Доки світло не згасне назавжди

15

По-справжньому хмаритися почало відразу після полудня, і за хвилину до п’ятої, коли Рута повернулася додому, на небі майже не залишалося просвітів. Тільки над самим горизонтом у покошланих, набряклих вологою хмарах зяяла вузька розколина, забарвлена у пурпуровий і золотавий кольори.

Роззувшись, дівчина безшумно пройшла коридором і зупинилася на порозі зали.

Батьки чекали на неї. Григір, склавши руки на грудях, застиг упівоберта біля вікна. Вочевидь, щойно повернувся з роботи, бо й досі був у шерстяних штанах і світло-блакитній сорочці. Хоча він і не був гладким, округлий живіт перевалювався через туго затягнутий пояс – завдяки мутнуватому світлу, що прорізалося крізь хмари, це особливо впадало в очі.

Рута окинула поглядом його згорблену постать і на мить відчула щось схоже на жаль. Батько здавався сумним і цілковито розбитим. Дівчина раптом осягнула, на що він перетворився за вісім років, які минули після смерті Дем’яна. Таке враження, ніби простір, що він займав, увесь цей час неухильно звужувався. Григір майже нікуди, крім церкви, не ходив, на роботі ні з ким не спілкувався, навіть удома здебільшого сидів у спальні та читав релігійні брошурки. Довжелезні вісім років світ довкола нього стискався, і Рута нарешті помітила, що він і сам всихається. Вона побачила кілька нових зморщок на щоках, перші сиві пасма на скронях. Блідо-рожева з цятками лупи шкіра голови просвічувала крізь поріділе волосся.

Батько не дивився на неї.

Спідлоба зиркнувши на матір, дівчина сердито зціпила зуби.

Аміна підпирала шафу, переводячи погляд із чоловіка на доньку. На чверть хвилини у повітрі повисло напружене мовчання. Рута відчувала, що батьки сперечалися й не завершили – якийсь час після того, як прочинила двері квартири, вона чула їхні напружені голоси, та щойно зрозумівши, що донька вдома, батьки принишкли.

– Присядь. – Аміна кивком голови вказала на диван.

Рута спершу хотіла її проігнорувати, але потім, зрозумівши, як неймовірно втомилася, вирішила, що нічого не станеться, якщо вислуховуватиме їх сидячи. Вона встигла ступити лише два кроки до дивана, коли батько повернувся до неї обличчям, і дівчина, перелякано вирячившись, позадкувала. Його лицьові м’язи безперервно рухалися. Водянисто-сірі очі випирали з-поміж запалених повік, гримаса на обличчі то з’являлася, то зникала, так наче щось боролося в його заіржавілому, сточеному виразками болю мозку. Нарешті обличчя застигло перекошеним, і Григір хрипко відкарбував:

– Шльондра. – Очі були сірі, неначе вода. Він виставив перед собою вказівний палець: – Шльондра!

Рута отетеріла. Григір шарпнувся до доньки, проте Аміна заступила йому шлях:

– Тихше. Ми ж домовлялися.

І тоді голосом, схожим на той, що видає загнана у глухий кут тварина, Григір загорлав:

– Ні про що ми не домовлялися! Заткнися! Подивись на неї! – Фрази були немов удари батога, Рута після кожної щораз більше зіщулювалася. – Глянь, до чого ти довела! Ось плоди твого виховання! А я ж попереджав, казав тобі, що так буде! Казав чи ні?

– Казав. Просто відійди, – заговорила Аміна так, нібито їй було боляче вимовляти слова. – Залиш нас удвох.

– Я нікуди не піду!

Він задер підборіддя. Уперто стиснутий рот став схожим на анус.

– Григоре, будь ласка…

– Ця дурепа тепер сидітиме вдома! Ви обидві тепер робитимете, що я дозволю, і лише спробуйте…

Почувши «дурепа», Рута несподівано для себе випросталась і вишкірилася. Обличчя спалахнуло холодним лютим сяйвом.

– Не сидітиму! – вигукнула вона.

Григір витріщився на неї.

– Що?

– Сказала, не сидітиму!

Стіни кімнати відлунювали її прихриплий голос.

– Худоба невдячна, не смій мені перечити! – Він ступив крок уперед, однак Аміна вчасно змістилася так, щоб і далі не пускати його до доньки. Відштовхнути дружину Григір не наважився. – Геть! – заволав понад її головою. – Марш до своєї кімнати! Заткнись, і щоб я тебе не бачив! – з губів злітали краплі в’язкої слини. – Ти тепер без дозволу носа з квартири не вистромиш! Затямила?! Почула мене?!!

І так розчервоніле після цілого дня на сонці обличчя Рути налилося кров’ю.

– Це все ти винен! – голос відразу підскочив до огидного фальцету. Адреналіну в крові було так багато, що спирало подих. – Якби не ти, нічого цього не було б! І ти не маєш права…

Аміна раптом відскочила від Григора й затулила доньці рот. Рута від несподіванки лише закліпала. Прибравши долоню, жінка розвернулася та заговорила до чоловіка рівним, ненапруженим голосом, нібито заспокоювала пацієнта перед уколом:

– Вони були п’яними та припустилися помилки. Ми не в Середньовіччі живемо, і твоя донька має право вибору. Якщо вона так вирішить, – виразний акцент на «вона», – ми відведемо її до лікаря, який зробить аборт.

Григір кавкнув, неначе вдавившись кісточкою.

– Що ти сказала?

Рута мовчала, намагаючись погамувати тремтіння. Ну навіщо? Навіщо було йому розповідати?

– Так, вони були п’яні, інакше нічого цього не сталося б. – Аміна дивилася на чоловіка в упор. Рута відчувала, як невимовно він дратує матір, і дивувалася, як їй удається залишатися спокійною. – Григоре, це погана ідея – народжувати дитину, яку зачали напідпитку. Термін невеликий, нічого в тому страшного немає. Їй краще спробувати іншого разу, коли вона міцно стоятиме на ногах, коли усвідомлено хотітиме дитину, коли… – тут Аміна не стрималася, і в голосі задзвеніли металеві нотки: – Хоча б, чорт забирай, буде не під алкоголем!

Григір її більше не чув.

– Ти сказала аборт? Який аборт? – забелькотів він. – Ніхто не робитиме аборт, про що це ти? – Чоловік, як звір у клітці, заметався кімнатою та, нестямно трясучи головою, заторохтів: – Ні, ні, ні. Я цього не дозволю. Так не буде. Ти виховала з неї шльондру, та я не дам тобі перетворити її на вбивцю. Чуєш, що я кажу? – голос набрав сили й затвердів. – Моя дочка не стане вбивцею!

– Григоре…

Він зупинився і, судомно стискаючи та розтискаючи пальці, гаркнув:

– НЕ СТАНЕ!

Аміна завмерла перед донькою, ледь розвівши руки та намагаючись її захистити, проте Рута вихилилася з-за материної спини й випалила:

– Я тебе ненавиджу!

Широко розплющені очі проштрикували батька наскрізь. Ні вона, ні мати не винні, що горе виїло його зсередини, неначе паразит. Ні вона, ні мати не заслуговують на страждання через його схильність до затяжних нападів самокатування. Руті кортіло вигукнути ще щось подібне, але вона загрузла в павутинні незрілих, наелектризованих думок, зрештою лише люто виплюнула:

– Це ти вбивця! – і захлинулася повітрям. Батько пополотнів. – Ти, а не я! Все через тебе!

Потім розвернулася й побігла геть. Вискакуючи з квартири, Рута спробувала грюкнути дверима, проте занадто сильно приклалася, і двері замість зі стуком зачинитися відлетіли від одвірка й залишилися відчиненими. Аміна почекала, поки затихне відлуння доньчиних кроків, а тоді повільно повернула голову до чоловіка. Григір стояв блідий, мов гіпсова статуя, сам на себе не схожий. Усі зморшки та складки на обличчі обвисли, нібито хтось перетяв нерви, що тримали в тонусі лицьові м’язи. Аміна вийшла в коридор і тихо причинила вхідні двері. Григір провів її пригальмованим поглядом, одначе з місця не зрушив. Так і стовбичив посеред кімнати.

Лише худорляві груди ходили ходором.