Остання орбіта

ДУБЛІ

На червонувату пустелю лягали довгі тіні близьких гір. Золотистий кошлатий клубок Сонця вже висів над самим обрієм. І без того густо-фіолетове небо потемніло цілком. Ще кілька хвилин, і марсіанська ніч, майже така ж раптова, як земна в тропіках, огорне все навколо.

— Де міг подітися Борис? — вголос подумав Янко, невдоволено позираючи у вікно.

Янко був сам, і йому ніхто не відповідав. Тоді він засвітив вогні маяка, що височів на добру сотню метрів над дахом їх випробувальної станції. І відразу, наче у відповідь, зліва заблимали фари всюдихода.

Янко придивився. Борис морзянкою запитував: «Ти на базі?»

Посміхнувшись, Янко так само, поблимуючи світлом маяка, іронічно відповів: «Рація зіпсувалася?»

У динаміку радіозв’язку почулося зітхання, сопіння, затим прохрипіло:

— Зовсім забув.

Почувши голос Бориса, Янко зенепокоївся:

— Ти чого?

— Дурниці. Приїду — розповім.

Янко усміхнувся, буркнув: «Таємниці марсіанського двору» і пішов до канапи трохи розчарований. Нічого не трапилося, та й не може трапитися у цьому звичному, як на Землі, становищі. Зручні меблі, затишна кімната. Навіть радіо й те, як зазвичай у цей час там, вдома, передає останні повідомлення. Усе звичайно, усе йде своїм ладом, наче ти й не залишав Землю.

Але ось голос диктора став більш дзвінким, схвильованим. Він заговорив про підготовку галактичної експедиції, і Янко раптом згадав: «Наступні ми». І вже іншими очима, з голодною цікавістю поглядав навколо себе. А в серце заповзло невдоволення.

Вони з Борисом були основними кандидатами в наступну галактичну експедицію. Цей їх політ на Марс був останнім тренуванням. Їм давали можливість пожити в неземних умовах і тим самим певним чином підготуватися до того несподіваного, що може зустрітися на далеких і чужих планетах. Задум був правильним, проти нього Янко не перечив. Але результати… Він чекав більшого. Хіба це підготовка, коли вони тут оточені звичними речами і, навіть виходячи за поріг станції, більше відчувають себе десь у Гобі, аніж на Марсі? Єдине, що нагадує про космос, — костюм, однак і він такий легкий, що його майже не помічаєш…

Знадвору почулося гудіння, затремтіли стіни. Повертався Борис. Янко пішов зустрічати товариша.

— Мана якась, — сказав Борис, вилазячи з кабіни.

— Що таке?

— Мені здалося, — Борис трохи зам’явся, але докінчив, — ніби ти напівзасипаний піском. Тільки шолом стримить.

Янко здивувався, мовляв, чого тільки не придумає людина, потім насупився:

— Треба було подивитися.

— Таж ти озвався, а тим часом і стемніло.

— Тоді завтра, — вирішив Янко.

На тому й погодилися, а вранці, коли прокинулися, над пустелею бушував ураган. Червонуваті смерчі, звиваючись на тонких ногах, мов криваві створіння, петляли навколо станції.

— Ет, вчора мені здалося, нічого не було, — махнув рукою Борис. — Піду краще підремонтую всюдихід.

По закритому проході він пішов у гараж. Пробувши там деякий час, Борис прибіг до Янка схвильований. Відчинивши двері, крикнув:

— Зник Ганімед!

— Справді?

— Усе обшукав, — він опустився на підлогу, приголомшений пропажею.

— Значить, учора був Ганімед. Зіпсувася і впав.

— Он як буває. А куди ти його посилав? — звів голову Борис.

— Вчора — нікуди. Він повинен бути на місці, — відказав Янко.

— Значить, утік.

— Ну, знаєш! — обурився Янко. — Це не вовк.

— Але ти його не посилав, ні? І я також. То що тоді?

— Гм… — Янко відкинув гермошолом і почухав потилицю.

Опівдні піщаний буран стих. Космонавти одягнулися і вийшли з помешкання. На південний схід від станції, поки сягав погляд, гребенями хвиль застиглого моря тягнулися бархани. Було тихо-тихо, і від цього порівняння з морем робилося більш переконливим. Сонце світило на всю свою марсіанську силу.

— Де тобі здалося? — спитав Янко.

Вони не взяли всюдихід, бо дорога була близька. А ходити пішки тут було навіть більш приємно, ніж на рідній планеті, — людина на Марсі важить майже в два з половиною рази менше. Перестрибуючи з гребеня на гребінь, ховзаючись на сипучому піску, космонавти врешті дійшли до передгір’я.

— Десь тут, — сказав Борис. Зробивши ще кілька кроків, впевнено повторив: — Тут, — і для певності окреслив рукою у повітрі коло.

Але чи то він помилився, чи все засипав недавній шалений вітер, та знайти нічого не вдалося.

Янко крикнув у шоломофон:

— Ганімеде! Ганімеде!

Він зробив це радше для очистки сумління і навіть повернувся, щоб іти назад. І раптом у навушниках щось запищало і крізь тріск розрядів долинули довгожданні слова:

— Р-10, названий Ганімедом, повертається на базу. Р-10, названий Ганімедом…

Почувши робота, люди засміялися. Неспокій відразу зник, поступившись місцем веселості, для якої, до речі, були підстави. Хтось з конструкторів, прагнучи підкреслити дисциплінованість свого творіння, увів у його програму оце «названий Ганімедом», і робот тільки так завжди заявляв про себе. І Янко і Борис чули це неодноразово, проте ніколи ще не відчували такого задоволення.

Невдовзі показався і сам Ганімед. Він ішов поважно, схожий на людину, переконану у своїй високій гідності, задираючи механічні ноги, які грузли в піску і залишали на ньому глибокі сліди.

У інформації, яку приніс робот, не було нічого істотного. «Бачив гору, заходив у грот, відчув електророзряди». Не зміг він пояснити і того, за чиєю командою вийшов з бази.

— Вочевидь, недавно вибрався з піску. Доки лежав, щось у схемі розладналося, — вирішив Борис.

Це було схоже на правду, і Янко з ним погодився.

Настала ніч. Тиха, морозяна. Вкрита інеєм пустеля холодно поблискувала під мінливим світлом Фобоса і Деймоса, які ніби наперегони поспішали яскраво-зоряним небом.

Зачаровані незвичайним видовищем, космонавти не могли відійти від вікна, хоча стрілки годинників вже давно проминули цифру дванадцять. Раптом Ганімед, який знаходився у гаражі разом з іншими роботами, промовив: «Р-10, названий Ганімедом, бачив у пустелі скафандр людини».

Фразу прийняла система внутрішнього зв’язку і передала у динамік, що був встановлений у салоні.

— Ти щось втямив? — обернувся Янко до товариша.

— Н-ні, — розгублено відказав той. — Певно, робот зовсім зіпсувався. Гей, Ганімеде, зайди до нас.

Через хвилину робот увійшов до салону.

— Де ти бачив скафандр? — запитав його Борис і напружено слідкував, як у скляних очах-лінзах спалахують різноколірні іскорки.

Ганімед потупцював, як чимось збентежена людина, і слово в слово повторив те, що говорив раніше.

— Треба перевірити його. — Борис повернувся до робота.

— Зачекай, — спинив його Янко. — Ганімеде, де ти бачив скафандр? — зробив він наголос на слові «де».

Ганімед поблискав очима-лінзами і сказав координати.

— Південний схід, тридцять секунд від контрольного меридіана.

— Там, — шепнув Борис, відступаючи назад і переводячи розгублений погляд то на Янка, то на робота.

— Не дивися на мене так, я й сам нічого не розумію, — розвів руками Янко.

— Р-10 не розуміє також, — програма робота, здатна до аналізу того, що відбувається довкола, спрацювала.

Механічний голос пролунав приглушено і, як здалося, більш байдуже, аніж завжди, ніби робот щось знав і не хотів сказати.

Янко підійшов до Ганімеда, відключив його від зовнішнього чередовища і викдикав роботів-ремонтників. Вони перевірили всю схему, проте ніяких відхилень від норми не знайшли.

— Ви обидва бачили щось одне й те ж, що прийняли за скафандр. Але це, певно, було щось інше, — сказав Янко, вислухавши доповідь ремонтників. — Слід пошукати.

— Один день вже витратили.

— Викроїмо ще декілька годин.

— Але ж ніч, — не здавався Борис.

— Ганімед орієнтується в темряві, — рішуче сказав Янко і почав збиратися.

Одягнувшись тепліше, космонавти вийшли зі станції. Мороз наче посилився, висмоктавши останню вологу з і без того сухого й порожнього вітру. Іній лежав навколо, мов сніг, ноги ховзались. І лише Ганімед ішов ніби по рівному й твердому асфальті. Люди ледь встигали за ним.

Нарешті робот спинився, постояв трохи, давши навантаження своєму електронному мозкові, і в шоломофонах космонавтів пролунало: «Тут».

Дві маленькі лопатки, які люди спеціально прихопили з собою, вгризлися в сипучий пісок. Під метровим пластом лежав… шолом. Прозорий спереду, металічний з потилиці й тімені. Якраз такий, які були зараз на головах космонавтів. Вони навіть глянули один на одного, подумавши, чи не забув друг одягнути свій шолом. Але все було гаразд. Янко взяв знахідку в руки, покрутив, оглядаючи з усіх боків. З усього видно, що це була їхня річ, яку вони, однак, ніколи не губили.

На базу повернулися мовчки, думаючи кожен про знахідку.

Нарешті Борис запропонував:

— Повідоммо на Землю.

— Про що?

— Про шолом.

— Ти ж не знаєш, чий він. А що, коли і там не знають? На Марсі експедиції бувають рідко, особливо в цьому районі. Туристи так само. Навряд чи нам щось певне розкажуть. Давай будемо шукати господаря шолома.

Того ж дня Борис на всюдиході вирушив на дві доби до Південного полюса. Відклавши поточні справи, яких назбиралося чимало, Янко засів у бібліотеці. Вона була не такою багатою, як на далеких космічних кораблях, але все ж у ній можна було знайти доволі повні відомості про планети Сонячної системи і експедиції до них. Шолом був новий, можливо, вчорашньої моделі. Тому углиб років Янко вирішив не забиратись, а обмежився лише останньою половиною століття.

Нічого, що хоча б якимось чином натякало на походження їхньої знахідки, він, однак, не знайшов. У минулі роки Марс відвідувався дуже мало, і про втрату тут речі не могло бути й мови. До того ж за цей час у районі, де знаходилися космонавти, не ступала нога жодної іншої людини.

Проте шолом існував. І якщо його не загубили люди, то… Янко усміхнувся. Так можна додуматися дідько знає до чого. Щоб трохи розвіятись, він вирішив прогулятися і захопив з собою Ганімеда. Хоч і робот, а все ж супутник, з яким можна, занудьгувавши, перекинутися словом.

Місцевість поступово підвищувалася. І коли Янко, відпочиваючи, озирнувся, будинок станції був далеко внизу. Білий, обнесений легкою металічною огорожею, він виглядав мов казковий. Як згадка про нездійсненну мрію дитинства. Янкові стало навіть сумно.

Ганімед, якому були недоступні емоції людини, заворушився першим. Янко з цікавістю глянув на свого механічного помічника. Його завжди цікавила реакція точного математичного мозку на те, що захоплювало людину. Робот не зауважив краси. Він зробив крок і спокійно сказав:

— Бачу сліди.

Янко здригнувся, підніс до очей бінокль. Праворуч від станції, приблизно на півдорозі до перших відрогів, вився ланцюжок чорних цяток. Вони ішли звідкись з-за бархана, описували петлю і ховалися в скелях. Сліди були свіжі, бо ураган бущував ще вчора. Роботи їх залишити не могли. Після випадку з Ганімедом гараж замикали. Однак Янко запитав у Бориса по рації, чи не блукав той сам довкола бази.

— Я не вилазив з машини, — повідомив Борис і в свою чергу поцікавився: — А що?

— Бачу сліди чиїхось ніг, — пояснив Янко.

— Мені повертатися?

— Еге ж, — сказав Янко і доторкнувся до Ганімеда, мов до живої істоти: — Ходімо.

Біля ямок, які виявилися слідами робота такого ж класу, що і Ганімед, спинилися.

— Р-10 слід повернути, — зробив висновок Ганімед, нетерпляче переступаючи з ноги на ногу.

— Одну хвилинку, — як людині, сказав Янко і викликав станцію.

Автоматичне реле увімкнуло телезв’язок. На маленькому похідному екрані виник вигляд гаража зсередини. Усі роботи були на місці. Для певності він перелічив їх двічі. Помилки не було. Янко нахмурився і сказав:

— Будемо шукати.

Людина і робот пішли по сліду.

Янко мовчав, приголомшений новою загадкою. Щиро кажучи, він не сприймав її всерйоз. Здавалося, що в наступну мить ця мана зникне і все виявиться міражем, галюцинацією. Але минали хвилини, і разом з ними текли ямки-сліди, залишені одним з роботів, якого, однак, ніхто не випускав на волю.

Ганімед, навпаки, виглядав надзвичайно дієвим, навіть заклопотаним. Він часто нахилявся долі, мацав землю й каміння, черпаючи для себе інформацію, і його бурмотіння весь час чулося в Янковім шоломофоні.

— Що там в тебе, старий? — нарешті спитав Янко.

— Р-10 пройшов тут три години тому. Швидкість чотири кілометри на годину.

Янко вже давно перестав дивуватися зі здатності Ганімеда помічати й аналізувати факти. Але зараз скептично, навіть з деяким злорадством подумав: «Хоч раз ти помилився, механічна душа!»

Ганімед не помилився. Коли Сонце почало вже ховатися за далекими вершинами гірського хребта, на одній з терас на різнобарвному тлі вечірнього неба Янко помітив темну постать. Це міг бути лише… робот. Янко покліпав очима. Привид не зник. Він існував наяву, точна копія Ганімеда.

— Борисе, Борисе! — захриплим голосом заговорив Янко. — Я, здається, божеволію.

— До ночі буду, чекай мене. Можливо, це небезпечно.

— Небезпеки не бачу, — втрутився у розмову людей Ганімед.

— Чуєш? — нервово засміявся Янко. — Повертайся. А тепер бувай, хочу подивитися, поки не стемніло.

Зблизька робот був схожий на Ганімеда ще більше. Янко аж розізлився. Він вирішив, що це їм хтось навмисно наготував різних загадок, щоб перевірити, чи здатні вони орієнтуватися і розгадувати таємниці. Він підійшов до робота і наказав:

— Йди за мною!

Робот здригався, у його телеочах спалахували вогники. Він був діючий, Янко це бачив, але зостався глухим до сигналу людини. Одне з двох: або щось зіпсувалося в ньому, або він не розумів.

— Перевір, Ганімеде! — Янко відійшов убік.

Ганімеж зробив крок до свого побратима. Чужинець, наче боронячись, виставив уперед руки. Ганімед, наткнувшись на перешкоду, спинився.

Тим часом усе наколо залила ніч, темна і густа, непідвладна навіть яскравим зіркам. За три кроки не було нічого видно. А чужий робот і далі не дозволяв підійти до себе. Янко не знав, що робити.

— Не стерегти ж його до світанку, — сказав Борис, довідавшись про це. — Поставте вішку з пеленгатором і йдіть додому.

— Розігрують нас, — всміхнувся Борис, коли вони зустрілися з Янком на станції.

— Дуже вже недоречно, — задумливо зауважив Янко.

Ображені космонавти послали на Землю телеграму. Відповідь отримали під ранок. Земля їх не розуміла і запитувала, чи здорові вони.

— Що скажеш? — стурбований Янко спинився перед Борисом.

— Може, послати цього клятого робота до його творців і зайнятися справами? Нам не так багато лишилося бути тут.

— Далебі, вірно, — згодився Янко, — цікаво тільки, звідкіля він узявся?

— Приведи сюди, тоді довідаєшся, — пересмикнув плечима Борис.

Сигнали пеленгатора раз-по-раз відбивали такти в динаміку. Янко одягнувся, покликав Ганімеда і, вже виходячи, поглянув на стрілки координатора. Вони показували, що вішка знаходилася вже в іншому місці.

— З ногами вона, чи що? — здивувався Янко.

На терасі не було ні робота, ані вішки.

— Де вони? — Янко безпорадно роззирнувся.

— Сліди ведуть у гори, — підказав Ганімед, за якимись лише йому відомими ознаками визначивши напрямок, в якому зник чужий робот.

— Ходімо навздогін, — сказав Янко.

— Я з тобою, — повідомив йому по рації Борис.

Минали години, Ганімед усе вів і вів людей. Нарешті вони потрапили в скелясті скупчення, подібні до міфічного лабіринту, з якого людині ніколи не вибратися. Коли люди стомилися, Ганімед, ніби здогадавшись про їх страждання, пірнув під кам’яну арку і вийшов у вузьку долину. Праворуч вона тягнулася кудись в далечінь, пряма, мов вектор. А ліворуч вихід з неї закривала невисока, гостроверха гора. Ганімед повернув ліворуч, зробив декілька кроків і спинився, задерши круглу пластикову голову. Люди так само задерли голови.

Вершина гори нагадувала достиглу соснову шишку, з якої ось-ось висиплеться бурштинове насіння.

— Борисе! — Янко схопив товариша за плече.

Кам’яні пелюстки шишки ворухнулися, і з-під них на самому вершку зблиснуло скло.

— Об’єктив фотоапарата?! — Янко міцніше стиснув плече Бориса.

Об’єктив з хвилину подивився на них і знову сховався.

— Нас помітили, — голос Бориса тремтів від хвилювання, — чуєш, помітили!

— Хто?

— І ти ще питаєш? Тут, вочевидь, ховаються пришельці з чужого світу.

— Навіщо їм ховатися? — не згодився Янко з товаришем.

— Це ж дуже просто. Вони не знають наших намірів.

— Власне що просто. Це мені й не подобається. — Янко подумав трохи і закрокував вузьким проходом, який вився поміж базальтових нагромаджень.

Але не встиг він пройти й десяти метрів, як почувся гул звідкись з глибини планети. Янко на мить завмер, прислухаючись, потім уперто хитнув головою і закрокував далі. Гул посилився. Від нього дрижали навколишні гори.

— Вернися! — крикнув Борис.

Янко не встиг відповісти, як Ганімед перепинив йому шлях.

— Людині не можна, — без емоцій промовив він.

Від несподіванки Янко відступив. Гул поменшав.

Захисні установки, які погрозливо реагували на появу в полі їх дії людини, робота пропустили безперешкодно.

Ганімед повернувся через годину. Космонавти відразу проявили плівку і серед скель, у затіненому кутку, почали проглядати її.

Ганімед попрацював сумлінно, проте це була сумлінність машини, а не людини. Він фотографував усе, що бачив, і тому вилучити з важливого неістотне було важко. Кам’яний хаос раптом змінився просторою залою. Не встигли люди її роздивитися, як на екрані з’явилися двері. Потім екран посвітлів, і обриси вже знайомої зали відобразилися на всю його ширину. Цього разу Ганімед зорієнтувався добре. Зображення почало рости, і космонавти побачили, що перед ними пульт.

— А може, в нього інше призначення? — засумнівався Янко.

— Шкала, циферблати, індикатори. Вони поблискують вогниками. Ясно — це пульт. Може, тут зосереджені всі канали, по яких хтось керує діяльністю?..

— Чиєю? — спитав насмішкувато Янко.

— Хоча б тих, хто тебе спинив, — відпарирував Борис. — Одначе геть жарти. Ми ще не переглянули все.

Проектор ніби тільки й чекав цих слів. У наступну хвилину космонавти побачили вже знайомого робота, а поруч — цілком такого самого, тільки без голови. Довкола нього сновигало безліч членистих механічних рук.

— Майстерня, — не приховував захоплення Борис, — ось він, чужий розум!

Янко не відповів. Він стояв задумливий, зосереджений, ніби хотів щось зробити.

— Я піду, — нарешті тихо сказав він.

Перш ніж Борис встиг відповісти, його й слід прохолов.

Раптом могутній гул, все наростаючи, вирвався з надр, сколихнув гори. Миттєві поштовхи, мов штормові хвилі, накочувалися один на одний. Переляканий Борис покликав:

— Янку! Янку!

Минула хвилина, яка здалася Борисові вічністю. І коли почали валитися гори, з-за скелі, щось тримаючи в руці, вибіг Янко. Схопивши друга, він помчав геть від цього страшного місця. Янко встиг ще помітити, як услід їм знов розплющилося оптичне око. А потім в повітря здійнялася сіра стіна вирваних з гнізд каменів. Янко й Борис упали. Хвилини через дві все було скінчено. Там, де щойно стояла вежа, лежала купа уламків.

— Ех, ти! — тільки й сказав Борис Янкові, коли вони повернулися додому.

— Що я?

— З чужою цивілізацією зустрілися, а ти… Тепер все загинуло.

— Дещо залишилося.

— Користі від нього… — Борис не міг заспокоїтися. — Розумієш, яка цікава цивілізація. Вони послали сюди своїх роботів, машини. І ті вивчали Марс.

— А чим ти поясниш, що їх роботи були схожі на Ганімеда?

— Пригадуєш, Ганімед зникав? Вони його схопили, вивчили будову і виготовили декілька таких самих роботів.

— Чому ж Ганімед нічого не повідомив про це?

— О, вони обережні. Знаючи його будову, розрядили певний сектор електронної пам’яті. — Борис трохи заспокоївся, підбадьорений власною ідеєю. — Що, скажеш невірогідно?

— Вірогідно, і навіть дуже.

— Тоді радируй на Землю. — Побачивши, що Янко не ворушиться, вигукнув: — Не зволікай, бо інакше я сам!

— Борисе, зачекай хвилину, — попросив Янко і покликав: — Ганімеде!

Важко ступаючи, ніби стомлений від недавніх подій, Ганімед увійшов до кімнати.

— Дай мені ту річ, що я захопив з собою.

— Будь ласка, — Ганімед простягнув руку, на долоні якої лежав чорний циліндрик.

Янко узяв його, покрутив перед очима і, здивований, ніби вперше бачив, запитав:

— Це той?

— Той, — у тон відказав робот.

— Гляно-но, Борисе.

Борис подивився на циліндр, потім схопив ніж і розпоров металічну обгортку. На підлогу посипалися кристалики.

— Тріоди… — сказав він.

— Так, тріоди, якими користувалися люди років сто тому, — підтвердив Янко. — Нічого не розумію.

— Може, все ж дамо запит у космічний центр? — нагадав Борис.

— Давай спочатку розберемося самі, — запропонував Янко. — Ганімеде, принеси дані структурного аналізу пластику знайденого шолома.

— Ти про щось здогадуєшся? — пожвавився Борис.

Янко не відповів. Він уважно вдивлявся у цифри, які були написані на папірці, принесеному роботом.

— Нічого не розумію, — повторив Янко свої недавні слова, — структура недосконала. Ми тепер виготовляємо кращий пластик. Ні, тут щось не те. Або нас водять за ніс, або… Це, напевно, земного походження. Радируй, Борисе!

Відповідь надійшла цього разу на диво швидко й так само на диво невиразна. Земля зажадала подробиць.

Янко закодував текст і вставив повідомлення в передавач. Декілька хвилин у кімнаті було чути попискування рації. Коли воно скінчилося, Борис сказав:

— Ходімо спати. Тепер вони не так швидко розберуться.

Заснути вони не встигли. Хвилин через тридцять приймач прийняв сигнал, і на стіл поповзла паперова стрічка. Янко ледве дочекався кінця передачі. Схопивши стрічку, побіг до Бориса.

— Що? — підхопився той.

— Ти не помилився, — сміявся Янко.

— Цивілізація?

— Так, — Янко трохи почекав, милуючись збентеженим обличчям товариша, і нарешті закінчив: — Земна. Суть ти вгадав. Сто тридцять років тому, коли люди ще тільки мріяли про свої подорожі до зір, до Альфи Центавра була відправлена автоматична станція. Вона була влаштована так, що могла вступити в контакт з імовірною цивілізацією на одій з планет цієї зірки, зібрати необхідну інформацію й повернутися на Землю. Але зв’язок зі станцією перервався незабаром після її старту. Причина була невідома аж до цього часу. Поки ми з тобою випадково не набрели на неї. Очевидно, щось пошкодило станцію, і вона замість Центавра потрапила на Марс.

— Тьху ти… — Борис відчував себе ображеним.

— Не журися, друже, — засміявся Янко, — десь нас з тобою ще чекає незнайома цивілізація…