Остання орбіта

ЛИСТОК СРІБЛЯСТОЇ ТОПОЛІ

За озером, що плюскотить зовсім під нашими вікнами, починається ліс. Ми мало там бували, не знаходячи для себе нічого привабливого. Ліс був доглянутим, розчищеним і нагадував шкільний парк. Інша справа — острів на озері. Там усе було так, ніби рука людини ніколи не торкалася цього кутка природи. На острові нам було цікаво, в лісі — ні.

Але одного разу, після бурі, Мишко Потупчик натягав на берег ломаччя і зв’язав пліт. Це було щось надзвичайне, і ми оточили Мишка, жалкуючи, що нікому з нас не прийшла така думка раніше. Повторювати ж зроблене кимсь було не в правилах учнів нашої школи.

А Мишко ніби не помічав нас і нашу заздрість. Він зіпхнув пліт у воду, протягнув його за прив’язану мотузку кроків на п’ятдесят убік, якраз туди, де починалася глибинна течія, і стрибнув на хисткі кругляки.

— Весло, Потупчику, весло забув, — побіг у воду Сашко Шарай.

Мишко тільки всміхнувся. А я подумав, що він, певно, уявив себе одним із стародавніх мореходів, які на плотах перетинали цілі океани.

Вочевидь, Мишко розвідав усе наперед. Течія виявилася стрімкою, і незабаром він був уже далеко. Ми постояли ще трохи на березі, прикладаючи час від часу долоні до лоба, щоб подивитися, як він там. А коли вже пліт з Мишком став як маленька коричнева цятка, розійшлися.

Повернувся Мишко перед самим смерком. Сонце підсмалило його, і в Мишка були яскраво-червоні руки й ноги і лущився вкритий веснянками кирпатий ніс. Ми робили вигляд, що нічого надзвичайного не сталося, а самі ледь стримувалися — так хотілося знати, що ж такого було з Мишком?

Він мовчав. І лише, коли вже вечеря підходила до кінця, непомітно для решти і вчителя підморгнув мені з Сашком. Це означало, що ми повинні перед сном таємно пробратися в його кімнату. Звісно, нас не треба було запрошувати двічі. Більше того, ми ледве дочекалися призначеного часу.

— Ну як? — хрипким шепотом спитав Сашко, як тільки Мишко, виглянувши попередньо в коридор, зачинив за нами двері.

— Озеро, — відказав Мишко.

— І тільки?! — ми були розчаровані.

Про озеро ми знали й без нього. Навіть зараз, в цю саму мить, воно глухо шуміло, лижучи високими хвилями піщаний берег.

— Лісове.

— Здивував! — Сашко навіть обурився.

І я не розумів, навіщо було ховатися сюди, щоб довідатися про звичайну річ.

— По-перше, воно чорне-чорне, а по-друге, з’явилося нещодавно. Лісник казав, десь був землетрус, і воно з’явилося.

Колір — дрібниця, а що поряд є озеро, про яке навіть решта хлопців не знають, — це вже справді надзвичайна подія.

— А ти не помиляєшся? — не повірив Сашко.

— Самі побачите.

Назавтра після занять ми знову були на острові. Я пропонував узяти човен, проте друзі не підтримали. Човен — не для першовідкривачів. Для цієї мети найкраще — саморобний пліт.

Нас трьох для вутлої Мишкової споруди було забагато. Разів зо два хвилі заливали пліт, і ми опинялися у воді. Але врешті досягли другого берега. Витягли пліт на пісок і пішли в ліс.

На перший погляд у цьому лісовому озері нічого особливого не було. Велика водойма посеред зарослої мохом галяви. Навколо ростуть кущі ліщини, сям-там коло берега видно широке листя і квіти калюжниць. Ось тільки поверхня… Мишко не помилився: вона була темна, буцім промені світла зникали в ній без сліду.

— Як сажа! — вигукнув Сашко.

— А що я казав? — зрадів Мишко.

А мені подумалося, що це озеро подібне на шматок глибокого космосу, де все навколо чорне і до найближчих зір довгі роки шляху. Але я не сказав друзям про це порівняння. Вони були впевнені, що я байдужий до космосу. А як я міг говорити, що колись піду у простір, коли навіть фізкультурою займався за спрощеною програмою? Тому я ніколи не мріяв з хлопцями вголос про мандри до зірок. Я ніс свою мрію в собі.

— Треба нанести на карту, — сказав Сашко. Неспокійна його натура потребувала дії. — Стійте тут, я зроблю виміри, — і він пішов, широко крокуючи, вздовж озерного берега.

Мишко тим часом зорієнтувався за сонцем, щоб визначити координати озера. Напевно, це була даремна праця. Координати школи ми визначали багато разів — і вночі за зірками, і вдень за сонцем. А звідсіля до школи було кілометрів десять просто на схід. Так що потрібні розрахунки можна було зробити без олівця. Але я знову змовчав. Хай роблять як хочуть. Я ж знаю одне: я прийду сюди ще раз, сам, і принесу акваланг. Я нарешті відчую, що це таке — чорний і мовчазний космос.

В цей час повернувся Сашко. Периметр озера дорівнював тисячі шестисот двадцятьом крокам або приблизно півтори кілометрам. Хлопці хутко накреслили картографічну сітку, затим нанесли на неї обриси озера.

— Повертаємось, — сказав Сашко, задоволено оглядаючи свою роботу.

— Час уже, — згодився Мишко, — скоро стемніє. Ти що, ночувати тут збираєшся?! — крикнув він, побачивши, що я залишаюся на місці.

— Ходімо, Вітьку, — підбіг до мене Сашко, — ми ж разом усе робили, — по-своєму зрозумів він мій настрій.

Я засміявся і приєднався до хлопців.

Коли через декілька днів я сказав, що піду до лісу, це не викликало ні в кого питань. Раз не запрошую нікого в супутники, значить, так мені краще. Ми звикли поважати справи й бажання товаришів.

Надворі було похмуро, і вода в озері здалася ще більш темною. Я добре плавав і не боявся ні глибини, ані чорториїв. А тут мені раптом стало страшнувато. Подумалося, що це просте багнисте болото, дно якого встеляє звичайний торфяний пласт. Але саме тому, що відчув страх, невпевненість, я пристебнув балони з повітрям, вдягнув маску і підійшов до води. Земля під ногами була м’яка, мов канапа, — прибережне дно було вкрите мохом. Ноги не провалювалися, і я вже більш впевнено закрокував далі.

Так, у чорному забарвленні води було, напевно, винне дно, бо сама вода мала цілком нормальний вигляд, з-під моїх ніг і рук вилітали великі прозорі бризки. Можна було повертатися додому. Про всяк випадок я ще пройшов далі, щоб повернути і звідти подивитися на небо, і раптом послизнувся і провалився кудись вниз. Я встиг тільки побачити затягнене хмарами сіре небо, воно чомусь виднілося трохи збоку від мене, а ще за мить все навколо окутала пітьма. Дивно, але це відразу заспокоїло мене. Темрява ж була моєю метою. Я поворушив руками, відчуваючи, що тіло слухається мене, і, отже, варто лише захотіти, я можу відразу повернутися. До того ж у мене на спині між балонами з повітрям був маленький водоструменевий двигунець. В крайньому випадку я міг скористатися ним.

Під водою, вочевидь, була течія. Я відчув, що мене повільно тягне кудись далі. Але ліхтарик не вмикав: мені потрібна була лише пітьма, а все решта не мало значення. Мені здавалося, що я зовсім не у воді, а в просторі. Тіло було легким, ніби невагомим. Я міг лежати, розкинувши руки, пірнути, злетіти вгору. Мені подобався мій стан, і шкода було тільки, що навколо не видно сузір’їв. Без них не було справжнього космосу.

Але й темрява підманула мене. Очі швидко призвичаїлися, і тоді я помітив, що смуги денного світла пробиваються крізь водяну товщу і доходять сюди, викликаючи до життя тіні водоростей і риб. Однак над головою світла не було. Це означало лише одне: значна частина озера знаходилася під землею.

Поки я роздумував, чи не час повертатися, мене віднесло до берега. Він був кам’янистим, гладким, мов стіна. Помацавши його руками і не знайшовши нічого особливого, я відштовхнувся і повернув назад. Але не встиг проплисти яких десять кроків, як знову опинився на старому місці. Чи то течія виявилася сильнішою, ніж я сподівався, чи з напряму збився. Під руками, здалося, була та ж сама кам’яна твердь. Щоб даремно не блукати, довелося засвітити ліхтар.

Обриси навколишніх предметів були непевні, хисткі. Але що більш я вдивлявся в них, то сильніше мене охоплювало здивування. Підводні скелі нагадували… будинок. Час і вода зруйнували його. Лишилися тільки рештки стін з проймами вікон і дверей.

Певно, затопленим виявилося ціле поселення. Поруч з цим будинком були і ще споруди. Такі ж старі, обліплені водоростями й черепашками. Час не пошкодував цього колишнього людського житла. В будинках не зосталося нічого з предметів чи меблів. Очевидно, це була епоха, коли люди ще не вміли робити собі знаряддя з заліза, а користувалися дерев’яними й кістяними речами. Це, щоправда, не надто відповідало архітектурі споруд. Але тоді мені було не до ґрунтовного аналізу і висновків.

Я пошукав якихось речей — не вертатися ж із порожніми руками, — обходив кімнату за кімнатою, розгрібав намул під ногами, мацав стіни. Нічого не було.

Нарешті мені надокучили ці блукання, та й перший балон з повітрям спорожнів. Я вирішив повертатися і просто так, востаннє, провів променем ліхтарика по стіні, що стояла на моєму шляху. Чорне, замшіле каміння. І раптом серед нього щось зблиснуло.

Мені здалося, що це був листок сріблястої тополі, яких багато росло на березі. Він потонув і зачепився за кам’яний уламок. Його перебування тут було настільки неймовірним, що я не втримався і помацав листок. Він ворухнувся, наче на гілці, — його ніжка якимсь чином втрапила між каміння — і знов повернувся на своє попереднє місце. Але це був не справжній листок. Пальці виразно відчули метал. Було тільки дивно, що ні вода, ані час не відбилися на цьому металі. Скільки я не крутив листок — не помітив на ньому жодної плямки. Таку знахідку варто було показати хлопцям.

Вже вечоріло, коли я повернувся до інтернату. Як на те, в коридорі ніс до носа зіткнувся з учителем. З ним були Сашко і Мишко.

— Де ти пропав?! — закричав Сашко.

І я згадав, що в нас у цей час лабораторні заняття з фізики. Мені стало ніяково перед учителем.

— Йди попоїш, — спинив мене вчитель, коли я почав було виправдовуватись, — потім розкажеш.

Я розсердився на друзів: от базіки, треба було їм говорити, де я! Тепер доведеться, може, іще цілу доповідь робити, а я ж, по-суті, нічого не знаю. Ні про озеро, ані про рештки того поселення.

Проте я помилився. Вчитель до моєї розповіді поставився цілком спокійно, а вислухавши, сказав:

— Іди в лабораторію.

Тільки відійшовши, я згадав, що забув показати йому листок. Однак не повертатися ж назад, я й без того спізнювався.

Сашко з Мишком корпалися біля телеприймача з електронною автоматичною настройкою. Це була наша новинка. Приймач міг не реагувати на найпотужніші сигнали, коли вони не відповідали заданій програмі по темі. З мільйонів передач він повинен був вибрати лише ту, яка нам потрібна, Мишко навіть сумнівався, чи прийме вчитель фізики нашу роботу. Такі телеприймачі, стверджував Мишко, більш подібні на кібернетичного робота. Мені ж із Сашком таке поєднання приймача і робота сподобалося. Робота наша підходила до кінця. Залишалося, власне, відрегулювати блок настройки. Коли я увійшов, Сашко якраз цим і займався. Блок був підключений до приладного щитка, де всі дані узагальнювалися і у вигляді спокійної хвилеподібної лінії лягали на довгу паперову стрічку осцилографа.

— Готово? — спитав я, нахилившись до Сашка.

— Пора… — Сашко затнувся.

Я зиркнув на нього, потім на паперову стрічку, яка повільно повзла, закручуючись у вигадливе кільце, і здивувався сам. Перо осцилографа ніби кинулося в дикі скоки.

Кілька миттєвостей Сашко дивився на смугасту змійку-стрічку, затим схаменувся і глянув підозріло на мене.

— Слухай, Вітю, ти часом не проковтнув генератор сигналу?

— Скажеш…

— Ні, справді, вийди на хвилину.

Сашко вже сердився, коли я повернувся. Бо, виявляється, це я впливав на наші прилади.

— Витрясай кишені, — звелів мені Мишко.

І ця Мишкова підтримка Сашка зовсім збентежила мене. Я подивився на одного, на іншого і раптом згадав про листок. Нічого іншого в моїх кишенях не було.

— Ось, — простягнув я Мишкові знахідку.

— Там? — спитав він, кивнувши головою в бік вікна.

— Під водою, з розваленої стіни витягнув.

— Давай, — вихопив листок з моїх рук Сашко, — ставте блок.

Як йому спало на думку, що листок випромінює і що це випромінювання треба спробувати спіймати телеприймачем, не знаю. У нього завжди в голові повно найнеймовірніших думок. Траплялося, за них нам навіть перепадало. Було ж, що ми спалили енергокабель, і школа кілька годин сиділа без електрики. Або іншим разом, повіривши, що Сашко відкрив новий, телепатичний метод впливу на тварин, ми вночі проникли у вольєр до тигра (це було на екскурсії в Індії) і наробили переполоху на всю околицю. Але, так чи інакше, цього разу він придумав здорово.

Сашко поставив листок поряд з антеною і ввімкнув приймач. Електронний настроювач відразу вибрав потрібну хвилю. Вона була якоюсь незвичайною, не властивою нашим телеустановкам.

— Космічного походження, — аж загорівся Сашко.

А ми з Мишком здогадалися, що тепер він нас не підпустить до приймача й близько. Космос був його цариною.

Екран блимнув, не оживаючи, однак, зовсім як тоді, коли не працює передавач. Але він працював. Ми це самі бачили. Сашко підсунув листок ще ближче до антени і вимкнув у лабораторії світло.

Деякий час екран не мінявся, потім у ньому щось зворухнулося і… я протер очі. А коли відняв від них пальці, на екрані був… той самий будинок, який я бачив під водою, тільки цілий.

Зображення недовго було нерухомим. Скоро будинок почав ніби відступати на задній план, відкриваючи перед собою чистеньке подвір’я. Деякий час воно було порожнє, потім з тіні від огорожі вийшов чоловік. Високий, стрункий, хоч і не молодий. Він був вдягнутий у легкий зручний костюм на кшталт наших сучасних спортивних. Кілька секунд чоловік мовчки озирався, ніби справді бачив нас, і нарешті заговорив.

Приймач, однак, не передавав чомусь звуків його голосу. Сашко крутив листок і так і сяк — нічого не було чутно.

Тишу порушив стук у двері.

— Гей, ви, ніч уже, — почули вони вигук чергового, — зараз вимикаю світло!

— Ходімо, Сашо, — Мишко взяв друга за руку, — завтра дізнаємось.

Той знехотя підкорився.

Чи треба казати, що сон довго не міг узяти мене. Я перевертався на ліжку, і картини, одна неймовірніша за іншу, стояли перед моїми очима. Я ніби бачив невідомих космонавтів, які прилетіли на Землю тоді, коли наша цивілізація тільки починалася. Потім мені той чоловік уявлявся зовсім не чужинцем, а мешканцем міфічної Атлантиди… Я не встиг нічого додумати до кінця. Певно, черговий почув, що я вовтужуся, і ввімкнув електросон.

Вранці, ледь розвиднілось, я помчав до Сашка. Він довго не відчиняв і все щось невдоволено бурчав.

— Хутчій ти, — розізлився я.

— А куди поспішати? — Сашко навіть не зрушив з місця.

— Мишко, ти чуєш?! — закричав я на весь коридор, хоча Мишкова голова вже стриміла з дверей сусідньої кімнати.

— Давай, давай! — напосілися ми удвох на Сашка.

Він знехотя зібрався і поплівся за нами услід.

У лабораторії було тихо й напівтемно. Мишко, не засвічуючи світло, увімкнув телеприймач. Екран замигтів у сутінках сотнями зеленкуватих іскорок. Минали секунди, можливо, хвилини. Вчорашньої картини не було.

— Посунь листок, — шепнув я, ніби, сказавши це вголос, міг сполохати того невідомого диктора.

— Не треба, — раптом сказав Сашко, — він уже нічого не покаже.

— Що-о?!!

— Я був тут уночі… Не міг же я спати, як ви. Тут цивілізація, а ви… — напав він на нас з Мишком.

— Ну!

— Не кричи, — огризнувся Сашко, — самі проспали. Я лише хотів посилити заряд цього залізного уламка, який ви називаєте листком, і поклав під промінь телекамери. Хто його знав, що він зовсім розрядиться.

Не знаю, що зробили б ми з Сашком, якби не вчитель. Він почув наш крик і прийшов у лабораторію.

— Бешкетуєте? — усміхнувся вчитель, і ми відразу охололи.

Він вислухав нас мовчки, не промовивши ані слова осуду, буцім так і треба було Сашку чинити. Затим сказав:

— Нічого страшного не сталося. Думайте, шукайте, може, Вітьків листок знову заговорить. А невдачі бувають навіть у видатних дослідників…

Коли вчитель пішов, ми ще деякий час постояли, поки у нас з Мишком зовсім не зникла злість на Сашка. І тоді заприсяглися один одному:

— Будемо шукати, навіть коли для цього знадобиться все наше життя.