Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід

* * *

Ласкольник повів поглядом навколо, на мить затримуючись на кожному обличчі.

— Будуть гнати нас так довго, аж поки попадають наші коні.

Вони сидять тут вже місяцями, тож, напевне, непогано вивчили ці пагорби. Я не маю наміру змушувати когось, аби він брав участь у цій розвазі, бо існує ризик, що в них вийде. І…

— Навіщо бігати із ними навипередки, кха-даре? Чи не краще прочесати Ланварен військом?

— Чим, Дагено? Одним полком і жменькою чаарданів, які в нас тут є? Пагорби — це більш ніж сімдесят квадратних миль. Мені й самому знадобилося б двадцять тисяч коней, аби докладно обшукати цю місцину. Та й тоді я не був би впевнений, що мені це вдалося. Коли в Степах вирує бій, не вистачить і цілої кінної армії, аби вистежити кілька а’кеерів. Ні. Ми маємо влаштувати полювання з принадою. А принадою будемо ми, — скривився він. — Готуйтеся, діти, до довгої погоні.Вона не думала, що це триватиме аж так довго.

Гнали пагорбами й долинами, перестрибували над якимось кволими струмками, били копитами в намул біля їхніх берегів, аби за мить продиратися хащами та сухим бадиллям, здіймаючи за собою куряву аж до неба. І так раз за разом. Переслідувачі не мали наміру відмовлятися від гонитви.

Кайлін потягнулася до сагайдака по останню «голку» й кинула поглядом на коників Дагени, Леї, а потім — на решту чаардану. Всі мали добрих коней — найкращих, яких можна купити за гроші, здобути в бою або вкрасти; таких, яким багаторазово довіряли власне життя й які нерідко виносили їх з тарапатів. Але цього могло й не вистачити. Це не була територія, по якій можна просто пуститися чвалом, ринути вперед — і нехай переможе сильніший. Кляті пагорби, що поросли кущами, паршиві намоклі трави долини, що росли поміж ними. До того ж — потреба постійно рухатися вгору та вниз, вгору та вниз і знову вгору. Така гонитва вбила б будь-якого слабшого коня, але й деякі з їхніх румаків вже починали хрипіти. Зате коні се-кохландійців…

Кайлін вже не озиралася, бо те, як бігли ці тварини, просто лякало. Коні виглядали так, наче взагалі не змучувались. Гнали уперед, тримаючи стрій: чи чвалуючи по дну долини, чи галопуючи на вершину чергового пагорба, але виглядали так, ніби тільки-но розпочали гонитву. Жоден із них не спіткнувся, не дихав важко, шерсть жодного не зліплювалася від спіненого поту.

Але се-кохландійці не давали їм передиху.

Щомиті від головної групи відривався менший загін і гнав чвалом, намагаючись обійти чаардан із флангу. Тоді вони також пускали коней із найбільшою швидкістю, на якій, якби хто спіткнувся, то скрутив би собі карк, а за мить переслідувачі відмовлялися від чвалу. А якщо ні, то втікачі розверталися та засипали їх стрілами, що зазвичай погано закінчувалося для кількох Блискавок, і тоді група переслідувачів таки сповільнювалася. Але перш ніж чаардан встигав втішитися тою тимчасовою перемогою, наступна група виривалася вперед і починала дихати їм у потилицю. І знову розпачливий чвал і безголоса молитва, аби жодне копито не потрапило в кролячу нору або на гострий камінчик. І знову наставала хвилька перерви, коли Вершники Бурі сповільнювалися. І так щоразу. Командир кочівників міг посилати у такі ривки нові й нові загони, змінюючи їх і заощаджуючи сили інших коней, але в чаардану таких можливостей не було. Рваний темп: чвал, лютий галоп, чвал, хвилька перепочинку, знову чвал — був убивчим. Скоро надійде час, коли їхні коні вже не дістануть із себе ані крихти сили. Тоді до них дістанеться група вершників, що висунулася найдалі, а потім — інші.

І візьмуть їх живцем.

Вони відстрілювалися різко й точно. І нехай родові духи верданно будуть свідками, що їхні стріли вибили вже кожного десятого коня, але се-кохландійці все одно не відплачували їм тим самим. Хоча мали луки й могли ними скористатися — не стріляли.

А коли Кайлін знову кинула оком назад, то побачила, що кілька вершників тримають у руках аркани й довгі списи, що закінчуються ремінними петлями. Як і казав кха-дар, вони хотіли взяти їх живцем.

Розуміння цього було схоже на крижаного хробака, що повзе вздовж хребта. Йшлося про Ласкольника, про Сірого Вовка, людину, яка затримала кінну се-кохландійську армію біля воріт Меекхану, розбила її та погнала назад, на схід. Це він був їхньою метою. Він був безцінним, але якщо лишиться живим. Та коли хтось інший потрапить їм до рук…

Усі ці думки пролетіли в її голові зі швидкістю стріли. Вона глянула на Дагену. Та, мабуть, думала про те ж саме, бо стиснула ліву руку в кулак і торкнулася губ, а потім грудей, посміхаючись із викликом. Через цей простий жест у Кайлін перехопило подих. «До останнього подиху, до останнього удару серця». Вона глянула Даг в очі й кивнула.

«Тільки скажи коли, сестро».

Коли ми розвернемо коней та ринемо назад, аби стикнутися з тією стіною заліза за нами й дамо іншим кілька хвилин.

Бо вона не мала сумніву, що цю гонитву мав пережити лише Ласкольник. Решта чаардану стане щонайбільше розвагою для зморених воїнів. Дико вишкірилася. Вона дасть їм трохи більше розваги, ніж вони того прагнули.

«Якби зі мною був Бердеф, то її могло стати стільки, що пізніше вона би їм снилася», — подумала. Але, може, це й на краще, що він зник. Незважаючи ні на що, було б трохи егоїстично забирати його на останню поїздку, яка виявиться короткою та болісною.

Свисток спереду відірвав її від похмурих думок.

Увага.

Чвал!

Дивовижно, але коні наче за нечутним сигналом самі витягнулися в божевільному бігу. Рушили вгору. Вершина наближалася в безумному темпі, вони проскочили її і…

Праворуч! Праворуч! Праворуч!

Вони звернули відразу за верхівкою, на кільканадцять секунд приховані від поглядів переслідувачів. Кайлін глянула в той бік, куди їх гнали: наступна долинка, наступний пагорб. Їй починало здаватися, що се-кохландійці женуть їх по колу.

Але тепер вони щосили чвалували поперек схилу. І реагували на наступні накази. Клин. Тісно. Шаблі.

Чаардан, який ішов у нещільному шику, згрупувався, збився у стрій, схожий на наконечник списа. «Ох», — промайнуло в її голові, — «але ж вони й добрі в цьому». Ласкольник не наполягав, аби брати до себе найкращих рубайл чи лучників, але якщо йшлося про маневри — наказував їм тренуватися до сьомого поту. І вони тренувалися, бо були в чаардані Сірого Вовка. І зараз нічим не поступалися імператорській гвардії або й самим Блискавкам. Перш ніж пронестися сто ярдів повним чвалом, вони перетворилися із групи з нещільними рядами на збитий клин із двома вершниками попереду й шістьма в основі строю.

Тепер вони йшли стремено до стремена так, що від першого й до останнього вершника можна було б пройти, переступаючи по кінським спинам. На чолі в першій десятці були Ласкольник, Кошкодур, Файлен, Ніяр та кілька інших рубайл з великими, масивними кіньми. Решта зосередилися за ними. Луки пішли до сагайдаків, у руках заблищали шаблі, мечі й сокири. Торин вишкірив зуби, незадоволений таким тісним строєм, але коротким ривком віжок Кайлін закликала його до порядку. Немає часу на розваги.

Правий фланг се-кохландійського півмісяця вилетів з-за пагорба в розпорошеній формації. Напевне, кочівники сподівалися черговий раз побачити жертв, що галопують униз, аби за мить важко, зі щоразу більшим зусиллям подолати наступний пагорб.

Чаардан, що чвалував поперек схилу, вдарив під прямим кутом у Блискавок, як сталевий молот у кілька нещільно складених цеглин. Ті коні, які опинилися просто навпроти втікачів, були зметені разом із вершниками — в мить зіткнення загін Ласкольника мав силу, напір і масу чотирьох коней, які ідуть бік-о-бік. Лише кам’яний мур міг би їх втримати. Поки клин пробивався назовні, все інше перетворилося на короткий вир, що тривав буквально один удар серця. Жоден із Вершників Бурі не мав у руці шаблі чи сокири. Ті, що їхали на фланзі, мали довгі списи з петлями на кінцях і аркани, абсолютно непридатні для бою обличчям до обличчя. Кайлін махнула шаблею вбік, розтрощуючи плече се-кохландійцю, який майже виїхав на Торина, хльоснула в голову якогось коня і вже була назовні. А свисток підганяв.

Розпорошитися! Швидко! Швидко! Швидко!

Тож вони похилилися в сідлах і погнали шаленим, диким чвалом.

Вже останнім, як зрозуміла вона, побачивши, що один із коней затинається, відновлює рівновагу й затинається знову. Шерсть тварини блищала, наче хтось вишмарував її олією. Його вершник, Янне Неварив, був мовчазним, лагідним гігантом із флегматичним характером. Він умів махати своєю сокирою, як тростинкою, і Кайлін вже доводилося бачити, як Янне розрубує нею шоломи й розбиває щити. Мав статуру професійного борця, тож його кінь ніс на спині вдвічі більшу вагу, ніж Торин. Навіть від такого сильного жеребчика не можна було вимагати більшого.

Вони зустрілися поглядами, і дівчина на мить відчула тиск кістлявих пальців на серці. У погляді чоловіка не було нічого, крім згоди із долею. Він сам обрав її, бо поїхав за Генно Ласкольником, тож ні про що не жалкував. Послав їй смутну посмішку, кивнув кудись уперед і приклав лівий кулак до вуст і грудей.

До останнього подиху та удару серця.

Вона вже знала, хто перший розверне коня, аби дати всім іншим кілька хвилин.

Позаду панував хаос. Вони захопили кочівників зненацька, вихопилися поміж крил півмісяця й втекли з пастки. Частина переслідувачів вже навіть зрозуміла, де саме поділася здобич. Коли вони виїхали з-за пагорба, то застали лише порожню долину та пошарпане праве крило. Командир а’кеерів, ким би він не був, по-требував кількох довгих хвилин, щоб зрозуміти, що сталося, й рушити знову в гонитву. А кожна секунда віддаляла чаардан від погоні.

Здавалося, що вони вперше отримали свій шанс.

На тупотіння копит, яке чулося за спиною, варто було озирнутися. Якусь мить вона просто дивилася назад, не в змозі збагнути, що бачить.

А’кеери, які гнали їх, винеслися з-за пагорба ідеальним шиком і пішли чвалом за ними. Та як пішли! Наче коні тільки-но побігли після довгого відпочинку й відповідному розігріву. По них не було видно, що за їхніми спинами лишилося чимало миль божевільної погоні. Кайлін вирішила, що вони перемінилися, що група, яка полювала на них, залишилася за пагорбом, а це якесь підкріплення, в останню мить введене в гонитву командиром Блискавок. Це була абсурдна, але хоча б трохи втішна думка. Відтак можна було дійти до висновку, що вони мали справу із живими людьми та справжніми тваринами, а не з чудовиськами, породженими в глибинах Мороку. Але ж якщо це той самий загін, який розпочинав облаву… З таким самим успіхом вони хоч зараз могли розвернути чаардан і дати їм останню битву. Поки коні й люди мають хоча б трохи сил.

Кінь Янне Неварина коротко заіржав і знову перечепився. Чоловік випростався в сідлі, роззирнувся, наче в останній раз прагнув натішитися видом Степів, та ласкавим жестом попестив румака по шиї. Потягнувся за віжками, прив’язаними до луки.

Біля нього раптово з’явився Ласкольник. Нахилився, торкнувся шиї плямистого жеребчика Янне й кивнув. Підняв свисток. Галоп! Розпорошитися!

Зламав стрій і сповільнився, хоча, здавалося, що такий маневр суперечить усьому їхньому досвіду.

Клусом!

На мить вона була впевнена, що не розчула. Мабуть, так подумали й інші, бо чаардан продовжував галопувати.

Клусом!

Вона сповільнилася, відчуваючи, як крижаний хробак на спині розпадається у вогні раптового відчаю. Значить — пора. Зараз вони розвернуть коней та почвалують назад, аби вдарити в Блискавок замість того щоб відпадати по одному в міру того, як їхні коні втрачатимуть сили. Вони не впоралися, але принаймні не обійдеться без бою.

Але несподівано, тієї ж миті, коли відстань поміж двома загонами скоротилася приблизно до двохсот ярдів, переслідувачі також затримали коней і перейшли у галоп, потім — у клус, а далі — ступом.

Ласкольник свиснув: Стояти!

Вони зупинилися. Вершники Бурі — також.

— Не зараз, доню, — командир виплюнув свисток і широко усміхнувся до неї. — Вони ще не завели нас туди, куди треба.

Розвернули коней у бік Блискавок. Якусь мить обидва загони вдивлялися один в одного, а тишу заповнювало лише хрипле кінське дихання.

— Скільки залишилося?

Спочатку вона нічого не зрозуміла, як, здається, й решта. Лише за мить, коли вона огорнула поглядом се-кохландійців, до неї дійшло, що їх начебто стало менше. Замало, навіть якщо мати на увазі тих, хто пав від стріл. Неповні триста, а має бути п’ять сотень.

Кошкодур роззирнувся навсібіч.

— А де решта, кха-даре? Заходять на нас із флангів?

— Ні. Решта або йде пішки, або добиває власних коней, — Ласкольник вже не усміхався. — Це Ґвент’ресс або ж Сіра Мережа. Я чув лише про трьох жереб’ярів, які вміють сплітати ці чари для такого великого загону.

— А я — про двох, кха-даре. І не думав, що колись побачу це на власні очі. Зрештою, навіть зараз ледве в це вірю.

У що, най йому? Які чари дозволяють коням бігти стільки миль без жодної втоми? Вона хотіла прокричати це питання, але лише зціпила зуби.

— Сіра Мережа, — додав Кошкодур. — Нібито саме так її бачать наші чародії: як сплутані сірі пасма, які зв’язують усіх коней в загоні. Якби ми тут мали мага — могли б навіть сказати, хто із них є Вузлом, а хто — жереб’яром.

— Але ми його не маємо, Сардене. Наразі ми знаємо тільки, що один жереб’яр — отам, — Ласкольник вказав на групу Блискавок, від якої саме відірвався поодинокий вершник. — Це працює так, діти. Ти маєш сто коней, які біжать чвалом. Коли вони починають слабшати, чари знімають втому з дев’яноста п’яти та скидають її на спину останніх п’яти. Ці коні зазвичай відразу гинуть, в них рветься серце або вони ламають шиї, перекидаючись на повному ходу, але решта біжить, ніби щойно вийшла зі стайні. Якщо в тебе п’ять сотень коней, то напевне треба вбити двадцятьох відразу. Тож такою мережею треба користатися помірно, бо можна за годину чи дві надто прорідити загін. Тому вони й користуються можливістю дати тваринам відпочити.

Тим часом кочівник наблизився на відстань голосу.

— Ге-е-ей! — крикнув і замахав руками.

— Ну це хоча б якийсь початок розмови, — буркнув Ласкольник та звівся в сідлі. — Чого хочеш?!

— Порозмовляти!

Се-кохландієць мав хрипкий голос і неприємний акцент.

— Під’їдь ближче.

Посланець обережно рушив у їхній бік. Руки тримав на виду подалі від зброї. Кайлін кахикнула й тихенько видавила:

— Навіщо вони висилають посланця, кха-даре?

— Бо вони ще не відмовилися від плану, донечко. Ймовірно, ще не загнали нас туди, куди збиралися. Хочеш закластися, що гонять нас на двох інших жереб’ярів?

— А ти, кха-даре, хочеш закластися, що вранці зійде сонце? — вона змінила тему. — Як кінь Янне?

— Дасть раду. Ще трохи. Твій також матиме трохи відпочинку. І усміхайся радісно, бо наш гість надто близько.

Кочівник поволі під’їхав на якихось десять кроків. Сидів у сідлі нахабно і в шоломі, що було суттєвим порушенням степових звичаїв. Перш ніж озватися, змірив чаардан уважним поглядом, особливо приглядаючись до коней.

— Савет Кону Канор, мовець вільних племен, — представився коротко. — Добра гонитва, Сірий Вовче. Твоя й твоїх людей. Не одну пісню про неї заспівають. Але ж усе має свій початок і має свій кінець. Здавайтеся.

Кайлін згідно з наказом кха-дара вишкірилася від вуха до вуха.

— Бажаєте отримати балаканиною те, що не можете схопити руками, — Ласкольник високо звів брови. — Поки що ми легко від вас тікали.

— Ваші коні хриплять, вони спітнілі, голодні й спраглі. Помруть, перш ніж пробіжать ще дві милі.

— Ваші помирають один за одним, бо Ґвент’ресс вбиває їх по черзі. Через дві милі жоден вже не стоятиме на ногах.

Посланець холодно усміхнувся.

— Я казав їм, що ти здогадався. Але тепер нам треба користуватися чарами все рідше…

— Тому що в цьому немає потреби? Або через те, що ваш жереб’яр вже втомився?

Усмішка зробилася ширшою й раптом зникла.

— Я не балакучий. Я повинен передати слова Канавера Дару Ґлеха. Здавайтеся — і ніхто не загине. Ми не хочемо війни з Імперією, тож затримаємо Сірого Вовка як гарантію того, що ніхто не стане нам перешкоджати. А решта — поїде собі.

— Я лише кха-дар малого чаардану. Звідки така впевненість, що Меекхан послухає?

— Ґенно Ласкольнику, — в голосі кочівника з’явилася несподівана повага. — Імперія послухає. Або принаймні послухають солдати Імперії.

— А якщо я погоджуся?

— Ти залишаєшся, вони їдуть вільними. Це пропозиція, яку роблять лише раз. Якщо ти рушиш з цього місця — ми все одно тебе схопимо, але тоді вб’ємо твоїх людей. Усіх. По одному. Слово Канавера Дару Ґлеха.

Се-кохландієць уважно оглянув їх усіх, перевіряючи, яке враження справили його слова.

— Відважні, — перевів погляд на Ласкольника. — Тож яка відповідь?

— Розверни коня та їдь до своїх, вершнику. Якщо вони рушать, доки ти до них доїдеш — ми тебе застрелимо. Зрозумів? — у руках кількох людей з’явилися луки. — Ти не зняв шолома, не показав знаків миру. Ти забув про звичаї чи твої слова як посла варті гімна?

Кочівник зблід і стиснув губи.

— Звідки така відвага, Сірий Вовче? — вигарчав. — Може, ти сподіваєшся на ваш полк, який прийде на допомогу? Він вийшов з гарнізону точно зі світанком і в’їхав поміж пагорби.

Кайлін відчула, як розквітає надія. Вони були тут, згідно із планом, Сьомий шукав їх.

— Куди вони мали прямувати, генерале? — голос посла був тихий, холодний та ядучий. — На стовп пилу, який здіймають копита коней? Його видно здалеку. Як і той, і отой, і отой далі.

Вказував рукою різні напрямки. Тепер, коли звернув на це увагу, і справді можна було помітити хмари куряви, що стояли аж під небо.

— Двадцятеро коней, кожен з яких тягне за собою кілька зв’язаних кущів. Підіймають стільки куряви, скільки п’ять сотень вершників. Ваші загони носяться околицею, не знаючи, куди, власне, їхати. Не наближаються до вас ближче, ніж на десять миль.

— Ви хочете, щоб ваші коні та ваш жереб’яр відпочили, — перервав його Ласкольник. — Нехай відпочивають. Але якщо рушите за нами — помрете. Один за одним, поки не залишиться нікого. Це слово Генно Ласкольника Канаверу Дару Ґлеху. Перекажи його іншим і додай, щоби наступного разу вислав когось, хто знає звичаї. Їдь уже.

Се-кохландієць зо два-три удари серця стовбичив на місці, наче скам’янілий. Потім різким і нервовим рухом розвернув коня та повів ступою до своїх. Через кільканадцять кроків перейшов на клус.

— Ну що, діти, я говорив достатньо гордовито та грізно?

Кайлін не треба було дивитися на кха-дара, щоби зрозуміти: він кисло посміхається. Якщо він чогось і не любив більше за довгу балаканину, то це пихатої балаканини.

— Ти, кха-даре, міг ще згадати щось про честь і битву до останнього подиху, — буркнула вона.

— Наступного разу — не забуду. Даю слово. Отже, приготуватися й рушити, як тільки він до них доїде. Як кінь, Янне?

— Трохи відпочив, ще дасть ради. Це добрий румак.

Авжеж, подумала вона. Найкращий, якого можна купити, вкрасти чи здобути в битві. Ласкольник умостився в сідлі.

— Увага. Він от-от до них під’їде. Вже хитає головою. Зараз!

Вони розвернули коней тієї миті, коли загін переслідувачів рушив із місця. Ще одна хмара куряви встала над Ланвареном.

* * *

— Ми не переймаємося ними, кха-даре, — промовив хтось, кого вона не впізнала за голосом. — Це ж лише пара а’кеерів і троє шаманів. Не зашкодять або й допоможуть, бо, мабуть, вже вирізали всі банди в тій місцині.

— Це не «троє шаманів», а троє жереб’ярів. Кожен із них вартий стільки ж, скільки бойовий маг. Вважаю, що якби вони хотіли, то могли б і зараз побитися із Сьомим, бо у полку є лише звичайні військові чародії — непогані, але всі разом вони не дали б ради й одному жереб’яреві. Ні. Ми не ризикуватимемо. Крім того, це все-таки Меекхан, Імперія, хоча дехто про це інколи забуває. Не буде так, що кочівники сприйматимуть ці землі як нічию землю. Не в’їжджатимуть й виїжджатимуть назад туди-сюди, наче в себе вдома.

Його підтримав хор похмурого бурмотіння.

— Та й не було б добре, якби Завир Геру Лом та Совиненн Дирніг надто швидко вирішили б свій конфлікт. Завир ризикнув. Якщо йому вдасться, то він знищить конкурента першим ударом і забере його землю й, напевне, війська. Він збільшить свої сили й стане вдвічі небезпечнішим. Але якщо він втратить трьох жереб’ярів і кількасот Вершників Бурі, то може статися, що сили вирівняються. Тоді битва між тими двома може скінчитися по-різному. Тому ми бажаємо, щоб Завир втратив усе, що він сюди вислав, і тому ми мчатимемо з ними навипередки, поки не знайдемо всіх шаманів. Зрозуміло?

— А потім? Скажімо, я можу порішити один-два а’кеери, але щодо жереб’ярів, то не надто в тому впевнений…

Цього разу вона впізнала Ніяра. Але якось ніхто не розсміявся з кепського жарту.

— Власне, кха-даре, якщо ми їх знайдемо — то що буде? — Кошкодур почухав потилицю, дивно кривлячись. — Нап’ємося пива? Запросимо їх додому? Порозповідаємо веселі історії, як під час зустрічі старих приятелів?

Ласкольник усміхнувся у вуса.

— Ні. Коли ми їх зустрінемо, то вб’ємо всіх до одного. Нехай Завир із клаххирів подумає над тим, що сталося з його людьми. Нехай вагається та діє обережно у незнанні, що відбулося. Чи то жереб’яри зрадили його, чи то загони перейшли на бік Совиненна, чи то він довідався про все та змів їх з поверхні землі? А якщо він довідався, то чи мав настільки гарних шпигунів, що знає тепер всі плани ворога? І так далі. Нехай роздумує та вагається.

Чаардан зашумів і стихнув.

— І ні, ми не зробимо цього самі, хоча я й вірю, що ви дуже цього б хотіли. Сьомий піде за нами. Наше завдання — притягнути на себе всю увагу Блискавок та їхніх шаманів. Щоб вони не могли розіслати розвідку, щоб жереб’яри використали все, що мають, і були смертельно втомленими, коли вдарять наші. Тільки тоді полк підійде до них непомітно. Це схоже на полювання на ведмедя, коли один мисливець репетує й привертає до себе увагу звіра, а інший заходить зі спини й стромляє йому в бік рогатину.

Ласкольник припинив усміхатися.

— Але може так статися, що нам це не вдасться, діти. Можемо прорахуватися із силами. Тож хто хоче, той нехай завтра вранці повертається до гарнізону. Бо якщо план не спрацює, до завтрашнього вечора ми всі будемо мертві.

* * *

Схоже, план не спрацював.

Ще одного жереб’яра вони знайшли через годину після розмови з посланцем. До цього часу переслідувачі трохи втратили свою наполегливість. Кочівники досі сиділи в них на карку, але вже не робили спроб божевільної погоні повним чвалом. Замість того гнали чаардан у запланованому напрямку. І не давали й хвилинки передиху.

Трималися в ста п’ятдесяти ярдах позаду так точно, наче хтось відміряв ту відстань мотузкою. Фланги погоні розтягувалися трохи сильніше, вони стали товстішими, тож було зрозуміло, що цього разу жоден несподіваний розворот не дасть крізь них пробитися.

Кайлін кинула оком ліворуч і праворуч. Дагена їхала, низько похилена, раз у раз торкаючись рукою якогось зі своїх амулетів; обличчя Янне було непорушним, як смертна маска, а очі — темними й напівмертвими. Його кінь хрипів, наче хтось насипав йому в горло степового пилу.

Але біг. Сунув ритмічним важким галопом, яким коні чаардану вміли гнати хоч пів дня. Щось підказувало Кайлін, що так бігтиме, поки його серце не розірветься, бо саме таким був цей кінь. Найкращим із тих, яких можна купити за гроші, вкрасти чи здобути в бою. Але в тому галопі супроводжувало їх ще щось. Розпач? Чорний, липкий та мерзотний. Такий, що відбирав останню надію та плутав думки.

Бо Блискавки гнали їх, куди хотіли. Кожна спроба змінити напрямок закінчувалася лютим чвалом якогось із крил погоні. Хотіли їх замучити, загнати до смерті. І хоча час від часу кілька коней відпадали від групи переслідувачів, Канавер Дару Ґлех вважав, що — варто. Ще чверть години, може, половина — й чаардан розсиплеться. Коні почнуть падати, а тоді вершники зламають шиї або ж, беззбройні проти кінних, дадуть схопити себе на аркан. До того ж вони мусили гнати в той бік, який визначав командир кочівників; Кайлін, дивлячись, як іде небом сонце, була готова посперечатися, що їх змушують бігти по спіралі. Вони потроху закручували велике коло посеред Ланварена, наближаючись до його центру і тримаючись подалі від Сьомого — тут і закладатися не треба було. Допомога не надійде, лис схопив принаду й утік від мисливця. Вона перехопила погляд Кошкодура, а потім — Леї. Не лише вона озиралася навколо так, мов хотіла останній раз глянути на приятелів.

«Не втечемо», — промовляли ці погляди. План не вдався, але вони напевне не дадуть взяти себе живцем.

Відчайдушність — сестра розпачу.

Чари перекотилися через пагорб повільною, шиплячою хвилею. Вона бачила їх як розтріпані імлисті смуги, що повзли понад самою землею; вони були темнішими з краю, ніж усередині, і непорушними, незважаючи на вітер, що саме посилювався. Пливли вниз із швидкістю лінивої прогулянки, пожираючи все на своєму шляху. Сухі трави й дрібні кущики скручувалися й розпадалися в сірий, липкий пил.

Блискавкам непотрібні були ще вершники, аби замкнути пастку.

Поворот! Ліворуч!

Коні мало не лягли на землю, роблячи різкий поворот. Полетіли вздовж отруєних магією теренів, маючи ліворуч стіну заліза, що наближалася. Вершники Бурі нарешті вирішили закінчувати розвагу.

Луки! Вона бачила загін, що саме наближався, бачила списи, що закінчувалися петлями, аркани й мотузки. Вони все ще хотіли впіймати їх живцем. Вона наклала на тятиву шило, залишивши останню «голку» в сагайдаку. Вороги були близько.

Зараз!

Вони дали залп. Згодом — наступний. Стріли летіли пласко, втикалися в людські й кінські груди, голови, шиї. Ласкольник не вимагав, аби всі стріляли з максимальною майстерністю, але декілька таких осіб було. А вона завжди мала хист до лука.

Першим «шилом» вона зняла з сідла се-кохландійця, який, на своє нещастя, надто низько опустив щита. Другим прострелила горло його товаришу. Чесно кажучи, цілилася в обличчя. Наклала третю стрілу, натягнула тятиву…

Дагена крикнула у засторозі, коли чаардан на повному чвалі влетів у сірі смуги. Чари, які до цього моменту ліниво пливли над землею, раптом рушили з місця й миттєво обкрутилися навколо кінських ніг. Від них віяло холодом, крижаним повівом з найглибших районів Всесвіту, із самого дна схльостаного морозними вітрами пекла.

Вершники Бурі припинили погоню, затримавшись за якихось тридцять ярдів перед самою межею чарів, що вкривали землю. Вони вже не були потрібні.

Коні чаардану відреагували диким, викличним іржанням і полетіли уперед. Було потрібно кілька довгих миттєвостей, перш ніж холод прогризе живе тіло, заморозить м’язи та сухожилля, кості та кров, перш ніж перетворить румаків на шматки мертвої плоті, що ламатиметься мов скло. Вони ще могли вирватися.

Але чари йшли за ними, наче прив’язані до кінських ніг. Хто б ними не керував — він був справжнім майстром, бо тепер тримав їх у кулаку.

Свисток Ласкольника пробився крізь тупіт копит.

Стояти!!!

Вони зупинилися, шарпаючи повід так, що деякі з коней присіли на задні ноги.

Раптом Дагена потягнулася до торби, що висіла біля сідла, вийняла жменьку кольорових камінчиків. Розкидала їх навколо широким хазяйновитим жестом, наче селянин, що засіває поле.

Сірий опар проковтнув камінчики, і якийсь час нічого не відбувалося.

Потім із місць, куди впали камені, здійнялися смути пару, почувся звук каштанів, що тріскаються на вугіллі та з’явилися невеличкі повітряні вири. А потім кожен із них немов вибухнув, щось розіпхнуло сірі пасма, вимело їх із землі, наче знизу повіяв вітер. Раптом чаардан опинився на вільному просторі, в колі, до якого вороги не мали доступу.

Кайлін поплескала Торина по спітнілій шиї і скривилася в бік Дагени.

— Племінна магія, га? Ти маєш колись познайомити мене зі своєю бабцею.

Чорноволоса дико посміхнулася.

— Та легко, Кайлін. Вона завжди зі мною, — витягнула з-під шкіряного панцира малий мішечок і трусонула ним. Всередині щось застукотіло. — Кайлін, оце моя бабця. Бабцю, познайомся з Кайлін. Як на меекханку вона непогано стріляє з лука.

Усі мовчки дивилися на мішечок.

Дух предка. Заклята в кількох кістках душа-опікунка, яка не обрала для себе дорогу до Дому Сну. Згідно із Великим Кодексом, власнику чогось такого загрожувала петля.

Хтось позаду кахикнув.

— Гм… Дивлячись на тебе, Даг, я сподівалася, що твоя бабця буде, гм… трохи вищою.

Запала тиша.

А потім вони зареготали — весь чаардан, як один. Ричали, пирхали й хихотіли як безумці. Хтось втулив обличчя в кінську шию, хтось інший давився та гарчав, ледве в силах перехопити дихання. Червоний як мак Кошкодур реготав так, що по його щоках стікали сльози, прокладаючи шлях по степовому пилу, який вкривав його шкіру. Завдяки якимсь племінним напівшаманським чарам вони опинилися в колі, видертому у вбивчої магії. Від Блискавок їх відділяло ледве кількадесят ярдів, але вони реготали геть гучно.

І з тим сміхом з них все стікало: страх, втома, отупіння й розпач із присмаком безнадії. Навіть коням передався той настрій, бо вони почали трусити головами, задирати хвости й нетерпляче тупцювати на місці.

Вершники Бурі стояли, відділені від них магією, межу якої вони не насмілювались переступити, й мовчки дивилися на потенційних жертв, що реготали просто навпроти них. І навіть найдурніший із них розумів, що переслідуваний загін не є групкою підупалих духом втікачів на загнаних мало не до смерті конях.

Загін знову став бойовим чаарданом.

Ласкольник заспокоївся першим. Почекав, поки стихне сміх, і вклав до губ свисток.

Клин. Рівняйсь.

Вони зайняли позицію, наче на параді, миттєво формуючи клин. Це був показ для Блискавок. Викличний та нахабний.

— Даг, зможеш відкрити прохід? — Ласкольник вказав на верхівку пагорба. Дагена сховала мішечок під панцир і звелася на стременах, щоби якнайкраще оцінити відстань.

— Зможу. Хтось здогадується, наскільки далеко оце тягнеться з іншого боку?

— Двадцять стоп, — буркнула Лея. — Не більше.

Лея. Вона мала найбридкішого, але водночас і найшвидшого коня в чаардані. І ще мала дар пророкування. Бачила на відстані.

— А той, хто наклав ці чари? Жереб’яр?

Дівчина роззирнулася у всі боки, важко зітхнула й зіскочила з сідла. Уклякла на обидва коліна, уткнула обидві долоні у вкриту сірим пилом землю та голосно, наче тільки-но випірнула з глибини, набрала повітря.

— Миля за пагорбом. Двоє жереб’ярів, — вичавлювала із себе фрази, немов змагалася з якоюсь перешкодою. — Сотня озброєних людей. Може, більше. Той, хто накладав чари, не знає, що коїться. Що саме продірявило його закляття. Він злий. Відчуваю, як колотиться його серце. Відчуваю…

Вона відірвала долоні від сірого пилу й одним стрибком опинилася в сідлі.

— Тікаймо звідси, кха-даре.

Ласкольник махнув рукою, і Дагена кинула перед собою жменьку камінців. Але до того, як вони зникли в сірих опарах, щось змінилося. Кайлін не знала, що саме, але раптом відчула себе значно легше. В голові аж закрутилося, ніби вона раптом упала з великої висоти.

— Він зняв чари! Зараз ударить знову! Чва-а-ал!!!

Кха-дар умів непогано кричати. Чаардан ринув уперед. Мало не тієї ж миті Вершники Бурі стьобнули коней і поскакали за ними.

От тільки зараз умови змінилися. Цього разу під час старту обидва загони розділяло лише кілька десятків ярдів. Якщо буквально — то між ними був добрий кидок каменя. Коні обох сторін були надто втомленими, але Блискавкам досі допомагав жереб’яр, і навіть якщо половина їхніх скакунів попадала б, то решта зуміла б наздогнати втікачів.

Відстань поміж гонитвою та чаарданом почала швидко скорочуватися. Коні Вершників Бурі рвали таким чвалом, наче це були найважливіші перегони їхнього життя. Проїжджаючи верхівкою пагорба, Кайлін кинула оком назад — саме вчасно, аби побачити, як принаймні двоє з них падають на землю. Сіра Мережа збирала свій урожай, хоча й робила це надто повільно, щоб чаардан Ласкольника міг мати надію на втечу.

Бо їхні коні, незважаючи на короткий відпочинок, вже не мали сил. Дихали важко, хрипко всотуючи повітря, а мокра шерсть липнула їм до боків. Ох, жодні інші тварини на всіх проклятих Великих Степах не зробили б того, що зробили вони. Ніхто не зумів би стільки годин тікати від кількох а’кеерів Блискавок, що сиділи на відбірних румаках та яким допомагали чари. Ніхто. Але навіть вони врешті-решт виявилися на межі своїх можливостей.

А за пагорбом… Пологий схил вів просто на дно долини, що було завширшки принаймні з милю. На протилежному боці виблискували обладунки й списи останнього а’кеера Блискавок, який ще не брав участі в розвазі, захищаючи інших жереб’ярів.

Загін щойно розклав «крила», готуючись до галопу. За головною лінією залишилося лише кільканадцятеро вершників. Напевно, то були шамани з їхніми особистими охоронцями. Їхні Сили вже не були потрібні, тож вони могли спокійно, як з театральної ложі, споглядати останній акт драми.

Бо чаардан не мав жодного шансу. Тут не було пагорба, за хребтом якого вони могли сховатися, тож кожен їх маневр був наче на долоні. Ніде сховатися, щоб змінити напрямок утечі або вдарити зненацька. Вершники з а’кеера, що наближався, ще не перейшли в галоп. Напевне, вони мали лише хапати можливих втікачів.

Але Ласкольник таки спробував. Свисток подав команду, і вони почали завертати ліворуч. Надто повільно. Коні Блискавок, які йшли по слідах, були вже десь у тридцяти ярдах позаду, і чаардан почав неминуче наближатися до флангу погоні. Вершники Бурі з останнього а’кеера рушили з місця, скорочуючи дистанцію.

Торин чвалував наприкінці. Кайлін без жодного наказу розвернулася й послала дві стріли позад себе. Один вершник впав із коня, якийсь румак зарився мордою в землю, коли важка стріла до половини увійшла йому в груди. Прірва, яка з’явилась у стінці кінних, зникла, перш ніж вона встигла блимнути. Мить, коли дівчина стріляла, коли випала з ритму всього на два удари серця, коштувала їй наступні п’ять ярдів.

Свисток Ласкольника закликав її до порядку.

Не стріляти! Приготуватися!

Приготуватися? До чого?!

З неба, наче сіра блискавка, ринув птах. Степовий яструб, вбивця й страх куріпок, фазанів і мандрівних голубів. Хижак, що у падінні швидший за арбалетний болт, впав просто на голову коня, який вів лівий фланг погоні. Кайлін здалося, що навіть у тупотінні копит, у хриплому кінському диханні вона почула скрегіт пазурів об череп та обридливий мокрий хлюпіт, з яким лопнуло око від удару дзьоба. Кінь завив. Не заіржав, а завив. Дівчина вперше в житті чула такий звук із кінського горла. Птах, зрозуміло ясна річ, загинув на місці, але поранений кінь, досі видаючи несамовите й жахливе виття, кинувся вбік і зіткнувся із сусідом в шерензі. Двоє румаків ринули на землю, підтинаючи ноги третьому.

Свист і проникливий, свердлячий вуха крик наступного птаха злилися в одне. Друга сіра блискавка ударила в голову іншого коня, відразу вибухнула клубком кривавого пір’я, але поранений жеребець затнувся, а його вершник вилетів із сідла.

З неба впав третій птах, потім четвертий та п’ятий.

За кілька хвиль усе ліве крило півмісяця погоні припинило своє існування. Коні се-кохландійців, незважаючи на зусилля вершників, сповільнювалися, йшли боком і не хотіли бігти далі. Були бойовими румаками, могли витримати стріли, мечі та шаблі, могли пройти крізь вогонь та воду, але щось подібне виявилося понад їхню силу.

А чаардан отримав свою дірку в їхніх рядах.

Кайлін роззирнулася. Хто? Хто, най його, має таку силу? Глянула на Дагену. Та стенула плечима.І тоді Янне Неварив, який чвалував поряд, підвів голову та глянув їй в очі. Його жахливий, оголений біль вдарив її мов обух. Янне кліпнув і на мить їй здалося, що в нього золоті зіниці. Жовті, наче очі сокола.

Позаду них ще один птах ринув униз.

А чаардан вже нісся вперед — вони знову вирвалися з пастки, знову мали тінь шансу. Змішаний, переляканий лівий фланг погоні практично зупинився, центру довелося їх оминати, правий фланг позаду був понад двісті ярдів, а’кеер, що гнав навпроти, тільки починав галопувати, намагаючись відрізати їм шлях, але він був надто далеко. Вони знову могли втекти.

Якісь пів милі попереду, на самому краєчку долини, з трави підносилися сірі смуги. Заклубилися, затанцювали проти вітру, що віяв зі сходу, та потовщали. А потім рушили до них: ліниво, поволі, залишаючи за собою широкі пасма сірого пилу.

Незважаючи на тупотіння копит, що молотили степ, вони чули, як попереду тріскається земля, миттєво перетворюючись на вічну мерзлоту. Сірі клуби вже не повзали біля ґрунту, а мали добрих десять стоп висоти — досить, аби прикрити коня із вершником. Трава під ними вкривалася памороззю. Цього разу жереб’яр використав усю свою Силу. Вони не проїдуть.

Але вони мчали уперед, слухняно підкорюючись свистку Ласкольника, який прикрикував: «Уперед! Уперед! Уперед!».

Тож вони зігнулися в сідлах і гнали коней просто на ліниві сплетення сірого диму.

Були чаарданом.

А а’кеери, що гналися за ними, об’єдналися, вирівняли стрій і погалопували слідом. Але вже не надто швидко, спокійним галопом: бачачи, як стіна чарів розростається навсібіч та вигинається півколом, Кайлін аж ніяк тому не здивувалася.

Галоп!

Вони трохи сповільнилися, вирівнялися. Вона глянула ліворуч, на Янне, а потім праворуч, на Дагену. Обоє сиділи в сідлах рівно, наче вибралися на прогулянку. Сокира чоловіка поблискувала на сонці, короткі шаблі дівчини, на гардах яких висіли пір’їни й нанизані на ремінь камінчики, ще були в піхвах, але руки Даг вже мала вільні.

Клус! Вони знову сповільнилися. Вона почула, як погоня зробила те саме. Втім, не стала озиратися. Попереду Кошкодур сунув лук у сагайдак, надягнув щита на руку й витягнув шаблю. Верія, яка їхала біля нього, потягнулася за коротким списом. Озирнулася й адресувала Кайлін широку усмішку. І раптом те, що за її спиною гналися триста Блискавок, а попереду чекала морозна хвиля, втратило будь-яке значення. Вони були чаарданом, родиною, товаришами та друзями. Вони зробили щось таке, про що довго розповідатимуть у Степах. Пів дня вони водили за носа кількасот Вершників Бурі. Потрібні були ще жереб’яри, аби їх упіймати. Та й досі вони ще не переможені. Ще можуть розвернути коней і погнати просто на Блискавок, і, вона готова була клястися холодною посмішкою Лааль, чимало кочівників пожалкує, що це не їхні коні пали по дорозі. Вона відповіла Верії усмішкою.

Вони були вільним чаарданом, родом війни, а їхнім кха-даром був сам Ласкольник.

Як і Кошкодур, вона сунула лук у сагайдак і витягнула шаблю. І вперше була задоволена, що Бердеф зник. Якщо можеш врятувати друга від наглої смерті — зроби це.

Вони зупинилися в кількадесяти кроках перед стіною чарів і розвернули коней.

Опинилися в колі, одну половину якого становили чари, а другу — озброєні люди. Дагена лише раз озирнулася на сірі смуги, що клубочилися позаду, та скривилася. Це явно перевищувало її Силу. І Силу її бабці теж, промайнуло в голові Кайлін. Вона легенько усміхнулася. Холод, що бив від чарів жереб’яра, відчувався аж сюди.

Блискавки затрималися за сотню ярдів попереду. З їхніх рядів знову вирвався самотній вершник. Проте цього разу він тримав списа наконечником униз, а шолом повісив на його тупий кінець. Пас пересунув на стегнах так, аби піхви шаблі теліпалися десь за спиною, а щит повісив біля сідла. Їхав домовлятися.

Посередині дороги затримався й труснув списом. Шолом задзеленчав.

Ласкольник поволі зняв свого шолома й надягнув його на луку сідла. Підвів обидві руки.

Кочівник під’їхав ближче. Кайлін виразно бачила його обличчя, замолоде як для Вершника Бурі, і дивно несміливе. Се-кохландієць огорнув їх поглядом, похитав головою, відкрив та закрив рота — і знову його розкрив.

— Усі, — прохрипів він обвітреними губами. — Ви доїхали сюди всі.

Ласкольник трохи нахилився уперед, наче зацікавлений.

— Де попередній посланець?

— Мертвий. Стріла потрапила йому в рота.

— Тож, напевне, не зможе говорити. А як звуть тебе? Або ж — ні, — виправився він. — Не кажи. Це неважливо. Чого хочете?

— Я маю пропозицію про здачу…

— А-а-а, це тому ви скакали за нами пів дня. Але я не можу взяти вас у полон. Поспішаю до Літрева. Але якщо поїдете до Малого Биндера, то я дам вам листа до командира тамтешнього полку. Він повинен поставитися до вас лагідно.

Вони засміялися. Але без злостивості — просто як від добрячого жарту. Зате молодий посланець почервонів та вказав рукою собі за спину.

— Я…

— Ні, — кха-дар перервав його тихо, але із натиском. — Ти не можеш махати руками й примусити їх атакувати, бо вони отримали наказ взяти мене живцем. Наче те, чи дам я вам взяти себе живцем, аж ніяк не залежить від мене самого. Скажи мені, посланцю, чи ваші жереб’яри черпають Сили богів?

— Не… не розумію.

Ласкольник вказав рукою на загін, що їх оточував.

— Один із них пів дня утримує Сіру Мережу для кількасот коней. Він… Він насправді рівний за силами з нашими великими бойовими магами. Другий поставив у нас за спиною стіну чарів, яку можна було б використати для бою проти цілої армії. Це також потужний чаклун. Але це дорого коштує. Надто дорого.

Се-кохландієць кліпав, не розуміючи. Ласкольник зітхнув.

— Запитаю інакше. Чи не вважаєш ти, що вони мали б уже втомитися?

Кха-дар звів руку. Дзенькнув лук, і в небо полетіла одинока стріла. Молодий кочівник сидів із відкритим ротом, вирячивши очі на яскраву стрічку, що тяглася за нею. Стріла увіткнулася в небо високо-високо, мало не на межі видимості. Якби не червона стрічка, що фуркотіла за нею, вони точно втратили б її з очей. Якусь мить усі — чаардан і Блискавки — сиділи нерухомо, із головами, задертими в небо. Дехто навіть не встиг запитати себе, що, власне, означає цей сигнал, коли надійшла відповідь.

А надійшла вона від землі — та затремтіла, ніби прошита дрожем, що передував жару. Кайлін відчувала це тремтіння навіть у сідлі, а тоді зрозуміла — відчуваючи, як запирає їй дихання від радощів, — чим воно є. Земля тремтіла так, коли тисяча панцирної кавалерії йшла в атаку. Сьомий наближався.

Йому передувала хвиля чарів. Щось ударило ззаду в морозний мур, і стіна за їхніми спинами вигнулася, захвилювалася й дихнула морозом. Але Ласкольник мав рацію: утримування таких потужних чарів настільки довго було потворно важкою справою. І навіть жереб’яр, що Силою дорівнював великим бойовим магам Імперії, платив за це страшну ціну. Та й чародії, що служили в гвардійському полку, також не з-під хвоста сороки випали. Хвиля гарячого, розігрітого повітря обкрутилася навколо сірої стіни і вдавила її в землю.

Лінія Вершників Бурі заклубочилася. Власне, вони мали два виходи: кинутися на чаардан, що спокійно стояв навпроти них, або розвернути коней і втекти від загрози, що наближалася. Мабуть, їм забракло доброго командира, когось, хто блискавично прийняв би рішення й видав відповідні накази, бо хоч земля і тряслася все сильніше, загін стояв на місці, мовби закоренився в землі. Тільки коли чари жереб’яра були зламані, кількадесят вершників рушило до відчайдушного наступу на загін Ласкольника. Решта досі стирчала на місці.

Свисток кха-дара розвернув чаардан і він також почвалав угору схилом долини. Після кількох різких команд всі вистроїлися у вузький подвійний ряд.

У мить, коли вони наблизилися до межі долини, з-за неї вирвалися панцирні хоругви. Стіна вершників розділилася по обидва боки чаардану й тупочучи копитами, фуркотячи плащами та зеленими хустками, ринула по схилу. Ті кількадесят кочівників, які переслідували загін Ласкольника, миттєво були стоптані й стерті в пил.

Чаардан зупинився. Цього разу без команди. Розвернув коней і встав з краю долини. Вид і справді був як із найкращих лож найкращого театру. Проте зараз не вони грали головну роль у цій драмі.Блискавки вже були розгромлені. Щоправда, вони чинили опір гвардійцям, що атакували, але, здається, лише тому що не мали іншого виходу. Ті неповні три сотні, які замикали пастку, переважно сиділи на конях, майже загнаних до смерті. А стосовно другого жереб’яра Ласкольник був таки правий — Сіра Мережа висотала з нього всі сили. Тож коли їх атакував Сьомий, він уже не зміг заплести її знову. Зрештою, може, він загинув під час першої навали, хтозна? У будь-якому разі жодні чари не засяяли над стіною вершників, тож за кілька ударів серця обидва загони перемішалися між собою, утворивши шеренги, що клубилися від людей, брязкали залізом і видавали нелюдські крики. Тільки побачивши тих, хто б’ється, Кайлін усвідомила, що свої півпанцирні хоругви Імперія озброювала та укріплювала на зразок Блискавок. Схожі кольчуги, шоломи, схожі шаблі й списи. «Якби не плащі й зелені хустини, важко було б зрозуміти, хто кого лупцює», — подумала вона кисло. Майже тієї миті атакуючі зламали лінію опору а’кеерів, а Вершники Бурі кинулися навтьоки.

Але тікати було нікуди. Через протилежний край долини перелітала нерегулярна, розкошлачена лінія строкатої кінноти. Вільні чаардани, з якими командир Сьомого підписав контракт, також приєдналися до розваги.

Дивлячись на швидкість, із якою падали кочівники, Кайлін сумнівалася, що хтось із нового загону встигне почубитися із се-кохландійцями. Коні, що брали участь у гонитві за чаарданом Ласкольника, були настільки загнані, що деякі з них просто ставали, звісивши голови. Перш ніж вершники встигали зістрибнути з сідел, їх змітали з кінських спин уколи списів або удари шаблями. Лише а’кеер, який захищав жереб’ярів, мав свіжих коней. Мабуть, саме вони й неслися на чолі втікачів.

«Жереб’яри», — нагадала вона собі. Залишилося двоє та жменька кінноти на їхньому захисті. Де?

А вони саме неслися до центру долини, туди, де за мить мали зіткнутися дві хвилі кінноти. А за ними, фуркотячи плащами, наче на якійсь кічевій мілітаристичній фресці, сунула ще одна хоругва Сьомого, фланкована кількадесятьма дикими вершниками. Мов за командою, всі — і кавалеристи, і нерегулярні вершники — піднесли луки і з якихось ста п’ятдесяти ярдів випустили стріли. Ті, підхоплені лютим подмухом, затріпотіли в повітрі та змінили на-прям льоту. Жереб’яри захищалися чарами, хоча важко кидати закляття зі спини розігнаного коня. Тим часом стріли сипалися на них нескінченним дощем, бо переслідувачі добре знали, що доки чарівники будуть зайняті стрілами, доти вони не зуміють відповісти магією. Старе прислів’я казало, що якщо ти притиснеш мага до муру — то лупи його, аж поки в нього не піде кров носом і вухами. Саме це й робили кавалеристи: атакували раз за разом, знаючи, що жереб’яри колись ослабнуть або спізняться з реакцією.

— А решта, кха-даре? Де? — Кошкодур споглядав на різанину в долині з міною задоволеного солдата. — Нас минули три, а там — іще одна. Де ще дві хоругви й половина контрактників?

— Тут і там, — Ласкольник зробив невизначений жест. — Хтось же має зайнятися тими, в кого по дорозі пали коні, еге ж? І тими, хто здіймав хмари куряви. І не розслабляйся, Сардене, це ще не кінець.

Два загони кінноти зустрілися посередині долини. Власне, це була різанина: неповна сотня Блискавок проти шести сотень гвардії та трьох нерегулярної кавалерії. Нерегулярної через відсутність одноманітного обмундирування та озброєння, бо більшість із вільних чаарданів складалася зі степових задирак, які половину життя проводили в таких сутичках, і з яких багато хто мав за плечима службу у війську. Тож вони не дозволили прорвати свої ряди, незважаючи на те, що рештки останнього а’кеера намагалися це зробити, формуючи останньої миті щось на зразок клину. Але той клин виявився вправно затупленим і осадженим на місці. А за мить — там, де він був, залишилося лише коло, що тануло на очах.

Жереб’яри гнали просто на те коло, незважаючи на погоню, що йшла за ними. Вже подолали половину шляху — їм зосталося ледве триста п’ятдесят або, може, й чотириста ярдів. «Шукають смерті?», — встигла подумати Кайлін, коли десь за двісті ярдів перед утікачами із землі здійнялися сірі імлисті пасма.

Ласкольник відреагував першим.

— Уперед! Чвал!

Вони рушили, підганяючи коней в останню розпачливу атаку. Сіра імла підіймалася вище, ширше розкладаючи руки. Рухалася в темпі галопуючого коня, і лише кілька ударів серця відділяло її від того, аби поглинути зайняті боєм хоругви. Повітря над нею іскрилося кришталиками льоду, земля мало не стогнала, коли її миттєво сковувало холодом. Це був би добрячий обмін: половина полку й кільканадцять чаарданів взамін на три а’кеери. А в хаосі, що виник тій під час тої різанини, жереб’яри могли втекти, оминаючи купу замерзлих на кригу тіл.

Кайлін машинально витягнула лук і наклала останню «голку» на тятиву. «Це не має сенсу», — промайнуло в її голові, — «ми не зуміємо, жодним чином не…».

Хвиля тепла вдарила у фланг похмурої стінки, пробила її та ринула на жереб’ярів. Кайлін бачила її як смуги повітря, що хвилювалося, залишаючи позаду пас спопелілих рослин. Жодного полум’я, жодного відкритого вогню, один лише жар. Хто? — озирнулася вона. Хто вдарив чарами?

Наступна хоругва випірнула з-за межі долини, а на її чолі нісся одинокий вершник. З його правої долоні, витягнутої перед собою, бив жар.

Утікачі розвернулися на місці, а стіна морозу, що сунула до хоругв, які дорізали Блискавок, розвіялася мало не на очах. Зате нова виросла навпроти хвилі гарячого повітря.

Зіткнення було коротким і брутальним: двоє струменів чарів, жар та мороз, вдарили один в одного, взаємно пожираючи самих себе. Вирвалися клуби пари, земля затремтіла, наче дві гігантські потвори зіткнулися в битві й одночасно переможено вмерли. І все. Але військовий маг осягнув свою мету, відтягуючи увагу жереб’яра від решти солдат.

Вторгнення в її розум було грубим, сильним і тваринним. Але вона мало не крикнула від радощів і навіть забула пустити стрілу.

Бердеф повернувся всім своїм напівдиким єством. І відразу настало з’єднання, від якого в неї закрутилося в голові. Вона заплющила очі.

«Хай тобі лихо, кудлатий дурню», — вилаялася подумки, — «хочеш, аби я впала з коня?».

Кайлін обступили картинки споминів. Нелюдські. В них домінували сірі барви й кольорові запахи. Степи. Чужа присутність. Зацікавлення. Заінтригованість. Відкриття. Недовіра. Страх. Біль. Гнів. І, нарешті, холодна, як чари, що їх недавно переслідували, ненависть.

Це вперше, коли Бердеф передавав їй настільки виразні й складні відчуття.

Чарівники, які тікали, прямували до єдиної шпари, яка залишилася — поміж чаарданом Ласкольника та хоругвою, що намагалася вийти їм напереріз із іншого боку. Стріли й далі сипалися на них так само густо, але все одно безрезультатно. Тепер вона бачила, чому так відбувалося. Їх не захищали звичайні чари. Це не було щось на кшталт сконцентрованої Сили, якою користалися маги Імперії і яка — залежно від аспекту — могла відбивати, сповільнювати чи змінювати напрямок польоту стріл.

Над загоном жереб’ярів з’являлися духи.

Духи, що були прикуті чорними напівпрозорими ланцюгами до пояса одного з чаклунів. Було їх… шість, вісім… десять. Вона бачила трьох степових вовків, оленя, двох псів, молодого коня, щось, що мало бути духом невеликого ведмедя і… двох людей. Чоловіка й жінку. І ці духи відбивали стріли. Відбивали й стікали кров’ю. Кожного разу, коли їх прошивала стріла, аби змінивши напрямок, безвольно впасти десь збоку, духи шарпалися на прив’язі, ніби зброя завдавала їм справжніх ран. З місць, куди били стріли, витікали темні масні смуги, що на мить повисали в повітрі, аби потім стекти вниз та зміцнити ланцюги, що поєднували духів із ременем. Чим частіше влучали в духів, тим міцнішими й жорсткішими ставали їхні пута.

З’явилися спомини. Ніч, зорі — яскраві крапельки без запаху, слід зайця, який пробігав поблизу ввечері, і запах степового лиса, що супроводжував його. Хвилинне бажання перевірити, чи наповнив кузен свій шлунок. І — ЦЕ. Чорний ланцюг, який вилітає з темряви, б’ючи прямо в груди. Прошиває наскрізь крижаним і водночас гарячим коренем, який проростає в ньому, заповнює все тіло, дотягується до кожної кінцівки. І знагла він вже не є собою. Встає, хоча не хоче. Йде, хоча не хоче. А потім він божеволіє. Шарпається, гризе ланцюга, і хоча відчуває в пащі справжнє холодне залізо, ланки врешті піддаються. Він перекидається, крутиться, гризе сильніше, холодне коріння ламається. Ось він отримує владу над задніми лапами, а потім ламаються наступні ланки, і він встає, погойдується, гарчить. Стискає ікла так, що яскраве світло вибухає в нього під черепом.

Ланцюг рветься.

Усе це тривало коротше за мить. Зараз це вже спомини, що виглядали так, ніби це Кайлін кралася по нічному степу й гризла примарний ланцюг. І спомини наступних трьох днів і ночей, які Бердеф провів у степу, чекаючи на можливість нападу. Полював на того чаклуна. Вона ніколи б не подумала, що пес може когось настільки сильно ненавидіти, і водночас сама відчувала ту природну, звірячу лють. З’єднання несло із собою такі дари, хоча інколи вона замислювалася, скільки тут залежить від волі Бердефа. І які з її споминів стають частиною його пам’яті.

Цієї короткої миті незначного сповільнення, коли вона перестала підганяти коня, вистачило, аби випасти зі строю й опинитися в двадцяти ярдах від інших. Чаардан досі гнав, намагаючись замкнути шпарину, яку видивилися кочівники. Знищення кількох а’кеерів не буде мати жодного значення, якщо принаймні двоє жереб’ярів вислизнуть із пастки. Лови досі тривали.

Але тепер вона знала. Один із них був справжнім ланн’говеном — Ловцем Душ. Таким, якого боялися й ненавиділи майже всі. Таким, хто міг насильно затримати при собі душі й використовувати їх як рабів. Доки він мав ті душі у своїй владі, доти стріли не могли йому нічого зробити, бо він не мусив черпати Силу з жодного джерела. Ймовірніше, полк повистріляє всі заряди, ніж він втомиться.

Її наповнила холодна, дика й люта ненависть. Емоції Бердефа.

Вона їх стлумила, нав’язавши йому свою волю. Тактика пса, який хотів кинутися в напад, гризучи й стрибаючи в горянку, була не найкращою. У цій битві головною мала бути вона.

Чаардан опинився на відстані пострілу. Вона дивилася, як стріли перехоплюють духи, як ті сповільнюються й падають на землю, не завдаючи нікому шкоди. За кожним разом ланцюги ставали дедалі товстішими.

У неї залишилося тільки шість «шил» та одна «голка».

Кайлін нахилилася до кінського вуха:

— Ну, Торине, дай мені все, на що ти здатен, старий.

Вона спрямувала його трохи ліворуч, не намагаючись наздогнати решту, і дико почвалала вперед. Торин міг так бігти ще кілька хвилин, перш ніж впаде на землю. Але видавав усе, як вона й просила, бо вони їздили разом вже три роки й ніколи не втрачали взаємної довіри.

Вона опинилася в тій шпарині, куди намагався вміститися загін утікачів. Скоріше відчула, ніж побачила, як дехто намагається повторити її маневр, але свисток Ласкольника осадив усіх на місці. Якщо чаардан розтягнув би стрій, ці двадцятеро се-кохландійців розірвали б його лінію та понеслися б у степ. Поміж кочівниками й шляхом втечі опинилася тільки самотня дівчина.

Вона зупинила коня, коли суперники були в двохста ярдах перед нею. П’ять «шил» та одна «голка».

Випустила першу стрілу, другу й третю, розуміючи, що дистанція трохи завелика для «шил». Долетіти вони долетять, але важкі стріли тоді вже матимуть надто малу швидкість, аби зробити хоча б щось. Але в одному вона була впевненою. Той жереб’яр мав би бути богом лучників, аби зрозуміти, які саме стріли летять у нього.

Дух оленя вистрибнув і відбив стріли, що надлітали. Лише він. Решта з боків і ззаду досі захищала втікачів від залпів. Вона бачила, як він стрибає — гордовитий та красивий навіть після смерті, і серце дівчини кривавило, коли бачила темні смуги, які стріли виривали з його тіла.

Жоден кочівник не потягнувся за луком, щоби послати стрілу їй. Навіщо? За кілька ударів серця вони стопчуть її й полетять собі далі.

Вони використала останнє «шило» та потягнулася за «голкою». Її широкий плаский наконечник можна було використовувати як бритву. Кайлін натягнула лук, вирівняла дихання. Виразно бачила кожне обличчя, але сконцентрувалася лише на одному. Його власник тримав духів на прив’язі.

З’єднання раптом зникло так само швидко, як і з’явилося. Бердеф кинув її вдруге.

Так, як вона йому й наказала.

М’яко, майже делікатно, вона відпустила тятиву.

«Голка» була швидкою. Значно швидшою за «шило» — саме такою її й робили. Легке держалко та м’яке пір’я мали забезпечити їй швидкість та відстань льоту. Вона полетіла пласко назустріч обличчю жереб’яра, і здавалося, що нічого не встигне її випередити.

Але дух оленя був швидшим. Він виріс поміж чаклуном і стрілою, схиливши красиву рогату голову в жесті, достойному князя будь-якої пущі. Підставив груди.

Сіра смуга скочила з трави й повисла на його горлянці. Бердеф колись ходив із її батьком на полювання, і такі речі не забуваються. Пес стягнув оленя вниз не більше, ніж на дві стопи, але й цього було достатньо.

Стріла пролетіла вже порожнім простором, і перш ніж жереб’яр встиг прикликати наступного духа, вдарила його в горлянку.

Ланцюги порвалися, вона почула той звук, що бринів, наче скляне дзеленьчання, й духи розлетілися навсібіч.

Втікачі вже були в п’ятдесяти ярдах перед нею.

Два залпи накрили їх майже одночасно.

Вони навіть не здіймали щитів, а їхали тісно, щоби сховатися в тіні Сили жереб’яра. Більшість загинула миттєво. А на решту, збиту в купу й поранену, тих, що намагалися опанувати коней, які запанікували, впала погоня.

Останній се-кохландієць вмер за кілька кроків від неї.

Вона й шаблі не встигла вийняти.

* * *

Чекали на генерала на краю долини, споглядаючи, як нерегуляри ловлять вцілілих коней Блискавок. Це був жорстокий бій — лише кільканадцятеро Вершників Бурі вдалося взяти живцем, а решта билася до останку. Вся околиця була заслана тілами, в долині ж утворився цілий стос трупів, що сягав кінських черев.

Кайлін дивилася, як солдати копають неподалік гігантську яму. Як і сказав Ласкольник, а’кеери Завира з клаггирів мали розчинитися в повітрі. Бранці багато років просто не залишать підвалів. Трофейним коням випалять нові тавра й відішлють вглиб Імперії. Син Війни буде приречений на плітки й здогадки, а його конкурент навіть не довідається, кому він завдячує своєму спасінню.

Так велася політика на Сході.

Залізом, кров’ю й таємницею.

— Звідки… — Кошкодур завагався, ніби знав, що не повинен цього питати. — Звідки Сьомий знав, де ми є?

Якусь мить Ласкольник не відповідав, дивлячись углиб долини.

— Птахи, — буркнув нарешті. — Я сказав генералу, що якщо нас не можна буде знайти — то нехай дивиться в небо, шукаючи ознак чогось дивного. Яструби, соколи й шуліки ніколи не літають зграями.

Ті, хто почули відповідь, лише кивнули. Ніхто не питав, хто змусив степових мисливців так себе поводити. Чаардан — це чаардан. Кожен має свої таємниці.

Аберлен-ґон-Саве під’їхав до них у супроводі ад’ютанта й кількох членів штабу.

— Генерале Ласкольнику, — він нахилився в сідлі та відсалютував. — Імперія вам вдячна.

Кайлін придивилася до нього уважно. Прокляття, ані сліду від того зверхнього, ображеного на весь світ солдата, який вигнав їх із гарнізону. Командир Сьомого був непоганим актором.

— Генерале ґон-Саве, — кха-дар відсалютував. — Я не знав, що у вас є великий бойовий маг.

— Ванген-кан-Левав, — командир Сьомого заклопотано усміхнувся. — Майстер Стежки Вогню. Але він ще не великий маг. Тільки претендує на цей титул.

— Він упорався зі стіною холоду справжнього жереб’яра. Причому двічі, — кивнув Ласкольник. — Так чи інакше, це добра робота, генерале. Сьомий може пишатися.

Військові розпромінилися й випросталися в сідлах. Прокляття, вони поводили себе як солдати під час параду.

— Двадцять вісім убитих, тридцять поранених. Майже нічого, якщо мати на увазі шість а’кеерів і трьох жереб’ярів, — він не так похвалився, як відрапортував.

— Де решта? Ті, які відстали? І ті, які вас дурили?

— Нерегуляри їх вистежують. Решта чаарданів і повна хоругва йшли в кількох милях за погонею. Як ми й запланували. Жоден не втече.

Ласкольник кивнув.

— Тішуся, що ми змогли допомогти. Ви довідалися, хто зрадник?

Генерал кивнув.

— Так. Один із пастухів. Начебто мав родичів по той бік кордону, — ніхто не прокоментував минулого часу, який використав офіцер. — Якби ви не прогнали їх по всьому Ланварену, я мав би вдесятеро більші втрати.

— Це не ми.

Аберлен здивовано глянув на нього:

— А хто?

Кха-дар усміхнувся, нахилився в сідлі й поплескав коня по шиї.

— Це вони. Найкращі коні, яких можна купити, вкрасти або здобути в бою.

КОЛЕСО З ВІСЬМОМА ШПИЦЯМИ

Кайлін ішла вузькою вуличкою, тягнучи коня за вузду, а Торин телющився за нею, похнюпивши голову. Вона лаялася собі під носа такими словами, що, здавалося, навіть повітря морщиться й коливається. Чи, точніше, морщиться й коливається більше, ніж зазвичай.

Було гаряче. Сонце стояло в зеніті, а тіні прилипали до стін, наче шукали… притінку. Начебто вже й починалася осінь, але, як заявив вчора Кошкодур, літо пацнуло її по широкому заду й відіслало додому, а саме далі продовжило правити у Степах, ніби нічого й не сталося. У Літреві лише в криницях, що були викопані в найглибших підвалах, ще можна було знайти воду.

А Кайлін лаялася, опівдні човгаючи через усе місто, коли більшість мешканців сидить удома чи глибоко під будинками, віддаючи перевагу холоду підземних коридорів, а не задусі нагрітих кімнат. Клята Лея, кляте її щасливе сідло!

Усе розпочалося два дні тому, коли Лея вкотре зрозуміла, що її сідло потребує ґрунтовного ремонту. Взявши ж до уваги, як вона їздила на своєму конику, що нагадував поні-переростка, дивом було вже те, що це сідло протрималося стільки часу. Зазвичай вона привішувала до нього таку кількість саків і пакунків, що низький та коротконогий жеребчик збоку нагадував барильце на чотирьох волохатих ніжках. Два дні тому виявилося, що передня лука сідла тріснула, попруга тримається на кількох шматочках дратви, а ремені вимагають заміни. Власне, це сідло більше годилося для смітника, але Лея вважала його за свій талісман. Дбайливо ремонтувала, вкладаючи в цей шматок дерева, шкіри й заліза стільки грошви, що вистачило б і на три нових. Але ж навіть не це становило найбільшу проблему. Біда полягала в тому, що сідло було допасоване — виконане на спеціальне замовлення саме для її клятого поні! Ба більше, щасливий римар, який його зробив, мешкав на іншому кінці Літрева.

Чаардан, як завжди, зупинився у «Вендорі», а майстерня Барена-кар-Лева, як на біду, стояла точнісінько на протилежному боці міста. А це означало, що комусь — якомусь дурнику — доведеться віднести туди сідло на своїй спині, бо для Леї було очевидно, що пошкоджене спорядження не можна класти на спину кінську — воно ж могло поранити коника. А у самій Леї було лише п’ять стоп зросту, тож навіть не йшлося, щоб вона несла його самотужки.

Тому вона шукала когось на допомогу. Чи, скоріше, когось, аби обтяжити його обов’язком.

Та раптом на всіх у чаардані звалилося повно роботи.

Виявилося, що більшість панцирів потребує нагального ремонту: мечі, шаблі й сокири стали тупими, наче підкови, і якщо їх не нагострити цієї ж миті, то станеться щось страшне. До того ж у Літреві, схоже, почалася якась епідемія, бо кожен, хто мав у місті родину, миттєво мав поїхати до хворого родича. Файлен хотів відвідати наречену, а у відповідь на питання «Яку з них?» лише буркнув щось і швиденько вийшов. Кошкодур просто мовчки зник, і Кайлін готова була закластися, що він просто пиячить в якомусь підвалі. Дагена зачинилася в кімнаті й забарикадувала двері. Ніяр нагло вийшов, поклавши руку на черезплічник і нарікаючи на старі рани.

Усе мало скінчитися як завжди: Лея винайме в Аандурса віслюка з возом і сама повезе сідло в ремонт. Але в той час, коли вона шукала віслюка в чаардані, всі тікали.

Кайлін бігла, куди й завжди — до своєї другої сім’ї, хоча це й означало, що вона має плентатися у саму спеку крізь пів міста. Офіційно вона йшла, аби Анд’еверс оглянув праву передню підкову Торина, тож кінь чалапав за нею і був надто отупілим від жару, аби виказувати незадоволення.

Клята, клята Лея!

Вона наближалася до кузні, виразно чуючи стукіт молота й дихання міха. Мешкала тут кілька років, тож безпомилково вгадала, що працює лише мале горно. Зрештою, нічого дивного — за такої спеки кузня оживала лише ввечері й тоді в ній працювали до пізньої ночі. Пекло середини дня вбивало будь-яку активність.

Садиба верданно вигулькнула з-за наступного повороту. Нарешті. Кайлін здавалося, що ще кілька кроків — і вона впаде в пил дороги й не встане аж до вечора.

Шість будинків, нетипових для Літрева, були поставлені широким колом, що оточувало кузню. Усі були шириною приблизно у вісім стоп, але втричі довші; мали напівкруглі дахи, двері, скеровані на кузню, та малі віконця. Дівчина знала, що зовнішні завжди закриті товстими віконницями з хрестоподібною бійницею посередині. Кілька фургонів у захисному строю — так міг виглядати табір мандрівного каравану.

Ось чим було це коло. Караваном, який ніколи та нікуди не поїде.

Від цього в Кайлін завжди стискалося серце; від цього і від спокійної покори, із якою Анд’еверс приймав долю: свою та свого народу. Вона не могла повністю цього зрозуміти — це була одна з тих тем, на які поширювалася неписаний закон мовчання. У цій родині Фургонники верданно не розмовляли про власне становище навіть поміж собою.

Бо мандрівні міста верданно, що складалися із сотень, а часом і тисяч фургонів, уже не їздили Літеранською височиною, яку інколи називали Великою Північною височиною.

Вона рушила в бік будівель, коли з однієї із них вийшов високий чоловік. Анд’еверс. Усміхнувся, побачивши її, але відразу споважнів, окинув поглядом Торина, що стояв із похиленою головою.

— Ти маєш намір замучити його на смерть?

Авжеж. Конярі. Якби вона лежала скривавлена під копитами Торина, то все одно вони спершу подбали би про коня, а лише потім запитали, чому вона бруднить землю. Кайлін нахмурилася.

— Я також радію, дядьку, коли тебе бачу.

— Потім, Кайлін, потім. Наразі давай відведемо його до стайні.

Тут лише конюшня не була жилим фургоном. Її звели від самого фундаменту і, здається, вона була зручнішою, ніж міські будинки. Широкі бокси, поїлки завжди наповнені водою, та жолоби, повні вівса. Всередині панувала прохолода. Коні верданно привітали Торина приязним форканням.

— Витри його, вичисти й напій.

— Я вже чесала його сьогодні.

— Скреблом? — він проїхався долонею по кінській спині, якимсь дивом знайшовши шматочок брудної шерсті. Надів щітку на руку, подавши дівчині ще одну.

Сенсу протестувати не було. До того ж Торина вона отримала в подарунок від Анд’еверса, а вже хто-хто, а він розумівся на конях. Крім того, в стайні було прохолодно й приємно, а її кінь заслужив кілька хвилин уваги.

Чешучи коня, вона завжди дозволяла думкам вільно пливти.

Колись, тридцять років тому, таких фургонів, як оці, було десятки тисяч. Дехто стверджував, що їх було навіть добряче за сто тисяч. Поділені на клани та племінні зв’язки, рухомі міста їздили вздовж і впоперек усією височиною, що лежала на північ від Великих Степів, тож багато років нікому в доброму розумі не спадало на думку розпочинати війну із верданно. Численні та мужні, вони вміли блискавично перетворювати свої мандрівні міста на фортеці, об які ламали зуби будь-які армії. Вони охоче торгували із сусідами, мали чудових ковалів і римарів, а їхні сідла та упряж вважалися найкращими в світі. Чудові ремісники з величезними стадами скоту, що тягнулися за кожним караваном, були джерелом сили та багатства цього народу.

Проте ці величезні стада скоту й стали причиною їхнього падіння. Коли сорок років тому Батько Війни підкорив та обклав даниною всі племена Великих Степів, то запримітив ці стада. Він потребував м’яса та жиру, щоб наповнити шлунки стотисячної армії, шкір для наметів та панцирів, кісток та жил для луків. Першу велику війну се-кохландійці, як їх називали вже тоді, провели не з Імперією, а з Фургонниками верданно.

Мандрівні міста гинули одне за одним, бо кочівники мали кавалерію, а мешканці височини — ні.

Бо Фургонники не їздили кінно.

Ніколи.

Верданно вшановували Лааль Сіроволосу, Володарку Степів, у подобі камендеет — білосніжної кобили із золотою зірочкою на лобі. Вони мали легенду про свого першого володаря й про богиню, яка провела його Шляхом Безумства, направляючи його народ до землі обітованої. Відтак володар поклявся, що ані він, ані його нащадки ніколи не сядуть на кінські спини. Верданно все ж використовували коней — вони тягнули фургони, їх запрягали в бойові колісниці, а коли була потреба — тварини ходили під ярмом. Але кожен Фургонник, який опинявся на кінському хребті, незважаючи на обставини, за яких це відбувалося, миттєво виганявся з роду. Стара легенда творила основу їхньої духовності, пов’язувала роди й клани в народ, одночасно зв’язуючи їм руки.

Бо верданно кохали коней. Кохали їх шаленою, безумною любов’ю. Подейкували, що Фургонник радше дозволить своїм дітям померти з голоду, ніж його коні відчуватимуть скруту. Перебільшення, але незначне. Причому в своїх звичаях вони не були бездумними фанатиками. Із позбавленим побожності прагматизмом приймали те, що інші народи їздять кінно, тож робили все, аби полегшити коням життя, через що вважалися найкращими римарями в Степах. І ковалями. Елементи кінської збруї, які були створені в кузні Анд’еверса, поєднували в собі красу й практичність. Верданно були абсолютними майстрами у створенні такого товару. Зі схожим прагматизмом вони приймали й те, що під час війни можна ранити й вбивати коней ворога, але віддавати честь шляхетному супротивнику. Бувало й так, що після битви вони залишали трупи людей на поживу стерв’ятникам, а коням насипали височенні кургани.

Стара легенда перетворювала їх на піхотинців і колісничних, але не на кінноту.

Ось що призвело до їхньої поразки. Навчені в боях се-кохландійські армії перетинали шляхи великим караванам і зненацька нападали на них. Інколи їм щастило розбити міста в першому ж бою, але інколи караван нашорошувався верствою панцирних фургонів і перетворювався на табір-фортецю. Кочівники вчилися здобувати їх чарами та силою, тож дуже скоро жодне рухоме місто не могло почувати себе в безпеці. Битви щоразу ставали запеклішими, легкі колісниці верданно показували, на що вони здатні, бо їхні візниці недаремно вважалися найкращими в світі. Але колісниці не переможуть кавалерії, а надто такої, як се-кохландійська. Тож міста-каравани знищували одне за одним.

Найдовше трималося найбільше з них—Гав’лоод, Королівське Місто. Воно було утворене більш ніж десятьма тисячами фургонів, які були встановлені в потужний четверний мур і півроку відбивали атаки п’ятдесятитисячної армії кочівників. Чарівники верданно протидіяли жереб’ярам Батька Війни настільки плідно, що той врешті-решт заборонив своїм шаманам брати участь у боях, а бронзовошкірі войовники відбивали одну атаку за іншою. А тим часом всередині величезного фургонного міста паслися табуни. І це вони погубили захисників, які не змогли розлучитися зі своїми конями. Коли почалася облога, то під ніж пішли всі корови, воли та вівці. Але не коні. Трави всередині табору-фортеці було замало, і коли закінчилися запаси, а люди почали віддавати своїм тваринам власну їжу, останній володар верданно наказав розіп’яти ланцюг, що спинав фургони. Час великих караванів минув.

Дивовижно, але Батько Війни доволі лагідно поставився до переможених. Дозволив їм зберегти фургони, дозволив залишити частину табунів, дозволив навіть мандрувати Степами. Лише забрав дев’ять із кожних десяти штук скотини й вісім із десяти випещених коней. А ще наказав платити данину тим, що верданно вміли робити найкраще за все. Кінською збруєю. Бо ж для народу вершників добрі сідла й упряж були на вагу золота. Здавалося, що Фургонники втратили по війні менше, ніж більшість інших племен: вони надалі мали власні землі, фургони та частину табунів. Але більшість з їхніх коханих коней, які ніколи не знали на своїй спині сідла, тепер служили іншим панам. І це було раною, що ятрила їхні серця.

Кочівники досягнули війною з Фургонниками всього, чого хотіли. Захопили тисячі голів худоби й коней, а ще забезпечили собі безперервне постачання найкращого кінського обладунку на світі. А кінна армія, що готувалася до атаки на Меекхан, потребувала його в необмеженій кількості. Через кілька років після нападу на Літеранську височину величезні се-кохландійські армії ринули на захід, на Імперію, яка цього не очікувала.

Чотирма роками пізніше, після великої битви за Меекхан, Батько Війни втратив шістдесят тисяч войовників. Цей час знадобився меекханцям, щоби створити, озброїти й вишколити кінну армію, яка майже дорівнювала армії кочівників, а перевагу над ними мала в підтримці вмілої, мужньої та затятої піхоти. Напад на Імперію закінчився для се-кохландійців поразкою, якої вони не знали вже довгі роки, і призвів до вибуху повстання Фургонників.

Повстання було криваво й безжально придушене, бо знову виявилося, що під час битви колісниці не можуть зрівнятися з кіннотою, але верданно й надалі не бажали відмовлятися від своєї традиції. Та цього разу й мови не було про лагідне ставлення до повстанців. Кожне із захоплених міст-таборів безжально грабували, мешканців вирізали або гнали в неволю, на південний схід. Нарешті, коли поразка стала очевидною, гігантські каравани рушили в свою останню мандрівку на південний захід, аби, оминувши Олекади, шукати прихистку на території Імперії. Верданно й досі мають пісні та легенди про ту мандрівку, яку назвали Кривавим Маршем. Про каравани, що рухалися степом і були розтягнені в багатомильні колони шириною в двадцять фургонів, та про кочівників, які безперервно їх атакували. Про стріли, що свистіли в повітрі, про пожежі в травах, що були розведені, аби поглинути бунтівників, про битви чаклунів, під час яких повітря змушувало кипіти кров у жилах і випалювало очі в черепах.

Якби се-кохландійці мали таку ж армію, яка підкорювала землі верданно, то вдарили би нею на захід — то до прикордонної річки не дістався б жоден із караванів. Але цвіт армії кочівників тлів у землі далекого краю, й лише тому після мандрівки, що тривала двадцять п’ять днів, перша з великих колон дісталася Імперії. І тоді дві тисячі фургонів зупинилися біля широкого броду, бо на іншому його боці стояло тридцять тисяч меекханських солдатів.

Імперія не знала, що робити з цими людьми: чи зупинити їх на кордоні, чи взяти до себе. У першому випадку досить було почекати, поки кочівники закінчать історію, мало чим ризикуючи; кров утікачів тоді не заплямувала б землю Імперії. У другому випадку десятки — а може, й сотні тисяч — біженців осіли б на Сході, додаючи свої закони та звичаї до законів та звичаїв народів, які вже тут мешкали. А ситуація на цих теренах і без того залишалася напруженою.

Бо Схід був дивний. Дивний на тлі інших провінцій. Дикий, викривлений та варварський. У центральних провінціях, що лежали навколо Кременевих гір, на Півночі чи на Півдні, який був колискою Імперії, вже багато років як усе вляглося, а тому стало цивілізованим і спокійним. Нудним. Щоправда, десь там, у високих горах Великого хребта, досі тривали якісь битви й сутички. Час від часу кривавив і Південь, але це не було проблемою. Звичайна прикордонна шарпанина. Зате Схід нагадував діжку, в якій намішано сотню різних фарб, і раз у раз доливаються нові й нові кольори.

Так відбувалося, бо на відміну від Півночі, замкненої стіною гір, чи Півдня, обмеженого пустелями, Схід залишався відкритим. Роками крізь кордони туди-назад проходили різні племена й народи, приваблені достатком і безпекою, що їх обіцяли землі Імперії. Бо ця річка, умовно визначена кордоном, з тим самим успіхом могла текти в п’ятдесяти милях східніше чи західніше.

Храм Лааль Сіроволосої, колишній володар цих земель, визнавав такий стан речей. Ба більше, прикордонні народи сповідували культ Володарки Степів. Тож Імперія мала погодитися з фактом, що частина східних провінцій залишається меекханською лише за назвою.

Звичаї, вірування, мови й традиції тутешніх народів ткали різнокольоровий килим, який приваблював різноманітних купців, відчайдухів і ризикових людей. На Сході можна було за кілька місяців дістати казкового багатства, а за кілька годин програти його в кості. Можна було з вітром за спиною та шаблею в руці шаліти Степами чи, заклавши власну майстерню, працьовито збільшувати статки; хоча і в цьому разі треба було вміти сидіти в сідлі й стріляти з лука, щоб ті, хто обрав легший шлях до грошей чи мотузки, не пограбували тебе до останньої монети.

Із центральних провінцій сюди з’їжджалися молоді шляхтичі, спраглі до пригод і волі; селяни, які шукали щастя й шматочка власної землі; ремісники, які не могли дочекатися прийняття в цех; незадоволені гільдійською ієрархією чародії; колишні солдати, які мали тільки меч і власну кров для найму; поети; музики й вільні душі всілякої масті. Так само зі сходу тягнулися різноманітні племена, які давно звикли, що річка — це добрий водопій, а не місце, де треба платити мито: вегренґи, геариси, кемланери, минґони та інші. Інколи навіть доходило до сутичок і різанини, а часом хтось у когось крав табун. Та не завжди нападниками були кочівники. Але здебільшого тут торгували, обмінювалися новинами й зупинялися, щоб перепочити під час мандрів Степами.

Усе змінилося, коли на східний краєчок Великих Степів прибули племена, що звали себе се-кохландійцями. Двадцять років вони підкорювали місцеві народи, силою забираючи їх до свого царства за цілковитої байдужості Імперії. А потім вдарили на Північ, по верданно. А після цього — і по Меекхану.

Та війна ще більше змінила обличчя Сходу. Більшість місцевих племен, що мешкали по обидва боки прикордонної річки, зберегли лояльність Імперії. Принаймні не підтримали нападників. Лише кілька груп охоче долучилися до се-кохландійської кінної армії, грабуючи, вбиваючи та показуючи шлях углиб Меекхану. Після поразки Батька Війни та повернення до старого кордону меекханці повелися згідно зі своїм звичаєм: м’ясо та хліб — приятелям, залізо та вогонь — ворогам. Недобитки таких племен як мінґони чи кайєри були відігнані за річку, вегренґи та геариси отримали право на громадянство й свободу мандрів вздовж кордонів. У цьому не було завеликої милості, бо саме серед цих народів армія Імперії рекрутувала більшість своєї легкої кавалерії. Охорону кордону ущільнили, розташовуючи бойовий табір через кожні кільканадцять миль, а за кожні кількадесят — сильні гарнізони, укріплюючи лінії оточених мурами міст і поселень. На західному його боці знаходилося кількадесят племен і родів, вірних Імперії, яким, згідно із наданими привілеями, дозволили зберігати власні звичаї, вірування й традиції. Але це породжувало непередбачені проблеми, бо деякі з тих племен користалися племінною магією, яка не була прийнятою Великим Кодексом. Інші доволі легковажно ставилися до Володарки Степів, що доводило жерців найбільшого східного храму до шалу. Треті не перервали контактів із кровними, які мешкали на Сході, незважаючи на офіційну політику меекханського престолу.

І все це відбувалося під постійною загрозою наступного нашестя. Східні провінції починали нагадувати якусь випадково долучену до Імперії країну, яку заселяють напівдикі племена, що мають дивні закони та віддають перевагу місцевим звичаям.

Так думали політики — для них тисячі верданнських фургонів стали б лише черговою проблемою, яку вони охоче звалили б на голову Батька Війни. Навіщо провокувати потужного сусіда? Навіщо саджати собі на шию тисячі нових мешканців, які, може, не захочуть підкорятися імперському праву, і що гірше — не захочуть сплачувати податків? Навіщо взагалі робити щось? Нехай ця проблема вирішиться сама собою.

Але меекханською армією командувала людина, яка походила зі східних степів і, як казали, була творцем мало не всієї імперської кавалерії. І вона краще ніж будь-хто з політиків розуміла спосіб мислення Батька Війни. Тож коли перші фургони затрималися перед річкою, цей чоловік переїхав брід у супроводі кількох прибічників і оцінив прибульців. Не міг не знати їх вартості як ремісників і коноводів, але хотів на власні очі переконатися, яких людей виплюнув із себе Кривавий Марш. А потім одним жестом указав їм дорогу на Захід.

Річку перейшло близько двадцяти тисяч фургонів і понад сто п’ятдесят тисяч людей. А коли на іншому березі встали се-кохландійські а’кеери, а їх командир, заїхавши в річку, крикнув: «Ці раби наші! Віддайте їх!», Ґенно Ласкольникусміхнувся й відповів: «Тож ідіть і візьміть їх».

Кайлін дуже сумнівалася в реальності такої версії подій, але це була надто красива історія, щоб її не повторювати.

Бо кочівники тоді розвернули коней і поїхали на схід. Бо політику інколи треба провадити, демонструючи броньований кулак, про що, здавалося, забув дехто з дипломатів Імперії.

Але чиновники все одно вирішили спробувати якось навести лад із цим несподіваним клопотом. Їм не подобався вигляд тисяч нових, вільних наче птахи, номадів, що мандрують уздовж усього східного кордону. Тож аби не допустити, щоб таке сталося, вони швидко видали так званий закон про колеса.

Іншими словами, наказали зняти ті з фургонів.

Відтоді, за згодою відповідної влади, кожен Фургонницький рід мав право раз на п’ять років приладнати колеса на свої фургони й помандрувати на нове місце. Потім колеса знову знімалися, а фургони перетворювалися на довгі хати. Як ті, на які Кайлін саме дивилася.

Вона бачила караван, який був зупинений на місці шматком пергаменту й печаткою урядовця.

Якби ж та сволота потрапила в її руки…

З іншого боку, аби не цей закон — може, вона ніколи б не зустрілася з родом Калевенгів. Бо замість того, аби шукати місце для поселення, вони найімовірніше мандрували б зі своїм племенем.

Вони мовчали майже чверть години, вичісуючи кінську шерсть. Кайлін перша втомилася від тиші.

— Що тітонька говорить про спеку? — заговорила нарешті.

— Що вона триватиме принаймні ще місяць. Може, довше. Якщо так піде й далі — ціна вівса підстрибне до небес.

— Ну а в місті всі говорять, що якщо так піде далі — то се-кохландійці почнуть наступ. У всіх Великих Степах уже не вистачає трави для їхніх табунів. Тож їм доведеться шукати нові пасовиська, якщо скотина почне вмирати. Або нових тварин.

Коваль припинив чесати коня й глянув на дівчину понад кінською спиною, а тоді повернувся до праці.

— Я чую таке щороку відтоді, як ми тут оселилися, Кайлін. Кочівники от-от прийдуть — вже були помічені великі крила їхньої армії, а окремих а’кеері бачили на нашому березі річки. Будь-якої хвилини вони будуть тут і почнуть палити, ґвалтувати й вбивати. Хіба що це відбудеться в іншій послідовності. За сухої погоди вони прийдуть, аби захопити наші табуни, за злив прийдуть, аби захопити наші землі, бо ті лежать вище. Коли буде не сухо й не мокро, а на наших полях вродить — то прийдуть, напевне, тому що зміцніли й бажають грабувати, бо їм нудно. Аби не се-кохландійці, цілий рік нам не було б про що говорити, а дехто взагалі не відкрив би рота. Осінь почалася, тож жоден дурень уже не розпочне війни: збіжжя вижате, фрукти в садах зібрані, а комори замків і міст повні. Крім того, всі говорять, що в се-кохландійців от-от почнуться інші проблеми.

Еге ж. Плітки про болячки Йавенира вже пішли у степи. Навіть сама Лааль не зуміла б їх утримати.

— А військо, яке з’явилося на кордоні? Не кажи, дядьку, що ти не чув.

— А чув, чув. Десь вісім чи десять регулярних полків. Може, дванадцять тисяч коней. Якщо Імперія готується до битви й не може виставити більшої армії — то в нас серйозні проблеми. Але ні, не буде ніякої війни. А якщо щось і прийде — то це буде справжня осінь: така, що розмочить Степи й перетворить їх на баюру. А потім прийде зима зі снігами. А потім знову настануть весна та літо. Слово коваля. Вочевидь, якщо Ласкольник хоче знати, що я думаю про все це, то нехай сам і запитає мене.

Анд’еверс насмішкувато їй усміхнувся. І Кайлін повернула йому цю усмішку.

Верданно були високим, сухорлявим народом із темною шкірою й темним волоссям. Переважно мали зріст більше шести стоп, були пропорційно збудованими, а їхні обличчя мали своєрідну красу: гострі риси, високі вилиці й злегка мигдалеподібні темні очі. Сліди їхньої крові можна було знайти в багатьох племенах Великих Степів, бо за часів до приходу се-кохландійців чимало караванів мандрувало поза Північною височиною.

Коли коваль усміхався, на його щоці морщилися два короткі шрами, надаючи обличчю по-справжньому дикого вигляду. Вона без проблем могла уявити, як він у легкій кольчузі однією рукою править бойовою колісницею, а другою — кидає у ворога дротики.

Але для цього їй доводилося користатися виключно уявою, оскільки Анд’еверс ніколи не говорив про своє минуле. Ніби він народився лише з прибуттям на землі Імперії.

— Тітонька в будинку?

— У кухонному, як завжди. Сказала, що ти, напевне, сьогодні прийдеш, а тому варить величезний, наче діжка, казан сирного супу.

— Тож добре, що я сьогодні прийшла, еге ж, дядьку? Бо інакше супчик би геть скис.

— Ха-ха. Добрий жарт, дівчино. Добрий жарт.

Родина коваля, разом із ним та дружиною, налічувала дванадцятеро осіб. Семеро синів і три дочки — прибрані родичі Кайлін, були гордістю та скарбом Анд’еверса, але й найбільший казан супу не став би для них проблемою. Добре, що кузня приносила непоганий прибуток. Двоє найстарших хлопців уже вилетіли з домашнього гнізда й поїхали проти волі батька на Північ, у Манделлен, де повстало найбільше верданнське нібито-місто. Таким був побічний ефект «Закону про колеса». Фургонники підкорювалися йому, але виключно по-своєму.

Навколо Манделлена, малого села, що складалося з кількох хатин, виросло перше з великих міст-таборів, чиї мури повстали з тисяч бойових фургонів, а господарства, вулиці й торговельні площі визначало розташування жилих возів. Фургонники поставили свої рухомі будинки так, наче ставили на височині мандрівний табір, а після цього — зняли колеса. За один день у чистому полі виникло тридцятитисячне місто. Одне з кількох, що були на Сході. Губернатор намагався протестувати, але верданно показали йому відповідний абзац у підписаному ним самим «Законі про колеса». Фургони можуть затримуватися поблизу меекханського міста або села, але для цього їм треба зняти колеса. Проте не було вказано, скільки тих фургонів може бути.

Справа дійшла до самого імператора, але той начебто лише кинув оком на документ й усміхнувся. Бо хоч закони в Імперії не завжди були найкращими, але їх завжди дотримувалися. Крім того, тридцятитисячний бойовий табір, поставлений на шляху можливого наступу се-кохландійців, був вартий більшого, ніж декілька фортець. Особливо якщо взяти до уваги, що його жителі так ненавиділи кочівників, як мало кого ненавидять на світі.

Потроху вони закінчили чищення Торина. У Кайлін виникла легка підозра, що її кінь лише тому й дав витягти себе зі стайні при заїзді, що знав, який прийом його тут очікуватиме. Вона усміхнулася й лагідно поплескала його по спині.

— Радієш, що ми повернулися додому, га?

Торин повернув до неї голову й лагідно форкнув.

— Добре ладнаєте?

— Добре, дядьку. Він впертий, напівдикий і трохи забагато любить кусати інших коней. І людей також. Але якщо на це не зважати — то це найкращий кінь у чаардані, — Кайлін зняла скребло, вичистила його та поклала на місце. — Хто працює?

— Близнюки. І якщо я добре розуміюся в житті, радше знову дуріють, ніж роблять щось корисне. Але що ж, краще нехай сидять у кузні, ніж ходять по корчмах. Йди привітайся, а тоді лети до тітки, бо вона лусне від нетерплячки.

* * *

Кузня складалася із добротного даху, що стояв на чотирьох таких самих добротних стовпах, та плетених із верболозу дірчатих стін. Спадок караванів. Якщо ставили майстерню, то саме в такий спосіб: дах, стовпи й символічні стінки. Таку можна швидко поставити і так само швидко згорнути, якщо треба вирушати далі. А ще за такої спеки стіни з гілля не тримали тепла всередині. Інакше там не вдалося би працювати.

Та жар все одно виривався зсередини, зупинивши дівчину на порозі. Раптом їй здалося, що спека найгарячіших годин полудняне настільки вже їй і докучала. Принаймні якщо порівняти з тим, що діялося поблизу горна.

Проте двом смаглолицим молодикам це аж ніяк не заважало. Вони роздяглася до пояса, залишивши на голому тілі шкіряні фартухи, та увивалися навколо ковадла. Молоти гепали по шматку мало не до білості розжареного металу, з кожним черговим ударом надаючи йому все більш видовженої форми.

— А батько знає, що ви тут псуєте добре залізо? — запитала вона біля входу, перекрикуючи гепання.

Навіть заскочені зненацька, вони не озирнулися й не здригнулися. «От паразити», — усміхнулася вона. Вочевидь знали, що вона прибула додому, але цієї миті найважливішим для них був шматок заліза, який вони безжально плющили на ковадлі. Проблема відповідної температури, сили, напрямку та частоти ударів була важливішою, ніж необхідність привітати зведенячку.

Нарешті один із братів швидким рухом переніс метал до діжки з водою. Засичало. Здійнялася невеличка хмарка пару.

Близнюки спершу витягнули результат своєї праці, уважно придивилися до нього і лише після цього перевели погляди на Кайлін. Вишкірилися одночасно, ідентичними насмішкуватими гримасами.

— Здається, у Степах щось сталося, якщо вже кузинку принесло до нас.

— Напевне, вся вода спалилася, а весь вогонь випарувався, чи якось так.

— Мене не було щось із десять чи дванадцять днів, малі, не перебільшуйте.

Фен’дорин та Ґен’дорин були молодшими синами-близнюками Анд’еверса, ідентичними як дві краплі крові, що, згідно з віруваннями верданно, прирікало їх до дивної та покрученої долі. Втім наразі вони сиділи вдома й під приглядом батька вчилися ремеслу. І зростали. Їм було ледве п’ятнадцять років, але за останній рік вони вистрелили вгору на добрих чотири пальці. Цей темп найбільш дивував у родині хіба що Кайлін. Інколи вона не провідувала коваля місяць чи довше, мандруючи прикордонням із чаарданом, а коли нарешті поверталася до кузні, виразно бачила чергові пів пальця зросту, які додалися до них. Та незважаючи ні на що, вона й далі називала їх малюками, адже була їхньою зведеною старшою сестрою, тож хлопці повинні були її слухати.

— Що ви там майструєте, га? Для підкови надто просте, а для меча — закоротке. Буде з того щось більше, ніж жменя вухналів?

Фен’дорин — вона впізнала його по малому шраму над лівим оком — підняв шматок уже потемнілого та вихолодженого металу й подав їй. Зброя, це було помітно відразу — клинок був дивним і знайомим водночас. Лезо в дванадцять пальців виразно розширялося та загиналося догори. Але загиналося наперед так, що ріжуча кромка опинялася на внутрішньому боці. Вона тримала в руках лезо кавайо — бойового ножа верданно, який також звався різачем горлянок або різником черепів. Важив зо два фунти, а після додавання руків’я та малої гарди стане ще трошки важчим. Таким клинком можна легко відрубати руку чи розрубати голову навпіл. А якщо кольчуга не виявиться насправді міцною, то укол кавайо прошиє її, мов лляну ганчірку. Ці ножі вважалися настільки добрими, що ними охоче озброювалися не лише Фургонники. Зброя войовників.

— Батько знає? — запитала вона тепер поважно й відразу скривилася від власної дурості. Вочевидь, він знав. Знав про все, що робилося в його кузні.

Обидва зверхньо посміхнулися.

— А другий? — це питання хоча б мало сенс.

Ґен’дорин зняв другий клинок з полиці біля стовпа. Ідентичний до найменшої деталі, але вже майже закінчений. Ріжучий край загартований і попередньо загострений. Завдяки трохи хвилястому візерунку блакитної сталі клинок справляв враження легкості й швидкості, незважаючи на широкий і тупий хребет. Коли метал насадять на руків’я та остаточно вигострять, він стане вбивчою і красивою зброєю.

— І коли ви маєте намір їх закінчити?

— За місяць, бо немає поспіху. Іще треба виготовити руків’я та піхви, а ще гостріння й шліфування. Все це треба зробити добре, еге ж, Фене?

Фен’дорин усміхнувся й обережно поклав обидва клинки на полицю.

Близнюки були синами коваля й власноруч виконували свої кавайо. За місяць, коли вони закінчать працю, Анд’еверс піддасть їхні ножі прискіпливому огляду та випробуванню. Перевірить гостроту, баланс, гнучкість. Якщо все виявиться добрим — а знаючи близнюків, Кайлін у цьому не сумнівалася, — обидва хлопці увійдуть у світ чоловіків. Як і решта її зведених братів. І тоді в будинку більше не буде дітей — лише самі дорослі.

Щось зміниться назавжди.

Вона щиро усміхнулася.

— Хлопці, я рада. Дуже. Саме час.

Вони уважно глянули на неї, а тоді поважно кивнули.

— Знаємо, Кайлін. Саме час.

Пізніше вона думала, що її мала б насторожити така раптова повага близнюків, які зазвичай кепкували з усього. Але було так спекотно, що вона думала лише про те, аби сховатися під дахом та випити щось, у чому буде хоча б трішки води.

— Йду до тітоньки. Ви ж тут не зіпсуйте нічого, добре?