Оповіді про кохання, божевілля та смерть

Яґваї[3]

Ну так, вона могла бути тільки там. Яґваї обнюхав камінь — солідну брилу залізної руди — і обережно оббіг довкола нього. Під полуденним сонцем Місьйонес повітря вібрувало над чорною скелею, то було явище, яке не принаджувало фокстер’єра. А тут, унизу, навпаки — була ящірка. Пес знову оббіг довкола, пофиркав у щілину і — честь і хвала його породі! — трохи пошкрябав розпечену кам’яну брилу. Після чого неквапно пішов назад, що не заважало йому раз у раз нюшити обабіч стежки.

Він зайшов у їдальню і розлігся поміж креденсом і стіною, то було прохолодне укриття, яке він вважав своїм, попри те, що всі домочадці думали інакше. Проте темний закуток, чудовий, коли низький атмосферний тиск супроводжується відсутністю вітру, робився нестерпним в ті дні, коли дув північний вітер. То було нове знання фокстер’єра, в якому досі боролася спадковість краю з м’яким кліматом — Буенос-Айреса, батьківщини його предків і його самого, — де все якраз навпаки. Тому він вискочив надвір і всівся під апельсиновим деревом, на самому палючому вітрі, однак дихалося тут незмірно легше. А позаяк собаки пітніють дуже мало, Яґваї, як належиться, цінував той вітер, який висушував його висолоплений танцюючий язик.

Стовпчик термометра в ту мить сягав сорока градусів. Проте чистопородні фокстер’єри особливо облудні, коли йдеться про обіцянку сидіти спокійно. Під тим палючим полуденним сонцем на вулканічному плато, що його червоний пісок робив іще гарячішим, були ящірки.

Стуливши пащу, Яґваї перебрався через дротяну огорожу і подався на лови. Від вересня він не мав іншого заняття в люту полуденну спеку. Цього разу він вислідив чотири ящірки із тих небагатьох, які ще лишалися; трьох він вполював, одну упустив і відтак пішов собі купатися.

За сто метрів від дому, біля основи плато, де починалася бананова плантація, був кам’яний колодязь оригінального утвору і форми, позаяк почав його висікати у скелі при допомозі динаміту професіонал, а завершив киркою любитель. Насправді глибина його сягала заледве двох метрів, з одного боку тягнувся довгий, схожий на хвилелом, уступ. Його джерело, хоча і неглибоке, витримувало двомісячні засухи, а це в Місьйонес варте похвали.

Там і купався фокстер’єр: спочатку вмочав язик, потім — живіт, сідаючи у воду, і врешті пускався уплав. Потім вертався додому, якщо тільки по дорозі йому не траплявся якийсь слід. При заході сонця він вертався до колодязя; тому блохи йому майже не докучали — і він доволі легко переносив тропічну спеку, до якої його порода не була пристосована.

Бойовий інстинкт фокстер’єра закономірно проявився супроти сухого листя; потім перейшов на метеликів і свою тінь і врешті зосередився на ящірках. Навіть у листопаді, коли він став пострахом усіх пацюків у домі, його найбільшим захопленням були ящірки. Наймити, які приходили під час сієсти, завжди захоплювалися завзяттям пса, який під палючим сонцем фуркав у нори; хоча далі цього їхнє захоплення не йшло.

— Цей, — сказав якось один із них, кивнувши головою на пса, — годиться тільки для дробу…

Це почув господар Яґваї:

— Може, і так, — відказав він, — але жоден із ваших славних псів не спроможний на те, що робить цей пес.

Чоловіки усміхнулися, нічого не відповівши.

Утім Купер добре знав лісових псів і їхнє чудове вміння йти по сліду звіра, якого його фокстер’єр не мав. Навчити його? Можливо; та він не мав як це зробити.

Саме того вечора наймит поскаржився Куперу на оленів, які прикінчували квасолю. Він попросив рушницю, бо попри те, що мав доброго пса, йому вдавалося тільки іноді огріти їх палицею…

Купер позичив рушницю і навіть зголосився піти цієї ночі на ділянку.

— Місяць не світить, — заперечив наймит.

— Це байдуже. Відв’яжіть свого пса, і побачимо, чи мій за ним піде.

Тієї ночі вони пішли в посадку. Наймит спустив свого пса, і той одразу кинувся в морок лісу на пошуки сліду.

Побачивши, що його товариш побіг, Яґваї безуспішно спробував продертися крізь зарості агави. Нарешті йому це вдалося, і він побіг по сліду іншого пса. Та щодві хвилини повертався, дуже задоволений тією нічною вилазкою. Адже на десять метрів довкіл не лишилося жодної нори, яку він не обнюхав би.

Проте йти по сліду звіра в лісі, у чвалі, що може тривати від світанку аж до третьої по обіді, — це ні. Наймитів пес десь далеко взяв слід, та відразу ж його згубив. Через годину він вернувся до свого господаря, і всі разом вони вернулися додому.

Це випробування, хоча й не завершене, розчарувало Купера. Згодом він про це забув, a фокстер’єр продовжував ловити пацюків, великих і дрібних ящірок, а також лисиць в їхніх норах.

А тим часом дні минали за днями, сліпучі, задушливі, з невідступним північним вітром, який гнув додолу никлу, в’ялу зелень під палючим полуденним небом. Стовпчик термометра утримувався на рівні тридцяти п’яти і сорока градусів, і не було бодай найменшої надії на дощ. Чотири дні було хмарно, стояло задушливе безвітря і спека посилилася ще дужче. І коли зрештою було втрачено надію на те, що південь поверне у водяних потоках увесь той палючий вітер, який він увесь місяць діставав із півночі, люди змирилися зі згубною посухою.

Відтоді фокстер’єр так і жив собі, сидячи під апельсиновим деревом, бо коли спека виходить за певні розумні межі, собакам тяжко дихати лежачи. Висолопивши язика і прикривши повіки, він спостерігав за все стрімкішою загибеллю всього, що розпустилося весною. Город загинув дуже швидко. Кукурудзяне поле з ясно-зеленого зробилося жовтувато-білим, і наприкінці листопада від нього лишилися тільки понівечені цурпалки над спустошеною чорною ріллею. Героїчно опиралася лише маніока.

Колодязь фокстер’єра з дня на день мілів, бо джерело його пересохло, і його зеленувата вода тепер була такою гарячою, що Яґваї ходив до нього тільки зранку, хоча і знаходив там сліди тхорів, золотистих зайців і морських свинок, яких посуха гнала з лісу до колодязя.

Вертаючись після купання, пес знову сідав і дивився, як потроху здіймається вітер, а стовпчик термометра, який у світанковій прохолоді показував п’ятнадцять градусів, о другій пополудні піднімається до сорока одного. Через сухість повітря фокстер’єр мусив пити щопівгодини, і тоді йому доводилося змагатися з конаючими від спраги осами і бджолами, які роїлися над коновками. Кури, звісивши до землі крила, ледве дихали, облігшись у потрійній тіні від бананів, альтанки й укритої червоними квітами ліани, не насмілюючись і кроку ступити на розжарений пісок, під сонце, яке миттєво вбивало рудих мурах.

Навкруги, поки сягав погляд фокстер’єра, брили залізної руди, вулканічний щебінь і сам ліс танцювали, хитаючись від спеки. На заході, на дні лісистої долини, утоплена в улоговині поміж двома гірськими хребтами, знемагала Парана, чекаючи, що її мертві о цій порі цинкові води з настанням вечора оживуть. І тоді повітря, досі вкрите легкою поволокою, на обрії оповивала густа пара, через яку сонце, що западало над річкою, здавалося здавленим у досконалий кривавий круг. І коли вітер стихав повністю, у досі розжареному повітрі Яґваї тягся по плато крихітною білою плямкою, і непорушні силуети чорних пальм, які чітко проступали над усипаною рубінами річкою, надавали краєвидові відчуття розкішної і тінистої оази.

Минали схожі один на одного дні. Колодязь фокстер’єра пересох, і злигодні, які досі Яґваї оминали, відтоді й почалися.

Уже віддавна білого песика в Купера випрошував приятель, який жив у сельві і витратив намарно купу часу, полюючи на дичину. Для цього полювання він мав трьох чудових псів, однак тих тягло висліджувати носух, а це, крім втрати часу мисливцем, може стати також причиною лиха, бо носуха може перегризти горло псові, який не зумів її упіймати.

Фрагосо одного разу бачив, як фокстер’єр дав собі раду із тайрою, яку Яґваї заспокоїв навіки, і дійшов висновку, що песик з таким специфічним талантом кусати точно між крижами і загривком є неабияким псом, хай яким коротким був у нього хвіст. Тому він не раз упрошував Купера, аби той позичив йому Яґваї.

— Я його вам добре натаскаю, патроне, — казав він йому.

— Іще маємо час, — відповідав Купер.

Та в ці томливі дні — поява Фрагосо оживила спогад про прохання — Купер віддав йому свого пса, щоб той навчив його гонитви.

Яґваї, без сумніву, наганявся значно більше, ніж того бажав би сам Купер. Фрагосо жив на лівому березі Ябебірі й у жовтні посадив маніоку, яка ще не виросла, а ще півгектара кукурудзи та квасолі, які повністю знищила засуха. Останнє, хоча й було важливим для мисливця, Яґваї обходило дуже мало, зате цілком перевернуло його харчування.

Він, який, побачивши просту варену маніоку, виляв хвостом — аби не образити господаря, і обнюхував зусібіч тушковане з овочами м’ясо — аби не побити цілком глека з кухаркою, тепер дізнався, як це: не відривати тривожних очей від господаря, який обідає, аби потім вилизати миску, яку двоє-троє твоїх приятелів уже відполірували, і з нетерпінням чекати жменю недовареної кукурудзи, яку їм щодня давали.

Троє псів ночами виходили на полювання самохіть, цей прийом був частиною освітньої системи мисливця, але голод, який природно гнав тих у ліс шукати здобич, щоби поїсти, фокстер’єра приковував до ранчо, єдиного на світі місця, де він міг знайти їжу. Собаки, які не пожирають впольовану звірину, завжди будуть поганими ловцями; і якраз та порода, до якої належав Яґваї, від самого свого створення полює виключно заради спорту.

Фрагосо спробував натаскати фокстер’єра, та позаяк Яґваї завдавав більше шкоди, ніж користі вільним діям його трьох псів, він відіслав його на ранчо — до ліпших часів для цього навчання.

Тим часом тогорічна маніока починала закінчуватися; на землі валялись останні качани кукурудзи — пусті й без жодної зернини, і голод, тяжкий навіть для трьох собак, які з ним народилися, терзав утробу Яґваї.

У тому новому житті фокстер’єр напрочуд швидко набув приниженого, підлесливого та облудного вигляду, притаманного собакам у тім краю. Відтак він навчився ночами обкрадати сусідські городи, обережно просуваючись уперед на пружних і зігнутих ногах, поволі забираючись у зарості ковили при найменшому недружньому шелесті. Він навчився не гавкати, хай яку лють чи страх відчував, і по-особливому глухо гарчати, коли собача́ з якогось ранчо боронило його від грабунку. Він навчився залазити в курники, мордою відсувати покришки зі страв, тягнути в пащі бляшанку із жиром, аби безкарно спорожнити її серед стерні. Він пізнав смак змазаної салом нагайки, натертих жиром шкіряних гетрів, згорілої їжі в горщику, а іноді меду, що був зібраний і зберігався в бамбуковому цурпалку. Набув необхідної обачності, щоб схо́дити з дороги перехожого і стежити за ним поглядом, причаївшись у високій траві. Тож наприкінці січня від фокстер’єра із сяючим поглядом, вухами сторчма і зухвало задертим хвостом лишився тільки коростявий скелет з опущеними вухами і підібганим хвостом, який крадьки шастав дорогами.

Тим часом засуха тривала; ліс потрохи опустів, бо звірі зосереджувалися біля водних потоків, якими були великі ручаї; троє псів долали відстань, яка їх відділяла від звіриного водопою, із посереднім успіхом, бо до того своєю чергою часто навідувалися леопарди оцелоти, що відлякувало меншу дичину. Фрагосо, занепокоєний загибеллю своїх насаджень і новими сварками з господарем землі, не мав настрою для полювання, навіть через голод. Тож ситуація загрожувала стати критичною, коли одна випадкова обставина трохи підбадьорила жалюгідну собачу зграю.

Фрагосо мусив їхати у Сан-Ігнасіо, і четверо псів, яких він узяв із собою, вловили своїми роздутими ніздрями відчуття рослинної свіжості, доволі неясне, проте воно видавало наявність бодай якогось життя в тому пеклі посухи і спеки. Бо й справді, регіон Сан-Ігнасіо постраждав менше, і на деяких полях тут кукурудза, хоча і миршава, проте вистояла.

Того дня собаки не їли; та коли верталися, сапаючи за конем, у їхній пам’яті спливало те відчуття свіжості. І наступної ночі вони всі мовчки потрюхикали в напрямі Сан-Ігнасіо. На березі Ябебірі вони спинилися, зачувши воду й витягуючи тремтячі морди до протилежного берега. Тут вийшов щербатий місяць і залив усе жовтуватим світлом. Собаки обережно по каменях перебралися через річку, то стрибаючи, то пливучи, через переправу, де при нормальній воді глибина сягає трьох метрів.

Майже не обтрусившись, вони відновили свій безмовний і упертий біг до найближчого кукурудзяного поля. Там фокстер’єр побачив, як його товариші перегризають стебла і жадібно, до самого стержня, обгризають качани кукурудзи. Він зробив те саме, і цілу годину на чорному цвинтарі обгорілих дерев, що його траурне світло щербатого місяця робило ще примарнішим, поміж стебел сновигали туди-сюди пси, порикуючи один на одного.

Вони верталися ще тричі, аж доки останньої ночі їх насторожив якийсь тріск, що прозвучав занадто близько. Собаки не дуже про це шкодували, бо ця їхня пригода збіглася із переїздом Фрагосо в Сан-Ігнасіо.

Фрагосо нарешті зумів перебратися туди, углиб колонії. Ліс, перенизаний заростями такуапі[4], свідчив, що земля тут чудова. А велетенські купи бамбукових стебел, повержені на землю мачете, були запорукою чудових ділянок.

Коли Фрагосо тут оселився, такуапі починав сохнути. Він швидко розчистив і випалив чверть гектара, вірячи у чудо, що піде дощ. Погода і справді зіпсувалася, біле небо зробилося свинцевим і в найспекотніші години на горизонті виднілася легка кайма купчастих хмар. Термометр не опускався нижче тридцяти дев’яти, дув сильний північний вітер, що врешті принесло дванадцять міліметрів опадів, якими дуже задоволений Фрагосо скористався, щоб посадити кукурудзу. Він побачив, як вона зійшла, як буйна прорість виросла до п’яти сантиметрів. І більш нічого.

У заростях такуапі, мабуть, живлячись його пагонами, живе безліч гризунів. Коли він висихає, його мешканці кидаються врозтіч, та голод жене їх на плантації. Тож троє псів Фрагосо, які котроїсь ночі вийшли на лови, одразу ж вернулися, чухаючи покусані морди. Тієї самої ночі Фрагосо вбив чотирьох пацюків, які накинулися на бляшанку зі смальцем.

Яґваї там не було. Та наступної ночі він і товариші заглибилися в ліс (хоча фокстер’єр не їсть впольовану здобич, він добре вмів здирати панцир з броненосців і знаходити гнізда птахів уру), і Яґваї здивувався, що його товариші роблять гак, аби обійти ділянку. Проте Яґваї побіг навпростець, і вже за мить його вкусили за лапу, а тим часом зусібіч бігали верткі тіні.

Яґваї побачив, що це таке; і відразу ж посеред дикості тропічного лісу й убозтва загорілись очі, упевнено зметнувся догори хвіст і проявився бойовий характер чудового англійського пса. Голод, приниження, набуті пороки — усе це стерлося в одну мить, коли звідусіль на нього полізли пацюки. І коли він скривавлений, ледь живий від утоми, нарешті вернувся на ранчо, аби відпочити, то мусив ганятися за пацюками, які буквально заполонили дім.

Фрагосо був у захваті від тієї раптової енергії нервів і м’язів, якої він уже не пам’ятав, і в його пам’яті спливла картина того давнього бою з тайрою; той самий укус у крижі: сильний удар щелепами, і одразу ж надходила черга іншого пацюка.

Він також зрозумів, звідки прийшла та фатальна навала, і після тривалих і голосних прокльонів поставив хрест на своєму кукурудзяному полі. Що міг зробити один Яґваї? Мисливець пішов на ділянку, гладячи фокстер’єра, і свистом покликав своїх псів; та щойно ці слідопити, які вміли висліджувати тигра, відчували на своїх мордах пацючі зуби, то починали скавуліти й чухати їх двома лапами. Фрагосо і Яґваї взяли бій на себе, і якщо перший вийшов з нього із пораненим зап’ястям, то другий, дихаючи, пускав носом криваві бульки.

Через дванадцять днів, попри всі зусилля Фрагосо і фокстер’єра врятувати поле, його було втрачено. Пацюки, так само, як американські куріпки, чудово вміють виїдати зерна прямо з качана. Погода, яка знову зробилася спекотною, не давала змоги навіть помислити про новий посів, і Фрагосо мусив поїхати до Сан-Ігнасіо на пошуки роботи, а заодно відвезти Куперові його пса, якого вже ніяк не міг тримати. Робив він це зі справжнім жалем, бо останні пригоди, помістивши фокстер’єра в його справжній театр полювання, дуже підняли білого песика в очах мисливця.

Дорогою фокстер’єр чув віддалік шум підвод на полях уздовж Ябебірі, що згорали від посухи; бачив на узліссі корів, над якими роїлися хмари ґедзів, що налягали грудьми на деревця і просувалися по зігнутому стовбурі вперед, доки діставалися до листя. Бачив сам субтропічний ліс, який чахнув на кам’янистому ґрунті; і над затягнутим пеленою вечірнім горизонтом за температури 38–40 градусів він знову побачив здавлене в червоний матовий диск західне сонце.

Через півгодини вони ввійшли в Сан-Ігнасіо. Позаяк іти до Купера було вже пізно, Фрагосо відклав цей візит до наступного ранку. Троє псів, хоча й конали з голоду, не наважилися швендяти по незнайомій місцині; окрім Яґваї, якого раптом ожилий спогад про те, як він колись біг попереду Куперового коня, повів прямо до дому його господаря.

Через ненормальні обставини, в яких опинився край через посуху, яка тривала вже чотири місяці — а треба знати, що це означає в Місьйонес, — нічні набіги псів, яких їхні господарі-наймити тримали надголодь навіть у пору достатку, зробилися зовсім нестерпними. У білий день Купер позбувся трьох курей, яких собаки потягли до лісу. А якщо пригадати, що винахідливість поселенця-нероби доходить до того, він навчає своїх цуциків цьому маневру, аби удвох скористатися зі здобичі, то стане зрозуміло, що Купер, втративши терпець, міг зопалу вистрілити з рушниці в усякого нічного злодія. І хоча та була заряджена тільки дробом, урок однаково був суворим.

Тож якось увечері, коли Купер уже вкладався спати, його насторожений слух вловив шкрябання кігтів неприятеля, що намагався перебратися через дротяну загорожу. Розгніваний, він зняв зі стіни рушницю і, вийшовши надвір, побачив у патіо білу пляму, яка наближалася. Він швидко вистрілив і, коли почув скавчання тварини, що волочила за собою задні лапи, відчув раптовий переляк, якого не міг пояснити. Він підійшов до того місця, але пес уже зник, тож він повернувся в дім.

— Що це було, тату? — запитала його донька, яка вже була в ліжку. — Собака?

— Так, — відказав Купер, вішаючи рушницю. — Я вистрілив у неї зблизька.

— А великий собака, тату?

— Ні, маленький.

Минула хвилина.

— Бідний Яґваї, — вела далі Хулія. — Як він там?

Зненацька Куперові згадалося пережите ним відчуття, коли він почув скавчання пса; у ньому було щось від Яґваї… Проте він одразу подумав, що це малоймовірно, і спокійно заснув.

А назавтра, з самого рання Купер, пішовши по кривавому сліду, знайшов мертвим свого фокстер’єра край колодязя на банановій плантації.

У препоганому настрої він вернувся додому, і перше запитання Хулії було про маленького песика:

— Він сконав, тату?

— Так, там, біля колодязя… Це Яґваї.

Він узяв заступ і пішов до колодязя, за ним ішли двійко його приголомшених дітей. Хулія якусь мить дивилася, застигнувши, а потім поволеньки підійшла до Купера і стала схлипувати, припавши до його штанів.

— Що ти накоїв, тату!

— Я ж не знав, маленька… Відійди на хвильку.

Він поховав свого пса в банановому гаю; утрамбував згори землю і вернувся дуже зажурений, ведучи за руки двох своїх дітей, які плакали тихо, аби батько не почув.