Двір Хаосу

7

Чаша білих цукерок.

Пройшовши перевал, я розглядав лежачу переді мною долину. По крайній мірі, я припускав, що це була долина. Я не міг побачити нічого під її покривом із хмари туману. У небі одна з червоних іскор перетворилася на жовту. Інша в зелену. Це мене трохи підбадьорило, так як небо вело себе схожим чином, коли я відвідав край всього — напроти Двору Хаосу.

Я начепив на себе свій в'юк і почав спускатися по стежці. Коли я йшов, вітри ослабли. Вдалині я розчув грім грози, від якої втік. Я прикидав, куди подівся Бранд? У мене було таке відчуття, що я його якийсь час не побачу.

На шляху вниз, коли туман тільки-но почав підповзати і витися навколо мене, я помітив стародавнє дерево і зрубав собі посох. Дерево, здавалося, пронизливо скрикнуло, коли я відсік його сук.

— Чорт тебе забирай! — Пролунало з нього щось схоже на голос.

— Ти розумне? Я шкодую.

— Я витратив довгий час на вирощування цієї гілки. Думаю, ти збираєшся її спалити?

— Ні. Мені потрібен посох. Попереду в мене довгий шлях.

— Через цю долину?

— Цілком вірно. — Підійди ближче, щоб я краще могло відчути твою присутність. На тобі є щось палаюче.

Я зробив крок вперед.

— Оберон! — Вигукнув воно. — Я знаю цей Камінь!

— Не Оберон, — поправив я. — Я його син. Камінь я ношу, проте, за його дорученням.

— Тоді візьми мою кінцівку і отримай з нею моє благословення. Я переховувало твого батька протягом довгого часу. Бачиш, це він посадив мене.

— Справді? Садити дерево — одне з небагатьох справ, за якими я не бачив батька.

— Я незвичайне дерево. Він посадив мене тут відзначати кордон.

— Якого роду?

— Я — границя Хаосу та Порядку, в залежності від точки зору. Я наголошую поділ. За мною інші правила.

— Які правила?

— Хто може сказати? Не я. Я тільки зростаюча вежа розумної деревини. Мій посох, однак, може допомогти тобі. Посаджений, він може розквітнути у найстрашнішому кліматі. Але потім, знову ж таки, може і не розквітнути. Хто може сказати? Неси його, син Оберона, в місце, куди ти тримаєш шлях. Я відчуваю наближення грози. Прощай.

— Прощай, — сказав я. — Дякую тобі.

Я повернувся і пішов далі вниз по стежці в густіючий туман. Розовий колір вимивало з нього, поки я йшов. Я похитав головою, подумавши про дерево, але його посох виявився корисним наступні кілька сот метрів, де йти було особливо важко. Потім все трохи прояснилося. Скелі, застояний ставок, кілька сумовитих дерев, обвішаних мотузками з моху, запах розкладання… Я поспішив далі. З одного з дальніх дерев за мною стежив темний птах.

Він злетів, коли я подивився на нього, і поспішно махаючи крильми попрямував до мене. Недавні події зробили мене трохи полохливим перед птахами, і я відступив, коли він закружляв над моєю головою. Але потім він, забивши крилами, зупинився на стежці переді мною, схилив голову набік і оглянув мене лівим оком.

— Так, — оголосив він потім. — Ти той.

— Який той? — Поцікавився я.

— Той, кого я буду супроводжувати. Ти ж не заперечуєш, щоб за тобою слідував птах поганого знака, Корвін?

Тут він реготнув і виконав невеликий танець.

— Так от, відразу, я просто не бачу, як я можу перешкодити тобі. Звідки ти знаєш моє ім'я?

— Я чекав тебе з початку часів, Корвін.

— Мабуть, було трохи втомлюючє?

— У цьому місці зовсім не так вже й довго. Час — це те, чим ти його наповнюєш.

Я пішов далі. Я пройшов повз птаха і продовжував йти. Через кілька хвилин він пронісся повз мене і приземлився на скелі праворуч від мене.

— Мене звати Хугі, — заявив він. — Я бачу, ти несеш шматок старого Ігга.

— Ігга?

— Нудного старого дерева, яке чекає біля входу в це місце і не дозволяє нікому відпочивати на його гілках. Б'юся об заклад, він кричав, коли ти відтяв це, — тут він видав передзвін сміху.

— Він поводився дуже гідно.

— Тримаю парі. Але, втім, у нього не було великого вибору, коли незабаром ти це зробив. Багато користі буде тобі від неї.

— Вона відмінно допомагає мені, — я злегка махнув нею в його напрямку.

Він пурхнув геть від мене.

— Гей! Це не смішно!

Я розсміявся.

— А я подумав, що смішно.

І пішов далі.

Довший час я прокладав собі дорогу по болотистій місцевості. При випадку порив вітру розчищав поблизу шлях. Тоді я проходив його, або ж туман знову зміщався туди. Іноді я, здавалося, чув випадковий обривок музики — не можу сказати, з якого напряму — повільної та досить величноі, вироблюваної інструментом зі сталевими струнами.

Коли я наполегливо рухався своїм шляхом, мене покликали звідкись зліва:

— Чужинець. Зупинись і подивися на мене!

Я обережно зупинився, але не міг ні чорта розгледіти в цьому тумані.

— Здрастуйте, — сказав я. — Де ви?

Якраз тут на мить туман розірвався і я побачив величезну голову, з очима на одному рівні з моїми. Вони належали тому, що здавалося тілом велетня, який по плечі занурився в болото. Голова була лиса, шкіра — бліда, як молоко, з кам'янистими відкладеннями по ній. Темні очі через контраст, ймовірно, здавалися навіть темнішими, ніж вони були насправді.

— Зрозуміло, — сказав я тоді. — Ви трохи застрягли. Ви можете звільнити свої руки?

— Якщо сильно напружусь, — була відповідь.

— Ну, дозвольте мені, достойніший, підшукати що-небудь стійке, за що ви могли б ухопитися. І вас там повинна бути дуже гарна досяжність.

— Ні, в цьому немає необхідності.

— Хіба ви не хочете вибратися? Я думав, тому ви і покликали мене?

Я підійшов ближче і придивився, тому що туман знову почав зміщуватися.

— Гаразд, — сказав я. — Я бачив вас.

— Чи відчуваєте ви, яке у мене тяжке становище?

— Не особливо, якщо ви допоможете собі самі або приймете допомогу.

— Що толку буде мені, якщо я звільнюся?

— Це ваше запитання, ви і відповідайте на нього.

Я повернувся, щоб піти.

— Почекайте! Куди ви прямуєте?

— На південь, щоб зіграти в п'єсі-мораліте.

Як раз тут з туману вилетів Хугі і приземлився на маківці голови. Він клюнув її і розсміявся.

— Не втрачай даремно часу, Корвін, тут знаходиться набагато менше, ніж видно оку, — порадив він.

Губи велетня зобразили моє ім'я, потім він запитав:

— Він справді той?

— Це він, сумнівів немає, — відповів Хугі.

— Слухай, Корвін, — сказав потонулий велетень. — Ти збираєшся спробувати зупинити Хаос, чи не так?

— Так.

— Не роби цього. Справа того не варта. Я хочу, щоб все скінчилося. Я хочу звільнитися від цього стану.

— Я вже пропонував тобі допомогти вибратися. Ти відмовився.

— Не такого звільнення. Звільнитися від всіх зусиль.

— Це зробити легко, — запевнив я його. — Тільки нагни голову і зроби глибокий вдих.

— Я бажаю не тільки свого особистого усунення, але й кінця всієї цієї безглуздої гри.

— Я вважаю, що є кілька інших людей, які самі воліли б прийняти рішення з цього питання.

— Нехай все скінчиться і для них теж. Прийде час, коли вони опиняться в моєму положенні і відчують те ж саме.

— Тоді вони будуть володіти тим же вибором. Щасливо залишатися.

Я повернувся і пішов собі далі.

— Ти теж опинишся! — Крикнув він мені вслід.

Коли я марширував вперед, Хугі наздогнав мене і сів на край мого посоха.

— Зручно сидіти на гілці старого Ігга тепер, коли він не може… Ай! — Хугі злетів у повітря і закрутився.

— Обпік мені ногу! Як він це зробив? — Запитав він.

Я розсміявся.

— Поняття не маю.

Він політав кілька хвилин, а потім сів мені на праве плече.

— Лади, якщо я відпочину тут?

— Валяй.

— Спасибі, — він влаштувався зручніше. — Голова, знаєш, справді психічно безнадійний випадок.

Я знизав плечима, а він розвів крилами для рівноваги.

— Він щось намацує, — продовжував він. — Але міркує неправильно, вважаючи світ відповідальним за свої власні слабкості.

— Ні. Він не намацує навіть вихід з болота, — не погодився я.

— Я маю на увазі філософськи.

— Ах, з цього болота. Тим гірше.

— Вся проблема полягає в «Я», це його зв'язок зі світом з одного боку, і Абсолютом з іншого.

— О? Невже?

— Та розумієш, нас висиділи і ми дрейфуємо по поверхні подій. Іноді ми відчуваємо, що ми дійсно впливаємо на стан і це викликає подвоєння зусиль. Це — велика помилка, тому що це створює бажання і нарощує помилкове его, коли має бути достатньо просте існування «Я». Це призводить до нових бажань, до нових зусиль, і ось ти тут в пастці.

— У болоті?

— Так би мовити. Потрібно твердо акцентувати свою увагу на Абсолюті і навчитися ігнорувати міражі, ілюзії, помилкові відчуття, які відособляють людину, як помилковий острів свідомості.

— У мене було одного разу помилкове самоототожнення. Воно сильно допомогло мені стати абсолютом, яким я є тепер — собою.

— Ні. Це теж — помилкове.

— Тоді той, що буде існувати завтра, подякує мені за нього, як я дякую тому, іншому.

— Ти упускаєш суть. Той ти теж будеш помилковим.

— Чому?

— Тому що він як і раніше буде сповнений бажань і зусиль, які відокремлюють тебе від Абсолюту.

— Що ж у цьому поганого?

— Ти залишишся один у світі чужаків, у світі феноменів.

— Мені подобається бути одному. Я дуже прив'язаний до себе. І феномени мені теж подобаються.

— І все ж, Абсолют завжди буде присутній, кличучи тебе, викликаючи твоє занепокоєння.

— Добре, значить нема чого поспішати. Ну, однак, я розумію, що ти маєш на увазі. Він приймає форму ідеалів. У кожного є кілька таких. Якщо ти кажеш, що треба прагнути до них, я з тобою повністю згоден.

— Ні — вони — спотворення Абсолюту, і те, про що ти говориш, є нові зусилля.

— Все правильно.

— Я бачу, що тобі ще багато чому треба розучитися.

— Якщо ти говориш про мій вульгарний інстинкт до виживання, то забудь про це.

Стежка вела вгору, і тепер ми вийшли на гладке рівне місце, яке здавалося ніби вимощеним, хоча і було усипане піском. Музика стала голосніше і продовжувала ставати все чутніше, коли я просувався вперед. Потім я побачив крізь туман повільні і ритмічні рухи смутних фігур. Мені знадобилося кілька хвилин, щоб збагнути, що вони танцювали під музику.

Я продовжував йти, поки не зміг розглянути фігури — вони здавалися людьми, красиві чоловіки і жінки, одягнені в сільські наряди — Танцюючі під повільні такти невидимих музикантів. Танець, що виконувався ними, був складним і чарівним, і я зупинився трохи помилуватися ним.

— З якої нагоди? — Запитав я Хугі. — Вечірка тут, посеред ніде?

— Вони танцюють, — пояснив він, — щоб відсвяткувати твій прихід. Вони не смертні, а духи Часу. Вони почали це безглузде дійство, коли ти вступив в долину.

— Духи?

— Так. Стеж.

Він покинув моє плече, пролетів над ними і випорожнився. Шмат пройшов крізь кількох танцюристів, немов вони були голограмами, не забруднивши ні розшитого рукава, ні шовкової сорочки, не змусивши жодну з усміхнених фігур збитися з такту. Тоді Хугі кілька разів каркнув і полетів назад до мене.

— Навряд чи це було необхідно, — поремствував я на нього. — Це гарне дійство.

— Декадентство, — заявив він. — І тобі навряд чи слід сприймати це як комплімент, тому що вони передчувають твою невдачу. Вони тільки бажають потрапити на фінальне торжество, перш ніж спектакль закінчиться.

Я все одно ще деякий час подивився його, спершись на свій посох, відпочиваючи. Описувана танцюристами фігура повільно зміщувалася, поки одна з жінок — руда красуня — не опинилася дуже близько від мене. Але очі всіх танцюючих жодного разу не зустрілися з моїми. Все було так, немов я не присутній. Але ця жінка абсолютно точним жестом кинула щось, що приземлилося біля моїх ніг.

Я нахилився і виявив, що предмет цей матеріальний. Я тримав срібну троянду — свою власну емблему. Я випростався і прикріпив її до вилоги свого плаща. Хугі подивився в інший бік і нічого не сказав. У мене не було капелюха, щоб зняти його, але я вклонився цій леді. Мені привиділось легке посмикування в її правому оці, коли я повернувся, щоб піти.

Грунт втратив свою гладкість, коли я йшов, і музика, нарешті, розтанула. Стежка стала важчою і, коли б не розсіювалися тумани, видно було скелі або тільки гірські вершини. Я черпав сили з Каменя, інакше б я звалився, і зауважив, що тривалість такого підкріплення тепер була коротшою. Через деякий час я зупинився, зголоднівши, щоб з'їсти залишки моїх припасів.

Хугі стояв поблизу на землі і дивився, як я їм.

— Зізнатися, я в певному, невеликому ступені захоплююся твоєю наполегливістю, — сказав він. — І навіть тим, що ти мав на увазі, коли говорив про ідеали. Але тільки цим. Раніше ми говорили про безплідність бажань і старань.

— Ти говорив. Це не головна турбота в моєму житті.

— А дарма.

— Я прожив довге життя, Хугі. Ти ображаєш мене, припускаючи, ніби я ніколи не обдумував ці примітки до філософії другокурсників. Той факт, що ти знаходиш узгодженість дійсності безплідною, говорить мені більше про тебе, ніж про саме положення справ. А саме, якщо ти віриш у те, що говориш, то мені тебе шкода, бо ти повинен з якоїсь незрозумілої причини бути тут, бажаючи і намагаючись, скоріше, вплинути на це моє помилкове его, ніж бути вільним від такої нісенітниці та бути на шляху до свого Абсолюту. Якщо ж ти не віриш в це, то це говорить, що ти був посланий заважати мені і розхолоджувати мене, в такому разі ти даремно втрачаєш час.

Хугі видав доволі чутне булькотіння, потім сказав:

— Ти ж не сліпий, щоб заперечувати Абсолют, початок і кінець усього.

— Це абсолютно не обов'язково для ліберальної освіти.

— Ти визнаєш таку можливість?

— Напевно, я знаю це краще за тебе, птиця. Це, як я розумію, існує в проміжній стадії між розумністю і рефлекторним існуванням. Закреслити його, проте — відступ. Якщо ти походиш від Абсолюту — самовідмітаючого все — чому ти бажаєш повернутися додому? Ти так зневажаєш себе, що страшишся дзеркал? Чому б не зробити подорож вартіснішою? Розвивайся, вчися, живи. Якщо ти був відправлений у шлях, чому ти бажаєш змитися і бігти назад до свого відправного пункту? Або твій Абсолют допустив помилку, відправивши щось твого калібру? Визнай цю можливість, і ось кінець останніх вістей.

Хугі пропалив мене поглядом, потім злетів у повітря і полетів. Напевно відправився проконсультуватися зі своїм довідником…

Піднявшись на ноги, я почув гуркіт грому. Я почав йти. Я повинен намагатися бути попереду.

Стежка багато разів звужувалася і розширювалася, перш ніж зовсім зникнути, залишивши мене ідучим по посипаній гравієм рівнині.

Подорожуючи, я відчував себе все більш і більш пригніченим, намагаючись тримати свій уявний компас встановленим в потрібному напрямку. Я дійшов до того, що мало не вітав гуркіт грому, тому що він принаймні, давав мені приблизне уявлення про те, в якій стороні північ. Звичайно, в тумані моє становище було трохи заплутаним, так що я не міг бути абсолютно упевнений. І вони ставали все голосніше… Прокляття.

… І я був засмучений втратою Зірки, розтривожений філософією безпліддя Хугі. Це безумовно був нехороший день. Я почав сумніватися, що завершу свою подорож. Якщо якийсь натуралізований житель цього безіменного місця не влаштує мені незабаром засідку, була дуже ймовірна можливість, що я буду бродити тут, поки не не вичерпаються сили, або мене не наздожене гроза. Я не знав, чи зумію я ще раз влаштувати скасування грози. Я почав в цьому сумніватися.

Я спробував використовувати Камінь, щоб розвіяти туман, але його вплив, здавалося, притупився. Напевно, через мою власну млявість. Я зміг розчистити лише невелику ділянку попереду, але швидкість мого просування швидко пронесла мене крізь неї.

Моє відчуття Відображень теж притупилося в цьому місці, яке, здавалося, в якомусь відношенні, було тут суттю Відображень.

Сумно. Було б приємно вийти по-оперному — у великому вагнерівському фіналі під дивними небесами, проти достойних супротивників — а не повзати по туманній пустці.

Я пройшов повз ніби знайомого виступаючого під землі каменю. Чи не рухався я по колу? Є тенденція рухатися саме так, коли заблукаєш. Я прислухався до звуків грому, щоб знову встановити свій азимут. По якійсь причині все було тихо. Я рушив до каменя і всівся на землю, притулившись до нього спиною. Немає сенсу всього лише бродити. Почекаю якийсь час громового сигналу. Сівши, я витягнув свої Карти. Батько сказав, що вони на якийсь час перестануть діяти, але нічого кращого я зробити не міг.

Одну за одною я перебрав їх всі, намагаючись дотягнутися до кого-небудь, крім Бранда і Каїна. Нічого. Батько був правий. У Карт була відсутня знайома холодність. Тоді я перемішав всю колоду і розклав пасьянс, прямо там, на землі. У мене вийшло неможливе прочитання, і я знову поклав їх всі назад. Я відкинувся назад і побажав, щоб у мене залишилася невелика кількість води. Довгий час я прислухався до звуків грози. Було кілька бурчань, але вони були без напряму.

Карти змусили мене подумати про сім'ю. Вони були попереду, де б це не могло бути, чекаючи мене. Чекаючи для чого? Я переправляв Камінь. Для якої мети? Спершу я припускав, що його сили можуть знадобитися в зіткненні. Якщо так, і якщо я був єдиним, хто міг застосувати його, тоді ми були в поганому становищі. Потім я подумав про Амбер, і затремтів від каяття і свого роду страху. Не повинно все закінчитися для Амбера! Ніколи! Повинен бути спосіб відкинути Хаос…

Я відкинув камінчик, з яким грався. Як тільки я випустив його, він став рухатися дуже повільно.

Камінь. Знову його уповільнюючий ефект…

Я зачерпнув ще енергії, і камінчик стрілою понісся вгору. Здавалося так, що я взяв мало сили від Каменя в минулий раз. В той час, як це додало енергії моєму тілу, мозок мій все ще залишався затуманеним. Мені був потрібен сон — з безліччю швидких рухів очей. Це місце може здатися трохи менше незвичайним, якщо я відпочину.

Наскільки близько я знаходився від своєї кінцевої мети? Чи була вона як раз за наступним гірським хребтом, або на величезній відстані далі? І які в мене були шанси залишатися попереду цієї грози, неважливо, на якій відстані? А інші?

Що, якщо битва була вже завершена, і ми програли? Мені бачилося, що я прибуваю занадто пізно, щоб допомогти їм в якості могильника… Кістки і монолог… Хаос…

І де була, нарешті, ця проклята Чорна Дорога, коли у мене, нарешті, знайшлося їй застосування? Якби я міг виявити її, я міг би слідувати уздовж неї. У мене було таке відчуття, що вона знаходилося десь ліворуч від мене…

Я потягнувся знову, розсовуючи тумани, відкидаючи їх назад… Нічого…

Фігура? Щось рухається?

Це була тварина. Напевно, велика собака, яка рухалася так, щоб залишатися в тумані. Чи не підкрадається вона до мене?

Камінь почав пульсувати, коли я ще далі відсунув туман. Виставлене на огляд тварина, здавалося, струснулася. Потім вона рушила прямо до мене.