Оповіді про кохання, божевілля та смерть

Пора кохання

Весна

То був карнавальний вівторок. На святковій дефіляді Небель з’явився, коли вже стемніло. I поки розривав пакет із серпантином, дивився на передній екіпаж. Здивований обличчям, якого не бачив у колясці попереднього дня, він запитав у товаришів:

— Хто це? Має непоганий вигляд.

— Хай йому грець! Та вона прегарна. Гадаю, це небога абощо доктора Аррісабалаги. Здається, вона приїхала вчора…

Відтак Небель видивився на прекрасне створіння. То була ще дуже юна дівчина, можливо, не старша чотирнадцяти років, але вже цілком дозріла. Під дуже темним волоссям обличчя світилось тією матовою і гладкою білизною, що притаманна лише дуже тонкій шкірі. Сині подовгасті очі біля скронь губилися в чорних віях. Можливо, були трохи широко розставлені під чистим чолом, що свідчить про велику шляхетність або ж неймовірну впертість. Проте її очі, такі, якими вони були, наповнювали той квітучий вид світлом її краси. І коли вони на мить зустрілися з його очима, Небелю забило дух.

— Що за краса! — прошепотів він, обпершись коліном на сидіння кабріолета.

Наступної миті серпантин полетів у напрямку коляски. Обидва екіпажі вже лучив паперовий підвісний міст, і та, котра спричинилася до цього, час від часу всміхалася до галантного юнака.

А той уже майже втратив повагу до пасажирів, візника і навіть екіпажа: стрічки серпантину без упину спадали на них дощем. Аж ті, що сиділи позаду, обернулися і, хоча й з усміхом, але пильно обгледіли марнотратця.

— Хто це? — тихо запитав Небель.

— Доктор Аррісабалага. Ти його точно не знаєш. А біля нього — мати дівчини, невістка доктора.

Після оглядин доктор Аррісабалага і сеньйора щиро посміялися з того юнацького буйства, а Небель подумав, що має з ними привітатися. На його уклін уся трійця відповіла з грайливою люб’язністю.

То був початок любові, яка тривала три місяці та в яку Небель уклав усе те поклоніння, яке вміщала його пристрасна юна душа. І поки тривала дефіляда — а в Конкордії вона триває до глибокої ночі, — він безперестанку розкидав серпантин, та так, що манжета його сорочки, розщіпнувшись, метлялася на руці.

Наступного дня сцена повторилася; а позаяк дефіляду поновили увечері битвою квітів, Небель за чверть години спорожнив чотири величезні кошики. Аррісабалага і сеньйора сміялися і часто обертались, дівчина майже не зводила очей з Небеля. Він у відчаї глянув на свої порожні кошики. На сидінні кабріолета лишився тільки нещасний букетик безсмертника й тутешнього жасмину. Небель скочив із ним з підніжки кабріолета, ледь не вивихнувши щиколотку, і підбіг до коляски, задиханий і спітнілий, і з ентузіазмом в очах простягнув дівчині букет. Вона ошелешено стала шукати свій, та в неї його не було. Її супутники розсміялися.

— Дурненька! — сказала їй мати, вказуючи на груди. — Та ось же маєш букет!

Екіпаж квапливо рушив. Небель, який зіскочив був з його підніжки, побіг і схопив букет, який простягала йому дівчина, майже повністю висунувшись із повозу.

Три дні тому Небель приїхав із Буенос-Айреса, де закінчував гімназію. Він провів там сім років, тож його знання про нинішнє світське товариство Конкордії було мінімальним. У рідному місті він мав лишатися ще два тижні, насолоджуючись цілковитим спокоєм душі, якщо не тіла. І от маєш: уже наступного дня він цілком втратив свій супокій. Але натомість яка красуня!

— Яка красуня! — повторював він, думаючи про той промінь світла, цнотливості й жіночої плоті, що простягся до нього з екіпажа.

Він визнавав, що по-справжньому і глибоко засліплений і, ясна річ, закоханий.

От якби вона його любила!.. Чи любить вона його? Для з’ясування цього Небель значно більше, ніж на букет з її грудей, покладався на нерозважливу похапливість, з якою дівчина шукала щось, аби йому дати. Його пам’ять ясно воскрешала сяйво її очей, коли вона бачила, як він підбігає, неспокій, з яким вона його чекала, а ще м’якість юних грудей, коли вона простягла йому букет.

А тепер усьому кінець! Завтра вона від’їздить до Монтевідео. І що йому все решта, Конкордія, його колишні друзі, сам його батько? Принаймні він поїде з нею до Буенос-Айреса.

Вони і справді їхали разом, і під час подорожі пристрасть Небеля досягла найвищого градуса, до якого може дійти романтичний вісімнадцятирічний хлопець, який відчуває, що він коханий. Мати дівчини цей майже дитячий роман сприйняла з привітною поблажливістю, і часто сміялася, дивлячись, як вони майже не перемовляються, безупинно посміхаються і постійно дивляться одне на одного.

Прощання було коротким, бо Небель не хотів втрачати залишки здорового глузду, які ще в нього були, і обірвав свою гонитву за нею.

Вони з матір’ю повернуться в Конкордію взимку, можливо, на весь сезон. А він приїде? «Хіба я можу не повернутися?» І поки Небель поволі віддалявся по набережній, вона, обпершись грудьми на борт і схиливши голову, проводила його очима, а матроси на пристані підсміювалися з того роману та й досі короткої сукні юної нареченої.

Літо

Тринадцятого червня Небель повернувся в Конкордію і, хоча від початку знав, що Лідія там, цілий тиждень не тривожився нею. Чотири місяці — надто тривалий строк для спалаху пристрасті, й у стоячій воді його душі останній її відблиск міг лише збурунити його самолюбство. Так, йому цікаво було її побачити. Доки одна дрібниця, вколовши його самолюбство, знову його розпалила. У першу неділю Небель, як кожен порядний хлопець у містечку, чекав на розі біля церкви закінчення літургії. Нарешті Лідія та її мати майже останні вийшли і, випроставшись і дивлячись уперед, пройшли поміж хлопців, які купкою стояли на вулиці.

Небель, знову її побачивши, відчув, як його очі розширюються, аби повністю увібрати в себе знову обожнювану постать. Із майже болісним жаданням чекав він на ту мить, коли її очі в несподіваному спалаху радісного здивування розпізнають його серед гурту.

Однак вона з холодним виглядом пройшла мимо.

— Здається, вона про тебе вже не згадує, — сказав йому приятель, який стояв поруч і бачив те, що сталося.

— Так, не дуже! — усміхнувся він. — Шкода, бо ця дівчина мені справді подобалася.

Та коли лишився сам, заплакав над своїм лихом. Тепер, коли він знову її побачив! Як він любив її увесь цей час, хоча й думав, що більше не згадає! А тепер всьому кінець! Лясь, лясь, лясь! — повторював він, не усвідомлюючи цього. — Лясь! Усе скінчено!

І раптом: «А якщо вона мене не побачила? Звісно! Та звісно ж!». Його обличчя знову засяяло, і він ухопився за цю примарну ймовірність з глибокою переконаністю.

О третій годині по обіді він стукав у двері доктора Аррісабалаги. Його задум був простий: він проконсультується щодо якоїсь марниці з адвокатом і, можливо, побачить її.

Він пішов туди. Подзвонивши, почув, як хтось біжить через патіо, і Лідія, аби спинитися, мусила з силою вхопитись за скляні двері. Вона побачила Небеля, скрикнула і, прикривши руками легкість свого одягу, ще прудкіше втекла.

За якусь мить мати відчинила двері консультації і прийняла їхнього давнього знайомця поблажливіше, ніж чотири місяці тому. Небеля розпирало від блаженства, і позаяк сеньйора, схоже, не переймалася юридичними турботами Небеля, він уважав стократ за ліпше її присутність, аніж адвоката.

Він був як на жаринах від занадто палючого щастя. І позаяк мав вісімнадцять років, хотів одразу ж піти, аби на самоті, й уповні, насолодитися своєю незмірною радістю.

— Уже йдете? Так скоро? — сказала йому сеньйора. — Сподіваюся, ми матимемо щастя бачити вас знову… Чи не так?

— Так, пані!

— Усі в цьому домі дуже зрадіють… Гадаю, що всі! Хочете, спитаємо? — усміхнулася вона з материнським піддражнюванням.

— О, всією моєю душею! — відповів Небель.

— Лідіє! Зайди на хвильку! Тут є хтось, кого ти знаєш.

Лідія прийшла тоді, коли Небель уже підвівся. Підійшла до нього, очі її сяяли від щастя, і з милою незграбністю простягнула йому великий букет фіалок.

— Якщо вам це не завдасть клопоту, — повела далі мати, — ви могли б провідувати нас по понеділках… Що ви на це скажете?

— Це дуже мало, пані! — відказав юнак. — І по п’ятницях також. Ви дозволите?

Сеньйора розсміялася.

— Який ви нетерплячий! Не знаю… Послухаймо, що скаже Лідія. Що скажеш, Лідіє?

Дівча, яке не зводило з Небеля радісних очей, сказало йому просто в лице «так», бо саме йому призначалась її відповідь.

— Чудово. Отож до понеділка, Небелю.

Він заперечив:

— Чи дозволите мені прийти сьогодні ввечері? Нині надзвичайний день…

— Гаразд! І нині ввечері також. Проведи його, Лідіє.

Та Небель, який уже просто не міг встояти на місці, там само попрощався й утік зі своїм букетом із майже розтерзаними стеблами і з душею, яка вознеслася на сьоме небо від щастя.

Упродовж двох місяців у миті, коли вони стрічалися, в години, коли розлучалися, Небель і Лідія шалено кохали одне одного. Для нього, який був такий романтичний, що впадав у стан меланхолії через сіру мряку на дворі, ота рано розквітла дівчинка з її ангельським личком і блакитними очима, мабуть, була втіленням самого ідеалу. Для неї Небель був мужнім, гарним і розумним. Їхнє взаємне кохання потьмарювало тільки одне: неповноліття Небеля. Юнак, закинувши навчання, кар’єру й інші марноти, хотів одружитися. Він знав тільки те, що зовсім не може жити без Лідії і знесе все, що стоятиме цьому на заваді. Він передчував — чи радше відчував, — що скоро наскочить на підводний камінь.

Бо й справді, його батько, який був дуже невдоволений тим, що Небель через якусь карнавальну інтрижку втрачає рік, вирішив твердо розставити крапки над «і». Наприкінці серпня він заговорив із сином рішучим тоном:

— Мені сказали, що ти й далі навідуєшся до тих Аррісабалага. Це правда? Бо ти не удостоюєш мене жодним словом.

Небель побачив, що наближається буря, і його голос трохи тремтів, коли він відповідав:

— Я нічого не казав тобі, тату, бо знаю, що тобі не сподобається, коли я про це скажу.

— Ба! Можеш не завдавати собі клопоту, щоб мені сподобатися… Та я хочу знати про стан справ. Ти ходиш у той дім як наречений?

— Так.

— І тебе там серйозно сприймають?

— Гадаю, що так…

Батько пильно на нього глянув і забарабанив пальцями по столі.

— Чудово! Гаразд!.. Послухай, мій обов’язок — вказати тобі шлях. Ти добре знаєш, що робиш? Подумав про те, що може статися?

— Статися?.. Що?

— Що ти одружишся з цією дівчиною. Та завваж: ти вже в тому віці, аби принаймні все добре обміркувати. Ти знаєш, хто вона? Звідки? Ти знайомий із кимось, хто знав би, яке життя вона веде в Монтевідео?

— Тату!

— Чи знайомий ти із кимось, хто знав би, що вони там роблять! Ба! Не роби такої міни… Я не маю на увазі твою… наречену. Вона ще дитина, і тому не знає, що робить. Але ти знаєш, із чого вони живуть?

— Ні! І мені байдуже, бо хоча ти мені батько…

— Ну, ну, ну! Залиш це на потім. Не лише батько, це міг би тобі сказати будь-який порядний чоловік. А позаяк тебе так обурює моє запитання, то розпитай у того, хто захоче тобі розказати, які стосунки пов’язують матір твоєї нареченої з її швагром. Запитай!

— Так! Я знаю, що вона була…

— А, то ти знаєш, що вона була коханкою Аррісабалаги? І що він чи хтось інший утримують її дім у Монтевідео? І ти лишаєшся таким спокійним? Так, я знаю! Твоя наречена не має з цим нічого спільного, я знаю! Немає прекраснішого пориву, ніж твій… Та будь обережний, бо може стати запізно… Ні, ні, заспокойся! Я не маю жодного бажання образити твою наречену й гадаю, як уже тобі казав, що вона ще не заразилася тією розтлінністю, яка її оточує. Та якщо її матір хоче підсунути її тобі для шлюбу чи радше заволодіти капіталом, який ти успадкуєш по моїй смерті, то скажи їй, що старий Небель не готовий до таких оборудок і радше все це заберуть чорти, ніж він погодиться на цей шлюб. Це все, що я хотів тобі сказати.

Юнак, попри характер батька, дуже його любив. Він вийшов, розлючений через те, що не міг зігнати свою злобу, ще сильнішу через те, що він знав, що вона несправедлива. Йому давно було відомо, що мати Лідії ще за життя чоловіка була коханкою Аррісабалаги, а потім чотири чи п’ять років вони зустрічалися час від часу; але старий розпусник, скручений артритом, як це часто буває з хворобливими старими парубками, був уже далеко не тим у стосунку до братової, кого вдавав. І якщо він утримував матір і доньку, то робив це із своєрідної вдячності колишнього коханця, та передусім для того, аби дати підґрунтя для нинішніх чуток, які надимали його марнославство. Небель згадував матір Лідії; і з дрожем юнака, який шаліє від заміжніх жінок, пригадував той вечір, коли вони разом схилилися над «Illustration» і йому здалося, що своїми несподівано натягнутими нервами він відчув глибокий віддих жадання, що йшло від дорідного тіла, яке ледь торкалося його. Звівши очі, Небель побачив її затуманений погляд, який важко вперся в його.

Може, він помилився? Вона була страшенно істеричною, однак рідко виходила із себе; розстроєні нерви грюкотали всередині, тому вона то хворобливо наполягала на якійсь бздурі, то раптом змінювала думку. Провісником загострень була наростаюча і конвульсивна впертість, з якою вона громадила одна на одну дурниці. Вона зловживала морфієм — через печальну необхідність і франтівство. Мала тридцять сім років, була високою, з пухлими яскраво-червоними устами, які постійно облизувала. Її очі, хоча й не були великими, здавалися такими через розріз і дуже довгі вії; вони манили своїм сяйвом. Вона малювалась. Як і донька, одягалась із досконалим смаком, і це, без сумніву, було її найбільшою привабою. Як жінка вона була, мабуть, дуже чарівною, та зараз істерія виснажила її тіло, бо вона, ясна річ, мучилась утробою. Коли підхльоскування морфію минало, її очі меркли, й від кутиків губ і очей розбігались тоненькі зморшки. Та попри це, та сама істерія, яка руйнувала її нерви, магічно підживлювала її тонус.

Вона щиро любила Лідію; і послуговуючись мораллю буржуазних істеричок, привела би свою доньку до морального падіння, аби зробити її щасливою — для того, щоб забезпечити їй те, що для самої неї було щастям.

Тож стурбованість батька щодо цього зачепила в душі Небеля найпотаємніші струни закоханого. Як усе це оминуло Лідію? Бо чистота її цери, щирість її дівочої пристрасті, яка з’являлася в її сяючих очах, були вже не доказом чистоти, а сходинками шляхетного блаженства, якими Небель тріумфально піднімався, аби відірвати з гнилої рослини квітку, яка його потребувала.

Це переконання було таким сильним, що Небель ані разу не поцілував її. Якось по обіді, проходячи повз будинок Аррісабалаги, він відчув нестримне бажання її побачити. Його щастя було повним: він застав її одну, в пеньюарі, з пасмами волосся, що впали на щоки. Сміючись, вона прихилилася до стіни, біля якої він її перехопив. І юнак, стоячи навпроти неї і майже торкаючись її, відчув у своїх руках, що лишалися непорушними, високе щастя чистого кохання, яке він так легко міг би забруднити.

Та потім вона буде його жінкою! Небель, як міг, наближав свій шлюб. На днях він отримав обмежену дієздатність неповнолітнього, яка давала йому змогу покрити всі видатки, скориставшись своєю законною часткою спадку по матері. Лишалося лише отримати згоду батька, і мати дівчини на цьому наполягала.

Її становище, доволі двозначне в Конкордії, потребувало суспільного схвалення, яке, ясна річ, мало початися з майбутнього свекра її доньки. Та перш за все її спонукало бажання принизити, примусити буржуазну мораль зігнути коліна перед тим, що вона вважала непристойним і зневажала.

Уже не раз вона натякала на це в розмовах зі своїм майбутнім зятем: «мій сват», «моя нова родина», «зовиця моєї доньки». Небель відмовчувався, і тоді очі матері світились іще лихішим вогнем.

Аж доки одного дня полум’я спалахнуло. Небель призначив шлюб на 18 жовтня. Залишалось ще понад місяць, але мати дівчини дала юнакові ясно зрозуміти, що бажає на весіллі присутності батька.

— Це буде нелегко, — сказав Небель після гнітючої мовчанки. — Батькові важко виходити з дому вечорами… Він не виходить ніколи.

— Ах! — тільки й вигукнула мати, притьмом закусивши губу.

Запала ще одна пауза, однак ця була вже передвістям бурі.

— Ви ж не хочете брати шлюб потай, чи не так?

— О… — силувано усміхнувся Небель. — Мій батько також так не думає.

— Тоді що?

Знову залягла тиша, яка дедалі більше передвіщала грозу.

— Це через мене ваш вельмишановний батько не хоче бути присутнім?

— Ні, ні, пані! — вигукнув Небель нетерпляче. — Просто він такий… Якщо хочете, я знову з ним поговорю.

— Я хочу? — мати дівчини усміхнулась, роздуваючи ніздрі. — Робіть, як знаєте. Чи не могли б ви, Небелю, зараз піти? Я зле почуваюся.

Небель вийшов, глибоко роздосадуваний. Що він скаже батькові? Той завжди опирався цьому шлюбові, і син уже вдався до певних кроків, аби не зважати на це.

— Можеш робити все, що тобі заманеться. Але моєї згоди на те, аби ця утриманка стала твоєю тещею, ти не дістанеш ніколи!

Через три дні Небель вирішив раз і назавжди з’ясувати стан справ і вибрав для цього хвилинку, коли Лідії не було.

— Я розмовляв із батьком, — почав Небель, — і він мені сказав, що ніяк не може прийти.

Мати Лідії трохи зблідла, та її очі звузились і заблищали.

— Так?! І чому ж це?

— Не знаю, — глухо озвався Небель.

— Іншими словами, ваш вельмишановний батько боїться заплямувати себе, якщо його нога ступить сюди?

— Не знаю! — повторив він, і собі впершись.

— Цей пан завдає нам незаслуженої образи! Що він собі надумав? — додала вона розстроєним голосом, губи в неї тремтіли. — Хто він такий, аби так із нами говорити?

Відтак Небель відчув укол образи за свій рід.

— У чому річ, я не знаю! — його голос також дрижав. — Але він не тільки відмовляється прийти, він іще й не дає згоди на мій шлюб.

— Що? Як це відмовляється? Чому? Хто він такий? Яке він право на це має?

Небель підвівся.

— Ви не…

Та вона також підвелася.

— Так, він! Ви ще дитина! Запитайте в нього, звідки в нього багатство, яке він украв у своїх клієнтів! І цей гонор! Його бездоганна родина, без жодної плямки, цим бундючиться! Його родина!.. Нехай він вам розкаже, скільки разів лазив через паркан, аби переспати зі своєю жінкою ще до весілля! Він мені розповідатиме про свою родину!.. Гаразд, ідіть собі, я по зав’язку сита лицемірством! Усіляких вам гараздів!

Чотири дні Небель прожив у глибокому відчаї. На що він міг сподіватися після того, що сталося? П’ятого дня, надвечір, він отримав записку:

Без сумніву, то були хитрощі. Та якщо Лідія насправді…

Він пішов туди того самого вечора, і мати дівчини прийняла його зі стриманістю, яка здивувала Небеля: без надмірної сердечності, ані подоби грішниці, яка розкаялася.

— Якщо ви хочете її бачити…

Небель увійшов разом із матір’ю і побачив свою обожнювану кохану в ліжку. Підібгані ноги, обличчя, що світилося тією свіжістю без пудри, яка буває тільки в чотирнадцять років.

Він сів біля неї, і мати марно чекала, що вони щось скажуть одне одному; вони лишень дивились одне на одного й усміхалися.

Раптом Небель відчув, що вони залишилися самі, і уявлення про матір стало чітким: «Вона пішла геть, аби в екстазі від свого знову віднайденого кохання я втратив голову й через це шлюб став вимушеним». Ta за ці чверть години кінцевої насолоди, яку йому пропонували авансом і задарма в обмін на зобов’язання одружитися, вісімнадцятирічний юнак відчув — як тоді, коли вона прихилилася до стіни, — нічим незаплямовану насолоду чистого кохання в ореолі поетичної ідилії.

Тільки Небель міг сказати, яким великим було його віднайдене після катастрофи щастя. Також він забув матері вибух лихослів’я, люте бажання образити тих, хто на це не заслуговує. Однак твердо вирішив усунути матір з їхнього життя, щойно вони поберуться. Спогад про його ніжну й чисту наречену, яка усміхалася на ліжку, край якого оголився для нього, обіцяв повну насолоду, з якої Небель не викрав наперед ані найменшого діаманта.

Наступного вечора, прийшовши до Аррісабалаги, Небель застав дім темним. Служниця нескоро прочинила вікно:

— Паній нема.

— Кудись пішли? — запитав він здивовано.

— Ні, вони вертаються в Монтевідео… Поїхали в Сальто, аби заночувати на борту.

— Ах! — пробурмотів нажаханий Небель. Але у ньому ще жевріла надія. — А доктор? Я можу з ним поговорити?

— Його немає, після обіду він пішов у клуб…

Знову залишившись сам на темній вулиці, Небель у смертельній зневірі підняв і опустив руки. Усьому кінець! Його щастю, його віднайденій напередодні радості! Її знову втрачено й назавжди! Він здогадувався, що цього разу порятунку не буде. Нерви в матері розігрались, як клавіші, і він уже нічим не міг зарадити.

Він дійшов до рогу вулиці й звідти, спинившись під ліхтарем, тупо видивився на рожевий дім. Обійшов квартал і знову спинився під ліхтарем. Ніколи, більше ніколи!

Це тривало до пів на дванадцяту ночі. Урешті він пішов додому і зарядив револьвер. Проте один спогад його зупинив: кілька місяців тому він пообіцяв одному німецькому кресляреві, що перед тим, як накласти на себе руки (Небель був підлітком), навідається до нього. Зі старим вояком армії Вільгельма його поєднувала жива дружба, заснована на довгих філософських бесідах.

Назавтра спозаранку Небель стукав у двері його вбогої кімнати. Вираз його обличчя був цілком красномовний.

— Прийшла пора? — по-батьківськи спитав його друг, міцно потиснувши руку.

— Тс! Хоч як крути! — відказав хлопець, дивлячись убік.

Тоді кресляр із цілковитим спокоєм оповів йому свою любовну драму.

— Іди додому, — врешті сказав він, — і якщо об одинадцятій не передумаєш, вертайся: поснідаємо разом. А тоді роби, що хочеш. Обіцяєш?

— Обіцяю, — відповів Небель і своєю чергою міцно потиснув йому руку, мало не заплакавши.

Удома його чекала картка від Лідії.

— От як це мало бути! — вигукнув юнак, із переляком дивлячись у дзеркало на своє пополотніле обличчя. — Це мати змусила її написати, мати і її прокляте божевілля! Лідія тільки й могла що написати це, і бідна дівчинка, доведена до розпачу, виплакала в листі всю свою любов. Ах, якби я міг її колись побачити, розказати їй, як я її любив, як люблю її зараз, мою ясочку!..

Тремтячи, він підійшов до нічного столика й узяв револьвер, та згадав свою нову обіцянку й довго стояв, уперто відчищаючи нігтем якусь цятку на барабані.

Осінь

Якось в Буенос-Айресі, коли Небель сів у трамвай, вагон не рушав з місця довше, ніж звикло, і Небель, який узявся читати, врешті оглянувся. Поміж сидіннями важким і повільним кроком пробиралася якась жінка. Кинувши побіжний погляд на незграбу, Небель знову повернувся до читання. Сівши поруч із ним, дама уважно глянула на сусіда. Небель, хоча й відчував на собі час від часу чужий погляд, продовжував читати; та врешті йому це надокучило, і він підвів здивоване обличчя.

— Я так і думала, що це ви, — вигукнула дама, — хоча й сумнівалася… Ви мене не пам’ятаєте, еге ж?

— Пам’ятаю, — відказав Небель, округливши очі. — Пані Аррісабалага…

Вона помітила його здивування й усміхнулась із виразом старої куртизанки, яка й досі намагається сподобатися юнакові.

Від жінки, яку Небель знав одинадцять років тому, залишилися тільки очі, хоча й запалі та згаслі. Жовта цера із зеленкуватим відтінком зсохлась, пішовши курними зморшками. Вилиці тепер випирали, а за як завжди пухлими губами ховалися попсуті зуби. Було видно, як у цьому змарнілому тілі по виснажених нервах і розбухлих артеріях циркулює морфій, перетворивши на скелет розкішну жінку, яка колись, сидячи обіч нього, гортала «Illustration».

— Я добряче постаріла… Та й хвора, нирки болять… А ви, — додала вона, дивлячись на нього з ніжністю, — усе такий самий! Адже вам нема ще й тридцяти… Лідія також не змінилася.

Небель підвів очі.

— Вона незаміжня?

— Так… Як вона зрадіє, коли я їй розкажу! Чому б не потішити бідолашну? Може, навідаєтеся до нас?

— З приємністю, — прошепотів Небель.

— Так, приходьте якнайшвидше, ви ж знаєте, ким ми були для вас… Так от: проспект Боедо, 1483, квартира 14. Наші обставини такі скрутні…

— Ох! — запротестував він і підвівся, аби вийти. Пообіцяв зайти до них найближчим часом.

Через дванадцять днів Небель мусив повертатися на цукровий завод і перед тим хотів виконати свою обіцянку. Він пішов туди, в убоге помешкання на околиці. Його прийняла пані Аррісабалага, поки Лідія трохи прибиралася.

— Одинадцять років! — знову зауважила мати. — Як біжить час! Ви вже могли мати з Лідією купу дітей!

— Саме так, — усміхнувся Небель, оглядаючись довкола.

— Ох! Справи наші кепські! Особливо якщо порівняти з обстановкою вашого дому… Постійно чую про ваші плантації цукрової тростини. Це ваше єдине підприємство?

— Так… І ще в Ентре-Ріос…

— Щасливець! Якби можна було… Мені завжди хотілося провести кілька місяців в селі, та це завжди була лише мрія!

Вона замовкла, кинувши швидкий погляд на Небеля. А в того завмирало серце: він заново переживав те, що хоронилося в його душі одинадцять років.

— Усе це через брак зв’язків… Так важко мати друга в таких обставинах!

Серце Небеля стискалося дедалі дужче, увійшла Лідія.

Вона також дуже змінилася, бо чар невинності й чистоти чотирнадцятирічної дівчини вже не віднайдеш у двадцятишестирічній жінці. Однак, як і раніше, була вродливою. Його чоловічий нюх відчув в її ніжній шиї, погідному спокої її погляду, в усьому тому непоясненному, що сповіщає чоловікові про вже пережите кохання, яке він завжди мусив приховувати, згадку про ту Лідію, яку знав.

Вони розмовляли про банальні речі зі стриманістю зрілих людей. Коли вона на хвильку вийшла, мати знову повернулася до попередньої розмови:

— Так, вона трохи квола… І коли я думаю, що в селі вона відразу би поправилася… Послухайте, Октавіо, дозвольте мені говорити з вами начистоту. Ви ж знаєте, що я вас любила як сина… Чи могли б ми провести сезон у вашому маєтку? Лідії це пішло би на користь!

— Я одружений, — відказав Небель.

На обличчі сеньйори з’явилася гримаса досади, якусь мить її розчарування було щирим; але вона зараз же комічно склала хрест-навхрест руки.

— Ви? Одружений? От біда! Даруйте… Сама не знаю, що кажу… А ваша дружина мешкає з вами на цукровій плантації?

— Зазвичай так… Зараз вона в Європі.

— От біда! Тобто… Октавіо, — додала вона зі сльозами на очах, — вам я можу розповісти. Ви були мені майже як син… Ми майже жебраки! Чому ви не хочете, щоб я поїхала з Лідією? Зізнаюся вам як мати, — додала вона з єлейною усмішкою, понизивши голос. — Ви добре знаєте, яке в Лідії серце, правда ж? — Вона сподівалася відповіді, але Небель мовчав. — Так, ви її знаєте! Невже ви думаєте, що Лідія здатна забути, коли кохала? — Тепер вона підкріпила свій натяк підморгуванням.

І тут Небель оцінив безодню, в яку міг впасти раніше. Вона була такою ж матір’ю, як завжди, але тепер через свою душу, морфій і нужду цілком опустилася… A Лідія… Побачивши її знову, він відчув спалах жаги до цієї жінки із повним і вже обвислим підгорлям. Перед лицем такої комерційної оборудки, яку йому пропонували, він кинувся в обійми тієї дивної любовної пригоди, яку наготувала йому доля.

— Знаєш, Лідіє? — радісно защебетала мати, коли донька вернулася. — Октавіо запрошує нас провести сезон в його маєтку. Що ти на це скажеш?

Лідія на мить звела брови, та знову відзискала спокій.

— Чудово, мамо…

— Ах, ти знаєш, що він каже? Він одружений. А ще такий молодий! Ми йому майже рідня…

Тоді Лідія перевела погляд на Небеля і якийсь час дивилася на нього з печальною строгістю.

— Давно? — прошепотіла вона.

— Чотири роки, — відказав він тихо. Попри все йому забракло духу глянути на неї.

Зима

Через крайню обачність Небеля, якого на цій лінії добре знали, їхали вони нарізно. Та вийшовши зі станції, усі разом сіли в прислану з дому коляску. Коли він залишався сам на цукровій плантації, то прислуговувала йому тільки стара індіанка — не так через його поздержливість, як через те, що дружина забирала із собою всю челядь. Тож вірній тубілці він представив своїх супутниць як стару тітку і її доньку, які приїхали поправити підірване здоров’я.

До того ж це було цілком правдоподібно, бо старша пані нестримно подавалася. Приїхала цілком розбита, заледве тримаючись на ногах, і її вимучений вид криком кричав про те, що цей живий труп потребує уколу морфію, від якого вона на прохання Небеля утримувалася протягом чотирьох годин.

Небель, який по смерті батька перервав навчання, знав достатньо для того, аби передбачити швидку катастрофу; нирки під час нападу могли відмовити, і морфій тільки прискорював таку розв’язку. Вже у повозі, не годна більше терпіти, дама дивилася на Небеля з мукою в очах.

— Октавіо, дозвольте мені… Я більше не можу! Лідіє, заслони мене.

Донька спокійно затулила матір, і Небель почув шурхіт одягу, який поквапно задирали, аби зробити укол в стегно. Очі засяяли, і повнота життя, наче маска, укрила те агонізуюче обличчя.

— Тепер усе гаразд… Яке щастя! Я почуваюся добре!

— Вам треба було б це покинути, — строго сказав Небель, скоса дивлячись на неї. — Коли ми приїдемо, вам стане гірше.

— О, ні. Радше я помру прямо тут.

Небель увесь день ходив роздратований, він вирішив, як зможе, вбачати в Лідії та її матері лишень двох нещасних хворих. Та надвечір, подібно до диких звірів, які о цій порі починають гострити кігті, чоловічий гін став потроху послаблювати його рішучість.

Повечеряли вони рано, бо мати, що почувалася знесиленою, хотіла негайно лягти спати. Не могло бути й мови, аби вона тільки випила молока.

— Фе! Яка гидота! Воно мені в горло не піде. Ви хочете, аби я пожертвувала останніми роками свого життя, і то зараз, коли я можу померти щасливою?

Лідія не змигнула й оком. Вона перемовилася з Небелем кількома словами, і лиш тоді, коли вони допивали каву, їхні погляди зустрілися; та Лідія відразу ж опустила очі. Через чотири години Небель нечутно відчинив двері в кімнату Лідії.

— Хто там? — одразу прозвучав стривожений голос.

— Це я, — ледь чутно прошепотів Небель.

Після його слів почувся шелест одягу, наче хтось різко сів на постелі, і знову запала тиша. Та коли його рука в темряві торкнулася зимного плеча, по тілу пробіг сильний дрож.

Потім, коли він лежав без руху обік тієї жінки, яка вже пізнала любов до його приходу, з найпотаємніших глибин душі Небеля піднялася праведна гордість за свою юність, коли він жодного разу не торкнувся, навіть не зірвав поцілунку з уст того юного створіння, яке дивилося на нього з осяйною невинністю. Він думав над словами Достоєвського, яких до тієї миті не розумів: «…нічого немає вищого і сильнішого, і здоровішого, й кориснішого для життя, ніж якийсь гарний спогад». Небель беріг її, цю незаплямовану згадку, незайману чистоту своїх вісімнадцяти років, яка тепер лежала там, утоптана в багно на ліжкові служниці. Відтак він відчув на своїй шиї дві важкі, безмовні сльози. Вона також згадувала… І сльози Лідії текли одна за одною, поливаючи, наче могилу, безславний кінець її єдиної мрії про щастя.

Десять днів вони жили разом, хоча Небель майже весь день проводив поза домом. За мовчазної згоди вони з Лідією рідко коли лишалися наодинці, й хоча вночі знову зустрічалися, навіть тоді тривалий час проводили в мовчанні.

Лідія і сама мала багато роботи, доглядаючи вкінець знесилену матір. Позаяк відродити вже зогниле можливості не було, навіть під загрозою того, до чого це могло призвести, Небель мав намір відібрати морфій. Однак відмовився від нього, коли якось уранці, несподівано ввійшовши до їдальні, застав зненацька Лідію, яка квапливо опускала спідницю. У руці вона тримала шприц і не зводила з Небеля переляканого погляду.

— Давно ти це вживаєш? — урешті запитав він.

— Так, — прошепотіла Лідія, конвульсивно ламаючи голку.

Небель знову глянув на неї і здвигнув плечима.

Та позаяк мати повторювала свої ін’єкції з жахливою частотою, аби заглушити біль у нирках, які морфій рано чи пізно мав добити, Небель зважився спробувати порятувати нещасну, віднявши в неї наркотик.

— Октавіо! Мене це вб’є! — хрипко ремствувала вона. — Октавіо, синку! Я не проживу і дня!

— Ви не проживете і двох годин, якщо я вам це лишу! — відказав Небель.

— Нехай, Октавіо! Дай мені морфію!

Та марно її руки тяглися до Небеля, він вийшов разом із Лідією.

— Ти знаєш, яким серйозним є стан твоєї матері?

— Так, лікарі мені казали…

Він пильно на неї подивився.

— З нею все значно гірше, ніж ти гадаєш.

Лідія пополотніла і, дивлячись кудись убік, подавила ридання, закусивши губу.

— Тут немає лікаря? — прошепотіла вона.

— Немає ані тут, ані на десять ліг[2] в окрузі, але ми пошукаємо.

Того вечора, коли вони були в їдальні самі, прийшла пошта, і Небель розпечатав якогось листа.

— Якісь новини? — занепокоєно спитала Лідія, підводячи на нього очі.

— Так, — відказав Небель, продовжуючи читати.

— Від лікаря? — спитала вона перегодом іще стурбованіше.

— Ні, від моєї дружини, — різко відказав він, не піднімаючи очей.

О десятій вечора Лідія прибігла в кімнату Небеля.

— Октавіо, мама помирає!..

Вони кинулись у кімнату хворої. Обличчя тої вже вкрила мертвотна блідість. Губи непомірно роздулись і посиніли, і через них проривалась якась гортанна і нерозбірлива подоба слова:

— Пла… пла… пла…

Небель на нічному столику відразу ж побачив пляшечку з морфієм, вона була майже порожня.

— Ясна річ, що вмирає! Хто їй це дав? — запитав він.

— Не знаю, Октавіо! Недавно я чула якийсь шум… Вона напевне пішла за ним у твою кімнату, поки тебе не було… Мама, бідолашна мама! — схлипувала вона, припавши до виснаженої руки, що звисала до підлоги.

Небель помацав їй пульс; биття серця вже не було чути, і температура знижувалася. За якийсь час губи перестали видавати своє «пла… пла…», і на шкірі проступили великі плями.

О першій ночі вона померла. Того самого дня, після похорону, Небель чекав, коли Лідія закінчить вбиратися, поки наймити носили в екіпаж її валізи.

— Візьми, — сказав він, коли вона підійшла, і простягнув їй чек на десять тисяч песо.

Лідія сильно здригнулася, і її почервонілі очі подивилися прямо в очі Небеля. Проте він витримав цей погляд.

— Пробач мені, — сказав він. — Не вважай мене гіршим, ніж я є.

На станції вони мовчки чекали біля сходинок вагона відправки поїзда. Коли почулося бамкання дзвона, Лідія протягнула йому руку, яку Небель безмовно затримав на мить у своїй. Потім, не відпускаючи її, він обійняв Лідію за талію і міцно поцілував у вуста.

Поїзд рушив. Застиглий Небель проводив поглядом вікно, що віддалялося, та Лідія не виглянула.