Книга імен

Розділ п'ятдесят п'ятий

уло темно, так темно, що Стейсі не бачила навіть власних рук, коли повзла тунелем із листового металу. Той чоловік застеріг, щоб вона була тиха, як мишка, та рухалася повільно, але неухильно вперед. Утім, на кожному дюймі, який вона долала у вузькому проході, метал під її вагою подзвонював, і вона завмирала зі страху, що цей звук почують унизу.

— Вентиляційна шахта вузька, та ще й, мабуть, доволі брудна, — попередив той чоловік. Він говорив швидко й весь час озирався, коли підсаджував її до люка. Ті люди пробігли через боковий тунель недалеко від кімнати, де її тримав чоловік-лев.

— Тобі доведеться проповзти досить далеко, поки не побачиш праворуч іще один коридор. Давай, лізь. Шлях неблизький. Я зустріну тебе на тому краю тунелю. Що б ти не почула, не зупиняйся, повзи до кінця й чекай на мене там. Зрозуміла?

Стейсі нічого не розуміла. Тепер, протискаючись крізь вузький тунель, вона почула дзенькіт сигналу тривоги, — і волосся в неї стало сторчма.

Чоловік-лев дізнався, що я втекла. Серце в неї так калатало, що аж заболіло в грудях. Вона намагалася не думати, що він її розшукує. Ані про те, як їй холодно, самотньо та страшно. Дівчинка сподівалася, що може довіряти людині, яка її випустила, вірила, що ще колись побачить маму й Девіда. Їй просто хотілося, щоб усе знову стало нормальним і звичним.

Стейсі тремтіла, але, переборюючи себе, рухалася вперед. Відчувши, що права бокова стінка тунелю зникла, вона протиснулася крізь тісний вигин шахти. На це знадобилося кілька хвилин борсання з затамованим подихом — і, нарешті, вона пролізла в другий прохід.

У роті пересохло від пилу, руки зомліли від холоду. Їй так хотілося вирватися з цієї холодної металевої в'язниці, що вона мало не кричала. Але кричати не можна. Чоловік-лев прийде. А ще й той, із різними очима. Вона мусить мовчати.

Стейсі лише трохи просунулася другим тунелем, як їй здалося, ніби вона чує голоси. Вона завмерла та прислухалась. Страх поїдав її зсередини.

Голоси. Так і є. Вона прислухалась уважніше, напружено ловила слова. Сперечалися якісь жінки. Розлючені. Ті жінки, що плакали? Тільки зараз вони не плакали.

— Нехай тільки прийдуть по нас. Ми їх на шматки розірвемо.

— У нас є ножі, які вдалося поцупити за обідом. І наточити об камінь.

— Хоч когось із них уб'ємо, принаймні перш ніж вони повбивають нас.

Але серед тих рішучих голосів чулися й інші. Хтось із жінок плакав. Благав.

— Якщо ви нападете на них, вони вб'ють усіх нас.

— Господи, я не хочу помирати.

Стейсі заклякла. Хто вони такі? Ув'язнені? Як і вона сама? На що вони чекають?

І тут у неї в голові пролунав голос того чоловіка. Рухайся вперед, не зупиняйся, що б там не було. Дістанься другого кінця.

Я не можу. У неї вирвалося ридання. Просто не можу покинути цих жінок.

Повернути назад у цій тісноті неможливо. Повільно, перемагаючи біль, вона позадкувала туди, звідки приповзла.