Остання орбіта

ВОГНИК У ТЕМРЯВІ

Можна було очікувати, що станеться землетрус, налетить сніговий буран, урешті, випаде метеоритний дощ. Усе це могло статися, хоча, як свідчили дослідження, планета була старою і подібні явища, у тому числі метеорити, для неї були надзвичайно рідкісними. Але це?..

Скрут заплющив очі, щоб відігнати ману. Та коли він відкрив їх, то в нічній темряві, якраз під яскравою блакитною крапкою Сиріуса, що висів над самим небосхилом, світився червонуватий вогник.

Наче щоб подражнити Скрута, він зблиснув раз, другий, третій — і згас. Скрут простояв, певно, цілу годину, чекаючи, чи не з’явиться ця червона цятка знову. Однак темрява ніби ще більш погустішала, і він навпомацки, не наважуючись чомусь засвітити ліхтар, зібрав декілька каменів і склав їх у купку, щоб завтра, коли розвидниться, знайти це місце.

На планеті зовсім не було життя. Навіть якщо б упав метеорит, йому не було тут що підпалити — каміння та пісок не горять.

Скрут похапцем повернувся усім корпусом, озирнувся. Позаду була така ж темна і синя ніч. Над головою, як і раніше, блищали спокійні, нерухомі зорі. Скрут зітхнув, зціпив зуби і, намагаючись не прискорювати ходи, пішов униз, де біля підніжжя пагорба стояв його всюдихід.

Вогні всюдихода трохи заспокоїли. Скрут сів, поклав руки на пульт. Він уже хотів було віддати команду електронному водію, як раптом, цілком несподівано для себе, вимкнув освітлення кабіни. Навколо, одначе, нікого не було. Ніхто не стояв поряд і не свердлив йому потилицю кровожерним поглядом. Скрут нахмурився, пустив всюдихід. Але й віддалившись від того місця, не ввімкнув світла. І всю дорогу не міг позбутися відчуття, наче хтось незримий пливе поруч.

Повернувшись, Скрут розповів усе Балашу. Той зітхнув. Самотність, відірваність від Землі, від усього живого, могли викликати і більш сильні галюцинації. А для Скрута це була перша експедиція. І Балаш знічев’я сказав:

— Оптичний обман.

Скрут не став перечити. В затишному салоні, в звичній обстановці йому тепер і самому почало здаватися, що він, вочевидь, помилився. Але пізніше раптом стривожила думка: а коли помилки не було?

— Сходи, подивися ще, — дозволив Балаш. Помітивши, як Скрут пересмикнув плечима, додав: — Разом підемо.

Наступного дня купку, складену Скрутом, вони знайшли легко. Звідсіля, з самого верху пагорбка, було видно далеко. Місцевість була гориста. І в тому напрямі, де вночі висів Сіріус, поки сягав погляд, так само тягнулися скелі, обривисті, голі.

— Туди не дістатися, — Балаш сказав це м’яко, співчутливо.

Він усе ще думав, що Скруту все привиділося, і не хотів його розчаровувати.

— Давай пустимо ракету, хай сфотографує той район. А потім подивимось знімки.

Балаш посміхнувся:

— Дій.

Через деякий час робот доставив плівку на пагорбок. Космонавти уважно проглянули її. Нічого особливого — той же кам’яний хаос.

Вогник спалахнув у той же час, що й учора. Декілька секунд він горів рівно, потім блимнув — раз, другий, третій, наче хтось подавав якийсь умовний сигнал, і зник, мов розчинився, у чорному просторі. Вони знову не встигли зафіксувати його приладами, уточнити напрям — надто неймовірним виявилося його існування. Вони просто упевнилися, що він є.

Збентежений Балаш тільки хмикнув. А Скрут відверто поскаржився:

— Мені страшно, Павле…

— Боятися нам нема чого, — відказав заклопотано Балаш, але й сам відчув себе ніяково. — Певніше за все це якийсь мінерал.

В усіх космічних довідниках планета значилася як позбавлена життя. Їх дослідження, спостереження також підтвердили це. І раптом, коли термін їх перебування тут підходить до кінця, планета вирішила підкинути загадку…

— Завтра піду в гори, — після довгого роздуму промовив Скрут.

Балаш не відповів. Він відчув за цими словами маленьку перемогу Скрута над собою — йому ж бачилося у всьому цьому щось незбагненне і тому страшне. Балаш розумів, що невпевненість Скрута у своїх силах, у собі, можливо, іде від надмірної нервової напруги, пережитої за останні роки. У експедиції Скрут був не наймолодшим. Однак, очевидно, справа не у віці. Інші більш мужньо переносили незгоди і час тривалої мандрівки. А Скрут — людина занадто вразлива, схильна до захопливої, активної діяльності — невдовзі після старту почав страждати від одноманітності. Він не захотів, щоб його поклали до анабіозної камери — вважав неприпустимим витрачати марно хоча б часинку свого життя. Але не знайшов себе і у вахтенній команді. Щоправда, поскаржитися на те, як він виконує свої обов’язки, друзі не могли. Просто вони зауважили, що ще зовсім недавно енергійний, неспокійний Скрут зробився надто флегматичним. Певно, простір справив гнітючий влив на нього більше, аніж на інших.

Коли надійшов час першої розвідувальної вилазки, товариші відразу запропонували послати у неї Скрута. А в напарники йому дали досвідченого Балаша.

Попервах здавалося, що до Скрута повернувся попередній стан. Але рецидиви космічної хвороби зосталися. Балаш давно не пригадував, щоб ось так, зіткнувшись з невідомим, навіть загрозливим, космонавти виказували острах. Зазвичай було навпаки. Небезпека мобілізувала душевні сили, примушувала діяти. Щоправда, і Скрут не ховався, навіть боячись. Однак тут, вочевидь, справа в тому, що він прагне знайти себе і тому не ховає своїх почуттів від товариша. І, може, знайде, коли відпустити його на пошуки вогника. Хай переконається, що це хоча і невідоме наразі, але всього лиш якесь звичайне явище природи.

Балаш уже ладен був відповісти на слова Скрута згодою, однак передумав. У нього не було впевненості в тім, що той вогник можна знайти. Найшвидше тут винен який-небудь кристал. У певний час на нього потрапляє зоряне світло, і тоді він починає пломеніти у нічній темряві. Удень його, зрозуміло, не зауважиш.

Це принесе Скруту розчарування, відчуття, що існує щось нерозгадане, розгадати яке у нього не вистачило вміння. І, можливо, крізь усе життя він пронесе в собі почуття вини, що міг, проте не відкрив для людей одну з загадок природи. Балаш зітхнув і сказав:

— У нас вельми мало часу.

Балаш не обманював. Через дві доби надходив найкращий момент для старту. Тільки у цьому випадку вони зможуть зустрітися з експедицією у визначеному пункті простору. Будь-яке спізнення призведе до того, що доведеться наздоганяти зореліт, а це означає, доведеться гальмувати, змінювати курс і знову розганятися, що не виключає інших непередбачених неприємностей. Знадобилася ж їм ось тут вимушена посадка, коли раптом невідомо чому прискорився режим роботи двигунів. Силове поле планети ще будуть вивчати, з цього боку деякі дослідження, які вони провели, принесуть користь. Але зараз головне для них — повернутися назад.

— У нас два дні, дві ночі і ще декілька годин, — уточний Скрут.

І це була правда. Трохи часу вони справді мали, і не було потреби, щоб Скрут обов’язково знаходився ці дні на кораблі. Подумавши, Балаш врешті здався.

— Поговоримо вранці, — пообіцяв він.

Світанок прийшов похмурий. Шалений вітер ніс звідкись з півдня хмари дрібного піску. У цій рухомій сірій мішанині було так само важко орієнтуватися, як і в тумані.

— Може, почекаємо погоди? — сказав Балаш.

— У нас тільки два дні, одна ніч і декілька годин, — повторив свої слова Скрут.

Балаш усміхнувся і дозволив виїжджати. Врешті, локатори бачать і в більш щільному середовищі.

Однак ні Скрут, ні Балаш не врахували одну особливість — у горах, де треба було шукати вогник, довелося ходити пішки, покинувши всі прилади в кабіні всюдихода. Скрут повернувся ні з чим.

Над вечір вітер стих. Осів пісок. На потемнілім небі заблищали зірки.

— Не журися, — втішав Балаш товариша, — сьогодні ми його обов’язково спіймаємо.

Ще звечора вони розставили прилади, настроїли їх. Тепер, коли з’явиться вогник, вони не тільки довідаються напрям, але й відстань до нього з точністю до одного метра. Коли стемніло, вони зайняли позицію на вершині пагорбка.

Час, здавалося, до неможливості сповільнив свій біг. Вони раз-по-раз позирали на годинники, не довіряючи електронному секретарю. Але навіть секундна стрілка наче перетворилася в хвилинну — так мало обертів зробила вона по круглому циферблаті.

Скрут відійшов убік, покинувши Балаша біля приладів. Він хвилювався і відчув потребу зараз побути на самоті. Присів на камінь. Після цілого дня блукань було приємного випростати стомлені ноги. Скрут прихилився плечима до скелі, з задоволенням відчуваючи під еластичним костюмом її земну твердість.

Ніч, передостання для них на цій планеті, нечутно накрила все довкола. Густу непроглядну темряву не могли перемогти ані Чумацький Шлях, ані яскравий Сіріус, що у своїй статичності виглядав намальованим. І все решта було таке ж далеке від реальності — нерухоме, неживе. Єдине, що здавалося живим, це та червона цятка, яка неначе сигналила їм про щось невідоме і, може, необхідне для людей. Скоро вона з’явиться знову. Він довідається, де вона, і прийде завтра на те місце. Чому він вірить, що за цим вогником щось є? А раптом, справді, сподіватися на щось незвичайне може лише такий новачок, як він?

Він пам’ятав випадок, який став уже хрестоматійним для багатьох поколінь учнів космічних шкіл. Якось два стажери надіслали з Марса повідомлення, що натрапили на рештки невідомої цивілізації. На знімках, які вони передали, люди побачили щось вельми подібне на знаряддя праці, химерної форми фігурки, які були або породженням фантазії їх творців, або, навпаки, розповідали про вигляд самих творців.

Це була сенсація. На Марс відправили велику експедицію. І перше більш-менш детальне дослідження показало, що знайдені фігурки — рештки не загиблої цивілізації, а метеорита. Потрапивши у атмосферу Марса, він вибухнув, а осколки, оплавившись, набули такої дивної форми.

А це повинні були встановити самі стажери. Вони не зробили цього, бо таке вже велике прагнення в кожного молодого космонавта бути першовідкривачем. Чи не схожий він чимось на тих стажерів?

Стало холоднувато. У розрідженій атмосфері планети перепади температур були вельми значними. Скрут увімкнув електрообігрів скафандра. Тепло розлилося по тілу, налаштовуючи на спокійний, розважливий лад.

Врешті все має свій початок і кінець. Ця стара істина для Скрута зараз звучала, як відкриття. Мине ще доба-друга, і він знову буде на зорельоті. Забудуться ці нічні години напруженого чекання, і почнуться роки, обмежені каютою, салоном і обсерваторією. Усе одноманітне, розмірене, буденне і тому ніби загальмоване, як життя в анабіозі. Працюють двигуни, підтримуючи на зорельоті власну силу тяжіння. Лічильники відзначають мільйони пройдених кілометрів. А ти не бачиш цього руху, не живеш ним. В ілюмінаторах усе та ж чорнота, сям-там проштрикнута блискучими цятками. Вона була вчора, позавчора, місяць тому. Зореліт і разом з ним ти ніби висите в просторі на одному й тому ж місці. І цьому висінню не видно кінця. І вже не віриш навіть у те, що щось, що має початок, матиме кінець.

Скрут розумів усю недоречність своїх думок. Бачив, що вони накладають відбиток на його поведінку, переживав, ловлячи тривожні погляди товаришів. І не міг нічого з собою вдіяти. Йому здавалося, що він раптом став на кораблі зайвим. У той час, як решта працювали, він, зайнятий самокопирсанням, нічого корисного не зробив. Повільно і марно текли його дні. Навіть астрономічні спостереження, найулюбленіше його заняття, не приносили того задоволення, яке він відчував, знаходячись на заатмосферних станціях Землі. Він складав карти, сумлінно, старанно, як курсант космічної школи на першому році навчання. А в глибині мозку весь час пульсувала гадка, що це, либонь, міг би зробити й автомат. Знімки потім проаналізував би будь-який фахівець. І часом думалося, чи не краще було бути в анабіозі?

Він зрадів цьому розвідувальному польоту. Зіткнення з невідомим, нехай і неживим світом, — мрія кожного космонавта. До того ж це не нерухомість зорельота у дрейфі, яка, між іншим, нічим не відрізняється від польоту з субсвітловою швидкістю: відстані Всесвіту були більшими за людське уявлення про простір і час. Але чи буде він радіти, коли повернеться? Чи здолає парсеки, яких не видно і які все ж існують, бо виявляються в безконечних і нудних роках. Кажуть, що найкращий лікар від нудьги — праця. Безперечно, це так. Тільки йому ще треба, щоби праця давала відчутний результат, щоб вона, задовольняючи його, знаходила відгук у інших, була корисною.

Непотрібності людям він боявся понад усе з того часу, як почав задумуватися над сенсом свого існування. Він сподівався, що саме тут, у космосі, не лише народжуються великі відкриття, але й перевіряються людські якості. І, певно, переоцінив сам себе. Космос виявився не скарбницею, повною наукових відкриттів. У першу чергу — це буденність і терпіння, якого в нього, як виявилося, вельми мало.

Він і зараз, коли залишалося всього декілька хвилин, підганяє час. А Балаш зовсім спокійний. Балаш навчився чекати — він уже двічі був у просторі. На Землі минуло століття. Багатьох, з ким Балаш починав, уже нема. Багатьох не застане, коли повернеться звідсіля. А скажи, і Балаш іще раз покине Землю, хоч разом з цим він покине останніх своїх близьких. Балаш не сумує в космосі, повсякчас рівний, зібраний — згусток енергії та розважливості. Певно, таким і повинен бути мудрець, який звідав владу над собою і часом.

Ніби здогадавшись, що Скрут думає зараз про нього, Балаш озвався:

— Увага!

Скрут зиркнув на годинний. Тридцять секунд, двадцять. Він напружився і відчув, що не вистачає сили звестися на ноги.

Сигнал електронного секретаря пролунав зненацька. Скрут його чекав — і все одно здригнувся. Потім покліпав віями, відганяючи ману. Під Сіріусом, як і хвилину або годину тому, була непорушна чорнота. Вона різала очі, наганяла сльози, і не було в ній колишнього вогника. Приголомшений Скрут не ворушився і все чекав, чекав…

Напевно, минуло багато часу, коли Балаш нарешті сказав:

— Ходімо…

Повернення було сумним. Балаш відключив електронного водія і сам крутив штурвал всюдихода, вибираючи дорогу серед каміння. Скрут був удячний йому за це. Чому ж не стало вогника, який до того з’являвся з дивовижною точністю? А може, правда на боці Балаша? З цим не хотілося погоджуватись. Скрут думав, думав, і йому весь час здавалося, що він не може зрозуміти чогось істотного, вельми важливого.

Скрут заснув тільки з допомогою електросну. Аде й уві сні якась думка, знайома й невловима, свердлила мозок.

Цю думку Скрут майже зрозумів, коли прокинувся вранці. В ілюмінатор зорельота били різнобарвні промені тутешнього сонця. У їх світлі, як і на Землі, кружляли дрібнюсінькі порошинки. А вчора їх не було. Не було, не було…

— Павле! Павле!

Динамік розбудив Балаша.

— Що таке? — спитав він. — Дав би виспатись.

— Це не мінерал, павле! — вже радісно кричав Скрут.

— Ти що, знайшов його? — іронічно промовив Балаш.

— Зараз! Зараз! Чекай, я прийду!

Через кілька секунд Скрут увірвався в каюту Балаша і плюхнувся у крісло поряд з ліжком.

— Небо було чисте? — спитав він у Балаша.

— Вночі? Чисте.

— Але вогник не світився?

— Ні.

— Значить, це… ну те, що ти називаєш мінералом, світиться не відбитим світлом якоїсь зірки. За одну ніч, ти це знаєш не гірше за мене, вони не могли помітно переміститися на небі. Вони практично нерухомі. Отже, це щось світилося або само по собі, або завдяки якомусь енергетичному джерелу. Перше відпадає, бо інакше ми бачили б вогник учора. Згоден?

— Слушно… — Балаш сів на ліжку.

— Залишається друге — щось живить той вогник. Є якесь джерело. Так?

— Припустимо.

— Таким джерелом може бути ось що, — Скрут показав рукою на веселковий зайчик, який застиг на стіні. — Учора, до речі, увесь день було хмарно.

— Але ж це означає… — вражений Балаш не закінчив фрази.

— Що ми маємо, можливо, справу з чимось подібним на сонячну батерею. Удень вона набирає променисту або теплову енергію. А опісля віддає, — закінчив його думку Скрут.

— Сміливе припущення… — зараз Балаш вже не іронізував. Він відчув у міркуваннях Скрута деяку правоту. І він сказав: — Якщо сьогодні ми помітимо вогник, я затримаю відліт. На добу. Інакше…

Балаш не договорив. Але Скрут і так знав, що він міг сказати, і був вельми вдячний товаришеві. Тільки тепер його вже не мучили сумніви. Що б там не ховалося за тим вогником, він, безумовно, був цікавим явищем чужої природи. Вартим, щоби з ним познайомитися ближче.

Скрут не помилився. У певний час під Сіріусом засвітилася червона цятка. Потім вона блимнула три рази і згасла. Але тепер її місце було запеленговане. І ледь розвиднілось, Скрут з Балашем вирушили до гірського хребта. Озброїлися зовсім по-земному — альпенштоками, черевиками з гострими шипами. І лише прилади, які могли допомогти їм помітити у довкіллі металічні предмети, робили їх більш схожими на геологів, аніж на альпіністів.

Вони йшли, перестрибуючи розколини, обходячи неприступні піки, спускаючись у тіснини і здираючись на обривисті скелі. У земних умовах вони навряд чи здолали б таку дорогу. Але на планеті, меншій за Землю, була меншою і їх вага.

Вони спинилися відпочити біля невисокого плато. Там, за підйомом, повинен бути той самий вогник. До нього вже рукою подати.

Скрут пройшов декілька кроків, вибираючи зручне місце, щоб присісти. І в цей час заблимав індикатор металошукача. Десь близько був метал чи поклади руди. Однак те, що вони відповідали координатам вогника, насторожило.

Скрут був легшим, і Балаш підсадив його на плато.

— Кидай мені трос, — попросив він, коли Скрут опинився нагорі. Скрут чомусь не відповідав. Балаш крикнув уже нетерпляче: — Допоможи!

Тільки тоді озвався Скрут. Він говорив пошепки, і Балаш не відразу втямив, що до чого.

— Який корабель? — перепитав він.

Не відповідаючи, Скрут нахилився на урвищем і опустив трос. Балаш поглянув догори і жахнувся: навіть крізь пластик гермошолома було видно, як зблідло лице товариша. Поспіхом перебираючи руками, він стрімко злетів угору. З плато відкрився широкий краєвид. Балаш крутив головою, дивуючись, що могло вразити Скрута. Він нічого не зауважив — ті ж скелі, що вони бачили внизу, хіба тільки більші.

Тоді Скрут нарешті заговорив виразно:

— Дивися! — і простягнув руку.

Балаш поглянув і ледь стримав вигук. Там, серед кам’яних стін тіснини, присипаний обвалом, лежав довгий сигароподібний корпус зорельота. Вони, космонавти, у цьому помилитися не могли, навіть розглядаючи його здалеку.

Балаш і Скрут підійшли ближче. Зореліт був старий, такі будували ще в позаминулому столітті. Тепер це була купа металічного брухту.

— Треба було б подивитися всередині, — сказав Балаш, позираючи на порожні отвори деформованих ілюмінаторів і вхідних люків.

— Навряд чи знайдемо там щось, — відказав Скрут. — Вогонь, мов смерч, пронісся по відсіках.

Балаш бачив і сам, що рубка, де повинні були знаходитися матеріали експедиції, лежала збоку від основного корпусу, почорніла, сплющена.

Вони походили навколо мертвого гіганта, намагаючись визначити, що це за зореліт, аби принести на Землю останню звістку про його трагічну долю. Але й цього не вдалося зробити. Корпус оплавився, наче крига під весняним сонцем.

Вони мовчки постояли трохи і пішли назад, вражені страшною картиною загибелі. І коли відійшли вже далеко, Скрут раптом спинився.

— Але що тоді світилося? — спитав він.

— Справді, — згодився Балаш і спинився так само. — А ти впевнений, що це точно тут.

— Ні… Хоча вогник повинен мати якийсь стосунок до корабля. Тепер я в цьому не сумніваюся.

Балаш роззирнувся навкруги. Гори, скелі, каміння, серед яких уже не видно і зорельота. І зорі зверху не такі яскраві, як раніше, однак помітні в розрідженім атмосфернім покрові планети.

— Візьми орієнтир, — порадив він Скруту, який так само спробував щось помітити у довкіллі.

Скрут здивовано сказав:

— Це в боці, бодай, з кілометр…

— Ходімо хутчіш, — відказав Балаш. — Боюся, не встигнемо до смерку.

Дорога була покрутиста. Минуло ще з півгодини, коли Балаш сказав:

— Десь тут.

Кам’яний хаос, здалося, став ще більш непрохідним. Навряд чи можна було в ньому щось зауважити, і Скрут недовірливо спитав:

— Тут?

Цього разу вони не помилилися. Випадково глянувши на вершину обривистої, наче стятої, скелі, Балаш скрикнув. Там було щось схоже на печеру. Вхід, ніби засклений, тьмяно поблискував, віддзеркалюючи скупі різнобарвні промені надвечірнього світила.

Знадобилося ще з півгодини, поки Балаш зі Скрутом досягли місця, від якого можна було дістатися до печери. Угору вела вузенька стежка, порівняно чиста від завалів і, здавалося, сям-там підправлена — на схилі були ніби вирубані в скелях приступки. Мовчки люди лізли на гору. А їй не було кінця.

Печера відкрилася раптово — дорога вивела Скрута і Балаша на невеликий майданчик перед входом у неї.

— Будівля… — шепнув Скрут.

— Житло… — сказав Балаш.

Перед ними стояла стіна. Гладка й рівна, овальної форми, вона поблискувала відбитим світлом, ніби відшліфований агат.

Стомлені крутою дорогою, люди стояли перед дивною спорудою, не розуміючи, що це.

— Маяк, — висловив здогад Скрут.

— Для кого? — Балаш у всьому хотів бачити сенс. Либонь в маяку він його не помітив. Тому повторив питання: — Для кого? До корабля не менше кілометра, і його не видно звідсіля. Хто ставить знаки, які нічого не говорять?

— Може, маяк був поставлений кимсь раніше? Астрольотчики помітили його сигнали, повели сюди зореліт і несподівано потрапили в аварію. Гадаю, це слушно.

— Швидше романтично. А слушно?.. — Балаш похитав головою. — Нагадує старий космічний детектив.

Зазвичай небагатослівний, Балаш раптом зробився балакучим. Скрут зі здивуванням відзначив цю переміну в поведінці товариша. Вочевидь, і його знахідка вивела з рівноваги.

— Що гадати, — Скрут постукав по чорній стіні кулаком, насторожено прислухався, недовірливо поглянув на свою руку, яка в рукавичці скафандра виглядала товстою і короткою, і невпевнено сказав: — Пустота.

Балаш підійшов до стіни, сам постукав.

— Будемо ламати? — запитав Скрут.

— Зламати просто. А що там? Хто робив, навіщо? Ти можеш мені сказати? Ні? Тож чи маємо ми право руйнувати?

Скрут відчув, що логіка Балаша почала його дратувати. Коли так думати, то не можна навіть на чужі планети опускатися. Раптом щось пошкодиш. І, стримуючи злість, Скрут повільно, намагаючись так само бути логічним, заговорив:

— Маємо. Маємо право. На планеті нема життя. Тільки рештки земного зорельота. Ця стіна має до нього якесь відношення. Коли це навіть чужий маяк, то він міг послужити причиною загибелі землян. Ми просто зобов’язані довідатись, що це таке!

Балаш слухав не заперечуючи. Коли Скрут закінчив, він, погоджуючись, сказав:

— Відійди, сховайся.

— Давай я, — запротестував Скрут. — Тобі вести планетоліт. І врешті… Я помітив вогник.

— Право першовідкривача? — посміхнувся Балаш. — Згоден.

Стіна справді виявилася скляною. Тільки скло було спеціальне. Тверде, міцне, здатне витримати сильний удар. Ультразвуковим ножем Скрут вирізав прохід і просунув голову. Вже настав вечір, і всередині печери панував морок. Скрут покрутив головою. Відзначив, що крізь це скло промені світла йдуть тільки в одному напрямку — зсередини, і коли очі звикли, він у дальному кутку помітив якесь підвищення. А на ньому… У Скрута сильно забилося серце.

— Балаш, — покликав він друга і увійшов у печеру.

Він не помилився. Це було ложе, а на ньому в скафандрі лежала… людина. Вона була неживою і, видно, давно. Скрут хотів було розстебнути скафандр на чоловікові. Балаш спинив його:

— Не треба…

Скрут подумав, що, справді, цьому землянину вже нічим не допоможеш. Він постояв, потримав руку на його плечі, ніби прощаючись назавжди, і пішов оглядати печеру.

Стало вже зовсім темно. Балаш увімкнув ліхтар.

Печера була майже порожня. Нерівні кам’яні стіни, такий же кам’яний лежак. Поряд щось подібне на стіл. Сям-там Скрут зауважив розкидані інструменти, деталі, вузли приладів, машин.

— Тут має бути сховище… — вголос подумав він.

— Так, — згодився Балаш. — Чоловік прожив у печері немало. Він десь тримав свої припаси. Ще повинна бути десь регенераційна установка. Без неї він довго не витримав би.

Сховище було поряд з ліжком. Знайшовши його, Балаш знову підійшов до землянина. Довго-довго стояв над ним, потім простягнув руку і доторкнувся до його ніг. Під нечутливими від товщини захисного костюма пальцями виявилася порожнеча. Балаш відійшов і довго дивився крізь прозору звідси стіну в чорну ніч. Затим, не обертаючись, попросив:

— Пошукай… Повинні бути щоденники.

Скрут не здогадувався, що так вразило товариша, і, оглядаючи ніші, раз-по-раз кидав на нього нерозуміючі погляди.

— Ось, — нарешті знайшов він касети з кристаликами, на яких космонавти зазвичай записували все, що вважали вартим уваги.

Скрут потримав їх у руках, ніби зважуючи, ще раз зазирнув у ніші і закутки печери і спитав:

— Почитаємо на кораблі?

— Тут, — уривчасто кинув Балаш.

Скрут подивувався незвичайній суворості, яка пролунала в його голосі. Але згодився і сів на камінь, який, напевно, колись служив господареві столом. Потім вставив кристалики в звукознімач, який за багато десятиліть істотно не змінив своєї конструкції, підключив рацію, щоб можна було чути запис в шоломофонах, і сказав:

— Готово…

Тільки тоді Балаш обернувся до світла — різко, рішуче.

— Вмикай! — наказав він і пішов до ліжка.

Там і стояв він весь час, поки землянин неспішно розповідав про своє життя.

А у Скрута забракло відваги стати поряд з ним — він не міг дивитися на рештки цієї людини, чий задумливий голос приглушено й повільно лунав у шоломофоні.

Нестерпно повільно текли хвилини, розкриваючи велику трагедію зорельота і того, хто зостався один з великого екіпажу.

«… Переді мною вибір, — ніби радячись із співбесідником, говорив астрольотчик, — померти зараз чи спробувати жити… Я не обмовився. Саме — спробувати. Це життя не принесе мені радості. Я не зможу колись повернутися на Землю. Про мене, напевно, ніколи ніхто навіть не довідається — навряд чи якийсь корабель забреде у цей район. Я не зможу навіть вибратися з печери — кості обидвох ніг розтрощені в час катастрофи. Я не можу сам собі зробити операцію, бо коли зміг би витримати біль, то треба мати ще герметичну камеру — її також нема. Таким чином, моє майбутнє — самотність, нерухомість, безнадія. Але я не приймаю смерть. Доки я можу — я повинен жити. Не тому, що інстинкт сильніший за волю і я чіпляюся за життя. Я повинен жити, бо я — людина, і в мене ще працює мозок…»

Скрут слухав і уявляв собі розбитий вибухом зореліт, мертву планету і самотнього скаліченого чоловіка, якому щасливий, а радше нещасливий випадок подарував життя і якому належало страждати від безпомічності і безсилля довгі-довгі дні, місяці, роки.

Чи може таке витримати людина? Скрут не таївся перед собою. Для нього це була не проста цікавість. Він ніколи не забував, як гнітила його обмеженість простору у зорельоті. Він був ніщо в порівнянні з просторами Всесвіту. І в цій невідповідності йому ввижалося щось неприродне, вороже людині. Це пригнічувало. Скрут розумів свій стан і нічого не міг з собою зробити. Але йому було легше. З ним повсякчас знаходилися товариші з чергової зміни, його захищала міць могутнього зорельота. Де брав стійкість цей космонавт? Що додавало йому сили? Почуття людської гідності? Але ж про це і Скрут ніколи не забував…

«Ох, як це нестерпно, коли працює мозок. Раніше мені здавалося це щастям, а зараз хочеться пошукати якусь там кнопку, щоби хоч на мить вимкнути мозок, забутись і позбутися свого становища».

Звівши очі в час одної з пауз, коли чулося лише потріскування рації, Скрут зауважив поряд з ліжком корпус робота. Він був латаний і перелатаний. Клепки і шви на обшарпанім металічнім корпусі робота, можливо, ясніше за все розкрили Скруту жахливу картину останніх місяців життя людини, яка намагалася подовжити існування свого єдиного помічника. Це робот розчистив чоловікові дорогу до печери, надійно облаштував її, щоб людина могла жити там стільки, скільки вистачить енергії у вцілілих акумуляторах і сонячних батереях. І, напевне, чоловік ділився з роботом, віддаючи йому більшу частку енергії, не зважаючи на свій холод і голод.

Але робот не мав людської витривалості. Він знерухомів раніше за людину. Скрут уявив собі розпач, який оволодів тоді чоловіком…

Ніби знаючи наперед про ці думки Скрута, чоловік сказав: «Сьогодні я зостався без Атіли».

Одна фраза, і ні слова більше, жодної скарги, незважаючи на те, що для нього це було початком кінця.

Скрут подумав, що йому не так легко буде зрозуміти цю людину, замуровану у скелі далекої планети і непохитну у своїй волі. Чоловік не сподівався, що його коли-небудь, хай навіть і після смерті, знайдуть. Він розмовляв сам з собою, бо мав, певно, єдину слабкість — потребу в співрозмовникові.

— … Ти чуєш?

Скрут здригнувся. Задумавшись, він вже не слухав. Звірився на Балаша.

— Скруте, ти чуєш? — повторив Балаш.

Скрут прислухався, однак не відразу зрозумів, чим викликаний вигук товариша.

«Я весь час думаю, де була наша помилка? Чому вибухнули двигуни? Перші симптоми неполадок в них з’явилися, коли ми тільки увійшли в силове поле планети. Ми сподівалися полагодити двигуни, опинившись на твердій поверхні. Але спинити реакцію вже не вдалося. Дивно, вона йшла начебто поволі, не стихаючи і не наростаючи. І раптом стрибок, вибух…»

У шоломофоні стало тихо. Скрут нетерпляче глянув на звукознімальний апарат. Балаш тримав руку на вимикачі.

— А нам вдалося, — з гіркотою сказав він, наче відчуваючи вину за те, що у їх попередників-космонавтів було менше знань.

Скрут відчув, як його охоплює неспокій. Що з того, що на Землі вже знають, як спинити таку реакцію? Для цього чоловіка це вже не має значення. Йому важливо було самому дійти до істини, повністю використати свій іще живий і, вочевидь, могутній розум, вирішуючи велику загадку. Тільки цим він, помираючи, міг перемогти смерть. Чи віднайшов він причину? Скрут махнув рукою:

— Увімкни…

«Але повинно бути вирішення цієї задачі, якого ми тоді не бачили».

— Звичайно, звичайно, — шепнув Скрут, думаючи, що їх апарат вельми повільно відтворює звук.

Він тривожився: невже доля не пошле цій відважній, сильній людині успіх, невже даремними були його страждання?

Скрут хвилювався, як ніколи ще в житі. А голос у шоломофоні лунав рівно, непідвладний ніяким невдачам. З дня в день чоловік коротко кидав у мікрофон: «Нічого нового». Він, очевидно, багато працював, бо все рідше й рідше траплялися в записі роздуми. А може, він беріг енергію батерей — вони ж, як і робот, не були невичерпними.

— Більше не можу! — нервово вигукнув Балаш і пішов до виходу.

— Ми мусимо дослухати, — сказав йому Скрут. — Для нас має значення не суть його відкриття, а сам факт.

Вони вже нічого не чекали від засудженого на повільну смерть. Вони думали віддати йому належне як людині. А він здивував їх знову.

«Здається, все. Я знаю формулу».

Треба бути великим математиком, щоби запам’ятати з одного разу цей довгий ряд інтегралів, чисел і знаків. Чоловік прочитав формулу, затим, подумавши, повторив більш повільно, ніби даючи слухачам можливість вдуматися в її сенс. І раптом промовив з сумнівом: «Чи усе це?»

— Усе! Усе! — крикнув Балаш, ніби чоловік міг його почути. — Люди на Землі вивели твою формулу…

Довге шипіння в навушниках було відповіддю Балашу. Чоловік мовчав. Може, думав, може, у нього не стало вже сили, щоб сказати останнє, прощальне слово, а може, вже вважав це слово назагал неістотним, непотрібним.

Мовчання щоломофонів було нестерпним. Але ні Скрут, ані Балаш не зважувалися вимкнути апарат. Їм здавалося, що тим самим вони дочасно обірвуть життя цієї мужньої людини. Минула, певно, година. Вершини гір посвітліли — починався день.

— Треба повертатися, — сказав Балаш, — ми безнадійно спізнюємося.

— Іще трошечки… — попросив Скрут.

Балаш похитав головою, відчуваючи й сам, що не можна піти звідси, не дочекавшись кінця.

Загасили ліхтарі. Вранішнє світло, легке, свіже, проникло крізь зроблений Скрутом вхід у печеру. Промінь сонця торкнувся гермошолома людини, і обличчя його ніби ожило, розгладилися стражденні складки. Скрут похопився, навів кіноапарат. І тут шоломофони ожили.

«Ось тепер, здається, все».

Знов прозвучала довга формула, після паузи чоловік повторив її. Для цього він знайшов сили. І це, видно, були його останні потуги. Апарат дав сигнал, що запис скінчився.

— Хто він? — спитав Скрут, думаючи над тим, чому це просвітліло обличчя Балаша. — Невже ми не знайдемо десь тут його ім’я?

— Не знаю. Але він врятував нас. Він зазирнув глибше, аніж ми. Не знаючи його відкриття, ми на зворотному шляху повторили б долю його корабля.

Скрут не був ні фізиком, ані математиком. Він не міг зрозуміти формули, знайденої цією людиною. І його зовсім зараз не хвилювало, що вони могли не повернутися. У далекому космосі люди готові і до цього.

Він зібрав батереї, долучив до них аварійну батерею зі свого скафандра і підключив до установки, яка вночі світила червоним вогником. Потім заварив прорізаний напередодні вхід у печеру і побіг доганяти Балаша.