Оповіді про кохання, божевілля та смерть

Мозкова гарячка та її тінь

Я не можу оговтатись від здивування. Що, до біса, означають лист від Фунеса, а потім балачка лікаря? Зізнаюся, що нічогісінько з усього цього не розумію.

Ось як усе було. Чотири години тому, о сьомій ранку, я отримав записку від Фунеса, в якій було таке:

З цього й почалося моє здивування. Як я знаю, нікого без серйозної причини не запрошують о сьомій ранку заради гаданої розмови ввечері. Чого від мене хоче Фунес? Ми з ним не аж такі близькі друзі, а щодо його дому, то був я там лише раз. До речі, у нього є дві доволі гарненькі сестри.

Отож, я був заінтригований. Це те, що стосується Фунеса; а тут іще через годину, коли я виходив з дому, нагодився лікар Аєстарайн, іще один тип, з яким ми вчилися разом у державній школі і з яким у мене загалом такі самі аж ніяк не близькі стосунки, як і з Фунесом.

Він заводить зі мною пусту балачку, аби врешті підсумувати:

— Послухайте, Дуран. Ви чудово розумієте, що я прийшов до вас о цій порі не для того, аби плести банелюки, правда ж?

— Думаю, що так, — тільки й міг я йому відказати.

— Це ясно. Тож дозвольте мені поставити вам запитання, одне-єдине. Воно може видатися нескромним, але пізніше я все поясню. Дозволите?

— Та прошу дуже, — відказав я щиро, та водночас нашорошився.

Відтак Аєстарайн глянув на мене зі змовницькою посмішкою і поставив наступне дурнувате запитання:

— Якого типу прихильність ви відчуваєте до Марії Ельвіри Фунес?

А, то ось у чому річ! Марія Ельвіра Фунес, сестра Луїса Марії Фунеса, обоє Марії! Але ж я заледве знайомий з цією особою! Тож не дивно, що я подивився на лікаря, як на божевільного.

— До Марії Ельвіри Фунес? Ані найменшої прихильності. Я з нею заледве знайомий. А зараз…

— Ні-ні, дозвольте мені, — перебив він мене. — Запевняю вас, ідеться про щось дуже серйозне… Чи можете ви дати мені чесне слово, що між вами двома нічого нема?

— Та ви збожеволіли! — нарешті сказав я йому. — Нічого, абсолютно нічого! Повторюю: я її майже не знаю і не думаю, що вона згадає, що колись мене бачила. Я з нею розмовляв хвилину, дві чи три в них у домі, і це все. Повторюю вам удесяте: я не маю якоїсь особливої прихильності до неї.

— Це дивно, надзвичайно дивно… — пробурмотів він, пильно на мене дивлячись.

Цей ескулап, хай яким видатним він був (а він таким був), уже робився для мене нестерпним, лізучи у сферу, до якої його пігулки не мають жодного стосунку.

— Гадаю, я маю зараз право…

Проте він знову мене перебив:

— Так, ви маєте цілковите право… Та, може, зачекаєте до вечора? З двох слів ви зрозумієте, що йдеться зовсім не про жарти… Особа, про яку ми говоримо, серйозно хвора, вона майже при смерті. Ви щось розумієте? — завершив він, дивлячись мені прямо в очі.

Якийсь час я так само пильно дивився на нього.

— Абсолютно нічого, — відповів я йому.

— Я також не розумію, — ствердив він, здвигнувши плечима. — Тому й кажу вам, що справа дуже серйозна… Зрештою, нині увечері ми щось дізнаємося. Ви туди підете? Це необхідно.

— Піду, — сказав я, і собі знизавши плечима.

Ось чому весь день я, мов той ідіот, запитував себе, який зв’язок може існувати між тяжкою хворобою однієї із сестер Фунеса, яка заледве мене знає, і мною, який заледве знає її.

Я вернувся від Фунесів. Це щось найнебуваліше з усього, що я бачив у житті. Переселення душ, спіритизм, телепатія і решта абсурдів внутрішнього світу — ніщо порівняно з цим моїм власним абсурдом, в який мене вплутано. Від цієї справи можна збожеволіти. Судіть самі: я пішов до Фунесів. Луїс Марія провів мене у кабінет. Якийсь час ми, як два бовдури, силувано точили баляндраси і, розуміючи це, уникали дивитись один одному в очі. Нарешті увійшов Аєстарайн, і Луїс Марія вийшов, залишивши мені на столі пачку цигарок, бо мої закінчилися. Відтак мій колишній однокашник розповів мені те, що в двох словах можна викласти так.

Чотири чи п’ять днів тому після вечірнього прийому в їхньому домі Марія Ельвіра почулася зле, на думку матері — через занадто холодну ванну, яку прийняла того дня. Цілу ніч її мучив сильний головний біль. Ранком — іще більше лихо, гарячка, а ввечері — менінгіт з усім, що його супроводжує. Передусім це марення, нестримне i тривале. І супутня тяжка невтолима тривога. Із першої ночі психологічні проекції марення (назвемо це так) стали обертатися довкола однієї теми, одної-єдиної, якою поглинуте все її життя.

— Це якась нав’язлива ідея, — вів далі Аєстарайн, — обсесія при сорока одному градусі. Хвора не зводить очей із дверей, але нікого не кличе. Її нервам вадить ця безмовна тривога, яка її вбиває, і ми з колегами відучора думаємо, як би її заспокоїти… Так тривати не може. А знаєте, — сказав він наостанок, — чиє ім’я вона називає, коли її зморює сон?

— Не знаю… — відказав я, відчуваючи, як моє серце раптом забилося дужче.

— Ваше, — сказав він, просячи в мене вогню.

Якийсь час ми, ясна річ, мовчали.

— Ви досі не розумієте? — урешті сказав він.

— Нічогісінько… — пробурмотів я, ошелешений, так ошелешений, як може бути юнак, який при виході з театру бачить у стумі екіпажа примадонну, яка прочинила для нього дверцята… Проте мені було вже майже тридцять, і я запитав у лікаря, як він може це пояснити.

— Пояснити? Та ніяк. Зовсім ніяк. Що я можу про це знати? Та що ж… Якщо вам будь-що хочеться почути якесь пояснення, то уявіть, що на землі є мільйон, два мільйони різних зернин, будь-де. Стається землетрус, усе це до дідька перемішує, роздроблює, і одне зерня проростає — байдуже, яке: згори чи знизу. Це дивовижна рослина… Вистачить вам цього? Нічого більше я не можу сказати. Чому ви, саме ви, хто її заледве знає і кого хвора знає не набагато більше, стали в її маячній голові тією винятковою зерниною? Що я можу про це знати?

— Так, звісно, — відказав я на його постійно запитливий погляд, водночас відчуваючи в душі холодок через те, що спочатку безпричинно став предметом розумового відхилення, а потім — терапевтичним засобом.

У цю мить увійшов Луїс Марія.

— Вас кличе мама, — сказав він лікарю і обернувся до мене із силуваною усмішкою: — Аєстарайн розповів вам, що відбувається?.. Ото було би, якби вона марила про когось іншого…

Ті його слова про когось іншого варто пояснити. Фунеси, а особливо та родина, в коло якої я починав так по-дурному входити, є дуже зарозумілими; гадаю, через знатність роду і — що видається мені найімовірнішим — багатство. Тому для них було більш-менш прийнятним те, що любовні фантазії їхньої гарної парості спинилися на інженерові Карлосі Дурані замість пурхати над якимось типом із незадовільним соціальним становищем. Тож у глибині душі я дякував за відзнаку, якої удостоїв мене молодий патрицій.

— Це дивовижно, — знову почав Луїс Марія, роздратовано шпурнувши на стіл сірники. І через мить, знову силувано усміхаючись, сказав: — Чи могли б ви побути з нами якийсь час? Ви ж уже знаєте, хіба ні? Здається, вертається Аєстарайн…

Той і справді зайшов.

— Знову починається… — похитав він головою, дивлячись виключно на Луїса Марію.

Тоді Луїс Марія втретє за цей вечір адресував мені усмішку:

— Ходімо?

— Із превеликим задоволенням, — сказав я йому. І ми пішли.

Спочатку безшумно увійшов лікар, потім Луїс Марія і за якийсь час я. Найперше мене вразив — хоча цього і слід було сподіватися — напівморок у спальні. Мати й сестра стояли і пильно на мене дивилися, коротко кинувши головами на мій вітальний уклін. Обидві здалися мені значно вищими. Я подивився на ліжко і побачив під пузирем із льодом двійко спрямованих на мене широко розплющених очей. Я в нерішучості глянув на лікаря, але той подав мені ледь помітний знак очима — і я підійшов до ліжка.

Як і кожен чоловік, я маю певне уявлення про очі, які нас люблять, коли їх бачиш, поволеньки до них наближаючись. Та світло тих очей, щастя, яким вони сповнювались, поки я підходив, запаморочливий спалах радості (аж до страбізму), коли я над ними схилився, я більше ніколи не знайду в нормальному коханні при 37 градусах.

Хвора пролепетала кілька слів, але її вуста пересохли й ледве ворушились, тож я нічого не розчув. Гадаю, я усміхнувся, наче бовдур (скажіть мені, що іще я міг зробити), і тоді вона простягнула до мене руку. Її намір був таким недвозначним, що я стис її долоню у своїх.

— Сядьте там, — прошепотіла вона.

Луїс Марія підсунув до ліжка крісло, і я сів.

Тож судіть самі, чи був хто колись у дивнішій і дурнуватішій ситуації.

По-перше, я, як герой, у своїй руці тримаю руку, яка палає від лихоманки і цілком оманного кохання. По інший бік стоїть лікар. У ногах ліжка сидить Луїс Марія. В головах, опершись на спинку ліжка, стоять мати і сестра. І всі безмовно дивляться на мене і хвору, насупивши брови.

Що я мав робити? Що казати? Задумайтеся над цим бодай на мить. Зі свого боку, хвора іноді відривала очі від моїх очей і в сильній тривозі обводила поглядом одне за одним обличчя присутніх, не впізнаючи їх, аби потім її довірливий і сповнений щастям погляд знову падав на мене. Скільки часу ми так провели, я не знаю. Можливо, півгодини, може, значно довше. Якоїсь миті я спробував забрати свою руку, але хвора дужче стиснула її своєю.

— Ще ні… — прошепотіла вона, намагаючись зручніше вмостити голову.

Усі кинулись їй допомагати, розправили простирадла, поміняли лід у пузирі, і очі знову втупились у мене в незмінному блаженстві. Та час від часу вони відривались від мене, аби неспокійно перебігтися незнайомими обличчями. Двічі чи тричі я глянув на лікаря, але той опустив повіки, показуючи, аби я чекав; як виявилося, він мав рацію, бо хвора раптом заплющила очі і провалилась у сон.

Ми всі вийшли, окрім сестри, яка зайняла моє місце в кріслі. Нелегко було щось сказати, принаймні мені. Урешті мати звернулася до мене із сумною і сухою усмішкою:

— Як усе це жахливо, чи не так? Як жаль!

Жахливо, жахливо! Не хвороба, а ситуація, що склалася, здавалась їм жахливою. Було видно, що всі в тому домі будуть зі мною дуже люб’язними. Спочатку братик, потім мати… Аєстарайн, який на хвильку нас покинув, вийшов дуже задоволений станом хворої, яка спочивала в раніше незнаному спокої. Мати глянула вбік, а я подивився на лікаря. Звісно, я міг іти геть, тож попрощався.

Спав я погано, бачив сни, які не мають нічого спільного з моїм звичним життям. І причина цього — родина Фунесів, із Луїсом Марією, матір’ю, сестрами і далекими родичами. Бо якщо прояснити ситуацію, то вона зводиться до наступного: є дев’ятнадцятирічна дівчина, без жодного сумніву, дуже вродлива, яка заледве зі мною знайома і якій я глибоко і абсолютно байдужий. Це те, що стосується Марії Ельвіри. З іншого боку, є молодик — інженер, як бажаєте, — якому та дівчина й не в голові була. Усе це резонно, зрозуміло й нормально.

Проте тут молода красуня підхоплює менінгіт чи щось таке і в маячні лихоманки, виключно у маячні, палає коханням. До кузена, брата її друзів, світського молодика, якого вона добре знає? Ба ні, до мене.

Хіба це не ідіотизм? Тож я доходжу рішення, з якими ознайомлю першого ж із того благословенного дому, хто переступить мій поріг.

Так, усе ясно! Як я і сподівався. Ополудні до мене зайшов Аєстарайн. Я не міг не запитати його про хвору та її менінгіт.

— Менінгіт? — сказав він мені. — Тільки Господь знає, що це. Спочатку здавалося, що це менінгіт, учора ввечері також. Нині ми вже губимося в гадках про те, що це може бути.

— Але зрештою, — заперечив я, — захворювання головного мозку завжди…

— І кісткового, ясна річ… Із бозна-якими ще ураженнями… Ви щось тямите в медицині?

— Дуже туманно…

— Що ж, у неї перемінна пропасниця, яка не знати звідки береться… То був прямий шлях до смерті… Тепер настають періоди ремісії, тьху-тьху-тьху, точні, як годинник…

— Але марення, — наполягав я, — буває завжди?

— Гадаю, що так! Там усього потроху. До речі, нині ввечері ми на вас чекаємо.

Тепер настала моя черга піднести пілюлю. Я сказав йому, що моє єство минулого вечора вже виконало свою зцілювальну роль і я вже не збираюся приходити.

Аєстарайн пильно на мене подивився:

— Чому? Що сталося?

— Нічого. От тільки я не думаю, що справді там потрібен… Скажіть, ви хоч уявляєте, що це таке: перебувати у принизливо дурній ситуації?

— Ідеться не про це…

— Так, саме про це, про те, аби виконувати ідіотську роль… Дивно, що ви цього не розумієте!

— Чудово розумію… Не ображайтесь, але мені здається, що у вас говорить самолюбство.

— Чудово! — розлютився я. — Самолюбство! І вам не спадає на гадку щось інше! На вашу думку, йдеться про самолюбство, коли цілу ніч сидиш, як ідіот, і тебе тримають за руку в присутності всієї насупленої родини! Якщо ви думаєте, що це питання тільки самолюбства, то залагодьте цю справу між собою. Я і без того маю що робити.

Здається, Аєстарайн зрозумів, що у сказаному мною є частка правди, бо більше не наполягав, і до його відходу ми до цієї теми не верталися.

Із цим усе добре. Та не так добре те, що десять хвилин тому я отримав від лікаря таку записку:

Хвильку тому я сказав, що той лист — це нічого доброго. І це правда, бо з цього ранку я тільки його й чекав…

Сім вечорів поспіль — від одинадцятої вечора до першої ночі, коли лихоманка спадала і марення послаблювалось, — я був біля Марії Ельвіри Фунес, так близько, як можуть бути тільки двоє закоханих. Іноді вона простягала мені руку, як у першу ніч, а часом, дивлячись на мене, вимовляла по складах моє ім’я. Тож я точно знаю, що в такому стані вона мене щиро кохає, але знаю і те, що в моменти прояснення її ніяк не обходить моє існування, ні нинішнє, ні майбутнє. Це створює особливий психологічний випадок, з якого письменник міг би взяти якусь користь. Що стосується мене, то я можу лишень сказати, що це двояке сентиментальне життя сильно діткнуло моє серце. Річ у тім, що в Марії Ельвіри, якщо я цього ще не казав, найчудесніші на світі очі. Ясна річ, що в перший вечір я бачив у її погляді лише відбиток своєї нісенітності в ролі нешкідливого засобу. Наступного вечора я вже менше відчував, що насправді мало чим можу допомогти. Третього разу я без жодних зусиль відчував ту радість, яку раніше вдавав, і відтоді живу і сню тим коханням, в якому гарячка поєднує наші серця.

Чим тут зарадити? Я добре знаю, що все це минуще, що за дня вона не знає, хто я, і що я сам, можливо, не кохатиму її, коли побачу на ногах. Та за любовні сни, навіть якщо вони тривають дві години і при сорокаградусній температурі, розплачуєшся вдень, і я дуже боюся, що якщо є на світі людина, яку я ладен полюбити при світлі дня, вона не буде моїм химерним нічним коханням… Бо я кохаю тінь і з тривогою думаю про той день, коли Аєстарайн вважатиме, що його пацієнтці вже нічого не загрожує, і більше мене не потребуватиме.

Цю жорстокість з усім своїм співчуттям можуть оцінити люблячі чоловіки, закохані вони в тінь чи ні.

Аєстарайн щойно пішов. Він сказав, що хворій ліпше і що або він помиляється, або найближчими днями я буду вільний від необхідності перебувати при Марії Ельвірі.

— Так, друже, — каже він, — вільний від глупих нічних чувань, породжених хворим мозком амурів і насуплених брів… Пам’ятаєте?

Моє обличчя, мабуть, не світиться особливою радістю, бо лукавий ескулап зі сміхом додає:

— Ми вас винагородимо… Ці два тижні Фунеси прожили в підвішеному стані, тож не дивно, що багато про що забули, особливо про те, що стосується вас… Ми в них нині вечеряємо. Скажу між іншим: без вашої благословенної особи й уже згадуваного кохання, не знаю, як би все скінчилося… Що скажете?

— Скажу, — відповів я йому, — що мені кортить відмовитися від честі бути допущеним до столу Фунесів…

Аєстарайн розсміявся.

— Не дурійте! Кажу ж вам: вони не знали, на якому світі перебувають…

— А як же опій і морфій, заспокійливе для мадемуазель? Коли я був їм потрібен, вони про мене не забували, еге ж?

Він зробився серйозний і уважно на мене подивився.

— Знаєте, що я думаю, друже?

— Кажіть.

— Що ви найщасливіший на Землі чоловік.

— Я — найщасливіший?

— Або найвезучіший. Тепер розумієте? — він не зводив із мене погляду.

«Гм! — сказав я собі. — Або я ідіот, що найімовірніше, або цей ескулап заслуговує на те, аби я обійняв його так, щоби в його кишені роздушився термометр. Цей лукавий тип знає більше, ніж здається, і можливо, можливо… Та я знову поводжуся, як ідіот, і це вже напевно».

— Щасливий? — повторив я утім. — Через навісне кохання, яке ви вигадали разом із тим менінгітом?

Аєстарайн знову пильно на мене глянув, та цього разу, як мені здалося, я помітив у його очах легкий відбиток гіркоти.

— І на додачу до всього, заплішений дурень… — пробурмотів він, тягнучи мене за руку.

Дорогою ми пішли в «Агілу» випити вермуту — він детально пояснив мені три речі.

По-перше, моя присутність біля хворої була цілком необхідною з огляду на її марення в стані сильного збудження і депресії. По-друге, Фунеси саме так це і сприйняли — попри те, яким дивним, надуманим і неподобним могло все це здатися, розуміючи, ясна річ, усю несправжність того кохання. По-третє, Фунеси попросту поклалися на мою освіченість, на те, що я цілком усвідомлюю те, який терапевтичний ефект мала моя присутність біля хворої, а хворої біля мене.

— Особливо останнє, еге ж? — докинув я коментар. — Уся ця балачка має на меті одне: аби мені навіть на думку не спало, що Марія Ельвіра відчуває до мене справжню прихильність. Чи не так?

— Звісно! — здвигнув плечима лікар. — Поставте себе на їхнє місце…

Він має рацію, цей простак. Бо одна лише ймовірність того, що вона…

Учора я вечеряв у Фунесів. То не була дуже весела трапеза, хоча Луїс Марія був дуже привітний зі мною. Хотів би я сказати те саме про матір, та попри всі зусилля цієї дами зробити вечерю приємною для мене, очевидно, що вона бачить у мені лише зайду, якого її донька в певні години воліє перед усіма на світі. Вона ревнує, і ми не маємо її за це засуджувати. Крім того, вони з донькою змінювали одна одну біля хворої. Для тої день минув добре, так добре, що того вечора вперше за два тижні в неї не було сильного жару; і хоча я залишився до першої ночі на прохання Аєстарайна, мусив вертатися додому, ні на хвильку не побачившись із нею. Ви розумієте? Не бачити її цілий день! Ох! Якби Божою милістю сьогодні вночі жар у неї піднявся до сорока, вісімдесяти, сто двадцяти градусів…

І ось воно! Лише один рядок від благословенного Аєстарайна:

Усього цього достатньо, щоб розсудливу людину звести з розуму. Слухайте далі: коли вчора ввечері я прийшов туди, Марія Ельвіра простягнула мені руку, як першого разу. Притиснувшись лівою щокою до подушки, вона не зводила з мене очей. Не знаю, що мені казали її очі, можливо, у безконечному блаженстві вони мені вручали все її життя й усю її душу. Її уста щось промовили, і я мусив нахилитись, аби почути:

— Я щаслива, — усміхнулася вона.

За мить її очі знову мене покликали, і я знову нахилився:

— А потім… — ледве прошепотіла вона, повільно заплющуючи очі. Гадаю, думки раптом покинули її. Та її очі знову залило світло, вони світилися безрозсудним світлом щастя. І цього разу я добре розчув, ясно сприйняв слухом наступне запитання: — А коли я одужаю і вже не маритиму… Ти мене однаково любитимеш?

Божевілля опанувало моїм серцем! Потім! Коли я вже не маритиму! Чи ми всі збожеволіли в цьому домі, чи це зовнішнє відлуння моєї безнастанної тривоги через оце «потім»? Хіба можливо, аби вона це сказала? То був менінгіт чи ні? Марення чи ні? Отже, моя Марія Ельвіра…

Не знаю, що я відповів; припускаю, щось, що могло скандалізувати всю рідню, якби вони мене почули. Та я ледве щось прошепотів, щось ледве прошепотіла вона, усміхаючись… І заснула.

Коли я вернувся додому, голова мені ходила обертом від дикого бажання стрибати й верещати від щастя. Хто з нас може присягнути, що ніколи не відчував подібного? Бо задля ясності справу треба викласти так: хвора, яка страждає на маячення, через якесь психічне відхилення, кохає Х винятково в стані марення. З іншого боку, сам Х, який собі на лихо не годен зосередитися виключно на своїй медикаментозній ролі. І от хвора, зі своїм менінгітом і непритомністю (а її непритомність є безперечною), шепоче нашому приятелю:

— А коли я вже не маритиму… Ти мене однаково любитимеш?

Це те, що я називаю частковим божевіллям, явним і незаперечним. Учора ввечері, коли я вертався додому, мені на мить здалося, що я знайшов розгадку: Марії Ельвірі в її гарячковому стані наснилося, що вона прокинулась. Кому не доводилося бачити вві сні, що він бачить сон? Ясна річ, це найпростіше пояснення.

Та коли на паравані цього оманного кохання двійко бездонних очей, сповнених щастям, які самі тонуть у непідробній любові; коли бачиш, як ці очі в цілковитій відчуженості перебігають знайомими обличчями, аби впасти в екстатичне щастя, побачивши одне, попри марення і тисячі марень, як це, маєш право всю ніч мріяти про те кохання чи — будьмо відвертішими — про Марію Ельвіру Фунес.

Мрії, мрії і знову мрії! Минули два місяці, а мені іноді здається, що я досі марю. Заради Бога, хіба не мені простягнула вона по лікоть оголену руку, коли через лихоманку любі лиця домашніх здавались їй ворожими? Хіба не мої очі в безмірні хвилини вічності умиротворили погляд Марії Ельвіри, запаморочений коханням до мене?

Так, то був я. Та все скінчилося, минуло, завершилось, померло, стало ефемерним, ніби його ніколи й не було. Проте…

Я знову побачив її через три тижні. Вона була вже дужа, і мене запросили на вечерю. Спочатку був явний натяк на сентиментальну маячню хворої, зроблений з властивим цьому домові великим тактом, до якого я долучився, як міг, бо всі ці три тижні, що минули, найбільше переймався думками про стриманість, яку мушу продемонструвати при цій першій зустрічі.

Однак усе пішло гладенько.

— А ви, — запитала мене мати з усмішкою, — відпочили від усіх тих клопотів, яких ми вам завдали?

— Пусте! Я навіть, — додав я зі сміхом, — ладен зазнати їх знову…

Марія Ельвіра й собі усміхнулась.

— Ви, може, й ладні, але я ні, запевняю вас!

Мати глянула на неї із журбою:

— Бідна моя донечко! Лишень подумаю про це бозна-що, яке з тобою приключилося… — Вона з удячністю повернулася до мене. — Ви тепер для нас, можна сказати, член родини, і запевняю вас, що Луїс Марія вас дуже цінує.

Той поклав мені руку на плече і запропонував цигарки.

— Куріть, куріть і не слухайте її.

— Але, сину! — дорікнула йому мати напівсерйозно. — Тебе послухати, то можна подумати, що ми піддурюємо Дурана!

— Ні, мамо, ти говориш прекрасні речі, але Дуран мене розуміє.

Я розумів, що Луїс Марія хоче спинити більш-менш заяложені люб’язності; але аж ніяк не був йому за це вдячний.

Між тим, коли я міг робити це, не привертаючи уваги, то спрямовував погляд на Марію Ельвіру. Нарешті! Вона переді мною, дужа, цілком здорова. Я нетерпляче чекав і боявся цієї миті. Я кохав тінь, іще ліпше сказати — двійко очей і тридцять сантиметрів руки, бо все решта було великою білою плямою. З тієї сутіні, немов із замкненого кокона, постала ота чудова свіжа постать, байдужа і весела, яка мене не впізнавала. Вона дивилася на мене, як дивляться на друга дому, на якому треба на мить спиняти погляд, коли він щось розповідає чи говорить якусь дотепну фразу. Але нічого більше. Ані найменшого натяку на те, що було, вона навіть не прикидається, що не дивиться на мене, на що я розраховував, як на останній козир у своїй грі. Я був якимсь типом, навіть не типом, а кимось, цілком їй незнайомим. А тепер подумайте, як весело було мені згадувати, коли я на неї дивився, як однієї ночі ці самі, нині грайливі, очі, коли вони були за п’ятнадцять сантиметрів від моїх, сказали мені:

— А коли я одужаю… Ти мене однаково любитимеш?

Для чого шукати проблиски, мандрівні вогні померлого щастя, надійно замкненого в шкатулці запаленого мозку! Забути її… При всьому моєму бажанні, саме цього я не міг зробити. Пізніше, в холі, я знайшов привід, аби відійти вбік з Луїсом Марією, щоби він опинився помежи мною і Марією Ельвірою. Тож я міг безкарно дивитися на неї, бо було цілком природно, що мій погляд сягає далі мого співрозмовника. Неймовірно, як її постать, від волосся на голові до обцасів її черевичків, лопотіння її спідниці об лаковану шкіру, коли вона перетинала хол, ідучи в глибину дому, тягнули за собою мою душу, наче то був аркуш паперу.

Вона обернулася, засміялась, із нещирою усмішкою пройшла мимо, ледь мене зачепивши, бо я стояв їй на шляху, а я, мов ідіот, знай, мріяв, що вона раптом спиниться біля мене і, притиснувши вже не одну, а дві долоні до моїх скронь, промовить:

— Ну от, а тепер, коли ти побачив мене на ногах, ти однаково мене любиш?

Якраз! Цілком убитий, я попрощався, на мить стиснувши її холодну, люб’язну і прудку руку.

Утім одне є цілком певним: Марія Ельвіра може не пам’ятати, що вона відчувала в ті дні, коли її мучила лихоманка, я це визнаю. Проте з подальших розповідей їй добре відомо, що сталось. Отже, є цілком неможливим те, щоб моя особа не становила для неї жодного інтересу. Про мої чари (прости, Господи!) нехай думає, що хоче. Проте не мати інтересу до чоловіка, яким вона марила двадцять ночей поспіль, — оце вже ні. Тому її цілковита байдужість до мене не є раціональною. Які переваги, яку примарну ймовірність щастя може мені дати констатація цього? Як я бачу: жодної. Марія Ельвіра в такий спосіб запобігає моїм можливим претензіям на це, ото й усе.

У цьому вона не має рації. Те, що я нею безнадійно захоплений, — це так. Проте що вимагатиму сплати по любовному векселю, підписаному на сукні менінгіту, — оце вже ні.

Дев’ята ранку. Це не надто пристойна пора, аби лягати спати, але вже як є. Із балу в Родріґеса Пеньї — в Палермо. Потім — у бар. І всюди — абсолютно сам. А зараз — у ліжко.

Та доки прийде сон, я збираюсь прикінчити пачку цигарок. А все тому, що вчора ввечері я танцював із Марією Ельвірою. А після танцю в нас відбулася така розмова:

— Оці цяточки в зіницях, — сказала вона, коли ми сиділи одне навпроти одного при банкетному столі, — і досі не минули. Не знаю, що це таке… Раніше, до хвороби, їх не було.

Саме на цю деталь щойно звернула увагу наша сусідка по столу. Через яку її очі стали ще осяйнішими. Тільки-но я став відповідати, як усвідомив свій промах, та було вже пізно.

— Так, — сказав я, розглядаючи її очі. — Пригадую, що раніше їх у вас не було…

І відвів погляд убік. Та Марія Ельвіра розсміялася:

— Та звісно, ви мусите це знати ліпше за всіх.

Ох, я відчув, як з моєї душі звалився величезний тягар! Нарешті про це можна було говорити!

— Гадаю, що так, — відказав я. — Чи ліпше за всіх, не певен… Хоча так, у той момент, про який ідеться, таки найліпше! — Я знову замовк; мій голос робився дедалі глухішим.

— О так, — усміхнулася Марія Ельвіра. І вже серйозна, перевела свій погляд на пари, які проходили повз нас…

Проминула якась хвиля, коли вона, здавалося, цілком забула, про що ми говорили, мене ж охопила чорна журба. Однак, не звертаючи на мене свого погляду, наче її цікавили тільки обличчя, які мелькали повз нас, за мить Марія Ельвіра додала:

— Коли ви, здається, були моїм коханим.

— Чудово сказано, — мовив я їй. — Здається, вашим коханим.

Тоді вона глянула на мене.

— Ні…

І замовкла.

— Що — ні? Договорюйте.

— Для чого? Це дурниця.

— Байдуже, договорюйте.

Вона розсміялася.

— Для чого? Зрештою… Ви ж не думаєте, що це не здавалося?

— Це необґрунтований випад, — відказав я їй. — Я перший пересвідчився в істинності цього, коли був вашим коханим… здається.

— Знову за своє! — пробурмотіла вона.

І після цього насмішкуватого «знову за своє» демон шаленства штовхнув мене спитати в неї те, чого я ніколи запитувати не мав би:

— Послухайте, Маріє Ельвіро, — схилився я до неї. — Ви нічого, зовсім нічого не пам’ятаєте про ту безглузду історію, чи не так?

Вона дуже серйозно подивилася на мене, навіть зарозуміло, якщо хочете, та водночас уважно, як ми дивимося тоді, коли ладні слухати те, що попри все не є нам неприємним.

— Яку історію? — мовила вона.

— Ту іншу, коли я жив поруч із вами, — сказав я цілком відверто.

— Нічого… зовсім нічого.

— Подивімось; погляньте на мене на мить….

— Не буду я на вас дивитися!.. — кинула вона мені зі сміхом.

— Не в тому річ… Ви надто багато дивилися на мене раніше, щоб я не знав… Я хотів сказати вам таке: ви не пам’ятаєте, як сказали мені дещо… два чи три слова, не більше… останньої ночі, коли вас лихоманило?

Марія Ельвіра надовго насупилася, а потім високо звела брови. Уважно подивилася на мене і похитала головою:

— Ні, не пам’ятаю…

— Он як! — я змовк.

Минула якась хвиля. Краєм ока я бачив, що вона й досі на мене дивиться.

— Що? — прошепотіла вона.

— Що «що»? — повторив я.

— Що я вам сказала?

— Я також уже не пам’ятаю…

— Пам’ятаєте… Що я вам сказала?

— Не знаю, запевняю вас…

— Знаєте! Що я вам сказала?

— Дивіться! — я знову нахилився до неї. — Якщо ви зовсім нічого не пам’ятаєте, позаяк усе це було гарячковою галюцинацією, то що може для вас значити те, що ви мені сказали чи не сказали під час марення?

То був серйозний удар. Проте Марія Ельвіра навіть не думала його парирувати, вона ще якусь мить дивилася на мене, а потім, коротко здвигнувши плечима, відвела погляд.

— Ходімо, — сказала вона раптом. — Я хочу станцювати цей вальс.

— Це правильно, — я підвівся. — Сон про вальс, який ми танцювали, аж ніяк не веселий.

Вона не відповіла. Поки ми йшли до зали, вона, здавалося, шукала очима когось зі своїх звичних партнерів для вальсу.

— Що це за неприємний для вас сон про вальс? — раптом спитала вона, знай обводячи залу поглядом.

— Вальс марення… Він немає нічого спільного із цим, — я і собі здвигнув плечима.

Я думав, що того вечора ми більше не розмовлятимемо. Та хоча Марія Ельвіра не обізвалася жодним словом, вона, здається, так і не знайшла того ідеального партнера, якого шукала. Тож зупинившись, сказала мені з робленою усмішкою, неминучою робленою усмішкою, якою була позначена вся ця історія:

— У такому разі, якщо хочете, станцюйте цей вальс зі своєю коханою…

— …як здається. Більше не скажу ані слова, — відказав я, кладучи руку їй на талію.

Минув місяць. Лишень подумати: її мати, Анхеліка, і Луїс Марія тепер сповнені для мене таємничої загадки! Мати, звісно, є людиною, до якої Марія Ельвіра звертається на ти і ніжно її цілує. Сестра бачить, як вона роздягається. Луїс Марія може погладити її по підборіддю, коли входить, а вона сидить до нього спиною. Троє, як видно, щасливих людей, нездатних оцінити блаженство, в якому вони живуть.

Щодо мене, то я не випускаю з уст цигарок, як той, хто обриває пелюстки ромашки: любить, не любить?

Після балу в домі Пеньї я бачився з нею не раз, ясна річ, у них у домі, щосереди. У неї те саме коло друзів, вона підтримує всіх своїм сміхом і чарівно фліртує, коли їй це пропонують. Проте завжди знаходить спосіб не випускати мене з очей. Це тоді, коли вона з іншими. Та коли вона зі мною, то не відводить погляду від них.

Є в цьому щось раціональне? Ні, нема. І тому в мене вже місяць страшний ларингіт, бо я обкурив собі горло.

Однак учора ввечері в нас була хвилька перемир’я. То була середа. Я розмовляв з Аєстарайном, і швидкий погляд Марії Ельвіри, кинутий на нас поверх плечей фліртуючої четвірки, яка її оточувала, повернув нашу розмову на її чудову персону. Ми поговорили про неї і побіжно — про ту стару історію. За якусь хвильку Марія Ельвіра спинилася перед нами.

— Про що ви розмовляєте?

— Багато про що; передусім про вас, — відповів лікар.

— Так я і думала… — вона, підтягнувши до себе римське кріселко, сіла, схрестивши ноги і підперши голову рукою. — Продовжуйте, я слухаю.

— Я розповідав Дурану, — сказав Аєстарайн, — що те, що сталося з вами під час хвороби, хоча й нечасто, але трапляється. Один англійський автор, не пам’ятаю, котрий, згадує один такий випадок. Щоправда, щасливіший за ваш.

— Щасливіший? А це чому ж?

— Бо в ньому немає лихоманки, і обоє любляться у снах. Натомість у вашому випадку кохали ви одна…

Я вже казав, що ставлення Аєстарайна до мене завжди здавалося мені трохи лукавим? Якщо не казав, то в ту мить мав сильне бажання змусити його це відчути — і не лише поглядом. Однак він, мабуть, почасти вловив у моїх очах це прагнення, бо зі сміхом підвівся:

— Лишаю вас, щоб ви помирилися.

— От зараза! — пробурмотів я, коли він відійшов.

— Чому? Що він вам робив?

— Скажіть мені, Маріє Ельвіро, — вигукнув я. — Він до вас колись залицявся?

— Хто? Аєстарайн?

— Так, він.

Спочатку вона дивилася на мене з ваганням. Та потім, дивлячись мені прямо у вічі, серйозно сказала:

— Так.

— Що ж, так я і думав… Бодай цьому пощастило… — прошепотів я, уже цілком понурий.

— Чому? — запитала вона.

Я не відповів, лиш різко здвигнув плечима і відвів погляд. Вона простежила за ним. Минула якась хвиля.

— Чому? — наполягала вона з тією настирливою і розсіяною впертістю жінок, коли вони починають почуватися з чоловіком цілком невимушено. Тепер вона стояла, і ще стоятиме кілька наступних митей, обпершись коліном на кріселко. Покусуючи якийсь папірчик, що невідомо звідки взявся, вона дивилася на мене, ледь помітно то піднімаючи, то опускаючи брови.

— Чому? — врешті відказав я. — Тому що він принаймні мав щастя не сидіти, як дурна лялька, біля чийогось ліжка; він може говорити серйозно і не бачити, як то піднімають, то опускають брови, буцімто не розуміючи про що мова… Тепер вам ясно?

Марія Ельвіра кілька секунд замислено дивилася на мене, а потім заперечно похитала головою, і досі стискаючи губами папірчик.

— Хіба це не так? — наполягав я, однак серце моє шалено калатало.

— Ні, не так…

— Маріє Ельвіро! — покликала здаля Анхеліка. Усі знають, що голос сестер зазвичай лунає вкрай несвоєчасно. Та ще ніколи не був він таким недоречним, як цього разу, — наче обілляв зимною водою.

Марія Ельвіра кинула свій папірчик і забрала коліно з кріселка.

— Я піду, — сказала вона зі сміхом, який я вже чув, коли вона фліртувала.

— Ще одну хвилинку! — сказав я.

— Більше жодної! — відповіла вона, відходячи і заперечно помахавши рукою.

Що мені лишилося робити? Хіба що ковтнути вологий папірчик, припасти устами до ямки, яку лишило по собі її коліно, і розтрощити крісло об стіну. А потім самому розбитися об дзеркало — через те, що ідіот. Найбільше я страждав від люті на самого себе. Чоловіча інтуїція! Психологія досвідченого чоловіка! І перша ж кокетка, чиє коліно залишило тут свій відбиток, так зухвало з цього всього потішається!

Я більше не можу. Я люблю її шалено і не знаю (і це найпечальніше), любить вона мене насправді чи ні. І сни, занадто багато снів і такого іншого: ми йдемо попід руку через залу, вона вся в білому, а я — як чорний силует біля неї. У залі тільки старші люди, усі вони сидять і дивляться, як ми проходимо. Однак це бальна зала. І вони говорять про нас: мозкова гарячка та її тінь. Я прокинувся і знову поринув у сон: до цієї зали вчащали небіжчики, щоденні жертви якоїсь епідемії. Біле вбрання Марії Ельвіри було саваном, а я — тією самою тінню, що й раніше, але тепер замість голови в мене був термометр. Ми завжди були мозковою гарячкою та її тінню.

Що я можу зробити з такими снами? Я більше не можу. Поїду в Європу, Північну Америку, будь-куди, де зможу її забути.

Для чого мені залишатися? Аби все почалося знову, і я один палав пристрастю, мов блазень, або ми розходилися щораз, коли почуємося близькими? О, ні! Цьому буде кінець. Я добре не знаю, як на моїх кресленнях позначиться ця відсутність сентиментів (так, сентиментів!), але лишатися було би безглуздо і глупо — нема для чого і далі розважати Марію Ельвіру.

Я міг би написати тут дещо відмінне від того, що написав, але волію лишень розказати те, що сталося того останнього дня, коли я бачив Марію Ельвіру.

Через браваду, або кидаючи виклик самому собі, чи через скорботну надію самогубця, напередодні свого від’їзду я пішов попрощатися з Фунесами. Уже десять днів я носив у кишені квитки — от як я сумнівавсь у самому собі. Марія Ельвіра прихворіла: щось там із горлом чи мігрень, але побачити її було можна. Я пройшов до зали, аби з нею привітатися. І застав її за в’ялим гортанням нот. Побачивши мене, вона трохи здивувалися, однак встигла швидко подивитись у дзеркало. Обличчя її було понурим, уста блідими, під запалими очима синці. Та як завжди вона була для мене найгарнішою, особливо тепер, бо я її втрачав.

Я просто сказав, що їду геть і бажаю їй великого щастя.

Спочатку вона мене не зрозуміла.

— Їдете? І куди саме?

— У Північну Америку… Я щойно вам сказав це.

— Ох! — прошепотіла вона, і я побачив, як уста її затремтіли. Та відразу ж вона глянула занепокоєно: — Ви занедужали?

— Ну, це не зовсім так… Та почуваюся я зле.

— Ох! — знову прошепотіла вона. І широко розплющеними очима подивилася через вікно надвір, як той, хто тратить розум.

Опріч усього надворі падав дощ, і в залі було темнувато.

Вона обернулася до мене.

— Чому ви їдете? — спитала.

— Гм, — я усміхнувся. — Розповідати про це можна довго, безконечно довго… Одним словом, я їду.

Марія Ельвіра не зводила з мене очей, і їхній занепокоєний і уважний вираз зробився похмурий.

«Став крапку», — сказав я собі. І заквапився:

— Гаразд, Маріє Ельвіро…

Вона поволі подала мені свою холодну і вологу руку.

— Перед тим, як підете, — промовила, — не скажете мені, чому ви їдете?

Голос її упав. Серце моє шалено стукало, та перед очима, мов блискавка, промайнув той вечір, коли вона зі сміхом відійшла, даючи рукою знак: «З мене досить…». Що ж, з мене також! Годі!

— Я їду, — сказав я дуже чітко, — бо по саму зав’язку ситий болем, безглуздістю свого становища і соромом за самого себе! Тепер ви задоволені?

Я й досі тримав її руку у своїй. Вона її забрала, поволі повернулась, узяла ноти з пюпітра й поклала їх на рояль — усе це неквапливо і стримано, а потім знову глянула на мене із силуваною і жалібною усмішкою:

— А якби я… попросила вас не їхати?

— Та заради Бога! — вигукнув я. — Ви не розумієте, що цим мене вбиваєте! Досить з мене страждань, годі тикати мені в лице моїм нещастям! Що ми виграємо від цього, що виграєте ви? Ні, годі! А знаєте, — додав я, забігаючи вперед, — що ви сказали мені тієї останньої ночі своєї хвороби? Хочете, я вам скажу? Хочете?

Вона сиділа непорушно, впившись у мене очима.

— Так, скажіть…

— Гаразд! Ви сказали, і хай буде проклятою та ніч, коли я це почув, а ви чітко промовили таке: а ко-ли я вже не ма-ри-ти-му, ти од-на-ко-во ме-не лю-би-ти-меш? Ви все ще марили, я це знаю… Та що мені тепер робити? Лишатися тут, біля вас, заживо стікаючи кров’ю через ваш характер, бо я вас кохаю, як ідіот? Це ж також ясно, еге ж? Ох, запевняю вас, це не життя! Не життя!

Убитий горем, я притисся чолом до скла, відчуваючи, що після всього, що сказав, моє життя назавжди обертається на порох.

Та треба було підвести риску, і я обернувся. Вона стояла біля мене, і в її очах — цього разу у спалаху щастя — я побачив, як сяє, схлипує, баламутиться блаженство, яке я вважав уже відмерлим.

— Маріє Ельвіро! — гадаю, крикнув я. — Моя кохана! Душа моя!

І вона, із тихими сльозами стихлої грози, переможена, упокорена, щаслива, нарешті зручно вмостила свою голову на моїх грудях.

І більше нічого. Хіба може бути щось простіше за все це? Цілком можливо, що я страждав, плакав і ревів від болю. Я мушу в це вірити, бо так про це написав. Проте як все це з біса далеко! І далеко тому — і це найкумедніше в нашій історії, — що вона тут, біля мене, підперши голову рукою, читає те, що я пишу. Добре видно, що їй не до шмиги немало моїх коментарів, але з поваги до літературного мистецтва, в яке ми так зухвало занурилися, вона, як добра дружина, скоряється. Щодо іншого, то вона, як і я, гадає, що загальне враження від оповіді, відтвореної поетапно, є доволі точним відображенням того, що сталося, що ми відчули й пережили. А це доволі незле для твору, який написав інженер.

У цю мить Марія Ельвіра мене перебиває, щоби сказати, що останній написаний рядок є неправдою: моя оповідь є не просто непоганою, вона добра, дуже добра. І як неспростовний аргумент вона обвиває мою шию руками й дивиться на мене зблизька, наші очі розділяє заледве п’ять сантиметрів.

— Це ж правда? — шепоче чи, радше, воркоче вона.

— Можна написати «воркоче»? — запитую я її.

— Можна, і це також! — вона мене цілує.

Що іще тут можна додати?