Кінець Вічності

Розділ 6 РОЗРАХОВУВАЧ ЖИТТЯ

Минув місяць біологічного часу від тієї ночі в 482-му, коли Харлан пізнав багато нових для себе речей. Тепер, якщо брати звичайний вимір часу, його відділяли від тієї ночі майже дві тисячі Сторіч. Зараз, перебуваючи від Нойс Ламбент у далекому Майбутньому, він намагався вивідати з допомогою лестощів, підкупу й шантажу, — яку роль приготували для неї в новій Реальності?

Його поведінка була чимось гіршим, ніж просто порушенням професійної етики. Але це його не хвилювало. За цей біомісяць він уже став злочинцем у власних очах. Просто безглуздо приховувати від себе цей факт. Новий злочин уже нічого не змінював, зате, коли йому поталанить, він багато виграє. І ось, унаслідок усіх цих злочинних маніпуляцій (йому й на думку не спадало добирати м’якших виразів), він стояв перед входом у 2456-е. Вхід у Час був набагато складнішою процедурою, ніж просто перехід між Вічністю й шахтою капсули. Для того щоб увійти в Час, слід з надзвичайною точністю встановити на шкалах приладів координати потрібної точки земної поверхні й відповідної миті Часу даного Сторіччя. Незважаючи на величезну внутрішню напругу, Харлан настроював прилади легко й упевнено -свідчення його великого досвіду та неабиякого таланту. І ось він опинився в машинному відсіку космічного корабля, що його вперше колись побачив на екрані у Вічності. Мабуть, цієї біомиті Соціолог Вой у цілковитій безпеці сидить перед тим самим екраном і спостерігає, як Технік здійснює свій Акт Впливу.

Харлан не поспішав. Відсік буде порожній ще 156 хвилин. Щоправда, просторово-часова інструкція дозволяла йому використати тільки 110 хвилин, а решта — 46 хвилин — була звичайним сорокапроцентним «запасом». «Запас» давався на випадок крайньої потреби, і Технікам не рекомендувалося використовувати його. «Пожирачі запасів» недовго залишалися Спеціалістами.

А втім, Харлан мав намір використати не більше двох хвилин із ста десяти дозволених інструкцією.

Насаджений на зап’ясток генератор Поля окутував Харлана невидимим серпанком біочасу (це була своєрідна еманація Вічності) і в такий спосіб захищав його від будь-яких наслідків Зміни Реальності. Харлан ступив крок уперед, до стінки, зняв з полиці невеличку коробку і обережно переставив її на заздалегідь підготовлене місце на нижній полиці.

Зробивши своє діло, він повернувся у Вічність. Для нього це було так само просто, як увійти до кімнати через двері. Якби хтось із Часів’ян спостерігав його в цю мить, йому здалося б, що Харлан несподівано зник.

Невеличка коробка лежала тепер на новому місці. Вона не одразу відіграє свою роль у світовій історії. Мине кілька годин, і чоловіча рука простягнеться по неї, але не знайде її на місці. Півгодини буде згаяно на розшуки, а тим часом зникне силове поле й механікові машинного відсіку урветься терпець. Пойнятий гнівом, він прийме рішення, від якого утримався б у попередній Реальності. І як наслідок — важлива зустріч не відбудеться; чоловік, що мав померти, проживе ще один рік; другий — той, котрий повинен був жити, навпаки, помре дочасно.

Ця ланцюгова реакція поширюватиметься далі й далі й досягне своєї найвищої точки в 2481-му через двадцять п’ять Сторіч після Акту Впливу. Потім інтенсивність Зміни Реальності спаде. Теоретики стверджують, що вона ніколи не дорівнюватиме нулю, але вже через п’ятдесят Сторіч її не можна буде помітити навіть за найпильніших Спостережень.

Зрозуміло, що жодна людина в Часі ніколи не довідається про будь-яку Зміну Реальності. В таких випадках мозок людини, її пам’ять змінюється так само, як і матеріальні об’єкти, й тільки Вічні незворушно, мовби з іншого світу, стежать за перемінами.

Соціолог Вой пильно вдивлявся в голубий екран, де ще недавно вирувало напружене життя космічного порту. Він лише краєм ока глянув на Харлана, коли той увійшов, і пробурмотів кілька слів, які, очевидно, мали означати привітання.

Над космічним портом немов промчав ураган. Померкло світло; колишні грандіозні споруди скидалися на жалюгідні руїни. Від космічного корабля залишився іржавий кістяк. Людей ніде не було видно.

Харлан дозволив собі на мить усміхнутися самими куточками уст. То була чудова МБР — Максимальна Бажана Реакція. І відбулася одразу. Хоча Зміна не конче мала відбутися негайно після Акту Впливу. Коли розрахунки, що передують Акту Впливу, були не досить точні, доводилося чекати Зміни (за біологічним часом) цілі години, а то й дні. І тільки після того як зводилися до нуля всі ступені свободи, виникала нова Реальність. Коли ж залишалась бодай найменша ймовірність протидії, Зміна не відбувалася.

Харлан пишався тим, що коли він сам розраховував МНЗ, коли він сам, власними руками здійснював Акт Впливу, то ступені свободи вичерпувались одразу і Зміна наставала негайно.

— Чудовий був космопорт, — сумно промовив Вой.

Ця фраза боляче шпигнула Харлана; йому здалося, що вона принижує ефект його роботи.

— А мені його не шкода, — сказав він. — Як на мене, то космічні подорожі слід було б узагалі викреслити з реальності.

— Ви так вважаєте?

— А яка з них користь? Захоплення космосом ніколи не тривало більше тисячі, ну, хай двох тисяч років. Потім людям це набридає. Вони повертаються на Землю, а колонії на інших планетах вимирають. Минає п’ять чи там сорок або п’ятдесят тисячоріч, і все починається спочатку, щоб знову так само безславно закінчитися. Марна трата сил.

— А ви філософ, — сухо промовив Вой.

Харлан почервонів. «Який сенс із ним розмовляти? Всі вони однакові», — подумав він і, щоб змінити тему розмови, сердито буркнув:

— Що там чути від Розраховувача?

— А що ви маєте на увазі?

— Чи не час поцікавитися, як у нього справи? Повинен же бути хоч якийсь поступ.

По обличчю Соціолога промайнула тінь осуду.

— Ходімо зі мною. Ви його самі побачите, — сказав він.

Табличка на дверях кабінету повідомляла, що ім’я Розраховувача — Нерон Ферук. Воно вразило Харлана своєю схожістю з іменами двох середземноморських правителів, що жили за часів Первісної епохи (щотижневі заняття з Купером помітно поглибили Харланові знання в галузі Первісної історії).

Однак, наскільки міг судити Харлан, Розраховувач не скидався на жодного з тих правителів. Худючий, мов скіпка, туго обтягнутий шкірою горбуватий ніс, вузлуваті руки, довгі пальці. Натискуючи ними на кнопки невеличкого Аналізатора, він мовби зважував на своїх терезах людські душі.

Харлан жадібно дивився на Аналізатор. Ця машина була серцем і кров’ю Розраховувача Життя, його кістяком, м’язами, шкірою і ще чимось. Варто ввести в неї біографічні дані людини та рівняння Зміни Реальності, натиснути на кнопочку й машинка непристойно захихотить, а тоді за хвилину чи за день виплюне із себе стрічку з описом можливих вчинків людини в новій Реальності, ще й акуратно позначить, наскільки ймовірний той чи той вчинок.

Соціолог відрекомендував Харлана. Ферук, не приховуючи зневаги, глянув на емблему Техніка й сухо кивнув головою.

— Ви вже розрахували життя тієї молодої леді? — запитав Харлан.

— Ще ні. Як тільки буде готово, я повідомлю вас особисто.

Ферук був один з тих, у кого зневага до Техніків виливалась у неприховану зухвалість.

— Заспокойтесь, Розраховувачу, — докірливо мовив Вой.

У Ферука були світлі, майже безбарвні вії, і через те його обличчя нагадувало череп. Він люто поводив очима, які, здавалося, рухались у порожніх орбітах.

— Вже знищили космічні кораблі? — пробурмотів він.

— Викреслили із Сторіччя, — кивнув головою Вой.

Безгучно, лише самими губами Ферук промовив якесь слово.

Харлан схрестив руки на грудях і втупився в Розраховувача. Той ураз знітився й відвів очі.

«Розуміє, що і його рильце в пушку», — зловтішно подумав Харлан.

— Послухайте, — звернувся Ферук до Воя, — коли ви вже тут, то поясніть, що мені робити із заявками на протиракову сироватку? Вона є не лише в нашому Сторіччі. Чому ж тоді тільки нам шлють заявки?

— Всі інші Сторіччя також перевантажені. Ви самі знаєте.

— Хай тоді не надсилають усі заявки нам.

— Цікаво, як ми можемо змусити їх не надсилати?

— Дуже просто. Хай Рада Часів не приймає.

— Я не командую Радою.

— Зате ви командуєте старим.

Харлан мимоволі, без особливої цікавості прислухався до розмови. Принаймні це відвертало його увагу від «хихотіння» Аналізатора. Харлан знав, що «старий» — це Обчислювач, який стояв на чолі Сектора.

— Я вже розмовляв із старим на цю тему, — сказав Соціолог, — а він, своєю чергою, звернувся до Ради.

— Пусте! Він лише послав туди звичайну записку. А йому треба було грудьми стати, щоб домогтися свого. Час уже докорінно міняти нашу політику.

— Рада не має наміру найближчим часом докорінно міняти своєї політики. Сам знаєш, які ходять чутки.

— Ще б пак! Вони, мовляв, зайняті дуже важливою справою. Щоразу, як тільки вони починають хитрувати й викручуватись, виникають чутки, ніби вони зайняті дуже важливою справою.

Коли б Харлан був у доброму гуморі, він, либонь, засміявся б, почувши ці слова.

Ферук спохмурнів, на якусь хвилю задумався й раптом вибухнув:

— Коли вже ці телепні затямлять собі, що протиракова сироватка — це не саджанці й не хвильові двигуни! Я знаю, то навіть хвойна гілка може зашкодити Реальності, але ж від протиракової сироватки залежить людське життя, й тут усе в сотні разів складніше. Подивіться, скільки людей щороку помирає від раку в тих Сторіччях, які не мають протиракової сироватки. А помирати, звісно, нікому не хочеться. І от уряди з кожного Сторіччя бомбардують Вічність проханнями: «Будь ласка, просимо, благаємо, надішліть сімдесят п’ять тисяч ампул сироватки заради врятування життя людей, чия смерть може стати непоправною втратою для науки, мистецтва, культури; біографічні дані додаються».

Вой квапливо кивав головою: мовляв, знаю, знаю, усе це відомо. Проте Ферук ще не вилив з душі усієї своєї гіркоти.

— Читаєш ці біографії і бачиш: кожна людина — герой. Кожна людина — непоправна втрата для світу. Починаєш міркувати, розраховувати. Спочатку дивишся, що станеться з Реальністю, коли вони виживуть поодинці, потім — що відбудеться, якщо вони — Час їх побери! — виживуть у різних поєднаннях.

Протягом минулого місяця я розрахував 572 заявки на протиракову сироватку. І що ж вийшло? Тільки сімнадцять з них — зауважте, тільки сімнадцять — не могли спричинити небажаної Зміни Реальності. І не було жодного випадку, коли розрахунки вказали б на можливість бажаної Зміни Реальності, але Рада ухвалила, що в нейтральних випадках слід все-таки видавати сироватку. Вони, бачте, гуманісти! І ось сімнадцять чоловік за цей місяць вилікувано.

А які наслідки? Може, Сторіччя хоч трохи стали щасливіші? А чорта з два! Одного вилікували, а десятьом у тій самій країні, в тому самому Часі дали померти. І всім, звичайно, цікаво: а чому саме того вилікували? Може, ті люди, що померли, були не гірші, їх усі любили й поважали за щирість і доброзичливість, а той один, врятований нами щасливчик, тільки те й робить, що б’є свою стареньку матір, а коли випаде вільна хвилина, лупцює своїх дітей. І люди нічого не підозрюють про Зміну Реальності, і ми не можемо сказати їм про неї.

Ми самі собі наробимо лиха, Вою, якщо Рада Часів не ухвалить рішення задовольняти заявки на протиракову сироватку тільки в тих випадках, коли внаслідок наставатиме бажана Зміна Реальності. Іншого виходу немає. Виліковування хворих на рак або поліпшує Реальність — а отже, робить добро для людства, — або погіршує. Третього не дано. А дехто меле дурниці, що, мовляв, «це не зашкодить».

Соціолог, що слухав із гримасою болю на обличчі, спробував заперечити:

— А уявіть собі, що це ви захворіли на рак…

— Ваше порівняння, Вою, безглузде. Хіба на сентиментальності повинні грунтуватися наші рішення? Та в такому разі ми не зробили б жодної Зміни Реальності. Адже завжди знайдеться один бідолаха, якому не поталанить. А що, якби ви опинились на його місці, га? І ще одне. Щоразу, коли ми здійснюємо Зміну Реальності, стає дедалі важче розрахувати наступну, щонайсприятливішу. З кожним біороком зростає ймовірність випадкової Зміни, яка призводить до небажаних наслідків. А це означає, що число вилікуваних від раку зменшуватиметься. Воно вже зменшується. Настане час, коли ми за біорік врятовуватимемо лише одного хворого. Пам’ятайте про це.

Харлану надокучив Феруків монолог. Подібна стурбованість породжувалась тут самою професійною діяльністю. Психологи та Соціологи в своїх рідкісних працях, присвячених Вічності, називали це «ототожненням». Вічні ототожнювали себе із Сторіччям, у якому вони працювали. І турботи Сторіччя дуже часто ставали їхніми власними турботами.

Вічність вела запеклу боротьбу, щоб вигнати біса ототожнення з душі своїх вихованців. Жодного Вічного не мали права призначити на роботу ближче, ніж за два Сторіччя до Часу, в якому він народився. Перевагу віддавали тим Сторіччям, де спосіб життя помітно відрізнявся від того, який існував у рідному для спеціаліста Сторіччі. (Харлан подумав про Фінджі, який працював у 482-му). І навіть більше, як тільки Вічного запідозрювали в «ототожненні», його негайно переводили в інший Сектор. Харлан побився б об заклад, що Ферук не втримається на своєму місці більше як один біорік. І все-таки люди нестримно прагнули знайти свою «домівку» в Часі. Одержимість Часом — хто про неї не знає? З якихось незбагненних причин аж надто вабили до себе Сторіччя з розвиненою космічною технікою. Ці причини давно вже слід було дослідити, й так і сталося б, коли б Вічність не потерпала від хронічної нехоті глянути збоку на саму себе.

Ще місяць тому Харлан зневажливо обізвав би Ферука сентиментальним слюньком, наївним телепнем, який розкисає тільки через те, що викреслили з нової Реальності електрогравітацію, й нападає на ті Сторіччя, які хочуть одержати протиракову сироватку.

Він міг би навіть доповісти про нього кому слід. Тим паче, що це належало до його обов’язків. Ясно, що цій людині більше не можна довіряти.

Однак тепер зробити так він уже не міг. Він навіть співчував Розраховувачеві. Його власний злочин був набагато страшніший. І знову думками він полинув до Нойс.

Тієї ночі Харлан заснув пізно, а коли прокинувся — яскраве сонячне проміння вже пробивалося крізь напівпрозорі стіни, розсіюючись по кімнаті матовим світлом. Харланові здалося, ніби він лежить на хмарині, в туманному вранішньому небі.

Нойс, сміючись, термосила його:

— Господи, тебе не добудишся!

Харлан зробив гарячковий рух, щоб натягти на себе простирадло чи ковдру, та ні того, ні другого не було. Тоді він згадав, що відбулося між ними, і його обличчя спалахнуло рум’янцем. Що йому тепер робити?

Але тут нова думка осяяла його, й Харлан різко опустив ноги на підлогу.

— Вже перша година? Невже я проспав?

— Заспокойся, зараз тільки одинадцять. Тебе давно вже чекає сніданок.

— Дякую, — буркнув він. — Іди вмивайся. Одежу я тобі приготувала.

— Дякую.

Він снідав, не підводячи очей. Нойс сиділа навпроти, спершись ліктем на столик і поклавши підборіддя на долоню. Її густе темне волосся було зачесане на один бік, а вії здавались неприродно довгими. Вона нічого не їла, тільки пильнувала кожен його рух.

— Де ти повинен бути о першій?

— На аероболі, — промимрив він, — я придбав квиток.

— Цікава гра. А я пропустила цілий сезон через той стрибок у Часі. Хто сьогодні виграє, як ти гадаєш, Ендрю?

Вперше почувши своє ім’я з її уст, Харлан геть збентежився; його аж замлоїло. Він заперечливо похитав головою й спробував надати своєму обличчю суворого, неприступного виразу. Досі йому так легко це вдавалося!

— Ти повинен знати. Адже ти вивчив весь наш період. Хіба не так?

Сказати правду, йому хотілося зберегти рівний, холодний тон, та ніяк не щастило позбутись ніяковості.

— Стільки подій відбувається в Часі і в Просторі. Хіба запам’ятаєш таку дрібницю, як рахунок матчу?

— Ти просто не хочеш сказати мені, — вередувала вона.

Харлан не відповів. Він наштрикнув на виделку маленький соковитий плід і вкинув у рот.

Помовчавши трохи, Нойс заговорила знову:

— А хіба ти не бачив, що робилося в цих краях перед тим, як ти сюди прибув?

— Не розпитуй мене, Н-нойс. — Йому було важко вимовити її ім’я.

— Хіба ти не бачив нас? Хіба ти не знав із самого початку, що ми…

Голос Нойс звучав тихо й лагідно.

— Ні, ні, я не можу побачити себе, — затинаючись проказав Харлан. — Адже я не належу до Реаль… Мене тут не було, поки я сюди не прибув. Я не можу тобі цього пояснити.

Харлан украй збентежився й розгубився. Одне те, що вона завела розмову про такі речі, а друге — він сам міг потрапити в пастку, якби повністю вимовив слово «Реальність» — найбільш заборонене слово в розмовах із Часів’янами.

Вона здивовано звела брови, й очі її зробилися геть круглі, в них затанцювали лукаві бісики.

— Тобі соромно?

— Нам не слід було цього робити.

— Чому? — 3 погляду 482-го Сторіччя її запитання було зовсім невинним. — Хіба Вічним це не дозволяється?

В її голосі вчувалися жартівливі нотки, мовби вона запитувала, чи дозволяється Вічним їсти.

— Не називай мене Вічним, — сказав Харлан. — А коли тебе так цікавить: здебільшого — ні.

— Ну то не кажи їм. І я не скажу.

Вона підійшла до нього, відштовхнувши з дороги плавним рухом стегон маленький столик, що стояв між ними, й сіла йому на коліна.

На якусь мить він заціпенів з простягнутими вперед руками, немов хотів зупинити її. Та марне. Нагнувшись, вона поцілувала його в уста, й від того поцілунку сором і збентеження безслідно зникли. На всім світі вони були тільки вдвох — він та Нойс.

Харлан не помітив, коли вперше ступив на шлях, заборонений професійною етикою Спостерігача, — почав замислюватися над проблемами даної Реальності й природою Зміни, що саме планувалася.

Майбутня Зміна не торкнеться болючих проблем Сторіччя: ні вільної моралі, ні штучного вирощування людського плоду, ні матріархату. Все це було в попередніх Реальностях і Рада Часів спокійно й незворушно дивилася на такі речі. Фінджі сказав, що Зміна буде майже непомітна.

Скидалося на те, що майбутня Зміна Реальності стосуватиметься групи людей, яких він спостерігав. Вона зачепить привілейовані класи, аристократію, багатіїв, так звані «вершки суспільства». Найбільше його хвилювало те, що Зміна, мабуть, зачепить Нойс.

Останні три дні був немов у тумані, невеселі думки затьмарювали навіть радість зустрічей з Нойс.

— Що сталося? — стурбовано запитувала вона. — Досі ти був зовсім не такий, як там, у Вічн… у тому місці. Тебе нічого не гнітило. А тепер ти такий сумний. Це через те, що треба повертатися назад? — І через те також, — відповів Харлан.

— Тобі обов’язково повертатися?

— Авжеж.

— А що буде, коли запізнишся?

Харлан мало не всміхнувся. — Їм не сподобалося б моє запізнення, — сказав він, сумно подумавши про два запасні дні, передбачені інструкцією.

Вона ввімкнула музичний інструмент, і полилася ніжна мелодія; хаотичні звуки, що народжувалися в творчій його утробі, фільтрувалися з допомогою складного математичного пристрою і сполучалися в приємні музичні комбінації. Вони повторювалися не частіше, ніж мереживо сніжинок, і були не менш прекрасні своєю довершеністю.

Зачарований музикою, Харлан не зводив з Нойс очей; його тривожні думки снували довкола неї. Ким вона стане в новій Реальності? Рибною торговкою? Фабричною робітницею? Огрядною, змарнілою, вічно хворою матір’ю шістьох дітей? Хоч би ким вона стала, вона забуде Харлана. В новій Реальності він уже не буде часточкою її життя. І хоч би ким вона стала, вона вже не буде колишньою Нойс.

Він не просто закохався. (Дивна річ: уперше в житті він подумки вимовив це слово й воно не вразило його). Він закохався в Нойс безмежно. Закохався в її манеру одягатися, ходити, розмовляти і навіть — у її кокетування. Двадцять сім років, прожиті нею в цій Реальності, її досвід зробили Нойс саме такою. В попередній Реальності, біорік тому, вона не була його Нойс. Не буде вона його Нойс і в наступній Реальності.

Може, та нова Нойс, буде краща з усіх поглядів. Але він достеменно знав одне: йому потрібна саме ця Нойс, яка сидить навпроти нього, яку він бачить у цю мить, у цій Реальності. І якщо в неї є вади, то вона йому потрібна разом з ними.

Що йому робити?

Різні плани народжувалися в його уяві, але всі вони були протизаконні. Один з них — з’ясувати характер майбутньої Зміни й передовсім довідатися, як вона вплине на Нойс. Та, зрештою, не можна бути впевненим у тому, що…

Мертва тиша вивела Харлана із задуми. Він знову сидів у кабінеті Розраховувача. Соціолог Вой скоса поглядав на нього. А поряд з Харланом стояв Ферук, схиливши до нього свою голову мертвяка.

Від тиші аж дзвеніло у вухах.

Всього одна мить потрібна була Харлану, щоб збагнути, в чім річ. Урвав своє «хихотіння» Аналізатор.

Харлан схопився з місця. — Є відповідь?

Ферук глянув на плівки, затиснені в його руці. — Є, звичайно. Тільки якась дивна.

— Дайте я подивлюсь. — Простягнена Харланова рука помітно тремтіла.

— Нема на що дивитися. Тут щось незрозуміло.

— Тобто як — незрозуміло? — Харлан утупився в Ферука тривожним поглядом і дивився доти, аж поки постать Розраховувача розпливлася в його очах невиразною плямою.

— Та жіночка не існує в новій Реальності. — Голос Розраховувача долинув звідкись здалеку. — Ні, це не зміна особистості. Вона зникла зовсім. Щезла. Випарувалася. Я обрахував усі змінні аж до значення ймовірності 0,0001. Розрахунки показують, що її немає ніде. Скажу вам більше, — він потер підборіддя своїми довгими худими пальцями, — зважаючи на те поєднання чинників, які ви мені дали, я не зовсім розумію, як вона могла існувати в попередній Реальності?

Харлан ледве чув його, він був немов у тумані.

— Але ж… але ж Зміна така незначна.

— Я знаю. Просто дивний збіг обставин. То ви візьмете плівки?

Харлан машинально взяв їх і навіть сам того не помітив. Нойс зникне? Її не буде в новій Реальності? Невже це можливо?

Він відчув, як чиясь рука лягла на його плече; у вухах пролунав Воїв голос:

— Ви нездужаєте, Техніку? — Рука враз відсмикнулася, немов пошкодувала, що так необачно доторкнулася до Технікового тіла.

Харлан ковтнув слину й зусиллям волі надав обличчю спокійного виразу.

— Все гаразд, я цілком здоровий. Чи не могли б ви мене провести до капсули?

Він не повинен так відверто виказувати свої почуття. Він мусить поводитися так, ніби всі ці дослідження мають для нього суто академічний інтерес. Мусить будь-що приховати ту величезну, невимовну радість, що переповнила його, коли він дізнався, що Нойс не існуватиме в новій Реальності.