Новендіалія

LAUDATIO. PARS VI

Вранці, коли над містом заяснів зеленавий та млистий світанок, Лука нарешті повернувся додому, змучений, змерзлий та злий. Останнім він завдячував невблаганному Горганові, котрий, замість відпустити підпитого колегу додому, кілька годин турлив його холодними вулицями, внаслідок чого хміль йому вивітрився, зате з якихось пекельних глибин зринув глухий та надокучливий головний біль.

Найгірше, проте, почалося, коли хлопець опинився у власнім омріянім ліжку. Займався день, за стіною в бентежному сні (сповненому, либонь, всіляких музичних звитяг) крутився Франек, а Луці, попри люту втому, сон не йшов. Знову і знову поверталося йому підземелля «Прозаку», а надто ж — виклично вбрана дівчинка з полохливим, розпачливим поглядом темних очей.

Цей погляд непокоїв його, в невідомий спосіб розбудивши почуття провини, бажання виправдатись, вберегти від шкоди, а межи тим — з’ясувати те, що знає вона, чим керується, кидаючи звинувачення Магістрату. Адже ж виглядає так, що Тілія добре розуміє, з якою установою має до діла, на відміну від Луки на зорі його мстивих поневірянь. До того ж, його раптова неспроможність підтримати розмову про будню працю не просто приголомшила — вжахнула, а клятий Горган так і не завдав собі клопоту розказати щось понад тим, що так виразно прохопилося в нього напередодні.

А коли нарешті змучена свідомість загасила ліхтарі у своїх покоях, то приверзлося Луці таке, що, як знав, то й не лягав би взагалі. Наснилося йому, що батько, донині живий начебто, працює в кабінеті за стіною, проте Лука знає, що тому загрожує непевна, та неминуча однак, небезпека. Хлопець біжить застерегти його, проте коридори зненацька безкраї; затинаючись, він жене щодуху, сягаючи нарешті порогу — і затим лише, аби побачити, як батько підносить до скроні затиснену в правиці «беретту» і натискає на гачок. Приголомшений, хлопець підходить ближче і бачить, що на столі розстелено чомусь старовинну карту міста, і нині з-поміж сивих пасом мерця струменіє кривава цівка, заливаючи майдани та повноводою рікою біжучи вздовж власноруч накресленої Адріаном Раманте вулиці Cardo.

Прокинувся Лука нажаханий, заслаблий та з таким паскудним настроєм, що радо розміняв би його на згаданий вчора Weltschmerz, та ще й доплатив би за зміну. Було вже по обіді, і повертало на вечір; на кухні чулося якесь дзеленькання, і, відвиклий від всякого сусідства, Лука наполохався було, але вчасно згадав про «кузена». Насвистуючи, той порався коло вогню, і з кухні линув радісний дух підгорілої смаженини.

— Що горить? — поцікавився Лука, притулившись до одвірка.

Франек смикнувся, але швидко опанував себе.

— Яєчня. Зі всякими… е… рештками. Ти ж не проти? Я подумав, ти голодний встанеш, от і…

— Рештки… — позіхнув Лука. — Звучить до біса спокусливо. Тільки пильнуй за ними, еге? Бо рештки — то таке, а згарків я не подужаю.

— Ой! — дзиґликом крутнувся музика. — Шляк!

Пирхнувши, Лука подався вмиватися, а повернувшись, застав радісного Франека над порятованою зі згарища яєчнею, чи радше тим, що від неї лишилося.

— Заколупанка! — врочисто проголосив Франек.

Ні, сваритися на нього не було ані сил, ані охоти. Заколупанка? Ну, теж пожива, зрештою.

— Ти що робити збираєшся? — поцікавився Лука, ставлячи джезву на вогонь — що-що, а от з кави заколупанку робити він не дозволить.

Франек гордовито заяснів.

— Мене «Голіарди» запросили, я ж казав тобі, так?

— Голіради?.. — мугикнув Лука.

Кава взялася пінкою, випромінюючи райські пахощі. І це, вочевидь, підняло рештки Луччиної свідомості зі сну.

— А зроби мені послугу, гаразд? — обернувся він до Франека. — Розпитай отого їхнього фронтмена…

— Ігрека Буркота… — підказав музика.

— Ігрека Буркота, — погодився Лука, — що він знає про Горг… про мого колегу, який вчора так несподівано до нас долучився.

Франек обережно колупнув свій кулінарний шедевр.

— Оте люте страхопудало?

Лука заусміхався, оцінивши барвисту прикладку.

— Помітний дядечко, еге ж? То розпитаєш?

Музика облизнув виделку, хитро примружившись на господаря.

— Та мені не важко. Тільки не збагну… чи ж ви своїх колег самі не знаєте?

— Цей… цей — особливий, — неохоче пояснив Лука.

Франек, проте, поважно кивнув.

— Та, брате, схоже на те… Хоча от, на відміну від нього, з тою гарненькою чорнявкою я би познайомився поближче…

Лука ревниво підкинувся. З Морою? Оце ще! Хлопець хотів було закинути гостеві, що після певних рятівних ін’єкцій і сам посоромився би потикатися Морі на очі; однак закидати не став, збагнувши, що музика, замість встидатися, може взяти нагоду на озброєння. Однаково, нема чого йому робити в Магістраті.

Розмова з Морою, проте, — ідея цілком незла. Похапцем знищивши рештки «заколупанки», Лука зазбирався до контори.

— Спитай там за мою гітару, гаразд? — гукнув навздогін йому Франек.

Лука мугикнув ствердно, стрибаючи через три сходинки за раз.

Надворі дощило. Повертатися за парасолькою було до біса ліньки, отож магістратський інтерн лише накинув куртку на голову та підтюпцем припустив сірим, аж чорним, скаламученим зливою містом.

У конторі товариство, скупчившись коло Климового столу, затишно гомоніло над криміналістичною експертизою давнішньої вибухівки.

— Це називається «тихе прибирання»?! — обурено тицяв пальцем Велько. — Та там гримнуло так, що сходи обвалилися!

Клим зневажливо відмахнувся.

— Кажу тобі, якщо закласти два кіло нітротолу під капітальну стіну, то і стеля гуркне!

— Але ж експертиза каже — півкіла! — не вщухав архіваріус.

Мора знуджено хилитала ногою, сидячи на сусідньому столі та дратівливо позираючи на знавців, отож, незадіяна в процесі, вона першою помітила мокрого як хлющ інтерна, який тільки-но зазирнув до Магістрату.

— Ти чого без парасолі? — гукнула вона.

— Та… забув… — здираючи змоклу куртку, зізнався Лука.

Мора зіскочила зі столу, вочевидь, потішена бідою простішою, аніж гадане застосування двох кіло нітротолу.

— Чекай, зараз дам рушника, — пообіцяла вона, рушаючи до кухні. — І гаряченького чогось би тобі, еге?

Не вірячи у свій талан, Лука пошкандибав за нею.

Мора, нині вбрана чомусь у спідницю — не довгу й не коротку, а якраз тої довжини, що пасує гарно збудованій ніжці, — стала навшпиньки, добуваючи рушник із шухлядки над мийкою. Мимохіть Лука замилувався її поставою, та Мора, крутнувшись, кинула погляд такий нищівно-глузливий, що хлопець ледь не заточився. Його певність ледь йому не зрадила, однак Лука все ж таки спромігся озвучити своє прохання.

— В мене тут, власне, є до вас питаннячко… Можна?

Мора здивовано підкинула брову.

— Ви ж по «дуріках» спец, еге? Ну так я хотів про свій тут… сон один розказати….

Вже наступної миті Лука збагнув, що бевкнув щось не те. Мора спершу завмерла, а тоді раптом зайшлася щиросердим сміхом.

— По дуріках… ох… — простогнала вона. — Але ти в нас хлопець без претензій…

Лука набурмосився.

— Ну коли ні, то я…

— Та ну, — витерши сльози, мовила Мора, — не зважай… Звичайно, давай поговоримо. Тільки кучері обітри, гаразд? Бо тільки всяких шмаркатих нам тут бракувало! Ну і чаю давай все ж таки загрію…

Гаряче горнятко пройшлося якраз до речі — аби зігріти недбалого ходільця під дощем, рівно ж як і дати йому нагоду подужати ніяковіння. Він заговорив, зрештою, бо мусив бодай би кому розказати про свої потерпання.

Мора спершу слухала, ховаючи посмішку за горнятком, проте скоро відставила його та замислено примружилась.

Лука договорив, тоді зиркнув на неї запитально.

Мора пожувала губу. Зітхнула.

— Симптоматично, — зрештою сказала вона.

— Е-е-е… Це як розуміти?

Молода жінка глянула спочутливо.

— Ти знаєш, те, що привело тебе до нас… це не дуже добра спонука. Те, що ти взяв смерть свого батька на знамена пошуку чи там, помсти… це значить, що ти так і не зміг її прийняти. Перестраждати і жити далі. Щось там тебе не відпускає… провина, можливо?

Лука опустив погляд у бурштинові надра горнятка, відчуваючи, що потребуватиме підіймача, аби зрештою дістати його звідти.

— Можливо…

Мора зненацька ляснула долонею по стільниці, аж хлопець мимохіть підскочив.

— Слухай мене, — звеліла вона. — Я достатньо набачилася moribundi, щоб сказати тобі з певністю: якщо вже людина з якоїсь причини втрачає сенс життя, то ніхто із близьких не зможе його замінити. Жива людина й не повинна бути чиїмось «сенсом» — це несправедливо щодо неї самої.

Лука мимоволі зиркнув зацікавлено.

— Як не людина — то що?

— Ну… — Мора насупилася. — Якщо грубо узагальнити, то можна назвати це мотивацією. В твого батька, я так розумію, це була наукова праця. Він розчарувався в ній, так? Ну то вся твоя любов і увага не змогли б цьому зарадити. Погано, коли в людини — лише одна мета в житті… Варто їй вичерпати себе, і все, вважай, іде попідтинню… Ми звемо це кризою домінантної мотивації, коли тобі цікаво.

Останні слова Мора промовила навдивовижу похмуро, позираючи на власні зчеплені пальці.

— Якби я знала, що цьому протиставити, хлопче… — тихо проказала вона, — то в Магістрату значно поменшало би роботи.

Лука розважив альтернативи. Справді…

— А що ж тоді означає карта — ну, стара карта міста в моєму сні? І кров?

Мора зиркнула скоса.

— Нічого… сподіваюся, нічого особливого.

Щось у її голосі змусило хлопця збентежитись. Кепсько, коли сам не розумієш витоків загрози… Гірше, коли навіть знавці не мають, чим зарадити.

Лишалося, правда, іще одне джерело інформації. Темнооке й розмальоване, наче лялька… але й таке не слід відкидати.

І тут раптом Лука усвідомив, що сама лише перспектива дослідження згаданого джерела, принесла шукану розраду. Нехай би що з того не вийшло.

Тілія тяжко зітхнула, мружачи втомлені очі. Сьогодні робота в неї не клеїлась аж ніяк. До того ж, не клеїлась у сенсі цілком дослівнім: триста афіш грядущої імпрези лежали на бюрку, припадаючи пилом. Слід було дістати дозволи, відвезти спонсорам кільканадцять примірників, аби потішити їхній корпоративний гонор, та, зрештою, видзвонити хлопців, щоб розклеїли ту мороку. Сьогодні, однак, у дівочій душі панувала мізантропія, і навіть телефонна слухавка викликала гидливу погорду. Вмовляти, просити, переконувати — ну скільки ж можна, справді… Колись їй було кому пожалітися, і її б зрозуміли, але тепер… Тепер хоч вовком вий. От хоч би просто у слухавку — либонь швидше дозволи випишуть, почувши таке діло.

Збагнувши, що роботи однаково не вийде, та і пізно вже, Тілія зазбиралася додому, сподіваючись, що сусідка її вже забралася на свою нічну вахту, і вдасться нарешті провести вечір без її нудного торохкотіння.

Перш ніж вийти на люди зі свого закамарка у надрах клубу, дівчина кинула погляд на дзеркало при вході. Дзеркало було старе, запнуте у виткий бронзовий оклад, і кожен, хто зазирав туди, опинявся мовби в якійсь старовинній віньєтці; на Тілію, отож, глянула чергова примара: кола під очима (і коли лише туш попливла?), розсип хрестів у вирізі блузки і, нарешті, запалені та покусані губи. Готично, гмукнула вона, дістаючи помаду, аби приховати останню обставину під ядучим шаром краси. Чи не варто? Хто побачить? Охорона, може, але начхати на них…

Тілія визирнула до залу. Та вже майже й нема нікого. Звісно — сьогодні ж ніякої культурної програми, окрім, хіба, випивки… Але чекайте, а це ще хто?

Коло бару, крутячи навсібіч головою, сиділо вчорашнє кучмате диво. Либонь, виглядає кого… Чи не її, раптом? Тілія ошелешено заскочила назад до закапелка. Вона ж сама його провокувала, так? І зачепила ж, як і праглося їй… Але що тепер? Охорону кликати? Чи спершу-таки нафарбуватися?

Перемогла, звісно ж, краса. Причепурившись, Тілія зібрала нерви купкою і ступила до зали. Треба було так чи сяк розібратися з тим магістратським красенем, раз уже сама попнулася до нього знайомитись. Либонь, скаже корисне що. Ну а як біди проситиме, то ондечки охорона напохваті.

— Привіт, — недбало кинула вона, підійшовши до шинкваса. — Ти сьогодні без свого друзяки-вбивці?

Хлопця скривило, як від квасного.

— Чого це ти вирішила, що цей… тип мені друг?

Дівчина прихнула зневажливо.

— А якби я назвала убивцю твоїм колегою, тебе б це потішило?

Хлопець — ага, Лука начебто, так, — зиркнув на неї втомлено і зітхнув.

— Оце навряд. Мене потішило б, однак, якби ти могла доказово засвідчити свої звинувачення.

Тілія розгублено блимнула.

— Засвідчити?

Лука потер запалені недосипом повіки.

— А чого ти так дивуєшся? Я, на відміну від тебе, перш ніж плюнути їм в очі, подбав бодай би про папірець з печаткою. Не те, щоб мені це зарадило, а все ж…

— Ти?! — не повірила дівчина. — Але ж хіба ти не працюєш у… тій конторі?

Лука нахилився ближче, і на неї війнуло віддихом пороху й металу.

— Я пішов туди працювати, катуючись тим же, що і ти, — пошепки промовив він. — Прагненням правди.

— Ну і як? — так само пошепки відказала вона. — Дізнався?

Лука зітхнув.

— Щось дізнався. Щось — і досі не збагну. Я сподівався, може, ти маєш докази його провини… Сам він мені не скаже, правда ж?

Тілія відступила на крок, міряючи нового знайомця скептичним поглядом.

— Хіба в мене є причини вірити тобі? Назви хоч одну.

Лука ніяково скуйовдив чуприну.

— Я не знаю, Тіліє. Але якби ти мала докази, достатні для судового звинувачення, ти б уже оббивала пороги поліції, хіба ні? З того, що я бачу, тобі б цілком стало на це зухвальства.

Дівчина відвела очі. Надто він гарної про неї думки. Що ж, нехай і далі так гадає. Не дочекавшись заперечення, хлопець провадив далі:

— А отже… висловлюючи свої підозри, ти нічим не ризикуєш. Навпаки — дістаєш нагоду їх перевірити.

— Нагоду — в твоїй особі?

— Угу.

— Ну, вже! А хіба ти зможеш мені розповісти, навіть якщо захочеш?

О, тут вона поцілила в яблучко. Лука миттєво спохмурнів.

— Розповісти, може, і ні… Але ніхто не забороняє мені діяти відповідно до того, що я дізнаюся.

Тілія не могла не відзначити, як серйозно, вже майже на межі пафосу, заговорив її візаві. Це було навіть трохи кумедно.

— Діяти, еге? — тонко усміхнулася вона. — Значить, ти повідаєш мені про свої здобутки, висловлюючись, як би це… мовою тіла?

Вона ворухнула плечима, ілюструючи своє припущення. Хрести у вирізі дзеленькнули. Хлопець повів очима, як причарований, а тоді обсмикнувся, злодійкувато відвівши погляд. Тілія тихо пирхнула. Попри всі свої страшні таємниці, він був іще такий молоденький… Трохи старший за неї, але, як на цинічного вбивцю, йому бракувало того-таки вбивчого цинізму.

Можливо, йому й справді можна вірити. Це було б незле.

— Гаразд, я розкажу тобі дещо, — вона роззирнулася. — Але може вип’єш щось? Бо стоїмо коло бару, наче пришелепи.

— Ні, — швидко відказав Лука. — 3 мене вчорашнього стало.

Вона заусміхалася.

— А… Не слід було мішати «Placebo» з «Mania in vitro».

— «Манія у склянці»?

— Ага! — кивнула вона. — Той коктейль, яким я тебе пригостила.

— Логічно… — заусміхався він. — А я думаю, чого мені потім не спалося…

Тілія злостиво хихикнула.

— Ще не передумав мати зі мною справу?

Він хитнув головою, нині підкреслено нею милуючись.

— Гадаю, аби відповісти… мови тіла достатньо?

Тілія спалахнула. Молоденький, авжеж… Але швидко вчиться.

— Назарку, — гукнула вона до бармена… — а дай-но нам соку, будь ласка. Просто соку, ага!

Взявши склянки, Тілія спрямувала свого гостя до одної з порожніх ніш. Якщо вже говорити про серйозні речі, то не при шинквасі ж, де кожен п’яниця може до розмови пристати… Розташувавшись на м’якому диванчику, проте, Тілія знов завагалася. Страх не відпускав її відтоді, як загинула Павліна, беззахисна проти тієї збройної зграї… А вона ж лише хотіла допомогти Явору, і це природно… Та задля нього Тілія й сама… Ні, не думати про це!

— Той твій колега… — нарешті зважилась вона, — застрелив Павліну Чарну, бо вона знала, що той винен у смерті дочки одного з міських чільників. Явір був при тому і міг би це довести.

— Так… — Лука, примружившись, нахилився вперед. — Тобі відоме ім’я?

— Ні, — стиха мовила дівчина. — Я з Явором про це не говорила. А знаю лише те, що сказала мені Павліна: вони планували викрити його і засудити.

— Чекай… Це про якого власне мого колегу йдеться?

Тілія прикусила губу. Що ж, навряд чи вона скаже щось для нього нове.

— Про Юра Горгана, звісно.

Лука вп’явся в неї поглядом голодного вовкулаки.

— Авжеж… А звідки ти знаєш, що це саме він?

Тілія завагалася. Погляд її візаві, однак, містив передчуття перемоги — як і Яворів, у його останні дні. Схоже, що хлопець і справді не плекає добрих почуттів до того страховидла.

— Я була там… — майже нечутно відказала вона, — в «Ямі», коли Явір загинув. Я бачила… все.

Як і тоді, горло їй судомно стиснулося. Сік до речі якраз. Мудре було рішення — замовити питва… Відсьорбнувши, вона різко поставила склянку на столика, аж та жалібно дзенькнула. Занурена в свої потерпання, дівчина ледь не скинулася, відчувши доторк чужої руки. Хлопець на коротку мить накрив її долоню своєю. І було в тому русі щось таке правильне, що Тілія не зважилася відсмикнути руку.

— Нікому більше не кажи про це, — серйозно мовив Лука. — Невідомо, що саме знала Павліна, та я б тобі не радив це з’ясовувати самотужки. Краще вже я спробую за це взятися. А тим часом…

Він дістав з внутрішньої кишені свого піджака ручку і клаптик паперу.

— Тримай мій телефон. Раптом що… набери мене, гаразд?

Тілія взяла папірець. Навряд чи він отруйний або вибухає від доторку… Відчуття було втішне і трохи млосне: так хотілося повірити, і так страшно було це зробити…

— Добре, дзвонитиму… — насилу проказала вона, — раптом що.

Він посміхнувся несподівано несміливо.

— Та і так просто, теж дзвони.

Тілія хлюпнула носом. Хотілося плакати. Невідомо чому.

Мора хвацько піднесла трубку службового телефону, урвавши томливе, наче сирена, теленькання.

— Так, пане Домбрович… Так, звісно, зараз відправлю когось…

Погляд її метнувся кімнатою, виглядаючи щасливця, і Лука несамохіть пригнувся, ніби це справді могло зарадити. Морині очі спинилася на ньому і суворо примружились.

— Кажіть адресу… угу, так…

Лука тяжко зітхнув. Уже радше б йому піти в обхід, аніж пакувати безпорадних moribundi. А все ж не відкрутишся: Фелікс із Мар’яном рушили «на лови», Горган із Климом штурмують твердиню Шафраника на предмет якихось там вибухових прикмет, Ювен у «голуб’ятні», тож нема на кого це щастя перевісити.

— Лука, ану ходь сюди! — гукнула Мора.

Той звівся і приречено поплентався до її столу.

— Ти вже здогадався про що мова, так? — ствердно мовила вона. — Треба підібрати одного з наших клієнтів…

Вона зиркнула на папірець з адресою.

— У Платанах. Це тут, недалечко, коло Духовної Академії, — вона завагалася. — На… е… на лавці там. Ну, гадаю, знайдете.

— «Знайдете»? — здивувався Лука. — А хто ще зі мною?

— А ти думав клієнта в обіймах донести? — пирхнула вона. — Мар’ян в обході… Ану, чекай, зараз я Велька з крипти викличу.

Лука мимохіть гигикнув, і Мора кинула на нього несхвальний погляд. Але ж справді — «викликати з крипти» звучить промовисто. Нібито упиря якого… оце Велько посміється!

Але той не сміявся. Як і всякий упир, він не любив, коли його «викликають». До завдання, проте, він поставився філософськи і лише різко махнув головою — аж хвіст його майнув, наче чорний вимпел — запрошуючи колегу на шпацир.

«Службова підвода» терпляче чекала на них коло архіву, так само заклично сяючи лицарями та веселками. Теззі Велько звично поліз на водійське крісло, а Лука стрибнув на сусіднє. На місто щойно зійшли сутінки, разом з відчутною уже холоднечею, примноженою ще й дошкульним вітром, отож залишалося хіба тішитися, що не йому сьогодні випало блукати містом. Не кажучи вже про того, кого належить їм підібрати десь там на лавці.

Велько акуратно розвернув машину і рушив у бік Підзамчої. Щойно вони проминули мури, і дорога стала ширшою за котячу лазівку, Теззі глипнув на колегу примружено.

— Ну то як тобі в нас ведеться? — світським тоном поцікавився він. — Мерці не турбують?

Лука гмукнув.

— Який власне різновид ви маєте на увазі?

Велько вдоволено заусміхався.

— Оце ти гарно спостеріг. Значить, звикаєш. Це добре.

Тут він кинув на Луку дивний такий, тривалий та непроникний погляд.

— Добре, бо… ти ж знаєш, звідки походить наша служба? Передусім, ми з тобою — трунарі. Лібітінарії.

— Хто? — скинувся Лука. Цього слова він раніше не чув.

— А-а-а… — кивнув Теззі, спиняючи машину, — тобі не розказали. Але нічого. Ну все, вилазь.

Лука розгублено роззирнувся.

— Приїхали, — пояснив архіваріус. — Ондечки — Академія. А он, коли не помиляюся, Домбрович зі свитою.

Справді, коло лавки неподалік стояв поважний бородатий дядечко в довгому пальті, поряд з яким тупцяло двоє полісменів. Лука зразу ж впізнав бороданя — це ж він-бо колись забрав з дому його батька. Магістратський медик майже не змінився відтоді, і Лука мусив похапцем гамувати прикрі та недоречні нині спогади.

На лавці ж, власне, лежав класичний міський безпритульник, на якого Лука й уваги не звернув би за інших обставин. Нині, проте, він глянув уважніше, відзначаючи незвичну, нехай навіть нужденну, охайність мешканця лави. Він був старий, але поголений акуратно й відносно недавно. Примруживши око, Лука журливо засвідчив — жодного відруху світла.

— Левко Дваржек, — повідомив доктор, кидаючи Велькові «бомжеву» пенсійну картку.

— Рідних повідомили? — поцікавився архіваріус.

— Та то такі рідні, — гмукнув один з полісменів. — Власна дочка виставила його з хати. В неї чоловік — брокер, старими квартирами опікується, от вони, схоже, і надумали звільнити цінне помешкання.

Архіваріус несхвально цикнув.

— Чи не псяче життя? — зітхнувши, мовив він. — Але нема ради… Ми відвеземо його до лікарні на Веженці, коли ніхто не має заперечень.

Ніхто їх і не мав. Лука допоміг влаштувати вигнанця до фургона, де для цих потреб була передбачена м’яка відкидна лава з ремінням: дарма, що «клієнт» навряд чи відчував якийсь дискомфорт, жбурляти його, наче вантаж, ніхто не намірявся.

Нарешті Велько завів машину, і Лука з полегшенням стрибнув досередини, ховаючись від посмиків вітру та примруженого погляду Домбровича, який, очевидячки, намагався згадати, де ж це він його бачив. Тлумачити його здогади в хлопця не було нині жодного бажання.

Втім, химерний водій-архіваріус теж не навіював душевного спокою. Як от з таким працювати, коли він лише й чекає, аби ошелешити товариша як не згадкою про некрофілію, так повідомленням про кар’єрні перспективи в якості трунаря? Велько, ніби здогадуючись про потерпання колеги, метнув на нього глузливий погляд.

— І чого ти набурмосився? — доброзичливо поцікавився він. — Ти ж правди хотів нібито? Ось і маєш її — живу й нефільтровану…

Лука пирхнув.

— А для туристів ви її, значить, фільтруєте?

— Ну звісно, — заусміхався Велько, — фільтруємо, дистилюємо, додаємо барвників та приварків. А ти думав? Тонка штука — турист… дай йому правди, і, швидше за все, його просто знудить…

— Ага… — зітхнув Лука. — А на мені ви, значить, відпрацьовуєте рецептуру… Ну гаразд, то що там далі? Ви кажете — трунарі? А я ж, грішним ділом, гадав, що ми звемося Нічним Магістратом…

Велько усміхнувся, спрямовуючи «підводу» на порожній о цій порі міст, під яким сонно спливала чорна струмина річки.

— Magistrate nocturni, — кивнув він, — «Нічні власті»… Це були такі корисні люди, які, за латинським звичаєм, відповідали за спокій та безпеку о нічній порі. Про це якось не випадало базікати, але одним з обов’язків цієї установи було давати раду мерцям, які б надумали швендяти нічними вулицями. Набирали для цього професійних трунарів-лібітінаріїв, які мали фаховий підхід до клієнта… Лібітіна, пам’ятаєш, богиня смерті й похорон? Ну так от… Але з часом основні повноваження магістрату відійшли до міської варти, гвардії чи, там, поліції… Лишилося тільки те, що не міг виконати ніхто інший: впокоювати неживих.

Теззі зітхнув начебто навіть сумовито.

— Дехто з колег нехтує нашою славною історією, вважаючи себе чимось на зразок поліціянта. Воно, може, й простіше так; проте це перешкоджає формуванню здорової фахової гідності, і звідти всі наші сумніви й потерпання. Не віриш — на Мар’яна глянь: мучиться хлопчина, а давно вже міг би й заспокоїтись. Так що, вважай, проводжу з тобою профілактичну бесіду, аби потім Морі менше мороки.

Лука гмукнув. Йому стрельнуло, що, нехай навіть правду подають йому «з барвниками та приварками», але є в тому певна здорова логіка. Краще вже прийняти на віру щось бридке і тоскне, аніж тицятися в нього щоразу, чекаючи від роботи невідь-яких веселощів.

За вікном блимнули знайомі обриси лікарні.

— Гадаю, Мора попередила, кого слід, — мовив Велько. — Так що нас зустрінуть. Але знаєш, що… давай-но складемо Ювену компанію. Раз уже в нас видався такий профілактичний виїзд.

— А що з ним таке? — поцікавився Лука.

Архіваріус потер губи зігнутим пальцем, мовби вагаючись, як би його краще відповісти.

— Не подобається він мені останнім часом. П’є на роботі… Ну загалом-то, хто без гріха… Але він навіть перестав просити когось собі на зміну, і я не вірю, що це від доброго життя.

Ювен і дійсно виглядав дивно — не так щоби пригніченим, але відстороненим гранично; зустрівши колег, він навіть не привітався. Лише дізнавшись, що йому мають намір скласти компанію, блимнув, мовби фокусуючи погляд.

— Навіщо?

— Та оце… хочу інтернові одну теорію проілюструвати, — зиркнувши на Луку, зімпровізував архіваріус.

Ювен позіхнув.

— Ці ще твої теорії, Теззі… То в тебе стіни говорять, то брами здвигаються… Може, доста вже, ні?

— Брами? Стіни? — спитав Лука. — Як то?

Велько роззирнувся, відзначивши, що медсестра на реєстратурі звела на них зацікавлений погляд. Це була якась інакша дама, молодша, аніж та, котру Лука бачив раніше, ще й доволі симпатична.

— А ходімте нагору, — запропонував Велько. — Ти ж не заперечуєш, Ювене?

Той знизав плечима, та раптом усміхнувся рвучко і вклонився, немов царедворець, вказуючи дорогу. Кинувши останній погляд на гарненьку даму при вході, Лука подався за старшими колегами.

В «голуб’ятні», як і той раз, панувала сутінь та ледь чутний шелех дихання тутешніх мешканців. Теззі спинився на порозі між передпокоєм та великою залою, затримався там на мить, роздивляючись візерунок тіней від фігурних граток, тоді жестом зазвав Луку до себе.

— Продовжуючи розмову, — стиха мовив він. — Чому, на твою думку, ми звемо це місце «голуб’ятнею»?

Лука незатишно смикнув плечима.

— Ну, бо напхано їх тут, наче пташок під стріхою…

— І це теж, — поволі мовив Велько, — але «голуб’ятня» передусім, це — дослівний переклад давнього терміна columbarium. Це тобі нічого не нагадує?

— А… то це теж із вашого «трунарського» жаргону? — здогадався Лука.

Велько радісно кивнув.

— Ну. Колумбарій, такий собі багатомісний склеп. Тямиш?

— Ве-есело… — протягнув Лука.

— Та не зважай на нього, — порадив Ювен, порпаючись у присадкуватій залізній шафці. — Велько ж у нас — старший по небилицях… Пити будете?

— А що є? — безтурботно поцікавився «старший по небилицях».

— Ну… марганцівка, зеленка, йод… — теленькаючи скельцями, повідомив господар.

— Здається, не до вибору тут, — комічно зітхнув архіваріус. — Давай зеленки!

Лука труснув головою, наче відганяючи ману, та приєднався до колег, що влаштувалися вже довкіл малесенького столика, освітленого лампою-моргавкою. Хлопцеві сідала не лишилося, тож довелося вмоститися просто на лікарняну шафку — бодай вона не хиталася, як Вельків кульгавий стілець.

У склянці, яка дивним чином нагадувала пробірку, справді виявилася підозріло зелена рідина. Лука нюхнув її вміст — і ледь не закашлявся.

— Добра, еге ж? — гордовито спитав господар, — Справжня зеленка, а не якась там дешева закалатанка!

Велько пирснув, спостерігши Луччину ошелешену міну.

— Та пий, дурню. Це абсент. А Ювен у нас — найкращий учень «старшого по небилицях».

Сторожа колумбарію та сторожа крипти, перезирнувшись, зареготали. Лука надпив частунку — а нічогенька зеленка!

— Ну то… — відсміявшись, мовив Ювен, — що в тебе була за теорія?

— Гмм… — Велько покатав пробірку межи долонями, гарячково метикуючи. — А от говорили ми якраз про твої тут обов’язки. Чи усвідомлюєш ти, що в твоїй особі втілилася тисячолітня традиція?

— Яка з них? — байдуже спитав Ювен, розглядаючи вміст своєї склянки.

— Та ж «сидіння при мерці», — пояснив архіваріус.

— А-а-а… — відказав сторожа. — Ця традиція.

Лука мимохіть зацікавився.

— А для чого вона? Ну, окрім як, хіба, для передчасної сивини…

— От-от, для чого? — підхопив сторожа. — Завжди хотів знати.

Велько зітхнув.

— Невігластво й недбалість… — буркнув він. — Все як завжди. Ну то слухайте. За часів наших славних предків спостереження за мертвим тілом було цілком обґрунтованим: тодішні лікарі не могли знати, з ким вони мають до діла — з мертвим чи з moribundi. Бувало так, що через пошкодження лараріуму — жертовника ларів — котрийсь із них міг втілитися в moribundi, перетворюючи його на одержимця. Був собі сумирний мрець — і от, раптом, спраглий крові larvati. Мало сенс, отож, завчасно відстежити це перевтілення… Але з розвитком медицини таких випадків поменшало, і зрештою всі й забули, для чого було запроваджено цю славну традицію.

— Чекайте, — насупився Лука, — а чого ж тоді було просто не спалити тіло одразу ж?

— Намагалися одразу ж, — кивнув Велько, — лише не завжди виходило — іноді потрібен був час, аби облаштувати церемонію. Чи там ще щось…

Ювен пірнув до шафки за новою порцією трунку.

— Це все гарно, — виринувши звідти з поживою, промовив він, — тільки ж ми чудово знаємо, хто в нас тут спочиває… І вся ця героїчна минувшина перетворюється на нудне сторожування… Не те, щоби я скаржився, але… але скаржусь.

Ювен хильнув те, що націдив був із шафки — марганцівки, можливо, чи там, фізрозчину…

— Та не кажи, — промимрив Велько. — Такого давно не траплялося, певна річ, лише… Ти ж знаєш, що в місті завівся larvati, Ювене?

— Ну! — кивнув той. — А я тут до чого?

— Larvati робляться з moribundi, так? — похмуро пояснив архіваріус. — А в тебе тут їх ціла купа. Так що ти цеє… прислухайся.

Ювен повільно обернувся до входу в «голуб’ятню». Тоді гмукнув, намацав під білим халатом кобуру та прилаштував її зручніше до руки.

Вечір направду видався буремним: за вікном нуртувало люте вариво дощу і вітру, батожачи шиби та запускаючи в дім посмики протягу, аж танцювали вогники свічок на столі та при скорботнім портреті.

Гість незатишно повів плечима, кивнувши на свічки.

— Навіщо це?

Наглядач зиркнув на нього понад келишком бренді.

— Запаленням свічки вшановують мертвих… — мрійливо повідомив він. — Не знаю, як вас, а мене це налаштовує на робочий лад.

Гість кинув на господаря лютий погляд.

— Мені вже ваша романтика всі печінки проїла! Ви про це знаєте?

Наглядач усміхнувся лагідно, відставляючи келишок.

— Аякже. Однак, давайте до справи, все ж таки. Я хотів би повернутися до вибуху в аптеці…

Гість закотив очі.

— Та знаю, знаю: гучно, брудно, безладно. Але ж хіба ми не про це домовлялися?

Наглядач скорботно хитнув головою.

— Ви мене знову не слухаєте. Не про гучність мова. Про виконання інструкцій. Через недбалі дії ваших… гм, співробітників втрачено цінне обладнання, до того ж, залишки можуть викликати підозри у людей обізнаних…

Гість нахабно пирхнув, зручніше всідаючись у глибокому кріслі.

— Це ж ваші проблеми, хіба ні? Обізнані люди, себто?

Господар кинув на нього пильний погляд.

— Ви це зараз дуже вдало відзначили, друже мій… Однак, я хотів би впевнитися, що під час виконання наступного завдання ви не припуститесь подібних… помилок.

— Ой, та звичайно! — махнув рукою гість, спричинивши різким рухом буревій межи свічок. — Можете на мене покластися.

Наглядач кахикнув.

— У такому разі, я більше вас не затримую.

Гість вайлувато вибрався з крісла і, звівшись, зиркнув на господаря з висоти свого чималенького зросту.

— Можете вважати, що та крипта уже ваша, — глузливо промовив він. — Якщо, звичайно, вас тішить така перспектива.

Господар стримано посміхнувся, однак, варто було дверям зачинитися, як він засичав, як сердита гадюка.

— Не лютися, серце! — пролунало зненацька у темній кімнаті, і з-за портрету статечно вийшла жінка у чорнім строї. — Він того не вартий.

Наглядач зітхнув, ловлячи її долоню та притискаючи до щоки.

— Моя мудра мадонна.

Жінка поклала другу долоню йому на плече, схилилася до вуха.

— В лікарні все влаштовано. Якби ти мав лише охоту, ми могли б водночас позбутися всього Магістрату.

— Ще не тепер, — тихо відказав Наглядач. — Вони мені потрібні, аби мій компаньйон не… брав на себе зайвого.

— Але ти зрештою зробиш це?

Наглядач поцілував тонкі пальчики своєї гості.

— Певна річ.

Від «Голіардів» Франек вертався вже над ранок, коли вщухла холодна злива, рівно ж як і гаряча митецька гостинність. Репетиція, як і слід було сподіватися, обернулася дружньою пиятикою в студентськім «Скрипторії», а згодом — ще десь; багато доброго було сказано і гарного — обіцяно, проте тішитись тим хлопець не мав уже сили. Можливо, завтра, коли згадає — якщо згадає…

Франек щасливо хихикнув, спересердя зашпортавшись та заледве не поцілувавши підніжжя Мадонни на перехресті. Що вже там — усе він згадає, і буде йому честь і слава, і золотий піджак, як у Елвіса.

За роздумами про всякі гаразди Франек дістався «старого новобуду»; ще кілька кроків — а там уже й ліжечко під картатою ковдрою, що у хаті того дивака з пістолетом… Ця остання незатишна думка не засмутила музику, просто золотавий хміль трохи розточився, дозволяючи бачити трохи далі власного носа. Скоро ранок — а однак іще темно, і відсвіт ліхтаря під старим кленом стелить вологу доріжку повз дворові лави, чиїсь сонні авта… та двійко темних постатей у затінку арки…

Уже проминувши невідомих, що провели його пильним позирком, Франек збагнув, що зараз би здалося зайтися в паніці та з гуком пірнути в під’їзд. Сповільнена радісним маренням, проте, реакція припізнилася, а репетувати, замкнувшись у квартирі, було вже наче ні до чого. На тому приборкавши сумнів, Франек намацав ліжко та заснув мигцем, не подбавши й роздягнутися.

Зранку ж про те спершу не згадалося. Ну, тобто коли звати ранком той час, коли продираєш очі та рушаєш циганити за свіжою кавою.

Як уже стало для Франека звичним, хлюпнувши в лице водою, він одразу ж подався на кухню, сподіваючись застати господаря при повній джезві. Того, проте, там не знайшлося. Франек ніяково покрутився довкіл, а тоді подався шукати господаря, щоб посмикати його на предмет кави, сніданку та втраченої гітари.

Музика думав уже, що Лука досі спить, змучений нічними звитягами, коли ні — той сидів у себе в кімнаті, порпаючись у якихось старих паперах.

— Добрий ранок? — поцікавився Франек.

Господар скептично гмукнув, не відриваючись від читання.

— Ну тоді… Лихе надвечір’я? — припустив музика. — Кепський полудень?

Лука скосив на нього погляд і тихо пирхнув.

— Та заходь, — позіхнувши, покликав він. — Не стій, як мара на порозі…

Франек тут-так скочив до кімнати, допитливо роззираючись. На противагу музейній вітальні з червоними гардинами та обважнілими від книг полицями, Луччина кімната скидалася на нормальне студентське житло — з розпанаханим комп’ютером та «монстрами року» на стінах. Щоправда, не кожен студент переглядатиме жовті рукописні сторінки зі зловісної чорної теки, тримаючи під рукою пачку набоїв та приладдя для чищення пістолета.

— Що читаємо? — спитав Франек, всідаючись на стільчику коло комп’ютера. — Юнацькі вірші? Чи досьє карних злочинців?

— Та ні… — мрійливо зітхнув Лука. — Тези доповіді про переваги некрофілії…

Франек закляк, водночас збагнувши, що ну її, ту каву, та й гітару теж ну — як таке страшне в світі коїться…

Лука паскудно хихикнув.

— Не лякайся. Це не сексуальні відхили, це така філософія, тямиш?

— Правда? — вжахнувся Франек. — Але ж гарно, що я ті семінари прогуляв…

Химерний господар тихенько розсміявся.

— Ну так, я теж думав, що у татка «звихи» — поки сам не розібрався. Давай я тобі поясню, аби дурне не марилось…

Не те, щоби хлопець вмирав за тими поясненнями, однак наразі вирішив не сперечатися, ну, бо — раптом що, а в господаря — пістолет під рукою…

— Некрофілією, — почав Лука, — Фромм буцімто кличе любов до неживого, а власне — речей та механізмів як атрибутів успіху. Ідея в тому, що сучасні люди, замість любити один одного та бути щасливими, вкладають час та зусилля у створення та споживання неживого. Зрозуміло?

— Н-ну…

— Ось тобі приклад: замість іти гуляти з подружкою, ти замикаєшся вдома зі своєю гітарою і…

— Е, зачекай! — обурився Франек. — Це ти мене некрофілом щойно назвав?

— Не я — Фромм, — пирхнув Лука.

Франек куснув губу. Такі високі матерії — та ще й натщесерце!

— Тупак твій Фромм, — нарешті виснував він. — Музика не може бути неживою!

Лука зиркнув на нього примружено і нібито навіть з повагою.

— Оце ж, — мовив він, — от і татко проти. Стверджує, що сенс культури якраз у тому й полягає, аби втілювати духовне в матеріальному — лише в такий спосіб, мовляв, вона перейде нащадкам. А якщо частину твоєї душі вкладено у якийсь витвір — то як уже його не любити…

Франек гойднувся на стільчику, який жалісно скрипнув, скаржачись на філософські екзерсиси. Щось ніби й було в тій теорії, та однаково не складалось, як слід…

— Мабуть, все ж таки, вони обоє праві, — нарешті визнав він. — Затим, що є мистецтво, а є… всякий, ну…

— Мотлох, — підхопив Лука, згортаючи течку. — Ну гаразд, пішли що-небудь спалимо на сніданок…

Франек ображено шморгнув — ну бо скільки ж можна згадувати його злощасну заколупанку? Вранішня образа, втім, швидко завіялась, і музика, сповнений надій, подріботів за злим професорським сином. Надії невдовзі справдились, уособлені в чашці кави та широкому, наче блюдце, кусневі салямі.

Лука сів зі своєю чашкою на підвіконня та замріяно задивився у рясні сутінки за вікном. Якийсь він був меланхолійний надміру, і Франек, не цілком іще при тямі після нічних узливань, не дійшов кращого, аніж дзьобнути свого господаря недолугим жартом.

— Чого зажурився? Шкодуєш, що мало карників нині настріляв?

Несподівано для веселого музики, Лука здригнувся і кинув на нього наїжачений погляд. Франек добре розумів, що ступив, куди не просять, а однак не зміг стримати цікавості.

— Але слухай, мені невтямки — як-то можна, що не ніч, збройних покидьків ганяти? Стріляти, коли й сам дістати можеш? Тобі не страшно хіба?

Лука відвернувся до вікна, малюючи на шибі візерунки.

— Аякже, — глухо відказав він. — Стріляти страшно, а не стріляти — іще страшніше…

Франек гмукнув.

— А я от вчора, думав, ґиґну з жаху — в тебе під під’їздом стояли двоє, невідь-кого виглядали…

Лука рвучко обернувся до нього, тоді, замість пояснень, зістрибнув із підвіконня і заходив туди-сюди, позираючи примружено, наче злий котисько. Франек наполохано спостерігав за його шарпаниною, мимохіть переймаючи Луччину бентегу.

— Так, — нарешті спинився той, — Франек, а чи не час тобі вже додому?

— В сенсі? — розгубився музика.

— В сенсі — фестиваль уже відгуляли, так? Хіба вдома про тебе не дбають?

— Та я дзвонив своїм, усе гаразд…

— Не все! — ледь не зойкнув Лука. — Ти забув уже, як у мене опинився? Забув доброзичливців, котрі заледве тебе не прикандичили?

Франек закляк, відчуваючи, як кава стигне в горлі.

— Та з-забув якось… Я ж із «Голіардами» сподівався домовитись…

Лука зітхнув, гамуючи гнів.

— І як? Домовився?

— Та ніби, — непевно мовив музика. — Вони кликали до себе на підміну, але ж я не дракувський… мені перевестися треба…

— Дуже добре, — дратівливо виснував господар. — Лише забирайся звідси чимшвидш. Потім приїдеш, як захочеш, але не тепер… Тепер у нас намічається якраз оте, що тобі невтямки…

Франек приголомшено кивнув.

— А гітара моя як же?

— Зайдеш у відділок на Ринковій площі. Я просив, щоб її там для тебе залишили.

Хлопець відставив спорожніле горнятко.

— Ну то, значить, все? — стиха спитав він. — Я піду збиратися?

Лука тоскно зиркнув на нього.

— Ага.

Франек поволі підвівся.

— Чекай, — скинувся господар. — А пам’ятаєш, я просив, щоб ти в «Голіардів» за мого колегу спитався? Чи забув, за своїм митецьким братанням?

Музика смикнув плечима.

— Та ні, не забув. Буркот каже, що той кілька літ тому писав тексти для студентських гуртів…

— Горгона?! — вилупив очі Лука. — Та ну! Маячня!

Франек подумав, чи не варто йому образитись. Але наразі не знайшов підстав.

— Це ти ще справжніх бардів не бачив, — пирхнув він. — Ото страшні, хоч псів ганяй!

Розгублено блимнувши очима, Лука зненацька зареготав. «Ага-а-а, капці псам…» — простогнав він, витираючи сльози.

Франек хотів був розпитати, що ж це викликало такий сплеск позитиву, аж раптом нестямно, як на сполох, задзеленькав Луччин телефон. Хлопець, все іще підхихикуючи, відповів на дзвінок, і тут-таки його нібито вапном обілляли — так блискавично всяка барва пропала з Луччиного лиця. Вислухавши сповіщення, він кинув на гостя страшнувато-нетутешній погляд.

— Франеку, — хрипко мовив він, — геть звідси. Зараз. Кинеш ключа до поштової скриньки.

По тому він чкурнув до кімнати по своє приладдя, і за мить за ним лунко гупнули вхідні двері.

Франек роззирнувся, чи не вперше відчуваючи, як його, наче протяг, пробирає некликана паніка. Додому, справді. Саме час.

«На лікарню здійснено напад», — повідомила Мора, наказавши Луці негайно прибути до контори. Уже біжачи до Магістрату, Лука набрав її, перепитавши, чи не варто йому все ж таки їхати до Веженця. «Не варто, — сомнамбулічним якимось голосом відказала вона. — Там уже нічим не зарадиш».

Нічим. Не. Зарадиш. Є такі слова, від яких стигне поза шкірою і підгинаються ноги, тож Лука гнав містом без передиху, не дозволяючи собі зупинитися. Дорога виринала уривками: трамвайне торохкання і скрегіт гальм, гомін люду на площі і люта лайка в спину, волога бруківка та липкий прілий туман… І нарешті — рипкі дерев'яні сходи і знайомий дух контори, незвично порожньої о цій порі.

Мора походжала з кутка в куток із таким заповзяттям, що здавалося, іще крок — і вона скочить на стіну та промчить стелею. Втім, щойно захеканий Лука залетів до кімнати, вона спинилася та пропекла його запаленим поглядом.

— Ну? Що сталося? — видихнув він, падаючи на найближчого стільця.

Молода жінка нервово відкинула з очей чорну гривку і прип’ялася до підвіконня.

— Виглядає так, що комусь був потрібен Закревський — ну, пам’ятаєш, ведучий, котрого наші запроторили до «голуб’ятні»… Напад був цілком дикунський — вони розстріляли охорону, видерлись нагору… Але Ювен відбився би… та хто ж міг на таке сподіватися… — Мора зневірено хитнула головою, — Закревський, дарма що moribundi, раптом встав і почав стріляти… зброя в нього була бозна-звідки, але була…

Мора обхопила скроні долонями.

— Нічого не розумію… маячня якась…

Гримнувши дверима, до кімнати зазирнув лихий, наче буремна ніч, Тезаурус Велько.

— Я до Веженця, — похмуро кинув він.

— Теззі, — скинулась Мора, — нащо? Там і так наші всі…

Завжди привітний, нині Велько кинув на неї такий скажений погляд, що аж Мора відступила на крок.

— Тобі справді не слід… — тихенько почала вона, та архіваріус не спинився послухати. За мить гуркнули двері, і Мора знічено опустила плечі.

— Вони ж з Ювеном товаришували, — схлипнула вона. — Ну як же так…

Лука похолов.

— А що Ювен?

Мора жалібно зиркнула на нього, обійнявши себе за плечі.

— Я… не знаю, Лука. Вітій не сказав мені, але те, як він не сказав… Словом, я би не тішила себе надією.

Впевнена і сильна, вона виглядала нині так, немов сама потребувала розради, і це налякало хлопця чи не найбільш. Втім, жінка швидко опанувала себе і спромоглася навіть на болісний усміх.

— Ти мав рацію, Лука, щодо Павла Закревського. А ми — зневажили загрозою…

Хлопець поволі розтиснув пальці, якими він, виявляється, до болю вп’явся у власне коліно.

— Коли я правильно розумію, такого не траплялося донині?

Мора рвучко кивнула.

— Не траплялося. Moribundi міг би повернутися до життя, коли б його змусили зловити останній подих іншого, перетворивши таким чином на inferi… Це цілком можливо здійснити — саме так, схоже, й спорядив собі армію наш нинішній противник. Можливо — але ж не в «голуб’ятні»! Не тихцем!

— А якщо, — швидко метикував Лука, — якщо inferi можуть жити, маючи при собі анімулу, то, може, і moribundi — теж?

Мора примружилась.

— Це — варіант. Але ми точно знаємо, що, як Закревського привезли, ніякої анімули на ньому не було. Ти ж і сам був у «голуб’ятні» — хіба бачив там хоч відсвіт? Анімула ж світитиметься, як звичайний людський «вогник».

Лука насупився. Справді, «колумбарій», бачений крізь лінзу, був тоді непроникно темним.

— А це значить, — провадила Мора, — значить, хтось…

— Хтось проніс анімулу до лікарні! — підхопив Лука. — Разом зі зброєю, коли вже на те…

Вони наполохано перезирнулись.

— Зловмисник і досі може бути серед лікарняної обслуги, — мовила Мора, шарпнувшись по телефон, який, у відповідь на поквапний рух, заледве не вискочив з кишені. — Треба попередити Вітія!

Збігла хвилина, друга… Телефон квестора уперто німував.

Мора стисла губи і стрімко підвелася.

— Я їду.

— Моро, може, краще я? — визвався хлопець.

— Сиди тут, — кинула вона, перед тим, як зірватися на біг так само поривно, як щойно до того — магістратський архіваріус.

Не встигши і слова мовити, Лука лишився в конторі один. І вже наступної миті він збагнув, що все це вкрай неправильно.

Він не зміг би обґрунтовано пояснити, що саме його непокоїть, проте порожнє помешкання Магістрату зненацька здалося йому не просто незатишним, але доцільним у своїм незатишку — мовби щось нехороше, заклякле під шаром тиньку, тільки й чекало, поки всі розбіжаться, залишивши хлопця на самоті.

Лука гмукнув скептично, підштрикуючи насмішкою власну хоробрість. Певна річ — заради нього все це й планувалося, аби звести його, сердешного, зі світу… Втім, визнав хлопець, у нього нині є всі підстави для страху: люди вже почали вмирати, а значить його весела забава в «сторожу над сторожею» припинила бути забавою.

У що ж він уклепався, хто би йому пояснив? Єдине, в чому Лука був нині певен, це те, що навіть тепер — надто тепер — він не зможе полишити Магістрат, якщо, певна річ, він не хоче остаточно упевнитись у власній нікчемності.

Силувано мугикаючи щось — аби лишень чути в конторі живий голос — він попрямував до кухні робити собі чаю або ж, як пощастить, знайти щось міцніше й доречніше в цю недобру годину.

Із міцнішого були тільки жалюгідні рештки бренді, на яке в хлопця не піднялася рука; чаю проте було повно, і, вимкнувши чайник, Лука неуважно кинув до горнятка щось із Мориного духмяного скарбу. Зненацька звідкілясь ізнизу на межі чуття тихо шурхнуло, мовби від раптового посмику вітру. Хлопець здригнувся, і свіжий окріп задзюркотів стільницею. Це просто вітер, запевняв він себе… звичайнісінький протяг…

Проте звук повторився, довершившись цього разу тихим гупанням, наче хтось недбало перекинув був за стіною стільця. Холодна хвиля стрімко розійшлася Луччиною шкірою, здибивши волосся на загривку. Він змусив себе обережно відставити чайник, аби затим судомно вчепитися за руків’я зброї.

Секунди скрапували разом з розлитим чаєм, а нічого не відбувалося — тобто, радше, більше нічого не було чути. Лука затримав подих, аби вгамувати ляк; можливо, справді, вітер гупнув дверима, абощо… Можливо — проте він у це не вірив. Щось тут не трималося купи, і хлопець знав напевне, що не матиме спокою, доки не дізнається, що сталося. Лука ковтнув схололу слину; перевірити — це значить, спуститися зараз вниз і… До біса, не сидіти ж тут до скону, тремтячи від кожного звуку!

Лука повільно видихнув, досилаючи набій та прилаштовуючи зброю щільніше до руки. Тоді, зважившись нарешті, він рушив у бік сходів, крокуючи тихцем та обережно роззираючись навсібіч.

Вже на сходовому майданчику хлопця наздогнала приголомшлива згадка — він же не один у будинку! При вході містилася конторка охоронця, ну і природно, сам звитяжний страж, чи то Ромко, чи Влодко — Лука ніяк не міг затямити — літній уже дядечко, який, втім, знав якісь там бійцівські штучки і деколи гідно змагався із Климом у тирі. Згадка ця ледве не змусила Луку повернутись — що подумає охоронець, коли хлопець вискочить на нього з пістолетом напереваги та волоссям сторч? Затим, однак, Лука вирішив все ж таки не спинятись — бо, попри нові обставини, бентега не пропала — хіба зброю він про всяк випадок опустив трохи нижче, аби не лякати, бодай, неготових до такого видовища людей.

Ще кілька кроків, і Лука спинився на найнижчій сходинці. Щось було не так… ну звісно ж, охоронця нема на його звичному місці! Лише видно за конторкою край перекинутого стільця і… і… Лука задихнувся, відчуваючи, що серце знов починає сполошено калатати. Опріч стільця було видно скорчену долоню і темну, масну мовби пляму, що спроквола спливала на чорно-білу шахівницю підлоги.

Відчуття нереальності — таке точно, як тоді, на Риторики — знову відвідало магістратського інтерна, проте нині йому вдалося скоріше вгамувати млосну круговерть. Нападник десь тут, недалеко, і бовваніти на сходах — аж ніяк не найкраща думка… Лука, пригнувшись, швидко стрибнув до конторки… Охоронець — ну, мертвий, жодних сумнівів, але ж хто і чому…

В цю мить рипнули, відкриваючись, вхідні двері, і Лука, скочив на ноги, наче підкинутий пружиною, скеровуючи цівку на темну постать у проймі.

Постать заклякла, спинившись на півкроці. Тоді тихо мугикнула.

— Я чудово знаю, як ти до мене ставишся, — сухо прошарудів голос. — Немає потреби висловлювати це настільки предметно.

Лука рвучко зітхнув, опускаючи зброю. Горгона… ну не холерний дотепник!?

— Охоронця… вбито, — хрипко повідомив хлопець. — Щойно. Вбивця десь тут. Так що я мав підстави. Для предметних висловлювань.

Із віддихом, схожим на сичання, проквестор одним пливким рухом вихопив зброю та перемістився до конторки. Швидко глипнувши на вбитого, він роззирнувся і зрештою вп’явся поглядом у темний куток попід сходами.

Наступної миті Горган стрімко пірнув у темінь, і, рушивши за ним, Лука угледів низькі дверцята — нині відімкнені — і непроникну чорноту підвалля за ними. Лука не знав про цей хід — очевидячки, на відміну від Горгони та недавнього зловмисника.

Що ж тепер? Вниз — за вбивцею? Але ж раптом той, не будь дурний, зачаївся в темряві, готовий порішити кожного, хто стане на поріг?

Проквестор, схоже, теж розважив таку можливість, отож, замість чинити геройства, він причинив дверцята та швидко замкнув їх на дебелий засув.

— Що там, внизу? — пошепки спитав Лука, кивнувши на двері.

— Вихід з архіву, — тихо кинув Горган.

Ну звісно ж! То он чому Теззі так швидко виникав на порозі, коли його кликали із «крипти»! Магістрат, отже, з’єднаний з архівом спільним запіллям, і за нормальних обставин саме наявність магістратських бійців неподалік була запорукою безпеки. За нормальних обставин — а отже, якраз не тепер! Комусь, схоже, вкрай потрібно було тихцем пробратися до «крипти», і саме це, очевидячки, щойно й відбулося.

— Треба зустріти їх при других дверях, — повідомив проквестор, рушаючи до виходу.

Лука забарився, не знаючи, як йому належить діяти. Горган обернувся до нього.

— Ідеш?

Проквестор не запитував раніше, збагнув Лука, просто давав накази. То що ж це нині? Вирішив дати йому вибір, зглянувшись на юні літа? Сердито пирхнувши, хлопець подався за керівництвом.

Вони поквапно перетнули вулицю, та не встигли вони й на поріг ступити, як із надр університетського архіву пролунали постріли. Горган штурхонув двері, вдираючись досередини, Лука — за ним. У передпокої за перекинутим столом намацував рацію тамтешній охоронець; його руки і плямиста форма були залиті кров’ю. Горгону він знав, очевидячки, тому лише тицьнув підборіддям на сходи та відмахнувся у відповідь на запитальний погляд, мовляв, дам собі раду.

Не зволікаючи, проквестор кивнув Луці та скочив на сходи. Вони швидко піднеслися на другий поверх, і перед ними в тьмянім вуличнім світлі прослалася зелена доріжка довгого архівного коридору. Горган, а за ним і Лука, причаїлися за рогом, прислухаючись. Коридором тихо, але жваво крокувало двоє, і зиркнувши похапцем, Лука впізнав двох із тієї трійці, за якою вони бігали із Мар’яном та Феліксом. Миршавий та його дебелий товариш… Inferi тобто, в купі з larvati… Луці аж збилося дихання, коли він згадав витівки останнього, пригадуючи також Вітієві гарячі запевнення, що жоден, жоден із них не годен змагатися з одержимцем. Навіть Горган.

Той, проте, дочекавшись, поки зловмисники зникнуть за поворотом, тихо ступив на зелену доріжку. Невже не знає?

— Проквесторе! — пошепки покликав Лука. — Менший — larvati!

Горган байдуже кивнув.

— Вони винесли щось із «крипти». Треба повернути.

— Але…

— Здобич несе inferi. Спробуєш його зняти. Я візьму на себе іншого.

І — ані слова більше! — проквестор закрокував коридором, стрімкий та нечутний, наче хижий кіт. Лука, відчуваючи себе якимось недотепним самогубцею, рушив назирцем, намагаючись відтворити бережку ходу керівництва.

Йшли вони нібито тихо — хіба гупало Луці у вухах власне серцебиття — а проте їх однаково почули. Варто було їм наблизитися до повороту, як звідти, розтинаючи повітря, шурхнули кулі. Нечесно! — подумки заголосив Лука, втискаючись в неглибоку виїмку дверної рами — якого біса в них зброя з глушниками?! Навіть не розбереш, звідки власне стріляють! Горган тим часом стрибнув на підвіконня і відкрив вогонь, мітячи кудись у темну пройму сходового майданчика. Шурхання припинилося, й проквестор вискочив зі свого прихистку, наче м’ячик, перекотився підлогою і вже наступної миті притулився до стіни, за якою — невеличкий майданчик та сходи на горище, якими й протупотіли зловмисники. Щойно Лука попід стіночкою нагнав його, Горган стрибнув якось кручено, приземлившись на спину, лицем до сходового прольоту, і знову загуркотів з пістолета.

Хитрий маневр спрацював, і зловмисники, прожогом піднеслися сходами, втративши зручнішу для себе позицію. Махнувши Луці, проквестор підскочив і метнувся за ними. За мить Лука і Горган опинилися на архівному горищі, посеред перекинутих стелажів, стосів старих книжок та завірюхи розбурханого втечею пилу. Двоє втікачів гарно малювалися проти вікна під вузькою стріхою; якщо і можливо спинити їх, збагнув Лука, то лише тепер. Прип’явшись до стіни, він почав стріляти. А потім до них обернувся larvati, і стіна над Луччиним вухом порснула тиньком та дерев’яними друзками.

— Твій — другий! — люто шикнув до нього Горган і, стрибнувши геть від колеги, під сумнівний захист книжкових полиць, взявся поливати миршавого вогнем. Той недбало скакнув убік — він взагалі рухався мовби навіть ледаче, та однаково швидше, ніж його суперник.

Луці нічого не лишалося, аніж покинути Горгана сам на сам з larvati і приділити усю свою увагу другому. Втім, дебелий дядько із клунком у жодному разі не був простою мішенню. Лука впав на коліно за якимось перекинутим кріслом, намагаючись впіймати рухливу постать у розрізі цілика. Але той крутився незгірш за проквестора, ні на мить не спиняючись на місці, і Лука згайнував кілька набоїв, відправивши їх як не в стіну, так у вікно, в той час як inferi нашпигував уже Луччине крісло летким свинцем, і диво ще, що воно і досі не розвалилося на порох.

Що ж він робить не так? — кусаючи губи, катувався хлопець. Чи можна справді попасти, куди хочеш, у цьому курному мороці? «Іноді краще не цілитись», — поважно напучував Клим, але ж добре їм, вуличним бійцям з роками досвіду, які кладуть кулю в мішень на одному лише внутрішньому переконанні! А звідки ж йому, Луці, взяти таку майстерність? Як, не цілячись, влучити у верткого, наче дзиґлик, inferi?

Аж раптом поряд свиснуло, немов нагайкою, боляче обпікаючи щоку. Тої ж миті щось некероване стислося в животі і мимоволі штовхнуло хлопця вперед. Руки самі скакнули в повітря, посилаючи в темряву кулю за кулею. Зненацька в правому оці спалахнуло, і в повітрі війнуло пожежею. Він поцілив-таки! Не цілячись! Це спрацювало!

Проте недовго Луці випало радіти. Larvati вирішив приділити йому пильну увагу, зайшовши звідкілясь збоку, і Лука з жахом усвідомив, що між ними немає нічого, навіть потрощеного крісла.

Проквестор збагнув це лише на якусь частку секунди пізніше, одразу ж стрибнувши межи ними. Його хитрий перекат, проте пішов якось навскоси, і, замість, звестися на ноги, той лише припнувся до якоїсь кучугури, продовжуючи стріляти.

І тут сталося диво — larvati шарпнувся, його зброя глухо тюкнула об підлогу, і вже наступної миті він крутнувся та, вибивши шибку, вискочив з горища.

Лука метнувся до вікна. Це був третій поверх, і однак внизу не видно було поламаного тіла. Радше, не видно було нікого взагалі. Швидкий, наче ґедзь, larvati просто розчинився в нічному тумані.

Прикульгуючи, Горган підійшов до вікна і спинився поряд. Та його ж поранено! — здогадався Лука, а, попри те, на гадючому лиці проквестора, як і завжди, не прозирало жодних емоцій.

— Гарний постріл, — сповістив він, кивнувши вбік димної кучугури.

Лука втішено мугикнув.

— Зате ви підстрелили larvati, — визнав він. — Це ж нібито взагалі неможливо.

Проквестор скептично пирхнув.

— Це не вирішує проблеми.

— Чому? Ми ж відбили вкрадене!

— Не все, — зітхнув Горгона. — Larvati виніс щось на собі.

Лука визирнув надвір, мовби сподіваючись відстежити втікача.

— І… що це означає?

— Це означає, — повагом відказав той, — що наш рухливий знайомець невдовзі заведе собі друга.

Хлопець зиркнув на проквестора. Як тільки той лишається байдужим, коли мова про таке? Горгона смикнув кутиком вуст, спираючись на подзьобану кулями стіну.

Хіба не гідне людини прагнення? — ледь чутно промовив він. — Ну годі, давай-но зберемо що там вони потягли із «крипти».

Горган відліпився від стіни та, припадаючи на праву ногу, попрямував до згортка, залишеного у спадок злощасним inferi. Спостерігаючи за проквестором, Лука зловив себе на несподіванім бажанні підтримати калічного. Він же, дарма, що душогуб і негідник, наражав себе сьогодні на небезпеку заради його, Луччиного, рятунку. А, коли так, то придалось би бути вдячним.

Втім, приголомшений пережитим переляком і, як наслідок, певною мішаниною в голові, Лука так і не зібрався запропонувати свою допомогу. Може, воно й на краще, зрештою, біс його зна.