Оповіді про кохання, божевілля та смерть

Двоє пеонів

Кайєтано Майдана й Естебан Поделей, пеони на лісозаготівлі, разом з п’ятнадцятьма товаришами поверталися в Посадас на «Сілексі». Поделей, тесальник дерева, вертався через дев’ять місяців, контракт його закінчився, тож їхав він безплатно. Кайє, поденник, їхав на таких самих умовах, от тільки через півтора року — саме стільки часу знадобилося йому, щоб сплатити борги.

Охлялі, нечесані, у підштанках і подертих сорочках, босі, як і більшість, брудні, як усі вони, два пеони пожирали очима столицю лісового краю, яка була в їхньому житті Єрусалимом і Голгофою. Дев’ять місяців там, угорі! А півтора року! Та нарешті вони верталися, і болюча рана, одержана на лісозаготівлі від удару сокирою, була лише подряпиною від скалки порівняно з тим повним блаженством, яке вони там чули нюхом.

Зі ста пеонів лише двоє приїздять у Посадас із грішми. На те тижневе раювання, до якого відносять їх води ріки, у них є завдаток у рахунок нового контракту. Як агент з помагачами на березі вже чекає зграйка веселих за характером і ремеслом дівиць, побачивши яких, охоплені жаданням пеони кричать «Ух ти!» і втрачають голову.

Кайє і Поделей зійшли на берег, похитуючись у передчутті оргії, і в оточенні трьох чи чотирьох подружок за мить опинилися перед такою кількістю горілки з цукрової тростини, якої було достатньо, аби наситити спраглого за нею пеона.

В один мент вони впилися, і новий контракт було підписано. Яка робота їх чекала? Де? Цього вони не знали, та й мало їх це обходило. Знали одне: в кишені в них є сорок песо, а витратити вони можуть значно більше. Розпустивши слини від байдикування й алкогольного блаженства, слухняні й отупілі, вони пішли за дівчатами, аби прибратися. Терті дівиці відвели їх до крамаря, з яким мали особливі стосунки, що виражались у процентах, чи може, у крамницю, що належала самій наймацькій конторі. Сям чи там дівчата обновили разючу пишноту своїх лахів, повстромлявши у волосся гребені, обмотавши себе стрічками, цілком холоднокровно обдираючи дочиста п’яне благородство своїх приятелів, бо єдине, чим пеон справді володіє, то це даром безтямно циндрити гроші.

Зі свого боку Кайє без міри накупив собі екстрактів, лосьйонів і олив, аби аж до обридження напахтити свій новий одяг, тоді як розсудливіший Поделей обрав сукняний костюм. Імовірно, вони добряче переплатили, бо не дуже дослухалися, скільки з них належиться, і кинули на ляду пачку банкнот. Та в кожному разі через годину вони повсідались у відкритий екіпаж: нарядні, узуті в чоботи, на плечах пончо, при поясі, ясна річ, револьвер 44 калібру, кишені набиті цигарками, які вони шматували зубами, а з кишені визирав кінчик кольорової хустинки. Супроводжували їх дві дівиці, горді з такої розкоші, про масштаб якої свідчив дещо пересичений вираз на обличчях пеонів, за якими і зранку, і ввечері по розпечених вулицях тягнулася зараза чорного тютюну і дух лісорозробки.

Ніч добігала кінця, а з нею і гулянка, на якій ті самі терті кралі підмовляли пеонів пити, через отримані авансом гроші ті чулися королями, і тому за пляшку пива кидали 10 песо, аби отримати як решту 1,40 і, навіть не глянувши, сховати до кишені.

Отож після безупинного тринькання нових завдатків — нездоланна потреба винагородити себе тижнем великопанського життя за злигодні лісорозробки — пеони знову піднімалися на «Сілексі» річкою вгору. Кайє віз із собою подругу, і вони втрьох, п’яні, як і решта пеонів, умостилися на палубі, де біля баулів, клунків, псів, жінок і чоловіків уже знайшли собі притулок десять мулів.

Наступного дня, уже на свіжу голову, Поделей і Кайє перевірили свої облікові книжки: вони зробили це вперше після підписання контракту. Кайє отримав 120 песо готівкою і 35 на видатки; Поделей — 130 і 75 відповідно. Обидва глянули один на одного із виразом, який міг бути переляком, якби пеони не були повністю зцілені від цієї слабості. Вони не пам’ятали, як потратили бодай п’яту частину цих грошей.

— Дідько!.. — пробурмотів Кайє. — Я ніколи не розрахуюся…

І тієї миті йому попросту прийшла до голови ідея — як справедливе покарання за його марнотратство — утекти звідти.

Проте законність його трибу життя в Посадас була для нього такою очевидною, що він позаздрив більшому авансу Поделея.

— Тобі щастить, — сказав він. — У тебе завдаток великий…

— А ти везеш подругу, — заперечив Поделей. — Це тебе і б’є по кишені.

Кайє глянув на жінку, і хоча краса й інші риси моральнішого порядку мало важать при виборі пеона, він лишився задоволений. Дівчина і справді засліплювала своїм атласним убором, що складався із жовтої блузки і зеленої спідниці; на брудній шиї виблискували три низки намиста з перлин; на ногах черевички а-ля Луї XV, грубо наквацьовані щоки, презирливо затиснута в зубах сигара, приспущені повіки.

Кайє зважив дівчину і револьвер 44 калібру: насправді то були єдині чогось варті речі з усього, що він віз із собою. Хоча револьвер наражався на ризик канути вслід за завдатком, якщо в нього виникне бодай мінімальна спокуса зірвати банк.

Бо й справді, за два метри від нього два пеони на плетеному баулі чесно ставили на кін усе, що мали. Кайє якийсь час дивився, підсміюючись, як завжди сміються пеони, коли збираються разом, хай якою була нагода, і підійшов до баула, поставивши на одну карту п’ять сигар.

Скромний початок, який міг принести йому достатньо грошей для того, щоб погасити аванс на лісозаготівлі й тим самим пароплавом повернутися в Посадас, аби прогуляти новий завдаток.

Він програв. Програв решту сигар, програв п’ять песо, пончо, намисто своєї жінки, свої чоботи і револьвер. Наступного дня він відіграв чоботи, та більше нічого, між тим дівиця винагороджувала себе за оголеність шиї тим, що одну по одній презирливо курила сигари.

Поделей виграв це намисто, яке безконечно міняло господарів, і коробку духмяного мила, поставивши проти них виграні раніше мачете і півдюжини панчіх, і лишився задоволений.

Нарешті вони прибули на місце. Пеони весело дерлися догори по нескінченній червоній стрічці, що п’ялась на річковий берег, із вершини якого «Сілекс» здавався крихітним і потонулим у похмурій ріці. Репетом і жахливою лайкою на ґварані пеони попрощалися з пароплавом, який години три мали драїти, щоб заглушити бридкий дух бруду, пачулі і хворих мулів, який чотири дні витав над ним.

Для Поделея, тесальника дерева, який щодня міг заробляти аж до семи песо, життя на лісорозробці не було дуже важким. Створений для нього, своє прагнення строгої справедливості він втихомирював кубатурою дерева, компенсуючи щоденні грабежі деякими привілеями доброго робітника. Новий етап його роботи почався наступного дня, щойно розмітили його ділянку лісу. З пальмового листя він спорудив собі халабуду: лише дах і стіна з південного боку; назвав ліжком вісім горизонтальних жердин і підвісив на рогулі свою тижневу провізію. Знову почалося його життя на лісорозробці: вставав він ще затемна, мовчки пив мате, не випускаючи чайника з рук, намічав дерева; о восьмій сніданок: борошно, в’ялене м’ясо і смалець. Потім, знявши сорочку, брався за сокиру, до спітнілого торсу липли ґедзі, мошкара і комарі; далі обід: цього разу квасоля і маїс, які плавали в неминучому жирі, аби — після нової боротьби зі стовбурами вісім на тридцять — доїсти ввечері юшку, яка залишилася від обіду.

Якщо не було інцидентів з його колегами-тесальниками, які вдиралися на його територію, або бридоти дощових днів, коли він навпочіпки сидів перед чайником, робота тривала до суботнього вечора. Потім він прав свій одяг, а в неділю йшов у крамницю за провізією.

То була справжня мить відпочинку для пеонів, коли вони забували про все на світі серед прокльонів рідною мовою, з фаталізмом індіанців зносили постійне підвищення цін у крамниці, де мачете тоді коштувало п’ять песо, а кілограм галет — 80 сентаво. Той самий фаталізм, з яким вони приймали це, лаючись і весело дивлячись на решту товаришів, підказував їм, що з лісорозробки треба тікати, щойно випаде нагода. Попри те, що цей задум леліяли не всі, кожен пеон відчував, як в разі чого впнуться його зуби в саме нутро господаря. А той, своєю чергою, доводив боротьбу до крайнощів, удень і вночі пильнуючи своїх людей, особливо поденників.

Пеони тоді йшли на пристань, де гаяли час у нескінченному ґвалті, який ставав іще гучнішим, коли мули не годні були втримати альсаприму, що на всій швидкості спускалась із височенного берега, і тоді, налітаючи одне на одне, котилось мішма все: колоди, тварини, повози. Мули зрідка травмувалися, але шумним веселощам це не вадило.

Поміж смішками Кайє завжди обдумував утечу. Він був по горло ситий квасолею і маїсом, що їх передчуття втечі робило ще нестравнішими, і стримували його відсутність револьвера і, ясна річ, вінчестер наглядача. От якби в нього був револьвер!

Цього разу щастя прийшло до нього манівцями.

Подруга Кайє, яка, позбувшись свого розкішного вбрання, заробляла на життя тим, що прала пеонам одяг, одного дня перебралася деінде. Кайє чекав її дві ночі, а на третю пішов на ранчо свого заступника, де добряче відлупцював кралю. Два пеони продовжили розмову наодинці, в результаті якої домовилися жити разом, тож спокусник підселився до пари. Це було ощадливо й доволі продумано. Та позаяк пеонові, схоже, дама справді подобалася — а в цьому товаристві таке буває рідко, — Кайє запропонував обміняти її на револьвер із патронами, який він сам вибере в крамниці. Однак оборудка, попри її простоту, заледве не зірвалася, бо останньої миті Кайє зажадав іще метр шворкового тютюну, а пеонові це видалося перебором. Урешті торг відбувся, і поки новоявлена пара облаштовувалася на своєму ранчо, Кайє ретельно наладував свій револьвер, аби того дощового вечора навідатися до них і попити разом мате.

Осінь добігала кінця, і якщо під час суші погоже небо проливало на землю короткі зливи, то тепер погода врешті остаточно зіпсувалась, і від сирості у пеонів набрякали плечі. Поделей, якого досі це оминало, одного дня відчув таку нехіть іти до своєї колоди, що спинився, озираючись довкола і не знаючи, що робити. Йому нічого не хотілося. Він вернувся у свою халабуду й дорогою відчув, як поза спиною пішов мороз.

Поделей чудово знав, що означає ця знемога і ці мурашки по тілу. Він по-філософськи сів пити мате, і через півгодини по спині йому пробіг сильний і тривалий дрож.

Нічого не вдієш. Пеон влігся на жердини, трясучись від холоду, скоцюрбився під пончо, його зуби нестримно вибивали голосний дріб. Назавтра напад, якого він чекав не раніше сутінок, вернувся в полудень, і Поделей пішов у контору, щоб попросити хініну. Весь вигляд пеона так явно говорив про перемінну пропасницю, що конторник, заледве глянувши на хворого, дав пакетики з хініном. Поделей спокійно кинув на язик оту жахливу гіркоту. А коли вертався до лісу, то наткнувся на наглядача.

— І ти також! — сказав той, дивлячись на нього. — Уже четверо. Інші — то пусте… з них мало пуття. А ти старанний робітник… Як там твій рахунок?

— Ще трохи бракує… Але я не зможу тесати.

— Ба! Це нічого, лікуйся добре… До завтра.

— До завтра, — Поделей відійшов, прискорюючи крок, бо відчув, як по п’ятах пробігли легкі дрижаки.

Третій напад почався через годину, після нього Поделей лежав розпластаний і цілком знесилений, із заціпенілим і тьмяним поглядом, який, здавалося, бачив не далі, ніж один-два метри.

Повний спочинок, якому він віддавався три дні — своєрідний цілющий бальзам для пеона, — тільки й того, що перетворив його на лантух, який лежав, укрившись ковдрою і ляскаючи зубами, у кутку. Минулого разу лихоманка в нього протікала в чесному і періодичному ритмі, і цей майже безперервний галоп приступів не передвіщав йому нічого доброго. Є лихоманка і лихоманка. Якщо хінін одразу ж не спинив другий напад, то йому ні́чого лишатися тут, у верхоріччі, аби сконати, скорчившись, на якомусь закруті стежини. Він знову пішов на склад.

— Знову ти! — зустрів його наглядач. — Кепські справи. Ти не приймав хінін?

— Приймав… Мені недобре від цієї лихоманки… Не впораюся із сокирою. Може, даси мені на квиток, я відроблю, щойно одужаю.

Наглядач подивився на ту руїну і зважив, що в його пеоні життя лишилося небагато.

— Як твій рахунок? — запитав він знову.

— І досі винен двадцять песо. У суботу віддав. Я дуже хворий…

— Ти добре знаєш, що поки твій рахунок не сплачено, ти мусиш лишатися тут. Унизу… ти можеш померти. Лікуйся тут і одразу виплатиш борг.

Лікуватися від злоякісної лихоманки там, де її підхопив? Ні, певна річ; та якщо пеон поїде геть, то може не вернутися, а наглядач волів мерця, ніж пропалого боржника.

Іще жодного разу не було так, щоб Поделей чогось не виконав, це єдина гордість, яку може дозволити собі перед патроном пеон-тесальник.

— Мені байдуже, виконував ти чи ні! — заперечив наглядач. — Спочатку сплати свій рахунок, а потім поговоримо.

Ця несправедливість щодо нього логічно і швидко привела до бажання поквитатися. Він пішов до Кайє, настрій якого добре знав, і вони вирішили втікати удвох найближчої неділі.

— На, маєш! — крикнув наглядач Поделею, коли з ним перестрівся того самого вечора. — Тої ночі утекли троє… Ти також хотів би, хіба ні? Вони також були старанними! Як ти! Але ти раніше здохнеш тут, ніж відпливеш із пристані! Вважай, і ти, і ті, хто чує! Бо знаєте, що буде!

Рішення втекти і пов’язані з цим небезпеки — для яких пеонові потрібні всі його сили — здатне притлумити щось більше, ніж злоякісна лихоманка. До того ж прийшла неділя. Охорону вдалося обманути при допомозі облудних вивертів — прання білизни, удаваного бренькання на гітарі в когось на ранчо, і невдовзі Поделей і Кайє були вже за кілометр від контори.

Поки вони не чули за собою погоні, зі стежки не сходили, бо Поделей ледве йшов. Та навіть так…

Здалеку донісся особливо лункий у лісі хриплий голос:

— Стрілятиму в голову! Обом!

За мить з-за повороту стежки вибігли десятник і три пеони. Починалися лови.

Кайє, не перестаючи втікати, звів курок револьвера.

— Здавайся, дідько! — закричав десятник ззаду.

— Сховаймося у лісі, — сказав Поделей. — У мене немає сил, щоб орудувати мачете…

— Вернися або я тебе підстрелю! — донісся інший голос.

— Коли вони підійдуть ближче… — почав Кайє.

Над стежкою просвистіла куля, випущена з вінчестера.

— Біжи до лісу! — гукнув Кайє товаришу. І, сховавшись за деревом, зробив зі свого револьвера п’ять пострілів у переслідувачів.

У відповідь пролунали пронизливі крики, і ще одна куля з вінчестера здерла кору з дерева, за яким ховався Кайє.

— Здавайся або я знесу тобі голову!

— Іди, іди! — знай, просив Кайє Поделея. — Я зараз…

І, зробивши ще один постріл, він і собі зайшов у ліс.

Переслідувачі, яких на мить спинили постріли, розлючені кинулись уперед, випускаючи одна за одною кулі з вінчестера туди, куди ймовірно подалися втікачі.

За сто метрів від стежки, паралельно з нею, Кайє і Поделей віддалялися, пригнувшись аж до землі, щоби не зачіпати ліани. Переслідувачі здогадувалися про цей маневр; та позаяк у лісі той, хто нападає, має сто шансів проти одного дістати кулю в лоба, наглядач вдовольнився залпами з вінчестера і зухвалими криками. До того ж кулі, пущені нині «по молоко», у четвер увечері влучили саме в ціль…

Небезпека минула. Втікачі посідали, знесилені. Поделей загорнувся у пончо і, прихилившись до спини товариша, дві страшні години терпів напад лихоманки, що накотився на нього після такої натуги.

Потім вони втікали далі, не гублячи з поля зору стежки, і коли настала ніч, нарешті отаборились. У Кайє були із собою кукурудзяні коржі, Поделей розпалив багаття — попри купу незручностей, які це створює в краю, де крім людей, є й інші створіння, яких притягує світло.

Сонце вже стояло дуже високо, коли наступного ранку вони натрапили на річечку, першу й останню надію втікачів. Кайє, не надто ретельно вибираючи, зрубав дванадцять бамбукових стволів, а Поделей останні свої сили витратив на те, щоб зрізати ліани, і щойно зробив це, як його знову стало трясти.

Тож Кайє сам спорудив пліт: десять стволів, зв’язаних поздовж ліанами, і з кожного краю одна поперечка.

Щойно пліт було завершено, втікачі сіли на нього. І пліт, підхоплений течією, вплив у Парану.

Ночі в цю пору особливо холодні, і двоє пеонів, опустивши ноги у воду, всю ніч сиділи закоцюблі, притиснувшись один до одного. Води Парани, високі після рясних дощів, крутили плотом у своїх чорториях і потроху ослаблювали вузли ліан.

За весь наступний день пеони з’їли два кукурудзяні коржі, останні залишки їхньої провізії, яких Поделей ледве торкнувся. Проїдені личинками стволи тонули, і коли настав вечір, пліт на чверть занурився під воду.

По дикій річці, затиснутій поміж похмурих стін лісу, де не чутно було навіть далекого відлуння людського голосу, двоє чоловіків по коліна у воді дрейфували на плоті, що виписував кола, на мить затримувалися непорушні перед коловоротом і знову пливли, ледве тримаючись на стволах, що майже розв’язались і вислизали у них з-під ніг, серед чорнильної темноти, в яку не могли пробитись їхні відчайдушні погляди.

Вода сягала їм грудей, коли вони дісталися землі. Де це було? Вони не знали. Якесь пасовисько. Та на тому березі вони непорушно розпласталися долілиць.

Прокинулися, коли сонце вже променилося. Зарості трави простягалися на двадцять метрів углиб берега, утворюючи прибережну смугу між річкою і лісом. З півдня за двісті метрів текла річечка Паранаї, яку вони вирішили перейти убрід, щойно відновлять сили. Проте ті не поверталися так швидко, як цього хотілося, бо пагони і гусінь з бамбука підкріплюють поволі. А за двадцять годин щільної зливи Парана перетворилася на кипучу олію, а Паранаї — на бурхливий потік. Нічого не вийде. Раптом Поделей, з якого ручаями стікала вода, спираючись на револьвер, підвівся і націлив його на Кайє. Він ярився від лихоманки.

— Іди, дідько!

Кайє побачив, що від тої маячні можна чекати всякого, і непомітно нахилився, аби дотягнутися до свого приятеля палицею. Але той наполягав:

— Шуруй у річку! Ти мене привіз! Лізь у воду!

Землисті пальці тремтіли на спусковому гачку.

Кайє підкорився; його підхопила течія, і він зник за заростями трави, до яких прибився з неймовірними зусиллями.

Звідти він став стежити за своїм товаришем; та Поделей під нескінченним дощем знову лежав на боці, підтягнувши коліна до грудей. Коли Кайє наблизився, хворий підвів голову і, не розплющуючи незрячих через струмені дощу очей, прошепотів:

— Кайє, холера… Страшенно зимно…

Усю ніч на конаючого лив заливний осінній дощ, і на світанку Поделей назавжди упокоївся у своїй водній могилі.

У тих самих заростях трави, обложений лісом, річкою і дощем, уцілілий спожив усі, які міг, корінці й личинки, поступово втрачаючи сили, доки лишився сидіти, помираючи з голоду й холоду, втупившись поглядом у Парану.

«Сілекс», що надвечір пропливав там, підібрав пеона, який уже був майже при смерті. Та його щастя змінилося жахом, коли назавтра він зрозумів, що пароплав піднімається вгору річкою.

— Заради Бога, благаю тебе! — хлипав він перед капітаном. — Не висаджуй мене в порту Х! Мене там уб’ють! Благаю тебе!

«Сілекс» вернувся в Посадас, везучи на борту пеона, якого й досі не відпускали нічні кошмари.

Та зійшовши на берег, уже через десять хвилин він був п’яний, мав новий контракт і йшов, хитаючись, купувати екстракти.