Новендіалія

LAUDATIO.[2] PARS І

Лука ненавидів це місто. Дійняло вже, дозолило, допекло… Своїми кривими провулками, своєю слизькою бруківкою, щербатим вищиром своїх іржавих брам… Здається, усе віддав би, аби втекти звідси якнайдалі, до вражих заговин, до чорта на роги… але не пускало, не давалося, встромивши в серце пазурі задавнених негараздів.

Він щодня труїв себе старою бідою, над усе боячись одного — забути. Пробачити. Зректися. Бо нема гіршого, аніж присягатися самому собі, а надто — у двадцять літ, коли в крові вирує юнацький іще гонор і дитяча кривда.

Із тим Лука завдав собі чималого збитку. Замість податися до Університету — а його радо взяли би з поваги до батькових чеснот — він шукав за жебрацьким заробітком то в нікчемній газетці нічним охоронцем, то в міській управі на поважній посаді «подай-прийми». За два роки таких поневірянь домашнє колись цуценя з довірливим поглядом круглих очей обернулося на кучматого і злого пса-приблуду, котрому — як не дати копняка за доброї нагоди… От і давали. Навіть оце просто щойно. Накрилася остання Луччина робота — ота сама, охоронцем, коли керівництво, зазирнувши до редакції дорогою з нічної пиятики, застало сторожу за доглибним вивченням об’єкта охорони, а власне, редакційного архіву.

Отож іде собі Лука містом, яке тихо ненавидить, не п’яний, але й не тверезий, клянучи лиху долю, нагле керівництво, а надто — Нічний Магістрат, стежину до якого він сумлінно протоптував два останні злиденні роки.

Це було складно, це було страшно, адже це була справжня таємниця. Ні, не так — Таємниця. Навіть посадовці міської управи не знали достоту, що воно і де шукати. А проте голос при згадці нишкнув, і голова самочинно оберталася, аби пересвідчитись — нікого? Ні? Посадовці боялися, інші ж ні про що не здогадувалися та й мали собі божий спокій. А Лука — не міг. Уже не міг. Хоч і довідався він хіба те, що Нічний Магістрат вбиває людей. Тихо, без галасу. За згоди міської влади, очевидячки. Обираючи жертви за не відомою нікому методою і без якихось певних підстав. Не густо, певна річ, але решта городян не знали і того. Лука знав — бо Нічний Магістрат убив його батька.

Саме тоді Лука заприсягся — хай там що, дізнатися правду. Знайти Магістрат. Знайти — і знищити.

Ну, так принаймні йому ввижалося у мстивих мріях. До того ж, знищити можна по-різному. Він міг би видати душогубів, скажімо, державній владі. Нехай не в провінційному містечку, але Десь Там бодай повинна ж вершитися справедлива кара!

Сподівання на це вже не тішили, як колись. Лука втомився. Справді, за два роки не наблизитись ні на крок… Зараз, змучений і злий, він ладен — ні, не відмовитися від пошуків, але зробити принаймні перерву. Виспатися, знайти якусь людську роботу, а там — хто зна! — може, й вигулькне, приспане, свідчення, що виведе його нарешті до лігва вбивць.

Нині у славному місті Дракуві тепла вогка осіння ніч. На вулицях тихо і порожньо — лише зрідка чути непевний поступ веселих ходільців по нічних вар’єте. Та й той самотній шерех вгрузає у тишу, сторожку тишу передчуття, котрої Лука, заклопотаний своїми негараздами, не годен спостерегти.

Він ще не знає, що пошук його наближається до завершення. Бажане свідчення ось-ось визирне з-за рогу вулиці. Хоча навряд чи це потішить месника. Ні, принаймні не зараз.

Вночі їхня робота лише починалась. І зовсім не тому, що ніхто не вмирав — так чи інак — посеред білого дня. Вдень теж часом доводилося працювати, проте вночі мороки було значно більше. Адже смерть вночі тихша, приватніша, а злидні, що ними опікувалась контора, потребували не лише її. Тому спати затемна не випадало.

Колись давно Юр любив цю темну вахту. Нічна прохолода бадьорила, а лукавий морок запалював у крові колючі іскри азарту. Нині йому важко повірити, що він міг це відчувати. Важко повірити, що він міг відчувати бодай щось, окрім втоми та байдужої покори приреченню. Та, за браком іншого, і те служило нечулому власнику, змушуючи ставати до роботи щодня. Тобто, радше, щоночі.

Нині в управі напрочуд жваво і гамірно. Сам квестор Вітій, власною персоною, видершись із лабетів похмурої пиятики, намагається навести лад чи бодай розгребти найбільші завали. Перевіряє, метушиться, супить сиві брови, ніби це справді може чимось зарадити.

— Феліксе, де звіт за останній місяць? Де заповнені формуляри? Ви ж знаєте, я не маю права замовляти набої без належної звітності! Ювене, ми скількох відправили до «голуб’ятні» минулого тижня? Ні, «кільканадцять» — це не відповідь! Мар’ян… о боги, Мар’яне, просто не лізь під ноги!

Вітій озирає підлеглих, шукаючи, кого б це ще потішити керівною увагою. У своєму нездоровому запалі він може дійти навіть і до Юра, хоча від того точно вже жодного зиску. Ну ось…

— Юр! Ти цеє… Як собі маєш, незле?

Незле… Краще за всіх. Квестор зсуває брови, шукаючи за невідь-яким знаком на Юровім лиці. Той лишається незворушний. Вітій тяжко зітхає — нездоровий запал його гасне просто-таки на очах.

Хтось гримає дверима, і гамір одразу нишкне. Клим — урочистий і якийсь нібито скривджений. Вітій хапається за голову. Йому зрозуміло, до чого це, інші теж не потребують пояснень. Звикли вже.

— Що, знову? Де?

— На Кутній. Жінка, років двадцяти — двадцяти п’яти. Стріляна рана.

Квестор дзиґликом обертається до розіпнутої на стіні карти.

— Кутна… Третій квадрант, якраз після обходу! Звідки вони могли знати? Хто мені пояснить, га?

Ніхто не спішить потішити керівництво. Напади стають дедалі частішими — спершу ножі, бритви, тепер уже пістолети, чи що там у них… Прогресують міські душогуби.

— Є свідки?

— Один. Якийсь хлопчина.

— Треба на місце злочину навідатись. Та й на свідка глянути.

Треба, певна річ. Юр підводиться з-за столу, щільніше припасовуючи защіпку кобури. Обсмикує чорного піджака. Вітій кидає на нього непевний погляд.

— Може, ти би взяв кого до пари? Он, Мар’ян сьогодні без роботи.

— Ні.

Це його право, зрештою. Він не бажає ризикувати, відволікаючись на інших. Його життя коштує занадто дорого. Хоча й не варте нічого.

Зневаживши неприязні погляди, Юр виходить геть.

Жив Лука у «старому новобуді», як звали в Дракуві забудову минулого сторіччя щойно за рештками міських мурів. Це була хороша, вільна від порохнявих примар минулого місцина, куди легко долітав свіжий подих річки. Проте дорога додому бігла якраз тими вулицями, котрі Лука радше би обминув. Як-от крива на обидва ока вулиця Кутна. Невидюща — казали на неї, і не дарма: добрий шмат її не мав ні ліхтарів, ані вікон, бо лежав якраз між костьолом та жіночим монастирем. Не випадало зазирати у вікна схимницям, рівно ж як і вештати попід костьолом ночами, а коли вже доведеться, то терпи, грішнику, як сам собі знаєш.

Лука зготувався звитяжно терпіти, коли поряд пролунали якийсь нібито свист і притлумлений зойк. Щойно звернувши на Кутну, він нашорошено спинився, аби дати очам призвичаїтись до темряви. Не повної темряви, проте, бо й тут сяяв відсвіт од щедрот туристичного центру, примножений блідим місячним промінням — цілком достатньо, щоб добре розгледіти негадане видиво, розгледіти, аби не забути вже до самого скону.

Посеред вулиці лежала молода жінка — мертва, або щось коло того… цівки крові межи старим камінням, патьоки бруду на одязі, загублений черевик зі зламаним підбором, блискучий дріб’язок з дамської сумочки… Лука побачив — чи здалося? — як здригаються пальці жінки, як вона шукає за подихом, підвівши заюшене кров’ю лице… Та ні, певно, приверзлося, бо як же йому побачити таке, коли поряд, заступивши її собою, схилилася темна постать, яка сахається, обертаючись на звук кроків…

Не дай боже, таке обличчя — ще й проти ночі… Не те, щоби той чоловік був якимось особливо потворним, ні, але вуста його і підборіддя вимащені кров’ю, кров скрапує на сорочку, та лице лишається незворушним, хіба, зауваживши Луччин жах, глузливо мружаться повіки.

Луці тоді й на гадку не спало, що вбивця може вирішити позбутися свідка. У нього не було коли особливо роздумувати — гірка настоянка, спожита з причини чергового звільнення, стає йому поперек горла, скручуючи шлунок млосним корчем. Нема ради — бідаку знудило просто там, де він стояв.

Коли, зненацька заслаблий, з гіркотою у роті та дзвоном у вусі, він притуляється до глухої стіни, з-за рогу вулиці виринають навдивовижу вчасні поліцаї.

Зустрічати ранок у поліцейському відділку — рідкісне задоволення. В сенсі — що рідше це з вами трапляється, то краще. Навіть якщо це і є ваше основне місце роботи. Ще б пак, нічне чергування, після якого не вдається забратись додому, щойно заступить свіжа зміна, означає всілякі негаразди — замахи, вбивства та сумнівні смерті, які, окрім чисто людського дискомфорту, завдають ще й неуникного паперового клопоту, обтяженого морокою з неврівноваженими, як правило, родичами та свідками. Останній хлопчина, так той взагалі приплів до справи якихось упирів — з причини дурного хмелю чи юнацького романтизму. Чи і те, і друге воднораз.

Старший слідчий Шафраник знав одних лише упирів, тих, що приходили з контори, сповнені пихи, таємниць та повноважень. Нехай не буквально, але крові вони зі старшого слідчого висмоктали добряче. В будь-яку хвилину дня чи ночі вони могли попросити (а часто проханням бракувало належної ввічливості) копії звітів, експертних висновків, доступу до свідків і звинувачених — і ніяк їм, душогубам, не можна було відмовити. Шафраник не знав достоту, чому, але всі його чуття вкупі зі службовою інструкцією підказували з упирями не заводитись. Надто ж, із деякими. Клим — той ще нічого, а от Юр… Юр Горган — той викликав у загалом незворушного слідчого ледь не забобонний страх. Ще й назви собі які понавигадували — квестори, ад’юнкти — наче бозна-який таємний орден. Ось цей Горган — проквестор, заступник начальника контори, щось ніби старший уповноважений. Тьху, ворожа сила… Обридли гірше стиглої кави.

Нині ж осоружному подавай нічного свідка — того якраз, що упирів на вулицях завважив. Шафраник глузливо ширився у пишні вуса, уявляючи цю втішну зустріч. Тим-то й лишився послухати — а що, мав цілковите право посидіти при допиті у власному відділку.

І, дивна річ, сподівання слідчого на розвагу частково здійснилися. Свідок, щойно зайшовши до «переговорної», вирячився на проквестора та так і закляк на порозі.

— Ти! — судомно видихнув він. — Ось ти і знайшовся, виродку!

Шафраник встиг лише кліпнути, а навіжений молодик уже смикнувся до «вповноваженого», маючи якийсь недобрий намір. Охоронці, на щастя, вчасно отямились, вхопивши дурного за лікті.

Юр Горган підняв на юнака свій лихий незворушний погляд.

— Ми знайомі?

Той — дедалі гірше! — люто вищирився.

— Не до знайомства було. Але ти мусиш пам’ятати. Януш Ведель. Це був мій батько.

Чи здалося слідчому, ніби тесаний камінь Горганового лиця ледь відчутно здвигнувся? Здалося, певно — то все втома й недосип; так і рожеві мухи скоро полетять…

Та проквестор чомусь не поспішає дати нахабі відсіч. Обертається до Шафраника.

— Пане слідчий. Ви і ваші підручні. Вийдіть.

Матір свою Лука майже не пам’ятав — вона померла, коли йому не було і трьох. Професор Ведель відтак став для малого всім — і татом, і мамою, і добрим боженькою, і лютим чортом. Він був непростий чоловік — професор філософії Авелонського Університету, високий і дужий, наче олімпійський атлет, а проте із норовом химерним та мінливим, схильним до абстракцій та меланхолії.

Його стосунки з Лукою були такими ж нерівними — бувало, він цілими тижнями не помічав сина, занурившись у роботу, але часом, мовби з легким подивом розгледівши свого спадкоємця, брав його на кафедру, де перетворював на маленького принца викладацького краю і дозволяв вилазити з ногами на червоний оксамит священного ректорського крісла. Кожен такий день залишався у пам’яті святом, і тоді легше було терпіти будення — марудні прискіпування, дратівливе бурчання і часом цілком незаслужені стусани.

Найкраще Лука пам’ятав батька за роботою над котроюсь зі своїх численних тез: вкляклий за великим різьбленим столом, з лицем, напруженим у бійцівському запалі, та піднесеним, наче спис, пером, що лишало на папері та одязі чорнильні ляпки — модерної техніки пан професор не визнавав. Він завжди щось писав — спершу пристрасно, днями й ночами, потім — розважливо, подовгу збираючи матеріал, і зрештою — помалу, ніби разом зі спожитим чорнилом поволі спливала його життєва снага.

Напередодні смерті він взагалі перестав писати. Йому зненацька збайдужіло все — і писання, і книжки, і кафедральні чвари. Зате він частіше тепер говорив з Лукою, розпитуючи про навчання та шкільних друзів, наче намагаючись надолужити брак уваги в колишньому. Луці ставало незатишно від тих розмов, але тоді, напевне, він любив батька найбільше — зі щемким жалем та передчуттям втрати.

Лука був певен — його батько здоровий, він взагалі майже не хворів, він не знав навіть головного болю, одвічного ката читців та учених. Януш Ведель був цілком здоровий, але одного дня він просто не встав з ліжка, сірий, слабий і байдужий.

Лука не знав, чим зарадити. Наляканий, він викликав лікаря. Розпитавши про симптоми, той якось дивно гмукнув. І приїхав не один.

Разом з ним був цей, чорний, у хапливо накинутім халаті. Аж ніяк не медик. Дивний, недоречний, лихий… Навіть у кімнаті він не зняв темних окулярів; лише оглядаючи хворого, він на мить підняв чорне скло, і Лука побачив, як око його виразно блимнуло багряним.

Чорний коротко кивнув, і батька забрали до лікарні. Живим його Лука вже не бачив.

Від самого початку він винуватив у смерті батька того чорного гостя, хоч і не мав на те жодних доказів. Проте одного дня він навідався до лікаря, що виписав свідоцтво про смерть, і йому пощастило — поки господар відволікся на розмову з асистенткою, Лука зазирнув у його течку і знайшов копію батькових паперів. Але — дивна річ — свідоцтво було виписане на дев’ять днів раніше за фактичний день смерті та візоване незнайомою печаткою. Affirmatur a Magistratibus Noctumis. Затверджено Нічним Магістратом. Так почалися безладні Луччині пошуки, на які він збавив більш як два роки.

Тепер же Лука миттєво впізнав того покидька, дарма, що без окулярів та білого халата. І ні на йоту сумління: лице зверхнє й незворушне, ніби прирікати людей на смерть — то його нудна щоденна праця.

— Ви маєте до мене якісь претензії, юначе? Сідайте. Я вас уважно слухаю.

Лука скреготнув зубами, але зробив, як просили. Що ж, він сяде. Так навіть краще. Слід розібратись — адже тут, вочевидь, справа непроста. Свавільне поводження ненависного душогуба з поліцейськими чинами справило-таки на Луку певне враження. Ні, він, звичайно ж, ні на крок не відступить від власних намірів, а проте діяти слід, тямлячи, що справу він має з якоюсь химерною, але безперечною владою.

— Ти вбив мого батька, — вороже мовив Лука. — Я хочу знати, чому.

Чорний сплів пальці, позираючи кудись попри свого візаві.

— Ви звинувачуєте мене у вбивстві?

— Ти був при тому, коли…

— Невже? Тоді дозвольте мені в свою чергу запитати, чому ви сьогодні вночі вбили Анну-Марію Збарську?

— Що?! — розгубився Лука. — Яка ще Анна-Марія?

— Кутна, 4. Анна-Марія Збарська. Студентка. Двадцять два роки.

Аж он про що мова!

— Та до чого ж тут я?

— Ви були при тому, — смикнув щокою чорний гість. — То що, будете зізнаватися?

От що дивно — йому слід би глузувати, втішатися своєю підступною логікою, але мерзотник навіть не всміхнеться. Серйозний настільки, що Луці на якусь жахливу мить здалося, що його і справді звинуватять у вбивстві. Але, до біса, так просто він не відступиться.

— Не тримайте мене за дурного. Я маю докази.

— Докази чого, юначе? У вашого батька відмовило серце.

— Він був цілковито здоровий! Це була насильницька смерть! І я можу це довести!

Чорний зітхнув. Таке було враження, наче Лука з його праведним гнівом не викликав у нього нічого, окрім легкої нудьги. Кивнув втомлено.

— Гаразд. Доводьте.

Нічого, подумки зловтішався Лука, зараз ти побачиш, ти зрозумієш, і твоя незворушність нарешті тобі зрадить… Сягнувши у внутрішню кишеню куртки, Лука витяг обшарпаний уже папірець, дарма що забраний у захисну плівку. Як для двох років поневірянь, він ще й непогано зберігся; зараз же настав його зоряний час. Лука обережно розгорнув папірець і врочисто подав його своєму ненависнику. Це була копія, певна річ, — не дурний же він віддавати оригінал! — але і копії було достатньо, адже це було те саме свідоцтво з печаткою Магістрату. Тоді Лука просто поцупив його, розуміючи, що другої нагоди може вже й не випасти.

Луччин кривдник взяв документ до рук, пильно оглянув. Свідоцтво, без сумніву, привернуло його увагу, а проте, коли Лука чекав на бурхливу реакцію, то сподівання його не справдились.

— І що ж це, по-вашому, доводить? — запитав той, відклавши папірець.

— Що?! — вибухнув Лука. — Ти! Ти і твоя контора вбиваєте людей! Ви маєте санкцію міської влади, і навіть поліція не може вас зупинити. Зручно — чи не так? — коли потрібно тихо прибрати когось, хто перейшов дорогу — вам, чи владі, чи, не знаю, злочинним кланам, які, ймовірно, вас фінансують! Одного не можу зрозуміти, чого…

Тут Лука урвав свою гнівну тираду, маючи на те, слід сказати, достатньо поважні підстави. Його візаві поволі, мовби тішачись процесом, видобув з-під піджака невеликий, але істотний на вигляд пістолет. Зручно прилаштував його у долоні, примружив око.

— От ви не боїтесь мені все це розповідати? — резонно поцікавився він.

Лука прочистив горло.

— Н-н… ні. Оригінал свідоцтва — і мої висновки — зберігаються в надійному місці. Коли що зі мною трапиться… це означатиме, що я мав рацію. Я просто хочу знати правду.

Чорний гмукнув. Заховав зброю.

— Значить, правда для вас важливіша за власне життя?

Лука зважив альтернативи. Що ж, у цьому він був певен.

— Так.

Незнайомець змучено потер перенісся.

— На жаль, — зітхнув він, — я мушу вас розчарувати. Правди ви не дізнаєтесь.

Лука підскочив, прагнучи продовжити боротьбу за істину, коли чорний гість спинив його владним жестом.

— Хіба, — продовжив він, — хіба ви погодитеся співпрацювати з нами. Тоді, звичайно ж, вам розкажуть усе, що вас цікавить.

— Працювати з вами? — обурився Лука. — З убивцями? Душогубами?

— Душогубами… — поволі промовив чоловік, — саме так.

Підвівшись, дістав з кишені картку. Поклав на стіл.

— Це ваш єдиний шанс дізнатись правду, — додав він. — Якщо вам так на тому залежить.

Незнайомець пішов, не прощаючись, так і не піднявши голосу, не явивши бодай якого завалящого почуття. А однак Лука, очевидячки, його зацікавив.

Хлопець взяв картку. «Юр Горган, — писало на ній. — Проквестор». І адреса: Канонічна, 17б. Убивця з візитною карткою, кволо всміхнувся Лука. Його батько, напевне, не схвалив би такого модерного зухвальства.

Квестор Вітій змучено відклав папери, які героїчно вивчав останню годину. Один Феліксів почерк чого вартий — від його кривого дріб’язку у квестора розболілася голова і замерехтіло в оці. А ще й коліно ниє, хтозна на яку біду. Та і загалом все у світі розладналося і збиратися докупи не поспішало.

Вітій скосив око на сейф, де зберігалася його службова зброя та деякі особисті таємниці на зразок пляшки гіркої. Ні, не зараз, зітхнув він. Ще не тепер.

Він знав, що його управа дише на ладан. Не те, щоби роботи бракувало, але міська влада все менше уваги приділяла потребам Магістрату, маючи нині якісь інші пріоритети. Після минулорічних втрат та безглуздої загибелі Марека ніхто чомусь не подбав дати наказ про новий набір до штату. Марек… той писав чудові звіти каліграфічним почерком і мав безліч інших талантів, окрім одного — вціліти після падіння з ратушної вежі. Трагедія не дістала іншого пояснення, окрім суїциду, і влада радо пристала на нього, аби уникнути розголосу. А проте Вітій знав — жоден з його підлеглих не був схильний до самогубства. Він був певен, бо інші на цій роботі просто не затримувалися. «Вигорали», як говорить розумниця Мора.

Вітій скривився від болю в затерплій спині. Він і сам уже заледве тримався, але ніщо не змусить його вилізти на ратушу. До того принаймні, як він віддасть усі борги та залишить Магістрат надійному наступнику. На Фелікса тут не можна покластися — жодного тобі упорядчого хисту, а Юр… той останнім часом лякав навіть самого квестора.

Двері рипнули, і Вітій ледь не схопився за серце. От, бачте, він уже навіть не стукає.

— Ну?

Юр поклав на стіл керівникові папку з фотокопіями.

— Стріляли дев’яткою. Майже впритул. І, схоже, з глушником.

Квестор замислено перебрав пальцями по стільниці. Знайома картина.

— «Танцюрист»?

Горган кивнув. Цього дженджика їхня управа вистежувала уже понад місяць. Він завжди діяв однаково — знайомився з якоюсь дівулею на нічних танцях, а потім буцімто вів додому, вбиваючи натомість на одній з безлюдних вулиць.

— То що, є ідеї, де його шукати?

— Є, — проквестор спідлоба зиркнув на Вітія, — але боюсь, у нас будуть проблеми.

Діставши з папки аркуша, він подав його начальнику.

— Малюнок, який поліцейський художник зробив за словами свідка. Знехтувавши, правда, його наполегливим побажанням додати заюшені кров’ю ікла.

Гмукнувши, Вітій взяв аркуша до рук.

— Шляк!

Він знав це обличчя. Та що там, його, либонь, все місто знало! Тільки цієї біди йому бракувало!

— Юр… — вагаючись, мовив він. — Ми ж не можемо отак просто…

Горган звів брови.

— Можемо, — кинув коротко.

Вітій похмуро всміхнувся.

— Дивись тільки не влаштовуй розправи без мого наказу.

Проквестор знизав плечима, повертаючись, аби йти.

— До речі, — згадавши щось, спинився на порозі. — Я знайшов нам інтерна.

Вітій здивовано підняв очі від паперів.

— Що? Кого?

— Нам потрібні люди, чи не так?

— Так, але…

— Він тобі сподобається, — пообіцяв Юр. — Хороший хлопець. Щойно мене побачив — кинувся душити.

— А… Чому? — розгубився квестор.

— Він — син одного з moribundi. Запам’ятав мене, очевидячки.

Ясно. Нічого дивного, певна річ, але… Чи здалося Вітію, що його незворушний заступник ледь помітно посміхнувся? Та ні, свят-свят, де вже йому!

— Цікаво, що скаже на це Маркус… — промимрив квестор.

— Мені байдуже, що він скаже, — зневажливо повідомив Юр, зачиняючи на собою двері.

Ну звісно, йому байдуже — йому взагалі тепер все по цимбалах. Вітій тяжко зітхнув. На якусь коротку мить він гірко позаздрив своєму підлеглому.