Кінець Вічності

Розділ 9 ІНТЕРЛЮДІЯ

Їхнє життя тут здалося потім Харланові справжньою ідилією. За ці біотижні відбулося стільки подій, вони так змішалися й переплелись у його пам’яті, що йому здавалось, ніби цей період тривав набагато довше, ніж було насправді. А втім, єдиною ідилією були години, проведені разом із Нойс. Вони мовби освітили рожевим світлом усі інші події.

Епізод перший. Повернувшись у Сектор 482-го, він неквапом спакував свої пожитки — переважно одяг та плівки, особливо подбавши про оправлені томи Первісного журналу. Збираючись на свою постійну базу в 575-е, він ревно стежив, щоб бодай не забути чогось із своєї цінної колекції.

Помічник вже закінчував переносити його речі до вантажної капсули, коли надійшов Фінджі.

— Бачу, ви нас покидаєте. — Як завжди, Фінджі непомильно добирав найбанальніших фраз. Він посміхався, майже не розтуляючи уст. Руки його були закладені за спину, а опецькуватий корпус погойдувався, немов м’ячик, на пухкеньких ніжках.

Харлан навіть не глянув на свого начальника. Він лише сухо кинув:

— Так, сер.

— Я доповів Старшому Обчислювачеві Твіселові, що ви цілком задовільно провели своє Спостереження в 482-му.

Харлан не міг пересилити себе, щоб подякувати Фінджі. Він промовчав.

— Я поки що не доповідав про ваш напад на мене, — провадив далі Фінджі, несподівано стишивши голос. І хоча на його обличчі все ще блукала солодкава посмішка, а очі дивилися лагідно, в голосі відчувалася зловтіха.

Харлан пильно глянув на нього і сказав:

— Як собі хочете, Обчислювачу.

Епізод другий. Харлан знову оселився в 575-му. Невдовзі після свого повернення він зустрів Твісела. Харлан просто був щасливий знову побачити цю маленьку постать із зморшкуватим личком гнома. Йому було приємно бачити навіть білий циліндрик, що димів між двома жовтуватими від тютюну пальцями.

— Обчислювачу, — звернувся до нього Харлан.

Твісел, що саме виходив зі свого кабінету, зупинився й кілька секунд дивився на Харлана, немов не впізнавав. Вигляд у нього був стомлений; обличчя змарніло, очі почервоніли й позападали.

— Ой, то це ж Технік Харлан! — нарешті вигукнув він. — Ви вже закінчили свою роботу в 482-му?

— Так, сер.

Реакція Твісела була дивною. Він глянув на свій годинник, що, як і всі годинники Вічності, показуючи біочас, був заодно календарем, і сказав:

— Тепер уже недовго чекати, мій хлопчику. Вже скоро. Все йде як по маслу. Просто чудово!

У Харлана тьохнуло серце. Під час минулої зустрічі з Твіселом ці слова не мали б для нього ніякого значення. Але тепер Харланові здавалося, що за ними криється глибокий зміст. Твісел, мабуть, дуже вморився, інакше не говорив би так відверто. А може, Обчислювач вважає, нібито достатньо завуалював свою фразу й не боїться, що Харлан зрозуміє її справжній зміст.

— Як поживає мій Учень? — Харлан постарався говорити невимушено, аби в запитанні не відчувалося зв’язку з словами Твісела.

Чудово, чудово! — відповів Обчислювач, але думки його тим часом ширяли десь далеко. Він поквапливо зробив останню затяжку, відпустив Харлана коротким кивком голови, а сам швидкою ходою попростував своєю дорогою.

Епізод третій. Учень.

На вигляд він здавався старшим. Його зрілість відчувалась у кожнім русі і навіть у тому, як він подав Харланові руку і сказав:

— Радий, що ви повернулися, Харлане.

А може, йому тільки так здалося, адже тоді Купер був для нього всього-на-всього Учнем, а тепер він — потужний інструмент у руках Вічних. Хай би там як, але Купер помітно виріс в Харланових очах.

Харлан намагався не виказувати свого враження. Вони сиділи в Харлановій кімнаті, де молочна білизна порцелянових стін тішила Технікове око після строкатих барв 482-го. Хоч як він прагнув поєднати буйну пишноту барокко 482-го зі спогадами про Нойс, у нього нічого не виходило; цей недоладний стиль пов’язувався в нього тільки з образом Фінджі. А Нойс у його пам’яті асоціювалася з атласно-рожевим присмерком і, як не дивно, із суворим аскетизмом Секторів «Прихованих Сторіч».

Він поквапно заговорив, мовби хотів приховати свої небезпечні думки.

— Ну, Купере, що ти тут робив без мене?

Купер засміявся, зніяковіло погладив пальцем підкову своїх вусів й сказав:

— Учив математику. Тільки математику.

— Так? І далеко забрався?

— Далеченько.

— А як успіхи?

— Поки що все гаразд. Мені математика дається легко. Вона мені до вподоби. От тільки задачі стають з кожним днем дедалі складніші.

Харлан кивнув головою, відчуваючи задоволення.

— Матриці Темпоральних Полів і таке інше?

Купер зашарівся, повернув обличчя до книжкових полиць і ухилився від відповіді.

— Побалакаймо про Первісну історію, — запропонував він. — У мене є до вас кілька запитань.

— Яких?

— Мене цікавить життя городян у 23-му Сторіччі. Особливо — в Лос-Анджелесі.

— Чому саме в Лос-Анджелесі?

— Дуже цікаве місто. Вам так не здається?

— Чому ж? Я з вами згоден. Але чи не краще тоді почати вивчення з 21-го Сторіччя, пори найвищого розквіту згаданого міста?

— Все-таки спробуймо з 23-го.

— Гаразд. Я не заперечую.

Харланове обличчя здавалося безтурботним. Але коли б можна було зішкребти зовнішню безтурботність, під нею прооступив би вираз похмурої впевненості. Його страшний, інтуїтивний здогад тепер був не тільки здогадом. Все підтверджувало його.

Епізод четвертий. Пошуки. Подвійні пошуки.

По-перше, треба мати точну інформацію. Щодня жадібними очима він переглядав усі повідомлення, що лягали на Твіселів стіл. То були копії проектів імовірних або вже запланованих Змін Реальності в різних Сторіччях. За давно заведеним порядком ці копії неодмінно надсилали Твіселові як члену Ради Часів, і Харлан був певен, що нічого не пропустить. Передовсім його цікавив характер Зміни в 482-му, а ще він прагнув одержати відомості про будь-які інші Зміни, в будь-яких Сторіччях, що мали б у собі якусь ваду, помилку, найменше відхилення від довершеності, помітні для натренованого ока талановитого Техніка.

Власне кажучи, Харлан не мав права читати ці повідомлення, але Твісел тепер рідко бував у своєму кабінеті, а більше ніхто не насмілився, б утручатися в справи його особистого Техніка.

То була перша частина його пошуків. Друга здійснювалася у філіалі центральної бібліотеки, що розташувався в Секторі 575-го.

Вперше він зважився вийти за межі тих бібліотечних відділів, які досі цілком поглинали його увагу. В минулому він найчастіше навідувався у відділ Первісної історії — бідненький на першоджерела, а тому Харланові доводилося виписувати їх з далекого минулого, переважно з третього тисячоріччя. Тепер його понад усе цікавили полиці з матеріалами, присвяченими власне Зміні Реальності — її теорії, методам, історії. Тут, до речі, завдяки Твіселові, було зібрано найкращу колекцію у Вічності.

Харлан з цікавістю никав серед полиць з фільмокнигами. Вперше він почав вивчати 575-е Сторіччя: його географію, яка майже не змінювалася від Реальності до Реальності, історію, яка змінювалася трохи помітніше, і соціологію, яка зазнала найбільших змін. То були не звіти Спостерігачів чи висновки Обчислювачів (з тими матеріалами Харлан почасти був знайомий), а книги, написані самими Часів’янами.

Тут зберігалися й художні твори 575-го. Вони сколихнули в Харлановій пам’яті палкі дискусії про вплив Змін Реальності на духовні цінності. Чи вплине Зміна на той чи той шедевр? Якщо вплине, то як? Якою мірою минулі Зміни завдали шкоди мистецтву? Такі запитання Харланові доводилося чути не раз. І взагалі, чи може бути єдиний погляд на мистецтво? Чи можна вбгати мистецтво в прокрустове ложе кількісних показників, які піддаються механічній обробці на Обчислювальних машинах?

Головним опонентом Твісела в дискусії з цих питань був Обчислювач на ім’я Огест Сеннор. Твісел запально критикував погляди Сеннора, й ця критика пробудила в Харлана бажання прочитати Сеннорові праці. Він був вражений прочитаним.

На превеликий Харланів подив, Сеннор поставив запитання відкрито: чи не може з’явитися в новій Реальності особа, аналогічна тій, яку взяли у Вічність із попередньої Реальності? Відтак він проаналізував можливість зустрічі Вічного зі своїм аналогом у Часі, в тих випадках, коли той знає і коли не знає про це, і висловив припущення щодо можливих наслідків у кожному випадку. (Тут він зовсім близько підійшов до того, чого найбільше боявся в душі кожен Вічний, і Харлан, стрепенувшись, поквапливо пропустив це місце у фільмокнизі. І, звичайно, Сеннор у своїх дискусіях приділяв чимало уваги долі літератури та мистецтва за найрізноманітніших Змін Реальності.

Твісел не сприймав Сеннорових поглядів.

— Якщо мистецтво не піддається Обчисленню, — кричав він Харланові, — тоді на якого біса оті безконечні дискусії?!

Харлан знав, що думку Твісела поділяє переважна більшість членів Ради Часів.

А тепер Харлан стояв перед полицями з романами Еріка Лінколью, якого називали найвидатнішим письменником 575-го Сторіччя, і дивувався. Він налічив п’ятнадцять різних «Повних зібрань творів», узятих, безперечно, з різних Реальностей. Було очевидно, що вони відрізняються одне від одного. Один комплект, наприклад, був менший, ніж. решта. Либонь, добра сотня Соціологів, подумалось Харланові, заробили собі звання, проаналізувавши різницю між ними з погляду соціологічного тла кожної Реальності.

Харлан пройшовся тим крилом, де експонувалися прилади й механізми з різних Реальностей 575-го. Він знав, що багато з них вилучено з Часу й збережено тільки у Вічності як зразки людської винахідливості. Вічність оберігала людину від наслідків її власної, надміру жвавої технічної уяви. То була найголовніша турбота Вічності. Не минало й біороку, як десь у Часі ядерна технологія підходила так близько до небезпечної точки, що Вічності доводилося зупиняти її.

Харлан вернувся до бібліотеки й підійшов до полиць з фільмокнигами з математики й математичної історії. Він пройшовся пальцями по кількох назвах, трохи подумавши, відібрав п’ять плівок і розписався за них.

Епізод п’ятий. Нойс.

То була найважливіша частина інтерлюдії, по-справжньому ідилічна частина.

У вільні години, коли не було Купера, коли Харлан міг їсти на самоті, на самоті читати, на самоті спати, на самоті чекати завтрашнього дня, він пробирався до капсул. Він був щиро вдячний особливому становищу Техніка в суспільстві. Йому й не снилося, що можна бути таким вдячним людям за те, що вони всіляко уникають тебе.

Ніхто не запитав у нього, чи має він право сідати в капсулу, ніхто не поцікавився, куди він зібрався — в минуле чи в майбутнє, — нічиї допитливі очі не пильнували за ним, нічиї дбайливі руки не пропонували йому допомоги, нічий балакучий рот не намагався перекинутися з ним бодай словом.

Він міг робити все, що тільки заманеться.

— Ти так змінився, Ендрю, — сказала йому Нойс. — Боже мій, як ти змінився!

Він дивився на неї і всміхався.

— В чому змінився?

— Адже ти всміхаєшся. Невже ти ніколи не дивився в дзеркало й не бачив своєї усмішки?

— Я боюсь дивитися в дзеркало. Я все кажу собі: не може бути, щоб я був такий щасливий. Я хворий. Я марю. Я збожеволів і навіть не здогадуюсь про це.

Нойс підійшла ближче й ущипнула його.

— Відчуваєш що-небудь?

Він пригорнув її до себе й відчув, що тоне в її шовковистому темному волоссі.

Коли він нарешті відпустив її, вона, ледь перевівши дух, промовила:

— Ось і ще одна переміна. Ти й цьому навчився.

— Я маю чудову вчительку… — почав Харлан і прикусив язика, злякавшись, що Нойс може сприйняти це, як натяк на численних його попередників, які помогли їй стати доброю вчителькою.

Однак її безтурботний сміх не був затьмарений такою думкою. Вони вечеряли разом. У вбранні, що він привіз, Нойс була така ніжна й лагідна, аж Харлан не міг намилуватись на неї.

Простеживши за його поглядом, вона легеньким рухом поправила спідницю й сказала:

— Не треба було привозити мені всього цього, Ендрю. Навіщо, їй-богу.

— Пусте, ніякої небезпеки, — безтурботно відповів він.

— Ні, це небезпечно. Навіщо робити дурниці? Я цілком можу обійтися тим, що тут знайшла, поки… поки ти все владнаєш.

— А чому б тобі не носити власне вбрання й усілякі брязкальця?

— Бо не варто заради них виходити в Час, пробиратися до мого дому, щомиті ризикуючи бути спійманим. А що коли вони зроблять Зміну, поки ти будеш там?

— Мене не впіймають, — нерішуче сказав він. І додав уже впевненіше: — А крім того, мій наручний генератор постійно тримає мене в біочасі, тим-то жодна Зміна не зачепить мене. Розумієш?

— Ні, не розумію, — зітхнула Нойс. — Мені здається, я ніколи не збагну всіх цих премудростей.

— Тут немає нічого складного. І Харлан захоплено почав пояснювати, а Нойс уважно слухала, та з виразу її променистих очей важко було зрозуміти, чи справді дівчину цікавлять оті пояснення, чи вони тільки розважають її.

Ці розмови наповнювали Харланове життя особливим змістом. Уперше він міг з кимось поділитися думками, обговорити свої справи і вчинки. Нойс стала мовби часточкою його самого, але водночас була досить самостійна, з незалежними поглядами, здатна дати несподівану відповідь на будь-яке його запитання. Дивно, розмірковував Харлан, скільки разів він Спостерігав таке соціальне явище, як подружнє життя, а не помітив найголовнішого, не збагнув його справжньої суті. Хіба він уявляв тоді, наприклад, що такі спокійні ідилічні хвилини можуть бути вершиною щастя в подружньому житті?

Зібгавшись калачиком у його обіймах, Нойс запитала:

— Як посувається твоя математика?

— Хочеш глянути?

— Тільки не кажи, що вона завжди при тобі.

— А чом би й ні? Поїздки в капсулах забирають стільки годин. Шкода марно гаяти час.

Він підвівся, видобув із кишені маленький фільмоскоп, вставив у нього плівку і, всміхаючись, закохано дивився, як Нойс прикладає прилад до очей. За хвилю вона повернула йому фільмоскоп і, похитавши головою, сказала:

— Я ще зроду не бачила такої сили закарлючок. От якби навчитися читати вашою Єдиною Міжчасовою Мовою.

— Насправді, — пояснив Харлан, — більшість із цих закарлючок, як ти їх називаєш, — ніякі не літери Міжчасової Мови, а математичні символи.

— Невже ти все це розумієш?

Нойс зачаровано дивилася на Харлана. Хоч би як було кому боляче руйнувати її ілюзії, він усе-таки змусив себе признатися:

— На жаль, не настільки, як хотілося б. Однак я постійно вивчаю математику, аби здійснити те, що задумав. Поки що в мене не вистачає знань, щоб зуміти побачити в стіні отвір, крізь який пройшла б вантажна капсула.

Він підкинув фільмоскоп угору, спритно спіймав його й поклав на маленький столик.

Нойс жадібно стежила за кожним його рухом, і враз його осяяло:

— Побий його Час! Ти ж не вмієш читати Міжчасовою, — вигукнув він.

— Певна річ.

— Отже, з тутешньої бібліотеки тобі ніякої користі. Я й не подумав про це. Тобі потрібні плівки з 482-го.

— Ні, ні. Я не хочу… — поквапливо заперечила вона.

— Ти їх одержиш!

— Слово честі, не хочу. Нерозумно ризикувати заради…

— Ти їх одержиш! — рішуче повторив Харлан.

Харлан востаннє стояв перед нематеріальним кордоном, що відокремлював Вічність від будинку Нойс у 482-му. Він твердо вирішив, що це буде востаннє. Ось-ось має відбутися Зміна. Він не сказав про це Нойс, щоб не завдати їй болю. І все-таки він досить легко зважився ще на одну подорож у Час. Почасти це була просто бравада, бажання похизуватися перед Нойс, привезти їй фільмокниги, вихоплені, сказати б із лев’ячої пащі; а з другого боку — нестримне прагнення «обсмалити бороду іспанському королеві», якщо можна цю Первісну приказку застосувати до гладенько поголеного Фінджі.

А крім того, він матиме нагоду ще раз поринути в таємничу, чарівну атмосферу приреченого будинку. Він відчував її ще тоді, коли входив туди з дозволу просторово-часової інструкції. Він насолоджувався цією атмосферою і минулого разу, коли блукав порожніми кімнатами, збираючи одяг, якісь химерні пуделка, туалетне приладдя зі столика Нойс.

Тепер тут панувала зловісна тиша приреченої Реальності, і це відчувалось не лише у фізичній відсутності звуків. Харлан не міг передбачити, чим стане цей будинок у новій Реальності. Він може перетворитися на невеличкий заміський котедж або багатоповерховий дім, який винайматимуть в оренду на одній з вулиць великого міста. А може взагалі щезнути, і замість чудового довколишнього парку з’явиться дике пустирище. Може статися й таке, що його майже не зачепить майбутня Зміна. І в ньому житиме Аналог теперішньої Нойс (Харлан полохливо відігнав цю думку) або й хтось інший.

Для Харлана цей дім був уже примарою, передчасним привидом, який постав перед ним, аби відійти в небуття. Але будинок так багато важив у Харлановім житті, що він дуже шкодував за ним і в душі оплакував його.

П’ять разів відвідував Харлан цю оселю, і тільки один раз її тишу порушив якийсь звук. Харлан саме був у буфетній. Завдяки розвиненій технології, в цій Реальності слуги були не в моді, і Харлан радів, що в нього — на одну проблему менше. Він порався серед слоїків з готовою законсервованою їжею і вже вирішив, що відібрав досить для однієї поїздки і що Нойс радітиме змозі врізноманітнити тривкі, але несмачні страви порожнього Сектора своїми улюбленими делікатесами. Він аж голосно засміявся, пригадавши, як ще зовсім недавно вважав таку їжу за декадентські витребеньки.

Він ще не перестав сміятися, коли раптом виразно почув різкий звук.

Харлан скам’янів.

Звук пролунав десь позаду. І поки Харлан стояв, неспроможний поворухнутися, в голові йому промайнула думка, що в дім забрався випадковий злодій. Та це ще півбіди. Тоді зблиснув здогад про набагато страшнішу небезпеку — це міг бути хтось із Вічних, посланий сюди для розслідування.

Ні то не злодій. Весь період, відведений йому просторово-часовою інструкцією, був ретельно перевірений і вибраний з-поміж інших саме як найсприятливіший період Часу, у якому відсутні чинники ризику. З другого боку, він здійснив мікрозміну (а може, навіть і не мікро), викравши Нойс.

Серце шалено калатало в грудях. Але Харлан змусив себе обернутися. Йому здалося, ніби двері позад нього щойно зачинилися, подолавши на його очах останній міліметр, перш ніж зрівнятися зі стіною.

Він поборов у собі бажання відчинити двері й обшукати приміщення. Прихопивши із собою відібрані слоїки з делікатесами, він повернувся у Вічність і чекав там аж два дні, перш ніж наважився вирушити до Нойс у далеке майбутнє. Однак ця пригода не мала ніяких наслідків, і Харлан поступово забув про неї.

А тепер, настроюючи прилади на вихід у Час, він знову згадав про той епізод. А може, його просто постійно переслідувала думка про вже зовсім близьку Зміну. Хоч би там як, але потім, вертаючись подумки до цієї миті, він зрозумів, що одна з тих двох обставин стала причиною помилки у виборі Часових координат. Іншого пояснення він придумати не міг.

Помилка далася взнаки не одразу. Пройшовши крізь завісу Темпорального Поля, Харлан опинився в бібліотеці Нойс.

Він уже так занепав духом, що навіть не відчував, як колись, відрази до вишуканого оформлення футлярів із фільмокнигами. Назви книжок були виведені такою закрутистою в’яззю, що їх важко було прочитати. Практичність і зручність тут переважала естетика.

Харлан навмання узяв з полиці кілька книжок і, прочитавши назву однієї з них, був здивований. Книга називалася: «Соціальна та економічна історія нашого часу».

Він якось досі не звертав уваги на цю рису характеру Нойс. Вона, звичайно, була розумниця, та йому ніколи не спадало на думку, що її можуть цікавити такі поважні праці. Харланові самому захотілося проглянути «Соціальну та економічну історію», але він стримався. Коли виникне потреба, він знайде книжку в Секторній бібліотеці 482-го. Фінджі, готуючи Зміну, безперечно, відібрав для Вічності в бібліотеках цієї Реальності все найкраще ще кілька місяців тому.

Він відклав набік «Соціальну та економічну історію», пробіг очима полиці й вибрав кілька фільмокниг, серед яких було зо два романи та кілька наукових праць. Відтак прихопив два кишенькові фільмоскопи і все це спакував у свій рюкзак. І тут він знову почув звук. Помилки бути не могло. То був не просто якийсь короткочасний, невиразний шум. До нього долинав сміх. Чоловічий сміх. У будинку був ще хтось.

Харлан не помітив, як випустив з рук рюкзака. Невже він потрапив у пастку?!