Кінець Вічності

Розділ 3 УЧЕНЬ

Перед своїм знайомством із Брінзлі Шеріданом Купером Харлан прожив у 575-му вже кілька тижнів. Він устиг призвичаїтися до свого нового помешкання, обвикнувся із стерильною чистотою порцеляни та скла. Харлан поступово навчився носити емблему Техніка і вже не намагався прикрити її першим-ліпшим предметом, який був у нього в руках, або прихилитися до стіни, щоб приховати нашивку на рукаві.

Раніше він робив такі спроби, але зустрічні лише міряли його холодними поглядами і зневажливо посміхалися, немов підозрювали, що він хоче втертись у їхнє довір’я або набивається до них у друзі.

Старший Обчислювач Твісел щодня приносив йому нові завдання. Харлан уважно вивчав їх, аналізував, по чотири рази переписував свої висновки, але й останній варіант не зовсім влаштовував його.

Твісел читав висновки й кивав головою:

— Чудово, чудово!

Затим охоплював Харлана швидким поглядом своїх голубих очей і усмішка його помалу згасала.

— Перевіримо цей здогад на Кібермозкові, — говорив він на прощання.

Твісел завжди називав його висновки «здогадами». Він жодного разу не повідомляв Харланові про наслідки своєї перевірки, а Харлан не насмілювався запитувати його. Він занепадав духом від того, що йому не доручають втілити в життя жодного з його висновків. Чи означало це, що Кібермозок знаходить у них помилки, що Харлан неправильно добирає дані для Зміни Реальності, не вміє визначити Мінімальну Необхідну Зміну у вказаному інтервалі? (Минуло немало часу, поки він звик недбало перекочувати на язиці абревіатуру МНЗ).

І ось одного разу Твісел зайшов до нього в супроводі якогось сором’язливого суб’єкта, котрий не наважувався навіть підвести на Харлана очі.

— Знайомтесь, Техніку Харлан, це Учень Брінзлі Шерідан Купер, — промовив він.

— Здрастуйте, — байдужим тоном відказав Харлан. Зовнішність нового знайомого не справила на нього особливого враження. Дрібний на зріст, темне волосся з проділом посередині, очі водянисто-карі, підборіддя вузьке, вуха великі, нігті обкусані.

— Оцього хлопця ти навчатимеш Первісної історії, — сказав Твісел.

— Побий мене Час! — вигукнув Харлан. У ньому враз прокинулася цікавість до відвідувача. — Як це я міг забути. Ну, здоров був!

— Склади з ним розклад занять, — сказав Твісел. — Було б непогано, якби ти зміг йому приділити два дні на тиждень. Навчай його, як сам знаєш. Я цілком покладаюсь на тебе. Коли тобі будуть потрібні книжки-фільми або старовинні документи, які можна знайти у Вічності чи в досяжному для нас Часі, скажи мені, і ти їх матимеш. Згода?

Як завжди, він не знати звідки дістав запалену сигарету, й повітря наповнилося димом. Харлан закашлявся і, помітивши як в Учня судомно скривився рот, зрозумів, що поштивий юнак душить у собі кашель.

Аж ось Твісел пішов, і Харлан заговорив зі своїм майбутнім вихованцем:

— Ну що ж, сідай… — він затнувся на якусь мить, а відтак рішуче додав: — Синку. Сідай, синку. Мій кабінет невеличкий, але нам тут місця вистачить.

Харланові нетерпеливилося розпочати науку. Подумати тільки, він працюватиме за особистим планом! Первісна історія була для нього ніби його власністю.

Учень підвів на Харлана очі (здається, вперше за весь час) і, затинаючись, запитав:

— Ви Технік?

Від доброзичливості й збудження, що досі переповнювали Харлана, не лишилося й сліду.

— Ну й що з того?

— Нічого, — пробурмотів Учень. — Я просто…

— Хіба ви не чули, як Обчислювач Твісел назвав мене Техніком?

— Так, сер.

— Ви подумали, що це просто обмовка? Така прикра, що аж власним вухам не повірили?

— Ні, сер.

— Чого ви так погано розмовляєте? Вам що, слів бракує? — грубо запитав Харлан, і йому стало соромно за свій тон.

Купер болісно почервонів.

— Я не дуже добре володію Єдиною Міжчасовою Мовою.

— Чому? Скільки ви вже вчитеся?

— Менше, як рік, сер.

— Менше, як рік? Заради Часу, скільки ж вам років?

— Двадцять чотири біороки, сер. Харлан здивовано витріщився на юнака.

— Ви хочете сказати, що вас взяли у Вічність, коли вам було двадцять три роки?

— Так, сер.

Харлан опустився на стілець і стис долоні. Так досі не робилось. Найкращим віком для вступу в Вічність вважалося п’ятнадцять-шістнадцять років. А як розуміти цей випадок? Як новий метод Твісела, щоб випробувати його, Харлана?

— Сідай і давай почнемо, — сказав Харлан. — Твоє повне ім’я і Сторіччя?

— Брінзлі Шерідан Купер із 78-го, сер, — затинаючись, відповів Учень.

Харлан трохи полагіднішав. Це було близько. Лише на сімнадцять століть раніше від його рідного. Майже сусіди по Часу.

— Тебе цікавить Первісна історія? — запитав він.

— Обчислювач Твісел попросив вивчити. Я мало що знаю з Первісної історії.

— А що ти ще вивчаєш?

— Математику. Часову механіку. Я поки що ознайомлюся лише з основами цих наук. У себе в 78-му я ремонтував спідіваки.

Харлан навіть не запитав, що таке спідіваки. Це могло бути що завгодно — і пилососи, і обчислювальні машини, і пульверизатори для малярних робіт. Харлана це не дуже цікавило.

— А взагалі, ти вивчав історію? Хоч яку-небудь?

— Я вивчав історію Європи.

— Певно, ти сам звідти?

— Авжеж. Я народився в Європі. У нас переважно викладали сучасну історію. Починаючи з революції 54-го, тобто 7554-го року.

— Чудово. Передовсім ти повинен усе це забути. Сенсу тут ніякого. Історія, яку вчать Часів’яни, змінюється з кожною Зміною Реальності. Вони навіть не знають про це. У кожній Реальності — своя історія. Зовсім інша річ — Первісна. Хоч би що ми робили, вона завжди залишається незмінною. Тим вона й прекрасна. Колумб і Вашінгтон, Муссоліні і Герефорд — усі вони існують.

Купер нерішуче всміхнувся. Він провів мізинцем по верхній губі, й Харлан помітив на ній темну смужку, ніби Учень відрощував вуса.

— Відколи я тут, а досі… не можу звикнути.

— До чого?

— До того, що мене відокремлюють від дому п’ятсот Століть.

— Я трішки ближче. Я з 95-го. До цього також. Ви старші за мене, а, з другого боку, я старший за вас на сімнадцять Століть. Я міг би бути вашим пра-пра-пра- і так далі — дідом.

— Яке це має значення? Припустімо, так воно і є.

— Ну, знаєте, до цього треба звикнути. — В Учневім голосі зазвучали бунтарські нотки.

— Ми всі в однаковому становищі, — твердо сказав Харлан і почав урок Первісної історії.

Минуло вже три години, а Харлан усе ще пояснював Куперові, чому до 1-го Сторіччя існували ще й інші.

— А хіба перше Сторіччя насправді не було першим? — сумним голосом запитав Купер.

Після уроку Харлан вручив Учневі книжку, щоправда, не найкращу, але цілком годящу для початківця.

— Пізніше я доберу тобі щось серйозніше, — пообіцяв він.

Наприкінці тижня Куперові вуса помітно проступили темною щетинистою смужкою, від чого підборіддя здавалося ще вужчим, а сам він старшим принаймні років на десять. Харлан вирішив, що вуса аж ніяк не прикрашають його вихованця!

— Я вже прочитав вашу книжку, — похвалився Купер. — І яке в тебе про неї враження?

— Як би це сказати… — запала тривала пауза, відтак Купер почав знову: — Останнє Сторіччя Первісної історії трохи схоже на 78-е. Мене й досі не залишає думка про рідний дім. Двічі вві сні я бачив свою дружину…

— Дружину?! — вибухнув Харлан.

— Я був одружений, перш ніж потрапив сюди.

— Побий мене Час! Твою дружину також узяли сюди?

Купер заперечливо похитав головою.

— Я не знаю навіть, чи її не зачепила торішня Зміна. Якщо так, то, мабуть, вона вже не моя дружина.

Харлан нарешті оговтався. Звичайно, коли Учня взяли до Вічності в двадцять три роки, то цілком можливо, що на той час він уже був одружений. Один безпрецедентний факт веде за собою інший.

Що ж виходить? Варто лише раз відхилитися від правила, і ти вже однією ногою на межі, за якою починається безлад. У Вічності все так взаємопов’язане й збалансоване, що вона не стерпить втручання.

— Сподіваюсь, ти не збираєшся прогулятися у 78-е, щоб з’ясувати, чия вона тепер дружина? — Може, він і не хотів бути грубим, але його надто хвилювала доля Вічності.

Учень підвів голову; погляд його був холодний і спокійний.

— Ні.

Харлан знічено засовався на стільці.

— От і чудово. У тебе немає сім’ї. Нікого немає. Віднині ти Вічний і забудь про всіх, кого знав там, у Часі.

Купер стис губи, потім швидко проказав із сильним акцентом:

— Ви мислите як типовий Технік.

Харлан міцно вхопився обіруч за стільницю і прохрипів:

— Що ти маєш на увазі? Що я Технік і, відповідно, Зміни — справа моїх рук? Що я захищаю ці Зміни й вимагаю, аби ти приймав їх як доконечність? Послухай, хлопче, ти ще й року не пробув тут, не навчився навіть розмовляти як слід Міжчасовою Мовою. Ти ще весь напханий Часом і Реальністю, а вже вроїв собі, ніби все знаєш про Техніків і можеш колоти їм очі, як тобі заманеться.

— Даруйте, — швидко проказав Купер, — я не хотів вас образити.

— Не в тім річ. Хіба можна образити Техніка? Просто ти наслухався всіляких розмов, хіба не правда? Адже кажуть: «Холодний, мов серце Техніка». Або ж: «Технік позіхнув — мільйонові людей душі перевернув». І ще дещо подібного штибу. У чому ж річ, містере Купер? Вирішили приєднатися до загального хору? Захотіли стати дорослим? Великою людиною Вічності?

— Я ж сказав — пробачте.

— Гаразд. Я лише хочу, аби ти знав, що я сам став Техніком менше як місяць тому й особисто не здійснив жодної Зміни Реальності. А тепер перейдімо до справи.

Назавтра Старший Обчислювач Твісел викликав Ендрю Харлана до свого кабінету.

— Як ти дивишся, хлопче, на те, щоб вийти в Час і здійснити МНЗ?

Це була якраз вчасна пропозиція. Цілий ранок Харлан картав себе за свою боягузливу спробу відмежуватися від роботи Техніка, за свій дитячий вигук: «Я нічого не зробив поганого, не винуватьте мене!» Цими словами він наче визнавав, нібито й справді в роботі Техніка є щось ганебне, а він, Харлан, усього-на-всього безневинне ягня, бо він новачок у цій грі й ще не встиг стати злочинцем.

Він не пропустить своєї нагоди, щоб витравити з душі докори сумління. Це буде спокутою його провини. Він скаже Куперові: «Так, я зробив те, через що мільйони людей стали новими особистостями, але це було вкрай потрібно, і я пишаюся своїм вчинком».

— Я згоден, сер! — радісно вигукнув Харлан.

— Чудово, чудово. Тобі буде приємно дізнатися, мій хлопчику, — Твісел випустив хмару диму, й кінчик сигарети засвітився яскравою цяткою, — що всі твої висновки підтвердилися з високою точністю.

— Дякую, сер. (Тепер уже висновки, а не «здогади», — подумав Харлан).

— У тебе є талант, хлопче. Могутній талант. Я чекаю від тебе великих справ. А поки що ми займемося оцією, з 223-го. Ти цілком мав рацію, коли стверджував, що, заклинивши муфту зчеплення, можна викликати необхідну «розвилину» без небажаних побічних ефектів. Зможеш це зробити?

— Так, сер.

То було справжнє посвячення Харлана в Техніки. Тепер він уже був не просто людиною з рожевою нашивкою на рукаві. Він змінив Реальність. За кілька хвилин, взятих із 223-го, Харлан заклинив муфту зчеплення — і один юнак не потрапив на лекцію з механіки. Наслідки не забарилися: той юнак не став працювати в галузі сонячної техніки, і простий винахід затримався на десять критичних років. Це, своєю чергою, призвело до того, що війну в 224-му було викреслено з Реальності.

Хіба це не добро? Правда, змінилися особистості. Ну то й що з того? Нові особистості були такі самі люди і так само заслуговували на життя. І коли чиєсь життя скоротилося, то в більшості людей воно стало довше і щасливіше. Щоправда, великий літературний твір, шедевр людського розуму та почуттів, не був написаний у новій Реальності, але хіба не збереглося кілька примірників цієї книги в бібліотеках Вічності? І хіба в новій Реальності не з’являться нові великі твори?

Тієї ночі Харлана довго мучило безсоння, і коли він нарешті задрімав, з ним сталося те, чого вже не траплялося кілька років.

Йому приснилася мати.

Незважаючи на вияв легкодухості на самому початку діяльності, протягом біороку Харлан став відомий в усій Вічності як Технік Твісела, а також під уїдливими прізвиськами «диво-хлопчик» і «непомильний».

Його взаємини з Купером потеплішали. Але в дружбу вони так і не переросли. (Якби Купер переборов себе й пішов на зближення, Харлан, мабуть, розгубився б і не знав, як йому поводитися). Хоч би там як, вони працювали разом злагоджено, а інтерес у Купера до Первісної історії настільки зріс, що тепер він міг змагатися зі своїм навчителем.

— Послухай, Купере, як ти дивишся на те, щоб перенести урок на завтра? — якось запитав його Харлан. — Я хотів би на цьому тижні побувати в 300-му Сторіччі, перевірити одне Спостереження й побачитися з одним чоловіком — він якраз вільний сьогодні увечері.

У Купера заблищали очі.

— Я не міг би з вами поїхати?

— Ти хочеш?

— Авжеж. Я ніколи не їздив у капсулі, хіба що того разу, коли мене приставили сюди із 78-го, але тоді я так і не зрозумів, що сталося.

Харлан звик користуватися капсулою, що стояла в шахті С і за неписаним правилом призначалася для Техніків в усіх Сторіччях. Купер ішов туди слідом за Харланом, не виказуючи жодних ознак замішання. Він без вагання увійшов у капсулу й сів на круглий диванчик, що повністю оперізував її стінки.

Однак коли Харлан увімкнув Поле і спрямував капсулу в минуле, на Куперовім обличчі відбився кумедний вираз подиву.

— Я нічого не відчуваю, — сказав він. — Щось не ладиться?

— Усе гаразд. Ти нічого не відчуваєш, бо ми не рухаємося в буквальному розумінні цього слова. Нашу капсулу мовби протягує крізь Час. Фактично, — повчально провадив далі Харлан, — цієї миті ні ти, ні я не складаємося з речовини, хоча, судячи з нашого зовнішнього вигляду, цього не скажеш. Сотні людей можуть послуговуватися нашою капсулою цієї миті, рухаючись (якщо можна так висловитися) у різних Часових напрямках, проникаючи один крізь одного і т. д. Закони звичайного світу не поширюються на шахти з капсулами.

Куперів рот скривився у лукавій посмішці, й Харланові стало ніяково. «Хлопець вивчає Темпоральну механіку і знає про ці речі більше за мене, — подумав він. — Мені слід було б помовчати й не корчити з себе дурня».

Він замовк і похмуро втупився у Купера. За кілька місяців вуса у юнака помітно виросли. Вони звисали донизу, як говорили Вічні, у стилі Малансона. Винахідник Темпорального Поля Малансон був зображений на єдиній (і досить невиразній) фотографії з такими самими вусами, тож вони зажили популярності серед Вічних, хоча й не всім личили.

Куперів погляд прикипів до приладу, де швидко змінювалися цифри, показуючи номери Століть, крізь які вони мчались.

— Як далеко сягають у майбутнє шахти капсул? — запитав він.

— Хіба ти не проходив цього?

— На студіях майже не згадували про капсули.

Харлан стенув плечима.

— Вічності немає кінця. Шахти сягають у безмежність.

— А вам далеко доводилося бувати у майбутньому? — 300-е Сторіччя, куди ми дістаємося, буде найвіддаленішим. Доктор Твісел, наприклад, побував у 50 000-му.

— Неймовірно! — прошепотів Купер.

— Це ще нічого. Деякі Вічні бували аж за 150 000-м Сторіччям. — І що там?

— А нічого, — понуро відповів Харлан. — Повно всякої тварі, але людей нема. Людство щезло з лиця Землі.

— Вимерло? Знищено?

— Не думаю, що хтось знає достеменно.

— Хіба не можна якось це змінити?

— Розумієш, починаючи з 70 000-го і далі… — почав був Харлан і враз осікся. — Послухай, Час із ним, давай побалакаємо про щось інше. Існувала тема, до якої Вічні ставилися майже із забобонним страхом. Це були так звані «Приховані Сторіччя» — період між 70 000-м і 150 000-м. Про нього рідко згадували. Свої скромні знання цієї ери Харлан завдячував тісному співробітництву з Твіселом. Вони зводилися до того, що в жодному із тисяч тих Сторіч Вічні не могли проникнути в Час. Двері між Вічністю й Часом були зачинені. Чому? Ніхто цього не знав.

З випадкових Твіселових фраз Харлан зробив висновок, що раніше вже були спроби змінити Реальність у Сторіччях, які безпосередньо передували 70 000-му, але без достатніх Спостережень за наступними Сторіччями ці спроби успіху не мали.

Твісел якось сказав з усміхом:

— Ми ще й до них доберемося. А поки що в нас вистачає клопотів із сімдесятьма тисячами Сторіч.

Однак слова його звучали не зовсім переконливо.

— А що сталося з Вічністю після 150 000-го? — запитав Купер.

Харлан зітхнув. Купер, видно, не збирався міняти теми розмови.

— Нічого не сталося, — відповів Харлан. — Сектори Вічності є в кожному Сторіччі після 70 000-го, але в жодному з них немає Бічних. Сектори сягають мільйонів Сторіч, поки не зникне життя на Землі, і далі, поки Сонце не спалахне Новою Зіркою, і далі також. Вічності нема кінця й краю. Через те її називають Вічністю.

— Виходить, Сонце там уже стало Новою Зіркою?

— Певна річ. Інакше Вічність не могла б існувати. Спалах Нової Зірки живить нас енергією. Ти знаєш, скільки потрібно енергії для створення Темпорального Поля? Поле, вперше створене Малансоном, було завширшки дві секунди від одного кінця до другого, на ньому ледь могла вміститися сірникова головка, але для нього потрібна була вся енергія, вироблена атомною електростанцією за цілий день. Майже сто років пішло на те, аби протягти тоненьке, мов волосок, Темпоральне Поле далеко в майбутнє, щоб черпати променеву енергію від спалаху Нової Зірки. Тільки після цього вдалося утворити доволі велике Поле, де могла вже вміститися людина.

Купер зітхнув.

— Як би я хотів, щоб мені на уроках не пояснювали рівняння та механіку полів, а розповідали про цікавіші речі! От якби я жив у часи Малансона…

— Ти нічого тоді про все це не дізнався б. Малансон жив у 24-му, а Вічність створено тільки в 27-му. Сам розумієш, що відкрити Темпоральне Поле і створити Вічність — це не одне й те саме. В 24-му ніхто ані найменшого уявлення не мав про те, що означає відкриття Малансона.

— Отже, він випередив свій час?

— Набагато. Він не тільки відкрив Темпоральне Поле, але й описав основи взаємозв’язків, на яких базується створення Вічності, й передбачив усі її характерні ознаки, за винятком хіба що Зміни Реальності. І зробив це з неабиякою точністю… але, здається, ми приїхали. Виходь перший.

Вони вийшли з капсули.

Харлан ще ніколи не бачив Старшого Обчислювача Лабана Твісела таким розгніваним. Подейкували, що Твісел не здатний на будь-які вияви емоцій; його називали бездушним стариганом, що, прижившись у Вічності, навіть забув номер свого рідного Сторіччя; ходили чутки, нібито серце його атрофувалося ще в ранній юності й він замінив його простим ручним комп’ютером, на зразок того, що він його завжди носив із собою в кишені штанів.

Твісел ніколи не намагався спростувати цих чуток. Багато хто вважав, що він і сам у них вірить. І, мабуть, через те Харлан, зігнувшись під гнівним натиском Старшого Обчислювача, все-таки встиг якимось краєчком мозку здивуватися з того, що Твісел здатний так бурхливо виказувати свої почуття. Харлан навіть подумав: а чи не пошкодує потім старий, переконавшися, що його комп’ютерне серце насправді виявилося елементарним людським органом із м’язів та клапанів, жалюгідним клубком емоцій.

— О всемогутній Часе! — кричав Твісел скрипучим старечим голосом. — Чого це ти, хлопче, тут розкомандувався? Уявив себе на засіданні Ради? Надумав мене вчити, замість того щоб виконувати мої накази? З яких пір ти став розпоряджатися рухом капсул у цьому Секторі? Може, всі ми повинні просити в тебе дозволу на поїздку?

Час від часу Твісел вимагав: «Відповідай мені!» — і не дочекавшись відповіді, виливав на бідолашну Харланову голову чергову порцію уїдливих запитань з киплячого казана своїх емоцій.

— Якщо ти ще хоч раз дозволиш собі подібне, я пошлю тебе ремонтувати каналізацію до кінця твоїх днів! — пригрозив він насамкінець. — Закарбуй це собі на носі!

Блідий від крайнього хвилювання, Харлан пробелькотів:

— Мені ніколи ніхто не казав, що Учня Купера не можна брати в капсулу.

Але це пояснення не пом’якшило гніву Старшого Обчислювача.

— Що то за виправдання із подвійних заперечень, хлопче? Тобі ніколи ніхто не казав, щоб ти не споював його. Не казали тобі, щоб ти не стриг його наголо, не прохромлював шпагою. О Часе! А що ж тобі, хлопче, сказали робити з ним?

— Навчати його Первісної історії.

— От і навчай. Інші речі хай тебе не обходять.

Твісел шпурнув недопалок на підлогу й люто розтер його ногою, немов то було лице його заклятого ворога.

— Я хотів би тільки зауважити, — насмілився вставити Харлан, — що чимало Сторіч існуючої Реальності в багатьох аспектах схожі на деякі епохи Первісної історії. Я мав лише намір узяти Купера в ці епохи, звичайно, у суворій відповідності з просторово-часовими інструкціями. Це була одна з форм практичних занять.

— Що?! Послухай, телепню, може, ти хоч зрідка питатимеш у мене дозволу? Я забороняю подібні подорожі. Навчай його тільки Первісної історії. Ніяких практичних занять! Ніяких лабораторних експериментів! Не зоглянешся, як почнеш змінювати Реальність, аби лишень показати йому, як це робиться.

Сухим язиком Харлан облизав пересохлі губи, ображено пробурмотів вибачення й, зрештою, великодушно був відпущений.

Одначе минув не один тиждень, перш ніж загоїлась його душевна рана.