Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

Додаток

До виходу «Джонатана Стрейнджа і містера Норрелла» видавництво «Блумсбері» створило сайт jonathanstrange.com, який уже багато років як не працює — а шкода, бо там, зокрема, було опубліковано думки двох головних персонажів книги і про роман, і про його авторку. Зайве буде казати, що ці тексти написала сама Сюзанна Кларк.

До мене дійшли відомості щонайтривожнішого змісту. Адже виходить на те, що якісь люди, ім’я котрим «Блумсбері», взялися друкувати згубну книгу — цілий роман! — який має на меті переповісти історію Славного Відродження Англійської Магії. Сам я романів не читаю — і радий сказати, що не читав їх зроду, — проте усвідомлюю, що серед легковажніших верств суспільства вони користуються певною популярністю. Юні леді, дами у шлюбі, старі діви, бездумна молодь обох статей, любителі азартних ігор, розпусники та лібертіни, прислуга, що випадково чи з умислом здобула освіту, неналежну їхньому станові, — усіх цих нероб можна зустріти всякої години дня та ночі за читанням романів.

Я зневажаю всі романи незалежно від того, чому вони присвячені. Кажуть, од них затуплюється розум, розхитуються моральні підвалини, розвиваються нездорова допитливість і схильність до інфекцій грудей і очей. Усе це напрочуд страхітливо, але, на щастя, мало мене обходить. Та коли роман удає, неначебто сприяє поширенню відомостей про Англійську Магію, — о! тоді я змушений протестувати. А значить, на мене лягає відповідальність застерегти британську публіку від жахливої небезпеки, на яку вона наразиться, просто розгорнувши цю книгу.

Як розбудовник і засновник означеного вище Славного Відродження, я сподіваюся, що моє несхвалення — якнайсильніше несхвалення — важитиме для людей, котрі назвалися «Блумсбері» (ким би вони не були). Надіюсь, що, дізнавшися про моє невдоволення, вони одразу ж облишать усяку думку опублікувати цю лиху книгу. Коли ж упиратимуться, то я зобов’язаний буду звернутись до своїх друзів-урядовців. Маю підстави сподіватися, що це звернення матиме успіх.

Подейкують, що добродії в «Блумсбері» мають намір опублікувати цю книгу і в інших краях. Якщо зичливці в нашому Міністерстві закордонних справ виявлять мені ласку й нададуть список держав, які вважають нашими союзниками (зізнаюся, я тут не дуже добре обізнаний у наших справах), то я залюбки власним коштом замовлю переклад цього листа відповідними мовами. Що ж до Наших Колишніх Колоній в Америці, то я до них геть не прихильний. Адже не минуло ще й тридцяти-сорока років по тому, як цей безсоромний Народ зчинив негідний бунт проти свого законного Короля. Тож нехай там друкують цю книгу! І коли американці, спробувавши вивчитися з неї магії, випадково обернуться на котів чи викличуть мантикор на свою остаточну погибель, не думаю, що хтось за ними сумуватиме.

Ґілберт Норрелл, Маг при Адміралтействі

Гановер-сквер

Лондон

«…Чули? Якісь люди, що звуться “Блумсбері”, запосілися опублікувати роман з історії Відродження Англійської Магії. Це ж прекрасно! Ніяк не можу натішитися цій новині. Хіба ж є кращий спосіб настановити, аніж вкладаючи знання у справно скроєний роман? Якщо авторка належним чином виконала свою роботу (а я на це сподіваюся), то Британська Публіка невдовзі отримає зиск, почавши значно краще розуміти суперечку, що загрожувала роздерти Англійську Магію надвоє. Якнайскоріше надішлю вам примірник, тільки-но лондонські книгарі зачнуть торгувати цією книжкою.

Маю честь визнати, що охоче читаю романи. Це розвага й заняття, яке приносить мені найбільше задоволення. Сядеш собі біля каміна й мчиш навколо світу. Одна-дві сторінки, і вас уже спіткали щонайжахливіші небезпеки; вас розвеселило найстрокатіше багатство людської вигадки; ви встигли засмутитися, порадіти й піднестися духом. А вже наступної миті чутно, як слуга несе чай, і ось ви знову вже сам свій, сьорбаєте чай і якнайспокійніше їсте грінки. Хочеться тільки вірити, що ця книга (себто роман з історії Англійської Магії) не вийде аж надто врочистою. Зневажаю книжки без жартів.

Я трохи знаюся з людьми, які напоумилися опублікувати роман. (Ніяк не згадаю назви.) Ми сусідимо з ними на Сого-сквер. Здається, вони досить приємні й товариські. Регулярно надсилають мені картки із запрошеннями на вечірки. Та я до них не ходжу. Ось і зараз надіслали листа: просять підтримати видання. Я, безперечно, піду їм назустріч. Радитиму роман, де тільки можна. Сам я книжку ще не читав, але це неважливо. Важливо те, що Норрелл її зненавидить. Хіба щось інше здатне завдати йому таких мук? Проста стаття в одному з “Ревю” про засади погодної магії валить його в ліжко на тиждень. Роман же в трьох томах найпевніше його вб’є…»

Дуже радий, що в мене питаються про міс Кларк. Дуже радий, що маю нагоду висловити свою думку про неї. Передусім дозвольте сказати, що я геть не схвалюю Жіноцтво, яке воліє здобувати якусь професію, а надто — літературний фах. Смію зауважити, всякій пані можна пробачити написання роману, коли її на цей відчайдушний крок штовхнула бідність, вдівство або численні діти й родичі, що їх треба прогодувати, — але в цієї жінки, наскільки мені відомо, таких виправдань немає.

Ба гірше, в своїй книжці вона рішила зобразити Славне Відродження Англійської Магії — історія якої в її викладі, я певен, грішитиме численними хибами та неточностями. Вже те, що котрійсь із нашого Жіноцтва взагалі заманулося писати про магію, щонайприкріше мене приголомшує. Я переконаний, нам необхідний закон, що внеможливить такі діяння в майбутньому, про що я й говоритиму з прем’єр-міністром за першої-ліпшої нагоди.

Що ж до решти питань, які поставили видавці цієї прикрої книженції, мені сказати просто нічого. Я не знаю, ні яка з себе ця жінка, ні якої вона вдачі, ні з якої вона родини, ні яке веде життя. Мені це байдуже.

Я надзвичайно тішуся з романів, особливо пера міс Остін та місис Редкліфф. Зізнаюся, я все ще не знайшов часу прочитати витвір міс Кларк — нині магам не бракує роботи. Кажуть, він головно про мене. Безсумнівно, мені це лестить, але, сподіваюся, міс Кларк пробачить, якщо я скажу, що новина ця не така вже й приголомшлива. Хай там як, а все ж я був прототипом героя однієї з недавніх поем лорда Байрона[411].

Що стосується самої міс Кларк, то її вже полишив перший квіт молодості. Вона старша донька в сім’ї священика з північної Англії. Її батечко — щонайреспектабельніший сивочолий джентльмен, який неабияк розбирається в заплутаних моментах Історії Церкви та спорті.

Прикро казати, але здобутки в міс Кларк мізерні. Вона майже не грає на музичних інструментах і не співає. Не танцює. Геть не вміє малювати. Знає лише кілька слів німецькою. Італійською говорить повільно і з помилками, тож самим італійцям її слова зовсім не зрозумілі. Їй здається, що вона любить гаптувати, але до пуття ніколи цим не займалася (тож мусимо додати до її вад ще й лінощі). Якби ж вона була юна, то все можна було би списати на неналежне виховання, однак у такім зрілім віці винуватити інших уже не випадає.

Я не назвав би її красунею. Шанувальник у неї один-єдиний — такий собі д-р Ґрінленд, випускник Оксфордського університету, та позаяк він сам скидається на кривоногого гнома, то високих стандартів краси від нього годі й чекати. Коли я востаннє мав честь її бачити, то взута вона була в рожеві черевички — яка прикра манірність!