Доки світло не згасне назавжди

2

Упродовж півхвилини після пробудження Рута насолоджувалася станом блаженної невизначеності, коли сон уже відступив, а спогади про вчорашній треш іще не піднялися на поверхню свідомості. Зрештою розплющила очі, збагнула, що вона не вдома, і скривилася. Рута не пам’ятала, як тут опинилася, та це й не мало значення. Думка про те, що доведеться пояснювати батькам, чому не ночувала вдома, спричинила напад нудоти, а за ним, наче дамбу прорвало, у свідомості сліпучими іскрами замиготіли уривки спогадів.

Рута рвучко сіла. Передусім треба зрозуміти, де вона. Дівчина потерла пальцями очі та повела головою з боку в бік. Вона сиділа на скрипучому двоспальному ліжку посеред чистої, але занедбаної кімнати з високою стелею. Крізь жалюзі пробивалися кволі сонячні промені. Навпроти ліжка стояла перекособочена радянська шафа з антресолями. Праворуч притулився трельяж на тонких ніжках із трьома шухлядами. В кутку за трельяжем Рута помітила стілець, на якому хтось акуратно склав її одяг. Спохмурнівши, дівчина зазирнула під ковдру (на ній була лише білизна – трусики «бразиліана» та напівпрозоре чорне бра). Потому ще раз окинула поглядом кімнату. Рута пам’ятала вечірку, пам’ятала, як її знудило на ґанку, проте поїздка до Колоденки, а також усе, що було після неї, вивітрилося з голови. Вона невиразно пригадувала, як спиралася ліктем на бампер старезного «мерседеса» та про щось говорила (чи то пак намагалася говорити) з Ларою, але на тому все.

Лара.

Рештки сонного туману помалу випаровувалися з мозку, і Рута почала здогадуватися, де перебуває. Вона побачила за подушкою свій смартфон і, поміркувавши, дещо придумала. Узяла телефон до рук та спробувала під’єднатися до вайфаю. За півхвилини налагодилося з’єднання, і Рута, прочитавши назву мережі – Crocodealer, збагнула, що не помилилася: вона в Колоденці, в будинку Лари. Днів десять тому вони святкували тут день народження Артема Гольмана на прізвисько Артемон.

Після під’єднання до мережі телефон дзизнув, сповістивши про надходження запиту в друзі від користувача St. Bozko. Рута здивовано звела брови. Вона півроку не заходила на свій акаунт у Фейсбук. І хто такий цей Святий Бозко? Рута, примружившись, придивилася до фото, а тоді, зрозумівши, скорчила презирливу гримасу. Божинда. Стас Божко. Телепень не знає навіть, як правильно написати власне прізвище латинкою. У мозку сплив туманний спогад про те, як він, глузуючи, знімав її на відео на ґанку гуртожитку. У Рути аж ніздрі роздулися: хрін йому, а не дружба! Вона не дасть цьому придуркові теґнути її під відео. І тільки після того Рута зауважила повідомлення про пропущені дзвінки. Її зіниці розширилися, наче плями чорнила у воді, після чого похололими пальцями дівчина розгорнула журнал викликів.

– Бляха!

Дев’ятнадцять пропущених. Шістнадцять від матері, три останні – від батька. Найпізніший о пів на п’яту ранку. Рута зиркнула на годинник у кутку екрана – десять до сьомої, – і прикусила губу. Дев’ятнадцять!

– Мені кінець.

Вона подумала, що вдома її четвертують, а тоді, не вагаючись, запустила Вайбер, вибрала в контактах сестру й натиснула «Відеовиклик».

Змалечку ім’я наділяло Руту підсвідомим відчуттям власної винятковості, хоча її сестру батьки назвали ще незвичніше – Індією. Індія була на чотири роки старшою й навчалася на третьому курсі медичного факультету Тернопільського державного медичного університету. Зважаючи на ранню пору, сестра могла бути не в мережі, тож доцільніше було би просто зателефонувати, проте розмови, під час яких вона не мала змоги бачити обличчя співрозмовника, Рута вважала неповноцінними й беззмістовними, а тому сподівалася, що Інді забула вимкнути Інтернет перед тим, як лягти спати.

Поки йшов виклик, Рута, закусивши губу, приглядалася до власного відображення у правому нижньому куті екрана. Якщо не брати до уваги тупий біль у животі та присмак лайна в пересохлому роті, почувалася вона не так щоб дуже кепсько: коли тобі сімнадцять, організм із дивовижною легкістю нейтралізує наслідки навіть найбурхливіших пиятик (особливо якщо вдалося позбутися більшої частини алкоголю перед тим, як вирубитися), зате вигляд мала жахливий. Волосся стирчить навсібіч, неначе в собаки після бійки, шкіра у світлі, що проникало крізь жалюзі, здавалася потрісканою й сірою, немовби присипаною тальком, припухлі півмісяці, що підпирали очі, надавали обличчю насторожено-ображеного виразу.

Руті пощастило. За хвилину теленькання обірвалося – сестра відповіла, і Рута, не дочекавшись, поки налаштується відеосигнал, жалібно пробелькотала:

– Інді, ти тут? Чуєш мене?

– Почекай…

– Я тебе розбудила?

Екран залишався темним. Із динаміка долинуло шарудіння постелі, а слідом за ним – хриплувате й трохи сердите:

– Ні. – Пауза. – Тобто так. Сьома ранку, неділя, звісно, ти мене… – А тоді сигнал пробився, й Інді роздивилася сестру. Трохи розкосі та бездонно-темні, як і в Рути, очі стали майже цілком круглими. – Мала, що з тобою?

Кисло всміхнувшись, Рута спробувала пожартувати:

– Усе так погано?

– Мені траплялися трупи з кращим кольором шкіри, ніж у тебе.

– Не вигадуй!

– Я серйозно! – Інді закліпала, проганяючи залишки сну, й наблизила лице до екрана. – Маєш такий вигляд, ніби з тебе всю ніч виганяли злих духів.

Рута зітхнула:

– Тоді ти не здивуєшся, якщо я скажу, що почуваюся так само.

– Що сталося?

Рута набрала в легені повітря і… замовкла. Німувала секунд десять – слова не йшли, вона просто не уявляла, з чого почати, – і зрештою, не вигадавши нічого кращого, промимрила:

– Це трохи довга історія…

– Сьома ранку, і я нікуди не поспішаю.

Рута потерла пальцями лоба.

– Ну, якщо коротко, то батько вчора знайшов мої фотки на «Розетці».

– Що-о? – Інді затулила долонею рота.

Два роки тому, влітку 2017-го, на весіллі у батькового хрещеника Рута познайомилася з фотографами Тарасом Ярошевичем і Савою Нестеровим. Хлопцям було трохи за двадцять, і вони подружились: упродовж року дівчина тричі ходила до них на фотосесію. Восени 2018-го Тарас і Сава перебралися до Києва, де на гроші Савиних батьків відкрили власну студію. Попервах перебивалися дрібними замовленнями, аж доки на початку весни 2019-го не підписали великий контракт із польським брендом «Obsessive». Тарас надіслав полякам фотографії Рути, і та їм одразу сподобалася. Рута була метискою і попри те, що не вважала себе неабиякою красунею – принаймні точно не належала до дівчат, чия сліпучо-виклична зовнішність оглушує з першого погляду, – завжди виділялася й привертала увагу. Її батько, Григір Статник, був українцем, а мати, Аміна Алієва, – казашкою (яка, щоправда, зростала в Україні, у Маріуполі, куди її сім’я переселилася з Усть-Каменогорська в середині 1970-х). Від матері Рута успадкувала чудове темне волосся, оксамитову шкіру та найважливіше – м’яку грацію в рухах і мовленні. А від батька… та, власне, нічого. Хіба зріст і легке пом’якшення монголоїдних рис. Чоловіки накидали на Руту оком через екзотичність, а не через приголомшливість зовнішності, і лише потім, придивившись, не могли відірватися, часто не розуміючи, що саме не дає їм відвести погляд.

Щойно поляки дали добро, Сава зателефонував Руті, і дівчина без вагань погодилася. Обидва фотографи були геями, Рута збагнула це ще під час першої фотосесії, тож почувалася між них цілком упевнено й розкуто. Зйомки відбулися в Рівному, за два неповні дні хлопці заплатили Руті 2800 гривень, хоча вона значно більше тішилася процесом, а не грішми. У квітні фотографії з’явилися на сайті «Obsessive», а на початку травня з дозволу поляків їх почав використовувати інтернет-магазин «Розетка». Серед білизни, яку рекламувала Рута, було кілька корсетів і напівпрозорих нічних сорочок, однак нічого насправді вульгарного. Ніяких еротичних комплектів чи боді-комбінезонів у сіточку. Тобто проблема була не у фотографіях. І не в тому, що Руті на момент зйомок ще не виповнилося вісімнадцять. Проблема була з Григором Статником, батьком Рути.

– Що? – повторила Інді, а потім: – Ні!

Побачивши реакцію сестри, Рута відчула, як нудота повертається.

– Так, – закивала вона.

– Як він їх знайшов?

– Не знаю. – Рута підібгала губи. – Мені було не до того, щоб розпитувати. Ти не уявляєш, як він розходився. Верещав так, аж вуха закладало.

– Ти серйозно? Наш батько?

– Ага. З того, що я розібрала, хтось із його приятелів з роботи лазив «Розеткою» та випадково натрапив на розділ із білизною та нічними сорочками.

– Як можна випадково натрапити на нічні сорочки? – Інді закотила очі.

Рута роздратовано, ледь не зі злістю стенула плечима.

– Не знаю! Може, він вигадує, може, не було ніякого приятеля, і він сам знайшов фотки.

– Та як?

– Дивився порнуху, а потім Фейсбук чи Ґуґл підкинув йому рекламу з білизною, і він упізнав мене. Йому ж подарували планшет півроку тому.

Інді не хотіла про таке навіть думати.

– Чому ти відразу не зв’язалася зі мною? Він забрав телефон?

Її сестра заперечно мотнула головою. Потім шморгнула.

– Це не все…

– Не все?

Рута замовкла. Інді кивнула, заохочуючи її продовжувати, і Рута, ніби через силу, заговорила:

– Він не заспокоювався. Торочив одне й те саме: випитував, де я взяла гроші на фотосесію. Я пояснила, що це не я, а мені заплатили, проте він тупо мене не чув. Мама намагалася його вгамувати, то він ще й на неї нагримав. Я зрозуміла, що в такому стані домовитися з ним ні про що не вдасться, і спробувала зачинитись у своїй кімнаті, й тоді він ледь не вивалив двері.

– Жесть.

– Мною затіпало, я схопила светр, на ходу взулася та вискочила до ліфта. Він за мною. Я побігла сходами. Він закричав, щоб я повернулася, потім таки погнався і горлав, аж захлинався, що я його зганьбила. Коли втямив, що не наздожене мене, почав верещати, щоб я не з’являлася вдома, поки не приберу ті фотографії з Інтернету. Волав на весь під’їзд, як божевільний.

Інді мовчала. Вони з сестрою вже давно досконало вивчили найрізноманітніші версії емоцій одна одної, тож їй не потрібно було охати чи зітхати, Рута лише за зміною відтінку в глибині сестриних очей могла здогадатися, про що та думає.

– Я пішла на ПДМ4, – правила далі Рута, – засіла там на півгодини, заспокоїлася, але замерзла. Светр такий собі попався. Хотіла набрати тебе, але вирішила, що краще потім, коли буду у своїй кімнаті, ну, щоб поговорити спокійно, і тоді зателефонувала Ларі…

– Цьому імбецилові з покоцаними мізками? – скривилася Індія.

– Припини, – обурилася Рута, – він нормальний.

– Я бачила його друзів. Нормальні з такими навіть не віталися б.

Із цілковито незрозумілих для Рути причин її сестра, яка прихильно ставилася до всіх попередніх її хлопців, категорично незлюбила Бодю Лаврика. І це при тому, що зустрілася з ним лише раз, коли на другий день Великодня Лара разом із Божиндою й Артемоном заїжджав по Руту. Втім, Інді визнала, що зараз не час порушувати цю тему, і швидко промовила:

– Забудь. Розповідай далі.

– Лара сказав, що в їхньому гуртожитку якраз гулянка намалювалася, хтось там щось захистив, і запитав, чи я не проти приєднатися. Я погодилася. Він забрав мене, ми завалилися до сьомого гуртожитку Водника й почали бухати. – Рута заходилася гризти ніготь, але за мить, схаменувшись, відсмикнула руку від обличчя. – Я намагалася розповісти Ларі про сварку з батьком, але йому не до того було. Мені стало геть хріново, і я взялася пити. Разом з усіма. Хлебтала все, що під руку лізло: текілу, горілку, якусь коричневу бурду, що приніс Артемон. Коротше, нажерлася в гівно і обригала ґанок гуртожитку. Тричі… Це останнє, що пам’ятаю.

– Ауч, – звела брови Інді. – Як ти дісталася додому? Що батько?

Пауза.

– Ось із цим у нас проблема. – Проблеми у них завжди були спільними. На губах Рути майнула винувата, якась наче собача усмішка, після чого вона покрутила телефон, демонструючи сестрі кімнату. – Я не вдома.

Інді вирячилася.

– Ти не ночувала вдома?!

– Ага.

– Де ти зараз?!

– У Лари.

– Ти здуріла, мала!

У Рути затремтіла нижня губа.

– Треба щось придумати. У мене дев’ятнадцять пропущених за ніч.

– Пропоную добровільно здатися, – випалила її сестра.

– Не смішно, Інді.

– Я не жартую. Що раніше ти прийдеш додому, то менше тобі всиплять.

Рута ледь нахилила голову та зсунула стиснуті губи вбік.

– Такий собі план, сістер.

Індія не відповіла, усвідомлюючи, що Рута має слушність. Те, о котрій годині сестра завалиться додому, вже нічого не змінить. Але що тоді? Як виправити ситуацію? Інді відвела очі, втупившись у щось поза телефоном. Рута, чекаючи, що запропонує старша сестра, нервово терла схожий на недбало виконаний зварний шов короткий шрам, який розтинав навпіл її праву брову. Спливло секунд двадцять, темні очі сестри залишалися нерухомими, і тоді Рута несміливо запитала:

– Можна я приїду до тебе?

Інді стрепенулась і втупилася в екран.

– Куди?

– До Тернополя. Відсиджуся. Перечекаю в гуртожитку.

– Ні, Руто, – гірко всміхнулася сестра. – Це погана ідея.

– То що мені робити?

Інді затамувала подих, а тоді відкарбувала:

– Одягайся. І їдь додому.

Це було єдине, що вона могла сказати, проте точно не те, що воліла почути її молодша сестра. Рута розпачливо замотала головою:

– У мене з рота тхне. Я наче здохлих пацюків наїлася. Вони занюхають, що я бухала!

– Руто, ти не ночувала вдома! Яка, блін, різниця, що вони там занюхають?! Чисть зуби й при додому. Бігом!

Ну справді? А що вона хотіла? Тікати з хлопцем до Києва? Вона ще навіть школу не закінчила.

– Бляха… – Рута відкинулася на подушку, а тоді згадала, що сьогодні неділя. – А вони зараз не в церкві?

– Навряд. Хоча… – дівчата обмінялися поглядами та водночас знизали плечима, – все може бути. Вони напевно не сплять. Я зараз зателефоную мамі, поясню, що з тобою все окей, і попереджу, що ти вже їдеш. Вона, мабуть, його підготує. Потім розповім щось про навчання, додам, що за два чи три тижні повертатимуся додому. Коротше, заговорю їм зуби, зроблю все, щоб… ну, ти розумієш.

Обидві усвідомлювали: це однаково, що затуляти картонкою жерло гармати, проте кращих ідей не було. Насамкінець Інді підбадьорливо всміхнулася:

– Не переймайся так. Вони перебісяться, і все владнається. I’ve got your back, sister!5

– Ага, – Рута вдруге скорчила «не вражену» гримасу, – тобі легко говорити.

– Набереш, щойно зможеш.

– Обов’язково.

І дівчина натиснула відбій.

Тільки-но обличчя сестри зникло з екрана, на Руту темним задушливим пластом лягло відчуття самотності. Дівчина скулилася та підсмикнула ковдру до підборіддя. Кортіло весь день провалятися в ліжку. Вона гнала геть думку про те, що їй хоч-не-хоч доведеться взаємодіяти зі світом поза межами цієї кімнати, одначе та вперто насувалася знову, пригнічуючи щораз дужче. Якби хоч Інді була в Рівному… Рута страшенно сумувала за сестрою, проте того ранку чи не вперше за три роки відчуття покинутості та безпорадності стали майже нестерпними.

Спливло хвилин п’ять, доки Рута пересилила млість і, відкинувши ковдру, сіла в ліжку. Втупилась у відображення в дзеркалі. У слабкому світлі, що прослизало крізь жалюзі, сліди від подушки робили шкіру на її щоках схожою на розмоклий картон. Дівчина провела пальцями по мішках під очима, без особливого успіху спробувала розрівняти волосся, потім торкнулася рубця над правим оком. Шрам з’явився в червні 2009-го, Руті тоді було сім. Індії щойно виповнилось одинадцять, і вона саме навчила сестру їздити на велосипеді. Щоправда, забувши показати, як гальмувати. Рута пригадала, як уперше відчула, що вміє тримати рівновагу, і на радощах, ігноруючи застереження сестри, помчала вулицею Островського. Тиха й малолюдна вуличка Островського огинала півколом ПДМ і на півночі впиралась у вулицю Князя Володимира з набагато жвавішим рухом. Семирічна Рута налягала на педалі. За музичною школою починався схил, який у міру наближення до Князя Володимира крутішав. Рута побачила попереду Т-подібне перехрестя, яким сюди-туди прошмигували машини, і з жахом відчула, що сила тяжіння немовби змістилася – її тягло до перехрестя, наче магнітом. Вона зняла ноги з педалей, але велосипед продовжував набирати швидкість. Рута була недурною дівчинкою, тож навіть у сім років розуміла, що мусить будь-що спинитися, інакше їй кінець, одначе не знала як. З переляку вона знову закрутила педалі, прискорюючись іще дужче. Індія бігла за нею й волала: «Не їдь туди!» Рута кричала: «Я й не хочу їхати!» Зрештою за лічені метри від перехрестя Рута різко забрала праворуч і на повній швидкості врізалася в паркан останнього будинку на Островського. Якби паркан був бетонним, на тому її історія й закінчилася б. На щастя, загорожа була з дротяної сітки й замортизувала, тож Рута відбулася порізами на передпліччях і лобі. Коли Індія привела сестру додому, та мала вигляд акторки з фільму жахів: обличчя, груди, руки, стегна – все заляпала кров.

Рута ще раз погладила рубець. Аміна довго розпитувала доньок про те, що сталося. Індія сказала, що сестричка «просто перечепилася й упала», Рута навідріз відмовилася що-небудь говорити. Звісно, ні Григір, ні Аміна їм не повірили. Рута прибрала руку від лиця та скупо – так, що усмішка торкнулася самих очей, – усміхнулася. Вона так і не розповіла. Батьки до цього часу не знають, що відбулося того дня.

I’ve got your back, sister.

«Усе буде добре».

Поправивши ліфчик, Рута спустила ноги на підлогу. На внутрішній поверхні лівого стегна помітила великий синець, але не стала на ньому зациклюватися. Швидко вдяглась і, прочинивши двері, ступила до короткого коридору, який упирався в сходи, що вели на перший поверх. Дівчина навшпиньки підійшла до поручнів і перехилилася, зазирнувши до вітальні. Лару не розгледіла, зате почула знайому музику, пронизливий виск автомобільних покришок, скрегіт від зіткнень і дзенькіт розбитого скла – хлопець ганяв у «Need for Speed» на «PlayStation».

Рута почала спускатися. Коли до вітальні залишилося два кроки, сходинка під ногою рипнула, і Лара, поставивши гру на паузу, скинув на неї голову.

– Доброго ранку, – привіталася дівчина.

– Жива?

– Що?

Насправді Рута добре його почула, просто запитання несподівано боляче зачепило її. Спостерігши, що дівчина насупилася, Лара спробував додати в голос теплоти:

– Кажу, як почуваєшся?

– Краще, ніж очікувала.

– Голова не болить?

– Ні.

Запала ніякова мовчанка. На килимку під вхідними дверима Рута побачила свої кеди – правий зі слідами блювотиння на підошві – і опустила очі. Дерев’яна підлога неприємно холодила голі ступні. Лара кахикнув – покашлювання загубилося серед стін – і несміливо озвався:

– Стосовно того, що сталося вчора…

– Не хочу про це чути! – Дівчина аж надто різко махнула рукою. – Забудь!

– Добре.

Рута вловила якийсь сумнів у його голосі. Лара відвернувся, втупившись у нерухоме зображення на екрані велетенського плаского телевізора, який вивищувався на облупленому, напевно, ще радянському комоді, та перед тим Рута встигла зауважити, як обличчям хлопця пробіглась усмішка.

– Чого ти либишся?

Він ковзнув поглядом по її грудях, і в його очах мигнув короткий сірий спалах. Рута густо почервоніла. Вона вже не чекала на відповідь, коли Лара пояснив:

– Ти сміялася вночі.

– Справді? – дурнувато перепитала дівчина.

– Я ледь у штани не наклав. Образно кажучи. Думав тебе будити. Але потім ти ніби заспокоїлася.

– У мене таке буває.

Власне, таке в неї не вперше – Рута вряди-годи сміється вві сні. Першою про її сміх дізналась Індія; Руті тоді було шість. Якогось ранку після того, як переконалася, що старша донька нічого не вигадує, Аміна запевнила сестер, що в тому сміхові немає нічого страшного, то з Рутою вночі граються янголятка. Індія страшенно образилася: мовляв, а чому янголятка не приходять гратися до неї? Довелося вигадувати, що й Індія вночі хихоче, хоча насправді за понад десять років, упродовж яких вони ділили одну кімнату, Рута чула від сестри лише хропіння. За інших обставин дівчина, може, й розповіла б цю історію Богданові, проте зараз не хотіла що-небудь пояснювати.

– Відвези мене додому, – попросила вона.

– Ти не поснідаєш? – Лара кивнув у бік кухні.

– Ні. – Від самої думки про їжу в шлунку замлоїло.

Хлопець засмутився.

– Якби знав, що ти так рано прокинешся, уже щось приготував би. Якусь яєчню.

– Ні. Мені треба додому. Вибач.

Хлопець відклав джойстик і спроквола підвівся з накиданих на підлогу подушок.

– Добре. Нехай.