Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід

* * *

Відомість прийшла за три дні. Альтсін провів їх, попиваючи вино перед закладом старого Гаверса й час від часу із похмурою веселістю помічаючи поблизу когось із людей Цетрона. Товстун не брехав, говорячи, що накаже приглядати за ним. Але швидше за все, інформація про те, що молодий злодій сидить на лавці та вливає в себе нові й нові глеки вина, подіяла на ватажка гільдії заспокійливо, бо третього дня Альтсін лише раз помітив підлітків, що крутилися поряд. Вони були з тих, про кого він напевне знав, що ті служать Цетрону як очі й вуха. Пізніше він залишився сам із вином, смаку якого не відчував, і з думками, які не бажали відступати. А найзавзятіша з них штовхалася в його голові з ясним повідомленням, яке звучало приблизно отак: «Іще не запізно відступити.

Ти ще можеш прикінчити своє вино, повернутися до кімнатки в кам’яниці, до свого простого нецікавого життя». І тут думка починала іронічно шкіритися. «Санвес сам винен», — казала вона, — «а ти й так зробив більше, ніж хтось інший. Ти навіть ризикнув сходити до Клавеля й зустрітися з його колишньою коханкою, що в найкращому випадку могло скінчитися тим, що ти знайшов би спокійне місце для роздумів на дні милого, темного льоху. Якби баронеса не виявилася притиснутою до муру… Поки тому, що тобі вдалося звідти вийти, ти завдячуєш лише своєму щастю. Можеш без відчуття провини відступити, й ніхто, навіть сама Клег, патронка злодіїв і вбивць, не матиме до тебе претензій. Врешті-решт, її ж не звуть володаркою самовбивць». «Це ж так просто», — спокушала думка далі, — «встати з лавки й зникнути в морі Низького Міста, де живе чверть мільйона людей».

Думка була ясною та впертою. Йому здавалося, що вона стукає до нього зсередини черепа, розпихає ліктями, чіпляється до інших думок і незалежно від того, як далеко він намагався цю думку запхнути, вона раз по раз випливала нагору.

І незважаючи на це, — а може, й саме тому, що вона була настільки впертою — він потягував вино й чекав на знак.

Служниця з’явилася надвечір третього дня. Йшла посередині вулиці, несучи в руках, як вони й домовилися з баронесою, два кошики на закупи.

«Два дні», — заскиглила думка, — «ти маєш два дні, щоби сховатися й навіть виїхати з міста. Потім не буде шляху назад».

Альтсін посміхнувся без радощів і налив собі по самі вінця. Випив поволі, вперше за три дні відчуваючи повний, багатий аромат молодого вина.

Починаємо.

* * *

Прийом.

Цього він, щиро кажучи, не сподівався. Як і баронеса. Кілька разів вона підкреслила, що граф Терліх попросив її, аби вона організувала для нього прийом у його головній резиденції. Пояснював це тим, що нібито вже багато років його будинку бракує жіночої руки, а Дарвенія Левендер славиться своїм смаком.

— Відразу видно, що він небагато знається на цих справах, — говорила вона, метушачись у рожевій кімнатці.

Злодій сидів за бюро й читав листа від графа. Десять днів! Вона мало не верещала — в них лише десять днів на організацію найважливішого прийому в історії міста. Причому в резиденції, яка століттями не бачила такої зустрічі! В Аусерії, найстаршому районі Високого Міста. У палаці, який ще пам’ятав часи, які були до меекханців, у палаці, побудованому таким чином, щоби витримати можливу облогу. Без бальної зали, без нормальної кухні, з підвалом, наповненим пилом і павутинням, бо граф не дбав ані про їжу, ані про вино, ані про інші радощі тіла. І вона мала все це привести до ладу ледве за десять днів!

— Уже за вісім, — нагадав він, закінчуючи листа.

Вона лише кинула на нього злий погляд.

Насправді навіть якби граф попросив би про бал за десять годин, це не мало б великого значення. Усі течії у Високому Місті зараз прямували до нього, тож тепер люди зволікали б зі шлюбами й похоронами, аби тільки не засмучувати нових володарів. А на прийомі їли б старі сухарі, запиваючи дощовою водою й хвалячи гостинність та вишуканість смаку господаря. Але Бендорет Терліх повівся більш ніж мудро, попрохавши баронесу про послугу. Тепер, якщо гості будуть незадоволені, то винною виявиться саме вона. І це вона може втратити позицію, пошану й повагу.

До листа було додано список гостей, яких граф мав бажання зустріти на прийомі. Більше ніж сотня прізвищ, окрім прибічників Терліхів. Усі — вершки Виссеринів і, що найдивовижніше, Ферлес-ґур-Дорес разом із дружиною, синами й кількома найпалкішими прихильниками. Запрошення ватажка ворожої групи на прийом, напевне, мало би стати тріумфом союзу графа з Виссеринами і до того ж відразу по тому, як розкрили невдалу спробу замаху на господаря. Це мало стати або рукою, простягненою до згоди, або ж оголошенням війни.

— При вході я повинна відбирати в кожного чоловіка зброю, а в жінок — шпильки для волосся й гребені з гострими зубцями. А також треба найняти дюжину тих, хто куштуватиме їжу, і ще й таких, хто може користуватися магією. А краще за все — всіх розмістити в окремих кімнатках.

— Так. А ще краще відіслати кожному запрошення із різною датою прийому, — пробурмотів Альтсін, закінчивши читати.

Він склав листа. Насправді шукав лише одне прізвище, й вочевидь, знайшов його мало не на початку списку. Евеннет-сек-Ґрес мав стати одним із почесних гостей.

— Що тепер, баронесо? Як ми зуміємо передати графу капшук?

Та ще й так, аби він зацікавився його історією? Якщо я правильно розумію, Бендорет Терліх впертий і незалежний, а тому має сам зробити відповідні висновки.

— Це правда. Він ніколи не дозволяє, щоби хтось говорив йому, що він має думати й робити. Тому, зрештою, в нього стільки прибічників.

— Тож?

Аристократка зупинилася, зітхнула.

— У мене немає конкретного плану. Я думала про те, щоби просто відіслати капшук йому разом із листом і просити, щоб він перевірив, хто й кому платив з нього грошима.

Він похитав головою.

— Ні. Я не випущу його з рук і не довірюся якомусь посланцю. Зрештою, я готовий закластися, що граф нині отримує десятки, а може, й сотні листів щоденно. Це доволі… непевний спосіб. Якщо капшук десь загубиться — ми втратимо останній слід між сек-Ґресом і всією його інтригою.

Вона кисло посміхнулася.

— Непевний? Ти хотів сказати «дурнуватий» або навіть «боязкий», правда? Знаю, знаю. Тепер, коли виявилося, що граф не пов’язує мене із Санвесом, я могла б відійти від усієї цієї історії без жодної проблеми. Досить і того, що я розіграю комедію із двійником і організую цей прийом так, щоб задовольнити Терліха. Так я отримаю сильного приятеля і, хтозна, може, навіть захисника, — жінка нахилила голову набік і накрутила на палець рудий локон. — Може, я навіть стала б його… організаторкою прийомів, бо тепер йому доведеться робити їх частіше. Це дало б мені позицію, про яку я досі навіть не мріяла. Навіщо мені якась дурнувата помста?

Вона посміхнулася ширше, змірюючи злодія уважним поглядом.

Незважаючи на, здавалося б, легкість, із якою вона це говорила, її погляд залишався непорушним і уважним. Альтсін кивнув: і справді, вона втрачала набагато більше, ніж він.

— Авжеж, — відповів він посмішкою, настільки ж широкою, наскільки й штучною. — Проте справа не в графі, а в бароні сек-Ґресі. Якби ти це так залишила — яку мала б впевненість, пані, що якось Евеннет не надішле тобі листа чи посланця із відомістю, після якої ти станеш заручницею його доброї волі?

— Це правда, — визнала вона. — Але якби мала капшук, то, може, він не насмілився б відкрито мене звинувачувати? Віддаси його мені?

Він вишкірився ще ширше.

— Авжеж, ні. Він у безпечному місці. Тут я міг би його зненацька випустити з рук, намагаючись витягнути ножа з-за спини.

— Ти мені не довіряєш, — ствердила вона більше весело, ніж обурено. — Чому?

— Бо ти мала кілька днів, щоб вигадати якийсь план, а пропонуєш найпростіший та найбоязкіший, — Альтсін стенув плечима. — Бо ми, люди з Низького Міста, наперед не довіряємо вам — людям із Високого. Переважно тому, що це ви ввели розподіл на Низьке й Високе. Я бачив перед твоєю резиденцією шістьох вартівників замість одного, як це було останнього разу. Ну й, вочевидь, я добре знаю, що ти можеш втратити більше, ніж я, а Санвес був лиш іграшкою, коханцем, яких у тебе чимало. Насправді це не твоя помста.

Дивився їй просто в очі, намагаючись не кліпати. Шукав… гніву, злості, болю? Презирства чи зверхності. Хоча б чогось, що дозволило б йому оцінити, як сильно баронеса готова ризикнути.

Вона кліпнула першою. Раптом очі її стали скляними й вологими. Вона стиснула кулак.

— Вийди, — кинула коротко.

— Але…

— Вийди негайно й не повертайся, поки я тебе не покличу, — вона розвернулася до хлопця спиною. — Або ж я викличу тих шістьох вартівників. Ну ж бо!

Він вийшов, старанно зачинивши двері. Сперся об стіну, склав руки на грудях. Служниця, що проходила повз, кинула на нього короткий погляд, але відмітивши його шовки й оксамити, опустила позір і побігла далі.

В резиденції панувало відчутне пожвавлення. Всі, від хлопців на побігеньках до якогось здоровила в лівреї першого лакея, бігали туди-сюди, носячи якісь папери, пакунки, кошики, а інколи навіть меблі. На перший погляд здавалося, що баронеса готувалася виїжджати з міста. Але якщо вона мала за кілька днів перетворити стару резиденцію Терліхів на місце для балу, то мала скористатися тим, що було під рукою. В цьому випадку — обстановкою власного будинку. Нарешті двері розчинилися.

— Увійди.

Цього разу це вона всілася за бюро.

— Мовчи, — кинула, ледве він переступив поріг. — Не говори, якщо я тебе не запитаю. Не стався до мене зверхньо або із насмішкою. Досі я вибачала таке, бо знаю, чому ти так поводишся. Ти виріс на вулицях і в порту, скуштував жорсткого життя, обманював, крав і вбивав, щоб вижити. Але ти вважаєш себе кимсь кращим і мудрішим, людиною з більшим досвідом. Санвес у цьому був схожим на тебе. Така ж мішанка з відчуттів приниження, нахабства й гніву. Але те, що я приймала в ньому, неможливо прийняти в тобі. Я й за менші провини наказувала хльостати людей та викидати їх на брук. Але не думай, що все в своєму житті я переводжу на гроші та інтерес. Розумієш?

Він придивився до неї уважніше. Власне, вона не змінилася. З’явилося лише трохи темних кіл під очима, на дні яких тепер горів крихітний вогник. І злодій не бажав розпалювати справжнє вогнище.

— Так, пані. І що ти плануєш?

* * *

Капітан корабля. Альтсін встав перед дзеркалом і ще раз оглянув своє віддзеркалення. Вона наказала йому підстригти волосся таким чином, наче йому доводилося ховати його під шкіряним капелюхом. Заборонила голитися, бо в Ар-Міттарі тепер була мода на кількаденну щетину. Баронеса нашмарувала його обличчя й передпліччя якоюсь маззю, яка, коли висохла, зробила його шкіру темнішою, наслідуючи засмагу того, хто цілі дні проводить на палубі корабля.

— Не можеш піти на прийом як купець, майстер цеху або чародій з Низького Міста, бо тут усі більш-менш знані — відомі. Було б підозріло, якби я запросила когось мало важливого. Ми нічого не зуміємо зробити з твоїм акцентом, тож ти не можеш прийти і як шляхтич з провінції. Тебе розпізнали б, щойно ти розкрив рота. Тож залишається капітан корабля з-поза міста. Всі моряки говорять на схожий манір, тож портовий акцент нікого не здивує. Як організаторка я можу запросити кількох осіб не зі списку. Зазвичай це непогана можливість, аби ввести в товариство нові обличчя. Так часто робиться, тож ніхто не повинен здивуватися.

Вона пояснювала це, наказуючи йому міряти все нові версії вбрань, поки, нарешті, не обрала те, що складалося з важких чобіт, суконних штанів, підперезаних широким поясом, сорочки й шкіряного кубрака, імпрегнованого олією та оздобленого такою кількістю срібних клепок і кілець, що той виглядав мало не як кольчуга. Все разом із металевими елементами було забарвлене в глибокий чорний колір. Лише на лівий зап’ясток вона наказала йому надіти браслет із полірованої сталі, із двома схрещеними веслами. Пояснила, що то символ капітана галери.

— Це найновіша мода серед багатих міттарських моряків, як на мій смак, така собі. І до них доволі далеко, тож ніхто не буде здивований, що в тебе немає тут родичів чи знайомих. Останнім часом Ар-Міттар наклав паскудні податки на наших купців, які намагаються купувати обладунки в їхніх зброярів. Взагалі на сталь і залізо. У відповідь наша Рада наклала настільки ж потужне мито на їхні кораблі з залізними виробами, тож торгівля обладунками й іншими такими речами завмерла. Але нещодавно з’явилася чутка, що група ризикованих та енергійних арміттарських капітанів готова допомагати нашим купцям, випливаючи з Ар-Міттару з кораблями, наповненими обладунками та іншим залізом, навантажуючи все це на їхні борти подалі від порту. Граф якось виказав зацікавленість такою ідеєю. Будеш одним з тих капітанів, які бажають запропонувати послуги від імені тієї групи.

Потім вона говорила тихо, мало не пошепки, повторюючи кільканадцять найважливіших прізвищ, які він мав запам’ятати, і всю інформацію про Ар-Міттар, яка, з її точки зору, могла йому надатися. Це виглядало так, наче вона намагалася переконати саму себе, що весь план — це щось більше, ніж відчайдушна імпровізація. Він слухав одним вухом.

— Це наче як стрибнути в океан зі шматком м’яса на шиї та вважати, що це добрий спосіб зловити акулу, — нарешті прокоментував Альтсін. — Якщо хтось захоче мене розпитати…

— А ти посилайся на таємницю. Скажи, що не можеш про це розмовляти. Або ж кажи, що на ці теми ти можеш говорити лише з графом.

Вона поправила йому пояс, стріпнула невидиму пилинку з плеча та, відступивши на крок, зміряла його критичним поглядом.

— Зійде. Насправді я розраховую на те, що ніхто не стане тебе ні про що розпитувати. Це стара шляхта й чимало нуворишів, які бажають за таку зійти. Жоден із них не принизиться до розмов із невідомим моряком, нехай би той командував цілим флотом галер. Стій десь під стіною, не кидайся в очі, сходь зі шляху інших. І цього разу, — стиснула вона вуста, — візьми із собою капшука.

Якщо не вдасться інакше, ми підкинемо його графу з відповідною запискою. Ні, нічого не говори. Я вже й так надто ризикую. Не наказуй мені підставлятися більше, якщо ти сам не можеш вимислити кращого плану для того, аби наблизитися до сек-Ґреса. Чи в тебе такий план є?

Не було. Тож залишалося вдихнути глибше й стрибнути межи акул.

* * *

Головна садиба графа знаходилася посеред Аусерії, найстаршого з районів Високого Міста, та й взагалі, як ввічливо та мимохідь пояснила йому баронеса, найстаршого району Понкее-Лаа. Це був стрижень, серце міста, яке виросло на березі Ельгарану більш ніж тисячу років тому.

— Деякі з цих мурів пам’ятають часи, коли меекханці мешкали в землянках, живлячись хробаками й сирими бульбами, — промовила вона, поки йшли на місце.

Злодій подумав, що Старий Меекхан був настільки ж стародавнім — а може, й іще старішим, але волів не озвучувати цього. Взагалі він ледь звертав увагу на те, що Дарвенія Левендер мовила до нього, і відчував байдужий, холодний спокій, який завжди охоплював його, коли він починав реалізувати якийсь план, і коли шляху назад уже не було. Мав враження, що чує кожен звук, що бачить усе із незвичайною чіткістю, що відчуває найтонший запах. І все ж наче знаходився всередині якогось порожнього кокона, який відділяв його від світу. Готувався до того, що мали принести йому вечір і ніч.

Почалося, здається, звичайно. «Здається», бо Альтсін не мав і зеленого поняття, як починаються такі прийоми. На початку його коротко й стисло відрекомендували графу, який у відповідь на тренований уклін ввічливо кивнув, а тоді баронеса залишила Альтсіна в кутку зали й заборонила виходити звідти. Він був як прохач, а такі не вітають гостей у дверях поряд із господарем і господинею. Тож він слухняно став там і роздивлявся.

Граф Терліх був точнісінько таким, як Альтсін собі уявляв. Високий, худорлявий, із шпакуватою гривою, що спадала на плечі, та з поставою колишнього військового. Короткий погляд, яким він окинув злодія, був уважним та оцінюючим, а Альтсін відразу набрав певності, що господар відмітив його присутність, зацікавився ним і пізніше захоче з ним порозмовляти. Повторив собі подумки серію банальностей та брехні, яким навчився і які раптом здалися йому винятково поганими. Граф не задовольнився б абичим, тож єдиною надією було те, що у випадку виникнення проблем баронеса поспішить злодію на допомогу.

Дарвенія Левендер виконувала функції неофіційної господині. Вона стояла поруч із графом у блідо-рожевій сукні з високим комірцем. Тонші за павутиння шовкові рукавички, пудра, що маскувала ластовиння, майстерний макіяж, зачесане у високий, проткнутий шпильками кок волосся, очі, що блищали, наче зорі й та вуста, розтулені в дівочій усмішці. Вона відрізнялася від людини, з якою він познайомився кільканадцять днів тому настільки ж, наскільки військова галера, що йде на параді, відрізняється від купецького холька, який входить до порту по кількаденній боротьбі зі штормом. Вона могла б спокусити, причарувати й обкрутити навколо пальця будь-якого чоловіка в залі. Судячи з поглядів, якими дивилися на неї жінки, що прибули на бал, всі аристократки знали про це й наперед ненавиділи її.

Садиба роду Терліхів пам’ятала часи, коли все, що було більшим за курник, будували, аби воно могло витримати облогу. Садиба мала три поверхи, кам’яну вежу, яка шкірилися в небо своїми зубцями, а її вхідні двері були потужними, наче ворота міських брам. Злодій, входячи, мимохідь звертав увагу, що зовнішні стіни мають товщину принаймні чотири стопи, а каміння в них оброблено надзвичайно майстерно. Але пізніше будинок кілька разів перебудовували, про що свідчили явно збільшені вікна й сліди від захисних стін у бальній залі, замість яких тепер тут стояли кільканадцять колон. Але навіть у теперішній своїй формі зала була замалою для стількох запрошених гостей. Їх мало прийти добряче за сотню, а до того ж очікувалося принаймні тридцятеро слуг, кільканадцятеро музик і чимало народу, чиїх функцій Альтсін не міг вгадати. Коли з’являться всі запрошені, тут стане по-справжньому тісно.

Під стінами були розставлені столи, але без лавок чи стільців. Через малі розміри залу, прийом мав відбуватися навстоячки, а особи, що прагнули відпочити, могли скористатися з кількох менших кімнат, що були обставлені м’якими софами й невеличкими лампами, що давали легкий напівморок. Окремі двері вели до кухні, приміщень для слуг та інших частин резиденції. Поки що при жодних із них Альтсін не помітив ані стражників, ані навіть слуг, які могли б завертати гостей, тож, схоже, граф не мав нічого проти того, щоб прибулі розійшлися по його садибі. Або ж він вважав, що в головній залі будуть відбуватися настільки цікаві речі, що ніхто із запрошених не відмовиться від участі в них. Та якщо ранг зустрічі був насправді таким, яким його безперервно вбивала до його голови баронеса, то, схоже, всі й так зосередяться навколо господаря, як зграйка риб-лоцманів навколо великої акули.

Гості прибували групками, і навіть якщо слуги не оголошували гучними голосами прізвищ кожного, хто входив, Альтсін все одно зорієнтувався б, хто яке займає місце в ієрархії міста. Досить було й того, як саме гість вітався із хазяїном.

Родичі Терліхів і їхні близькі союзники входили до зали в одежі яскравих барв, усміхнені, променисті й радісні, а монограми на їхніх комірцях і манжетах блищали золотом та сріблом. Граф дарував кожному широку, щиру усмішку і часто промовляв кілька жартівливих слів. Всі просто випромінювали щастя і впевненість.

Так само було і з Виссеринами. Хоча господар присвятив трохи більше часу, ніж того потребували правила, самому лиш Арольгу та його дружині, вони поводилися так, наче все навколо належало їм. Майже відразу після входу вони змішалися з Терліхами. Всю залу наповнював шум вільних розмов, сміху та брязкоту кришталевих келихів. Нові володарі міста почувалися більш ніж впевнено.

А от коли з’явився Ферлес-Гур-Дорес, Альтсін уперше в житті побачив, як менш ніж за половину удару серця западає цілковита тиша. Навіть слуги, що ходили між гостей, затрималися на мить, кидаючи швидкі погляди в бік входу. Ґур-Дорес прибув у супроводі дружини, двох синів і кількох наближених до нього людей або ж найсміливіших родичів. Усі вони з голови до ніг були вдягнені в чорний оксамит — навіть монограми на манжетах були вишиті чорною ниткою. Злодій, побачивши їх, відчув щось схоже на подив, змішаний зі співчуттям. Якщо він добре розумівся на пануючих у Високому Місті звичаях, Ферлес-ґур-Дорес не мав великого вибору: міг тільки відмовитися від запрошення, що прирівнювалося б до визнання того, що він мав щось спільне із замахом на життя Терліха, і що було б сприйняте як офіційне виголошення війни графу та Виссеринам.

Альтсін чудово знав, що більшість війн між членами Ради насправді точиться в Низькому Місті. Це там знаходилися доки, кораблі й склади, які раптом починали масово палати, це там капітани, які служать не тим родам, тонули в каналах, випивши кухоль пива, а магазини й майстерні раптом зачинялися, бо їхній власник боявся з’являтися на роботі. Баронеса мала рацію: Високе та Низьке Місто — це квітка та стебло, а зіткнення можних полягали, головним чином, у спробах розрізати цей зв’язок. Під час такої війни гільдії злочинців і вбивць з Низького Міста заробляли чимало грошей, наймаючи своїх людей тому, хто краще платив. А кінцевий удар відбувався, коли одна зі сторін була вже майже зруйнованою, коли квітку відрізали від життєдайного коріння й коли ті, хто програвав цей бій, не мали грошей, аби оплачувати слуг, стражників і чаклунів, які накладали б охоронні закляття. Власне, тоді, вночі, коли рештки колись потужного роду, який тепер віддавав владу іншим, сиділи в темній, напівпорожній резиденції, приходили вбивці, озброєні Поцілунками Клег. Альтсін чув від Цетрона, що саме так п’ятнадцять років тому закінчив Канерд Лафренес, який займав місце в Раді перед графом Терліхом.

Може, саме тінь цієї смерті тепер ставала перед очима всіх гостей, які мовчки дивилися на вхід ґур-Доресів. «Схожі на зграю акул, які дивляться на групу морських корів, що впливають на їхню територію», — подумалося йому. Він міг би закластися, що Ферлес-ґур-Дорес наказав синам і дружині вдягнути кольчуги під їхні чорні атласи.

Недвижність зламала баронеса Левендер. Вона чарівно підпливла до Ґлаверії-ґур-Дорес і, посміхаючись та про щось солодко щебечучи, цьомкнула повітря поряд із її щоками, а граф Терліх простягнув до прибулих руку. Тінь смерті розпорошилася, а тишу відігнав дзвін кришталю й шум розмов. Страту відклали на пізніше.

Злодій нишком придивлявся, як ґур-Дореси — пляма чорноти серед моря пастелі й золота — пересуваються в куток. Ніхто їх не затримував, але ніхто й не зачіпав. Вони наче знаходилися самі в залі. «Зате всі смаколики — їхні», — задзижчала йому в голові злостива думка, — «бо стіл, до якого вони підійдуть, відразу спорожніє». Утім насправді вони не були важливими — просто їм призначили роль поміж трофеєм і пригнобленою жертвою. Так ставилися до вождів підкорених варварських племен, коли везли їх, скутих ланцюгами, до міста й наказували дивитися на тріумф своїх переможців. Ґур-Дореси могли лише дивитися, як влада в місті випадає з їхніх рук. Але вони залишалися лише цікавинкою, додатком. А Альтсін чекав на головну страву.

Евеннет-сек-Ґрес з’явився останнім, і злодій поставив би все, що вкрав до цієї пори, на те, що це було ретельно сплановано. Завдяки цьому його прибуття не можна було не помітити. Ба більше, тиша, яка запала тої миті, коли шляхтич переступив поріг, була навіть глибшою за ту, яка супроводжувала прихід ґур-Доресів. Але вона мала зовсім інший присмак. Так Терліхи й Виссерини вітали свого героя. Коли молодий барон зупинився біля входу, мало не всі, починаючи від графа та закінчуючи слугами, виконали легенький уклін в його бік.

Альтсін стирчав у тінях під стіною та споглядав на це. Барон здавався молодшим, ніж був насправді. З того, що чув злодій, йому було за двадцять п’ять, хоча на перший погляд мало хто дав би більше двадцяти. Блакитні очі, світле волосся, зв’язане в недбалий хвіст, довгі, вузькі долоні. До того ж худорлява фігура і — що можна було помітити, коли він пішов у бік графа, — рухи танцюриста чи професійного фехтувальника. А ще одяг: білосніжна шовкова сорочка, такого ж кольору атласні штани й високі чоботи з фарбованої в перлинну білість шкіри. Золотий пояс, ґудзики й застібки на чоботях. Білість і золото — символ простоти, щирості й відваги, якщо злодій правильно розумів звичаї Високого Міста. Жодної зброї на виду.

Привітання графа було коротким, сердечним і чоловічим. Сильний потиск долоні, широка посмішка. Гордовитий батько, який вітає сина, що повертається з переможного військового походу, або ж вдячний сюзерен, який дає учту славетному васалу. Альтсін очікував ревіння сурм чи якихось інших інструментів, що супроводжували б цей вхід, аби підкреслити подію. Не дочекався, хоча учти в Високому Місті були рівною мірою як приводом для зустрічей, їжі й пиття, так і театральних вистав. Кожна дрібниця — від одягу до швидкості проходження гостей, глибина поклонів і ширина усмішки — несла інформацію та мала значення. Фіксувала позицію в ієрархії. Злодію було цікаво, в якій послідовності запрошені стануть підходити до столів. Як зграя диких псів? Від першого самця до паршивої шавки? І де в такому разі буде місце капітана ар-міттарської галери? Наприкінці, коли вже всі полумиски будуть опорожнені? Він не мав наміру вилизувати рештки соусів і, най йому грець, не мав наміру простояти цілу ніч у кутку, чекаючи на хід баронеси.

Але наступну годину він провів, продовжуючи розглядатися по залі. Якщо існувала черговість пропихання до столу, окреслена звичаєм, то йому, на жаль, не вдалося її розкусити, а от союз графа з Арольгом Виссерином, схоже, ще не був настільки зцементованим, як би то могло здаватися, бо, незважаючи на поплескування по спинах і театрально голосний сміх, за годину обидві групи так і не змішалися одна з одною. Він ніде не бачив самотнього Виссерина, оточеного рідними графа. І навпаки — Терліхи як вогню уникали довгого перебування сам на сам із Виссеринами. Обидві групи утримували дистанцію, наче дві зграйки риб, що випадково потрапили в одну й ту ж затоку.

Єдиним винятком залишався Евеннет-сек-Ґрес. Барон вільно кружляв залою, від групки до групки: тут заговорив, там пожартував, в третьому місці усміхнувся й обмінявся рукостисканням. Чоловіки дивилися на нього зі здивуванням, жінки — із захопленням, що обіцяло ночі, сповнені чуттєвістю. Альтсіну довелося кілька разів нагадувати собі, що надто довго дивитися на когось — це привертати увагу того, за ким ти стежиш. Тоді він відводив погляд від барона і з демонстративною цікавістю приглядався до решти гостей.　

Нарешті Дарвенія Левендер підійшла до нього, шелестячи шовками.

— Не ображайте гостинності графа, капітане, — защебетала. — Прошу скуштувати плодів моря — більшість із них ще вранці плавали в океані.

І стишивши голос, пробурмотіла:

— Люди починають про тебе розпитувати. Ти кидаєшся в очі, коли стирчиш тут, наче кілок. І не витріщайся так на барона.

— Якісь конкретні ідеї? — Альтсін усміхнувся іншим гостям і вирушив до столу.

— Уникай проблем і чекай мого знаку.

Залишила його біля полумиска, наповненого імператорськими креветками, та попливла кудись углиб зали. Альтсін потягнувся за тарілкою, наклав собі кілька штук, полляв соусом. Кинув погляд ліворуч і праворуч та, беручи приклад із більшості гостей, скористався для їжі малим срібним шильцем. Скуштував.

Це були найсмачніші креветки, які йому доводилося їсти.

* * *

— Зрештою, двоє людей у чорному поміж радісних кольорів таки мали зустрітися, — почув з-за спини.

Поволі розвернувся, ковтаючи їжу. Ферлес-ґур-Дорес стояв поряд один і привітно усміхався, не зводячи погляду з обличчя злодія. Альтсін знав, що зараз його зважують, міряють і оцінюють. І що він от-от стане класифікований або як той, хто може придатися, або як особа без найменшого значення. Від самого початку прийому, незважаючи на те, що він намагався не кидатися в очі, злодій вже відчував на собі кілька таких поглядів. Напевне, більшість гостей вже знали, яку роль він тут виконує, але на фоні подій у місті невідомий капітан міттарської галери значив для них менше, ніж носій риби, який вранці доставляє її в резиденцію. Лише той факт, що граф Терліх був схильний його прийняти, трохи додавав йому ваги.

Злодій демонстративно відшукав поглядом решту ґур-Доресів, що й надалі стирчали десь у кутку зали.

— Чи розумно отак ось покидати родину й друзів? — дозволив собі трохи звести брови.

— Як усі вже зауважили, двох моїх старших синів здолала таємнича хвороба, і вони не змогли тут з’явитися, хоча й дуже хотіли. Тож оскільки моєму роду не погрожує раптова та повна загибель, я вирішив ризикнути й підійти до незнайомого капітана, який притягує стільки уваги. Як зветься галера, якою ви припливли?

— «Оселедець», — буркнув Альтсін. — А її капітан зветься Аервес Клани.

Вони обмінялися широкими й іронічними посмішками. У приморських містах кожна друга галера мала на борту напис «Оселедець», а прізвище Клани вважалося настільки простецьким, що дехто з моряків змушений був змінювати його або оздоблювати додатками, аби уникнути плутанини в портових документах.

— Інакше кажучи, я маю не лізти носом у графські справи… — ґур-Дорес кивнув. — Але чи розумно з’являтися тут настільки офіційно? Замість того, аби зустрітися з Терліхом посеред ночі, десь подалі від людей?

— Остання зустріч посеред ночі, подалі від людей мала більше учасників, ніж граф міг собі зичити, — почулося десь з боку.

Злодій мало не випустив тарілку й озирнувся. Мав цілковиту впевненість, кого побачить. Евеннета-сек-Ґреса. Білість і золото. Зблизька вони ще сильніше кололи очі.

— Добре, що знайшовся герой, який голими руками подолав нашого підісланого вбивцю, — в голосі вдягненого в чорне шляхтича неможливо було відшукати щось, окрім автентичного здивування, але все одно кілька найближчих осіб невдоволено засичали. Барон проігнорував зачіпку.

— Капітан Клани, як я розумію, — Евеннет-сек-Ґрес усміхнувся і кивнув. — Граф згадував, що у вас запланована зустріч.

Альтсін зміряв барона поглядом, шукаючи… сам не знав, чого саме — зіпсуття, розрахунку, ледве прихованої жорстокості? Зверхності? Зблизька людина, яка вбила Санвеса, виглядала звичайною. Майже симпатичною. Здавався добрим компаньйоном для гри в кості, розлиття кількох пляшечок вина та відвідин найближчого лупанарію. Але, незважаючи на це, коли злодій дивився на це обличчя, що промінилося ввічливістю, відчував, як десь вглибині його самого рухається крижана потвора, а спиною його повзуть холодні дрижаки. Якби обличчя Евеннет-сек-Ґреса — праведне, шляхетне й щире — було справжнім обличчям барона, то шляхтич не прожив би у Високому Місті й трьох днів. Всередині Альтсіна все вило, аби він тікав звідси. Довелося присвятити хвилинку, щоб згадати, кого він повинен тут удавати.

Він низько вклонився, притискаючи лівицю до серця, бо капітан міттерської галери саме так би себе й поводив.

— Барон Евеннет-сек-Ґрес, — сказав він голосно, щоб не було сумнівів, що він знає, з ким має справу. — Це честь для мене.

Молодий шляхтич тільки тепер перевів погляд на Ферлеса-ґур-Дореса.

— Ґур-Доресе.

— Сек-Ґресе.

Вони обмінялися прізвищами майже пошепки, машинально відступаючи на півкроку та стаючи у фехтувальній позиції: ліва нога позаду, коліна трохи зігнуті, руки опущені. Якби не заборона на носіння зброї, Альтсін очікував би почути дзвін клинків.

— Сини, як я чув, захворіли, — барон говорив тихо й спокійно. — Шкода. Із найстаршим я порозмовляв би про поезію. Той його віршик про шляхтича з-за міста та про коров’ячі кізяки вимагає кількох правок. Може, я міг би приділити йому один-два уроки.

— Не сумніваюся. І уявіть собі, бароне, що Генсер також щиро жалкує про свій теперішній стан. Але я вирішив, що здоров’я важливіше, ніж дурнуваті розваги.

— Дурнуваті розваги? Для шляхтича поезія настільки ж важлива, як і володіння мечем.

— Для когось з-поза Понкее-Лаа, хто звик баблятися в намулі та нюхати — вибач незграбне порівняння, але ти сам про це згадав — коров’ячі кізяки — напевне, — ґур-Дорес поганюще скривився. — Тут, у столиці князівства, ми дивимося на такі справи дещо інакше. Займаємося іншим.

— Торгівлею? Купівлею й продажем солоної риби? Цінами на в’ялену камбалу? Це заняття для справжнього шляхтича? Добре, що під час втечі імперських урядників міський архів зберігся майже повністю, і що тепер майже ніхто не ставить під сумнів принаймні двадцять поколінь шляхетних предків роду ґур-Доресів.

Це двократне «майже» були схожі на два ляпаси. На мить Ґур-Дорес прикрив очі. Коли розплющив їх — з них дивилася чиста, крижана ненависть. Але його губи й далі посміхалися, а голос стікав солодкістю й ввічливістю.

— І справді. А ще більше щастя — це те, що провінційні архіви взагалі не були забрані чи знищені, як я чув.

— А навіть якби так і було, — молодший з баронів стенув плечима. — У провінції, чи то з місця, звідки походять всі найстарші роди, такі як графа Терліха, наприклад, архіви не такі вже й важливі. Там просто всі знають всіх з глибини поколінь, і ні в кого немає сумнівів, хто з якої родини походить.

Альтсін раптом зрозумів, що іншої зброї, ніж погляди, презирливі жести, іронія чи ілюзії взагалі не потрібно. Ці двоє вели двобій настільки ж видовищний, як і той, у якому свистять клинки та ллється кров. Удари, парирування, контратаки й ухиляння. Вся ця вистава вже притягнула глядачів, тож злодій раптом опинився в яскраво-пастельному натовпі, який оточив обох чоловіків. Двобій чорноти із білістю. Їхній герой та улюбленець саме виконував удар милосердя старшому з роду ґур-Доресів, почавши з того, що виказав зверхність, ігноруючи його та вітаючись спершу з невідомим міттарцем, а потім поставив під сумнів сміливість його сина. І ось він закінчує тим, що говорить про нешляхетність самого роду. Напевне, скоро він поставить під питання право на місце в Раді Міста. Ферлес-ґур-Дорес, мабуть, мав жалкувати, що покинув охорону жменьки рідних і родичів, від яких він так ризиковано віддалився…

— І як вам подобається наше місто, капітане? — питання почулося несподівано, наче Евеннет-сек-Ґрес за одну мить забув про свого супротивника. Важко було краще виразити презирство до співрозмовника. Альтсін побачив, на обличчі старшого шляхтича недовіру, змішану зі злістю.

— Не повертайся до мене спиною, сек-Ґресе… — просичав він.

— Досить, — блондин легенько посміхнувся. — Як то кажуть, стара шляхта ніколи не називає імені нелюбої особи чи свого ворога, але таке випинання свого шляхетства може спровокувати питання: «А що ти бажаєш приховати, ґур-Доресе?». А я зараз хочу порозмовляти з капітаном Кланном, ґур-Доресе. Але якщо ти відчуваєш себе ображеним моєю поведінкою, є спосіб, аби ми вирішили це як гонорові люди. Вочевидь, я буду цілком задоволений, якщо ти пришлеш замість себе свого старшого сина. Його вірші такі кепські, що я із приємністю зроблю світу прислугу, навчивши його шанувати поезію.

Більшість із тих, хто зібрався навколо, пирхнули сміхом, а біля Ферлеса-ґур-Дореса раптом опинилося кілька юнаків у одязі, позбавленому монограм. Старший шляхтич був рішуче, нехай і ввічливо, відправлений у куток, до решти родини.

— Люди графа, ви вже звернули на них увагу, капітане? Крутяться залою. Вже пару місяців завжди супроводжують господаря, але ні з ким не розмовляють і не зав’язують жодних знайомств. Така собі неофіційна особиста охорона. Що ви думаєте про цей звичай?

— Начебто на півдні Меекхану кожен є шляхтичем. Навіть багатий купець ходить із власним охоронцем, який за потреби стає замість нього на поєдинок.

Блондин широко усміхнувся.

— Я також про це чув. І саме тому Імперія має впасти. Країна, в якій шляхта — цвіт і крона суспільства, — боїться за власну шкіру, приречена на поразку. Особливо якщо боги, що дарують військове щастя, не знаходять там належної пошани. Володарка Війни, Володар Битв, Господар Сокири. Всі вони мають у Меекхані свої храми, але ці храми малі та скромні. Надто малі та скромні, як на мій погляд. А як воно в Ар-Міттарі? Реаґвир вже зайняв там належне йому місце?

Альтсін усміхнувся і звів брови. Краєм ока побачив пляму рожевого, але баронеса, схоже, не могла йому допомогти.

— В якому сенсі?

— Ну як же ж? Я питаю, чи, як і в Понкее-Лаа, Храм Володаря Битв отримує кожного року все нові загони вірних?

— Я моряк, бароне, — злодій ухилився від відповіді. — Я сподіваюся на опіку Ґанра й Аелурді більше, ніж на опіку Реаґвира.

— Близнята Морів. Як я міг про них забути. Їхні жерці надалі щомісяця, незважаючи на погоду, пропливають океаном три милі?

— Так. Як наказує звичай.

— Ха. В такому випадку жерці Реаґвира повинні б увесь час тренувати тіло й душу до бою, хіба ні? Повинні бути майстрами фехтування й чудовими стратегами, не вважаєш?

— Може, й так, — погодився він обережно.

— Начебто храми мають бути начиннями, що чекають, коли бог забажає об’явитися світові як авендері. Тому тіла жерців повинні залишатися в найкращій формі. Як вважаєш, Реаґвир був би нині задоволений своїми слугами? Чи мав би він великий вибір, якби хотів заповнити людське тіло, поєднавшись із чиєюсь душею?

Альтсін пригадав більшість ієрархів з більшості храмів.

— Гадаю, що якби Реаґвир мав обирати, то не знайшов би серед своїх жерців надто багато гідних для такої честі.

— Бо вони надто дурнуваті, товсті й лякливі, щоби бігати зі зброєю по полях битв?

— Власне.

— Тож ти, міттарцю, стверджуєш, — барон раптом підвищив голос так, що вся зала притихла, — що жерці Реаґвира в нашому місті — це банда товстих і боягузливих тупаків? — він виразно акцентував на кожному слові. — То може, весь Понкее-Лаа для тебе — це місто дурнів і смердюхів із заячими душами?

Альтсін відкрив рота та якийсь час не міг видавити з себе ані слова. Де подівся той приятельський і ввічливий шляхтич, який підійшов до нього кілька хвилин тому? Тепер Евеннет-сек-Ґрес тремтів від обурення — справжнього чи удаваного — навпереміну то блід, то червонів. І було зрозуміло, що лише повага до господаря стримує його від того, аби кинутися на злодія.

— То може… ти знайдеш в собі достатньо відваги, щоби відповісти за цю брехню так, як личить чоловікові?.. Га, міттарцю?

Навколо них стало порожньо, ніби невидимий вихор відігнав гостей навсібіч.

— Що сталося? — перш ніж злодій встиг відповісти, перед ними з’явився граф Терліх.

— Цей чужинець образив місто й Храм Реаґвира, пане графе. Альтсін не помітив, хто так услужливо відізвався, але це не мало значення. Якби сек-Ґрес раптом став стверджувати, що цей міттарець оголосив себе імператором, то всі, як один муж, також би це підтвердили.

— Капітане? — аристократичне обличчя господаря звернулося до нього.

Злодій глянув йому просто в очі.

— Може, мене погано зрозуміли… — почав він невпевнено.

— Hi, — обірвав його барон, — я все чув виразно. А таких образ не можна оминати. Якщо вже він образив Володаря Битв, то нехай той його оцінить. Вимагаю суду Реаґвира.

Альтсін уважно глянув на нього. Легко згорблена спина, долоні стиснуті в кулаки, губи — в тонку лінію. Щире обурення аж парувало від молодого шляхтича. І тоді, коли Альтсін на мить навіть забув, із ким він має справу і мало не дав себе надурити, вони зустрілися поглядами. Менш ніж на удар серця, але цього було досить. На дні очей барона не було ненависті, неохоти чи прагнення реваншу. Там було чисте задоволення. «Я тебе впіймав», — говорив цей погляд, — «я знаю, хто ти такий. Я переміг».

Хлопець відвів погляд і в натовпі, що їх оточував, знайшов баронесу. Чекав, коли та втрутиться. Але в неї був саме такий вираз обличчя, який повинна мати особа, яка запросила не надто відомого їй капітана міттарської галери, а той через свою дурість образив найкращого фехтувальника міста. Заклопотання й невпевненість разом із трохи плаксиво викривленими губами особи, яка вже знає, що їй доведеться перепрошувати господаря за невідповідну поведінку свого гостя. Здавалася здивованою, невпевненою і трохи наляканою.

Він зрозумів, що вона йому не допоможе. Барон випередив їхній хід і тепер все залежало від злодія. Принаймні він матиме шанс убити сучого сина в бою. На мить він навіть в це насправді повірив. Майже. Але ця мить минула, а він залишився сам.

Альтсін ще раз глянув на графа.

— Хіба не… — почав він невпевнено.

— Досить, — господар, здавалося, був більш засмученим, ніж розгніваним, але було помітно, що він вже прийняв рішення, — всі знають, що мешканці Ар-Міттару не надто нас люблять. Зрештою, це щиро взаємно. Тому насмішки над Понкее-Лаа з боку міттарця я міг би знести, списавши все на випите вино, але образу Реаґвира я простити не можу. Надто я завдячую Володарю Битв. Коли мене торкнулася хвороба тіла, поволі перетворюючи кожен мій день на ланцюжок страждань, Реаґвир за допомогою свого меча вилікував мене та вказав шлях. Тож вам залишилися тільки сталь та кров, капітане.

Серце Альтсіна билося щоразу швидше. Він стиснув і розтиснув кулаки. Знову глянув у очі господаря, але замість тупого погляду фанатика зустрів уважний, розумний і трохи іронічний погляд. Можна бути людиною глибокої віри, але одночасно можна залишатися радцею-політиком і керівником міської фракції. Можна споглядати на чужі ігри й непогано з того розважатися. Схоже, граф вирішив, що молодому барону придасться трохи слави, здобутої чужою кров’ю.

Альтсін лише кивнув.

Їм знайшли місце за резиденцією, в саду, де росли сторічні дуби. Середина ночі, галявинка між товстелезними деревами, що освітлена півсотнею ламп і смолоскипів, м’яка, вкрита росою трава і дві постаті, які мають провести бій на життя та смерть. Одна зодягнена в біле й золоте, а інша — в матову чорноту. Коло глядачів навколо галявини могло й не сичати, гарчати й видавати зловорожих криків, щоби стало зрозумілим, кого вони підтримують. Злодій, який стояв посередині майданчика, мав напружувати всю свою силу волі, щоб не шкіритися, наче дурник. Все складалося як в поганій виставі. Починаючи з приводу й закінчуючи їхнім вбранням. Біле й чорне. День проти ночі. Правда проти брехні. Наш проти чужого.

Переможець міг бути лише один.

Принесли зброю. Граф Терліх встав між ними та заплескав у долоні.

— Барон сек-Ґрес викликав капітана Аервеса Кланна на двобій за образу Міста й Володаря Битв. Оскільки бій проходитиме між шляхтичем і людиною вільною, але такою, що не має титулу, згідно з правилами двобоїв, барон одягне кольчужний панцир.

З-за його спини вийшов сек-Ґрес. Замінив білий шовк кольчугою з короткими рукавами. Вона виблискувала сріблом, наче її зробили із замороженої ртуті. Під кольчугу він одягнув шкіряну куртку. Граф продовжував:

— Барону, як людині шляхетної крові, також належить і вибір зброї. Евеннет-сек-Ґрес вирішив, що це будуть палаш для двобоїв і кинджал, зброя, схожа на ту, до якої звик капітан галери.

Натовп зашепотів із задоволенням. Їхній герой виявився шляхетним і праведним, не хотів використовувати перевагу походження, щоби обрати кращу для себе зброю. Схоже, на них чекало цікаве видовище.

Принесено мечі й кинджали. Альтсін демонстративно махнув обома руками: довгий клинок був важкуватий для нього, зате ко-ротший пасував, наче влитий. Кинджал був добре збалансованим, із солідним руків’ям та широкою Гардою, із кількома зубцями, щоб ловити ними зброю противника.

Мимохідь він зауважив, що і палаш, і кинджал мають закруглений кінчик. Це була зброя для поєдинків шляхтичів, у яких необов’язково йшлося про те, щоби вбити противника. Ними, зрозуміло, можна було завдати результативний укол, але це вимагало б значно більшої сили, ніж якби вони билися нормальними клинками. Зважаючи на кольчугу й шкіряний панцир барона, злодій мав надто малі шанси на те, щоби завдати вбивчого удару. Така собі мала брехня, щоб напевне виграв той, хто повинен.

Наче не досить було вже різниці в уміннях.

Після поданого знаку вони встали один навпроти одного, права нога розташовувалася попереду, ліва рука — збоку, довший клинок — до противника, коротший приготований для парирування.

Граф встав поміж ними та здійняв руку, забубонівши:

— В ім’я Реаґвира, починайте, — і відступив у натовп глядачів.

Альтсін намагався перехопити погляд барона, але той, здавалося, взагалі на нього не дивився. Очі його були легко примружені, й він поволі набирав повітря в груди, наче зосереджуючись на власному диханні.

Стрибнув уперед без застереження, не зрадивши себе ані найменшим рухом. Завдав двох широких, легких і легковажних ударів, які міг легко перехопити навіть невмілий боєць. Альтсін відбив їх без проблем і відступив на пів кроку. І знову: стрибок, два удари, прості, наче шляхтич тренував базові комбінації в дитячій школі фехтування, і перерва. Другий удар злодій навіть не став блокувати, легко ухилився, знаючи, що клинок все одно його омине. І знову: два, потім іще два удари, догори, догори, вниз, поволі догори і з широким, не надто швидким замахом всією рукою. Він його навіть не тестував, а просто розважався. Досі тримав кинджал за спиною, наче був упевнений, що ним не доведеться скористатися. Альтсін двічі парирував, двічі ухилився. І все. Якщо барон не змінить стилю бою, двобій затягнеться до ранку й буде доволі нудним.

По четвертій атаці, такій самій повільній, як і попередня, глядачі видали кілька роздратованих сичань. Їм не подобалося. Вониприйшли за видовищем, за кров’ю на траві й перемогою дня над ніччю, а не за лінивим биттям одне одного шматком заліза. Евеннет-сек-Ґрес зупинився, зробив два кроки назад і безпорадно розвів руки з таким виразом на обличчі, наче говорив: «Що я можу, якщо він не бажає битися».

Досі не дивився на Альтсіна. Наче злодій був найменш важливим елементом всієї вистави. Його роллю було принести сюди капшук і дозволити, аби шляхетне панство мало свою хвильку розваги. Альтсін раптом зрозумів, що, як і Санвес, він був мертвим уже тої миті, коли вперше увійшов до Клавеля. Ну, може, трохи пізніше, коли баронеса зрозуміла, з ким вона має справу й вирішила використати його для власної гри. Коли він сидів під відкритим сонцем, попиваючи вино, коли вони планували, в якому одязі він піде на прийом, коли вона везла його сюди своїм екіпажем, він уже був трупом. Вони сприймали його не як супротивника, а лише як щура, який випадково перейшов їм дорогу. Як шкідника, смерті якого вони присвятять уваги не більше, ніж потрібно, щоб прибрати його труп.

А він брав участь в їхній грі з таким завзяттям, наче вважав себе за їх рівню. І тепер, згідно з правилами цієї гри, він повинен дати себе мальовничо вбити, краще за все — впавши з театральним стогоном до ніг барона й бризкаючи навколо кров’ю.

Молодий шляхтич нарешті глянув на нього, а точніше, що Альтсін зрозумів дуже точно, не на нього, а наче крізь нього. Дивився на одяг, на святкові шати капітана галери, наче злодій був пусткою, зітканою із закляття, на яке хтось навісив одяг. Для того, хто змагався за владу у Високому Місті, якийсь портовий злодій і справді не існував. Був фігурою не важливішою, ніж пішак на дошці, позбавленим значення й людяності. Насправді, в чому тепер Альтсін був упевнений, Евеннет-сек-Ґрес забуде про нього в ту мить, коли зітре його кров зі свого клинка.

Крига, про яку він майже встиг забути, знову з’явилася й наповнила його вени. Наче знизу, від ніг, проростала в ньому морозна квітка. Він поволі набрав повітря, видихнув, майже сподіваючись хмаринки пари з вуст. Санвесу принаймні за смерть заплатили п’ять імперських. Його ж барон оцінив настільки низько, що хотів отримати його життя за ніщо. Але ж хто сказав, що Альтсін має грати згідно з правилами до самого кінця?

Лід розтанув, поступаючись похмурій веселості. Барону здавалося, що завдання хлопця полягало в тому, щоби відігравати капітана міттарської галери до самого кінця. Він був настільки зверхнім, що йому навіть на думку не спало, що злодій міг випасти з ролі. Він не думав, що портовий щур міг виявитися хоча б якимсь супротивником. Не знав, як це воно — битися вночі в смердючих завулках, маючи зі зброї лише тупий ніж і шматок дошки. «Може, він і заріже тебе, наче підсвинка», — почув він спокійну думку, — «але принаймні спробуй, щоб твоя морда снилася йому вночі».

Барону нарешті набридло корчити дурника перед глядачами й він рушив до ворога, махаючи палашем. Дивлячись, як він рухається, Альтсін був впевнений, що перші два удари він завдасть як і попередні, легко та повільно, а потім вдарить на всю силу. Публіка вимагала крові, тож нехай вона отримає кров: рана, напевне, не буде смертельною чи навіть важкою, але виявиться видовищною.

Вони зійшлися посередині галявинки. Перший удар зверху, напряму, другий — трохи навскіс, і третій! Швидкий, знизу, зліва, від зап’ястка напів випростаної руки. Клинок палаша перетворився в розмазану смугу. Удар повинен був розхльостати стегно Альтсіна, завдаючи рану болісну й видовищну. Альтсін незграбно прийняв його на вістря, майже боком клинка, а шляхтич плавно перейшов до складного «млинка». Палаш затанцював у долоні злодія та раптом відхилився вбік, відкриваючи його для удару.

Альтсін зробив крок уперед так швидко, що барон не встиг навіть скривитися. Провернув зброю в руці й насів. Клинки заскреготіли, а ґарди стукнулися. Одним рухом він перейшов до зворотного хвату, що було неможливим для справжнього фехтувальника. Раптом він уже тримав палаш вістрям униз, закриваючи все тіло, блокуючи гардою контрудар угору. Штрикнув лівицею, потрапивши кинджалом в корпус шляхтича. Надто слабко — кольчуга витримала, хоча сила удару вибила з противника короткий стогін. Злодій лише легенько посміхнувся.

Капітан міттарської галери не застосував би такого фокусу, а от портовий щур — без проблем. Вітаємо в справжньому світі, сучий ти сину.

Він копнув у коліно, вцілив погано, бо зависоко, хоча й відчув, як слабне нога барона, і вдарив кинджалом униз, у внутрішній бік стегна.

Схибив на волосину. Евеннет-сек-Ґрес був чудовим фехтувальником, він звільнив палаш, крутнувся, вийшов із клінчу в блискавичному оберті, відгороджуючись від Альтсіна горизонтальним ударом. Злодій також відстрибнув, змінив хват зброї та виставив обидва клинка перед собою. Встав у позиції найманого задираки, який б’ється ножем і палицею. Фінал розігрування шляхетської комедії.

Вільно махнув кинджалом, аби всі звернули увагу на кармазинові, майже чорні в світлі смолоскипа, краплі на клинку.

— Пів пальця, — відізвався він вперше від початку поєдинку. — Подумай про це, бароне. Лише пів пальця — і ти вже був би мертвий.

Білі штани шляхтича швидко темнішали. Пів пальця, злодій розсік би йому артерію, і все закінчилося б. Рана мала боліти.

Альтсін широко вишкірився, намагаючись спровокувати противника до помилки. Він вчився битися ножем і кинджалом, палицею і києм. Зброєю бідноти. Міг заскочити барона й пустити йому кров, але тепер розвага закінчилася. В справжньому двобої зі шляхтичем він не мав великих шансів. Хіба що той виявиться надто емоційним.

У колі глядачів запанувала тиша, наче вони нарешті зрозуміли, що дивляться не театральну виставу, і що кров шляхти має такий самий колір, як і в інших людей. Атмосфера ночі розбилася, це вже не був двобій добра зі злом, білого з чорним. Це був двобій двох чоловіків, один з яких міг загинути. Причому, один міг загинути набагато легше, ніж інший.

Вони зійшлися посередині галявинки, й після третього удару Альтсін зрозумів, що палаш — це не палиця, а вмінь, набутих під наглядом Цетрона, малувато в бою з машиною для вбивства, якою був синок шляхетського роду, що вчився фехтуванню змалечку.

Злодій ледве зумів відбити перші три удари. Четвертого навіть не побачив.

Палаш дотягнувся до нього самим лиш кінчиком, і удар залишив перед очима злодія розмиту срібну смугу. Альтсін відчув, наче отримав у праву ключицю веслом важкої галери: шкіряна куртка та її чорнені кільця й клепки трохи стримали силу удару, але цього виявилося замало. Час сповільнився. Він раптом відчув, що не може підвести зброю до наступного блоку, вістря важило в його долоні стофунтовим тягарем, а його кінчик невблаганно наближався до землі. Хлопець зосередився, намагаючись утриматися рівно, а потім біль вибухнув в ньому кулею вогню. Від ключиці, через плече і аж до долоні, паралізуючи правий бік.

Ноги його підігнулися, зброя випала з руки, а сам він невідомо як опинився на колінах.

Барон іще не скінчив. Він відступив на кілька кроків і глянув на нього з чимось схожим на зацікавленість.

— Відкриття Раковини. Так мій вчитель називав цей удар, капітане. Він перерубує нерв і паралізує правий бік тіла противника. І якщо вже тебе так цікавлять відстані, то, напевне, тобі буде корисно довідатися, що якщо хочеш виконати його правильно, то не можна промахнутися навіть на десяту частину пальця. Все ж ти чогось мене та й навчив…

— Бароне сек-Ґресе.

Голос доносився з-за спини злодія. Дуже, дуже здалеку.

— Слухаю, пане графе.

— Прошу закінчувати це. Ви б’єтеся на суді Реаґвира, на плацу, який присвячений Його імені. Це не час і не місце для похвальби.

Барон трохи склонився.

— Авжеж.

Рушив уперед, здіймаючи клинок, і тої самої миті в голові злодія вибухнуло сонце.

Ухилитися! Оберт! Блок і контратака! Ноги грузнуть у болоті, в землі, що розмокла від крові, але ти допомагаєш собі рухом стегон, і удар виходить досконалим. Клинок розтинає противнику горло. Він також помирає без крику, як і всі попередні.

Вага меча тягне його уперед, ноги не встигають за поворотом тіла, він падає на коліна й руки, випускаючи зброю. Бачить власні передпліччя, татуювання під темною шкірою звиваються, наче змії, повзуть навсібіч, утікають від крові, що ллється по шкірі. Чи це його кров? Має бути його, інакше малюнки не поводилися б таким чином. Він намагається дотягнутися до Сили, затримати кровотечу й закрити рану, але досі не може. Якщо він хоча б на мить зніме заслони — вони його розчавлять. Їх сотні навколо, на узгір’ях! Від найслабших до самого Девер’ганрена. Дехто плаче й кричить, але атака не послаблюється. Сплітають, перековують і деруть пасма Сили, після чого б’ють усім тим у нього. Він би зніс їх за сто ударів серця, аби йому не доводилося битися, аби не решта! Вони сходять в котловину, куди його заманили, та, минаючи трупи товаришів, ідуть до нього зі зброєю в руках. Він їх знає ще краще, ніж Девер’ганрена. Верлег, Курн’був, потужний Гнвере та інші… Більшість він знає з дитинства, декого знав навіть до народження, коли формував майбутніх товаришів у лонах матерів. Кращі з кращих. Їх залишили насамкінець, коли він вже скривавиться, коли години вбивчого бою витиснуть із нього всі сили. Він навчив їхусьому, вплітаючи в тіла й душі вміння, яким дехто вчився б усе життя. Мали виявитися його щитом, панциром!

Він підхоплюється з землі, махає мечем і кричить. Від того крику тремтить земля, а червона багнюка починає сходити паром, але вони не зупиняються. Він тягнеться всередину і вдаряє, не черпаючи із Сили зовнішньої, крізь візерунки, крізь Вузол… І нічого. Його атака оминає їх, розділяється, протікає збоку.

Він дивиться уважніше на найближчого і спочатку не розуміє того, що бачить. Їхні Візерунки знищені. Їхні тіла вкривають криваві смуги. У тих місцях, де вони зідрали з себе паси шкіри, видніються сині, сірі й червоні рани. Сліди від опіків. Вони відділяли приховану татуюванням шкіру від тіл і припалювали рани, щоби не стекти кров’ю. Робили це, не користуючись Вузлом, який міг би послабити біль, але який проінформував би його, що саме діється. Зробили це, щоб його вбити.

Бойове безумство здіймається в ньому нестримною люттю, зростає, розпухає й вибухає. Він підхоплюється на ноги та кидається до найближчого, перестрибуючи трупи, що лежать у багнюці. Вони схрещують зброю. Розм’якла земля під ногами вже не сповільнює його. Він іде, наче по рівному плацу для двобоїв. Тієї миті, коли мечі вперше цілуються клинками, він заспокоюється, стримує лють. В нього вже мало сил, він не може їх втрачати. Решта нападників стоїть на місці, створюючи коло… Значить, вони вирішили вимотати його серією двобоїв. Бояться, що притиснутий до муру, він використає всю Силу й знищить усе навколо.

Він дивиться в очі свого противника… Верлег, Третій Військовий Клинок. В ньому немає страху — лиш один відчай разом зі стражданням… А ще біль. Вони обмінюються серією ударів. Перші повільні, наче вони лише намацують один одного, наче стають до приятельського тренування. Удари йдуть широко, повільно, їх легко відбивати, вони передбачувані. На якусь мить він дозволяє іншому нав’язати свій стиль: можна відпочити, передихнути, відчути ритм супротивника. Він відступає на крок, відступає ще на один. За кожним разом атакуючий вагається на мить, перш ніж піти вперед, наче не може повірити в те, що коїться.

Тож він зупиняється, удари стають швидшими, дзвін клинків несеться каскадом, в якому вже не розрізнити окремих звуків. Розмита заслона сталі оточує їх на один момент, а тоді над полем поєдинку вибухає люте ричання. Це він кричить вереском із глибин серця, з потятої біллю душі. Його гнів має барву й смак крижаного полум’я, в ньому немає місця на милосердя. Вони її вбили! Роздерли її душу на шматки! Всі його зрадили! Союзники! Фальшиві друзі! І він! Тож всі повинні загинути! Весь світ повинен страждати, аж доки каміння не почне кривавити, а море не зодягнеться в багрянець!

А вони відбирають в нього право на помсту!

Він пришвидшується. Б’є в супротивника з люттю, яку він плекав саме на такий випадок, спускає її зі шворки, й раптом йому доводиться робити крок уперед, щоб не втратити дистанції. Потім іще один крок. Іще один. Він не дивиться на обличчя ворога. Відчуває кожен його м’яз, кожну кістку, кожне тремтіння руки, вагання.

Він пришвидшується ще більше, набирає повітря та ричить так, що, здається, світ починає йти хвилями й тріскається. Він потужно б’є згори, зв’язує клинок противника в короткому «млинці», дострибує, хапає лівою рукою ворога за волосся та притягує його обличчя до себе. Б’є лобом у ніс. Сміється раптово, дико, наче шаленець, б’є ще раз, ламаючи кістки щоки, відпихає збаранілого чолов’ягу й широким, показовим жестом від низу розрубує його, наче жертвенну тварину.

Крик.

Цього разу жіночий, тонкий, такий, що свердлить вуха. І злодій вже не стоїть на колінах. У нього були трохи зігнуті ноги, а меч у руці раптом опустився. Вістря було липким від крові. І чоловік попереду якусь мить коливається, його обличчя таке, мов після удаpy ковальським молотом. Він уже не та іронічна лялечка, поволі опускає зброю й хапається за живота. Це нічого не дасть: рана починається над правим стегном, а закінчується на висоті лівого плеча. І ні кольчуга, ні шкіряний каптан не втримали клинка. Альтсін звідкись знає, що це добрий удар, смертельний. І дивиться в очі барона, і бачить ту мить, коли його душа відлітає, коли гасне в очах свідомість. І шляхтич вже мертвий падає в траву.

— Евеннете! Евенне-е-е-ете! — в полі зору з’являється рожева, розмазана пляма. Це баронеса дістається до тіла. Жінка навколішках плаче, кричить, намагається втримати кров, відчайдушно тулиться до знівеченого обличчя.

Альтсін подивився на неї, поки ще нічого не розуміючи. А потім відчув себе так, наче посеред шторму випав за борт. І всі елементи почали складатися й пасувати один до одного.

Дарвенія Левендер, Сонечко. Коханка Санвеса і коханка Евеннета-сек-Ґреса. Лише вона знала, що Санвес і альфонс, і злодій, тож вона познайомила їх одне з одним, щоби барон знайшов відповідний інструмент для своїх планів. І вона згадувала про меч у животі Санвеса, хоча згідно із офіційною версією барон кинувся на вбивцю без зброї. Тоді вона обмовилася випадково. «Ох», — задзижчало в нього в голові, — «чому вона мала б стерегтися при тобі? Адже ти просто ще один злодій з Низького Міста. Ніхто». Насправді весь цей час вона боялася лише графа, який — аби довідався про свою роль у цій афері — знищив би її з поверхні землі. Це тому вона впустила Альтсіна до будинку, прийнявши його за посланця від Терліха. А потім навіть не мала його підмовляти, щоби він прийшов сюди з капшуком, який був єдиним слідом, що поєднує її та сек-Ґреса з фікційним замахом на вбивство. Вона навіть вбрала його в чорне, щоб двобій виглядав видовищнішим.

Він вишкірився в трупній, позбавленій навіть тіні веселості, гримасі. «Ось я», — подумав, — «малий портовий щур, який вважає, що можна вижити в клітці, повній лютих котів».

У колі глядачів ворухнулося кілька чоловіків. Альтсін помітив це кутком ока, разом із блиском на сталевих клинках, але йому було вже байдуже. Люди Виссеринів. Якби не палаш, він впав би на землю.

— Стояти!!! Всім стояти!!!

Цей голос не кричав, він гримів. Наче заговорили небеса. Всі завмерли.

— Арольгу Виссерине, цей чоловік виграв у поєдинку поштиво, без допомоги будь-якого підступу, чарів або третіх осіб. Так, в ім’я Володаря Битв, заявляю я, граф Бендорет із дому Терліх. Чи хтось із тим не погоджується?

Злодій озирнувся. Граф стояв у тіні, перед ним зайняли позицію двоє молодих шляхтичів. Краєм зору злодій виловив іще двох, які стояли трохи подалі. І ще двох у колі глядачів. Усі мали зброю, руків’я полуторників стирчали з-за плечей — вигляд на прийомі настільки ж незвичний, наскільки ж і абсурдний. Це не були шляхетські корди чи якісь інші оздоби й іграшки, це була зброя воїнів.

Такі мечі має важка наймана піхота.

— Забрати пораненого до моїх кімнат, — накази графа були вже тихішими, але не залишалося сумнівів, що їх виконають що до йоти. — Барона сек-Ґреса покласти в Мечовій Залі, слуги займуться тілом. Завтра ми станемо оплакувати того, хто жив як воїн і поліг шляхетною смертю. Слава пам’яті про його вчинки.

«Це все ще вистава», — подумалося злодію, коли в нього забрали зброю, взяли під руки та обережно повели до резиденції. Це все ще театральне мистецтво, бо він не назвав барона по імені, а повинен би… Бо ж хлопець був почесним гостем… а граф ані разу не назвав його на ім’я… Кажуть, стара шляхта ніколи не бруднить собі вуст іменем свого ворога.

Альтсін похитнувся й відчув, що падає.

* * *

Коли він розплющив очі, то напівлежав на м’якій софі. Праве плече напухло до розмірів кінської голови. Обережно торкнувся рукою пов’язки: шари полотна, здавалося, були з кілька пальців товщиною. Йому зробили перев’язку, най йому, а коли він втрачав притомність, то був впевнений, що дадуть стекти кров’ю. Так було б найкраще для всіх.

У кімнаті панували напівморок і тиша. Але ж прийом має ще тривати. Він закліпав: напівморок у приміщенні брався від рожевого неба, яке зазирало в широке вікно. Світанок.

Хтось ворухнувся в темному кутку.

— Ти опритомнів, — почув він не питання, а ствердження факту. — Добре. Мій медик стверджує, що удар усе ж оминув нерв, хоча й на десяту долю пальця, — його голос не міг приховати похмурої веселості, навіть якби його власник намагався це зробити. Він не намагався. — Не будеш паралізований. І ти не втратив забагато крові.

Альтсін нарешті зосередив погляд на тому, хто говорив. Граф дивно посміхнувся й кивнув.

— Добрий бій, хлопче. У тебе душа воїна, хай ти й не оздоблюєш комірця монограмами. А твоєю роллю було ж лише прийти сюди на смерть. Наш дорогоцінний барон, — погляд шляхтича ствердів, — ретельно все спланував разом зі своєю коханкою. Вони отримують назад капшука, а барон одночасно наближається до мене. Вони були переконані, що в тебе немає й шансу на цьому двобої. І їм майже вдалося.

Злодій ледве дихав.

— Все ти знаєш… — він намагався говорити голосно, але з горла вирвався лише шепіт.

— Так. І вже давно, — господар тихо розсміявся. — Я брав участь в інтригах, які велися проти імперських Щурів за тих часів, коли Меекхан ще відступав на Схід і невідомо було, чи захоче він за всіляку ціну втримати гирло Ельгарану. Я грав проти князівської родини, щоб наш милостиво пануючий не зруйнував міста. Кількома листами я зняв несбордійську блокаду й розбив союз міттарців із тими північними піратами. А Виссерини вважали, що я куплюся на вбивцю, від якого мене, начебто, врятував їхній посланець. Визнаю, що я давно не мав такої радості, коли стежив, як всі відіграють свою роль у переконанні, що я повівся на їхню виставу. Старий шляхтич споважнів.

— Крім того, в одяг твого приятеля був зашитий короткий лист із інформацією про те, хто і для чого його найняв. Напевне, він не дуже довіряв сек-Ґресу. Навіть вказав, кого повідомити в разі його смерті. Я відіслав відомість до тієї людини з проханням триматися від цього подалі. Він обіцяв, що так і зробить.

Альтсін хотів розреготатися. Санвес не був таким дурнем, за якого він його мав, а Цетрон не виявився старим і товстим боягузом, який відмовився від помсти зі страху за власну шкіру. Єдиним ідіотом у цій історії був він сам. Усе, що він зробив, було абсолютно позбавленим сенсу. З таким же успіхом він міг досі сидіти у винниці й пити.

— Що тепер?

— З тобою? Я повинен тебе усунути. Швидко, тихо й безслідно. Це було б найпростіше та найбезпечніше. Нехай Виссерин із союзниками надалі вважають, що я їхня іграшка, а ти ж можеш комусь усе розповісти, правда ж? І будуть проблеми.

Злодій дивився, як аристократ іде до стіни, де висіла чимала колекція зброї.

— Два роки тому мене звалила хвороба, — бряцнув кришталь, і граф повернувся з келихом у руці. — Ніхто не міг мені допомогти. Чарівники, жерці, цілителі й навіть ті, хто користуються неаспектованою магією — не допоміг ніхто. А я користався всім. Є такі хвороби, які виглядають наче вирок Великої Матері, що прагне якомога швидше зважити твою душу. Може, я навіть піддався б її волі, якби не те, як хвороба розвивалася. Пий.

Кришталь холодив губи, а вино мало присмак темних грон, що дозрівають під повним сонцем. Кількома ковтками злодій опорожнив келих.

— Хвороба відбирала в мене… — шляхтич завагався, — мене. Розумієш? Не лише нищила тіло, нищила мій дух. Я міг би знести, що в мене трясуться руки, що я не можу втримати голову й починаю слинитися, але пробуджуватися вранці й не пам’ятати, хто ти такий, де ти, ким є всі ці люди, які до тебе щось говорять? Я наказав найближчим слугам тримати інформацію про мій стан у таємниці, але щоранку мені потрібно було все більше часу, щоб згадати найважливіші речі. Бували дні, коли я не міг показатися нікому, бо друзі, які сьогодні їли в мене з руки, відібрали б моє багатство, місце в Раді й прирекли б на дожиттєвий побут у якомусь притулку для безумців, якби вони мене тоді побачили. А я навіть не розумів би, що сталося.

Гнів графа був майже матеріальним, і Альтсін не поставив би навіть мідяка на тривалість теперішнього союзу із Виссеринами.

— І одного дня, коли відчув себе краще, я пішов на щорічні свята в Храмі Реаґвира. Глянув на Денґотааґ і почув голос Володаря Битв. Перш ніж мене встигли втримати, я торкнувся клинка, а потім… я повернувся додому. Наступного ранку прокинувся без тремтіння рук і ніг. Я пам’ятав усе, включно з прізвиськом першого поні, на якому їздив. Я був здоровий.

Альтсін подивився йому прямо в очі. Це були очі не тупого фанатика, а людини, яка вірила. Події майже річної давності повернулися до нього: жінка, прикута до чорного клинка, і смерть трьох жерців. Злодій пам’ятав, що Храм Реаґвира швидко прийшов до тями після втрати, мертві ієрархи офіційно виїхали у подорож, а в процесії знову носили святого Меча. Цікаво, що граф сказав би, якби знав правду? Чи шляхтич у двадцятому поколінні звернув би увагу на долю бідака, що конає на божому клинку? Скоріше за все, ні.

— Бачиш, хлопче… Я вже бачив сек-Ґреса в бою. Кілька разів. І у вашому двобої я поставив би на нього все своє багатство проти старих личаків. Але коли ти підірвався на ноги та вдарив у нього… Я бачив Воїна… Розумієш? Володаря Битв, який у своєму святому безумстві зійшов до нас. Ти переміг його, бо бог зглянувся на тебе й наділив своєю святою силою. Тож ти підеш собі вільним і зникнеш із міста.

Альтсін відкрив рота, але граф лагідно усміхнувся, поклавши йому долоню на вуста.

— Мовчи. Немає іншого виходу. Я наказав оголосити, що твоя рана виявилася смертельною, і що ти помер за годину після барона. Це закриє проблему Виссеринів. Але забагато людей бачили твоє обличчя, щоби ти міг повернутися в Низьке Місто. Якщо хтось тебе впізнає, навіть випадково, то я стану брехуном, а тебе почнуть допитувати.

Злодій глянув йому в очі й зрозумів, що в нього є ще один вихід. Він може зняти пов’язку й роздерти свіжу рану, щоби зійти кров’ю.

— А баронеса? — запитав він.

— Яка баронеса? — усмішка аристократа все ще була лагідною, а голос — тихим.

Ну що ж, Сонечко. Треба було залишитися тою, хто займається прийомами.

— Як тільки ти зумієш встати, то отримаєш коня, трохи грошей і зникнеш з міста, хлопче. Прокляття, я навіть не знаю, як тебе насправді звати. Ні, не говори. Лише кивни, якщо ти все зрозумів.

Альтсін кивнув, а граф усміхнувся ще раз і вийшов.

Коли злодій залишився сам, то зрозумів, що насправді доля, яку граф запланував для нього, не мала ані найменшого значення.

Бо коли він заплющував очі, то під повіками з’являлася долина, наповнена кривавим багном.

І люди зі зброєю, товариші й друзі, які йшли по його смерть.

І Сила, яка надходила з усіх боків.

І бойовий шал, який горів у венах.

І танець із мечем.

І біль втрати.

Він боявся.

Боявся, як ніколи в житті.

ОБІЙМИ МІСТА

Дощ, дощ і дощ. Дощило вже чимало днів, й навряд чи збиралося припиняти. Він сидить на спині анг’оґґера й дивиться на містечко в долині. Та що там «містечко» — заледве село. Тільки от мешканці оточили його земляним валом та палісадом і, здається, не мали наміру дослухатися до наказів щодо того, що всі люди — від немовлят до старців — мають залишити цю землю, попрямувавши на північ. Може, в них і справді були для цього вагомі причини; напевне, в селі залишилося мало чоловіків, і самі лише жінки, діти й група старців. Якщо рушать, тягнучи вози розмоклою рівниною — тягнучи власноруч, бо минулого року зараза вибила всіх тяглових тварин на сто миль навколо, — то добре, якщо до мети дістанеться хоча б кожен п’ятий. Вози загрузнуть по вісі в намулі, який вже вкрив все навколо, люди проваляться в ту грязюку спочатку по кісточки, а потім по коліна. Почнуть падати, борюкатися й повзти. Вони кинуть вози за кілька днів, коли виявиться, що ті не можна пхати багнистими теренами. Потім намагатимуться нести рештки свого добра на своїх же хребтах. Жінки візьмуть молодших дітей на руки, щоб тим допомогти, а коли почнуть вибиватися із сил, то їм доведеться обирати: родинний здобуток чи малюки.

Оберуть дітей. Вони завжди обирають дітей.

Тож шлях їхньої мандрівки спершу позначать кинуті вози, потім — низка згортків, клунків і скринь, а далі — сліди повзання, човгання, падінь і важкого зведення, а то вже — й перші тіла. Спочатку це будуть старі чоловіки. Незрозуміло чому, але це завжди старі чоловіки, наче старі жінки міцніше тримаються за життя. Але, нарешті, всіх be переможуть не так убивчі зусилля, як холод і волога. Переохолодження. Коли людина вперше впаде в грязюку, її шанси зменшуються вполовину. Можна накинути на спину шкіряний, просякнутий жиром плащ, що охороняє від дощу, але після падіння намул блискавично пролазить під вбрання, вповзає під нього, наче жива істота, наче гігантська п’явка, голодна до тепла й життєвих сил. Раптом тебе охоплюють дрижаки, твань важить, наче кілька верств кольчуг, ноги, здається, вростають у землю. Хтось допоміг тобі встати, дощ змив верхній шар болота, але те, що вповзло під вбрання, вже почало висотувати твою енергію та життя. Тож іще одне падіння станеться вже швидко, а потім — наступне, далі — ще одне. А тоді вже ніхто не матиме сил, щоб допомогти тобі звестися.

Так воно й було, і він міг надати про це чимало свідоцтв. Мандруючи рівниною, його загін наштовхнувся на кілька таких караванів, на вервечку покинутих возів, клунків і трупів. Він дослідив частину тіл, звільнюючи душі, що в них зав’язли, і тепер мав при собі їхні спомини. Спомини чоловіків, жінок і дітей. Те, що ті відчували в останні хвилини, він міг би назвати похмурим фаталізмом, примиренням із долею, над якою немає влади. Рішення належало не їм, але вони пішли. Й помирали, втішаючись власному кінцеві. Це було найдивовижніше — ці спокій та радість, із якою вони вітали смерть. Наче давно очікувану, найкращу подругу.

Треба щось зробити з тими душами. Збурюють його, їхні причитания й стогони впливають на Силу.

Він плескає анг’оґґера по масивній спині. Спокійно, тобі не доведеться туди їхати. Тварина крутить головою й намагається озирнутися на вершника, але панцирні плити, що вросли в шию, унеможливлюють це. Ще її діди були нормальними конями, але венлеґґи мали насправді дивні Сили. За два покоління вони перетворили коней на анг’оґґерів, вкритих панциром чудовиськ, що наполовину більші за звичайних скакунів. Їхні груди, боки, зади, шиї та ноги вкривали кістяно-хітинові обладунки, які були сформовані таким чином, що не було потреби в сідлі чи упряжі. Великі плити заходили півколом збоку, захищаючи ноги вершника, а для керування твариною вистачало легенького натискання коліньми. Це була досконала зброя, машина для знищення на чотирьох ногах.

Шкода лише, що тварини не мали змоги самостійно розмножуватися. Народжувалися від звичайних кобил, та ще й таким чином, що матір розривало зсередини і вона не мала й шансу вижити.

Лааль ошаліла, коли побачила першого анг’оґґера і зрозуміла, що зробили з її коханими конями. Народжені її гнівом грози призвели до смерчів, які спустошили сотні таборів венлеґґів. А слідом за вітром прибули вершники. Шалені й дикі, наче їхня богиня. Якби він тоді не встав проти неї й не примусив відступити, можливо, що а’Ове’тіху довелося б прикликати всю Силу кааф… Краще й не думати, чим би воно могло тоді скінчитися.

Він знову дивиться на містечко, що тоне під струменями дощу. Його мешканці збунтувалися. Вирішили відкинути повинність, спротивитися його волі. Це було… він пошукав властивого слова… неможливо уявити. Він був їхнім господарем, а вони народжувалися, щоби служити. Це єдиний сенс і мета їхнього існування. Піддатися Волі. Їхній спротив… «Це наче так», — думає він, — «якби власна рука відмовилася слухатися. Якби власне око припинило дивитися туди, куди ти його спрямовуєш, і вирішило почати власне життя». Що зробиш в цьому випадку?

Відріжеш руку. Видавиш око.

Наближається один із розвідників. Нічого не мусить говорити, Вузол пульсує, за мить образи й знання, яке отримав войовник, стають його власністю. В поселенні перебуває менше ста мешканців, частина з яких — хворі. Залишилося лише кілька чоловіків у розквіті сил. Вони знають, що якщо покинуть будинки, то до земель, де немає дощу, дістанеться ледве третина. На спільній нараді вони вирішили залишитися й чекати. Переважила думка жінок, матерів. Нерозумно, бо хіба люди не народжуються для того, щоб померти? Розвідник може й не пояснювати, звідки він знає про нараду, в його спогадах є тінь спійманого зненацька вартового, молодого хлопця, є ніж за роботою, здавлений крик і червінь, яку розмиває дощ. Є також образи гостроколу й валу. Злива вже вимила чималу частину землі, відкривши дерев’яну конструкцію, чимало колод стоять криво, достатньо закинути петлю — й більшість упаде. В містечку недостатньо людей, щоб перемогти дощ.

Він задоволено киває. Міг би прикликати Силу й змести бунтівників одним жестом, але такі справи треба вирішувати інакше. Він розвертається до своїх людей. Тридцять начинь чекає в готовності.

— Що маємо робити, Пане? — розвідник користується голо сом, що трохи його дивує. Але цей хлопець завжди був незалежним навіть після того, як його призначили до Вузла.

— Забийте їх, — відповідає він так, щоб почув кожен. — Забийте всіх.

* * *

Він прокинувся так, як звик прокидатися вже кілька років, повільно переходячи зі світу сну до свідомості. Але сьогодні він відразу знав, де знаходиться. Понкее-Лаа. Банлір, що зветься Калюжником. Третя за розміром і наймолодша дільниця Низького Міста. Місце, яке традиційно пов’язувалося з людьми, які шукають у місті щастя. Це сюди найчастіше потрапляли прибульці з провінції, бакалійники, цілителі й ремісники, що прагнули знайти роботу в якомусь із міських цехів, чародії, які шукали протектора або шансу зробитися членами потужної гільдії, мандрівні артисти, найманці-задираки, вбогі шляхтичі й величезна маса людей без професії та освіти, які за своє багатство вважали пару рук, готових до праці, а за мотивацію — порожній шлунок. Добре місце для повернення.

Якусь мить він лежав нерухомо, відчуваючи залізистий присмак на язиці й потроху знаходячи себе у власному тілі. Цей сон був лагідним, він уривався в потрібному місці, не розгортаючи перед ним картини різанини. А були й такі, після яких він кілька ночей боявся заснути — сни, сповнені жорстокості, поряд із якою робота майстра-ката здається ласкавими пестощами. Йшлося не про битви, коли Сила, що пульсувала у венах, в’язала й кидала до битви десятки тисяч воїнів, а про такі різанини, яких йому не дали побачити сьогодні. Сни про те, як ідеш землею, червоною від крові беззбройних, про мертвих чоловіків і жінок, які лежать всюди навколо. І про дітей. Незрозуміло чому, але погляд демона частіше за все падав на дітей. Це неправда, що діти помирають красивіше, ніж дорослі. Це брехня, що здається, ніби вони сплять, так наче сама Володарка поклала поцілунок їм на лоба. Ці закривавлені рештки рідко коли виглядали зануреними в сон. Особливо якщо до того був наказ, щоби їх убивали так, аби вони відчували, що помирають.

Демон мав потужну владу над одержимими ним людьми. Ті буквально й ретельно виконували кожен його наказ. Лише інколи, десь на дні їхніх очей, з’являвся похмурий розпач. До битви вони завжди йшли із відчайдушністю безумців, які шукають спокою, який їм принесе смерть.

Йому здавалося, що ці кошмари намагаються втягнути його всередину себе — у світ різанини, дощу, відсутності надії й військового безумства, залишаючи під повіками криваві картинки. У світ, де війна припинила бути шляхом до мети й сама стала метою.

Це не були звичайні сни. У звичайному сні, нехай ти був жерцем, купцем, королем чи імператором, ти завжди залишаєшся собою. Пам’ятаєш себе як особу, навіть якщо уві сні відіграєш чужу роль. Твоє справжнє «я» чекає відразу за тонкою лінією, що відділяє пробудження від яви, й ти без проблем встрибуєш у нього по тому, як розплющуєш повіки, наче взуваєш добре розношені чоботи. Інколи ти забуваєш нічні мари раніше, ніж встигаєш висцятися вранці.

Цих снів він не забував. Ніколи.

За кожним разом він потребував часу, щоб нагадати собі, хто він такий, що тут робить і звідки взявся в цьому місці. Альтсін Авендег — злодій, шахрай, моряк, сільський парубок, помічник коваля, фокусник, храмовий дзвонар, скриба… Останні п’ять років він був багатьма особами. Змінював місця й професії інколи через кілька місяців, інколи частіше. Сни гнали його, а він тікав. Щоразу, коли він затримувався десь надовше, вони з’являлися вже за кільканадцять днів. Спочатку короткі й спорадичні, а потім — все довші й частіші. Аж врешті вони починали навідувати його щоночі. Тоді він без слова збирав манатки й тікав подалі, а сни губили його слід і дарували йому відпочинок на якийсь час.

Найдовше — десь вісім місяців — він залишався на кораблі, що курсував поміж Перонвилком та Ар-Міттаром. Здавалося, що сни не могли знайти його у морі. Але коли вже знайшли… Його, як розповідали потім, не могли добудитися три дні. Три дні він навперемінно спав, плакав і кричав, занурений у жах битви, що ніяк не закінчувалася, і де він інколи був чоловіком, інколи жінкою, інколи старцем, а інколи юнаком. Де він бився з людьми й проти людей, ходив по коліна в крові, бризкав нею із сотень ран. Найчастіше йому снилося, що він сам — демон.

Тоді він прийшов до тями в малому храмі Великої Матері під Венглореном. Капітан висадив його на суходолі, не сплативши за останній місяць, та зник у морі. Альтсін його розумів. Моряки — люди забобонні, віддані на ласку й неласку Близнят Моря. Їм непотрібен на борту безумець, який кричить крізь сон на нікому невідомих мовах.

Про те, що розмовляє незнаними діалектами, він уперше довідався саме в храмі, хоча, на капосний сміх Клег, уві сні розумів кожне слово. Жерці були людьми вченими, знали чимало мов і говірок, оскільки місіонери навертали народи північно-західного кінця континенту на віру в Баельта’Матран і до імперського пантеону. Меекхан ніколи не підкорив цю частину світу зброєю, хоча торговельно, культурно та релігійно радив собі тут доволі непогано. А місіонери найважливішої богині Імперії були справді добре навченими.

Але навіть вони не могли розпізнати, якими мовами він кричав. Не могли також сказати, на які діалекти чи мови це схоже.

Але дозволили йому залишитися, а коли вичуняв, бо сни трималися подалі від храму, то не виставили його за двері. Чотири місяці він кілька разів денно бив у дзвін на вежі, замітав доріжки, носив воду з колодязя, допомагав на кухні. Йому видали храмовий одяг — широкі шати з каптуром — й дозволили відпустити бороду. Ніхто на світі на впізнав би в ньому того молокосмока, який п’ять років тому покинув Понкее-Лаа. Здавалося, нарешті він знайшов спокій.

Проте храм насправді виявився чимось на кшталт в’язниці. Тоді він мандрував узбережжям лише другий рік, і Альтсіну здавалося, що немає нічого гіршого, ніж провести решту життя за мурами. Він задихався. Щоденна рутина замість того, аби давати заспокоєння, наближала його до безумства. Нарешті, вночі, нікого не будячи, він вийшов назовні й помандрував на північ.

Коли була потреба, працював, де тільки міг. Крав і шахраював, але намагався робити це лише тоді, коли не було іншого виходу, щоби наповнити черево. Під час крадіжок завжди був ризик, що його схоплять і помістять принаймні на кілька місяців у камеру.

Разом із кошмарами, які змогли б тут до нього дістатися. Волів би найматися до будь-якої праці за жменю старої каші.

Пізніше він відкрив, що вміння читати, писати й вести розрахунки — саме ті науки, до яких його змушував Цетрон — мають у провінції значно більшу вартість, ніж у місті. На скриб і сільських писарчуків тут чекали, наче на ліки. Він швидко зрозумів, що відповідний одяг і вигляд — каптан із червоними манжетами й комірцем і поплямовані чорнилами пальці — дає йому роботу швидше, ніж розпитування господарів про можливість нарубати дров взамін на шматок хліба. Відхід Імперії забрав із собою більшість урядників, а багато які справи неможливо було вирішити усно. Мандруючи селами й містечками, він переписував умови купівлі, шлюбні договори, переглядав звернення до судів, доповнював книги народжень і смертей, якщо такі залишалися в тій місцині. Тричі він навіть залишався на довше й намагався навчати дітей.

Але сни завжди його наздоганяли.

Лише раз він наважився шукати допомогу. За порадою місцевих, пішов до знахарки, спеціалістки по замовлянню жахів. Та лише торкнулася його й відразу вийшла, наказавши залишитися в хаті й чекати. Якби він не визирнув у віконце… Вона повернулася з громадою селян, а він, заховавшись на краю лісу, дивився, як вона без слова зачиняє ззовні двері та вікна в будинку й підпалює його. Якщо сільська відьма воліла втратити весь свій скарб, тільки б його вбити, то що зробили б жерці або чародії? Людина, якої торкнувся демон, нехай навіть лише через країну снів, ніколи не знайде спокою.

Тому він подорожував з місця на місце, від села до села. А сни ставали все швидшими, все менше ночей він міг проспати без кривавих видінь і присмаку заліза в роті, який неодмінно супроводжував ті сни. За останні три роки він міг вважати себе щасливчиком, якщо вдавалося зберегти спокій хоча б на три ночі. Тепер кошмари посилилися, останні два місяці вони снилися йому раз за разом, незважаючи на те, як далеко він віддалився від місця, де його навідували попередні. Коли вчора ввечері він дістався до Понкее-Лаа — за сто днів подолавши майже сто миль, спершу возом, а тоді баркою, яка пливла вниз Ельгаран, — сон дістався до нього майже відразу.

Не було куди тікати. Ці видіння почалися тут, у місці, де палаш молодого барона розрубав йому плече. Тоді вони спалахнули в ньому кривавим шалом, й завдяки ним він переміг вродженого фехтувальника. Він — той, хто до тієї миті не мав у руці справжнього меча. У порту билися кинджалами й палками. Демон тоді врятував йому життя, але для того, кого виховали на вулиці, не існувало чогось такого, як дармова доброта. Створіння з-за Мороку зробило це, мабуть, щоби злодій став його єдиним зв’язком із світом, і якби злодій загинув, то демон не зміг би сюди повернутися.

Як він його впіймав? Цього Альтсін не знав, і це його не обходило.

Він уже давно вирішив для себе, що якщо існує хоча б тінь шансу позбутися істоти, яка його провідувала, то він зробить це, нехай би навіть мав вирвати собі половину душі.

А якщо на світі й був хтось, кому він міг хоча б трохи довіряти, той, хто міг би допомогти, то жив він тут, у Понкее-Лаа.

Вочевидь, був чималий шанс, що коли цей хтось зрозуміє, що сталося з Альтсіном, то поведеться так само, як і сільська знахарка. Підпалить йому дах над головою. А Цетрон і Зорстін мали набагато більше можливостей, ніж просто привести банду селян.

Тож крихта довіри мала бути й насправді крихтою, бо люди, які покладають надмірну віру на інших, закінчують як корм для риб.

Він звівся, обмив обличчя та вбрав свій одяг мандрівного скриби, а потім почухав бороду, яка товаришувала йому вже чимало часу — вирішив, що ще трохи її поносить, вона додавала йому років. І хоча ймовірність, що хтось чекатиме на його повернення, була невелика, краще не спокушати лиха. Граф Терліх міг виявитися незадоволеним тим, що злодій з’явився в місті. Так само кілька інших осіб, напевне, втішилися б, що Альтсін повернувся та вже не користається протекцією Цетрона. Чимало ножів сумувало за його спиною.

«Ну прошу», — посміхнувся він спроквола, — «заледве ступив ногою в місто, а вже починаєш думати як людина зі злодійської гільдії: стеж з всім навколо, носи один ніж напоказ, а два інші — прихованими, ставай спиною до стіни, не пий нічого, чого не скуштував твій господар».