Доки світло не згасне назавжди

6

Було лише п’ять по десятій, одначе Рута почувалася лихою та вимотаною, неначе день добігав кінця. Перед виїздом на кладовище вона не снідала, і дорогою додому живіт кілька разів судомило з голоду. Та щойно Рута зайшла до квартири, апетит зник. Її млоїло від самої думки про їжу, тож вона тільки випила води, до сніданку так і не торкнувшись.

Батька вдома не було. Незграбні спроби Аміни зав’язати розмову завершилися нічим. На перші кілька запитань Рута відповіла односкладно, потім відмахнулась і, буркнувши щось про втому, зачинилась у своїй кімнаті.

Її вікно виходило на схід, тобто залишалося ще щонайменше чотири години, доки сонце почне бити в нього прямими променями, проте небо було таким чистим, що від синяви просто різало в очах. Світло рикошетило звідусіль. Рута опустила жалюзі, роздяглася та пірнула під ковдру. Потім поставила на коліна ноутбук, устромила у вуха навушники-крапельки, відкрила Вайбер і набрала сестру.

Інді була в мережі й відповіла за півхвилини.

– Ти як? – запитала вона, щойно вирівнялась картинка.

Рута зітхнула.

– Не питай.

Ранкове світло майже не протискалося крізь пера жалюзі, Рута сиділа у півтемряві, й Інді, лише придивившись, помітила, що сестра під ковдрою.

– Була на кладовищі?

– Ага.

Інді вловила невдоволення в її голосі.

– Не хочеш розповідати?

– Про похорон? Чому? Ми з Бадалян запізнилися, я тільки краєм ока його побачила, потім труну накрили кришкою, опустили в яму й закидали землею. Все. – Руті знадобилася менше як секунда, щоб збагнути, що слова прозвучали надто грубо. Інді також навчалася у 12-й, Яків Демидович теж вів у неї зарубіжну, і сестра добре пам’ятала та поважала його. Рута винувато сховала очі. – Пробач. Я недобре почуваюся. І досі не можу повірити, що його просто так узяли й застрелили. Так наче… наче… бляха, я не знаю, з чим це порівняти можна.

– Як Анна Ігорівна?

– Чесно: я думала, буде гірше. Тобто я не чекала, що вона рватиме на собі волосся, але вона… ну…

– Трималася?

Ні, не так. Трималася – не зовсім те слово. Анна Чорнай не просто трималась, а поводилася так, ніби ховали когось іншого, а не її чоловіка. Проте Рута вирішила, що Інді навряд чи її зрозуміє, тож замість заперечно мотнути головою нерішуче погодилася:

– Ну, так, непогано, – пауза, – трималася.

– Може, вона лише на людях. Ну, налаштувала себе. А вдома за зачиненими дверима все зовсім інакше.

Рута знизала плечима. Інді трохи почекала, сподіваючись, що сестра ще щось скаже, однак розмова не йшла. Зображення на її екрані було зернистим і мерехтливим – смартфон одчайдушно намагався компенсувати нестачу освітлення, – й Індія тільки зараз зауважила темні півмісяці під Рутиними очима.

– Ти геть прибита.

– Та все якось разом навалилося. – Рута провела долонею по обличчю. – Цей похорон. Батько. Двадцять третього перше ЗНО.

– Українська?

– Так.

– Ти готова?

– Готова. Але не розумію, навіщо воно.

Інді мимоволі насупилася: сестра була сама не своя. Що означає навіщо ЗНО?

– Без нього не отримаєш атестат.

Рутин погляд став тягучим і важким. Вона скривилася та з помітним роздратуванням у голосі виплюнула:

– Ти зараз як батько.

Інді намірилася відповісти – її зачепив радше тон, аніж слова, – проте, подумавши, стулила рота. Вирішила пропустити сестрин закид повз вуха.

Рута стомлено проказала:

– Ми вчора знову погиркалися.

– Що цього разу?

– Не з батьком. Він зі мною не розмовляє ще з тієї ночі. З мамою.

– Навіть так. Через що?

– Усе те саме. Через вступ. Хоче, щоб я нарешті визначилася, куди подаватиму документи.

Аміна воліла, щоб доньки стали лікарками. Не так через любов до професії, як через прагнення втримати їх обох у Рівному. Вона працювала операційною медсестрою в міській лікарні, і ще до того, як Індія пішла в останній клас, без упину переповідала дівчатам байки з роботи, потроху формуючи в них переконання, що лікувати людей – престижно й водночас захопливо. Дуже делікатно, не нав’язуючись, Аміна натякала, що могла б домовитися про практику, а згодом допомогти із працевлаштуванням. І ще як було б чудово, якби сестри навчалися в одному виші, а потім працювали в одній лікарні. Ну, коротше, звичні мамські штуки.

На канікулах перед одинадцятим класом Інді якось прохопилася, що хоче навчатись на модельєра – вона любила малювати й часто вигадувала різне вбрання, а на початку десятих років навіть відвідувала художню школу, – та далі розмови справа не пішла, і після закінчення школи, піддавшись на вмовляння матері, Індія вступила на медичний факультет Тернопільського медуніверситету. Зате Рута, коли настала її черга, слухати не бажала про кар’єру медика. Щоб мати змогу подати документи на вступ до медичного ВНЗ, третім предметом у ЗНО вона мусила обрати біологію. Рута зволікала до останнього та зрештою вибрала англійську мову, що абсолютно перекреслювало можливість вступу на будь-яку лікарську спеціальність.

– Можеш вважати мене занудою, – мовила Інді, – але вже б час тобі визначатися.

– Я не поїду до Харкова, – відрубала Рута.

Дізнавшись про Рутине рішення щодо третього екзамену, Аміна засмутилася, проте відступатися наміру не мала й уже наступного дня взялася підшуковувати інший, гідний її доньки університет. Зупинилася на Національному юридичному університеті ім. Ярослава Мудрого в Харкові, ймовірно, тому, що в Харкові жила її тітка Мейрам Алієва. Рута, коли про це почула, тільки закотила очі та, грюкнувши дверима, зачинилась у своїй кімнаті.

– А ти говорила їй, що хочеш… ну… – побачивши, як змінилось обличчя сестри, Інді обірвала запитання на півслові.

Над головою Рути немовби нависла темна хмара.

– Хочу що? – вона з викликом подивилася на Інді.

– Хочеш стати письменницею. – Інді вдала, ніби не помічає, як її сестра ментально барикадується.

– Невизнаною письменницею, – несподівано дзвінким голосом випалила Рута. – Вона так і сказала: невизнаною письменницю я зможу стати завжди, а перед тим, як і всі нормальні люди, маю здобути нормальну освіту, – дівчина пальцями зобразила лапки. – Нормальні, блін, люди.

– Не скипай. Я через це вже проходила. Вона так натякає, що почувалася б спокійніше, якби ти подумала про запасний план.

Запасний план. Усі постійно торочать їй про запасний план. Рута спершу скривилася, а тоді, похитавши головою, відкинулася на подушку. На обличчі застигла понура посмішка. Інді, відчувши за тією посмішкою мовчазний докір, відвела погляд від екрана.

Минулої зими Індія натрапила на їхньому домашньому комп’ютері на течку, в якій її сестра зберігала свою писанину. Спочатку Інді страшенно здивувалася. Вона знала, що Рута захопилася сучасною літературою, але на той момент гадала, що це захоплення незабаром мине. Інді не могла так просто повірити в те, що сестра, яка ще два роки тому не розуміла, навіщо марнувати час на вигадані кимось історії, раптом сама захотіла ці історії вигадувати. Нічого не кажучи Руті, Інді скопіювала файли собі на планшет і протягом наступного тижня їх усі прочитала. Там були переважно коротенькі есе, кілька оповідань, а також файл із начерками чогось більшого – повісті, а може, навіть роману. Інді сподобалося не все, про що писала її сестра, проте вона була вражена тим, як це було написано. Навіть дещо наївні Рутині есе не вимагали редагування. У це виявилося повірити ще важче: Рута, яка, здавалося, ніколи по-справжньому не любила читати, у свої сімнадцять років уже могла генерувати те, що Яків Демидович називав «чистими рядками».

Знаючи, що між сестрою та матір’ю триває мовчазна війна через екзамени, Інді на початку лютого показала ці тексти матері. Аміна прочитала, сказала, що їй сподобалося, і… на тому все. Вона не сприйняла їх усерйоз, навіть не здогадалася, що в такий спосіб старша донька намагається пояснити їй, що Рута має власне, відмінне від материного, бачення кар’єри (пізніше Аміна таки зрозуміла, але ставлення до доньчиного захоплення не змінила: писати – несерйозно). Рута, коли дізналася, розлютилася на сестру – не так тому, що без дозволу полізла в течку, як через те, що показала тексти матері.

Рута соромилася не написаного. Причиною ніяковіння був той факт, що вона наважилася щось написати. Шкільні історії про письменників здебільшого були історіями невдах. Світ, який відкрив для неї Яків Чорнай, у якому писали Девід Мітчелл, Кормак Маккарті чи Меґ Вуліцер, у якому письменники були яскравими й успішними, її батьки вважали наївною фантазією, і Рута не знала, як внести у свідомість матері, що письменник не обов’язково повинен мати трагічне життя та сконати в злиднях. Через це вона нітилася й дратувалася ще дужче. Навіть зараз, щойно Інді згадала про письменництво, Рута наїжачилася. Індія відчувала зміну її настрою, проте не розуміла (а може, не бажала розуміти): підтримуючи сестру в тому, що лиш додає їй сорому, не просто не допомагає, а й шкодить. Цілить у найчутливішу точку та завдає щораз більшого болю. Інді любила Руту, однак чомусь не усвідомлювала, що любов не завжди зціляє – іноді любов рве на шматки.

– Вступай на літературну творчість до Острога. Не гони – у тебе реально виходить писати.

– Діяльність, – процідила крізь зуби Рута. – Спеціальність називається «Літературна діяльність». Там ніхто не вчить творчості.

– Ну, це майже те саме. Чи в тебе є кращі варіанти?

– Я дивилася перелік предметів – та сама філологія. І я не уявляю, як витримаю п’ять чи шість років у Острозі. Я не хочу.

– Що не так з Острогом? До Рівного рукою подати.

– Сумніваюся, що це те місце, де можна набратися досвіду, про який хоч комусь буде цікаво читати. Я не висиджу там чотири чи п’ять років.

Інді гмикнула, чим іще більше розсердила сестру.

– Не можна мати все й одразу. – Вона починала втомлюватися від розмови.

– Але можна принаймні рухатися в правильному напрямку.

– Ти взагалі сама знаєш, що тобі треба?

Рута відповіла не відразу.

Вона міркувала про це вже, мабуть, півтора року. Не про те, ким мріє стати, а радше про те, як визначитися. Як людина – тобто людина, яка зрештою досягає успіху, – знаходить власне покликання? Випадково наштовхується? Обирає свідомо? Вичікує, коли покликання впаде їй на голову? Рута спостерігала за дорослими, подумки длубалася в їхніх біографіях, намагаючись зрозуміти, як вони стали тими, ким стали, і зрештою прийшла до не надто втішного висновку: майже ніхто не робив це усвідомлено. Ніхто не робив це розумно. Більшість, кого вона знала, а також ті, про кого могла розпитати, просто рухалися навмання, хапалися за все, що траплялося, наче якісь одноклітинні, аж поки не прилипали до того, що забезпечувало нормальний заробіток. Рута визнавала: життя – це не точна наука, проте усвідомлення того, що основою для більшості відомих їй успішних кар’єр слугує щось на кшталт броунівського руху, бентежило. Це здавалося неправильним.

Тож Рута не знала, що робити зі своїм життям. Знала лише, чого вона точно не хоче: здобути фах лікарки чи юристки, пустити корені й безповоротно загрузнути в житті, ритм якого залежить від робочого графіка з дев’ятої до шостої. Вона любила книжки, відчувала, що вміє писати, сподівалася, що за умови постійної роботи над собою зможе писати ще краще. І їй це подобалося. Справді.

– Я могла б жити в Києві, підробляти моделлю й писати. – Вона водночас і нітилася, і промовляла так, ніби щосили намагалася вразити сестру; останнє викликало відразу до самої себе. – Ну, пробувати писати… Я не хочу в універ.

Інді вирішила поцікавитися, чи сестра аж така впевнена, що їй вдасться писати так, щоб гонорарів вистачало на життя, проте останньої миті пом’якшила запитання:

– Ти віриш, що так само хотітимеш писати через п’ять років? А через десять? Бо з модельного бізнесу тебе врешті-решт попруть, і тоді ти… – Інді замовкла.

– Залишуся ні з чим, – Рута скорчила презирливу гримасу.

– Добре, добре, я знову як батько. – Старша сестра, неначе захищаючись, виставила перед собою долоню. – Рут, не все, що він говорить, є за замовчуванням неправильним. Сама подумай.

– Я не знаю, що робити.

– Їдь до Києва, вступай на філфак. Чи до Львова на журналістику. Яка різниця? Облишити все й почати писати зможеш завжди.

Рута енергійно замотала головою.

– Це неправильно, Інді! Є різниця. – Вона помовчала, прикусивши губу. – Не знаю, як тобі пояснити…

Це ніби визнати поразку, навіть не спробувавши поборотися. Із притаманною підлітковому максималізму нетерпимістю до недоліків інших Рута переконала себе, що лікарі та філологи – це боягузи. Ті, хто вже відступив. Хто вибрав запасний план, навіть не намагаючись утілити в життя найважливішого. Дівчина розуміла, що її шанси стати письменницею нікчемні, проте не могла про них не думати, бо вбила собі в голову, нібито письменник за визначенням не боягуз, адже ніхто й ніколи не відступає в письменництво. Ніхто не береться писати, бо не вдалося вивчитись на економіста чи юриста, лише навпаки. Такі наївні та пафосні думки, вочевидь, не мали нічого спільного з реальністю, та все ж властиве сімнадцятирічним хибне відчуття дорослості підказувало Руті, що письменник – це той, хто знає, чого хоче, і передусім відчуває емоційний зв’язок із тим, що робить. Вона й на мить не замислювалася, що може помилятися, і була переконана, що прагне не так слави чи визнання, як отієї непохитної певності у правильності обраного шляху, яка, на її погляд, властива тільки письменникам.

– Я не хочу, щоб хтось за мене вирішував, що є правильним, а що ні, – тоном, який не припускав заперечень, промовила дівчина. – І не хочу просто займатися чимось. Я хочу кожної миті усвідомлювати, що це моє, ось це воно – саме те, що мені потрібно.

Інді не озвалася жодним словом.

Насправді в той момент сестри думали про одне й те саме. Немовби танцювали довкола одного вогнища. Інді згадувала мрію стати ілюстраторкою чи модельєркою, про яку, як і Рута, майже нікому не говорила. У пам’яті зринула осінь 2014-го, коли вони з Рутою та мамою поїхали на Форум видавців до Львова. Інді натрапила там на один із перших українських коміксів за мотивами повісті Франка «Герой поневолі». Вона пригадала, як погортала його, а потім до вечора не могла позбутися думки «я б намалювала краще», хоча глибоко в душі знала, що ніколи не наважилася б на щось подібне. Інді не вміла відрізняти невдачі від катастроф, і це було її найбільшою проблемою – страх не сподобатися, наразитися на глибоке неприйняття. Вона навіть художню школу покинула, бо її картину, на малювання якої пішов місяць, не взяли на якийсь обласний конкурс. Ближче до закінчення десятого класу Індія непомітно для самої себе погодилася піти шляхом найменшого опору й почала робити все, як підказувала мати. Аміна зраділа та з іще більшим ентузіазмом узялася ліпити з доньки те, що їй хотілося. Зрештою всі залишилися задоволеними. Ну майже. Чи подобалося Індії життя, яке на неї чекає? Вона знала, що воно буде зручним. Комфортним. Утім, коли дивилася на сестру й немовби бачила довкола її обличчя вінець м’якого світла, того світла, яке ще зовсім недавно горіло в її очах також, Інді жалкувала, що добровільно ступила крок назустріч світові невдах, тих, хто повірив у теревені про запасний план і прогнувся, навіть не спробувавши погнатися за мрією. Інді раділа за сестру й водночас відчувала тиху заздрість, розуміючи, що її власне світло безповоротно згасло.

Неначе почувши її думки, Рута ніяково пробелькотала:

– Я не хотіла тебе образити…

Інді стомлено всміхнулася.

– Усе гаразд, мала. Ти молодець. Пиши ЗНО, забирай атестат, а там розберемося.