Розділ вісімнадцятий

ахиливши голови проти дощу, Йаель і Девід повільно йшли до готелю повз Ріверсайд-парк. Ніде не було видно жодного вільного таксі, а калюжі вже сягали колін. На перехрестях їх шмагав різкий вітер, вони маневрували між транспортом, не зважаючи на світлофори, і думали лише про одне — як урятуватися від цього жахіття.

Інші перехожі бігли, змагаючись зі шквальним вітром, що глузував із їхніх парасоль. Вода фонтаном бризкала з-під коліс нечисленних автомобілів, коли ті втрапляли в глибочезні калюжі.

Вони ще не пройшли й кварталу, коли Девід помітив вивіску квіткової крамниці, за нею аптеку, а далі над східцями, що вели вниз, ліловими неоновими літерами було написано: ВОРОЖБА НА ТАРО.

Він схопив Йаель за руку.

— У мене ідея, — гукнув, перекрикуючи дощ. — Ходімо сюди.

Вони збігли низькими східцями та зайшли у двері, на яких красувалося велике темно-червоне око. Кришталевий духовий дзвіночок проспівав мелодію, сповіщаючи про прихід відвідувачів. Вони опинились у кімнаті, де дивно пахло ваніллю й часником. Посередині стояв стіл і кілька розкладних стільців, зі стелі звисала вкрита порохом люстра. У її тьмяному світлі вони розгледіли в кутку шафу-вітрину, де в спеціальній підсвітці чудно виблискували амулети; поряд на підлозі були вазони з папороттю, деревом щастя та сансев'єрою з листям у формі меча. Біля протилежної стіни стояла інша шафа — стара, похилена набік, ущерть напхана книжками.

Завіса з золотих бісерних ниток затремтіла й розсунулась, у просвітку з'явилася літня жінка. Вона була маленька й тендітна, у чорній до середини литок спідниці й вишитій ліловій блузі з сивим волоссям, заплетеним у довгу грубу косу. Девід подумав був, що їй за сімдесят, проте шкіра в жінки виявилась гладенькою й свіжою, а дивовижно маленькі ручки — не попсутими венами. Однак катаракти, що заступали світло-карі очі, виказували її вік, так само як і зморщені, наче в черепахи, повіки.

Вона підійшла до круглого стола з вишуканою атласною скатертиною. Посередині стояла незапалена свічка, поряд лежали сірники. Мовчки витягла колоду Таро.

— Ласкаво прошу. Не сподівалась у такий дощовий вечір на відвідувачів. Кому з вас ворожити?

Мені. Якби ж тільки я вірив, що ти можеш сказати, чи зі Стесі все добре, — із сумом подумав Девід. Не знати, що там діється, було мукою, та наразі хоч-не-хоч треба абстрагуватися від тривожних думок.

— Насправді нам потрібна певна інформація. — Девід відсунув стілець для Йаелі й сів поруч.

— У цих картах дуже багато інформації, — відповіла старенька та простягнула колоду. — Хто тасуватиме?

Натомість Девід порився в сумці й витяг звідти карту рабина.

— Нас більше цікавить, що ви можете сказати про це.

Ворожка, трохи роздратована, поклала колоду на стіл і сіла навпроти них. Знизавши плечима, взяла карту, якусь мить розглядала намальовану вежу, потім перевернула карту іншим боком.

— Це вежа. Що ще ви хочете знати про цю карту?


— Зрозумів. Я знаю той район.

Джейм Джилліс клацнув пальцями, подаючи знак Енріке, що лежав упоперек двоспального ліжка в їхній кімнаті в мотелі. Пуерториканець миттю зірвався на ноги, взяв зі стола ключі від фургона та попрямував до дверей. Джилліс, усе ще розмовляючи по мобільнику, поспішив за ним.

— Буде зроблено. — Джилліс підняв комір. — Уже виїжджаємо.

Дорогою до фургона він коротко ввів напарника в курс справи.

— Чорт забирай, нам пощастило. Маємо ще один шанс. Вони щойно вийшли з «Йоцуби». Знаєш, біля Ріверсайд-парку?


Йаель підсунулась ближче до стола.

— Нас цікавить, що означає цей малюнок.

Ворожка повернула карту до неї і, дивлячись у вічі, сказала:

— Вежа — це карта зі Старших Арканів, яка означає попередження. Це найзловісніша карта в усій колоді.

— У якому сенсі найзловісніша? — запитав Девід. Ворожка перевела погляд на його стривожене обличчя.

— Вона віщує смерть, руйнацію, страх і пожертву. Інакше кажучи, щось має от-от змінитися.

Вона тицьнула пальцем на людей, що падають із вежі.

— Ось, це зображено туї"— болісне падіння, що веде до розкриття великої істини. — Вона відхилилась на спинку стільця, і раптом невідомо звідки їй на коліна вискочив кіт, білий як сніг. Девід навіть не помітив його раніше в кімнаті.

Ворожка погладила кота й сказала:

— Що, Кабукі, прийшов подивитися на гостей?

Девід нетерпляче засовався.

— Ще щось можете сказати?

— Скільки у вас часу? — усміхнувшись, запитала вона. Скинула кота з колін, підвелась і пошаркала до шафи з книжками. Оглянула полиці, витягла грубий том і принесла до стола.

Швидко знайшла потрібну сторінку.

— Ось. — Примружившись і тримаючи книжку близько біля очей, вона почала читати: — «Вежею править войовнича планета Марс», отже, ця карта говорить про війну. «Війна між системами, побудованими на брехні», — співом читала ворожка. — А ще, — вона показала на блискавку, що вдарила у вершину вежі, — сліпучий спалах істини.

Вона відклала книгу й уважно подивилась на них.

— Коли ця карта випадає комусь у ворожінні, я кажу цій людині, щоб сподівалася якогось приголомшливого одкровення. Такого потужного, що може повалити монарха — або зруйнувати традиційну систему вірувань.

Традиційну систему вірувань. — У Девіда похололо в грудях. — Чи можна вважати цивілізований світ традиційною системою вірувань?

Тільки не приймай ці байки за чисту монету, — сказав він собі.

Старенька знову заговорила, а надворі гримнув грім. Раптом світло згасло, і якусь мить вони, затамувавши подих, сиділи в цілковитій темряві, чекаючи, доки ворожка запалить свічку.

— Ну от, так воно краще, — спокійно пробурмотіла вона. Від свічки йшло вгору тонке пасмо ванільного аромату.

Девід роззирнувся, сподіваючись, що електрика от-от з'явиться.

У мерехтливому світлі свічки він побачив виснажене й напружене обличчя Йаелі. Але голос її прозвучав чітко й рішуче; вона різко змінила тему:

— Скажіть, а в цій книжці написано щось про зв'язок між Таро та юдейським містицизмом?

— Ну звичайно. Це кабала. — Ворожка кивнула. — В одних книжках сказано, що ці речі пов'язані, в інших — що ні. Насправді, вони мають багато спільного.

Вона підсунула книжку до Девіда.

— Електрика так скоро не з'явиться. Тобі легше читати при свічці, ніж мені.

— Ми вже знаємо про числовий зв'язок між картами й гебрейським алфавітом, — сказав Девід, гортаючи ілюстровані сторінки в пошуках алфавітного покажчика. — Двадцять дві карти в Старших Арканах — двадцять дві літери в алфавіті.

Він відчув, як кіт треться йому об ногу.

— Ось — кабала.

Розгорнувши книжку приблизно на середині, він почав читати вголос:

— Колода карт Таро символізує кабалістичне Дерево житі я. Десятьом сефірот відповідає десять карт із числами в кожній масті Молодших Арканів Таро. Є ще одна цікава відповідність: чотири містичні світи, у яких існує Дерево життя, — земля, повітря, вода й вогонь — відображені в чотирьох мастях Таро — пентаклях, мечах, жезлах і кубках. — Девід подивився на ворожку. Та усміхнулась, і в її очах відбивалося мерехтливе полум'я свічки.

— Якщо вас цікавлять ще якісь відповідності, то, думаю, у Нью-Йоркській публічній бібліотеці ви знайдете безліч усяких посилань, — сказала вона. — З іншого боку, є багато книжок, у яких написано, що карти Таро не мають нічого спільного з кабалою; що тамплієри взяли їх від сарацинів. — Вона похитала головою. — А ще є версія, що перша у світі колода карт Таро з'явилася в середині п'ятнадцятого століття в гностиків.

Девід здригнувся, неначе його вдарило струмом.

— Справді? — Він узяв карту з вежею. — Скажіть, а на цій карті щось указує безпосередньо на кабалу чи на гностиків?

Ворожка фиркнула.

— Ну звичайно. Цього важко не завважити. — Старенька поблажливо усміхнулася, взяла карту і, піднісши її близько до свічки, перевернула іншим боком.

— Оце — подвійний оуроборос.

Це грецьке слово, правда? — Йаель розглядала двох змій, що сплелись у вісімку, кусаючи одна одну за хвіст.

— Так. Воно означає «той, що кусає за хвіст». Для гностиків один безкрилий змій, що кусає власного хвоста, символізує сонце або світ. А двох зміїв, як на цій карті, називають Великим Змієм Світу — це символ вічного циклу смерті й відродження.

— Смерть і відродження. Руйнування й оновлення, — задумливо мовила Йаель. Від нудотного запаху ванілі Девідові стало млосно. Йаель нахилилась до нього і, стишивши голос, сказала: — Саме це гносеї й задумали вчинити в масштабі всього світу. Убивши ламед-вовників. То що, тепер ви мені вірите?

Дощ, здається, заперіщив іще сильніше, по дверях забарабанив град.

Усі на мить поринули в думки, і ніхто не почув, як задніми сходами до салону хтось крадеться.

Девід розмірковував, чому рабин Бен Моше зберігав цю карту в сейфі разом із бурштином первосвященика та іншими предметами.

Першою заговорила ворожка. Вона віддала карту Девідові й, пильно дивлячись в очі у тьмяному світлі свічки, сказала:

— У вас стільки запитань. Можливо, відповіді — у картах. — З обнадійливою усмішкою вона простягнула колоду Йаелі. — Ну ж бо, люба. Потасуй. Я розповім тобі, що вони віщують.

Йаель похитала головою, різко підвелась, і тієї ж миті Девід помітив за завісою з бісерних ниток якийсь рух. Це був не кіт, а хтось великий, зі світлим волоссям.

Його пронизав гострий страх.

— Тікаймо! — крикнув він і підштовхнув Йаель до дверей. Щойно вона їх відчинила, як з іншого боку до кімнати ввірвалося двоє молодиків.

Блондин відкинув ворожку вбік. Дужий латиноамериканець підняв пістолет. З дула вихопився вогонь, куля просвистіла біля Девідового вуха, але той був уже надворі — біг сходами нагору слідом за Йаеллю. Вони кинулися в темряву, чуючи за собою крики старої ворожки.

Місто було чорне, цілковито чорне — мокре, порожнє, налякане громом.

«Дякувати Богу, що так темно», — подумав Девід. Схопив Йаель за руку, і вони наосліп помчали вулицею по глибоких калюжах.

— Сюди! — Кроки за спиною хлюпали дедалі ближче, і Йаель різко повернула ліворуч, потягши його за собою. Вони пірнули в браму якогось особняка. Причаїлися за дверима, по коліна у воді, намагаючись віддихуватися якомога тихіше. Страх стиснув Девідові серце. Вони зіщулились у суцільній пітьмі, неначе двоє щурів у канаві. Запхавши руку в кишеню, він пересвідчився, що камені на місці.

Вулицею просто над ними прогупали кроки. З-під невидимих черевиків в очі хляпнула вода.

Вони затамували подих. Заціпенілі від страху, чекали, що буде далі. Щодалі...

Минула ціла хвилина. Тоді вони нарешті полегшено зітхнули й обережно вийшли зі свого сховку. Швидко перейшли вулицю по глибокій воді й, тулячись до будинків, благословляючи темряву, пішли назад до готелю.

— Як вони нас знайшли? — пошепки запитала Йаель, аж коли вони опинились усередині.

— Може, їх тут більше, ніж ми думали. Може, вони розкидані по всьому місту. — Девід навпомацки йшов у суцільному мороці коридору, доки не налапав двері, що вели на сходи. — Щастя, що ми не на останньому поверсі, — пробурмотів, коли одне за одним вони потихеньку пішли нагору темними сходами.

Хтось іде назустріч. Вони завмерли. Розслабилися, аж коли почули лагідний голос жінки та схлипи дитини.

Притиснувшись до стіни, вони пропустили їх повз себе й мовчки пішли нагору.

На наступному поверсі Девідові здалося, що його сумка вдесятеро поважчала. Він почувався так, неначе несе на плечах вагу всього світу.

Хоч якщо все, про що він сьогодні дізнався,правда, то так воно і є.


Ділон дивився крізь ілюмінатор у чорноту, розмірковуючи, що це — небо чи океан. Більшість пасажирів у напівтемному салоні літака спали, а йому спати зовсім не хотілося. А хотілося випити подвійну порцію шотландського віскі.

Востаннє він бачив єпископа Елсворта в Римі на конференції, яку спеціально проводили на великодньому тижні. Єпископ сам розшукав Ділона й кілька хвилин розхвалював його останню книжку. Але значно довше він розводився про власний проект, що його започаткував у єпархії, — суботній сніданок із читанням Біблії для хлопців із групи ризику.

Ділон відкинувся в кріслі і, примружившись, згадував перстень із рубіном, який Елсворт мав на пальці того дня; згадував його спокійне світло в променях сонця на п'яца, коли єпископ жваво розмахував руками.

Тоді Ділон нічого не знав про історію цього каменя. Тільки багато років по тому він дізнався про його значення. І коли Девід показав йому інший, схожий, камінь, він збагнув, що має робити. Насамперед переконати Девіда поїхати до Брукліну.

Тепер усе ставало зрозумілим.

Він шукав у глибинах душі щось, що потамував давним-давно, — гнів, який охоплював його в дитинстві в Бостоні, холодну лють, котра накочувалась, коли батько його лупцював, а мати тікала геть. Тепер він знову хотів відчути цю лють. Вона була йому потрібна.

Він був готовий удатися до будь-яких засобів, аби довести цю битву до кінця.

Загрузка...