Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід

ЗАХІД　

Кинджал і море

СВІТЛО НА ЛЕЗІ МЕЧА

Цей день розпочався геть паршиво. Сонце сходило поволі, золотячи нові й нові квартали міста, гонячи тіні й щурів у канали, та з винятковою злостивістю надаючи всьому навколо відчуття чогось нового й красивого. Лагідний вітерець гнав по блідо-блакитному небу кілька рожевих хмаринок, що нагадували величезні безе. Море морщилося дрібними хвильками, а бриз, що здіймайся над ним, був холодним та протверезливим.

Жах.

Альтсін лежав на дошках дерев’яного молу й витріщався униз. Вода були напрочуд чистою, тож він міг сягнути поглядом на кілька стоп углиб. Намагався сконцентруватися на тому, що бачить. Будь-що було підходящим, аби відволікти увагу від того, що коїлося з його шлунком, який, щоправда, вже відмовився від спроб бунту, але всі знаки на небі та землі вказували, що це лише коротке перемир’я, а не капітуляція. Ледве він про це подумав, як чергові корчі скрутили його живіт, і вода забарвилася в зелений колір. Зграйка рибок, що вже якийсь час користалися дармовою перекускою, розпорошилася навсібіч. Альтсін готовий був заприсягтися, Що ті, хто не встиг, розпачливо затремтіли та спливли у передсмертних дрижаках на поверхню.

Він заплющив очі. Поміж вухами перекочувався баласт із середнього розміру галеон, а чайки саме вирішили, що настала найкраща мить, щоб сповістити увесь світ про своє пташине існування. І здається, всі вони репетували над його головою.

Він із ненавистю глянув у бік міста, де над дахами одного з кварталів багатіїв, Пофеера, саме з’явився золотий диск.

«Хай йому грець», — подумав він, — «принаймні могло б дощити». Його ще раз скрутили судоми. Якийсь час Альтсін лежав непорушно, сподіваючись, що, може, оце зараз він утратить свідомість або ж хоча б помре. На жаль, Ейффра — Пряля Долі — мала на нього інші плани, а тому після наступного приступу млостей Альтсін дійшов висновку, що так легко він від цього світу не відкараскається. Повільно, дуже повільно, він спробував звестися; стовп, який він використав як підпорку, хоча й був увіткнутий на двадцять стоп у дно, але зараз підозріло хитався навсібіч. Як і весь світ. Альтсін зігнувся навпіл і знову прикрасив дошки чимось жовто-зеленим. Здається, дерево засичало.

Парадоксально, але по цьому він відчув себе краще, мол припинив хилитатися, чайки стихли, й навіть сонце начебто пригасло. Він впевненіше звівся на ноги та присвятив хвильку тому, аби перевірити стан свого одягу. Ще одна мила несподіванка. Щоправда, вбрання просякло потом і неприємно тхнуло, але ні на чорних штанах, ні на синій сорочці з дуже коштовного, гертидського полотна, ні — і за це він відразу почав дякувати всім богам — на новенькій шкіряній камізельці, прикрашеній звивистими ветийськими візерунками, не було ані сліду вчорашніх розваг. Лише носак лівого чобота оздоблювало щось кольорове, липке й паскудне. Майже не проблема.

До того ж у нього залишилися обидва кинджали, пояс, капшук, срібний ланцюжок і сталевий браслет, всіяний опалами. А це вже нагадувало диво.

Він глянув на те місце, де вчора було принайтовлено «Давер» та «Йонадерук». Обидві несбордійські ланґскіпи зникли: напевне, Горґерс вийшов у море до світанку, скориставшись хорошою погодою та відпливом.

Альтсін помацав за поясом — мапи не було. Щоправда, він пам’ятав, як учора віддавав її жовтобородому пірату, але треба було впевнитися. За два-три дні одна міттарська галера опиниться в поважних тарапатах.

Він відкрив капшука й перелічив монети: не бракувало ані мідяка. Він і сам був злодієм, а тому розумів певні правила, але ж ці несбордійці мали по-справжньому дивне уявлення про честь. Добре, що його висадили з корабля перед тим, як вийти в море.

«І прив’язали до палі», — констатував він зі здивуванням, коли спробував вирушити в бік порту. Тонка, міцна мотузка, обкрученаза талію й прив’язана до стовпа, напевне, мала вберегти його, щоби він не скотився у воду й не потонув. «Що ж, цей Горґерс — порядний бандит», — подумав він, перерізаючи страховку.

Мол і надалі колихався, а сонце, що світило просто в обличчя, сліпило очі. Але крім цього, все інше було в порядку.

Цією частиною порту, а зокрема молом, користалися лише пару місяців. Називали його патетично й рішуче на виріст «шкіряним молом», бо він мав бути місцем стоянки кораблів народів із північних островів. Несбордійці, ферленги, секки, фаосі та інші народи, які переважно плавали відкритими багатовесельними ланґскіпами, нарешті отримали виокремлену для них дільницю порту.

Згідно з думкою Міської Ради, це мав бути спосіб для відділення цих варварів від цивілізованих арматорів і для забезпечення більшого спокою в порту. Чимало таверн потерпало через надто гарячу кров прибульців із Півночі, а до того ж жоден капітан не був у захваті, коли борт у борт із ним причалював піратський корабель, повний озброєних до зубів шаленців, які явно мали бажання супроводжувати його в наступному рейсі. А морське право мовило, що лише пірат, схоплений на гарячому, може бути покараний, тож шибайголови почувалися цілком незле. Особливо, коли грабіжники обирали свої жертви таким чином, щоб не надто нашкодити місту, для якого морська торгівля була, наче кров у венах. Понкее-Лаа було найбільшим містом західного узбережжя континенту, а тутешній порт, побудований у часи розквіту Меекханської Імперії, — найбільшим портом цивілізованого світу. Якщо воно бажало вижити, то не могло прихильно ставитися до піратства. Але не могло й зачинити порт для довгих човнів народів Півночі, особливо якщо ті привозили в своїх трюмах хутра, китовий вус, амбру, золотий бурштин та інші цінні товари.

Нарешті з тим вирішили щось зробити, і наразі ідею майже реалізували. «Майже», бо ті купецько-піратські кораблі, які мали бажання переступати закон, завжди вміли вийти з порту таким чином, аби здобич не втекла від них. Містом почала кружляти чутка, що, начебто, кілька злодійських гільдій, що перебували в припортових дільницях, знайшли нове джерело доходу, продаючи піратам інформацію про час виходу з порту купецьких кораблів, про їхній вантаж та ймовірний курс.

Ну що ж, у кожній чутці є крихта правди. Утім, у випадку міттарських галер Цетрон-бен-Ґорон, ватажок однієї з найсправніших злодійських груп, діяв абсолютно безкорисно. І безкарно. Бо Рада майже прихильно дивилася на дії, які могли прорідити торговельний флот найбільшого морського конкурента Понкее-Лаа.

Альтсін дістався набережної за цілком пристойний час, зваживши, що від вчорашнього вечора дорога туди значно подовжилася. Напевне, це був результат якихось магічних фокусів.

Набережна — стара, солідна меекханська робота, чи то пак брукована дорога, яка під прямим кутом ішла до молу, шириною в вісімнадцять ліктів, — була абсолютно порожньою. Вчора тут стояли лише «Давер» і «Йонадерук», а після того, як вони зникли, купцям, злодіям і портовим дівкам не було чого тут шукати. Напевне, вони, наче зграйка тунця, попливли до кращого місця або ж до головного порту, віддаленого на кілька сотень ярдів, де виростав ліс щогл, а можливості заробітку були набагато більшими.

— Я ж к’зав, шо він сам прийде.

З-за скирти розбитих ящиків з’явився низенький, скривлений чолов’яга у занехаяному каптані й подертих штанах. Цей суб’єкт був босим, хоча, судячи із шару бруду на його стопах і стану їхнього ороговіння, в його випадку черевики виявилися б зайвою фанаберією.

— Ото я сиджу собі від світанку й гадаю, — стан зубів вказував на те, що в разі бійки варто уникати його укусів як вогню. В цьому випадку смерть як результат зараження була б точною, а до того ж довгою та надзвичайно болісною. — Бідося лежить на тих паскудних дошках і страждає, мучиться, то ж чи не п’ти до нього та не полегшити й’му життя? Але, з іншого боку, шось мені підказує, шо вельможний пан сам до мене причалапає. І — шо ж, хіба я був правий, нє?

Покруч шморгнув носом і скривився.

— Пф, але ж і смердить від вашої світлості. Наче, скажімо чесно, від ятки з гнилою рибою.

Альтсін зміряв його поглядом згори вниз і випростався:

— Чого треба?

І в цю мить зрозумів, що хтось, схоже, вчора використовував його горлянку й повернув у неналежному стані. Він ледве міг розпізнати власний голос.

— Та таке собі, нічого серйозного, — особа, яку звали Гереґонтом, знизала плечима та звідкись витягнула солідного дрючка. — Тіки, мо’, капшучок, оту срібну висюльку та браслетик із камізелькою, бо вони також нівроку собі здаються.

Злодій відступив на крок і блиснув кинджалом.

— І що? Маєш намір вмовити мене, щоб я тобі все віддав?

Сподівався, що цього вистачить.

— Я — не, — грабіжник, схоже, не надто переймався. — Але Тео — так.

Купа ящиків ворухнулася та розпалася. Створіння, яке вилізло з-під неї, було великим і потворно зарослим. Його важко було віднести до якоїсь конкретної раси. Як на око, було в ньому десь зо сім стоп зросту й принаймні чотири — вшир. Вочевидь, воно не було озброєним, бо палиця, яку створіння тримало в лапиську розміром із буханець хліба, була схожою на іграшку, а не на зброю. Альтсін ковтнув слину.

— Тео?

— Власною персоною, — покруч знову спробував налякати посмішкою Сонце. — То шо там буде з подаруночком?

Невідомо навіщо злодій витягнув другий кинджал.

І тоді грабіжники замовкли. Обидві палиці гепнулися на бруківку, а на прищавій морді курдупля з’явилася усмішка вибачення.

— Я… ми… Ну ми підемо собі, ваша світлосте. Це був лише такий маленький жартик, авжеж. Без образ.

І кинувся навтьоки, а за мить до босоногого «чап-чап» долучилося голосне «бух-бух» черевиків Тео.

Альтсін глянув на свої кинджали зі щирим подивом. Подумати лише, а він віддав за них лише два орги. І причому — обрізані.

Щось гепнуло його в спину, він озирнувся, демонстративно здійнявши зброю. Той, хто його зачепив, зараз матиме проблеми.

Позаду стояв Керлан і двоє знайомих Альтсіну лише з вигляду людей Цетрона. Один із них тримав зведений арбалет.

— Добре, що ми знайшли тебе, перш ніж старий Гер тебе оббілував. Цей Тео — добрий хлопець, але раз чи два бувало так, що декого він прикладав надто міцно. Особливо, якщо цей хтось був настільки дурнуватим, щоб йому противитися, — Керлан закивав лисою головою, не зрозуміло чи то звеселено, чи то здивовано.

Альтсін кілька разів відкрив і закрив рота, перш ніж прохрипів:

— Тебе Цетрон прислав?

— Ага, шукав тебе. Ти мав повернутися ще до опівночі.

— Не міг, — хлопець похитав головою й відразу пожалкував, бо баласт в його черепі ще не встиг стабілізуватися. — Довелося доводити умову до кінця.

— Бачу. Втім, краще, щоб і товстун тобі повірив. Він розлючений.

— Ага, — хвильку Альтсін обдумував цю інформацію. — А чому?

— Довідаєшся. Він у норі. Неподалік звідси є двоколка, я тебе підвезу, бо ти сам точно не доплентаєшся. Альтсіне?

— Га?

— Прошу, тримайся під вітром.

* * *

Норою Цетрон називав солідну, триповерхову кам’яницю, що стояла в шерензі однотипних будинків. Містилася вона в Середньому Валеї, дільниці дрібних купців, ремісників, медиків, алхіміків, магів не найвищого польоту та середнього класу лупанаріїв.

Фронтон будинку виходив на широку бруковану вулицю, а партер, як і партери сусідніх будинків, лякав величезним кольоровим щитом. Щит промовляв: «Амулети, Талісмани й Усілякі Інші Магічні Дрібнички». Такі реклами останнім часом були модними, хоча Альтсін був упевнений, що кількома днями раніше в крамничці продавали приправи, зілля й прянощі. Схоже, Цетрон змінив профіль своїх інвестицій.

Вони не затрималися перед парадним входом, а завернули в найближчий завулок і підійшли ззаду. Сходження на другий поверх виявився серйозним викликом, хлопець щокілька сходинок зупинявся, аби заспокоїти дихання, але Керлан не мав наміру його щадити.

— Поквапся, — сказав, поплескуючи його по плечу, що викликало вибух феєрверків у голові Альтсіна. — Цетрон справді не в гуморі.

Пройшовши короткою прихожою, Альтсін опинився в доволі великому приміщенні, гарно оздобленому деревом. Крізь широке вікно було видно будинки навпроти. Цетрон сидів за довгим столом, гортаючи якісь пергаменти. Обличчя мав украй серйозне.

Ватажок гільдії був огрядним чоловіком середнього віку і з товстою кісткою. Намагався вдягатися й поводити себе як таланистий купець, що в Лізі Капелюха подобалося не всім. Але організація, яка об’єднувала злодійські гільдії міста, дозволяла своїм підвладним певні дивацтва.

— Нарешті, — гаркнув він, не відводячи погляду від документів, які тримав у руці. — Де ти його знайшов?

— На набережній. Біля північного молу.

— Я… — Альтсін спробував втрутитися.

— Заткнися. Не тебе питаю. Керлане?

— Стверджує, що доводив до кінця якусь умову.

— А що робив, коли ти його знайшов?

— Протистояв Гереґонту й Тео.

— О, справді? — товстун лише тепер підвів голову та глянув на них. — А наче ж головою він не бився. Ти розпитав, коли «Давер» та «Йонадерук» вийшли з порту?

— Три години як. Тільки-но почався відплив.

Альтсін тихенько зітхнув. Ледве три години, а здавалося, що минула половина життя.

— Ага. А чому він так смердить?

— Не знаю. Його питай.

— Альтсіне?

Йому було вже досить.

— Слухай, Цете. Я провів усю ніч на кораблі, повному варварів, які привезли сюди кипи підгнилих тюленячих шкір і діжки із зіпсутим жиром. Я їв їхнє їдло й пив їхнє пиво. А все тому, що ти просив мене, аби я доставив тому піратові…

Цетрон махнув рукою й повернувся до вивчення документів.

— Досить. Я повинен був тебе застерегти, що їхня вдячність буває небезпечною. Тож Горґерс погодився?

— Я можу сісти? Якось погано себе почуваю.

— Сідай, — товстун вказав йому на стілець навпроти, — і розповідай. Вип’єш чогось?

— Води. Чистої та холодної.

— Керлане.

— Вже йду, — лисий чолов’яга зникнув за дверима. — Тож, — Цетрон розсівся зручніше, — що він сказав?

— Був радий, як сотня демонів. Вони пливли сюди майже місяць. На Півночі невигідно продавати шкіри й жир, у Фелі й Годені триває якась війна чи повстання, порти охоче приймають кораблі, але жоден звідти не випливає. Реквізують їх — і до ворожки не ходи. З Ар-Міттару їм назустріч випливли чотири кораблі, повні війська. Він стверджував, що все через брехню ферленгів. Ну знаєш, начебто вони були піратами чи щось таке…

— Чого лише люди не вигадають.

— Власне. Ці кораблі гналися за ними, але так, щоби випадково не наздогнати. Бо Горґерс мав два кораблі й понад сотню людей. Але їх відігнали від побережжя. Потім прийшов шторм і відіпхнув їх ще далі.

— Той самий, що був десять днів тому?

— Той самий. Шкури намокли, бочки із жиром почали протікати, а щоб повернутися з відкритого моря, їм довелося веслувати п’ять днів. Коли вони дісталися сюди, їх можна було відчути за милю. Чекали три дні, поки знайдеться покупець, який візьме весь товар за одну двадцяту того, що вони планували отримати. Але все сталося не так вже й погано, хоча їм ледве вистачило, аби взяти на борт провіант для зворотного шляху. Вважаю, що вони й так мали намір трохи побешкетувати дорогою на Північ.

— Побешкетувати?

— Саме так він і сказав.

— Ага. Отже, був задоволений?

— Страшенно. Пригостив мене рештками своїх колишніх припасів, чимось, що звалося бердис… берґас?

— Берґоасс.

— Доволі смачно, хоча я цілком не зрозумів, що воно таке.

— Те, що відрізняє барана від вівці й мариноване у коров’ячій сечі, — Цетрон злостиво посміхнувся. — Що? Знову ригатимеш? Не в цій кімнаті, сину. Але ж це не берґоасс мало тебе не прикінчив.

— Ні, — Альтсін намагався дихати спокійно й глибоко, — це пиво. Міцне й геть підступне. Після першої півкварти я нічого не відчув, а по четвертій вже почав думати, чи не найнятися до них матросом. Шостої — не пам’ятаю. Ти мені винен.

— Я про це подумаю.

З’явився Керлан зі жбаном та двома кубками. Альтсін одним махом опорожнив свій раз, потім другий та третій. Тим часом Цетрон ледве вмочив у свій кубок губи, уважно спостерігаючи за хлопцем. Тому аж ніяк не сподобався його погляд.

— Ну добре, — він вихлебтав четвертий кубок води й відчув себе трохи краще; навіть голос нібито повертався. — Що означає це запрошення?

— Зараз довідаєшся, не поспішай. Ти точно не покидав вночі порту?

— Я вже казав. Ні. Прийшов до тями на світанку на молі. Один. Мало не здох, щоб ту міттарську галеру…

— Досить. Я радий, що ти вирішив проблему, і я дійсно тобі вдячний. Про решту поговоримо пізніше.

— Наприклад, про мою платню?

— Про це — також.

Двері заскрипіли, і хтось увійшов. Молодий злодій подивився на того «хтося», намагаючись пригадати, звідки йому відоме це обличчя. По двох чи трьох ударах серця він пригадав. Заплющив очі, тоді знову їх розплющив. Глянув на Цетрона, високо здійнявши брови й очікуючи пояснень. Адже цей чоловік, вдягнений у скромні бурі шати монаха, який отак запросто увійшов до садиби злодійської гільдії, не міг бути Деарґоном Каневосом, Великим Скарбником Храму Меча.

Цетрон і Керлан навіть не намагалися підвестися з-за столу. Втім ватажок гільдії виказав трохи гостинності.

— Ваша превелебносте, чи хотіли б ви сісти?

— Я щось собі знайду.

Голос жерця був дивний: молодий та енергійний. Дивний тому, що не пасував до обличчя, яке здавалося маскою, розміщеною на носі корабля, який пройшов крізь сотні штормів: віспувата шкіра, різкі площини вилиць, глибокі очні ями, розділені носом, що нагадував пташиний дзьоб. Уста нагадували слід від удару сокирою. То було обличчя, яким можна лякати дітей. Лише очі не пасували до нього: лагідні, карі та з іронічними іскрами, що танцювали вглибині.

Альтсін мовчки дивився, як один із найпотужніших людей міста без вагання йде у куток, присуває собі стілець і сідає.

— Він чистий, — буркнув жрець. — Мабуть, не підходив до нього останні кілька днів. І не мав контакту ні з ким, хто це робив.

Цетрон підвівся й радісно пацнув молодого злодія по плечу. Керлан усміхнувся з виразним полегшенням. Альтсін все менше щось розумів.

— Ну, найважливіше вже позаду, — товстун усівся знову та витягнув з-під столу пузатий джбан і кілька кубків. — Червоного ренносу?

— Охоче, — жрець зробив обережний ковток, здивовано звів брови та опорожнив кубок до дна. — Чудове. Такий же напій подають у храмі до вечері — справжня сеча, хоча, начебто, також реннос.

— Раджу перевірити брата, який займається постачанням у храм.

— Доведеться.

Альтсін сидів поряд із двома людьми, які стояли на чолі неофіційних сил, що правили містом і тепер запросто обговорювали принади якогось там вина, тож йому здавалося, що будь-якої миті він знову прийде до тями на забльованому молі із жахливим головним болем. А скоріше — сподівався на таке. Він невпевнено потягнувся за джбаном, але Цетрон прибрав того подалі від його рук.

— Ти, сину, маєш свою воду. Погано ще — мішати ель із ренносом.

Деарґон налив собі ще.

— Ти щось знайшов?

— Ні. Замало часу.

— Я також. Ти впевнений, що це він?

— Так. Хоча, можливо, зараз він на такого не виглядає.

— Це точно — не виглядає. А чому він так смердить?

І тільки зараз Альтсін здогадався, що вони говорять про нього.

— Довга історія. Але він діяв задля блага князівства.

— Як і всі ми.

Певний час вони пили мовчки. Цетрон, його заступник та жрець — вино, а Альтсін — воду. І це починало йому набридати.

— Ти йому сказав?

Альтсін зрозумів, що вони переходять до суті, тож пововтузився на стільці, готуючись до несподіванки.

— Ні. Чекав цього від вашої превелебності.

Деаґрон посміхнувся самими губами. Доволі симпатично. Глянув злодієві просто в очі.

— Сину, — схоже, сьогодні не лише Цетрон набув бажання батьківства. — Цієї ночі було вкрадено Денґотааґ — Меч Реаґвира.

Сказав це таким тоном, наче йшлося про діжку оселедців. Проте новина була тієї ваги, якби він сказав: «Сьогодні вночі вкрали маяк», «Я вирішив заснувати в храмі найбільший лупанарій по цей бік океану», або «Міська варта вже не бере хабарів».

Катастрофа.

Меч — а, скоріше, дві третини меча, бо згідно з легендою, той зламався, коли його увіткнули в пащу міфічного чудовиська — був найважливішою реліквією в князівстві зі столицею в Понкее-Лаа. Альтсін вважав спірним, що той належав самому Реаґвиру, бо він чув принаймні про три інших міста, які, начебто, володіли справжнім Мечем Бога. Але найважливішим було те, що меч з храму в Понкее-Лаа був схожим на оригінал, починаючи з розмірів — надто монструозних, аби ним могла володіти людина — і закінчуючи назвою, яка, згідно з переказами, могла означати «Пожирач Мороку». Меч із таким іменем мав належати богу, і жоден звичайний фехтувальник не став би так називати свій клинок.

Але це не мало значення, бо хто б його не вкрав — виявився б самовпевненим дурнем. Жерці ніколи цього не подарують, а в храмі достатньо золота, впливів і Сили, аби дістати злодія навіть з-під землі.

Він із зусиллям відвів погляд від обличчя жерця. Повільно, надто повільно, випорожнив свій кубок. Глитнув слину. Зітхнув. У нього закінчилися ідеї, як іще потягнути цю хвилину.

— Тож ви задля цього притягнули мене з набережної? Відразу кажу — це не я.

— Ми про це знаємо. Ми перевірили. Не можна торкнутися Меча, щоб не носити на собі його відбиток хоча б кілька днів, — жрець вимовив слово «меч» так, що одразу ставало зрозумілим, про який меч ідеться. — Але твій патрон запевнив мене, що ти єдина людина в місті, яка могла б це зробити. Зокрема з огляду на твою віру.

«Дякую, тобі, товстий ти сучий сину», — подумав злодій, але вголос запитав:

— Віри?

— Ти ж матріархіст, еге ж?

— Ну-у… — Власне, він ніколи раніше так про себе не думав. — Ну так.

— Можеш процитувати ваше кредо?

Най йому, а це тут до чого?

— «Вірую в Баелта’Матран, Праматір, з лона якої народилися боги, які, поєднані спільним баченням, створили світ і всі речі в ньому, над ним та під ним. А наприкінці створили розумних, до яких відносяться…» — ну і так далі, — раптом він відчув себе по-дурнуватому, не в силах згадати продовження.

— Власне. Тепер ти розумієш?

— Не зовсім.

— О, Володарю… — Деарґон звів очі вгору. — Цетроне, що цей хлопець робив у дитинстві?

— Не знаю, — відповів правду шеф злодіїв. — Я познайомився з ним лише сім років тому, а тоді йому було десь десять чи одинадцять років — точно він і сам не міг сказати. Приплив сюди на одній з барок, що ходять вгору річкою, та опинився на вулиці. Хотів мене обікрасти, але це йому не вдалося. Я ж намагаюся зробити з нього людину — з таким самим результатом. Почасти він працює незалежно від мене, але поважає правила гільдії. Останні кілька років навчався різному, але в теології ніколи не досягав успіхів.

— Це помітно. Тож, що ти знаєш про Володаря Битв — про Реаґвира?

— Це син Великої Матері. Підчас Війн Богів він бився з легіонами Анега Проклятого. Вбив Ґошта Небажаного — Прабатька Звіра.

— Чудово. Це правда і та одна з небагатьох думок, на якій ми сходимося разом із жерцями Володарки. Подальша різниця інтерпретацій вже значніша. А передусім фактом є те, що Реаґвир був одним із П’яти Первородних — богів, які першими прийшли у світ. Фактом також є те, що побачивши перших розумних, які поневірялися в темряві нового світу, він відчув любов і нахилився над ними, аби обійняти їх ласкою свого милосердя, — жрець, здається, мимоволі почав цитувати релігійні формулювання. — Не підлягає сумнівам і те, що зі всіх рас він особливо полюбив прадавніх людей, і першим виступив проти Небажаних, коли ті підступно намагалися знищити цих останніх, плюгавлячи їхні душі та перетворюючи у відразливих потвор.

Деякий час жрець вдивлявся просто йому в очі, а Альтсін зловив себе на тому, що мимоволі намагається знайти в собі релігійний запал. Деарґон виявився людиною із чималою харизмою.

— Це князівство вшановувало Реаґвира сотні років. Мабуть, з тієї причини, що саме поблизу від нас він і провів свій бій із Ґоштом.

Говорячи «поблизу від нас», Деарґон, напевне, мав на увазі чималий шматок узбережжя, бо кожне місто й село в радіусі сотні миль від Понкее-Лаа розповідало про кістки потвори, що були закопані в ньому.

— Але триста років тому до нас прийшла Меекханська Імперія зі своїм величним культом Великої Матері. І хоча я й сам десь глибоко в душі віддаю їй належну шану, я не можу дозволити, аби перекручені амбіції деяких жерців, які по-своєму тлумачать святі книги, відтягнули нас від шанування найбільшого з опікунів людськості. Я розумію меекханців. Врешті-решт, біля витоків своєї Імперії вони вели криваву війну з жерцями Володаря Битв, які позабули про правдиве покликання й намагалися створити власну державу. Але зрештою, прийдуть часи, коли Реаґвир займе належне йому місце на троні, який стоїть так само високо, як і трон Великої Матері. Як і належить найславетнішому з Первородних.

Раптом жрець широко усміхнувся.

— Уф-ф, щось я розбалакався. Ти ж вже зрозумів, до чого я веду?

Альтсін обережно кивнув.

— Ваша превелебносте, ви вважаєте, що це жерці Великої Матері стоять за крадіжкою?

Погляд карих очей став смертельно поважним.

— Сину, аби я колись оголосив таку підозру — то протягом години місто охопило б полум’я. Правда в тім, що це відбувається через Меч. Протягом останніх двадцяти років число вірних, які ходять до Храму Реаґвира, збільшилося в шість разів, — він зітхнув. — Повертаючись до твого запитання: я знаю більшість матріархських ієрархів у князівстві й не вважаю, що вони мають із цим щось спільне.

— Тож чому ви підозрювали мене? — Що ж, — жрець розклав руки, — я зараз у відчаї. А Цетрон сказав, що знає лише одного шаленця, який міг би зважитися на таку крадіжку. Принаймні саме так він і сказав.

— Дякую.

Цетрон дивно скривився.

— Давай без сарказму, Альте. Справа поважна.

— Саме так, сину. На твоє щастя, він також запевнив мене, що ти доволі розсудлива людина. Це означає що ти, хоча він, схоже, не повинен таке схвалювати, віриш у богів достатньо сильно, аби не переходити їм дорогу й триматися поодаль від справ релігії. Тож замість того, щоб притягнути тебе з молу просто до підвалів, я запросив тебе сюди. Хто б за цим не стояв — він вдарив дуже сильно. Меч був нашою найважливішою реліквією. Він творив дива.

Альтсін пригадав міські оповідки останніх років про зцілення сліпців, кульгавих і паралізованих. Німі від народження починали теревенити, як найняті. Дев’яносторічні дідугани ставали батьками трійняток. Але він не був до кінця впевненим, який із храмів приписував собі авторство цих чудес. Напевне, всі відразу.

— Тож без Меча Храм зазнає серйозних проблем?

Деарґон скривився до Цетрона.

— У серйозних проблем?! А ти не попередив, що в нього дивне почуття гумору.

— Я про це забув. Хоча він і справді має дивне почуття гумору.

— У нас би були проблеми, якби всі храми в князівстві були спалені, або якби виявилося, що половина братів — батьки позашлюбних дітей. Теперішня ситуація — це повна катастрофа. Завтра переддень Дороги Жертовності — нашого найважливішого свята. Післязавтра ввечері має рушити величезна процесія, центральним пунктом якої завжди був Меч. До того часу ми маємо його відшукати.

Ага, тож ситуація ставала зрозумілою.

— Його превелебність дуже розраховує на нашу допомогу, — Цетрон звівся та підсунув йому стос пергаментів. — Тут є вся інформація, яку ми до цього моменту зібрали.

Пергаменти виглядали відлякуюче, а кривий почерк Цетрона геть відбивав бажання їх вивчати.

— Одне питання, сину, — Деарґон посміхнувся, ніби перепрошуючи. — А як би ти взявся до крадіжки Меча? Звісно, теоретично.

Альтсін замислився на якийсь час.

— Я почав би з підкупу когось у Храмі.

— Гм… У нашому Храмі служать браття, зібрані в орден Слуг Меча, де я є Великим Скарбником. Всі ми даємо обітниці бідності й покори. Мені непросто було б собі навіть уяв…

— З усією повагою, ваша превелебносте, — злодій безцеремонно перервав жерця, через що Цетрон аж кахикнув. — Людей купують не золотом або сріблом, а тим, чого ті найбільше жадають або тим, чого вони найбільше бояться. Щоправда, найчастіше це саме золото, але лише тому, що за нього можна купити чимало інших речей. Це можуть бути жінки, напої, азарт, певні порошки чи зілля, деякі різновиди забороненої магії та інші подібні речі. Інколи людей також купують за інформацію. Компрометуючу, звісно. Або ж за здоров’я й життя їхніх близьких. А подекуди вистачить просто підкласти комусь у ліжко коханця або коханку. Це, здається, найдешевший спосіб.

Він зупинився, аби передихнути й випорожнити ще один кубок. В його голові гуділо, а шлунок починав поводитися геть підозріло.

На диво, Деарґон зовсім не справляв враження здивованого. Виглядав так, наче нотував щось у пам’яті. Хлопець продовжував:

— Тому є сенс перевірити, чи не мав хтось із монахів проблем із грошима, жінками чи якимось дурними звичками. Або чи не отримував якихось дивних звісток про родину. Може, хтось останнім часом ходив знервований або ж наляканий. Хай ваша превелебність накаже розпитати братів про це. Чи ви сповідуєтеся в храмі?

— Так, брат Охоронець Пам’яті — головний сповідник Храму Меча. Нас у місті всього сімдесят троє, тож його вистачає.

— Може, він щось знає?

— Може. Але таємниця сповіді — свята. Йому майже вісімдесят, і він непорушний у своїх принципах — ані слова не писне, хай би навіть сконав у муках.

— Навіть якщо йдеться про Меча?

— Навіть. Вважатиме це випробовуванням віри, якому піддає нас Володар.

— Розумію, — Альтсін почухав підборіддя. — Та якби ваша превелебність його розпитали — невинно, просто так, — то спостерігаючи за його поведінкою, вдалося б відчути, чи й справді ми шукаємо когось із Храму. Якщо наші підозри є слушними, то брат сповідник має серйозно нервувати.

— Розумію, — Деарґон глянув на нього так, наче побачив вперше в житті. — Я не думав про справу отаким чином. Що ще?

— Яким чином злодії могли вивезти Меч із міста? З того, що я пам’ятаю, реліквія має величезні розміри.

— Ха, все ж таки ти брав участь у наших урочистостях, — жрець кивнув.

— Бувало раз чи двічі… — Альтсін волів не пояснювати, що саме він робив у натовпі, який святкував Дорогу Жертовності. — Тож скажіть мені, як їм вдалося винести Меч із храму? Як вони можуть вивезти його з міста? Чи вони взагалі мають намір це робити? Може, їх задовольнить сам факт зникнення реліквії? До кого вони можуть звернутися за допомогою? Чому неможливо знайти їх, скориставшись магією? І хто міг би отримати найбільші зиски з послаблення Храму Реаґвира?

Деарґон виглядав трохи ошелешеним.

— Він завжди такий?

— Тільки коли в нього поганий день, — процідив Цетрон. — Намагається справляти враження розумнішого, ніж є насправді, й маскує внутрішню пустку цинічними зауваженнями й перестрибуванням із теми на тему.

Альтсін глянув на нього з-під лоба. Товстун, звісно, не надав тому уваги.

— Якби він був настільки мудрим, яким хоче здаватися, то запитав би, чи не зв’язався вже хтось із монахами.

— Вони цього не зробили, — стенув плечима молодий злодій.

— А чому?

— Звідки знаєш?

Питання пролунали одночасно, і на мить постала незручна тиша.

— Вони були б дурнями, якби так зробили. Цей Меч крали не для викупу, бо навіть меекханський імператор не втішався б тим викупом надто довго. Я ж маю рацію, ваша превелебносте?

Насмішкуваті іскорки зникли з очей жерця — і це можна було вважати відповіддю.

— А крім того, — Альтсін прохромив поглядом Цетрона, — інакше ви б не розшукували мене на молі, хіба не так?

— Так, хлопче. А зараз припини мудрувати й слухай. Все, що ми знаємо, — на цих пергаментах, пам’ятаєш? Меч Реаґвира — це й справді велика річ, а тут є його розміри, — він простягнув доволі детальний малюнок.

— Довжина леза, що збереглося, — п’ять стоп і два й три шістнадцятих пальці. Довжина руків’я — дві стопи та сім шістнадцятих пальці, ширина ґарди — дві стопи і… гм… трохи розмазано… Товщина ґарди біля леза — три з половиною пальці. Ширина леза при ґарді — вісім та одна восьма, ширина леза біля місця зламу… І так далі. Решту прочитаєш сам. Все важить понад п’ятдесят фунтів. Загалом це чималий шматок за… ковальського мистецтва, — зумів закінчити.

— Скоріше, божественного мистецтва, Цетроне, — жрець усміхнувся поблажливо й нахилився над столом. — Але до діла, Альтсіне. Я можу тебе так звати?

Злодій раптом побачив, що перед ним сидить Великий Скарбничий Храму Меча. Переміна відбулася миттєво й, здавалося, була непомітною. Але тепер він нізащо на світі не перервав би цю людину.

— Ми сидимо тут і розмовляємо вже довгенько, наче йдеться про зникнення лантуха гороху. Вважаю, що ти повинен собі усвідомити, про яку ставку йдеться, — карі очі раптом зробилися дуже, дуже холодними. — Я вже тридцять років служу в храмі. І десять належу до кола людей, які мають безпосередній доступ до Меча. Я торкався Його, чистив Його, годинами лежав перед Ним ниць, відчуваючи Силу нашого Володаря. Молячись і медитуючи. Я вірю, я знаю, що це Меч Реаґвира, викутий ним із серця зірки, що впала на землю, загартований у крові Леаффари й тричі проклятий слугами Небажаних. І я знаю, що настане день, коли наш Володар знову потребуватиме Меча, а Лезо буде перековане наново, таким чином, що його більше не зламає жодна сила.

Голос Деарґона скреготів, наче два шматки криги, які потерли один об одного. Альтсін аж спітнів.

— Ваша превелебносте, я не розумію…

— Власне, сину, ти багато чого не розумієш. А особливо того, що тут йдеться не про якусь блискітку — а про Денґотааґ, Меч Бога.

Жрець нахилився вперед, і Альтсін здивувався: як він міг відчувати кригу в голосі, якщо в очах його палали пекельні вогні?

— Знаєш, сину, я бачив дива, які робив цей Меч, у тому числі й такі, над якими люблять сміятися, такі, де німі оволодівають красномовством, а сліпі отримують здатність бачити. Його втрата для мене й мого ордену — це поразка, кінець сенсу нашого існування. Я волів би особисто підпалити храм, ніж дозволити, щоби чиїсь плюгаві безбожні лапи хоча б днем довше торкалися Меча. Я не дозволю, аби хтось — злодій, жрець, чарівник чи сам Проклятий — тримав його в руках! Якщо буде потреба, то я поставлю місто догори дриґом, розберу по шматочку, а потім складу докупи та почну все знову.

Раптом він страшно посміхнувся.

— А якщо, незважаючи на все, мені це не вдасться, то я все одно знайду винних та влаштую їм таку кару, що наступні сто років їхніми життями лякатимуть дітей.

Злодій навіть оком не кліпнув. Хоч і мав велике бажання насмішкувато вишкіритися, але все ж зберігав кам’яний спокій. Раптом Деарґон підвівся й рушив до дверей.

— Уже треба йти. Сподіваюся, що ви зумієте допомогти мені у вирішенні нашої спільної проблеми.

Він аж підкреслив оце «спільної», що не обіцяло нічого хорошого. На порозі жрець ще й озирнувся.

— Очікую добрих звісток.

І вийшов.

Ледве зачинилися двері, Альтсін ковтнув слину й потягнувся за кубком. Вода була паскудною на смак.

— Оце так ми влізли, — прохрипів за мить, ігноруючи те, як скручувалися його кишки.

— Ага, сидимо по вуха в лайні, — Керлан кивнув і зробив ковток просто з глека.

— Що тепер?

— Я повідомив більшість людей, сказавши їм, що саме вони мають шукати, — буркнув Цетрон, чухаючи голову. — Але таємниці неможливо утримувати довго, тож до полудня місто закипить. Прокляття. От чому це не могли бути просто княжі камінчики?

— Із камінчиками могли б виникнути проблеми. Щоправда, вона займають небагато місця, але князь відразу відчув би, що його камінчики кудись зникли. Вони розсміялися коротким, нервовим сміхом. Товстун споважнів першим.

— Бачу, що ти приходиш до тями.

— Та звідки, — Альтсін потягнувся за водою, але на половині руху відмовився від цієї ідеї. — Я просто маскую внутрішню пустку дурнуватими зауваженнями й перестрибуваннями з теми на тему. А ти не повинен був мене вв’язувати в це.

— Ні, не повинен. Але щойно ми довідалися про крадіжку Меча, я склав список відомих мені шаленців, які могли взятися за таке. І в тому списку було лише одне ім’я.

— Я ж обіцяв, що не стану полювати на твоїй території. Принаймні не серйозно.

— Життя навчило мене не довіряти людям певної професії. Наприклад, злодіям.

— А жерцям?

— Жерцям — ще менше.

— То звідки це панібратство з Деарґоном?

— Ми починали разом. Майже сорок років тому.

Злодій присвиснув.

— Ну-ну. Ти і Великий Скарбник? Яким він був?

— Добрим. Дуже добрим. Мав впевнену руку, залізні нерви й добрі ідеї. Коли я познайомився із ним — нам було по дванадцять років. А ні, він старший за мене на рік. Але вже тоді він був таким розумакою, що й… Інколи я жартував, що той повинен стати мандрівним жерцем.

— Ну ти й накаркав. Він, схоже, волів мати легший кусень хліба. Хоча, якщо подивитися на це з іншого боку, то він не змінив професії, а просто змінив спосіб виконання.

У Цетрона був дивний вираз обличчя.

— Це не так. Його навернення — доволі дивна справа. Якось, під час великої процесії, саме під час Дороги Жертовності, ми допомагали людям ділитися з ближніми, коли в натовп паломників вдерлося кілька озброєних. Це були ще часи Імперії, жерці Великої Матері мали чималу підтримку влади, тож вирішили втнути провокацію. Може, розраховували, що збурений натовп збунтується, або що вибухнуть серйозні заворушення й губернатор заборонить такого роду урочистості чи взагалі закриє Храм Реаґвира. І кажу тобі, все миттю завирувало: писк, утиск і паніка. Скляний ящик, в якому переносили Меч, притримували дванадцять чоловіків-вірних, натовп напер на них, і ті захиталися. Один упав, і реліквія почала завалюватися набік. І тоді біля неї, наче з-під землі, з’явився Деарґон, схопився за край, притримав її й стояв так посеред ошалілого натовпу, наче статуя. Оце тільки я й побачив, а потім мене віднесло далі, і я втратив його з поля зору.

Цетрон потягнувся за кубком.

— Ми зустрілися наступного дня, він був блідим і, здавалося, був не в собі. Сказав, що має змінити своє життя, порвати із гріхами… Нічого з моїх слів не сприймав. За два дні став послушником.

— Високо злетів.

— Так.

— Пам’ятав про старих приятелів?

— Авжеж. Він же не з тих, хто, щойно прийде грошва до рук, купують собі шляхетський титул і забувають, що батько пас корів, а дідусь і сам траву жер. Але в останні роки ми рідко бачилися. У нас різні зацікавлення, а жрець не повинен надто часто бувати в товаристві когось такого, як я.

— Це він так сказав?

— Ні, я. Мушу дбати про репутацію.

— Ага. Ти вже йому колись допомагав?

— Кілька разів. Коли якісь бандюгани намагалася вибити платню з пілігримів, коли кілька братів піддалися спокусі й почали пхати руки в храмову скарбницю. Такий дріб’язок. Він також раз або два допомагав мені вирішувати проблеми з вартою. В одному він правий — останні роки Храм Реаґвира набув значення. Двадцять років тому в місті було п’ятнадцять монахів, а щорічні урочистості не зупиняли руху більше ніж на парі вулиць. А що тепер — ти й сам знаєш. Але, власне, чому він так тебе цікавить?

Альтсін обережно потягнувся, щось хрупнуло в нього у спині. На щастя, напад млостей був лише тінню попередніх штурмів.

— Мені просто цікаво. Ба більше, мені здається, що непогано знати, чи він людина слова і чи виконає свою останню обіцянку. Знаєш, оту про вишукування винних і про роботу для ката. Кажуть, у цьому році в північному Карагені вродили чудові яблука.

— Може, відразу в Меекхан?

— Там також обіцяють непоганий врожай. Коли точно зникнув Меч?

— Між північчю й світанком.

— Оце так точність, хай йому грець. Може, нам просто розіслати герольдів? «Розшукується шматок заліза, важить десь із п’ятдесят фунтів і схожий на зламаного меча. Увага, поблизу нього можуть проявлятися чудесні зцілення й раптові напади набожності».

Цетрон кисло скривився.

— Не пий більше з несбордійцями.

— Не маю такого наміру. А що з блокадою доріг?

— Храмова варта, браття й наші люди стежать за всіма шляхами з міста. Перевіряють кожен віз. Це ще добре, що Меча не винесеш на спині.

— А порт?

Цетрон пирхнув.

— Аякже, порт. Деарґон притиснув митників, і зараз кожен корабель, який виходить в море, обшукується від кілю й до щогли.

Навіть рибальські човни трусять.

— Це заблокує роботу порту. Будуть проблеми.

— Якщо знайдемо реліквію — все заспокоїться. Чого в тебе таке обличчя?

— Власне, згадав, що відплив був за три години до світанку.

Скільки кораблів вийшло тоді в море?

Товстун криво посміхнувся.

— Не ти один в цьому місті вмієш думати. Сто сорок два. Кораблі для глибокого моря, галери, ланґскіпи, дромони. Рибальську дрібноту я й не рахую, бо цього ніхто не реєструє, але їх могло бути ще кілька сотень. Наша єдина надія в тому, що Меч ще не залишив міста.

— Деарґон, здається, в цьому надто впевнений, але якби я мав би щось вкрасти, то не починав би з підкупу когось із Храму. Почав би з пошуку способів вивезення здобичі за кілька годин. Але я вирішив йому про це не говорити.

— Мудре рішення.

— Ти вже спакувався?

Цетрон кинув на нього дивний погляд.

— Якось я вже казав тобі: це моє місто. Я не піду з нього, й ніхто мене звідси не викине. Навіть Деарґон.

— А хто говорить про викидання? Він би точно хотів, аби ти залишився. І буде на тому наполягати. Дуже, дуже гаряче, — хлопець підкреслив останнє слово.

— Це мої проблеми. Але я притягнув тебе сюди не для того, щоб ти розповідав мені про похмуре майбутнє. Для цього в мене є Керлан.

Керлан важко зітхнув.

— Чуєш? І отак він увесь час. А ти — ставай до роботи. З чого почнеш?

Альтсін звів брови.

— Тут ти керуєш.

— Я хочу, аби ти діяв сам. Мені не потрібен іще один пес на шворці. Мені треба хтось незалежний. Може, таким чином один помітить те, що інший пропустить. Тож?

— Ліга знає?

Це було питання, з якого треба було починати. Ліга Капелюха поєднувала всі злодійські гільдії міста на умовах добровільного членства. Зрозуміло, що той, хто не хотів ставати добровільним членом, дуже швидко ставав членом мертвим. У цю мить анваларом Ліги була людина на ім’я Ґригас, злодій та бандит, який і думав наче злодій та бандит. А це обіцяло купу дурні в організації, яку не вдалося знищити навіть трьохсотлітньому меекханському пануванню. Не було відомо, як він відреагує на таку новину.

— Поки що ні. Я сам довідався лише дві години тому. Якщо справа не проясниться до опівдня — то доведеться повідомити йому. Так від чого ти маєш намір почати?

Злодій замислився, нахилив голову, прикрив очі. За мить важко зітхнув. Мислення сьогодні йшло надто важко.

— Добре. Я ніколи не був у тому храмі, за винятком головної нави, зрозуміло. Розташування приміщень, звичаї братів з ордену та сторожі, час молитов, їжі, розподіл обов’язків. Це — твоя справа, Цете. Не дивися так, ти маєш купу людей, а в мене розпитування братів з храму зайняло б днів зо п’ять. Добре було б знати все: що хто полюбляє їсти, хто не надто тішиться з нічних молитов, завдань у місті або ж порання на кухні й таке інше, — він зітхнув. — Прокляття, я навіть не уявляю, як Деарґон має намір тримати все це в таємниці.

— Якщо післязавтра Меч пронесуть на чолі процесії, всі плітки відпадуть самі собою. Що станеш робити ти?

— Я займуся Мечем: де його тримали, як його стерегли, яка була система вартування й захисні закляття. І яким чином, най йому грець, можна було непомітно вийти з храму, несучи на спині п’ятдесят фунтів залізяччя.

— Меч тримали в підземеллях. Тут десь валялася карта. Раз на місяць його виставляють на три дні перед публікою перед головним олтарем. Раз на рік несуть у процесії. Його не охороняли жодними закляттями й не ставили біля нього вартових.

— Жодними?

— Сім стоп довжини й п’ятдесят фунтів залізяччя, як ти вже й казав. Але будь ласкавий, надалі пильнуй за язиком поряд із духовними особами.

— Пильнуватиму. Також спробую дістатися до Рвисса та Альмарика.

— Я вже відіслав до них людей. Якщо вони мають із тим щось спільне…

— Це контрабандисти, я й сам кілька разів користався їхніми послугами. Вони не мусять знати, що перевозять. Досить і того, що клієнт їм заплатить. Важливішими є їхні зв’язки серед стерв’ятників побережжя.

— Щось іще?

— Тридцять імперських. І ще десь сотня в дрібних монетах, можна сріблом.

— Сто оргів сріблом? І тридцять золотом?!

Після другого питання Цетрон підозріло глянув на Альтсіна.

— Ти ж не маєш наміру тікати з міста?

— Ні, але як ти вже згадував, я буду чинити по-своєму. Гроші пришли мені найпізніше до полудня.

— Звідки я витрясу тобі таку суму?

— Позич, вкради, виграй у лотерею або продай цей будинок. Все одно, якщо нам усе вдасться — ти отримаєш винагороду від Деарґона.

— Думаєш, що я взяв би гроші від жерця?

— Знаю, що візьмеш. Де я знайду Кусара?

— У Барлозі, як і завжди в цей час. Ідеш до нього?

— Можливо, пізніше, — Альтсін підвівся, трохи хитнувся й рушив до дверей, мужньо ігноруючи запаморочення й нову хвилю нудоти. — Де я зможу знайти тебе?

— Напевне, буду тут увесь день.

— Це добре, — злодій ще озирнувся від порогу. — Ага, не висилай за мною людей, бо я все одно їх скину. Кажу це, щоби ти не нервував даремно.

Він вийшов, перш ніж Цетрон встиг запевнити його в повній своїй довірі.

* * *

Він вирушив до Дартвеени.

Власне, це місце не було міською дільницею. Принаймні на жодній офіційній мапі воно не фігурувало як окремий фрагмент міста. Лежало відразу біля гирла Ельгаран, а звідки до порту було рукою подати. Його не оточував мур, та й будинки його не вирізнялися нічим особливим. Утім кожен, хто знаходився в місті більше, ніж три дні, знав, що сюди не треба ходити без конкретної мети.

Тут мешкали чаклуни. Не Майстри Магії, які займалися відомими аспектами, йдучи Стежками Сили. Не люди з поважних братств і гільдій, яких запрошували до палаців аристократії або ж до княжої резиденції. Мешканці Д’Артвеени не розважали княжат і графів, не лізли в політику, не встрягали в придворні інтриги, не рили під конкурентів і не втрачали часу на суперечки щодо причин і сенсу існування Всесвіту. Замість цього всього вони займалися магією. Тією, що була найпоширенішою: лікуванням чиряків, подагри, хворих зубів, скиданням плоду, накладенням і зняттям проклять. Причому доволі часто це була магія паскудна, яка вимагала розтину трупів чи переливання галонів крові. Це була магія, яка сягала до аспектів, які навіть не мали власної назви, або до Сили поза аспектованими Джерелами.

Щоправда, триста років меекханського домінування відтиснули свій слід на Мистецтвах, якими вправлялися в князівстві, але навіть Великий Кодекс не зумів зламати незалежність Д’Артвеени. Аспектовані чари на три довгі століття були панівними в місцевій магії, однак офіційне магічне мистецтво Імперії погано діяло на морі. Мало не всі відомі Джерела, якими користувався Меекхан, були приписані до суші. Існувало лише три аспекти: Мушля, Зелений Мох і Мотузка. Вони не згиналися під міццю океану, але навіть за найкращих років у Меекхані була сама жменька тих, хто володів якимось із цих аспектів. А Імперія не для того будувала в Понкее-Лаа найбільший порт континенту, аби той залишався порожнім. Тож тут прикривали очі на місця, де забобонні моряки могли придбати амулети й талісмани, що не обов’язково були законними, проте діяли. Але не зважаючи на те, що меекханці покинули гирло Ельгаран майже чверть століття тому, аспектовані чари все ще вважалися вищою магією. І жоден із Майстрів, які отримували освіту в університетах або у всесвітньовідомих магічних гільдіях, за жодні скарби світу не признався б у якомусь, нехай і духовному, спорідненні зі зграєю типів із Д’Артвеени. І напевне, більшість з них була б шокована рівнем умінь цієї зграї.

Тут можна було зустріти кого завгодно. Дві сканські відьми, привезені — боги знають коли — якимсь піратом, жили поруч із бокхенським некромантом. Старий заклинач погоди займав ту саму кам’яницю, що й трійця молодих, цілком вродливих знахарок, чиї любовні еліксири були відомі далеко за межами міста.

Тут мешкала й стара чаклунка Ментелле, яку всі вважали за отруйницю, та адепт таємничого ґарренського мистецтва прикликання мертвих, який, начебто, був колись жерцем. І ще багато, багато інших.

У Д’Артвеені можна було знайти вирішення більшості проблем і негараздів, які мучать звичайних людей. А якщо хтось поводився неналежним чином, тут можна було здобути проблем і негараздів, невідомих більшості звичайних людей. У контактах з її мешканцями перш за все допомагав такт і помірність. Навіть потужна Ліга Капелюха намагалася уникати з ними суперечок. Кожен злодій, грабіжник чи вбивця діяв у цьому районі виключно на свій розсуд.

Альтсін зазирав сюди доволі часто. Головним чином тому, що Цетрон підтримував не найгірші контакти з більшістю чаклунів і чаклунок, які там жили. А кількох навіть постійно наймав. Його район знаходився поряд із Д’Артвееною, й обидві частини міста охоче з цього користалися, а тому ватажок часто звертався до молодого злодія як до посланця. Тож хлопець мав намір використати тепер ці знайомства й провідати Зорстін.

Він стукнув у її двері, намагаючись за незворушним виразом обличчя приховати неспокій. Вона відчинила особисто. З того, що він знав, останні п’ятнадцять років вона лише одного разу найняла слугу. Та й те — на короткий час.

Вона виглядала як продавчиня солодощів, дружина пекаря, торговка сушкою. Низенька, трохи присадкувата, на око мала десь біля сорока років. Альтсін знав, що багато хто з її клієнтів, приходячи сюди вперше, приймали її за служницю або за кухарку пані Зорстін-валь-Лавеб, чарівниці. Помилка тих кількох зарозумілих людей вартувала того, що вони спіймали облизня. Тільки коли хтось дивився їй в очі — темно-сірі, спокійні та впевнені, наче океан на світанку, — той розумів, із ким він має справу. Це не були очі когось, хто звик виконувати доручення.

Побачивши його, вона широко усміхнулася — й він відразу відчув невпевненість.

— Привіт, Зорстін.

Усмішка згасла, вона відійшла на крок, обмахуючись долонею.

— Ото таке! Одягнувся наче франт, а смердить від тебе гірше, ніж від п’яного грабаря.

Альтсін застогнав.

— І ти туди ж? Я мав важку ніч і насправді паскудний ранок.

— А хіба воно останні пів року не так?

Він роззирнувся.

— Я потребую допомоги й не маю часу сваритися. Впустиш мене?

Вона звела красиво підмальовані брови.

— Сваритися? Хто говорить про сварки? Вочевидь, заходь.

Згідно із неписаними правилами в будинку чарівниці мало би бути темно та душно, зі стелі мало звисати павутиння, а на полицях — стояти банки із муміфікованим паскудством. Вочевидь, також придалися б кілька великих магічних книжок, осмолений казанок та якась тваринка.

Краще за все — кіт. Чорний.

Зорстін не любила темряви, цуралася павуків, а побачивши те, що дехто тримав у банках, вона готова була блювати, навіть якщо це були лише ніжки в холодці.

Крім того, вона не була на «ти» з книжками, а казанки вичищала до блиску.

Ну й ніколи не терпіла тварин.

— Сідай отам, — вказала йому на низьку софу в імперському стилі. — І ні до чого не торкайся.

— Добре, о володарко, — буркнув він, сідаючи.

Вона погрозила йому пальцем.

— Не блазнюй мені тут, Альте. Ти для мене той самий молокосмок, який колись намагався розжитися тут жменею срібла.

— Я за це пів року драїв казанки й підлогу.

— Це невелика ціна. Якби ти намагався обікрасти когось іншого на цій вулиці, то вже дивився б на світ ізсередини якоїсь брудної банки. Твоє щастя, що я знала Цетрона.

Їхнє знайомство почалося саме з такого інциденту. Відразу після того, як хлопець потрапив під крило Цетрона, а йому було тоді неповних одинадцять років, він заклався з колегами-крадіями, що зуміє щось винести з Д’Артвеени. Це була погана ідея. А коли він бився на підлозі в приступі, викликаному закляттям падучої, з’явилася Зорстін. І справді, йому пощастило, що вона знала його патрона. Але в якості покарання він став її слугою на пів року. І чаклунка не жаліла для нього жодної, навіть найпаскуднішої праці.

— Я потребую твоєї допомоги.

— Авжеж, інакше ти б не зазирнув до мене з візитом. Навіщо провідувати стару чаклунку, якщо під рукою є приятелі для пиття й розваг. Чекай тут.

Вона вийшла.

Альтсін роззирнувся у кімнатці. Тут мало що змінилося: білені стіни, дві софи, низький столик із темної деревини, кілька полиць із квітами й велике вікно, що виходить на річку. Власне, майстерня Зорстін знаходилися на піддашші та в підвалі.

Після того, як покарання закінчилося, він залишився гінцем між чарівницею й Цетроном. Наступні роки він бував у Д’Артвеені так часто, що дехто навіть почав підозрювати, що він навчається магії. Він і справді надкусив трохи знань про чари, але його не тягнуло до цього, та й сама Зорстін не намагалася зробити з нього учня. Вони з чарівницею просто відчували приязнь одне до одного: час від часу він приносив їй якусь дрібницю, наприклад, вкрадений десь скарбик, а вона завжди мала для нього кухоль гарячого молока із медом. Перш ніж він зрозумів це, вона почала панькатися із ним, інколи наче справжня матуся. Це скінчилося кількома сварками, після яких хлопець зазвичай щезав на кілька днів, а через кілька років зв’язок між ними трохи послабшав. Вона вже не намагалася його виховувати, а він не зловживав її гостинністю. По правді кажучи, Альтсін вже якийсь час підозрював, що якщо чародійка і мала якогось кота, то його роль виконував саме він. Був малим приблудою, задиракою, який з’являвся тут час від часу, щоби випити миску теплого молока й зализати рани біля каміну.

Вона повернулася з кухні, несучи два олов’яні кубки. Мовчки вручила один йому.

Альтсін обережно понюхав. М’ята. І сила силенна інших складових.

— І на що я перетворюся, коли вип’ю цю мікстуру?

Вона знизала плечима.

— Поняття не маю. Вілляла туди, що було під рукою. Але в тебе напевно поліпшиться дихання.

Він зробив ковток. Непогано. І до того ж шлунок прийняв це як якийсь бальзам.

Вона всілася навпроти, машинально поправивши йому волосся. Він відчув свербіж між лопатками.

— Ти ж знаєш, що я не люблю, коли ти так робиш.

— Від тебе відгонить дивною Силою, Альте. Сьогодні хтось уже досліджував тебе, користуючись магією. Я досі жива лише тому, що завжди перевіряю такі речі. Хто то був і навіщо це робив?

Хлопець пояснив.

Вона сприйняла це абсолютно спокійно.

— Що?! Меч Реаґвира?! І ти лише зараз мені про це говориш?!

Підхопилася з місця й помчала вгору. За мить звідти донісся її голос:

— На що ти чекаєш? Давай сюди!

Він допив чудовий відвар і рушив до верхньої майстерні.

Оце приміщення так-сяк відповідало вимогам до будинку чарівниці. Щоправда, в ньому досі бракувало відповідних прикрас у вигляді людського черепа чи хоча б мумії немовляти, але загалом виглядало непогано. Подібної до цієї кімнати, сповненої таємничих приладь, кристалів, скляних куль і дивних механізмів, які стояли на всіх полицях, шафках, столах або висіли під стелею, важко було б знайти у всьому місті.

Головним чином, Зорстін працювала з металами й кристалами. Як стверджувала, найчастіше користалася аспектом, що звав-ся Темний Кулак, зв’язаним безпосередньо із Стежкою Землі. Альтсін підозрював, що її вміння не обмежувалися одним аспектованим Джерелом, але сама вона про це ніколи не згадувала. Її майстерня, освітлена сонячним промінням, яке вдиралося крізь засклений дах, виглядала так, наче в ній вибухнула веселка. Тисячі кристалів розщеплювали світло на мільярди промінців, а ті розліталися навсібіч, падали на стіни, відбивалися від сталевих дзеркал, шматочків скла, металу й каміння, виблискували в кутках і попід стелею, поверталися та неслися назад. Справжня оргія світла.

Можна було дістати корчів.

У мить, коли він заходив, чародійка нетерплячим жестом звела долоню та клацнула пальцями. Світло над скляним дахом потемнішало, шаліючі промінці згасли.

— Розповідай. Усе по черзі, — наказала вона, почавши божевільну біганину горищем. Здавалося, що вона хапає перші-ліпші речі та складає їх на широкому столі.

Вона ні на мить не перервала біганини, не ставила жодних питань і навіть не видавала здивованих звуків.

Здавалося, що він із тим же успіхом міг читати вголос несбордійський родовий епос. Причому в оригіналі.

Але коли він закінчив, Зорстін довела, що ніщо не минуло повз її увагу.

— Деарґон був точно впевнений, що ти не мав контакту із Мечем?

— А ти вважаєш, що він випустив би мене з рук, якби все було інакше? Він навіть був упевнений, що я не зустрічався ні з ким, хто доторкався до Меча. Це можна перевірити?

— Авжеж. Аура Меча єдина в своєму роді. Людина, яка стикнеться з нею, і за скількись днів не позбудеться її… Хай йому грець. Ну і як мені розтлумачити сліпому про кольори? Це наче оцей твій запах.

— Красно дякую. А не можна якимось чином це замаскувати?

Вона стенула плечима.

— Не знаю. Я ніколи не мала можливості вивчати цього Меча. З того, що я знаю, ніхто не мав. Жерці стережуть свої реліквії як зіницю ока. Особливо від нас. Цей їхній острах, напевне, спровокований тим, що після докладного вивчення більшість див вияв-ллються звичайним ошуканством, а всі божі присутності — звичайною магією. Деякі жерці володіють Силою краще, ніж більшість адептів.

— А Меч?

— Меч… Гм, я вже казала, що я його не досліджувала, а тих кількох хвилин, які я йому присвятила під час однієї з двох процесій, замало. Але в цьому Мечі є щось більше, ніж просто жрецькі чари.

— Що конкретно? Тільки прошу, без отієї вашої термінології. Я досі не розумію, що воно таке — від’ємне-обернений потенціал.

— Це…

— Зорстін, — скривився він.

— Добре, добре. Меч… Як би тобі пояснити? Бач, Меч Реаґвира — це джерело Сили. Самодійне. Вочевидь, така Сила є всюди: вона плине Стежками, накопичується в криницях та озерах, перемішується, пульсує, викидається у виверженнях, кипить, бурлить і замерзає. Взагалі ми просто говоримо «Джерело Сили», так само як «калюжа» та «океан», бо обидва звуться водою. Інколи Сила є дикою та вбивчою, інколи вона м’яка й лагідна — все залежить від аспекту. Вочевидь, я не кажу про дику, хаотичну магію. Але я ніколи не чула про такий незвичний предмет, як Меч, що був би самостійним джерелом. У цьому й полягає його винятковість, — вона кілька хвилин роздумувала. — У цьому, а ще у факті, що неможливо зафіксувати постійний аспект Сили, що витікає з нього, бо Меч змінюється, має різні відтінки. Одного разу він — Життя, а іншим разом — Камінь, Полум’я, Дерево чи Листок. Якось я навіть відчула Бурульку, хоча лише боги відають яким дивом це сталося, бо Реаґвир, начебто, не надто любить аспектів, пов’язаних із холодом. Кожен із них, використаний відповідним чином, може вилікувати, хоча й не від усіх проблем. Я колись чула, що протягом останніх років у Мечі відчували понад сорок аспектів.

— Я не знав, що їх аж стільки.

— Окрім головної тридцятки чи сороковки, а ця кількість залежить від гільдії, яка інтерпретує, є ще десятки, а може, навіть сотні аспектів. Деякі навіть не мають назви — так мало вони значать. Усе це не змінює факту, що Меч робить дива. Так-так, не роби такого обличчя, він справді лікує як фізичні проблеми, так і розумові. А якби він був просто сліпим інструментом Сили, то ранив би та вбивав настільки ж часто, як і лікує.

— А інша магія, неаспектована? Якийсь шаманський дух, дика Сила, щось від самої межі Мороку, зовнішня еманація?

— О, здається, ти щось таки слухав на моїх лекціях, га? Цю зброю наповнюють жрецькі чари. Позначені, вони мають виразні аспекти. Змінені, але розпізнавальні. Я намагаюся не думати, що насправді може цей Меч.

— Тож це справжня реліквія? Ним насправді володіла рука бога?

Альтсін раптом відчув, як уся кімната починає стискуватися.

Справа із дуже великої перетворювалася на монструозну. Завеликою, як на плечі однієї людини. Може, навіть завеликою для всієї Ліги Капелюха.

Він згадав собі Площу Страт і відчув сморід паленого тіла. Наче когось рвали розжареними кліщами.

— Що з тобою? Ти зблід. Це ж не через мій відвар?

Чародійка занепокоєно підійшла до нього.

— Н-н-ні… Просто надто важкий день. То що з тим Мечем? Він справжній?

— Якби кожна чудесна реліквія на світі походила з божої руки, то нашим Безсмертним не вистачило б часу, аби всі їх зробити.

Тож ні, я так не вважаю. Меч має дивну ауру, змінний аспект і може лікувати. Але цього замало для зброї Володаря Битв, не думаєш? Гм, ти точно себе добре почуваєш?

Вона поклала йому долоню на чоло.

— Жару немає. Я досліджувала одну людину, в якої після дотику до скрині з мечем зникла глаукома. Може, ти присядеш?

— Ні. Зараз усе буде нормально. Що ти відкрила?

— Нічого. Була глаукома — і немає глаукоми. На ньому можна було відчути ауру, яка відповідає контакту з Мечем, але самі очі не мали сліду магічної дії. А будь-які відомі мені засоби залишають такі сліди.

— Ага. Тож це справжнє диво.

— Аби ти знав. Але ж, — додала вона швидко, не дозволяючи йому жодного гострого зауваження, — найдивовижніше в Мечі — це пульсація його Сили.

— Пульсація?

— Коли його виносять раз на місяць у храмі — його ауру можна порівнювати з оцим, — вона клацнула пальцями, і кімнату за-лляло світлом, а тисячі сонячних зайчиків продовжили перервану гонитву. — Але його Сила слабшає, і коли його ховають після трьох днів, то виглядає він отак, — клацання — і скло стало матовим. Запанував напівморок. — А по двадцяти семи днях — знову, — клацання. Зайчики знову розбіглися навсібіч. Вона продовжила: — Може, це така природа Меча. Може, його виставляють публічно в апогеї його Сили? А може, відповідь лежить десь-інде. Глибоко похована.

— Ти маєш на увазі, що я мав би зазирнути у підвали храму?

— Якщо бажаєш напитися чистої води, то сягни до джерела. Він трохи скривився.

— Звідки ти взяла це прислів’я? Я думав, лише Цетрон бавиться у сільського мудреця.

— За найближчої оказії я познайомлю його із твоєю думкою щодо цього. А тепер дозволь я тобі дещо покажу.

На столі лежала величезна, шліфована плита гірського кришталю, яка мала форму зірки з багатьма променями й радіус десь із двадцять пальців, а товщину — з два. Поміж її променями знаходилися шматочки металу й кристалів. Альтсін відразу зауважив три самородки золота й великий, десь у двадцять каратів, діамант.

— Не боїшся тримати оце на поверхні?

— А що, може, ти хотів би щось украсти?

Альтсін згадав, як бився у корчах на підлозі.

— Ні, дякую. Може, іншим разом?

— Я так і думала. Дай руку.

Схопила його за долоню, витягнула її над кришталевою зіркою.

— Що?..

— Тихо. Обережно, буде боляче.

Швидким рухом вона уколола його в підмізинець. Стиснула, краплі крові почали падати на прозору поверхню. Чародійка тихо рахувала.

— …сім, вісім, дев’ять, десять. Прибирай долоню.

Він засунув палець до рота.

— А що ти, власне, робиш?

— Хочу тобі дещо показати.

Це був один із тих магічних фокусів, який сягав за межі аспектованих джерел. Кров, кришталь і, можливо, дух, ув’язнений в то-му кришталі. Щось із галузі заборонених чарів, але саме цим і гралися в Д’Артвеені. Зорестін не промовляла заклять — колись пояснювала йому, що закляття використовують лише погані чарівники, щоб отримати кращий контроль над Силою. Справжню магію формували воля й розум талановитої особи. Він відчув свербіж між лопатками. Скривився, а чародійка послала йому злостиву посмішку.

— Будь мужнім, ну ж бо.

Він кивнув — це вона також колись йому пояснювала. Люди та інші розумні істоти розвивалися в тіні Сили, яка не завжди була приязною, тож більшість людей в той чи інший спосіб могли відчути раптові припливи магії. Так само тварини відчувають наближення землетрусу чи вибуху вулкану, інколи тікаючи з місць, де їм може загрожувати небезпека. Дехто відчував дивні запахи, в інших починало боліти те чи інше місце на тілі, треті відчували печію, свербіж, раптовий голод чи запаморочення. В нього ж свербіло між лопатками — там, де важче за все почухати. Справжня злостивість долі, хоча Зорестін колись намагалася його переконати, що така виняткова вразливість, як у нього, — це особливий дар. Коли ж він буркотливо відповів, куди саме вона може засунути собі такий дар, Зорестін не впускала його в будинок, поки він не вибачився.

Кров на поверхні кришталю, здавалося, бліднішала, втрачала барву, форму й консистенцію. За мить темно-червоні плями зникли. Всередині кришталю потроху розгорілися тисячі вогників. Посередині пульсував один — рубіново-червоний.

Альтсін вийняв палець із рота.

— Що воно таке? І чому в мене так болить палець?

— В мене десь була баночка з кров’ю тритона, але щось не можу її знайти. Тож я подумала, що її замінить кров іншого гада. Ти задоволений?

— Не дуже. Ти могла б скористатися кров’ю якоїсь змії. Гадюка була б ідеальною.

Вона усміхнулася.

— Пробач. Ти ж знаєш, що я не люблю голок та інших гострих речей.

— Знаю. А що воно таке?

Вказав на кришталь. — Це дзеркало. Служить для пошуків Сили на відстані: як і тої, що діє, так і тої, що спить. Воно аспектоване на Землю, Вогонь та Воду. Ота червона крапля — це сам кристал, ота світла пляма навколо — Д’Артвеена. Все решта — амулети й талісмани, прокляття, охоронні закляття, активні та пасивні пентаграми, а також усе, що має хоча б якийсь зв’язок із металом, якого торкнулася Сила.

Зорестін зробила кілька жестів, і свербіж посилився.

Він нахилився над кришталем. Вогників були сотні, вони відрізнялися за розміром, кольором і відтінком. Деякі потроху переміщалися. Але один бік дзеркала розсвічувався всього кільканадцятьма іскорками.

— А це?

— Це море. На кораблях, напевне, найбільше амулетів, ніж у всьому місті, але вони зосереджені на малому просторі. Знаєш, навіщо я тобі це показую?

— Ні.

— Бо дзеркало — найпевніший та найшвидший спосіб знайти металевий предмет, який має хоча б якийсь зв’язок із Силою. До Дороги Жертовності залишилося всього два дні, і в цей період Меч еманує особливо сильно. Зумієш його вказати?

Він дивився на тисячі світлих крапельок.

— Ні. Не в цьому хаосі. Чи Меч якось тут вирізняється? Формою, пульсацією?

Вона похитала головою.

— Ні. А оскільки в нього змінний аспект, то його також неможливо знайти за кольором… Зазвичай він виглядає як просто велика, світла крапка.

Великих світлих крапок у кришталі було кількадесят.

— До чого ти, власне, ведеш?

Вона подивилася йому в очі.

— Альтсіне, я не займаюся металами. Ти про це знаєш. А цей Меч — то великий шматок сталі з таким високим потенціалом, що його неможливо добре приховати. Коли жерці витягували його з храму, то під час процесії я могла відчути його з половини милі. Але навіть я не зумію вказати, де він знаходиться зараз. Понкее-Лаа — це справжній казан. Тут є храми десяти головних і кільканадцяти менших божеств, цілі вулиці окуповані чародіями, ворожками, відьмами, ясновидцями й рештою такої голоти. Ча-сом мені здається, що дехто навіть перднути не може без того, аби не скористатися Силою. Тут не вдасться знайти такий предмет за допомогою магії.

Він і надалі не дуже розумів, до чого чародійка веде. Скоріше за все, її відвар ніс полегшення лише для шлунку.

— Тож?

Вона дивно глянула на нього.

— Тож, якщо я добре тебе зрозуміла, Храм з якогось приводу впевнений, що Меч досі в місті. Він не вислав погоню суходолом, не вислав морем, хоча в злодіїв було принаймні кілька годин, щоби витягти здобич. Звідки жерці знають, що Меч усе ще тут, якщо не можна цього знати з усією впевненістю?

Альтсін мав бажання гепнутися головою об найближчу стіну. Як він міг цього не помітити? Треба було від самого початку притиснути Деарґона.

Зорестін дивилася на нього, нахиливши голову набік.

— Тепер ти червонієш. І що це ти там бурмочеш?

— …хай би тебе два козла виграли, — закінчив він на свою адресу. — Мені вже краще. Я ж увесь час відчував, що чогось не помітив.

— Чогось, окрім свого несвіжого подиху? І що тепер зробиш?

— Ще покручуся тут і там. Потім, може, й справді спробую піти до самого джерела.

Він підійшов до неї та обійняв.

— Я радий, що ти вже не гніваєшся. І дякую тобі за допомогу.

Вона поцілувала його в щоку. Дуже по-материному.

— Будь обережний. Ти по вуха в проблемах.

— Знаю… І ще раз перепрошую, що прийшов з такою новиною, — він кисло скривився.

Цьомкнув її в лоба і рушив до дверей.

— Не попрощаєшся?

Він затримався.

— Не люблю прощатися, це мене пригнічує. Але якщо доведеться виїхати — я дам тобі знати. Слово злодія.

* * *

Пішовши з Д’Артвеени, Альтсін попрямував просто до Середнього Волеє. Цетрон сидів на тому самому місці й на тому самомустільці. Лише глечик, що стояв перед ним, точно був інший — принаймні в два рази більший за попередній.

Ватажок гільдії ніяк не прокоментував того факту, що злодій зник майже на годину. Також не розпитував, де той був і що робив. Лише кинув на нього неуважний погляд і знову занурився в пергаменти.

На питання, чи відомо йому щось про погоню, вислану за місто, Цетрон буркнув, що цим займається Деарґон. Альтсін промовчав, забрав документи, які стосувалися храму, й без слова вийшов.

Міг не питати, як справи. Глечик говорив сам за себе.

Потім він зайшов до своєї домівки. Винаймав кімнату в кам’яниці неподалік від порту, де передусім дбали, аби постояльці вчасно платили. Більше їхніми життями ніхто не цікавився.

Хлопець перевдягся, вмився, випив кварту соку квашеної капусти й на годину занурився у вивчення документів.

Храм трохи височів над містом, стоячи на скельному мисі, що врізався в море. Колись його зовнішні стіни становили важливу частину фортифікації, але зараз, разом із добудованим за часів Імперії муром у десять стоп, вони гарантували ізоляцію та відособленість, бо весь комплекс будинків також мав функцію монастиря. На щастя, брама храму замикалася винятково рідко, а всі вартові й храмові браття зараз мали бігати містом і портом.

Вхід до підземелля, де переховували Меч, знаходився за головним олтарем. Існував чималий шанс, що ніхто не помітить його візиту.

Збираючись туди, він вирішив прихопити комплект знарядь для справді важких завдань. Ніколи не відомо, що саме може придатися, а він мав намір перевірити, яким чином можна була вкрасти — дослівно — найбільшу реліквію Храму Реаґвира.

І чому Великий Скарбничий був впевнений, що Меч іще не покинув міста.

* * *

Він сходив усе нижче. Смолоскип горів рівним, ясним полум’ям, а дим швидко злітав догори. Підземелля були набагато ширшими, ніж це було вказано в документах Цетрона.

Храм стояв порожній. Згідно з очікуваннями Альтсіна, більшість монахів і вся сторожа шукала реліквію поза його мурами. Він не мав ані найменшої проблеми, щоби знайти вхід до підземель, звідки вкрали Меча.

У самому низу сходів були двері, згідно із пергаментом — дерев’яні. Відчинені. За ними — другі, з бронзи, також відчинені, і треті — із залізних брусків. Ці були зі складним замком і двома засувами. Замок і засуви були також відчиненими. Схоже, після крадіжки ніхто не мав часу й клепки до того, аби зачинити вхід.

Альтсін увійшов до круглого, широкого — десь у шістдесят стоп — льоху. Вісім кам’яних колон оточували кам’яний постамент. На кожній палав олійний каганчик. Тіні, кинуті каганцями, створювали миготливий, рухливий лабіринт, що танцював на стінах, прикрашених мозаїкою найрізноманітніших каменів і валунів характерних для морського узбережжя відтінків. На всіх виступали крапельки вологи. Було холодно. Він глянув угору. Стеля з циклопічних каменів знаходилася насправді високо. Двадцять стоп, двадцять п’ять? Непевне світло не давало цього зрозуміти точно.

Кам’яний чорний постамент мав форму паралелепіпеда у чотири стопи заввишки та завширшки, і довжиною — в десять. Не треба було мати бурхливу уяву, аби здогадатися, що саме тут лежало.

Він підійшов до каменя, торкнувся неглибокого жолобу, який пробігав по всій його довжині, та майже відчув ті сотні років історії й силу культу, про які говорив Деарґон. Це місце мало свою ауру.

Тепер, коли він уже тут стояв, Альтсін почав прикидати, як можна було б винести звідси Меча. «Теоретично, то мав бути сильний чоловік», — Альтсін пригадав собі кількість сходинок, розміри Меча й виправив себе. — «Дуже сильний чоловік». Нести Меча було важко, тож знадобилася б якась упряж або щось таке, щоби закинути його собі на спину. Двоє чи троє людей дали б собі раду і без таких складнощів. Двері, які він проминув дорогою, мали прості замки, тож Цетрон був правий: найкращим захистом Меча були його розміри, вага й той факт, що після того, як сходи були подолані, треба було ще вийти з-за олтаря й пройти крізь весь храм. Як? Вдаючи, що несеш якийсь згорнутий гобелен? Скриню з мотлохом? Посеред ночі? Ні, щось таке привернуло б увагу. Будь-який монах зацікавився б братами чи слугами, які роблять дивні справи в нетиповий час. Він би не став робити цього так. Злодії,схоже, докладно вивчили розклад вартових та особливості життя монахів, тож знали, яким шляхом звідси йти, щоб нікого не зустріти. Тож, скоріше, треба шукати когось, хто довгі місяці слідкував за монахами.

Альтсін згадав храм. Коли вийдеш із підземелля — потрібно менше трьох хвилин, аби піти собі далі, нікуди не поспішаючи. А потім у порт, перший-ліпший човник — та у море. Але чому Деарґон переконаний, що Меч не покинув міста?

Цієї миті він відчув легенький тиск у районі носових пазух, і між його лопатками засвербіло. Магія.

Він розвернувся на місці, тіні сильніше затанцювали на стінах. Одна виглядала інакше, ніж інші.

Він знову махнув смолоскипом. Таємничий творець тіні, схоже, зрозумів його намір, бо злодій почув швидкі кроки, але встиг наздогнати невідомого на пів дороги до дверей. Копнув низько, додав смолоскипом — здається, щось зашкварчало. Він схопив повітря, яке раптом набуло форми, та смикнув. У руці залишився чорний матовий плащ. Його власник відскочив, гасячи полум’я на одязі.

Альтсін загородив йому шлях до дверей, переклав факел в іншу руку, витягнув кинджал та паскудно вишкірився. Ніхто не любить шпигунів.

Невеличка постать гордовито випросталася, підвела голову. Альтсін раптом відчув, що стеля кімнати ринула йому на голову. Дівчина. Зеехійка.

Худорлява, нижча від нього майже на голову, темна шкіра, вузьке трикутне обличчя, малий, плаский ніс, невеличкі вуста, десять тисяч косичок на голові.

— І цо тераз жро… жробіте, страшніку?

Вона говорила на меекху з дивним, гортанним акцентом, ковтаючи приголосні. Він чув такий акцент сотні разів, коли зеехійські торговці шкірами та солониною домовлялися в порту про кращі ціни.

Зеехійка. Він скоріше міг очікувати хіба самого Реаґвира. Глитнув слину. Не вперше почав жалкувати, що Горґерс не взяв його з собою в рейс.

Дівчина, схоже, відчувала нетерплячку.

— І цо…

— Я не охоронник, — буркнув він. — Але якщо ти чекала на нього — можу викликати.

Вона навіть не здригнулася. Альтсін уважно придивився до неї. Шкіряні бурі штани, куртка такого ж кольору та широкий пояс із неймовірною кількістю ворочків. Вона точно не прибула сюди із куртуазним візитом. Зеехійці вдягаються так, коли вирушають у далеку мандрівку або на війну. До цього одягу добре пасував би шкіряний панцир і бойовий спис, а ще — магічний плащ, що обманює зір, який зараз лежав поміж ними. Альтсін лише двічі в житті бачив так іграшку. Більшість злодіїв вважали такі речі надто дорогими й безтолковими — такими, що більше ошукують грою тіней. За трохи кращого освітлення він би ні до чого не згодився, а в цілковитій темряві був непотрібним. Але дівчина таки вирішила зійти в підвали під храмом і причаїтися, чекаючи невідомо на що в місці, звідки вкрали Меча бога. Цікаво, що б на це сказав Деарґон?

— Звідси далекувато до твого острова, моя дорогенька.

Її обличчя навіть не здригнулося. Зеехійці були відомі тим, що ніколи не виказували почуттів при чужинцях. У місті навіть була приказка «вдягнути зеехійську маску». Її використовували в ситуаціях, коли хтось зберігав кам’яний вираз обличчя.

Дівчина кинула оком на вхід до підземелля. А за кілька ударів серця він також це почув. Кроки. Її долоня почала повзти за спину.

— Спокійно, дівчино, — прошепотів він різко. — Спокійно.

Сказавши це, Альтсін оцінив розміри плаща. Здавався в самий раз. Він кинув факела на землю й затоптав його. Підійшов до зеехійки, безцеремонно штовхнув її до стіни, накинув матерію на неї та на себе, присів. Їй довелося підкоритися. Запала темрява. Він відчував, як вона крутиться під його рукою.

— Спокійно, — він раптом притиснув її до стінки, викрутив руку, потягнувся до пояса за спиною й швидким рухом позбавив її короткого, серповидно закривленого ножа. — Нічого не породжує довіри більше, ніж факт, що твоя зброя — у мене. А тепер не рухайся, бо вони нас знайдуть.

Вона застигла нерухомо.

Рипнули двері, до підземелля увійшло троє людей.

Альтсін знерухомів. Прибульці носили червоні храмові плащі. З того, що він знав, цим кольором користалися лише найвищі представники Храму Реаґвиру. Тож, виходить, не всі шукали Меча назовні. Він прикрив очі й тихо сів. Плащ давав їм хоча б тінь шансу. Якщо ніхто із жерців не озиратиметься, то може, їх не знайдуть.

Чоловіки підійшли до кам’яного постаменту.

— Навіть сліду немає, — сказав той, якого злодій бачив краще, ніж інших. Довга до пояса сива борода надавала йому вигляду поважного патріарха.

Інша двійця стояла так, що він не міг їх бачити крізь маленьку дірку, яку насмілився зробити, трохи розхиливши поли плаща.

— І навіщо ти покликав нас сюди? — голосом цього монаха можна було молоти зерно на борошно. Хриплий та важкий.

— Так, навіщо? — на відміну від попереднього цей голосок був тихим і писклявим. — Я мав спробувати ще один варіант і…

Сивобородий звів долоню, й писклявий замовкнув, наче на його горлянці стиснувся сталевий обруч.

— Брат скарбник, схоже, почав діяти без перемовин із Радою. Я дізнався, що він утаємничив у нашу проблему певну… групу людей, з якою його пов’язувала давня історія.

Хриплий пирхнув.

— Ми всі знаємо, де Деарґон починав. Якщо злодійська гільдія може нам допомогти, то нехай діє. Ми маємо знайти Меча.

— Я, Геґре, знаю про це. Але треба уявляти собі ускладнення від цих вчинків.

— Яких? Містом уже ширяться чутки. Ми зупинили роботу порту, заблокували всі шляхи, чарівники винюхують направо та наліво. Які ще ускладнення можуть бути?

— Якщо ми не знайдемо Меча, а в процесії його все одно понесуть, то хтось може почати ставити питання.

— Або… — писклявий затнувся. — Якщо раптом з’являться два…

Запанувала тиша.

— Чи блюзніри сконтактували з нами знову? — перервав її скреготливий.

— Ні. Ми маємо звільнити джерело, й тоді вони вкажуть нам місце, де переховують Меч — і все. Час минає.— Так навіщо ми його втрачаємо?

Сивобородий легенько посміхнувся. Вираз цієї посмішки змусив Альтсіна відчути, як терпне його шкіра.

— Хочу поставити їй кілька питань. Але вона ще надто сильна, тож я потребуватиму вашої допомоги, браття.

Не було жодних суперечок. Чоловіки мовчки підійшли до стіни навпроти входу та на мить зникли з поля зору злодія. Альтсін почув, як один із них щось пробурмотів, згодом замок двічі клацнув, і раптом усі каганці замиготіли на протязі. Повітря наповнив новий тип вологості, який породжує думки про море й водорості.

Цієї миті Альтсіну довелося провести запеклий бій із зеехійкою, яка уперлася, що їй конче необхідно глянути, що відбувається. Рішучим аргументом залишився солідний копняк і її власний кинджал, прикладений до горлянки.

— Я не… вар’ят, — просичав він їй на вухо. — Ми туди не підемо. Розумієш? Подивимося, що буде далі.

Відчував, як тріпоче її серце. Час немилосердно навалювався, а праве коліно, на яке він опустився, все гострішим болем вимагало зміни положення. Раптом кімнатою прокотився звук. Глухий і здавлений. Злодію знадобився певний час, щоб співвіднести його з чимось конкретним. Так міг кричати той, кому виривали нігті, а крики тлумилися брудним кляпом.

Дівчина, схоже, прийшла до тих самих висновків, бо тихо застогнала й, незважаючи на вістря, прикладене до горла, намагалася кинутися уперед. Якийсь час вони боролися під плащем. Та нарешті хлопець спіймав її лікоть у замок і притисну дівчину до стіни.

— Не шарпайся, бо зламаю тобі руку, — гарикнув крізь сціплені зуби. — Там троє вищих жерців. Вони на території храму, і кожен з них володіє Силою в аспекті свого бога. Вони задмухнуть тебе, наче свічку.

Наступний здавлений стогін наповнив підземелля. Дівчина припинила рватися та знерухоміла. Він скористався моментом, аби поправити плаща.

Було важко оцінити, скільки їм довелося чекати. Аби хтось про це запитав, він би відповів, що це тривало чверть години, не більше. Трійця жерців з’явилася у кімнаті так тихо, що це здавалося магією. — Вона тверда, — буркнув той, із хриплим голосом.

— Так, — сивобородий виглядав розлюченим. — Я був упевнений, що цього разу вона зламається. Хочу, щоб під час наступної процесії охорона була потроєна. До Меча ніхто не матиме права наблизитися. У мене є ідея, як відвернути увагу від крадіжки. Жрець, який йшов попереду, затримався та озирнувся.

— Як? — пропищав.

— Розголосіть, що храм отримав інформацію, ніби меекханські шпигуни спробують збезчестити реліквію. Тому ми оголошуємо на них полювання по всьому місці, а Меч надретельно охороняємо. А до тих, хто знає, що насправді його вкрали, нехай дійде новина, що це була лише хитрість, аби обдурити блюзнірів.

— В підвалах тобі до голови приходять добрі ідеї, — заскреготів той, кого називали Геґром. — Ти повинен частіше тут бувати. А що із гільдією злодіїв? Вони ж можуть знайти начиння, незважаючи ні на що.

— Якщо ми не можемо його знайти, то вони не зуміють і поготів, гм… Але ти звернув увагу на важливу справу. Треба зайнятися тією гільдією. Ліга не повинна противитися…

Жерці рушили до виходу. Останній, той, із писклявим голосом, зупинився в дверях та окинув приміщення поглядом. Альтсіну здалося, що він трохи довше дивиться в їхній бік. Худорляве обличчя служителя було йому відомим. Він затримав дихання.

Після довгої, наче вічність, хвилини монах відвернувся та вийшов, двері за ним зачинилися, наповнивши льох металічним клацанням. Заскреготіли засуви, і вони опинилися в пастці.

Ледве стихли кроки, дівчина вистрибнула з-під плаща, наче випущена з катапульти. На стіні, яка раніше нічим особливим не відрізнялася, виднівся абрис невеликих дверцят. Це ними жерці мали проходити до віддаленої частини підземель. Альтсін почув, як зеехійка порпається біля тих, щось бурмотячи собі під ніоса. Він мав у голові трохи інше.

Клессен. Цей худий жрець із писклявим голоском, — це Клессен-лот-Треван, Великий Інквізитор князівства. Альтсін бачив його раз чи два під час процесій, поміж найвищими достойниками культу, але лише зараз зрозумів, чому його називали Мовчазним. Хоча тим, кого він допитував, було не до сміху, навіть якщо питання він їм ставив тим своїм писклявим дискантом. А якщо цей ма-лий це Клессен, то власник паскудного голосу — це Геґренсек Левари, командир збройної охорони Храму, що користувався титулом Бойового Кулака Реаґвира. А цей третій, що здавався патріархом, це Тиґ-ґер-Френн, другий в черзі на трон архіжерця, що його зараз займала маразматична маріонетка, яку невтаємничені вважали головою Храму. Ця трійця мала справжню владу в ордені, а тому погрози, якими кидався Деарґон, тепер здавалися молодому злодієві жартівливими віршиками. Якщо ці жерці вирішили когось знищити, той повинен тікати по-справжньому швидко й по-справжньому далеко.

Він почув за спиною кілька глухих ударів. Це дівчина намагалася дістатися до зачиненої частини підземелля. Він проігнорував її та пішов до дверей, які вели нагору. Вже на перший погляд він знав, що зсередини не буде ніяких проблем відчинити замок, тож він вийде звідси без зусиль. Хоча б одна добра новина за сьогодні.

— Ти… відшиниш… еее… двежі, — почулося за його спиною.

— Без питань, — він навіть не став озиратися. — А ще зумію зачинити їх так, що ніхто ні про що не здогадається.

— Не ті… оці, — зеехійка пацнула в двері, біля яких стояла.

— На це я не маю часу, бо гівно, в яке я впав, саме заливає мені рота. Хіба що я оберу довгу мандрівку за місто.

— Кве венре.

— Знаю, що ти не розумієш. Я шукав одного Меча, а почув, як троє по-справжньому сильних і можних сучих синів планують зайнятися мною та моїми друзями. Спочатку — справи, мала.

— А’лееталь? Квенте тен алееталъ’с аррдунс!

— Маєш намір сваритися? Ми сидимо в одному лантусі, — він припинив оглядати замок і подивився на дівчину. — Хоча я й не знаю, як ти в цьому лантусі опинилася і що тут робиш.

Вона стояла під протилежною стіною, прихована миготливими тінями. Раптом зробила кілька довгих кроків, аж опинилася в колі світла, яке падало з каганця. Здавалося, вона веде запеклу внутрішню боротьбу.

— Ти… відшиниш двежі, я дам… Меч, — пробелькотіла вона.

Авжеж.

— Ти вкрала Меч Реаґвира? Шматок заліза, який я сам ледве зумів би винести сходами? Ти маєш мене за дурня? Ні, можеш не відповідати, — він повернувся до дверей. — Краще давай розійдемося як… ех, як добрі незнайомі.

Він почав обережно досліджувати конструкцію замка. Наскільки не було проблемою відкрити його, настільки ж проблематичним могло виявитися замикання його ззовні, щоби ніхто не здогадався. Але Альтсін міг дати собі раду.

Поміж його лопатками засвербіло так, наче дюжина бджіл залишила там свої жала. Він почув неприємний скрегіт, а коли озирнувся — кам’яний постамент, який боги лише знають, скільки важив, піднявся на пару стоп над підлогою. Дівчина стояла поряд, торкаючись кінчиками пальців правиці до його поверхні. Тихо промовляла якісь слова, виклично дивлячись на Альтсіна. Коли вирішила, що він побачив достатньо, замовкла, а чорний камінь поволі опустився на своє місце.

— Флет’г Меч?

Він зціпив зуби, перечікуючи, поки пройде свербіж.

— Так, я хочу Меч.

— Тоді відшини ці двежі.

* * *

Двері були чорними, а їхня поверхня вказувала, що зроблено їх не з каменю. Посередині мали два отвори для ключа в трьох пальцях від краю, в шести пальцях один над одним. Він знав це розташування — замок був доволі складним і вимагав провертання обох ключів одночасно. Він поплескав по темній поверхні.

— Чари?

Зеехійка похитала головою.

— Нео Ґретґ. Не… відчуваю кесс’ю.

— Те, що ти не відчуваєш магії, зовсім нічого не значить. Як каже мій патрон у таких ситуаціях, по одній проблемі за раз.

Він витягнув кільце з відмикачками.

Зеехійка уважно придивлялася до нього.

— Ти… генре’лл відшиниш… еее двежі?

— Спробую. Потримай смолоскип, — він вручив їй підпалену від каганця палицю.

Вклав у верхню дірку шматок м’якого дроту й почав його обертати. Заплющив очі, намагаючись запам’ятати всі нерівності у внутрішній будові замка. Вийняв, зігнув дріт трошки інакше.

Спробував знову. А потім іще раз, і ще. За п’ятим разом він уже більш-менш розумів, яка відмикачка пасуватиме.　

Всунув її в замок та почав маніпулювати. Механізм опирався, відмичка почала вигинатися.

Він зупинився та зайнявся другим отвором. Діло пішло трохи швидше, і вже по третій спробі він знав, що потрібної відмикачки в нього немає.

— Одна проблема за раз, — просичав, отираючи краплі поту з чола, та сягнув до пояса.

Трохи сталевого дроту й обценьки вже не вперше рятували його від проблем.

Він відрізав два шматки, вигнув, приміряв. Вийняв, трохи змінив форму, спробував знову, обережно натискаючи на знайдені язички. Ті рухалися.

— Ну добре, а тепер пом’якшувач.

Дівчина не відзивалася. Лише дивилася, як він виймає невеличку пляшечку та вливає по кілька крапель прозорої рідини в кожну щілину.

Трохи почекав, поки олія просочиться крізь механізм. Потім розмістив у верхній дірці відмикачку, в нижній — обидва шматки дроту й шматочок плаского металу.

— Ти маєш мені допомогти… добре?

— Еммелл, — погодилася вона. — Добре. Шо я маю робити?

— Схопися за оцю відмикачку. За оцю, — скерував її долоню. — І за цей дріт. Тримай. На три — проверни відмикачку вліво. Раз, два, три.

Здавалося, що нічого не буде. Альтсін підчепив нижні зубчики, вони одночасно прокрутили ключі, але замок продовжував опиратися. Якийсь час вони мовчки змагалися із тугим механізмом, а тоді дівчина ворухнула своєю відмикачкою, і щось клацнуло. Альтсін відчув, як нижня відмикачка також може обертатися, і двері почали відчинятися.

Він натиснув на них плечем, й ті безшелесно розкрилися, аж раптом злодій опинився обличчям на рівні підлоги. Зеехійка кинулася уперед так, наче якась потужна сила всмоктала її досередини. Він лише зітхнув, підводячись з підлоги.

Намагався пригадати, в який, власне, бік прямує цей тунель.

Якщо він не помилявся, то коридор вів до моря і через тридцять ярдів скінчався звичайними дерев’яними дверима. Коли злодій дістався до дівчини, та стояла перед ними й заглядала всередину крізь мале заґратоване віконце.

Альтсін і собі зазирнув туди понад її головою й тихо свиснув. Миготливий блиск кидав світло на стоси золотих і срібних монет, на скриньки й мішки, наповнені діамантами, самородками й бурштином, на рівно складені бруски золота та на казкові гобелени, що висіли на стінах. Під протилежною стінкою блищало кілька парадних обладунків, на перший погляд вартих більше, ніж річний прибуток із величенького села. Вміст цієї скарбниці міг похитнути ринок золота й діамантів у князівстві.

Храм і справді міцнів у силі.

Якусь мить Альтсін насолоджувався видом усіх цих скарбів, але раптом у ньому відізвався злодійський інстинкт. У підземеллі було холодно й волого. Ніхто не тримав би тут гобеленів, витканих із найдорожчих тканин. А монети й обладунки блищали надто ясно та заохочувально.

Дівчина затремтіла.

— Їв’ кесс’ю.

Він вже починав розрізняти окремі слова. Чари. От тільки які?

— Якась збіса добра ілюзія.

Вона кивнула. Потім схопила його за руку та вказала на місце під стіною. Він слухняно встав поряд. Магія — це її стихія.

— Фреден… ока.

Він не зрозумів, вона щось пробурмотіла собі під носа, схопила його за руку та приклала її до обличчя. Він слухняно заплющив очі та прикрив їх долонями. Не почув, як вона промовляє своє закляття, але раптом відчув жар у черепі, десь за очними яблуками. Рот наповнився слиною, а руки почали пітніти. Поміж лопатками, здавалося, цілий мурашник розважався іграми в кусачку. Він волів не думати, як би він відреагував на зняття заклинання, якби вона не веліла йому прикрити очі.

Дівчина голосно зітхнула. Він розплющив очі, роззирнувся. Коридор змінився. Кам’яні стіни вкрилися лишаями та викришеною заправою. Вони вже не здавалися надто міцними. Зі стелі звішувалися якісь білі бурульки, він відламав одну й обережно лизнув. Сіль. Вони були під поверхнею моря. Альтсін все більше тужив за зариганим молом і жахливим похміллям.

Він обережно підійшов до дверей. Тепер вони на вигляд були зробленими зі сталевих листів; завіси шириною в два пальці й потужний засув пробуджували інстинктивні страхи. Він заглянув у віконце.

Геп! Щось потужне вальнуло в двері на рівні його обличчя. Червоні ікла довжиною десь на три пальці клацнули майже перед його носом. Альтсін відскочив, вихоплюючи кинджал. Тільки за мить зрозумів необачність цього жесту. Якби завіси не витримали, в нього було б не більше шансів, ніж у камбали перед акулою.

Зеехійка стояла поряд.

— Ауравеер, — промовила.

— Ага, ауравір, і не хотів би я опинитися в шкірі того, хто купиться на цю ілюзію.

Скарбниці й таємні кімнати охороняли найрізноманітнішим чином. Від простих пружинних пасток, тварин-охоронців, всіляких заклять і проклять, аж до розміщення в них поганючих і смертельно небезпечних створінь, що походили з Урочищ. Коли князівство було частиною Імперії, то за самий контакт із такою магією відсилали до копалень чи на галери. Але ж тепер меекханці відступили на Схід, і для людей, що не боялися ризику, з’являлися нові можливості. Кармазинові узгір’я, одне з найбільших Урочищ на місці битви Війн Богів на континенті, лежали ледве за п’ятдесят миль на південь від міста. Більшість створінь, які там з’являлися, не могли жити поза проклятими територіями, але бували й такі, що виказували дивовижну здібність до адаптації, хоча вона трохи непокоїла. Ауравір, що був довжиною в десять стоп, схожий на вкритого лускою лева, був одним із таких створінь. Казали, він ніколи не спав, не втрачав чуйності, а ще його ніколи не залишала жадоба крові. Альтсін знав принаймні три гільдії магів, що спеціалізувалися на ловах, обплутуванні закляттями й примусом таких створінь ставати охоронцями. Також він чув про дві гільдії, які працювали над способами нейтралізації таких охоронців, завдяки чому рівновага у вічній війні поміж тими, що хотіли красти, й тими, що прагнули зберегти своє добро, залишилася непохитною.

Але це не пояснювало, чого, власне, тут шукали ті жерці й ця дівчина, яка саме почала щось вишукувати в коридорі, ретельно оглядаючи стіни. Чудовисько за сталевими дверима точно не видавало тих стогонів, від яких холонула кров. То були не ті звуки, які вони чули зовсім недавно. Та й, най йому, який сенс саджати ауравіра в порожнє підземелля, що було приховане за принадливою ілюзією? Якби до підземелля увійшов хтось інший — звичайний злодій або надто цікавий монах… Він міг би піддатися спокусі, відчинити двері й… Тоді великим жерцям варто було б лише прибратися й загнати бестію назад до лігва… І що ж насправді охороняло це створіння?

І ще. Чому він має цим перейматися?

— Я відчинив двері, — нагадав він. — Де Меч?

Вона не озирнулася та не припинила досліджувати стіни. Раптом видала тихий крик, штовхнула один із каменів та зникла в щілині, яка там виникла. Злодій вилаявся та рушив слідом за нею. Якщо зараз дівчина потрапить у якусь пастку й дасть себе вбити, то всі його зусилля виявляться марними.

До наступних дверей вів коридор довжиною всього кілька ярдів. Ті були зачинені звичайнісіньким залізним, масним від олії засувом.

Дівчина вже була поряд із ними, одним рухом відчинила двері й увірвалася всередину. Мало не відразу він почув її відчайдушний крик:

— На-але-е!

А потім другий, від якого вже волосся ставало сторчма:

— На-а-а-але-е-е-е-е!!!

Він увійшов всередину.

Чорні стіни, чорна стеля, чорні плити підлоги.

І гігантський, чорний меч, сторчма увіткнутий у підлогу камери.

І змарнілий труп жінки, чиї розкинуті в сторони руки були ув’язнені в оковах ланцюгів, прикріплених до кінців гарди. Тіло звисало на них, спираючись на трохи зігнуті ноги. Понівечені стопи були синіми та опухлими, голова, оголена до шкіри, вкрита десятками старих і нових ран. Решту милосердно прикривала брудна сорочка. Смерділо сечею та зіпсутою кров’ю, наче в лазареті для бідних.

Приміщення наповнювало мигтіння смолоскипу, який тримала дівчина. Вона ж сама стояла навколішки на підлозі, наче жах перетворив її на камінь. Альтсін забрав у неї смолоскип і підійшов до меча.

Той був великим, величезним і взагалі настільки гігантським, що здавався скульптурою чи зображенням, не стільки зброя, а радше почесть, яку віддавали мистецтву створення вбивчих знарядь. Сама ґарда мала розмах більше п’яти стоп, а руків’я, що виростало з неї, кулею навершя майже торкалося стелі. Сім стоп клинка виблискувало в світлі смолоскипа матовою чорнотою. Якщо меч мав пропорції реліквії, то принаймні три його стопи стирчали у каменях підлоги.

Злодій обережно наблизився до зброї: лезо вістря лисніло, начебто вкрите шаром скла. Він простягнув руку.

— Обережно, — промовив труп.

Альтсін здригнувся, долоня мимоволі торкнулася леза. Він не відчув болю, не відчув опору, його руку просто раптом наповнила тепла червінь. Він відстрибнув, люто лаючись.

— Це лезо ніколи не затуплюється й ніколи не насичується кров’ю. Для цього його й створили, — прикута постать підвела голову й повернула обличчя в його бік. Її очі наповнювала безбережна втома. — Начебто колись, тисячі років тому, воно сяяло світлом зорі, із серця якої його і відкували. Особливо, коли поблизу були створіння Небажаних.

Він дивився на неї, судомно стискаючи кулак і вслухаючись у крапання власної крові. Відчув першу хвилю сиріт болю, що побігли від долоні до ліктя. Якщо він перерізав сухожилки на правій долоні, то на нього очікують чималі витрати на цілителів.

— Може, я не настільки вже й темне створіння, — проричав він.

Жінка розтягнула сухі губи в пародії на посмішку. Її поламані зуби були чорними.

— Сьогодні перед ним міг би встати сам Шейрен, а клинок залишився б чорним, — обличчя її звернулося до дівчини, яка досі стояла навколішки. — Альфанда ал’ма то вевертсх тенбелл.

Зеехійка схлипнула й сховала обличчя в долонях.

— Игвал’а, — прикута зашепотіла тихо. — Игвал’а еквіріель, амонтелл ип ель тве’рт ома’ос.

Він не зрозумів жодного слова. Але одне було ясно: прикута була зеехійкою, хоча дивлячись на виснажене, вкрите ранами тіло, це було непросто зрозуміти. Кудись зникла аура бундючної пихи, яка не зносила й натяку на спротив — тої, що огортала будь-кого з її одноплемінників. Залишилося… Альтсін дивився на неї, не відводячи погляду, — залишилося тіло, трохи м’язів, кістки й зламаний дух. Десятки, сотні блідих шрамів, що створювали по всьому цьому тілу мозаїку болю та жорстокості. На обличчі, руках, ногах.

Жінка якийсь час міряла його поглядом, тоді опустила голову, важко дихаючи.

— Скажи мені, хлопче, чи тече кров угору?

Кров? Яка кров?

Він глянув униз. Краплі, що скрапували з його порізаної долоні, створювали чорну, лискучу калюжу. Від калюжі бігла невеличка однога. На його очах струмочок почав сходити на похилу плиту підлоги й повзти в напрямку Меча.

— Так, до леза.

— Воно зголодніле та ненасичене, — прошепотіла жінка. — Ох Воїне, якби ти відав, що вони зробили з твоїм Мечем…

Лише тепер до нього дійшло, що вона сказала раніше, про світло й Меч, викуваний з душі впалої зірки. Він стиснув кулаки, незважаючи на біль у розтятій руці. Денґотааґ. Він стояв перед Мечем бога. Справжнім. Із легенд та оповідок. Перед зброєю, яка співала у вогні битв пісню надії, чиє світло пожирало потвор Небажаних. Принаймні так казали поети, яким платили жерці, — відізвався в нього в голові чийсь злостивий голос.

Дівчина підвела голову й сказала тихо:

— Вее’ндо, асхадан іелл гуйкац’еен дор’льм вентар.

— Нассе?

Старша зеехійка виглядала по-справжньому обуреною. Молодша глянула на нього благально.

— Ми ж маємо Меч. А’н деал’ном кеен.

Тепер вона здавалася розчарованою дитиною. Альтсін дивився на неї та думав. Підслухана розмова жерців ставала все менш таємничою.

— Меч, який ти вкрала — це ілюзія, брухт, копія. Шматок заліза для фіглярських вистав, і якщо я не помиляюся, вони десь мають ще один такий, так? — старша жінка мовчки кивнула. — Те, що ми звемо Мечем Реаґвира і що вшановуємо вже багато років, — отут.

Прикута до зброї жінка посміхнулася жахливою гримасою.

— Так. Старі казки про бога, що в розпачі по смерті доньки кинув зламаного Меча в море, містять крихту правди. Принаймні якщо йдеться про розпач. Але насправді важливе лише те, що Меч стирчав у цьому місці понад три тисячі років. Потім його знайшла група жерців, вибудувала під водою підземелля, висушила їх та захопила собі реліквію. Для Культу Войовника цей Меч — безцінний. Але тоді зі Сходу прийшла молода Імперія, яка призвела до поразки Храму Реаґвира й тримала всі релігії та храми на короткій шворці, тож монахи не насмілилися скористатися Мечем. Чекали, — вона розкашлялася волого та хрипко. — Пробачте, тутешній клімат не найздоровіший, — зеехійка сплюнула на підлогу чимось чорним та липким. — Тепер меекханці пішли собі, а культ Володаря Битв зростає в силі. Є щось, що притягує людей в образі мужнього безумця, який стоїть проти Мороку… Є щось, що притягує людей до образу…

Молодша зеехійка швидко застрекотіла. Старша підвела голову й шарпнулася вперед.

— Навіть не думай. Якщо вони дізнаються, що тобі відома правда, то знайдуть тебе та вб’ють, навіть якщо їм доведеться поставити все місто догори дриґом.

— Ан’но…

— Ні! Мені вже нічим не допоможеш… Вони майже зламали мене. Меч…

Вона заспокоїлася із помітним зусиллям.

— Не дивуйся, хлопче, що я розмовляю твоєю мовою. Вона теж знає її набагато краще, ніж готова визнати, а я не маю часу й сил, аби повторювати все по два рази. Ти помиляєшся, вважаючи, що копія — це лише іграшка. Цей Меч був створений таким чином, аби поглинати життєву силу жертв і передавати її власнику. Жерці знайшли якийсь спосіб, аби переливати цю силу в копію. Але не насмілилися зробити дублікат тих самих розмірів, бо тоді б у них виникли складнощі з опануванням його Сили. Це важкі чари, копія має бути точною до найменших дрібниць, і тоді вони утворюють пару черпак-джбан. Сила цього Меча передається до тієї лже-реліквії, що демонструється у храмі. А звідти — йде до вірних. Життєва сила має різні аспекти, але всі вони змінюються таким чином, щоб оздоровлювати, лікувати й допомагати. Проте…

— Щоби нагорі ставалися дива, тут мусить хтось помирати?

Вона кивнула.

— Тож звідси і йде пульсація сили Меча? — продовжував він.

На мить вона здавалася здивованою.

— Так. Мудрий хлопець. Допоможеш мені?

Він не відповідав, зайнятий відриванням шмати від сорочки. Кілька разів обернув долоню тканиною й затиснув її у кулак. Чим би не був той Меч, але він не стане годувати його своєю кров’ю.

— Чи…

— Не говори так багато, — буркнув він, підходячи ближче. — Хочу глянути на ці пута.

З кінців ґарди виростали чорні ланцюги, що закінчувалися пласкими кайданами. Кожен ланцюг мав по сім ланок, перша з яких виростала просто зі зброї. Обручі, які охоплювали зап’ястки жінки, були тісними і, здавалося, вросли в шкіру.

Він потягнувся до пояса та вийняв одну зі своїх спеціальних пляшечок. На товстому зеленому склі було вирізано кілька забарвлених у темний багрянець знаків.

Жінка глянула на начиння.

— Чари, — ствердила.

— Ну-у… Якби не закляття, то вміст цієї пляшечки проїв би скло за сто ударів серця. Небагато алхіміків зуміє зробити щось схоже. Ми звемо це шмарклями п’яного несбордійця.

Він обережно відкоркував пляшечку й приставив її шийку до найближчої ланки.

— Зазвичай самі лише випари можуть проїсти залізо.

Почекав деякий час, згодом скривився й трохи торкнувся пальцем до металу. Жодних слідів. Обережно, зважаючи на кожен жест, він нахилив шийку над ланцюгом і дозволив, щоб одна крапля впала на його поверхню. Добре пам’ятав реакцію звичайної сталі, навіть найкращої: сичання, бульбашки й дим із гірко-кислим запахом. Тут не сталося нічого. Крапля скотилася з металу, наче вода по вощеному пергаменті, й упала на підлогу. І лише тоді почулося сичання, а сморід наповнив повітря. Альтсін закоркував і заховав пляшечку.

— І що тепер? — із лагідною насмішкою запитала вона. — Пилка по металу?

Він зрозумів, що вона від самого початку знала, чим скінчиться спроба з кислотою.

— А ти витримаєш пиляння кістки? — загарчав розгнівано. Вона жахливо посміхнулася.

— А ти думаєш, що — ні?

Ох, нехай йому. Куля жовчі, яка вже якийсь час сиділа в його шлунку, вибралася на мандрівку вгору.

— Це не вдасться, — заявив він категорично.

— Авжеж, — вона повільно кивнула. — Я стекла би кров’ю до смерті, кричачи й борсаючись, а Меч хлебтав би мою кров, аж доки б не поглинув мене. Я не бажаю так померти.

Вся ситуація починала відчутно віддавати безумством. Чи справді він стояв зараз у підземеллях Храму Реаґвира й розмовляв із зеехійською жінкою про те, щоб відрізати їй руки? Хотів вибігти звідси та найнятися на перший ліпший корабель, який збирався відплисти в море.

Відчув, що дівчина ворухнулася. Трохи відступив, водячи поглядом від старшої до молодшої. Вони були… схожими. Дуже схожими: ті самі риси, та сама форма очей та вуст.

— Ви рідня?

Старша ледь помітно всміхнулася.

— Я не думала, що досі помітно. Я її народила.

Мати й донька. Це пояснювало завзятість дівчини.

— Ви маєте відкрити мені двері до дому предків.

Встановилася тиша. Він очікував чогось подібного, але не знав, що сказати.

— Як ти тут опинилася? — запитав, аби перервати мовчання.

— Я була викрадена торговцем рабами. Здається, на спеціальне замовлення: жерці шукали когось, хто володів би Силою, але не походив із цього міста.

— Ти зеехійська відьма? Як і твоя донька? Тож чому ти не…

— Магія… — прохрипіла вона. — Меч поглинає більшість чарів, які накладаються в його присутності. Це гірка наука для когось, хто був переконаний у власних можливостях. Він, — махнула головою за спину, — змінився. Навчився, що Силу можна черпати з тих, хто помирає тут. Не відпустить нікого, поки в ньому відчувається життя. Вашим жерцям вдалося змінити… занапастити зброю, якою володіла рука бога…

Вона на мить замовкла.

— Зараз я можу тільки лікувати свої поранення. Обмежено, але й цього досить. Вони потребували когось, хто витримає на Мечі довше, ніж десять-дванадцять днів.

— Бо? У цьому місті повно жебраків і безхатьків, які постійно переходять із місця на місце, тож ніхто не зауважив би, що кілька з них щомісяця зникають.

— Бо життя й смерть залишають слід в аспектах. Смерть когось, хто мешкав у місті, просякнув ним… Хтось достатньо сильний міг би, врешті-решт, поєднати різні сліди. Ні. Краще, щоб помирали ті, хто не походить з Понкее-Лаа. Крім того, я така собі… проба. Тест на те, як довго можна прожити в цьому льосі.

— Розсудні люди ці жерці, — Альтсін відвів погляд, роззирнувся чорними стінами — дивно, але руки в нього не тремтіли. — Ну так? Як довго можна прожити?

— Розсудні, — погодилася вона. — Не знаю, тут немає дня чи ночі, немає регулярної їжі. Як довго? — звернулася вона до доньки.

— Авес пане.

Прикута жінка зітхнула.

— Аж стільки? Я думала… вважала, що не більше, ніж за три місяці. Я… чи Еневіс вже народила?

— Ґревн.

— Хлопець. Я маю онука… Маю…

Раптом у ній щось надломилося, вона зітхнула голосніше, опустила голову на груди.

— Вісім місяців, — прошепотіла. — Вісім місяців… Моя старша донька народила дитину… А коли… — вона німо заплакала.

Якийсь час Альтсін дивися на неї.

— Хто тебе ув’язнив?

— Ті, хто був тут перед вами.

— Комусь іще відомо про цей Меч?

— Не знаю… не думаю. Інколи… вони розмовляли при мені, й здавалося, що вони були занепокоєні можливістю розкриття таємниці.

Авжеж. Після такого всі храми, гільдії магів і Рада Міста захотіли б накласти лапу на Меч. Але ця трійця мала власні плани. Якщо культ Реаґвира й надалі розвиватиметься з такою швидкістю, то за кільканадцять років стане домінуючою релігією в місті, а потім і в усьому князівстві. Перетворить своїх охоронців на армію, підпорядкує собі інші храми, перетворить Фііланд на теократію. А що потім? Знову релігійні війни з навколишніми князівствами й міс-тами-державами? Напевне. Меекханці зі своєю політикою жорсткого тримання за писок усіх релігій та підпорядкування усього пантеону Великій Матері, раптом здалися йому дуже розсудливими й прагматичними. Можливо, всі ще тужитимуть за імперським управлінням.

— Чому ти хочеш тепер померти?

Вона обернула до нього обличчя із високо зведеними бровами.

— Вісім місяців, — промовив він. — Я питаю, чому ти досі не померла? Достатньо було не користатися зі своїх здібностей цілительства або відмовитися їсти й пити.

Дівчина виплюнула з себе кілька слів. Він нічого не зрозумів. Старша жінка дивно посміхнулася.

— Моя донька вважає, що це надто особисте запитання. Розумієш, в нашому племені питати старших про мотиви їхніх дій — це велика нетактовність.

— Дякувати богам, я не походжу з твого народу, — Альтсін трохи відступив, аби бачити обох зеехійок. — Тож?

Тепер вираз її обличчя було важко прочитати.

— Я користуюся аспектованою магією, але вмію сягати й глибше, — почала вона поволі. — За допомогою родових духів, що опікуються племенем, я черпаю енергію з інших джерел. Я чутлива до духів і душ, що заблукали.

— Тож, — повторив він, не розуміючи.

— Тут нічого немає, — прошепотіла вона. — Десятки, а може, й сотні людей померли в цьому місці до мене, а я не відчуваю нічого, жодного сліду від них, жодного болю, який залишився б на камінні стін, жодного страждання чи розпачу. Щось витерло зі світу навіть спомини про це. Абсолютно. Вважаю, що Меч повністю поглинув їх, пожер їхні душі. Тому я боюся помирати.

Вона замовкла, очі її потемнішали.

— Бо так це працює. Жерці сходять сюди, посміхаються, тримають ножі в руках. І ріжуть. Обличчя, спину, ноги, сте… стегна. А ти борсаєшся, лаєшся, плачеш і благаєш про милосердя. А Меч п’є кров. Потім, коли вирішать, що він напився достатньо, припиняють тебе ранити й виходять. А ти знаєш, що за кілька годин вони прийдуть, нагодують тебе й обмиють, а за день чи два повернуться з ножами. І ти також знаєш, що одного дня, коли їм знадобиться по-справжньому багато Сили, вони не перестануть різати… І ти молишся про такий день… і молишся… щоби він не настав… Я не можу померти тут від леза.

Альтсін стиснув зуби.

— Тож як…

— Я не можу померти від жодного леза, — повторила вона. — Не можу стекти кров’ю, бо цей клинок її поглине… — Вона замовкла. — Вам доведеться мене задушити.

Молодша сіпнулася, наче отримала удар в серце. Злодій проігнорував її, відчуваючи, як зростає його гнів. Чого хотіла ця жінка? Щоб вони накинули петлю їй на шию і стискали, дивлячись, як вона давиться, харчить і борсається? І щоби це зробила її власна донька? Після того як ризикнула життям, щоб її врятувати? Прикута до Меча жінка посміхнулася, незважаючи на біль.

— Я відчуваю твій гнів, хлопче. Ти впевнений, що скеровуєш його у правильне русло?

Альтсін вишкірився, намагаючись опанувати лють, що підкочувала під горло.

— Не знаю, поки я просто дозволяю йому палати. Якщо я не зроблю цього, то почну верещати, — він потягнувся до пояса. — А може, отрута?

Вона припинила посміхатися.

— Що воно?

Він стенув плечима.

— Знання складу цієї рідини призвело б до дожиттєвого зацікавлення мною з боку гільдії алхіміків. І це був би доволі короткий строк, якщо чесно. Тож я не розпитував. Вона не має ні смаку, ні запаху. Двадцять крапель, влиті в олійний каганець, за чверть години наповнять повітря в будинку сонними випарами. За годину можна лупати стіни — і ніхто не прокинеться. Крапля на кварту призведе до отупіння, дві — до легкої дрімоти, а п’ять — до міцного сну. Після десяти у здорового й сильного чоловіка зупиниться серце. Вважаю, що на тебе вистачить семи. Без образ.