Новендіалія

LAUDATIO. PARS VIII

— Файна кав’яренька, е? — вдоволено хихикнув Мар’ян.

Лука скоса зиркнув на закіптюжені вікна, густо засмальцьований шинквас та вовкуватих завсідників, що блимали на них крізь димну імлу.

— Чарівна… — кахикнув він.

«Кав’яренька» звалася «Завісою», і Лука одразу ж потрактував це на користь димної завіси, що огортала клієнта, гарантуючи йому тьмяну приватність та їдку задуху. Цей район, що мав назву «Каганець» і починався щойно на південь від замку Авеля, взагалі був місцем, що зберегло принади середньовіччя, а власне — бруд, бідність та безпросипну пиятику. «Завіса» ж мала всі підстави зватися квінтесенцією доби, причім Лука мав підозру, що власники умисно не стирають кіптяви, бережуть патьоки воску та уникають електричного освітлення — по автентику сюди ішли не рідше, аніж по чарку гіркої.

Мар’ян був, схоже, одним з таких романтиків і, попри заборону пити на роботі — а місце справді надихало, — він знаходив у перебуванні тут якусь свою незбагненну втіху. Лука ж мучився спрагою та головним болем: справи були надто лихі для тверезості та надто складні, щоб розв’язатися чаркою. Отож він тихо сьорбав каву, намагаючись не приглядатися до чудного на смак напою.

Білявий тим часом намагався відчистити від кіптяви бодай би мале кружальце на шибі — все ж таки, їхні посиденьки в «Завісі» мали, окрім краєзнавчої, ще й стратегічну мету.

— Ну, то як там? — спрагло поцікавився Лука.

— Тихо… — гмукнув Мар’ян. — Та не смикайся, вони зачиняються хвилин за двадцять. Пий ото свій… свою… е… абощо.

Лука дражливо кахикнув.

— І що було злочинцям вибирати таке занедбане місце для свого кублища? — поскаржився він.

Мар’ян пирхнув.

— Справді, їм би просто перед ратушею крамничку відкрити! Налітайте, люди добрі, поки труйка свіжа!

— Оце ж, — схвально кивнув Лука, — і їм до фестивалю — крок дороги, і нам до них — хвилька пішки. Однаково, ми б їх і на Ринку не надибали, якби не друзяка Дзбанів…

Лука аж здригнувся, пригадавши недавній упереджений допит з уживанням «умбри». Цього разу Міхалко видав адресу «виробничих потужностей» та назвисько — бо хто б сказав йому прізвище? — постачальника митецької трути. Цей пан, відомий колегам під іменем Меценат, був імовірним призвідником усіх нинішніх Магістратських негараздів — від убивства Павліни Чарної і до незбагненного воскресіння Шацького. Зловити його на гарячому було би безумовним успіхом, однак Лука не мав на те серйозних сподівань. Надто просто і — надто вже нещадно… Нехай навіть Лука не мав підстав співчувати Дзбанову, але те, яким він став, щойно Вітій згодував йому розчин «умбри»…

Мар’ян скоса зиркнув на свого колегу, здогадавшись, очевидячки, що того гризе.

— Та доста вже комизитись… — насупився він. — Це тільки виглядає так…

— Так — наче людина втрачає волю і перекидається на слухняну ляльку? — тут-таки спалахнув Лука. — Тільки виглядає, еге?

Мар’ян зітхнув.

— А от ти не думав, що «умбра» до всього іншого — седативний засіб, який дозволяє притишити біль і подолати шок? Якби наш Міхалко далі пручався і виривався, уламки кістки могли би пошкодити артерію — і все, капці «друзяці»…

Лука блимнув.

— Вітій, отже, наперед знав, що дістане тяжко пораненого інформатора?

Білявий стенув плечима.

— Навіть коли так, я йому не дорікатиму. Не до вибору вже… А якось, Мора казала, він вийшов на виробників анімул, заславши до них власну дружину…

— Оце шляхетний вчинок! — уїдливо кинув Лука.

— Еге ж, — вищирився Мар’ян. — Коли Магістрат затримав торговців, у їхньому запіллі знайшли дев’ятьох малих дітей, призначених на «сировину»… Шляхетність, ти знаєш, — це поняття, здебільшого, ситуативне.

— Я помітив, — буркнув Лука.

Мар’ян усміхнувся та знов прикипів до вишкрябаного на шибі вічка.

— О, дивися, — за хвильку мовив він, тицьнувши пальцем у вікно.

Лука придивився пильніше, насилу розгледівши, як тьмяна фігура ступає на поріг пильнованої ними крамнички та, судячи з рухів, знімає з дверей табличку «відчинено». Таких деталей з романтично-закопченого вікна було, звісно, не видно, але хлопець міг припустити таке, побувавши у згаданому закладі щойно сьогодні вдень. Попри те, що ситуативно-шляхетний квестор тішився відомостям, Лука із жалем згадував тьмяний закапелок та негарну кирпату дівчину, що продавала тамтешній крам, — квола й неприязна, панянка прикро нагадувала вгамованого «умброю» Дзбанова. Надана ним інформація, отже, була взята на озброєння, і саме тому, власне, пів-Магістрату тинялася нині непривітним Каганцем.

Зітхнувши, Лука ввімкнув рацію.

— Замикається, — тихенько промимрив він.

— Виходимо, — мугикнуло зі слухавки Феліксовим голосом. — Ви двоє — лишайтесь на місці.

Лука та Мар’ян тоскно перезирнулись. Це було обумовлено перед виходом, а проте «сидіти в партері» жоден із них не прагнув. За хвилину чи щось із тим вони засвідчили, як дві спритні фігури майнули вулицею та ковзнули крізь двері, що їх млява панянка не встигла іще зачинити. Аж цілих два проквестори — вони знатимуть, либонь, що робити. Лишалося сподіватись, думав до себе Лука, що ніхто з них не наважиться вдатися до «неетичних методів» щодо бідолашної крамарки, котрій і без Магістрату, очевидячки, несолодко ведеться.

Цього разу — на зміну — Луччині сподівання справдились. За кілька хвилин дівчина вискочила з крамнички, розгублено роззираючись та намацуючи телефон.

Мар’ян заледве не виламав шибу, намагаючись розгледіти, що діється. Поки що події розгорталися за планом, але ж хто зна, хто зна…

— Ну?! — смикнув його Лука.

Мар’ян відмахнувся, тоді раптом засичав, наче змій.

— Ідуть! Двоє поки що.

— Двоє до вас у гості, — продублював Лука у слухавку.

— Ясно, — по-горганівськи сухо буркнуло у відповідь.

Це була наразі лише охорона. Якщо вдасться її знешкодити, ймовірно, до крамнички нагодиться і сяке-таке керівництво, сполохане дзвінком крамарки та мовчанням сторожі. Такий принаймні був попередній план.

Кілька хвилин вони з Мар’яном прокоротали, шарпаючись, немов на гарячій пательні. Охорона пірнула до крамнички і назад не потикалася. Відомостей від колег так само не було.

— Все, — зненацька скреготнуло у рації, — під контролем.

— Амінь, — нервово хихикнув Мар’ян.

Не смішно, подумав Лука. «Знешкодження» у виконанні Горгана означало, здебільшого, «клич трупарку», а Луччине сумління все іще судомило від подібних речей. Востаннє, правда, нещадний проквестор зглянувся чомусь на воскреслого Шацького, пригадав Лука. І це… це непокоїло.

Збіг іще якийсь час, проте нічого нового не відбувалося. На це слід було розраховувати — навіть, коли б їхній план спрацював, господарі мусять іще зібрати каральний загін та дістатися місця. Лишалося чекати, припавши до вікна, та сподіватися на розвиток подій. Отож Лука дістав хвильку для рефлексії.

— Мар’яне, — стиха гукнув він, — а тобі не здалося дивним те, як Шацький повівся щодо Горгони?

Білявий гмукнув, не відмерзаючи від мерхлої шиби.

— Назвав його «базікалом», еге ж… Пасує йому те назвисько, як рибі — манишка. Хоча, мушу визнати, — Мар’ян скоса зиркнув на колегу, — останнім часом він таки більше говорить, аніж зазвичай. Бува, навіть цілими реченнями. До чого б це, як гадаєш?

— До службової догани, — зненацька пробурчало зі слухавки. — Ліпше б вулицю пильнували, мовознавці…

Мар’ян скинувся, вилупивши очі — вони обоє забули, що рація і далі працює. Зрештою хлопці все ж таки пирснули, стримуючи сміх. По роздумі, проте, Лука, насуплено зиркнув на слухавку — на його подив, він не міг визначити, хто з двох — Горган чи Фелікс — пообіцяв їм догану.

Попри невизначене авторство, проте, зауваження було навдивовижу вчасним — за кілька секунд на дорогу, що бігла межи «Завісою» та маленькою крамничкою, завернуло містке авто. Мар’ян вихопив слухавку.

— Здається, до нас, — енергійно прозвітував він. — У машині четверо. Кличемо поліцію?

Збігла секунда вагання.

— Рано, — сухо відказала рація, і цього разу Лука безпомильно впізнав Горгону, — нехай зайдуть. Ви рушаєте наступними і, в разі чого, не дасте їм вийти. Климе, контроль за п’ять хвилин.

— Буде контроль, — глухо відгукнувся Клим.

Намагаючись не зважати на серце, що скакнуло, немов істеричний легкоатлет, Лука підвівся з-за столу, звичним уже рухом вивільняючи зброю. Мар’ян скочив з місця так само швидко і ледве не перекинув тутешнього кельнера, який підібрався до них напрочуд нечутно.

— А заплатити? — обурено виголосив той. — За каву, е?

Лука та Мар’ян, обидва зі службовою зброєю напереваги, ошелешено витріщилися на нього. Кельнер аж задихнувся від несподіваного видовища.

— Ага, гаразд, ясно… немиті чашки… вибачайте, шановні, — колорит…

Хлопці, перезирнувшись, метнулися повз бідаку, лишаючи його горланити до когось: «Каська-а! Кур-рва! Дивися, куди каву ллєш!» Затриматись, аби насолодитися скандалом уже, на жаль, не випадало.

Щойно вибігши з кав’ярні, хлопці опинилися на незвично темній вулиці, чиї калюжі та волога бруківка відбивали хіба місячне світло та блимання свічок крізь віконну кіптяву «Завіси». Нові «гості» пильнованої крамнички лишили машину за кілька метрів, якраз щойно пірнувши досередини. Лука роззирнувся. Трохи далі, на перехресті, стояв магістратський фургон, поблизу якого чатував поліцейський загін під проводом Клима. Вони не втручатимуться наразі, аби не сполохати ймовірних наступників нинішніх гостей. Відтак не лишалося нічого, окрім як, за наказом проквестора, попрацювати корком у бутлі, затримавши ворожий відступ.

Назирцем за Мар’яном Лука ступив до крамниці.

Він був тут сьогодні і нібито мусив пам’ятати, що до чого. Нині, однак, тут панувала пітьма, ледь розсіювана вбогим вуличним світлом. Власне торгова зала, де, принаджуючи покупців, красувалися бутлі та діжки з усілякими лікерами та настоянками, була невеличкою і наразі порожньою; виробнича та ділова діяльність, очевидячки, точилася в приміщеннях позаду. Навіть і нині так — з-поза тьмяної пройми дверей долинули кілька пострілів та супутній гуркіт. Лука та Мар’ян метнулися до протилежних стін, аби пильнувати внутрішні двері, і Луці, як навмисне, дісталася стіна з ярусами обтяжених дорогим алкоголем полиць — на нього відразу ж війнуло журавлиною та мигдалем, скликаючи цілком недоречні нині ідеї.

Тим часом «ділова діяльність» невідомо як, але просувалася — у проймі намалювалася чиясь спина. Поводячи зброєю з боку в бік, невідомий відступав до крамниці. Їм же належить зупинити відступ, гарячково метикував Лука, але як? Невже — стріляти в спину? Неприйнятність такої ідеї змусила його розгубитися, однак тут-таки зреагував Мар’ян. Але зреагував якось дуже вже творчо.

— Ані руш! — дзвінко виголосив він.

Невідомий боєць рвучко крутнувся. У відповідь на несподіваний різкий рух Лука сахнувся вбік. У принципі це було правильно, так і слід було чинити, коли якась лиха людина скеровує на тебе цівку, однак варто було пам’ятати ще й про полиці за спиною.

Одна з пляшок пурхнула додолу та лунко бренькнула по кам’яній долівці. І нападник, не витримавши, почав стріляти.

Лука тільки й встиг, що впасти на підлогу, а йому на голову вже сипалося скло та хлюпав запашний лікер. За мить у тісній крамничці запанував цілковитий армагедон: вибухали бутлі, гуркотіли постріли, з вулиці сунули якісь люди, додаючи до катавасії спалахи ліхтаря та розгублені зойки.

— Ану припиніть стрілянину! — зненацька гримнуло поряд.

Поволі метушня вляглася, і Лука ризикнув підвести голову.

Що ж, слід сказати, що їхній рейд завдав гаданим зловмисникам непоправного збитку. Фінансового, передусім. Бідолашна крамничка виглядала нині, наче епіцентр капітального вибуху — навряд чи тут лишилося бодай щось придатне для продажу. На порозі бовванів похмурий Клим з ліхтарем у руці, з-за його плечей допитливо позирали полісмени. Неподалік підводився з коліна ошелешений Мар’ян; невдатний нападник, стогнучи, притулився у проймі. Горган, лютий, наче розбурканий змій, переступив через бранця і, озирнувши руїну, стрімко попрямував просто в Луччин бік. Той, нажаханий Горгоновим поглядом, похопився встати, але тут-таки послизнувся на розлитім лікері та гепнувся назад на долівку.

Горган спинився поблизу, зачудовано звівши брови.

— Ніби ж обіцяли уникати алкоголю на службі… — підібгавши губи, поскаржився він.

Мар’ян за його спиною істерично зареготав, проте, зустрівши керівничий погляд, надсадно закахикав. Клим на те пирхнув і махнув рукою своїм підопічним, щоб наразі вийшли з крамниці. Фелікс став навколішки коло впольованого нападника — той виглядав на звичайного вояку охоронної служби, вбраного у камуфляж та бронежилет, який, утім, не зарадив проти мандрівної кулі, що ковзнула йому понад скронею.

— Поверхнева рана і струс, — виснував Фелікс. — Буде жити, швидше за все… Ану ж бо…

Другий проквестор поляскав бранця по заюшеній щоці. Той кліпнув очима і звів на нього тьмяний погляд.

— На кого працюєш? — поцікавився Фелікс.

Бранець кволо всміхнувся, не поспішаючи відповідати.

— Краще тобі сказати все відразу, — доброзичливо порадив допитувач. — Тобі ж відомо, які запаси «умбри» містяться тут, у коморі. Досить, аби навчити відвертості усю міську раду разом з канцелярією.

Бранець скривився від болю, проте далі зберігав мовчанку.

— Він не скаже, — зненацька втрутився Горган. — Якщо присягався мовчати під «умброю».

Фелікс люто форкнув.

— Шляк! То що далі? Климові підручні тут такого галасу наробили, що годі сподіватися інших гостей.

— Є машина… — подав голос Лука.

Горган примружився, а потім коротко кивнув.

— Так, є. Але, можливо…

Він присів коло Фелікса.

— Хто власник цієї крамниці? — суворо запитав він.

Очі бранця забігали, а губи ворухнулися, мовби куштуючи слово на смак.

— Левко Дваржек, — кволо проказав охоронець.

Магістратці перезирнулися.

— Комусь знайоме це ім’я? — запитав Фелікс.

Лука вчепився долонею у клейкі від лікеру вихри. Нарешті йому зажевріла згадка.

— Левко Дваржек… Ми ж недавно лише замкнули його в «голуб’ятні».

«Чи не псяче життя?» — пригадалося йому Велькове ремство у розбурханому вітровієм парку, нещасний moribundi-безпритульник, що його виставили з дому рідні. Зиркнувши на похмурих та затятих колег, Лука припустив, що невдовзі рідня пошкодує — як не про власну нещадність, так про власну недбалість щодо старого.

Тілія дратівливо насупилась і відкинула стосик візиток, які тут-таки розсипалися по столі хитромудрим пасьянсом. Якось так склалося останнім часом, що кожного дня по роботі вона ішла пиячити та шукати пригод. Добре, коли б це бажання ішло від юнацької безтурботності, але ні — причина була цілком інакша. Щойно надходив вечір, і колеги розбрідалися по своїх домашніх кубельцях, в її серці розтулялася труйна пустка, що вимагала заповнення. Ось тоді і ставали в пригоді дами та валети з її колоди — особи, причетні до культурних змагань, чомусь ніколи не відмовляли, як ішлося про веселий вечір у генделику.

Невдовзі, втім, вона зрозуміла — посиденьки ці, хай які відчайдушно-бешкетні, не гоїли пустки, ніхто з її богемних приятелів не був — і не прагнув стати — другом, що йому можна звірити потаємне. Ніхто й ніколи не замінить їй Павліну та Явора, навіть, як і правда, той був злочинцем.

Ця остання прикра згадка змусила Тілію… чомусь усміхнутися. Нехай криво й невесело, але все ж таки… Новий знайомець, що кинув це звинувачення, видавався несподівано кумедним та простодушним, як для тої страшної контори. Цілковита протилежність Яворові — в тому простодушності не було ані дрібки. Неймовірно, як це вона могла йому довіряти.

Постукавши чорнолаковим нігтиком по візитках, Тілія замислилась. Подзвонити йому?

І що сказати — погуляймо Платанами, бо душа просить пригод?

Коли задзеленькав телефон, Тілія навіть відчула полегшення: можна не вигадувати дурнуватих причин — нехай уже цим переймається інша сторона!

— Чи не бажає прекрасна німфа похмелитися?

Ага, не те, щоби інша сторона переймалася причинами… Може, й добре, коли так.

— Ммм… Актуальна пропозиція, — зізналася вона. — Лише не у Платанах цього разу, гаразд?

— Без питань! — зрадів Лука. — Я, власне, думав, може, запросити тебе до «Святої корови»?

— Куди?!

Спокійно, наказала собі вона, звідки б йому знати? Адже це було так давно — вже й не віриться, що було… Це місце стало її святою землею, містичним осереддям, яке неоднораз по тому приходило в снах… А коли так, може, й має сенс навідатися туди, пересвідчитись, що те місце не містить у собі вже ніякої магії? Ану як це, бодай трохи, а зарадить?

— Добре, — зрештою відказала вона й відсторонено призначила час.

Їй було про що подумати, що згадати, перед тим, як навідатись туди знову. Адже саме в «Святій Корові» два роки тому вона познайомилася з Явором. Він, як це з’ясувалося згодом, мав той підвальний генделик за свою штаб-квартиру, і їй відкрився тоді цілий новий світ: пишні красуні, натхненні музики, дотепні поети, і понад усім — Явір, вродливий, амбітний та бездоганний. «Успіх — це єдине, що надає життю сенс, — піднесено твердив він. — А отже, успіх — це єдине, за що варто його віддати». Йому вірили, ним захоплювалися — таким молодим і зухвалим, годним запалити очі та серце. Так це сталося з багатьма. Так це сталося з нею.

Тілія сумовито зиркнула на себе в дзеркало, перш ніж вийти надвір: вона стала старшою відтоді, в погляді запали нові глибини цинізму, зачіска стала коротшою, а макіяж — ряснішим. Проте щось дитинно-захоплене, хоч-не-хоч, а прозирало подекуди в її рисах.

Гнівно чмихнувши, дівчина підхопила сумку з пухнатими китичками та рушила на призначену зустріч з минулим.

Сіялася дрібна мжичка, проте холоду не чулося; звідкілясь з-поза ріки дмухав легковій, приправлений запахом диму та прілого листя. Ніби й не найкраща пора для гулянь, проте дівчина тішилася прохідкою, яка дала змогу остудити спогади та дістатися місця майже при божім спокої.

Однак, при дверях «Корови» щось підбило її пригальмувати. Звідти линув притлумлений спів… майже як тоді, і — дивна річ — навіть слова були точно тими ж…

Уже ставши на поріг, Тілія зупинилася, не в силі ступити далі. Голос був іншим, певна річ, проте пам’ять не бажала на те зважати, відлунюючи тремтінням пальців та корчем у горлі.

Хтось кахикнув неподалік. Шморгнувши, Тілія обернулася. І треба ж було тому магістратському знайомцеві застати її власне в момент стидкого емоційного колапсу?

— Щось негаразд? — тут-таки здогадався хлопець.

Тілія зиркнула на нього, шукаючи в його очах жалю чи поглуму. Ні, на щастя, на його лиці малювався лише бентежний подив.

— Знаєш що, Лука? А давай-но ми сьогодні підемо деінде? — опановуючи себе, запропонувала вона. — Погода гарна, можна просто погуляти.

Він озирнувся. Якраз щойно почав накрапати дощ.

— Ага… — розгублено мовив він. — Можна. Тільки давай до мене заскочимо по парасолю? Тут недалеко.

— Давай заскочимо, — погодилась вона, сподіваючись, що вдасться уникнути запитань. Даремна надія, звісно…

— Страшна яка пісня, — дипломатично зауважив він. — Схоже на «Голіардів».

Ти ж бач! Тілія здивовано зиркнула на нього.

— То вони й були.

— О, до речі! — з дивним завзяттям промовив Лука. — А ти не знаєш, хто такий Базікало?

Тілія зітхнула, радіючи з того, що мова зайшла про сторонні речі.

— Чула, — відказала вона, — був такий поет. Це, до речі, його слова.

— Правда? — аж зупинився Лука. — А чому «був»?

— Ну бо… це романтична історія, — повідала дівчина. — Кажуть, у нього загинула кохана, і він з горя повісився. Ну, або втопився.

— Отак і кажуть? — зачудовано мовив хлопець.

— А що ти хочеш від музик? — пирхнула Тілія. — Такі історії — їхній хліб із маслом.

Лука непевно гмукнув, проте дощ якраз припустив сильніше, і розмова про богемні звихи урвалася.

Він і справді жив недалеко звідси, в «старому новобуді», в одному з тих будинків з високими стелями, де колись міська влада, розбудовуючи університет, селила запрошених науковців із сім’ями. Цікаво, з ким живе її знайомець у такім престижнім помешканні — напевно ж, не сам?

Втім, квартира, двері до якої прочинив Лука, була глухою й темною.

— Зайдеш? — тихо запитав він.

Дівчина глузливо гмукнула. Чому ні, власне? Пригод можна шукати не лише в генделиках чи парковій гущавині. До того ж, попри всі свої невимовні таємниці, Лука зовсім її не лякав. По хвилиннім роздумі, Тілія зверхньо кивнула, зайшла до квартири і звеліла подати собі чаю.

Доки хлопець гарячково порався на кухні, Тілія розглядала вітальню, непривітну і тьмяну, наче стара бібліотека. Деякі з книжок на численних полицях лише поглиблювали меланхолійні настрої: «Апокаліпсис нашого часу», «Самогубство», «Страх і дрож»…

— Захоплюєшся романами жахів? — поцікавилася дівчина, щойно господар показався в кімнаті з чайником напереваги.

— Що? — розгубився той, тоді, прослідкувавши за її жестом, чомусь розсміявся. — Це?! О ні, це — філософія! Боюся, це значно гірше, аніж згадані романи.

Гарячий чай на журнальнім столику та тепле світло торшера зробили кімнату несподівано затишнішою. Тілія зітхнула, вмощуючись зручніше.

— Ти вчишся на філософському? — поцікавилась вона.

— Я? Я — ні… — спохмурнів хлопець. — Це все — бібліотека мого батька. Він помер.

— Вибач. То ти тепер… сам?

— Угу.

— Я теж.

Хлопець підняв на неї запитальний погляд.

— Я виросла в притулку, Лука, — пояснила вона і, бачачи, яким жалісним стає його лице, поквапилась уточнити. — Це було… не так і погано. Коли я стала старшою, наша опікунка дала мені своє ім’я і допомогла знайти роботу. Все могло бути значно гірше, правда.

Судячи зі скорботно зведених брів, це його не переконало.

— Слухай, у мене все гаразд, — запевнила Тілія. — Я навіть можу квартиру знімати — на двох із подружкою, правда — але ж багато хто не має і такого житла! До того ж, моя сусідка працює в нічну, і ми майже не перетинаємось.

— В нічну… — пирхнув він. — Вона не моя колега, часом?

— Оце навряд, — відказала Тілія. — Вона медсестра, і донедавна працювала десьу лікарні на Веженці.

Невідомо чому, але від цих слів хлопець заледве не похлинувся чаєм.

— На Веженці… — відкахикавшись, промимрив він. — А цікаво, зараз вона де?

— Не знаю, — стенула плечима Тілія. — Поїхала з міста на пару тижнів. А тобі що з того?

Лука відставив чай і, так і не відповівши, підхопився і закрокував кімнатою. Дівчина збентежено стежила за ним, не розуміючи, що відбувається. Нарешті він спинився і присів на килим просто перед нею, дивлячись благально й затято.

— Тіліє, скажи мені, будь ласка, чи не знайоме тобі ім’я Ангели Кліш, у дівоцтві — Дваржек, чи її чоловіка, Адама?

Дівчина розгублено блимнула.

— Ні. А хоча, чекай… Павліна згадувала якогось Кліша — колишнього партнера її батька, з яким вони щось там не поділили. Чому запитуєш?

Лука кинув на неї винуватий погляд.

— Виглядає так, наче цей гость причетний до того, що сталося з Явором і Павліною. Поки… поки поліція його не пов’яже, тобі є сенс остерегтися.

Тілія сердито примружилась.

— Остерегтися… це значить, не ходити «по парасолю» до підозрілих хлопців, які нічого тобі не розказують?

Лука зиркнув скривджено.

— Ну не треба так. Я розказав би тобі, якби міг. Віриш чи ні, але я не хочу, щоб тобі завдали шкоди.

— Чому ж це? — пирхнула вона. — Потребуєш мене в якості свідка?

— Не в якості свідка, ні…

Останні слова він пробурчав, ніяково відвівши очі. Тілія усміхнулася, раптом усвідомивши, що просто біля її колін у кружалі теплого світла сидить хлопець, чиї вуха зненацька червоні, як маків цвіт. Не дивиться на неї, певна річ, похиливши голову, аж йому падають на лице скуйовджені брунатні пасма… Несподівано зворушена, вона легко торкається його волосся, і на межі звуку чує, як хлопець затримує подих.

І раптом чари розвіяно — дзвонить Луччин телефон, і хлопець підхоплюється, наче попечений.

— Якого біса? Що?! Схибнувся? Угм, ага… Та добре, добре, згинь!

Він дратівливо кидає слухавку до кишені і за хвильку звертає на неї розпачливий погляд.

— Недоліки… нічної вахти. Вибач.

Тілія підводиться і зазирає йому в очі, щоб засвідчити там перебіг бучної баталії межи відчаєм та сподіванням. Тоді вона всміхається, випростовує руку, аби зловити його за петельки, втім, хлопець теж не зволікає, і десь на півдорозі вони зрештою зустрічаються в поцілунку.

Дивно, але цього разу він пахне не порохом, а солодким мигдалем.

«Я просто заплуталась у спогадах, і чинити так неправильно, — твердила вона дорогою додому. — Неправильно, неправильно, неправильно!»

І попри те, не могла стримати усміху.

Лука часто тішився, що вибрав для себе місце саме коло вікна: тут зручно було знічев’я малювати на шибі карлючки або споглядати з вікна міську метушню або, як оце зараз, медитативно спозирати порожнечу, не викликаючи при цім збентеження колег, як могло би статися, якби перед його носом бовваніла стіна.

Зараз же для медитації були підстави. Він згадував зустрічі з Тілією, її рвучкі рухи та бентежну посмішку, і вперше за довгий час йому було затишно у власних спогадах; це було так, начебто до його самотнього помешкання прибилося зворушливо тепле й пухнасте кошеня. Отож нині Лука усміхався нічному Дракуву зі свого вікна, не усвідомлюючи ані студентських співів на вулиці, ані бурмотіння колег за спиною.

Хто зна, скільки б він просидів у своїй приємній задумі, коли б раптом щось летке не поцілило йому просто в вухо. Лука скинувся, наче ґедзем вжалений, аби звеселити лише своїм недоладним рухом товариство позаду. Найбільше тішився Мар’ян, котрий, власне, і відзначився снайперським запуском паперового боліда.

— Якого лиха? — насупився хлопець.

— О! — підкинув палець Мар’ян, з урочистим видом обертаючись до Мори. — Я ж казав! Перед нами яскравий приклад патології під назвою «гіпершалезія психіка денервоза»! Пацієнт неспроможний адекватно реагувати навіть на позитивні стимули!

— Шматтям у вухо — це у вас уже позитивний стимул?! — обурився Лука.

— Тихо, тихо! — відмахнулася Мора. — Тут нічого особистого. Це Мар’ян демонструє мені, що в нас у конторі панує нездорова атмосфера. І я, чесно кажучи, помалу теж схиляюся до цієї думки.

Лука скептично зиркнув на білявого.

— Ризикове твердження, як для особи з невмотивованими нападами буйства…

— Годі, ну! — розсміялася Мора. — У Мар’яна виникла добра пропозиція — переміститися до «Чароварні». Нам справді здалось би відволіктися.

Лука гмукнув. Справді, гарячий шоколад, гарненькі відьмочки — все це звучало дуже… оздоровче. Перш ніж товариство досягло згоди, проте, до контори зайшли Фелікс та Велько, обоє — врочисто-похмурі.

— Куди це ви зібралися? — з підозрою мовив Фелікс. — Нам же з тобою, Мар’яне, в обхід за пару годин.

— Так точно! — зблазнював Мар’ян. — Але ж то за цілих пару годин! Знаєш, скільки шоколаду можна спожити за цей час?

— Феліксе, а ходи з нами! — підхопила Мора. — І ти, Вельку, теж!

Теззі зачудовано озирнув товариство.

— У нас є підстави для радості? Я щось проґавив?

Мора зітхнула.

— У нас їх не буде, доки самі про те не подбаємо. Давайте, люди, слухайте свого терапевта!

Її зрештою послухали, бо ж, власне, задумові нічого не суперечило: Клим та Вітій лишалися в конторі, і, раптом що, із «Чароварні» до Магістрату — крок дороги. До того ж, зміна інтер’єру не заважала провадженню ділової розмови, коли б така нагодилася.

У кав’ярні знайомий шинкар кивнув їм на вільну нішу осторонь людської коловерті, і товариство влаштувалося в затишній келії, що її тутешні упорядники подбали прикрасити чародійськими кресленнями, кольоровими бутлями та високими свічками.

— Морав’янки, красуне! — виголосив Мар’ян, чарівно усміхаючись до патлатої відьмочки, яка підійшла взяти замовлення.

— А кому нині в обхід? — відсторонено поцікавився Фелікс.

— Маленький келишок, — насупився білявий.

— Алкоголіки, — пробурчав Велько, тоді раптом крутнувся до кельнерки. — А мені великий. Тобто ні. Краще два.

Мора глузливо пирхнула.

— Що, Теззі, від архівного пилу в горі зашерхло?

— Та йому в тім склепі просто випити нема з ким, — втрутився Мар’ян, приймаючи чарочку. — Дарма, що довкіл стільки мертвих звитяжців…

Велько поволі обернувся до товариства, примружившись та схиливши голову трохи набік, від чого раптом зробився подібним до величезного вченого крука.

— З ними не вип’єш, це правда, — мовив він. — Але я не радив би говорити про них зневажливо, бо… ну бо всяке може бути.

Мар’ян дратівливо пересмикнув плечима.

— Ага, ну давай знову про карти, які самі себе правлять, про зброю, яка скаче з поличок, про цеглу, що сиплеться на голови огудників…

Теззі зневажливо відмахнувся.

— Пий ото і не верзи дурниць.

Лука мимохіть зацікавився.

— А що, справді таке траплялося? — спитав Лука.

Теззі зиркнув якось дивно.

— Можливо. Говорять, що люди, котрі перебрали «умбри», можуть бачити певні… знаки. А, до речі… — примружився архіваріус, — той твій приятель, Франек, нічого незвичного не розповідав?

Лука гмукнув.

— Не розповідав. Але… — насупився він, — може, це вже мені верзеться, та коли ми знайшли його тоді, на Риторики, він марив щось латиною — а потім клявся та божився, що ні слова тої говірки не знає…

Велькові очі спрагло зблиснули.

— Гм… — сказав він, а тоді додав замислено, — гммм…

— Мені інше цікаво, — буркнув Фелікс, — чи скоро Шафраникові меткі колеги знайдуть нам Мецената? Виходячи на вулицю, хотілося б знати, що не перестрінеш там його хижих підручних.

— Та ну, Феліксе, — форкнув Мар’ян, — хіба так цікаво? Виходити — і знати точно, що ти там нікого не перестрінеш?

Фелікс закотив очі.

— Моро, ну хоч ти йому поясни — він не в цяцьки бавиться! Аби цікаво йому, ти ж бач!

Мора стенула плечима.

— А ти був би тут, якби тобі не було цікаво?

Другий проквестор розгублено блимнув.

— Я? Та я тут до чого? Хіба я ставлюся до роботи, як до «луна-парку»?

— Ну так, не ставишся, — втрутився Велько, котрий по короткій задумі звитяжно подолав свій другий келишок. — А як же концерти та презентації, як — імпрези та фуршети? Високочолі дискусії за гранчаком?

Фелікс тяжко зітхнув.

— Ну нехай! Всі ми тут з одного гілля ягода, надто ж, — він скоса зиркнув на колегу, — в тому, що стосується гранчака… Але ж слід розважливо ставитися до власної безпеки! Ось пригадую, як ти, Мар’яне перед larvati вискочив, наче чортик зі скриньки…

Білявий раптом тицьнув пальцем у Луччин бік.

— А он він з Горгоною вдвох проти larvati вийшли — і нічого!

Фелікс обернувся до хлопця, зважуючи того іронічним оком.

— То що скажеш, чому ти це зробив? Невже ото з дозвільного інтересу?

Лука блимнув, не знаючи, що сказати. Чому він вийшов проти larvati всупереч страху і здоровому глузду? Чому він досі тут, коли справи дедалі смутнішають? І не скажеш же їм, що то все від затятості, яка давно уже не присвячена батькові, але править за спосіб утвердити власні сили…

— З інтересу теж, — нарешті спромігся він. — Цікаво було, що робитиме Горган проти того шаленця. А я — я лише відволікав inferi, аби злидень під ноги не пхався.

Мар’ян радісно зареготав, штурхонувши Луку в плече.

— Ага! Так їх, брате!

Фелікс безпорадно зиркнув на Мору. Та глузливо пирхнула.

— Дітиська, — підсумувала вона.

Велько відмахнувся з мудрим видом.

— Нічого, іще перебісяться.

Лука мимохіть заусміхався. Від цієї зичливої сварки йому зробилося несподівано затишно, немов від звичного батькового бурчання. Це було трохи дивно, але попри те, відчувалося, як належне, немов самотужки здобута винагорода.

Високі двері рвонулися досередини, гримонувши по кам’яних стінах обіруч. Наглядач, зітхнувши, звів очі від паперів.

— Вітання, Адасю. Як ся маєте?

Гість, лихий та похмурий, нависнув над ним, вклякнувши кулаками в стіл.

— Напад на мою крамницю — ваша робота?

Наглядач підкинув брови.

— Не знаю, що примушує вас так думати. Вам відомо, що я не можу втручатися в роботу Магістрату.

— Вони розтрощили мою власність! Мої рахунки заблоковано! Дружина змушена була залишити країну!

Господар розвів руками.

— Даруйте, друже, але хто ж вам винен? Ви вдало позбулися свекра, але, очевидячки, не подбали почистити документи на нерухомість. Було б дивним, якби Магістрат не спромігся на таке невелике розумове зусилля, як-от поєднати одне з другим.

— Ви повинні були їх спинити!

— Я?! — щиро здивувався Наглядач.

Гість люто форкнув.

— Ви! Скільки можна було воду варити — «не поспішайте», мовляв, «не псуйте задоволення»? Якого лиха я мушу зазнавати збитків заради вашого оце задоволення?

Наглядач різко ляснув долонею об стіл та звів на гостя морозний погляд.

— Припиніть. Я не відповідаю за вашу недбалість у справах.

Гість рвучко видихнув.

— Їх слід було знищити. Всіх. У нас була можливість.

— Справді? — дозволив собі глузливу усмішку Наглядач. — Ви мали кілька спроб. Результат не вражає, Адасю.

Гість відступив і раптом зі стогоном відчаю осів у крісло..

— Та вони ж там всі навіжені, — поскаржився він, а тоді тяжко зітхнув. — І що… що мені тепер робити?

Господареві захотілося розсміятись. Деякі люди, дарма що злочинці у серці своєму, бувають часом безпорадні, немов діти. І це, звісно ж, на користь справі.

— Друже мій, — його голос раптом м’який та зичливий, — я не розумію вашого розпачу. У вас іще є вірні люди, чи не так?

— Авжеж, — знехотя кивнув Кліш. — Мушу визнати, ваша ідея щодо inferi виправдала себе. Взявши від мене анімулу, вони стали слухняні, неначе пси.

— Ну от, — втомлено зітхнув Наглядач, — це допоможе вам розв’язати нагальні питання. Що ж до перспектив, то, повірте мені, ані банкір, ані поліцейський чин не здатен опиратися доводам, наведеним під келишок «умбри». Сьогодні вас винуватять у всіх смертних гріхах, а завтра вже отямляться і перепросять.

Гість замислено смикнув кутиком вуст. Очі його спрагло засвітилися.

— Це добре. Ви… ви подбаєте про це, Наглядачу?

— Авжеж, — милостиво кивнув той. — Що ж до Магістрату… Тут я теж можу вам посприяти. Існує спосіб позбутися тої контори… без надмірних жертв.

Господарів партнер вже відверто ширився.

— Давно уже час, — задоволено буркнув він, але тут-таки насупився, пригадавши щось неприємне. — Але ж є іще поліція. Вони в Магістрату напохваті, а мені б не хотілося перетинатися з властями.

Наглядач сплів пальці пружним кошиком.

— Поліція не втручатиметься. Це я вам обіцяю.

Адам Кліш зиркнув з повагою.

— Отож… Ви нарешті зважилися розв’язатися з ними? — виснував він.

Господар зітхнув.

— Так. Мій клопіт близький до завершення. А там… гадаю, що можу розраховувати на посаду консультанта, щойно ви стане міським головою?

— Ким? — розгубився гість.

— Чому ні? — стенув плечима господар. — Ви накопичили певні статки, продаючи історичну нерухомість, але уявіть, які відкриються перед вами можливості, щойно ви дістанете владну посаду? Маючи ваші ресурси, ви не знатимете перешкод. А це був би незлий початок.

Гостеві очі взялися мрійливою млою.

— Міським головою, еге?

Наглядач потай усміхнувся. Спокуса владою — штука безпрограшна. Надто ж для тих, хто нічого не тямить у справжніх принадах.

Перш ніж рушити в обхід, Лука поклав собі відстріляти два-три комплекти набоїв, щоб вивітрити легкий хміль та зосередитись. Мар’ян вважав, що вже того не потребує, але Лука не поділяв його веселої авантюрності, знаючи за собою схильність до безладних дій у разі раптової небезпеки.

Сьогодні йому стрілилося легко, але здебільшого навскоси. З голови не йшли недавні посиденьки, а також побачення з Тілією, про яке домовлено на завтра; замість стріляти, хлопцеві хотілось би робити безліч інших речей: дочитати батькові папери, перемовитися з Морою про мотивації, потай провести Тілію до ректорських покоїв, де старовинні карти і крісло червоного оксамиту… Майбутнє містило приємні принади, і все було, нарешті, так як слід. Хіба от кулі чомусь лягали хтозна-як.

Зненацька в Магістратському тирі гримнули двері, і поблизу загуркотіли кроки, чутні навіть попри захисні навушники. Лука обернувся і здивовано гмукнув. Горгона. Чого це він тут?

Проквестор спинився попід стіночкою, кивнувши колезі продовжувати. Лука нервово стрельнув раз чи два. Горганове сусідство дратувало, заважаючи зосередитись.

— Гайнуємо припаси лишень… — пролунала відсторонена заувага.

Лука рвучко скинув навушники і обернувся до керівництва. Все його радісне замилування майбутнім розточилося, як дим — і невідомо, чи від люті, чи просто від сорому.

— Спробуй-но чергами по два-три постріли, — порадив Горган, дістаючи власну зброю. — Мусиш вміти швидко компенсувати відбій.

Він вистрілив тричі поспіль. Лука кинув оком на мішень — певна річ, кулі лягли рівнесенько в центр мішені.

Лука кивнув. Проквестор глипнув на нього примружено.

— До того ж, не слід братися до стрільби з головою в хмарах, — мовив він. — Рука звикає до похибки.

Порада була доречною, проте хлопцеві, роз’ятреному керівничими закидами, праглося помсти.

— А хіба для віршописців «голова в хмарах» — не природній стан?

Щойно вимовивши, Лука пошкодував про свої слова. Горган зиркнув на нього так, що хлопцеві закортіло пропасти зі світу — таким чорним проваллям обернувся проквесторів погляд. А тоді він раптом… ну не усміхнувся, але щось ніби саркастично чмихнув.

— Саме тому «віршописці», як ти кажеш, довго не живуть, — виснував він, вкладаючи кілька нових набоїв до магазина.

Лука звів подих, щойно зараз усвідомивши, що на кілька секунд забув навіть про дихання. Цей Горганів погляд відкрив йому незнайомий край, і нині Лука бачив, що за брамою його незворушності — кілометри горілих земель. Це було страшно, але дивним чином прийнятніше, аніж доти.

Луці спало на гадку, що, можливо, дарма він плекав ненависть до керівництва, і, може, навіть, здалось би вибачитись, однак ці його добрі наміри лишились наразі не здійсненими: звідкілясь згори загуркотіли постріли, і цього разу, очевидячки, аж ніяк не учбові.

Панічно піднісшись сходами назирці за проквестором, Лука засвідчив дивне видовище: Вітій разом Климом мудрують коло вхідних дверей, замикаючи доти не помічені хлопцем ґратки. Квестор рвучко обернувся, почувши їхні кроки.

— Готуємось до облоги? — здивовано відзначив Горган.

Вітій кинув на нього лихий погляд.

— Здається так, — відказав він, мовби і сам не цілком вірячи в те, що діється. — Щойно сюди намагалися увірватися якісь озброєні пришелепки. Ми їх випхали, та, схоже, далі буде…

— Канонічну заблоковано, — похмуро додав Клим. — І ми навіть не знаємо, скільки їх там зійшлося.

Горган примружено зиркнув на квестора.

— Це ж нонсенс, Вітію, — мовив він. — Збройний штурм просто посеред міста… На що вони розраховують? Гадаю, поліцію вже повідомили?

Клим смикнув плечима.

— Авжеж. Лише… — він невпевнено зиркнув на Вітія, — ми не знаємо, як швидко вони зреагують. Останнім часом говорити з ними — суцільні танці з вихилясами…

— Так, — насупився Вітій, оглядаючи товариство, — Мора — тут. Велько — в «голуб’ятні»… Фелікс із Мар’яном… Хол-лєра.

Магістратці перезирнулися, і Вітій рвучко взявся за телефон. Лука затримав подих, проте надовго його не стало — збігла хвилина чи й дві, та на тому боці ніхто не озивався.

— Вони могли вимкнути звук, — ніяково кахикнувши, мовив Клим. — Як варіант.

— Справді… — зітхнув Вітій. — Фелікс так часто чинить з міркувань безпеки. Шляк! Їм же скоро вертатися… А ми навіть не можемо їх попередити!

Ще одна мить незручної мовчанки.

— Їх можна зустріти, — зненацька вирік Горган. Колеги обернулися до нього заледь не обурено, тож він був змушений пояснити: — Маршрут нам відомий. А Магістрат має другий вихід.

— Нападникам теж про нього відомо, — нагадав Вітій.

— Не конче, — відказав проквестор.

Вітій заскочено примружився, мовби шукаючи в Горгановім погляді якогось натяку. Той, проте, виглядав звично незворушним.

— Може, й так, — тихо мовив квестор. — Але це збіса небезпечно. Я не проситиму в тебе такого.

Горган смикнув кутиком вуст.

— Ти не мусиш просити, — відказав він.

Лука скоса зиркнув на проквестора — в його словах вчувався мовби докір; та, оскільки ніхто того не завважив, хлопець вирішив, що і йому приверзлося. Горган зручніше прилаштував кобуру і, кивнувши колегам, попростував до дверцят під сходами, які вели до порожньої нині крипти. Вітій рушив назирцем і, щойно той зник за дверима, опустив на них важенький засув.

Кілька хвилин вони стояли під дверцятами, дослухаючись. Коли б Горган зустрів заваду, вони почули би постріли — це, звісно, коли б він мав оказію на неї зреагувати… Наразі, проте, з-поза дверей не чулося ні звуку. Надворі — за тривкими дверима та ґратами теж панувало бентежне безгоміння, і Луці на коротку мить здалося, що все довкіл несправжнє, як у сні.

Тої ж миті, уриваючи його сновидчу задуму, на сходах почулися сторожкі кроки, і на привхідний майданчик ступила Мора.

— Я говорила з Теззі, — мовила вона. — Все гаразд, але він поривається їхати сюди. Я його відмовила. Так?

Вітій зробив крок до неї і нерішуче торкнувся її плеча.

— Коли це ти робила щось «не так»? — усміхнувся він. — Але, знаєш, не варто тобі тут стовбичити. Я почуватимуся спокійніше, коли ти зачинишся нагорі.

Мора гордовито підкинулась.

— Вітію, ти ж знаєш, я цілком спроможна…

— Знаю, — урвав її квестор, — але ж ми домовилися з тобою, авжеж? «Коли не буде іншого виходу», пригадуєш? А зараз він є.

— Певен? — насупилася вона.

Вітій безтурботно знизав плечима. Трохи аж занадто безтурботно, як на Луччин смак.

— Навіть Горган сказав, що все це — «нонсенс». Власті визволять нас за кілька хвилин.

Мора зиркнула непевно, маючи на меті, очевидячки, вказати керівництву на хиби у власній логіці, однак тут-таки знадвору лунко затарахкало пострілами.

— Бігом нагору! — гримнув квестор, і Мора, підібгавши губи, підкорилася.

Лука ж натомість вкляк на місці, не знаючи, куди пориватися. Щось там діялося за дверима, але що? Чи поліція нарешті спромоглася стати на їхній захист… чи то радше у магістратців, там, назовні, справи пішли навскоси? Його колеги, очевидячки, катувалися тим же; квесторові долоні самочинно лягли на ґратки, а Клим, розгублено блимнувши, затис у долоні ключ.

— Можливо… — промимрив Вітій, — може, це лише маневр, аби ми відчинили двері…

І це ймовірно, визнав Лука. Але попри те, бездіяльно чекати, знаючи, що, можливо, твій сумнів виявиться фатальним… це було нестерпно.

Забувши спитати дозволу, він скочив на сходи та чкурнув догори.

— Моро! Глянь, що там! — гукнув він на півдорозі.

Він дістався контори швидше, ніж вона встигла відповісти. Вікно, коло якого Лука любив збавляти надвечір’я, було нині забране віконницею, і Морі довелося помудрувати із запіркою, перш ніж звідти щось бодай можна було розгледіти. Лука видерся на стіл та припав оком до щілини.

Як і казав Клим, вулицю було перекрито з боку Підзамчої — там стояв якийсь фургон чи то міні-бус. Звідти ж гуркотало та палахкало; інші ж спинилися за згином вулиці, відокремлені від ворога лише кривою кам’яниці. Їх було… ага, троє. Навряд чи це поліція. Якого ж біса вони не забралися звідси якнайдалі? Чому туляться до блокованого штабу? Лука ще раз озирнув сцену бойовиська і збагнув нарешті, в чому річ: Горган за такий незначний час не міг би зайти далеко, а значить, він перехопив інших двох уже на підступі.

Забратися звідси їм теж не випадає — з другого краю вулиці бовваніла раніше не відзначена хлопцем машина. Їх, отже, загнали в кут, перетявши відступи!

Лука блискавично скочив зі столу і помчав сходами.

— Там наші! — гукнув він, хапаючи повітря.

Він, затинаючись, коротко пояснив, що діється знадвору, і Вітій рішуче взявся за ґрати.

— Климе, давай ключ, — хрипко мовив він. — Я виходжу ліворуч. Клим — за мною, Лука — лишаєшся тут і закриваєш правий сектор. Все. Рушили.

Ґрати відійшли, двері, рипнувши, прочинилися.

Лука доти не бачив, як працюють Вітій і Клим, але тут він дістав-таки нагоду, і був належно вражений: квестор, дарма, що вже літній пан, вискочив з дверей, немов корок з пляшки, а Клим стрибнув боком, наче краб, забезпечивши собі ширший сектор огляду. Тут-таки стрілянина подвоїла потугу, і Лука, лише на мить забарившись, припнувся до другої стулки дверей, посилаючи кулі в бік фургона. В темряві та сум’ятті годі було сподіватися на плідну пальбу, однак його участь бодай би відволікала нападників, перешкоджаючи їм зосередитися на власних цілях.

Йому здавалося, що минуло кільканадцять хвилин, однак збігло не більше двох; Лука не встиг іще вистріляти власний припас, коли інші повернулися. Першим зайшов Клим, далі — Фелікс. Він ішов, похитуючись від утоми чи поранення; його підтримував Горган, звитяжно перекривши собою небезпечну ділянку коло дверей. За ними йшли Вітій і Мар’ян — лишалося пару кроків, і все могло би минутися без втрат, але зненацька білявий крутнувся праворуч і з азартним гуком влупив по противнику при фургоні. Звідти палахнуло червоним і, замість стрибнути до безпеки, Мар’ян на коротку хвильку затримався, щоб засвідчити свої здобутки. Втім, він, схоже, цілком забув, що вороги — не лише попереду, але й за спиною.

Позаду гримнуло, і білявий хитнувся. Вітій, люто вищирившись, підхопив його під пахви і заштовхнув до дверей.

Двері гримнули, зачиняючись, за ними стали на місце ґрати, і раптом гуркіт та метушня відступили. Запала аж неприродна після всієї тої стрілянини тиша. Лука звів подих і нарешті роззирнувся.

Мар’ян лежав на підлозі, блідий і скорчений, дихаючи уривисто, неначе повітря ятрило йому зсередини. Фелікс, тихо лаючись, опустився коло нього навколішки. Вітій, виглядаючи так, наче і сам от-от зомліє, ковтнув слину і дістав з внутрішньої кишені складаного ножа. Фелікс, крекнувши, взяв його та заходився пороти на хлопцеві набряклу червоним сорочку.

Згори протупотіли кроки. Лука підкинувся, аби побачити Мору, яка спинилася на сходах, притуливши руку до вуст. Наступної миті вона шугонула назад до контори, немовби нажахана побаченим. Вітій провів її безтямним поглядом.

— Казав же… казав же я… — люто бурмотів Фелікс. — Все йому ковбойських дуелей праглося…

Мар’ян судомно схлипнув.

— Я ж… я влучив… — скривджено видихнув він.

Лука приголомшено хитнув головою — невже для білявого це так важливо? Настільки, щоб аж мордувати скалічені легені?

— Знаю, — відказав його старший товариш. — Молодець.

Він говорив якось придушено і за мить Лука збагнув, чому — Фелікс відвернувся, аби не явити пораненому власне пекуче горе.

Мора вдруге з’явилася на сходах, цього разу обтяжена чималою аптечною скринькою.

— Посунься, — сухо кинула вона, відпихаючи Фелікса та пильно озираючи ураження. Наступної хвилини вона підкинула бентежний погляд і прошипіла: — Негайно до лікарні!

Лука мимовільно зиркнув на двері.

— Але як?

Вітій хитнув головою, відганяючи млість.

— Климе, де, до бісової трясці, твоя поліція?!

Клим кинув на нього прибитий погляд.

— Зараз… — мовив він, дістаючи телефон.

Поки магістратці напружено чекали на відгук, Мора дістала зі скриньки скляну капсулу, відламала кінчик і набрала у шприц рідини. Стежачи за нею, Мар’ян смикнувся вбік.

— Тшш… — тихо мовила вона, — це не «умбра», це просто морфій, бачиш? Тихше, зараз буде легше… То що там? — підкинула вона погляд до Клима.

Той люто смикнув плечима. Мора розпачливо випросталась.

— Вітію, йому потрібна невідкладна допомога! Роби, що хочеш, але…

Аж тут надворі гримнуло так, що аж здвигнулися стіни. Поторохкало колесами по бруківці, скреготнуло гальмами і спинилося неподалік. І наступної миті хтось загуркотів кулаками в двері.

— Агов?! Є там хто?!

Голос був знайомий.

— Велько, — нервово пирхнув Вітій. — Відмовиш його, аякже…

Справді, прочинивши двері, вони зобачили Теззі Велька, переляканого, але затятого, його броньований туристичний автобус і… і рештки ворожої машинерії уздовж Канонічної. Схоже, Велько просто взяв їх на таран.

Шикнувши на нього для порядку, Вітій одразу ж взявся керувати. Нападники, схоже, відступили на якийсь час, настрашені несподіваним маневром, тож наспіх перев’язаного Мар’яна невідкладно влаштували у «службовій підводі».

Велько, навдивовижу серйозний, знову скочив за кермо, а Фелікс, не бажаючи нікого слухати, забрався до фургона, і «підвода» зразу ж відбула до лікарні.

Двері знову зачинили. Вітій втомлено озирнув решту колег та кивнув на сходи. Немов сновиди, магістратці рушили за ним, не дбаючи уже про захист передпокою. Клим нарешті додзвонився до поліціянтів і щось їм втовкмачував, зриваючись час від часу на брутальний крик. Мора помандрувала до кухні, либонь, варити заспокійливе, Вітій сів на перший-ліпший стілець, невидюще втупившись у стіну. Горган, кинувши на нього швидкий погляд, подався до тиру поновити збройний припас.

Лука ж обережно присів за власний стіл, не знаючи, до чого себе припасувати. Хотілося гризти нігті або ж скочити та мотати кола кімнатою, однак він розумів, що легше від того не стане. Він потребував чогось, аби витіснити з пам’яті Мар’яна, яким він його бачив востаннє — закривавленого, ледь спроможного продихнути… Це було так страшно, що хотілося скавуліти.

На щастя, в Луки була таємна розрада. Він напише повідомлення, довге і ніжне повідомлення Тілії, і це допоможе йому відволіктися від лиха.

А коли так, то нема чого відкладати. Лука дістав свій телефон, налаштувавшись на приємний роздум, але тут-таки насупився. Йому дзвонили… Так, це номер Тілії. Але оце щойно? Посеред глупої ночі?

Відчуваючи, як нутро скручує крижаним вузлом, Лука набрав її номер і завмер, чекаючи.

Вона не відповіла. Відповів хтось інший.

— Вітання, Луко, — мовив він. — То як тобі забава?