Розділ п'ятдесят другий

оли Ділон із супутником ввійшли до складу на проїзді Янголів № 8, будинок уже було не відрізнити від інших двоповерхових складів із зачиненими віконницями.

Девід прискорив крок, бо мжичка перетворилась у сильний дощ, а Йаель тремтіла від холоду.

— Вважаю, Девіде, нам варто зачекати: послухати, що там таке, а потім уже заходити, — вона кліпала очима, струшуючи дощові краплі. — Чи ти хочеш увірватись і зіткнутися з ними?

— Іще ні. Ходімо, перевірмо задні двері. — Оминаючи калюжі, вони обійшли будинок.

Девід зупинився так різко, що Йаель налетіла на нього. Вони притулилися до стіни, бо помітили якусь метушню біля вантажного пандуса. Девід розгледів білу вантажівку, підігнану до причалу. Ланцюг робітників методично передавав із рук до рук валізи й коробки — з вантажівки до складу.

— Подивися на їхні значки, — прошепотіла Йаель.

Девід кивнув, та йому здавило груди від подиву. Значки, прикріплені до ременів вантажників, були до болю знайомі. Навіть із цієї відстані він міг розгледіти вежу та спалах блискавки в небі.

Карта Таро.

— Ми знайшли їх, Девіде. Треба йти всередину.

Він зіщулився під дощем.

— Тоді йдемо за Ділоном.

— А Стейсі?

— Якщо це штаб-квартира гносеїв, то Кріспін мусить бути саме тут. Ми просто заощадили на телефонній розмові.

— І виграли фактор несподіванки. — Йаель не встигла договорити, як Девід уже витяг Джиллісову карту Вежі. Тоді вона дістала рабинову.

— Зайдімо через передні двері, як члени організації, — кинувся він і попрямував до головного входу. Дай Боже, щоб це привело нас до Стейсі. — Ти справді хочеш іти туди, Йаеле? Може, повернешся на Трініті-сквер, роздивишся, щодо чого...

— Я вже казала: з тобою до самого кінця, забув? — Вона швидко оминула його та спробувала відчинити сталеві двері..

Замкнено.

— Сезаме, відчинися, — пробурмотів Девід і застукав у двері. Тут він помітив дверне очко й притулив карту Вежі до його опуклої лінзи.

Двері моментально відчинилися. Перед ними стояв чоловік приблизно такої ж статури, як Джилліс, — він дуже скидався на броньовану інкасаторську машину, озброєну автоматом. Дуже непривітно простягнув він руку до карти Вежі. Поки той розглядав карти, у Девіда виникло враження, ніби він бачить сюрреалістичний сон. Тільки це був не сон. Це був кошмар. Ділон — гносей. Зрадник.

Ділон.

До горла підступила жовч, він судомно ковтнув її, силкуючись випромінювати невимушеність; вартовий повернув карти й відійшов убік, щоб дати їм пройти.

— Униз коридором праворуч, — тицьнув він автоматом. — А ваш багаж?

— Ним опікуються, — Девід продефілював повз нього, обнімаючи Йаель за талію, ніби вони мали купу часу.

Склад був порожній, якщо не зважати на півдюжини озброєних людей, ніби пильних і зосереджених. Темні янголи. Далі по кутках громадилися якісь ящики, скрині, валізи й велетенські, до стелі, стоси упаковок питної води в пляшках. Провізія.

Він чув прискорене дихання Йаелі, коли вони дійшли до кінця коридору й зупинилися перед простими дерев'яними дверима. Очевидно, то був вхід до кабінету начальника складу.

Однак, то не був кабінет. Девід розчахнув двері, і вони побачили, що стоять біля входу до станції метро. Бетонні сходи з круглими металевими поручнями круто вели вниз. Малесенькі круглі лампи мерехтіли, як очі привидів, обабіч сходів, перетворюючись десь на глибині на ледь помітні цяточки світла. Девід почув, як у нього за спиною глибоко вдихнула Йаель.

Як чудово, як до біса чудово, що він зумів побороти свій страх висоти, бо інакше ніколи не наважився б подолати ці сходи, та ще й у напівтемряві. Унизу нічого не було видно, — сходинки повертали кудись убік, навіть не було видно, де вони закінчуються. Якщо взагалі закінчуються.

Жах і відчай бились у грудях Девіда, коли він ступив на сходинки. Йаель не відставала. Він не сумнівався, що Ділон пройшов цим шляхом на кілька хвилин раніше. У вологому повітрі й досі було чути запах улюбленого парфуму його друга — «Араміс».

Йаель цокала підборами за ним. Вона не виявляла жодних ознак страху, — чого він не міг сказати про себе. Що крутішими ставали сходи, то сильніше била його пропасниця.

Цим сходам не було кінця.

— Повертатися назад буде цілою халепою, — прошепотіла Йаель йому в спину.

Девід міг лише мріяти, що їм не доведеться мчати нагору стрімголов, із цілою зграєю Темних янголів на п'ятах. Але він не висловив своєї думки вголос.

Світло тьмянішало, повітря ставало холоднішим.

Ноги Йаелі в легких босоніжках задубли від холоду. Вже дорослою вона провела багато років на підземних розкопках, утім, уперше в житті їй трапилося щось таке жаске й моторошне, як оці безкінечні сходи.

І коли вона вирішила, що вони довіку приречені плентатись униз, показався бетонний майданчик. Йаель із полегшенням зітхнула й поспішила до нього.

Однак, зупинившись, вони побачили тільки зачинені металеві двері праворуч і ще одні сходи, які вели далі вниз. Ці сходи вигиналися крутою спіраллю зі сталі й міді, — вони стрімко спускалися в отвір, просвердлений у кам'яній породі навколо площадки.

— Боже милостивий! — вирвалось у Йаелі.

Девід ніколи не бачив нічого подібного. Здавалося, ніби він спускається в підземний світ, і не здивувався б, якби на сам кінець опинився на берегах річки Стікс.

— Вибирай... двері чи сходи. — Йаель кинула на нього питальний погляд, розтираючи литки, що нили від болю.

Девід вибрав двері. Посмикав їх, але марно.

— Буде страшенна буча, якщо ми спробуємо їх виламати. Залишаються сходи.

— Цікаво, скільки років копали такий глибокий тунель? — Йаель дратував її хрипучий голос, та, принаймні, вона не втратила його зовсім. Вона притулилася до стіни, випросталася, щоб зняти судоми. Усі її синці пекли вогнем, а синець від мотузки на шиї боляче пульсував.

Чи усвідомлює Девід, що вони спустилися сюди без будь-якої зброї?

— Мабуть, запізно завважувати, що ми виступаємо неозброєними проти ворогів Божих?

— Але ж на нашому боці добро, хіба ні? — Девід жартував лише наполовину. Шкода, що він не купив собі складаний ніж, коли вони виїхали з аеропорту. Хоча це питання спірне.

Повітря все сильніше відгонило пліснявою, коли вони рушили далі вниз.

— Обережно, — застеріг Девід, і голова його зникла в отворі. — Ці сходи слизькі.

— Конденсація. — Йаель зосереджено ступала, вдивлялась у кожну сходинку та уникала заглядати в небезпечно карколомну глибину спіралі.

Раптом звідкись згори вони почули кроки та приглушені голоси. Хтось ішов слідом за ними.

«Оці, мабуть, знають, куди йдуть», — подумалося їй.

Девід і Йаель рухалися далі, обережно ставлячи ноги на слизькі металеві сходинки. Девід ніколи не бував так глибоко під землею. Чи судилося їм побачити ще колись світло сонця?

Він відігнав цю думку й зосередився натомість на ламед-вовниках: якщо хоч один із тридцяти шести ще дихає, лишається хоч трохи надії.

Знизу вже можна було розчути гул голосів і плескіт води.

— Здається, ми запізнилися на бенкет, — промурмотіла Йаель.

— Сподіваюся, ніхто не запідозрить, що ми самозванці.

Невдовзі вони вийшли з кам'яного циліндра, — сходи виринули у велику, тьмяно освітлену печеру.

Подолавши останні сходинки, Девід побачив біля протилежної стіни в просторій залі дві гігантські бронзові скульптури. Відлиті у формі двох переплетених вісімкою змій, вони громадилися перед подвійним дверним отвором — і все здавалося чи не мініатюрним у порівнянні зі скелястою стіною, що височіла за ними.

Але пильну увагу його тут, унизу, привернула колона з шерехатого каменю праворуч від нього, яка нічого не підпирала. Вона здіймалася вгору, немов вежа, а вінчала її опуклість — балкон, вирубаний просто в скелі.

Виглядало це, як примітивний спостережний пункт. «А ще схоже на балкон Папи Римського у Ватикані», — подумав Девід, мало не очікуючи побачити, як проводир гносеїв виходить привітати своїх прибічників.

Девід примружив очі від блиску скляних дверей у глибині балкона. Там є кімната. Туди ведуть двері з помосту. Йому здалося, що він помітив якийсь рух за дверима, — хтось знаходився там, нагорі.

Тут його увага переключилася на реєстраційну стійку в кількох кроках попереду. Тонка, як сигарета, жінка з лискучим чорним волоссям зиркала на них. Велика кришталева брошка — переплетені змії — на її червоному вовняному жакеті іскрилася як лід.

Але Девіда більше хвилював Темний янгол у неї за спиною, чорношкірий чоловік із гострим поглядом. Він стояв, розставивши ноги, і очі його виблискували вороною крицею, — як і пістолет на боці.

Ми ніколи до Канзасу не повернемось уже.

Жінка стулила губи, нафарбовані червоною помадою в тон костюму, і підізвала їх до себе нетерплячим жестом.

— Ідіть сюди. Ви реєструєтесь останніми. Треба перевірити ваші перепустки.

Загрузка...