Книга імен

Розділ сорок шостий

евіда розбудив дзвінок його мобільного телефону, і він різко випростався в кріслі. Коли це він заснув? Зосередившись, він зрозумів, що прокинувся від гудіння принтера, який видавав іще одну роздруківку РПЛ-аналізу його щоденника. А мобілка мовчала як риба, заряджалася на столі.

Чому Кріспін не передзвонив?

Очікування ставало нестерпним. Осоружним. Девід почувався тут зайвим. Він уже не міг нічого дати, хоч усі й уважали, що якесь знання ховається в його підсвідомості. Нові імена не приходили, він вичерпався. Кардоза й інші працювали всю ніч над розшифруванням щоденника. А він нічого не знає ні про комп'ютерні роздруківки, ні про медитацію, ні про святі молитви. Йому нема чого тут робити. А от Стейсі він потрібен.

Востаннє він бачив Кріспіна Мюллера в Лондоні. Починати пошук треба саме з Лондона.

Іранці, врешті-решт, відступили, надзвичайний стан було знято, і близько четвертої ранку відкрили аеропорт. Його рейс був о другій годині дня.

Розминаючи тужаві м'язи, Девід пройшовся до дверей і подивився на людей, що напружено працювали в сусідній кімнаті. Він бачив Йаель, котра вчитувалась у щось із-за батькового плеча; волосся її було недбало підхоплене шпилькою на потилиці. Нелегка безсонна ніч позначилася на її змученому обличчі, і все ж вона випромінювала ту силу й грацію, які він відчув одразу, як вона ввійшла до кабінету рабина Бен Моше.

Йаель підвела голову, ніби його погляд торкнувся її, і ледь помітно усміхнулася.

— Здається, тобі не завадило б трохи свіжого повітря, — озвалася вона до Девіда.

— Піди покажи Девідові світанок у Сафеді: хто знає, чи буде в нього інша можливість, — насупився Йосеф. — Це дійсно вражаюче видовище, яке може виявитись останнім у житті кожного з нас.

Девід мовчки йшов сходами вниз поруч із Йаеллю. У службовому буфеті було накрито стіл: фрукти, сир, оливки й соки. Девід наливав каву у пластикові чашки, а Йаель чистила фруктовим ножем помаранч. Покрив ночі світлішав, тож вони вийшли надвір зі своїм немудрим сніданком, а у вухах і досі лунали невтішні слова Йосефа.

— Ти донесеш обидві чашки? — спитала Йаель. — Тут є одне місце, куди я б хотіла тебе відвести.

Вони мовчки пересувалися бруківкою вулиць, світанкові кольори змінювалися з сірих на ніжно-опалові, і місто Сафед затріпотіло від подиху нового дня.

— Хто знає, скільки ще лишилося часу, — прошепотіла Йаель, коли вони повернули за ріг і пішли вузьким провулком. — Дні чи години. І все ж таки...

— Розумію. Ми просто не маємо права здатися, так?

— Мій чоловік не здався. — Вона простягнула Девідові часточку чищеного помаранча. — Йоні бачив сон перед тим, як його послали до Лівану. Йому снився мир. Мир, що настане колись після його загибелі.

Вона зупинилася біля входу на цвинтар із рядами могил. Деякі з них зрівнялися з травою, інші здіймалися горбками в акуратні шереги між стежками під фіговими деревами. Девід побачив, що кожний горбок був обведений гарним бордюром із цегли й бетону й засаджений квітами.

— Його поховано тут, на військовому цвинтарі. Він мав лише двадцять вісім років, коли загинув. — Вона повернулася до Девіда, і очі її переповнилися втомою та болем утрати.

— Мені дуже шкода, — стиха вимовив Девід.

Йаель укинула фруктовий ніж у кишеню штанів кольору хакі й нахилилась, аби взяти з землі кілька камінчиків — вона складала їх у пусту чашку.

Девід узяв її за руку. Пальці в неї булі теплі, повні енергії життя, як і вона сама.

— Мені дуже шкода твого чоловіка. І вибач, що я вчора зірвався. Ти цього не заслужила.

— Ло давар — забудьмо. Я ж сабра, пам'ятаєш? Ми, корінні ізраїльтяни, подібні до кактуса, ім'ям якого називаємося: різкі й колючі зовні, але м'які й чутливі всередині. Тільки не кажи нікому.

— М'які й чутливі. Он як? — перепитав Девід із тонкою усмішкою; його здивувало, як легко вона прощає. В інший час, в іншому місці він би її поцілував. А тут, тепер випустив її руку й пішов слідом вузькою стежкою цвинтаря.

Вони пройшли трохи вперед, і Йаель зупинилася біля могильної плити з написом «Йонатон Гар-Пац».

— А знаєш, душа його й досі тут, — вона опустила очі на трав'яний бордюр могили. — Кабалісти вірять, що нефеш — найнижчий із трьох рівнів душі — не відлітає, а ширяє над могилою, коли людину ховають. Рабин Кардоза каже, що нефеш залишається захищати живих у важкі часи випробувань, а два вищі рівні душі — руах і нешама — здіймаються у вищі сфери.

— У нас зараз, безсумнівно, важкий час випробувань, — зауважив Девід. — Як вони можуть допомогти?

— Рабин розповідав, що коли живі приходять на цвинтар і просять покійних про допомогу, нефеш злітає до сфери руах і повідомляє про напасть унизу. Руах, у свою чергу, летить до сфери нешама, найближчої до Бога, — і тоді нешама благає Бога зглянутися над світом.

— Так ось чому ми тут! Попросити нефеш Йоні нагадати Богові про нашу біду. Попросити допомоги. — Девід дивився на граційну папороть на могилі Йоні й намагався осягнути поняття ієрархічності й неподільності людської душі. Його завжди вчили, що кожна людина має прямий зв'язок із Богом, і посередники не потрібні. Можна ходити до синагоги й промовляти давні молитви, а можна піти деінде та скласти власну молитву від щирого серця. І те, і друге приймається Богом.

Таким є учення традиційного юдаїзму. Містичні вірування кабалістів лишалися для нього чужими. Але, пам'ятаючи свій власний досвід близької смерті й усе, про що він дізнався за ці пересичені інформацією дні, Девід визнав, що звернення Йаелі по допомогу до духу свого чоловіка в Царстві небесному мало чим відрізняється від прохання душ ламед-вовників до нього виступити на їхньому боці в Царстві земному.

Девід дивився, як вона викладає камінці на могилі Йоні, — поруч з іншими, що вже лежали там. Він розумів, що це означає, він і сам таке робив на могилах своїх батьків. Йаель залишала позначки своїх відвідин.

Він торкнувся її плеча й відійшов, щоб вона трохи побула на самоті, пройшов трохи вперед, поки не опинився біля бетонних сходів, що вели до обніжжя пагорба. Спустившись ними, він побачив іще одне кладовище, що притулилося внизу. Це кладовище було старішим, менш доглянутим, але так само тихим і лагідним; нечисленні відвідувачі молилися біля ясно-голубих могильних плит, обкладених камінням.

І тільки прочитавши імена, викарбовані на плитах, Девід зрозумів, що то був старовинний цвинтар славетних кабалістів.

Потужне відчуття давнини й історії охопило його, коли він пройшов цим залитим сонцем цвинтарем назовні. Поблукавши провулками, він знову зійшов угору й не одразу помітив на алеї синій знак із білими літерами, що вказував напрямок до синагоги Абугав.

Девід перетнув невеличке переднє подвір'я, вимощене червоно-брунатним камінням, і, схиливши голову, ввійшов до старовинної будівлі синагоги.

Усередині було просторо й пусто. Девід закинув голову та подивився на склепіння високої, у чотири яруси, стелі в обрамленні квадратних вікон. Через них на мозаїчну підлогу лилося сонячне світло. Воно засліпило йому очі, і він примружився, — страшенно розболілася голова.

Девід перевів погляд на стіни, пофарбовані в заспокійливий небесний колір. Над ними погойдувалися міріади люстр, а легкі арки з мереживним бордюром, розписаним папороттю, сягали фресок на шатрі.

— Прекрасно, правда?

Він здригнувся, почувши за спиною голос Йаелі.

— Неймовірно. Вражаюче, — відповів Девід, не озираючись.

— Ти й половини всього не усвідомлюєш. — Вона стала поруч, вбираючи в себе заспокійливу красу храму.

— Ця синагога переповнена кабалістичними символами. Її шатро — не лише чудо архітектури, воно символізує віру юдаїзму в Єдиного Бога. А оті чотири колони, — вона вказала на колони, що підтримували склепіння, — символізують чотири стихії творіння: повітря, воду, вогонь і землю, а також чотири світи кабали: фізичний, емоційний, інтелектуальний і духовний.

Девід пройшовся приміщенням, торкаючись то колон, то поручнів, пофарбованих у синій колір, що обвивалися навколо бімах — високого помосту, з якого читаються сувої Тори, що дістаються з ковчега.

— Ти помітив шість сходинок, що ведуть до помосту? — запитала Йаель, побачивши, що Девід наближається до облямованого синім помосту. — Вони символізують шість днів тижня, а бімах, вищий за всі сходинки, означає сьомий, найсвятіший день, день суботній.

Голова в Девіда розболілася. Мовчки він підійшов роздивитися картину, що зображувала західну стіну Єрусалима. Вона розміщувалася між трьома ковчегами — високими дерев'яними шафками, у яких зберігаються сувої Тори. На його подив, де б він не зупинився перед нею, здавалося, що вулиця в нижчій частині картини йде просто на нього, ніби він стоїть на самій її середині.

— І ще оце, — Йаель усміхнулася й показала на кожний із трьох ковчегів. — Їх три, по одному для кожного з патріархів: Авраама, Ісаака та Якова. А оті арки, — її рука граціозно описала дугу над головою, — їх дев'ять, по одній на кожен місяць вагітності.

Девід відчув, як усе довкола сповнено смислом, прадавніми символами, і це зачарувало його. Містичний задум стояв за кожним елементом цієї величної молельні. Він завжди вважав себе людиною освіченою, але його освіченість стосувалась урядових структур, політичних процесів та інститутів, поведінкових моделей. Він міг компетентно обговорювати політичну теорію, зіставляти системи управління, аналізувати міжнародні відносини. А рабин Бен Моше, Йаель і кабалісти Сафеда відкрили йому світ, про який він навіть не здогадувався.

Його прадід, за словами матері, був у гармонії з тим іншим світом. А для Девіда ці терени були новими. «Але, ймовірно, — подумав він, усмоктуючи в себе ту духовну символіку, — я більше успадкував від свого прадіда, ніж підозрював сам».

Девід стояв у синагозі, думав про Стейсі, про Темних янголів, про Кріспіна Мюллера, про ламед-вовників, що зникали та зникали, — і молився, щоб його здогадка про зв'язок із прадідом виявилася правильною.

У голові все сильніше бухкало. Він заплющив очі, щоб притамувати біль, і спробував викликати імена зі свого щоденника. Кабалісти знайшли тридцять два ламед-вовники нинішнього покоління з тисяч імен, занесених у щоденник. Але двох імен іще бракує. Чи він їх уже записав? Чи вони й досі ховаються десь у нього в мозку?

Чи відомі гносеям ті два імені? Чому він не може...

Вогняно-пекучий біль засліпив його. Девід зі стогоном упав на коліна та притиснув кулаки до очей.

— Девіде? Що з тобою?

Голос Йаелі доносився здалеку, ніби не з синагоги, а з вулиці. Він був сам під високим склепінням, з арками, пальмами й біблійними сценами на фресках. Він був сам у цьому святому місці, і біль трощив йому череп.

Девід спробував підвестися. Він мусить повернутися до центру, знайти якісь пігулки від болю. Він мусить устигнути на свій рейс. Але від нового нападу болю в нього підкосилися ноги.

Він упав, розпластавшись на кам'яних плитах синагоги. Тіло його корчилося від муки. Усе зникло — існував лише біль.

І обличчя... Голоси... Вони повернулися — волали, молилися, вимагали.

Девід спробував вслухатися, але біль наростав, ще трохи — і череп розтрощиться. Вони намагалися йому щось передати, він мусить почути...

— Девіде! Ти мене чуєш?

Йаель схилилася на ним, проте він її не бачив. Його незрячі очі втупились у стелю, а обличчя перекосилося від страждань.

Великі краплі поту стікали зі скронь по шиї на комірець сорочки.

Перелякана Йаель поклала прохолодну долоню йому на чоло. Вона не знала, чи бігти по допомогу, чи залишатися з ним. Шкіра в нього стала холодна й липка на дотик. Раптом вона побачила, як щось промайнуло в його сліпих очах. Замість страждання вони випромінювали спокій, і напружене обличчя пом'якшало. Вона розстібнула Девідові верхній ґудзик на сорочці, і тіло його розслабилося.

Девід знесилено заплющив очі.

— Джек Черль, — промимрив він хрипким, ледь чутним голосом, — Ґільєрмо Торрес.

Йаель затамувала подих.

Голос Девіда завмер, і тоді він назвав ім'я, яке його мучило найсильніше:

— Стейсі Лахман...

Він із зусиллям сів, вигляд у нього був спустошений і приголомшений. Головний біль зник, і сліду не лишилося. Він знову мислив чітко та ясно.

У голові в нього більше не лишилося імен.

— Нам слід... повернутися. Мушу передати... ці імена.

Йаель допомогла йому підвестися. Ноги не слухались, і він важко сперся на неї, а вона обхопила його рукою за талію.

— Ти точно не хочеш перепочити? Ти страшенно блідий.

— Треба... поспішати, — прохрипів Девід і хитнувся в бік дверей.

Він отримав імена. Останні імена. Однак не міг позбутися відчуття, що там було ще щось. От тільки що — пригадати не міг.

«Можливо, коли я повернуся й поговорю з містиками, — подумав він, блимаючи при кожному кроці до виходу, — вони зуміють якось підштовхнути...»

Йаель різко повернула голову, коли вони вийшли на залитий сонцем двір. Вона чула шурхіт Девідових ніг на кам'яних плитах у себе за спиною. Їй треба довести його до ослону.

— Допоможіть! — гукнула вона.

І побачила, що алеєю йдуть люди.

Їх було двоє. Чоловік і жінка.

«Туристи», — подумала вона з полегшенням, дивлячись на їхні теніски й шорти.

— Будь ласка, допоможіть мені довести його до тієї лави...

Вони рвонулися до неї, та її полегшення щезло, коли вона побачила, що високий жилавий чоловік тримає в руках шмат рельєфної металевої труби, а жінка з фігурою болгарського дискобола стискує в кам'яних кулаках мотузку з товстими вузлами.

Йаель безпорадно озирнулася на пусту синагогу. Задалеко, вони не встигнуть замкнути двері.

— Девіде, нас вистежили.

Девід заточився, коли вона його відпустила, і повернувся обличчям до Темних янголів. Іще слабий, він зробив кілька кроків уперед і притулився до нагрітої сонцем кам'яної стіни. Відчайдушно, зусиллям волі він змусив своє тіло згрупуватися, виконувати команди мозку.

Адреналін вистрелив йому в кров, вимагав боротися, але м'язи ніби перетворилися на віск. Девід побачив, як Йаель стрибнула до жінки, що важила щонайменше на п'ятдесят фунтів більше за неї, і не встиг навіть кроку ступити, як на нього напав отой жилавий і з розмаху вдарив трубою по колінах.

Біль рикошетом простромив гомілки, і Девід із криком звалився на землю. Крізь завісу болю він помітив праворуч від себе Йаель, котра вдарила жінку кулаком у живіт, і та похитнулася.

Темний янгол із мордою як сокира знову підніс угору мускулясту руку. Він хотів ударити Девіда трубою по ребрах, але той спромігся відкотитися вбік, і удар прийшовся по стегну, спричинивши пекучий біль.

Девід почув жіночий крик. Йаель!

Страх за неї додав сил, і коли Темний янгол ухопив його за комір, щоб ривком підвести, Девід врізав йому кулаком під ребра. Сокиромордий видихнув увесь сморід, що накопичився в його легенях, і на Девіда війнуло вареною печінкою. Перш ніж його супротивник зміг знову вдихнути, Девід урізав йому ще раз, намагаючись засадити кулаком якомога глибше під ребра.

Девід побачив, що Йаель лежить на землі, одна рука її заломлена під тілом. Здоровенне бабисько осідлало її й душило мотузкою. Обличчя Йаелі посіріло, і тривога за неї виштовхнула Девіда в їхній бік, як із катапульти.

Але не встиг він добігти, як триста фунтів живої ваги налетіли на нього ззаду. Він упав як підкошений, сокиромордий на нього, і вони почали гамселити один одного, як озвірілі хокеїсти. Кулаки трощили кістки, лікті врізалися в нервові вузли, слина та кров розбризкувалися навсібіч.

Попри нестерпний біль, який просякав усе тіло, Девід раптом усвідомив, що хоча дурбило й лупцює його безжально по тулубу, він не чіпає обличчя та голови.

«Вони не витягли пістолетів, — майнула думка в Девіда, коли він відбивав удар, націлений йому в груди. І тут зрозумів чому. — Я їм потрібен живий, вони хочуть витягти з мене ті імена...»

Кулак уломився Девідові в живіт. Перш ніж він устиг відкотитись убік, перш ніж зміг дихати, труба вгріла його по ліктю. Від пекельного болю в очах Девіда розлетівся цілий сніп червоних іскор. Скрегочучи зубами, хапаючи ротом повітря, він боровся з лютими спазмами й відхилився трохи вбік у вигіднішу позицію, поки його ворог не скочив на ноги.

Сокиромордий сунувся на нього знов і вже заводив трубу для удару, однак у відчайдушному зусиллі Девід підібрав ноги до живота й, рвучко розігнувши їх, щосили вдарив супротивника в груди.

Він влучив сокиромордому в сонячне сплетіння. Той зігнувся навпіл, випустив трубу, — та впала, дзенькнувши, — й інстинктивно схопився за живіт.

Девід миттю рвонувся по ту зброю, упав на неї, хоча й бачив, що обличчя в Йаелі вже посиніло: у неї вилазили очі, вона борсалася, намагаючись скинути з себе Геркулесиху.

Не встиг він і ворухнутися, як Йаель випростала заламану руку. Сонце блиснуло на її браслеті, коли вона спрямувала стиснутий кулак у свою ворогиню. І тільки в останню мить Девід побачив, що блищав зовсім не браслет, а фруктовий ніж, — вона зуміла-таки витягти його з кишені. Девід заціпеніло побачив, як Йаель щосили встромила ніж у шию жінки.

Кров хлюпнула як вода — немов прорвало каналізацію. Жінка, захлинаючись, скрикнула, та Йаель встромила лезо знову, просто в ямку на її шиї.

Девід ухопив трубу. Він боровся з болем, що затоплював його, і спромігся якось підвестися. Піт заливав очі, він обернувся, щоб зустріти жилавого Темного янгола, який сопів, мов звір, і готувався до нового нападу.

— Йаеле, тікай! Рятуйся! — гукнув він, але вона не побігла, а відскочила на два кроки вбік, розмахуючи ножем. Обличчя її ніби скам'яніло, щоки й одяг були заляпані кров'ю. Вигляд вона мала дикий.

Погляд Темного янгола швидко перебігав з однієї на другого — від стрункої жінки з закривавленим ножем до чоловіка, готового нанести удар його ж власною зброєю.

Він заревів і кинувся на Йаель, і в Девіда обірвалося серце.

Він хоче використати її як щит.

Темний янгол стрибнув до Йаелі, Девід рвонулася вперед, — а Йаель ніби заклякла.

«Я не встигну вчасно», — у відчаї подумав Девід, але раптом побачив сталевий блиск в очах Йаелі.

Вона чекала до найостаннішої миті, і несподівано присіла та встромила ніж просто в низ живота Темного янгола.

Його несамовиті зойки лунали по подвір'ю, поки Девід не зупинив їх сильним ударом труби по черепу.