Новендіалія

LAUDATIO. PARS II

Невдоволена цікавість — надто ж в людині молодій та затятій — подібна до свічки, залишеної під сподом. Можна й забути про неї, присипавши мотлохом, а проте скоро з усіх шпарин посуне дим та полум’я — лише встигай гасити.

Кілька днів по відвідинах поліцейської дільниці Лука намагався знайти собі задовільний вжиток — прибирав занедбане помешкання, полював за останнім осіннім теплом на узбережжі Чайки і навіть вибрався до Університету, глянути на умови вступу. Він давно не заходив сюди і тільки нині збагнув, чому — знайома метушня, запахи, голоси обступили його скорботним колом, і, не прочитавши й слова, він вискочив надвір зі шкарубким клубком попід горлом.

Намагаючись як не зупинитися, то бодай надати пристойної статечності власній втечі, Лука сповільнив крок коло кам’яного джерельця на університетськім подвір’ї, звично змочив долоню, провів по обличчю та причепурив нестрижену чуприну. На стіні коло джерельця по чорнім мармурі було вибито напутню сентенцію: Felix qui potuit rerum cognoscere causas — «Щасливий, хто може дізнатися причини всіх речей». Передбачалося, очевидячки, надихнути спудеїв до науки, але Луччин батько якось глянув скептично, зауваживши, що таких щасливців зустрінеш хіба в притулку для божевільних. Невдовзі по тому він і покинув свою натхненну писанину.

Лука ж поки що не поділяв тої зневіри; причини всіх — ну нехай не аж так зразу всіх — речей його дуже навіть вабили. Ще б пак, підійти до розгадки впритул, аж майже вчепитися їй, клятій, у горло… І що? Покинути недодушену?

Але ж не ставати з цього приводу і собі душогубом! Він і не зможе, коли вже на те… Йому б дізнатися лише, що ж за промисел провадить Нічний Магістрат, навіщо — за що?! — вбиває невинних…

Катуючись лихою думою, Лука не здавав собі справи, куди йде, а коли на нього блимнули двійко дебелих атлантів при вході до сімнадцятого номера по вулиці Канонічна, він гмукнув лише, вислухавши достатньо від мудрого татка про шляхи несвідомих інтенцій. Він ходив тут не раз, маючи, проте, інші справи, аніж розглядати стіни, тепер же відзначив з цікавістю — межи атлантами в’юнився надпис «Судовий інквізиторіат». Лука пирхнув — чи не на відьом та упирів вони тут справи шиють? — і мимохіть здригнувся, згадавши недавнього убивцю і кров, що текла йому по підборідді.

Не надумавши нічого путнього, ввійти Лука не наважився, але і забратися додому — теж. Він поволі обійшов квартал, повитріщався на підлітків, що ганяли на скейтах площею Марії Магдалини, а по тому притулився на кованому стільчику вуличної кав’ярні, аби скоса спозирати вхід до «інквізиторіату». Страхітних нелюдів, які би вчащали до тої таємничої установи, Лука не побачив, відзначивши хіба струнку чорнокосу жінку, яка, занурена в роздуми, ввійшла досередини, недбало штовхнувши двері ногою, та двійко молодиків, що вийшли, дозвільно перемовляючись та й подалися десь у своїх справах.

Невдовзі на місто зійшла вечірня прохолода, і вулицями поплив легкий туман. Кельнер, непривітно позираючи, вже почав заносити стільці та столики до приміщення, тож Лука підвівся і рушив повз двері інквізиторіату, задерши голову, аби вгледіти бодай щось у вікнах, за якими якраз почали вмикати світло.

Йому здалося, ніби повз вікно пройшла недавня красуня, і Лука замислився, що ж такого вона могла робити на цій лихій службі. Перейнявшись своїми думками, він на мить втратив дотик до світу, тож, коли хтось торкнувся його плеча, Лука скинувся так, що йому заледве серце з грудей не скочило.

Позаду — двійко молодиків, яких він нещодавно був спостеріг при виході з управи. Тобто один так точно молодик, зухвалий білявець із лукавим вищиром, другий — старший, літ під сорок, із поглядом добрим і зажуреним, наче в старого пса. Обоє були вбрані в темні пари, проте білявий носив піджак у смужечку, від чого робився подібний на якогось гулящого артиста. Нічого особливо зловісного Лука у двох зустрічних не відзначив, проте тут-таки старший нібито мимоволі провів долонею вздовж свого піджака, змусивши пригадати Горганові збройні жарти.

— Ну? — поцікавився молодик.

Лука звів брови.

— Ти в гості до нас чи просто шукаєш собі біди?

— Я просто собі гуляю, — обурився Лука, — не можна хіба?

— Гуляєш… — заусміхався білявий, — три години поспіль на одному місці… Не ший з нас дурнів, гаразд? То чого тобі?

Тут нарешті Луці урвався всякий терпець.

— Мені — нічого! — вибухнув він. — Я просто хочу знати, навіщо ви вбили мого батька!

— Ми?! — блимнув очима молодик.

Його товариш чомусь роззирнувся довкіл.

— Ну, може, й не ви, — похмуро мовив Лука, дістаючи Горганову візитку. — Але оцей ось — точно.

Старший взяв картку, оглянув уважно, тоді стиха гмукнув і передав товаришеві.

— А-а-а-а, — протягнув той, — Горго-она! Убивця, правда ж! Чистий тобі душогуб!

I — на Луччин граничний подив — весело підморгнув. Старший, проте, глянув серйозно.

— Так ти, значить, Лука Ведель? — виснував він. — Квестор про тебе згадував.

Двійко трударів Магістрату значуще перезирнулися. Старший кивнув.

— То що, зайдеш до нас?

Молодик спитав так, ніби запрошував на пиво до генделика — аж ніяк не до таємничої установи, від якої посадовцям бігли спиною крижаки. І через те якраз вибір раптом зробився надзвичайно простим.

— Зазирнув би, — погодився Лука.

— Мар’ян, — зичливо промовив білявий, простягаючи руку.

Лука потис її мимоволі, не в силі опиратися раптовій приязні.

— А це — Фелікс, — Мар’ян нахабно тицьнув пальцем у старшого товариша. — Він у нас проквестор, тобто замначальника, так само, як і Горгона. Лише, на відміну від того, більш подібний на живу людину.

Фелікс поважно кивнув, хоча Луці здалося, що той ховає в оці похмурий усміх.

— Ну, ходи, — запросив Мар’ян, відчиняючи двері, і Лука, дивуючись власній нерозважливості, рушив за ним.

Щойно за дверима Магістрат не відзначався нічим надзвичайним — старовинний під’їзд з вичовганою мозаїкою підлоги, сходи, коло дверей — конторка охоронця. Луччині проводирі коротко кивнули йому, проходячи повз.

Не спиняючись, Мар’ян, а за ним і Лука, піднялися гвинтовими сходами на другий поверх і ввійшли до передпокою досить-таки просторої контори. Звідти чулися тихі голоси, клацання клавіатури, а також линув затишний запах кави вкупі з ледь чутним тривожним духом полірованого металу. Невеликий, захаращений ящиками з папером, коридор вів до загальної кімнати, в якій панував обжитий безлад — переповнені течки, завішані картами, схемами та чомусь артистичними афішами стіни, хирляві вазонки на підвіконні та одному з робочих столів. Всього тут могло працювати людей з десять, проте три столи з десятка виглядали порожньо і занедбано — за ними, очевидячки, давно ніхто не сидів.

Лука не встиг як слід розгледіти присутніх, що зацікавлено попідкидали погляди, бо Мар’ян якраз смикнув його до невеличкої кімнатки, що тулилася до загальної зали; судячи з довгастого столу, вщерть розмальованої дошки та забутих чашок, кімнатка служила за приміщення для нарад.

— Зараз, покличу начальство, — пообіцяв прудкий молодик, лишивши Луку на самоті.

Розгублено роззирнувшись, Лука підійшов до розлініяної маркером дошки. Його серце калатало — ще трохи, і він довідається те, що мучило його два останні роки. Інша річ, невідомо, чим за це доведеться платити… «Значить, правда для вас важливіша за власне життя?» — мимохіть згадалося Горганове питання. Він зробив свій вибір, а отже, нібито нема на що скаржитися.

Намагаючись вгамувати хвилювання, Лука взявся читати писанину на дошці. Увагу його привернули два трикутники: «нечулість — пригнічення — сповільнення» та «напруга — страх — ненависть». Стрілка від останнього вела до… та, власне, просто — вниз. До надпису «ad inferis». Лука кліпнув очима, не в силі збагнути, що б це могло значити. Надпис перекладався як «додолу» або інакше — «до пекла».

Позаду нього прочинилися двері. Не знаючи вже, на яке страхіття чекати, Лука нервово обернувся.

На нього приязно дивилася чорнява красуня в елегантній брючній парі.

— Сідайте, пане Ведель, — м’яко промовила вона. — Трохи поговоримо, доки до нас не долучиться керівництво.

Лука звитяжно кивнув. Коли вже торувати дорогу до пекла, то бодай у приємній компанії.

Хлопчина дивився як не хворобливо, то принаймні змучено: бліде й кутасте від недбалого харчування лице, темні кола навкруг очей, нервова рвучкість рухів. Одяг його — куртка з кумедними наліпками та просторі джинси — був не з найдешевших, а проте виглядав так, ніби зовнішня доладність раптом втратила для власника будь-яке значення. І попри все це було в ньому щось привабливе — напруження, енергія, небайдужість, зрештою; поряд з такими мимоволі відчуваєш, що в житті є як не сенс, то бодай інтрига. Мора називала таку властивість здатністю генерувати мотивації, хоча, як вона знала з власного досвіду, згадані мотивації занадто часто обертаються оманою.

Втім, наразі ще занадто рано робити висновки. Слід пояснити гостеві деякі посутні речі, аби не мучився, бідака, своїми страшними підозрами. Хоч і навряд чи його здогади страшніші за прикру дійсність їхньої роботи.

— Послухайте, пане Ведель…

— Та кличте мене Лукою — який іще з мене пан… — хитро блимнув той. Мора мимохіть заусміхалась. От же ж нахаба! Нервує, очевидячки, й однаково намагається залицятися.

— Гаразд. Лука. Тоді я — Мора. Я відповідаю тут за… гм, стосунки з громадськістю. Зокрема.

— Приємно.

— Авжеж. Отже так… Перед тим, як ми з вами поговоримо про важливі речі — а ви ж розумієте, мова про те, що за жодних обставин не повинно вийти за межі цієї установи…

Хлопець напружився.

— Перед цим, словом, ми з вами повинні випити чаю.

Той розгублено кліпнув очима.

— А з чого чай?

Мора розсміялася.

— Хороше питання. Хоча краще було б спитати, що до чаю.

Вона легко звелася та підійшла до маленького столика в куточку, де тулився електричний чайник та дрібне приладдя для робочих чаювань. Повернувшись за кілька хвилин з двома повними чашками, Мора сіла навпроти, зловивши бентежний погляд гостя.

— Як мені відомо, проквестор запропонував вам роботу в нашій установі. Я вірю його судженню, і, до того ж, ми справді зацікавлені в нових людях. Проте нам потрібні тільки ті, хто хоче тут працювати. А ви не можете хотіти невідомо чого, чи не так?

Лука кивнув, все іще з підозрою позираючи на чай.

— Я розкажу вам про суть нашої роботи, — повідомила Мора, — але мені потрібні гарантії того, що інформація не піде далі цих стін.

— Ну, коли треба, я підпишу папери про конфіденційність…

Вона дозволила собі іронічний усміх.

— Зиску мені з тих паперів. Я не знаю жодного договору, який би замкнув вуста хвалькові або п’яниці.

Він скривився, але нібито визнав її аргументи. Хороший знак — інший би взявся заперечувати свою балакучість, а отже, і власну людську природу.

— То що ви пропонуєте?

Мора дістала з кишені невеличкого шкалика з темною рідиною.

— Ми звемо цю речовину «умбра». Слабкий її розчин цілковито безпечний. Проте, одної краплі досить аби стати, гм-м-м… відвертішим. Щоб обіцяти, повністю відповідаючи за свої слова. Такий стан триватиме близько години, потім — брешіть собі на здоров’я, однак дана тут і зараз обіцянка залишатиметься в силі. Ви не зможете її порушити.

Лука недобре примружився на шкалик.

— Що ви хочете, щоб я пообіцяв?

— Нічого особливого. Просто тримати в таємниці те, що стосується роботи Магістрату. Не розповідати нікому, окрім його співробітників.

— Гаразд, а які я матиму гарантії, що це, скажімо, не отрута? Мерцеві легше над усе зберігати таємниці.

Мора кивнула поблажливо.

— Бачите, я приготувала дві чашки. Я вип’ю того ж таки розчину, що і ви. Пообіцявши при тому чесно відповісти на всі ваші запитання. Гм. Якщо вони стосуватимуться справи, певна річ.

Завваживши її уточнення, він глузливо підкинув брову — Морі аж холодом сипнуло по шкірі, настільки знайомим видався цей вираз. Слід відпроситися з роботи й відпочити, як слід — бо вже мариться казна-що…

— То що ви надумали?

Хлопець повагався ще хвильку і зрештою, знизавши плечима, відчайдушно кивнув. Мора розкоркувала шкалика і відважила їм обом по краплі. Стежачи за її рухами, Лука раптом нестямно заусміхався.

— Ви знаєте, — мовив він, — такої чудернацької співбесіди в мене ще ніколи не було.

— То ви ще не знаєте, яка в нас робота.

Лука кивнув і, нахильцем видудливши чай (а дарма — доброго ж заварила!), промовив за нею слова обітниці.

Мора зітхнула. Необхідність пояснювати все це її не тішила — першою реакцією втаємничуваних, переважно, були звинувачення у шаленстві. Ну але що поробиш.

— Ви напевне, неоднораз чули про так званих душевнохворих, — зрештою почала вона. — Говорячи таким чином, ми визнаємо ймовірність того, що душа може хворіти. Зараз же нам з вами доведеться піти далі і припустити, що вона може не лише захворіти, але й померти. Зрідка трапляється навіть так, що душа помирає раніше за тіло. Саме такі випадки і належать до компетенції Нічного Магістрату.

Кандидат в інтерни сплів пальці довкіл порожньої чашки, дивлячись широко й незмигно. Він — що? Невже — отак зразу взяв і повірив?

Сказати, що Лука отак зразу взяв і повірив, було б не цілком коректно. Він був нормальний сучасний хлопець, вихований у поблажливій зневазі до релігії, рівно ж як і до науки. Ні те, ні друге не могло надати задовільних пояснень, хоч і претендувало на віру, тож коли б Мора взялася тлумачити, Лука одразу впізнав би знайому облуду. Але Мора і сама не знала, чому так відбувається.

Просто іноді люди втрачали життєву снагу, і звалося це по-всякому — жалобою, нудьгою, чи частіше, за наших часів, — депресією. Більшість із тих страдників виринали зрештою з чорторию занепаду, але декотрим щастило менше, і душа їхня, знесилена, гинула, хоча тіло ще лишалося жити. Воно, проте, відставало ненадовго. Всього на дев’ять днів. Далі плоть наздоганяла втікачку — серцевим нападом, крововиливом чи фатальною кататонією.

Мора не наполягала на тому, що згасає саме душа. Надто вже містичне значення надавало людство цьому поняттю, тож в Магістраті говорили радше про «аніму», життєву силу. Між собою ж називали її просто «вогником».

Тут, проте, слід було мати на увазі, що причини для втрати життєвих сил можуть бути різні. В одних — тривала депресія та, зрештою, цілковита апатія та нечулість, в інших — катастрофа, настільки потужна, що все інше втрачало сенс. Отож і поводження приречених у свої останні дев’ять днів різне. Перші, що їх в Магістраті кликали moribundi, завмирали непорушно, байдужі до всього світу, другі ж — inferi — нажахані й нестямні, панічно шукали порятунку, і байдуже, в який спосіб.

Біда полягала в тому, що такий спосіб існував. Приречений міг дістати відстрочку присуду, позбавивши життєвої сили іншого. Йшлося про вбивство, причім бажано, людини молодої та безжурної. Зловивши останній подих жертви, убивця іще деякий час годувався життєвою снагою передчасно загиблого.

От у це вже повірити було значно важче, і коли б Лука не бачив на власні очі убивства на Кутній, він би нині порадив чарівній Морі не пити дурного натщесерце. Проте бачив же — і довіку не забуде — збоченого поцілунку у скорчені конанням вуста.

Таких мисливців за чужим життям Нічний Магістрат вистежував, а знайшовши — намагався знищити. Інших же, сумирних приречених, доправляли до спеціально обладнаного притулку, де вони під належним наглядом чекали на завершення своєї новендіалії.[3]

Отож, коли прийняти це химерне пояснення, виходило, що ніхто Луччиного батька не вбивав. Його знищило інше — марнування душевних сил на пошук наукового визнання, яке так ніколи й не нагодилося. Лука добре бачив, що діється з батьком, та тоді він і припустити не міг, що хронічне невдоволення собою та світом може вбити не гірше за постріл у скроню.

Коротко перемовившись із велично-сивим, хоч і втомленим надміру квестором Вітієм, Лука вийшов з Магістрату й почимчикував, куди очі світять. Його недавній запал, навіть страх, у передчутті розкриття кривавої змови супроти мирного населення якось нараз розвіявся, лишивши по собі млосну тугу та притлумлений сумнів.

Два останні роки він жив бажанням відплати, заклавши йому в жертву можливість вивчитися на щось путяще, та і просто — нормальне людське життя, як дружнє, так і особисте. Його шкільні товариші давно вже вибрались до університетів, завівши собі нових друзяк, а подружка Янка, що бачила в Луці передусім перспективного професорського сина, була гірко й незворотно розчарована.

Отже, так чи інак, а Лука випав зі щільного суспільного графіка, й остання співбесіда лише заплутала справи замість того, щоби владнати. Перспектива ганяти нічними вулицями за кровожерними шаленцями його чомусь зовсім не вабила, навіть, можна сказати, навпаки.

Аж тут, перечепившись через камінь вищербленої бруківки і боляче забивши палець, Лука усвідомив, що якраз тепер він іде тими самими нічними вулицями, і ніщо не може завадити черговому зловмиснику зненацька постати з туману, дістати зброю і… Лука здригнувся. Ніколи раніше не боявся він ні грабіжників, ані вбивць, вважаючи, що першим він не може надати поживи, а другим — достатніх підстав. Проте тепер він знав, що в підставах може й не бути аж такої вже нагальної потреби.

Озирнувши плетиво тіней від шпичастих брам та зеленавий відсвіт ліхтаря на бруківці, Лука відзначив, що місто дивовижним чином стало істотно зловіснішим, коли порівнювати з тим же містом, скажімо, вчора. Йому спало на думку, що він почувався би значно краще, відчуваючи під рукою затишну вагу вогнепальної зброї.

Пришвидшивши крок, Лука вибрався на добре освітлені та повсякчасно сповнені людом вулиці довкіл Ринкової площі. Мимоволі зітхнув з полегшенням; і тут, разом зі спокоєм, до нього вернулася відкладена до пори підозра. А чи не занадто рано він відмовився від помсти? Чи знає він достатньо про Магістрат, аби бути певним, що його співробітники не помиляються, а чи й не зловживають, бува, своїми повноваженнями?

Щойно сформулювавши те, що бентежило його найбільше, Лука відчув, як йому повертається впевненість, а головне — окреслюється ціль. Вони запропонували йому роботу, а разом з тим — доступ до своїх таємниць? То що ж, не слід відмовлятись. Адже навряд чи ще коли нагодиться така зручна оказія зсередини перевірити сумлінність магістратців, ставши таким чином сторожем над сторожею.

Були часи, коли Вітій любив збирати співробітників на робочу нараду. Він іще трохи блазнював тоді, вдаючи магістра якогось таємного ордену, який врочисто відкривав зловісну зустріч під покровом ночі. Він був тоді молодший, певна річ, і вихваляючись перед Мелісою, повідомляв, що поспішає на шабаш, а та змушувала його обіцяти, що тепло вдягнеться і не забуде повечеряти.

Меліса, його дружина… покійна дружина, в тому й уся біда. З того часу, як вона відійшла, Вітій розлюбив наради, а що довше він приховував своє потайне лихо, то тяжче йому ставало говорити з підлеглими, а проте прийнятного виходу і близько не прозирало.

Нині слід було вирішити нагальну проблему — що робити з «танцюристом». Тобто, що робити, якраз зрозуміло, інша річ — зовсім невідомо, як. Вітій вирішив не кликати всіх і кожного; для вирішення питання достатньо було двох заступників і Мори. Слід віддати їй належне, Магістрат давно б уже накрився, коли б не вона. І він, Вітій, накрився би в першу чергу.

— Будеш чаю? — мовила вона, пораючись коло чайника.

— А? Заварила свіжої цикути? Давай-давай, якраз на часі…

Мора насупилась.

— Вітію, припини. З таким ставленням ти себе в гріб зведеш без всякої допомоги з мого боку.

Вітій зітхнув. Справді, щось він розквасився. Не можна так.

Перебираючи папери, ввійшов насуплений Фелікс. Тяжко зітхнув і, всівшись, неуважно прихопив начальницьку чашку.

— А що, прикандичити його, та й крапка, — несподівано вирік заступник.

Вітій звів брови.

— Кого?

— Та будь-кого, — демократично дозволив Фелікс. — Горгана відправ, той і місця мокрого не лишить по нашій проблемі.

— Цього я й боюся, — хитнув головою квестор. — Ага, ось і він.

Юр мовчазним привидом просочився до нарадної. Сів, акуратно поклавши перед собою долоні.

— Ну що, Юрку, заб’єш для нас «танцюриста»?

Горган слухняно підвівся.

— То я пішов?

— Та сядь, — скривився Вітій. — Як ти собі це уявляєш? Зараза ж не просто популярний співак, він ще й до того ж лідер молодіжної партії в міській раді. В нього ж охорони, либонь, до біса, ще й зброя при собі.

— Не бачу проблеми, — одказав проквестор.

Фелікс тихо пирхнув.

— О! Я ж кажу!

— Ви що тут, змовились? — розлютився Вітій. — Тільки скандалу з міською радою нам бракує для повного щастя! До того ж, він потрібен мені живим.

Фелікс та Мора перезирнулися, навіть Горган лиховісно примружився. Добре, тепер ми почали думати…

— От скажи мені, сонце, — звернувся квестор до Мори, — з якого це дива людина молода й успішна, як не глянь, втрачає раптом життєві сили? Явір Шацький, відомий нам також як «танцюрист», ніколи не справляв на мене враження особи депресивної, схильної до всілякого там занепаду.

Мора поволі кивнула.

— Так… і не так. Ви знаєте, що потрібно, аби завоювати популярність? Він же викладався на сцені так, що його потім виносили… На минулорічному фестивалі, пам’ятаєте?

— Не те, щоб я ходив по вуличних фестивалях, — зневажливо мовив Фелікс, знаний у Магістраті сноб, — але нормальна людина себе до такого навряд чи доведе.

Горган значуще гмукнув.

— «Умбра»… — простогнала Мора. — Знову! От же ж холера…

Звісно, нема з чого тішитись. «Умбра» — це серйозно, це гірше навіть за дражливу міську раду. Цією гидотою труїлися молоді й багаті недоумки, які прагли всіляких там звершень. Адже в суміші з алкоголем, «умбра» вивільняла шалену енергію, необхідну якраз для залучення публічної підтримки. Єдине, чого недоумки не знали, це те, що «умбра» у великих кількостях виснажувала душу, перетворюючи своїх споживачів на передчасних клієнтів Магістрату. Недоумки не знали, певна річ, проте знали ті, хто продавав їм отруту. Мусили знати, отож чинили так цілком свідомо. Тому, власне, знайти джерело цього лиха було незмірно важливіше, аніж просто собі «прикандичити» танцюриста.

— Ми повинні взяти його без зайвого шуму… — замислено мовив Вітій. — Є ідеї?

— Глушник, — відказав кровожерний Юр.

Вітій пирхнув.

— Це ти так жартуєш?

— Ні. Але я тебе зрозумів. Нехай Фелікс збирає команду.

Квестор кивнув.

— Ти теж поїдеш. Про всяк випадок.

Мар’ян, схоже, тішився роллю конферансьє. Радо зустрівши нового рекрута, він провів його ритуальним колом навкруг контори, гордо потицяв пальцем у лихі пики злочинців, що прикрашали стіни, і зрештою, глянувши критично, вирішив:

— Треба вибрати тобі робоче місце.

Трохи заморочений, Лука розгублено зиркнув на три вільні від приватних речей столи.

— Дивись, — звелів Мар’ян. — Вибрати є з чого. Тут, попід стіночкою, сиділа Гала. Вона повісилась. Поряд — Юлій, він застрелився. А тут, коло вікна — Марек. Він стрибнув із ратушної вежі.

Лука звів на того зневірений погляд. Жартує? Але Мар’ян був цілковито серйозний.

— Оце такі у вас… соціальні гарантії? — обережно поцікавився Лука.

Мар’ян пирхнув.

— Ні, ну гаразд, я трохи прибрехав. Юлій і Гала просто потрапили в засідку. Він загинув, а вона… гм, більше в нас не працює. Але про Марека — чиста правда. Мотив нез’ясований, але, швидше за все, його доконали звіти з формулярами — а вони в нас кого хоч до краю доведуть.

Фелікс, який сидів поблизу, гортаючи місячник «Дракув культурний», зиркнув несхвально.

— Базіка ти, Мар’яне.

— Ну, — погодився той. — А що ти хочеш? Кожен раз панахиду справляти? Так доста вже, ні?

Фелікс лише скорботно хитнув головою, не потішивши товариша відповіддю. Мар’ян зітхнув, нараз посумнішавши.

— Ти цеє… будь-який вибирай. Однаково тут не засидишся. Хіба речі покласти, ну і папери заповнити вряди-годи…

Лука присів за стіл коло вікна. Звідти, крізь пасма всюдисущого туману, виднілися вогкі схили покрівель і примарна дзвіниця при королівськім замку. Якраз в ту мить повз вікно поторохкала кінна коляска, довершивши ілюзію занурення в минувшину.

— Я, мабуть, лишусь тут, коли ніхто не проти.

Мар’ян кивнув.

— Гаразд, тільки не дуже там розсідайся. Зараз, трохи звечоріє, — він зловісно притишив голос, — і ми з тобою рушимо на лови.

Лука знехотя відвернувся від вікна.

— Зачекай, Мар’яне… Я одного не збагну — як це ви потенційних… гм, клієнтів визначаєте? На око, чи що?

Мар’ян блимнув здивовано і зненацька зареготав. На Луччин подив посміхнувся навіть суворий Фелікс.

— Так тобі Мора нічого не розказала? — відсміявшись, мовив «конферансьє». — Ні? Ну тоді чекай, зараз я тобі розповім про наше «око»…

І — всупереч власній обіцянці, крутнувся і підстрибом подався з кімнати.

— Я щось не те сказав? — розгублено спитав Лука у Фелікса.

Той глузливо зиркнув з-за свого культурницького часопису.

— Та все те. Мар’ян просто ніяк не натішиться, що в нас з’явився новенький, та ще й одного з ним віку. Обридли ми йому, похмурі старці… ось він і скаче, наче дурник на патичку.

Лука мимохіть усміхнувся — так несподівано сполучалась іронія та тепла прихильність у голосі другого проквестора. Ніхто не говорив так про нього, Луку, навіть батько. Надто ж батько, коли вже на те.

За кілька хвилин Мар’ян повернувся з невеличкою коробочкою в одній руці та пляшечкою — в другій. Гордо поклав усе це на стіл Луці і, поцупивши в сусідів крісло, урочисто всівся поряд.

— Мора ж сказала тобі, що ми називаємо аніму «вогником»?

Лука кивнув.

— Так от, така назва — не від нашої схильності до недолугих жартів. А від того, що так воно і є.

«Вогник» можна побачити. Застосовуючи спеціальний, ось, для цього реквізит.

Мар’ян розкрив коробочку, і Лука побачив, що там — звичайнісінький кейс для контактних лінз. Білявий, проте, хитро всміхнувся і відкрив його щедрим жестом балаганного чаклуна. Лінза там була одна, але… але чомусь червона, наче зерня граната. Пригадавши багряний відсвіт Горганового ока, Лука похмуро пирхнув.

— Вбирай! — звелів Мар’ян. — Зараз сам все побачиш!

Лука ніяково покрутив коробочку в руках. Користуватися лінзами йому раніше якось не випадало.

— Дзеркала в тебе нема?

Лука стенув плечима. Хто ж знав, що, йдучи працювати убивцею, слід неодмінно брати з собою люстерко? Причепуритися, ідучи на лови — і нехай упирі луснуть від ляку? Тим часом Фелікс, не відриваючись від читання, відкрив шухляду в своєму столі і жбурнув Мар’янові маленьке дзеркальце. Той зграбно впіймав його і передав новобранцю.

— На ось. Значить так, береш лінзу на вказівний палець, середнім відтягаєш повіку правого ока…

Ох і намучився ж Лука, намагаючись запхнути в око сторонній предмет! Ллючи сльози, він, однак, не здавався, не бажаючи явити новим колегам власну безпорадність. Коли ж лінза нарешті стала як слід, Луччине око і без того мало шуканий червоний відтінок.

Спершу він нічого не зрозумів. Світ мигнув рожевим і млосно поплив перед очима.

— Ти друге око закрий, — порадив Мар’ян.

Вчинивши так, Лука ледь не охнув. Кімната воднораз пірнула в червоні сутінки, неначе на зорі буремного дня. Обриси предметів поблякли, а людські постаті взялися темним куривом, крізь яке прозирали ясні мерехтливі жаринки. Феліксів «вогник» горів рівно і тихо, а Мар’янів — танцював, наче багаття на вітрі.

Лука розплющив друге око — світ знову надбав звичного виду, хіба лишився ледь рожевий на колір. Смикнувся при скроні біль, сповістивши Луці про те, що нова робота означає також і нові професійні ризики.

Аж тут рипнули двері, й до кімнати ввійшли двоє — Горган і незнайомий Луці чоловік. Попри бесіду з Морою, хлопець так і не зміг позбутися неприязні до першого проквестора, тож зараз, корячись мимовільній підозрі, він знову заплющив ліве око. Вогонь у серці Луччиного ненависника горів ясно і гостро, немов холодна зірка… Блимнувши, Лука побачив, що той пильно дивиться на нього, і від того погляду хлопцеві аж морозом сипнуло по шкірі — лихий і незворушний, наче хижий птах, проквестор викликав незборну бентегу, причину якої Лука тут-таки пообіцяв собі дослідити.

Тим часом другий чоловік рушив до них із Мар’яном. Був то середнього віку дядько у картатім піджаку та круглих окулярах. Русяве волосся його, немовби від постійного стикання зі зловісними таємницями, стовбурчилося в різні боки. В руках він тримав порепану чорну папку.

— Це, значить, ти — новенький? Оце, значить, тільки зайшов, і вже лінзи потягнув, не спитавшись?

— Климе, не бурчи! Це я їх взяв, — зізнався Мар’ян.

Чоловік зиркнув осудливо.

— Ти, ну звісно, як я не здогадався. Поцупив. Формуляра не підписавши. Що характерно.

Тоді глянув на Луку, примружився через глянець окуляра.

— Ти, хлопче, відразу собі затям: головне — звітність. Деяким тут — аби постріляти на дурняк та дівок, як смеркне, полякати… Це, прошу відзначити, категорично неправильний підхід до справи.

Дядько насупився і простягнув Луці папірчик з папки.

— Підпиши. Отут і тут.

Лука підписав, де веліли, намагаючись не зважати на Мар’яна, який корчив кумедні пики в Клима за спиною. Фелікс, однак, глянувши на того, з тужливим зітханням відклав свій часопис.

— То що, Климе? Що сказав Шафраник?

— Що-що, — буркнув той, акуратно вкладаючи папірця з підписами до папки. — «Ідіть до сраки», сказав. Що характерно.

Лука аж очі вилупив від несподіванки. Клим зиркнув зверхньо.

— Та це спершу, — продовжив він. — Потім погодився, звичайно. Сьогодні о першій. В «Оркестровій ямі».

— В «Ямі»?! — з огидою мовив Фелікс. — У цьому вертепі? Який несмак, чесне слово…

Клим знизав плечима.

— Ну, ми ж туди не на танці йдемо, ногами дриґати. Інакше би шеф Горгана не споряджав.

Фелікс тяжко зітхнув.

— Отож-бо й воно… Ну, ходи.

Підвівшись, він взяв Клима під лікоть і рушив до виходу. На півдорозі обернувся і мовив до Мар’яна:

— Ти чув? Будьте на зв’язку.

Той поважно кивнув.

— Про що це вони? — не витримав Лука. — Що тут діється?

— Та нічого, — гордо усміхнувся той, — нормальна робота. Ти побачиш… Я так думаю, ми обоє з тобою дещо сьогодні побачимо. О першій. Ну а тим часом пішли погуляємо. Треба обновити твоє «око».

Лука кивнув, підводячись. Його трохи повело вбік від незвичної перспективи, але він зразу ж і виструнчився, розуміючи, що з «оком» треба якось жити. Хоча б до того моменту, коли доведеться знімати кляту лінзу — операція, про яку наразі думати не хотілося.

День видався складним; початок осені разом із перелітним студентством та засмаглими туристами щоразу приносив до міста нові нагоди та нові негаразди. Було складно і, менше з тим, цікаво. Правду каже чарівна Мора, мотивація — могутня сила, а його мотивація віднедавна не має собі рівні. Дарма, що провадити справу стає дедалі тяжче, дарма, що скорбота його ще не вичерпана… Ні, свою долю він не проміняв би на жодну іншу.

Нехай навіть вона передбачає марудний клопіт та головний біль. Як оце зараз.

Гість — кремезний, наче ведмідь, і такий же незграбний у своїй дорогій парі із блискітками запонок у манжетах (хто лише його надоумив?!) дивився невдоволено і трохи бентежно.

— Уклепався ваш протеже, Наглядачу. Казав я вам, зиску з нього жодного, а біди — не розгребеш.

— Та ну, Меценате, — всміхнувся Наглядач. — Так уже і жодного зиску?

— Та перепала дещиця, — вищирився гість.

— Авжеж…

Господар ковзнув неуважним поглядом по темних панелях шляхетного дерева.

— До того ж, — повагом мовив він, — я ще маю щодо нього деякі плани.

Відвідувач дратівливо ворухнувся у своєму кріслі.

— Ці мені ваші плани… Хіба не розумієте, що він може розповісти, потрапивши до рук Магістрату?

— Не думаю, що до того дійде, — примарно посміхнувся господар.

Гість стенув плечима, кинув невдоволено:

— Сподіваюсь, ви знаєте, що робите. Але з Магістратом треба вже щось вирішувати. Вони мені заважають.

Наглядач зупинив погляд на сповитому сутінками портреті на протилежній стіні. Миловида жінка в жалобному вбранні — скорботна й бездоганна…

— Ви навіть не уявляєте собі, — відказав Наглядач з раптовою наснагою, — як давно я мрію про це. Магістратові настане край, друже мій. Не сьогодні — так завтра. Не поспішайте. Не псуйте мені задоволення.

Мар’ян зупинився на Ринковій площі, нерішуче роззираючись.

Вечори стояли ще достатньо теплі, і хідники довкіл майдану були загачені столиками вуличних кав’ярень, за котрими туристи та інші нероби збавляли час у затишнім сяйві свічок. Вуличні музики грали на скрипках та кришталевих келихах, а мандрівне студентство, розсівшись просто на бруківці, медитувало під ритми тимпанів. Звичайний, знайомий Луці з дитинства, галас та юрмління здавалися нині притлумленими, ніби червона лінза змінила йому не лише бачення, але й слух, змусивши звуки пульсувати разом з багряним відсвітом сердець.

Луці здавалося, ніби він зазирає людям під шкіру, і від цієї несподіваної інтимності його трохи не млоїло.

Новий колега зиркнув на нього спочутливо.

— Зараз, чекай… От ніяк не можу вирішити, куди б це податися, — пожалівся він. — «Під золотим бараном» сьогодні презентація, «Під ящерами» — поетичний турнір…

Лука вражено блимнув.

— Поетичний турнір межи упирями?

— Упирями? A-а, це ти про inferi? Нормально, щось в цьому є… Тільки не так зразу. Просто на таких імпрезах збирається повно всякого творчого люду, серед котрих — як це Мора каже? — наша група ризику. Ну ти розумієш, з нетривкою психікою. Ми їх реєструємо, аби не проґавити потім. Раптом що.

— А як це ви їм діагноз ставите? Знов — на око?

— Ага… — усміхнувся Мар’ян. — Ходімо, мабуть, до наших поетів — там більше шансів щось таке перестріти. Ти як ставишся до поганих віршів? Переживеш? Фелікс туди не ходить, бо казиться так, що ледве дише…

— А що, неодмінно мусять бути погані?

Мар’ян гмукнув саркастично.

— Та тут така річ… Добрі читають в інших місцях. Але там все гаразд, здебільшого. Не тому, що таланту більше, а тому, що, як би це… більше визнання.

Лука кивнув. Це було йому рідне й знайоме: тато його часто лаяв критиків — катів-нелюдів без всякого розуміння, які не спішили визнавати його творчі здобутки.

— То ходім. Думаю, що переживу… Мені вже ніби не вперше.

Мар’ян кивнув і, обминувши ратушу, хлопці рушили до «Ящерів», півпідвального клубу, що принаджував публіку митецькими забавами для широкого загалу. В поетичнім турнірі, зокрема, міг взяти участь кожен охочий, подавши своє творіння на розгляд знуджених суддів та щедрих на оплески пияків-шанувальників.

Спустившись до клубу, хлопці знайшли собі тихий закуток, звідки добре було видно пурпуровий диван з бундючними суддями, подіум з мікрофоном та конкурсантів, що чекали на свій зоряний час. Турнір щойно почався, і дехто з відвідувачів намагався ще прислухатися до читців; з мікрофона линуло щось урочисте й незбагненне — то читав свої вірші нахабний молодик, або щось таке, вбраний в усе чорне, з нечесаними патлами та цигаркою в зубах. Тяжко було зрозуміти, про що мова — читець бубонів, наголошуючи на окремих лише драматичних зворотах, де йшлося про лайно, хтивих сучок та блювання. Лука скривився, починаючи розуміти, чому мудрий Фелікс уникає цього місця. Заплющивши око, проте, Лука переконався, що вогник читця горів яскраво і впевнено — поет, очевидячки, насолоджувався життям. Щойно він закінчив читати, публіка відгукнулася оплесками та схвальними погуками.

Наступною до мікрофона підійшла літня жінка, і Лука щиро здивувався, відзначивши таку послідовність. Жінка говорила тихо й невиразно, і публіка невдовзі забула про неї, надавши перевагу розмовам при склянці.

— Дивись, — прошепотів Мар’ян.

«Закриємо двері, мов ляду від гроба, нас тиша зігріє, відлюдна жалоба…» — тихо говорила жінка. Лука здригнувся: її вогник ледь світився, немовби присипаний попелом.

— От і маємо одну… — зітхнув Луччин колега. — Піду дізнаюся, хто вона. Їй, либонь, уже зовсім недовго лишилося.

Підвівшись, Мар’ян попрямував до котрогось із організаторів, який, кивнувши «ловцеві», взявся порпатись у паперах.

Лука ж тим часом продовжував блимати, сподіваючись, що помилився і лихові ще можна зарадити.

— Не плач, — щойно вернувшись, порадив Мар’ян, простягаючи серветку. — Лінза заскочить, тоді не витягнеш.

— Нічого я не плачу! — обурився Лука.

— Та що я, не розумію? — зітхнув той. — Сам, бувало…

Не дослухавши, Лука підхопився і рушив до жіночки, яка встигла вже сісти за столика коло вікна.

— Ви дозволите? — спитав він, а що жінка не відповіла, то сів без дозволу. — Знаєте, мене схвилювали ваші вірші. Гарні, тільки дуже сумні. Вам би, може, випити чогось чи на кіно веселе піти?

Жіночка звела на Луку світлий і якийсь ніби нетутешній погляд.

— Навіщо? — стиха спитала вона, і така остаточність була в тому слові, що хлопець миттєво відчув себе зайвим.

Не наважившись на подальші умовляння, він підвівся, вернувшись до Мар’яна.

— Ну, бачиш? — мовив той. — Їм уже нічого не цікаво. Inferi, вони інакші, войовничі… Тільки й те не від доброго життя.

Лука похмуро кивнув, щиросердо сподіваючись, що полювати йому доведеться бодай не за старими скорботними пані. Решту вечора він намагався навіть не дивитися на неї; на Луччине полегшення жіночка невдовзі підвелася та пішла.

По завершенні турніру Мар’ян хотів був зазирнути на сусідню презентацію, але щойно хлопці вийшли з «Ящерів», у його кишені зателенькав мобільний. Розмова була короткою, і по її завершенні Мар’ян кивнув Луці та стрімко розвернувся, прямуючи до Болотної брами.

— Куди це ми?

Мар’ян хитро вищирився.

— Буде тобі щастя — йдемо на упиря. Твій знайомець, до речі.

— Мій — хто? — скинувся Лука.

— Ти його бачив уже — тоді, на Кутній. Тепер будемо його брати, і начальство вимагає — неодмінно живим.

Мар’ян крокував швидко, аж Луці довелося його наздоганяти.

— Зачекай… — попросив Лука. — Я зараз, може, і дурне спитаю, але що з мене тепер користі? Мені ж навіть зброї не видали, та й, чесно кажучи, я не знаю ще, як і е-ее… за що тих упирів брати належить.

— Через те й ідемо, аби дізнався, — усміхнувся Мар’ян. — Треба, щоби ти побачив нашу роботу, щоб роздивився, як слід, одного зі справжніх inferi. Через «око», тямиш? А під руки не пхайся поки що… Так, постоїш збоку. Вважай, що купив квитка в партер.

Луку така роль не тішила — понад усе він не любив бути зайвим. Проте Мар’ян все ж таки мав рацію: не на муляжі ж картонному вивчати злочинців, та ще й таких хижих, як на те.

Швидко перетнувши спорожнілу Ринкову площу, хлопці вибрались на вулицю Святого Дорміана, простору і тиху о нічній порі. Лука знав, проте, — тиша ця позірна, і життя продовжує вирувати в численних генделиках, підвальних клубах та за припнутими фіранками старих будов. Мовби почувши його думки, Мар’ян попрямував до одного з відомих у місті вар’єте, відомих передусім заможною публікою та не цілком законними забавами. Звалося воно «Оркестрова яма», натякаючи буцімто на митецький вміст; у розмові, проте, назву скорочували до просто «Ями», обіцяючи радше брудоту та небезпеку. Тим-то вона, очевидячки, і вабила спраглих яскравого відпочинку.

Мар’ян, проте, обійшов тьмяно освітлений вхід і, кинувши оком на якийсь фургон на другім боці вулиці, пірнув до ледь помітної арки межи будинками. Дивна річ — лише крок від центру, і ти нібито опиняєшся в іншому часі: полущені стіни, непроникна темрява та люте котяче сичання з-під ніг. Насилу призвичаївшись до примарного світла, що сочилося з-поза гостроверхих дахів, Лука розгледів занедбаний дворик, над куцою площиною якого суворим підборіддям тяжіла балюстрада другого поверху. Краї дворика губилися в невидющій чорноті, тож розгледіти людей, що чекали в темряві, можна було, хіба наскочивши на котрогось із них.

— Тихо ви… — пробурчала темрява Климовим голосом. — Тупочете, як два слони.

— Що характерно, — єхидно докінчив Мар’ян.

— Тшш! — зашипів Фелікс. — Ставайте праворуч. Раптом що, Мар’яне, перекриватимеш йому відхід. Лука, не лізь під ноги. І ніхто не ворушіться. У нас є ще хвилин п’ятнадцять, потім заходить Шафраник із хлопцями, і починається забава.

— Яка забава? — не стримався Лука.

— Та цить! — шикнув Фелікс.

— Як то — цить? Чому ж це я навчуся в такий спосіб?

Фелікс пробурмотів щось несхвальне, але Мар’ян, нахилившись до Луки, пошепки розтлумачив:

— Поліція заходить з обшуком, підіймає ґвалт, наш клієнт видирається через чорних хід. А тут і ми з дружнім привітом.

Лука кивнув, хоча ніхто цього, певна річ, не побачив. Більше, аж до появи inferi, жоден з них не сказав ні слова. Лука не хотів більше відволікати колег, вони ж мовчали звично й зосереджено, побувавши в подібних засідках, очевидячки, неоднораз. Луці ж було цікаво і лячно, аж заходилося серце; згадавши, що на нього чекає нова зустріч з убивцею з Кутної, він відчув навіть відгомін тодішньої нудоти. Словом, чекати в засідці Луці не подобалось — причім, не подобалось дедалі більше. Час ішов, напруга росла, але нічого не відбувалося. Коли поряд із Лукою щось гучно клацнуло, він ледь не схопився за серце, лише за якусь мить усвідомивши, що то Мар’ян видобув зброю та пересмикнув затвор. Його рух повторили старші колеги — з клубу врешті долинули збурені голоси.

Наступні кілька хвилин Лука провів, йому здалося, навіть не дихаючи. Коли двері клубу нарешті відімкнулися, і то рвучко, навідмах, це принесло якесь ніби полегшення, а по тому — приголомшену гарячку. Задум магістратських ловців вдався, але не цілком. Явір Шацький — тепер Лука згадав, що бачив його на концертах та якихось ніби молодецьких мітингах — вискочив надвір, розхристаний і лютий, проте вискочив не один. Убивця тримав під лікоть молоду жінку із поглядом широким і нестямним, як то буває під дією дурману; навряд чи вона розуміла, що з нею діється. Хоча, може, воно й на краще: другою рукою Шацький притискав до її скроні цівку пістолета, намагаючись у такий спосіб вторгувати собі втечу.

Зашипівши крізь зуби, Фелікс виступив вперед.

— Кинь зброю! — виголосив він. — Це єдиний твій шанс забратися звідси живим!

Зненацька убивця розсміявся — смикано та штучно.

— Ми помремо разом, — сповістив він. — Я і моя солодка кицька.

Убивця мовби й не усвідомлював загрози, поводячись, наче блазень чи радше — навіженець. Лука замружився від мимовільної огиди і тоді нарешті згадав про ціль своєї тут присутності — роздивитися, як слід, магістратського клієнта. Заплющивши ліве око він побачив… та власне, нічого й не побачив спершу; лише, призвичаївшись, зрозумів — проти струменя світла з відкритих дверей бовваніє темна химера, в серці якої не світить ані іскринки, а обрис ледь ясніє, наче далека заграва.

— Ніхто не помре! — тим часом намагався упевнити клієнта Фелікс. — Ти поїдеш з нами, на тебе чекає звичайне дізнання і суд…

— До дупи ваш суд! — заголосив злочинець. — Ви ж знаєте, виродки, я не протягну й тижня у вашій катівні! Дайте пройти — інакше… капці цій чарівній дівчинці! Ну? Геть з дороги!

— Не смикайся, Шацький, — пролунав неподалік знайомий голос. — Тобі однаково звідси не вийти.

Лука здригнувся — виявляється, окрім них чотирьох у темряві попід стінами ховався і п’ятий, котрий досі ані подихом не дав знати про свою присутність. Проквестор Горган, хто ж іще.

— О, Горгона! — не знати чому зрадів зловмисник. — На тебе я й чекав! Ану ходи сюди! Давай-давай, як не хочеш спричинити наглу смерть іще однієї красуні! Тільки, дивись, без зброї! Ходи, поговоримо!

Тінь ворухнулась, і проквестор ступив у смугу світла, тримаючи порожні долоні на видноті.

— Ну… ну, давай ще… — азартно шипів Мар’ян у Луки над вухом, тримаючи злочинця на прицілі. Глянувши вздовж уявної лінії, Лука збагнув, що той намагається поцілити в inferi, не зачепивши заручницю. Зараз це було неможливо — Шацький тримав її просто перед собою, але, відволікшись на проквестора, він повернувся трохи вбік. Іще трохи, і можна було б стріляти. Інструкція «брати живим» уже нібито припинила бути актуальною.

— Ну, приві-іт, Горгоно, — провадив далі зловмисник, відступаючи аби краще бачити свого візаві; Мар’ян затримав подих, проте той, ніби здогадавшись про небезпеку, поспішив затулитися безтямною жінкою. — Ти знаєш, про що я зараз мрію? Не втекти звідси, ні… Та і що мені з такого життя? Ні… я хочу забрати з собою до пекла одного з вас, і бажано — особисто тебе, друзяко. Бачиш, як добре, що зазирнув.

— Браво, Шацький. Мені дуже страшно, — спокійно відказав Горган.

Тоді, відштовхнувши жінку, inferi випростав руку зі зброєю, швидко скеровуючи її на супротивника. Той не зрушив з місця, хіба різко ворухнув рукою, цвигнувши нею, неначе батогом.

Блимнув відбиток світла на металі. Пролунав постріл.

Пасучи поглядом проквестора, Лука не зразу збагнув, що ж насправді відбулося. Горган встиг-таки вистрілити з пістолета, який невідь-як опинився в його долоні. Так чи інак, але він поцілив. І зловмисника не стало.

Не стало — у значенні прямому й вичерпному. Сяйнувши болючим світлом у червоній лінзі, inferi взявся чорною золою, яка відразу ж сипнула врізнобіч, влягаючись на долівку клаптями гарячого попелу.

Не ймучи віри власним очам, Лука дивився, як вітер розносить попіл подвір’ям, встеляючи брудом черевики.

Тоді нарешті заручниця отямилась, і над нічним Дракувом здійнявся подібний до виття крик.