Новендіалія

LAUDATIO. PARS V

Тієї ночі всіх було відкликано з чергувань у місті, проте ніхто не поривався додому. Натомість співробітники Магістрату сукупно пили гіркий чай та тинялися конторою, віщуючи катастрофи. Лука посидів трохи коло непритомного «кузена», котрого влаштували в одній з броньованих камер у підмурі, проте зарадити він не міг жодним чином. Мора зробила невдатному співакові ін’єкцію антидоту, аби зняти фізичні симптоми інтоксикації; що ж стосується його душевних травм, то тут лишалося хіба сподіватися, що пацієнт якимось чином виборсається сам.

Арештованого розташували в сусідній камері, і, щойно той оговтався, Вітій та Горган взялися розважити його світською бесідою. Злостивий Мар’ян тут-таки заходився перераховувати тортурне приладдя, що лишилося їм від Інквізиторіату. На «ректальній лійці» Феліксові урвався терпець, і він пообіцяв садистичному колезі невідкладну розправу тлустою монографією Бертона.

Втім, ані лійка, ані монографія не знадобилися. Квестор із заступником повернулися напрочуд швидко: Вітій, зловтішно насуплений, а Горган — незворушний, як завжди. У відповідь на запитальні погляди колег квестор лише втомлено кивнув.

— І чим ви його так? — захоплено поцікавився Мар’ян, і далі перебуваючи під владою тортурного ентузіазму.

— Та чим-чим… — усміхнувся Вітій. — Репутацією.

Горган глянув зверхньо, і тут Мора не витримала, зайшовшись нервовим сміхом.

— Бодай на щось придалася та сумнівна річ, — буркнув Фелікс.

Квестор присів на край стільниці, пильно озирнувши товариство.

— Отже ж так, люди добрі… Здається, ми справді поквапилися тоді із Шацьким — його роль у цій справі більша, ніж здавалося. Виглядає так, що він вступив до міської ради з єдиною метою — дістати контроль над облаштуванням тих митецьких заходів, що їх так любить наш Фелікс… Шацький поставив своїх людей доглядати за організацією, створивши таким чином систему дилерів, що знаходили клієнтів для подальшого продажу «умбри». Одною з останніх жертв і став Луччин довірливий приятель.

— Так, але до чого тут нинішні inferi? — примружився Клим, блимнувши окулярами. — Навряд чи вони діяли під орудою Шацького, так? Покійного Шацького, що характерно?

Вітій гмукнув.

— А ви гадаєте, він варив «умбру» на власній кухні? Певна річ, він мав постачальника, який нині намагається позбутися підозр. І досить рішуче, слід сказати, намагається…

— То хто він? — підібрався Мар’ян. — Ви дізналися?

— Наш балакучий приятель зміг назвати лише адресу, — хитнувши головою, промовив квестор.

— Ну то чого ми сидимо? — підскочив білявий, котрому вочевидь бракувало дії.

— Чому? Гм, цікаво… — позірно замислився Вітій. — Ну, хоча б тому, що зізнання нашого невільника могли бути частиною чийогось плану.

— То що, він вам набрехав? — зневірено блимнув білявий.

— Ну чого зразу набрехав? — образилося керівництво.

— Головне — не правда, мій юний друже, — дидактично здійняв пальця Фелікс, — головне — її застосування.

— Оце ж, оце ж! — підсумував Вітій. — Це, однак, не значить, що ми цю інформацію просто проігноруємо. Мора, будь така ласкава, виклич до нас спеціаліста.

На таке шанобливе звертання обзивався, виявляється, ніхто інший, як Теззі Велько. Він з’явився на диво швидко, позіхаючи та незграбно напинаючи піджака, мовби ночував десь неподалік, а може, навіть, попід Магістратськими сходами. Мора підсунула йому чашку з кавою, яку нещасний спершу не помітив, а навівши фокус, присмоктався до неї, наче зголоднілий упир.

Вітій, стукаючи пальцями, зачекав, поки Магістратський архіваріус трохи очуняє, і тут-таки приголомшив його повідомленням.

— Цукерна, 21.

Теззі кліпнув очима.

— Ну?

— Не «ну», а скажи мені, звідки я знаю цю адресу?

Архіваріус глухо пирхнув, озираючи товариство.

— А що у вас тут, сеанс групового психоаналізу? Ну гаразд, гаразд, — мовив він, не зустрівши належного розуміння. — Але ж мені звідки знати, Вітію? Може, ти там шиби бив за шкільних часів іще чи, може, коханій своїй там романтичне побачення призначав — межи тиглів та реторт… Чи від мене чув, теж таке може бути…

— Чекай, чекай, які ще тиглі? — з підозрою примружився Вітій.

— Ну як, які? Звичайнісінькі алхімічні тиглі, — всівшись зручніше, повідомив Теззі. — Там же нині музей алхімії. А раніше була аптека. Перша в місті аптека, між іншим.

— А це часом не та аптека, яку тримав Тадейко Важек? — якимось дерев’яним голосом поцікавилась Мора.

— Оце розумничка, — поблажливо посміхнувся Теззі. — Ну звісно ж, Тадейко Важек. Відомий тим, зокрема, що винайшов седативний засіб надзвичайно потужної дії, нині відомий нам, як «умбра».

Вітій схопився за голову, рвонувши спересердя свої сиві кудли.

— Значить, он як… Цікаво… Але навіщо зловмисникам призначати там зустрічі — адже для цього є безліч потаємніших та краще обладнаних місць?

— Можливо… — непевно знизала плечима Мора. — Можливо, через те, що керівник всієї цієї ватаги — психопат?

— Дійсно, це все пояснює! — радісно зареготав Мар’ян.

— Ні, ні, ви не розумієте! — дратівливо чмихнула Магістратська дама. — Психопат — у клінічному значенні. Паранояльна психопатія, надцінні ідеї, надання надмірної ваги символам, історичній тяглості…

— Ну, тоді за всією нашою Управою культурної спадщини «дурка» плаче, — пробурчав Теззі.

— Припустімо, — не зважаючи на нього, провадила далі Мора, — що наш зловмисник уявляє себе спадкоємцем Тадейка… Для нього природно було би прагнути оволодіння власністю фармацевта… Адже, схоже, що рецепт «умбри» йому вже відомий!

Мора та Вітій перезирнулись.

— Оце цікаво, — напружено промовив Вітій. — А скажи мені, Теззі, як там поживають Тадейчині рукописи?

Теззі Велько обурено гуркнув чашкою об стіл.

— Ти на що це натякаєш, га, Вітію?! Добре поживають, кажу тобі, ні на що не скаржаться! Лише сьогодні все переглядав! Як і вчора! Як і позавчора!

— Та я ж нічого, — махнув рукою Вітій. — Але теж гіпотеза, хіба ні?

— А тобі б лишень гіпотеза була, — несхвально мугикнув Теззі. — Про всяк випадок!

Квестор кивнув, затримавши, проте, погляд на архіваріусі.

— Про всяк випадок… пильнуй свою крипту, гаразд? — мовив він з таким химерним наголосом, що аж буркітливий «спеціаліст» здивовано примружився, не знайшовши, до чого причепитись.

— Але менше з тим, — зітхнув Вітій, — нам уже час вирішувати, ми йдемо на Цукерну чи ні. Питання, власне, в тому, чи чекатимуть на нас межи тих тиглів та реторт — не у вікна ж їм зазирати, справді…

— А чого ж, — раптом бевкнув Лука. — Я, колись, бувало, з біноклем…

Відчувши, що зненацька став центром громадської уваги, хлопець тут-таки застидався й замовк. Це, либонь, від утоми дурне всяке на язик скаче… Вітій, однак, схвально кивнув.

— А що там навпроти?

— Так… — пошкріб потилицю Теззі. — Готель «Біла троянда». В мене там якось туристи поселялися, так що я тамтешню адміністрацію знаю і зможу домовитися, гм… про номер.

— А якщо ми пустимо Горгону вперед, — прошепотів Мар’ян Луці у вухо, — то нам дадуть президентський «люкс». Причім, задурно.

— Ну не знаю, — так само тихо відказав хлопець, — здається, це незаконно. Бо це зватиметься — «збройний тероризм».

Мар’ян тихо захихотів, змусивши Луку нервово роззирнутись, аби пересвідчитись, що Горган не почув їхньої розмови. Той, проте, зосереджено довантажував патрони до магазина, не зважаючи ні на що довкіл. І було в цьому видовищі, відзначив Лука, щось напрочуд заспокійливе.

Вітій залишив Клима з Морою вартувати контору, решта ж, із ним самим на чолі, рушила на розвідку в бік Цукерної. Туман витончився, проте й нині його пасма в’юнилися довкіл ліхтарів, притишуючи крок та тьмарячи бачення. Ідучи обіч похмурого та рішучого гурту, Лука все намагався уявити собі, як-то вони дивляться збоку — шестеро лиховісного виду осіб, що карбують поквапний крок нічними вулицями… Він змушений був визнати, що у стороннього очевидця навряд чи виникли б якісь приємні асоціації, проте зараз це певною мірою навіть надихало.

Додавало певності також Велькове знання міста — він провів колег вулицею Святого Дорміана, тоді пірнув до якогось підворіття, тьмяно освітленого вивіскою китайського ресторанчика і, проминувши подвір’я з криницею, подзвонив до непоказних дерев’яних дверей. Як виявилося, то був чорний вхід до готелю, і сонний охоронець довго супився, намагаючись збагнути, звідки це прудкий та меткий Теззі знає потайні ходи та ім’я директора. Зрештою Вітій продемонстрував поважного виду посвідчення, і делегацію було допроваджено до коридорного вікна на другому боці будинку, звідки видно було шмат вулиці Цукерної, а також вхід до алхімічного музею.

Попри пізню годину, вікна в музеї тьмяно світилися. Припавши до віконниці, Лука разом з колегами намагався розгледіти бодай якийсь ворожий відрух, проте за кілька хвилин не відбулося нічого вартого уваги. Уже ладний визнати свою ідею невдалою, Лука втомлено позіхнув, але тут-таки вулицею майнула кваплива тінь — до аптеки наближався якийсь нічний страдник.

Дійшовши до порога, він рвучко роззирнувся і тоді лише пірнув за двері. За вікном відразу щось заворушилося, блимнуло світло, гойднулися тіні, і за кілька секунд з-за аптечних дверей вийшли троє — невисокий миршавий чоловічок в оточенні двох — судячи з кремезних постав та ощадливих рухів — фахових охоронців.

Вітій гмукнув і, швидко озирнувши підлеглих, звелів:

— Феліксе, бери хлопців і простеж за ними. По змозі з’ясуй, що це таке за птиця.

— Коли стежити, то, може, я вже сам якось? — буркнув другий проквестор.

— Сам ти в мене підеш хіба до вбиральні! — засичало начальство. — Бігом давай!

Фелікс промимрив щось про доречність гусарських виїздів у розвідці, однак кивнув Мар’янові та Луці і так швидко застрибав сходами, що Лука мусив був долати свій подив не інакше як бігма.

Коли вони зрештою вискочили з парадного входу «Білої троянди», трійця якраз повертала з Цукерної на вулицю Фоми Невірного. Фелікс примружився і коротко зиркнув на своїх супутників:

— Зараз спортивним бекіцером до рогу вулиці, тоді я — тихенько за ними, а ви — квартал Цукерною, тоді зріжете дворами і вийдете на Невірного за костьолом. І бігом — мусите бути там швидше за нашу трійцю. Ну все, рушили.

«Розвідзагін» припустив з місця вскач, аби притишити крок при повороті, а тоді — вже вдвох — чкурнути чимдуж. На щастя, Мар’ян добре знав шуканий «зріз» дворами, отож плутати нічним містом їм не довелося. Вони розвинули таку швидкість, що обігнали об’єкт свого стеження на кілька хвилин — миршавий з охоронцями іще тільки підходили до брами Святого Юргена.

— Оце так… — промимрив Мар’ян, відсапуючись.

— Що? — здивувався Лука.

— Та ти глянь на них! — порадив білявий.

«Глянути», очевидячки, означало подивитися через лінзу. Лука того не прагнув, бо після цьогонічної засідки кожен погляд крізь червону лінзу відзивався корчем головного болю… Ну але що ж вдієш! Примруживши око, проте, він здивувався, бо, власне, не побачив нічого дивного — всі троє виглядали цілком звично, із вогником, там де слід.

— І що такого? — перепитав він у Мар’яна. — Вони нормальні!

— Оце і дивно, — відказав той. — У таких справах дилери надають перевагу inferi — вони і діють швидше, і позбутися їх можеш на раз. І слух у них, до речі…

Тут Мар’ян замовк, бо трійця зненацька спинилася. І не просто спинилася, але якось так непомітно сформувала захисний трикутник, притиснувши миршавого до стіни.

Білявий нечутно вилаявся. Якусь мить не відбувалося нічого — лишень купчилася в холоднім повітрі мовчазна напруга. Лука, здається, навіть дихати перестав. І раптом один з охоронців, немовби керований чиїмось наказом, повернувся просто в їхній бік.

Наступної миті почалося взагалі не знати що. Охоронці відкрили вогонь. Лука з Мар’яном, припавши до рогу будинку, стріляли у відповідь. З присмерку вулиці Фоми Невірного луною відгукнулися постріли Фелікса. Охоронці притишили стрільби на якусь мить, і один із них раптом гайнув за костьольну браму. Переслідувати його, проте, не було коли, бо тут до справи нарешті взявся миршавий.

Отут уже, коли б Лука засумував за справді дивним, то його прагнення були би повністю задоволені. Такого він не бачив ніколи доти: миршавий рухався так швидко, що на якусь мить він видався пливкою плямою, поцілити в яку могла хіба що кулеметна черга, та і то, коли пощастить. Неподалік вискнули колеса — другий охоронець, виявляється, встиг підігнати для підопічного автомобіль.

Це був єдиний їхніх шанс — поцілити в когось із трійці, поки вони сідатимуть у машину. І шанс було використано, проте Лука був певен, що не ним. Ні, він не міг би поцілити — не в такій темряві, не в такій гарячці… І добре, що не міг би, бо тут сталося щось неймовірне: допомагаючи миршавому сісти, охоронець — нормальна людина, аж ніяк не inferi — зловив-таки кулю і засвітився раптом у Луччиному правому оці, щоб за секунду вибухнути, наче розбитий ліхтар.

Дверцята глухо клацнули, зачиняючись, і машина рвонула з місця в бік Платанів. Мар’ян, а за ним і Лука вискочили були назирцем, проте тут-таки пролунало люте Феліксове «Назад!».

І він мав цілковиту рацію, бо щойно хлопці попадали на землю, над їхніми головами продзижчали кулі, випущені не просто швидко, а неймовірно швидко, і добре, що навмання.

Колеса скригнули на повороті, і за мить співробітники Магістрату залишилися на вулиці Фоми Невірного самі — коли не зважати на неохайну купку золи при костьольній брамі.

Лука та Мар’ян підвелися, обтрушуючи з одягу пил та попіл.

— І куди ви ото побігли?! — наскочив на них Фелікс. — Куди ви ото попнулися?! Ненормальні! Самогубці! Чи ви не бачили, що це за тип?

— Ну? Що? — буркнув Мар’ян. — Це ти нам скажи! І головне — поясни, чого нормальна людина — не inferi! — вибухає раптом від нашої кулі?

Фелікс запнувся на якусь хвильку. Але зрештою не витримав.

— Не знаю! Несуттєво! Коли якась лиха потвора в мене стріляє, мені байдуже, що з нею робиться від моєї кулі! А от миршавого ви… ну та Лука навряд чи знає, а ти, Мар’яне, міг би і здогадатись! Позаторік, пам’ятаєш? Покійний Інгве Галич?

Мар’ян аж задихнувся з несподіванки.

— Ой, ні… — промимрив він.

— Оце ж! — тицьнув пальцем Фелікс. — А ти скачеш на нього, наче цуцик на капці!

— А про що мова? — втрутився Лука. — Хто він такий, цей… е-е, моторний дядечко?

Фелікс лише обурено пирхнув, зате замість нього напрочуд ваговито відповів Мар’ян.

— Невідомо, хто він такий. Але відомо, що він таке. Він — larvati, Лука.

Коли Фелікс із хлопцями нарешті зволив податися, куди йому веліли, Вітій іще кілька секунд пильно стежив за вікном навпроти, яке, однак, не являло більше ні світла, ні руху. Зловмисники, отож, або полишили аптеку, або ж зачаїлися, чекаючи на гостей. Це було нелогічно і нерозважливо, проте щось наче муляло квесторові, намовляючи до дії.

— Ходімте, — зітхнув він. — Часу обмаль.

Юр мовчазно кивнув, наче тінь, відступаючи від стіни; Теззі ж чомусь нервово хихикнув.

— Все хотів відвідати їхню оновлену експозицію — а тут така нагода!

— А тобі б лише культурно збагачуватися. В робочий час, — буркнув Вітій.

— І бажано, на дурняк, — вищирився архіваріус, намацуючи зброю.

Вийшовши з готелю, вони швидко перетнули вулицю і заклякли попід аптечними дверима. Їх не було замкнено; зсередини не чулося нічого, окрім порипування дверей на зимному протязі. Вітій уже зготувався був взятися за ручку, коли Горган м’яко відштовхнув його і, застережливо блимнувши оком, пірнув до темного, просякнутого лікарняним духом коридору.

Теззі глянув запитально, проте квестор кивнув — Горган знав, що робить. Він мав перевагу перед ними, гріх було не зужити її для загального добра. Хоча добро, в цьому разі, — поняття вельми суперечливе.

Спливла хвилина чи, може, дві, і внутрішній квесторів лічильник почав уже подавати сигнали тривоги, аж тут щось в алхімічнім музеї теленькнуло, гупнуло і зашипіло. Відчутно дмухнуло смаленим. І нарешті пролунали тихі кроки.

— Чисто, — повідомив Горган.

— Ну авжеж, — гмукнув Вітій. — А було?

— Двоє при вході до підвалу, — відказав проквестор. — Тобі, Вітію, буде цікаво глянути.

Те, як він сказав це — холодно і майже злостиво, — змусило квестора завмерти в недоброму передчутті. Цілком виправданому, до того ж, як з’ясувалося трохи згодом.

Двоє — те, що від них лишилося — лежали купкою коло важезних дерев’яних дверей, що вели, ймовірно, до службових приміщень музею. Місячне сяйво, забарвлене жовтим відсвітом ліхтарів, кидало навскісний зріз крізь ґратовані віконця, і того світла було цілком достатньо, щоб розібрати незвичну деталь — розсип підлогою дрібних скалок червоного скла.

Вітій нахилився, розглядаючи, хоч і не мав у тім жодної потреби. По правді, йому просто бракувало кількох секунд, щоб опанувати зненацька захололе серце та вгамувати жар, що сипнув по щоках.

Теззі тихо свиснув.

— Вітію… коли я правильно розумію… вони мали на собі анімули!

Квестор поволі кивнув, все іще не довіряючи своєму голосу. Анімули! Щонайменше дві, а можливо, десь є іще… Та що вже, напевне, є! Адже це — єдиний засіб продовжити існування inferi, зручний і надійний засіб, що дозволяє жити, не полюючи за перехожими… Якщо, звичайно, не зважати на те, що виготовлення цього амулета передбачає убивство, до того ж — убивство дитини, аби замкнути в карбункулі її нерозтрачену життєву силу.

Тепер зрозуміло, чому inferi, загалом не схильні до спільних дій, охоче працюють під орудою невідомого зловмисника: такий амулет — неабияка принада!

Дивно, але власне Горган висмикнув квестора з похмурої задуми.

— Йдемо далі?

Вітій кивнув, хоч і над силу — менше за все його вабило те, що могло чекати їх за дверима.

Двері, однак, були замкнені. Горган недбало поворушив миском черевика масний чорний попіл, що лишився від охоронців. Тьмяно зблиснули кілька металевих деталей — ґудзики, ніж, руків’я зброї. Ключів не було видно. Квестор був уже на межі слабкодухого зітхання — не ламати ж ті двері! — коли наперед проштовхався Теззі.

— Ану… — промимрив він, придивляючись до замка. — Плаский отвір, неглибока виїмка… Ага, та це ж каролінгський замок! Для нього потрібен простий одноборідковий ключ… У когось є ключі від нашого тиру?

Горган знизав плечима і подав архіваріусу зв’язку. Той іще кілька хвилин мудрував коло дверей, тоді повис на ключі всією вагою, і зрештою замок з розпачливим скреготом підкорився нарузі.

У підземеллі було темно, хоч око вийми, проте Вітій мав із собою ліхтарика, що не раз виручав його під час обходів. У примарно-блакитному сяйві блимнули вузькі сходи, низька стеля та нетиньковані стіни. За кілька кроків вниз вони опинилися в невеличкому приміщенні, яке цілком могло би бути коморою експозиції, якби не стояв тут бентежний дух лабораторії навпіл зі склепом: тут відгонило гіркою хімією та ледь чутним віддихом тління.

Ліхтарик вихопив з темряви полички, де причаїлися ваги зі склянками, стіл, скриньки з книгами, і зрештою — жаровню, поперек якої лежало недавно вживане, очевидячки, начиння: тонкий ніж-пробійник і незвичної форми скляна конструкція, що формою нагадувала маску із видовженим отвором на рівні вуст. Ніж, маска, жаровня і підлога під нею були захлюпані темними плямами, від яких тхнуло гнилою іржею.

Вітій відчув, як попід горлом стискається млосний корч — йому було добре відомо, який ужиток передбачався для цього начиння; походження темних плям, таким чином, теж не становило для нього таємниці.

Саме тут, схоже, виготовлялися анімули… Ніж, отже, потрібен був, аби заподіяти смерть, а маска — для того, щоби закоркувати останній подих жертви у червонім карбункулі.

Квестор глянув на Горгана — той недбало тримався за стіну із лицем, позбавленим будь-яких почуттів; Теззі ж — навпаки — ледь не хапав ротом повітря, мовби щойно дістав стусана під дих.

— Мені треба вийти… — навпрямки повідомив він і, не чекаючи на відгук керівництва, поквапився сходами вгору.

Щойно архіваріус зник за дверима, Вітій та Горган перезирнулися, і квестор із якимось болісним полегшенням збагнув, що той поділяє його скорботу, хіба лише на свій непоказний манер.

— Агов! — пролунав раптом згори Вельків театральний шепіт. — Виходьте хутчіш! Здається, маємо гостей!

Горган вищирився і блискавично піднісся сходами; Вітій — за ним. Зустрівши колег, Теззі швидко тицьнув пальцем вгору, показуючи сходи на другий поверх музею.

Всі троє тихцем прослизнули сходами, чуючи перегук голосів при вході. Велько, котрий у своїх музеях почувався, наче вдома, смикнув колег до коридору, що біг довкіл внутрішнього дворика — і саме вчасно. Повз них протупотіли кроки, тоді пролунав владний наказ — кроки посипалися назад, вниз зі сходів… на якусь мить все завмерло, і нарешті в підземеллі музею гуркнуло так, що здригнувся всенький будинок, луснули шиби, зусібіч посипалися шматки гіпсу та лушпиння тиньку.

За хвилину чи щось із тим Вітій, кахикаючи, підвів голову. Поряд, озираючись дещо причмелено, спиналися на ноги Юр і Теззі.

— Не знаю, як ми пояснимо це Шафранику… — розгублено мовив архіваріус.

— Я би більше журився, чесно кажучи, — відказав Вітій, розтираючи поперек, — коли б мусив пояснювати йому те, що ми щойно бачили в підмурі.

Теззі поволі кивнув, і навіть Горган ствердно гмукнув, розваживши варіанти.

— Сподіваюся, хоч Фелікс не принесе нам сьогодні поганих новин… — зітхнув квестор, прямуючи до вцілілих сходів на другому боці будівлі.

А коли б він знав, що сподівання його безпідставні, то гіркота його зітхання не поступилася би квилінню фамільної примари у маєтку Велипольських.

Прокинувшись надвечір наступного дня, Лука одразу ж збагнув дві речі: те, що почувається він геть хворим, а також те, що він от-от спізниться на службу. Перш ніж збагнути, що він робить, хлопець підхопився з ліжка, намацуючи штани, і лише наступної миті йому сяйнуло: він поривається бігти, немов підстрелений, попри те, що тріщить голова, болять синці на колінах і нещадно ниє розтягнене плече.

Лука так і сів з одною ногою в штанині. Що ж це діється? Чому це нині контора Магістрату стала для нього центром тяжіння такої сили? Чи досі прагнення правди керує його вчинками? Чи, може, якась інша спонука — ім’я котрій, можливо, страх?

Роз’ятрений страшними підозрами, він все ж таки підскочив і заходився шукати якусь годящу одежину. Вчорашній піджак — хоч викидай, так просмердівся він димом та порохом. Штани ж іще менше пасують до виходу межи люди — такі плями на колінах, мовби він збавив вчорашній день на старцювання попід костьолом на Ринковій площі. Тяжко зітхнувши, Лука кинув штани на купу коло пральної машини.

У спізнілій мудрості надибавши врешті свої старі джинси, Лука вдягнувся та спинився коло дзеркала, аби вчепити осоружну червону лінзу. І тут його відвідало звичне уже, однак неусвідомлене доти відчуття. Те, що щемило в грудях, було прагненням дії, пристрасним потягом, навіть азартом… А отже, йому просто хотілося на ту кляту службу. Хотілося несподівано сильно.

Глянувши скептично на власну скуйовджену пику у дзеркалі, Лука визнав, що для такого бажання є свої підстави. Адже там були люди, котрим, щонайменше, неоднаково, живий він чи ні.

Це, звичайно, тішить — нехай так, — вирішив хлопець, проте дану собі обіцянку дошукатися остаточної правди теж ніхто не скасовував. Саме тому — чи так він розважив принаймні — Лука вискочив з дому, навіть не випивши щовечірньої кави.

Контору ж тим часом трусила нова гарячка — Нічний Магістрат чекав на своє високе начальство з міської управи. Вітій сновигав конторою змучений і злий — досі присипаний тиньком піджак та неголена борода свідчили про те, що він і голови не схилив відучора. Фелікс, такий же засмиканий, похапцем дописував звіт, гиркаючи на кожного, хто мав необережність підступити до його столу. Мора зосереджено підбивала свої таблиці, зрідка лаючись медичною латиною, коли щось там не ставало, як слід. І лише Горган, охайний та стриманий, дозвільно чепурив свою «беретту», несхвально поглядаючи на нервову метушню довкіл.

Мар’ян, щасливо незадіяний у складанні звітів, якось трохи приголомшено медитував над горнятком кави.

— Слухай, Мар’яне, — поцікавився Лука, — а чому в нас така паніка? Хіба той Маркус такий страшний?

— Та ні, — позіхнув білявий. — Він у нас просто бюрократ. Знаєш, із тих, що радше вибачать тобі брутальне убивство, аніж брак розписки за патрони, вжиті для його скоєння… До того ж, він трохи чудний став над старість, і не знати тепер, до чого причепиться. Ось наші іі намагаються залатати всі дірки, до яких лише руки дійдуть.

Мар’ян тяжко зітхнув, зазираючи у спорожніле горнятко.

— От тільки дірок у наших справах нині більше, аніж у призових мішенях…

Лука гмукнув, погоджуючись. Дійсно, останніми днями — тобто ночами, радше — справи закрутилися, немов скажений дзиґлик: і згуртування inferi, і поява дядька-larvati, і виявлення лабораторії з виробництва анімул… Що пов’язує усі ці з’яви, і далі не знав ніхто. Залишалося тільки поспівчувати Вітію, котрий муситиме давати якісь пояснення керівництву.

Провівши очима сердитого квестора, який у чергове мчав тицьнути Феліксові у помилку, Лука ледь не зойкнув — розтягнене невідомо в який спосіб плече злостиво мстилося за наругу.

— Ага, виробничі травми! — глузливо пирхнув Мар’ян. — Біжи до Клима, нехай дасть тобі щось від передчасного радикуліту.

— І чого ти такий злий? — образився Лука.

— Я?! — розсміявся білявий. — Та я сам перший рік відходив, крекчучи та кульгаючи… Іди-іди, Клим знатиме, що робити — йому не вперше вже калік доглядати!

Розваживши, що гірше від того не буде, та не маючи, до чого б іще себе приставити, Лука справді подався до магістратського тиру. Клим скоро відповів на його грюкання, але глянув косо — в його хазяйстві теж кипіла робота з підбивання звітності. Дізнавшись, проте, в чому біда, він несподівано втішився.

— О, бач! А я що казав тобі? Лікті треба розвертати, як стріляєш! От усі ви так — доки не покалічитесь, розуму не наживете… А, і кажуть, ти тут вчора досить вдало скочив за сміттєвий бак на Риторики? Так от, не думай, що тобі й надалі таланитиме! Прийдеш сьогодні перекати потренуєш — рухатись треба, рухатись! — Клим передихнув і нарешті зглянувся на Луччині муки. — А тим часом візьми мастило в шухляді, і дай мені врешті спокій!

Взявши добряче вже вичавлений тюбик анальгетика, хлопець подався до вбиральні, аби намастити покалічене плече. Коли він вийшов звідти, мружачись від лютої печії, в конторі панувала несподівана тиша — клацання, лайка та шурхотіння стихли, поступившись місцем поважній розмові. То прибув нарешті шановний консуляр-супервізор Нічного Магістрату, Маркус Войцехівський.

Лука забарився трохи в коридорі, не знаючи, чи варто потикатися на очі начальству, а тоді все ж таки підтюпцем пробрався на своє місце. Консуляра він відзначив не зразу, бо той виявився несподівано тихим та присадкуватим, аж навіть Мора трохи вивищувалася над його маківкою.

Втім, виявивши присутність пана Войцехівського, уже не випадало мати сумніви щодо його високого рангу: він носив винятково чепурний костюм, тримався ваговито та поглядав по-хазяйськи, хоч і зовсім не зверхньо. Скажімо, для розмови з Морою він запанібрата присів на сусідній стіл, звідки й провадив бесіду, похитуючи ногою, неначе який бешкетний школяр. Щойно Лука примостився на своєму стільці, пан консуляр поволеньки обернувся, щоб глянути на прибульця.

— Ви — Лука Ведель? — зичливо мовив він. — Наш новий інтерн?

Хлопець ніяково кивнув. Пан Войцехівський миттєво відстежив його бентегу і сяйнув коротким усміхом.

— І як вам робота в Магістраті? — поцікавився консуляр.

Лука завмер, шукаючи за словом.

— Дуже, е-е… ненудна, — нарешті промимрив він.

Маркус глузливо звів брови, проте кивнув, мовби Лука якимось чином виправдав його очікування. Хлопець не знав уже, де йому ховати очі від цього зіркого пана, аж тут нарешті Вітій порятував його від консуляра, закликавши того до кабінету. Фелікс та Мора суголосно зітхнули, і чулося в тому щире полегшення.

Вітій, очевидячки, взяв весь вогонь на себе. Розмова була тривалою і навряд чи приємною — про що свідчили гучні голоси бесідників, рівно ж як і квесторів наїжачений вид по її завершенні.

— Ти зрозумів би мене краще, Вітію, — наостанку мовив консуляр, уже виходячи з дверей кабінету, — коли б то твій поріг щодня оббивав Лешек Чарний, як це він робить зі мною.

Вітій похмуро кивнув.

— Та розумію я тебе… Офірний цап нині всім потрібен, не лише твоєму брокеру…

І Маркус на це несподівано сердечно розвів руками, мовляв, що ж із тим вдієш. Квестор лише замучено зітхнув.

Консуляр же тим часом заходився прощатись — кивнув Луці, поляскав по плечі Мар’яна, аж той зіщулився з несподіванки, галантно поцілував руку Морі і тут раптом перетнувся поглядом із Юром Горганом.

Це тривало лише якусь секунду, проте Лука готовий був заприсягтися, що обоє затримали подих, аби спинити якийсь таємний порив. Наступної миті Горган повернувся до впорядкування своєї зброї, а Маркус вийшов геть, не обмовившись більше ні словом.

Щойно кроки високого начальства стихли за дверима, як до контори вступив зосереджений Клим, несучи свою чорну папку урочисто, наче подушку з короною.

— Ось! — гордовито виголосив він. — Звітність за останній місяць!

Вітій лише рукою махнув.

— Все. Уже не треба.

— Тобто? — сполотнів упорядник. — Нас що, закривають?

— «Все», — весело підхопив Мар’ян. — Але не настільки. Маркус обмежився сьогодні експрес — переляком: пошумів та й пішов собі.

— A-а, он як… — кивнув Клим, дещо розчаровано. — Ну та, може, воно й на краще. Коли б він до підмуру спустився, нашого свідка провідати — то ще хто зна, що сказав би.

— А що з ним? — присоромлено смикнувся Лука, в котрого невдатний «кузен» за іншими негараздами якось вискочив з голови.

— Та нічого хорошого, — насупився Клим. — Це я до того, що за нормальних умов його давно би вже слід до «голуб’ятні» відвезти.

Лука так і підскочив. Із Франеком — те саме, що з його батьком?! Знов? І він так само не може нічим зарадити? То якого ж біса було потикатися до Магістрату, коли він так і не дізнався, що можна протиставити лиху?

Горган повільно підвів погляд.

— І наскільки давно? — спитав він.

— Та на мій погляд, уже день як… — відказав Клим. — Але нехай скаже той, хто краще знається на moribundi.

Проквестор кивнув, стрімко підвівся і вийшов. Першим Луччиним пориванням було йти за ним — він і досі мимовільно ладен був винуватити Горгана у якихось незнаних зловживаннях, — проте Мар’ян смикнув його за рукав.

— Сядь, — буркнув він. — Тебе там тільки бракувало.

Мора збентежено зиркнула в їхній бік.

— Ти що, знав його? У нас є правило — у жодному разі не мати професійного контакту з близькими.

— Та не те щоби знав, — засмучено відказав Лука. — Але він був такий… живий.

— А ти гадаєш, комусь потрібні живі свідки? — із робленим цинізмом мовив Мар’ян.

Лука знизав плечима, задивившись у вікно. Зненацька йому забаглося вийти на вулицю і нещадно порішити там двох-трьох inferi.

Клим промимрив щось на предмет всезагальної безвідповідальності та подався назад до свого кублища. Вітій, пирхнувши, зачинився в кабінеті, проте час минав, а проквестор все не з’являвся. Лука, мордуючись підозрами, ніяк не міг знайти собі місця; уже навіть і Мар’ян почав здивовано позирати в бік сходів, аж тут нарешті Горган повернувся до контори.

Луці досить було і півпогляду, аби збагнути, що тут щось негаразд. От хоча б тому, що завше зграбний та повороткий проквестор заледве не поцілувався з одвірком, коли заходив до кімнати.

— Спустіться хтось до того хлопця… — глухо промовив він. — Здається, йому вже краще.

Отут уже Лука не втримався, навскач рвонувши до підвалу. Він вибіг з кімнати швидко, можливо, аж надто швидко, бо інакше почув би, як Вітій, визирнувши з кабінету, кинув своєму заступнику «ідіот!» і гнівно гримнув дверима.

— Як би мені не хотілося цього уникнути, але нема на те ради… — із натужною бадьорістю мовив Вітій. — Давайте до нарадної, панове. Ворушіться, ну! Феліксе, потім мене проклинатимеш, у вільний від роботи час… Моро, мені добре відомо, який діагноз спадає тобі на гадку, коли ти так лагідно на мене дивишся… Та не ображаюся я на тебе, який мені з того зиск… Юрчику, а ти чого сидиш? Давай, спробуй уявити, що це тобі цікаво… І не треба так тоскно позирати на свого пістолета — я все бачу…

Колеги зрештою підвелися з насиджених місць та поволеньки попленталися до нарадної. Ну чому це, подумав до себе Вітій, я повинен нині удавати із себе схибленого на роботі тирана, коли сам волів би прилягти оце попід стіночкою, і хай би тій роботі хрест… Проте не можна зараз силувати нікого з них — люди й без того змучені до краю. В Мори онде повіки червоні, мов попечені, Фелікс-бідака заледве стоїть, а він не такий і юний вже, до речі… Горгана, і того, хилитає, хоча тут він сам винен — і невідомо ще, як на всіх них окотиться цей його останній напад глупства… Решта ж… Ага, справді…

— А хлопці де?

Мора блимнула, мовби силкуючись згадати, про кого ж це мова.

— А… Повезли того Франека до Луки додому. До речі, хтось мені може пояснити, що з ним сталося?

Горган, зараза, опустився в крісло і незрушно споглядає стіну.

— Можу припустити, що Клим помилився, коли давав такий песимістичний прогноз… Недогледів щось — так, Юрку?

— Угу.

От поганець!

— Менше з тим, панове… Прошу уваги. Ми повинні сьогодні переглянути наше бачення ситуації, беручи до уваги нові факти. Фестивальний бізнес Шацького. Larvati. Анімули. Все це не вкладається в жодну з відомих мені схем. Потрібно з’ясувати — ми маємо справу з однією злочинною групою? Чи можливо, таких «ініціатив» насправді дві?

— Не примножуй сутностей без потреби… — нудно промимрив Фелікс.

— Саме час для середньовічної схоластики, — озлився квестор.

— То доведи мені, що потреби дійсно не існує! Відкрий мені очі на злочинний задум, і бажано, на імена та мотиви задіяних!

Фелікс розгублено кліпнув, не чекавши, очевидячки, що втрапить у гаряче. Однак будучи особою упертою, він так просто не відступиться. От і чудово. Просимо.

— Ну-уу… Досі ми мали партнерство Шацького і невідомого постачальника, створене з метою продажу «умбри» легковірним митцям… Шацький гине, а його партнер, як ти це вчора озвучив, прагне позбутися підозр… Спершу вбиває Павліну Чарну, тоді намагається усунути нас із вами, бо — він гадає — ми вийшли на його слід. Ну і цеє… Для цього він наймає inferi, котрим платить за роботу анімулами, а коли це не спрацьовує, то він — аби дістати перед нами якусь перевагу — знаходить чи якось створює і приставляє до справи larvati…

— Як це він «створює» larvati? — не витримала Мора. — Як це він приставляє його до справи? Феліксе, як таке в принципі можливо? Ти пригадай Інгве Галича!

На це навіть байдужий Горган видав відсторонене «кхм».

Справді, тут є, що згадати. Справа Галича — це був страшний, трагічний, але в дечому навіть кумедний збіг. Громадянин Інгве був нікчемним нащадком славетного колись художника Петра Галича, засновника митецького руху «Молода хвиля». Той був справжнім генієм, хоч, може, не стільки художнім, скільки громадським; багато хто з його молодих колег вибився в люди завдяки променистій енергії засновника, його вмінню надихати та переконувати. А от Інгве… йому не дісталося ані дідівського художнього смаку, ані його сонячної особистості. Онук був нещасним, забембаним, заздрісним невдахою, аж поки в пориві руйнівної злості він не пошматував полотно, що дісталося йому від діда у спадок. Отут і почалося… в хлопця то прозирав якийсь раптовий талант, то раптом траплялися з ним напади буйства, які зрештою призвели до кількох брутальних убивств. Його жертвами ставали ті, хто колись образив був у той чи інший спосіб бідолашного Інгве — злостиві критики, пихаті власники галерей, успішні художники, чий успіх так тяжко було їм подарувати… І поліція нічого не могла вдіяти зі скаженим невдахою — той діяв так блискавично, що вистежити його, а тим паче — вполювати, було просто неможливо.

Ця справа впала на їхні плечі, щойно Велькові стало відомо про знищення картини: саме так можна було, випадково чи навмисно, позбавити помешкання лара — духа, що затримався на світі завдяки улюбленому своєму творінню. Інгве ж, із куцим своїм талантом та незмірними забаганками, був типовим moribundi на межі свого дев’ятидення. Одержимий полум’яним дідівським духом, Інгве просто схибнувся, довівши до межі свої давнішні прагнення — поквитатися з усіма, хто заподіяв йому кривду.

Магістратові тоді довелося попобігати за моторним larvati… «Червона» куля не була для нього фатальною, як для inferi; ба навіть більше: йому не страшні були поранення, що спинили би пересічну людину — таким сильним був його безтямний дух… Зарадити могло лише точне попадання в життєво важливі органи — а спробуй-но поцілити, коли рухається твоя ціль вдвічі швидше за тебе! Навіть Горганові тоді прийшлося непереливки; він і вцілів лише тому, що в larvati забракло набоїв.

Відтак, справді, створити larvati — то мудра штука, не кажучи вже про контроль над ними… Але так чи інак, larvati мав місце, і з цим доведеться якось жити.

— Гаразд, припустімо, що наш противник і справді може контролювати larvati, — Вітій потер очі, намагаючись сконцентруватися. — Хоч я і не збагну, яким чином. Наступне питання — навіщо це йому?

— Кажу ж, на нас нацькувати! — правив своєї Фелікс.

— У такому разі, чому ж вони цього не зробили? — повела плечима Мора. — Ти ж казав, вони тікали від вас, а не навпаки?

Запала мовчанка, бо Фелікс якраз ображено насупився, так і не надумавши гідного пояснення.

— Вибух, — зненацька блякло повідомив Горган.

— Що, вибух? — не зразу второпав квестор.

— Ліквідація свідчень, — розщедрився на стисле пояснення Юр.

Аж і справді — чому лише він раніше про це не подумав? Якби лише «підривники» знали, що вороги їхні так близько, то не зневажили би шансом спекатися доброї частки Магістрату. А коли не подбали про те, значить, мали до виконання якусь іншу задачу. Larvati зі своїми друзяками, отже, був хіба маневром для відтягнення уваги…

— Але ж чекайте! — заскочений прикрим здогадом, Фелікс забув навіть про свою кривду. — Це ж значить, що вміст лабораторії був для них настільки важливим, що вони, не вагаючись, «здали» нам свого larvati?

Мора скептично хитнула головою.

— Не збагну… Що ж такого нового для нас в анімулах? Таке робилося раніше — ти ж пам’ятаєш, Вітію?

Ой, ліпше б вона цього не поминала, гірко пошкодував квестор.

— Пам’ятаю. І забув би, так не можу…

— Ну! — Мора, здається, нічого й не помітила у своєму завзятті. — А це значить — що? Це значить, у лабораторії було ще дещо — чого ви, панове, не помітили!

Вітій зиркнув на Горгана. Той лаконічно вигнув брову. Квесторові захотілося чомусь почати виправдовуватися: часу було обмаль, зі світла — самий ліхтарик… Але ж вона і сама чудово це розуміє! Перед ким хвоста розпустити пнешся, старий ти павичу?

— Замало інформації, — втрутившись, порятував його від стидовиська Горган. — Ми мусимо знати, що шукаємо.

Мора зітхнула. Тепер уже їй бракувало аргументів.

— Немає інформації, значить треба її роздобути, — підсумував Вітій. — Які в нас є зачіпки?

— Рештки лабораторії, — скривившись, пригадав Фелікс. — Коли, звісно, Шафраник сумлінно розгребе завали… Вибухівка, знов-таки, не з пустого ж місця намалювалася…

Вітій кивнув, тоді глянув на Мору — вона зосереджено катала ручку по стільниці, мовби не важачись здійняти голос.

— Ну? — підштовхнув її квестор.

— Діти… — стиха проказала вона.

Квестор ледь не охнув. Дійсно…

— Для виготовлення анімул, — пояснила Мора, ніби в тім справді була потреба, — треба перевірити, чи не зникали останнім часом діти від двох до дванадцяти. Як пощастить, то в поліції можуть бути вже якісь напрацювання.

— Є іще одне… — долучився Фелікс. — Але це залежить від того, як добре почуватиметься Луччина знахідка. Коли він отямиться, то зможе показати того, хто поїв його «умброю».

— А він отямиться? — зиркнув на Горгана квестор.

Той похмуро кивнув.

— Значить, ось чому ти… не віддав його до «голуб’ятні»? — не втримався Вітій.

Проквестор відповів йому непроникним поглядом. Ну нехай, зітхнув собі Вітій, принаймні, є в його діях логіка. Логіка — а зовсім не співчуття. Час би вже звикнути, справді.

Франек давно не почувався так погано. Не те, щоби йому боліло щось конкретне, ні — боліло радше щось абстрактне, інакше і не скажеш… Ет, шкода, що він прогуляв майже весь курс класичної філософії в другому триместрі, бо, може, зміг би нині знайти на те якесь путяще мудре назвисько.

Йому просто було якось… гидко. Хлопець і сам собі здавався навдивовижу бридким, не кажучи вже про світ довкола: холодно, протяг з вікна, жорсткий якийсь лежак, червоні запилюжені гардини… Хоча, які до дідька гардини — в гуртожитку?

Мружачись у сірому досвітку, він підвівся на лікті, мимохіть змахнувши додолу старенький картатий плед. Еге, то це ніякий не гуртожиток — чиясь ніби хата, не надто затишна, втім, з порохнявим духом занедбаного музею… Але хто б там не мешкав у цих апартаментах, дяка йому, що надав хоч якийсь притулок по вчорашній пиятиці… А вчора ж мусила бути славна забава — настільки, що й не згадати тепер, як він сюди дістався і з ким… Згадувалося тільки голосіння пісень нічними вулицями… і, чомусь, ніби постріли, і поїздка кудись у темнім фургоні, а потім якийсь червоний спалах просто перед очима… Тьху, і насниться ж всяка гидь!

З настроєм попросту чинилося щось незбагненне — таке, ніби напередодні хлопця привселюдно відшмагали, принагідно аргументуючи кричущу нікчемність жертви переконливим фактажем. Попри те, що пам’ять не містила подібних епічних сцен, Франекові хотілося схоронитися в якомусь темному куточку, а краще — зовсім пропасти зі світу.

Може, то все погані сни нагнали? Коли так, то може спробувати заснути знов — ану як щось візьме, та й зрушить у кращий бік? Він підібрав плед і, згорнувшись клубочком, міцно заплющив очі. Заснути, проте, йому не судилося — десь неподалік надривно задзеленькав телефон, і дзвонив він, холерний, так довго, що Франек був подумав уже, що в усій квартирі, крім нього, просто нікого нема. Втім, зрештою, хтось відгукнувся, сонно промимрив щось у відповідь, а тоді голос раптом наблизився, і до кімнати зазирнув якийсь непривітний молодик, похапцем загорнутий у ковдру. Глянувши на гостя, який якраз вистромив вухо з-під пледа, мовив у слухавку:

— Ага, прокинувся… угу… — господар розпачливо позіхнув. — Феліксе, ти де на ката вчився? Я ж ліг лише годину тому… Ну, добре-добре… Все.

Молодик вимкнув телефона і з похмурим зацікавленням зиркнув на гостя. Оце тут лише Франек згадав, що бачив уже цього хлопця раніше — хіба, може, вдосвіта, ще і злий спросоння, він здавався нині трохи старшим. Це був той самий тип, що підказав йому, як вписатися до гуртожитку тутешнього універу. В який же спосіб він опинився у «кузена» вдома? Може, його виставили з гуртожитку за розгульну пиятику? Може, якраз через це йому настільки зле?

— Ну? Жити будеш? — поцікавився господар.

— А мушу? — тоскно буркнув Франек.

— Мусиш-мусиш, — пирхнув хлопець — тепер гість згадав навіть, що звати того Лука. — Вважай це за почесний обов’язок… І, коли вже прокинувся, то вставай, є до тебе справа.

Франек тяжко зітхнув, шукаючи поглядом за черевиками.

— Вбиральня в кінці коридору, — повідомив господар, протираючи забрезклі очі. — А я поки кави поставлю, абощо…

Крекчучи, Франек вибрався з-під пледа і, мало не навпомацки проминувши нескінченно довгий стелаж з книгами, рушив шукати вбиральню. Те, що він побачив у дзеркалі, зовсім його не потішило — вимнута, сіра якась фізія, млисті очиська… справді, гидко, як і слід було чекати. Вмивання теплою водою, правда, трохи поліпшило справи, а запах кави звіддаля робив цей світ як не кращим, то хоч би почасти прийнятним.

Кухню Франек надибав за кавовим духом; там же знайшовся й господар. Він сидів за столом, тримаючи перед собою горнятко з таким видом, мовби й досі додивлявся якісь неприємні сни, проте, угледівши гостя, стріпнувся і, підвівши погляд, посміхнувся, та ще й так щиро, що навіть Франекові, у його чорній журбі, не лишалося іншого, аніж криво всміхнутись у відповідь.

Вдячно прийнявши горнятко з кавою, він присмоктався до нього, не відчуваючи навіть смаку. В очах поволі розвиднювалося, і тут якраз Франек розгледів щось таке, від чого він враз забув і про каву, і про журбу. На столі, межи сільничкою та присохлим фікусом лежала груба кобура, з якої визирало чорнене руків’я пістолета. Хлопець підвів погляд на господаря — той безжурно сьорбав каву, ніби й не на його столі лежала та страхітна цяцька. Спіймавши, проте, наполоханий гостів погляд, він ніяково блимнув.

— Це… гм, це в мене робоче… спорядження, — промимрив він, відсуваючи зброю кудись за фікус.

— І що ж це таке за робота? — обережно поцікавився Франек.

Лука незатишно повів плечима, але тут-таки обсмикнувся і повагом повідомив:

— Щось таке ніби поліція. Нічна, е-е… вахта. От власне з цього приводу ти мені й потрібен.

Придатка «щось таке ніби» звучала не надто переконливо, до того ж, Франек мав деякий сумнів щодо ймовірності працевлаштування в карних структурах хлопця одного з ним віку. А втім… була у тому якась зовсім не школярська рішучість, і — поліція чи ні — а сваритися з ним якось не випадало.

Господар тим часом відставив каву та зиркнув проникливо.

— Що ти пам’ятаєш зі свого виступу на фестивалі?

Франек моргнув, намагаючись збагнути, про що йдеться, і тут раптом йому здалося, ніби хтось спересердя стусонув його курним лантухом. Фестиваль! Приспані спогади враз завирували перед очима, спричиняючи в голові безлад та млосне кружляння. За мить він скочив з місця, пориваючись бігти, хоч і не знаючи до пуття, куди саме.

— Ти чого? — здивовано блимнув Лука.

— Фінал! — панічно проголосив гість. — Сьогодні ж фіналісти виступають!

Господар якось недобре вищирився, тоді підвівся та рушив до холодильника.

— Ти краще сядь. Давай, я тостів зроблю. З сиром і е-е… з сиром. Зараз, десь він у мене був…

— Але ж… Як же ж…

Лука зітхнув.

— Боюся, свій фінал ти… проспав. Якщо він і був, то вчора.

— Як це — проспав? — приголомшено труснув головою Франек.

Господар намацав нарешті шматок сиру в холодильнику, зиркнув на нього скептично, а тоді, наважившись, взявся краяти сир грубими кавалками.

— Не знаю, як і сказати тобі, Франеку, — поволі мовив він, — але ти не просто спав, а лежав непритомний, наче пака дров, у нас у відділку. Дехто навіть думав трупарку кликати… це нічого, що я так запросто тобі все це кажу?

Франек ковтнув гірку слину, не в силі відповісти.

— Так от, — провадив далі господар, зграбно завантажуючи кусники хліба до тостера. — А сталося це через те, що якась потвора нагодувала тебе… ну скажімо так, хімічним стимулятором, від якого тебе, брате, ледве грець не побив.

Ага, розгублено подумав до себе Франек, значить, ось чого мені так недобре…

— То ти пам’ятаєш, що то була за потвора? — гостро глянув на нього Лука.

— Ну… — мугикнув Франек, досі не в змозі усвідомити розмах подій. — Це був тамтешній ведучий… Але ж він казав, що «порох» безпечний, що він і сам вживає його при нагоді…

— А як він звався, не пригадуєш? Той ведучий?

Франек замружився, силуючи свою приголомшену пам’ять.

— Та ніби… він назвався Явором… Ага, Явором Шацьким.

Гучно бренькнув ніж, скочивши з Луччиних рук на долівку. Глянувши на господаря, Франек вражено відзначив, що того перекривило так, ніби оце щойно до кухні зазирнув щонайменше несвіжий мрець.

На Франекове щастя, він навіть уявити собі не міг, наскільки близький його здогад до правди.

— І що мені тепер робити? — гучним шепотом запитав Лука.

Мора зітхнула, відриваючи погляд від авгієвих стаєнь, які невідь-чому звалися базою кримінальної звітності. Хлопець дивився на неї вимогливо, чекаючи на якісь вказівки, що їх вона, за браком іншого керівництва в конторі, повинна була, очевидячки, йому надати. Шепотів же він через те, що в передпокої, на хиткому стільці межи стосів зужитого паперу, оце зараз нидівся його співочий протеже.

В такій конспірації, направду, не було й потреби, бо той тримався, наче сновида, навряд чи тямлячи, де він є. Лука ж ходив навкіл нього, наче квочка, боячись залишити самого. Воно і слушно ніби, але ж як кумедно виглядає нині Магістратський інтерн, іще вчора сам — страшко, і сьогодні раптом — звитяжний заступник знедолених.

— Та нічого не робити, — поблажливо посміхнулася Мора. — Ви з Франеком вже своє відпрацювали. Нехай тепер старші розгрібають.

— Але ж цей ведучий, він же може бути небезпечний! Якщо раптом він — larvati…

— Через те вони й поїхали вчотирьох.

— Ага, — скрушно хитнув головою інтерн. — А мене не взяли.

Мора пирхнула — настільки потішно виглядала його цілковито дитяча образа.

— Гадаєш, чотирьох наших не стане? Із «важкою артилерією» напереваги? До того ж, невідомо ще, може, той ведучий… Павло Закревський, знаний до речі, у фестивальних колах… може, він просто пожартував?

Лука насупився.

— То значить, несмішні в нього жарти.

— Ну, знаєш, — весело відказала Мора, — в Кримінальному кодексі, рівно ж як і в Магістратських укладеннях, немає статті, що призначала би кару за погані жарти. Хоч, може, й дарма…

Хлопець невдоволено підібгав губи. Авжеж, не взяли маленького на розправу… Треба було чимшвидше приставити його до діла, бо ж не дасть попрацювати… Мора й сама була вдячна кожному приводу відволіктися від цих завалів, однак хтось же повинен їх розгребти… Значить Луку — геть, чинити добро деінде. Тим паче, що і привід є.

— Замість ото пнутися, куди не просять, — суворо мовила вона, — ти би краще про друга свого подбав.

Хлопець стурбовано озирнувся на Франека, що сидів на стільчику жалобний, наче в черзі на страту.

— А… е… як? — розгубився Лука.

Мора сумовито зітхнула. Це її справа, коли вже на те… Але нехай вчиться інтерн, йому колись, може, придасться…

— «Умбра» пригнічує життєві сили, Лука. Якщо зараз його не підштовхнути трохи, не допомогти йому знайти наснагу, то… він не помре, звісна річ, але отак і лишиться — тоскним приблудним нещастям.

Лука блимнув нажахано.

— Але це не конче мусить статися, — потішила його Мора. — Йому просто треба розважитись, як слід, згадати те, заради чого жив. Зважаючи на його таланти, не думаю, щоби це було проблемою.

Лука тут-таки скочив з місця.

— Ага! — виголосив він, — Знаю! «Прозак»!

— Чекай, — хитнула пальцем Мора, — від нього ж нудота, гикавка та статева неміч… Не кажучи вже про те, що потрібен рецепт.

Лука сполохано звів брови, та по роздумі хитро вищирився.

— Та ні, це клуб такий. Така назва.

— А. Ну так би й казав, — гмукнула Мора. — Коли клуб, то нехай. Все. Ідіть звідси, не заважайте працювати.

Отож, Лука зі своїм підопічним нарешті забралися геть — до якогось, вочевидь, доброго місця, одна лиш назва якого прогонила сум… А Морі лишилася її триклята звітність — і хоч би трохи з неї користі!

Діти зникали, певна річ, та проблемні батьки, як на те, не потикалися зі скаргами до поліції. Порядні ж сім’ї за останній місяць зазнали тільки двох втрат, причім один із втікачів знайшовся за тиждень на горищі у власної бабці, а друга, допіру повнолітня, рвонула зорі назустріч разом із прийшлим байкером. Що ж стосується дітей-приблуд, то поліція за ними просто не встигала — ті знали, вочевидь, такі хідники, про які й не марилось офіційній владі.

Залишалося визнати, що в такий спосіб на зловмисників не натрапити; проте щось не давало відступитися — якийсь мовби химерний натяк, котрий ніяк не вдавалося намацати, скільки в тій звітності не гребись.

Мора власне надумала накалатати собі велике горнятко чаю, аби зігнати думки докупи, але тут нарешті повернувся до контори «ловецький виїзд» — люте начальство, похмурий Фелікс, згорьований Мар’ян та мовчазний, як і слід йому, проквестор Горган. Не мусиш тут бути провидцем, щоб збагнути, що справа пішла навскіс, та ще й у котрімсь негаданім керунку.

Але добре хоч з усіма все гаразд — зловила себе на зрадливій попусті Мора. Тяжко далися їй останні події, слід було визнати…

— То як, — не стрималась вона, — засвідчили друге пришестя Шацького?

Хлопці на те хіба похмуро перезирнулися, а Вітій поспіхом попрямував до кабінету, однак спинився на порозі.

— Нехай он Фелікс розкаже. Можу ж я іноді делегувати свої повноваження?

І затраснув за собою двері. Фелікс насупився іще більше, а Мар’ян якось безрадісно гигикнув.

— То в чому річ? — дратівливо вже мовила Мора. — Знайшли його?

— Угу, — велемовно відказав Фелікс, тоді зглянувся нарешті і пояснив. — Знайшли. Але все, що нам лишалося з ним робити, це спакувати та відправити до «голуб’ятні».

Мора насупилась, роздумуючи.

— Значить, хтось вирішив позбутися його у той же спосіб, як він сам до того — нашого Франека?

— Та схоже на те, — неохоче зізнався Фелікс.

— Ну от… — гмукнула Мора, — а я щойно доводила Луці, що за погані жарти кари не завбачено… Дожартувався маестро. А вдалося щось дізнатись на предмет невмирущого Шацького?

Горган зненацька кинув на неї недобрий погляд. Аж дивно, подумала Мора. Фелікс тяжко зітхнув.

— А як ти собі це уявляєш? Розпитати його сусідів, чи не здалося їм, що той — недавно спочилий мрець? Ми — ну, Мар’ян здебільшого — перемовившись із консьєржкою, з’ясували, що Шацький забрідав був до нього, разом з Павліною своєю та її подружкою…

— Що за подружка? — одразу ж зреагувала на нову дійову особу Мора.

— Її звати Тілія Ольжич, — зиркнувши на клаптик паперу, що правив йому за нотатник, повідомив Мар’ян. — Пані Кася казала — вульгарна дівуля, намальована мов до е-е… мов до забави.

— Тілія Ольжич? — звів брови Фелікс. — А чого ти раніше про це не сказав?

— Ольжич… Ольжич… — промимрила Мора, намагаючись згадати, де вона чула це прізвище. — А ти що, Феліксе, знаєш її?

Той втомлено відкинувся у кріслі.

— Та перетиналися якось. Вона у клубі одному працює, помагає там всякі творчі збіговиська впоряджати. А що вульгарна — то це ще чемно сказано…

— Що за клуб? — підібрався Мар'ян.

Фелікс позіхнув.

— «Прозак».

— Ой… — мимохіть прохопилося в Мори.

Чоловіки здивовано обернулися до неї.

— Я щось може пару годин тому відправила туди Луку із Франеком. Розважатися.

Цього разу Горган не обмежився неприязним позирком.

— Досить із них розваги, — кинув він, підводячись.

Авжеж, подумала Мора, в такому товаристві не порозважаєшся. Однак і проживеш, можливо, довше. І в цьому теж, як не крути, є свої переваги.

— Тут черга, — скорботно повідомив Франек. — Зараз нас наженуть.

Лука поглянув на юрмисько коло входу. На кремезних охоронців, які словом і ділом боронили браму клубу від охочих розваги.

— Копняком під зад, — похмуро уточнив музика.

— Та невже? — чмихнув Лука, мимохіть надимаючись пихою. — Дивись, що зараз буде!

Підійшовши до охоронців, він тихцем проказав «ми від Фелікса», а, як сторожа чекально насупився, Лука ледь підняв окуляри, демонструючи на знак службової приналежності свою червону зіницю.

Охоронець блимнув неприязно, проте визнав перепустку, і Лука проштовхав приголомшеного Франека до пропахченого духмяним куривом коридору, а потім — додолу, східцями, що звивалися гвинтом межи чайних свічок та дзеркал.

«Прозак» мав довгий, занурений у підвальні надра головний зал, обіч якого під романськими арками множилися невеличкі кімнатки, де спочивали на м’яких подушках різноманітні митці та дотичне до них товариство. Грала приємна, проте невловна музика, яку вередун Фелікс називав не інакше як «шумофон». Межи гостей сновигали такі ж приємні та невловні кельнерки, чиє лаконічне вбрання та привітна постава повинні були, очевидячки, закласти основу антидепресивної терапії. Франек, проте, лише тяжко зітхнув, провівши котрусь із них тоскним поглядом. Лука знизав плечима і скерував свого «кузена» до бару.

— Почнемо з коктейлю «плацебо», — вирішив він. — А далі побачимо, як піде.

«Плацебо» був білясто-сколочений, наче рясний ранковий туман, а дух від нього йшов, як од доброго мускату. Франек хильнув його, не роздумуючи, внаслідок чого заледве не похлинувся.

— Оце «ефект плацебо» називається, — гигикнув Лука. — Там граппа, коли не впізнав, добра сороківка… Гарно?

— Кхе… — кивнув Франек.

Вони замовили ще по чарці і видерлись на зведений якраз над баром балкончик, звідки зручно було, впавши на подушки, зверхньо спозирати товариство. Лука всівся зручніше і зняв темні окуляри, бо ж у підвальному мороці навряд чи хто завважить яку недоречність. Можна було попуститися бодай ненадовго.

— Тут, трохи згодом, жива музика гратиме, — пообіцяв Лука. — Якщо «Голота» — то це буде весело, хоч і «Шибениця» — нічого, і вокалістка у них така… така, в драних панчохах…

— Ага, гра-атиме… — не дослухаючись, забідкався Франек. — А в мене гітара пропала… Справжній «Фендер», два роки гроші збирав…

— Ну чого зразу пропала? — заспокійливо мовив Лука. — Ось Клим попросить когось із наших звитяжних полісменів, так вони сходять завтра і заберуть.

— Ага, знаю я, як вони її заберуть: брудними пальцями — тиць, декою об сходи — хрясь…

Лука тяжко зітхнув.

— Ти скиглити припиниш, ні?

— Ні! — затято мовив музика. — Ну що хорошого, скажи, тут зі мною сталося? Фестиваль спаскудили, гидотою напоїли, гітару поперли… А це, може, єдиний був шанс вийти межи люди… І що тепер? Все — тепер. Буде з мене музики.

— Та припини! — обурився Лука. — Гарна в тебе пісенька була — про Бахуса і таке всяке. Тільки я не зрозумів, що ти там потім бубонів латиною…

Франек зиркнув на нього понад склянкою, готуючись хильнути з горя.

— Якою ще латиною, брате?

— Ну… — трохи розгубився магістратський інтерн. — Тоді, на Риторики… Коли тобі геть споганіло, ти ніби як марив, але все на мотив тої твоєї пісеньки… пам-парам-пам, пам-парам-пам… тільки латиною.

Франек таки випив, цього разу не похлинувшись, і зиркнув похмуро.

— Аби ти знав, — повідомив він, — коли хто казатиме, що «латина — не хрін собачий», я вимагатиму ілюстрованих свідчень. У житті ні слова не вимовив тою говіркою.

Лука потер скроні. Невже йому примарилось тоді? З якого б це дива? Тривожний, чесно кажучи, симптом…

— А, до речі, — мовив Франек, розглядаючи світ через каламутний вміст чарчини, — може, ти знаєш, як воно правильно зветься — коли все тобі бридке й немиле… коли ліг і сконав би, коли б лише дали спокій…

— Ну — хандра… — запропонував Лука.

— Та ні, — махнув рукою страдник. — Таке більше й гидше… Таке… Всесвітньогидке — о!

Лука розсміявся кумедному новотвору.

— Знаю! Weltschmerz!

Франек викотив очі.

— Що?

— Світова скорбота. Романтичний різновид депресії.

Музика мимохіть зацікавився.

— А ще які є?

— Ну, приміром, філософський. Тоді це вже буде Angst. Гмм… задушливий відчай.

Лука зітхнув. Навіщо татко розказував йому такі речі? Чи було це професійним зацікавленням? Чи, може, це був притаєний зойк про допомогу? Який він, звісно ж, не почув — бо забракло… ерудиції, абощо?

Ну хоч би Франек нині дивиться з повагою — так-таки пригодилася таткова філософія…

— Ага-а, — серйозно кивнув той, — ти теж, значить, слухаєш старий рок?

Лука блимнув. Несподіваний висновок!

— Ну, це з «Нірвани», — пояснив Франек. — «Teenage angst has paid off well, now I’m bored and old…»

— Кхгм… — замислився Лука. — Ну, десь так.

— Там іще програш такий… — замріявся музика. — Трр-ра-ра-ра…

Франекові очі зненацька спалахнули, а руки самі стрибнули в повітря, наче в магічнім пасі або ж у ґвалтовній судомі. Ця поза повинна була символізувати, либонь, Кобейнівській злет натхнення… Але що вийшло, то вийшло.

— Піду я візьму ще питва, гаразд? — зітхнув Лука.

Франек неуважно кивнув, стиха мугикаючи щось своє.

З висоти свого балкончика Лука озирнув зібрання — мальовничих митців, розпашілих професійних гульвіс та подекуди — вертке студентство, щасливе тим, що якимось робом просочилося повз охорону. Але ж і охорона не дрімає — ондечки, підпирає фундамент, шулікою позираючи довкіл. Коло охоронця — якась дівуля, вбрана незгірш за солістку «Шибениці»: в червоних гетрах, коротесенькій спідничці та блузці з глибоким вирізом, чиї гостинні глибини прикрашав брязкітливий жмут різномастої символіки та оздоб. І от дивна річ: страж «Прозаку», замість миттєво витурити відсіль, поважно їй щось відповідає. Щойно Лука глянув на дівулю пильніше, як вона звела погляд, на коротку мить перестрівшись із ним очима. І був то такий погляд, який не захочеш перехопити десь у темному провулку.

Обсмикнувшись, Лука висварив себе за недоречну полохливість і рушив до бару.

— Я теж спущуся! — раптом скочив з місця Франек.

«Шумофон» зненацька вщух, і тут Лука збагнув причину Франекової непосидючості: на невеличкий поміст у кінці залу якраз піднімалися музики, обтяжені інструментами та ясною естрадною харизмою. То був гурт «Голіарди» — нечастий гість «Прозаку»; здебільшого їхня музика лунала у «Скрипторії» коло Університету, однак Лука не мав заперечень — йому вони радше подобались. Про Франека і казати не було що — «Голіарди» вийшли в люди завдяки тому-таки Фестивалю, тож для кудлатого музики вони виглядали, либонь, богорівними звитяжцями.

За хвильку Франек вкляк на стільці при шинквасі, обернувшись лицем до сцени. Лука, усміхнувшись, сів поблизу. Невдовзі музики налаштували інструменти, між яких, окрім звичної вже гітари та флейти, була старовинна ліра, а вбраний у кашкет з пером фронтмен вийшов на просценіум та, нахабно підморгнувши, почав співати.

Лука стріпнувся — в цю мить, мовби у відповідь на заклик нахабного молодика, хтось подав йому повну чарку замість спорожнілого «плацебо». Це був незнайомий хлопцеві напій — димно-червоний, з якимись мовби навіть блискітками в глибині. Обернувшись, він зобачив, замість знайомої кельнерки, ту саму дивну дівулю, що говорила зі сторожею. Нині вона дивилася не вороже — але мовби чекально; на юнім, хоч і дико розфарбованім лиці, припорошена привітністю, малювалася зірка напруга.

Повагавшись, Лука взяв склянку.

— А воно не отруйне? — обережно поцікавився він.

— Зрештою — так, — криво всміхнулася дівчина. — Але ти стільки не вип’єш.

Хлопець відпив частунку. Це було смачно.

Лука глянув крізь чарку. Користуючись нагодою, примружив ліве око. І ледь не зойкнув. Дівчина світилася, наче смолоскип — гаряче, коли не сказати, люто.

— Чим завдячую? — спитав він, кивнувши на чарку.

— Своїй холерній привабливості, — відказала дівчина.

Це було жорстко. І глузливо. І розпачливо.

— Тобі що, допомога потрібна? — спитав Лука.

— Кепський з тебе ворожбит, — посміхнулась вона. — Мені не допомога потрібна. Мені потрібна правда. Будьмо.

Вона піднесла склянку з таким же, як у Луки, червонястим коктейлем.

Серце в Луки закалатало, причім він і сам не розумів, чому. Не злякала ж вона його — ні, це щось інше, щось таке неймовірно знайоме…

— Мене звати Тілія, — повідомила дівчина.

— Лука, — відказав він. — Ти працюєш у цьому клубі, еге ж?

Вона кивнула.

— Я — відомо, де працюю. А ти? Скажеш мені?

Лука завмер зі склянкою на півдорозі до шинкваса. Йому зненацька пересохло в роті. В голові зашуміло — чи то від випитого, чи хтозна від чого ще… І він збагнув, що не скаже. Просто не зможе сказати.

Тілія глузливо всміхнулась.

— Не можеш, е? То кому з нас потрібна допомога?

Зненацька вона підвелася, аби йти геть. Отак запросто. Збивши його з пантелику, нічого не пояснивши… Лука скочив зі стільця.

— Тіліє, стій! Та зачекай же! Чого ти хотіла?

Вона обернулася, вагаючись.

— Юна леді хотіла вже йти у своїх справах, чи не так?

Це було неймовірно — але за спиною Тілії намалювався раптом ніхто інший як проквестор Горган. Посеред розманіженого клубу він виглядав, наче кара божа, суворий та недоречний, втім, як і завжди. Що це він, стежить за мною? — обурено подумав Лука. В цьому було щось ненормальне.

Тілія, проте, не гаючи часу на сумніви, крутнулася, щоб зустріти проквесторів погляд. І тут Луччині поняття про ненормальність набули нових, не знаних доти глибин. Проквестор закляк з таким видом, мовби уздрів мерця. На якусь неймовірно коротку мить побожний острах зробив Горгана цілком схожим на живу людину, проте вже наступної миті мана минула. Проквестор блимнув і знову став собою.

— Не думай, що тобі вдасться мене налякати, — промовила Тілія тихо і люто. — Знайдуться ті, що віддячать тобі за неї. За них обох.

Вирікши свою злостиву погрозу, вона рушила геть, а проквестор легко вклонився, даючи дорогу.

— Що це було? — не витримав Лука. — Що це значить?

— Боюся, — спокійно промовив Горган, сідаючи поруч, — боюся, що юна леді винуватить мене у смерті своєї подружки, Павліни Чарної.

Щось, мабуть, зрушило у Луки в голові, а може, справа була у кількох келишках міцного питва, хто зна. Проте він зненацька наважився.

— А в неї є підстави так думати?

Проквестор кинув на нього погляд, який, за наявності бодай якихось емоцій на його лиці, можна було б назвати глузливим.

— Звісно, що є, — відказав він. — Проте, це не значить, що вона має рацію.

Якусь хвильку вони обоє мовчали. Проквестор спозирав Франека, який, користуючись перервою у виступі «Голіардів», намагався зав’язати з ними знайомство. Лука присоромлено дивився під ноги.

— Та це не значить також, що мене нема в чому винуватити, — зненацька тихо додав Горган.

Лука підкинувся, вп’явшись поглядом у проквестора. Той, проте, замислено розглядав стіну, нічим більше не виказуючи своїх почуттів.

За мить до них підскочив Франек, променистий, наче ранкове сонечко.

— Я з ними зазнайомився! — відзвітував він, не помічаючи Горгана. — Вони мене з Фестивалю пам’ятають! Кликали до себе на репетицію! Уяви!

Лука щосили намагався явити щиру радість із цього приводу, і Франек, щасливий своїми здобутками, не завважив його зусиль.

Тим часом до шинкваса по чарочку підійшов «голіардський» фронтмен. Франек заяснів усмішкою, проте той чомусь зиркнув не на нього, а на проквестора. Здивовано звів брови.

— Salve, amice, estne te video?[6] — стиха мовив молодик у кашкеті з пером.

— Vix,[7] — сухо відказав Горган. — Bene vale.[8]

Франек вражено перекидав погляд з одного на іншого. Лука труснув головою. Це вже було занадто. Просто занадто.