Кінець Вічності

Розділ 12 ПОЧАТОК ВІЧНОСТІ

Харлан і гадки не мав, що Твісел зможе повідомити щось несподіване для нього. Як він помилявся!

— Малансон… Він… — розгублено пробурмотів Харлан.

Твісел докурив свою сигарету, дістав нову й сказав:

— Так, Малансон. Хочеш, я коротко розкажу тобі його біографію? Ось послухай. Малансон народився в 78-му Сторіччі, якийсь час провів у Вічності й помер у 24-му.

Своєю маленькою ручкою Твісел легенько взяв Харлана за лікоть, і на його зморшкуватому обличчі гнома ще ширше розпливлася незмінна усмішка.

— Ходімо, мій хлопчику. Біочас летить, і навіть нам він не підвладний. Сьогодні ми з тобою не належимо собі. Може, зайдімо до мого кабінету?

Твісел рушив до виходу, й Харлан, ще не встигнувши оговтатися, пішов слідом за ним. Він чвалав мов у тумані, не помічаючи як відчиняються перед ними двері, як рухаються під ними пандуси.

Харлан зіставляв щойно одержану інформацію з власними проблемами, із власними планами дій. Після хвилинної розгубленості до нього знову повернулася колишня упевненість. Зрештою, нічого ж не змінилося, хіба що зміцнилося його особливе становище у Вічності, зросла його цінність як фахівця, збільшилися шанси зустріти Нойс.

Нойс!

Побий його Час, вони не посміють і пальцем до неї доторкнутися! Вона для нього найдорожча людина в світі. Проти неї всі ідеали Вічності — пуста фантазія, вони не варті її мізинця.

Опинившись у кабінеті Обчислювача Твісела, Харлан не міг пригадати, як він вийшов з їдальні, як потрапив сюди. Він розгублено озирався довкола, силкуючись зосередитися, побачити в реальному світлі численні предмети, що захаращували кабінет. Проте марно. Для нього й досі все навколишнє здавалося частиною якогось кошмарного сну.

Довгастий, охайний Твіселів кабінет сяяв порцеляновою білизною. Одна стіна від підлоги до стелі була заставлена обчислювальними блоками, що разом складали найбільший Кібермозок, який був у приватному користуванні, й чи не найбільший у всій Вічності. Стіну навпроти заповнювали котушки плівок із довідковими даними. Між цими двома стінами залишався невеличкий прохід завширшки з коридор, перегороджений письмовим столом і двома кріслами. Стіл був завалений фонограмами, фільмоскопами, іншим приладдям, окрім якого стояв тут незвичайний предмет, і Харлан ніяк не міг второпати його призначення, поки Твісел не кинув туди недопалок.

Недопалок безгучно спалахнув, а тим часом Твісел із спритністю фокусника встиг уже дістати нову сигарету.

«А тепер настав час рішучих дій», — подумав Харлан.

Він заговорив надто голосно й надто агресивно, ніж, може, треба було:

— В мене є дівчина. Вона з 482-го…

Твісел спохмурнів і швидко замахав руками, немов хотів відмахнутися від неприємної розмови.

— Знаю, знаю. Їй нічого поганого не зроблять. І тобі також. Все буде гаразд. Я потурбуюсь.

— Ви хочете сказати?..

— Я вже сказав — мені все відомо. Якщо тебе тільки це хвилює, заспокойся.

Харлан дивився на старого, мов заворожений. Оце й усе? Він не раз ретельно обмірковував можливості своєї могутньої влади, однак не сподівався, що вони так просто підтвердяться.

Твісел уже провадив далі:

— Дозволь розповісти тобі одну історію, — почав він таким тоном, ніби розмовляв з Учнем. — От ніколи не подумав би, що доведеться тобі її розказувати. Хоч, може, й зараз нема в цьому особливої потреби, але своїми дослідженнями, своєю прозорливістю ти заслуговуєш на мою розповідь.

Він на мить замовк і з цікавістю зиркнув на Харлана.

— Ти знаєш, мені й досі не віриться, що ти дійшов цих висновків самостійно.

Він знову помовчав трохи, і повів далі:

— Чоловік, якого більшість Вічних знає як Віккора Малансона, залишив після себе нотатки про своє життя. Не зовсім щоденник, і не зовсім біографія. Ті записи, скоріш за все — своєрідний заповіт, адресований Вічності, що, як він знав, почне колись існувати. Рукопис зберігався у спеціальному контейнері, в якому було зупинено Час, і відкрити його могли тільки Обчислювачі Вічності. Нотатки лежали там незаймані протягом трьох Сторіч, аж поки було створено Вічність і Старший Обчислювач Генрі Уодсон — перший з великих Вічних — відкрив контейнер. Відтоді рукопис як таємний документ передавався у спадок протягом багатьох поколінь одним із Старших Обчислювачів його наступникові, аж поки потрапив до моїх рук. Рукопис дістав назву «Мемуари Малансона».

В них розповідається про життя чоловіка на ім’я Брінзлі Шерідан Купер, який народився в сімдесят восьмому Сторіччі і був прийнятий до Вічності у свої двадцять три роки, вже після того як майже рік був одружений, хоча не мав дітей.

Вступивши до Вічності, Купер вивчав математику під керівництвом Обчислювача на ім’я Лабан Твісел і Первісну соціологію, яку викладав йому Технік на ім’я Ендрю Харлан. Після того як Купер грунтовно оволодів обома дисциплінами ще й вивчив основи темпоральної механіки, його послали в двадцять четверте Сторіччя, щоб ознайомити з найновішими досягненнями математики Первісного вченого на ім’я Віккор Малансон.

Опинившись у двадцять четвертому, Купер почав поступово призвичаюватися до нового оточення. В цьому йому багато допомогли лекції Техніка Харлана і особливо слушні поради Обчислювача Твісела, який із неймовірною прозорливістю передбачив ті проблеми, що з ними довелося зустрітися Куперові.

Через два роки Куперові вдалося знайти Віккора Малансона — відлюдкуватого дивака, який не мав ні рідних, ні друзів і жив самотньо у хижі, що загубилася в глушині Каліфорнійських лісів. Та попри все Малансон був обдарований сміливим і нешаблонним розумом. З часом Купер подружився з ним і поступово привчив його до думки, що перед ним посланець з майбутнього. Після цього Купер почав навчати Малансока найновіших розділів математики.

Минав час, Купер вивчив вдачу свого підопічного, його звички, пристосувався до несподіваних змін у його настрої. У побуті їм доводилося користуватися електричними приладами, які живилися енергією від примітивного дизельного електрогенератора з допомогою дротів. Про спрямовані енергопромені там не могло бути й мови.

Навчання посувалося повільно, і Купер пересвідчився, що в нього немає блискучого педагогічного таланту. Малансон ставав дедалі похмуріший, дедалі недовірливіший, часто усамітнювався, а одного дня нагло помер, упавши в каньйон, що перетинав ту дику гірську місцевість. Кілька тижнів Купер перебував у страшенному розпачі, йому здавалося, що загинула вся робота, якій він присвятив життя, а може, й сама Вічність. І тут Купер зважився на відчайдушний крок. Він не повідомив про смерть Малансона, натомість, залишившись у двадцять четвертому Сторіччі, заходився будувати із підручних матеріалів генератор Темпорального Поля.

Як йому це вдалося — для нас не має ніякого значення. А тому про подробиці не розповідатиму. Головне в тому, що, виявивши неабияку винахідливість і терпіння, він успішно завершив цю важку й нудну роботу. Побудувавши генератор, Купер повіз його до Каліфорнійського технологічного інституту, куди кілька років тому збирався послати Малансона.

Як далі розгорталися події, ти знаєш ще із шкільної лави. Знаєш, що його зустріли з недовірою, навідріз відмовили йому, запроторили в психіатричну лікарню, звідки він утік, мало не загубивши свій генератор. Знаєш, як йому допоміг власник кав’ярні, ім’я якого залишилося для нас невідомим, але який став одним з героїв Вічності, і як Купер продемонстрував професорові Цимбалісту експеримент, в якому біла миша рухалася туди й сюди в Часі. Я не набридатиму тобі цими загальновідомими подробицями.

Зрештою Купер привласнив ім’я Віккора Малансона, оскільки це робило його уродженцем двадцять четвертого Сторіччя й давало свободу для діяльності. Труп справжнього Малансона так і не знайшли.

Решту життя Купер присвятив незначному вдосконаленню свого дітища і в співробітництві із вченими Інституту побудував ще кілька генераторів. Та далі він не пішов. Він не міг написати рівнянь Лефевра — для того щоб їх зрозуміли, математика мала б розвиватися ще триста років. Купер не міг навіть натякнути, звідки він — йому б ніхто не повірив. Йому не можна було зробити більше, ніж свого часу зробив справжній Віккор Малансон.

Вчені, котрі працювали з Купером, були вкрай розгублені: перед ними чоловік творив чудеса, але не міг пояснити, як це робиться. Розгубився і сам Купер, оскільки ясно собі уявляв ту титанічну роботу, яку він не може зараз прискорити і яка крок за кроком приведе науку до класичних експериментів Жана Вердьє, на підставі яких великий Антуан Лефевр потім виведе свої фундаментальні рівняння Реальності. Він виразно уявляв, як після всього цього могла бути побудована Вічність. І тільки на схилі свого довгого віку, спостерігаючи як Сонце опускається у води Тихого океану — цей епізод докладно описаний у мемуарах, — Купер раптом зрозумів, що він і є справжній Віккор Малансон. Він не просто замінює його, він є ним. Чоловік, що увійшов в історію як Віккор Малансон, насправді був Брінзлі Шерідан Купер.

Це несподіване прозріння, а також палке бажання прискорити процес створення Вічності, вдосконалити його, зробити простішим та безпечнішим надихнули Купера на написання мемуарів. Коли рукопис був готовий, Купер поклав його у власноручно виготовлений невеличкий контейнер, куди не проникав Час, і залишив у своїй кімнаті.

Так було замкнено коло. Певна річ, ми не повинні особливо зважати на мотиви, що спонукали Купера-Малансона написати свої мемуари. Йому належить прожити своє життя точнісінько так, як він прожив його. Первісна Реальність не допускає ніяких Змін. У цю мить біочасу Купер навіть не підозрює, що на нього чекає попереду. Він щиро вірить, що як тільки навчить Малансона — одразу повернеться у Вічність. Він віритиме в це все своє життя і тільки вже на схилі літ, коли його осяє велике прозріння, він сяде писати мемуари.

Замкнення кола в Часі має надзвичайно важливу мету — розкрити людям таємницю подорожей у Часі, ознайомити з природою Реальності і заснувати Вічність ще до того, коли це дозволить зробити природний хід розвитку науки. В противному разі людство, залишене напризволяще, ніколи не пізнає істинності Часу, оскільки технологічний прогрес в інших напрямках без контролю Вічності призведе до самознищення людства.

Харлан напружено слухав, зачарований величною картиною грандіозного кола Часу, яке, перетинаючи Вічність, замикається в ній на себе. У ті хвилини Харлан навіть забув про Нойс, чого з ним досі не траплялося.

— Отже, ви з самого початку знали про все? Знали, що належить зробити вам? Що належить зробити мені? Знали все, що я вже зробив?

Твісел, здавалося, поринув у глибоку задуму, втупившись невидющим поглядом у синювату цівку тютюнового диму, та от він знову повернувся до реальної дійсності. Він докірливо подивився на Харлана своїми старечими мудрими очима і сказав:

— Ні, звичайно, не знав. Між перебуванням Купера у Вічності й написанням ним мемуарів пролягло кілька десятків біороків. Він міг пригадати тільки ті події, очевидцем яких був сам. Він не міг пам’ятати те, чого ніколи не знав.

Твісел затягся, випустив тоненьку цівку диму й помахом вузлуватих пальців розбив її на маленькі вихорці — Все було зроблено так, як описувалося в мемуарах. Спершу знайшли мене й забрали у Вічність. Потім, коли через багато біороків я став Старшим Обчислювачем, мені передали мемуари й поставили на чолі проекту. Адже в мемуарах йшлося про те, що я повинен очолити проект. Знову минали біороки, й після чергової Зміни Реальності з’явився ти (ми уважно стежили за твоїми Аналогами в попередніх Реальностях). Потім знайшли Купера.

Окремі деталі, не зазначені в мемуарах, мені довелося додумувати самому, керуючись здоровим глуздом, а іноді користуючись Кібермозком. Коли б ти знав, з якою обережністю, наприклад, доводилося мені інструктувати Наставника Ярроу, щоб не видати йому таємниці Вічності. Яку обережність довелося виявляти своєю чергою Ярроу, заохочуючи, у відповідності з моїми інструкціями, твоє захоплення Первісною історією. Як ретельно доводилося оберігати Купера, щоб він випадково не дізнався про те, про що, судячи з мемуарів, він доти не знав.

Твісел сумно всміхнувся й вів далі:

— Сеннор любить пофілософствувати на такі теми. Він це називає переходом причини в наслідок. Мовляв, знаючи наслідок, ми до нього припасовуємо причину. На щастя, я не заплутався у павутинні метафізики так, як Сеннор.

Я був дуже радий, мій хлопчику, коли побачив, що з тебе вийшов чудовий Технік і Спостерігач. В мемуарах про це не згадувалося, оскільки Купер не бачив твоєї роботи й не міг оцінити її. Мене дуже тішив твій талант. Я особисто міг доручати тобі різні складні завдання, завдяки чому твоя важлива роль була не така помітна. Навіть твоя робота під керівництвом Фінджі й та була доречна. Купер згадує в мемуарах про твою тривалу відсутність, під час якої його заняття з математики стали такі напружені, що він з нетерпінням чекав на твоє повернення. Та одного разу ти не на жарт налякав мене.

— Це коли я взяв Купера в капсулу? — запитав Харлан.

— А як ти здогадався? — поцікавився Твісел.

— То був єдиний випадок, коли ви по-справжньому на мене розсердилися. Тепер я розумію, що мій вчинок суперечив «Мемуарам Малансона».

— Не зовсім так. Просто в мемуарах жодного разу не згадано про капсули. Мені здавалося, що коли там нічого не сказано про такий важливий аспект Вічності, то це могло означати тільки одне: Купер нічого про нього не знав. Через те я намагався тримати його якомога далі від капсул. Я дуже потерпав, коли ти взяв його із собою в майбутнє, проте, як з’ясувалося, нічого поганого не сталося після вашої поїздки. Все йшло так, як і передбачалося.

Старий Обчислювач поволі потер руки, дивлячись на молодого Техніка з цікавістю та подивом. — І ти про все зумів здогадатися сам. Мені просто в голові не вкладається! Я ладен заприсягтися, що на основі тільки тієї інформації, яку мав ти, навіть досвідчений Обчислювач не зміг би дійти правильних висновків. А Технік і поготів.

Нахилившись до Харлана, Твісел легенько поплескав його по коліну.

— В «Мемуарах Малансона», звичайно, нічого не сказано про твоє життя після від’їзду Купера.

— Розумію, сер, — сказав Харлан.

— Отже, ми можемо розпоряджатися тобою так, як нам захочеться. Ти виявив блискучий талант, і ми його не повинні закопати в землю. Гадаю, ти здатний на більше, ніж бути Техніком. Поки що я нічого не обіцяю, але, сподіваюсь, ти розумієш, що звання Обчислювача тобі до снаги.

Харланові легко вдалося зберегти незворушний вираз обличчя. Тут йому прислужився роками набутий досвід. «Додатковий хабар», — тільки подумав Харлан.

Однак він не повинен керуватися самими припущеннями. Дика, безпідставна здогадка, що осяяла його тієї незвичайної натхненної ночі, перетворилась на поважну гіпотезу — наслідок напруженої роботи в бібліотеці. Твіселова розповідь підтвердила її майже цілком, за винятком однієї деталі: Купер виявився Малансоном.

Це навіть зміцнило Харланові позиції, але він уже менше довіряв собі — помилившися в одному, він може помилитися в іншому. Треба унеможливити будь-яку випадковість. Він повинен діяти напевне!

Спокійним, майже байдужим тоном Харлан сказав:

— Тепер, коли я знаю всю правду, моя відповідальність ще більше зростає.

— Правда?

— Хотілося б знати, чи є ризик у цій ситуації? А що, коли якась несподіванка зашкодить мені вчасно повідомити Куперові необхідні дані?

— Я тебе не розумію.

Чи то тільки привиділось Харланові, чи й справді в стаючих утомлених очах промайнув страх?

— Я хочу знати, чи можна розімкнути коло? Скажу так: а що, коли несподіваний удар по голові виб’є мене з колії в ту саму мить, коли за приписом мемуарів я повинен діяти? Чи означає це, що весь план тоді піде шкереберть? Або, скажімо, я зумисне не дотримуватимуся приписів, викладених у мемуарах? Що тоді?

— Чого тобі раптом спало таке на думку?

— Проста логіка. Якщо я вас правильно зрозумів, то необережними або навмисними діями я можу розімкнути коло. Тобто знищити Вічність. А коли так, — стримано розвивав свою думку Харлан, — то мене повинні застерегти, щоб я був обережний і не робив необачних вчинків. Хоча, наскільки я собі уявляю, тільки збіг надзвичайних обставин може штовхнути мене на такі дії.

Твісел голосно розсміявся, однак в його сміхові Харлан уловив фальшиві нотки.

— Все це чисто академічні розумування, мій хлопчику. Нічого поганого не станеться, оскільки нічого поганого не сталося. Кола ніхто не розімкне.

— Ану ж як розімкне? Дівчина з 482-го… — …у цілковитій безпеці, — нетерпляче перебив Твісел і підвівся зі стільця. — Я бачу, цим розмовам не буде краю. Я наслухався подібних розумувань від своїх колег із підкомісії, яка очолює проект. Ми тільки гаємо біочас. А я, власне, ще й не сказав тобі головного, заради чого й запросив тебе сюди. Ходімо зі мною.

Харлан був задоволений. Для нього все стало ясно, і він тепер не сумнівався у власній могутності. Твісел зрозумів, що Харлан може сказати приблизно таке: «Я відмовляюся від занять із Купером». Або ж може дати Куперові інформацію, яка суперечить мемуарам. Одне слово, Твісел зрозумів, що цими своїми діями Харлан може в будь-який момент знищити Вічність.

Харлан давно вже знав, що він може знищити Вічність. І якщо Твісел розраховував ошелешити його, повідомивши про важливість та значення його ролі й у такий спосіб присилувати до сліпої покори, то він помилився. Харлан раз і назавжди пов’язав свою погрозу знищити Вічність з безпекою Нойс, і те, як Твісел поквапливо крикнув йому: «Вона в цілковитій безпеці!», свідчило, що Обчислювач зрозумів усю серйозність такої загрози.

Харлан підвівся й пішов услід за Твіселом.

Харланові ніколи не доводилося бувати в кімнаті, куди вони щойно увійшли. Досить велика, схожа на залу. Сюди можна було дістатися тільки вузьким коридором, що його перетинало силове поле. Автоматичні прилади якусь мить уважно вивчали Твіселове обличчя, перш ніж пропустити їх до зали.

Більшу частину приміщення займала величезна куля, що здіймалася аж до стелі. Крізь відчинені в ній двері виднілися чотири невеличкі сходинки, що вели до яскраво освітленого майданчика.

Поки Харлан роззирався довкола, з кулі почулися голоси, і в отворі з’явилася пара ніг. Хтось спускався вниз, і Харлан упізнав члена Ради Часів Сеннора. За ним спустився ще один Старший Обчислювач, що також був присутній тоді на сніданку.

Твісел невдоволено поморщився, але голос його прозвучав стримано:

— Хіба члени підкомісії й досі тут?

— Тільки нас двоє. Я і Райс, — неуважно відповів Сеннор. — Чудовий апарат ми маємо! Рівнем складності нагадує космічний корабель.

У Райса було гладке черево, а на обличчі застиг розгублений вираз людини, яка завжди переконана в своїй правоті, але ніколи не вміє знайти доводів, щоб виграти суперечку. Він потер свій схожий на бараболю ніс і сказав:

— Останнім часом Сеннор схибнувся на космічних мандрах.

Сеннор зблиснув лисиною.

— Як ви гадаєте, Твіселе, при розрахунку Реальності космічні подорожі слід вважати позитивним фактором чи негативним?

— Безглузде запитання, — нетерпляче відповів Твісел. — Який тип космічних подорожей? В якому суспільстві? За яких обставин?

— Годі вам. Напевно ж можна щось сказати про космічні подорожі взагалі, абстрактно?

— Тільки те, що вони скороминущі. Неодмінно вичерпують себе й відмирають.

— Отже, вони ніякої користі не дають, а отже, їх слід розглядати як щось небажане, — задоволено виснував Сеннор. — Така й моя думка.

— Думайте, як хочете, — сказав Твісел. — А тепер вам треба звільнити приміщення. Незабаром сюди прийде Купер.

— Певна річ. Ми вже йдемо.

Сеннор підхопив Райса під руку й повів до виходу. Голос його виразно долинав навіть з коридора:

— Періодично, мій любий Райсе, інтелектуальні зусилля людства зосереджуються на космічних подорожах, хоча ці подорожі й приречені на безславне відмирання через свою безплідність, я можу довести це твердження в матричній формі, але, по-моєму, і так усе ясно. Коли уми зайняті космосом, вони нехтують земні справи. Я саме готую тези на розгляд Ради і в них рекомендуватиму назавжди викреслити з Реальностей можливість космічних подорожей.

У відповідь почувся Райсів дискант:

— Надто круто берете, Сенноре. В деяких цивілізаціях космічні подорожі — неоціненний запобіжний клапан. Візьмемо, приміром, п’ятдесят четверту Реальність 290-го Сторіччя. Наскільки я пригадую, там тепер…

Віддаляючись, голоси стихли.

— Дивний чоловік цей Сеннор, — сказав Твісел. — Він удвічі розумніший за будь-кого з нас, членів Ради, але занапащає себе тим, що так розкидається своїм талантом.

— А він має рацію, як ви гадаєте? — запитав Харлан. — У своїх поглядах на космічні подорожі?

— Сумніваюсь. А втім, ми зможемо про це краще судити, коли він подасть на розгляд Ради свої тези. Але він не подасть їх. Тим часом у нього з’являться нові ідеї, а про старі він забуде й до кінця їх не доведе. Та хай тебе це не турбує…

Він так ляснув долонею по кулі, аж та лунко задзвеніла, але йому одразу довелося піднести руку до рота, аби вийняти сигаретний недопалок, що вже пік у губи.

— Ну як, Техніку, здогадуєшся, що це таке?

— Схоже на нестандартну капсулу з кришкою, — відповів Харлан.

— Ти вгадав. Це і є капсула. Ану лишень зайдімо всередину.

Слідом за Твіселом Харлан увійшов у кулю. Всередині вона була доволі простора, хоч і зовсім порожня, й могла вмістити четверо-п’ятеро душ. Гладенька підлога, увігнуті стіни, двоє вікон — і більше нічого.

— А де ж пульт управління? — здивувався Харлан.

— Управління дистанційне, — пояснив Твісел і провів рукою по гладенькій поверхні стінки. — Стіни подвійні. Простір між ними заповнений замкненим на себе Темпоральним Полем. Ця капсула не обмежена капсульними шахтами й може проходити аж за нижню межу Вічності в Первісні Сторіччя. Її конструювання й виготовлення стало можливе завдяки цінним натякам, які ми знайшли в «Мемуарах Малансона». Ходімо далі.

Пульт управління містився у закутку, відгородженому від великої зали. Увійшовши сюди, Харлан здивовано став розглядати масивні грати на вікнах.

— Ти мене чуєш, мій хлопчику? — почувся голос Твісела.

Харлан здригнувся і почав роззиратися довкола. Він навіть не помітив, що Твісел не зайшов слідом за ним всередину пультової рубки. Він машинально ступив до вікна й побачив, що Твісел махає йому рукою.

— Я чую вас, сер! — гукнув Харлан. — Ви хочете, щоб я вийшов до вас?

— Ні. Ти наглухо замкнений.

Харлан кинувся до дверей і відчув, як у нього похололо всередині. Твісел сказав правду. Двері не піддавались. Що все це означає?

— Гадаю, тобі буде приємно дізнатися, мій хлопчику, що на цьому твоя відповідальність закінчилась, — знову почувся Твіселів голос. — Останнім часом тебе вона дуже турбувала. Ти все допитувався про неї в недавній нашій розмові, і, мені здається, я зрозумів, куди ти хилиш. Але з цієї миті твоя відповідальність закінчилася, від тебе тепер більше нічого не залежить. Я сам за все відповідаю. На жаль, ми змушені потримати тебе в пультовій рубці, оскільки в «Мемуарах Малансона» сказано, що під час старту ти стояв за пультом й керував капсулою. Та для нас буде цілком досить, якщо Купер побачить тебе крізь вікно.

Крім того, я попрошу тебе увімкнути контакт у відповідності з тими інструкціями, які я тобі дам. Однак коли ти відчуєш, що й це покладає на тебе величезну відповідальність, не хвилюйся. За паралельним пультом сидить другий чоловік. І коли з якихось причин ти не натиснеш пускової кнопки, її натисне він. І це ще не все. Я вимкну радіопередавач у пультовій рубці. Тоді ти зможеш тільки чути нас, але не зможеш розмовляти з нами. І не боятимешся, що якийсь твій мимовільний вигук розімкне коло.

Харлан безпорадно дивився у вікно.

— За хвилину сюди прибуде Купер, — провадив далі Твісел, — а через дві біогодини він вирушить у Первісне Сторіччя. Після цього, мій хлопчику, проект буде завершено, й тоді ми з тобою будемо вільні.

Харлана охопив відчай; усе попливло, закружляло перед очима кошмарним вихором. Невже Твісел перехитрував його? Невже все, що він робив, було спрямоване тільки на одне: тихцем замкнути Харлана в пультовій рубці? Невже, довідавшись про Харланові можливості, Обчислювач з диявольською хитрістю розкидав свої підступні тенета, заколисував його розмовами, заспокоював солодкими словами, водив туди й сюди, поки наспіла пора посадити його під замок?

А як швидко він здав свої позиції, коли зайшла мова про Нойс! «Їй ніхто не заподіє ніякого лиха, — присягався він. — Усе буде гаразд».

Як він міг йому повірити? Якщо вони справді не хотіли заподіяти лиха Нойс, не мали на меті нічого поганого, то навіщо тоді перегородили темпоральним бар’єром капсульні шахти в стотисячному? Самий цей факт повинен був видати Твісела з головою.

Бо йому самому — і який же він дурень! — так хотілося вірити в свою могутність, що він дозволив водити себе за ніс протягом кількох останніх біогодин, аж поки опинився в цій замкненій кімнатці, де він зовсім не потрібен — навіть для того, щоб натиснути пускову кнопку.

Від одного удару він втратив під ногами грунт, позбувся колишньої могутності. Замість козирів у нього в руках залишилися самі двійки. Він уже ніколи не побачить Нойс! Йому вже байдуже, яка на нього чекає кара. Яке це має значення, коли він навіки втратив Нойс?

Йому навіть не спало на думку, що проект ось-ось буде завершено. А шкода! Бо тільки це могло йому завдати останньої поразки.

Знову глухо пролунав голос Твісела:

— Я уриваю з тобою зв’язок, мій хлопчику.

Харлан залишився сам, безпорадний, нікому непотрібний…