Доки світло не згасне назавжди

4

Уранці понеділка, попри те що непогано виспалася, Рута почувалася дратівливо безсилою, ніби й не спала взагалі, а тому, прийшовши до школи, не відразу зауважила, що щось не гаразд.

Першим уроком мала бути біологія. Сонно туплячись під ноги, дівчина піднялася на третій поверх нового крила, поплелася в кінець коридору й зупинилась біля останнього вікна. За кілька кроків попереду побачила дівчат із паралельного класу, вийняла навушники, щоби привітатися, і лише тоді збагнула: одноманітний гул, який повис у коридорі, не такий, як зазвичай. Щільніший і водночас набагато тихший. Рута на мить заплющила очі – текстура звуку була зовсім інакшою, а тоді розплющилася та роззирнулася. На вигляд усе як завжди: групки дев’ятикласників під кабінетами історії та зарубіжної літератури, кілька старших хлопців, не відлипаючи від телефонів, щось обговорюють попід сусіднім вікном, якась мала на підвіконні похапцем списує домашку з алгебри чи геометрії, – та без навушників усе здавалося несправжнім, Руту немовби закинуло до паралельного світу, в якому звуки були знекровленими та півголосними. Ніхто не бігав, не репетував і, що найдивніше, не сміявся.

Трохи насупившись, дівчина намірилася вставити навушники назад, коли побачила Іванку Бадалян. З нетиповим стривожено-замисленим виразом на обличчі та щойно ступила зі сходів у коридор. Натрапивши очима на Руту, Іванка пришвидшила крок і, ледь кивнувши дівчатам із паралельного, наблизилась до подруги.

– Привіт! – Вони обійнялися. Іванка відсторонилася й кілька секунд розглядала подругу. Потім промовила: – По-моєму, хтось хоче мені щось розповісти.

Замість відповіді Рута показала рукою вздовж коридору.

– Що це таке?

– Що саме?

– Чого всі наче на похороні?

Іванчині очі різко розширилися, вона витріщилась на Руту мало не з відразою. Так дивляться на людину, яка відчайдушно прагне вдавати смішну, але викликає лише співчуття.

– Ти не знаєш? – здивувалась Іванка.

– Ні.

– Ти серйозно не знаєш, що сталося?

Понад її плечем Рута зиркнула на однокласниць, які перешіптувалися під кабінетом біології з такими самими незбагненно-жалобними мінами. Рута була кволою й трохи не в гуморі, але пригніченою не почувалася; вона наготувалася почути чергову порцію пліток, якими полюбляла ділитись Іванка, і через те не відразу осягнула зміст почутого.

– Чорнай помер, – сказала однокласниця.

– Який Чорнай?

Іванка закотила очі та злегенька поторсала Руту за плече.

– Статник, прокинься!

І тут до неї дійшло.

– Що?! – дівчину ніби струмом ударило. – Яків Демидович?

Починаючи з восьмого класу, Яків Чорнай вів у них зарубіжну літературу. Взірцево тактовний і ввічливий (напевно, найпорядніший чоловік, якого Рута будь-коли зустрічала), Чорнай був одним із найцікавіших учителів школи. Він знав про літературу все й розповідав про неї так, що навіть у безнадійних двієчників відвисала щелепа. Руті іноді спадало на гадку, що за останні триста років не опублікували жодної книжки, яку б Яків Демидович не прочитав. І це попри те, що сама Рута до восьмого класу не просто не любила читати, а взагалі не розуміла, навіщо літературу вчать у школі. Григір Статник, її батько, на початку нульових, коли любов до книг іще не здавалася йому чимось негідним, зрідка почитував дешевенькі детективи, які радили друзі, й анітрохи не переймався тим, щоб заохотити до читання сина чи старшу доньку. Коли підросла Рута, стало ще гірше: Григір більше не вважав читання (а понад усе – читання художніх книжок) конче необхідним для повноцінного розвитку й одного дня, ні з ким не порадившись, здав на макулатуру навіть ту мізерну бібліотеку, що зберігалась у їхньому домі. Рутина сестра, Індія, також не була хтозна-якою книголюбкою й читала здебільшого те, що вимагали в школі, та (значно рідше) класику, яка не належала до переліку рекомендованих програмою творів, – аж поки не з’явився Чорнай.

Восени 2014-го Яків Демидович почав викладати зарубіжну літературу в старших класах. Новий учитель із легкістю порозумівся з Індією, і невдовзі по тому Рута з подивом помітила, що її сестра дедалі більше часу приділяє читанню. На ту пору найвищою оцінкою Рути із зарубіжної літератури було вісім балів, та й ті підстаркувата вчителька ставила радше з жалю, змирившись із дратівливою неможливістю прищепити дівчині хоча би подобу любові до книг. Індія вчилася краще за Руту – не набагато, та все ж, – одначе того року різниця в оцінках сестер з літератури була колосальною. Невдовзі після завершення третьої чверті Аміна заговорила про це за недільною вечерею, заговорила без докору, проте Руту її слова несподівано болюче зачепили. Влітку 2015-го вчителька, якій уже давно був час іти на пенсію, нарешті звільнилась, і Яків Демидович став учителем зарубіжної літератури у 8-А. І тоді Рута взялася читати мов одержима – на зло сестрі. Скриплячи зубами від натуги, дівчина продиралася крізь, як тоді гадала, тонни страшенно нудного та зовсім нестравного тексту, просто щоб довести, що вона нічим не гірша за Індію. «Декамерон», «Пісня про Роланда», «Іліада», Шекспір – з усім цим Рута впоралася, а на додачу (на зло мамі відморожу вуха!) впоралася з іще двома книгами («Гобсек» Бальзака, «451° за Фаренгейтом» Бредбері) з програми дев’ятого класу.

Ніщо з прочитаного Руті не сподобалося взагалі, і на одному з останніх у навчальному році уроків зарубіжної вона так і сказала Якову Демидовичу. Вчитель вислухав її, стримано всміхнувся, після чого порадив на канікулах почитати роман «Аутсайдери» Сьюзен Гінтон. Рута подумки показала йому середній палець: їй що, більше нічого робити, крім як читати книжки? Вона отримала свої десять балів, і тепер – всьо, пака! – у неї канікули. Втім робити в червні таки справді не було що. Інді писала ЗНО, батьки готувалися до випускного, на неї ніхто не зважав, і Рута знічев’я вирішила спробувати. Тим паче книжка була невеликою – якихось двісті сторінок.

Дівчина прочитала «Аутсайдерів» за півдня і потім тиждень її трусило від самої лише згадки про Понібоя Кертіса. Конфлікти молодіжних банд, дружба, зрада, дорослішання – все це було до мурашок тривожним і захопливим. Рута після того ще довго не могла збагнути, чому в школі не дають читати таке? Ну який Гомер? Кому потрібен той Сервантес?.. Вона почувалася мов рибина, якій вистачило сміливості першою вибратися на суходіл, – збудженою й водночас трохи роздратованою тим, що не наважилася на це раніше. На випускному Індії Рута знайшла Чорная й чверть години, захлинаючись, переповідала, яке враження справила на неї книжка Гінтон. Яків Демидович вислухав, усміхнувся й порадив наступну книгу – Гарпер Лі «Убити пересмішника».

Восени 2016-го, коли сестра поїхала на навчання до Тернополя, Рута вперше читала книжки не тому, що треба, а тому, що хочеться. Чорнай узяв на себе роль наставника: радив, що почитати, і не скупився на похвалу, коли за лічені дні дівчина із захопленням переповідала прочитане. Схвалення заохочувало Руту читати більше, нові книжки забезпечували ще більше схвалення, і зрештою це замкнене коло породило справжню одержимість літературою. Чорнай терпляче відповідав на Рутині запитання після уроків, а згодом узявся постачати її книжками, яких не було (та й не могло бути) у програмі із зарубіжної літератури. Він відкрив для Рути Девіда Мітчелла, Ханью Янагіхару, Джонатана Франзена й інших сучасників, від творів яких вона не могла відірватися та про існування яких до того навіть не підозрювала. Після прісних і запліснявілих романів зі шкільної програми дівчина просто не вірила, що писати можна так стильно, відверто й захопливо.

Рута раптом згадала про залишену вдома майже дочитану книжку, яку Яків Демидович приніс їй два тижні тому,– «Шукачі безсмертя» Хлої Бенджамін, а тоді до болю закусила щоку.

«Господи, що ж це за день такий!»

Насправді від часу сварки з батьком вже минуло два дні й повернуло на третій, та через те, що весь учорашній день Рута проспала, події вихідних утиснулися в її свідомості в одну добу.

– Так! – нервово підтвердила Іванка. – Його вбили.

Рута вирячилася.

– Вбили?

– Застрелили.

Відчуття ілюзорності всього, що відбувається, посилилося. Скидалося на те, що Іванка поставила собі за мету з кожним наступним словом щораз дужче шокувати.

– Де?

– В парку.

Рівне було спокійним містом. За все своє життя Рута не пам’ятала жодного збройного пограбування (принаймні такого, що спричинило б резонанс у ЗМІ), а вогнепальну зброю бачила лише по телевізору. Вона продовжила отетеріло перепитувати:

– В якому парку? У Рівному?

– А де ж іще? Він вигулював собаку, і до нього причепилась якась гопота. – Іванка насупилася й уточнила: – Тобто спочатку причепилися до собаки.

Рута не могла повірити в те, що чує.

– Це якийсь сюр. Навіщо комусь чіплятися до Данте?

Чорнай тримав удома потішного й напрочуд товариського коргі з кличкою Данте. Рута чи не кожні вихідні перестрівала їх дорогою до супермаркету «ВОПАК», що на Київській. Із часом коргі навіть почав її впізнавати. Іванка також раз чи двічі зустрічала вчителя з собакою, але клички того не знала.

– Що? – не зрозуміла вона.

– Данте, – повторила Рута. – Так звати коргі Чорная.

– А, – кивнула Іванка. – Коротше, ті дебіли кидалися в собаку камінням, на Ютубі є відео. – Рута здивовано звела брови й захотіла перервати подругу, проте та не дозволила: – Чорнай не став із ними зв’язуватися, але один з тих придурків вирвав у нього повідець і поволік бідолашного собаку за собою. Чорнай побіг за ним. Той ненормальний і далі бикував, і тоді Чорнай врізав йому…

Рутині брови злетіли над переніссям удруге.

– Чорнай?

– Припини перепитувати, – скривилася Іванка. – Як папуга, блін. Я ж розказую! Так, Чорнай врізав йому, нормально так зацідив, той убогий не відразу зміг встати, але потім таки підвівся, побіг до машини, дістав обріз, наздогнав Демидовича та двічі вистрелив йому в живіт.

Іванка закусила губу. Рута, все ще осмислюючи почуте, водила очима з боку в бік – не знала, куди приткнути погляд. Зрештою запитала:

– Коли це сталося?

– У суботу пізно ввечері. Десь після одинадцятої.

Рута затулила нижню частину обличчя долонями. Все, що ще хвилину тому здавалося важливим, несподівано віддалилось і втратило чіткість, неначе опинившись під товщею води. Посварилася з батьком? Нажерлася в гівно? Не ночувала вдома? Від думки про те, що приблизно в той самий час, коли вона, звісившись на поручнях перед входом до гуртожитку, вивергала із себе напівперетравлену кашку, її улюбленого вчителя застрелили посеред парку Шевченка, запаморочилася голова. Рута спробувала зачепитися за Іванчин погляд, але це не допомогло: стіни довкола й підлога під нею нібито розсунулися, і хворобливе відчуття, мовби вона намагається спертися на порожнечу, лише загострилося.

– Я не вірю, – прошепотіла вона, – не можу в це повірити.

На тому розмова виснажилася, немовби розчинившись у повітрі. Спливла хвилина, доки Іванка порушила мовчанку:

– Куди ти зникла вчора? Я весь день тобі писала.

Рута махнула рукою, наче відганяючи надокучливу муху.

– Вимкнула телефон. Не хотіла ні з ким спілкуватися.

– Твої предки телефонували.

– Тобі?

– Ні. Моїм. О першій ночі. – Іванка прискалила око: – А ти, типу, не знаєш.

– Ні.

– Мої навіть розбудили мене. Розпитували, де ти можеш бути. Казали, це щось серйозне.

– Я посварилася з батьками, – відрізала Рута.

Іванка нахилила голову:

– Посварилася з батьками, і…

Їй хотілося подробиць. Три тижні тому Іванка сама повернулася з гульок о пів на дванадцяту – батьки тоді горлали так, що штукатурка зі стін обсипалася, – тож її цікавило, що сталося з Рутою, якщо її ще о першій не було вдома.

– Забий. Нічого серйозного.

Рута не мала настрою що-небудь розповідати. Точно не зараз. Тим паче в голові безперестану билася думка про Чорная. Вона прибрала долоні від блідого обличчя, проте секунд десять лише ворушила губами – не могла наважитися заговорити. Зрештою ламкі звуки, що ледве-ледве зібралися в слова, проклали собі шлях назовні:

– Ти сказала, є відео.

– Так.

Рута активувала смартфон і вперше за добу ввімкнула Інтернет. Потім відкрила Google та похапцем увела в пошуковому рядку три слова: Рівне, парк, убивство. Посилання вгорі списку вело до статті на сайті hromadske.ua. Дівчина розгорнула її та швидко пробігла очима.

Новина була короткою й не містила подробиць. Дівчина повернулася до результатів пошуку та обрала статтю на zaxid.net:

Дівчина ще раз повернулася до стрічки Google та тремтячим пальцем прогорнула її, доки не натрапила на статтю з відео.

Рута не стала читати. Проскролила статтю до вбудованого відео, натиснула «Відтворити» та прикипіла до екрана. Вона відразу впізнала місце. Камера висіла на розі триповерхового спорткомплексу «FitnessPort» і дивилася на стоянку для машин відвідувачів. Ліворуч починалися широкі сходи, що вели вниз, до парку, праворуч виднівся тротуар, ряд дерев понад ним і крихітна ділянка вулиці Княгині Ольги. Більшу частину забрукованого майданчика добре освітлювали ліхтарі.

На відео не було нічого нового – все так, як розповіла Іванка. Спершу з’явився Яків Демидович. Він піднявся сходами, перетнув порожню стоянку й заквапився до пішохідного переходу. Збоку та трохи позаду нього дріботів коротколапий Данте. Відео не вирізнялося якістю, тож Рута не бачила, як летить каміння, лише здогадувалася, де воно падає, щоразу коли коргі перелякано смикався. Яків Демидович намагався затулити Данте собою, та все ж одна з каменюк влучила собаці в зашийок. Данте заметався й застрибав, просячись на руки. Відеозапис був без звуку, проте Руті здавалося, ніби вона чує, як коргі жалібно скавулить. Учитель зупинився. Сходами на майданчик зійшла група молодиків. Троє чи четверо трималися в тіні, один відколовся від гурту та наблизився до чоловіка. Якийсь час вони запекло сперечалися, а тоді хлопець вихопив повідець. Він не тікав. Лише трохи відбіг, волочачи за собою асфальтом бідолашного коргі. Яків Демидович кинувся за ним і з розгону зацідив у писок. Хлопець, неначе поліно – не згинаючись, – повалився на спину. Іванка казала правду: спливло секунд п’ять, доки він почав спинатися на ноги, виписуючи правою рукою кола, а ліву ривками витягуючи з-під тулуба. Рута напружилася, подумавши, що якби в цей момент учитель пішов зі стоянки, якби встиг перейти дорогу та пірнути у провулок Васильченка, ймовірно, все минулося б. На жаль, молодик, падаючи, впустив повідець, і Яків Демидович спершу мусив упіймати коргі. На якийсь час Чорнай зник із поля огляду камери. За мить з’явився, ведучи за собою Данте. Коргі впирався, і чоловік присів, аби заспокоїти собаку. Він усе ще сидів навпочіпки, коли Матвій Стеренчук рушив до нього від припаркованої поміж дерев на тротуарі темної «ауді». Побачивши в руках у кривдника дробовик, Яків підвівся та благально випростав перед собою руку, а потім…

Рута погасила екран – їй забракло рішучості додивитися до кінця, хоча ще секунд двадцять після того не відривала нерухомого погляду від телефона, безуспішно намагаючись відновити колишнє впорядковане розуміння життя. Поміж її скронями немовби напнули розжарену струну, що несамовито вібрувала. Руту млоїло, проте вона не наважувалася вдихнути, щоби побороти напад нудоти.

– Це пиздець… – прошепотіла вона.

– Похорон у середу, – сказала Іванка.

І так наче цього всього було недостатньо, Рута повернула голову та, ковзнувши поглядом по дверях кабінету біології, згадала про дружину Чорная.

– Стоп! А Анна Ігорівна? На кого ми зараз чекаємо?

Дружина Якова Демидовича, тридцятивосьмирічна Анна Чорнай, працювала у 12-й школі вчителькою біології.

– Я тобі писала, – з легким докором у голосі промовила Іванка. – Цілий вечір ніхто з Телеграму не вилазив. Пацани переконували, що на перший урок можна не йти, типу, Анна Ігорівна не прийде на роботу, і нас або відпустять, або пришлють на заміну когось лівого, та ми вирішили, що це неправильно. І ницо. Розумієш? Це так, ніби ми користаємося з того, що в неї загинув чоловік. І ми вирішили прийти.

До дзвінка залишалися лічені хвилини. Рута не відводила розгубленого погляду від дверей, під якими зібрався весь 11-А. У руці надривався телефон, сповіщаючи про сотні непрочитаних повідомлень із класного чату.

– Коли похорон? – перепитала вона.

– У середу.

Рутині брови з’їхалися на переніссі.

– Я піду. Треба обов’язково піти. Треба її підтримати.

Серед учнів Анна Ігорівна була далеко не такою популярною, як її чоловік. До неї ставилися з повагою, проте навряд чи хтось назвав би її улюбленою вчителькою. Їй чогось бракувало: чи то терплячості, чи то притаманних її чоловікові галантності й одержимості своїм предметом. Тож пропозиція піти на похорон, аби підтримати Анну, спершу заскочила Іванку зненацька. Не те щоби дівчина категорично не хотіла йти, просто не замислювалася над цим. І лише зрозумівши, що відмова прозвучить щонайменше дивно, Іванка енергійно закивала:

– Я теж піду. Я з тобою.

Рута кивнула у відповідь, а тоді схилила голову й у марній спробі притлумити болюче пульсування затиснула пальцями перенісся. Головний біль гарячим поколюванням опустився на очі й засів там аж до вечора.