Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід

І першими на стос підуть верданно. А перед тим, як я піднесу до стосу вогонь, я накажу вийняти з їхніх ротів кляпи. Щоби ти чула, як вони верещать, відьмо! А потім буде Ласкольник. Та інші. Усі, кого ти кохала. Чуєш, мала відьмо?! Чуєш?!!

Вона пішла назад і за якусь мить вийшла із завулка за його спиною. Бачила, як він крутиться по колу, засліплений димом, вимахує мечем, кричить та лається.

Підняла шаблю для удару. — Не кричи, монаше. Я чую.

Він відстрибнув, відгороджуючись блискавкою клинка. Вона глянула йому в очі й затремтіла вдруге.

— Ага, — голос його був схожим на скреготіння каміння. — Тож я вірно здогадався. Ти…

— Я не та, за кого ти мене маєш.

— Ні? — миттєво заспокоївся він. — Я відчуваю в тобі старожитню й потужну ауру. Відчуваю Силу. Твою Силу, яка має виразний присмак смерті; вона дика, первісна… Ти маскуєшся, але її помітно, якщо знати, куди дивитися. Ми сиділи ввечері за сто кроків від Урочища, і я відчував ту Силу біля тебе. Якби ти володіла аспектованими Джерелами, тобі довелося б тоді напитися вина до непритомності, аби не з’їхати з глузду. Тож твоя Сила, виходить, одна з тих, за які посилають на стос. Проклята й небажана.

Він засміявся.

— Аспектована магія. Приписані Джерела. Колись я свято вірив, що де єдиний шлях для людей, шлях, благословенний богами. Я затято полював на тих, хто насмілився сягнути глибше. Так, Кайлін, глибше, бо аспектовані чари, наче пляма олії на поверхні океану. Райдужно міняться, багато обіцяють, але це лише тонка оболонка, під якою… — він почав гарячково жестикулювати. — Під якою знаходиться все: справжня Сила, справжня міць, дорога до… божественності… до всього, чого тільки забажаєш.

Кайлін його не переривала. Нехай балакає, нехай пнеться, бо якщо вже він тут — то не стане кружляти містом і нападати на людей із її чаардану.

— Скажи мені, — втрутилася вона, коли чоловік на мить замовкнув. — Скажи мені, коли ти перейшов на інший бік? Коли ти став Послідником?

Ловчий широко та щиро усміхнувся. Переклав меча в лівицю, а з правиці почав стягувати зубами рукавичку. Тільки тепер Кайлін раптом зрозуміла, що ніколи не бачила його без рукавичок, ані разу. Він здійняв голу долоню й поволі крутнув нею, щоб вона могла придивитися. Це була жіноча рука, невеличка, доглянута, із нігтями, оздобленими візерунками квітів. Долоня молодої шляхтянки.

— Бачиш, — прошепотів він. — Моя — і не моя. Я отримав від Володарів дещо, в чому мені відмовила Володарка Степів. Шанс на нормальне життя. Ценнея, моя наречена, вона… не знала, не вірила, до кінця не вірила, що я це зроблю. Але тепер ми разом, ближче, ніж будь-коли. Й залишимося разом до кінця світу.

Він глянув на Кайлін із виразом шаленої гримаси.

— Знаєш, що ця долоня не старішає? І не змінюється? Постійно така, як тоді, коли я її відрубував. А вона кричала так сильно, так сильно кричала. Кохаю тебе, кричала вона, кохаю тебе. Пам’ятай про це, Арі. Пам’я-а-а-ата-а-а-ай!!!

Видав із себе божевільне виття, здіймаючи руку догори.

З Кайлін було досить. Вона стрибнула на нього, наче її викинуло з катапульти, й завдала широкого горизонтального удару, який мав би позбавити його голови. Послідник тримав меча в лівій руці, його очі були заплющені, він репетував, його крик був, наче видертий з глибин проклятої душі. Мало вийти.

Він презирливо й без зусиль відбив удар. Кайлін мимоволі поставила блок, але чоловік не контратакував, а лише відступив і знову усміхнувся. Вона вже встигла зненавидіти ці його усмішки.

— Я втратив обидві долоні на службі Храму, — він атакував якось зневажливо, знехотя, проте сила удару ледь не вибила їй шаблю з руки. — Удар звичайною, насадженою насторч косою. А вони не змогли нічого з цим зробити. Не захотіли нічого з тим зробити! Може, якби я був сином графа або князя — то вони знайшли б засоби, закляття, Силу. Але для шостого сина якогось прикордонного барона? Вибач, хлопче, наша Володарка піддає тебе випробовуванню. Зноси його з гідністю!

Два наступні удари змусили Кайлін відступити на крок назад. Третього вона не намагалася парирувати, відчуваючи, що не дасть ради, відскочила від Послідника, збільшила дистанцію. Він повільно йшов до неї, крок за кроком.

— Скажи мені, Кайлін, скільки гідності в тому, аби просити старого слугу, щоби він знімав з тебе штани, коли ти маєш висратися, а потім — щоби підтер тобі зад? Скільки гідності в тому, що тебе кормить сліпий, беззубий старець, який дмухає в твою ложку та прикрашає кожну крапельками слини? Знаєш, як воно, коли тебе вкусить комар, а ти не можеш почухатися? І коли всі дивляться на тебе як на меблі? Твої давні товариші приходять у перші дні, співчувають, втішають, обіцяють допомогу. А через два місяці вони відводять погляди й минають тебе, переходять на інший бік майдану.

Він зробив такий швидкий рух, що його фігура перетворилася на розмиту смугу, і раптом виросла й нависла над нею, мов грозова хмара. Невідомо коли встиг перекинути меча в правицю й тепер засипав її градом ударів. Вона відступила, ледь-ледь парируючи та відчуваючи, що наступний удар може виявитися останнім. За мить сперлася спиною об стіну. Він загнав її туди, куди хотів, і тепер не було куди тікати.

Послідник наблизив своє обличчя до її лиця, дико вишкірився, його дихання смерділо гниллю.

— Я просив її лише про одну, Кайлін, просив її тільки про одну руку. Однаково, ліву чи праву. Жерці Володарів обіцяли, що з нами нічого не станеться. Але вона не хотіла, говорила, що ми дамо собі раду, що вона мене не покине. Що все буде добре, — в його очах спалахнуло божевілля. — Але все не було б добре — я бачив це в її погляді. Вона боялася, Кайлін… боялася та хотіла піти собі. Не сказала цього, але я знав. Тож відвів її в потаємне місце й забрав обидві руки. Вона померла там, стікаючи кров’ю, кричачи, що кохає мене, і що я маю про це пам’ятати. Що ми завжди будемо разом. Чи ти зможеш?.. Чи ти зможеш це зрозуміти, чаклунко?

Кайлін відчула дотик на рівні коліна. Могла й не дивитися. Нарешті з’явився Бердеф.

— Ні, Посліднику. Не зможу.

Вона сягнула до пса. Подумки. Волею. Глибоким і прадавнім прагненням. Він не опирався, поєднався з нею більш ніж охоче.

Світ не змінився, залишився таким само сіро-чорним. Змінилося те, як вона почала чути й відчувати запахи. Звуки навколо раптом пригасли й стали тлом, яке до цього часу було виттям вітру й далеким ричанням полум’я. Вочевидь, вони залишилися десь там, далеко, і більша частина її розуму ледве помічала їхню присутність. На перший план висунулися короткі, переривчасті відлуння, далекий брязкіт зброї, миттєво перерваний крик, натяг тятиви, ржання коней. Місто билося. Це добре. І запахи. Піт, страх, кров, лайно. Запахи з глибини міста. Розкопана могила, рана, вкрита хробаками, трупи дітей, що гниють десь у полі, потвори з Урочища у своїй істинній, повній подобі. Запах Послідника. Той стояв надто близько.

— Не зможу, — повторила вона.

Сперла ліву руку об його груди, хоча в ній все бунтувало проти цього дотику, та штовхнула. Усією своєю силою та силою, яку їй міг дати мішанець пастушого пса й вовка, що колись важив сто п’ятдесят фунтів. Бердеф. Його дух.

Колишній жрець відлетів назад на добрі п’ять кроків. На його обличчі з’явився вираз неземного здивування, тож якусь мить він виглядав навіть комічно.

Кайлін дісталася до нього одним гігантським стрибком і ось — це вже йому доводиться відступати. Вона вдарила: зверху, зверху, а потім — низько, в ноги, далі вийшла з-під контратаки блискавичним обертом і широким рубленим ударом проїхалася йому по грудях. Він зумів відсунутися, тож ледве його зачепила, але й цього вистачило, аби навіжений рик розідрав ніч. Його кров була чорною й смерділа, як… як кров трупа. Вона знову доскочила до нього й обсипала роєм ударів. Її накручували власні страх, відчай, лють і гнів. Силу й швидкість давав дух великого пса. Вона отримала його витривалість, енергію, тваринні рефлекси й інстинкти. Мало було серед людей таких рубак, які могли б у цю мить встати проти неї.

Проте він не був людиною. Не до кінця. Був ходячим трупом із долонями своєї нареченої, які поєднала із його тілом Сила Проклятих. З рани, якої вона йому завдала, витекла не лише кров. Раптом його оточили темні пасма, що тягнулися з рани, і хвиля чарів полетіла в бік Кайлін, змушуючи її до блискавичного ухиляння. Дівчина перекотилася через спину, але не встигла звестися на ноги, як із темної хмари вийшла потвора. Здавалася вищою та ширшою ніж мить тому, шкіра її блищала, наче була натягнута на занадто великий скелет, голова була ніби роздавлена ударом, одне око — виразно вище, ніс перетворився на діру, оточену схожими на п’явок чорними мацаками, губи всохли, відкриваючи конічні гострі зуби. Коли він біг, здавалося, що його ноги мають додатковий суглоб десь поміж коліном і стопою.

Лише це вона й встигла зауважити. Якби не дух пса — точно завмерла би від переляку й була б розрубаною першим же ударом. Відреагувала інстинктивно, поставила плаский блок, скоротила дистанцію, відштовхнулася від нього плечем і відстрибнула убік. Ловчий, здавалося, складався зі шматочків заліза, обтягнених виправленою шкірою.

А його швидкість! Ох, його швидкість! Тільки зараз вона зрозуміла, що раніше він намагався залишити її живою. Не показував усіх можливостей, а може, міг зробити це лише у цьому втіленні, але коли він вже його набув…

Він легко відбив її першу контратаку й напав сам. Здавалося, має два чи навіть чотири мечі, бо удари падали, як лавина — один за одним, безперервно, без миті передиху. Він бився просто: праворуч, ліворуч, зверху, знизу, і ще раз, і ще. Щоразу швидше й швидше, напирав на неї, наче панцирна хоругва. Це не могло тривати надто довго.

Він зупинився на пів кроці з мечем, здійнятим до наступного удару. Вона скористалася моментом, аби відстрибнути й перевести дихання.

— Дух пса… В тобі є дух пса… або вовка.

На мить здавалося, що він намагається щось пригадати.

— Ланн’говен, — просичав він. — Ти ланн’говен. Ловець Душ. Ув’язнюєш і змушуєш слухатися духів людей і тварин, черпаєш їхню Силу й міць. Ти небезпечніша, ніж будь-який чарівник, сестро, набагато небезпечніша, а твоя Сила десятикратно проклята в Меекхані, де проти неї і Великий Кодекс, і всі релігії. Хтось, хто може затримувати при собі чужу душу, не знайде спокою в жодному закапелку Імперії.

Вона побачила його обличчя й затремтіла.

— Сила, Кайлін. Невірогідна Неймовірна Сила. Ось що ти можеш отримати. Звичайний чарівник чи навіть великий бойовий маг поряд із тобою — діти. Адже ти саме цього і прагнеш, вірно, дівчино? Прагнеш поглинати душі, черпати з них силу, вміння, бути володаркою в своєму власному царстві. Не мине й року, як ти зможеш мати до свого наказу десятки їх, пізніше — навіть сотні. Найпотужніші люди цього світу впадуть перед тобою на коліна й благатимуть про милосердя. І ти даси їм його… або ж ні. Бо радити буде твоя воля.

Він опустив зброю.

— Ну, Кайлін, дух одного пса — це ніщо. Ти можеш мати душі всіх мешканців цього завошивленого містечка та всіх се-кохландійців, які тут зараз конають. Для початку. Станеш їх володаркою і господаркою. Відплатиш за всі кривди й приниження. Ніхто не скаже ані єдиного злого слова про меекханську сироту і Фургонників. Ніхто навіть не насмілиться подумати щось погане, бо я навчу тебе, як відстежувати такі думки та як відповідати на них, — він зазирнув їй у вічі, і дві бездонні криниці якусь мить намагалися випити її душу. — Одне твоє слово, Кайлін, і ми закінчимо поєдинок і підемо в ніч, полювати.

Вона глибоко зітхнула й також опустила зброю.

— Коли на нас напали бандити, — почала, — ми мали чотирьох псів. Трьох вбили відразу, четвертого стовкли конем і залишили на землі зі зламаним хребтом. Звався він Бердефом. Був наполовину вівчаркою, наполовину вовком і… був моїм другом. Батько повторював, що такий пес нікого не вважає за господаря, але якщо побачить в тобі друга — то кращої опори в житті не знайти. Я плакала, коли взяла камінь, щоби… скоротити його страждання.

Послідник посміхався.

— Досліднику, я не могла… не могла цього зробити. Була одна серед Степів. Щойно вбили мою родину, а я збиралася добити останнього її члена. Я боялася, плакала, була зарюмсана, наче мале дитятко, і просила мого пса, аби він залишився зі мною… аби не залишав мене на самоті… бо я сама не дам ради, — Кайлін дивилася, як посмішка потвори зникає, та потроху починала розуміти. — І знаєш що? Він залишився. Залишився, бо хотів, бо був моїм другом, приятелем. Не знаю, ким я є, але напевне не Ловцем Душ. Я їх не ловлю, а лише пропоную договір… добровільний договір… перемир’я. Я не можу нікого ні до чого зневолювати, бо душа — це завжди добровільний дар. Єдине, що я можу зробити — це звільнити її з пастки.

Він зрозумів її швидше, ніж вона цього сподівалася, а потім без застереження кинувся із мечем, здійнятим над головою, та наніс удар, який міг би перерубати її навпіл, від маківки до низу живота. Вона щосили відбилася, хоча клинок при цьому лише трохи змінив напрямок, а потім кинула шаблю й схопила Послідника за зап’ястки. За руки молодої дівчини, єдину частину його тіла, яка не була змінена.

Це було так, наче вона впала головою вперед у яму, наповнену зогнилими трупами. Її обліпили тіні споминів, емоцій, страху, бо-лю, ненависті й жалю. Гіркого розпачу. Вона зціпила зуби й занурилася глибше, в бік плямки світла, яку відчула на самому дні.

Чари, які створили Проклятого, не мали наміру полегшувати їй завдання. Її залляло відчуттями, ніби людина скручується в клубок і виє від переляку або ж кидається вперед у безумстві берсерка. Жах, безумство, паніка, ненависть. Ненависть до цілого світу, до всього, що живе, дихає, ходить та усміхається. Бажання домінувати, панувати; прагнення перемагати будь-якою ціною, залишатися нагорі, нахабно підпорядковувати собі все та всіх. Відплачувати їм за легковажність, презирство, фальшиве співчуття.

Із нею був дух пса. Обійняв її захисним плащем — і раптом увесь цей кошмар видався не більш ніж брудним туманом, невартим уваги. Вона потягнулася глибше.

«Іди, сестро», — подумала. — «Йди до мене. Йди, Ценнеє, тобі пора піти».

Дух молодої жінки, до цього часу ув’язнений в тілі Послідника, звівся та поєднався із Кайлін.

Вона відпустила руки колишнього жерця й відсторонилася.

Він завив.

Завив голосом, якого вона ще ніколи не чула. Меч випав з його руки та увіткнувся в землю.

Кайлін спокійно відступила на два кроки. Тепер вона мала час.

Послідник впав на коліна й загарчав у небо. Намагався схопитися за меча, але руки, вкрадені в нареченої, були вже мертвими. Без душі дівчини вони стали просто двома шматками чужого тіла, приставленими до кукс. Він раптом захлипав та підняв їх до обличчя.

— Ценнеє… Ох, Ценнеє, — він почав перетворюватися на людину.

Кайлін поволі підняла його меч. Той здавався неймовірно важким та гарячим. Руків’я майже обпалювало долоню.

Аредон-гі-Цирен опустив руки, глянув їй в очі та промовив:

— І будеш муром поміж Мороком та Світлом. І будеш Щитом проти Темряви. І будеш Мечем Справедливості. І не даси моїм ворогам і миті спочинку чи сну, й переслідуватимеш їх аж до краю землі. І не буде дня чи години, коли вони могли б почуватися в безпеці. І не даси їм їжі чи напоїв, чи місця біля вогню. Нехай прокляті будуть ті, хто кланяється…

Кайлін звелася на трохи зігнутих ногах і вдарила. Їй здалося, що тієї миті, коли вона відтяла голову Послідника від тулуба, клинок меча залляло молочним світлом. А може, це був лише відблиск місяця на вістрі.

Дівчина кинула зброю на землю.

Потягнулася вглиб, у те місце, яке відкрила в собі давно, під час найгіршої ночі свого життя. Подумки промовила ім’я.

Дух молодої жінки з’явився десь з-за краю зору. Кайлін не намагалася по нього сягнути. Сказала Посліднику правду, її талант полягав у тому, що вона надавала пропозицію та вислухувала відповідь. Рішення належало духу та їй самій. А вона не хотіла входити в союз із душею дівчини, яка стільки років була ув’язненою в тілі Проклятого.

Вона підняла свою шаблю та рушила вглиб міста.

На неї виїхав загін з кількох осіб. Командир на ходу зіскочив з коня.

— Кайлін…

— Кха-даре, я…

— Тихо, дівчино, тихо. Усе вже добре, Блискавки відступають із міста, не знаю, чи хоча б третина зуміє перейти річку.

— Кха-даре…

— Ми чули цей бій, я думав, що не встигнемо. Ти його вбила? Міг не говорити, кого саме.

— Так.

— Добре. Дуже добре. Це другий за цю ніч, Кайлін. Будеш прославленою.

— Я не хочу слави, кха-даре.

— І це слушно, бо слава — капризна пані, — Ласкольник махнув рукою. — Гей, ви там, перевірте навколишні завулки. Треба очистити місто.

За мить вони залишилися самі. Кха-дар встав навпроти Кайлін, схрестив руки на грудях.

— Настали дивні часи, дівчино, — сказав він, дивлячись кудись перед собою. — Триста років тому Імперія мусила вирішити одну з найбільших проблем, з якими стикнулася на той час. Поглинаючи нові землі, нові народи, вона побачила способи використання Сили, про які меекханські чародії та жерці й не чули. Вони самі принесли на ті землі аспектовану, одомашнену магію — ту, яку можна було вимірити й зважити. А тут, на Сході та Півночі, наштовхнулися на Двоформних, на Ловців Душ, на Мовців-із-Конями, на племінних піснярів Сили, на Різб’ярів Кісток, Танцюристів Духів та багатьох інших. Почалася війна, — зітхнув він важко. — Дехто каже, що йшлося про владу, що є Силою, магія — владою, а Імперія не мала наміру ділитися владою ні з ким. Аспектована магія, яка має благословення жрецьких еліт, може існувати, але племінні амулети з кісток і пер — уже ні. Такі часи.

— Кха-даре…

— Тихо, дівчино, дай старій людині скінчити, — він усміхнувся до неї в темряві. — Інші кажуть, що йшлося про страх. Про страх перед невідомим, про переляк перед тим, що ховається у Мороці та поза ним. Про спробу стримати нестримне або про відволікання того, чий прихід перетворює декому кістки на лід. Але з’явилися й такі, хто вважав, що сидіння за щитом і цокотіння зубами ніколи не подарує перемоги у війні. Не знаю, хто мав рацію. Чи, може, йшлося про владу, про страх або про щось інше. Сьогодні це не має значення.

Вона опустила голову, бо раптом на неї навалилося потворна втома. Голос командира було чути, мов крізь стьобану заслону.

— Гадаю, я знаю, хто ти така. Тварини бачать більше людей, а деякі коні не полюбляють псів, — вона відчула в його голосі усмішку. — Особливо таких, які виходять із стін. Сьогодні ти перемогла в битві двох Послідників, і я сам не знаю, чи дав би такому раду. Але ми не станемо тепер про це розмовляти, Кайлін. Для цього ще буде час. Тепер ми підемо до «Вендору» відпочити.

У неї запаморочилося в голові.

— Кайлін? Донечко? Прокляття!!! Кайлін! Кайл…

Вона не відчула падіння, не відчула дбайливих рук, які підняли її з землі та занесли до заїзду. Для неї ця ніч уже скінчилася.