Оповіді про кохання, божевілля та смерть

Колючий дріт

Два тижні гнідий марно шукав шлях, яким його товариш утікав з пасовиська. Через густий живопліт чагарнику, в якому намертво переплелися молоді пагони, кінь не міг просунути навіть голову. Очевидно, білоголовий проходив не тут.

Гнідий іще раз сторожко оббіг ферму неспокійним алюром. З глибини лісу білоголовий озивався на схвильоване іржання товариша коротко й уривчасто, і в його ржанні чулася братня обіцянка рясної їжі. Найбільше гнідого дратувало те, що білоголовий двічі або тричі на день з’являвся знову, щоб напитися. Тоді він обіцяв ані на мить не покидати товариша, і справді: кілька годин пара паслася разом. Та раптом білоголовий, волочачи за собою сиром’ятний ремінь, заходив у зарості бакхарісу, і коли гнідий, усвідомивши свою самотність, кидався йому навздогін, то натикався на непрохідну гущавину. А зрадливий білоголовий десь дуже зблизька із повним ротом відповідав на його розпачливе іржання.

Допоки того ранку старий гнідий дуже просто не знайшов прохід. Минаючи зарості бакхарісу, які видавалися з лісу в поле десь на півсотні метрів, він побачив ледь помітну стежку, яка околяса привела його до лісу. Там і був білоголовий, він общипував листя з дерев.

Усе було дуже просто: білоголовий, проходячи одного дня через зарості бакхарісу, побачив відкритий лаз до лісу, що утворився на місці викорчуваного ладанового дерева. Він повторював свій прохід через зарості бакхарісу, доки запам’ятав, як треба, вхід до тунелю. А тоді знову пішов старою дорогою, яку вони з гнідим проклали попри ліс. У цьому і була причина спантеличення гнідого: стежка йшла навскоси до шляху, яким ходили коні, отож гнідий, який звик пробігати його з півдня на північ і ніколи з півночі на південь, увік не знайшов би той прохід.

Старий кінь умить долучився до товариша, і відтак єдиною турботою обох було абияк общипувати молоді пальми: коні вирішили покинути нещасне пасовище, яке вже вивчили вздовж і впоперек.

Ліс був дуже рідкий, тож навіть кінь міг легко через нього пройти. Насправді від лісу залишилася тільки смуга завширшки двісті метрів. А за нею — розчищена два роки тому ділянка, заросла диким тютюном. Старий гнідий, який замолоду тинявся ділянками і навіть якось, заблукавши, прожив на них півроку, став керувати виправою, і за півгодини найближчі кущі тютюну, доки сягає шия коня, лишилися без листя.

Гнідий і білоголовий ішли собі, їли, розглядалися навсібіч і так перейшли через усю ділянку, аж тут їх спинила дротяна загорожа.

— Дротяна загорожа, — сказав гнідий.

— Так, загорожа, — погодився білоголовий.

І обидва, звісивши голови над верхнім дротом, уважно розглядалися.

Звідти було видно білий від холоду вигін на узвишші на місці старої розчищеної ділянки, бананову плантацію і нові посадки. Усе це, без сумніву, не надто вабило; але коні мали намір усе оглянути, і один за одним стали огинати паркан праворуч.

Через дві хвилини вони перебралися через загорожу: обгоріле знизу дерево впало на дроти. Перетнули білизну задубілих трав, які заглушували їхні кроки, і, обійшовши вкриту памороззю поруділу бананову плантацію, вони побачили зблизька, що то були за нові насадження.

— Це мате, — заявив білоголовий, майже торкаючись тремтливими губами шкірястих листків.

Розчарування могло бути великим; до того ж коней, хоч і ласих, над усе вабила прогулянка. Тож перетнувши навскоси посадки мате, вони продовжили свій шлях, доки їх спинила нова дротяна загорожа. Вони спокійно і терпляче обігнули її і так дійшли до ліси, яка до їхньої радості була відчинена: гуляки раптом опинилися посеред битого шляху.

Що ж, в очах коней їхня втеча здавалася справжнім геройським учинком. Набридле пасовисько і нинішню свободу розділяла безконечна віддаль. Ба більше: хай якою безконечною вона була, коні прагнули збільшити її іще, тож, оглянувшись довкіл з лінивою увагою, почухавши один одному загривки, безтурботно щасливі вони продовжили свої походеньки.

День і справді сприяв такому стану духу. Ранковий туман над Місьйонес цілком розійшовся, і під несподівано блакитним небом краєвид промінився осяйним світлом. З пагорба, на вершині якого перебували тієї миті коні, червоний путівець із дивовижною точністю перерізав вигін, який лежав перед ними, спускався в білу від укритої памороззю ковили долину, аби знову піднятися до далекого лісу.

Крижаний вітер іще більше підкреслював прозорість золотого ранку, і коні, відчуваючи, як голови їм припікає сонце, що стояло майже в зеніті, мружились у радісному засліпленні.

Так вони, самотні та горді свободою, і йшли собі кармінним від світла шляхом, доки, обігнувши край лісу, побачили обік дороги простір, укритий незвиклою зеленню. Пасовисько? Так воно і є. Та ще й посеред зими…

Із роздутими від ненажерності ніздрями коні підійшли до дротяної огорожі. Так, це чудове, дивовижне пасовисько! І вони, вільні коні, туди добудуться!

А треба сказати, що гнідий і білоголовий від самого світанку були про себе високої думки. Ані ворота, ні дротяна загорожа, ні ліс, ні вирубка не стали для них перешкодою. Вони побачили дивовижні речі, рятуючись від неймовірних труднощів, і почувалися надутими, гордовитими і здатними дійти найшаленішого рішення, яке лишень може прийти їм до голови.

Сповнені пихи, за сто метрів від себе вони побачили корів, які стояли при дорозі; попрямувавши туди, коні підійшли до ліси, зачиненої п’ятьма міцними патиками. Корови стояли нерухомо і пильно видивлялися на недосяжний зелений рай.

— Чому ви не заходите? — запитав гнідий у корів.

— Бо не можна, — відповіли йому.

— Ми ходимо, куди хочемо, — заявив гнідий гонорово. — Ми вже місяць ходимо, куди хочемо.

Захоплені своєю пригодою, коні насправді втратили відчуття часу. Корови не удостоїли зайд навіть поглядом.

— Коні не можуть, — сказала одна непосидюча телиця. — Так лишень кажуть, а нікуди не йдуть. А ми справді ходимо, куди хочемо.

— У них припона, — сказала стара корова, не повертаючи голови.

— Я не маю, не маю припони! — жваво заперечив гнідий. — Я жив на ділянках і ходив, де хотів.

— Так, за нами! Це ми ходимо, куди хочемо, а вам зась.

Знову втрутилася непосидюча телиця:

— На днях господар сказав: коней стримає всього один дріт. То що? Ви не йдете?

— Ні, не йдемо, — просто відказав білоголовий, переконаний очевидністю.

— А ми йдемо!

Проте до чесного білоголового раптом дійшло, що зухвалі і хитрі корови, завзяті порушниці кордонів чужих ферм і земельного кодексу, також не проходять через лісу.

— Ця ліса погана, — заперечила стара корова. — А він так! Він відсуває патики рогами!

— Хто? — запитав гнідий.

Усі корови, здивовані таким невіглаством, повернули голови до гнідого.

— Бик, Москіт. Він завиграшки долає дротяні загорожі.

— Дротяні загорожі? Він через них проходить?

— Через будь-які! З колючого дроту також. А ми йдемо за ним.

Коні, які вже повернулись у свій мирний стан тварин, яких стримує лише один дріт, були щиро вражені отим героєм, здатним кинути виклик колючому дроту — найжахливішому, на що може наштовхнутися бажання йти вперед.

Раптом корови зворохобилися: до них повільним кроком наближався бик. Побачивши його плаский і впертий лоб, націлений прямо на лісу, коні смиренно усвідомили, що їм до нього далеко. Корови відійшли, і Москіт, просунувши лоба попід жердину, спробував відсунути її вбік.

Коні захоплено насторчили вуха, але жердина не посунулась. Бик безуспішно випробував свій хитромудрий прийом з усіма жердинами по черзі; фермер, щасливий власник вівсяного поля, напередодні увечері закріпив патики, забивши клини.

Бик облишив свої спроби. Ліниво повернувшись і приплющивши очі, він принюхався до якихось далеких запахів і побрів уздовж дротяної загорожі, приглушено мукаючи.

Стоячи біля ліси, коні й корови дивилися на нього. В одному місці бик просунув роги попід колючий дріт, різко задер його лобом догори і велетенська скотина пролізла, вигнувши спину. Іще чотири кроки — і він уже зайшов у овес, тоді корови попрямували туди само, і собі намагаючись пролізти попід загорожу. Проте коровам явно бракує чоловічої рішучості, аби дозволити криваві подряпини на шкурі, і заледве просунувши шию, вони відразу ж цофалися, мотаючи головою.

Коні невідривно дивилися.

— Не проходять, — зауважив білоголовий.

— Бик пройшов, — сказав гнідий. — Їсть від пуза.

Пара своєю чергою збиралася, як звикло, побрести вздовж дротяної загорожі, коли до них долинуло мукання, тепер виразне і розлючене: посеред вівсяного поля бик із ревінням і вихилясами вдавав, що нападає на фермера, який намагався дістати його палицею.

— Чортяка!.. Ти в мене зараз поскачеш! — кричав чоловік.

Москіт, витанцьовуючи і ревучи на чоловіка, ухилявся від ударів. Так вони маневрувати п’ятдесят метрів, доки фермер не притиснув тварюку до дротяної загорожі. Проте вона із грубою і нахабною впевненістю у своїй силі просунула голову поміж дротів і пролізла під пронизуючий скрегіт дротів і скоб, видертих на проміжку двадцяти метрів.

Коні побачили, як чоловік стрімголов вертається на своє ранчо, а потім знову вибігає з пополотнілим обличчям. Побачили також, як він перестрибує дротяну загорожу і прямує до них; друзяки, побачивши його рішучий крок, відступили по дорозі в напрямі своєї ферми.

Позаяк коні покірно тюпали попереду чоловіка, вони разом з ним дійшли до ферми господаря бика і змогли почути їхню розмову.

З неї стало ясно, що чоловік несказанно страждав від полякового бика. Плантації, хай якими недоступними вони були в гущавині лісу, дротяні загорожі, хай скільки на них було дротів і як туго були вони натягнуті, — усе це змітав бик із замашками розбишаки. Також можна було виснувати, що сусіди по горло ситі цією тварюкою і його господарем через її безконечні погроми. Та позаяк тутешні мешканці неохоче скаржаться мировому судді на збитки, заподіяні тваринами, хай якими серйозними ті були, бик і далі живився повсюди, крім ферми свого господаря, якого це, схоже, дуже забавляло.

Отож коні побачили і почули розмову розлюченого фермера і шельми поляка.

— Це востаннє, доне Занінскі, я приходжу до вас через вашого бика! Він витоптав мені весь овес! Більше так не можна!

Високий, із блакитними очиськами поляк говорив високим і ніжним фальцетом.

— Ах, бик, поганий! Моя не може! Моя прив’язує, він втіка! Корова винна! Бик іде за корова!

— У мене немає корів, і ви добре це знаєте!

— Ні, ні! Корова Рамірес! Мій бик дуріти!

— А найгірше те, що він зриває всі дроти, і ви також це знаєте!

— Так, так. Дротяна загорожа! Ах, моя не знає!..

— Гаразд! Дивіться, доне Зенінскі, я не хочу чвар із сусідами, але пильнуйте зрештою свого бика, аби він не пролазив попід огорожу ззаду, а від дороги я поставлю нову дротяну загорожу.

— Бик проходить з дороги! Не ззаду!

— Ну, тепер від дороги він не пройде.

— Проходить бик! Ні колючки, нічого! Проходить усе!

— Не пройде.

— Що ви поставите?

— Колючий дріт… Він не пройде.

— Колючий нічого не дасть!

— Гаразд, зробіть усе можливе, аби він не заходив, бо якщо він пролізе, то пораниться.

Фермер пішов геть. Було очевидно, що злорадний поляк, знову тішачись із витівок своєї бестії, співчував, якщо можна так сказати, своєму сусідові, який збирався поставити нову, нездоланну для бика, дротяну загорожу. Він явно потирав руки: «Мені нічого не зможуть закинути цього разу, якщо бик з’їсть увесь овес!».

Коні знову пішли шляхом, що вів геть від їхньої ферми, і за якийсь час дійшли до того місця, де Москіт здійснив свій подвиг. Тварюка весь час непорушно стояла там посеред дороги й уже чверть години з бундючним і бездумним виглядом вдивлялась у далечінь. Позаду нього на осонні, де вже припікало, дрімали корови, ремигаючи.

Та коли бідолашні коні минали їх дорогою, вони розплющили сповнені зневаги очі:

— Це коні. Хочуть пройти через дротяну загорожу, а мають припону.

— Москіт пройшов.

— А коней зупинить усього один дріт.

— Вони слабаки.

Гнідого це, здається, допекло до живого, і він обернувся.

— Ми не слабаки. Це ви нікчеми. Більше він тут не пройде, — додав кінь, киваючи на зірвані Москітом дроти.

— Москіт завжди проходить! А за ним — ми. А ви не проходите.

— Більше він не пройде. Так сказав той чоловік.

— Він з’їв овес того чоловіка. А ми проходимо за ним.

Кінь, який ближче спілкується з людиною, більше прив’язаний до неї, ніж корова. Тому білоголовий і гнідий вірили у дротяну загорожу, яку збирався звести чоловік.

Вони пішли собі далі й незабаром на вільному полі, яке відкрилося перед ними, коні, опустивши голови, стали пастися, забувши про корів.

Було вже пізно, сонце щойно зайшло, коли коні згадали про кукурудзу і рушили додому.

По дорозі вони побачили фермера, який міняв усі стовпи своєї загорожі, і білявого чоловіка верхи, який спинився біля нього і стежив за його роботою.

— Кажу вам, що він пройде, — говорив вершник.

— Двічі не пройде, — відповідав фермер.

— От побачите! Для проклятого полякового бика це просто забавка! Він пройде!

— Двічі не пройде, — уперто повторював фермер.

Коні пішли далі, усе ще чуючи уривки розмови:

— …сміятися!

— …побачимо.

Через дві хвилини білявий чоловік проїхав біля них англійською риссю. Білоголовий і гнідий, трохи здивовані тим невідомим їм алюром, дивилися, як щезає в долині квапливий чоловік.

— Цікаво! — зауважив білоголовий за якийсь час. — Кінь іде риссю, а людина — галопом…

Вони пішли далі. У ту мить, як і того ранку, вони перебували на вершині пагорба. На тлі блідого і холодного неба чітко виділялися чорні силуети сумирної пари з похиленими головами: спереду білоголовий, позаду гнідий. Атмосфера, сліпуча вдень через надмір сонячного світла, у цю сутінкову пору набувала майже жалобної прозорості. Вітер цілком стих, і в надвечірньому спокої, коли стовпчик термометра починав швидко опускатися, з холодної долини піднімалася проймаюча сирість, яка згущалася в тумані, що стелився біля підніжжя похмурих схилів. З уже охололої землі знову піднімався дух опаленої сонцем паші; а коли дорога огинала ліс, повітря, що раптом ставало холоднішим і вологішим, сповнював густий і важкий аромат флердоранжу.

Коні увійшли через ворота своєї ферми, і хлопчик, який стукав по ящику з кукурудзою, почув їхній нетерплячий крок. Старий гнідий удостоївся честі бути визнаним ініціатором цих походеньок: на знак подяки його припнули, аби більше не кортіло.

Та наступного ранку, хоча і доволі пізно через густий туман, коні повторили свою втечу, знову перейшли через зарості дикого тютюну, нечутно ступаючи по застиглих від холоду травах і пройшовши через і досі відчинену лісу.

Ранок пломенів сонцем, яке вже стояло високо, і надмірна спека заповідала дуже скору зміну погоди. Перейшовши через пагорб, коні раптом побачили корів, які стояли на дорозі; згадавши попередній вечір, вони нашорошили вуха і побігли швидше: їм хотілося побачити нову дротяну загорожу.

Проте на місці їх чекало велике розчарування. На нових стовпах, темних і скособочених, були два прості колючі дроти, може, й товсті, але було їх лише два.

Попри те, що відвага їхня була невелика, постійне життя на лісових фермах навчило коней трохи розумітися на загорожах. Вони уважно оглянули новоявлену огорожу, особливо стовпи.

— Вони з чистопробного дерева, — зауважив білоголовий.

— Так, обпалена ядрова деревина, — підтвердив гнідий.

Після ще одного довгого обстеження білоголовий додав:

— Дріт проходить посередині, скобами не закріплений…

— Стовпи стоять дуже близько один від одного.

Так, і справді, дуже близько: щотри метри. Натомість оті два нещасні колючі дроти на місці п’яти дротів попередньої загорожі розчарували коней. Як людина могла подумати, що та загородка для телят може спинити страхітливого бика?

— Чоловік сказав, що він не пройде, — зважився однак сказати білоголовий, він був улюбленцем свого господаря, їв більше кукурудзи, тому більше вірив у людей.

Проте їх почули корови.

— Це коні. Обидва мають припони. Вони не пройдуть. Москіт уже пройшов.

— Пройшов? Тут? — запитав вражений білоголовий.

— Ззаду. Тут він також проходить. Він їв овес.

А тим часом непосидюча телиця спробувала пропхати роги поміж дротів; сильна вібрація, а за нею різкий удар по рогах спантеличили коней.

— Дроти туго натягнуті, — сказав гнідий після тривалого обстеження.

— Так, тугіше неможливо…

Обидва, не зводячи очей із дротів, знічено думали, як можна було б поміж них пролізти.

Тим часом корови підохочували одна одну.

— Він учора пройшов… Він проходить через колючу загорожу. А ми за ним.

— Учора не пройшли. Корови тільки так кажуть, але не проходять, — сказав гнідий.

— Тут колючки, а Москіт проходить! Он він іде!

Десь за двісті метрів від них бик, пробираючись через ліс, рухався вбік вівсяного поля. Усі корови поставали перед загорожею, не зводячи очей із напасника. Непорушні коні нашорошили вуха.

— Їсть увесь овес! Тоді проходить!

— Дроти туго натягнуті… — зауважив усе-таки білоголовий, який завжди намагався уточнити, що станеться, якщо…

— Він з’їв овес! А он той чоловік! Чоловік іде! — гукнула непосидюча телиця.

І справді, чоловік щойно вийшов зі свого ранчо і прямував до бика. У руках у нього була палиця, однак він не здавався розлюченим; був дуже серйозний і насуплений.

Бик почекав, доки чоловік підійде до нього, а тоді став мукати й удавати, що хоче його буцнути. Чоловік підійшов ближче, і бик став задкувати, не припиняючи ревіти й толочити овес своїми звіриними піруетами. Аж доки за десять метрів від дороги обернувся задом і, мукнувши наостанок із насмішкуватим викликом, кинувся на дротяну загорожу.

— Москіт іде! Він усюди проходить! Він проходить через колючий дріт! — ґвалтом заголосили корови.

Набравши розгону, велетенський бик нахилив голову і запхав роги поміж двох дротів. Почувся різкий зойк дроту, оглушливий скрегіт, що передався від стовпа до стовпа, і бик пройшов.

Проте з його спини і черева, тепер глибоко розпанаханих від грудей до крижів, ручаями текла кров. Ошелешена тварина на мить заціпеніла, а потім затремтіла. Далі бик поволі пішов геть, заливаючи пасовисько кров’ю, доки за двадцять метрів не звалився з ніг із хриплим стогоном.

Ополудні поляк пішов шукати свого бика і ридав фальцетом перед незворушним фермером. Тварина підвелася і могла йти. Проте її господар, розуміючи, що її лікування обійдеться йому дуже дорого (навіть якщо буде можливим), того самого вечора її забив. А назавтра білоголовому випало на долю відвезти у клунку до себе додому два кілограми м’яса мертвого бика.