Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід

НАЙКРАЩІ, ЯКИХ МОЖНА КУПИТИ…

Було далеко за полудень, майже вечір, коли група кавалеристів почала прочісувати порослий високою травою степ.

На перший погляд того, хто не був вправним в огляданні військових загонів, могло здатися, що вершниками керував винятково недбалий і безтурботний офіцер. Солдати рухалися розрізненими групками: по двоє, троє, інколи стремено до стремена, інколи — один за одним. Уся хоругва, яка нараховувала майже двісті коней, здалека нагадувала розбійницьку банду, що повертається із вдалого набігу і вже настільки не боїться погоні, що вже встигла перепитися, тож тепер іде повільно, незважаючи на небезпеку. Навіть штандарт загону не майорів гордовито посеред групи, а погойдувався десь збоку, наче хорунжий був надто п’яним, аби тримати його прямо.

Та якби хтось здійнявся в повітря, щоби глянути на землю очима сокола, який кружляє по небу, то помітив би в цьому хаосі дивовижну регулярність. Зверху загін укладався в контур великого півмісяця, який прочісував степ: його крила, розтягнені на двісті ярдів, були надто симетричними, аби це виявилося випадковістю. А той факт, що вершники утримували стрій, хоча офіцери не покрикували на кожного з них окремо, найкращим чином свідчив про вишкіл солдатів.

Всі вони носили сталеві шоломи, кольчуги й круглі щити. Шиї обв’язували багатьма шарами тканини кольору брудної зелені; кінці тієї тканини звисали їм на спини. Головним їхнім озброєнням були короткі списи й важкі шаблі, але цієї миті більшість кінних тримали в руках луки зі стрілами, накладеними на тятиву. Очі кавалеристів пильно вдивлялися до моря трав, яке сягало коням аж до черева. Місцями рослини були вищими рослого чоловіка.

«Добре місце для засідки», — промовляли погляди солдатів, — «дуже добре. Ну то нехай хтось тільки спробує…».

Почулося кілька коротких і різких посвистів — загін почав маневрувати. Коні солдатів на лівому фланзі встали, неспокійно тупцюючи, правий фланг пришвидшився, йдучи півколом. Контури півмісяця трохи захвилювалися. Жоден із вершників не використовував віжок, а керував кіньми лише за допомогою колін. Жодна стріла не зсунулася з тятиви, жодна пара очей не облишила чатування. Здавалося, що це не загін армії виконує маневр, а завертає один великий організм, прямуючи в одному йому відомому напрямку.

Здавалося, своєю вправністю вони не поступаються імператорській гвардії.

Власне, вони нею й були.

Оточуючи невеличкий пагорб, попрямували на схід, де кількома днями раніше шаліла пожежа. Згарище тягнулося аж до виднокраю, рівнина була чорною, хоча кількох днів вистачило, щоб і тут вистрілили перші зелені паростки. Аби не раптова гроза — вогонь продовжував би бігти вперед, перетворюючи чимало миль степів у яловий ґрунт.

Середина літа проминула. Наближалася осінь.

Якщо не зважати на останню бурю — то вже не дощило десь із місяць, а сонце безжально висушувало кожну краплину вологи. Трави, якими просувалися коні, були похмурого сірого кольору і не так клалися під копита, як ламалися із сухим шелестом. Солдати знали, що річка, яка була тут за кордон, зазвичай глибока та широка, перетворилася на один великий брід, а більшість криниць у радіусі десятків миль світили мулякою на дні. Такі пожари, як той, що стався кілька днів тому, не були тут чимось незвичним, проте капітан, який командував хоругвою, вирішив кинути оком і на спалену рівнину.

Не помітив нічого незвичайного: попіл, кілька невеличких пагорбів, хмари чорної куряви, підняті вітром десь половиною милі далі. Спокій.

Ні, тут точно ніхто не зумів би сховатися.

Офіцер здійняв руку та описав нею коло.

Кілька посвистів розвернуло загін на місці.

І саме тієї миті вони потрапили в засідку. Двоє солдатів, які їхали найближче до командира, були прошиті стрілами, а сам він в останню мить встиг піднести щит, в який влучило принаймні три стріли. Він міцно вилаявся: стріляли з моря трав, з дільниці, яку вони тільки-но проїхали!

Першого з нападників він помітив лише, коли той звів коня. Сухе бадилля, яким скористалися для маскування, сипалося з нього, наче дощ, коли той випірнув, мов з-під землі, натягнув тятиву й послав йому наступну стрілу. Щит затремтів від удару. Важка стріла з цієї відстані могла пробити кольчугу. Капітан закліпав, намагаючись зігнати сльози, що напливали на очі. Сучі сини, атакували від заходу, маючи сонце за спиною, а його солдати були освітлені, ніби на стрільбищі. Що з лучниками?!

Четверо чи п’ятеро відреагували як належить, але запізно: бандит шарпнув віжками, крикнув щось, і кінь приклякнув на передні ноги, а його вершник нахилився в сідлі й зник за кінським тілом. Пущені по ньому стріли полетіли кудись у степ. Перш ніж лучники встигли потягнутися до сагайдаків, кінь напасника вже звівся, розвернувся й ринув чвалом уперед. Разом із… офіцер вилаявся на сліпуче сонце… сімома, ні, вісьмома іншими. Хоругва шарпнулася, скрутилася на місці й без наказу погнала за втікачами. Її командир тремтячою рукою вклав срібний свисток до рота та почав робити те, за що він отримував платню — командувати.

Кілька різких наказів зупинили половину загону, який уже встиг стрімголов погнати уперед. Кілька наступних змусили їх вирівняти ряди. Накази звучали. Зламана Монета — кавалеристи — за кілька ударів серця утворили навколо командира півколо, спираючись у своєму шику на згарище. Решта хоругви й далі гнала відчайдухів, які насмілилися атакувати імператорську гвардію. Капітан кілька митей кидав оком на всі боки. Не було настільки погано, як він очікував — стріли вцілили лише у двох солдатів, що були біля нього, та ще у трьох інших. Як на принаймні дюжину, які були в них послані, то нападникам не дуже пощастило. Як і зараз — він звівся у стременах, аби краще бачити, — якщо судити по строю, якого набула погоня, напасники не розпорошилися, але збивалися в щоразу тіснішу купу, гнані на флангах крилами вишикуваної в півмісяць погоні.

Треба буде похвалити в рапорті лейтенанта, який командував півхоругвою. Ще хвилина — і загін обійде напасників, а потім за кілька митей все скінчиться. П’ятеро солдатів, у яких влучили стріли, — це прийнятна ціна.

На його очах погоня взяла ліворуч, гонячи за втікачами-бандитами. Він усміхнувся — схоже, нападники втратили голову, якщо навіть не намагалися розділитися, а лише гнали разом, як стадо худоби. По одному хтось і міг би втекти, але разом вони лише…

Втікачі та півхоругва були вже десь у двохстах ярдах від місця засідки, коли капітан зрозумів, що напасники просто бавляться з ними. Той поворот ліворуч відтягнув загін, що йшов слідом, до чималого шматка високої трави. У мить, коли імперська кавалерія його проминула, в ньому миттєво виросли кільканадцятеро кінних. Вони відразу вдарили у спину зосереджених на погоні солдат.

Два, три, п’ять ударів серця — і вони вже йшли чвалом, їх ще не помітили, бо жоден із переслідувачів не озирнувся. Навіщо, коли за спиною — власний загін?

Луки нових бандитів нап’ялися, цілячи з відстані в десяток кроків у спини солдат…

— Вангене! Зроби щось!!!

Капітан і не знав, що він вміє так репетувати. Маг хоругви, який займав позицію за кілька кроків ліворуч від нього, звівся в сідлі, розкинув руки й прикликав Силу.

Офіцер ніколи не довідався, що намагався зробити чародій. Створити стіну вогню перед напасниками, здійняти вітер, аби унеможливити точний постріл, підтяти коням ноги? Коли маг відкрив рота, щось із потворною силою вдарило капітана між лопатки: раз і другий. Два удари, наче його прокололи списом. Він потягнувся долонею назад і торкнувся кольчуги. Тоді виставив руку перед собою, із недовірою дивлячись на липку червінь. До нього дійшло — він програв, мов якийсь новачок…

Глянув на мага. Ванген-кан-Левав сидів у сідлі із заклопотаним виразом обличчя, а тоді розвернувся, продемонструвавши три червоні плями посеред спини. Вочевидь, у чарівника було пущено три стріли, а в командира — лише дві. Хоча, пригадуючи силу ударів, він розумів, що тут немає чому заздрити.

Розвернув коня, вставши лицем в лице до тих, хто його переміг. Закліпав здивовано, побачивши молоду дівчину, яка з відстані в кільканадцять кроків іронічно всміхалася йому. З голови до ніг вона була замурзана сажею, а єдиними чистими речами, які мала, були лук і сагайдак. Вона помахала йому стрілою, що замість вістря закінчувалася шкіряною кулькою діаметром із палець, пофарбованою червоною фарбою, та підморгнула. Він оглянув її постать, затримуючи око на брудному пледі, що лежав під її ногами. Неглибока ямка, трохи матерії, кілька лопат землі — якщо не стати їй на голову, побачити її було неможливо. Вона чекала тут на його хоругву разом із четвіркою приятелів, розраховуючи, що їм вдасться ідентифікувати командира та бойового мага. «Особливо мага», — кисло усміхнувся він подумки й кивнув дівчині. Та кивнула навзаєм і цього разу вже всміхнулася без насмішки. Струснула головою, і на мить її огорнула хмара сіро-чорного пилу.

Над рівниною розносилися серії свистів.

Навчання добігли до кінця.

Офіцер, який сидів на пагорбі, вилаявся і з люттю кинув кубок на землю. Недопите вино забарвило траву краплями кольору старого золота.

— Щоб йому грець! Третій раз поспіль?! Третій раз! Скільки я тобі винен?

Його товариш ледь усміхнувся в сиві вуса та вдав, що щось там собі підраховує на пальцях. Обидва добре знали скільки, але в цьому було більше театральної гри, ніж справжніх роздумів.

— Тридцять шість пляшок. Ти ж подвоював кожного разу, еге ж? Дев’ять, вісімнадцять, тридцять шість. Думаю, що буде добре, якщо ти пришлеш їх мені завтра ввечері, — чоловік із виразною насолодою потягнув рідину із келиха і плямкнув. — Нектар із Ваегу… І за сто миль не знайдеш такого, що міг би із ним зрівнятися.

Вони стояли на верхівці єдиного в околицях пагорбу, звідки мали чудовий вид на всю місцевість. Пагорб був надто правильної форми, щоб мати природне походження, але який би народ і з якою б метою його не насипав, це підвищення було відмінним оглядовим пунктом. Звідси вони бачили все: чіткі маневри хоругви, яка обшукувала навколишню територію, першу атаку, погоню, раптову появу наступних напасників, «смерть» мага й капітана, який командував гвардією. І обидва вони знали, що якби це не були навчання, якби напасники не належали до імперського вільного чаардану, то Меекхан вже втратив би бойового мага, командуючого хоругви та кільканадцятьох чи більше солдатів.

Ба більше, з елітного гвардійського полку Зелених Горлянок.

— Та п’ятірка позаду швидко б загинула, — офіцер уже заспокоївся, поправив на плечах зеленого плаща із синьою стрічкою по краю й махнув долонею. Ад’ютант у званні старшого лейтенанта відразу приніс йому новий келих і наповнив вином. — Ти б пожертвував ними у справжній сутичці?

— За бойового мага й командира хоругви? Ти зараз серйозно? Аберлене, ти ж чудово знаєш, що се-кохландійці під час останньої війни могли кинути в самовбивчу атаку а’кеери, аби дістати когось з наших чародіїв. До того ж аби я мав не двадцятьох чотирьох людей, а двісті — то за мить по смерті капітана вони звалилися б на решту хоругви. Може, хтось би навіть і вижив. А якщо й ні… ти погано оцінюєш цей розмін?

— Оцінюю його аж надто добре, — Аберлен кисло скривився й відразу всміхнувся. — Але наші таки дістали б решту твоїх бандитів. Визнай.

Його товариш махнув рукою.

— Вибери одного, — запропонував.

— Якого «одного»?

— Одного з них, — він вказав на групу, що поверталася з маневрів. — Будь-якого з моїх, аби ти не говорив, що ми тебе ошукали. І прихопи трьох своїх найшвидших вершників. Наввипередки, два рази навколо пагорба.

У генерала засяяли очі.

— Без фокусів? Га, Генно? Жодних дір у землі чи схованих у траві лучників?

— Лише кінські ноги.

Вони зійшли з пагорба назустріч загону, що саме повертався. Як переслідувачі, так і їхні супротивники вже знали, як закінчилися навчання, але навіть незважаючи на це, поміж групами не відчувалося жодного напруження. Навпаки, солдати перемішалися із умовним ворогом і лише лейтенант, який командував півхоругвою, мав невдоволений вираз обличчя. Під’їхав до чоловіків, що сходили схилом пагорба.

— Лейтенант Ганель-кло-Наваер доповідає після закінчення навчань, пане генерале…

— Досить, лейтенанте. Які були накази?

— У випадку засідки піти в погоню за супротивником, але продовжувати не далі як за чверть милі від решти хоругви.

— Добре. Ви помітили тих, що сіли вам на спину?

Молодий офіцер зітхнув і трохи почервонів.

— Ні, пане генерале. Вони з’явилися, немов їх хтось вичаклував.

— А ви пам’ятаєте, лейтенанте, третє правило погоні? Те, яке втовкмачували вам у голову в академії?

Червінь на щоках лейтенанта стала трохи яскравішою.

— Під час погоні одне око дивиться вперед, а друге — назад.

— Дуже добре, а п’яте правило?

— Навіть найшвидший кінь не обжене стрілу, — процитував той.

Його командир кивнув і усміхнувся. На молодого офіцера це подіяло, наче хтось вигорнув йому за пазуху горнятко киплячої олії. Здавалося, що він от-от зомліє.

— Дайте-но я здогадаюся, — генерал Аберлен-ґон-Саве почухав голову, — Ви, лейтенанте, думали, що візьмете їх живцем, тож заборонили стріляти. А вони водили вас за носа, як їм хотілося, і якби мали намір кинутися в прірву — ваша півхоругва пішла б за ними на смерть. Так? Ні. Не відповідайте, це не було питанням. Ви насправді вважали, що чаардан генерала Ласкольника можна буде проковтнути, як пліточку ковтає щука? Е-е-ех. Коні у вас хоча б розігріті? — запитав зненацька.

— Так точно, пане генерале.

— Виберіть трьох найшвидших вершників у загоні. Нехай знімуть все, що їм заважає: шаблі, списи, щити, луки та сагайдаки. Шоломи — також. Друга Хоругва матиме шанс відігратися на тих… — він якусь мить шукав відповідного слова, — …степових банітах.

Ласкольник кисло вишкірився й похитав головою. Здавалося, був роздратованим. Потім встав збоку та сплів руки на грудях, дивлячись, як генерал оглядає його людей. Увагу офіцера нарешті притягнула темноволоса дівчина, а скоріше — її кінь: мишастий, низький та коротконогий, він один був схожим на одного з тих диких північних коників, що ненабагато більші за поні. Тваринка йшла із похиленою головою, важко дихаючи.

— Будь-якого? — упевнився командир полку.

— Будь-якого, — підтвердив Ласкольник.

— Він, — генерал вказав на мишастого коника. — Два кола.

Сивоволосий скривився й почав сперечатися.

— Це поганий вибір.

— Ти сам сказав: будь-якого.

— Так я і сказав.

— То нехай твоя дикунка готується.

Ласкольник знизав плечима й підійшов до дівчини. Та нахилилася в сідлі, щоби краще його почути. Так вони певний час і розмовляли. Було видно, що вона не задоволена тим, що їй сказав Ласкольник, похитала головою, виконала якийсь складний жест лівою долонею і нарешті й собі стенула плечима. Кха-дар поплескав її коника по шиї та покрокував у бік генерала. До того саме підійшов капітан хоругви, що програла навчання. Супроводжувала його лучниця, ретельно натерта сажею.

Кайлін встала трохи осторонь і споглядала, як капітан складає рапорт командиру полку. Власне, йому не було про що забагато говорити, але й ті кілька речень були куди важливішими, аніж він зумів би з себе вичавити, якби це було не тренування.

Трава збоку зашелестіла, й біля неї встав маг хоругви. Кривлячись, намагався дотягнутися до місця поміж лопатками.

— Не чіпай, — порадила вона. — Відправ когось у Літрев — нехай запитає матінку Вейру. Вона продасть тобі мазь. Намасти нею рану, оберни полотном — вранці не залишиться й сліду.

— У нашому полку є кілька цілителів.

— Військові знахарі. Я чула про них. Це твоя справа, якщо хочеш стогнати ще місяць, коли зводиш руку для закляття, — вона перевела погляд на свого командира. — Та якщо вирішиш послухати мене — то нехай посланець скаже, що його прислала Кайлін. Може, матінка Вейра продасть тобі дешевше.

Вона відчувала, як чародій приглядається до неї, й майже могла простежити хід його думок. Як бойовий маг хоругви він, напевне, мав офіцерський патент. А вона була лише замурзаною, мов челядник каменярів, дикункою з вільного чаардану. Однак вона служила під Генно Ласкольником, тож він міг говорити із нею, не втрачаючи гідності.

— Ваглен-кан-Левав, — представився він ввічливо. — Бойовий маг Другої Півпанцирної. Кажуть, вам вдалося обіграти також Першу та Четверту. Генерал розлючений.

— Кайлін-анн-Алеван, — кивнула вона. — А чому?

— Як це, чому? Зелені Горлянки — це його полк. Його й нічий більше. Він командує ним вже п’ятнадцять років, а тут якась сте-пова нерегулярна банда три рази поспіль робить із нас ідіотів. Ласкольник чи ні, але він не повинен у такий спосіб ставити йому підніжку. Вийде з цього клопіт.

— Він не вміє програвати?

— Як мало хто, — маг кисло усміхнувся.

— Кайлін! — Ласкольник покликав її, перекрикуючи зростаючий гамір. Новина про перегони вже обійшла всіх, і солдати та її чаардан тепер в’їжджали на пагорб, звідки все було видно найкраще. Кілька кавалеристів вже кружляло поміж товаришами, збираючи застави.

— Генерал має кілька питань, — пояснив кха-дар.

Командувач полком зміряв її поглядом згори донизу.

— Душно було в тій ямі?

— Можна витримати.

— Як ви розпізнали командира й мага? Згідно з ідеєю генерала Ласкольника, — офіцер підкреслив оте «генерала», наче завдяки цьому йому було легше проковтнути програш, — лейтенанти й капітани не носять плащів чи якихось ознак свого звання. Як і маг.

Вона кивнула.

— Але командир завжди має віддавати накази. Ось таким чином, — на очах здивованого Аберлена її рука виконала в повітрі кілька жестів: «розворот ліворуч», «повільно наперед», «імлистий місяць», «навала». Вона знала, що військові команди в її виконанні створять саме таке враження. Особливо на високого офіцера.

— А-а-а, я зрозумів, — командувач полком глянув на Ласкольника. — Я майже забув, хто ваш кха-дар.

— А про те, що кожен третій вершник вільних чаарданів служив в імперській кавалерії, ви пам’ятаєте, генерале? — вона дозволила собі усмішку. — Ми й самі користуємося схожими сигналами, хоча й спрощуємо їх за необхідності, бо важко виконувати «навалу» з тридцятьма кіньми. Коли доходить до бою, це не має особливого значення: командир хоругви міг би хоч і шолома пофарбувати червоним, але виднішим від того не став би. Але якщо ми ховаємося в засідці, а ворожий загін маневрує, прочісуючи степ… У трьох випадках з чотирьох я можу вказати на офіцера. Зрештою є й інший метод.

— Який? — дивовижно, але генерал виглядав по-справжньому зацікавленим.

Вона глянула на кха-дара, той кивнув.

— Ну, пане генерале, командир хоругви віддає накази жестами, а офіцери й підофіцери передають їх далі отим, — вона вказала на срібний свисток, що висів на шиї Аберлена. — Але це означає, що кілька чи кільканадцять солдатів завжди вдивляються в одного, наче всі вони в нього закохані. Навіть коли немає наказів, то ми, просто дивлячись на солдатів, зуміємо через певний час зрозуміти, хто командує.

Коли вона говорила, Аберлен-ґон-Саве трохи почервонів. Здавалося, він от-от відірве комусь голову. Схоже, він погано ставився не лише до програних закладів.

— Вона добра, правда? — Ласкольник адресував їй усмішку. — Перша здогадалася про це, коли ми дивилися на полк під час навчань. Відмовтеся від команд жестами, залиште лише свистки. Що з нашими перегонами?

Командир полку відкрив і відразу закрив рота.

— Може, малий гоноровий заклад? — вицідив. — Подвоюю те, що ти вже виграв.

Її кха-дар подивився на офіцера, трохи примружившись. Вона знала цей вираз його обличчя — схоже, Ласкольник починав злитися. Поволі кивнув.

Четвірка вершників, що готувалися брати участь у перегонах, була вже готова. Кайлін із розумінням оглянула коней кавалеристів. Двоє буланих і один сивко виглядали як гордість імперської кавалерії. Широкі груди, потужні зади, мускулисті ноги. Їхні вершники дивилися на дівчину, що мала з ними гнати навипередки, згори. А її коник був приблизно на дві п’яді нижчий в спині від солдатських жеребчиків, та й сама вона не була надто високою, тож їх поділяло десь пару стоп висоти.

— Виглядає, ніби коза збирається йти на перебіг із хортами, — прокоментував маг. — Наш генерал, здається, поверне своє вино.

— Звідки знаєш, що він закладався на вино?

— Я служу з ним вісім років. Він завжди закладається на вино. Уважає, що заклад на гроші погано відбивається на гордості офіцера.

— А як щодо гордості мага? — вона й сама не знала, що спонукало її до цього питання. Хіба що вона вирішила, що треба втерти носа імперським. До того ж це зауваження про козу…

— Мага, який має звання старшого лейтенанта, — наголосив він. — Тож і мені не годиться закладатися на щось інше. У Сьомому це вже традиція.

—І які зараз ставки?

Чародій прикликав одного із солдатів, що крутився поблизу. Навколо пагорба тривали приготування: кільканадцятеро вершників поволі об’їжджали його, протоптуючи в сухій траві більш-менш рівну трасу, два списи були увіткнуті в землю на відстані — близько двадцяти стоп один від одного, створюючи такі собі умовні точки початку й кінця перегонів. Майже вся хоругва вже згромадилася на пагорбі. Солдати покрикували, даючи тим, хто брав участь у перегонах, жартівливі поради. У найменш злостивих повторювалися перестороги, щоб вершники були обережними, бо дівчина зі своєю шкапою може пролізти під кінськими черевами.

Ванген-кан-Левав відпустив солдата і сказав:

— Чотири до одного на наших хлопців. Аж дивно, що такі низькі ставки. Мабуть, їм шкода тої малої.

Він провокував її, явно провокував: голосом, тоном, ледь прихованою насмішкою.

— І на яке вино зазвичай закладається ваш генерал?

— На золоте каланське, — промовив він назву поволі й зі смаком. — Його ще називають нектаром із Ваегу. Але це дорогий напій, орг за пляшку, — знизав він плечима.

І знову цей напівзверхній тон і жести. «В тебе не вистачить грошей, дикунко. Навіщо ми взагалі про це розмовляємо, якщо ти не зможеш дозволити собі такий заклад?»

— Я би поставила дві чи три.

— Три?

У неї не було потреби дивитися на нього, аби побачити зведені брови та недовірливий вираз на обличчі. За три орги можна було купити пів корови.

Здається, вона нарешті зрозуміла, про що йому йшлося. Знаючи, що вона проведе половину дня, а то й довше, в ямі, накрита пледом і натерта попелом та сажею, Кайлін одягнула шмаття, куплене спеціально для такого випадку: діряві штани та завелику сорочку, перев’язану в поясі мотузкою, якої постидався б навіть жебрак. Косу вона переплела ремінцем. Була босою. На мить їй захотілося розсміятися йому в обличчя. Як можна бути таким… поверховим?

— Родина кан-Левав має надане шляхетство?

Ванген-кан-Левав здивувався, що вона задає настільки очевидне питання.

— Від часів Старого Меекхану.

Що, напевне, мало значити «з давніх-давен».

— Три, — повторила вона. — На Лею. Хіба що ти боїшся.

Він завагався, а тоді покликав ще одного солдата і в його присутності підтвердив заклад. Вже не усміхався.

Приготування до перегонів закінчилося, й четвірка вершників встала на лінії старту. Правила були зрозумілими. Неважливо, хто з кавалеристів першим проїде навколо пагорбу, якщо хоча б один опиниться на місці першим за дівчину, Друга Хоругва не зможе вважати цей день цілковито втраченим. Якщо ж вона від них утече, командувач полку побіднішає на кількадесят оргів.

Вочевидь, це давало солдатам просту й результативну тактику — це стало помітно, щойно вони встали на старті. Сивко зайняв позицію на внутрішньому, ближчому до пагорба боці, обидва булані — поміж ним та Леєю, а їй, Леї, залишили місце з самого краєчку. Кайлін уважніше придивилася до солдатських коней. Сивий жеребчик мав усі риси швидкого як вітер коня: довгі худорляві ноги, струнка шия, широкі груди. Нетерпляче бив копитом, трусив красивою головою, рвався вперед. Любив перегони. Напевне, на дистанції в половину милі його не міг перемогти жоден кінь у полку. Булані були трохи масивніші й, мабуть, не дорівнювали сивку за швидкістю, але навряд чи бігали набагато повільніше. Зате здавалися спокійнішими. Типові бойові коні, навчені до атак, раптових поворотів і переслідування в строю. Вони блокуватимуть коника Леї, а сивий жеребчик полетить уперед. Пагорб мав десь сто п’ятдесят ярдів діаметру, два рази навколо нього давали дистанцію приблизно в половину милі. Ідеальну для кінського спринту, а якщо сивко на старті обійде супротивників на два чи три корпуси, то виграє без зусиль.

Мабуть, те саме мав подумати маг, бо коли коні встали в ряд, він пробурмотів:

— Десять ударів серця — й перегони закінчаться… Завтра ввечері мене відпустять зі служби, — додав він ще.

Тобто завтра ввечері він зможе випити переможене в тебе вино.

В останній момент вона прикусила язика. Маг був передбачуваний, бундючний і, схоже, не дуже кмітливий. Вона стримала відповідь.

Коні пробіжать пів милі дуже швидко.

Командувач полку звів руку, зелений шарф зафуркотів на вітрі. Махнув.

Сивок вистрелив уперед, наче хтось припік його зад тавром. Майже відразу, за кілька кроків, він перейшов у чвал — довгі ноги штовхали його вперед, надаючи чималу швидкість. Здавалося, що він летить, пливе, несеться якоюсь таємничою силою. За кілька хвилин він уже був на два-три корпуса попереду решти.

Вона розганялася повільніше. Як усі й передбачували, обидва булані відразу після старту зайняли позицію перед коником Леї та вміло відрізали її від сивка. Йшли галопом, бік-о-бік, знаючи якимсь шостим кінським чуттям, де їхній супротивник і не дозволяючи себе випередити. По кількох спробах, коли сивко був уже на п’ять корпусів попереду за решту, Лея, здавалося, піддалася, здалася. Її мишастий жеребчик смутно галопував наприкінці вервечки, а коли пробігав поряд із Кайлін, дівчина виразно побачила, що тварина голосно та важко дихає. Його корпус, що трохи схожий на барильце, та короткі ноги робили коня схожим на тих загодованих майже до напівсмерті поні, яких меекханська шляхта так полюбляла дарувати своїм дітям. А напхані сакви билися об боки коня.

За мить всі коні зникли за пагорбом.

— Напевне, вона від самого початку знала, що програє, бо навіть не зняла з коня сакви, — Ванген-кан-Левав драматично зітхнув. — Якби я зауважив їх раніше, то не прийняв би закладу.

Роздратування, яке здіймалося в Кайлін, нарешті вибухнуло.

— І це тому ти приглядався до її коня добрих півхвилини? Саме перед тим, як згадав щось там про козу та хортів? І перед тим, як мимохідь кинув, що офіцери в полку закладаються виключно на вино, про яке якась там убога дикунка навіть і не чула? Може, ти розраховував на те, що цій дикунці доведеться зробити щось більше, щоби сплатити борг?

— Я не…

— Дивися й думай, — перервала вона. — Ти ж у Степах. Не в столиці, де гвардія виступає для почесного ескорту для імператорської родини.

— Не тільки, — обурився він.

— Вочевидь, що не тільки, — вицідила вона. — Напевне ще й для того, щоби брати участь у перегонах між різними полками, під час яких офіцери закладаються на вино.

Його заціпило.

Вона брязнула тятивою лука, аби нарешті відкрити йому очі, а коли Ванген-кан-Левав нахмурився, сунула йому зброю під носа.

Якусь мить він переводив погляд із неї на зброю, аж поки вона нетерпляче не постукала по цеховому знаку. Здивований, він відкрив рота.

Плечі лука були склеєні Ґревисом Фендориком. Не просто в його майстерні, а ним особисто. Він сам відбирав деревину, ріг, жили та клей. Сам працював над формою та силою натягування.

Перш ніж він виконав лук для Кайлін, досліджував, як вона натягує зброю, як стріляє, який в неї розмах рук і як сидить у сідлі. Його праця коштувала сто оргів, а ритування на внутрішній частині плечей лука, вкритих прошарком лаку, свідчило про вміння майстра і, передусім, про вартість зброї. Держак був зроблений у майстерні в Каберді, вирізаний під руку стрілка, беручи до уваги всі дрібниці, включно з довжиною пальців та улюбленим хватом. Коштував він десять оргів. Тятиву зробили в Маконенні — у всій Імперії немає кращих ремісників, які б виробляли тятиви. Два орги за штуку; і це вона ще не натягнула найдорожчу, бо їй було шкода.

Але могла б поставити будь-яку кількість вина на те, що в усьому Сьомому полку не знайде бодай одного лука з тятивою із самого Маконенна. Просто ті коштували за дорого як для армії.

— Бачиш, чародію, ми тут, на кордоні, живемо інакше, ніж ти це собі уявляєш. Так, буває, що ми ходимо голодні та спраглі, але на двох речах ми не заощаджуємо. Перша — це зброя, бо добрий лук, шабля чи кольчуга — це твоє життя. Тож якщо в мене вистачить на таку зброю, то пляшка якогось там вина не надто мене здивує. А в тебе цей лук був перед очима весь час, але ти все одно бачиш лише дівчину в лахмітті, до якої можна звертатися ввічливо, але з такою ввічливістю, від якої аж жовч підступає до горла. Начебто вагаєшся: чи йти на заклад, чи пасує офіцеру закладатися невідомо з ким. І коли ж ти збирався згадати, що для мене такий заклад надто дорогий, а тому ми можемо ввечері вирішити це питання в тебе в казармах?

Він миттєво почервонів.

— Ні, — гарикнула вона. — Не плескай язиком, дивися на перегони. Вчися.

Коні випірнули з-за повороту в тій самій послідовності, в якій зникали, але цього разу галопували так, наче солдати не хотіли їх мучити без потреби. Першим ішов сивок, обганяючи інших уже на шість корпусів, потім два булані, а далі — мишастий коник Леї, що мужньо біг наприкінці вервечки. Дивним було тільки те, що відстань поміж ним і кіньми солдатів анітрохи не збільшилася. Утім, вершники на буланих вже галопували спокійно, не намагаючись заступати дівчині шлях. Сивок саме проминув два списи на лінії старту, пройшовши половину дистанції, і нічого на світі не могло відібрати в нього перемогу.

Кайлін не дивилася на мага — всю увагу вона присвятила перегонам.

— Друга річ, на якій ми не заощаджуємо, чародію, це коні, — сказала вона тихо.

Обидва булані жеребчики пробігли поміж списами, а за ними, товчучи сухе бадилля та вдихаючи підняту пилюку, нісся коник Леї. Тої миті, коли він зрівнявся з міткою половини шляху, дівчина блиснула кинджалом з обох боків сідла — і дві важкі сакви гепнулися на землю. Тоді Лея нахилилася уперед і погладила коника по шиї.

І тоді її мишастий коник перетворився на пущений з катапульти камінь. Здавалося, якась сила схопила його за вузду та потягнула вперед. Короткі ніжки обернулися на розмиті плями, тулуб наче видовжився, але так лише здавалося, бо кінь просто витягнувся над землею, витягнувши шию якомога далі уперед. Блиснув жовтими зубами та визивно заіржав.

Обидва кавалеристи на буланих жеребчиках озирнулися, але було вже пізно. Лея в’їхала поміж ними, перш ніж ті встигли закрити роззявлені в безмежному здивуванні роти, та ринула вперед.

Із кількадесятьох горлянок вирвався застережний крик. Вершник на сивку був гарним, тож не втрачав часу на озирання й перевірку того, що сталося, а лише нахилився в сідлі й ударив у кінські боки острогами. Жеребець пришвидшився, перейшовши з галопу, яким він гнав до цього часу, відразу в чвал.

Кайлін із розумінням кивнула.

— Добрий кінь.

Та виявилося, що бути добрим конем — замало для сірого демона, на якого перетворився коник Леї. На очах у солдатів, які зібралися на пагорбі, відстань між тваринами почала зменшуватися в такому темпі, наче сивок біг по смолі. Шість корпусів, п’ять, чотири… Коли вершник на сивку глянув через плече, Лея була лише в трьох корпусах позаду й далі зменшувала відстань. Кавалерист щось крикнув і вдарив острогами так різко, що кінські боки стали червоними від свіжої крові. Кайлін скривилася.

— Дурень, — прокоментувала. — Кінь не побіжить швидше, але нервуватиме й може скрутити в’язи. І свої, і вершника.

Тварини, що мчали попереду, зникли за пагорбом. Цьому товаришували крики солдатів і вершників з чаардану Ласкольника, однак перші кричали щоразу із меншим натхненням. Кайлін глянула на мовчазного чародія й уперше широко усміхнулася.

— Чародій, офіцер, шляхтич і кавалерист. Так тебе можна було б назвати, правда?

Той кивнув, кинувши на неї похмурий погляд.

— Але ти не вершник, я права?

— Що ти хочеш цим сказати?

— Я? Нічого. Абсолютно нічого. От тільки справжній вершник, дивлячись на коника Леї, на мить би задумався, чому дівчина з вільного чаардану, до того ж із чаардану Генно Ласкольника, їздить на чомусь, що нагадує схрещеного з мулом поні. Що є в тій тваринці, що вона довірила їй своє життя?

Крики солдатів знову здійнялися і раптом замовкли.

— Вона його випередила, — прокоментувала Кайлін, не зводячи з нього погляду. — Коли ти їздиш в чаардані, то заробляєш на хліб, супроводжуючи каравани, охороняючи стада й табуни, б’ючись із кочівниками, а інколи й переходячи річку, щоби відбити бранців чи отримати трофеї. Добрий кінь і добра зброя — це твоє життя. Розумієш, магу?

Той кивнув.

— Розумію.

— Кінь Леї зветься кан’нор, — вона знову глянула в бік тимчасових бігових доріжок. — І це не ім’я, а просто назва певного типу коней, які бігають швидше за будь-яких інших тварин. На мові аренірів «кан’нор» означає «дух-блискавка». Такий кінь не є якоїсь окремої породи, він може виявитися як важким півгарисом, так і довгоногим канейєм, тож його неможливо розпізнати на перший погляд. Але одне щодо нього відомо точно: якщо він має бігати з кимсь навипередки, то летить як вітер, жене швидше супротивника й ніколи не програє. Ніколи. Хіба що двоє таких коней зустрінуться під час перегонів.

— І що тоді?

— Тоді вони чвалують, аж поки в одного з них не розірветься серце. Але, подейкують, він і тоді помирає щасливим.

— Ти забагато говориш, лучнице.

— Я не вперше таке чую, чародію.

Коні вихопилися з-за повороту. Попереду неслася сіра блискавка, здіймаючи потужні хмари куряви і з кожним кроком віддаляючись від решти. Якщо в цих перегонах хтось і був хортом, то точно не коні солдатів. Коник Леї проминув лінію і якусь мить здавалося, що він так і побіжить далі в степ. Дівчина ледь змусила його перейти на галоп, а тоді на клус і розвернутися. Він виразно йшов боком і не хотів слухатися. Заспокоївся, коли коні кавалеристів зупинилися, проминувши лінію. Тоді він уже знав, що переміг.

Усі солдати витріщалися на тварину, яка ще кілька хвилин тому бігла, понуривши голову й дихаючи так, наче от-от готувалася померти. Тепер же мишастий жеребчик задирав хвоста, гордовито підводив голову й ступав так, ніби йшов на параді перед імператорською трибуною.

— Брехун!

Кайлін аж підстрибнула, почувши цей голос. Аберлен-ґон-Саве йшов у бік її кха-дара, вимахуючи руками. Червоні плями на щоках достотно були не лише ефектом від випитого вина.

— Ти спеціально підсунув мені під носа ту клячу, щоби я її обрав! Наказав дівчині удавати, що її кінь ледве стоїть! Ти брехун, Ласкольнику!

Командир розвернувся в бік генерала й схрестив руки на грудях. Вона знала цей жест, а ще краще знала вираз обличчя, який з’явився у Ласкольника. Кха-дар вже не був роздратованим. Він був злим.

— Я казав тобі, Аберлене, що це поганий вибір. Ти не послухав.

Командир Сьомого примружився.

— Генерал ґон-Саве, будь ласка, — процідив.

— Генерале, — погодився Ласкольник, стискаючи губи в тонку лінію. — Моє вино. Будь ласка.

Даремно Кайлін думала, що рум’янець на щоках офіцера не міг бути яскравішим.

— Ти, здається, забув, що ти вже не в армії, — Аберен-ґон-Саве не так промовив, як видав із себе якесь гарчання. — За три дні зможеш отримати своє вино у Літреві. А зараз забирай цю банду й повертайся до своєї діри, Ласкольнику.

Після цих слів запала тиша. Солдати мовчки витріщалися на свого командира, дехто із щирим здивуванням, а хтось — похмуро. Все-таки перед ними стояв Генно Ласкольник. Кайлін сумнівалася: якщо кха-дар захотів би зараз зацідити командиру полку по пиці, то чи став би його стримувати хоча б один кавалерист.

Але Ласкольник лише відвернувся, так наче офіцер припинив для нього існувати, й свиснув у два пальці. Сивий жеребчик слухняно підбіг до нього, кха-дар стрибнув у сідло й озирнувся, старанно оминаючи поглядом солдатів.

— Збираємося, — сказав тихо й відразу рушив схилом униз. Кавалеристи хнюпили голови, коли він їх минав.

Кайлін глянула на чародія, відчувши раптову злість, наче це він був винним.

— За три дні я буду чекати в Літреві на дванадцять пляшок вина, магу. І буде краще, якщо воно там з’явиться, пане офіцере.

Рушила в бік Кошкодура, який уже тримав її коня. Торин форкнув на привітання й намагався буцнути її лобом. Дівчина ухилилася від пестощів і в своїх жебрачих лахах стрибнула в сідло.

Ти вже не офіцер, осмілився промовити цей… цей клятий кардупель, звертаючись до людини, яка, бувало, їла із самим імператором, а під час Битви за Меекхан вела до бою тридцять тисяч імператорської кінноти! І мав нахабство відіслати Генно Ласкольника, ніби відправляв геть хлопчика на побігеньках. Вона стиснула в руках віжки. Найохочіше впакувала б у декого стрілу. Просто в червону, розлючену пику.

* * *

Постій у них був організований у Малому Биндері — гарнізоні, розташованому на середині дороги між Літревом та Маконенном. До одного та іншого міста було рівно сорок миль із точністю до кількадесятьох ярдів. Саме так у часи, коли Імперія дісталася цих земель, меекханські військові укріплювали кордони. Брали мапу, відміряли на ній відстань та визначали якусь точку, говорячи: «Ось тут ми поставимо гарнізон, форт і фортецю». Після цього починалося будівництво. Часто ніхто навіть не задумувався, що краще було б поставити укріплення в якомусь конкретному місці, і що відстань на карті зовсім не тотожна шляхові, який треба подолати в реальності. Зрештою, незважаючи на побоювання, саме такий підхід мав рацію — після того, як фортеці були побудовані, їх поєднували мережею кам’яних доріг, вибудованих згідно з найкращими традиціями імперської інженерії, що були такими прямими, наче проведені мотузкою.

Але зараз у них була проблема. Бо якщо до Маконенна сорок миль ішли рівнесеньким степом, то поміж Малим Биндером і Літревом простягалися терени доволі нерівні, порізані ярами та різними за розміром пагорбами. Сорок миль згідно з мапою насправді тягнулися всі шістдесят. До того ж під час останньої війни дорога до Літрева в кількох місцях була повністю знищена, і ні в кого не було бажання ремонтувати її, поки Меекхан користався для оборони свого північно-східного кордону загонами кавалерії, яка в постійних сутичках із кочівниками однаково не їздила сталими шляхами. А чаардану довелося вирушати якомога швидше, що означало, що їм не уникнути ночівлі під відкритим небом.

А опинилися вони тут, бо кха-дар не зміг відмовити у проханні своїм знайомим.

Уже два місяці Меекхан громадив значні сили на північно-східному кордоні. Але це був не звичайний рух військ, завдяки якому солдати не нудяться в казармах; це було чимось більшим. Це було чимось, що призвело до того, що торговельні шляхи майже обезлюдніли, ціни на борошно, м’ясо та вино підстрибнули вгору, а люди потягнулися до великих міст. У повітрі запахло війною. Коли почали зміцнювати прикордонні загони, а до напів покинутих гарнізонів знову ввели військо, Кайлін подумала, що це результат їхньої нічної сутички із а’кеером Блискавок. Бо ж нечасто буває, аби прибічна гвардія Батька Війни атакувала меекханське місто, причому так відкрито, виставляючи на показ свої знаки. А тому Імперія вирішила відповісти військовою демонстрацією, бо навіть той факт, що у справу втрутилися Послідники, не давав можливості залишити таке без відповіді.

Але за кілька днів, коли військо значно збільшилось, вона мусила визнати, що її здогадки виглядають доволі кумедно. Навіть якби Літрев був стертий з поверхні землі, Імперія не перекинула б на кордон цілу кінну армію, ризикуючи війною із потужним сусідом. Крім того, масштаб маневрів свідчив, що їх готували вже багато місяців, що їх почали обдумувати набагато раніше, ніж перший Послідник з’явився в місті. На першій лінії, вздовж усіх трьох сотень миль кордону із Великими Степами, стояло майже двадцять тисяч осіб кінноти, з яких більше половини становила регулярна кавалерія. Решта була з вільних чаарданів — таких, як їхній, — які, згідно із імперським правом, командири полків могли взяти на утримання. Міста — Маконенн, Каве чи Навент — були посилені піхотою, а фортеці, такі як Ґундарт, вперше за десять років мали повний гарнізон і наповнені комори. Навіть сліпий помітив би, що Імперія готується до війни.

Або ж принаймні шкірить ікла, щоби когось від війни відвернути.

Вочевидь, будь-кому, хто мав хоча б якесь уявлення про війну, було зрозуміло, що тих двадцяти тисяч кінноти, розкиданих по кільканадцяти укріплених таборах, замало, аби затримати великі загони, подібні до тих, які вдарили в Імперію чверть століття тому. Їхнім завданням насамперед було розпізнавати силу та напрямки ударів, затримувати просування, шарпати ворога партизанською війною та вносити сум’яття. А потім відступити до найближчої фортеці, міста або й на захід, у напрямку головних сил, які, подейкували, складалися десь із сорока тисяч кавалерії й тридцяти тисяч піхоти, не враховуючи допоміжних загонів. Завдання майже самовбивче, але деякі командири полків ставали на голову, аби його отримати. Були готові йти шляхом військової слави, наче хорт кривавим слідом пораненого вепра. І могли так само закінчити, як інколи закінчували й ті, долучаючи власну кров до крові переслідуваного звіра.

Але саме в такий спосіб полк Кінної Гвардії Зелені Горлянки потрапив на кордон. Його командир майже відразу уклав тримісячні контракти із кха-дарами кільканадцяти вільних чаарданів, збільшуючи свої сили десь на сімсот коней — передусім легкої кавалерії та кінних лучників. Укріпив Малий Биндер, перетворивши гарнізонне містечко на справжній військовий табір, та запросив Генно Ласкольника до себе.

Запросив!

Кайлін аж заскреготіла зубами, коли згадала про це. Він і справді запросив, і дуже наполягав, аби її кха-дар прийняв це запрошення. Не пропонував їм контракт: нібито тому, що ганьбою було б пропонувати славетному генералу гроші як першому-ліпшому найманцю, але привітав його почестями, мов князя. Поставив увесь полк до параду в повному реманенті. Вона пам’ятала, як три дні тому вони в’їжджали на плац перед гарнізоном, на якому тисяча двісті коней завмерли в рівненьких шеренгах. Шість панцирних хоругв мовчки чекали, демонструючи свою зброю. Їхній командир, схоже, хотів похвалитися, бо всі елементи реманенту блищали так, наче їх тільки-но взяли зі складів. Може, зрештою, так воно й було. Сьомий був гвардійським полком, зазвичай стояв у самій столиці, а там ніколи не було проблем зі спорядженням.

Їдучи з Ласкольником, вона оцінювала солдатів. Частина вже служила на прикордонні, у північних чи південних степах, бо до гвардії брали не тільки шляхетських синків, тож полк мав свою вартість. Але незважаючи на все, з часів війни із се-кохландійцями Зелені Горлянки не брали участі в справжній битві як окремий загін. Полк потребував не навчальних боїв, а битви зі справжнім ворогом на життя чи на смерть. Солдатська вправність, яку так чудово демонстрували під час парадів, мала знайти підтвердження у кривавих порахунках, як це називали в імперській кавалерії. Тільки тоді Сьомий перетвориться на справжню військову машину, яка матиме сили протистояти се-кохландійським а’кеерам. Може, саме тому Аберлен-ґон-Саве наполягав, щоби його загін опинився саме тут, біля кордону. Він був із тих, хто вважає, що меч повинен не лише бути гострим і добре лежати в долоні, але й час від часу посмакувати крові.

Вона зітхнула із роздратуванням, згадуючи, як їх прийняли. Від самого початку було зрозуміло, що командувач Сьомим і Ласкольник добре знаються. Може, навіть надто добре. Аберлен служив під Ласкольником кілька років, перш ніж його підвищили до рівня генерала й теоретично зрівняли із колишнім командиром. «Теоретично» — добре слово. Її кха-дар пішов із імперської армії майже п’ять років тому і поринув у прикордоння, водячи власний чаардан, однак всі, від стаєнних хлопчаків до командирів загонів на кордоні, зверталися до нього «пане генерале». Ніби й нічого дивного, бо військове звання належало йому аж до смерті, але це «пане генерале» мало куди глибший сенс. Капітани й полковники, які мали за спиною тридцять років служби, салютували Ласкольнику хвацько та пружно і, що найважливіше, абсолютно рефлекторно. Здавалося, той факт, що він уже не носив мундира, не мав жодного значення. В цьому не було нічого від дутої ввічливості, але в солдатські кістки був урізаний наказ: саме так і треба. Що зараз вони стоять перед Ласкольником, ТИМ САМИМ Ласкольником, а тому не віддати йому почесті стало б ганьбою для всієї армії.

Кайлін бачила це і під час привітального огляду. Кха-дар без жодного застереження завернув конем поміж солдатів. Там, де він їхав, їхні шеренги, і так напружені як струни, напружувалися ще сильніше, броня виблискувала ще яскравіше, а коні гордовито вигинали шиї. Там, де він хвалив коня чи вершника, нехай навіть кивком голови, на обличчі кавалеристів розквітала радісна усмішка. Там, де він супив брови, його вітала трупна блідість. Проте оці вирази були єдиною його владою — не міг накладати покарання чи роздавати нагороди. Але незважаючи на це, Ласкольник на кілька хвилин перейняв на себе командування полком так природно, наче командував ним завжди. Увійшов у цю роль так легко, що ніхто б і не повірив, що вже кілька років він командував лише степною збираниною. Кайлін дещо злякалася цього. Вона наче дивилася на чужу людину, а не на свого кха-дара, який щоденно називав її «донечкою».

Дагена тоді тицьнула її в бік і вказала на Аберлена-ґон-Саве. Генерал дивився на цю інспекцію із обличчям, на якому загостювала дивна гримаса. Оцей хтось, кого він не бачив чимало років, за пару хвилин відібрав його командування. Не лише вона почувала розгубленість і сум’яття. І вже знала, що приймати це запрошення було поганою ідеєю.

Але тільки тепер вона зрозуміла, що останні три дні генерал Сьомого не так шліфував вправність своїх людей, як під приводом спільних навчань кидав виклик колишньому командирові. І що тут не йшлося про вино. Молодому вовку не подобався старий вожак на його теренах, тож він намагався показати, хто тут головний.

«Насправді чоловіки ніколи не змінюються», — подумала вона кисло. І немає великої різниці поміж племінними войовниками, що проводять герці в ритуальних колах, аби вирішити, хто з них кращий в бою, і генералами імперської армії. Ну, може поза тим, що перші користуються ножами та дерев’яними палицями, а другі — цілими загонами війська.

А її чаардан виявився настільки добрим, щоби тричі поспіль подужати імператорську гвардію. За першим разом вони мали пройти крізь лінію вартових, що складалася з цілої хоругви. Їм це зайняло більшу частину ночі. Наступного дня вони мали вкрасти цілий табун коней. Кошкодур, Ландег, Верія та Дагена пів життя провели в таких розвагах. А сьогодні вони мали завдання поставити на хоругву засідку й пошарпати її так сильно, як тільки вдасться. Пішло їм це аж надто добре, а перегони, які мали дозволити Аберленові зберегти обличчя, лише додали в чару гіркоти.

І тепер молодий вовк із піною на писку виганяв старого зі своєї території. Незважаючи на закони гостинності й на той факт, що він сам його і запросив.

Вони від’їжджали з гарнізону в сутінках. Горизонт уже ковтав скривавлений краєчок сонця, глибокий пурпур барвив вечірнє небо. Вечір був гарним — аж важко було повірити, що в кількох милях звідси лежить кордон, з-за якого будь-якої миті може вдарити дика армія. Але ніхто про це не забув, і оскільки вони виїжджали в степ проти ночі, чаардан ішов у бойовому шикуванні з двома вершниками, що їхали у ста ярдах попереду. Усі — зі зброєю під руками та з очами, що стежили навіть з-за потилиці. Двадцять чотири вершники — це багато й мало водночас. Багато, якщо вони налетять на звичайний в цих землях загін розвідки в кілька чи навіть у кільканадцять осіб. Мало, якщо натраплять на повний а’кеер. Хоча останнє було не дуже ймовірно. На терени, де перебував цілий полк, се-кохландійці вислали б або кілька шпигунів, або ціле бойове Крило, в якому налічувалося б принаймні тридцять а’кеерів. Проте це було б рівноцінно оголошенню війни, через що в їхнього чаардана виникли б інші проблеми, ніж безпечне повернення додому.

Солдати, які стояли на брамі, ані словом не прокоментували, що чаардан Ласкольника виїжджає з табору. Новина вже рознеслася, і вартівники обмежилися лише тим, що віддали честь. Жоден не обізвався.

Кайлін їхала в центрі колони, тримаючи шаблю під рукою, та розглядалася навколо, скориставшись останніми промінцями сонця. Слова «Великі Степи» трохи збивали з пантелику, бо їхнє звучання викликало перед очима розлогі, рівні, наче стіл, порослі травами простори, де лише зрідка поставав якийсь позабутий курган. Насправді частину Степів становили узгір’я, часом прорізані глибокими ярами та розпадинами. Там було легко ховатися й організувати засідку, тож у таких місцинах часто сиділи озброєні банди.

Шлях, яким вони вирушили на північ, в бік Літрева, спочатку вів прямо, і лише в кількох милях перетинав територію, яку місцеві називали Ланвареном. Ланварен мав тридцять миль завдовжки та понад двадцять п’ять завширшки, через що багато років був природним сховком для баніт різного виду. Меекханський тракт перетинав його в меекханському стилі, ріжучи на простріл пагорби та перестрибуючи мостами через розпадини. Але під час війни всі мости були знищені, а пізніше більшість дорожнього каміння також повиривали, або використати для відбудови міст і сіл. Захисні стіни виявилися важливішими за шляхи, через що мало не весь шлях, який вони мали подолати, був дикими землями. Для них це не було новиною, але Кайлін все одно через це злилася.

«Ні», — зізналася вона собі за мить.

Не через це.

Бердеф зник. Не з’являвся вже три дні, від тієї миті, як вони під’їхали до гарнізону, і вона не розуміла чому, тож починала дратуватися. Але навіть це не було істиною. Вона вилаялася собі під ніс, притягуючи погляд Дагени. Не дратувалася — відчувала наближення паніки. Бувало так, що Бердеф міг не показуватися навіть кільканадцять днів, але вона завжди інстинктивно відчувала його присутність. Адже не мала озиратися на власні сідниці, щоби знати, що її зад досі на місці. А зараз вона мала таке відчуття, ніби в неї щось ампутували. Місце пса зайняла пустка, мов… мов він пішов назавжди. Це тому вона була такою роздратованою, тому той пихатий чародій грав у неї на нервах, хоча, якщо подумати, він просто намагався таким недоречним чином бути ввічливим, і тому вона злилася на командира Сьомого. Виграла дюжину пляшок вина, але віддала б удесятеро більше, аби знову відчути знайому незриму присутність.

— Що діється?

Дагена нахилилася, придивляючись до неї своїми чорними, трохи розкосими очима.

— Нічого.

— Справді? Але ж я бачу. Погані передчуття?

Якийсь час вони їхали мовчки, Даг не наполягала на відповіді.

Це перевага спокійного ходу розлогими степами, де проста розмова могла розтягнутися на довгі години й багато миль. Немає потреби поспішати.

Нарешті Кайлін поволі кивнула. Йшлося не лише про Бердефа. Авжеж, вона мала погані передчуття, але не могла їх чітко окреслити.

— А ти? Ці твої чудові племінні прикраси щось кажуть? — запитала.

Дагена мовчки потерла шматочок кістки, який носила на шиї.

— Ти колись бачила Велике Бездихання?

Здається, розпочиналася розмова, що складається з обміну питаннями.

— Ні, — відповіла вона. — Але дядько розповідав про таке. Велике Бездихання, безвітряна завіса, тиша перед бурею. Це називали по-різному. Коли у степах починався сезон ураганів і вихорів — раз на кільканадцять років з’являвся смерч, який називали знищувачем міст. Це була справжня потвора, яка могла мати двадцять ярдів в основі та вкручуватися в небо із такою люттю, що могло здатися, ніби під тим натиском тріщить сам небосхил. Казали, що появі такого смерчу передував момент, коли все оповивала абсолютна тиша. Тварини й комахи тікали чи ховалися в найглибші нори, повітря застигало, світ завмирав у непорушності. Велике Бездихання.

— От від певного часу я щось схоже й відчуваю, Кайлін. Немов кожної миті небо готується впасти мені на голову.

В очах кочівниці не було ані тіні посмішки. Дагена непокоїлася, до того ж сильно. Кайлін закліпала і чи не вперше за три дні уважніше придивилася до приятелів. Кошкодур їхав, трохи горблячись, і був настільки напружений, що його біцепси мало не проривали кілець кольчуги. Лея, маленька та неслухняна Лея, яка перемогла у перегонах і яка зазвичай прикрашала кожну подорож нескінченною балаканиною, мовчала, відколи вони покинули гарнізон, а в сідлі сиділа так, наче хотіла пустити чвалом свого прудконого коника. Файлен, один із найкращих рубайл у чаардані, вдягнув на руку щита, а меча тримав спертим об луку сідла. Ландег задумливо брякав тятивою, притримуючи двома пальцями накладену на неї стрілу. Сокира Ніяра колисалася, підвішена на петлі до його зап’ястка. Прокляття, та вона й сама тримала шаблю в долоні, а вони ж були в Імперії та спокійно поверталися додому.

Вона глянула на Дагену. Її подруга замість звичайної куртки надягнула евелар — традиційний для її племені шкіряний панцир, зроблений із переплетених пасків твердої шкіри, зміцнених бронзовими клепками. Бачила її отак озброєною, може, разів зо три. Хай йому грець, вона й сама надягнула на стьобанку кольчугу з короткими рукавами. Зробила це абсолютно несвідомо так само, як несвідомо вже якийсь час грала руків’ям шаблі.

— Ну нарешті, — губи Даг насмішкувато розтягнулися. — А я вже думала, що ти проспиш всю розвагу.

— Яку ще розвагу?

Чорні очі розкрилися ширше.

— Кайлін, — сказала вона тихо. — Перш ніж ми в’їхали до гарнізону, кха-дар зібрав чаардан і сказав, що ми тут не затримаємося більш ніж на три дні, і щоби ми не починали пиятики та нічому не дивувалися. І якщо хто бажає, то може залишитися в гарнізоні, бо зворотній шлях може виявитися небезпечним. Пам’ятаєш?

Напевне, це було тоді, коли вони зупинилися за пів милі перед табором. За хвилину до того вона відчула, що присутність Бердефа, яка супроводжувала її роками, кудись зникла. Всі стояли в колі. Ласкольник щось говорив, а вона розпачливо тягнулася своїми відчуттями навсібіч.

— Пам’ятаю, — сказала вона спокійно. — Просто трохи непокоюся. Як вважаєш, про що йдеться?

— А я знаю? — Дагена сіпнула плечима. — Але ми станемо табором за перехрестям, і тоді кха-дар, можливо, трохи нас просвітить. А поки — тримаймо очі розплющеними.

* * *

Місцем постою вони обрали невеличку котловину. Вона радше нагадувала діру в землі, ніж яр, який дав би їм притулок, але вистачило й цього. Захищала від вітру, а якщо вони розпалять вогнища — ніяка зрадницька іскра не викаже непроханим гостям їхнього місцезнаходження.

Ласкольник в’їхав туди першим, зупинився посередині та розвернувся до загону. Якусь мить придивлявся до кожного з них.

— Звідси до гарнізону чотири милі. Якщо хтось щось забув — може повернутися.

Ніхто не зрушив із місця.

— Добре, — кивнув кха-дар. — На світанку я перепитаю ще раз. Тож до роботи. Ночуємо тут, виїздимо до світанку. Варта — по шестеро. Кошкодур і Риута визначають черговість. Зброя — під руками. Не думаю, що мають бути проблеми, але краще підстрахуватися.

Дагена підняла руку.

— Які проблеми, кха-даре?

— Дійдемо до цього, донечко. По черзі. Коней розсідлати, нагодувати й напоїти. Лише два вогнища. Тільки на годину. Потім — збір.

Злазячи з сідла, Кайлін сягнула умислом навколо. Нічого, пустка. Втратила Бердефа.

Наступну годину зайняли звичайні табірні справи. Вона зняла сідло, вичистила коня, надягла йому на писок торбу із вівсом. Потім допомогла Леї викопати яму, в якій вони розпалили невеличке вогнище. Сушені кінські кізяки горіли повільно, майже на даючи диму. Над вогнищем поставили невеличкий казан, кинули в нього кілька жмень сушеного м’яса й трав. Ніч не обіцяла холоду, але було варто розігрітися перед ночівлею на землі.

Потім Ласкольник промовив кілька слів, і весь чаардан знову згромадився навколо нього. Кайлін, тримаючи в руці кухоль із супом, дивилася на командира. — Ну добре, діти, — чоловік блиснув зубами. — Час на пояснення. Поки ми тут стоїмо, Йавенир Дитина Коней, Батько Війни се-кохландійців, той старий сучий син, який виточив нам стільки крові, помирає.

Вона майже випустила кухоль з руки. Йавенир помирає. Це… це майже неможливо. Батько Війни був завжди, скільки себе пам’ятала. Жив десь на сході, в наметі із золоченого шовку, звідки розсилав кінні загони грабувати і вбивати. У дитинстві вона уявляла його собі гігантською, товстою, як вепр, потворою, що сидить на стосі подушок, а на сніданок жере печеню з меекханських дітей. Пізніше це уявлення не надто сильно змінилося. Йавенир був… постійним і незмінним, наче сходи й заходи сонця. Ймовірність, що він звичайний смертний, який може сконати, як і всі інші, була майже неймовірною.

— Сучому сину має бути десь під дев’яносто.

— Ага, Файлене, може, це не зовсім так, але ми не знаємо точно. Та й сам він, напевне, не пам’ятає, коли народився, — кха-дар іронічно скривився. — Захворів десь рік тому й навіть найпотужніші жереб’яри не можуть йому допомогти. Але в його віці це абсолютно не дивно. Що важливіше, це вірна відомість. Кілька людей померли, щоби її доставити, бо останній рік вісті про хворобу Батька Війни — це найбільша таємниця Золотого Намету.

Ласкольник повернувся до них боком і почав проходжуватися. Три кроки вліво, поворот, три кроки вправо, поворот. Під час довгих промов він завжди ходив, а тому, схоже, очікувалось тривале пояснення.

— Але три або чотири місяці тому плітка пішла світом, а разом із нею — клопоти… — він завагався, наче не розуміючи, з чого почати. Нарешті зупинився і виставив перед собою розчепірену долоню.

— Вам відомо, що є п’ять Синів Війни: Аманеве Червоний, Кайлео Гину Лавйо, Каг Дану Кредо, Завир Геру Лом із клаххірів та Совиненн Дирніг, — після кожного прізвища він загинав один палець. — Разом ця п’ятірка утворює військовий кулак Йавенира. Але з двома Синами є клопіт. Аманеве — це ґлиндой, плем’я якого приєдналося до се-кохландійців понад сорок років тому. Совиненн — напівкровка-ковенг, командує тим, що залишилося від племен, які раніше мешкали на нашому кордоні. По-перше, вони не се-кохландійці та лише теоретично мають право боротися за титул Батька Війни. По-друге, обидва вони завдячують своєю позицією виключно Йавениру, а новий Батько Війни необов’язково захоче визнати їх за Синів. По-третє, вони люто ненавидять інших трьох командувачів.

Він зробив паузу і знову рушив. Кайлін усміхнулася під ніс — що б там не було, але промовцем Ласкольник був поганим. Якщо й любив щось менше за довгу балаканину, то хіба ситуації, коли йому самому доводилося багато теревенити.

Якусь мить панувала тиша.

— Будуть різатися? — Дагена кинула питання легко, немов ішлося про ігри малих дітей.

Ласкольник зупинився на половині кроку.

— Ми сподіваємося на це… Сподіваємося на битву поміж Синами Війни, щойно над Золотим Наметом з’явиться зламана стріла. А потім, коли все стихне, а переможець витре ніж об одяг переможених, очікуємо, що він спробує вирушити на захід. Бо нічого не цементує владу серед кочівників краще за добру війну, що приносить купу трофеїв, — він замовкнув і навіть у темряві було помітно, як у нього грають жовна.

Всі чекали. Нарешті Кошкодур кахикнув.

— А що на це Батько Миру? Й Сини Миру? Чи вони не повинні щось там говорити стосовно таких справ?

— Батько Миру не виходить із Золотого Намету вже тридцять років. Сини Миру — також. Відсуваючи їх від влади, Йавенир скористався тим фактом, що ніхто ніколи не укладав формального миру з Імперією. Ми навіть не знаємо, чи вони досі живі. Коли кочівники вирушать, Меекхан має сам дати собі раду.

— Але ж це не ми їх затримуватимемо, правда, кха-даре? Нас трохи замало.

Командир усміхнувся собі під вусом.

— Якщо буде така потреба — що ж, така наша служба. Навіщо ж ми стягуємо сюди гвардійські полки? Показуємо ікла й сподіваємося, що цього вистачить. Але тут, на Сході, гра розпочалася вже якийсь час тому. Сини Війни переміщають вірні собі загони таким чином, щоб якомога швидше кинутися ворогам до горлянки. Крила Блискавок, жереб’яри й менші шамани літають туди-назад усіма Степами. А найкумедніше те, що всі всіх запевняють у своїх найкращих намірах, — він усміхнувся ширше. — Найближче до кордону розташував свої війська Совиненн Дирніг, найслабший із Синів Війни, і командує такою собі збираниною напів скорених Йавениром племен і родів. Ми вважаємо, що він має десь зо три тисячі вірних собі Блискавок, десять-дванадцять тисяч легкої кавалерії, кількох жереб’ярів і жменьку племінних шаманів. Власне, він може бути впевнений, що наступник Йавенира, ким би той не виявився, протягне його труп Степами, бо решта братів його не люблять. Тож він намагається озброїтися, всюди розсилає посланців, шукає союзників. Не може розраховувати на титул Батька Війни, тож найохочіше відірвав би від се-кохландійських земель територію в сотню миль на схід від Амерти й оголосив би себе великим вождем. Але, як я й казав, гра вже ведеться, і він — не єдиний гравець.

Він знову зробив паузу, наче опинився на місці, звідки вже не знав, куди рухатися. Засопів та роздратовано замахав руками.

— Яка гра, кха-даре? — Дагена вирішила, що необхідно прийти йому на допомогу.

— Хтось із братів розмістив за його спиною ножа. Ми не знаємо, хто саме, але вважаємо, що тільки-но почнеться забава, Совиненн першим віддасть душу богам. А ми хочемо цей ніж вибити з руки, яка його тримає.

Запанувала тиша. Схоже, Ласкольник вирішив, що сказав усе, що хотів. І промовцем він таки був настільки ж кепським, наскільки був добрим кавалеристом.

— Кха-даре, — Кошкодур знову кахикнув, переступив із ноги на ногу. — Але я не все зрозумів. Давайте по черзі: що ми шукаємо?

Командир окинув його похмурим поглядом.

— Хочеш помінятися зі мною, Сардене?

— Та ні, кха-даре. Але я не надто розумний, тож хочу упевнитися, чи я все зрозумів добре. Готується громадянська війна поміж кочівниками?

— Так.

— У будь-який момент?

— Так.

— Те, що сьогодні сталося, має зв’язок із тим?

Схоже, їм трапився настільки ж добрий промовець.

— Так.

Чаардан зашумів і замовкнув. Те, що сталося… усе це вигнання їх з гарнізону було якимсь… спектаклем?

— Про що тут ідеться?

— Ми вважаємо, що в Ланварені ховається сильний загін Блискавок, який, найімовірніше, належить Завиру Геру Лому, із двома, а можливо, й трьома жереб’ярами. Загін, який має вдарити в Совиненна тієї миті, коли Сини Війни офіційно зчепляться. Совиненн пересунув загони на схід своїх земель, розраховуючи, що Імперія прикриє йому спину, але Блискавки Завира якось прослизнули й тепер сидять тут. Коли рушать — матимуть перед собою вільний шлях і легко дістануться Совиненна.

— Наскільки сильний цей загін?

— П’ять, а може, шість а’кеерів.

— Звідки про це відомо?

Кайлін не зауважила, хто це запитав, але всі голови майже одночасно кивнули. Ласкольник знизав плечима.

— Щодо кількості ми не знаємо точно. Військові чародії щось відчувають. Щось перешкоджає. Обережні порушення в найближчих Джерелах. Балаканина магів. Але останні чотири місяці поблизу від Ланварена зникли чотири патрулі, вислані з гарнізону. Два складалися з гвардії, два — з нерегулярів. В останньому було сорок коней, чаардан Калега-кон-Бертиса, він мав із собою мага. Навколо немає такої сильної банди, щоби загорнути й вирізати до ноги такий загін, не кажучи про тих, що зникли раніше, — він знову почав проходжуватися. — Разом ми втратили понад сто коней. Хтось би втік, хтось би вирвався, хіба що переслідувачів було по-справжньому багато і їм допомагали б чарівники. Тому ми сподіваємося на п’ять або шість а’кеерів, але не на більше, бо тутешня місцина не прогодує такої кількості коней, та й нападів на купців і села не було. Ми очікуємо на Блискавок, бо для такої місії я б і сам обрав кращих з найкращих. Самі по собі Вершники Бурі значать не надто багато, але жереб’яри…

Він міг не закінчувати. Шамани кочівників були потужними й небезпечними.

— Шість а’кеерів, — Кошкодур кивнув, наче щось підраховував. — Сімсот-вісімсот коней. Троє жереб’ярів. Гм, не хочу наріка-ти, кха-даре, але нас точно малувато. Вони проковтнуть нас, як вовк мишу. За чверть години.

— Якщо ми трохи їх поганяємо — ні. Тому ті, хто наважаться поїхати, мають розгрузити коней — треба залишити тут в’юки, їдло, корм, запасні ковдри й одежу. Взяти лише трохи води й кілька жмень вівса.

— Жоден кінь не обжене стріли.

Ласкольник зупинився та дивно посміхнувся.

— Я не думаю, що вони стрілятимуть, діти…

* * *

Вранці, після нервової та неспокійної ночі вони рушили прямо поміж пагорбами. Перед самим світанком Ласкольник зібрав усіх і ще раз повторив, що кожен, хто хоче, може повернутися. Йому відповіло кілька насмішкуватих пирхань. Чаардан — це чаардан, його не кидаєш, щоб урятувати шкуру.

Їхали ступом, щоби спокійно розігріти коней, зі зброєю в руках і спостерігачами, розставленими широко по боках і попереду. Загін поглинав милю за милею. Здавалося, що ще до вечора вони спокійно проминуть Ланварен і виїдуть на тракт до Літрева.

Були приблизно на пів дороги, коли Янне Неварив, який їхав попереду, затримався й підняв ліву руку. Проблеми.

Вони виїхали на вершину пагорба й вже знали, що все погано. За якихось триста ярдів попереду з імли, що лежала в неглибокій долинці, почали виринати рівні шеренги кінноти. Довгі списи й високі шоломи, увінчані кінським волоссям, мигдалеподібні щити. Блискавки Завира з клаххирів. Саме так, як передбачував Ласкольник.

— Один. Два. Три, — рахував упівголоса Кошкодур. — Принаймні три а’кеери. Десь чотириста коней. Перед самим носом у Сьомого.

Чоловік раптом широко усміхнувся із дещо диким виразом на обличчі.

— Нагадайте мені, навіщо я це роблю?

— Напевне, тому що ти дурнуватий і шалений, — Кайлін сунула шаблю до піхов та взялася за лук. Обкрутила віжки навколо луки кульбаки. — Як і ми всі.

— Це добре. А я вже боявся, що це через якусь дурнувату відвагу, геройство чи іншу хворобу.

Кочівники рушили в їхній бік.

Ласкольник вклав у губи свисток. Розворот. Розсипом. Галоп. Вони розвернулися й помчали.

Триста ярдів, які відділяли їх від се-кохландійців, — це чимало, особливо якщо зважити, що напасники мали пройти їх угору, а їхні коні, напевне, не були розігрітими. Тому коли вони нарешті виринули з-за пагорба, відстань, що розділяла обидва загони, збільшилася до чверті милі. Але Блискавки не відмовилися від погоні. Загін рушив за ними, його фланги відразу розтягнулися й вигнулися в широкий півмісяць. Кайлін кинула оком позаду себе. Схоже, це буде довга, виснажлива погоня. На конях не було стьобаних панцирів і, як вона добре бачила, до сідел не були приторочені жодні сакви чи інші пакунки. Блискавки знали, що будуть переслідувати легку кавалерію, і приготувалися до цього. А якщо так, то, напевне, і коней взяли найкращих для такої гонитви.

Тобто вони добре знали, кого гнатимуть. Вона заскреготіла зубами. Ласкольник знову мав рацію.

* * *

— І чому ж вони не пригостять нас стрілами?

Дивно, але Кошкодур виглядав щиро заінтригованим. Наче це питання стосувалося когось іншого.

— Бо вони знатимуть, за ким женуться. І будь-якою ціною намагатимуться взяти його живим.

— Ніби чому?

— Бо я, Сардене, — Генно Ласкольник, генерал Першої Кінної армії, переможець Битви під Меекханом, Сірий Вовк, — кха-дар говорив так, наче йшлося про іншого Генно Ласкольника. — І хто б там не командував Блискавками Завира, він знає, що так він може мати славу, яка проживе в Степах і сто років, бо переможець Сірого Вовка залишиться безсмертним. Якби зустріли звичайний роз’їзд, то могли б його проігнорувати, але такій спокусі точно не зможуть протистояти. А якщо мене схоплять живим… — він стенув плечима. — Моє ім’я досі має достатню силу, аби навіть Імперія з ним рахувалася. Маючи Ласкольника, можна виторгувати викуп або навіть нейтральність Меекхану. А за потреби зробити так, аби я помирав довго й болісно.

— Аби тільки вони нас не проґавили, кха-даре.

— Ні. Не проґавлять. Я ладен закластися на свого коня на те, що Блискавки мають когось у гарнізоні.

Чаардан забурмотів.

— Тихо, — Ласкольник звів долоню. — Як я й казав, за останні місяці ми втратили на пагорбах чотири патрулі. Але командир Сьомого висилав їх туди більше тридцяти. Решта не відчула навіть кінських вітрів, не кажучи вже про загін Блискавок. Генерал ґон-Саве тоді задумався, чому одні загони зникли, а інші — ні. Дійшли висновку, що ті, яких було вбито, в’їжджали в Ланварен випадково. Повертаючись з об’їзду або ж заблукавши в сутінках. Солдати ще не знають цієї території добре, тож таке було цілком можливим. От і виходить, що коли висилали патруль на пагорби офіційно, то Блискавки знали про це й ховалися. Але якщо хтось в’їжджав туди несподівано, то міг на них наштовхнутися — і його вирізали.

У гарнізоні, окрім гвардії, є близько семи сотень нерегулярів і зо три сотні помічників, кухарів, стаєнних і навіть кільканадцятеро пастухів, бо військо має власні стада скотини, аби не бракувало свіжого м’яса. І я не закладуся головою за жодного з них.

Він замовкнув та повів поглядом навколо.

— Цей спектакль на пагорбі був для того, аби всі — від командирів хоругв до останнього пахолка — знали, що Ґенно Ласкольник був вигнаний з гарнізону й поїхав у Літрев. Через Ланварен.

Навіть зараз ми ночуємо тут, щоби вість точно дійшла до командира Блискавок. Вони знатимуть, кого переслідують, запевняю вас.

Він дико вишкірився.

— Тож луками вони скористаються в останню чергу.

* * *

Обидві групи галопували пагорбом униз, потроху розганяючись. Попереду мали неглибоку долинку й новий підйом. Тут відстань між переслідуваними й переслідувачами повинна була зменшитися, бо на якусь мить чаардан Ласкольника галопуватиме вгору, а кочівники, швидше за все, пустять коней у повний чвал. Це була добра можливість, щоби розігріти коней.

Спереду почулося кілька різких свистів. Луки. «Голки».

«Голки» й «шила». Як більшість степових вершників, Кайлін мала два сагайдака з двома різновидами стріл. Перший містив легкі стріли із широкими, довгими й гострими як бритви наконечниками, другий — важкі, приблизно вдвічі масивніші, з гранчастими й короткими наконечниками. Легкі — «голки» — неслися майже на триста ярдів, важкі — «шила» — не більше, ніж на сто п’ятдесят. Перші добре ранили коней та людей, другі — з п’ятдесяти ярдів дірявили кольчуги, а людину без обладунку прошивали навиліт. Голки щоби колоти, шила — пробивати, як казали в Степах. Те, що Блискавки зняли зі своїх коней стьобані панцирі, могло бути помилкою.

Чаардан полетів дном долинки й почав сходити пологим схилом. Але йому довелося сповільнитися, щоби коні не втратили надто багато сил. Якщо тутешня місцина була такою, як і раніше, то попереду на них чекало ще чимало таких пагорбів і долин.

За спиною вони почули цокіт копит. Це а’кеери, які їх переслідували, перейшли у чвал, намагаючись максимально зменшити відстань і набрати розгін, аби таким чином здолати більшу частину схилу. Вона озирнулася. Півмісяць утратив форму, — його лівий фланг виразно відставав. Або ж вони натрапили на важкі терени, або командир а’кеера знав щось, про що вони не мали поняття.

Почулися два короткі свистки, що закінчилися протяжною треллю. Праворуч. Чвал.

Вони завернули одночасно, наче зграя птахів у повітрі, й похилилися над кінськими шиями. Понеслися разом, допасовуючи швидкість своїх румаків до коня Ласкольника. Вітер в обличчя, стукіт копит, м’язи коней, що працюють так, немов цей чвал мав би занести їх на інший кінець світу. Незважаючи на небезпечність ситуації, незважаючи на кількасот смертельних ворогів, що сиділи в них на карку, Кайлін хотіла верещати від диких радощів.

Ох! Як же вона це любила!

Гнали стрімголов у бік схилу, а праве крило погоні невблаганно наближалося до них. Вже майже можна було роздивитися обличчя, вона могла їх собі уявити: затяті, зосереджені, безжальні. Двісті ярдів.

Свист. Зараз! Вона натягнула лук і на повному ходу, в мить, коли всі копита Торина відірвалися від землі, послала їм стрілу. Як і решта чаардану. Ласкольник ніколи не наполягав, аби всі його вершники влучали з сідла із відстані ста кроків у мішень розміром із долоню, як начебто робили найкращі лучники се-кохландійських загонів. Йому вистачало, аби вони влучили в коня.

Ефект виявився саме такий, якого вона й очікувала від «голок»: кілька коней заіржали та сповільнилися, ще кілька спіткнулися, двоє чи троє не втримали рівноваги й на повному чвалі полетіли сторчма. Кайлін сумнівалася, що після такого хтось із них зумів би встати.

Вони розминулися з головою погоні на дистанції десь у сто п’ятдесят ярдів і за свистком повернули ліворуч, під гору. Тієї миті з-за пагорба, в місці, до якого вони спочатку їхали, вихопилася принаймні сотня кочівників. Якби Ласкольник не наказав їм звернути, вони би влізли точно під аркани.

Чотири, принаймні чотири а’кеери брали участь в погоні. І зовсім не було схоже на те, що вони мають намір відступати. Чаардан вилетів на хребет узгір’я та понісся далі. Починалася вбивча гонитва.