Двір Хаосу

12

Я стежив. На висотах навколо мене запанувала велика безмовність. Всі війська зупинилися і дивилися на процесію. Навіть полонені з Двору, оточені сталлю, звернули свою увагу в цю сторону.

Очолювана блідими трубачами, виїхала маса вершників, верхи на білих жеребчиках, несучи знамена, деякі з них я не знав, позаду людини-істоти, що несла амберський штандарт з Єдинорогом. За ними послідували нові музиканти, деякі грали на таких інструментах, яких я ніколи раніше не бачив.

За музикантами марширували рогаті, людиноподібні істоти в світлих обладунках, довгі колони їх, і приблизно кожен двадцятий ніс перед собою величезний факел. тримаючи його високо над землею.

Тут до нас докотився глухий шум, повільний, ритмічний, який велично котився з нотами труб і звуками музики, і я зрозумів, що солдати-піхотинці співали.

Багато часу, здавалося, минуло, коли ця маса пройшла по тому чорному шляху через віддалену дорогу нижче нас, і все ж жоден з нас не ворухнувся і жоден з нас не заговорив. Вони пройшли зі смолоскипами, прапорами, музикою і співом, і, нарешті, вони підійшли до краю безодні і продовжували йти по майже невидимому продовженню того темного битого шляху, з факелами, палаючими тепер на тлі чорноти, які висвітлювали їм дорогу. Музика стала сильнішою, незважаючи на відстань, з усе новими і новими голосами, які додавалися до того хору, поки авангард продовжував виступати з цієї виблискуючої блискавками грозової завіси. Випадкові гуркоти грому не могли заглушити цього співу; ні здійнятий вітер загасити хоч один факел, наскільки я міг бачити. Рух володів гіпнотичним впливом. Здавалося, що я стежив за процесією незлічені дні, або, напевно, роки, слухаючи мотив, який я тепер ніби впізнавав.

Раптом через грозовий фронт пролетів дракон, і ще один, і ще. Зелено-золотисто-чорні, як старе залізо, я спостерігав, як вони ширяють на вітрах, повертаючи голови, щоб випустити вогненні вимпели. Позаду них блискали блискавки і вони були жахливими й чудовими, і величезного розміру. Під ними йшло невелике стадо білого рогатої худоби, ревучи і вибиваючи дріб своїми копитами. Серед них були вершники, які клацали довгими чорними бичами.

Потім пішла процесія істинно звіриних військ з відображенням, з якими Амбер іноді торгував — важких, лускатих і пазуристих — граючи на інструментах на зразок волинок, чиї завиваваючі свисти доносилися до нас з трепетом і пафосом.

Вони промарширували далі і з'явилися нові факельники і нові війська зі своїми кольорами. Ми стежили, як вони проходять і відходять своєю дорогою в далеке небо, сяюча міграція світлячків, до їх кінцевої Цитаделі — чорної, званої Двором Хаосу.

Ході, здавалося, немає кінця, я втратив всякий рахунок часу, але грозовий фронт, дивна річ, не наступав, коли тривало все це. Я навіть дещо втратив своє почуття особистості, настільки я був захоплений процесією, що проходила повз нас. Це, знав я, було подією, яка не могла повторитися ніколи.

Світлі літаючі істоти проносилися над нами, а темні пропливали повище.

Там були примарні барабанщики, істоти з прозорого світла і зграя літаючих машин, я побачив вершників, одягнених у все чорне, верхи на самих різних звірях, крилаті дракони зависли в небі. І звуки — тупіт копит і ніг, спів і завивання, барабани та труби — виросли в могутню хвилю, яка омивала нас.

Потім, коли мої очі пройшли вздовж цих шеренг, з виблискуючої завіси з'явилася нова фігура. Це був візок, весь задрапований чорним, запряжений парою чорних коней. В кожному розі знаходився посох, який палав блакитним вогнем, і на ньому покоїлося те, що могло бути тільки труною, загорнутою в наш прапор з Єдинорогом. Візником був горбун, одягнений в пурпурно-помаранчевий одяг, і навіть на цій відстані я знав, що це був Дворкін.

«Значить, таким ось чином, — подумав я. — Не знаю чому, але це якось вкладається, вкладається, що ти тепер подорожуєш на колишню Батьківщину. Було багато, що я міг сказати тобі, поки ти жив, але мало було коли-небудь сказано правильних слів. Тепер все закінчено, тому що ти мертвий. Так само мертвий, як всі ті, хто пішов у це місце до тебе, куди скоро можуть послідувати решта з нас. Я шкодую. Лише після всіх цих довгих років, коли ти прийняв іншу особу і зовнішність, я, нарешті, впізнав тебе, став поважати, і навіть почав ставитися до тебе із симпатією — хоча і в цьому образі ти був хитрим старим засранцем. Чи було ганелоновське «Я» весь час справжнім тобою або чи воно було ще однією формою, прийнятої заради зручності, щоб змінити старіючу зовнішність? Я ніколи не дізнаюся, але я хотів би дізнатися, що побачив тебе, нарешті, таким, яким ти був, що я зустрів того, до кого ставився з симпатією, кому міг довіряти, і що це був ти. Я бажав би, щоб я зміг дізнатися тебе краще, але і на тому спасибі… «

— … Батько? — Тихо запитав Джуліан.

— Він хотів, щоб його відвезли за Двір Хаосу в остаточну пітьму, коли, нарешті, прийде його час, — сказав Блейз. — Так мені колись розповів Дворкін. За межі Хаосу і Амбера, в місце, де ніхто не панує.

— І так воно і є, — сказала Фіона. — Але чи є десь порядок за стіною, через яку вони пройшли? Або ця гроза буде тривати вічно? Якщо він досяг успіху, вона лише спадаюче явище і ми в безпеці. Але якщо ні…

— Це не має значення, — втрутився я, — досяг успіху він чи ні, тому що я досяг успіху.

— Що ти маєш на увазі? — Запитала вона.

— Я вважаю, що він зазнав невдачі, — пояснив я. — Що він був знищений, перш ніж зумів відремонтувати старий Лабіринт. Коли я побачив наближення цієї грози, насправді я випробував частину її, я зміркував, що ніяк не зможу вчасно поспіти сюди з Каменем, який він відправив мені після своїх зусиль. Бранд всю дорогу намагався відібрати йогоу мене. Може якраз це подало мені думку. Це було найважче, що я коли-небудь робив, але я досяг успіху. Світ повинен утриматися від розпаду, чи виживемо ми чи немає. Бранд відняв у мене Камінь якраз тоді, коли я завершив його. Але я оправився від його нападу і зумів скористатися Лабіринтом, щоб спроектувати себе сюди. Так що Лабіринт як і раніше існує, що б там ще ні сталося.

— Але, Корвін, — запитала Фіона, — що, якщо батько досяг успіху?

— Я не знаю.

— Я так розумію, — сказав Блейз, — з того, що розповів мені Дворкін, що два різних Лабіринти не можуть існувати в одному і тому ж Всесвіті. Ті, що в Рембо і на Тир-на-Нготі не в рахунок, будучи тільки відображеннями нашого…

— Що ж трапиться? — Запитав я.

— Я думаю, що станеться відкол, основа нового існування десь.

— Яким же буде його вплив на наш власний?

— Або загальна катастрофа, або взагалі ніякого впливу, — висловила свою думку Фіона. — Я можу довести будь-який варіант.

— Тоді ми повернулися прямо туди, звідки почали, — сказав я. — Або все повинно незабаром розвалитися, або все повинно встояти.

— Здається так, — погодився Блейз.

— Це не має значення, якщо нас все одно не стане після того, як ця хвиля добереться до нас, — розсудив я. — А вона добереться.

Я знову звернув свою увагу до похоронного кортежу. За возом з'явилися нові вершники, за якими пішли маршируючі барабанщики. Потім вимпели і факели і довгі шеренги солдатів-піхотинців. Спів все ще долинав до нас, і далеко-далеко за безоднею процесія, здавалося, змогла, нарешті, дістатися до тієї темної цитаделі.

«Я так довго ненавидів тебе, настільки багато ставив тобі в провину. Тепер з цим покінчено і нічого з цих почуттів не залишилося. Замість цього ти навіть захотів, щоб я був королем, робота, для якої, як я тепер бачу, я не годжуся. Правда, я бачу, що я, врешті-решт, щось означав для тебе. Я ніколи не скажу цього іншим. Достатньо знати мені самому. Але я ніколи не зможу думати про тебе в тому ж дусі. Твій образ уже втрачає чіткість. Я бачу обличчя Ганелона там, де має бути твоє. Він був моїм товаришем, він ризикував заради мене своєю головою. Він був тобою, але іншим тобою — тобою, якого я не знав.

Скільки дружин і ворогів ти пережив? Чи багато у тебе було друзів? Думаю, що не дуже. Але було з тобою стільки того, про що ми нічого не знали. Я ніколи не думав, що побачу тебе, як ти відійдеш в інший світ.

Ганелон — батько — старий друг і ворог, я прощаюся з тобою. Ти приєднаєшся до Дейдри, яку я любив. Ти зберіг свою таємницю. Спочивай з миром, якщо така твоя воля. Я даю тобі цю зів'ялу троянду, пронесену мною через пекло, кинувши її в безодню. Я залишаю тебе трояндам і вивернутим квітам в небі. Я буду сумувати за тобою…»

Нарешті, довга процесія підійшла до кінця, останні маршируючі з'явилися з завіси і рушили геть. Блискавки все ще сяяли, дощ все ще лив і гуркотів грім. Але жоден член процесії, наскільки я міг згадати, не здавався промоклим. Я стояв на краю безодні, спостерігаючи, як вони проходять мимо. На моєму плечі лежала рука. Як довго вона була там — не можу сказати. Тепер, коли проходження завершилося, я зрозумів, що грозовий фронт знову наступає.

Обертання неба принесло, здавалося, на нас більше темряви. Зліва від мене пролунали голоси. Вони, здається, говорили довгий час, але я не чув слів. Я зрозумів, що весь тремчу, що у мене все болить, що я ледве тримаюся на ногах.

— Піди приляж, — запропонувала Фіона. — Сім'я і так достатньо скоротилася для одного дня.

Я дозволив їй повести мене від краю, запитавши:

— Це дійсно становить якусь різницю? Скільки у нас, по-твоєму, часу?

— Ми не зобов'язані залишатися тут і чекати її, — відповіла вона. — Ми перейдемо через темний міст в Двір. Ми вже зламали їх оборону. Гроза може туди не дістатися. Вона може зупинитися тут, біля безодні. В будь-якому випадку нам слід було побачити похорони батька.

Я кивнув.

— У нас, здається, буде мало вибору, окрім як бути слухняними до кінця.

Я ліг і зітхнув. Якщо я і відчував що-небудь, так це те, що став ще слабшим.

— Твої чоботи… — Сказала вона.

— Так.

Вона стягнула їх. Мої ступні боліли.

— Спасибі.

— Я дістану тобі трохи їжі.

Я закрив очі. І задрімав. Занадто багато образів грало у мене в голові, щоб скласти зв'язний сон. Не знаю, скільки це тривало, але старий рефлекс привів мене в свідомий стан одразу при звуці наближення коня. Потім над моїм обличчям промайнула тінь.

Я підняв погляд і подивився на закутаного вершника, мовчазного, нерухомого. Мене розглядали.

Я відповів таким же поглядом. Не було жодного загрозливого жесту, але в цьому погляді було почуття антипатії.

— Ось лежить герой, — вимовив м'який голос.

Я нічого не сказав.

— Я зараз могла б легко вбити тебе.

Тут я впізнав голос, хоча поняття не мав про причину таких почуттів.

— Я натрапила на Бореля, перш ніж він помер, — сказала вона. — Він розказав, як підло ти взяв над ним верх.

Я нічого не зміг з цим поробити, я не міг стримати його. Сухий смішок піднявся в моєму горлі. З усіх дурних речей знайшла через що розтриндітися. Я міг би сказати їй, що Борель був набагато краще екіпірований і набагато свіжіший, ніж я, і що він під'їхав до мене, шукаючи бійки. Я міг би сказати їй, що не визнаю правил, коли на кону моє життя, або що не вважаю війну грою. Я міг би сказати велику безліч речей, але якщо вона не знала вже їх, вони не матимуть ні найменшої різниці. Крім того, її почуття були вже очевидними.

Так що я просто сказав одну з великих ритуальних істин:

— У всякій історії є більше, ніж одна сторона.

— Я вирішила вибрати ту, яку маю, — сказала вона мені.

Я подумав про потиск плечей, але вони у мене занадто хворіли.

— Ти коштував мені двох найважливіших людей у моєму житті.

— О? Я засмучений за тебе, Дара.

— Ти — не те, у що мене змусили повірити, я бачила в тобі істинно шляхетну людину — сильну, і все розуміючу, і яка іноді прихильна до честі…

Гроза, тепер вже набагато ближче, блиснула в неї за спиною. Я подумав про щось вульгарному і висловив це. Вона пропустила це повз вуха, ніби й не чула мене.

— Тепер я йду, — сказала вона. — Назад до свого власного народу. Ви поки що здобули перемогу, і он там, — вона показала в бік грози, — знаходиться Амбер.

Я міг тільки дивитися, не зводячи очей. Не на бурхливі стихії, на неї.

— Я сумніваюся, щоб там залишилося щось від моєї вірності країні, щоб я могла зректися її, — продовжувала вона.

— А як щодо Бенедикта? — М'яко запитав я.

— Не… — Почала було вона і відвернулася. І потім, після мовчання: — Я не вірю, що ми коли-небудь зустрінемося знову, — кинула вона і кінь поніс її вліво від мене, в напрямку Чорної Дороги.

Цинік міг би вирішити, що вона просто вибрала свій жереб бути з тими, на кого вона тепер дивилася, як на сторону, яка перемогла, так як Двір Хаосу, ймовірно, вціліє. Я ж просто не знав. Я міг думати тільки про те, що побачив під її капюшоном. Це було не людське обличчя.

Але я повернув голову і дивився їй услід, поки вона не зникла. Зі зникненням Дейдра, Бранда і батька, а тепер і з розставанням з Дарою, в таких обставинах, світ став куди більш порожнім, що б там від нього не залишилося.

Я знову ліг і зітхнув. Чому б просто не залишитися тут, коли відбули всі інші, чекати, коли гроза промочить мене, і заснути… І розчинитися? Я подумав про Хугі. Чи не переварив я його втечу від життя так само, як і його м'ясо? Я так втомився, що це здавалося самим легким шляхом…

— Ось, Корвін.

Я знову задрімав, хоча тільки на хвилину. Фіона знову стояла поруч зі мною, разом з їжею і флягою. З нею хтось був.

— Я не бажала перебивати вашу аудієнцію, так що я почекала.

— Ти чула? — Запитав я.

— Ні. Але можу здогадатися, оскільки вона поскакала. Ось.

Я проковтнув трохи вина, приділив свою увагу м'ясу з хлібом. Незважаючи на мій душевний стан, вони здалися мені дуже смачними..

— Ми скоро рушаємо, — сказала вона, кинувши погляд на бушуючий грозовий фронт. — Ти можеш триматися в сідлі?

— Думаю, що так, — сказав я.

Я ковтнув ще трохи вина.

— Але занадто багато всього сталося, Фі, — сказав я їй. — Я емоційно онімів. Я вирвався з божевільні на Відображення. Я обманював людей і вбивав їх. Я відвойовував свою пам'ять і намагався поправити своє життя. Я знайшов свою сім'ю і виявив, що люблю її. Я примирився з батьком. Я бився за корону. Я випробував все, що знав, щоб утримати світ від розпаду. Тепер схоже, що все це ні до чого не привело і в мене не залишилося достатньо духу, щоб сумувати далі. Я онімів. Прости мене.

Вона поцілувала мене.

— Ми ще не розбиті, ти знову станеш собою, — сказала вона.

Я похитав головою.

— Це ніби з останньої глави «Аліси», — сказав я. — Якщо я крикну: «Ми всього навсього лише колода Карт!», то відчуваю, що всі ми піднімаємося в повітря та полинемо, набором розмальованих картинок. Я не їду з вами. Залиште мене тут. У будь-якому випадку я всього лише Джокер.

— Прямо зараз я сильніша, ніж ти, — зауважила вона. — Ти їдеш.

— Це нечесно, — м'яко зауважив я у відповідь.

— Прикінчуй їжу. Час ще є.

Коли я це зробив, вона продовжила:

— Твій син, Мерлін, чекає зустрічі з тобою. Я б хотіла б покликати його зараз сюди.

— Бранець?

— Не зовсім. Він не брав участі в битві. Він просто прибув не так давно, просячи зустрічі з тобою.

Я кивнув і вона пішла. Я закинув їжу і зробив ще один великий ковток вина. Я просто став нервувати. Що б ви сказали дорослому сину, про існування якого лише нещодавно дізналися? Я губився в здогадах, щодо його почуттів до мене. Я гадав, чи знав він про рішення Дари? Як мені слід поводитися з ним?

Я стежив, як він наближається до мене від місця, де скупчилися мої родичі, далі вліво від мене. Я гадав, чому вони так ось надали мене самому собі. Чим більше візитерів я приймав, тим очевидніше це ставало. Я гадав, чи не затримуються вони з відправленням через мене. Вологі вітри грози ставали все сильнішими. Він дивився на мене в усі очі, коли підходив, без всякого особливого виразу на обличчі, так сильно схожому на моє власне. Я гадав, як тепер почувається Дара, коли її пророцтво про руйнування, здається, виповнилося. Я хотів би знати, як склалися її стосунки з цим хлопцем. Я хотів би знати… багато чого.

Він нахилився вперед і стиснув мені руку.

— Батьку… — Вимовив він.

— Мерлін… — Я подивився йому в очі. Я піднявся на ноги, все ще тримаючи його руку.

— Не вставай.

— Так. Гаразд, — я притиснув його до себе, а потім відпустив. — Я радий. Випий зі мною, — я запропонував йому вина, частково щоб прикрити свою відсутність слів.

— Спасибі.

Він узяв флягу, відпив трохи, і віддав назад.

— Твоє здоров'я, — сказав я і пригубив сам. — Шкодую, що не можу запропонувати тобі крісло.

Я опустився на землю, він зробив те ж саме.

— Ніхто з решти, здається, не знає, що саме ти зробив, — сказав він. — Крім Фіони, яка сказала тільки, що справа ця була дуже важка.

— Не має значення, — відмахнувся я. — Я радий, що зумів дістатися сюди, якщо і ні з якої іншої причини, ніж ця. Розкажи мені про себе, синку. Який ти? Як обійшлося з тобою життя?

Він відвів погляд.

— Я прожив недостатньо довго, щоб зробити занадто багато.

Мені було цікаво, чи володів він здатністю міняти зовнішність, але я утримався від запитань на цю тему. Немає сенсу шукати наші відмінності, коли я тільки зустрівся з ним. Я сказав:

— Я поняття не маю, на що це схоже. Вирости при Дворі.

Він в перший раз посміхнувся.

— А я поняття не маю, на що це було б схоже в будь-якому іншому місці. Я був досить відмінним від інших, щоб бути наданим самому собі. Мене навчали звичайним речам, які належить знати дворянину — магії, зброї, отруті, верховій їзді, танцям. Мені казали, що в один прекрасний день я буду правити в Амбері. Це більше не істинно, чи не так?

— У найближчому майбутньому це здається не дуже ймовірним, — підтвердив я.

— Добре, — відповів він. — Це — єдине, чого я не хочу робити.

— А що ти хочеш робити?

— Я хочу пройти Лабіринт в Амбері і отримати владу над Відображеннями, як мати, так, щоб я міг погуляти там, подивитися незнайомі пам'ятки і робити різні речі. Ти думаєш, зможу?

Я пригубив ще вина і передав флягу йому.

— Цілком можливо, що Амбера більше не існує. Все залежить від того, чи досяг успіху твій дід у дечому, що він спробував зробити — а його більше немає, щоб розповісти нам, що трапилося. Але так чи інакше, Лабіринт є. Якщо ми переживемо цю грозу, я обіцяю тобі, що знайду тобі новий Лабіринт, дам тобі настанови і простежу, щоб ти пройшов його.

— Спасибі, — подякував він. — А тепер чи не розповіси мені про свою подорож сюди?

— Пізніше, — пообіцяв я йому. — Що тобі розповідали про мене?

Він відвів погляд.

— Мене вчили багато чого не любити в Амбері. Тебе мене навчили поважати, як батька, але мені завжди нагадували, що ти на боці ворога, — і знову пауза. — Я пам'ятаю той раз в дозорі, коли ти з'явився в це місце і я виявив тебе, після твоєї сутички з Кваном. Мої почуття були змішаними. Ти тільки що вбив того, кого я знав, і все ж — я змушений був захопитися тим, як ти тримався. Я побачив своє обличчя в твоєму власному. Я захотів взнати тебе трохи краще.

Небо повністю провернулося і над нами була тепер тьма. Яка підкреслювала постійний наступ виблискуючого блискавками грозового фронту. Я нахилився вперед і, простягнувши руку до чобіт, почав натягувати їх. Пора починати наш відхід.

— Нам доведеться продовжити розмову на твоїй рідній землі, — сказав я. — Наближається час втікати від грози.

Він повернувся і оглянув стихію, а потім знову подивився через безодню.

— Я можу викликати плівкову доріжку, якщо побажаєш.

— Один з тих дрейфуючих мостів, по якому ти під'їхав в той день нашої зустрічі?

— Так, — відповів він. — Вони дуже зручні. Я…

З напрямку присутності моїх родичів долинув крик. Коли я подивився на них, нічого загрозливого, здається, не збиралося виникнути. Тому я піднявся на ноги і зробив кілька кроків до них, а Мерлін піднявся і пішов за мною.

І тут я побачив її, білу фігуру, якій, здавалося, бракувало повітря і яка піднімалася з безодні. Її передні копита вдарили об край прірви і вона пройшла вперед, а потім встала не рухаючись, оглядаючи нас усіх: наш Єдиноріг.