Доки світло не згасне назавжди

7

Неділю Рута провела з Ларою (разом з одногрупниками Боді вони смажили шашлики на задньому подвір’ї будинку в Колоденці), проте додому повернулася до сутінків. Кілька разів протягом пообіддя спогади – несправжні, фальшиві спогади, – наче іскристі уламки скла, спалахували перед очима. Тоді дівчині здавалося, ніби вона вже була тут, бачила саме цих людей, саме в цьому місці, та, на щастя, це швидко минало.

Упродовж наступного тижня Рута лише раз виходила до Лари. З одного боку, не хотіла дратувати батьків, з іншого – відчувала потребу зосередитися на ЗНО, бо до першого екзамену залишалося зовсім мало. Лара був не проти спілкування телефоном – довгі розмови його не напружували, а ось Вайбер чомусь не любив. У Рути все було з точністю до навпаки. Телефонна розмова передбачала комунікацію без жестів і міміки, і дівчину це дуже обтяжувало. Рута боялася, що може ненароком образити Лару або ж видатися йому занадто нудною, а тому майже завжди обривала розмову за лічені хвилини після її початку. Цікаво, що з Інді вона також майже не зв’язувалась: у сестри був розпал сесії, і Рута остерігалась її зайвий раз турбувати. Напевно, вперше після переїзду Індії до Тернополя сестри не контактували впродовж кількох днів.

Зате по обіді у п’ятницю, 17 травня, від Інді надійшло телеграм-повідомлення: «Будь увечері на зв’язку. Хочу з тобою поговорити. Це важливо». Рута ще була в школі. Спочатку занепокоїлася, настрочила відповідь, але надіслати не встигла – внизу під повідомленням сестри вигулькнув усміхнений смайлик.

Рута весь вечір просиділа, неначе на голках. О дев’ятій сіло сонце, і на місто впали сутінки. За годину над будинками повисли тиша та пітьма, а Інді все не озивалася. Рута розсердилась, налаштувалася сама набирати сестру, і тоді телефон нарешті ожив, сповіщаючи про відеовиклик.

Дівчина натиснула «Відповісти», і на екрані з’явилась Інді. Сестра була в гуртожитку. Найперше, що впало в очі, – усмішка на все обличчя. В очах Інді стрибали іскорки, так мовби вона поривалася розсміятись і щосили стримувалася. Їй точно кортіло чимось поділитися. Рута вичікувально вигнула брову. Сестра витримала паузу й тільки потім захоплено випалила:

– Якщо мені поставлять автоматом патоморфологію, ми приїдемо двадцятого. – Вона закусила губу, намагаючись не сміятися.

Рута скинула й другу брову також.

– Ми?

– Ілля мені освідчився!

Ілля Ісаєв навчався на четвертому курсі стоматологічного факультету ТДМУ. Інді познайомилася з ним у маршрутці дорогою додому в травні 2017-го – хлопець, як і вона, був із Рівного. На літніх канікулах вони почали зустрічатись і відтоді не розлучалися. Рута вперше побачила Іллю в грудні того самого року й одразу прозвала хлопця Очкастим Мачо. Ніяким мачо, звісно, він не був, радше навпаки – височенний, в окулярах, страшенно худий. І дуже тихий. За кілька днів до Нового року Ілля приходив до них додому, типу, знайомитися з батьками, і Рута почула його голос лише наприкінці вечора, коли хлопець майже нечутно подякував Аміні за вечерю. Після того вона цілий тиждень кепкувала із сестри – мовляв, її новий хлопець виявився таким мовчазним, що під час вечері його доводилося постійно штурхати, просто щоби переконатися, що він при свідомості. Насправді ж про характер Іллі Рута знала здебільшого зі слів сестри – розважливий, вихований, розумний. І отепер, після двох років стосунків, Очкастий Мачо запропонував Інді стати його дружиною.

Рута ледь не випустила смартфон із рук.

– Жартуєш?

– Ні! Просто на парах!

Рута уявила, як незграбний Ілля із маслакуватими руками та гострим борлаком опускається на коліно перед її сестрою на очах у цілого потоку й пересилила бажання скривитися.

– Як?

– Ну, не зовсім на парах. – Інді аж розпирало. – Ти ж пам’ятаєш, я маю доступ до ксерокса в деканаті, ну й Ілля іноді просить мене зробити якісь копії. Нечасто, але просить. Сьогодні після першої пари він знайшов мене, дав папку з якимись паперами та попросив їх відксерити. Додав, що перед четвертою парою все забере. Я звільнилася лише після третьої пари, прийшла до деканату й почала ксерити. Там із десяток аркушів було, якісь матеріали з терапевтичної стоматології, питання на екзамен, щось іще, а насамкінець – ну, останній аркуш, – на ньому був комікс.

Рута подумала, що почула щось не те, і перепитала:

– Комікс?

– Так! – Інді засміялася, наче від лоскоту. – Намальований від руки комікс! Аркуш було поділено на чотири частини. На першому малюнку – приміщення, на стіні якого написано «Деканат», а в кутку біля ксерокса стоїть дівчина, типу, щось ксерить. Друга картинка – до деканату заходить високий хлопець. На третій картинці він стає перед дівчиною на коліно та простягає їй долоню. На долоні – коробочка з каблучкою, а над головою висить хмарка із запитанням: «Станеш моєю дружиною?». Потім, на четвертому малюнку, дівчина нахиляється до хлопця, і над нею теж хмарка, але порожня. А внизу під усім цим – дрібний підпис: «Інді, будь ласка, впиши свою відповідь».

Початковий скепсис потроху влягався, і Рута вигнула брови. Це було дивно. І круто водночас. Вона ніколи б не подумала, що Очкастий Мачо на таке здатен.

Інді захоплено продовжила:

– Я схопилася за ручку, нашкрябала «ТАК», вискочила з деканату, а він на мене чекає під дверима. З каблучкою!

Сестра розчепірила перед камерою пальці лівої руки та похвалилася перснем із білого золота з крихітним камінчиком на безіменному пальці.

– Це… – почала Рута.

– Діамант, – Інді сяйнула зубами на весь екран.

– Воу. – Рута якийсь час німувала, а тоді почухала пальцем кінчик носа. – І що, ви тепер, типу, одружитеся?

Дурне запитання. Інді закотила очі.

– Так, Рут, люди після заручин зазвичай одружуються. – Її усмішка раптом пригасла. – Ти не рада за мене?

Рута мотнула головою.

– Рада, звісно, просто…

Її очі залишалися серйозними. Між бровами Індії з’явилася неглибока складка.

– Просто що? Ти маєш щось проти?

Рута замахала головою ще дужче.

– Ні, ні! Я не про те. Просто ви тепер будете разом, ти й Ілля, і це круто, він хороший, і я впевнена, що вам буде добре вдвох, але… ти моя сестра. Ми з тобою разом відтоді, як я народилася. І мені чомусь здавалося, що так буде завжди. Типу, сестри Статник проти решти світу. – Губи склалися в сумну усмішку. – Знаю, це звучить тупо й пафосно, не ображайся, будь ласка! Просто… ну, в тебе буде сім’я, а я ніби як сама по собі залишаюся. І це трохи незвично. Мені треба трохи часу, щоб… усвідомити все це. Розумієш?

– Ну Рут…

Відчувши щире засмучення Індії, дівчина швидко опанувала себе.

– Забий! – опустила погляд. – Я дурню зморозила. Я справді рада! – Потім знову прикипіла до екрана: – Ти вже повідомила батькам?

Інді зморщила носа. Вогники, що наново спалахнули в очах, виявилися значно менш яскравими.

– Ще ні. І ти не говори.

– Не скажу. Але двадцяте – наступний понеділок. – Рута порахувала в голові. – Блін, це вже за три дні.

– Знаю. Але думаю розповісти, як приїду. Типу, поговорю спочатку з мамою, а потім… Побачимо, коротше. Мені здається, так буде краще. Чи як?

Рута знизала плечима.

Якусь хвилину панувала тиша, потім Інді поцікавилася:

– Як твій Лара?

Рута махнула рукою.

– Майже не зустрічаємось. У нього сесія, я готуюся до екзаменів, ну й батьків не хочу дратувати зайвий раз.

Знову запала ніякова мовчанка. Рута змінила позу – крісло під нею скрипнуло, сколихнувши тишу, – але так нічого й не сказала. Розмова провисала. Інді не ображалась, однак відверто сподівалася на трохи іншу реакцію. Виждавши кілька секунд, вона озвалась, аби тільки не мовчати:

– Чим займаєшся?

– З тобою говорю.

Інді пирхнула.

– Мала, не біси.

Рута награно зітхнула.

– Ось, – покрутила смартфоном, – закинула ноги на підвіконня й дивлюся на зорі.

Насправді зірок вона розгледіти не могла. Сонце зайшло понад годину тому, проте небо все ще було надто світлим.

Наблизивши обличчя до екрана, Інді спробувала зловити притуманений погляд сестри. Зображення було чітким, їй навіть здалося, що вона бачить власне відображення в зіницях Рути, хоча погляд сестри линув повз екран, тягнувся кудись далі. На коротку мить Інді відчула шпильку роздратування, але потім у голові враз усе перевернулося й вона збагнула, як почувається її сестра. Дівчина підвелася, розчахнула вікно, відсунула вбік ноутбук однієї зі співмешканок і, склавши ноги лотосом, умостилася просто на столі.

– Я тепер теж дивлюся на зорі, – повідомила Руті. Та мляво всміхнулась у відповідь. Тоді Інді додала: – А пам’ятаєш, як ми перейменовували сузір’я?

Ще коли Рута була зовсім маленькою, Григір літніми вечорами часом вибирався з доньками на прогулянку. Як правило, вони йшли до парку біля Палацу дітей та молоді, й там, якщо вечір був безхмарний, сідали на траві, чекали, доки стемніє, після чого батько показував і називав донькам сузір’я. Переважно, звісно, пояснював Індії – Рута, ще надто мала, нічого не розрізняла в темному небі, та обом дівчатам було цікаво. Так, що ще довго після того, як такі прогулянки припинилися, вони сідали вечорами на підвіконня, на яке Рута зараз заклала ноги, й вишукували візерунки в розсипі зірок над притихлим містом. До того часу Інді встигла забути все, що чула від батька, тож сестри вибирали скупчення зір, яке їм подобалося, вирішували, на що воно схоже, та придумували йому нову назву. Замість Оріона, Кассіопеї, Великої Ведмедиці на їхньому небі були М’ясорубка, Тарган, Квітковий Горщик і Маленький Підсвічник.

Рутин погляд ледь змістився та сфокусувався на екрані.

– Це так давно було. – Вона глибоко вдихнула. – Я вже й не пригадаю, коли ми востаннє разом дивилися на зорі.

– Ага. – Інді звідкілясь видобула пакунок із солоними крекерами. Розірвала його й закинула кілька до рота.

– Ти чим там хрумтиш?

– Крекери.

– Я теж хочу, – набурмосилась Рута.

– Перетопчешся.

Також збагнувши, що неправильно повелася з сестрою, Рута тихо сказала:

– Пробач за те, як я зреагувала. Я рада за вас. Чесно-чесно.

Інді махнула рукою, мовляв, пусте.

– Я сама винна. Не треба було все так одразу вивалювати.

Рута вирішила змінити тему:

– Щось читаєш зараз?

Вона не забула, що в сестри сесія, але воліла перемкнутися на щось знайоме й не таке дражливе, а книжки за останні роки стали однією з найулюбленіших тем.

Інді картинно застогнала.

– Підручник із фармакології.

– Бідося.

– Перед сесією встигла закінчити Ремарка.

Перед тим Інді проковтнула Стейнбека, а до нього – Фолкнера, тож Рута з погано прихованими нотками занудства в голосі бовкнула:

– Геть звихнулася на класиках.

– Ти це говориш таким тоном, ніби я підсіла на героїн, – відрізала Інді. – Що в цьому поганого?

– Нічого. Вони пишуть про світ, яким він був сто років тому. Про проблеми, яких уже давно немає.

– Вони пишуть про проблеми, які актуальні завжди. – Інді не поділяла Рутине захоплення сучасною літературою. – На те вони й класики. Ось, наприклад, Фіцджеральд…

Рута, кривляючись, перебила її:

– Ось, наприклад, Фіцджеральд! Ти як знала: я майже домучила збірку «Прощення гріхів». Ти ж читала? – Рута дочекалася, коли сестра кивне, і продовжила: – Не пам’ятаю назви оповідання: там дівчина їде з навчання, їй усе не подобається, вона думає про те, як це тупо – вчитися, стільки зусиль, а навіщо воно, в голові перебирає хлопців зі свого містечка, мріє, як вийде заміж і народить купу дітей. І все, кінець оповідання. Це, по-твоєму, актуальні проблеми? Це має мені подобатися? Блін, та це тупо. Ту-у-у-по! Я взагалі не розумію, як таке можна читати?

Інді зігнорувала очевидний тролінг.

– Не суди про Фіцджеральда за одним оповіданням.

– Ну та, – розходилася Рута, – він увесь такий! Поки добивала збірку, разів із двадцять подумала, що застрелилася б, якби жила в той час. І застрелила б перед тим кількох чоловіків.

Інді парирувала:

– Ті, кого читаєш ти, не кращі. Пласкі та вульгарні. Ти не розумієш, як люди читають Фіцджеральда, а я не розумію, як люди, що читають сучасну літературу, не впадають у кому від нудьги!

– Ти серйозно? – Рута вдала, що обурилася. – Джонатан Франзен плаский? Ханья Янагіхара вульгарна? Покайся, інакше я з тобою тиждень не розмовлятиму!

Інді показала сестрі язика.

– Вони однаково нудні. Як на когось із них можна рівнятися?

– Говориш, як батько, – пирхнула Рута. – Наче рівнятися можна лише на тих, хто вже помер.

Суперечка була непринциповою, тож Інді не відповіла. Якийсь час вона тільки хрумкала крекерами. Згодом її сестра, зітхнувши, промовила:

– Мені не вистачає тебе.

Інді припинила жувати.

– Мені теж, насправді.

– А як же Ілля? – зіронізувала Рута.

– Ти плутаєш зовсім різне, – розважливо відповіла Індія. – Ілля хороший, але це інакше. Ти ж сама сказала: ми з тобою разом відтоді, як ти народилася. Ти й надалі моя сестра, і де б я не жила, що б я не робила, це не зміниться. Ми разом.

На Рутине обличчя повернувся задумливо-меланхолійний вираз.

– Знаєш, – озвалась вона, – я колись мріяла бути як ти. – Помітивши, як кутики губ Індії смикнулися вгору, дівчина задерикувато випалила: – Чого ржеш? Я серйозно. Ти так багато часу зі мною проводила, ти могла на рівних говорити з батьком. І ти гарно вчилася. Десь у шостому класі, надивившись на тебе, я пробувала малювати комікси, проте щоразу, бачачи результат, рвала малюнок на дрібні клапті й викидала. Я навіть читати почала через тебе. Бляха, та в «Маленькому принцові» стільки сторінок немає, скільки разів я над ним засинала, але зрештою дочитала. Ніфіга не в’їхала, але таки дочитала. Бо страшенно хотіла бути як ти.

– Але тепер уже не хочеш, – із сумною усмішкою на півобличчя проказала Інді.

– Річ не в тім. Не в тобі, розумієш? Просто… – Рута насупилася, добираючи слова, – я не прагну того, чого прагнеш ти. Пам’ятаєш, у десятому класі ти малювала круті моделі одягу? В тебе ще альбом з ескізами був. Ти так серйозно до того ставилася. Скільки мені тоді було? Дванадцять? Тринадцять? І це мене реально вразило. Твоє ставлення. Мені здавалося, ти мрієш про це, ну, про те, щоб шити крутий одяг, і мені теж забаглося мріяти. Я не уявляла про що й навіть не припускала, що це буде пов’язано з книжками, але мусила бути як ти, бо ти прагнула більшого, чогось такого, що я на той час вважала абсолютно недосяжним. – Інді подалася назад, однак Рута того не помічала. – Річ не в тому, що я не хочу бути як ти, ти крута, і я рада за тебе. Просто я не хочу дотягти до двадцяти п’яти лише для того, щоб усвідомити, що з кожним днем стаю дедалі менше схожою на ту жінку, якою мріяла стати, коли мені було п’ятнадцять, і… і… вже нічого не можу із цим удіяти. Я страшенно боюся цього: повертаєш не туди, обираєш не те, потім намагаєшся цьому відповідати й зрештою перестаєш бути собою. А коли спохоплюєшся, то розумієш, що вже зовсім, зовсім пізно.

– Знаєш що? – вигнула брову Інді.

– Що?

– Ти перечитала сучасної літератури.

– Та ну тебе…

Попри те що в голові гніздилися не дуже радісні думки, Рута начепила на обличчя банальну усмішку. Вони віддалялись, і ні вона, ні Індія не могли нічого із цим зробити. Їхні виняткові спорідненість і близькість зумовлювала, напевно, ідеальна різниця у віці: не дуже велика, через що Індії було цікаво з Рутою, й не мала, завдяки чому сестри не перетворилися на суперниць. Інді тішило, що поряд завжди була союзниця, яка її обожнює. Рута ж була рада йти всюди, куди тільки старша сестра її брала. З віком ця різниця відігравала дедалі меншу роль. Вони дорослішали, обростали знайомствами та – як наслідок – відступали щодалі одна від одної.

У грудях знову сколихнулося бажання змінити тему.

– На коли плануєте весілля?

– Ми ще не думали.

– А житимете де?

Батько Іллі, Георгій Ісаєв, був власником приватної стоматологічної клініки в Рівному, тож із квартирою проблем не мало виникнути. Рута цікавилася містом.

– Спочатку треба довчитися. І мені, й Іллі. Потім вирішимо, але я хочу залишитися в Рівному. Нікуди не їхатиму.

– І ти йому готуватимеш? – підкинула підступне запитання Рута.

– Так.

– Справді?

– Ну-у-у… – Інді витягнула губи й лукаво всміхнулася. Вона ненавиділа куховарити.

– Чекай, – Рута звела брови, – він узагалі знає, що ти навіть у найкращий свій день на кухні можеш воду спалити?

Інді захихотіла.

– Ще дізнається.

Смартфон нагрівся, долоня під ним спітніла, і Рута переклала його в іншу руку.

– Але серйозно, Інді: що ти в ньому знайшла? Я не кажу, що Ілля поганий, але він же… він…

Інді сховала легковажну усмішку – її обличчя набуло якогось відстороненого вигляду. Рута налаштувалася на довжелезний шмаркато-патетичний монолог, однак сестра обмежилась однією фразою:

– Поруч із ним усе ніби яскравішає.

Рута аж зубами клацнула, збагнувши, як це відрізняється від її досвіду: коли вона з Ларою, усе довкола немовби тьмяніє. Сяє лише він. Решта світу здається намальованою сірим кольором.

Інді правила далі:

– Ілля мав можливість поїхати цього літа на практику до Вроцлава. На два місяці. Він відмовився, бо захотів залишитися зі мною. – Вона помовчала. – Важить не те, що тобі дають, а те, чим заради тебе поступаються.

Рута прокрутила останні слова в голові, неначе в записі: важить не те, що тобі дають, а те, чим заради тебе поступаються.

– Це чиї слова?

– По-моєму, Руїса Сафона.

– Я так і думала.

Вони ще трохи погомоніли. Зрештою Рута сказала, що їй уже час спати, ще раз привітала сестру та попрощалася. Завалившись на ліжко, вона якийсь час осмислювала розмову, намагалася спрогнозувати, як зміняться її стосунки з Індією, а потім, незважаючи на те що голову розпирало від думок, на диво швидко поринула у переплетіння яскравих сновидінь. Їй снилися прогулянки вечірнім парком і небо, всіяне сузір’ями, назви яких відомі лише сестрам Статник.

То була остання нормальна розмова з Індією і, попри попервах неоднозначну реакцію, остання приємна новина перед тим, як усе полетіло шкереберть.