Кінець Вічності

Розділ 13 ЗА НИЖНЬОЮ МЕЖЕЮ ВІЧНОСТІ

Увійшов Брінзлі Купер. Його тонке обличчя розрум’янилося від збудження й здавалося майже юнацьким, незважаючи на густі малансонівські вуса, що підковою звисали з верхньої губи.

Харлан міг бачити його крізь вікно, виразно чути його голос по радіо. Він подумав із гіркотою в душі: «Малансонівські вуса! Ну, звичайно!..»

Купер підійшов до Твісела.

— Вони не хотіли мене впускати сюди до останньої миті, Обчислювачу.

— Правильно робили, — відповів Твісел. — Їм було дано на це відповідні інструкції.

— Але ж уже час вирушати?

— Зачекай хвильку.

— А я повернусь назад? Побачу Вічність знову?

Незважаючи на бадьорий Куперів вигляд, у голосі його бриніла непевність.

Харлан у відчаї стис кулаки й підніс їх до заґратованого вікна. Йому так хотілося вибити скло й закричати: «Зупиніться! Прийміть мої умови, а то я…» Та ба, він був безпорадний.

Купер оглянув приміщення, навіть не помітивши, що Твісел не відповів на його запитання. У вікні пультової рубки вік помітив Харлана й замахав йому рукою.

— Техніку Харлан! — збуджено вигукнув він. — Ідіть сюди. Я хочу перед від’їздом потиснути вам руку.

— Тільки не зараз, мій хлопчику, не зараз, — втрутився Твісел. — Харлан стоїть за пультом.

— Правда? А знаєте, в нього кепський вигляд.

— Я щойно розповів йому про справжню мету нашого проекту, — сказав Твісел. — Боюсь, після цього будь-кому стане погано.

— О всемогутній Часе! Ви маєте рацію. Минуло вже кілька тижнів, відколи я дізнався про це, а ще й досі не прийду до тями.

Він засміявся нервовим, майже істеричним смішком.

— Ніяк не збагну своєю твердолобою головою, що в цій виставі я граю головну роль. Я… я навіть трохи боюся.

— Я не виню тебе за це.

— А ще, знаєте, шлунок підводить. Він — найнещасливіша частина мого організму.

— Не хвилюйся, — сказав Твісел. — Це цілком природно й швидко минеться. Вже наближається час від’їзду, а тобі ще треба одержати деякі додаткові інструкції. До того ж ти ще як слід не оглянув капсули, якою тобі доведеться скористатися.

Протягом двох останніх годин Харлан чув кожне їхнє слово, незалежно від того, бачив він їх чи ні. Він розумів, чому Твісел напучує Купера в такій дивній пишномовній манері. Куперові повідомлялися ті подробиці, про які він повинен буде потім згадати в «Мемуарах Малансона». (Замкнене коло. Замкнене коло! І не розімкнути, не розірвати його Харланові; він безсилий і не може, мов біблійний Самсон, повалити склепіння храму на голови своїх ворогів. Коло змикається невпинно й невблаганно).

— Звичайні капсули, — чув він Твіселів голос, — якщо можна так висловитися, відштовхуються і притягуються під дією Темпорального Поля. Рухаючись від Сторіччя А до Сторіччя Б в межах Вічності, вони живляться енергією і з відправного і з кінцевого пунктів.

А наша капсула має вийти за межі Вічності і необхідну енергію зможе одержати тільки у вихідному пункті, оскільки в пункті призначення такої енергії немає. Вона тільки відштовхнеться, але не притягуватиметься. Через те споживання нею енергії у відправному пункті зростає в десятки разів. І нам довелося прокласти вздовж капсульної шахти спеціальні енергопроводи, щоб відбирати енергію потрібної концентрації від Нової Зірки.

Ця спеціальна капсула, її пульт управління, система живлення являє собою змішану конструкцію. Десятки біороків ми прочісували минулі Реальності в пошуках спеціальних сплавів і спеціальної технології. Ключ до розв’язання проблеми ми знайшли в тринадцятій Реальності 222-го Сторіччя. Там було створено Темпоральний штовхач, без якого таку капсулу ми просто не змогли б побудувати.

Останню фразу Твісел вимовив особливо виразно. (Запам’ятай, Купере, подумав Харлан, запам’ятай тринадцяту Реальність 222-го Сторіччя для того, щоб занотувати в «Мемуарах Малансона», для того, щоб Вічні знали, де шукати, для того, щоб могли тобі сказати про це, для того, щоб ти міг занотувати… Знову й знову замикається коло…).

— Певна річ, ми ще не посилали цієї капсули за нижню межу Вічності, — провадив далі Твісел, — але всередині Вічності випробовували її багато разів. А тому переконані в успіхові.

— А хіба може бути інакше? — запитав Купер. — Тобто я хотів сказати, що я вже потрапляв туди, бо інакше Малансон не зміг би створити Поля, а він його створив.

— Певна річ, — сказав Твісел. — Ти опинишся в безпечній лісистій місцевості, в малозаселеному південно-західному районі Сполучених Штатів Амелики.

— Америки, — поправив його Купер.

— Хай буде Америки. Це двадцять четверте Сторіччя, а якщо точніше, 23,17. Гадаю, ми можемо навіть назвати рік — 2317-й. Капсула, як бачиш, велика, може, набагато більша, ніж потрібно для тебе. Зараз її завантажать харчами, водою, засобами захисту і всім необхідним для життя. Ти одержиш докладні інструкції, які, звичайно, будуть зрозумілі тільки тобі. Хочу наголосити, що виконувати завдання слід дуже обачно; жоден з місцевих жителів не повинен помітити тебе раніше, ніж ти будеш до цього готовий. Ти матимеш спеціальну землерийну машину, з допомогою якої зможеш викопати в горах глибоку печеру. До неї ти повинен швидко перенести всі речі із капсули. Вони будуть спаковані так, що ти легко це зробиш. (Повторюйте! Повторюйте йому ще і ще раз, думав Харлан. Все це він уже неодноразово чув, але треба повторити те, що має увійти до мемуарів. Знову й знову по колу…).

— На розвантаження тобі дається п’ятнадцять хвилин, — пояснював Твісел, — після чого капсула автоматично повернеться у відправний пункт разом з усіма інструментами й приладами, які випереджають технологію двадцять четвертого Сторіччя.

— Капсула повинна повернутися негайно? — запитав Купер.

— Негайне повернення збільшує шанси на успіх, — відповів Твісел. (Капсула повинна вернутися через п’ятнадцять хвилин, думав Харлан, бо минулого разу вона повернулася через п’ятнадцять хвилин. Все йде по колу…).

— Ми не могли ризикувати підробляти їхні гроші або чеки, — в голосі Твісела почулися поквапливі нотки. — Тобі видадуть золото у вигляді невеличких самородків. Як вони потрапили до твоїх рук — ти при потребі пояснюватимеш у відповідності з інструкціями. Ти будеш зодягнений так, як зодягаються місцеві жителі, принаймні твоє вбрання на перший випадок мало чим відрізнятиметься від їхнього.

— Зрозуміло, — сказав Купер.

— А тепер запам’ятай. Будь обачним. Не поспішай. Якщо потрібно буде, вичікуй тижнями. Тобі треба духовно призвичаїтися до тієї епохи, вжитися в неї. Уроки Техніка Харлана — це добрий фундамент, але їх замало. Ти матимеш радіоприймач, виготовлений на технологічних засадах двадцять четвертого Сторіччя, який допоможе тобі йти в ногу з часом, бути в курсі подій, а головне — навчитися правильної вимови й інтонації. Зроби це якомога ретельніше. Я певен, що Технік Харлан чудово володіє англійською, але ніщо не замінить вивчення мови безпосередньо на місці.

— А що, коли я потраплю не туди, куди слід? — запитав Купер. — Тобто не в 23,17?

— Треба все ретельно перевірити. Але все буде гаразд. Все буде так, як задумано. (Все буде гаразд, оскільки так уже було, подумав Харлан. Коло замикається…) Очевидно, на Куперовім обличчі промайнула тінь сумніву, бо Твісел поквапливо додав:

— Координати ретельно вивірені. Я ще раніше хотів пояснити тобі наші методи, а зараз для цього слушна нагода. До речі, це допоможе і Харлану краще зрозуміти систему управління капсулою. (Харлан різко обернувся від вікна й утупився в пульт управління. Крізь завісу відчаю зблиснув кволий промінчик надії. А що, коли…)

Твісел усе ще читав Куперові лекцію повчальним тоном шкільного учителя, і Харлан краєм вуха прислуховувався до його слів.

— Неважко зрозуміти, — пояснював Твісел, — що основна наша проблема полягала в тому, щоб визначити, як далеко в Первісну епоху можна послати об’єкт, давши йому енергетичний поштовх. Найпростіше було послати в минуле капсулу з людиною, яка б вимірювала рівень втраченої енергії. З допомогою астрономічних спостережень або одержуючи інформацію з радіопередач, ця людина щоразу визначала б, у яке Сторіччя вона потрапила, з точністю до сотих часток. Однак такий процес був би надто повільний, ще й небезпечний, оскільки нашого посланця могли б помітити місцеві жителі, що обернулося б катастрофічними наслідками для всього проекту.

А тому замість людини ми послали в минуле певну масу радіоактивного ізотопу, ніобію-94, який, випромінюючи бета-частки, перетворюється на стійкий ізотоп, молібден-94. Період напіврозпаду ніобію-94 становить майже точно п’ятсот Сторіч. Початкова стадія радіоактивного випромінювання нам відома. Поступово інтенсивність випромінювання зменшується відповідно до відомих законів і, певна річ, може бути виміряна надзвичайно точно.

Коли капсула потрапляє в призначене Сторіччя Первісної епохи, ампула з ізотопом вистрілюється у гірський схил і капсула повертається назад у Вічність. У ту саму мить біочасу, коли ампула вистрілює, вона з’являється в усіх майбутніх Часах, відповідно постарівши. В 575-му Сторіччі (фактичного Часу, а не Вічності) на місце пострілу виходить Технік, знаходить ампулу з допомогою приладів, чутливих до радіоактивного випромінювання, і забирає її.

Вимірявши рівень радіації, можна визначити, скільки часу пролежала ампула на гірському схилі, а відповідно, з точністю до двох десяткових знаків дізнатися, в яке Сторіччя потрапила наша капсула. Отже, пославши в минуле з різною силою енергетичного поштовху десятки ампул, ми побудували градуйовану криву. Потім цю криву ми перевірили, посилаючи ампули вже не в Первісну епоху, а в ранні Сторіччя Вічності, де можна було провадити прямі спостереження.

Певна річ, були й невдачі. Кілька перших ампул загубилися, оскільки ми не врахували геологічних змін, що відбулися між останніми Сторіччями Первісної епохи і 575-м. Не були знайдені в 575-му й ще три ампули, випущені пізніше. Очевидно, не зовсім чітко спрацював катапультуючий механізм й увігнав ампулу надто глибоко. Ми припинили наші досліди тільки тоді, коли рівень радіації у тій місцевості перевершив усі допустимі норми й ми почали побоюватися, що хтось із місцевих жителів помітить це й зацікавиться, звідки там взялися радіоактивні відходи. Зрештою, ми досягли своєї мети і тепер упевнені, що можемо послати людину в будь-яке Сторіччя Первісної епохи з точністю до сотої частки. Ти все зрозумів, Купере?

— Цілком, Обчислювачу Твіселе, — відповів Купер. — Я вже бачив ту градуйовану криву, але не розумів, для чого вона. Тепер мені все ясно.

Харлана ще дужче зацікавила їхня розмова. Він подивився на шкалу часометра. Сяйлива порцелянова дуга на металі була поділена рисочками на Сторіччя, Децисторіччя і Сантисторіччя. Порцелянові поділки виразно проступали на сріблястому металі. Цифри були надто дрібні, однак, нагнувшись, Харлан побачив, що на шкалі позначено Сторіччя від 17-го до 27-го. Тоненька, мов волосок, стрілка стояла на позначці 23,17. Харланові вже доводилося зустрічатися із схожими на цей часометрами, і він звичним рухом натис на пусковий важіль. Важіль не піддавався. Стрілка застигла на місці.

Харлан аж здригнувся з несподіванки, коли пролунав голос Твісела.

— Техніку Харлан!

— Слухаю, Обчислювачу, — гукнув він у відповідь, та одразу згадав, що Твісел його не чує. Харлан підійшов до вікна й кивнув головою.

Немов прочитавши його думки, Твісел сказав:

— Часометр встановлено так, щоб послати капсулу в 23,17. Нічого не треба поправляти. Єдине твоє завдання — в призначену мить біочасу ввімкнути контакт подачі енергії. Праворуч від часометра є хронометр. Кивни, коли побачиш.

Харлан кивнув головою.

— Його стрілка рухатиметься назад до нуля. На мінус п’ятнадцятій секунді увімкни контакт. Усе дуже просто. Ти мене зрозумів?

Харлан знову кивнув.

— Особливої точності не вимагається, — пояснював Твісел. — Ти можеш увімкнути контакт на мінус чотирнадцятій чи мінус тринадцятій або навіть на мінус п’ятій секунді, але, будь ласка, все-таки постарайся увімкнути його не пізніше мінус десяти секунд. Так буде безпечніше. Як тільки ти ввімкнеш контакт, решту довершить синхронізаційний силовий механізм, який точно в нульову мить дасть капсулі потужний енергетичний поштовх. Зрозумів?

Харлан ще раз кивнув головою. Він зрозумів навіть більше, ніж сказав Твісел. Якщо він не увімкне контакт на мінус десятій секунді, то це зроблять і без нього.

«Обійдемося без сторонньої допомоги», — похмуро подумав Харлан.

— Залишається тридцять біохвилин, — повідомив Твісел. — Ми з Купером підемо перевіримо його спорядження.

Вони пішли. Двері за ними зачинилися, і Харлан зостався наодинці з пультом, Часом (стрілка хронометра вже почала рухатися до нуля) і твердим наміром довести задумане до кінця.

Харлан одвернувся від вікна. Сягнувши рукою в кишеню, він дістав випромінювач. Рука його легенько тремтіла.

«Самсон руйнує храм», — знову зблиснула думка.

Відтак у якомусь куточку його мозку з’явилася друга: «Хто з Вічних коли-небудь що чув про Самсона? Хто з них знає, як він помер?»

До пуску залишалося всього двадцять п’ять хвилин. Харлан не знав, скільки часу триватиме задумана ним операція. Не був він певний, чи взагалі вдасться ця затія.

Але хіба в нього є вибір? Відгвинчуючи вологими пальцями наконечник випромінювача, він мало не випустив його з рук.

Він працював швидко, весь поринувши в роботу. Його зовсім не бентежило, що й сам він може перейти в небуття.

О мінус першій хвилині Харлан уже стояв за пультом.

«Може, це остання хвилина життя», — якось спокійно подумав він.

Харлан нічого не помічав довкола себе, крім зворотного руху червоної стрілки, яка невпинно відлічувала секунди.

Мінус тридцять секунд.

«Боляче не буде. Адже це не смерть», — промайнула думка.

Він намагався думати тільки про Нойс.

Мінус п’ятнадцять секунд.

Нойс!

Ліва рука потяглася до кнопки. Не треба поспішати!

Мінус дванадцять секунд.

Контакт!

Запрацювала автоматика. Старт відбудеться нульової миті. Харланові залишилося зробити лише один рух.

Рух Самсона, що руйнує храм.

Права рука почала підійматися. Він намагався не дивитися на неї.

Мінус п’ять секунд.

Нойс!

Права рука… Нуль!.. зробила різкий рух. Він навіть не глянув на неї.

Невже це небуття?

Ні, поки що ні. Він живий.

Не зрушивши з місця, Харлан глянув у вікно. Час минав, але він цього не помічав.

Зала була порожня. На місці величезної капсули, яка займала майже весь її простір, зяяла порожнеча. Потужні металеві конструкції опор сиротливо здіймалися в повітря. І тільки Твісел, що здавався дивним крихітним гномиком у цій величезній залі, схожій тепер на зачаровану печеру, метушливо рухався туди й сюди.

Якусь хвилю Харлан стежив за ним байдужим поглядом, а тоді відвернувся.

Несподівано й зовсім безгучно капсула знову з’явилася на тому самому місці. Її перехід крізь тонку невидиму грань, що відділяла майбутню мить від минулої, не сколихнув у повітрі жодної порошинки.

Твісел зник з Харланових очей за озією капсули, та за мить знову виринув з-за неї. Він біг до пультової рубки.

Швидким рухом Твісел увімкнув механізм, що відчиняв двері пультової, й увірвався всередину, збуджено вигукнувши:

— Збулося! Збулося! Ми замкнули коло!

Йому аж сперло віддих, і він не зміг більше нічого сказати.

Харлан мовчав.

Твісел підійшов до вікна й уперся долонями в скло. Харлан помітив, як тремтять його руки, вкриті старечими плямами. Здавалося, Харланів мозок був неспроможний відокремлювати важливе від неістотного й тільки тупо вихоплював з навколишньої дійсності окремі, випадкові деталі.

«Яке це все має значення?» — втомлено подумав він. І що взагалі тепер має значення?

Твісел озвався знову. Його слова долинали до Харлана немов іздалеку.

— Тепер можу признатися тобі, що я здорово хвилювався, хоч і не подавав знаку. Сеннор свого часу любив повторювати, що з усього цього нічого не вийде. Мовляв, обов’язково щось станеться непередбачене і все піде шкереберть… Що?

Він різко обернувся, почувши, як Харлан щось похмуро пробуркотів.

Харлан заперечливо похитав головою і здавлено промовив:

— Нічого.

Твісел не став допитуватися, а, відвернувшись до вікна, вів далі. Було незрозуміло, чи він звертається до Харлана чи говорить в повітря. Здавалося, йому просто хочеться вибалакатися за всі свої роки тривог і хвилювань.

— Сеннор — непоправний скептик. Скільки доводилося сперечатися з ним, переконувати його! Ми наводили йому математичні положення, посилалися на дані, одержані багатьма поколіннями дослідників за весь біочас існування Вічності. Він відмітав усі наші доводи й виставляв проти них так званий парадокс людини, яка зустрічає саму себе. Та ти ж чув, як він говорив про парадокс. Це його улюблена тема.

«Не можна знати свого майбутнього», — казав Сеннор. Але, наприклад, я, Твісел, знав, що хоча буду дуже старий, але доживу до тієї миті, коли Купер вирушить у свою подорож у минуле за межі Вічності. Я знаю й інші подробиці свого майбутнього, знаю, що я муситиму зробити.

«Це неможливо, — наполягав на своєму Сеннор. — Знання майбутнього обов’язково змінить Реальність, навіть коли це означатиме, що коло ніколи не замкнеться і Вічність не буде створено».

Чому він так вважав, мені невідомо. Може, він щиро вірив у свої слова, може, то була своєрідна інтелектуальна гра, а може, йому просто хотілося подратувати нас своїми непопулярними поглядами. В усякому разі, справи з проектом посувалися вперед і дещо із написаного в мемуарах почало здійснюватися. Наприклад, ми знайшли Купера саме в тому Сторіччі і в тій Реальності, які були зазначені в мемуарах. Уже самий цей факт ущент розбивав теорію Сеннора, але він не журився. Якраз тоді в нього з’явилося вже нове захоплення.

Твісел тихо засміявся, не помічаючи, що сигарета вже догоріла майже до пальців. — І все-таки в мене було неспокійно на душі. Адже й справді щось могло трапитися непередбачене. Реальність, у якій було створено Вічність, могла змінитися, щоб запобігти, як висловлювався Сеннор, «парадоксові». І тоді, в цій новій Реальності, вже не було б Вічності, вона перестала б існувати. Іноді в нічній темряві, коли мене мучило безсоння, мені починало здаватися, що й справді так і буде. І тепер, коли все вже позаду, я можу посміятися з себе, старого дурня.

— Обчислювач Сеннор мав рацію, — тихо промовив Харлан.

Твісел різко обернувся.

— Що ти сказав?!

— Проект провалився. Коло не замкнене.

В голові у Харлана почало прояснюватися.

— Що ти верзеш? — Старечі Твіселові руки з несподіваною силою вп’ялися Харлану в плечі. — Ти занедужав, мій хлопчику. Перевтомився.

— Ні, я не хворий. Мені все остогидло. Ви. Я. Але я не хворий. Ось часометр. Подивіться самі.

— Часометр?

Тоненька стрілка приладу зупинилася в правому кутку шкали біля поділки 27-го Сторіччя.

— Що тут сталося?

Радісний вираз умить зійшов із Твіселового обличчя. Натомість проступив страх.

Харлан уже цілком опанував себе.

— Я розплавив запобіжний механізм і вивільнив важіль управління.

— Як тобі це вдалося?

— У мене був випромінювач. Я розібрав його, видобув з нього мікрореактор, що правив там за джерело живлення, і скористався ним як автогенним різаком. Його вистачило на один спалах, та цього було досить. Ось що від нього залишилося.

Харлан пхнув ногою купку металевих уламків, що валялися у кутку.

Твісел і досі не міг повірити в те, що сталося.

— У двадцять сьоме? Ти хочеш сказати, що Купер потрапив у двадцять сьоме Сторіччя?

— Я не знаю, куди він потрапив, — байдужим тоном відповів Харлан. — Спочатку я перевів важіль униз, далеко за двадцять четверте. Не знаю куди. Я не подивився. Потім переставив трохи назад і також не подивився.

Твісел із жахом утупився в Харлана. Його обличчя зблідло й прибрало нездорового землистого відтінку, губи тремтіли.

— Уявлення не маю, де зараз Купер, — вів далі Харлан. — Він загубився у Первісних Сторіччях. Коло розірвано. Розплавивши запобіжник, я думав, що все скінчиться в нульову мить. Але це несерйозно. Доведеться чекати. Настане така мить у біочасі, коли Купер зрозуміє, що потрапив не в те Сторіччя, коли він зробить щось таке, що суперечитиме мемуарам, коли він…

Харлан урвав фразу й засміявся хрипким силуваним сміхом.

— А хіба не однаково? Все це тільки відстрочка, поки Купер остаточно розірве коло, здійснивши якусь непоправну помилку. І вже не зупиниш його. Хвилини, години, дні. Хіба не однаково? Коли відстрочка закінчиться, Вічність припинить своє існування. Ви чуєте мене? Це буде кінець Вічності.