Книга імен

Розділ сорок дев'ятий

ілон вдивлявся у своє зображення в дзеркалі над раковиною переповненого людьми туалету. Виглядав він пекельно, і до пекла, без сумніву, лежить його дорога. Скидалося на те, що опиниться він там скоріше рано, ніж пізно.

Миючи руки, він відчував, як стискає йому палець перстень із самоцвітом. Була то лише уява, чи перстень насправді такий важкий?

«Зараз не на часі тягар провини, довгі роздумування, — сказав він собі, глянувши на годинник. — Треба робити пересадку протягом години».

Та коли він рушив до виходу, якийсь чоловік із розгону влетів у двері, вочевидь, із нетерплячки відповісти на поклик природи. Він врізався в Ділона, упустив свій портфель і парасолю та стусонув Ділона валізою у стегно.

Ділон скривився від болю, але нахилився підняти чоловікову парасолю, а спітнілий плечистий незнайомець почав поспіхом збирати розсипані по плитах підлоги речі й пхати їх назад у портфель.

Ділон пополотнів, помітивши карту з вежею за мить до того, як чоловік сховав її в портфель разом із паспортом і несесером.

— Візьміть, будь ласка, друже мій, — сказав Ділон з усмішкою і простягнув чоловікові парасольку.

— Я винен, пробачте, добре? Поспішаю, — відповів чоловік із сильним німецьким акцентом і побіг до пісуарів.

Ділон притулився до стінки біля туалету. Коли німець вискочив хвилиною пізніше, він рушив із ним воднокроч.

— Здається, ми з вами маємо дещо спільне. — Він витяг яскраву карту Таро з нагрудної кишені, ідентичну до тої, що була в портфелі німця.

У глибоко посаджених очах того блиснуло визнання. Вилицюваті щоки розповзлися в усмішці.

— У цікаві часи ми живемо, ні?

— М'яко кажучи. — Ділон скоротив кроки, щоб іти поряд із новим знайомим.

— Оскільки ми обоє прямуємо до того ж самого місця, може, візьмімо одне таксі? — запропонував Ділон. Він розчинив двері й вийшов у сіру мжичку туманних лондонських вулиць.

— Я подумав про те саме.

Носильник підніс руку, щоб підкликати до них таксі з черги, і закинув здоровенну валізу німця в багажник. Новий знайомець Ділона нахилився вперед і сказав водієві, куди їхати, поки Ділон зачиняв дверцята.

— Пагорб Тауеру. Висадіть нас біля монумента.

Він безупинно думав про неї, коли йшов нижніми тунелями. Елізабет.

Мабуть, це через вологість тут, унизу, через запах землі й каміння, через безнастанне просочування води, яка прорізала жолобки в кам'яній стіні за задніми сходами.

А може, це через ледь чутні крики жінок, що їх він почув, проходячи повз їхню загороду?

Він пригадав Анну Болейн, замкнену в лондонському Тауері, що гордовито здіймався на поверхні, високо над Ковчегом. Вона також була ув'язнена.

Наближаючись до задніх сходів він раптом озирнувся: його потягло до прірви, що причаїлася глибоко серед тіней. Він продовжив шлях униз темним тунелем до підземного колодязя. Тримаючись за вогкі, слизькі поручні по боках тунелю, він відчув якесь дивне захоплення. Навіть він не уявляв, наскільки глибоким був колодязь.

Байдуже, — нагадав собі. Ні він, ні решта не спускатимуться. І він, і решта вознесуться. У новий світ нагорі, вивільнені від пут і возз'єднані зі своїм духовним Джерелом.

Саме цього він прагнув, саме заради цього він працював, скільки пам'ятає себе. Цього прагли і його предки — але безуспішно.

Його мала б сповнювати радість через те, що таке диво відбувається за його життя. Він уявив свою дружину, яка ретельно пакувала нечисленні пожитки у призначеній для них кімнаті на верхньому ярусі. І не відчув нічого.

От якби з ним отут, унизу, була Елізабет...

Жодного разу він не взяв під сумнів свою віру. Пошук внутрішнього знання, вознесіння, — його так виховали, він прагнув цього з юних літ.

Але тепер, коли воно стало неминучим, коли він готувався залишити цей фізичний світ, раптом розхотілося залишати все, що він знає. А знає він, що кохає Елізабет.

Вона було для нього реальнішою, ніж оцей підземний Ковчег, реальнішою за всі плани, усі змови, усі вбивства, що знадобилися, щоб наблизити цей день. Вдивляючись у чорноту прірви, він знову бачив ту тривогу, яку Елізабет намагалася приховати, коли він сказав їй, що від'їжджає.

Уже запізно щось міняти. Він намацав у кишені маленький срібний амулетик, що його Елізабет зняла одного світанку зі свого браслета, й затис у долоні. Амулет у формі келиха для шампанського — його подарувала їй старша сестра на двадцять перший день народження. Елізабет сказала, що хоче віддати амулет йому, бо саме він навчив її насолоджуватися життям. Він носив його в кишені разом із дрібними монетами, і дзенькіт постійно нагадував про їхнє кохання.

Він розкрив долоню та вдивився в мініатюрний келишок. «Амулет належав цьому світу, порочному фізичному царству, — нагадав він собі. — У новому світі не буде місця для шампанського. Не буде там місця і для Елізабет».

Різко розмахнувшись, він жбурнув амулетик у зяючу чорноту й слухав, коли вона його поглине. Він так і не почув, як амулет ударився об дно.