Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід

Тиша. А потім шум. Струмок, який несеться гірською ущелиною, річка, що звивається освітленою галявиною, малий водоспад, над яким встає веселка. Радість. Річка сміялася.

— Лише ти, — відізвався за мить ясновидець. — Ніхто інший, крім тебе, не може мене так розвеселити. Він іще не знає, яке має щастя, що натрапив на тебе. Може, чогось навчиться.

Старець озирнувся на мол. — Ви маєте поїхати з міста до світанку. Якщо ні — я прийду по вас. Розумієш, моя дорогенька?

— Розумію. І запам’ятаю, Явердосоме.

— Добре. Ну хлопче, хапайся за весла. Попливемо додому.

* * *

До світанку вони сиділи в хаті ясновидця й пили. Щоб зігріти кістки, як пояснив Явиндер. Звідкись витягнув малу, глиняну пляшку, наповнену темним, із запахом ялівцю й диму з вогнища, трунком, розпалив вогонь посеред хати, а коли від того залишився лише гарячий попіл, вигріб у ньому ямку й сунув начиння всередину. За чверть години налив до двох кубків.

— Одним ковтком, — зажадав.

Альтсін прикрив очі й випив теплу рідину. Смакувало так паскудно, як він і сподівався, але якимось дивом його шлунок не відреагував на це блюванням.

— Що воно?

— Наливка з кількох зіль. Сьогодні вже мало хто вміє її робити, і мабуть, ніхто не відає, як її пити.

— Окрім тебе.

— Окрім мене. Що сталося в дільниці?

— Різанина.

— Цетрон живий. Збирає людей. Я відіслав до нього посланця, щоб він заспокоївся. Граф відступив, а з його Праведних не вижив ніхто. Ліга перемогла. Поки що.

— Він послухає?

— Так. Якщо хоче залишитися в цьому місті.

Вони сиділи просто на землі, розділені лише попелом і пляшкою, яка в ньому стирчала. „Або ж, якщо хочете, поєднані ними“, — подумалося злодію. — „Немає сенсу тягнути з цим“.

— Хто ти?

— Річка.

— Ельгаран? А хіба ти не маєш бути більшим, мокрішим і смердіти намулом? 1 хіба вона не назвала тебе інакше?

Посмішка ясновидця сховалася в тінях.

— Колись, перш ніж інші прибули до нас, річка плинула за сотні миль звідси. Її гирло було ген там, на південь від міста. Вона давала життя великій рівнині, широко розливалася, наводнюючи тисячі миль, приносячи життєдайний намул, даруючи людям врожай і надію на добре завтра. Ти дивуєшся, що вона дочекалася шанувальників? Що їй приносили жертви? У добрі роки — із вдячністю, у погані — щоб погамувати її гнів. У її гирлі, де схрещувалися торговельні шляхи всього світу, були збудовані сто храмів, які ніколи не стояли порожніми.

— Твої?

— Ні. Того, ким я тоді був. Тоді мене називали Яверд’осоме, Добра Річка. А потім надійшли вони. Небажані. Принесли свою Силу, свої закони та своє бачення світу. Коли спалахнула війна, я до неї не приєднався. Не хотів складати життя власного народу на олтар чужого марнотратства. І мене поранили. Підступно, в тому місці, яке я не міг захистити. Дика богиня витягнула з глибини гори, щоб прикрити відступ своєї армії, а мене відтяло від джерела. Буквально. Я конав, звиваючись всією рівниною, розливаючись багнистими ставками та висихаючи під промінням безжального сонця. Протягом одного дня я зрозумів, що моя сила виявилася ілюзорною. Мене було шестеро, коли з помираючого міста, сповненого переляканими людьми, я відправився на північ, шукаючи річку. Дістався сюди один. Решта не дали ради.

— Авендері. Ти — авендері бога, який уже навіть не має імені. І шанувальників.

— Не має шанувальників? Ти виховувався поблизу річки, хлопче. Хіба двічі на рік молодь уже не спускає на воду човники з кори, які мають віднести їхні прохання до моря? Чи панни на виданні не плетуть вінки, які довіряють річці, щоб у плюскоті почути ім’я свого майбутнього чоловіка? Хіба першого дня літа жінки не приносять дітей, народжених за останній рік, щоб омити їх від нещасть? І хіба першого дня жнив добрі господарі не кидають до неї жменю зерна, аби подякувати за збіжжя? — Явиндер усміхнувся. — Я отримую все це, Альтсіне. Все. Прохання про щастя, молитви за новонароджених, подяки за збіжжя, яке виросло на полях. Звичаї, чиїх витоків ніхто не пам’ятає. Тому ця річка і це місто — мої. Воно виросло зі змішання крові, мов і традицій. Гостей, друзів, напасників і грабіжників. Але традиції залишаються. Вони збагачені й змінені, але їхній стрижень споконвічний. Ті, кого доля пов’язала з річкою, відчувають до неї повагу та обдаровують шаною. Завжди і всюди.

Він налив. Вони випили. Альтсін почекав, поки минеться враження, що його хтось напоїв дьогтем для ущільнення корпусу кораблів. А мав надію, що за другим разом смакуватиме краще. Що ж, як то кажуть, людина вчиться все життя.

— Але я, — він кашлянув, аби віднайти голос, — переміг тебе, ні?

— Та-а-ак. Я надалі не можу позбутися здивування. Хоча від Володаря Битв важко було б очікувати чогось іншого.

— Володар Битв? Реаґвир? А що йому до цього?

— Поза тим, що він ступає тепер по землі в тілі смертного? Нічого. Знаєш, як Реаґвир сходив межі люди?

— Як?

— Меч — це ключ. Той, що у підземеллях храму. Це справжній Меч Бога. Це частка його самого. Брама до його душі. Він з’явився ще до того, як Реаґвир уперше особисто завітав у світ. Його авендері поєднувалися із Володарем Битв, власне, через нього. Через поранення руки і втирання крові в руків’я. Ти не розповів мені, що саме сталося пару років тому в підземеллях храму, — Явиндер глянув на нього, примружившись. — Може, це й на краще, бо тоді… напевне, я намагався б тебе вбити.

Злодій глянув на руку. Шрам виглядав як риска, проведена червоною крейдою по шкірі.

— Звідки ти знаєш, що там сталося?

— Річка… вимила з тебе більше, ніж лише спомини тисячоліть. А я їх отримав. Так діє моя Сила. Кожен, хто зануриться в Ельгаран, перепливе через неї, нап’ється води… В місті всі криниці, фонтани й акведуки поєднані з нею. Вони поєднані зі мною.

— Тож ти знав, що роблять із Мечем? Що там помирають люди…

— Давай без цього шляхетного обурення, хлопче, — голос Явиндера затвердів. — За останні десять років Цетрон послав на дно майже стільки ж осіб, скількох убили жерці. Його я також маю засуджувати? Бо ж він робив це заради грошей і влади. Річка не суддя, але шлях, який несе до мети. Я мав би засуджувати тебе за кожен труп, який ти по собі залишив?

Альтсін кивнув. Йому могло це не подобатися, але в цьому була якась справедливість.

— А Меч? Якщо це не зброя, то що? — Прохід. Саме для цього його створили. Не зброя, а брама поміж царством Реаґвира та нашим світом. Про цей ритуал забули вже під час Воєн Богів, а для того, кого ти тепер носиш, існував лише один шанс, що хтось із жерців пораниться клинком, а потім випадково схопиться за руків’я. Але навіть він не міг передбачити, що люди зроблять із Мечем. Як сильно його занапастять. Багато років на ньому помирали нові й нові жертви. А він їх поглинав. Ти маєш розуміти, що Денґотааґ, хоча й був шматком душі бога, не мав власної свідомості. Ти ж не вимагаєш цього від дверей, еге ж? Щоб дістатися до царства Реаґвира, треба було померти від його леза. Меч забирав душу й пересилав її на той бік. Саме це він і намагався робити впродовж багатьох років, його сила зцілення проявилася лише як побічний ефект. Але Морок відрізав контакт із царством Володаря Битв, тож Меч лише громадив у собі душі нещасних, які на ньому конали. Аж врешті крізь браму, з-за Мороку, вдерлася Потуга, яку звільнив один дурень, і Меч прокинувся. В ньому зараз є частка душі бога і спомини про страждання сотень жертв. І він саме шукає вірних.

— Графа й Праведних, ге?

— Також. Але не лише їх. Хе-хе. Якби жерці знали, що це шлях до звільнення бога — або до пробудження його в новій постаті, то напевне, зарили б той Меч на сто ярдів під землею.

Альтсін кисло посміхнувся.

— А навіщо жерцям боятися власного бога?

— А навіщо їм бог? Він захотів би перевірити, чи вони виконують його заповіти. А потім з’явився ти, молодий і дурнуватий злодій, який не знав, коли треба відступити, й дістався туди, куди не мав би. Шість років тому ти відкрив шлях Кулаку Битв Реаґвира. Не самому богу, а проклятому всіма шматку його душі, яка була вигнана й не мала можливості повернутися. Божевільному сучому сину, який потопив половину континенту в крові. Але після твого вчинку бар’єр зламався. Виникла діра, яка поширюється в жахливому темпі, а крізь ту діру приходять потвори. Кояться дивні речі, Альтсіне, змінюються аспекти, виникають діри в Мороці. Існує чимала ймовірність того, що через тебе ми всі загинемо. Як ти себе почуваєш із цим знанням?

Злодій сперся спиною об стіну, яка колись була бортом човна. Заплющив очі.

— Я питав… Чому ти посміхаєшся?

— Я не Мала Лівка.

— Що?

— Мала Лівка була портовою дівкою. І були також в порту, біля Довгого Узбережжя, два ґанґи злодіїв. Авера-лоф-Бенега й Гонне-ра Чахи. Мені тоді було одинадцять… ні, дванадцять років. Обидва ненавиділи один одного, наче скажені пси, а Лівка була надто нерозумною або ж надто жадібною, щоб зробити вибір між ними, тож крутила із обома одночасно. Робила це так спритно, що ніхто нічого не розумів, навіть її опікунка. Але якось вона щось переплутала й замість того, щоб прийти до Авера, пішла на зустріч до Чахи. Швидко зрозуміла помилку, але Ґоннор виявився настільки втішеним, що вона вже не могла від нього вирватися. А в той самий час Авер і його люди шукали її по всьому порту. І знайшли. Скажімо так, у процесі. Увірвалися до криївки Чахи з ножами й палками, пролилося чимало крові. Цетрон був розлючений і казав, як і інші, що це вина тієї дурнуватої дівки.

Альтсін відчував, як ясновидець втуплює в нього свої приховані за більмами очі.

— Про що ти кажеш, хлопче?

— Бач, всі казали, що люди Авера й Чахи порізали одне одного через Малу Лівку. А я вже тоді поставив собі питання: а що було б, якби Лівка їх ошукала, але вони були б друзями? Вважаю, що тоді нічого б не сталося. Найбільше — хлопці потовкли б один одному пики, а тоді уставили б чесний поділ днів. Лівка була тільки причиною, малим, худорлявим і шмаркатим приводом. Розумієш?

— Не дуже.

— Я думав про це. Про мої сни. Чи це минуле, чи це видіння майбутнього. Про дивних людей, які з’явилися нізвідки. Про кров на дошках молу. Ніхто з тих, хто загинув нині вночі, не мав бути на тому місці. Війни спалахують не через те, що якась портова дівка переплутала коханців, і не через те, що якийсь злодій опинився в поганий час у поганому місці. Війни спалахують, бо пара людей ненавидять одне одного до тієї міри, що далі вже неможливо. Або тому, що хтось хоче більше грошей, влади або ж інших вигод, але не може отримати їх іншим чином. Тож якби я тоді не витер долоню об руків’я Меча, потвори все одно б прийшли. Якщо не тепер, то за п’ять, десять або сто років. Я маю рацію?

Він розплющив повіки й глянув просто на ясновидця. В очах старця знову танцювала річка.

— Я вже казав, — зашуміли навколишні води, — що йому пощастило. Дуже. Може, за все своє існування він ніколи не зустрічав такого, як ти, Альтсіне. Його авендері завжди добиралися серед найпалкіших прихильників, готових без супротиву зробитися начиннями для душі бога. Він ніколи не мав серед них друзів. Партнерів.

— Я не стану начинням.

— Може, в тебе не буде виходу. Він досі спить, зализує рани. Але надійде день, коли в нього виникне потреба тіла. Він — лише частка душі бога. Він чимало втратив під час Війни, але для нього вона ще не скінчилася. Коли набереться сил — то забере в тебе тіло, хотітимеш ти цього чи ні.

— Не лякай мене, Явиндере. Я чув оповістки про авендері. Я мушу погодитися на це й прийняти його добровільно, інакше двобій за душу знищить нас обох.

— Так? То чому твої рани гояться майже миттєво? Чому ти б’єшся, наче фехтувальний майстер, одержимий демоном? Яким дивом ти переміг мене, Праведних, того пустельного вбивцю, врешті-решт? Якби ти хотів, то порізав би його на шматочки. Повір мені. Бог не має отримувати від тебе письмової згоди. Досить і того, що ти знаходишся в ситуації, коли тобі доведеться битися за життя. Він підсовує тобі свої вміння, а ти користуєшся ними, і тобі все важче обійтися без них. Бо потуга й сила спокушають. Аж якогось дня ти почнеш мислити й відчувати, як він. І тоді…

— Ми, скоріше, помремо. Я разом із ним. Я йому не піддамся. Шум річки розтікся лагідним сміхом.

— Я на мить майже повірив тобі. Так, ти впертий. Сьогодні вночі ти мало не потонув, щоб не дозволити йому заволодіти твоїм тілом. Знаєш, що тоді сталося б?

— Що?

— Ви обидва померли б, але його конаюча душа вивільнила б таку Силу, що могла зникнути половина міста. Я ледве встиг.

Злодій знову заплющив очі, зітхнув.

— Що, старий, обплутуєш мене мотузками? Ти намагаєшся сказати, що я не можу з ним битися, коли поблизу є люди? А що, коли мені байдуже до них? Ти казав, що я не маю виходу, що він мене все одно поглине. Я, скоріше, погоджуся на знищення всього світу, ніж це допущу.

За мить він почув тихе хихотіння.

— Ти зараз говориш до мене чи до нього? Га, хлопче? Кого ти хочеш переконати?

— Може, себе? Як він звався? Той авендері?

— Кулак Битви. Він був… був найкращим воїном і тактиком, якого Реаґвир Обійняв своєю душею. Але розділення… Бач, деякі авендері носили в собі шматочки душі бога роками. І ті фрагменти вростали в них, поєднувалися з їхніми душами. Якщо покроїш дощового черв’яка, то з кожного шматочка народиться хробак. Якщо поділиш душу на кілька частин, то за роки кожна з них стане окремою сутністю. Окремою свідомістю. Після закінчення Воєн Богів виявилося, що нашим Безсмертним не так вже й легко, скажімо, зібратися докупи. Інколи доходило до справжніх воєн поміж тими, хто народився з авендері.

— Як у Сетрена?

— Так. Він був першим. Тому Безсмертні відмовилися з’являтися поміж людей таким ось чином. Не тільки тому, що можуть померти, але й через побоювання, що поділяться на частини, які потім не зуміють поєднати.

— Чи може з такого фрагменту колись вирости новий бог?

— Хтозна.

— Я не дозволю йому цього зробити.

— Хе-хе-хе. В тобі знову говорить вуличний грабіжник. Нахабний і впертий. Знаєш, звідки взялися припливи?

— Ні, але відчуваю, що ти зараз мені все розповіси. Там хтось щось говорить про місяць.

— Так. Ідіоти. Дуже давно не було ані припливів, ані відпливів. Моря й океани стояли нерухомо, лише час від часу їх рвали шторми. І над берегом океану жив один дурник. Мешкав разом із маленькою донькою в хатці, такій як оця. Жили вони зі збирання того, що хвилі викинуть на пісок. Його донька полюбляла море, купалася в ньому щодня. Але одного разу вона вийшла ввечері, щоб поплавати, і не повернулася. Дурень шукав її всю ніч, а потім хтось йому сказав, що дівчинка випливла надто далеко й потонула. Знаєш, що він зробив?

— Заморив усіх нудними історійками?

Явиндер проігнорував уїдливість.

— Заприсягся, що змусить море відійти від її тіла. Увійшов у хвилі по пояс, витягнув кинджал і почав колоти воду. Раз-у-раз. День у день. Місяць у місяць. Рік у рік. Десятиліття в десятиліття. Всі навколо приходили на берег, щоби познущатися з нього, але одного дня на очах переляканих глядачів море відступило, відкривши широкий шельф, на якому спочивав скелет його доньки. Воно відступило перед впертістю людини. Так на світі з’явився перший відплив.

Альтсін звівся на ноги, глянув на ясновидця.

— А мораль?

— Справжня потуга може тебе знищити, але не схилить, якщо ти будеш впертий. Він, той шматочок душі бога, наразі спить. Просинається лише, коли твоєму життю загрожує небезпека, як-от під час поєдинку з бароном чи боїв у місті. Але він робить усе це дедалі легше й швидше. Тож щоразу, коли він намагається зайняти твоє тіло, коли його кинджалом. Опирайся. Уникай небезпеки, тікай, знайди спокійне місце, де тобі не доведеться битися за життя. Інакше одного разу ти можеш прокинутися саме в такому кошмарі, який ти бачив уві сні.

— Ні, — покрутив злодій головою, — ти знаєш, що це нічого не дасть. Ти просто хочеш викинути мене з міста. А вони підуть за мною: той убивця з молу, люди графа і кожен, хто відчуває місію чи покликання битися за цілий світ. Гадаю, що вже немає місця, де я міг би сховатися.

— Я знаю цей погляд, хлопче. В тебе з’явилася чергова дурнувата ідея?

— Дурнувата? Може. Одна зеехійська відьма винна мені послугу. Мешкає далеко звідси й не користується магією, пов’язаною з аспектами наших Безсмертних. Якщо хтось і може мені допомогти вирвати цього сучого сина з моєї голови, то це вона. Ну і, — Альтсін посміхнувся безрадісно, — завдяки цьому я зникну з міста. І це, здається, тобі важить найбільше.

Явиндер розсміявся, а разом із ним розсміялася річка.

— Розумака. Зеехійці, га? Сто Племен? Острів, який навіть північні пірати здалека оминають? Та ти скажений.

— Можливо.

— Що такого ти зробив для тої відьми? Врятував їй життя?

Злодій широко вишкірився. Цього разу щиро.

— Ні, друже. Я вбив її матір.