Оповіді про кохання, божевілля та смерть

Дикий мед

У Сальто-Орієнталь я маю двох кузенів, нині вже дорослих чоловіків, які в дванадцять років, начитавшись Жуля Верна, надумали піти з дому, щоби мешкати в лісі. Той ліс росте за дві ліги від міста. Там вони й збиралися жити, як первісні люди, із полювання і риболовлі. Звісно, що хлопчаки не здогадались узяти з собою ані рушниць, ні вудочок; та в кожному разі там був ліс — із його свободою як джерелом щастя і його небезпеками, які вабили.

На жаль, на другий день їх знайшли ті, хто шукав. Хлопці були доволі ошалілі, не мало ослаблені, але на превелике здивування своїх молодших братів, які також уже прилучились до Жуля Верна, і досі вміли ходити на двох ногах і не забули мову.

Утім ця пригода двох робінзонів, можливо, виявилась би серйознішою, якби її підмостками був не той лісок для недільних прогулянок. Тут, у Місьйонес, утечі можуть завести дуже далеко, і саме до цього Ґабріеля Бенінкасу довело те, що він так чванився своїми похідними черевиками.

Бенінкаса, вивчившись на дипломованого бухгалтера, відчув гостре бажання пізнати життя сельви. Його штовхав на це не темперамент, бо Бенінкаса був радше сумирним хлопцем, рожевощоким товстуном, який пишався добрим здоров’ям. Тому був достатньо розсудливим, аби віддавати перевагу чаю з молоком і тістечками перед хтозна-якою випадковою і гидкою лісовою їжею. Проте так само, як парубок, який завжди був розважливим, вважає частиною свого обов’язку в переддень свого весілля попрощатися з вільним життям нічною оргією в компанії друзів, Бенінкаса також захотів ушанувати своє масляне буття двома-трьома потрясіннями бурхливого життя. І тому йшов угору Параною до лісозаготівлі у своїх славнозвісних похідних черевиках.

Заледве вийшовши з Коррієнтес, він узув свої міцні черевики, бо каймани по берегах оживляли краєвид. Та попри це дипломований бухгалтер дуже дбав про свої черевики, уберігаючи їх від подряпин і контакту з брудом.

Так він дійшов до лісозаготівлі хресного батька, і той вчасно відмовив похресника від зухвалих намірів.

— Куди ти зараз ідеш? — запитав він, заскочений.

— У ліс, хочу там трохи пройтися, — відказав Бенінкаса, закинувши на плече вінчестер.

— Сарако, ти там і кроку не ступиш! Тримайся стежки, якщо вже так хочеш… Або ліпше лиши цю зброю, і завтра я відправлю з тобою когось із наймитів.

Бенінкаса відмовився від своєї прогулянки. Проте пішов до узлісся і там спинився. Спробував було заглибитися в хащі, але застиг непорушно. Запхавши руки до кишень, він уважно дивився на ту непролазну гущавину, тихенько насвистуючи уривчасті мелодії. Знову оглянувши ліс в обидва боки, він вернувся, доволі розчарований.

Проте наступного дня пройшов центральною стежкою десь із лігу, і хоча його рушниця спала глибоким сном, Бенінкаса не шкодував, що прогулявся. Дикі звірі потроху з’являться.

І на другу ніч вони з’явилися, хоча і в доволі своєрідний спосіб.

Бенінкаса міцно спав, коли його розбуркав хресний.

— Гей, сплюху! Вставай, бо вони з’їдять тебе заживо.

Бенінкаса різко сів на ліжку, засліплений світлом трьох гасових ламп, які снували туди-сюди по кімнаті. Його хресний i двоє найманих робітників кропили підлогу.

— Що таке? Що таке? — запитав він, схопившись.

— Нічого… Вважай на ноги… Карателі…

Бенінкаса вже знав про цікавих мурах, яких ми називаємо карателями. Вони маленькі, чорні, блискучі і прудко пересуваються більш-менш широкими потоками. В основному вони м’ясоїдні. Простують, пожираючи все, що стрінуть на шляху: павуків, цвіркунів, скорпіонів, жаб, змій — усяке створіння, яке не може їм опиратися. Немає тварини, яка від них утікала б, хай якою сильною і великою вона була.

Їхня навала в дім означає цілковите знищення всього живого, бо немає ні закутка, ні заглибини, в які не ринув би пажерливий потік. Собаки виють, воли ревуть і мусять конче покинути обійстя, бо як ні, то за десять годин їх обгризуть до кісток. Карателі лишаються на місці день-два, а то й п’ять днів: залежно від того, чи воно багате на комах, м’ясо чи жир. Пожерши все, вони йдуть геть.

Однак вони не зносять креоліну чи схожих засобів, а позаяк на лісозаготівлі його було хоч залийся, то вже за годину хатину звільнили від карателів.

Бенінкаса зблизька оглядав лілову пляму від укусу на ступні.

— А вони направду жалять сильно! — сказав він здивовано, підвівши голову до хресного.

Той, для кого це зауваження не мало жодного значення, не відповів, натомість радіючи, що вчасно спинив нашестя. Бенінкаса знову поринув у сон, але всю ніч його полохали тропічні кошмари.

Наступного дня він пішов до лісу, цього разу прихопивши мачете, бо врешті зрозумів, що в пущі це знаряддя може стати йому в більшій пригоді, ніж рушниця. Бо правду кажучи, його рука не відзначалася твердістю, а влучність була ще гіршою. Та в кожному разі він зумів поламати гілки, пошмагати собі обличчя і порвати черевики — усе нараз.

Сутінковий і безмовний ліс швидко йому наскучив. Він справляв враження — до того ж точне — сцени, побаченої за дня. Кипуче тропічне життя о цій порі завмирає: не видно ні тварини, ні пташини, майже не чутно гомону. Бенінкаса вертався, коли його увагу привернуло глухе дзижчання. За десять метрів від нього в дупластому стовбурі довкола вхідного отвору роїлися крихітні бджоли. Він обережно наблизився і побачив у глибині дупла десять чи дванадцять темних кульок завбільшки з яйце.

— Це мед, — сказав собі дипломований бухгалтер, ковтнувши слинку. — Мабуть, це воскові кульки, повні меду.

Та між ним, Бенінкасою, і кульками були бджоли. Після паузи він подумав про вогонь; це підняло би добрячі клуби диму. За велінням долі, поки злодій обережно згрібав вогке опале листя, чотири чи п’ять бджіл сіли йому на руку, але не вжалили. Бенінкаса відразу ж піймав одну і, стиснувши їй черевце, упевнився, що вона не має жала. Її слина, вже густа, рафінувалась у медову масу. Які дивовижні й добрі створіння!

В одну мить бухгалтер видер воскові кульки і, відійшовши подалі, аби уникнути надокучливого контакту з бджолами, сів на пеньок. З дванадцяти кульок сім містили пилок. Проте решта були повні меду, темного і трохи каламутного меду, який Бенінкаса жадібно покуштував. Він явно чимось віддавав. Але чим? Бухгалтер не зміг цього визначити. Можливо, то був присмак смоли фруктових дерев або евкаліпта. І через це густий мед лишав по собі ледь терпкий післясмак. Та натомість який він мав аромат!

Бенінкаса, упевнившись, що матиме поживу тільки з п’яти кульок, узявся за них. Його задум був простий: тримати стільник, з якого витікатиме мед, над ротом, та позаяк мед був густий, він, марно просидівши півхвилини із роззявленим ротом, мусив зробити отвір більшим. Лиш тоді мед важкою цівкою потік на язик бухгалтера.

Один за одним Бенінкаса спорожнив у свій рот п’ять стільників. Марно було і далі тримати їх над ротом, а тим паче оглядати вичерпані кульки; тож бухгалтер мусив змиритися.

А між тим через сидіння із задертою головою він відчув легке запаморочення. Обважнівши від меду, він сидів непорушно й широко розплющеними очима знову розглядав сутінковий ліс. Дерева і земля занадто скособочились, і його голова хиталась у такт із пейзажем.

— Яке цікаве очманіння… — подумав бухгалтер. — А найгірше те…

Коли він підвівся і спробував ступити крок, то мусив знову гепнутися на пеньок. Усе тіло немов налилося свинцем, особливо ноги, здавалося, вони страшенно розпухли. І руки, і ноги в нього свербіли.

— Як дивно, дуже дивно, дуже дивно! — тупо повторював Бенінкаса, проте не дошукувався причини цієї чудасії. — Наче по мені повзають мурахи… Це карателі, — виснував він.

І тут цілком зненацька йому від переляку перехопило подих.

— Мабуть, це мед!.. Він отруйний! Я отруївся!

Під час другої спроби підвестися волосся йому стало дибки від жаху: він не міг навіть поворухнутися. Тепер відчуття свинцевої важкості і свербежу доходило до пояса. На якийсь час страх померти тут, у жалюгідній самотності, далеко від матері і друзів, цілком позбавив його здатності боронитися.

— Я тут зараз помру. Ще трохи і я вмру!.. Я вже не можу поворухнути рукою!

Охоплений панікою, він, утім, відзначив, що його не лихоманить, не дере в горлі, а серце і легені працюють в нормальному ритмі. Його тривожні думки змінили спрямування.

— Мене паралізувало, це параліч! Мене не знайдуть!..

Проте його опанувала нездоланна сонливість, і водночас одур дедалі дужчав. Йому здалося, що хистка земля почорніла і стала паморочливо гойдатися. Знову спливли в пам’яті карателі, і в голові, як крайня тривога, засіла думка про те, що оте чорне, що затопило землю…

Він мав іще сили вирватися з цього останнього кошмару, і раптом видав із себе крик, справжній зойк, в якому голос чоловіка за тональністю нагадував нажахану дитину: по його ногах швидко пнулася догори ціла лава чорних мурашок. Довкола нього вся земля почорніла від пожерливих карателів, і бухгалтер відчув, як під підштаниками піднімається потік м’ясоїдних мурах.

Через два дні хресний нарешті знайшов повністю об’їдений скелет, на якому не лишилось ані крихти плоті, вкритий одягом Бенінкаси. Карателі, які досі лазили там, і воскові кульки прояснили достатньо.

Не часто буває, що дикий мед має ці наркотичні чи паралітичні властивості, але його знаходять. У тропіках багато квітів із такими самими особливостями, і вже сам смак меду здебільшого сповіщає про його якість, а саме присмак евкаліпта, що його, як йому здалося, відчув Бенінкаса.