Новендіалія

LAUDATIO. PARS IX

Надходив ранок, і Лука, змучений негараздами, притулився до холодного магістратського муру, почуваючись нікчемним і цілковито хворим. Це відчуття дивним чином добуло з минулого непевні дитячі спогади — йому було майже п’ять, коли він зліг з лютим бронхітом, безмежно вражений власною кволістю та щирим татковим занепокоєнням. Зараз, певна річ, було не так, але схожим чином мріла перед очима мла і так само здалеку лунали збентежені голоси.

Позаду була лихоманка щойно по розмові з невідомим зловмисником, позаду — Вітіїв прискіпливий допит; тоді ж, охоплений рухливою панікою, Лука поривався бігти кудись та шукати Тілію. Його заледве відмовити, і він таки змушений був визнати, що безладна біганина містом наразі нікому не зарадить.

Тим часом облогу було знято; прибула зі значним запізненням поліція, сумлінно оглянула місце подій, скорботно позітхала та й подалася геть, залишивши по собі аж двоє людей варти. Клим лаявся іще півгодини по відбуттю Шафраника, але Вітій тоді промовив щось на зразок «слід було чекати» і занурився в такий недвижний транс, що аж Мора мусила зацідити йому ляпаса, аби хоч як розворушити керівництво. Той скинувся, наче громом побитий; Мора владно звеліла: «Пішли, розкажеш нарешті», — і він, гірко розсміявшись, підкорився. Вони вже понад годину розмовляли в кабінеті, звідки часом долинали притишені голоси, і — дивна річ — Лука навіть не намагався дочути квесторових таємниць. Усі думки його натомість повнилися словами того, хто тримав нині Тілію бранкою. «То як тобі забава? — запитав він. — Багато вас лишилося?» — «Достатньо, — безтямно кинув Лука. — Хто ви? Де Тілія?» Той розсміявся лише. Дивний, лагідний сміх… «З нею все буде добре, — відказав він. — Ну гаразд, шануйтеся, magistrati…» На тому розмова урвалася, і довго ще потім Лука розпачливо набирав знайомий номер, проте нинішній власник телефону завбачливо вимкнув зв’язок.

Втомившись мордувати техніку, Лука жбурнув свого апарата на стіл. Той, зрушений кінетикою недбальства, здвигнувся і гепнув зі стільниці, тож хлопець був змушений стати навколішки, аби повернути свою власність. Телефон знайшовся межи столом і муром, а разом із ним назовні випурхнув лист паперу. Лука мимохіть вивільнив його і швидко озирнув — то був якийсь бланк, заповнений незнайомим акуратним письмом: імена, дати, результати обходів. Ймовірно, один із тих формулярів, що довели Луччиного попередника до стрибка з вежі, спроквола подумав хлопець, відкладаючи папірця, і саме вчасно, бо якраз тут голоси за Вітієвими дверима набули гучнішого і якогось мовби завершального звучання.

І от, нарешті, керівничі двері прочинилися, і двоє стали на порозі: Вітій, знічений, але не такий нестямний, як доти, і Мора, натомість, приголомшена, із люто зібганими вустами.

Вітій озирнув рештки свого війська і рвучко кивнув на двері парадної. Лука підскочив, мнучи скроні. За інших обставин у такий час він уже вкладався би спати, і підступна млявість хоч-не-хоч, а тьмарила думки. Клим відверто вже позіхав, а от Горган мовби й не потребував спочинку, звівшись слухняно і легко. Лука трохи забарився, фокусуючи погляд, тож йому випало стати свідком дивної оказії: підійшовши до нарадної, Горган навмисно заступив Морі шлях, і, піднявши на нього погляд, вона раптом сахнулася від нього, як від мари. Той був помітно здивований — ще б пак, досі за Морою ніхто такого не помічав. Тоді, глипнувши на Вітія, проквестор несхвально хитнув головою і відступив з дороги магістратської дами, спромігшись на ґречний уклін.

Це було би цікаво, подумав Лука, якби сталось раніше, ба навіть вчора. Тепер же Горгонові вибрики не хвилювали інтерна; важливим було інше, болюче і гнівне, і давні підозри не могли тут зарадити.

— Що ми робимо нині? — першим запитав він, щойно рештки Магістрату повсідались у незвично порожній нарадній.

— Нині… — кволо всміхнувся квестор. — Ми знайдемо спосіб повечеряти й відіспатись.

— Але… — смикнувся Лука.

— Та тшш, — відмахнувся квестор, — хіба я не бачу, що ви вже на ногах не стоїте? Багато з нас користі в такому стані, га? От лише додому я вас поки що не відпущу. Зі зрозумілих, маю надію, причин.

Вітій уважно озирнув товариство. Ніхто нібито не поривався заперечити керівничі твердження.

— В тирі мати є, — ворухнувся Клим, — а вечеряти… піду скажу, нехай хтось із тих поліцейських звитяжців по запіканку сходить. Хоч який від них буде зиск.

— О! — схвально кивнув Вітій. — Нема війни без інтенданта.

Глузливо блимнувши оком, Клим відбув влагоджувати побут.

— А поки надійде вечеря, — зітхнув квестор, — давайте ще раз поглянемо на веселі наші обставини… Лука, та годі вже на тому стільці гецати, я тебе чудово бачу.

Хлопець знічено насупився. Невже квестор не розуміє — знайти Тілію зараз означає викрити злодіїв? Це, коли не зважати на інші, далебі, людськіші підстави для хвилювання.

Вітій пильно поглянув на нього.

— Чи не думав ти, хлопче, чому той гость говорив із тобою?

— Ну… напевне, щоб дізнатися, чи вдалим був їхній рейд.

— Гаразд, — гмукнув квестор, — переформулюємо питання. Чому він говорив з тобою з телефону Тілії? Або… навіть не «чому», а «навіщо»?

— Як це, «навіщо»? — здивувався Лука. — Та ж для того, аби повідомити, що вона в його руках.

— Ага, — кивнув Вітій, — а це йому для чого?

Лука блимнув. Мабуть, все ж таки Вітій правий щодо «відіспатися» — бо ж у голові якось порожньо й лунко, і переконливі доводи не квапляться стати рядочком. Дійсно… для чого? Хіба з причини нездорової злостивості?

Квестор сплів пальці клубочком. Зітхнув, мовби зважуючись.

— Луко, скажи мені чесно, чи маєш ти докази того, що твоя Тілія не діє спільно із нашим противником?

Лука аж задушився від обурення. Тілія?! Це ж цілковитий нонсенс! І, найгірше, Вітієві це ніяк не поясниш — те, в чому сам Лука свято переконаний, годі перекласти на мову свідчень та доказів.

— Справді, Луко, — долучилася Мора, — чи добре ти знаєш Тілію Ольжич, аби присягтися, що вона не задіяна в планах Кліша та спільників?

Хлопець розгублено перевів погляд з одного на іншу.

— Ну, якби вони мали на меті виманити мене і там прикандичити — ви ж до того ведете, так? — зухвало зиркнув він на квестора, — то вони мали вже таку нагоду, і неоднораз. До того ж, я не бачу зв’язку: Адам Кліш, злодійський магнат, і бідна дівчинка з притулку…

Мора аж підскочила, те почувши.

— Звідки?

— Та ж з притулку, — терпляче пояснив хлопець. — Вона мені сказала, що виросла в сиротинці…

Не дослухавши, Мора лунко ляснула себе по чолі.

— О бо-ожее… — простогнала вона. — То ось вона хто — названа дочка Замії Ольжич! Це та, що керує сиротинцем на Кутній!

Вітій насупився.

— І що з тим?

— Та те, що її сиротинець опікується приблудними дітьми! Як же я раніше не допетрала, справді!? — люто ганила себе Мора. — Вони самі реєструють приблуд і звітують лише за тих, що в реєстрі. І, як розважити… Ніхто не знає, скільки саме дітей приймає притулок, тож для тих, кому потрібні діти поза всяким обліком, це — просто ідеальний ресурс!

Вітій завмер, і всяка жива барва збігла з його лиця.

— Анімули… — ледь чутно промовив він.

Мора скорботно кивнула.

— Нехай… — так само кволо промовив квестор. — Нехай це буде останнє, що я зроблю на цій посаді…

— Вітію, — зненацька втрутився Горган, — чи ти певен, що це — наш найперший пріоритет?

Квестор на мить замружився.

— Ну гаразд, — стиха мовив він, — я скажу тобі. Сьогодні вдень, коли всі б уже виспались та були здатні мислити нормально, я хотів винести на обговорення розформування Магістрату.

Лука аж здригнувся з несподіванки. Тобто як це?

— Так, — зітхнув квестор. — Це ж очевидно. Наша ефективність останнім часом носить радше від’ємний характер. Ми не справляємось. Нас недостатньо. Магістрат зараз — ніщо інше, як жива мішень, котра щодня ставатиме дедалі менш живою… Ми маємо зобов’язання перед містом, але місто нас не підтримує… За таких умов навіть наша героїчна загибель буде цілком безглуздою, бо заміни нам не надійде. Я цілком певен, коли ми розійдемось, зникнемо, як організація, нас не будуть переслідувати. Люди… — Вітій озирнув принишкле товариство, — я не хочу більше жертв. Але анімули… анімули — це особисте. Я повинен це зупинити.

Запала тоскна тиша.

— Якщо Магістрат припинить існувати, Вітію, — поволі проказав Горган, — то припинить діяти і наша з тобою угода.

Лука розгублено і збентежено зиркнув на проквестора. Яка угода? Про що йдеться? Незворушний проквестор ніяк не видав своїх почуттів, але Вітій зиркнув сумовито і мовби скривджено.

— Чини, як знаєш, — відказав він.

І — дивна річ — проквестор вдоволено кивнув.

— Добре. Тоді я йду з тобою.

— Я теж, — підхопила Мора. — Я знайду нам підставу потрапити до сиротинця.

— Моро! — застережливо звів долоні Вітій. — Ми ж домовились!

— Та я пам’ятаю, — майже весело мовила вона. — «Як не буде іншого виходу». Ну й от. Його не існує.

— Я теж піду з вами, — буркнув Лука. — Можливо, Тілію тримають якраз у тім притулку. Я мушу пересвідчитись.

Вітій нерішуче озирнув товариство, мовби шукаючи, як би то відмовити авантурників, але, зустрівши натомість три затяті погляди, лише несхвально хитнув головою.

— Щось не те, здається, в моєму підході до набору кадрів… — поскаржився він. — Одні чомусь трапляються мені шаленці…

— Що характерно, — буркнув Клим, з ноги прочиняючи двері нарадної. — Запіканка!

— Отже, сьогодні… — промовила жінка, мерзлякувато пересмикнувши плечима.

Цього вечора вона ніяк не могла зігрітися, і навіть старовинний коминок, що його розпалив гостинний господар, не давав удосталь тепла. Попри замкнені вікна та запнуті завіси, їй марилося, що до кімнати сочиться сирий сивий туман.

Наглядач, який досі сидів, замріяно споглядаючи полум’я, обернувся та повагом кивнув.

— Добре… це добре… — мовила вона, випроставши долоні та ступаючи ближче до вогню. — Отже, скоро ти… отримаєш бажане, і з тобою можна буде нарешті говорити про серйозні речі.

Господар звів брову, під якою — відсвіт жаринки, не інакше — сяйнуло червоним.

— Я не жартую з тобою, Заміє, — відказав він.

— Так, звісно! — сполошено згодилась та. — Але ж чи не варто нам з тобою подумати про майбутнє?

— Майбутнє… — відсторонено озвався Наглядач. — Яке майбутнє?

— Ми повинні все спланувати, — повідомила гостя, радіючи нагоді. — Варто лишень побажати, і вже сьогодні ти міг би керувати містом; ми розгорнули би справу — від наших послуг мало хто відмовиться, а люди Кліша переконають решту… Хоча, може, варто замінити Адася? Він був корисний, маскуючи твої плани, але нині, коли він так ганебно засвітився…

— Зачекай, — відмахнувся Наглядач, — ми з Адасем іще не завершили.

Мовби у відповідь на його слова двері прочинилися, й огрядний чоловік із метким поглядом поривно ступив до млистої вітальні.

— Чи навчитеся ви коли-небудь стукати? — невдоволено поцікавився господар.

Гість розсміявся.

— Не за цього життя! — гордовито мовив він, — а за іншого — то вже підберіть мені якого чемного moribundi…

Помітивши нарешті жінку, що стояла, припнувшись до господаревого крісла, гість глузливо вклонився.

— Заміє, моє шанування. Ти — як завжди — втілення краси і ласки.

Та лише люто зиркнула, не завдавши собі клопоту відповісти.

Наглядач підібгав губи.

— Є новини, Адасю?

— Ні! — кинув той, зручно вмощуючись у кріслі навпроти господаря. — Ви мали рацію, Наглядачу. Ані під хатою в нашої дівулі, ані під роботою — нікого, анітелень.

— Ну от, — зітхнув господар, звертаючись до жінки, — а ти казала, дітисько побіжить рятувати кохану. Де там! Нинішня молодь не йме віри дурницям. І це тішить, чесно кажучи…

Нараз у вітальні лунко зателенькав дзвінок телефону. Жінка здригнулася з несподіванки, тоді, люто чмихнувши, відповіла на дзвінок.

— Що?! — за якусь мить зойкнула вона. — В моєму притулку? Та вони показилися! Так! Зачекай, я передзвоню!

Замія Ольжич жбурнула телефон до кишені і гнівно зиркнула на господаря.

— Ти казав, я можу на них не зважати! Ти казав, віднині їх не існує!

Наглядач видихнув крізь зуби.

— Ну гаразд. Моя пропозиція була більш ніж щедрою. Я не хотів більше жертв, бачить бог! Але що ж, тепер… Тепер — годі.

Адам Кліш звів на нього спраглий погляд.

— Магістратські недобитки, — сухо кинув господар, — у Замії, на Кутній. Я не хочу, щоб хто-небудь з них вибрався звідти живим.

Адам та Замія перезирнулися, чи не вперше потішені спільною радістю.

— Сьогодні ніхто не повинен мені завадити, — промовив господар з лункою крицею в голосі, — ніхто, ні живий, ні мрець, ані Дух Святий! Подбайте про це, гаразд?

Обидва гості принишкло кивнули. Дарма, що невисокий та літній уже, Наглядач у такі хвилини викликав страх. І неабиякий. Такий, як зараз, Наглядач був лютішим за inferi, стрімкішим за larvati. Він і був-таки одержимим, хоч і не чужим якимось духом, а лише — і понад міру — своєю власною метою.

Мора нервувала, і це бентежило. За кілька років нещадного школення вона навчила себе бути опорою іншим — єдиною, хто завжди зберігав як не спокій, так бодай би тверезий глузд. Нині ж її заледь не трусило, і хто зна, від чого власне; коли це і був страх, то якийсь химерний і непредметний, що обступав її, неначе сутінь. Слід було терміново опанувати себе, бо ж від неї залежить успіх останнього, можливо, виходу Магістрату. Ну, нехай не успіх, та бодай би шанс дістатися місця без втрат.

Не те, щоби Мора не підтримувала Вітія, не поділяла його прагнення перешкодити згубникам дітей-приблуд, але їй здавалося, що після розмови з нею щось у квесторі здвигнулося, зламавши перепону, і нині мчало, не розбираючи дороги. Може, це й на краще, умовляла себе Мора. Може, давні біди послужать йому нині паливом, і, спопелівши, дадуть йому, нарешті, спокій. Можливо, погоджувалась вона з собою. Проте бентега не відступала.

Хтось легко торкнувся її плеча, і Мора заледве не підскочила. Велько сяйнув смутним усміхом і поклав на стіл папери.

— План притулку та кляштору Святої Анни. Ти просила.

Мора кивнула, намагаючись зосередитись. Отже, монастир з давніх часів опікувався притулком на Кутній. З часом сиротинець перейшов під оруду світської влади, але монашки подеколи надавали підсильну поміч, пильнуючи найменших чи заслаблих вихованців. Ймовірно, таким чином, що сестри-доглядальниці мають вільній доступ до приміщення. Судячи з Велькового плану, так і було: монастир та сиротинець містилися на одній території, розмежовані нині хіба невеличким садочком. З вулиці ж туди не потрапити — монастир віддавна оточувала висока стіна з малою замкненою зсередини хвірткою.

Дорога до сиротинця, таким чином, лежала через монастир. Принаймні для неї. Вітія довелося умовляти пристати на цей план, проте він зрештою визнав, що монашка з нього більш ніж сумнівна, на відміну від Мори, в якої був іще такий-сякий шанс.

Поки Мора розглядала план та воювала з ваганнями, повернувся Клим і поклав коло неї жмут чорного рядна, який за пильнішого огляду виявився монашою хламидою.

— Звідки це в тебе? — вразилася Мора.

Той лише хитро блиснув круглим скельцем.

— Зв’язки, — гордо кинув він, залишивши жінку катуватися підозрами.

Лука, який так і не спромігся до пуття відіспатися вдень, тинявся довкіл, сьорбаючи кільканадцяту каву та нервово позираючи на колег. Йому праглося дії, звісно ж; і, по правді, не слід було брати його на цей вихід — лютий, наполоханий і скривджений, він навряд чи діятиме належно, якщо би справи пішли навскоси. Уже одного такого завезли до реанімації, щемко згадалося Морі, проте Вітій дозволив хлопцеві приєднатися, і вона не сперечалася, уявивши собі, що може статися, коли вони йому заборонять.

Сам квестор, змучений більше, ніж він дозволяв собі визнати, дістав-таки кілька годин сну, і тепер вів розмову з Горганом, зачинившись у кабінеті. Цей другий завжди викликав у Мори бентегу, а тепер, коли Вітій звірив їй обставини своєї сумної приключки, то бентега її дістала переконливе обґрунтування. Втім, сьогодні було не до вибору; їх мало — жалюгідно мало — для будь-яких серйозних дій, щоб свідомо зрікатися бойової одиниці. Саме так, виснувала Мора, і слід ставитися до цієї Вітієвої примхи і, до того ж, як пощастить, скоро цьому настане кінець.

Фелікс не ішов з ними, бо визвався чатувати в лікарні, пильнуючи і «голуб’ятню», і реанімацію; Велько та Клим лишалися в Магістраті, боронити контору й архів, хоча сенсу в тому, як зважити на перспективи, була дрібка. Коли їх буде розформовано, Клим, імовірно, знайде роботу в свого давнього друзяки Шафраника, а от, цікаво, де ж тоді подінеться Велько, для котрого «крипта» стала заледве не рідною домівкою?

Мора зітхнула, відкладаючи папери та припасовуючи ряднину. Слід було дбати про нагальне. Ряднина була величезною і брудною, мов лантух. Лишалося сподіватися, що вночі ніхто того не завважить.

Квесторові двері прочинилися.

— То що? Ми готові?

Лука стріпнувся. Мора кивнула.

— Гарна… е… сукенка, — кумедно звівши брови, прокоментував квестор Морине вбрання.

Та глузливо гмукнула. Але годі, нема куди відкладати. Треба йти.

Коли вони вийшли, якраз почало сутеніти. Один за одним спалахували вздовж їхнього шляху ліхтарі; небо вкладалося багряними бганками над замком та катедрою, а з другого боку, там, де за вежами Діви Марії вгадувалася міська брама, здіймалася густа й глибока синь.

Тепер, щойно сонце із пишним кортежем відбуло з міста, вулицями поплив звичний звивистий туман. Він не тьмарив зір, як бувало, але клубочився рухливими стрічками, немов розбуркане зміїне кубло, відбиваючи та примножуючи Морине хвилювання. Чи все вони передбачили? Чи про все подбали? Нічого ніби не спадало на гадку, та й однаково пізно було би вже повертати назад.

Вітій, що йшов поряд із нею, глипнув дивно — іронічно немовби, і Мора вразилася, відзначивши цей стрімкий і бешкетний погляд. М’яка сутінь скрадала вік, і нині квестор здавався їй молодшим літ на десять.

— Напевне, твоя дружина дуже тебе любила… — несподівано для себе стиха проказала Мора.

Вітій відвернувся. Проте відповів.

— Так. Напевне. На жаль.

Мора зітхнула.

— Вибач.

— Нема чого вибачатися, — мовив він, і дедалі глибший морок таїв тінь гіркого усміху. — Мора. Я хочу, аби ти знала…

Вона затримала подих. 3-позад чути було кроки Горгана та Луки, проте вони були надто далеко, до того ж вуличний шум та галас обступали їх, притишуючи звук.

— Я хотів сказати… — поволі мовив він, — що не витримав би цих трьох років, коли б тебе не було поряд.

Квестор кинув короткий погляд на тих, що ішли позаду. Мора знала, про що мова. Справді, вчинити так, як він, і щодня мати перед очима докази своєї помилки… мабуть, це було важко. Вона відчула, як тьмариться погляд некликаною вологою. Добре, що сутінь… Навдивовижу вчасно.

— Але все іще поверне на краще, — легковажно докинув квестор.

— Правда? — шморгнула вона.

Він обернувся, все іще із тим маячним юнацтвом в очах.

— Звичайно. Ми з тобою подолаємо все це. От побачиш.

«Ми з тобою.» Цікаво… Але нехай, нехай потім.

Вони вже майже на місці. Ліворуч — порожня й невидюща Кутна, праворуч — короткий провулок, що звався Чернечим, і тулився до брами Святого Юргена, наче сполохане дитя — до статурної мамки. Вхід до кляштору Святої Анни бовванів темною облямівкою з другого боку Кутної.

— Зупинімося тут, — звелів квестор.

Лука та Горган кивнули, відступаючи в тінь провулка. Мора накинула відлогу та глибоко зітхнула.

— Моро, — тихо гукнув до неї квестор, — Dominus vobiscum.

— Et cum spiritu tuo,[12] — усміхнувшись, відказала вона.

Правильно. Слід уявити себе монашкою. Хоч на кілька хвилин, а більше, сподіваймося, не знадобиться. Молодець-таки квестор. Замість слізних прощань він просто нагадав їй — це лише маскарад. Нічого страшного.

Кивнувши колегам, вона нарешті рушила до кляштору. Двері відчинені. Це добре. Це вже — півсправи. В передпокої темно, лише звідкілясь згори лине тьмяне сяйво, малюючи білястим просвітком широкі сходи та суворий камінь нетинькованих стін. Куди далі? Здається, на Вельковому плані містилася бічна галерея, що вела до внутрішнього двору… Нібито тут…

Зненацька за спиною пролунав дошкульний старечий голос. Мора ледь не підскочила, обертаючись.

— Спізнюєшся, сестро, — суворо мовила старезна, суха, як тріска, монашка. — Вже повечір’я сповістили, а ти досі не в ліжку.

— Я… — розгубилася Мора. — Вже біжу…

— Негайно до келії, — насупилася стара. — Чого стоїш, ну?

Мора спантеличено роззирнулася. Іще б знати, де ті келії… Ага, нібито на плані було щось таке. Вгору… на другий поверх… Так, добре, хоч стара лишилася чатувати в передпокої. Але як тепер потрапити до двору?

Кілька хвилин Мора сторожко блукала коридорами, дякуючи долі, що загадкове повечір’я відправило сестер спочивати. На щастя, сходи невдовзі знайшлися, ще й до того ж відразу надвір.

Вийшовши з кам’яниці, вона глибоко вдихнула нічне повітря й підтюпцем помандрувала крізь низеньку арку до хирлявого садочка при кляшторі. Хвіртка була зачинена, проте, якраз до речі, Велько видав їй зв’язку старих, аж чорних од віку, ключів. Він стверджував, що забудовники монастиря навряд чи мали кошти на осібний замок, тож котрийсь із ключів-шаблонів мусив би підійти. Цікаво, де це Теззі встиг набратися звичок квартирного злодія? Але чхати, головне, що замок і справді підкорився. Мора зітхнула з полегшенням, втамовуючи недоречне гупання серця.

Вона прочинила хвіртку, і та, давно невживана, очевидячки, лунко заскреготала іржавими петлями. Може, й краще так — ті, що чекають з того боку, повинні почути.

Справді, за кілька хвилин три темні постаті протиснулися крізь вузькі дверцята. Отже, Магістрат таки дістався сиротинця, і Мора могла би нині забиратися з дороги. Вітій так і казав їй, але де там… не сьогодні. Адже це важливо. Адже це востаннє.

Ну, менше з тим. Слід пробиратися далі.

Приміщення притулку за давніх часів тулилося до монастиря, наслідуючи йому у всьому — від кремезних стін до вузьких високих віконниць. Тепер же старий будинок причепурили — розширили вікна, поклали глянсову червону покрівлю, висадили квіточки при ґанку. Лише чорний двір та підсобна прибудова лишалися нині автентично-занедбаними. Саме тут, припускав Велько, і могли тримати приблуд — подалі від ока шановних гостей з поліції, преси чи маєтних фондів.

Тримаючись густої тіні, магістратці вступили до невеличкого дворика при глухій стіні прибудови. Цей двір був давній, іще навіть мощений — камінням великим та необтесаним, крізь яке продиралася блякла трава. Посеред подвір’я великою темною плямою малювався колодязь, нині глухо забитий решіткою, проте навіть віддалік віяло звідти вологим, незатишним холодом.

Мора здригнулася, намагаючись оминути колодязь якнайдалі. На її подив, так само вчинив і непохитний Горган, ба навіть більше, він затнувся, проходячи повз, та, пришвидшивши крок, коротко озирнувся. До чого б це, цікаво…

Тепер, однак, перед ними інша біда — замкнені двері будови, до того ж, замок, на відміну від решти оточення, новісінький, отож Велькова зв’язка нині не зарадить. Кількома рухами Вітій звелів Луці пильнувати монастирський сад, а Морі — прохід до чільного корпусу. Горган тим часом видобув зброю, стрімко прикрутив глушника, і за мить замість пострілів — лютий посвист і брязкіт розбитого механізму. Схилившись до дверей, проквестор колупнув потрощений замок, і той зрештою відчинився.

Вітій ввійшов до приміщення першим, присвічуючи собі кишеньковим ліхтарем. За ним рвонув Лука, і Горган, глянувши несхвально, лишився чатувати. Мора, повагавшись якусь мить, приєдналась до квестора.

В будиночку було вогко і темно, лише з невеличкого вартового віконця над дверима падала кругла латка місячного світла. Блакитний вогник Вітієвого ліхтаря мандрував стінами, висвічуючи якийсь реманент та купи порохнявого мотлоху. Невже помилилися? — занервувала Мора. Проте ні, керований мовби якоюсь чуйкою, Вітій надибав під хідниками люк, що вів у запілля.

І от, за кілька хвилин, вони вже внизу, ліхтар блимає, стрибаючи зі стелі на стіни, і Мора загаює подих.

Так, тут дійсно тримали бранців. У маленькому підвалі — три на чотири метри — їх могло тут бути осіб двадцять водночас, про що свідчили ряди влаштованих одна понад іншою кубічних кліток. Нині більшість із них були порожні, лише в куточку тьмяніли два скорчені клубочки, які втім, почувши кроки, швидко підібралися і заблимали зірко, немов налякані звіренята.

Вітій смикано втягнув повітря і опустив ліхтар. Мора натомість ввімкнула свій і підійшла ближче. Двоє дітей, справді, років, може, вісім-дев’ять кожному. Сторожкі та замурзані діти вулиці, навчені вже досвідом стежити і мовчки чекати нагоди. Навряд чи вони тут давно — інакше, либонь, виснага та безнадія вгасили би їхній природний запал і рвучкість реакцій.

— Луко, пошукай ключі, — глухо кинув квестор.

Той мовчки рушив уздовж стін, підсвічуючи собі власним ліхтарем.

— Ось, — брязнуло поряд. — Знайшов! — Лука простягнув керівництву колечко з ключами. — Там іще дивний якийсь реманент… скляні ніби маски. До чого б це?

Вітій рвучко крутнувся до нього. Примружився.

— Ні до чого. Більше не пхайся туди, гаразд?

Він схилився до кліток.

— Не знаю, чим ми можемо їм зарадити… — промимрив він. — Зараз, коли й самі, хто зна, чи існуємо… Давай, Луко, відведи їх до хвіртки. Може, місто буде до них милосерднішим.

Перебравши ключі, він відчинив дверцята, і малі тут-таки рвонули геть, аж Вітій мусив зловити старшого за простору куртку.

— Вас виведуть, — суворо повідомив він. — Ані звуку, ясно?

Малий кивнув, шморгнувши, і поквапився за інтерном, котрий, озирнувшись запитально, все ж таки поліз нагору.

Щойно той вибрався з підвалу, Вітій швидко рушив до кутка з реманентом. Знайомі маски, жаровня, ніж-пробійник, невеличка якась наче скриня… За допомогою ножа, Вітій люто збив защіпку і відкинув ляду.

Він знав, певно, що шукає… Ясно-блакитні в сяйві ліхтаря, криваво-червоні, коли заплющити ліве око. Анімули. З десяток, може, а може, й більше. Мора аж задихнулася, настрашена, збагнувши, що це, власне, значить.

— Як гадаєш, що вони чинили з тілами?

Мора закусила кісточку пальця, аби опанувати млість.

— К-колодязь? — затинаючись, припустила вона.

Вітій кивнув.

— Ходім.

Мора поквапилась видертись із підвалу та вийти надвір, спрагло шукаючи за ковтком морозного повітря.

Горган, що підпирав монастирського мура, нечутно ковзнув до них із Вітієм, зиркнув прозоро, чекаючи на інструкції. Квестор, натомість, повагався, а тоді видобув з кишені жменю червонястих скелець. Чи він дурний? — скинулася Мора. Чому показує це Горгоні? Хіба не знає, що це для нього значить?

Той, проте, не зрушив з місця, лише крила носа його хижо стріпнулись. Тоді, зітхнувши, він відступив і кивнув Вітієві на колодязь.

— Відчуваєш, авжеж? — промимрив Вітій. — Дивно, як це півміста не збожеволіло від духу лихої смерті, котрим звідси так і тхне…

— А може, якраз, — відгукнувся Горган.

Вітій гмукнув, визнаючи можливість, тоді ступив ближче до чорного жерла і випростав руку.

— Навряд чи це зарадить. Але вертаю вам ваше.

Пальці розімкнулися, й анімули, тьмяно блиснувши, просипалися межи ґратками.

— Ну то… — обернувся до них Вітій. — Наче все із тим…

І тут з тіней та туману зринуло пекло.

Лука погано пам’ятав, як вони дісталися контори. Йому вперше випало звідати таку всеосяжну паніку втечі, такий сліпучий, безтямний страх. Якби не Горган, який і тут не втратив рівновага, не вивів їх галереєю межи Святою Анною та Святим Юргеном, якби не дивний акустичний вибрик, який кинув відлуння їхніх кроків у другий бік, збивши зі сліду погонців, якби не Мора, яка… О, Мора цієї ночі явила світові таке нестямне диво, що Луці ставало вкрай незатишно від одної лише згадки про це.

Здається, вона і справді не тямила себе, коли, звівшись від недвижного квестора, вихопила обидва пістолети і влаштувала таку вогненну бурю, що їй позаздрив би й найлютіший з larvati. Вона казала якось, що їй протипоказаний вогневий контакт, і тепер Лука добре розумів, чому. Принаймні її участь у бойовиську непоказана усім, хто поряд — ворогу і другу нарівно.

Лука не бачив, як загинув квестор, але, очевидячки, це була-таки засідка, хоч і дивним чином спізніла. Коли зчинилася стрілянина, Лука рвонув до чорного дворика, і хто зна ще, чи не дістав би він дружню кулю в лоба, якби Горган, який вдало зачаївся у згині арки, не впіймав би його за комір та не кинув додолу. Звідти вже хлопцеві відкрилося видиво сліпої божої кари, що нею видавалася жінка в леткому монашому вбранні та з двома громовицями в долонях.

Їй пощастило тоді вціліти, і, коли ворог відступив на коротку мить, вона опустила зброю і впала би, змучена, коли б не наспів проквестор, цупко ухопивши її за плечі та підштовхнувши вперед, до рятівної арки. Добре, що знемога зробила її сумирною, бодай би на короткий час, і лише потім, у якомусь брудному дворі, коли гонитва вже дивом рушила деінде, з нею стався другий напад шаленства. Вона поривалася вернутись до притулку, вимагала віддати вилучену проквестором зброю і заледве не видряпала Горганові очі, видираючись геть з його рук.

Вдвох із Лукою їм вдалося вгамувати нестямну, і тоді вже Мора дозволила вивести себе до контори, куди Горган змусив їх пробиратися через «крипту». І це було вчасне рішення: під парадними дверима Магістрату, замість поліції, уже чигала ворожа варта, а Клим та Велько подбали наново їх замкнути, зготувавшись до облоги.

Лука прошкандибав до контори мало не навпомацки, немов сновида. Йому й на гадку не спадало, що буде так тяжко. Лише сьогодні вдень він мав удосталь звитяги, аби пориватися шукати Тілію, рятувати дітей чи воювати inferi… Мав удосталь — тоді, але не тепер. Загибель квестора — стрімка й безглузда, зробила із хлопцем щось таке, від чого підгиналися коліна та бралися дрижати руки. Він мовби щойно зараз утямив свою прикру вразливість, чому не може зарадити ані мудрість, ані досвід, ані справді добрі наміри.

Клим зголосився відпровадити Мору прилягти на котромусь із тих лежаків, що вони намостили були з тренувального реманенту, Велько ж узявся опікуватись інтерном, винісши йому із квесторового кабінету надпиту пляшку гіркої. І це було дуже доречно: за кілька ковтків руки йому припинили тремтіти, хоча сумління, покорчене страхом, розточитися не поспішало. Велько побажав вислухати деталі нинішньої пригоди — справді, не Мору ж чи Горгана йому мордувати — і Лука, затинаючись, переповів те, що бачив. Коли зайшлося про акустичну дивовижу, що дозволила втікачам позбутися переслідування, архіваріус підкинувся і сяйнув химерним вищиром.

— Така… аномалія, і щойно по тому, як Вітій висипав анімули до криниці?

Навіть у своїм засмикано-загальмованім стані Лука знайшов снагу здивуватися.

— А хіба це пов’язано?

Велько невиразно гмукнув.

— З такими речами тяжко сказати напевне.

Лука блимнув. До чого це він? Ну та, зрештою, Теззі добре знався на міських небилицях, що гарно сприймалися під добру пляшчинку…

Нараз до кімнати зайшов Горган, і Лука відставив пляшку, із подивом розуміючи, що йому не байдуже, застане чи ні його за пияцтвом проквестор. Той спинився, присівши на стільниці неподалік.

— Що робимо далі? — поцікавився Велько.

— Вітій збирався розпустити Магістрат, — спокійно відказав Юр. — І я не бачу підстав чинити інакше.

Архіваріус завмер, тоді хитнув головою у зневірі.

— Войцехівський знає? — поцікавився він.

Горган коротко чмихнув.

— Авжеж. Він давно мріяв нас прикрити, але Вітієві якось вдавалося відмовити старого.

— Даруйте, хто? — втрутився Лука, почувши знайоме прізвище.

Велько скрушно глянув на нього, мовби шкодуючи про стан пам’яті інтерна.

— Маркус Войцехівський, — зглянувшись, пояснив він, — Консуляр-супервізор Нічного Магістрату. Час би й знати вже, ні?

Лука кивнув. Так, звичайно, він уже чув це прізвище, однак… Дивним чином йому здавалося, що він не лише чув, але й бачив його, до того ж, зовсім недавно. Навряд чи це важливо, але приблудна згадка не давала спокою, змушуючи мучитись у намаганні встановити її точне походження. Аби швидше позбутися докуки, Лука взявся переглядати папери на столі. Його власні розписки за припас, так і не віддані Климу… Позичені Морою роздруківки, до яких так само не дійшли руки і… і старий пожмаканий формуляр, невідомо чому так і не спроваджений до смітника. Ага, це ж той листочок, що випурхнув був з-поза столу — писаний іще покійним Луччиним попередником. Ану ж бо, може, там, якраз…

Не дослухаючись вже до розмови старших, Лука взявся уважно проглядати формуляр, і за мить усе зовнішнє водночас втратило для нього значення. Те, що він тримав нині в руках — це був звіт трирічної давності про щомісячні результати обходів. Першим проквестором тоді був зовсім не Горган, але Марек Завадський, і саме йому випало описати для керівництва рідкісну на той час зустріч з inferi. Рідкісну ще й тому, що того разу inferi була молодою жінкою. На її рахунку вже було одне життя — якогось вечірнього п’яниці, але менше з тим… Її вистежили і повинні були затримати, однак вона не далася, і — навмисне чи випадково — Магістрат вчинив із нею так само, як і з іншими надмірно войовничими inferi. Її знищили, розвіяли на попіл, і виконати це випало молодому, але талановитому ад’юнкту Юрові Горгану. А звали її — ось, нарешті, звідки це прізвище! — її звали Ненія Войцехівська.

Лука затримав подих. Розпачливо зиркнув на колег. А тоді не витримав.

— Вона що, була його дочкою?

— Хто? — розгубився захоплений суперечкою Велько.

— Ненія Войцехівська, — відказав, не дивлячись на проквестора, Лука і поривно простягнув Велькові формуляр.

Той взяв папірець і швидко пробіг його очима. Тоді ошаліло зиркнув на хлопця.

— Ти звідки це взяв?

Лука, направду, не чекав аж такої реакції.

— З-за столом… — затинаючись, пояснив він. — Той, хто сидів тут раніше, загубив… чи не схотів діставати…

Велько, не дослухавши, обернувся до Горгана.

— То це правда? — видихнув він.

— Так ви не знали, Теззі? — стріпнувся Лука, мимохіть зводячи погляд на проквестора.

Той навіть не ворухнувся. Лише смикнув кутиками вуст, немовби у скорченій пародії на усміх.

— Правда. Марек знав. І Вітій, звісно.

Велько різко видихнув. Тоді підхопився і закрокував кімнатою, не знаючи нібито, як збути своє зачудування.

— Ну, ясно тепер, чому Маркус хотів нас прикрити, — зрештою кинув він. — Дивно інше — як це він витримав аж он скільки, аби дійти до цього!

Горган кивнув.

— Гадаю, Вітій мав із ним якусь… домовленість.

Велько спинився і скоса глянув на Горгана.

— А ти… — невпевнено почав він.

— А я, — відрубав проквестор, — мав домовленість із Вітієм. Тепер усі, кожен із нас, вільні від своїх зобов’язань.

Він встав зі стільниці, очевидячки, пориваючись іти.

— Не думаю, що ми маємо вибір, — сухо докинув він. — Схоже на те, що Магістрату більше не існує.

Проквестор кинув на них нетутешній якийсь погляд і стрімко вийшов.

— Цікаво, куди це він? — невдоволено промимрив Велько. — І знов же, либонь, через крипту — зробили мені з неї прохідну…

Лука потягнувся до пляшки, відчуваючи, що його знову починає трусити. Гіркою насмішкою прийшов йому спогад про ті часи, коли він звитяжно та безуспішно шукав винуватців батькової смерті. Знайти і знищити Магістрат — це ж так йому тоді хотілося — от і маєш тепер… Якби ж то знати, що знищення Магістрату настане тоді, коли він, Лука, буде його частиною… Рівно ж як і… Стоп.

— Вельку, — гукнув він до зажуреного архіваріуса.

— Угм… — відгукнувся той, не піднімаючи погляду.

— А… коли беремо «умбру» і присягаємось не розповідати про справи Магістрату нікому, крім його співробітників, то… то це значить — не говорити нічого взагалі? Ані слова?

Велько примружив на нього уважне чорне око.

— Так. Хіба ти не помітив?

— Та помітив! — гарячково мовив Лука. — Але коли той гость, що дзвонив з телефону Тілії, запитав мене, скільки нас лишилося, я… я йому відповів!

— А що ти сказав? — зацікавився Велько.

— Сказав «достатньо», — мовив Лука. — То це як, рахується?

Велько гмукнув.

— Та ти так сказав, що не розбереш… Хоча, загалом-то це теж відповідь. Теж нібито інформація. Тобто я сказав би, хлопче, що рахується. Але не присягатимусь. Треба в Мори спитати — вона в тому однаково краще тямить.

До кімнати зазирнув Клим.

— Пиячите… — несхвально кинув він. — Мені хоч би лишили?

Лука потермосив пляшку, в якій щось хлюпнуло, і упорядник поважно кивнув. Теззі глипнув на нього стурбовано.

— Климе, то що там Мора?

— Спить, — повідомив той. — Їй треба, знаєте…

Велько зітхнув.

— Ну, гадаю, до ранку це терпить.

— А як ні? — підкинувся Лука. — Що, коли саме зараз вони готуються здійснити щось страшне? Замкнули нас тут і… і можуть тепер робити все, що заманеться?

— Наприклад, що? — звів брову Клим.

— Ну, хоч би… — загубився в альтернативах Лука. — Хоч би убити когось, аби повернути до життя дочку Войцехівського? Як-от Шацького до цього?

Клим м’яко присів і звернув до Велька зачудований погляд.

— Що це він верзе?

— О-о… — похмуро протягнув архіваріус. — Це тобі не сподобається.

Велько передав колезі знайдений формуляр і Клим, суворо суплячись, занурився у читання. Тоді, дочитавши, він на кілька секунд склепив повіки, мовби дослухаючись до якогось лиховісного внутрішнього мовлення.

— То значить… ви натякаєте, що все це затіяв наш старий, згорьований суперівзор?

— Ну, в цьому є сенс… — тихо мовив архіваріус.

— Маячня, — відрубав упорядник.

— А чому ж тоді, — не відступав Лука, — поліція не бажає нам допомагати?

Клим скривився.

— На те безліч причин, — дратівливо мовив він, — починаючи з їхнього звичного нехлюйства…

— Ну так, безліч, — підхопив хлопець. — Приміром, наказ когось впливового з міської ради!

Клим відмахнувся лише.

— Хлопець діло каже, — вступився за інтерна Велько.

— Ну гаразд, гаразд! — підкинувся упорядник. — То що ти пропонуєш? Нам утрьох іти штурмувати ратушу?! Чи ти не знаєш, хлопче, до чого призводить подібна дурість? Чи тебе сьогоднішня приключка нічому не навчила?

Велько при згадці про те похнюпився, проте Лука здаватися не бажав. Якщо Тілія і справді може стати жертвою шаленця…

— Климе, а що, коли попросити сприяння Лешека Чарного? Він же має якийсь вплив на високі кола, ні? І він повинен бути зацікавлений у затриманні убивць своєї доньки!

— А ти їх знаєш ніби, — скептично примружився Клим.

— Може, і знаю якраз! — підкинувся Лука. — Її вбито «червоною» кулею, так? Ну то Войцехівський, як працівник магістрату, має таку ж таки зброю!

Архіваріус збентежено зиркнув на Клима. Той похмуро кивнув.

— До того ж, — не вгавав Лука, — Маркус, очевидячки, здійснив це у змові із Клішем, колишнім партнером Чарного. Напевно ж, йому цікаво буде про це дізнатись!

Упорядник тоскно на нього глянув і зітхнув.

— Лука, пий ото краще і не муляй мені мозолів. Якби оці геніальні підозри, та й на кілька днів раніше… Тоді можна було би і Чарного задіяти, і Шафраника, і дідька лисого… А тепер — що? Від імені кого мені просити сприяння, коли Магістрату фактично уже не існує?

Він правий, мусив визнати Лука. Не існує — Магістрату, рівно ж як і будь-якої іншої можливості дістати допомогу. Навіть Горган, душогуб та кривдник, придався би нині, але і той завіявся бозна-де… Направду, цікаво би знати, де він подався і чому кинув такий погляд, ідучи, мовби не збирається вертатись? А коли й так, коли навіть перший проквестор покинув пропащу контору, то який сенс чекати самогубного геройства від інших?

Звівшись тяжко, наче продираючись крізь гущину, Лука пошкандибав до вбиральні, де і спинився, спершись долонями на тьмяне люстро.

Звідти, примруживши запалені повіки, дивився на нього боягуз та зрадник. Авжеж, саме так — там був той, хто прагнув правди, і зрікся її; той, хто вірив у помсту і поступився нею; той, хто обіцяв жінці захист і відступив, як наспіла в ньому потреба.

Дивись, казав собі Лука, той, хто нині безпорадно щулиться з-поза люстра — це та правда, яка буде з тобою завжди. І ти ніколи, ніколи, не зможеш дивитись на себе інакше.

Він рвучко відвернувся, затуливши очі долонями. Але навіть там, у невидющій чорноті, болючим сяйвом малювалися обриси вуст, повік, плечей, і його власне зачудування і радість виверталися нині підбоєм назовні, обертаючись жалючим соромом.

Ну нехай… нехай би він все ж таки зважився на це, але що він може зробити? Геть один? Та ще й такий, як тепер — безмаль непритомний зі страху?

А втім… Лука поволі опустив долоні, зиркнув непевно на своє заклякле відображення, а тоді рвучко вийшов до передпокою. Він майже сподівався, що потрібна йому річ не знайдеться — справді, не тримати ж її мало не на видноті… Але ні, шкалик знайшовся — саме там, де Лука бачив його востаннє, у внутрішній кишені залишеного на вішаку піджака. Горган не забрав своїх речей, не подбав навіть про шкалика, то вважаймо це за добре знамення — як немає наразі кращих…

Що далі? «Умбра» сама собою не матиме потрібного ефекту, лише у суміші з алкоголем можна було сподіватись на хвалений кураж та жвавість реакцій. Він же щойно лишень хильнув гіркої… Втім, не можна ризикувати, сподіваючись, що того буде вдосталь.

Не бажаючи потикатись на очі колегам, Лука пробрався на кухню і видобув з шафки рештки бренді, хлюпнув до горнятка і, затримавши подих, накрапав туди чорної, наче кіптява, рідини зі шкалика. Бренді зразу ж надбало сколочено-димного забарвлення, наче хто плеснув туди їдкого чорнила. Досить? Чи треба ще?

— Що в тебе там? — неначе відчувши лихе, з порогу гукнув до нього Велько.

Луччина рука шарпнулася, і до чашки плюснула важка чорна крапля.

— Ч-чай… — відказав він, ховаючи шкалика.

Велько зиркнув на хлопця уважно, але зобачивши чашку в Луччиних руках, поволі кивнув.

— Правильно, нема чого напиватися, — схвально мовив він і, кинувши останній бентежний погляд, лишив Луку на самоті.

Той видихнув з полегкістю і звернув погляд на страхітну суміш у чашці. «Це така термоядерна штука! — мрійливо згадував Франек. — Почуваєшся стрімким, наче блискавка!» То що ж, трохи блискавичності зараз не завадить…

Відчайдушно замруживши очі, Лука нахильцем ковтнув свою закалатанку. Суміш вийшла неймовірно бридкою — ядуче-пряна, солодко-гірка, з виразним присмаком тліну. Але нехай, біс із ним, справа того варта…

Витерши сльози з очей, він відставив чашку і роззирнувся, чекаючи на сподівані зміни. І зміни не забарилися.

Першим відгукнулося серце, стріпнувшись болісно й гаряче, тоді несподівано сильно повело голову, і він мало не перекинувся, в останню мить прип’явшись до стіни. Коли ж раптова млість відступила, і в очах розвидніло, то все довкіл уже було цілком інакшим: світ немовби взявся мерехтінням, поглиблюючи тіні та ясно висвічуючи обриси. Луці видалось раптом, що він став вищим на голову, а знайомі приміщення змаліли, як то буває, коли навідатись туди, де минуло дитинство…

Він мовби став більшим, старшим, і отже, здатним на все, на що доти бракувало снаги. «Ну і поперло», — нервово хихикнувши, мовив до себе Лука і тихцем пробрався до передпокою. Не слід зволікати. Вперед.

Якби він насправді добре подумав, він би ніколи не наважився вийти з Магістрату через парадні двері. Зараз, однак, розважлива обережність поступилась маячній гарячці, й ось уже по-хлоп’яцьки, по-дурному він кидає двері навідмах, відстрибує з дороги, роззирається, шукаючи за вартою — їх двоє! всього лише двоє! — стріляє, падає на сиру бруківку, перекочується — а ті реагують на диво повільно, і їхні кулі летять аж ген стороною… Лише кілька секунд, і все, все — нема чого тут робити! Він підводиться і йде геть, лишивши за собою дві купки попелу та порожню, розмиту туманом вулицю.

Він не знає точно, де шукати зловмисників, та злощасний Марек загинув при ратуші, і можливо, саме тому, що виявив там щось негадане… Сновидча логіка штовхає хлопця вперед, і знову він не встигає розважити, як слід. Нехай буде ратуша, справді, адже неодмінно треба йти — бо спинятися вже не випадає.

Добре хоч ніч, і перехожих на незвично темних вулицях негусто. Біжучи порожньою вулицею Божих Псів, хлопець наддає швидкості і, незважаючи ні на що довкіл, з розгону вписується чолом у вивіску якоїсь корчми. Звідки вона тут, цікаво? Дерев’яна, старезна на вигляд, та наче ж не було її тут ніколи… Хлопець підводиться й ошелешено тре чоло. Що це за надпис на ній? Reverte Stulte.[13] Дуже гарно, та не спинятись же через таку дурницю!

Далі, далі, повз костьол і через площу Богословів… Тут, проте — дивна річ! — зненацька повно народу. Ще і вбраного чудно, ну та то, либонь, якийсь студентський театр, абощо… Пропхатися виходить непросто: нахаби регочуть у вічі, штовхають плечима, купчаться гуртами й колами, кидаючи в Луччин бік чи то прокльони, чи застороги… Abhinc! Abidum! I cessim![14] Та йому нема коли дослухатися до студентської маячні, і він вибирається на коротеньку вулицю Сінну і, зрештою, на Ринкову площу.

Ратушна вежа підноситься темно й недвижно, малюючись гостроверхим проваллям на тлі нічного неба. І — ані поруху, ані полиску світла. Лука обходить вежу довкіл, смикає двері, зазирає в єдине ґратоване віконце. Анітелень. Вперше від виходу з Магістрату його торкає непевність, і він нерішуче озирається довкіл. Зненацька наче шум позаду — він рвучко обертається, відскакуючи вбік, і знов, як колись, ковзає на вичовганім камінні, щоб зразу ж і гупнути навкарачки, мало не торкнувшись носом бруківки. Дивно, але просто перед ним не камінь, але вбудована в брук плита литої бронзи з надписом, яким здавна вшановували будівничого. Там, проте — не ім’я. Але… але — що? QUID QUAERES НІС NON EST. Лука не може розібрати слів, але новим своїм сновидчим чуттям Лука розуміє — це важливо. Це уже не випадковість, це… Велька б сюди, справді, він би знайшов відповідний термін…

Зрештою з усієї сентенції хлопець вихоплює два слова «не» і «тут». Отже, того, що йому потрібно, тут нема? Ну, гаразд, нехай. Але в такому разі, де воно?

Несподівано й велично звіддалік лунає один-єдиний удар велетенського дзвону. Голос Блаженних, авжеж? То ось вона — відповідь, чи не так?

Лука підводиться, зачудований, захмелений розумінням. Йому мариться, певна річ, але в цьому маренні — своя правда, і нині він нізащо не схибить зі шляху. Головне тепер — не зволікати.

Отже, назад, і то бігцем. Сінна, Богословів, Сестринська, Підзамча… Вулиці та площі блимають повз, даючи дорогу, звільняючи шлях, лише з темних вікон та дверних пройм озираються на нього мерехтливо-світлі тіні, чиї обриси, старовинно-шляхетні — варто лише кинути погляд — соромливо блякнуть і вгрузають у туман.

Нарешті перед хлопцем мури Замку-на-Скелі, за якими малюються вигадливі обриси вартових веж та катедри. Звичайно ж, там нині зачинено, і штурмувати мури так само марно, як і в давнину. А втім, якщо навіть Чорний Дзвін на його боці… Лука видирається на високий під’їзд, звертає до бічної брами і, сягнувши її, притуляє до стулок долоні. Йому потрібно туди потрапити, йому конче необхідно бути там зараз, щоб не чинилося там, за мурами… Його знову починає бити пропасниця, лише тепер не від ляку, а від прикрої проволоки, неможливості діяти тут і зараз… Голова знов іде обертом, і на денці натуги прозирає примарна слабкість. Hi-ні-ні, лише не тепер…

І тут щось у дверях стиха тріскає. Не ймучи віри вухам, Лука натискає на стулки брами, і та повагом прочиняється.

Добре, нехай, значить, так мусить бути. Лука вступає на замковий двір і рвучко роззирається. Куди далі? Катедра? Королівські покої? Гвардійський корпус? Поки він гарячково розважує, назустріч йому із глибоких тіней при капличці виступає кілька тьмяних постатей. Ну так, звісно, невже він думав, що тут нема охорони? Втім, це не музейна варта, зовсім ні, і вони без зайвого слова відкривають стрілянину, але Лука вже на землі, за приступкою, і він знову діє швидше, вкладаючи в рух усю свою незужиту гарячку. Кілька секунд, хвилина, і він знов на подвір’ї сам, однак варто йому опустити зброю, як верткий мерехтливий світ, який так ревно лягав йому щойно під ноги, зненацька зраджує, тьмяніючи та відступаючи геть.

Лука насилу долає сходи і штовхає двері каплички. Тут владарює густа і лунка пітьма, лише срібне оздоблення образів зненацька відсвічує червоним. В очах тьмариться дедалі більше, і довкіл — жодної опори… «Умбра» небезпечна, він знав, але хто ж міг передбачити, що її дія, разом з його снагою спливе настільки швидко? Невже, дійшовши майже впритул, він так і не дістанеться осердя змови? Невже, попри власні жертви і власні здобутки, так і не зможе врятувати Тілію?

В цьому було навіть щось кумедне. Якби ж то лише стало сил розсміятись! Але їх не вистачає навіть на це.

Він і справді не мав наміру повертатись. Навіщо? Він мав зобов’язання лише перед Вітієм, та і ті були йому нав’язані замало не силоміць. Три роки… Цілих три роки того, що Явір назвав гниттям живцем, а насправді відчувалося як тоскна, безмежна байдужість, розігнати яку неможливо ніяк і нічим. Зараз, правда, у передчутті завершення поневірянь, йому несподівано легше, і навіть хочеться зупинитись, заплющити очі і вдихнути морозне повітря з далеким подихом смерекового диму. Колись дуже давно він любив цю пору — і запашний дим, і вологий відблиск ліхтарів на бруківці і навіть в’юнкий, облудний туман. Тепер все це важить не більше тіні, а однак добре, що є хоча б вона.

А ще — залишився подив, зачудування останнім власним вчинком. Навіщо він підкинув тому юному правдолюбові формуляр? Чого хотів досягти наостанку у такий дивний спосіб? Ну та зрештою, це уже теж неістотно.

Здається, він відійшов вже достатньо далеко. Досить. Нема чого тягнути далі.

Шляк, але що це таке? Позаду, там, де лишився Магістрат і всі його негаразди? Помилитись неможливо — стрілянина, і досить-таки хвацька, як на слух.

Невже ж це ніколи не припиниться, Господи?!

Йому зовсім не хочеться повертатись, але вишколене тіло чинить на свій розсуд, і ось уже — за рогом — порожня Канонічна, розсипаний бруківкою попіл та відчинені навстіж магістратські двері.

Він швидко підноситься нагору, аби з’ясувати, кого бракує і що за біда вигнала його на вулицю. Ну звісно ж, невгамовний інтерн зі своїм негаданим коханням… Побіг рятувати — невідомо, куди, невідомо, від кого; геніальне рішення, прийняте, авжеж, по зваженім розсуді. А проте, обсмикує себе Юр, чи він сам не вчинив би подібним чином, тоді, за старих часів? Та може, і вчинив би, хто зна…

Все це зрозуміло, і навіть логічно, і, може, навіть він сам, нехотячи, спонукав хлопця до дії… Однак, все ж таки, щось тут цій логіці суперечить. От хоча би — як це, питається, талановитий, але до пуття ще не стріляний інтерн, сам-один порішив двох inferi при магістратськім порозі? Проквестор чудово знав, що той на таке не спроможний — принаймні в нормальнім стані, а отже… Юрові не знадобилося навіть перевіряти кишені залишеного в конторі піджака — з кухні так густо повіяло млосним чадом, що він замало не заточився. «Умбра», ну звичайно. Певна річ. От іще шмат ідіота!

Він спинився в передпокої, не чуючи навіть, що йому втовкмачує збентежений Велько. Хіба його це нині обходить? Хіба він мусить нести відповідальність за всіх і кожного в цій триклятій конторі? Хіба не досить з нього, ні?

— Замкніть двері, — кинув лише, відпихаючи Велька з дороги.

Нехай. Нехай це буде востаннє. А як пощастить — ха! — йому не доведеться здійснювати задумане самотужки. А це вже легше, як не крути.

Але як тепер знайти того дурного Луку? Куди його понесло в його причмеленім стані? Ага, Велько казав ніби, що Клим якраз перед тим згадував ратушу, і хлопець міг би вибрати цей керунок. Значить, ратуша…

А хоча, чекайте, що це? Туман, звичний і ревний супутник, стелиться низько і відсвічує червоним, наче пролита на сніг кривавиця. Ах ти ж, холера! Скільки ж він вихлебтав тої «умбри»? Тепер не шукати зловмисників — тут би хлопця знайти, поки в ньому лишилася хоч би дрібка життєвої снаги!

Але відбиток лишився принаймні яскравий. Тут він проходив двічі — в бік Ринку і назад, тепер уже — до Замку-на-Скелі. Добре, тут не так і далеко. Слід іти. І то — мерщій.

Підзамча, під’їзд Замку, брама — відчинена, дивна річ! — подвір’я при капличці… Іще дві чи три купки золи, і червона мла, немов шумовиння, — ця сутичка, схоже, висмоктала з нього найбільше. Але де ж він тепер? Ані жаринки поза цим подвір’ям, значить, він повинен бути десь тут.

Але ні, ось іще сходи до каплички. Темно. Жодного просвітку.

Він обійшов тісну кімнату, ледь торкаючись пальцями стін. Згаслі свічки, тьмяні образи, щодалі густіші тіні… Якби хлопець справді був тут, то він би відчув — усім своїм клятим хижацьким чуттям живої душі поряд. Але ні, нікого, нікого тут нема.

Юр натрапив на нього, вже прямуючи до виходу, та і то, лише тому, що замало через нього не перечепився. Темна пляма, та й по тому. Невже він таки спізнився?

Він присів поряд, засвідчив пульс і подих — слабкі, але не в тім біда. Заплющивши ліве око, проквестор не побачив ані іскринки, а отже, Луччина аніма, так щедро розвіяна містом, уже йому не належить. Горган завмер на мить, намагаючись це усвідомити. Попри весь його досвід та фахову незворушність, якось усе це не вкладалося в голові. В хлопці було стільки жаги, стільки запалу, що, здавалося, ось-ось що-небудь займеться в його руках. Колись проквестор покликав його до контори саме за це — таким легше дається служба, та і решті легше ведеться поряд із ними. Навіть Юр, збайдужілий до всього на світі, почувався не те, щоби краще, але хоч би на крихту живіше.

Ну то що ж, він іще може повернути борги.

Зітхнувши, Юр сягнув за пазуху і видобув звідти нанизаний на шнурівку довгастий, наче крапля, червоний шкалик. Анімула. Чиясь, подарована йому, маленька душа. Її лишилося вже на денці, та на те, що він задумав, повинно вистачити.

Це пробудження нагадало йому ранки щойно по смерті батька — тоді, прокинувшись, він мовби з одної пітьми випадав у другу, й усвідомлення незворотності, пустки, збайдужіння спонукало скулитись у куточку, бажаючи пропасти зі світу. Ані брак освітлення, ані жорстке ложе нині не змусили його вчинити інакше, і він звично скрутився клубочком, тамуючи скавуління.

Зараз, проте, щось не вкладалось у скорботний загальник. Хтось був тут, поряд, і ця незбагненна присутність перешкоджала зосередитись на душевних муках. Лука спроквола розплющив око, та не відзначив там нічого втішного: лише темінь і її переливи — те саме назовні, що і всередині. Він тяжко зітхнув, замружуючись, і тут праворуч неначе щось ворухнулось.

— Краще би тобі прочуняти, хлопче, — тихо шурхнуло поруч. — Часу обмаль.

Знайомий голос… Але хіба це важить…

— Ану вставай давай! Розлігся тут! — гарикнуло гучніше.

І чого це хтось тут на нього гиркає? Ще й із такою холодною зневагою? А, ну то це ж наш добрий Горгона, хто ж іще… А не пішов би він деінде! Тут і без нього зле…

А втім… Чого це він тут? І власне, тут — це де?

Лука все ж таки подужав розплющити очі і роззирнутися. Ніч. Порожня ніби церква… чи то капличка… І якого біса?..

І тут нарешті останні події зринули в пам’яті, немов страховиддя з-під темного плеса. Поневіряння містом, якась маячня з говіркими примарами, гарячкова стрілянина тут, на подвір’ї… А потім він, не знати чому, просто вимкнувся, так і не дійшовши, куди слід було дійти. І що це з ним таке? І чому йому так погано?

— Що ста… сталося? — насилу вимовив він.

Тінь праворуч тихо чмихнула.

— Один тут кмітливець перебрав «умбри», вирушаючи на поміч дамі.

І звідколи він зробився такий єхидний? Шляк… і не скажеш же, що неправда… З «умброю» він і справді напартачив. Коди б знати, що її стане так ненадовго…

Зненацька з прикрих споминів вигулькнув лячний здогад — ті, що справді «перебрали умбри», переважно вже й не вставали, чекаючи, поки сумлінні магістратці завезуть їх до Веженця. Страх, як не дивно, трохи його підбадьорив. Відштовхнувшись ліктями, хлопець спробував припнутися до стіни, і тут щось блиснуло перед очима. Коротким червоним пунктиром.

— А це що за штука? — здивовано блимнув Лука, намацуючи маленького шкалика на мотузочці довкіл власної шиї.

Горган забарився на якусь мить. Але зрештою зволив відповісти.

— Анімула.

Лука труснув головою, яка тут-таки пішла обертом. Яка анімула? Навіщо? Це ж ніби для inferi призначено, хіба ні? То це що ж — скинулося панічно — це значить, що він перетворився на…

— Коли аніма згасає внаслідок вживання «умбри», — тим часом взявся пояснювати Горган, — її зрідка можна «роздмухати», немов гаряче вугілля. Зрідка — коли вчасно втрутитись і, звісно, коли є чим. Анімула — чи не єдиний безпечний засіб. І майже недоступний, з огляду на його походження.

Ну звісно… Лука пересмикнувся, згадавши відвідини притулку. Недоступний — і дякувати богу. Але звідки тоді…

— А ця, — він кивнув на шкалик, — звідки взялася? Чия вона?

Проквестор тоскно зітхнув.

— Моя.

Лука аж задихнувся від надміру розуміння, що гуркнуло на нього, наче позбавлена опори стеля. Ну звісно ж! Горганова лють і нечулість, гадюча його реакція і Морина сліпа бридливість… Це ж просто неймовірно! Виходить, Магістрат тримав на службі inferi!

Хлопець скосив око на свого страшного сусіда. Той сидів, дозвільно притулившись до стіни та навіть не позираючи в його бік. Начебто не квапиться нападати… Серце Луці закалатало, і, не помічене ним, запульсувало у шкалику червоне сяйво. Було страшно, Горган завжди його лякав… Але, менше з тим, треба ж дізнатись…

— А Вітій, — зважився Лука, — він знав?

Дивне якесь сичання у відповідь. Хлопець аж сахнувся, зрозумівши, що це той так сміється.

— Вітій сам змусив мене її взяти, — відказав проквестор.

— А… чому? — ошелешено відгукнувся хлопець.

Зненацька Горган стрімко обернувся до нього.

— Чи ти не засидівся тут, як гадаєш?

Лука скинувся, заскочений.

— Коли можеш іти, то давай, забирайся! — гримнув Горган. — Люди Маркуса тут недалеко і мусять невдовзі вийти змінити варту. Краще б тобі бути деінде, коли це станеться.

Ну так, логічно, але… Чому це Горган говорить лише про нього?

— А ви що, лишаєтесь? — ризикнув Лука. — Може, збираєтесь долучитися до згаданої компанії?

Проквестор смикнув вустами і відвернувся.

— Я, хлопче, — глухо промовив він, — вже ні до кого не зможу долучитися. Пам’ятаєш нашу останню зустріч із Шацьким?

Лука затримав подих, пригадуючи жахітне завершення тих відвідин. Позбавлений анімули, той просто сконав у них на руках. Але тут наче не так…

— Н-не схоже, — промимрив Лука.

— Ну так я ж не moribundi, — гмукнув проквестор. — Якийсь день у мене, може, і є. Але менше з тим. Давай ворушися.

Лука спробував підвестись. Насилу, але це йому вдалося. Підвестися — так, можливо, зробити кілька кроків, і навіть вийти за браму… Праглося іншого, та який з нього нині рятівник…

У розпачі він зиркнув на проквестора. Той і не ворухнувся. А все ж таки це дивовижно. Він, inferi, замість полювати на ближніх, поступився своєю анімулою заради іншого… А як подумати, то вже й не вперше — інакше як би то віджив уже майже спроваджений до «голуб’ятні» Франек? Певно, так воно й було — не дарма ж Горган тоді повернувся з підмуру хиткою ходою недужого…

Лука чув щось про схильність inferi до самогубств, але це вже щось більше, людськіше, чи що… Він весь цей час винуватив Гортана у всьому на світі, а виходить — дарма. То, може, хоч зараз варто від дати йому належне?

Лука рвучко зірвав із себе шнурівку зі шкаликом.

— Ось, тримайте, — буркнув він. — Я вже якось переб’юся.

Анімула гаряче сяйнула в його долоні, і Горган звів на нього млистий погляд. Спроквола всміхнувся.

Вогник між ними судомно блимнув. Потьмянів. І врешті остаточно згас.

— А. Ну от, — мовив проквестор. — А я все думав, на скільки її стане.

Наступної миті на подвір’ї пролунали голоси, й ось уже в капличці світло і гуркіт кроків, і хапливий цоркіт зведеної зброї. Горган не ворухнувся; не зрушив з місця і Лука — не було в тому жодного сенсу: їх було двоє немічних супроти пильного та меткого війська.

— Дочекалися, — сердито буркнув проквестор, і Лука був згоден — так, він згаяв ті кілька хвилин, що могли би його врятувати. Сьогодні, однак, він уже переступив через свій страх і розпач, аби повернути повагу до себе, і не мав нині наміру поступатися здобутком. Зрештою, він прийшов сюди з інакшою метою.

Спливло кілька секунд, та ворожа варта не квапилась їх порішити; вони чекали на щось, очевидячки, і невдовзі це щось оприявнилось: на порозі намалювалася карлувата постать, що в ній одразу ж Лука із душевним дрожем впізнав давнішнього larvati.

Його рухи були звично рвучкими і хижими, і хлопець без сумніву признав знайомця, однак варто йому було ступити в коло світла, як хлопець аж замружився в зневірі. Не дивно, що ніхто із них досі не викрив одержимця — так погано сполучався чепурний та літній пан з нищівним шаленством larvati. А однак якимось чином консуляр-супервізор Нічного Магістрату уособлював у собі цю неймовірну тотожність.

Проминувши войовничих підлеглих, Маркус Войцехівський підійшов до своїх безборонних колег, блимнув оком на Луку і просто-таки вп’явся вогнистим поглядом у проквестора. Та невловима іскра, що проскочила між ними тоді, за пам’ятних відвідин Магістрату, палала нині ярим полум’ям, не стримувана більше обачністю та удаваним самовладанням.

— Погано виглядаєш, проквесторе, — втішено відзначив Маркус. — Зносилася, авжеж, нарешті твоя крадена душа?

Горган не відповів. Таке було враження, що він дедалі менше розуміє, що діється довкола. Маркус нахилився, зазираючи йому в обличчя.

— Я давно уже міг би порішити тебе, як скаженого пса — і бігме, це б мене розважило! Але знаєш… Мене спиняла надія, що одного дня я розділю цю розвагу з нею.

Проквестор спроквола хитнув головою.

— Ти схибнувся, Наглядачу, — тихо промовив він. — Хіба Шацький був тобі вдячний за своє нове життя?

Лука затримав подих. Він, отже, мав-таки рацію! Маркус дійсно має намір відживити свою дочку! Але в який, власне, спосіб?

Войцехівський випростався і глянув зверхньо.

— З нею все буде інакше. Я дам їй силу того, хто звів це місто, і з нею Ненія житиме вповні.

Почувши таке, проквестор ошелешено блимнув, а тоді раптом смикнув вустами, мовби ховаючи посміх.

— Ну, коли так… Зроби їй подарунок.

Маркус зиркнув на нього скоса та, не відзначивши більше вияву почуттів, кивнув до своїх підручних.

— Заберіть у нього зброю і відпровадьте вниз.

Охоронці взялися знешкоджувати проквестора, і тоді нарешті Маркус уважніше зиркнув на Луку.

— То як же з тобою вчинити, хлопче? — замислено мовив він, і, попри приязну інтонацію, Лука здригнувся, настрашений. — Ти мені нині потрібен, як шпичак в кожусі… Як це не прикро, та доведеться нам, мабуть, з тобою прощатися…

Ну все, капці, з істеричним усміхом виснував Лука. Аж раптом Горган, якого охоронці щойно звели під руки, обернувся до Войцехівського.

— Глянь пильніше, Наглядачу.

Той стенув плечима і примружився. Він же теж носить лінзу, збагнув Лука. Але що ж, цікаво, він може в ньому розгледіти?

— О! — всміхнувся Маркус. — Це ж треба таке.

Що? Що треба? — занервував хлопець.

— А хлопчина у нас, виявляється, з flagrantes… У поганій формі, але, з того, що я бачу, швидко відновиться… — він обернувся до проквестора. — Але ж ти хитрий біс, Горгоно! Знав?

Той лише зневажливо смикнув плечима.

Лука розгублено перевів погляд з одного на іншого. Flagrantes? І що би це мусило значити?

— Ну звісно, — вдоволено кивнув Наглядач. — Вас же, inferi, завжди тягне до вогню… Гарна вечеря, еге ж?

Дарма Лука вважав, що проминув уже межу страху. Таке припущення змусило його смикнутися до зброї, викликавши одвітну реакцію охоронців.

— Та тшш… — мовив до нього Маркус. — Не шарпайся, хлопче. Мабуть, що знайдемо-таки тобі застосування. Ану як моя дівчинка прокинеться голодною? Якраз і придасться! Ви, — знов до підручних, — беріть цього звитяжця і теж ведіть донизу.

Із Луччиного пручання ніц не вийшло — він досі почувався недужим, тож попри всю його розпачливу шарпанину, скрутили його професійно швидко. Отже, вечеря, так? А хто підкинув цю блискучу ідею?

Горган не відповів на Луччин лютий погляд. Але ж гадюка! І це тоді, коли він ладен був уже пробачити йому колишнє! Дурень! — шпетив себе Лука, — кому пробачити — inferi?! Безжальному душогубу?!

Самоїдна лють леткою іскрою промчала вздовж хребта, і хлопець виструнчився в руках сторожі. Що той шаленець сказав? «Швидко відновиться»? Коли б і справді так! Тоді й побачимо, чи не тикнеться їм їхня «вечеря»!

Їх виштовхали надвір, і, назирцем за керівництвом, варта повела бранців в обхід катедри. Цікаво, куди власне прямує ворожа ватага? Маркус сказав «донизу». «Ad inferis» себто — якраз на часі…

Вони проминули подвір’я, пройшли повз відгороджену зону розкопок, і тут Луці вчувся дивний звук — мовби скрегіт каменя об камінь. Швидко роззирнувшись, він навіть встиг зловити натяк руху: водостоки катедри, виконані у формі дракончиків, дивилися нині в їхній бік. Лука насупився — досі мариться казна-що після тої дурної «умбри»… Горган, проте, також глянув на водостоки та, перехопивши Луччин погляд, смикнув кутиком вуст. Ще і збиткується, холерний, побіжно обурився Лука. Ну нехай, аби лишень йому перехопити службову зброю з червоними кулями — то вмить усе піде на лад!

Тим часом голова загону сягнула одної з капличок при зворотнім боці катедри. Найбільшої, до того ж… Та це ж королівська «крипта»! — встиг здивуватися Лука. Над входом майнула фігура прапороносця і надпис «Non omis moriar»… Мавзолей Адріана, пригадав собі хлопець. «Сила того, що звів це місто»… авжеж, про це і йшлося.

Зловивши світло ліхтарів, королівська крипта вибухла ясним сяйвом мармуру та срібних окладів. Лука ніколи сюди не заходив, тож мимохіть заозирався, вбираючи очима коштовні пишноти. Варта навіть мусила штурнути його в спину, щоб не барився, витріщаючись довкола.

Маркус поза тим підійшов до непримітної якоїсь плити у підлозі та звелів підручним її підняти. Ті знали вже нібито, про що мова, тож двоє з охоронців взялися за відкладене до пори знаряддя і хвацько відсунули плиту. З-під неї одразу ж сяйнуло притишене світло.

Як і слід було чекати, під плитою знайшовся хід донизу. Лука ніколи не чув про цей придаток до королівського склепу, та Маркус, очевидячки, мав свої джерела відомостей. Попід розкішною каплицею знайшлося інше приміщення — порожнє й просторе, з єдиною кам’яною домовиною посередині. Нині, однак, таємна крипта повнилася людом: Маркус і його варта, похмурий кремезний чолов’яга, метка дама з коротким волоссям і юна дівчина — зомліла чи мертва — на гладкій плиті домовини. Лука ледь не заточився, впізнавши її: бліда, без дрібки своєї неодмінної косметики, Тілія виглядала гарнішою навіть, ніж доти. Лука смикнувся до неї, тут-таки діставши штурхана по нирках; він заледве стримав зойк, зморгуючи сльози — звісно ж, із майбутньою вечерею ніхто тут панькатись не буде. Але навіщо їм Тілія? Що вони наміряються їй заподіяти?

Кивнувши вартовим звантажити бранців неподалік від зіпнутої на тринозі жаровні, Маркус обійшов плиту і вимогливо зиркнув на жінку.

— То як, Заміє, досить?

— Сильна дівчинка, — гмукнула дама. — На неї пішло більше «умбри», ніж ми намічали. Але сам поглянь — здається все, маємо готового до роботи moribundi.

Наглядач схвально кивнув, відповівши, але Лука не чув уже, що саме: у вухах йому загуркотіла кров, віщуючи нарешті розуміння лиходійського задуму. Як і у випадку з Шацьким — попередньою спробою — Маркусу потрібно було тіло-донор, яке мусило би прийняти дух, відкликаний з небуття. Для Явора зужили тіло його митецького товариша, Павла Закревського, для дочки ж Маркуса, очевидячки, підшукали дівчину, подібну за віком і, можливо, навіть зовні — не дарма ж проквестор сахнувся від неї, побачивши вперше.

Вони вже давно планували це, збагнув Лука. Замія Ольжич помітила її серед дітей у притулку, знайшла їй роботу, дала своє ім’я… Вони подбали про те, щоби Маркусова донька повернулась не на порожнє місце. Так, чудово, але все це значить фактичне зникнення самої Тілії!

Так само, як і Лука щойно, вона, нагодована «умброю», втратила свою життєву снагу, і ніхто — як то випало хлопцеві — не нагодиться нині «роздмухати» її душу, повернувши до життя.

Попри непривітних охоронців поряд, Лука знову шарпнувся підвестись, але нині його смикнув Горган, про якого хлопець вже й забув за своїм осібним лихом. Лука обурено зиркнув на нього, а проквестор невідь-чому заперечливо хитнув головою. До чого б це? — здивувався хлопець. Чи не байдуже Горгоні, що з ним станеться? Чи, може, він має з цього власний зиск?

Лука так і не дійшов прийнятного висновку; проквестор же кивнув на кремезного дядька при Маркусі — мовляв, стеж за подальшими діями. Довелося так і вчинити — однаково, путящого вибору в нього не було.

Дядько тим часом підійшов ближче до плити, допитливо поглянув на недвижне тіло.

— Наглядачу, — мовив він, — я хочу розуміти це як слід, якщо ми далі матимемо спільну справу. Душа вашої доньки, даруйте, записана на… оцій-от шматині?

Він кивнув на вправно вишитий напірник, що, згорнений, лежав коло Тілії. Маркус звернув на спільника лютий погляд.

— Майте повагу, Адасю — до тих речей хоча би, що досі не надаються до вашого розуміння. Це не запис душі — але її відбиток на предметі, що був для неї особливо важливим. Це мовби якір, до якого душа може повернутися. Де б вона не була.

Адам Кліш несхвально хитнув головою.

— Відьмацтво якесь… — промимрив він. — То ви кажете, як знищити оту важливу річ, то…

— Якщо це зробити поблизу щойно звільненого живого тіла, то якір зачепиться саме за нього, — нетерпляче підхопив Маркус.

— Чекайте, то так ми з вами просто дістанемо larvati…

Наглядач осудливо цикнув.

— Вам варто навчитися цінувати нюанси. Відбиток, залишений кимось із flagrantes має надмірну силу і здатен породити larvati. А проте такого роду відбиток здатен залишити кожен, навіть moribundi, і в цьому разі одержимості можна уникнути. Але годі теорії; ви ж бачили результати моїх дослідів за участі Шацького!

Чолов’яга, крекнувши, присів на краєчок домовини.

— Бачив, чого ж. От тільки Шацький чомусь не тішився тим результатам. Попри навіть новеньку анімулу.

Маркус випростався, враз якимось чином зробившись вищим та істотнішим.

— Я зроблю все місто її анімулою. А тепер, Адасю, геть. Ви мені заважаєте.

Голос Войцехівського забринів погрозою, і Кліш, дарма, що більший і дужчий, похапцем підвівся і відступив. Лука так само не міг відірвати від одержимця причарованого погляду — така була влада і пристрасть у цьому маленькому чоловічкові. Попри власну лють і страх, хлопець ладен був визнати нестямну велич його батьківської любові, що не знала ані розважності, ані обмежень.

— Карту, — кинув Маркус, і Замія подала йому пергаментний сувій.

Генеральний план Адріана, збагнув Лука. А Наглядач не похвалявся, говорячи про «все місто»! Хлопцеві пригадались слова Велька про потужність цього симулякра, про те, що за його допомогою можна було б знести Замок-на-Скелі. Але ж не про це нині йдеться, чи не так?

Маркус обережно заклав пергамент під накривку жаровні, і звідти майже відразу заструменів млосний сморід. Не зважаючи на це, Наглядач нахилився і приклав до отвору в накривці уже бачену хлопцем скляну лійку з червоним наконечником — майбутньою анімулою.

Жаровня здригнулася, зашипіла, чорний дим порснув врізнобіч, змусивши свідків дійства закахикати. «Теж ніби вбивство», — згадав Лука, і, попри те, що він ніколи особливо не вірив у ларів, серце йому закалатало. Адріан Раманте створив це місто, він наклав життям заради нього… То хіба варта його робота такого поводження?

Не схоже, щоби Маркус тим переймався. Вправно і швидко він закоркував шкалика, що нині тьмяно світився, скликаючи головний біль. Тоді, обережно взявши барвисту вишивку з плити, він зняв накривку та кинув шматину на гаряче вугілля.

Нова порція чаду затьмарила бачення, та попри те Лука завважив, як напружився досі байдужий проквестор. Маркус обернувся до дівчини на плиті та прикипів до неї спраглим поглядом.

Якусь мить не робилося нічого. А потім дівчина ворухнулася.

— Тату… — хрипко промовила вона. — Що зі мною?..

Маркус м’яко підвів голову дівчини і накинув шнурівку анімули на її шию.

— Чекай, сонечко… — лагідно мовив він. — Зараз буде краще…

Лука відвернуся, до крові прикусивши губу. Навіженцю таки вдався його задум, і Тілія нині втрачена для нього — незворотно і назавжди…

— Не… не треба… — кволо промовила Ненія.

І тут нарешті Лука не витримав. Відштовхнувши заскоченого охоронця, він звівся на ноги і рушив до плити.

Але Горган дістався її першим.

Тої ж миті отямилася сторожа, і Лука відчув, як холодна цівка торкнулася потилиці.

— Іще рух, і стріляю, — гаркнуло просто в вухо.

Проквестора ж перестрів Маркус, блискавично вихопивши зброю.

— Іще рух, і ти — купа попелу, — гримнув він.

— Ти чув її, — глухо вимовив Горган. — Вона цього не хоче.

Дівчина на плиті звелася на ліктях.

— Юр?!

Лука труснув головою, не вірячи тому, що виказував цей голос. Горган убив її, так? Чому ж тоді в її голосі радість?

Проквестор закляк, і Лука вперше побачив на його лиці свідчення справжньої, цілковито людської муки.

— Юре, — кволо проказала дівчина, — зупини його… Так не можна…

Горган обернувся до Маркуса і зустрів його погляд. І — дивна річ — одержимець відвів очі першим.

За хвильку, однак, Лука збагнув, що той зовсім не наміряється відступати. Нестямно усміхнувшись, він звів пістолета.

— Дивися, доню… — видихнув він. — Дивися, як здійсниться помста…

— Ні, тату, ні! — зойкнула дівчина.

Завадити Маркусу не встиг би ніхто. Але тої миті так і не згашена жаровня вибухнула, вивергнувши в повітря хмари чорного чаду, гаряче вугілля і горілі шматки пергаменту. Від вибуху здвигнулася всенька будова, і за одну довгу мить стіна, найближча до розриву, розкололася, сипнувши уламками, та зрештою впала, відкривши за собою латку темного неба.

Лука не знав, що так станеться, певна річ, але десь несвідомо був готовий до несподіванок. Отож, щойно гримнув вибух, він присів, одночасно вгативши ногою охоронцеві по гомілці, а тоді, крутнувся і з усього духу влупив йому ребром долоні по шиї. Той, хапнувши повітря, захитався, і хлопець відчайдушно вхопився за зброю, іще одним рвучким рухом висмикнувши її з рук охоронця.

Навколо уже лунали постріли, та — через чад та куряву — Лука не бачив, хто саме і в кого стріляє. Втім, навколо, окрім, може, дівчини на домовині, були самі вороги, і кожен із них вартий був смерті. Роззирнувшись, Лука почав стріляли по вертких темних постатях, намагаючись так само не лишатися на місці. Щось торкнуло його ззаду і, коротко зиркнувши через плече, хлопець побачив поплямованого згаром проквестора, який так само розпачливо шукав за ворогом; не змовляючись, вони стали спинами один до одного, стріляючи кожен у своєму керунку.

Їм щастило, і, попри перевагу у кількості, розгублений та вчаділий ворог посунув по переходу вгору, звідки знов чомусь долинули звуки пострілів; найближча до них постать, втім, рвонула до пролому у стіні.

— Маркус… — хрипко кинув Горган, рушаючи за ним.

Лука забарився лише на мить. Маркус небезпечний, але тим менше підстав відпускати його звідси.

Назирцем за проквестором Лука вибрався через розколину, опинившись якраз в археологічнім розкопі. В нього, однак, не було навіть часу роззирнутися, бо, щойно вони опинилися просто неба, як навколо вогненними ґедзями задзижчали кулі.

За останньої зустрічі — будучи у значно кращій формі, аніж нині, — вони з проквестором не спромоглися вполювати larvati. Чи можна їм сподіватися на це тепер? Навряд, розумів Лука, ховаючись за крихкими рештками фундамента. Він швидший і вправніший, і перевага несподіванки уже припинила діяти. Потрібно диво якесь…

І раптом постріли стихли.

Обережно, щомиті чекаючи якогось підступу, Лука визирнув зі свого сховку. Онде він, злочинний супервізор, стоїть неподалік, чітко малюючись проти білястого каміння катедри. Стоїть, не ворушачись… а наступної миті Лука збагнув, чому.

Туман, що клубочів понад землею, тепер здійнявся тугими стрічками, сплітаючи зі світлої мли високі, шляхетні постаті. Вельможі у пишнім вбранні, ченці у гостроверхих каптурах, барди зі своїм музичним знаряддям, крамарі і студенти… Їх було безліч, і коло білого марева навкруг Наглядача стиснулося, змусивши його відступити.

— Damnatus… — здійнявся примарний шепіт.

— Damnatus… — повторило відлуння.

— Damnatus… — забриніли дзвони.

Маркус, затуливши руками обличчя, опустився на коліна, і тої ж миті марево розвіялось.

Коли Лука із Горганом підійшли глянути ближче, Наглядач не міг уже звестися, дихаючи над силу та в безтямі смикаючи комір. Це просто серцевий напад, умовляв себе Лука, і не було ні туману, ані дзвонів…

Маркус захрипів надсадно, і його підборіддям заструменіла кров.

Судомно зітхнувшії, проквестор став біля нього навколішки, і Луку накрило хвилею млосного страху. Ну звісно ж, Горган — inferi, й анімула, що підтримувала його досі, щойно сьогодні була випита до денця… Але так же не можна! Цьому треба запобігти — це ж його робота, хіба ні?

Лука нерішуче звів зброю. Здається, там іще є набої…

— Consiste! — прошаруділо поруч.

Хлопець роззирнувся, однак не побачив нікого.

Горган тим часом нахилився до Наглядача, завмер на мить, а тоді якимось конвульсійним рухом відсмикнув себе від нього, дихаючи тяжко, наче загнаний кінь; навіть у тьмяному світлі місяця було видно, як його обличчям рясно юшить гарячкова вільга.

Лука торкнувся його плеча і простягнув руку. Той підкинув нестямний погляд, тоді, хитаючись, звівся.

— Іди… іди до неї, — спроквола мовив він.

— Що? — не зрозумів Лука.

— Тілія, — пояснив проквестор. — Ти — flagrantes, ти зможеш іще її повернути.

Не розуміючи до пуття, про що йдеться, Лука зреагував належним чином, а власне, зірвався на біг. Насправді, по розкопові не побігаєш, як слід, але принаймні швидке плазування він подужав, і вже за якусь хвилину Лука пірнув назад до вибитого вибухом проходу.

Там було темно — безладне бойовисько згасило ліхтарі — лише коло решток жаровні блякло світилося розсипане вугілля. Не було нікого — окрім тої, що невільно спричинила цю руїну, а нині лежала недвижно, полишена напризволяще.

Підійшовши впритул, Лука побачив, що тільки-но створена Маркусом анімула розсипалася на дрібні скельця, притрусивши сорочку дівчини червоним порохом. Шкалик, імовірно, спалахнув одночасно з жаровнею, знищений тією потугою, котрої прагнув Наглядач і котру не зумів упокорити.

Хлопець обережно змів дрібні скалки з одягу Тілії; якихось ушкоджень він не завважив, а попри те вона не ворушилась, хіба ледь чутним диханням виказуючи життя. Луці аж зайшлося серце, коли, дивлячись на дівчину, він пригадав її зухвалу посмішку, і її дитячу довіру, текілу на лаві і «манію в склянці»… Те, що з нею зробили, — це була така неймовірно дика кривда…

«Зможеш повернути», — сказав Горган, але що це значить? У нього немає анімули, але, якби міг, він би радо поділився власною душею.

М’яко підвівши Тілію за плечі, Лука пригорнув її до себе, так, що повільні поштовхи її серця, відлунювали у його власних грудях. Я не знаю, що я роблю, розпачливо думав він, але, будь ласка, будь ласка, нехай це допоможе…

Час для нього спинився, і все стороннє зникло. Десь згори чути було тупотіння та гучні голоси, а звіддаля ніби навіть загугоніла сирена; але він не зважав, дбаючи про ту лише, що була поряд, ловлячи її подих і боячись відпустити.

Це був важкий день і важка ніч, тож тепер, коли біганина та пальба були позаду, він заледве не засинав сидячки, однак рук не розтискав.

Навіть, коли дівчина нарешті ворухнулася, він не розімкнув обіймів.

— Луко, альо… — тихо мовила вона. — Може, відпустиш уже? Мені нема чим дихати…

І зненацька все знову стало, як слід.

Коли зі сходів спустилися Мора і Фелікс, а за ними протиснувся Велько, Лука з Тілією сиділи на домовині, тримаючись за руки та нестямно регочучи.

З’ява Магістрату перервала істерику, і тут нарешті Лука довідався, що за тупіт та сирени заважали йому заснути. Коли Горган, наче люта комета, вискочив з контори, у Клима урвався терпець, і він викликав з лікарні Фелікса. Удвох вони розшукали Лешека Чарного і той, дарма, що піднятий посеред глупої ночі, радо відгукнувся на пропозицію посприяти у затриманні вбивць. За лічені хвилини Чарний, що мав свояків у мерії, здійняв такий рейвах, що поліція підхопилася, немов попечена, і нині її силами, що зійшлися до Замку, можна було би виграти невеличку війну.

Коли стався вибух, вони якраз вирішували, звідки почати обшук замкових приміщень, тож Замія та Кліш із рештками охорони потрапили якраз на робочу нараду. Потішена таким подарунком, поліція радо їх зустріла, і нині Клим боронив бранців від надмірного завзяття Чарного. Решта ж Магістрату спішно подалася з’ясовувати причини і наслідки вибуху.

Лука, затинаючись, розповів про те, що відбулося, не зважаючи уже на присутність Тілії. Вона, зрештою, сама стала частиною справ Магістрату, і дана під «умброю» обітниця, очевидячки, вже її не стосувалася.

Хлопець плутано розповів про фінал їхньої сутички з Маркусом, не знаючи, примарилося йому чи ні оте млисте скупчення міських примар. Велько, проте, кивнув поважно, мовби і чекав на щось подібне. Мору ж зацікавило інше.

— А де по тому Горган подівся, ти не знаєш?

Лука підвів погляд і дотямив — так, попри те, що він був їхнім колегою, тепер проквестор належав до тих, кого слід було знайти і, щонайменше, затримати. Велько сумно хитнув головою, Фелікс насупився, але погляд Мори світився лютим завзяттям, і Лука збагнув, що вона не дозволить їм відступити. Вони замкнуть його на той останній день чи два, і там уже світить йому те саме, що і Шацькому, з невеликими, можливо, розбіжностями. Горган повинен був це розуміти, і дурний був би, коли б досі лишався у Замку.

— Можливо, досі тут… — припустив Лука. — Я піду гляну.

Стиснувши долоню Тілії, він звівся та попрямував до пролому.

— Маєш набої? — зі щирою турботою поцікавився Фелікс.

Лука, не дивлячись, кивнув.

У розкопі Горгана не було. Лука й не сподівався його там зустріти, тож, знайшовши зручне місце, він видерся на поверхню і роззирнувся. Праворуч катедра і поліцейське юрмління, отож навряд чи проквестор подався у той бік. Ліворуч — темні обриси житлових та службових корпусів, за ними — Картопляна Брама. Можна було би податися туди, але брама нині замкнена… Попереду — просвіт і вихід до тераси над мурами: відкрите місце, нема чого туди потикатися… Але якраз там, попри всяку логіку, виднілася темна фігура, що дозвільно простувала кудись уздовж замкових мурів.

Невідомо чому, але Лука навіть обурився з подібного глупства. Що це він, дурня клеїть? Чи, може, демонструє таким чином свою до них зневагу?

Роззирнувшись та не побачивши нікого поруч, хлопець припустив до тераси бігцем. Може, там який невідомий йому вихід? Чи, може, який придатний сховок?

Горган, проте, начебто не намірявся ні тікати, ані ховатися. Сягнувши тераси, Лука побачив, що той просто стоїть собі, притулившись до куртини та споглядає нічні краєвиди. Почувши Луччині кроки, він обернувся і насупився невдоволено.

— То вони тебе відіслали? Не могли кого кращого знайти?

Хлопець аж закляк з несподіванки.

— Ніхто мене не відсилав, — обурився він. — Я… я просто хотів був запитати дещо.

— Ну звісно, — буркнув Горган, повертаючись до милування містом. — Але перше скажи — з… з дівчиною твоєю все гаразд?

— Ага, — кивнув хлопець, так само припинаючись до замкових зубців. Краєвид і справді мав місце.

— Добре, — зітхнув проквестор. — Ну, то що тобі треба?

Лука забарився на мить, а тоді все ж таки не втримався — ну бо коли ж іще випаде нагода!

— Ви з Ненією… були, гм… були добре знайомі?

Горган пирхнув із якимось болісним гумором.

— О, певна річ. Ми мали намір побратися.

Лука заскочено завмер.

— Але… але чому ж тоді…

— Чому я стріляв? — Горган обернувся до нього, і відсвіт міських вогнів пофарбував половину його лиця в червоне, іншу залишивши в темряві. — Інакше вона би вбила мене. Inferi, які вже взяли чиєсь життя, більше не можуть спинитися.

Лука пригадав, як тяжко тому далася відмова від аніми Маркуса. Але він подужав себе, отже…

— А як так сталося, що ви, даруйте, е…

— Що я став inferi? — незворушно підхопив Горган. — Отак і сталося. Я не зміг пробачити собі її загибель.

— Але ж ви мусили!..

— Мусив. Але не повинен був.

Лука замружився. Навіть не хотілося думати, що би він сам зробив у подібних обставинах. О ні, не дай боже йому звідати такого вибору!

— А яким чином Вітій…?

Горган зітхнув.

— Та Вітій теж не повинен був так чинити. Його дружина була moribundi, і, попри свою ненависть до виробників анімул, він, замість знищити, потай зберіг одну для неї. Але вона відмовилась.

Лука смикнув плечима. Власне, жити, знаючи, що твоє життя куплене смертю дитини… Дуже весело.

— І тоді Вітій віддав її вам, — виснував він по роздумі.

— Віддав. Ну так, — кивнув Горган. — Радше, переконав узяти. Уже тоді він бачив, що в місті діється щось дивне. І я був йому потрібен.

Що ж, тут принаймні Вітій не схибив. Коли б не Горган, капці Магістрату настали би значно швидше.

— Вітій знав? Про наміри Маркуса?

Проквестор гмукнув.

— Ну, скажімо, мав підозри.

Так, ну нехай. Йому однаково уже не дорікнеш. Але цікаво інше…

— І як воно? В сенсі, жити з анімулою?

Горган обернувся до нього одним рвучким рухом.

— «Жити»? — ядуче перепитав він. — Про що це ти?

Лука відвернувся. Не слід було, мабуть, зачіпати цієї теми.

— Ну годі, — кинув проквестор, — давай, роби свою роботу.

Хлопець підкинув на нього розпачливий погляд.

— Ви певні?

— А які в мене варіанти? — дошкульно розсміявся Горган. — За якийсь час або мене замкнуть у карцері, або я не втерплю та заб’ю когось у темнім завулку. Краще би до того не дійшло, хлопче. Давай, зроби мені послугу. Маєш набої?

Лука дістав зброю і перевірив запас. Повільно скинув запобіжник. Підніс пістолета на рівень очей. І тоді, водночас немовби заслабнувши, опустив руки.

— А. Не можеш, — спостеріг проквестор. — Ну то… Запам’ятай це відчуття. Тепер ти засвоїв найголовніше.

Перш ніж хлопець встиг відзначити його блискавичний рух, він вихопив власну зброю, і, зразу ж, несподівано гучно, у замковій тиші гримнув постріл.

Це було не так, як Луці траплялося бачити раніше. Не було ані вибуху, ані чорної золи. Тільки спалах сліпучих іскор, неначе феєрверк.

І вже за мить порух вітру розвіює їх над чорного проти досвітнього неба гребінкою дракувських дахів.