Двір Хаосу

4

Батько вмів грати з суттю Відображень на вершині Колвіра, я ж ніколи цього не міг. Мені для роботи із зсувами потрібні великі відстані від Амбера. І все ж, знаючи, що це можна зробити, я відчував, що мені слід спробувати. Тому, просуваючись на південь по голому каменю та скелястих перевалах, де вив вітер, я намагався спотворити тканину і буття навколо мене, коли прямував до Гарнаті.

… Купка блакитних квітів, коли я обігнув кам'яний валун. Це схвилювало мене, тому що вони були скромною частиною моєї роботи. Я продовжував накладати свою волю на світ, що насувався при кожному повороті на моєму шляху.

Тінь від трикутного каменя на моїй стежці… Зміна вітру… Деякі з тих, що подрібніше, і справді спрацьовували.

Поворот стежки назад… Ущелина…

Древнє пташине гніздо на скельному карнизі… Ще раз блакитні квіти…

Чому б і ні? Дерево… Інше…

Я відчув, як сила ворушиться в мені, коли я створював подальші зміни.

Тут мені прийшла в голову одна думка щодо моєї новознайденої сили. Здавалося можливим, що раніше мені заважали проводити подібні маніпуляції суто психологічні причини. До недавнього часу я вважав сам Амбер єдиною, незмінною реальністю, від якої брали свою форму всі Відображення. Тепер я розумів, що він був лише першим серед відображень і що місце, де стояв мій батько, являло собою найвищу реальність. Отже, хоча близькість робила це важким, вона не робила неможливим робити в цьому місці зміни. І все ж, за інших обставин, я поберіг б свої сили до тих пір, поки не досягну точки, де зсуви підуть легше.

Тепер, однак, на мене тиснув наказ в поспіху. Мені доведеться постаратися, поквапитися виконати батьківський наказ.

До того часу, коли я досяг стежки, що вела по південному схилу Колвіра, характер місцевості вже змінився. Я дивився на серію швидше пологих схилів, ніж крутих спусків, нормально розрізняючи дорогу. Я вже вступив в Відображення.

Чорна Дорога все ще пролягала, немов чорний шрам, зліва від мене, коли я попрямував вниз, але тепер долина Гарнаті, через яку вона проходила, була в злегка кращому вигляді, ніж та, яку я так добре знав. Контури її були дещо м'якші через грудки зелені, що лежали тепер ближче до мертвої смуги. Все виглядало так, ніби моє прокляття на цю країну було злегка ослаблене. Ілюзорне відчуття, звичайно, бо це вже був не зовсім мій Амбер. «Але я жалкую про свою роль в цьому, — звернувся я подумки, напівмолячись до всього. — Я їду тепер виправити все це. Прости ж мене, о, дух цього місця!»

Мій погляд перемістився в напрямку Гаю Єдинорога, але той був занадто далеко на заході, замаскований занадто багатьма деревами, щоб я навіть мигцем побачив ту священну поляну.

Коли я спускався, схил ставав все більш рівним, переходячи в серію пологих передгір'їв. Коли ми перетнули їх, я дозволив Зірці рухатися швидше, курсом на південний захід, а потім на південь. Все нижче і нижче. В великому віддаленні зліва іскрилося і грало море. Незабаром на нашому шляху з'явиться Чорна Дорога, тому що я спускався до Гарнаті в її напрямку.

Що б я там я не робив з Відображеннями, я буду не в змозі стерти її зловісну присутність. Фактично, найшвидший курс, по якому я міг слідувати, був паралельний їй.

Ми, нарешті, виїхали на дно долини. Арденський Ліс височів далеко праворуч від мене, тягнучись на захід. Неосяжний і викликаючий повагу. Я скакав далі, створюючи які міг зміни, щоб ще далі від'їхати від дому.

Хоча я зберігав Чорну Дорогу у полі зору, я залишався на пристойній відстані від неї. Доводилося, тому що вона була єдиним, чого я не міг змінити. Я тримав між нами кущі, дерева і горби.

Тут я досяг зовнішніх меж і структура місцевості змінилася. Агатові прожилки… Купи сланцю… Потемніння зелені… По небу пливуть хмари… Сонце мерехтить і танцює…

Ми з Зіркою збільшили швидкість. Земля поринула ще нижче. Тіні подовжилися, злилися. Ліс відступив.

Праворуч від мене виросла скельна стіна, зліва інша…

Холодний вітер переслідував мене по нерівному каньйону…

Блиснули смуги шарів — червоний, золотий, жовтий і коричневий. Дно каньйону стало піщаним. Навколо нас вилися смерчі. Я ще більше нагнувся вперед, коли дорога почала підійматися. Стіни нахилилися один до одного, зблизилися.

Дорога звужувалася, звужувалася… Я майже міг торкнутися будь-якої зі стін. Їх вершини вже зійшлися. Я скакав по темному тунелю, сповільнюючи хід, коли він темнів… Спалахнувши, виникали фосфоресціюючі візерунки. Вітер видавав протяжний звук.

Швидше назовні!

Світло від стін засліплювало і всюди навколо нас піднялися гігантські кристали. Ми проїхали мимо, слідуючи вгору по стежці, що вела геть з цього району і через серію мшистих лощин, де лежали нерухомі, немов зелене скло, маленькі, зовсім круглі озерця.

Перед нами з'явилася висока папороть і ми проклали собі дорогу крізь неї. Я почув віддалений шум.

Повертаємо… Кроком… Папороть тепер червона. ширше, нижче… за ним розовіюча ввечері величезна рівнина…

Вперед по блідій стежці… запах свіжої землі… Далеко попереду — гори і темні хмари… Наплив зірок зліва від мене… Швидкі бризки вологи. У небі скаче блакитний місяць. Мерехтіння серед темних мас… Спогад і гуркітливий шум… Запах грози і порив вітру…

Сильний вітер… Хмари застеляють зірки…

Яскрава вилка пронизує розбите дерево праворуч від мене, перетворюючи його в полум'я… Відчуття свербіжу… Запах озону… Шар води на мені… Ряд вогнів ліворуч від мене…

Брязкіт по вуличній бруківці… Наближається дивна машина… Циліндрична, хукаюча… Ми уникаємо один одного… Мене переслідує крик… В освітленому вікні обличчя дитини… Брязкіт… Плескіт… Фасади магазинів і будинків… Починається дощ, завмирає, зникає… Підводиться туман, затримується, густіє, пронизується перлинами зростаючого світла ліворуч від мене…

Місцевість пом'якшується, стає червоною… Світло в туманній імлі робиться яскравіше… Новий вітер ззаду, потепління… Повітря розламується…

Блідо-лілове небо… Помаранчеве сонце мчить до полудня…

Здригання! Річ не мною створена, абсолютно непередбачена… Земля під ногами рухається, але справа не тільки в цьому.

Нове небо, нове сонце, іржава пустеля, де я тільки що опинився — всі вони розширюються і стискуються, тануть і повертаються. Доноситься тріск, і при кожному таненні ми з Зіркою опиняємося на самоті, серед білого ніщо — персонажі без декорацій.

Ми ступаємо по нічому. Світло ллється звідусіль і висвітлює тільки нас. Мої вуха заповнює постійний тріск, ніби почався весняний льодохід на російській річці, поряд з якою я одного разу проїжджав. Зірка, яка пройшла багато Відображень, видає переляканий звук.

Я озираюся довкола. З'являються розпливчасті обриси, прояснюються, стають чіткими. Моє оточення відновилося, хоча судячи з його вигляду дещо змито. Зі світу забрали якийсь шматочок.

Ми робимо гак, їдучи до невисокого пагорба, піднімаємося на нього, зупиняємося, нарешті, на його вершині.

Чорна Дорога. Вона, здається, теж змінила своє єство — але навіть більше, ніж все інше. Вона рябить під моїм поглядом, здається майже хвилеподібною, коли я стежу. Тріск продовжується, стає голоснішим…

З півночі приходить вітер, спершу м'який, але наростаючий по силі. Подивившись в тому напрямку, я бачу утворену масу темних хмар.

Я знаю, що повинен гнати, як ніколи не гнав раніше. Крайнощі руйнування і творення відбуваються в місці мною пройденому — коли? Не має значення. Хвилі рухалися з Амбера, і це теж могло зникнути — а разом з ним і я. Якщо батько не зможе все знову зібрати? Я труснув повідком. Ми поскакали на південь.

Рівнина… Дерева… Кілька розбитих будівель… Швидше… Дим легкої пожежі… Стіна полум'я… Зникла… Жовте небо… Сині хмари… Пролітає армада дирижаблів… Швидше…

Сонце падає немов шматок розпеченого заліза у відро з водою, зірки стають смужками… Блідий світло на прямій стежці… Звуки змінюють тон від темних плям, виття… Світло стає яскравішим, перспектива туманнішою… Сіре, праворуч від мене, зліва… Тепер яскравіше… Перед моїми очима нічого немає, крім стежки, по якій скачу… Виття зростає до вереску… Форми стикаються. Ми скачемо по тунелю Відображення… Воно починає обертатися…

Поворот, поворот… Тільки дорога реальна… Світи йдуть… Я звільнив своє управління навколишнім оточенням і скачу тепер під напором самої енергії, націленої тільки на те, щоб видалити мене від Амбера і жбурнути до Хаосу. На мене тисне вітер, а в вухах моїх крик… Ніколи раніше я не доводив свою владу над відображенням до межі… Тунель стає гладким і безшовним, як скло… Я відчуваю, що скачу в вихор, вир, серце торнадо… Зірка і я залиті потом… Мною опановує дике відчуття втечі, немов мене переслідують… Дорога зробилася абстрактною… В очах у мене різь, коли я намагаюся зморгнути піт… Я не можу так довго скакати… Виникає біль в основі мого черепа…

Я м'яко натягую поводи і Зірка починає сповільнювати свій біг… Стіни мого тунелю з світла стають зернистими… Швидше, плями сірого, чорного, білого, одноманітність відтінків… Коричневе… Трохи блакитного… Зелене… Виття, гул, гуркіт… Тане… Вітер слабкіший… Силуети з'являються і зникають…

Все повільніше і повільніше…

Немає ніякої стежки. Я скачу по мшистій землі. Небо — блакитне. Хмари — білі. У мене сильно паморочиться голова. Я натягую поводи.

Я був вражений, коли опустив погляд. Я стояв на краю іграшкового села. Будинки, які я міг би помістити на долоні, мініатюрні дороги, повзучі по них крихітні машини…

Я озирнувся назад. Ми розчавили безліч цих дрібних жител. Я оглянувся навколо. Зліва їх було менше. Я обережно повів Зірку в цьому напрямку і продовжував рухатися, поки ми не покинули цього місця. Я відчував себе погано через це — щоб це не було — хто б тут не мешкав. Але я нічого не міг вдіяти.

Я знову рушив, проходячи через Відображення, поки не вийшов до того, що здавалося покинутим кар'єром, під зеленуватим небом. Тут я відчув себе важчим. Я спішився, напився, пройшовся трохи пішки.

Я глибоко зітхнув в оточуючому мене вологому повітрі. Я був тепер далеко від Амбера, так далеко, як тільки можна за цей час, на шляху до Хаосу. Я рідко раніше заїжджав так далеко.

Хоча я вибрав це місце для привалу, тому що воно представляло собою щось найбільш близьке до нормальності, за яку я міг вчепитися, зміни скоро будуть ставати все більш і більш радикальними.

Я розминав затерплі м'язи, коли почув високо над собою в повітрі вереск.

Я підняв погляд і побачив темний силует, який знижувався. Грейсвандір рефлекторно опинилася в моїй руці. Але коли він опустився, світло впало на нього під належним кутом, і крилатий силует зайнявся вогнем.

Мій знайомий птах покружляв, покружляв і опустилася на мою витягнуту руку. Ці лякаючі очі дивилися на мене з дивною розумністю, але я не приділив їм уваги, як міг би зробити в іншому випадку. Замість цього я вклав Грейсвандір у піхви і простягнув руку до принесеного птахом предмету.

Каменю Правосуддя.

З цього я дізнався, що батьківські зусилля, до чого б вони не призвели, були закінчені. Лабіринт був або відремонтований або зруйнований. Він сам був або живий, або мертвий. Вибирай пару з будь-яких можливостей. Наслідки його акту будуть тепер розходитися з Амбера по Відображеннях, як горезвісні кола на воді. Я досить скоро дізнаюсь про них побільше. У той же час у мене є наказ.

Я надів ланцюг через голову і Камінь упав мені на груди. Я скочив на Зірку. Птах з моєї крові видав короткий крик і піднявся в повітря.

Ми знову рушили в дорогу.

… По ландшафту, де небо біліло, тоді як земля — темніла. Потім земля спалахнула, а небо стало чорним. Потім навпаки. І знову.

… З кожним кроком ефект зміщувався і, коли ми рушили швидше, він виріс в стробоскопічну серію слайдів навколо нас, поступово переростаючи в мультфільм, який смикався, а потім наближаючись до гіперактивної якості німого фільму. Нарешті, все стало нерозрізненним.

Мимо промайнули крапки світла, немов метеори або комети. Я почав отримувати відчуття пульсації, як від космічного серцебиття. Все навколо мене почало повертатися, немов я потрапив у вихор.

Щось було не так. Я, здається, втрачав контроль. Можливо, наслідки батьківських дій вже досягли району Відображень, через які я проходив? Це здавалося малоймовірним. І все ж…

Зірка спіткнулася. Я вчепився, коли ми повалилися, не бажаючи розлучатися з нею у відображенні. Я вдарився плечем об тверду поверхню і з мить лежав там приголомшений.

Коли світ знову зійшовся навколо мене, я сів і озирнувся. Переважали одноманітні сутінки, але зірок не було. Замість цього в повітрі плавали і стикалися великі скелі різних форм і розмірів. Я піднявся на ноги і роззирнувся.

З того, що я міг бачити, було можливим, що нерівна кам'яна поверхню, на якій я стояв, була сама по собі всього лише валуном, розміром з гору, що плив разом з іншими. Зірка піднялася і, тремтячи, встала поряд зі мною. Нас оточувала абсолютна безмовність. Нерухоме повітря було прозоре. Не видно було жодної іншої живої істоти. Мені це місце не подобалося. Я не зупинився б тут зі своєї власної волі. Я опустився на коліна обстежити ноги Зірки. Я хотів забратися якомога скоріше, переважно верхи.

Поки я цим займався, я почув тихий смішок, який міг виходити тільки з людського горла.

Я зупинився, поклавши руку на руків'я Грейсвандір і шукаючи джерело звуку.

Нічого. Ніде.

І все ж я чув його. Я повільно повернувся, дивлячись у всіх напрямках. Ніяких…

Потім він пролунав знову. Тільки на цей раз я зміркував, що джерело було над головою.

Я просканував дрейфуючі скелі. Закутану в тінь, її було важко розрізнити.

Ось!

В десяти метрах над землею і в тридцяти з чимось зліва від мене, то, що на вигляд було людською постаттю, стояло на вершині маленького острівця в небі, розглядаючи мене. Я оцінив її. Чим би вона не була, вона здавалася надто далекою, щоб становити загрозу. Я був упевнений, що зможу зникнути перш, ніж вона добереться до мене. Я рушив сісти на Зірку.

— Марно, Корвін, — крикнув голос, який я хотів якраз зараз почути найменше. — Ти замкнений тут. Ти ніяк не можеш вибратися звідси без мого дозволу.

Я посміхнувся, сідаючи в сідло, а потім вийняв Грейсвандір.

— Давай з'ясуємо, — запропонував я. — Іди, перегороди мені дорогу!

— Гаразд, — відповів він, і з голої скелі злетіло полум'я, замкнувшись в повне кільце навколо мене, лижучи каміння і беззвучно розповзаючись.

Зірка закусила вудила. Я кинув Грейсвандір назад у піхви, хльоснув Зірку по очах куточком плаща, сказав втішаючі слова. Коли я це проробив, коло відступило до країв величезної скелі, на якій ми стояли.

— Переконався? — Долинув голос. — Це місце дуже маленьке. Скачи в будь-якому напрямку. Твій кінь знову злякається, перш ніж ти перемістишся в Відображення.

— Прощай, Бранд, — відповів я і почав скакати.

Я скакав по великому колу за годинниковою стрілкою по скельній поверхні, загороджуючи праве око Зірки від полум'я на периферії. Я почув, як Бранд знову посміюється, не розуміючи, що я роблю.

Пара великих каменів… Добре. Я проскакав далі, продовжуючи курс. Тепер нерівний кам'яний паркан ліворуч від мене, вибоїна, вибоїна… Поперек моєї стежки відкинута мішанина з тіней і вогнів… Ось. Вниз… Вгору. Наліт зелені на ті плями світла… Я відчував: знову починається зсув. Той факт, що нам легше слідувати прямим курсом, не робить його єдиним шляхом. Ми всі, однак, так багато часу слідуємо по ньому, що схильні забувати — можна зміститися і бігаючи колами.

Я сильніше відчув зсув, коли знову наблизився до двох великих каменів. Тут Бранд теж вловив, в чому справа.

— Стривай, Корвін!

Я показав йому дулю і проскочив між каменями, попрямувавши у вузький каньйон, всіяний точками жовтого світла, як на замовлення.

Я зірвав плащ з голови Зірки і труснув повідком. Каньйон раптово звернув праворуч. Ми пішли по ньому на краще освітлену стежку, яка розширювалася і світліла по мірі того, як ми їхали.

… Під навислим виступом молочне небо переходить на іншій стороні в перлове.

Я скакав доти, поки зелень не стала блакитнуватою, поки каньйону не піднявся, зустрівшись з лавандовою рівниною, де котилися помаранчеві камені, коли земля тряслася під нами в такт з перестуком копит. Я перебрався туди — під кружляючі комети, виїхавши до берега криваво-червоного моря в місце важких запахів. Я скакав, і велике зелене сонце і маленьке бронзове забралися з неба, коли я поїхав з цього берега, в той час як флоти зі скреготом стикалися, а змії з глибин кружляли поруч з їх судами з бордовими і блакитними вітрилами. Камінь на мені пульсував і я черпав сили з нього. Прийшов дикий вітер і поніс нас по небу з мідними хмарами над виючою прірвою, що тягнулася, здавалося, до нескінченності, з чорним іскристим дном, яке випаровувало неприємні запахи…

За моєю спиною невпинний гуркіт грому… Перед нами — витончені лінії, немов краєвиди старої картини, наступаючі звідусіль… Переслідує холодний, вбиваючий аромати вітер… Тріщини розширюються, чорнота тече, заповнюючи все… Мчать темні смуги, вгору, вниз, назад по собі…

Розкинута мережа, праця велетня, невидимого павука, що ловить цілі світи…

Вниз, вниз і вниз… Знову на землю, зморщену і шкірясту як шия мумії… Наш пульсуючий перехід божевільний… Останній подих батька? Тепер додати швидкості і геть…

Звуження ліній до тонкості граверних, які тануть потім в жарі трьох сонць… І ще швидше…

Вершник наближається… Рука на руків'ї одночасно з моєю власною… Я… Я сам повертаюся назад? Ми одночасно віддаємо честь… Один крізь одного якимось чином, повітря наче плівка води, що миттєво висихає. Якийсь ефект дзеркала Керрола, Рембо, Тир-на-Нгота… І все ж далеко, далеко вліво від мене звивається чорна штука… Ми їдемо по дорозі… Вона веде мене далі… Біле небо, біла земля і ніякого горизонту… Перспектива без сонця і хмар… Тільки та чорна нитка вдалині, та виблискуючі всюди піраміди, масивні, зростаючі…

Ми втомлюємося. Мені не подобається це місце… Але ми обігнали переслідуючий нас процес, чим би він не був. Натягую поводи. Я втомився, але відчуваю в собі дивну життєву силу. Вона, здавалося, немов піднімалася з моїх грудей… Камінь. Звичайно…

Я зробив зусилля знову зачерпнути цієї життєвої сили. Я відчув, як вона розтікається по моїм членах, ледь затримуючись на моїх кінцівках…

Я потягнувся і наклав свою волю на своє безбарвне і геометричне оточення. Воно почало змінюватися.

Виник рух. Піраміди переміщалися, темніючи на ходу. Світ перекинувся догори ногами, а я стояв на нижній стороні хмари, спостерігаючи, як миготять наді мною ландшафти.

Світло заструменіло повз мене вгору від золотого сонця у мене під ногами. Це теж пройшло і перистий грунт потемнів і пішла вгору палаюча вода, роз'їдаючи проходячую сушу. Блискавки стрибали вгору, б'ючи у світ над головою, ламаючи його на частини. Місцями він дробився і шматки його падали навколо мене.

Вони почали кружляти, коли пройшла хвиля темряви. Коли знову з'явилося світло, на цей раз голубувате, воно не мало жодного точкового джерела і не вимальовувалося ніякої землі.

… Золоті мости через порожнечу, всю в довгих стрічках, одна з них мигнула під нами навіть зараз. Ми летимо вздовж її русла, стоячи деякий час нерухомо, як статуя вершника на коні.

… Це триває, напевно, століття. Явище, споріднене дорожньому гіпнозу проходить через мої очі, небезпечно заколисуючи мене.

Я роблю все, що можу, щоб прискорити наш перехід. Проходить ще вік…

Нарешті, далеко попереду, сутінкова, туманна пляма — наша кінцева мета, зростаюча, незважаючи на нашу швидкість, дуже повільно.

До того часу, коли ми, нарешті, добираємося до нього, він стає гігантським островом у порожнечі, порослим лісом з гігантських металевих дерев…

Я зупиняю рух, який приніс нас в таку далечінь, і ми рухаємося вперед своїми власними силами, вступаючи в цей ліс. Трава хрумтить у нас під ногами, немов алюмінієва фольга, коли ми проїжджаємо серед цих дерев. Навколо мене висять дивні плоди, бліді і сяючі. Немає ніяких явно видаваних звірами звуків. Пробираючись вглиб, ми виїжджаємо на невелику галявину, по якій тече струмок ртуті. Тут я спішуюся.

— Брат Корвін, — знову лунає цей голос. — Я чекав тебе.

Я повертаюся обличчям до лісу, стежачи, як він виходить з нього. Я не оголив своєї зброї, так як він не оголив своєї. Я, однак, подумки торкнувся Каменя. Після тільки що завершених мною вправ, я зрозумів, що зможу зробити з ним набагато більше, ніж керувати погодою. Якою б не була міць Бранда, я відчував, що тепер у мене є зброя, щоб протидіяти їй. Камінь запульсував частіше, коли я це зробив.

— Перемир'я, — запропонував Бранд. — Іде? Ми можемо поговорити?

— Я не бачу, що ми можемо сказати один одному, — відповів я йому.

— Якщо ти не даєш мені шансу, то ніколи не дізнаєшся напевно, чи не так?

Він зупинився в семи метрах від мене, перекинув свій зелений плащ через ліве плече і посміхнувся.

— Гаразд. Скажи це, чим би це не було, — сказав я.

— Я намагався зупинити тебе там. Заради Каменя. Ти явно знаєш тепер, чим він є, розумієш, наскільки він важливий.

Я нічого не сказав.

— Батько вже використовував його, — продовжував він. — І я з жалем змушений повідомити, що він зазнав невдачі у тому, що він задумав з ним зробити.

— Що? Звідки ти знаєш?

— Я можу бачити крізь Відображення, Корвін. Я було подумав, що наша сестриця більш грунтовно посвятила тебе в ці справи. З невеликим уявним зусиллям я можу сприйняти все, що виберу. Я, природно, був заклопотаний результатом цієї справи. Так що я стежив. Він помер, Корвін. Це зусилля було для нього занадто велике. Він втратив контроль над силами, якими маніпулював, і був спалений ними, пройшовши трохи більше половини шляху через Лабіринт.

— Ти брешеш! — Кинув я, торкнувшись Каменя.

Він похитав головою.

— Я визнаю, що я не вище того, щоб збрехати заради досягнення своїх цілей, але на цей раз я говорю правду. Батько помер. Я бачив, як він впав. Птах приніс тоді тобі Камінь, як він велів. Ми залишилися у всесвіті без Лабіринту.

Я не хотів йому вірити. Але була можливість, що батько потерпів невдачу. Я мав запевнення єдиного експерта в цих справах, Дворкіна, про те, наскільки важка така задача.

— Допускаючи на хвилину, що сказане тобою — правда, що трапиться далі? — Запитав я.

— Все розпадеться, — відповів він. — Зараз Хаос починає заповнювати вакуум там, в Амбері. Виник величезний вихор; і він наростає. Він поширюється назовні, знищуючи світи-Відображення, і він не зупиниться, поки не зустрінеться з Двором Хаосу, завершивши повний круг усієї світобудови, зі знову пануючим над усім Хаосом.

Я відчув себе збентеженим. Невже я боровся від Грінвуда до сюди, пройшовши через все, щоб все це скінчилося таким чином? Невже я побачу все позбавленим сенсу, форми, змісту, життя, коли події підштовхнули мене до такого завершення?

— Ні! — Відкинув я. — Так не може бути.

— Якщо не… — М'яко додав Бранд.

— Якщо не що?

— Якщо не накреслити новий Лабіринт, не створити новий порядок для збереження форми.

— Ти маєш на увазі, скакати назад в той вихор і спробувати завершити роботу? Ти тільки що сказав, що такого місця більше не існує.

— Ні. Звичайно, ні. Де б не був Лабіринт, там буде і центр. Я можу зробити це прямо тут.

— Ти думаєш, що зможеш досягти успіху там, де зазнав невдачі батько?

— Я повинен спробувати. Я — єдиний, хто достатньо знає про це і у кого вистачить часу, перш ніж прибуде хвиля Хаосу. Слухай, я визнаю — все, що, безсумнівно, розповіла про мене Фіона, я замислив і по цьому діяв. Я уклав угоду з ворогами Амбера. Я пролив нашу кров. Я спробував випалити твою пам'ять. Але світ, яким ми його знаємо, знищений, а я теж живу тут. Всі мої плани — всі — ні до чого не приведуть, якщо не збережеться якась міра порядку. Напевно я був одурманений владиками Хаосу. Мені важко зізнатися в цьому, але тепер я бачу таку можливість. Однак, ще не занадто пізно зірвати їхні плани. Ми можемо побудувати прямо тут новий бастіон порядку.

— Як?

— Мені потрібен Камінь і твоя допомога. Тут буде місце нового Амбера.

— Припустимо, аргуендо <спору заради — лат.>, Я дам його тобі. Чи буде новий Лабіринт точно таким же, як старий?

Він похитав головою.

— Він не може бути таким. Не більше, ніж той, що намагався створити батько, був би схожий на Лабіринт Дворкіна. Ніякі два автори не можуть відтворити одну і ту ж повість на один і той же лад. Не можна уникнути індивідуальних стилістичних відмінностей. Як би завзято я не старався здублювати його, моя версія все одно була б злегка іншою.

— Як би ти міг це зробити? — Запитав я. — Коли ти не повністю налаштований на Камінь? Тобі знадобиться Лабіринт, щоб завершити процес налаштування. А Лабіринт, як ти кажеш, знищений. Що ж це тобі дає?

— Я ж сказав, що мені знадобиться твоя допомога, — заявив він. — Є ще один спосіб налаштувати особистість на Камінь. Для цього потрібна допомога того, хто вже налаштований. Тобі доведеться знову спроектувати себе крізь Камінь Правосуддя, і взяти з собою мене — в дорогу через первісний Лабіринт Дворкіна, і в те, що лежить за його межами.

Я не втримався і запитав стурбованого Бранда:

— І тоді?

Він на секунду запнувся, досадливо подивився на мене, а потім продовжив:

— Я… цього ніколи не робив раніше. Звідки я знаю?

— Хотів би я знати, — промовив я, — чи не можеш ти таким чином домогтися своєї власної версії реальності? Чи не може вона представляти собою відколотий новий всесвіт — Амбер і Відображення тільки для тебе? Чи не буде вона заперечувати нашу? Або будуть якісь взаємини? Як ти думаєш, допустима така ситуація?

Він знизав плечима.

— Я вже відповів на це. Цього раніше ніколи не проробляли. Звідки мені знати?

— Але я думаю, що ти знаєш, що можеш зробити з цього приводу дуже хорошу здогадку. Я думаю, що саме це-то ти і плануєш. Саме це ти і хочеш спробувати — бо це все, що тобі тепер залишилося. Я сприймаю такі дії з твого боку, як вказівку, що батько досяг успіху і що ти дійшов до своєї останньої карти. Ось для цього тобі потрібен я і потрібен Камінь. Ти не зможеш отримати ні того, ні іншого.

Він зітхнув.

— Я очікував від тебе більшого. Ти неправий, але залишимо це. Вислухай. Чим втратити все, я віддам перевагу рішенню поділити королівство з тобою.

— Та пропади ти пропадом, Бранд, — ввічливо відповів йому я. — Ти брешеш!

— Так, ясно, коли це важке випробування буде пройдено, я буду налаштований. Ти дасиш мені Камінь, я накреслю новий Лабіринт, і ми знову у справі. Нічого не розвалюється, все тримається, життя триває.

— А як щодо Хаосу?

— Новий Лабіринт буде незіпсованим. У них більше не буде дороги, яка дає їм доступ до Амбер.

— Раз батько помер, як буде управлятися Амбер?

Він криво посміхнувся.

— Мені покладається дещо отримати за свої муки, чи не так? Я буду при цьому ризикувати своїм життям, а шанси не так вже й хороші.

Я посміхнувся йому у відповідь.

— Враховуючи куш, що перешкодить мені зіграти самому? — Поцікавився я.

— Те ж саме, що завадило досягти успіху батькові — всі сили Хаосу. Вони скликаються свого роду космічним рефлексом, коли починається такий акт. У мене було більше досвіду з ними, ніж у тебе. У тебе не буде ні єдиного шансу, а в мене може бути.

— А тепер давай припустимо, що ти мені брешеш, Бранд. Або давай будемо добрими і припустимо, що ти бачив крізь все це сум'яття нечітко. Що, якщо батько досяг успіху? Що, якщо новий Лабіринт існує прямо зараз? Що відбудеться, якщо ти зробиш ще один, тут, зараз?

— Ти боїшся, — заявив він. — Боїшся мене. Я не виню тебе за небажання довіряти мені. Але це ти даремно. Я зараз потрібен тобі.

— Тим не менше, я свій вибір зробив.

Він зробив крок до мене. Ще один…

— Все, що ти хочеш, Корвін. Я дам тобі все, що ти потрудишся назвати.

— Я був з Бенедиктом в Тир-на-Нготі, — сказав я. — Дивлячись його очима, слухаючи його вухами, коли ти зробив йому таку ж пропозицію. Подавись нею, Бранд. Я збираюся продовжити свій шлях і виконати своє завдання, Якщо ти думаєш, що зможеш мене зупинити, то зараз такий же відповідний час, як і будь-який інший.

Я почав йти до нього. Я знав, що вб'ю його, якщо доберуся до нього. Я також відчував, що не доберуся до нього.

Він повторив:

— Ти здійснюєш велику помилку, Корвін.

Я відповів йому:

— Подумаю. По-моєму, я роблю саме те, що треба.

— Я не буду з тобою битися, — поспішно заявив він. — Не тут. Не над безоднею. Ти, однак, мав свій шанс. Коли ми зустрінемося з тобою наступного разу, я заберу в тебе Камінь.

— Яка тобі від нього користь, ненастроенной?

— Може, є ще спосіб для мене зуміти це зробити. Більш важкий, але можливий. Ти мав свій шанс. Прощай.

Він відступив у ліс. Я пішов за ним, але він зник.

Я покинув це місце і поскакав далі, по дорозі над нічим. Мені не подобалося думати про можливість того, що Бранд міг говорити правду. Або, принаймні, частину її. Але сказане ним продовжувало повертатися і докучати мені. Що, якщо батько зазнав невдачі? Тоді я займався марною справою. Все вже було скінчено, і це було просто справою часу. Я не любив озиратися назад, просто на випадок, що мене хтось доганяє. Я перейшов на помірну швидкість гонки через Відображення. Я хотів потрапити до інших, перш ніж хвилі Хаосу доберуться до такої далі, просто щоб дати їм знати, що я зберіг віру, і дати їм побачити, що, в кінцевому підсумку, я спробував зробити все, що в моїх силах.

Тут я задумався, як там йшла справжня битва. Або чи почалася вона в межах тих часових рамок?

Я пронісся по мосту, який тепер розширювався під світліючим небом. Коли він прийняв аспект золотистої рівнини, я подумав про загрозу Бранда. Сказав він те, що сказав, просто для того, щоб викликати у мене сумніви, збільшити мою незатишність і пошкодити моїй ефективності? Можливо. І все ж, якщо йому був потрібний Камінь, він повинен був влаштувати мені засідку. А я вічував повагу до тої дивної влади, що він придбав над Відображеннями. Здавалося майже неможливим підготуватися до нападу того, хто міг стежити за кожним моїм ходом і миттєво переміщатися в місце, що давало йому найбільшу перевагу. Як скоро це може статися? Не надто скоро, вважав я. Спершу він захоче попсувати мені нерви, а я і так вже втомився і був більше, ніж трохи розігрітий. Раніше чи пізніше. Мені було неможливо проскакати таку величезну відстань в один перехід, як би я не прискорював гонку через Відображення. Мимо пролітали, кружляючи навколо мене і заповнюючи світ, рожеві, оранжеві та зелені тумани. Земля під нами дзвеніла, як метал.

Іноді чулися музичні тони, немов дзвін кришталю над головою. Думки мої танцювали. Спогади про багато світів приходили і йшли без порядку. Ганелон, мій друг-ворог, і мій батько, ворог-друг, зливалися і розпадалися, розпадалися і зливалися. Колись один із них запитав мене, чи маю я право на трон. Я думаю, що це був Ганелон, бажаючий знати наші різні виправдання. Тепер я знав, що це був батько, який бажав знати мої почуття. Він розсудив, він прийняв своє рішення. Я відмовився. Чи був тут винуватий мій насильно зупинений розвиток, бажання бути вільним від такого тягаря, або справа була в раптовому просвітництві, заснованому на всьому, що я відчув останніми роками, що повільно зростало в мені, що дало мені більш зрілий погляд на роль монарха крім миттєвої слави, я не знаю.

Я згадував своє життя на Відображенні Земля, як виконував накази, як віддавав їх. Переді мною пропливали обличчя людей, яких я знавав за століття — друзів, ворогів, дружин, коханок, родичів. Лорена, здавалося, підкликала мене, Мойра сміялася, Дейдра плакала. Я знову бився з Еріком. Я згадував свій перший прохід через Лабіринт, хлопчиськом, і пізніше, коли крок за кроком мені повертали всі мої спогади.

Вбивства, крадіжки, шахрайства, спокуси повернулися тому, що, як говорив Меллорі, вони були там. Я навіть не здатний був їх усіх правильно розмістити, в сенсі часу. Не було ніякого особливого занепокоєння, тому що не було ніякої особливої провини. Час, час і ще раз час пом'якшив грані того, що було занадто різким, зробив у мене свої зміни. Я дивився на свої колишні «Я» як на інших людей, знайомих, яких я переріс. Я дивувався, як це коли-небудь я міг бути ким-небудь з них. Коли я мчав уперед, сцени з мого минулого, здавалося, матеріалізовуватися в тумані навколо мене. Тут немає ніякого поетичного перебільшення. Битви, в яких я брав участь, приймали відчутну фірму, якщо не вважати, звичайно, повну відсутність звуку — блиск зброї, кольору мундирів, знамена і кров. І люди — більшість з них померли — рушили з моєї пам'яті навколо мене в німому фільмі. Ніхто з них не був членом моєї сім'ї, але всі вони були людьми, які колись щось значили для мене. І все ж в цьому не було ніякої особливої системи. Тут були благородні діяння, так само як і ганебні, вороги, так само як і друзі — і ніхто з беручих участь у фільмі персон не помічав моєї присутності, все було зафіксовано в якійсь давно минулій послідовності дій.

Я тоді гадав про природу місця, через яке проїжджав. Чи не було воно якоюсь розведеною версією Тир-на-Нгота, з якоюсь чутливою до думки субстанцією поблизу, що витягала з мене цю панораму. «Ось це і є твоє життя?» Чи я просто почав марити галюцинаціями? Я був стомлений, стурбований, стривожений, засмучений, і проїжджаючи по дорозі, був забезпечений монотонною м'якою стимуляцією такого роду почуттів, що велить марити наяву… Фактично, я зрозумів, що втратив десь раніше контроль над Відображеннями і тепер просто продовжував слідувати прямолінійно через цей ландшафт, спійманий цим спектаклем у капкан свого роду зовнішнього нарцисизма…

Тут я зрозумів, що повинен зупинитися і відпочити — ймовірно, навіть трохи поспати — хоча я боявся це робити в такому місці. Мені доведеться вирватися на волю і продовжувати шлях до більш спокійного, пустельного містечка…

Я спотворив своє оточення. Я вивертав все кругом. Я вирвався на волю.

Незабаром я скакав по нерівній, гористій місцевості, а потім швидко дістався до печери, яку я побажав.

Ми в'їхали в неї і я подбав про Зірку. Я поїв і випив рівно стільки, щоб притупити почуття голоду. Багаття я не розвів. Я загорнувся в свій плащ і в прихоплену з собою ковдру. Грейсвандір я тримав у правій руці. Я лежав у темряві біля входу в печеру.

Я відчував себе трохи погано. Я знав, що Бранд брехун, але його слова все одно турбували мене. Але я завжди добре вмів засипати, я закрив очі і відключився.