Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід

СХІД

Стріла та вітер

І БУДЕШ МУРОМ

Заїзд «Вендор» приткнувся зі східного краю. І хоча Літрев не був якоюсь там осадою, а великим містом, де проживало зо дві тисячі душ, й простяглося на торговельному шляху поміж Меекханською Імперією й теренами, опанованими се-кохландійськими племенами, заїзд усе одно справляв враження місця з геть іншого світу.

Передусім вражав його розмір. Подвір’я мало форму великого квадрата, сторона якого складала близько шістдесяти ярдів. Його північний та південний боки фланкували дві стайні, де одночасно могли розміститися понад двісті коней. Із західного боку поставав головний будинок.

Головний будинок…

Він був триповерховим, що було рідкісним явищем на цих землях. До того ж — побудований з цегли, а не із сірого пісковику, як більшість будинків у місті. Критий він був червоною черепицею, чому могла б позаздрити навіть ратуша.

Але краса заїзду на тому й закінчувалася. Його стіни були щось зо три стопи завтовшки й глипали щілинами вікон — високих, але таких вузьких, що навіть дитина не прослизнула б у них. До того ж, вони зачинялися товстезними, окутими металом віконницями. Двері також не викликали приємного враження: товщиною в три пальці, низькі, обтицяні залізними бретналями й посаджені на завіси ширші за чоловічу долоню — вони більш пасували б замковому муру, ніж гостинному заїзду.

Можна було легко уявити, як за кілька хвилин цей будинок із приязного для мандрівників місця відпочинку перетворюється на фортецю, що огризається навсібіч стрілами. І мабуть, завдяки цьому він пречудово пасував прикордонному місту й цим неспокійним часам.

Було вже добряче за північ, коли на подвір’ї застукотіли копита кільканадцяти коней. І хоча година була пізня, більшість гостей ще не спала, бо ж раптом одне з вікон-бійниць блиснуло світлом, хтось крикнув — і навколо все відразу закипіло.

Люди вискочили надвір, пахолки й стаєнні підбігали до тварин, заспокоювали їх, допомагали зійти вершникам. Слідом за слугами із заїзду почали виходити гості, подвір’ям прокотилася хвиля розмов.

— Сірий Вовк…

— Старий Войдас казав йому, аби почекали на…

— Ласкольник — це той, який дістався…

— Пару днів як пішов у дикі поля за а’кеером ґердоонів.

— Ну гляньте, панство…

— Але ж їх і порізали. Бач, бійка непогана мала відбутися.

— От же ж, вовка ноги…

— На коней дивися, Авенте, на коней.

І справді як люди, так і коні — всі виглядали геть погано. Один з вершників обв’язав собі голову ганчіркою, в другого поруділа пов’язка була абияк затягнута на стегні, а хтось тримав руку на примітивному опаску. На всіх були помітні сліди бою: діряві панцирі, розтріскані щити й погнуті шоломи. Але найкрасномовнішим було те, як вони сиділи у кульбаках: згорблені, хитаючись з боку на бік, ледь не засинаючи на кінських спинах. А коли нарешті хтось із них злазив зі скакуна — то якусь мить просто стояв на тремтячих ногах, мов не знаючи, що із собою робити.

Ще гірше виглядали коні. Худі, виснажені, із збитою шерстю й запалими боками вони стояли, незграбно розставивши ноги, звісивши голови та важко дихаючи. Справжнє втілення нещастя й розпачу. На подвір’ї з’явився власник «Вендору», старий Берт.

— Швидше, гультіпаки! Коней — до стаєнь: розсідлати, витерти, вичесати, наповнити жолоби та поїлки. Людей — всередину! Що, генерале, важкий день?

Чоловік, до якого він звернувся, саме злазив із сивого жеребчика. Носив простий військовий шолом зі стрілкою, кавалерійську кольчугу, чорні шкіряні штани й сірий короткий плащ. Лише це й можна було помітити у світлі смолоскипа. Недбало махнув корчмареві та відразу попрямував до жеребця поруч. На оздобленому сріблом сідлі, похилений уперед і обіймаючи руками кінську шию, сидів молодий хлопець. Чоловік схопив його за плече й обережно стягнув униз. Хлопець шарпнувся, крикнув страшним голосом і зм’якнув. З-під почорнілих пов’язок, які стягували його живіт, потекла кров.

— Кайлін!

Найближчий з вершників зістрибнув з сідла й підбіг до них. Дівчина. Вдягнена по-чоловічому: вовняні короткі штани, лляна сорочка, високі чоботи до колін — нічого незвичного для цієї частини країни, де жінки часто допомагали чоловікам переганяти стада чи в іншій роботі, що вимагає їздити верхи. Але на її сорочку була накинута кольчуга з короткими рукавами, з-під якої визирав краєчок стьобанки, а широкий, майстерно сплетений пояс обтяжувала шабля. І це вже не було звичним навіть для місцевої жінки.

Дівчина схопила пораненого за ноги, і вони вдвох внесли його до заїзду.

Військовий безцеремонно скинув з найближчого столу кухлі та миски. Обережно поклав хлопця на поплямовані вином і соусами дошки.

Двоє купців, які дрімали, сперши голови на руки, підхопилися з місця:

— Що тут?! Що?.. — заспівав пияцьким сопрано молодший.

Чоловік проігнорував його, приділивши всю увагу пораненому. Його товаришка підійшла до купців і почала їм щось шепотіти, рішуче тримаючись долонею за руків’я шаблі. Поки вона говорила, бойовий дух, здавалося, залишав п’яничок. Зрештою обидва, бурмотячи якісь вибачення, почвалали в інший куток зали.

Офіцер зняв шолома, показавши сиву чуприну, почав обережно обстежувати стан пораненого. Важко зітхнув і відвернувся, шукаючи поглядом своїх людей.

— Бендарей, Риута, Дагена, перекажіть решті, щоби ті перевірили коней у стайні та внесли в’юки всередину. Поранених — відразу нагору. І нехай покличуть Аандурса.

Власник заїзду вже був на місці.

— Слухаю, генерале.

— Його палить гарячка, від учора ригає кров’ю та жовчю, — офіцер вказав на хлопця. — Нам потрібен медик, а краще за все — Вейльгорн.

— За медиком я вже послав, а старий чарівник, гм… Його немає, два дні як поїхав до Верленна.

— А щоб його! Авен не доживе до світанку із такою раною в череві.

Берт похитав головою:

— Ми нічого не зробимо, генерале. Усе — в руці Володарки. Маю нагорі три вільні кімнати. Одну приготую для поранених.

— Буду вдячний. І одну для жінок.

— Як завжди.

Дівчина, здавалося, хотіла щось сказати.

— Не починай знову тих дурнуватих балачок, Кайлін. У стайнях зараз спить десь сорок погоничів напідпитку.

— Нічого б з нами не сталося.

— З вами ні, але із ними — так. Зрештою, чого ти досі тут стирчиш? Здається, у твого коня проблеми з передньою ногою. А розсідлати цю бестію, уникнувши зубів чи копит, зумієш тільки ти. Доглянь його та зроби примочку із рум’янку та вентиги. Шкода було б такої доброї тварини.

Якусь мить вони мірялися поглядами, сірі очі чоловіка та зелені очі дівчини. Нарешті вона гнівно пирхнула, розвернулася, мотнувши русою косою, та вийшла.

* * *

Вранці вона прокинулася останньою. Розплющила очі й деякий час витріщалася на білену стелю, намагаючись пригадати подробиці останніх днів. Спомини були розмиті, неясні, сповнені вируванням битви, свисту вітру у вухах, тупотінням коней, що йдуть чвалом, та дзеленчанням клинків, що б’ються один об одного. А закінчувалося все довгою та розпачливою втечею із переслідувачами на хвості. Вона мимоволі торкнулася пов’язки, що обмотувала її ліве плече. Задерев’янілі м’язи боліли більше, ніж рана.

Встати з ліжка здавалося кепською ідеєю, але з вулиці доносилися звуки якоїсь метушні, а три інші жінки, які ділили з нею кімнату, вже встигли вийти.

Вона важко зітхнула та, проклинаючи біль у м’язах, злізла з ліжка. У кутку знайшла миску та жбан із водою. Умила обличчя, заплела косу та позбирала розкиданий одяг. З минулого вечора пам’ятала лише те, що була настільки втомленою, що стягувала його з себе, мріючи лише про ліжко. Потім залізла поміж Леєю та Дагеною й заснула раніше, ніж ці дві скінчили лаятися на неї.

Після хвильки вагання вона кинула просяклий потом одяг у куток і витягнула з в’юків чистий. Зелена сорочка, темно-синій каптанчик, сині штани, свіжі онучі. Коли взула високі чоботи та підперезалася шаблею — відчула себе набагато краще.

Привиди попередніх днів зблякли.

Вона почула стукіт пазурів об підлогу. З темного кутка вийшов пес. Тварина була жовтавою і нагадувала будовою степового вовка, але більшого та масивнішого. У холці пес доходив їй до середини стегна, а міцні щелепи здавалися створеними, щоби розгризати кістки.

— Бердефе, ти тут… — вони присіла й почухала йому за вухом. — А я вже боялася, що ти не зміг нас наздогнати. Добре, що ти повернувся, але не вештайся тут, особливо біля стайні. Коні цього не люблять.

Пес рикнув і пішов у куток. Двічі крутнувся навколо себе й улігся на підлозі.

— Ну добре, якщо хочеш — то можеш тут залишитися. А я піду до стайні.

Вона вийшла.

* * *

На подвір’ї було тісно від люду. Окрім її загону у «Вендорі» гостювали купці, що подорожували караваном до Тенкору, кілька мандрівних торговців дріб’язком, пара жонглерів, групка пастухів і чимало людей невизначених професій. У цей час ті, хто вже встиг протверезіти або ж, на жаль Берта, не упився попереднього вечора, лазили по всьому подвір’ю. Караван — десять важких, критих полотном возів, кожен з яких мав четверну упряж коней — збирався в дорогу. Головний підводи мав червону пику та лють в очах. Він лаявся, наче сотня шевців, ясно даючи зрозуміти, що зробить із своїми візницями, якщо ті от-от не вирушать.

— Негайно! — галасував, вимахуючи руками. — Чуєте, покручі завошивлених кіз, що не варті слини на плювок?! Негайно!!!

Фургони поволі виїжджали з подвір’я. Їх супроводжувало десь із двадцятеро озброєних до зубів вершників як ескорт.

Кількох вона впізнала. Чаардан Веторма.

Вона свиснула, вклавши пальці в рота, та почала махати останній двійці. Ті й собі привіталися, не намагаючись перекричати той розгардіяш, що тут панував.

Сам Веторм, трохи нахилившись у сідлі, розмовляв із Ласкольником. Командира вона впізнала за сивою чуприною. Він був убраний у святковий одяг і гладенько поголений, так ніби провів останні дні, вилежуючись на пуховій перині.

Нарешті Веторм кивнув, посміхнувся, потиснув Ласкольнику руку та погнав галопом за караваном.

Кха-дар неспішно підійшов до неї.

— Доброго дня, Кайлін. Як спалося?

— Доброго дня, кха-даре. Не знаю, не пам’ятаю. Не чула навіть хропіння Леї. Що там у старого волоцюги?

— У Веторма? Сама бачиш, працює зараз лише ескортом купецьких караванів із Немвету. Непогано платять, дають на їжу та відсоток з прибутку. Але все це нудно, наче кишки в смальці.

— Хотіла б я інколи так понудьгувати. Без образ, кха-даре.

Він легенько усміхнувся.

— Я тебе добре розумію, дівчино. Проте… служити людям, які ані дня не провели під голим небом, але вказують, куди і як швидко ти маєш їхати, з ким маєш битися і коли можеш злазити з коня? Ну скажи сама.

Демонстративно здригнувся.

— Я поглянув на твого коня. Виглядає краще, але я не зміг перевірити його ногу, бо ця скотиняка навіть на мене клацає зубами. Ти повинна з ним поговорити й пояснити, хто тут командує.

— Я намагаюся, кха-даре. Щоденно намагаюся, але він досі вважає, що саме коні є пупом всесвіту.

Він усміхнувся й пішов у своїх справах. Кайлін попрямувала до господарчих будівель.

У стайні було порожньо. Торин привітав її дружнім форканням. Вона насварила його пальцем.

— Ти знову поводишся як дикун. Скільки разів я тобі казала, щоб ти не намагався кусати людей з нашого чаардану?

Він форкнув знову, але вже не так дружньо.

— Ніяких «але», — вона ласкаво поплескала його по гнучкій шиї. — Останні три дні ти був дуже мужнім. Я тобою пишаюся.

Він по-товариськи штурхнув її головою, майже валячи з ніг.

— Та годі тобі… — вона нахилилася над бабкою, що була обвита пов’язкою. — Краще покажи ногу.

Набряк значно поменшав. Мазь робила дива.

— Ну сьогодні ти ще не побігаєш, але за день-два підемо на прогулянку.

Вона перевірила, чи є в яслах овес, а в поїлці — свіжа вода. Усе було якнайкраще.

Виходячи, знову наштовхнулася на командира. Цього разу уважніше оглянула його: кавалерійські штани, чоботи з найкращої телячої шкіри, темно-червоний оксамитовий кубрак, з-під якого виглядала білосніжна сорочка. Кубрак був підперезаний важким посрібленим поясом, обтяженим, хіба що для контрасту, довгим прямим мечем у невишуканих піхвах.

— Йдеш свататися, кха-даре?

Він відмахнувся.

— Йду до Ґендорицека, щоби торгуватися за тих коней, яких ми відбили. Це був чималий табун. Старий лукавець намагатиметься відбутися сіном замість золота. Але дорогою маю владнати ще одну справу.

— Ага. До опівдня є робота? Я би провідала сім’ю.

— Йди, — сказав він коротко. — Скажи Анд’еверсу, що є робота для коваля.

— Скажу…

Раптом вона побачила, як із стайні навпроти виходить Кошкодур, ведучи сивка в оздобленій сріблом упряжі та спорядженого як у дорогу. Меч і щит також були приторочені до сідла. Двоє інших коней вже стояли обік. Троє скакунів із чорними стрічками, вплетеними у гриви. Кайлін стримала стогін.

— Ав’єн?

— Так, донечко. Сьогодні вночі.

Десь в її серці відізвався сором. Один з її товаришів конав, а вона солодко спала. Навіть не попрощалася з ним.

— Він не приходив до тями, — здавалося, Ласкольник читав думки в її голові.

— Кха-даре, — вона завагалася. — Може, я піду в амрег? Буде забагато криків та сліз. Але люди поводяться трохи інакше за присутності жінки.

Він похитав головою, уникаючи її погляду.

— Hi, донечко. Тут я командую, і це мій камінь. Не покладу його на чужу спину.

Кайлін ще раз глянула на сивка.

— Сольвен був останнім сином вдови травника Інвера. Тепер вона залишилася сама. Я її знаю. Дозволь мені піти хоча б до неї.

Він увіткнув у неї погляд. Свердлив її очима.

— Ти справді хочеш піти?

Вона витримала його погляд.

— Ні, кха-даре, не хочу. Але я знаю матінку Вейру, і буде краще, якщо саме я приведу його додому.

Він потроху розслабився.

— Добре, Кайлін. Іди.

Вона прийняла від Кошкодура повід та, гладячи коня по ніздрях, прошепотіла:

— Ходімо, мандрівнику, час додому.

У ту саму мить вона немов припинила існувати. Люди поблизу ховали погляди, вдаючи, що в них з’явилася потреба зробити щось важливе на рівні, який зазвичай резервували для курей. Не годиться витріщатися, коли душа померлого повертається додому.

Кайлін з тієї самої причини не намагалася сісти на жеребчика. Місце в сідлі було призначене для душі воїна, який загинув у бою. Зброя, сідло, упряж і кінь — це був чималий спадок.

Але вона несла це все у дім жінки, чий останній син був тепер поживою для круків десь у Степах.

Амрег — дійсно важкий камінь.

Вона пройшла центром міста, який витворювався двома головними перехрещеними вулицями. Ніхто її не зачіпав, ніхто не вітав, хоча вона знала тут багатьох. Вона й сама вдавала, що є тут чужою.

Амрег — це камінь який несеш у самоті.

Ще до того як вона дійшла до місця — вже знала, що легко не буде.

Удова травника чекала її перед домом. У поріділе сиве волосся вона вплела чорні стрічки. Знала.

На відстані кільканадцяти кроків стояла юрба витрішколюбів. Стару Вейру не надто любили. Її вважали відьмою та отрутницею. Чимало глядачів прийшли сюди хлебтати її біль.

Кайлін підійшла просто до вдови. Подала їй віжки.

— Я привела його додому, матінко Вейро.

Чорні очі дивилися із похмурою завзятістю.

— Привела? А мені здається, що мій Сольвен лежить десь у травах із чорною стрілою в серці, а круки й вороння видзьобують йому очі.

Кайлін різко вдихнула повітря. За мить, згідно зі звичаєм, повторила:

— Я привела його додому. Він поліг смертю войовника.

Сміх старої жінки був жахливий.

— Смерть войовника? Мене не обдуриш, дівчино. Я знаю, як воно було. Мені це снилося. Про грозу в степу, про ніч, про вихор та дощ. Про блискавки на небі та на землі, про шалену гонитву крізь море трав. Про іржання коней, свист стріл і брязкіт клинків.

Я відчувала його ляк, ляк мого малого синочка, й чула його сором через той ляк. Відчувала його відвагу, шалену надію на життя.

Одна сльоза потекла по зморшкуватій щоці.

— Я відчувала стрілу, яка вдарила його у груди. Разом із ним я впала з коня та сконала там у степах, під дощем, у грязюці й кипінні битви.

Чорні очі запалали ненавистю.

— Тож не кажи мені, що ти привезла його додому! Ти залишила його там, у твані. Ти й той послід Проклятих, Ласкольник!

Кайлін заплющила очі. Цей камінь був важчим, ніж вона очікувала.

— Така доля, — прошепотіла.

— Доля?! Доля!!! Його долю сплів Сірий Вовк з того часу, як Сольвен пристав до вашого чаардану. Але й доля Ласкольника скоро сповниться. Чуєш? Сповниться. Смерть іде до нього: смерть під дощем, грозою і світлом блискавок. Мені це снилося минулої ночі. Стережися, Кайлін, бо я бачила й тебе. Ти їхала на жеребці чорному, наче ніч, а за твоєю спиною були вогонь і дим. Рука твоя тримала шаблю, обладунок твій був із костей і пір’я, а на обличчі запеклася кров. І ти співала, а слова пісні були чорними птахами, які летіли на учту тіл мертвих. Стережися, Кайлін.

Юрба загуділа. Всі знали, що травниця інколи віщувала. Кілька жінок зробили рухи, що відганяли зло. Кайлін втретє простягнула жінці віжки.

— Я привела його додому, — дивно, але голос її не тремтів. — Приймаєш його душу, чи я маю погнати її у степ?

Зморшкувата долоня прийняла повід. І раптом із вдови витекла вся суворість і гнів. Вона хитнулася, і коли б не віжки — то впала б на землю.

— Вітаю вдома, — прошепотіла вона ледве чутно. — Вітаю тебе вдома, синочку.

Вона обернула до дівчини залите сльозами обличчя.

— Чому?! — її голос тремтів і ламався. — Чому, Кайлін? Чому саме він? Чому не хтось інший? Чому не я?

Це останнє вона викрикнула прямо у небо. Кайлін обійняла її.

— Не знаю, матінко Вейро. Я лише дурноголова дівчина. Мало що знаю. Така доля.

Стара жінка потроху заспокоювалася.

— Доля, кажеш. Нехай буде доля.

Вона важко звільнилася від обіймів.

— Дякую, що ти привела його додому, Кайлін. Його душа вдячна, — додала традиційну формулу.

Почувши тупіт копит, дівчина розвернулася.

— Кайлін! — Лея виглядала так, ніби щойно пробігла десять миль. — Усі до «Вендора». Блискавки під містом!

* * *

У «Вендорі» було повно народу. Увесь заїзд нагадував осине гніздо, в яке хтось тицьнув палкою. На подвір’ї стояло десь зо п’ятдесят коней, поміж ними снували люди. Кайлін прикинула, що тут їх більше сотні. Всі озброєні. Більшість — перегукувалися:

— Дві сотні, кажу тобі, не менше двох сотень.

— Та дурня!

— Зупинилися під містом серед білого дня! Не насмілилися б, якби їх було менше.

— Серце в тебе заяче, от в очах і двоїться.

— Що-о?! Що ти оце сказав?!

— Кажу вам, буде битва. Бо не може так статися, щоб се-кохландійці приїхали сюди отак просто.

— А Ласкольник? Що він говорить?

— А хтозна. Але наскільки я знаю Сірого Вовка, він їм цього так не відпустить.

Кайлін озирнулася за плече, щоб перевірити, хто ж це зізнається в такому знанні про її командира. Цього молодика в брудному кубраці вона бачила вперше в житті.

Стенула плечима.

Підійшла до трьох чоловіків, які оглядали й чистили зброю. Були вони з чаардану Веторма.

— Вже назад? — заговорила вона із ними. — Швиденько ваш шлях промайнув.

Найстарший, якого звали Галичем, гнівно скривився.

— Та ми ледь-ледь за місто виїхали, як з’явилися Блискавки. На око — зо п’ять дюжин. Проминули нас кроків за сто, але я бачив, як їхні оченята палають від фургонів і трофеїв. Тьху! — сплюнув він на землю. — Головний нашого каравану обісрався з переляку та наказав розвертатися. І доки ми тут сидимо, доти грошик улітає, бо купці платять за перевезений товар, а не за втрачений час.

— Кайлін, а правда, що вас саме Блискавки пошарпали? — запитав найнижчий з них. Мав такі криві ноги, наче хтось їх вигинав у колесо. Вона не змогла згадати його ім’я.

— Хто це ще кого пошарпав — невідомо, — пробуркотіла.

— Зате відомо, чий чаардан прискакав уночі скривавленим і на спінених конях.

— Та що там… Ґрелле, — все ж пригадала ім’я, — позаду нас — задовга дорога.

Галич посміхнувся у вуса.

— Ти нам тут, дівчино, очей не замилюй. Куди вас старий ганяв?

— За Авенфель, — сказала вона менш впевнено, ніж того бажала, сподіваючись відповідної реакції.

І не помилилася. Уся трійця аж підстрибнула.

— Сто миль? — пихкнув Ґрелл. — Із неповними трьома десятками? Чи Ласкольник з глузду з’їхав? На таке й полку було б замало.

Вона гордовито випросталася.

— Полку було б замало, а Сірий Вовк пішов і повернувся. Ґердоони десять днів як перейшли кордон, спалили три садиби, загорнули табун коней, пошарпали військовий роз’їзд і знову втекли за річку. Ти, напевне, про це чув. І тільки наш кха-дар пішов за ними. І з них навіть один із п’яти більше не присуне сюди своєї довбешки.

Галич кивнув.

— Я чув про цей загін. В ньому, начебто, була сотня коней.

Вона усміхнулася.

— Менше шістдесяти. Людям завжди в очах двоїться під час нападу.

— І що було далі?

— По втечі за кордон вони розділилися на три групи. Перша рушила на південь, на розлоги, й погнала коней. Ми дістали їх уночі, коли вони поставили табір. Вони не знали, що хтось їх переслідує, до того ж перепили награбованого вина, тож ми взяли їх як сонних дітей. Тоді кха-дар відіслав чотирьох людей, аби ті перегнали табун назад.

— Тож далі ви поїхали лише удвадцятьох п’ятьох?

Кайлін не відповіла.

— Друга група йшла до Харег-Дир, обтяжена награбованим, ніби якісь князьки. Гей, кажу вам, силу-силенну всього везли: килими, коці, полотна, келихи, зброю. І все це взято із шляхетських та купецьких подвір’їв. Аж шкода було кидати все те начиння.

Всі ствердно закивали: саме це розуміли пречудово.

— Усіх дістали?

— Майже, — Кайлін дозволила собі легенько зітхнути. — У них були втомлені коні, навантажені понад міру. До того ж їм не дуже хотілося ставати до бою, тож вони відразу пішли у розсип. Напевне, кожен сподівався, що саме йому вдасться втекти з трофеями. Ми їх вибили, — вона роззирнулася і побачила, що навколо вже почали збиратися люди, — без жодних проблем. А був же в одного сивий жеребчик! Гей, кажу вам, що за кінь був! Як пішов чвалом, то мій Торин ледве міг його наздогнати. А потім той кочівник відрізав в’юки — і ми наче зупинилися. Я послала йому вслід стрілу, але схибила. Утік, сучий син.

— Мабуть, так йому писано, — пробуркотів хтось за її спиною.

— Стривай, — Галича, схоже, захопила розповідь. — Тож ви все добро на землі кинули?

— Не було часу забирати. А крім того, за законом, усе, що ми взяли, колишній власник може відкупити за четверту частину вартості. Шкода було коней виморювати.

Люди Ветрома лише всміхнулися. — Тож ми й узяли те, що не має господаря, — гроші, і вирушили далі. Але тоді почалися наші проблеми. З Харег-Диру за нами вийшла погоня, тому ми відійшли на північ. Кха-дар добре знав, що робить, бо саме прийшла гроза, і погоня поїхала на захід, вважаючи, що ми побігли до кордону. А ми тишком-нишком дісталися до решти ґердоонського а’кеера за дві милі від їх табору, що біля Аґґар-Думу. Надавали їм по пиках, розігнали табуни на пасовиську й лише тоді повернулися на захід.

Вона замовкла, не знаючи, що ще можна додати. Якусь мить стояла тиша.

— Ну так хто ж вас врешті-решт порубав? — не витримав Ґрелл.

Вона криво усміхнулася.

— Ну як — хто? Блискавки.

— Ха! А я казав!

— Не марудься, Ґрелле, — останній з людей Веторма штурхнув його в плече. — Відома річ, Сірий Вовк не дав би пошарпати себе будь-кому. Скільки їх було?

— Сотня. Ми наштовхнулися на них вночі, і здається, вони були так само здивовані, як і ми. Ми пробилися, але вони рушили нам услід. Два дні сиділи в нас на хвості.

Галич закивав.

— Вершники Бурі. Так далеко на заході. Йавенир рідко відсилає свою гвардію на ці землі. Це може свідчити про якісь його клопоти. Ласкольник повідомив про це кого треба?

— Так. Посланці вирушили до Верлена та Береґонта.

— Це добре. Погано буває, як Блискавки опиняються поміж незамиреними кланами. Може, готують якийсь більший похід?

Вона стенула плечима.

— Може. А може, Йавенир послав їх, аби вони нагадали тим зверхнім вождям, що це він — Батько Війни?

— Може, — Ґрелл посміхнувся. — Хоч би щось добре вийшло з того, що ви плентаєтеся там, де вас не просили. Добре бути вчасно застереженим. Як вважаєш, це ті самі, із якими ви рубалися?

— Ти бачив їх зблизька? — відповіла вона питанням на питання.

— Як оце тебе.

— Були порубані?

— Hi.

— Ну, тоді це не наші. Ті, із якими ми зіткнулися, носять порубані щити та продірявлені кольчуги.

— Це добре, — Галич підвищив голос, — бо ще б якийсь дурень почав гавкати на Сірого Вовка, що це його провина і що це він притягнув за собою Блискавок.

Кайлін озирнулася за плече. Кілька осіб намагалися розчинитися у натовпі. Вона впізнала старого Вирру та одного із синів римаря, якого Ласкольник минулого місяця не прийняв до чаардану. Ну, зрозуміло.

— А де мій кха-дар? І ваш?

Галич пирхнув.

— Як це, де? Сидять у заїзді й радяться з бурмістром, Ґендорицеком і парою інших купців. І мабуть, ще з половиною міста на додачу. Справжній ринок, щоб його.

Вона попрощалася кивком і рушила до заїзду.

Всередині було більше людей, ніж вона сподівалася. Три найбільші столи стояли посередині головної зали. За ними сиділи кільканадцятеро містян із найзаможніших. Решта товклася попід стінами, прислухаючись та вставляючи свої — часто образливі — коментарі.

Коли вона увійшла — саме говорив бурмістр адк-Вергоф. Через задуху він щомиті зупинявся та витирав спітніле обличчя лляною ганчіркою.

— …і тому кажу вам, люди, що немає приводу для стурбованості. І вже зовсім немає приводу, аби озброюватися й готуватися до якихось там військових походів. Це лише…

— Це ж Блискавки! — драв горлянку з кутка якийсь зіпака. — Послід Шейрена! Тре’ із ними порядок навести, аж-но вони з нами порядок не навели!

— Та-а-ак!

Натовп підхопив ідею наведення порядку, наче йшлося про те, аби випити пару барил дармового пива.

— Псячим дітям на погибель!

— Шкуру з них обдерти!

— Рознесемо їх шаблюками!

— Якщо не військо, то ми!

— Все ’дно…

Кайлін почала пропихатися за спину Ласкольнику, де стояла решта чаардану.

Кха-дар сидів поряд із бурмістром. Власне, поволі звівся та роздивився навколо. Там куди падав його погляд, горлані втрачали сміливість.

— Ти, Цадеже, як бачу, скорий до бою, — він увіткнув погляд у найголоснішого прихильника наведення порядку. — А баба твоя тебе щодня лупить по мордяці так, що аж гуде.

Кілька людей зареготали, він стишив їх помахом руки.

— Зрештою, бачу тут чимало таких, як ти. Та коли вас се-кохландійський спис із сідла скине, то швиденько зміните думку. Це не банда обірванців, які зібралися грабувати й убивати. Це ж, най вам, гвардія Йавенира, Батька Війни усіх степів. Вони не за трофеями ходять, бо і так з кожного походу отримують свою частину. Вважаю, бурмістр має рацію. Це, радше за все, посольство.

Він усівся. Але звівся старий Кеверс, власник найбільших у місті складів.

— Посольство чи ні, — прохрипів паскудно, — ми маємо бути обережними. Із ними ніколи нічого невідомо.

— Саме так! — крикнув цього разу хтось із найтемнішого кутка. — Може, вони шпигувати прийшли?

Залою пронісся несхвальний пошум.

— Я вже казав, що це можуть виявитися посли, — бурмістр намагався перекричати зростаючий гармидер. — І ми мусимо прийняти їх як послів. Може, вони йдуть до князя дер-Авдара і нам буде непереливки, якщо в них дорогою виникнуть якісь проблеми.

Останні його слова справили враження. Гармидер стихнув. Князь Ферґус-дер-Авдар мав чималі маєтності й був правицею імператора в цій провінції. Важкою правицею. Мало хто при здоровому глузді захотів би з ним задиратися.

— І тому я кажу: чекати. Продамо їм усе, чого вони потребуватимуть, і щоби при цьому не драли з них сім шкір, — бургомістр красномовно глянув на Кеверса, який сидів неподалік. — Може, з цього посольства щось добре вийде для міста й місцини.

— Не лише для міста й місцини, але й для слави Володарки Степів та її Дітей. А також для добра всіх справедливих та побожних людей на цій землі.

Цього разу запанувала така тиша, що хоч мак сій. Усі погляди спрямувалися на молодого чоловіка, який вийшов із кутка.

— Хто ти? — запитав адк-Вергоф.

Чоловік виконав придворний уклін, замітаючи підлогу широким плащем. Уклін той у переповненій людьми, пропахлій потом залі справляв дивне враження.

— Аредон-гі-Цирен, до ваших послуг. Квард’келл, Меч Істини, Третій Клинок Володарки Степів у храмі Милосердя та Справедливості в Йерті.

Тиша зробилася ще глибшою, на мить здалося, що ніхто не розуміє як себе поводити. Першим відреагував Ласкольник, легенько вклонившись і мовивши:

— Зазвичай Ловчі Лааль Сіроволосої мають дещо більше, ніж просто слова, аби довести, ким вони є.

— Вочевидь.

Чужинець усміхнувся, однією рукою витягнув з-під каптана срібний медальйон, а другою накинув плащ на руку. Руків’я меча блиснуло сріблом: здавалося, начебто чорні та червоні знаки, які оздоблюють піхви, трохи засяяли.

Кайлін глянула на Ласкольника. По нім не можна було сказати, що ця вистава справила на нього враження. Кха-дар простягнув долоню.

— Я можу подивитися на медальйон? І на лист?

Чоловік підійшов до столу, витягаючи з-за пояса складений листок із печаткою. Кха-дар нахилився, уважно оглянув медальйон, що висів на шиї прибульця: там було зображене лице молодої жінки, оточене кіньми в галопі; потім зламав печатку й розгорнув папір. Нарешті задоволено кивнув.

— Ловчий, — сказав. — До храму в Йерті — чималий шлях.

— На жаль, у ці неспокійні часи мусимо йти туди, де ми потрібні, й служити там, де чатує зло, — чоловік говорив це таким тоном, що було незрозуміло: він цитує якусь формулу чи насміхається.

Кайлін придивилася до нього уважніше. Молодий, світле волосся, сині очі — його можна було б назвати красивим, якби не завеликий ніс та іронічна гримаса, приклеєна до губ. Під плащем він мав синій каптан, оздоблений срібною ниткою, зелену сорочку й темні штани, що згідно із найновішою модою були заправлені в довгі, по коліна, кавалерійські чоботи. На його руках були рукавички. Виглядав наче фертик, а не представник збройної руки найпотужнішого храму в східних провінціях.

Ловчий сховав медальйона під каптан і розвернувся до натовпу.

— Ім’ям Храму й Володарки Степів, під загрозою прокляття забороняю чинити будь-які провокації проти Вершників Бурі та будь-які ворожі дії щодо них. Се-кохландійці залишаться тут максимум до вечора. Нікому не станеться нічого поганого. А тепер, — він знову підвищив голос, — я хотів би порозмовляти наодинці з бурмістром, генералом Ласкольником і капітаном Ветормом. Якщо вони потім вважатимуть за потрібне поділитися з вами, добрі люди, почутими від мене новинами — то, напевне, зроблять це.

Зала почала порожніти. Скориставшись сум’яттям, Кайлін потихеньку прокралася сходами нагору до своєї кімнати. Мала намір скористатися своїм маленьким секретом.

У кімнаті не було нікого, якщо не рахувати пса: той, схоже, ще від ранку не рушав із місця.

— Тихо, — прошепотіла вона. — Запишися.

Відсунула товстий мат, що лежав на підлозі, й опустилася на дошки. Приклала око до невеличкої шпарини. Почала підглядати.

У залі залишилося лише четверо. Бурмістр, Ласкольник, Веторм і Ловчий. Деякий час усі вони мовчали, уважно переглядаючись.

— Отже? — почав Веторм, схрещуючи руки на грудях. — Наскільки я розумію, ти маєш щось спільне з приїздом Блискавок? У чому тут річ?

— Отче, — лагідно виправив його прибулець.

— Що?

— Отче. Так треба звертатися до войовника Святого Ордену Володарки Степів, коли той сповнює свої обов’язки. Знаю, що не скидаюся на такого, але я — монах ордену Ар-Квард’келл, а це дещо значить для кожної чесної побожної людини в Імперії.

Веторм легенько нахилився, обперся долонями об стіл.

— Чесні та побожні люди в цій провінції Імперії, — процідив він, — вітають се-кохландійців стрілою з лука та шаблею. Ті, що такого не роблять, є дуже підозрілими.

Кайлін дивилася на все згори, тож могла лиш уявити собі насмішкуватий вираз, який кривив обличчя Ловчого.

— Чесні та побожні люди, — сказав той, — вміють дивитися трохи далі, ніж на кінчик своєї шаблі; навіть далі, ніж летить стріла з лука. Намагаються бачити більше й більше розуміти. Решта повинна обмежитися тим, аби слухати накази та принаймні удавати, що вони розуміють щось із того, що діється навколо.

Руки Веторма стислися в кулаки. Ласкольник поклав йому долоню на плече.

— Перш ніж ви почнете ставити під сумнів чесноти матерів один одного, вислухаємо, що має сказати отче гі-Цирен, — сказав спокійно.

Монах вийняв з-під плаща шкіряний тубус.

— Перш ніж я почну, скажу, що ця акція не має нічого спільного з останнім рейдом генерала Ласкольника на се-кохландійські території, — зітхнув важко. — Нині вночі ми сподіваємося завершити слідство, яке розпочалося десь рік тому.

— Закінчити за допомогою Блискавок? — у голосі Ласкольника неможливо було почути нічого, окрім увічливої зацікавленості. — Чи ж у Храму немає власних загонів?

— Храм Володарки Степів має власні загони. Згідно з імператорськими законами, у кількості чотирьохсот сорока шести збройних. До того ж тридцять три брати ордену Ар-Квард’келл, який є збройною рукою ієрархів. Цього замало для наших потреб.

Веторм пирхнув.

— Так, вам аж сниться влада з-під трьохсот років, з часів Мікогерна, коли Храм міг скликати по першому ж слову вісімнадцять тисяч розбишак і коли він по-справжньому володарював на Сході. Ви хочете, аби люди знову падали перед жерцями ниць та цілували їхнє взуття, га?

— Це давня історія… — втрутився бурмістр, намагаючись зняти напругу.

— Давня й, що найважливіше, така, що не має нічого спільного з нашою справою, — зауважив Ласкольник. — Для чого вам потрібні Блискавки? І чому вони, а не, скажімо, якась із наших хоругв?

Ловчий стенув плечима.

— Бо ця справа понад кордонами та поділами. Блискавки — це не лише гвардія Йавенира, але й збройні загони Володаря Бур по той бік кордону. Певною мірою вони — наш відповідник: мають завдання стояти поміж людьми та силами зла.

— Коли чую про сили зла, — пробурмотів Веторм, — то відразу бачу сто тисяч кочівників, які звалилися нам на голови тридцять років тому. Села й міста у вогні, ліси паль та хрестів, небо, затягнуте димом, і стоптана земля після того, як нею пройшли се-кохландійські а’кеери. А на чолі тієї орди їхали саме Вершники Бурі, монаше. Оце і є для мене сили зла.

— Я в цьому і не сумніваюся, капітане. Не сумніваюся, що військовий на кшталт вас має справу лише з армією на марші, війною між царствами та бійками в корчмах, — Ловчий сказав це тихо та поволі, але таким тоном, що й повітря навколо нього, здавалося, стерпло. — Бо для мене немає великої різниці між бандою розбишак, які луплять один одного зламаними лавками в задимленій і смердючій від блювотиння залі, й бандою розбишак, які луплять один одного залізом десь у полі. Кількість у цьому випадку — це другорядне. Я, капітане, дивлюся на світ як на поле битви між Світлом і Темрявою. Між нашою Володаркою, її Матір’ю та Родиною і демонами з того боку Мороку, Небажаними й усім їхнім послідом. Від Воєн Богів минуло три з половиною тисячі років, і майже всі встигли забути, чому вони почалися. Не через кордони, не через те, кому платимо податки й цілуємо черевики. Одна людина може зневолити іншу, пограбувати, врешті-решт вбити, але Небажаний може зробити так, що ти й твої діти припинять бути людьми. Він може прибрати вас так добре, наче ви ніколи не народжувалися, відібрати у вас будь-яку надію, вирвати душу та підтерти нею собі сраку. Тому тих, хто кланяється Небажаним, хто тягнеться за Морок у пошуках Сили та потуг, я буду переслідувати з допомогою усіх можливих засобів. І біда тому, хто встане на моєму шляху.

Кайлін, лежачи на підлозі, почала подумки лаятися. Прокляття, прокляття, прокляття. Балакає, як якийсь…

— Йоханий фанатик, — прибулець відізвався знову. Вона легко собі уявила його усмішку. — Саме так ви й подумали, правда?

Не чекаючи на відповідь, він промовляв далі:

— Я волів би починати саме таким чином, аби не вдаватися в теологічну дискусію, бо в нас немає на це часу. Не буду розводити теревені, переконуючи вас у правдивості промови, якою я вас пригостив. Багато хто їй повірить, інші — висміють. Це їхня справа. Бо все просто. Десь рік ми вистежуємо банду Послідників, які прослизають туди-сюди через кордон. Буває, місяць чи півтора посидять у нас, потім у них, потім знову в нас — і так по колу. Коли петля починає стискатися з одного боку кордону — вони тікають на інший, а ми, Ловчі, лише раз перейшли на східний берег річки під час погоні за ними. Брат рег-Дерон разом із тридцятьма солдатами наштовхнувся на одне з племен та повернувся із половиною людей. Тому місяць тому ми нарешті встановили контакт із Другим Щитом Блискавок — їхнім командиром на заході Степів, та узгодили спільний удар. І петля почала стискатися знову. І цього разу не лише з одного боку. Якісь питання?

— Банда Послідників, кажеш… отче, — буркнув Веторм. — І чому ми досі нічого про неї не чули?

— Але ж чули, чули, — лагідно ствердив Ловчий. — Вісім місяців тому. Різанина на тракті до Верлена. Той малий купецький караван, який вибили до ноги. Нова Лет, мале село — заледве десять хат, а зараз лише згарища. Пів року не минуло від того нападу. Помістя барона кер-Гиттена пограбоване до голого каменю та спалене; пастухи з Навесха, які зникли два місця тому. Мені продовжувати?

— Більшість із тих випадків я пам’ятаю, — Ласкольник підвівся з лавки та на мить зникнув із поля зору Кайлін. — Усі говорили, що це справа кочівників, сліди вели по той бік кордону. Вина?

Десь збоку забряжчали металеві кубки.

— Охоче, — монах почав відкорковувати тубус.

Бурмістр, який досі мовчав, вийняв з рукава нову хусточку й витер лоба. Тканина миттєво просочилася потом.

— Послідники, — прошепотів. — Послідники вшановують Небажаних і приносять їм людські жертви. Я вірно кажу?

— Авжеж, — кивнув Ловчий.

— Прикликають демонів і створінь з-за меж світів, користуються поганою магією.

— Неаспектованою магією, бурмістре. Вони не беруть Силу з безпечних для людей Джерел, не ходять Стежками, але протягують руки за їхні межі, до магії духів, до Сил, які дрімають на межі Мороку або поза нею, — Ловчий вийняв з тубуса сувої пергаменту й розклав їх на столі. — Навіть аспектована магія, що охоплює джерела Сили, які вважаються безпечними, може змінити людський розум, викривити його, ввести в безумство. Ось чому маги та чародії проходять багаторічний вишкіл, а за кілька років насампе-ред учаться захищатися від цього. Про неаспектовані чари ми майже нічого не знаємо. Великий Кодекс у своєму остаточному вигляді виник майже триста років тому, а складання його тривало чверть століття. І це зробили не тільки для того, аби ті чародії, які володіють аспектованою магією, могли придушити конкурентів, але й тому, що інші різновиди чарів завжди — повторюю, завжди — змінюють людську свідомість, але найчастіше — тіло. Агери на півночі користуються магією духів, але вони не люди. А в царствах поза межами Імперії маги — і навіть цілі гільдії магів — також доволі часто намагаються потягтися до забороненого знання. Це завжди закінчується погано. Зрештою навіть тут, на Сході…

До столу підійшов Ласкольник. Тримав чотири кубки й циновий глек.

— О, чудово, — монах взяв у нього кубки й використав як притискачі для кутів пергаменту.

— Це карта найближчих земель.

Пергамент був розмальований усіма кольорами. Кайлін впізнала Амерту, головним чином тому, що її намалювали яскравою синявою й підкреслили знаком «вода».

— Ви, генерале, мали рацію, коли згадували, що всі напади Послідників приписували кочівникам. Вони саме так і діють: підбурюють, плутають сліди, змушують підозрювати інших. Чим сильніше палає кордон, тим краще для них. Може, вас зацікавить інформація, що коли вони нападали на се-кохландійців, то сліди чітко вказували на те, що напад скоїла одна з наших хоругв або хтось із вільних чаарданів. Що більше ненависті поміж нами та кочівниками, то краще.

Він схилився над картою, й Кайлін очей загубила її поглядом.

— Вже десять днів триває велика облава на ту банду. З нашого боку в ній беруть участь майже всі стражники, яких зміг послати Храм Володарки Степів, а ще семеро Ловчих. З боку се-кохландійців — триста Вершників Бурі та кілька менших жереб’ярів. Це тому ви, генерале, наштовхнулися на Блискавок так далеко на північному заході Степів. Вони не шукали вас, а лише намагалися зачинити пастку. Якісь питання?

— Чому вони тут, а не на своєму боці кордону, і де наші?

— На їхньому боці кордону, вочевидь, — пирхнув Ловчий. — Вночі наша старанно спланована акція геть розвалилася й усе перемішалося. У цій банді десь із десяток Послідників, з них кілька володіють доволі сильними чарами. Вони водили нас за ніс і, не буду приховувати, їм майже вдалося втекти. Цей загін Блискавок в останню мить перейшов кордон, відрізаючи їм шлях вглиб Імперії. Тепер ми точно знаємо, де вони і я сподіваюся, що завтра ми з з ними покінчимо.

— Лише завтра? — Веторм не приховував сумнівів.

Ловчий стенув плечима.

— Напевно, не раніше. Ця банда переховується отут, — постукав пальцем по плямі на мапі. — В Урочищі.

Ласкольник кахикнув.

— Не знаю чому, але від тої миті, коли я побачив цю карту, — чогось такого я й сподівався.

— А я — ні, — буркнув Веторм. — Ніхто не переживе ночі в Урочищі, тож, вважаю, немає сенсу тим перейматися. Блискавки можуть повертатися до себе.

— Чергова мудрість капітана Веторма, — гі-Цирен випростався. — І чергові порожні балачки. Повоєнні Урочища розкидані по всій Імперії та за її кордонами. Найвідоміші та найбільші — це Кармазинові узгір’я, що на півдні Понкее-Лаа, та Вендерладське Багно, яке розташоване в сотні милях на північний схід від Старого Меекхану. Те, що лежить на півдні від міста, таке мале, що його навіть не завжди згадують у книгах гільдій магів.

Він наповнив кубок, сполоснув горлянку і продовжив.

— Якщо ви запитаєте про Урочища чарівників, то почуєте, що це місця з особливо активними Джерелами Сили. Як аспектованими, так і дикими. Вам розкажуть, що там з’являються створіння, змінені отими дикими Джерелами. Маги описують Урочища як те, що має своє місце в природному порядку, — гі-Цирен видав дивний звук, напівпирхання-напівсміх, і захлинувся сухим, свистячим кашлем.

— Вибачте, — жоден із тих, хто згромадився навколо столу, не промовив ані слова. — Надто багато ночей на мокрій землі та в сідлі. Хе-хе, слуга Володарки Степів, а його ламає в кістках та рве в грудях від спання на траві, — він повернувся до теми. — Натомість духовенство, жерці та монахи розповідатимуть вам, що Урочища — це примарний слід присутності Небажаних у нашому світі; це те, що залишилося від них по Війнах Богів. Що це місця, які можуть стати брамами до інших місць, до інших… районів Всесвіту. Найчастіше це землі, на яких під час Війн Богів сталася якась сутичка чи битва із використанням небачених для нас Сил. В Урочищах боги, або ж Небажані, сходили на землю у повному — або ж майже повному — вимірі; а сходячи, змінили її.

— Нам про це відомо, — Ласкольник зняв із пергаменту один кубок і також налив собі вина. — Ми живемо поблизу Урочища, яке лежить ледве затри милі на південь від міста, лише тому, що досі звідти нічого не лізло. Єдина його вигідність — це те, що ми не маємо боятися нападу кочівників із того боку. Але ти не відповів на запитання Веторма. Чому ти вважаєш, що Послідники переживуть ніч в Урочищі?

Кайлін тихцем усміхнулася. Її кха-дар не любив надто довгих перемовин і починав втрачати терпець.

Ловчий вийняв з тубусу нову мапу, трохи більшу. Вказав на синю лінію, яка звивалася посередині пергаменту.

— Оце — річка Амерта. Кордон між Імперією та се-кохландійцями. Оця плямка біля західного кінця — це Урочище, яке зветься Дикою Лукою. Воно малоактивне й маловідоме. Наступна пляма, по прямій це буде десь сорок миль, — це Прокляття Ґертисса, далі — Кривавий Ліс, Урочище відоме та жахливе. Наступне — це ваше, таке спокійне, що йому навіть не вигадали власної назви.

Згори Кайлін бачила лише долоні Ловчого, які рухалися від однієї плямки до іншої.

— За річкою, у Степах, є наступне, яке до приходу се-кохландійських племен звалося Порожнім Сміхом. Гм, місцеві кочівники мали дивне почуття гумору. Наступне Урочище знаходиться отут, поряд із Ґрель-Ренн. Кочівники звуть його Дрегоннен, Темне Місце. Останнім на карті позначено оте славетне чи, скоріше, безславне — Ленрисс.

Вказані ним місця створювали на карті пряму лінію.

— Як бачите, відстань поміж ними більш-менш однакова, та й розміри Урочищ схожі. Коли б я мав більшу карту, ви б побачили, що вся ця лінія, — палець Ловчого вказав на низку темних плям, — закінчується десь милях у п’ятистах на схід великим Урочищем, яке зветься Леннетр Оверт. Воно настільки велике, що ніхто не знає його справжніх розмірів. Чи воно про щось вам говорить?

— «Леннетр Оверт» мовою даврійських племен означає «Смерть Оверта» або ж «Падіння Оверта», — Ласкольник поволі відставив кубок на стіл. — Даврійці кажуть, що перейняли ту назву від попередніх племен, які пішли з цих земель на схід близько п’ятиста років тому. Вірують, що в тому місці загинув Оверт, син…

— Він не був сином чи донькою і не звався Овертом, — Аредон-гі-Цирен промовив це із натиском. — Справжньої його назви — бо вона не була ім’ям — ми не знаємо. Оверт був якимось різновидом створінь, яких немає в нашому світі. З деякими Небажаними його поєднувала не лише покревність, але й близькість душ і думок. Він був скоріше знаряддям, еманацією, а не свідомою та незалежною сутністю. Але він мав силу обох своїх творців, що змусило Володаря Гроз… — він знову розкашлявся.

— Ґаллеґа, — підказав бурмістр і його лисина відразу вкрилася рум’янцем.

— Нам відомі імена Великої Родини, — буркнув Веторм. — І нам відомі легенди часів Війн Богів.

— Легенди? — Ловчий нарешті заспокоїв хрипле дихання та випростався. — Запитай лендорців, які мешкають на заході, порозмовляй із шаманами агерів, поїдь на тисячу миль на південь та зустрінься з іссарами, що ховають свої обличчя. Усі вони були тут, коли боги ходили по землі. Вони розкажуть історії, після яких решту життя ти проведеш, зачинений у темній башті, виючи ночами від жаху. На цій території, три з половиною тисячі років тому, Володар Гроз бився із Овертом. Обидва прибули у повноті своєї Сили. Володар Гроз зібрав в одному місці всіх своїх авендері, зійшов зі свого царства та об’явився світові особисто. Оверт поглинув Сили своїх творців та прибув у подобі чотирирукої потвори зі звірячою головою. Їхні руки сягали до хмар, за один крок вони минали десять миль, а стопи їх вибивали в землі долини. Вони билися від світанку до заходу, а ввечері Оверт кинувся навтьоки, спливаючи кров’ю, що текла з ран. Пробіг кількадесят миль і далеко на сході впав від удару божого списа. Тут, на цій карті, ви маєте позначені місця, де кров Небажаного падала на землю. Це — Урочища. А Послідники не є насправді людьми, бо вони надто глибоко потягнулися за Морок, і в Урочищах їм нічого не загрожує. Ще питання?

Тиша.

— Одне.

— Слухаю, генерале Ласкольнику.

— Чого саме ти від нас очікуєш?

* * *

Він не повинен був про це запитувати, подумала Кайлін ввечері того ж самого дня. Хоча, напевне, це б усе одно нічого не змінило, бо Аредон-гі-Цирен як Ловчий Володарки Лааль мав право змусити їх до участі в місії, якою було знищення банди Послідників. Але було б краще, аби кха-дар нічого не запитував. Бо відповідь була, власне, наказом, та ще й таким, який неможливо проігнорувати.

— Хочу, щоб ви особисто замкнули кільце облави з півдня, — сказав тоді Ловчий. — Просто замкнули кільце. Я не хочу, щоб ви брали участь в атаці — немає потреби в’їжджати на терен Урочища, завтра на світанку цим займуться Блискавки та загони Храму, які до цього часу до нас приєднаються. Але це Урочище має милю завширшки та чотири — завдовжки, а з півдня в нас, по суті, немає жодних загонів. Тому я хотів би… гм… Храм хотів би, аби ваші чаардани, разом із усіма добровольцями, яких ви зможете зібрати, ще сьогодні від’їхали до Урочища та зайняли позицію в цьому місці.

Вказав на точку на карті.

— Завтра може статися, що нам не вдасться вбити їх усіх, і деякі достеменно спробують втекти. Якщо з Урочища на вас вийде хтось без кольорів Храму чи Вершників Бурі… — монах зробив промовисту паузу. — Що ж, тоді ви знаєте, що робити.

Саме так вони знову опинилися в Степах. По прямій до Літрева мали близько чотирьох миль, а на практиці — понад десять, бо мали б об’їжджати довгасте Урочище. Чаардан Ласкольника наразі нараховував вісімнадцять людей. Решта — поранені — лишилися в заїзді. Веторм вів двадцятьох двох вершників, до яких долучилися зо два десятки добровольців: ледве третя частина тих, хто готувався до бою із Блискавками. Коли стало зрозуміло, що діло буде не із се-кохландійцями, а з Послідниками, які володіють магією, та ще й поблизу Урочища — більшість місцевих задирак тихцем подалися додому. Кайлін майже жалкувала, що не може зробити так само.

Ловчий поїхав із ними. Навіть Ласкольник виглядав здивовано через таке рішення. Аредон-гі-Цирен тоді глузливо усміхнувся й приклав кулак до грудей.

— Мої легені, а також отець Сенрес, Перший Клинок, та Цеетрон-деґ-Ланес, Другий Клинок Храму, вирішили, що я не братиму участі в атаці. Тож я був приданий до міського загону як зв’язковий, бо через хворобу з мене був би слабкий помічник в Урочищі. Тамтешні випари вивели б мене з бою так само, як удар меча. Але якщо станеться так, що якийсь з Послідників вийде звідти на нас… — він поклав долоню на руків’я меча, — я не відмовлю собі в приємній дрібничці.

Ось так шістдесят вершників і Ловчий Володарки Лааль опинилися поблизу Урочища.

Поставили табір на підвищенні, з який дозволяв бачити все навколо. Урочище лежало на північ від того місця, де вони стояли, і, по правді кажучи, особливо нічим не вирізнялося. Просто терени поволі переходили у неглибоку долину, середину якої завжди, як пам’ятала Кайлін, наповнювала імла. Тут не було якоїсь чіткої межі, жодної раптової смуги зів’ялих трав чи випаленої землі. Тут лише більшало випарів, що пульсували в дивному, незрозумілому ритмі. Одного дня вони могли мати діаметр з ледве кількасот стоп, а в наступного — розросталися на милю, наповнюючи все заглиблення. За умовну межу проклятої землі визнавалося місце, до якого вони сягали.

Кайлін стояла біля того кордону й дивилася на туман, що там клубочився. Він виглядав досить… звичайно. Бердеф прийшов і потерся об її ногу.

— Ось і ти, — промовила вона тепло. — І що ти про це думаєш? Він заскавчав тихенько, а потім рикнув.

— Так. Я теж так думаю, — вона опустила долоню й почухала його за вухом. — Це може бути цікаво.

Пес пирхнув і зник у високій траві. Хтось наближався з боку табору. Кошкодур. Блиснув посмішкою під вигорілим вусом.

— Розмовляєш сама із собою, Кайлін?

— Майже. Думаю вголос. Вишлемо патрулі навколо?

Той похитав головою.

— Ні. Монах стверджує, що відчує кожного з Послідників, який намагатиметься вийти з Урочища. Здається, старий не горить тим, аби розділяти сили. Щось йому тут смердить. — Не тільки тобі так здається. Я розмовляла з дівчатами. Лея каже, що в неї весь час виступають сироти, а Дагена обвішала себе й свого коня такою кількістю амулетів, що вони схожі на ряджених на Свято Літа. Думаю, сьогодні ніхто не спатиме.

— Що правда, то правда. Старий ходить колами й бурмотить собі під носа, а Ланс та Ґеронес мало не побилися. У мене теж спина сиротами взялася, — сплюнув він. — Кляте Урочище. Я справді волів, аби все було простіше. Блискавки — по той бік річки, ну а ми їх лупцюємо, а не вдаємо з себе сак, у який женуть рибу. От побачиш, все закінчиться тим, що ми ще будемо перев’язувати їм рани, тримати за руки й підтирати зади.

— Не дочекаються, — посміхнулася вона широко.

— От побачиш, — він озирнувся. — Привіт, Даг.

З пагорку саме сходила Дагена. Ласкольник прийняв дівчину до чаардану менше місяця тому, але Кайлін уже встигла її полюбити. Даг походила з геарисів, одного з місцевих племен, які після наїзду се-кохландійців не підкорилися їм і знайшли прихисток на теренах Імперії. Вона була типовою представницею свого народу: висока, чорноволоса, смаглява та з трохи розкосими очима. Шкіряну куртку й штани вона обвішала пташиним пір’ям, кістками, мішечками, наповненими зіллям, медальйонами з кольорових камінчиків та ракушок. З кожним рухом амулети билися один об одного й постукували.

— Визнай, ти пограбувала стару Биасю, га? — Кошкодур тицьнув пальцем один з мішечків і відразу відсмикнув руку. Всередині щось брязнуло.

— Ні, — дівчина усміхнулася й вони побачили, що зуби в неї забарвлені в зелений колір, через жування ґниссу. — Сама зробила. Бабця мене навчила.

— Ну ясно. Племінна магія, — Кайлін закивала. — Кажуть, вона дуже ефективна, а особливо у формі довгого держака з пером з одного боку та шматком заліза — з іншого. Такий амулет зветься «стрі-ла» та вміє відганяти будь-яке зло. Особливо якщо пустити його з хорошого лука. До речі, наш святобливий муж не розлютився на твій вид? Тільки вчора він говорив про аспектовані чари…

Кошкодур глянув з-під лоба.

— Звідки знаєш?

— У нас, дівчат, свої таємниці… — Дагена блиснула зеленою усмішкою. — Не будь надто цікавим. Про щось іще говорив?

— Та всіляке. Дурня жерців: Війни Богів, старі легенди, боротьба добра зі злом.

— Ага. Мені лише цікаво, чому, якщо йдеться про боротьбу добра зі злом, жерці так рідко підводять з місця свої сраки. Балаканина, балаканина, балаканина. А потім як завжди: йдіть, діти, битися із силами Мороку самі, а я маю тут іще Храм позамітати…

— Вина напитися, — додала Дагена.

— Дівку ви… — Кайлін озирнулася, відчувши рух, — …висповідати.

Кошкодур порснув.

— Ну що ти, Кайлін? Хіба що…

— Виграти? — Аредон-гі-Цирен безшелесно підійшов до них. — Як бачите, не всі жерці проводять час у храмах, а якщо хтось стверджує інакше, то я з радістю, після закінчення тутешніх справ, стану на захист честі Ловчих Володарки Степів, — він прохолодно усміхнувся й поклав руку на меч.

Кошкодур відступив на крок, звузив очі.

— Мені не здається, що в цьому є сенс, — Кайлін встала поміж ними. — Я вже бачила таке, монаше: поважний тон, грізне обличчя, а за мить — кпини й насмішки.

— Я так і думав, що хтось підслуховував нашу нараду. Зі стелі постійно сипався порох, а твій кха-дар робив усе, аби відвернути нашу увагу від цього дивного феномена.

— Миші. І щури, — промовила вона із невинним обличчям. — Старий Берт ніколи того не визнає, але в його заїзді щури великі, мов підсвинки. Кажуть, час від часу хтось із гостей зникає з кімнати, а вранці знаходять лише кілька скривавлених ганчірок.

— Ага. Це тому ми й спимо в одній кімнаті, — Дагена енергійно кивнула, її амулети зашелестіли й застукотіли. — 3 нас трьох хтось завжди тримає варту.

Ловчий зміряв її оком з голови до стоп, але нічого не сказав. Кайлін вирішила, що це неабиякий плюс для нього.

— Ласкольник викликає всіх на пагорб. Хоче домовитися про розміщення вогнищ та черговість варт. І в нього якісь доручення на завтра. Відчуваєте себе задоволеними?

* * *

Наближалася північ. Кайлін сиділа біля невеликого вогнища, не в змозі заснути, хоча щойно закінчила варту. Замість відпочинку — витріщалася на полум’я, дозволяючи думкам пливти природним, лінивим шляхом.

У темряві по той бік вогню спалахнуло два ока.

— Можеш підійти.

Бердеф з’явився в колі світла й ліг на землю.

— Нюхав?

Він пирхнув і видав дивний, схожий на хихотіння, звук.

— Ага. Я теж вважаю, що це втрата часу. Але завтра тримай очі розплющеними.

Пес смикнув вухами, звівся на рівні лапи. Тихо заскавчав, відступив у темряву.

Вона почула шелест. Аредон встав позаду, тримаючи попону в одній руці і шматок перепічки — в іншій.

— Можна присісти?

— Отам, — вказала на місце по той бік вогнища.

Він мовчки всівся. Вона докинула трохи хмизу у вогнище. Затріщало, хмара іскор затанцювала в повітрі, темрява відступила, немов налякана, випльовуючи у відповідь хмару нових тіней. Пса ніде не було.

Вона відчула, що монах спостерігає за нею, звела погляд — дивився із тою нахабною посмішкою на обличчі.

— Ти не часто буваєш у Степах?

Він здавався здивованим тим, що вона озвалася першою.

— Ні.

— І не знаєш звичаїв, які тут панують.

— Ні. Храм у Йерті — задалеко звідси. Майже рідні землі Імперії.

— Я маю вважати себе дикункою з прикордоння? Запам’ятай, монаше — тут, на рівнинах, якщо ти сидиш із кимось чужим біля його вогнища, то не витріщаєшся на нього як свиня на палаючий хлів. За таке можна отримати батогом по писку чи ножем межи ребер. Тільки друзі, компаньйони й товариші з одного чаардану поводяться отак вільно. Чужий біля вогнища стежить за своїми руками та вдячний, що йому дозволили присісти біля цього вогню. Зрозумів?

Він опустив погляд.

— Так.

Вона витягнула шаблю та почала ретельно перевіряти клинок, час від часу проходячись по ньому бруском. Якийсь час було чути лише зловісне з-зі-іп, з-зі-іп, з-зі-іп.

— Як ти став Квард’келлом?

Він мало не вдавився перепічкою.

— В-в… вибач?

— Як ти став Ловчим? Тебе ще ніхто не питав про це?

Він дивно посміхнувся.

— Один раз. Доволі давно.

— Ну і? Що ти відповів?

— Нічого. Це був жрець Послідників. Я застрелив його з арбалета.

— Не бачу жодного арбалета, тож, вважаю, мені не загрожує така небезпека.

— Н-н… ні, — усміхнувся він. — Ти завжди така безпосередня?

— Я виховувалася в горах, а виросла тут, у Степах. Тож не мала можливості навчитися придворних манер. А ти?

— Я шостий син барона дак-Поркара. Мав вибір: або армія, або орден. Але муштра, марші, постійні тренування та інші принади військового життя якось мене не приваблювали, тож жрець, який багато років був на утриманні мого батька, порадив йому, аби той вислав мене до Дерфанера.

— Того Дерфанера?

— Того самого. Великого Ловчого Володарки Степів. А вже він знайшов мені заняття відповідно до моїх вмінь.

Монах помовчав кілька ударів серця.

— Власне, я би хотів сказати, що сама Володарка Степів прийшла до мене та вказала моє призначення, але правда виглядає так, що я волів отримати оце, — він торкнувся до руків’я меча, — більше, ніж кашу з військового казана.

Зауважив, як вона до нього приглядається й саркастично посміхнувся:

— Ми вже аж настільки потоваришували?

— Це моє вогнище, монаше. Ти сидиш тут лише тому, що від інших віяло холодом.

— Від цього також віє.

— Завжди можеш розпалити власне.

Вона відвела від нього погляд і знову прикипіла увагою до шаблі.

— Я тобі не до вподоби.

Це було не питання.

— Люди не люблять Ловчих. Тебе це дивує?

— Ні, — зітхнув він. — Справді, ні. Хоча я досі замислююся, чому саме.

Вона повернулася до вістря шаблі, ігноруючи насмішку.

— Насправді, Кайлін, я не знаю. Чому люди інколи реагують на нас як на Послідників? Чому в тому залі, коли я сказав, хто я такий, було враження, що вони з більшою охотою побачили б а’кеер Блискавок під вікнами, аніж мене?

3-зі-іп, з-зі-іп завмерло. Вона уважно придивилася до співрозмовника: той виглядав насправді зацікавленим у відповіді.

— Що б ти зробив, аби кха-дар наказав тобі йти геть? Якби не схотів сюди приїхати?

— Ну… не знаю, мені таке навіть не спадало на думку…

— Не бреши, монаше. Що б ти зробив?

Він відвів погляд убік.

— Храмовий суд. Або княжий трибунал.

— Саме так, — кивнула вона. — Згідно з Кодексом, ти можеш змушувати нас, аби ми взяли участь у цій битві, навіть якщо б ми не бажали цього. Ні-ні, — додала швидко. — Ми також убиваємо Послідників щойно стикнемося з ними. Але ми не любимо людей, які можуть нам наказувати. Ти не для того вступаєш до вільного чаардану, щоби потім отримувати накази від абикого.

— Дякую.

— Нема за що, монаше. Тут — Степи. Люди живуть як їм того хочеться. І так само вирішують свої проблеми.

Ловчий кивнув.

— Мій ментор повторював, що в ста милях на захід від Амерти Імперія володарює лише номінально. І завжди, коли про це говорив, кривився так, ніби в нього болів зуб.

Вона стенула плечима.

— Це Степи, — повторила. — У двадцяти милях звідси тече річка, а за нею — се-кохландійці. Ти вважаєш, що хтось стане перейматися якимись наказами чи заборонами, якимось Кодексом чи законами Храму, якщо кожного дня чи кожної ночі його хата може спалахнути? Людина спокійно іде провідати родичів, аж раптом — дзинь, і вже намагається дихати горлянкою, що пробита стрілою. Малі дівчатка, виходячи пасти гусей, беруть із собою не вербові гілки, а луки й дротики. Жерці, може, й хотіли б, аби все було красиве й ладне, наче в храмових книгах. Вони говорять про Послідників та милість Володарки, яку треба заслужити. Але коли бандити стріляють у твою родину — їх ніколи немає поблизу, — вона говорила дедалі швидше, і з дедалі більшим натиском. — Тож не розповідай мені про якогось старого дідугана, який кривиться, коли хто згадає про кордон. Він сидить у місті, за мурами, спить під пуховою периною і не відає, як це воно — жити тут, із кочівниками й бандитами, що ховаються під кожним кущем!

Ловчий підвів долоні на знак миру.

— Та я ж нічого не кажу, їжджу вздовж кордону досить довго, аби розуміти… Навіть коли тут царював Храм, ці терени вважалися дикими, ледь цивілізованими. Надто багато напівосідлих кочівників та інших народів. А після того, як сюди прибув Меекхан, стало ще гірше. Меекханці із заходу, вессирці з-під гір, інуови, лафери, недобитки геарисів і ще багато кого. Кожен, кому було затісно в рідних землях, потрапив сюди. І… Що тебе так смішить?

— Дурень, який гріється біля вогнища, — промовила вона, широко шкірячись. — Інакше ти б не казав: «Коли тут царював Храм» так вільно. Минуло триста років з часів, коли Імперія поглинула землі Храму Лааль Сіроволосої, але тут досі є ті, хто впадає у лють лише за однієї згадки про владу жерців. А коли хтось із тих жерців мовить такі слова настільки легким тоном, то буцім прохає, аби хтось підрізав йому підпругу.

— Не горло? — Ловчий був розлючений, на його щоках з’явився рум’янець. Вона усміхнулася ще ширше.

— Підрізана підпруга не кривавить, а коли на повному галопі сідло зіслизне з кінської спини, ти все одно не виживеш. Нещасні випадки трапляються. Не хочеш поспати?

Він зарум’янився ще більше.

— Я не можу спати перед боєм. А ти?

— А я можу, хіба що чекаю біля межі Урочища, — скривилася вона. — Не те щоб я часто таке робила.

Вони хвильку помовчали. Він вдивлявся у вогонь, вона — проводила бруском по вістрю шаблі.

— Тож… — завагався він. — Якщо вибачиш мені недоречне питання… Що ти тут робиш?

— Що я тут роблю? А-а-а… В тому сенсі, чому ганяю Степами із шаблями та луком у руці, замість того, аби десь гаптувати простирадла для посагу? Я виховувалася в горах, під Олекадами, росла тут. Живу власним життям і не поспішаю народжувати дітлахів якомусь п’яндиголовому пастухові.

— Це не має бути пастух.

— О, комплімент. І непоганий, — вона усміхнулася. — Схоже, в Йерті вас учать не лише розмахувати освяченим мечем і бурмотіти екзорцизми ім’ям Лааль Сіроволосої.

Здавалось, Аредона це зачепило за живе.

— Я не поспішаю, — буркнула в нікуди. — Я не… Ні, скажу інакше. Якби мати день у день повторювала мені, що я маю вийти заміж і народити їй онуків, то, мабуть, я б уже виховувала другого або й четвертого. Але мене прийняли Фургонники-верданно, які, здається, й самі не знали, як мене виховувати… Навчили махати шаблею, дозволили обрати власний шлях, а він уже запровадив мене сюди, на межу Урочища, в товариство монаха, який не може заснути та небагато знає про Степи.

— А власне як… як…

— Як так сталося, що меекханка чистої крові замешкала у верданнській кузні?

— Так.

Кайлін втупилася у вогонь.

— Ти щось згадував про битву добра зі злом, монаше, — почала після довгої паузи. — Скажімо так, я мала можливість взяти в ній участь, проте зло перемогло. Може, це зло не було якоюсь там потворою з міфічних часів, послідом Небажаних. Моє зло, напевне, мало батьків і матерів, приятелів і коханок. Воно народилося, навчилося плакати, сміятися, ходити, розмовляти, брехати й лаятися. Мабуть, воно також мало якісь імена й прізвища. Але це нічого не змінювало.

Кайлін заплющила очі.

— Я подорожувала на південь з батьком, матір’ю й двома братами. Саме там ми мали шукати щастя, кращої долі. У горах ми обробляли невеличке орендоване поле, розводили стадо кіз, кілька овець. Часто бувало холодно й голодно, як мені пам’ятається. А з півдня, зі Степів, надходили вісті, що кожен, хто приїде й оселиться там, отримає стільки землі, що й у половину дня не зможе об’їхати її конем. Тож батько, по якимсь передновку, коли нам знову довелося їсти хліб з борошна, приправленого жолудями, спакував нас і вирушив на південь. Бо можна бути меекханцем з діда-прадіда та марити про те, аби оселитися поміж варварів…

Вона не відривалася поглядом від полум’я, шукаючи хоча б якоїсь емоції, але ті спомини вже давно припинили боліти.

— На нас напали бандити. Звичайні розбійники, а не якийсь там Чорний Госсе чи Вегир Вбивця. Так, купка грабіжників, які, мабуть, навіть не розраховували на таке щастя. Ми саме стали табором, коли вони випірнули з темряви. Мій батько навіть не встиг потягнутися за зброєю — отримав три стріли. Братів розтоптали кіньми. Матір пришпилили до землі списом. Я… Я саме відійшла в кущі. Дивилася на все, що коїлося, присівши зі спідницею, задертою до пупа. У зад мене колола якась паличка.

Її усмішка розтягнулася у дивну, страшну гримасу.

— Смішно, еге ж? Мені вирізали сім’ю, а єдине, що я виразно пам’ятаю, це та клята паличка, яка колола мені дупу. А вони швидко скінчили. Їм йшлося про гроші, коней та кілька цінних дрібниць, які ми мали із собою. Вони поїхали так само швидко, як і з’явилися. Просто в ніч. А я… Я сиділа там, у тих кущах, аж до світанку. Потім взяла лук, якого вони не знайшли в темряві, та пішла за ними. Я мала тринадцять років і думала лише про одне — як їх знайти і вбити. А вони не поспішали, бо ж були на своїй землі… Пани Степів. Тож я знайшла їх наступного дня, коли вони планували напасти на наступних мандрівників. Не пам’ятаю точно, що я зробила — ті саме в’їжджали до табору, а я почала кричати й стріляти. Начебто влучила в отамана розбійників тієї миті, коли він збирався проштрикнути списом самого Анд’еверса. Я завжди мала хист до лука. Потім я втратила притомність. Очуняла вже у фургоні. Так я познайомилася із родом Калевенгів.

— А твої родичі?

— Не маю таких, не тут. Я походжу з півночі й там залишила якихось тіток і дядьків. Тих, що подібно до нас перебивалися на передновку хлібом з жолудями, — скривилася вона. — Либонь, вони б дуже втішилися, якби їм на голову звалилася якась панна, а разом із нею й слово «посаг».

— Тож ти залишилася з верданно?

— А що? — відгукнулася гнівно, бо їй не сподобався його тон: занадто часто Кайлін чула фрази, сповнені брехливої турботи, які звучали саме таким тоном. — Вважаєш, що мені з ними було погано? Думаєш, що було би краще, аби я гарувала від світанку й до ночі за шматок хліба і дах над головою, аби лиш мною опікувалася якась «нормальна» сім’я? Тоді я точно народила б у чотирнадцять позашлюбне дитятко, яке зробив би мені мій ласкавий опікун. Верданно прихистили мене й виховали як свою. А коли я вирішила жити своїм життям — дали мені благословення, шаблю й доброго коня.

— Але ж я нічого такого не сказав… — Ловчий здійняв долоню в захисному жесті.

Кайлін гнівно пирхнула й повернулася до розглядання полум’я.

— Забагато.

— Вибач?..

— Забагато разів я чула такі слова. Ох бідолашна дитинко, що має прислуговувати тим нечепурам. Ах, це ж та сирітка, яка гарує в кузні дикунів. Йой, що за сором, щоб меекханська дівчина робила такі речі. І таке інше. Коли ми дісталися до першого містечка — це була така собі діра, здається, Ґвирет. Тамтешній бурмістр відібрав мене в Анд’еверса та віддав у «кращі руки». Я стала служницею в місцевого різника. Мій новий опікун приліз до мене першої ж ночі й почав обмацувати. Мені було лише тринадцять, але я була високою. А до того ж — нічиєю. Тож він вважав, що може зробити зі мною все, що тільки йому заманеться.

Вона на мить замовкла, підтягнула коліна під підборіддя й застигла в цій позі.

— Найгірше, що я й сама так вважала. Що я — нічия. Що я не маю нікого й нічого. Назавтра один з хлопців Анд’еверса, Дер’еко, випадково зустрів мене на вулиці, коли я йшла на базар. Я ревла всю ніч, і він відразу це помітив. Майже силою затягнув мене до тіточки Вее’ри, а вона за пару хвилин витягла з мене те, що я обіцяла нікому й ніколи не розповідати. Я виплакалася в неї на колінах, наче мала дитина. А потім підвела погляд і побачила обличчя Анд’еверса. І Дер’еко, і Рук’герта, і Дет’мона. Раптом зрозуміла, що я — не нічия. Що я — їхня, а вони — мої. Того самого дня коваль у товаристві чотирьох синів навідався до різника. Не знаю, що саме вони йому сказали, але щойно вони пішли — той, блідий та переляканий, помчав до бурмістра й зрікся опіки наді мною. А потім ми виїхали звідти та потрапили до Літрева. Ну а там історія майже повторилася. Майже, бо тоді в місті стояла панцерна хоругва, а її командир, полковник Ясферд, знав Анд’еверса. І він не дозволив, аби мене не забирали від верданно. Та спершу поговорив зі мною. Здається його остаточно переконав мій істеричний напад, що був відповіддю на пропозицію знайти мені якогось іншого опікуна.

— Істеричний напад? У тебе?

— Якщо можна так назвати жбурляння різними предметами й випльовування здебільшого лайливих слів — то так.

— Ага. Хотів би я це колись побачити.

— Ні, не хотів би, — усміхнулася Кайлін. — Ну ось так я й залишилася в кузні. Мене виховали як свою доньку, а ті інші — порядні дівчата. Проте наслухалася я всякого. Місцеві, може, й воліють пильнувати за власними справами, але навіть тут меекханська дівчина, яка мешкає у Фургонників… таке дражнило. Минуло кілька років, перш ніж вони прийняли Анд’еверса та його родину, перш ніж скінчилися дурнуваті балачки. Та що там казати. Пару разів я думала вжити аргументів трохи інших, ніж уроджена краса й привабність.

— Це яких, наприклад?

Кайлін потягнулася так, що у неї аж захрустіло в спині.

— А це вже, монаше, зовсім інша історія. Щось іще? Я все одно не сплю, тож можемо побалакати.

— Ти не відповіла на запитання. Чому, власне, вільний чаардан, найманий загін рубайлів, так щільно сплетений дивними вузлами лояльності та братерства? Мали бути й інші шляхи.

— Лояльності та братерства, — пирхнула вона. — Аякже. Цікаво, хто вигадує таку дурню. Ти хоча б знаєш, що означає саме слово «чаардан»?

— Це щось із даврійського?

— Так, як і «кха-дар». «Чаардан» приблизно означає «рід, що воює», а «кха-дар» — «батько». Це не найманий загін рубайлів, це родина. Коли ти вступаєш до чаардану — це все одно, що одружуєшся — ділиш і радість, і горе. Поки житимеш — тебе не залишать на поталу ворогу, якщо скалічишся — то не здохнеш від голоду, — Кайлін усміхнулася у простір. — Якщо зганьбиш чаардан — у тебе не буде місця, де ти зможеш сховатися.

— Ти у пошуках іще однієї сім’ї?

— Може. Але тут, звісно, йшлося й про Ласкольника.

Ловчий кивнув із зрозумінням.

— Мене це не дивує. Аби я не став слугою Володарки Степів, то віддав би обидві руки, щоби їздити з ним. Генно Ласкольник, жива легенда, людина, яка врятувала Імперію. Дотепер розповідають, як він прийшов до імператора і сказав…

— «Ти, бер-Арленсе, чи як там тебе, наскільки для тебе є важливою ця твоя Імперія?», — промовили вони одночасно й одночасно вишкірилися одне до одного.

— Саме так. Знаєш, Кайлін, що цю історію розповідають у всіх провінціях? І всі не розуміють, чому генерал Ласкольник облишив кар’єру в столиці й повернувся в Степи, щоб вести життя командира невеличкого чаардану. Офіцер, який колись командував тридцятитисячною кінною армією. Прокляття, офіцер, який цю армію створив буквально з нічого. Це завдяки йому меекханська кавалерія сьогодні є тим, чим вона є.

— Я їжджу з ним лише пів року, тож ми не настільки близькі, щоб він мені сповідувався, але якось він сказав, що йому все просто остогидло. Остогидли інтриги, плітки, підмовляння, постійна боротьба за вплив при дворі. Битви, в які його безперервно хотіли втягнути, незважаючи на те, що він не мав на це ані найменшого бажання. У столиці він залишався дикуном із далекої провінції. Навіть не меекханцем, а лише напівкровкою, народженим від варварської матері та невідомого батька. Тамтешня аристократія постійно дивиться на людей крізь їхні прізвища, рід і чистоту крові.

— Мені таке відоме. Моя мати — не меекханка. Й хоча її рід нічим не поступається іншим, я неодноразово мусив відповідати на зачіпки й презирство від різних «вищих за мене». Так часто буває: чим менше хтось досягнув у житті — тим більше він підкреслює велич і значимість своїх предків, — Ловчий пошукав за спиною й докинув до вогнища кілька гілочок, вогонь стрільнув іскрами та весело затанцював. — Кілька разів бувало навіть так, що під час суперечок про велич і значимість родів мені довелося вжити аргументів трохи інших, аніж вроджена краса й привабність.

Вона не могла не усміхнутися.

Раптом відчула, як від неї відходить напруга, а виснаження після важкого дня нагадує про себе. Вона закуталася в попону та почала моститися на землі.

— Краще лягай спати. Перед світанком ми маємо вже бути на ногах.

— Ага. Ееее… Кайлін?

— Так, — пробурмотіла воно сонно.

— Добраніч.

— Добраніч, монаше.

* * *

Чвал.

Чвал крізь Урочище. Вночі, просто в імлу, просто в червону заграву, що шириться видноколом. Просто в смерть.

Її розбудив крик. Розпачливе, протяжне виття, що рвало нічний спокій на шмаття. Вона опинилася на ногах ще до того як розплющила очі. Шабля, вихоплена з піхов, пройшла пів кола та завмерла. Напасників не було. Не було й Ловчого.

Вона побігла в той бік, звідки долинав крик. Лея. Сиділа на землі, трималася за живіт і ревла. Навколо вже збиралися люди. Ласкольник присів біля дівчини та поклав їй долоню на чоло.

— Що сталося, Лею?

— Вони помирають.

— Хто?

— Дас, Кренна… Всі… Не встигли сховатися, а тепер всюди вогонь. Вони згоря-а-а-ать!!! — завила вона.

— Хто, Лею? Хто на них напав?

— Блискавки… в’їхали до міста вночі… озброєні… — дівчина дивилася в темряву загубленим поглядом, по її підборіддю текла слина. — Палили, вбивали кожного. «Вендор»… «Вендор» захищається, але вони не намагаються його штурмувати… Вбивають усіх у місті.

Ласкольник звівся. Обличчя мав наче вирізане з каменю.

— Де Ловчий?

— Узяв коня та від’їхав десь з годину тому.

— Куди?

— Не казав, кха-даре. — По конях!

За мить усі були в сідлах. Ласкольник звівся в стременах і вказав на північ. На виднокраю з’явилася червона заграва.

— Блискавки атакували. Літрев палає. Треба поспішати. Хто іде зі мною?

Кайлін ледь не стенула плечима. Треба поспішати, а це значить, що вони поїдуть крізь Урочище. Їй було цікаво, чи знайдеться хтось, хто не відповість на виклик Генно Ласкольника.

Не знайшлося. Навіть Веторм кивнув і наказав своїм людям зайняти місце в строю.

Вони мали помчати галопом пліч-о-пліч, стремено при стремені. Шістдесят вершників мали це зробити.

Увесь план пішов собаці під хвіст, ледве вони в’їхали в імлу Урочища. Незважаючи на місяць, який наближався до повні, поле зору скоротилося до кількох кроків. Кайлін їхала праворуч від колони, маючи перед собою Дагену, а ліворуч — Кошкодура. Вона ледве бачила вершника попереду Дагени, а назад навіть не озиралася, зосереджуючи всю увагу на утриманні строю. Торин був незадоволений, що вона витягнула його зі стайні. Травма ноги досі давалася взнаки. Імла також йому не подобалася. Він виказував злість, форкаючи й намагаючись гризнути коня Кошкодура. Після третьої спроби Кайлін нахилилася над кінським карком та гарикнула:

— Якщо ти негайно не припиниш — то щойно ми доберемося до міста, я зроблю з тебе валаха! Немає часу на розваги.

Тітка Вее’ра колись стверджувала, що така погроза діє на будь-якого жеребчика. І схоже, вона мала рацію.

І тоді праворуч вона побачила створіння. Спочатку їй здалося, що потвора складалася з імли, що вона лиш ілюзією, форма, зіткана з туману, який вони потурбували своєю гонитвою. Крізь фігуру створіння вона бачила траву й кущі, які швидко втікали назад. Потім створіння двома гігантськими стрибками наблизилося до неї — і Кайлін роздивилася всі подробиці.

Бестія була схожа на величезного худорлявого хорта, якого хтось позбавив хвоста, очей, вух і поголив до голої шкіри. М’язи та сухожилки, вкриті сітківкою блакитних вен, рухалися під шкірою, наче ошалілі від страху змії, на голові бракувало не лише очей, а й навіть очних ям. Була лише гладенька кістка черепа, якапереходила у видовжений писок. Потвора обернула голову в її бік, немов приглядаючись, та розхилила пащу. Чорні, склисті ікла, немов виточені з обсидіану, блиснули в пародії посмішки.

— Увага-а-а! — донеслося від голови загону.

Запізно, вибухнуло пекло.

Імла наповнилася розпачливим кінським іржанням і репетуванням людей. Кайлін не стала чекати нападу й трохи стримала коня, а коли дезорієнтована потвора вирвалася вперед — узяла праворуч, повним галопом наїхала на створіння і вдарила згори. Шабля пройшла крізь потвору майже без опору, наче її тіло складалося не з кісток і м’язів, а з хрящів і слизу. Торин розтоптав напасника, поклавши вуха й перелякано ржучи. Нарешті щось його перестрашило.

Загін пішов урозсип. Кожен із вершників пустив коня учвал, аби лише швидше, аби лише подалі від блідих, напівімлистих фігур, які вистрибували з опарів та рвали обсидіановими іклами. Повз Кайлін проминуло клубовисько з кількох пекельних псів, що билися за фрагменти чогось, що хвилину тому ще було людиною. Дві бестії відірвалися від трупа. Почали заходити до неї з боків, праворуч і ліворуч, вміло координуючи свої рухи, ніби одна була дзеркальним відображенням іншої.

Вони вдарять одночасно, подумала Кайлін. Одна зробить вигляд, що нападає, а друга стягне мене з сідла. От тільки яка? Ну, сучі діти, яка буде першою?!

Третя фігура випірнула з імли ліворуч поміж Торином і бестією. Бердеф. Мчав, витягтись при землі, його палеве тіло майже зливалося з травами. Потвора відскочила, наче отримавши в бік потужного копняка. Бердеф гиркнув, а бестія, хоча й була більшою за нього, не прийняла виклику. Загальмувала й зникла в імлі.

Почувся брязкіт тятив, і потвора праворуч затнулася, ринула головою в землю та залишилася позаду.

З імли перед Торином з’явилися фігури двох вершників. Кошкодур і Дагена. Пера, кістки й камінчики, з яких дівчина зробила свої амулети, шарпалися на шнурках навсебіч, стукотіли одне об одне, шелестіли й клацали. Кінь чоловіка мчав уперед важким, неритмічним галопом, плямуючи землю темною, майже чорною кров’ю. Вона зрівнялася із Кошкодуром. Кинула оком убік, але Бердеф, вочевидь, зник.

— Кайлін! Вже недалеко. Я чула свисток Ласкольника! — Дагена в галопі накладала на тятиву наступну стрілу.

Кошкодур не відізвався. Похилений над кінською шиєю, він щось шепотів тваринці у вухо. Жеребчик спіткнувся раз, другий, шматки піни, що крапали з його морди, стали рожевими. Кайлін наблизилася ще.

— Перестрибуй! Торин зможе!

Дві примарні істоти вистрибнули з імли. Перша, в яку вдарила стріла, скорчилася на льоту й зникла в темряві, друга стрибнула високо, цілячи іклами в шию Торина. Жеребець опустив голову й ринув уперед, ударяючи потвору грудьми.

І раптом вони виїхали з імли. Випхана з туману бестія, лиш опинившись під місячним світлом, люто завила й кинулася назад. Кайлін більше нічого й не побачила, бо неслася далі.

Попереду, на тлі шарлатової заграви, виднілися фігури вершників. Вона кинула на них погляд. Десь зо п’ять десятків. Більше, ніж сподівалася. Вони призупинялися.

— Випари лише півмилі в діаметрі, — Ласкольник під’їхав із лівого боку. — А ці створіння напали, коли ми вже були на середині дороги. Якби нині імла була ширшою…

Не було сенсу закінчувати. Тоді із туману ніхто не виїхав би живим.

Кошкодур не дивився на кха-дара. Зістрибнув на землю, схопився за віжки й притулив обличчя до кінської шиї. Кайлін тепер виразно бачила бік його коня. Те, що вона раніше сприйняла за клапоть, відірваний від попруги, було чимось довгим, овальним та лискучим. Кишка. Кінь Кошкодура чверть милі біг із розірваним черевом. Тепер його вершник щось шепотів йому на вухо.

Потім різким рухом вихопив із піхов біля стегна довгий ніж та увіткнув його тварині під передню ногу. Кінь впав на коліно, зітхнув — дуже по-людськи — та завалився на бік. Задні ноги його шарпнулися в кількох спазмах та знерухоміли.

Кошкодур повільно витер ножа об штани.

— Я їздив із ним п’ять років, — вихрипів.

Кайлін зачепило, як саме він це промовив: не «на ньому», а «з ним».

— Хто, кха-даре? Хто це зробив?

— Ми довідаємося, Сардене.

— Було б добре, якби ми довідалися швидко.

По її спині пройшов мороз від самого його голосу.

— Довідаємося в Літреві. Скоро. Лише чотири милі, Сардене. І було б добре, якби ти взяв іншого коня.

Чому він так це говорить? Поволі й спокійно, як до великої, озброєної зведеним арбалетом дитини.

Кошкодур похитав головою, неспішно вклав ніж до піхов.

— Жоден кінь зараз не понесе мене, кха-даре. Не той запах. А я не хочу їхати із залізом у кулаці. Ця кров має змитися інакше.

— Сардене…

— Не непокойся за дівчат, кха-даре. У кожної з них — свої таємниці. Ти добре обрав.

Рушив уперед. У міру того, як він віддалявся, його фігура, здавалося…

— Кайлін! — Ласкольник шарпнув її за плече. — Робота чекає.

Ані словом не прокоментував того, що відбулося.

— Ти й Дагена долучаєтеся до чаардану Веторма. Він втратив більше людей. Розділяємося тут. Ви поїдете зі сходу, ми — із заходу. Намагайтеся не розпорошуватися у місті. Якщо боги дозволять — зустрінемося на ринку. Вперед!

* * *

Намагайтеся не розпорошуватися. Легше сказати, ніж зробити. Літрев насправді було плутаниною вуличок і завулків, втиснутих між найрізноманітнішими, зведеними будь-як, без ладу й складу будинками. Якщо в’їхати в такі вулички, то ними неможливо пересуватися інакше, ніж вервечкою, кінь за конем. «Не розпорошуватися»: для загону вершників це завдання у таких умовах було практично неможливим до виконання.

Коли вони наблизилися до міста, виявилося, що ситуація не настільки погана, як виглядала здалеку. Палали склади Кеверса й кілька стаєнь на околиці міста. Більшість садиб залишилися недоторканими. Сірий жорняк, з якого були зведені їхні стіни, не горів.

Перші сліди боїв вони побачили відразу, щойно в’їхали до міста. На вуличці стояв кінь. Бойовий жеребчик із се-кохландійським сідлом, умащеним кров’ю. Літрев вмів кусатися, і треба було дещо більше, ніж кілька десятків Вершників Бурі, щоби вирвати йому зуби.

Це «дещо більше» вони знайшли за мить. Чаардан Веторма вже розпався на кілька груп, кожна з яких на власну руку намагалася дістатися ринкової площі. Кайлін і Дагена трималися разом, їх супроводжувало ще троє місцевих добровольців, які без спротиву сприйняли, що накази їм стануть віддавати дівчата. Врешті-решт ті були від Ласкольника.

Кайлін знала місто — провела в ньому кілька останніх років, могла проїхати тут із заплющеними очима. Зараз між вуличками вітер ніс густий, смолистий дим, обмежуючи видимість до кільканадцяти кроків, але проблема була не лише в цьому. Їй здавалося, наче із простором і відстанями щось сталося. Вуличка, що повинна була мати кільканадцять кроків, вела вперед лише на десяток ударів копит, аби раптом закінчитися сліпою стіною. У Літреві, який вона пам’ятала, такого місця просто не було. Один з добровольців застогнав і тихо вилаявся: за чверть години блукання рідним містом він був близький до паніки.

— Ви двоє! Ліворуч! Гляньте, чи вільний там шлях, — вона не збиралася дозволяти їм неробства: Ласкольник завжди повторював, що якщо невідомо, що діється, то треба принаймні знайти людям хоч якусь роботу. — Даг, відчуваєш?

Чорноволоса кивнула.

— Чари, потужні. Як в Урочищі, але інші. Хтось намагається збаламутити наші голови. Амулети поводяться дивно.

І справді — кістки, пера та мішечки, якими вона обвішала себе та коня, коливалися, але в асинхронному ритмі, наче із кожним бавилася окрема пара маленьких невидимих рученят.

Раптом почулося дике іржання. Зі стіни випірнув спінений кінь. Розкидав їхніх тварин і намагався перейти у чвал, але ноги відмовилися його слухатися, тож він затнувся раз, другий, а потім зарився ніздрями в землю. Вершник, вибитий із сідла, пролетів кілька ярдів і гепнувся на вбитий тракт. Мертвий. Блискавка. З його спини стирчали арбалетні стріли.

Стіна зробилася прозорою та розвіялася в повітрі, наче темні випари. Вуличка виходила на невеличку, всипану піском площу. Кілька смолоскипів, увіткнутих у стіни сусідніх будинків, давали достатньо світла, аби побачити чоловіка, який стояв посеред площі. Вдягнений мов заможний купець, у зелене й темно-синє, він саме нахилявся над тілом, що розтягнулося на землі. У правиці тримав короткий прямий ніж.

На мокрому від крові піску лежав молодий се-кохландієць. Був іще живим, хрипло дихав, намагаючись відповзти на спині від темної постаті, що височіла над ним. На мить Кайлін здавалося, що вона дивиться на якусь картину, на якусь міфічну сцену з часів Воєн Богів, що зображувала потвору Небажаних, яка похилилася над жертвою.

Бо людина ця, незважаючи на святковий одяг, блискучі чоботи, білосніжні манжети й комірець, людиною не була. Обличчя, що нависло над лежачим, було великим, напухлим і кострубатим, наче кістки його черепа були поламані та абияк складені наново. Його шкіра металево блищала, губи кривилися, показуючи зуби. Замість носа виднілася друга пара вуст: круглих та зі шпичастими червоними зубами. Очі ж були немов залляті смолою.

Послідник. Чоловік був Послідником, який надто глибоко сягнув у Морок і тому був спотворений. Побачивши їх, він підвів голову й посміхнувся. Обома парами вуст.

Дагена звела коня дибки й першою вилетіла на площу. Послідник випростався, чари завирували навколо нього темними й чорними пасмами і вдарили в дівчину.

Кайлін, коли була дитиною, полюбляла бавитися кульбабами. Зривала їх цілими оберемками і, дмухаючи щосили, розвіювала навсібіч дрібне насіння. Цей спомин пронісся перед її очима, коли чари вдарили в Дагену. Кульбабка під натиском подиху вітру. Кінь і дівчина завмерли на половині кроку. Амулети, які висіли на них обох, раптом шарпнулися, ніби в них вдарило міцним бурханням, а потім дівчина полетіла назад, а за нею потяглися паси диму. Дагена крикнула лише раз.

Кайлін минула подругу, копита Торина провалювалися в м’який пісок, але це його не сповільнило — через два удари серця він опинився перед чаклуном. Чоловік вправним зміїним рухом зійшов із дороги, заходячи ліворуч. Вона навіть не намагалася тяти шаблею, а просто висмикнула ногу зі стремена й копнула його в груди, вкладаючи в удар масу та розгін. Стусан мало не вибив її з сідла, але це було того варте. Послідник полетів назад, немов отримавши удар обложним тараном, гепнувся об стіну найближчої стайні та почав сповзати нею, видаючи здавлений стогін. Проте він не дістався землі — стріла із зеленим пір’ям брязнула біля вуха Кайлін і пришпилила його до муру. Дівчина не стала чекати, що станеться далі, вже зістрибувала з сідла, тнучи в глибокому випаді — горизонтально, трохи заглибоко, бо вістря скреготнуло об камінь, але це не мало значення. Голова Послідника полетіла в темряву.

Вона озирнулася, Дагена саме накладала на тятиву наступну стрілу.

— Немає потреби, Даг.

— Є, — прохрипіла та. — Цей сучий син мало мене не засліпив.

Лук брязнув іще раз. Якийсь вони час стояли, важко дихаючи.

— Як ти почуваєшся?

— Наче мені плеснули в обличчя гарнцем киплячої олії, — чорноволоса обережно торкнулася щоки й засичала. — Будуть шрами?

— Ні. Морда в тебе червона, але все ціле. Племінна магія, га?

— Бабця пишалася б, — Дагена зболено усміхнулася. — Якби не амулети — в мене б м’ясо з кісток зійшло.

— Якби не твої амулети, він убив би нас обох. Де решта?

— Втекли… мабуть, втекли. Коли ти мене проминула, я наче чула стукіт копит за спиною. Здається, кавалерія переплутала напрямок, — Дагена вийняла із сагайдака наступну стрілу. Вказала помахом голови. — А з ним що?

Се-кохландієць, зараза, вона ж зовсім про нього забула.

Кайлін підійшла до вершника, що лежав на землі. Той дихав важко, хрипло. Під час зустрічі з Послідником хвиля чарів, схоже, вибила його із сідла. Панцир звисав шматками й димився, а ноги здавалися зламаними. Такі рани не виникали від звичайної зброї.

Вона не стала ховати шаблю у піхви. Не стерла з неї кров. Навіщо два рази морочитися із тою самою роботою?

Схоже, він прочитав це на її обличчі, бо звівся на ліктях і якусь мить намагався здаватися гордовитим і презирливим. Важкий фокус, коли тобі лише сімнадцять і ти стікаєш кров’ю на плацу, вкритому кінським та коров’ячим лайном.

— Вег крендлартсанн… треолинн…

— Не силься, хлопче, — вона підійшла ближче та присіла, із задоволенням дивлячись на те, як стають пурпуровими його щоки при словах «хлопче». — По-перше, вже чимало років Вершники Бурі зобов’язані знати меекханський принаймні на тому рівні, аби розпитувати бранців про шляхи. По-друге, ти, схоже, мене розумієш, чи не так, хлопче?

Він не відвів погляду, як вона очікувала, а лише трохи кивнув.

— Закінчи, — гарикнув.

— Охоче, але трохи пізніше. Спершу ти скажеш мені, навіщо ви напали з Послідниками на наше місто.

Він аж захлинувся, схоже, сподіваючись чого завгодно, але не цього звинувачення.

— Ми не нападали із веардегасс на ваше місто… Тільки на них… На банду Послідників, які звили собі тут тепле гніздечко і… і на їхніх слуг. Ну, давай, — глянув гордовито їй в очі. — Ну, давай, ти… кавеннеа’фенн.

Кавеннеа’фен, паршивий собака, який жере трупи на полі битви. Непогано.

— То я що, його слуга, га? — Кайлін вказала на пришпилений до стіни труп. — А довбешку я йому зрубала, бо він мало мені платив, так?

Якийсь час він водив поглядом від неї і до трупа.

— Але жрець… ваш жрець сказав, що це тут. Сказав… що виведе із Літрева збройних, і тоді ми із загоном Ловчих очистимо місто. Вранці мають прибути підкріплення, аби захопити заїзд.

— Який жрець? — її спину обдало льодом.

— Ловчий, Аредон-гі-Цирен.

Дагена вилаялася. Кайлін повільно видихнула.

— Спокійно, Даг. А з тобою — давай по черзі. Ти з якого Крила?

— 3… — він завагався. — …з Червоних Вепрів.

— Хто командує?

— Акелан Дану Кредо.

— Я чула про нього. Шалений Вепр, правильно?

— Так.

— Коли ж цей ніби-Ловчий до вас приїхав?

— Десять днів тому. Мав знак, меч Храму, тростину миру наших жереб’ярів… Усе.

— І що він вам розповідав? Ні, мовчи, я сама знаю. Вразив вас історією про групу Послідників, які ходять туди-сюди кордоном: раз — на один бік, раз — на інший. Назвав усіх жертв, описав мерзотні звичаї й таке інше. Я маю рацію? Сказав також, що Храм Володарки Лааль не має достатньо сил, щоби самому оточити й вибити ту банду. Так? Запропонував спільну атаку.

Поранений кивнув.

— Що він казав іще?

— Розповідав, що банда захопила місто. Що сидять тут, наче князі… Що вже змінили більшість мешканців та, користуючись тим, що проклята земля неподалік, збиралися робити потужні чари.

— І вам не здалося дивним, що він наказав вам зупинитися під містом?

— Він сказав… сказав, що приспить чуйність Проклятих. Що вони не здогадаються, що ми хочемо зробити, коли ми з’явимося спершу в меншій кількості…

Вона відчула холод.

— У меншій кількості? То скільки вас тут насправді?

— Повний бойовий а’кеер. Сто тридцять шість коней.

— Хай йому грець! Даг! Залишися з ним — він іще може надатися. Я спробую знайти Ласкольника, треба його застерегти.

— Зачекай, — Дагена відірвала від кінської вуздечки продовгувату кістку з кількома привішеними до неї перами: одну з небагатьох, які там ще лишилися. — Візьми із собою, може стати в пригоді.

Кайлін наділа амулет, вскочила в сідло та, розвернувши коня, ще встигла крикнути:

— Перев’яжи його, аби він не помер. І пильнуй.

Могла віддавати такі накази, зрештою вона була в чаардані довше.

Цей нічний галоп містом, огорнутим хаосом, надовго залишився в її пам’яті. Кілька разів вона губила дорогу в диму й темряві. Хтось вистрелив у неї з арбалета — ймовірно, хтось із мешканців. Потім вона надибала трьох кочівників, що були зайняті вибиванням дверей одного з будинків.

Замість тарану вони користувалися старою поїлкою, видовбаною зі шматка колоди: двоє тримали її спереду, один ззаду і лупили в двері — геп, геп, геп. Завіси скрипіли, зі стіни сипалася курява. Вони почули стукіт копит, але не стали обертатися, що стало помилкою. Бо це не був хтось із їхнього загону. Не сповільнюючись, Кайлін проїхала повз нападників, а того, що тримав поїлку, тяла згори, звівшись у стременах. Вдарила під кутом, відразу над ключицею. Шабля рівно увійшла в тіло й так само гладко з нього вийшла. Той, кого вона вдарила, дивно забулькотів, випустив поїлку й схопився за шию, намагаючись стримати струмінь яскравої, пульсуючої крові, що била навсібіч. Поволі впав на коліна, наче виконував якийсь релігійний ритуал — вже майже мертвий, хоча все ще намагався битися. Не було сенсу займатися ним довше.

Розігнаний кінь поніс її далі, але саме в той момент нога Торина відмовила. Жеребчик оглушливо заіржав і різко зупинився, мало не викинувши її з сідла. Сильно шкутильгаючи, зробив пару кроків і встав, дивлячись на неї із обуренням. Кайлін зістрибнула на землю, розвернулася до пари се-кохландійців. Бердеф, де ж ти є, коли ти так потрібен? Чоловіки вже встигли відкинути свій таран й отямитися від подиву.

Йшли на неї повільним, зіграним кроком, обидва мали важкі се-кохландійські шаблі, які звалися фаетонами, і обидва точно вміли ними вправлятися. На перший погляд були вищими і вдвічі важчими за неї. Коли зрозуміли, що проти них жінка, то на їхніх обличчях виповзли презирливі усмішки. Вона мала б розвернутися і втекти, заховатися у лабіринті вуличок, але ж Торин не міг рушити з місця, а залишати коня ворогу — це як кинути товариша по чаардану. Сором і ганьба на все життя.

Вона не чекала, поки вони зайдуть на неї з обох боків, а стрибнула до того, що був ліворуч, і швидко схрестила з ним шаблі: згори, знизу, згори, знизу, розвертаючись так, аби він хоча б на мить відгородив її від свого товариша. Його шабля була важчою та дещо довшою, хоча спочатку здавалося, що вона зуміла захопити його зненацька — два перші удари він ледве відбив, але третій парирував уже без проблем, а після четвертого нападу перейшов у контратаку. Тяв, наче блискавка, широким, пласким ударом, який міг позбавити її голови, і якби вона прийняла удар на вістря, це зв’язало б її зброю з його шаблею. Він був більшим і вже точно сильнішим, тож легко переміг би у такому двобою.

Кайлін присіла, клинок кочівника свиснув у неї над головою, і тоді вона вдарила сильно та нечесно, в коліно, туди, де ногу захищав лише шкіряний панцир, і відразу пхнула його, зробивши ще крок, плечем під пахву, вкладаючи в той поштовх усю свою масу. Се-кохландієць завив і відсмикнув другу ногу, щоби втримати рівновагу, але розрубане коліно підломилося під ним, і він упав. Дівчина відскочила поза засяг його шаблі та криво посміхнулася.

Сучі сини, це не піде вам легко.

Тепер вони були сам на сам. Другий се-кохландієць вже не шкірився. Вийняв з піхов біля стегна довгий ніж і рушив на неї трохи під нахилом, прискорюючи кроки, наче розлючений бик. Раптом ніч прошило люте ричання, і з найближчої вулички вистрибнула потвора із шерстю кольору піску. Шістсот фунтів ікл, пазурів і м’язів впали на кочівника, який, вдарений потужною лапою, зігнувся навпіл і дивно захрипів, а потвора присіла на задні лапи, вміло, майже презирливо, підтяла людину, і коли та перекинулася, нахилилася й затиснула щелепи на його черепі. Кайлін почула тріск — і все скінчилося.

Потім вона могла лише дивитися, як звір розвертається до другого пораненого кочівника і стрибає. Це був не бій, це була страта.

Тварина повільно обійшла обидва тіла, кинула оком на Торина. Той відступив на крок, але не втік, а лише заіржав і виклично вдарив копитом об землю. Цієї миті місяць пробився крізь завісу диму й показав їй всі подробиці: це був вин-неро, напівміфічний степовий лев, який начебто жив лише в найвіддаленіших, північно-східних землях континенту. Велика тварина пшеничного кольору, про яку говорили, що навіть голодні гірські ведмеді сходять з її шляху. Лев присів на задні лапи та глянув Кайлін просто в очі.

Під її черепом задзвонили чужі думки.

Кайлін — розпізнання, підтвердження. Дівчина-стая. Кінь-стая.

Мить перерви.

Йди Кайлін, йди вождь. Скажи багато люди-ворогів. Скажи три люди-потвори. Темне повітря, темні думки.

Люди-потвори? Послідники!

— Послідники? Одного я недавно вбила, — її голос не затремтів, з чого вона могла пишатися.

Здавалося, що лев принюхується.

Так. Вірно. Поганий запах, Кайлін, залізо. Гарна дівчина.

Він усміхнувся, але не звичайно, а переказав ту усмішку просто їй у голову.

Добре Пахуча Трава гордий, що Кайлін-стая.

Добре Пахуча Трава?

Кошкодур?

— Кошкодур?

Кіт нахилив голову, глянув уважно.

Таємниці, дівчина-пес. Таємниці не говорити. Важко… Важко мова-думка. Не час. Ти йти. Йти вождь. Попередити.

Авжеж. А що ж вона, хай йому грець, намагається зробити? Вона хотіла сказати йому це, але лев розвернувся й у два стрибки зникнув у найближчій вулиці. Шкода, бо добре було б мати його поряд із собою в таку ніч. Вона усміхнулася через абсурдність цієї думки. У таку ніч добре було б мати поряд із собою абикого з чаардану, хай навіть цим абихто був би Двоформний у постаті великого лева.

Особливо, виправилася вона, особливо Двоформний у постаті великого лева.

Вона підійшла до Торина й провела його до найближчої стайні. Копняком виламала простий засув і завела коня до середини.

— Стій тут — будеш у безпеці. І тихенько. Я повернуся пізніше.

Вона вийшла в ніч, намагаючись якось упорядкувати думки. Дагена була племінною чаклункою. Її амулети не були дешевими цяцьками з базару, з яких жерці могли б у кращому випадку посміятися. Вони мали Силу, вони стримали хвилю чарів Послідника. Ще п’ятдесят років тому за використання неаспектованої племінної магії саджали до ями або відразу відсилали на ешафот. Кошкодур був Двоформним, а на них в Імперії полювали від початку її існування. За кожного з них можна було отримати чималу нагороду. Лея? Лея пророкувала, бачила на відстані — таких, як вона, не вбивали, але зачиняли у вежах, де вони до кінця життя пили маковий відвар. Чи знав це Ласкольник? Дурнувате питання. А чи знав він про неї? Ця думка була настільки несподіваною, що вона аж зупинилася. Кха-дар завжди підбирав людей відповідно до незрозумілої схеми. Найбільших тутешніх забіяк він відкидав — замінюючи їх ким? Дівчиною, вихованою верданно? Потім. Потім з’явиться час, щоби подумати над тим. Вона рушила швидше. Тепер мала роботу.

* * *

Вона йшла на звуки бою, які раз у раз вибухали десь попереду, в темряві. Здавалося, що чаардани Ласкольника й Веторма нарешті знайшли ворога. Се-кохландійці, схоже, не очікували, що захисники повернуться настільки швидко. Розпорошені містом кочівники не могли скористатися кількісною перевагою, яка танула доволі швидко, оскільки Літрев також доволі швидко прийшов до тями від потрясіння та вишкірив зуби в ніч. За кілька хвилин Кайлін знайшла чотирьох се-кохландійських коней та сім трупів. Усі загинули від стріл: з луків та арбалетів. Шаленому Вепру варто було себе запитати: яким дивом невелике місто, що було розташоване на самому кордоні, майже за двадцять миль від річки, яка відділяла Імперію від Степів, і не було оточене ані муром, ані звичайним гостроколом, змогло вистояти?

Також він мав би поцікавитися, звідки береться сірий жорняк, з якого було побудовано більшість будинків у Літреві.

Кайлін вже набридло блукати в темряві. Поки всі Послідники не будуть вбиті або не втечуть, чари обманюватимуть та збиватимуть її зі шляху. До того ж, рухаючись пішки, вона не мала шансу швидко знайти чаардан. Тож Кайлін підійшла до найближчої садиби. Двері, на щастя, були відчинені, всередині — порожньо, всі мешканці зникли.

Вона зійшла в підвал крізь відчинений люк, освітлюючи собі шлях смолоскипом, запаленим від решток жару з огнища. Замасковані двері в стінці були майже непомітні — хіба що хтось точно знав, де шукати.

Вона стукнула три рази, а потім раз і ще два. Найпростіші шифри — найкращі.

За дверима щось зашурхотіло.

— Хто?

— Кайлін, чаардан Ласкольника.

Відчинилося маленьке віконце. Блиснуло око.

— Це ти, Меленга? — запитала Кайлін. — Залишили тебе самого й пішли розважатися, га?

— Я прозакладався.

Меленга, середній син римаря, не здавався задоволеним. Відчинив двері й відступив у бокову нішу, щоби вона могла пройти.

— Куди бажаєш піти, Кайлін?

— До «Вендору». Дорога вільна?

— Червоний коридор. У синьому — завали, бо кілька Блискавок намагалися там пройти.

— Дякую.

Літрев також мав свої таємниці. До того ж такі, яких не розголошували усім поспіль. Коли двісті років тому закладали місто — раніше, ніж за річкою виросло потужне се-кохландійське царство, — перші осадники відкрили, що під тонким шаром землі є м’який і легкий до видобутку та обробки жорняк, пісковик. Під кожним будинком блискавично з’явилися підвали, які доволі швидко поєдналися один із одним мережею тунелів. Тунелі були довгими, кривими, а підвали — багаторівневими: найглибші заглиблювалися під поверхню аж на сімдесят стоп. Усередині громадили запаси їжі, води, зброї, одягу й ліків. Вузькі проходи, які їх поєднували, могли захищати від цілої армії всього кілька людей.

Кайлін знала, що лише завдяки випадку кочівникам вдалося вбити частину містян. Тепер решта мстилася: грубо, безчесно, але згідно з найкращою традицією тих, кому бандити перервали спокійний сон. Стрілами з луків та арбалетів у спини, підступним ударом з-за рогу, мотузкою, натягненою на рівні голови кінного. Невеликі, по три-чотири особи групи ходили коридорами з підвалу й до підвалу. Тактика була простою й перевіреною: увійти до порожнього будинку, зачаїтися, дати залп по нападникам, які проїздили повз, і відступити. Коли обстріляний загін кидався штурмувати садибу й вибивати двері — то найчастіше він отримував наступний залп із сусіднього будинку. Якщо ті, хто атакував, знаходили вхід до тунелю, то вузький коридор, кілька кам’яних блоків, поставлених як запор, і пара арбалетників ставали неподоланною перешкодою.

Ласкольник якось стверджував, що здобуття мережі підземних тунелів було б неможливим і для полку імперської піхоти. А він зазвичай знав, про що говорив.

Кайлін бігла коридором, стіни якого були позначені червоною фарбою на приблизно однакових відстанях. Кілька разів вона схо-дила на нижчі рівні, деколи їй доводилося лізти наверх драбинками. Вона проминула кілька більших приміщень, що були порожні, бо старі, жінки й діти ховалися на найглибших рівнях підвалів, а чоловіки полювали на се-кохландійців у іншій частині міста. Шлях до «Вендору» тривав з кілька хвилин.

Хлопець, який стеріг вхід у підземелля, аж підстрибнув, коли вона вибігла на нього з-за рогу.

— Спокійно, це я, Кайлін.

Присоромлений, він усміхнувся й опустив тесака.

— Ласкольник повернувся?

— Ага, він у місті, — не мала часу на розмову. — Впустиш мене чи маю дати тобі в лоба?

Він відчинив дверцята, які вели до підвалу, та відступив убік.

Заїзд був підготований до бою. Двері замкнені та зміцнені кількома окутими залізом колодами, вікна на першому поверсі — й без того вузькі — додатково перегороджені сталевими штабами. Лавки, столи, дерев’яні стільці — все те, що могло би спалахнути від, наприклад, кинутого у вікно горщика з олією, віднесли до підвалу. Підлогу засипали піском.

Біля кожного вікна стояло по двоє стрільців: один із луком, другий із арбалетом. Вона впізнала кількох людей старого Бетта, кільканадцятьох мешканців і пару приїжджих. Схоже, дехто більше довіряв товстим мурам, аніж підземним коридорам.

Її привітав сам власник заїзду.

— Нарешті ви тут, — буркнув, наче принаймні годину чекав, поки Кайлін вийде з підвалу. — Де Ласкольник?

Здається, всі хотіли спитати її про одне й теж.

— Десь у місті. Маєш намір до нього долучитися? — вона тицьнула його пальцем у шкіряний панцир, який обтягував потужне черево. — Можуть бути проблеми з тим, аби пройти в двері.

Він засміявся коротко й без образи, махнувши в бік кухні.

— Там вони ширші, — тоді споважнів. — Я б вийшов, Кайлін, якби йшлося лише про Блискавок. Але… дивися.

Він вказав на охоронний знак, що розміщувався над одвірком: той виглядав ніби його розжарили.

— І так йде від самого початку. Коли я ставив тут «Вендор», віддав за цей а’верт цілу купу грошви, але зараз аж ніяк не жалкую. Що там діється?

— He знаю точно… Блискавки намагалися сюди дістатися?

Він кивнув.

— Спочатку. Хотіли увірватися зненацька, але Ласкольник перед від’їздом сказав мені, аби ми особливо остерігалися цієї ночі. Тож скінчилося тим, що вони залишили на подвір’ї кілька трупів і поїхали собі вглиб міста. Де решта чаардану?

— Полює, хіба не чуєш? Прокляття, я надіялась, що знайду його тут або хоча б довідаюся, де він є.

— Погані новини?

— Їх більше, ніж ми сподівалися. Тут цілий бойовий а’кеер.

— Цим не переймайся, я зорієнтувався відразу після першого нападу, що їх понад сотня, а тому передав тунелями звістку далі. Якщо твій кха-дар встановив контакт хоча б із кимсь у підземеллі — то він вже знає про це.

— Добра новина, Аандрусе, — вона зітхнула із полегшенням. — Дуже добра. Випустиш мене?

Він придивлявся до неї впродовж кількох ударів серця.

— Це погана ніч для прогулянок, дівчино. Ти одна, тож ніхто й поганого слова не скаже, якщо залишишся тут.

— Знаю. А ти б залишився?

Він махнув рукою в бік кухні.

— Поряд із великими дверима є віконце, крізь яке ти можеш пролізти. Так буде швидше.

— Дякую, господарю.

Він криво усміхнувся.

— Ти мене присоромила, дівчино. Присоромила — і тепер я відчуваю себе старим боягузом.

Вона відмахнулася.

— Твій заїзд, твої гості, твої обов’язки.

Зникнула на кухні.

* * *

Здавалося, до міста навколо «Вендору» не торкнулася магія, тож дівчина могла би пересуватися тут хоч із зав’язаними очима. Йшла швидко, тримаючись поблизу будинків, переходячи з тіні в тінь. Вітер прогнав дим із палаючих складів вглиб міста й розігнав хмари на небі, тож стало ясно. Їй не можна було дати захопити себе зненацька.

Хвиля чарів вдарила її збоку й притиснула до стіни. Кайлін відчула, ніби в неї вдарила велика смердюча лапа потвори, яка все життя копирсалася в могилах із трупами та гівном. Чари збивали дихання, намагалися влізти їй до рота, в носа, у вуха. Смерділи й викликали бажання блювати, а місця, де вони торкнулися голої шкіри, німіли й пекли. Але вони не вбили Кайлін. Амулет, який вона отримала від Дагени, почав диміти й шкварчати, а потім розлетівся. Магічна атака вщухла.

— Ну саме так я й думав, сестро. Вмієш захиститися від Сили. Мої вітання.

З-за дверей сусіднього будинку з’явився Ловчий. Виглядав якось дивно: він був більшим, ніби той самий простір займали принаймні дві різні істоти. Здавалося, що він шкутильгає раз на одну, а раз — на іншу ногу, наче їхня довжина змінювалася за кожного кроку. Їй здалося, що тіло монаха рухалося не до кінця згідно з його намірами. Немов йому доводилося змагатися із тим тілом. Ловчий крутив головою на всі боки — блискавично і якось по-пташиному, але ні на мить не зводив з неї очей.

Широко посміхнувся, що у неї аж підігнулися коліна.

— Я знаю, хто ти, сестро. Знаю, чого ти прагнеш. Можу тобі допомогти їх заспокоїти. Ми можемо… бути разом… Кайлін.

Раптом відбулася трансформація — він знову став самим собою, Аредоном-гі-Циреном, Третім Клинком Володарки Степів, Ловчим. Із глузливим усміхом і завеликим носом.

Дівчина відліпила спину від стіни, встала на широко розставлених ногах і виставила перед собою шаблю.

— Не підходь.

— Як скажеш, — він зупинився в десяти кроках від неї. — Я звернув на тебе увагу, коли ти вела подвір’ям коня з чорними стрічками в гриві. А пізніше — біля Урочища, ми розмовляли, пам’ятаєш? Тебе оточує аура смерті. Невловима й повна неспокою, вона з’являється й зникає, а ти намагаєшся маскуватися — що, на мою думку, є розумним, але я тебе відчув. Прикордоння, яке вічно рвуть малі війни, це добре місце для когось такого, як ти, але без супроводу ти загубишся та загинеш. Хочу тобі допомогти, Кайлін.

Простягнув руку в запрошувальному чи братерському жесті. Про що йому йшлося? Вона пересунулася ліворуч, до вулички. Відчула подмух, який ішов з центру міста.

— Вважаєш, що тобі піде легко? — прохрипіла. — Твій план провалився: цих дурнуватих кочівників, яких ти обдурив, зараз убивають, як і твоїх приятелів. Не треба було нападати на моє місто, Посліднику.

Він скривився, наче згадка про цей титул приносила йому біль.

— Провалився? Бойовий а’кеер Вершників Бурі, гвардії Батька Війни, без причини нападає на меекханське місто. Імперія не зможе пустити того плазом. Скоро полки імперської кавалерії вирушать у Степи, аби відповісти на цю атаку. Кордон запалає ясним полум’ям. Буде багато крові, Кайлін. Дуже багато крові, — він облизнув губи.

Вітер прибув у потрібний момент. Вдарив їй у спину й блискавично наповнив вуличку димом і курявою. На мить вони загубили одне одного з очей.

Кайлін кинулася ліворуч, увірвалася в найближчий завулок і побігла уперед, наче за нею гналася зграя демонів. Що ж, якщо розповіді про Послідників не перегинали палиці — то це було істиною.

— Повертайся, чуєш! Повертайся, відьмо!!!

Відьма?! Відьма?

Вона загальмувала.

— Поверта-а-а-айся!..

Вона затремтіла. Стільки ж ненависті було в цьому крику.

— Я їх уб’ю, чуєш, Кайлін?! Уб’ю їх усіх!!! Анд’еверса та інших. Увесь той фургонницький непотріб, який допомагав тобі ховатися.

Вона стиснула долоню руків’я шаблі. Сильно. Аж до болю. А він репетував далі:

— Вони палатимуть! Я приведу сюди ще більше братів, пришлю створінь із Урочища та розпалю вогонь, який очистить місто.