіть ціною власного життя, якщо тримає в руках хоч тоненьку нитку, яка повинна вивести його до великого відкриття? І вже упевнено пообіцяв: — Проникнемо.

Він не мав на увазі нічого певного, коли говорив це Віті. Просто згадалися досліди в лабораторії відомого фізика, які йому доводилося спостерігати. У лабораторних умовах фізикові вдалося отримати дещицю нуль-речовини. Досліди ледве не закінчилися катастрофою, бо у вакуумну кулю, де знаходилося нуль-речовина, потрапив спрямований промінь негативних мезонів. Вибух зруйнував лабораторію, добре, що отриманої речовини було мало.

Ось у Бурмакова і з’явилася думка спробувати розрізати куб мезонним променем. Декілька годин просидів він біля обчислювальної машини. Теоретично наче підтверджувалася така можливість. Ще кілька днів він конструював мезонатор, здатний випромінювати спрямований постійний потік негативних мезонів. На Плутоні не потрібно було турбуватися про вакуум. Тут він був замість атмосфери.

І ось настав день, коли знесиленому Павлові здалося, що він побачив сонце.

Йдучи на дослід, Бурмаков не зміг умовити Вітю залишитися в кораблі, а наказувати не став.

— Загинемо, то разом, — по-дорослому відповів йому хлопчик, — все одно без вас ми не зможемо повернутися на Землю.

Вітя був весь час поряд з командиром. Вони удвох встановлювали мезонатор, потім мовчки чекали, поки осяде невидимий пил, піднятий, очевидно, їх вовтузінням.

Блакитний промінець блиснув в одвічній пітьмі печери, яку цього разу не освітлював корабельний прожектор. Ніби прозора пара заклубочилася у місці його дотику до чорної поверхні куба, мікрофони уловили легке шипіння. Бурмаков обережно провів промінцем униз, поволі описав ним коло. Робота була закінчена, якщо тільки вона дала що-небудь. Вимкнули мезонатор, засвітили ліхтарики. У печері стало світліше, але люди не наважувалися зрушити з місця. Потім Вітя не витримав, підбіг до чорного куба і вдарив по обпиляному місцю. Коло хитнулося, повернулося і, випавши в печеру, відкотилося вбік. Вітіна рука безперешкодно просунулася в порожнечу.

— Степане Васильовичу! Степане Васильовичу! Там, там… Нічого не видно.

Він забув, що тримає в руці ліхтарик і може ним освітити куб всередині. А Бурмаков не рушав з місця і не здогадувався підказати йому зробити це.

Вирізати прохід було вже зовсім простою справою. Стінки куба виявилися тонкими, не більше п’яти міліметрів. Бурмаков не помилився в своїх припущеннях: тут був склад. Приблизно сотня невеликих циліндриків, завдовжки з півметра і діаметром у десять сантиметрів, лежала, складена біля задньої стінки.

— Яке їх призначення? — покрутив Бурмаков циліндрик. — Цікаво.

— Ага, — Вітя схопив один з них і виніс у штольню. — Він не дуже важкий.

Спалахнув прожектор. При яскравому світлі циліндрик здавався коричневим. Вітя попрямував до виходу, щоб краще роздивитися знахідку.

— Погляньте, — закричав він, — ось щілинка, напевно, ковпачок відкручується!

Бурмаков узяв циліндрик, що лежав ближче від інших, зняв ковпачок. Циліндрик був порожній.

— У них нічого немає, — Бурмаков не приховував свого засмучення.

Витратити стільки часу і сил, а навіщо? Упевнений, що циліндрики порожні, він узяв наступний і не дивлячись почав згвинчувати ковпачок. Один оберт, другий… Яскраво-синя маса поповзла з циліндрика, на очах змінюючи свій колір, збільшуючись у розмірах.

Бурмаков рвонув Вітю за плече, підминаючи під себе.

Звільнившись з циліндра, золотиста куля на мить повисла над ним, загрозливо потріскуючи і витягуючись. Ковзнувши по нозі Бурмакова, куля вилетіла з штольні і там, на просторі, засяяла сліпучим сонцем.

Все це тривало не більше хвилини. Коли Бурмаков і Вітя схаменулися, навколо них було вже так темно, що промінь прожектора в двісті тисяч ват здавався тьмяним світлом гасниці.

Що у нього пропалений скафандр, Бурмаков помітив не відразу: під скафандром був ще і звичайний, легкий космічний костюм. Степан Васильович раптом відчув, що замерзає нога. Він поглянув і вжахнувся. Лічильник, проте, не показав небезпечної радіації, і Бурмаков трохи заспокоївся. Проте, нічого не кажучи Віті, він пішов на корабель і зробив собі укол протирадіаційної вакцини.

11

Вони обнишпорили в кубі всі закути, перекопали печеру. Бурмаков був упевнений, що поряд повинно бути щось іще. Не могли ж ті, хто зберігав тут циліндри з конденсованою енергією для якихось транзитних космонавтів або для своїх буденних потреб, не залишити ще що-небудь. Таке, що розповіло б про них більше, допомогло б розкрити призначення цієї енергії.

Проте, окрім циліндрів, більше нічого вони не знайшли. Колишні невідомі мешканці Плутона, мабуть, були економними і не розкидали даремно свої речі. А, можливо, час стер сліди? Незважаючи на знахідку, Бурмаков і Вітя поверталися до «Набата» незадоволені. Вона не наблизила їх поки ні на йоту до мети. Турбувала і доля Павла, який вже десяту добу не давав про себе звістки. Не змовляючись, вони повернули в той бік, куди він вирушив на розвідку. Йшли мовчки, не вірячи, що зустрінуть його, але і не наважуючись повернутися назад. Бурмаков прикидав уже, як пристосувати всюдихід, коли несподівано почулися короткі сигнали-виклики. Це був Павло, але працювала чомусь тільки його автоматична станція-пеленгатор. Вона подавала сигнали з району «Набата». Бурмаков і Вітя щосили побігли назад і біля корабельного підйомника зіткнулися з Павлом.

Оброслий бородою, виснажений, Павло незмигно дивився на своїх товаришів.

Його довгий погляд міг видатися божевільним, якби в ньому не палало саме життя. Воно немов світилося крізь пластикове скло скафандра.

— Він знайшов щось, — шепнув Вітя Бурмакову, під’єднуючи до скафандра Павла запасний кисневий балончик.

Павло, мабуть, почув шепіт. Його губи здригнулися, беззвучно заворушилися. Він показав пальцем на кіноапарати, що висіли на поясі.

— Проявити? — запитав Вітя, підтримуючи його за плечі.

Щось схоже на «угу» вирвалося з вуст Павла, і він поволі став осідати, непритомніючи.

Його підхопили на руки, внесли до дезокамери. Після довгих лікувальних процедур несвідомого Павла напоїли поживним розчином, зробили уколи і вклали на ліжко під антигравітаційний ковпак. Потім зайнялися кінокамерами.

Не відриваючись, дивилися люди на залишки чужої цивілізації…

— Це тільки один слід, один куточок, — заговорив Бурмаков, коли закінчилися стрічки зі скупими кінокадрами. — Які відкриття чекають тут нас і тих, хто прийде сюди опісля! Як чудово, що людина змогла вирватися за межі Землі!

— Ми побуваємо там? — Вітя збирав плівки, і весь його вигляд говорив, що він готовий рушити в дорогу хоч зараз.

— Повинні. Але не раніше, ніж дізнаємося про природу енергії циліндрів. Знову пішки туди йти користі мало, та й нікому. Павло Костянтинович зовсім слабкий і, мабуть, не скоро видужає. А я поки, як бачиш, зайнятий.

Вітя хотів було запропонувати свою кандидатуру, але, зустрівшись з суворим стурбованим поглядом командира, промовчав.

Для Бурмакова почалися дні безперервної праці, мабуть, найнапруженішої за всі його роки. Вітя, сидячи біля Павла, бачив, як маленькими сонцями сліпуче спалахували вогняні кулі, які Бурмаков, проводячи досліди, випускав з циліндрів, а потім довгі години не відходив від рахункових електронних машин. Рахував, перераховував, а назавтра починав все спочатку. Командир став похмурим, нервував, чого раніше ніколи з ним не було. Вітя гадав, що це від невдач у роботі.

Але з Бурмаковим було інше: він раптом відчув, що швидко втомлюється. Спочатку він ще бадьорився, переконував себе, що це від перенапруження. Потім відчув, що його починає нудити. Хороший лікар, як і багато з тих, хто присвятив своє життя вивченню космосу, він незабаром зрозумів, що доля його вирішена. Чи не той це випадок з пропаленим скафандром?.. Чи не ті невідомі випромінювання, яких не зміг відзначити лічильник Гейгера, проникли в організм крізь легкий спідній космічний костюм і зараз роблять свою справу? Якби хоч знати, які вони? Тоді можна було б ще боротися. А так — тільки витрачати час. Попереду все одно смерть. Але не можна допустити, щоб разом з ним загинула експедиція.

Бурмаков упрягся в роботу зі ще більшим злом і упертістю. А коли вже відчував, що вичерпуються сили, робив собі тонізуючий укол. Це на деякий час допомагало, бадьорило і, здавалося, повертало здоров’я.

Трапилося так, що саме його хвороба, яка коштувала йому життя, допомогла розгадати таємницю циліндрів. Одного разу, коли він працював на обчислювальній машині, запобіжні індикатори головного пульта застережно заблимали. Бурмаков здивовано озирнувся, але нічого небезпечного не помітив. Проте індикатори не вгавали. Тоді він підійшов до бічного ілюмінатора. За вікном не було нічого нового. Він обернувся і завмер, відчуваючи, що ноги ніби приросли до пластикової підлоги. Індикатори не світилися. Витираючи з лоба крапельки поту, він зробив крок, другий, і… червоні вогники замигтіли знову. Сумнівів бути не могло. Він випромінював сам. На мить цікавість ученого виявилася сильнішою за страх перед фатальною невідомістю. І це було щастям для його товаришів. Абсолютно точні прилади відповіли: жорстке випромінювання.

Тепер отримати його повну характеристику було не так уже й важко.

Якби він знав це раніше, то, імовірно, можна було б нейтралізувати дію радіації. Тепер уже було пізно. Бурмаков сів за пульт, спробував зібратися з думками, але вони стрибали, немов ті індикаторні вогники. Степан Васильович навів телескоп на Землю.

Далеко-далеко, за шість з половиною мільярдів кілометрів від «Набата», засвітилася срібна зірочка в блакитному ореолі. Десь там була Москва, місто, в якому він народився і виріс. Бурмаков напружив зір, і йому здалося, що на екрані з’явилися контури Євроазійського материка, Батьківщина. А може, лише здалося? Та чи це головне? Головне, що вона, Батьківщина, є. Вона зігрівала його серце в кожному польоті і зігріває зараз. Вона чекає від нього, свого посланця і сина, що він і це завдання виконає обов’язково, розповість людям про життя на чужих планетах. Вона переживатиме, якщо він загине. А чи хоче він цього? Ні. Він хоче, щоб Батьківщина у будь-якому випадку могла пишатися своїм вірним сином.

Нелюдським зусиллям волі Бурмаков примусив себе думати про циліндри. Один компонент їх енергії зараз був йому відомий. А другий, третій, четвертий? Йому раптом згадався вибух лівої дюзи і маленьке сліпуче сонце, що вирвалося з неї. А що, як..? Ідея, що спала раптом на думку, була дуже простою. Складний розрахунок електронної машини підтвердив її. Бурмаков швидко одягнувся і пішов до печери.

Назавтра він сказав Віті:

— У циліндрах знаходяться захищені сильним магнітним полем оголені атоми речовини і антиречовини. Як тільки магнітна оболонка слабшає, починається процес анігіляції — той процес, який повністю перетворює речовину на енергію.

— Те, що ми намагаємося зробити на Землі? — перепитав Вітя, якому Бурмаков показав і пояснив свої розрахунки.

— Так, — підтвердив Степан Васильович. — Хоча багато що мені наразі незрозуміло. Але гадаю, що енергію, приховану в атомах речовини, ми зможемо використовувати у своїх двигунах. Звичайно, якщо вдасться ці атоми відокремити від антиатомів.

Знову майже добу Бурмаков не відходив від рахункових машин. Всі вони працювали з граничним навантаженням.

Через 23 години Бурмаков отримав відповідь, яку шукав багато тижнів. Пальне для двигунів було знайдене.

— Шкода, що Павло Костянтинович не поїде з нами на руїни міста, — упевнений, що ось тепер вони з командиром нарешті поїдуть до плутонового міста, Вітя щиро поспівчував своєму старшому другові.

— Ти поїдеш сам, мій хлопчику, — сумно і ласкаво сказав Бурмаков і втомлено відкинувся на спинку крісла. — Але спочатку я повинен виготовити перетворювач. Ось дані, зроби розрахунки. — Він пішов до спальні і ліг під антигравітаційний ковпак поряд з Павлом.

«Зовсім виснажився», — співчутливо подумав Вітя.

Бурмакову ставало все гірше й гірше. Вже не допомагали навіть тонізуючі і антирадіаційні уколи. І коли Вітя вирушав до відкритого Павлом міста, командир, всупереч звичаю, не пішов його проводжати. Він тільки попросив:

— Не затримуйся, Вітю.

Якби він сказав хоч слово про свою хворобу, Вітя не поїхав би. Але Бурмаков змовчав.

12 З щоденника Віті Осадчого

15 січня за земним численням

«Набат» проходить орбіту Марса. Ми повертаємося на Землю. Багато подій відбулося з того часу, як почалася наша експедиція. Про деякі з них я писав вже. І зараз мені залишилося розповісти тільки про найостаннішу. Минуло вже декілька місяців, як не стало С. В., але наше горе не забувається.

Я не здогадувався, що С. В. безнадійно хворий. Вважав, що він просто дуже втомився. Я повернувся через три земні тижні і ледве впізнав нашого командира. Він був схожий на П. К. Правда, П. К. видужував, а С. В., як з’ясувалося, вже видужати не міг.

Моє повернення підбадьорило С. В. Я привіз декілька кілометрів відзнятої плівки, і він, не відриваючись, проглядав її, раз у раз коментуючи окремі кадри. Так, П. К. відкрив поселення, залишки якого, завдяки надзвичайно твердому ґрунту Плутона і великому холоду, збереглися на багато тисячоліть. Так, зокрема, сказали прилади, які досліджували уламки стін і порох, що залишився від предметів.

Дивна цивілізація була на цій планеті. Нам її навряд чи вдасться зрозуміти. Повне торжество геометрії. В усякому разі, все те, що ми бачили, мало строго визначену геометричну форму. Хто прокладав прямі вулиці, будував багатоповерхові будівлі, схожі на кулі, куби, конуси, паралелепіпеди? Хто, нарешті, запас ту енергію, яка дозволила «Набату» вирватися з полону Плутона? Ми ніде не знайшли слідів їх самих, розумних, сильних істот. Що ж, це не дивно, минуло дуже багато часу, який стер всі сліди органічного життя.

Але С. В. був зі мною не згоден.

— Вони повинні бути, — упевнено казав він, — у вигляді відбитків на викопних породах, на фотознімках або ще якихось знімках, здатних зберігатися нескінченно довго.

Як бачите, ми вже не сумнівалися, що тут колись були розумні істоти. Ми бачили їх житло, користувалися їх енергією. Могли будувати різні припущення, навіть фантастичні, про їх життя. Тільки С. В. припущення не задовольняли. Він немов поспішав кудись і вимагав доказів, щохвилини примушуючи мене розповідати, де і за яких обставин я знімав той чи інший кадр. Я відповідав і дуже шкодував, що чогось у моїх відповідях для С. В. не вистачає. Сам він, напевно, помітив би значно більше, і його висновки були б куди ґрунтовнішими.

Ми багато фантазували, намагаючись скласти більш-менш обґрунтовану гіпотезу про існування життя на Плутоні. Коли б не хвороба С. В., ми обов’язково привезли б на Землю щось більш певне, бо, і фантазуючи, він науково обґрунтовував свої припущення.

Я, здається, все йому розповів і гадав, що на цьому закінчиться його інтерес до моїх кінострічок. Але помилився. С. В. став переглядати їх удруге і раптом зупинився на кадрі, знятому в самому кінці пошуків. Недалеко від міста був дивно рівний майданчик. Це пізніше з’ясувалося на плівці, оскільки його помітив не стільки я, скільки інфрачервоні локатори. С. В. довго вивчав цей кадр. Навіть з лупою досліджував кожен сантиметр екрана, на якому була збільшена проекція того кадру. Потім, стримуючи хвилювання, запитав:

— Ти нічого там не знайшов?

— Сміття і кам’яні уламки я залишив у мішку в дезокамері.

Мені останнім часом було не до експонатів, які я зібрав. Я турбувався про С. В. І П. К. І, крім того, нічого незвичайного не чекав від своїх знахідок, щоб віддавати їх в автоматичні лабораторії. Таке саме сміття приніс і П. К., і ми його досліджували якнайретельніше.

С. В. вдягнув легкий космічний костюм і вийшов у дезокамеру. Він пробув там декілька хвилин і повернувся, тримаючи в руці дві маленькі чорні коробочки. А я ж гадав, що це звичайні камінчики.

Не пам’ятаю точно, чому спало мені на думку спрямувати на коробочки електронні промені. Напевно, тому, що інші спроби дізнатися, в чому їх призначення, не дали нічого. Так от, не встигли ми це зробити, як раптом ожила наша приймальна радіостанція, що працювала на хвилях довжиною до одного міліметра. С. В. відразу ж синхронізував її з телеекраном і знову почав опромінення. Екран засвітився, на ньому замигтіли різної довжини прямі і ламані лінії, як на погано відрегульованому телеприймачі.

О, які це були дні! Ми пробували сотні, тисячі варіантів налаштування — і все безрезультатно. І в той же час відчували, що рішення десь поряд.

Ми могли тепер летіти далі або повертатися додому. У нас вистачало енергії. Я сказав про це С. В. Але він зволікав. Тепер мені зрозуміло, чому, а тоді я дивувався, гадав, що він хоче сам поїхати до руїн міста, відкритого П. К.

Ні, у С. В. такого наміру не було. Він працював з коробочками і нарешті багато чого досяг. Лінії на телеекрані стали повторюватися в строгому порядку, набули замкнутості. Це були знаки. Нам ще треба буде розгадати їх значення. С. В. стверджував, що він, настроюючи екран якось уночі, помітив картину з краєвидами чужої планети. Ми тоді з П. К. спали, і поки він розбудив нас, з екраном щось трапилося. С. В. був дуже збуджений, говорив квапливо, уривчасто, і очі його гарячково блищали.

Це був останній день життя С. В. Він все повторював:

— Ось і збулася моя мрія: я побачив нарешті чужий світ.

Мені стало трохи ніяково. Якась відчуженість лунала в його голосі. Щоб розвіяти його невеселі думки, я запитав:

— Звідки ви, Степане Васильовичу, здогадалися, що я там, на майданчику, знайшов щось цікаве?

Він погладив мене по голові, зовсім як колись на Землі, і сказав:

— Той майданчик нагадав мені знаєш що? Баальбекську веранду. Я подумав: там були неземні істоти. Вони і залишили пам’ять про себе. Тут теж хтось побував. Тому важко сказати, що зі знайденого нами на Плутоні місцеве, а що — чуже. Але й одне і друге свідчать про життя.

Я знову запитав:

— А що ви побачили, Степане Васильовичу, на екрані?

Він стомлено заплющив очі, посидів так мовчки декілька хвилин і почав розповідати. Я записав розповідь на магнітну плівку і наводжу її повністю. П. К. каже, що тут важко відрізнити фантазію С. В. від дійсності. А я упевнений: С. В. все це не вигадав.

А за годину С. В. одягнув скафандр і сам вийшов на Плутон, заборонивши йти за ним.

На телеекрані ми бачили, як він стояв на сусідній скелі, довго дивився на небо і потім пішов. Спочатку швидко, потім повільніше, поки не захитався. Коли я прибіг до нього на допомогу, С. В. був вже мертвий. У руці він тримав мікроплівку. Вона виявилася його наказом-заповітом.

Виконуючи волю покійного, ми поховали його на Плутоні в печері, поряд з кубом. А самі повертаємося на Землю. Але С. В. весь час з нами. Це за його програмою автомати ведуть наш корабель. Це його розрахунки, зроблені від нас крадькома, допомогли нам уникнути неприємних космічних зустрічей з великими планетами і астероїдними поясами. Вмираючи, він пам’ятав буквально про все. Навіть про те, що обіцяв Павлові повернути до Сатурна. Він вибачався, що не включив це в програму автоматів-пілотів. Він не хотів піддавати нас додатковому ризику.

Нещодавно радіо із Землі повідомило, що на Плутон відправлена нова експедиція. Серед її екіпажу і Валя. Вони поспішали нам на допомогу, тому що ми довго не подавали про себе звісток. Що ж, я радий. А П. К. засмучений. І це зрозуміло. Адже він знову розлучається з Валею. Скоро ми зустрінемося з екіпажем нового корабля. Тут, у космосі. Потрібно буде передати їм те, що ми дізналися. Їм буде легше. А ми повернемося на Землю. А потім…

Степан Васильович Бурмаков мріяв побувати на планетах, населених розумними істотами. Ми з П. К. присягнулися зробити це за нього.

Ми ще повернемося в космос!