Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

«Містер Норрелл з Гановер-сквер переконаний, що все пов’язане з Джоном Ускґлассом треба витрусити з сучасної магії, як міль та порох зі старого пальта. Що ж тоді в нього залишиться? Якщо позбутися Джона Ускґласса, не буде нічого, крім порожнечі».

Джонатан Стрейндж.

Пролог до «Літопису і чину англійської магії». (Лондон, накладом Джона Маррі, 1816).

45 Пролог до «Літопису і чину англійської магії» Джонатана Стрейнджа

Наприкінці 1110 року на півночі Англії з’явилася дивна армія. Вперше про неї почули поблизу місцини під назвою Пенло, що миль за двадцять-тридцять на північний захід від Ньюкасла. Ніхто не знав, звідкіля вона взялася, — припускали, що це вторгнення шотландців чи данів, або, можливо, навіть французів.

На початку грудня армія захопила Ньюкасл та Дарем і рушила далі на захід. Вона прибула в Еллендейл, маленьке поселення з кам’яницями серед високих пагорбів Нортумбрії, і на одну ніч отаборилася поблизу боліт за містечком. Мешканці Еллендейла були вівчарами, а не солдатами. У містечка не було оборонного муру, а найближче військо стояло за тридцять п’ять миль звідти й готувалося захищати замок Карлайл. Саме тому містяни вирішили не гаяти часу і завести дружбу з дивною армією. Кілька вродливих юнок, ці сміливі Юдити, вирушили до прибульців, аби порятувати себе та своїх сусідів, якщо вийде. Та щойно дівчата підступили до місця, де стояла невідома армія, вони перелякалися й позадкували.

У таборі панувала похмура тиша. З неба сипав лапатий сніг, а дивні солдати, загорнувшись у чорні плащі, лежали на білій землі. Спершу дівчата вирішили, що вояки мертві, — враження посилювала безліч круків та інших чорних птахів, що тулилися в таборі і навіть ходили по людях. Та все ж мертвими ті не були: час від часу хтось ворушився, вставав доглянути коня чи відганяв птаха, який намагався дзьобнути обличчя.

Коли дівчата наблизилися, котрийсь із солдатів звівся на ноги. Одна юнка відкинула страхи, підійшла до воїна і поцілувала його у губи.

Він мав дуже бліду шкіру без жодного ґанджу — вона блищала, наче місячне сяйво. Довге пряме волосся спадало темно-каштановим водоспадом йому на плечі. Вилиці були незвичайно чіткими та гарними, а вираз — урочистим. Широко посаджені, трохи розкосі очі поглядали з-під брів густих і темних, наче розчерки пера з химерними закрутками на краях. Однак це все геть не бентежило дівчину. Вона знала, що всі дани, шотландці та французи вирізняються такою моторошною вродою.

Воїн поставився до поцілунку вельми прихильно і дозволив поцілувати себе ще раз. Потім відповів дівчині тим самим. Інший солдат підвівся з землі, розкрив рота — і зазвучало тужливе квиління. Перший чужинець, якого поцілувала дівчина, заходився припрошувати її до танцю: довгі білі пальці підштовхували її стан, доки вона не стала повторювати рухи за ним.

Так воно й тривало, поки дівчині не стало жарко і вона не спинилася, щоб зняти плащ. Тоді подруги помітили, що на її руках, обличчі та ногах замість намистинок поту проступила кров, яка скрапувала на сніг. Це видовище так вжахнуло дівчат, що вони повтікали.

Дивна армія так і не ввійшла в Еллендейл. Тієї ж ночі вона рушила до Карлайла. Наступного дня містяни обережно вийшли на поле, де був табір. Там вони і знайшли ту дівчину. Тіло її було зовсім білим та безкровним, а сніг, на якому вона лежала, налився багрянцем.

За тим і впізнали люди діне ші[281] — Воїнство Фейрі.

Усі битви англійці програли. До Різдва Воїнство Фейрі вже дісталося Йорка. Воно захопило Ньюкасл, Дарем, Карлайл та Ланкастер. Як не рахувати знекровлення дівчини з Еллендейла, фейрі майже не проявляли жорсткості, якою так славилися. Із усіх захоплених міст і фортець тільки Ланкастер вони спалили вщент. У Тірску, на північ від Йорка, свиня завдала образи одному із солдатів Воїнства, вискочивши під ноги його коню; той здійнявся на диби, впав і зламав хребта. Фейрі з товаришами кинулися полювати на свиню, а впіймавши, викололи їй очі. Утім, зазвичай тварини, як дикі так і свійські, раділи прибуттю Воїнства Фейрі, впізнаючи в прибульцях союзників у боротьбі проти звичного свого ворога — людей.

На Різдво король Генріх[282] зібрав графів, єпископів, абатів та інших значних людей свого королівства у Вестмінстер на раду. Про фейрі в тогочасній Англії знали непогано. Багато де траплялися давні поселення фейрі: якісь із них приховувала магія, а якісь просто оминав хрещений люд. Радники короля Генріха погоджувалися, що фейрі лихі за своєю природою. Хтиві, брехливі крадії, вони спокушали юнаків та юнок, зводили мандрівників на манівці та крали дітей, худобу та зерно. А ще були на диво ледачими: тисячу років тому фейрі опанували мистецтво обробляти дерево та камінь, але не завдавали собі клопоту зводити будинки. Переважно вони так і жили в місцях, які радо називали замками, хоча насправді це були бруги — кургани сивої давнини. Дні свої фейрі марнували на вино й танці, поки на полях гнили ячмінь та боби, а худоба мерзла та мерла на холодних схилах[283]. Радники короля Генріха погодилися, що, якби не надзвичайна магія та майже безсмертя, увесь рід фейрі вимер би від голоду та спраги. Однак, ці бездумні й недалекоглядні істоти спромоглися вдертися в добре захищене християнське королівство, перемогти в усіх битвах і захопити всі фортеці, що траплялися їм на шляху. Усе це свідчило про рішучість, якою раніше жоден із фейрі не вирізнявся.

Ніхто не знав, що й думати.

У січні Воїнство Фейрі залишило Йорк і вирушило на південь, спинившись біля Тренту. І тоді неподалік від Ньюарка, на берегах річки Трент, король Генріх та його армія стали на герць із діне ші.

Перед початком битви по лавах Генріхового війська пролетів магічний вітер і луною розійшовся солодкий спів флейти, що кликав коней вивільнятися й перебігати на бік фейрі, забираючи з собою безталанних вершників. Потім кожному воїну вчулися голоси найрідніших — матерів, батьків, дітей і коханих, — що благали повертатися додому. Зграя круків спустилася з небес, дзьобаючи обличчя англійців і засліплюючи їх веремією чорних крил. Англійські солдати мусили чинити опір не тільки вправності й жорстокості ші, а і власним страхам, зродженим моторошною магією. Тож не диво, що битва була короткою і король Генріх зазнав поразки. У мить, коли все стихло й не лишилося жодного сумніву щодо розгрому короля Генріха, птахи на багато миль навколо заспівали з радощів.

Король і його радники чекали на ворожого вождя чи короля. Лави діне ші розступилися — і наперед вийшов незнайомець.

Йому ще не було й п’ятнадцяти років. Як і діне ші, він носив дрантя з грубої чорної вовни. Як і вони, мав довге й пряме чорне волосся. Як і вони, не говорив ні англійською, ні французькою — двома мовами, поширеними в тогочасній Англії, — а володів тільки діалектом мови фейрі[284]. Юнак був блідим і вродливим, з похмурим урочистим обличчям, та все ж усі присутні бачили, що він не фейрі, а людина.

На думку нормандських та англійських графів та лицарів, які вперше побачили його того дня, прибульця майже не торкнулася культура. Він ніколи не бачив ложки, стільця, залізного казана, срібного пенні чи воскової свічки. У жодному з тогочасних кланів і королівств фейрі не було таких гарних речей. Коли король Генріх і юнак зустрілися, щоб розділити між собою Англію, Генріх сидів на дерев’яній лаві й пив вино зі срібного келиха, а юнак сидів долі й пив овече молоко з кам’яної чашки. Хроніст Ордерік Віталій[285] через тридцять років описав збурення Генріхових придворних, коли посеред важливих перемовин воїн із діне ші нахилився й узявся послужливо ськатися у брудному юнаковому волоссі.

У Воїнстві Фейрі був молодий норманський лицар на ім’я Томас Дундейл[286]. І хоча він багато років провів у полоні фейрі, усе ж він достатньо пам’ятав рідну мову (французьку), щоб юнак і король Генріх могли порозумітися.

Король Генріх запитав хлопцеве ім’я.

Хлопець же відказав, що не має імені[287].

Король Генріх запитав, чому він пішов на Англію війною.

Хлопець сказав, що він останній із роду норманських аристократів, якому батько короля Генріха, Вільгельм Завойовник, пообіцяв землі на півночі Англії. Лихий супостат на ім’я Юбер де Котантен позбавив його родину земель і життя. Хлопець сказав, що за кілька років до того його батько звертався до Вільгельма II (Генріхового брата й попередника), благаючи справедливості, але не отримав її. Невдовзі по тому його батька вбили. Хлопець сказав, що його самого слуги Юбера ще немовлям покинули в лісі. Проте його знайшли діне ші й забрали жити до себе у Фейрі. І ось він повернувся.

Мав він юнацьку віру в абсолютну істинність власної справи й абсолютну хибність чужих. Він вирішив, що забрати частину Англії між річками Твід і Трент[288] буде справедливою відплатою норманським королям, які не помстилися за вбивство його родини. Саме з цієї — єдиної — причини король Генріх був змушений вдовольнитися лише південною частиною свого королівства.

Юнак повідомив, що вже владарює у Фейрі, і назвав ім’я свого сюзерена. Ніхто нічого не зрозумів[289].

Того дня розпочалося його правління, що тривало понад три сотні років.

У чотирнадцятирічному віці він уже створив ту магічну систему, якою ми послуговуємося нині. Вірніше, якою би послуговувалися, якби не забули більшу частину того, що він знав. Джон Ускґласс бездоганно поєднав магію фейрі з людським порядком, і сили фейрі сполучилися з його жахною цілеспрямованістю. Ми не знаємо, чому викрадене християнське дитя раптом стало найвеличнішим магом будь-якої доби. І до і після нього інші діти ставали бранцями у прикордонні Фейрі, проте ніхто з них не здобув того ж, що й Джон Ускґласс. Порівняно з тим, що досяг він, усі наші спроби видаються банальними й дрібними.

Містер Норрелл з Гановер-сквер переконаний, що все пов’язане з Джоном Ускґлассом треба витрусити з сучасної магії, як міль та порох зі старого пальта. Що ж тоді в нього залишиться? Якщо позбутися Джона Ускґласса, не буде нічого, крім порожнечі.

Із першого тому «Літопису і чину англійської магії» Джонатана Стрейнджа (накладом Джона Маррі, 1816).

46 «Небо говорило до мене…»

День видався темний. Прохолодний вітер жбурляв лапаті сніжинки в шибки книгозбірні м-ра Норрелла, де Чилдермасс писав ділові листи. І хоча годинник показував усього лише десяту годину ранку, в кімнаті вже запалили свічки. В каміні вогонь із тріском поїдав вугілля, та рипіло Чилдермассове перо на папері — інших звуків у кімнаті не було.

Десь ударив дзвін, жалобний набат. Дуже далеко. Чилдермасс майже не звернув на нього уваги, але суголосно дзвонові світло потьмянішало й кімната просякла самотністю.

Перед ним постав образ похмурого пейзажу. Він його бачив так ясно, ніби знав цю місцевість дуже добре або знайомий був із нею за картиною, яку щодня споглядав упродовж багатьох років. Широкий край, бурі голі поля, зруйновані будинки попід холодним сірим небом…

Він уже не просто думав про той пейзаж. Здавалося, він сам перебуває в ньому. Стоїть на старому, зритому коліями шляху, що звивається вгору чорним узвишшям назустріч небу, в якому збирається величезна зграя чорних птахів…

Проти сірого неба птахи скидалися на чорні букви. Йому здалося, що за якусь мить він збагне смисл написаного. Каміння на стародавньому шляху були знаками, які віщували долю мандрівника.

Чилдермасс рвучко прийшов до тями. Перо вислизнуло з руки, і чорнила заляпали лист.

Він спантеличено заозирався. Ніби ж не сон. Усі знайомі речі на своїх місцях: полиці, книжки, дзеркало, каламар, щипці для каміна, порцелянова статуетка Мартіна Пейла. Але тепер він не йняв віри власним чуттям. Він більше не вірив, що всі ці книжки, дзеркала й порцелянова статуетка справді тут. Наче все, що він бачить — це шкіра, яку можна протяти самим лише нігтем, і за нею відкриється вид на холодний, безлюдний край.

Бурі поля подекуди затопила повінь, і вони вкрилися вервечками холодних сірих озерець. Їх візерунок мав значення. Письмена озерець на полях залишив по собі дощ. Озерця — це магія дощу, так само, як хороводи чорного птаства в сірому небі — то заклинання неба, а колихання сіро-бурих трав — заклинання вітру. Значення мало все.

Чилдермасс відскочив од столу і струснувся. Квапливо пройшов кімнатою і смикнув дзвоник, викликаючи слугу. Та поки він чекав, магія не відступала, навпаки. І коли в дверях з’явився Лукас, Чилдермасс уже не був певен, чи він зараз у бібліотеці хазяїна, чи стоїть на стародавньому шляху…

Він несамовито затрусив головою і кілька разів кліпнув очима.

— Де хазяїн? — запитав він. — Щось негаразд.

Лукас стурбовано поглянув на нього.

— Містере Чилдермассе? Сер, вам зле?

— Не зважай. Де містер Норрелл?

— В Адміралтействі, сер. Я думав, ви знаєте. Карета приїхала по нього ще понад годину тому. Гадаю, скоро має повернутись.

— Ні, — не погодився Чилдермасс. — Не може бути. Не може бути, що його немає. Ти певен, що він не чаклує в себе нагорі?

— Цілком, сер. Я бачив, як хазяїн від’їжджав у кареті. Дозвольте, я пошлю Метью по лікаря, містере Чилдермассе. Ви геть хворі.

Чилдермасс розкрив рота, збираючись обуритись — мовляв, нічого він не хворий, але тієї самої миті…

…небо поглянуло на нього. Він відчув, як здригнулася земля, відчувши його на собі.

До нього заговорило небо.

Мовою, раніше ним ніколи не чутою. Він навіть не був певен, чи лунали в ній слова. Можливо, воно говорило до нього лише чорними письменами птаства. Він був малий і беззахисний, і йому нікуди було втекти. Він потрапив у пастку між небом і землею, немов між двох долонь. І якби їм схотілось, його би просто розтовкли.

До нього знову заговорило небо.

— Я не розумію, — промовив він.

Чилдермасс кліпнув очима і зрозумів, що над ним зігнувся Лукас, а він сам дихає якось нерівно. Чилдермасс повів рукою і за щось зачепився. Він повернувся набік і зі здивуванням побачив, що це ніжка стільця. Він лежав на підлозі.

— Що?… — спитав він.

— Ви в бібліотеці, сер, — відповів Лукас. — Здається, ви зомліли.

— Поможи підвестись. Треба поговорити з Норреллом.

— Сер, я ж вам уже говорив…

— Ні, — заперечив Чилдермасс. — Ти помиляєшся. Він мусить бути тут. Мусить. Відведи мене нагору.

Лукас допоміг йому зіпнутися на ноги, та біля сходів він знову мало не знепритомнів. Тому Лукас гукнув Метью, іншого лакея, і вони вдвох, напівпідтримуючи-напівнесучи Чилдермасса, доправили його в маленький кабінет на третьому поверсі, де м-р Норрелл займався своєю найбільш особистою магією.

Лукас відчинив двері. В каміні палахкотів вогонь. На невеличкій таці охайно лежали пера, ножі для гостріння, пенали й олівці. Каламар був повний, і срібне вічко його було замкнуте. Книжки й нотатники акуратно стояли на полицях або лежали в стороні. Пил був витертий, усе начищене до блиску та в бездоганному порядку. Цілком ясно, що м-р Норрелл вранці сюди й не заходив.

Чилдермасс відштовхнув лакеїв, став сам і трохи спантеличено озирнув кімнату.

— Бачите, сер? — озвався Лукас. — Я ж вам казав. Хазяїн в Адміралтействі.

— Так, — відповів Чилдермасс.

От тільки в цьому не було ніякого сенсу. Якщо химерну магію творив не Норрелл, то хто тоді?

— А Стрейндж не приходив? — запитав він.

— Звісно, ні! — обурився Лукас. — Я добре знаю свої обов’язки. І хочеться вірити, мені вистачило би розуму не пускати містера Стрейнджа в дім. Сер, але ви й досі якось дивно виглядаєте. Дозвольте послати по лікаря.

— Ні-ні. Мені вже краще. Набагато краще. Ось, поможи краще сісти в крісло. — Важко зітхнувши, Чилдермасс рухнув у фотель. — Господи Боже, чого ви витріщаєтеся? Метью, тобі немає чим зайнятися? Лукасе, принеси склянку води!

Йому й досі паморочилося, крутилася голова, але вже не так сильно нудило. Він і досі міг згадати той пейзаж до найменших подробиць. Його образ добре закарбувався. Досі відчувався смак того безлюддя, іншосвітності, але Чилдермасс уже не боявся згубитися там. Він міг думати.

Лукас повернувся з тацею, на якій стояли келих для вина та карафка з водою. Він налив Чилдермассові води, і той осушив склянку.

Чилдермасс знав одне заклинання, якраз аби виявляти магію. Із його допомогою не можна було встановити, хто вчинив магію і яку саме; воно просто повідомляло, чи взагалі хтось чаклував. Принаймні на це воно й було розраховане. Чилдермасс вдавався до нього лише раз, але нічого тоді не виявив, тому й не знав, працює заклинання чи ні.

— Налий мені ще одну склянку, — наказав він Лукасу.

Лакей послухався.

Цього разу Чилдермасс води не пив, натомість пробурмотів над нею кілька слів. Підняв склянку проти світла і подивився на її вміст, поволі обертаючись, поки не оглянув усю кімнату.

Нічого.

— Навіть не знаю, що я шукаю, — зітхнув він собі під носа й знову гукнув Лукаса: — Ходімо. Мені потрібна твоя допомога.

Вони повернулися в бібліотеку. Чилдермасс знову підняв склянку, промовив слова й подивився крізь неї.

Нічого.

Він підійшов до вікна. На якусь мить йому здалося, що на дні склянки зблисла перлинка білого світла.

— Це на площі, — промовив він.

— Що на площі? — не зрозумів Лукас.

Чилдермасс не відповів. Натомість він визирнув із вікна. Брудну бруківку Гановер-сквер вкривав сніг, і на білому тлі різко виділялася чорна огорожа, що відділяла центральну частину площі. Сніг усе ще падав, і дмухав різкий вітер. Попри таку погоду, на площі гуляло кілька людей. Усім було відомо, що на Гановер-сквер мешкає м-р Норрелл, тому сюди ходили в надії його побачить. От і зараз один джентльмен і дві юні леді (безсумнівно, палкі шанувальники магії) стояли перед будинком і захоплено позирали на нього. Трохи далі від них огорожу підпирав смаглявий молодик. Поруч із ним вештався торговець чорнилами у драному пальті і барильцем чорнил на спині. Праворуч — іще одна дама, яка відвернулася від будинку і повільно йшла у бік Гановер-стрит, але Чилдермассу здалося, ніби вона тільки-но була поміж інших спостерігачів. Модно й дорого вбрана у темно-зелене манто, підбите горностаєм, в руках вона тримала горностаєву муфту.

Чилдермасс добре знав торговця чорнилами — часто в нього скуплявся. Решта були йому незнайомі.

— Впізнаєш кого-небудь? — поцікавився він.

— Он того чорнявого, — Лукас тицьнув пальцем на молодика, що спирався на огорожу. — Це Фредерік Марстон. Приходив кілька разів до містера Норрелла, просився в учні, але хазяїн, звісно, навіть зустрітися з ним не схотів.

— Так. Пригадую, ти розповідав про нього. — Чилдермасс іще порозглядав людей на площі і промовив: — Хоч як неймовірно це звучить, але хтось із них зараз чаклує. Мені треба спуститися й роздивитися ближче. Ходімо. Без тебе я не впораюся.

На площі магія відчувалася ще сильніше. В Чилдермассовій голові бив сумний набат. За пеленою снігу два світи аж мерехтіли, переміняючись, наче картинки в чарівному ліхтарі. Одну мить Гановер-сквер, а іншу — тоскні поля з чорними письменами в небі.

Чилдермасс підняв келих, готовий промовити слова закляття, але в тому не було потреби. Склянка сяяла рівним білим світлом. Яскравіше від усього іншого в цей похмурий зимовий день, чистіше й бездоганніше від лампового вогню, воно відкидало химерні тіні на обличчя Чилдермасса й Лукаса.

Небо знову говорило до нього. Цього разу здалося, що воно бриніло питанням. І відповідь тягнула за собою значні наслідки. Якби ж то зрозуміти, в чім суть питання, та знайти правильні слова, в які убрати свою відповідь, тоді би щось відкрилося — те, що навіки змінить англійську магію, те, про що ні Стрейндж, ні Норрелл досі й не здогадувалися.

Довгу мить він намагався зрозуміти. Тепер мова закляття здавалася болісно знайомою. Ще мить, думалося йому, і він усе збагне. Хай там як, а світ повсякденно мовить до нього цими словами, просто він їх раніше ніколи не помічав…

Лукас щось говорив. Чилдермасс, напевно, знову повалився додолу, бо лакей тримав його попід руки і намагався підвести. Келих розбився на друзки об камені бруківки, і біле світло розлилося по снігу.

— …дивовижно, — вів мову Лукас. — Ось так, містере Чилдермассе. Стоїмо. Я ще ніколи вас у такому стані не бачив. Сер, ви певні, що не хочете вернутися в дім? Але ось уже й містер Норрелл. Він точно знатиме, що робити.

Чилдермасс повернув голову праворуч. Із Джордж-стрит на площу завертала карета м-ра Норрелла.

Торговець чорнилами також її помітив. Він хутко підбіг до джентльмена з двома дамами, поштиво вклонився їм і заговорив до джентльмена. Всі троє озирнулися на карету. Джентльмен дістав із кишені монету і дав її торговцю чорнилами. Той знову вклонився і відійшов.

М-р Марстон, чорнявий молодик, і сам знав, що це Норреллова карета. Тільки-но він її запримітив, як покинув свій пост біля огорожі й рушив уперед.

І навіть модно вбрана дама розвернулася й рушила до будинку, вочевидь, із наміром поглянути на Головного Мага Англії.

Перед будинком карета зупинилася, з козлів спустився слуга й відчинив дверцята. Вийшов м-р Норрелл, замотаний у безліч кашне, через що він скидався на товстуна. М-р Марстон привітався й одразу же заговорив. М-р Норрелл нетерпляче похитав головою і відмахнувся від нього.

Модно вбрана дама проминула Чилдермасса й Лукаса. Вона мала дуже блідий і серйозний вигляд. Чилдермассові здалося, що люди, не байдужі до жіночої вроди, певно, назвали би даму красунею. І роздивившись її зблизька, повірений м-ра Норрелла запідозрив, що звідкись її знає.

— Лукасе, — пробурмотів він, — що це за одна?

— Пробачте, сер. Здається, я її вперше бачу.

Біля східців карети м-р Марстон напосівся на мага, і м-р Норрелл сердився все більше. Роздивившись по сторонах, він побачив неподалік Лукаса з Чилдермассом і кивком покликав їх.

Саме в ту мить модно вбрана дама підступилася до нього впритул. Здавалося, вона теж хоче звернутися до м-ра Норрелла, але ні, наміри її виявилися інакшими. Зі своєї муфти вона дістала пістоля і з найспокійнішим видом націлила його прямо в серце магові.

М-р Норрелл і м-р Марстон витріщилися на неї.

Кілька речей сталися водночас. Лукас випустив із рук Чилдермасса, який каменем рухнув на бруківку, а сам побіг рятувати хазяїна. М-р Марстон схопив леді за талію. Дейві, кучер м-ра Норрелла, зістрибнув із козлів та перейняв руку з пістолем.

Чилдермасс лежав на снігу поміж скляних осколків. Він бачив, як надприродно легко жінка вирвалася з обіймів м-ра Марстона і штовхнула його на землю з такою силою, що той не подужав підвестись. Стукнула Дейві у груди своєю тендітною ручкою в рукавичці, від чого кучер відлетів на кілька ярдів назад. Лакей м-ра Норрелла — той, що відчиняв дверцята карети, — спробував був збити її з ніг, але не завдав їй ані найменшої шкоди. Вона просто поклала йому долоню на обличчя (немовби осінила найлегшим доторком на світі), і він осів на землю. Лукаса вона просто вперіщила пістолем.

Чилдермасс погано розумів, що відбувається. Він ледве підвівся і ступив кілька кроків уперед, не тямлячи, йде він по Гановер-сквер чи якимсь стародавнім шляхом у Фейрі.

М-р Норрелл перелякано вирячився на жінку, але був надто нажаханий, щоб закричати або втекти геть. Чилдермасс примирливо простягнув до дами руки.

— Мадам… — почав був він.

Вона й не глянула на нього.

Чилдермассу паморочилося від снігопаду. Як він не старався, втриматись на Гановер-сквер йому не вдавалося. Моторошний пейзаж його не відпускав; м-ра Норрелла вб’ють, і Чилдермасс нічим не може цьому запобігти.

А потім сталося щось дивне.

Сталося щось дуже дивне. Зникла площа. Зникли м-р Норрелл, Лукас і решта з ними.

А от леді залишилась.

Вона стояла обличчям до нього на стародавньому шляху під небом, у якім вирувало чорне птаство. Вона підняла пістоля й націлилася із Фейрі прямо в Англію, у серце м-ра Норрелла.

— Мадам, — знову промовив Чилдермасс.

Вона позирнула на нього з холодною пекучою люттю, і він зрозумів, що немає на світі слів, які б її спинили. Ні на цьому світі, ні в будь-якому іншому. Тому він зробив єдине, що спало на думку. І схопився за дуло.

Пролунав постріл, нестерпно гучний звук.

Саме сила звуку, припускав Чилдермасс, повернула його в Англію.

І ось він уже напівсидів-напівлежав на Гановер-сквер, притулившись спиною до каретних східців, і не розумів, живий Норрелл чи ні і де він узагалі подівся. Треба б іти шукати хазяїна, але Чилдермасс відчув, що насправді йому однаково, тому лишився сидіти на місці.

І тільки коли прибув лікар, Чилдермасс збагнув, що леді таки когось підстрелила і цим кимось був він.

Решта дня, як і більшість наступного, збігли в мішанині болю та опійних марень. Інколи Чилдермассові здавалося, ніби він стоїть на стародавньому шляху під небом, яке говорить до нього, аж раптом виявлялося, це Лукас гомонить про ватрушки й відерця для вугілля. Через усе небо був натягнутий канат, по якому йшло чимало людей, Стрейндж і Норрелл поміж них. Обоє несли в руках стоси книжок. А ще — видавець Джон Маррі, Вінкулюс і багато-багато інших. Інколи Чилдермассів біль у плечі тікав від нього на інший кінець кімнати й ховався там. В такі хвилини Чилдермассові здавалося, що це якийсь дрібний звір, про якого більше ніхто не знав. І треба було би про нього сказати, щоб його вигнали й зловили. Одного разу він навіть був помітив його огнисте хутро, яскравіше, ніж у лиса…

Увечері другого дня Чилдермассу вже добряче вияснилось, і він краще тямив, де лежить і що з ним трапилося. Близько сьомої в кімнату зайшов Лукас і приніс з собою крісло із їдальні. Він поставив його поруч із ліжком, а за якусь мить у кімнаті об’явився м-р Норрелл і вмостився на ньому.

Якийсь час маг не робив нічого, а тільки сидів, стривожено прикипівши поглядом до ковдри. Нарешті він пробурмотів своє питання.

Чилдермасс нічого не розчув, але цілком природно гадаючи, що м-р Норрелл цікавиться його здоров’ям, почав відповідати — мовляв, сподівається, що за день-два почуватиметься краще.

М-р Норрелл його перебив і повторив, тепер уже значно різкіше:

— Навіщо ви вдалися до Беласісового «скопусу»[292]?

— Що? — здивувався Чилдермасс.

— Лукас сказав, ви щось чаклували, — пояснив м-р Норрелл. — Я попросив його описати, що саме ви робили. Звісно, я впізнав «скопус» Беласіса[293]. — Вираз його обличчя став різким і підозрілим. — Навіщо ви це робили? І, що важливіше, звідки, на Бога, ви знаєте це закляття? Як я можу працювати, коли мене постійно зраджують? Просто неймовірно, як мені взагалі щось вдається, коли мої слуги вчать закляття позаочі, а учні намагаються зруйнувати всі мої звершення!

Чилдермасс подивився на мага з легким роздратуванням:

— Ви ж мене самі навчили.

— Я? — провищав м-р Норрелл ще тонше, ніж зазвичай.

— Ще до вашого переїзду в Лондон, коли ви не покидали бібліотеки в Гертф’ю, коли я їздив по всій країні, купуючи для вас цінні книжки. Ви навчили мене закляттю на випадок, коли я стріну в своїх мандрах когось, хто називатиме себе магом-практиком. Ви боялися, що існує інший такий, і він міг би…

— Так-так, — нетерпляче погодився м-р Норрелл. — Згадав. Але це жодним чином не пояснює, навіщо було цим займатися вчора посеред площі.

— Тому що там повсюди була магія.

— Лукас нічого не помітив.

— Бо це не входить в його обов’язки — знати, де коїться щось магічне. А в мої — входить. Нічого дивнішого я ще не бачив. Мені постійно здавалося, я деінде. Думаю, якийсь час я й справді був у великій небезпеці. Я не дуже розумію, де було те інше місце. Воно дещо химерне (трохи згодом розкажу докладніше), і це точно не Англія. Думаю, це Фейрі. Звідки береться така магія? Хто за нею стояв? Чи можливо, щоби магом була та жінка?

— Яка жінка?

— Та, що підстрелила мене.

М-р Норрелл роздратовано пирхнув.

— Ця куля нашкодила вам більше, ніж мені здавалося, — зневажливо промовив він. — Коли б та жінка справді була таким великим магом, хіба вам вдалося би так легко їй завадити? На площі не було ніякого мага. І вже точно магом не була та жінка.

— Чому? Хто вона така?

М-р Норрелл відповів не одразу.

— Дружина сера Волтера Поула, — нарешті промовив він. — Жінка, яку я повернув із того світу.

Чилдермасс якусь мить мовчав.

— А ви вмієте здивувати! — сказав він нарешті. — Я можу назвати низку людей, що мають вагому причину наставити пістоля вам у груди, але мені нізащо в світі не збагнути, чому серед них ця жінка.

— Кажуть, вона збожеволіла. Втекла від своїх доглядачів і прийшла сюди, щоби вбити мене. Думаю, ви погодитеся, це достатній доказ божевілля. — Сірі очки м-ра Норрелла дивилися в сторону. — Хай там як, усі знають, що я її доброчинець.

Чилдермасс заледве його слухав:

— Звідки вона взяла пістоль? Сер Волтер — розважлива людина. Мені важко уявити, щоб він лишив огнепальну зброю в неї на виду.

— Це дуельний пістоль із пари, яка належить серу Волтеру. Її тримають у спеціальному футлярі, який замкнено в шухляді стола його особистого кабінету. І ще до вчорашнього дня сер Волтер ладен був заприсягтися, що дружина взагалі не знає про їхнє існування. А от звідки в неї ключ — обидва ключі, — не має ані найменшої гадки ніхто.

— Як на мене, то нічого дивного. Дружини, навіть божевільні, нерідко вміють отримувати від чоловіків усе, що хочуть.

— Але ж ключі були не в сера Волтера. Ось, що найдивніше. Ці пістолі — єдина вогнепальна зброя в будинку. Природно, що сер Волтер переймався безпекою дружини і майна, бо часто у від’їздах. Ключі зберігав дворецький — той високий, чорношкірий — думаю, ви розумієте, про кого йдеться. Сер Волтер не може збагнути, як слуга припустився такої помилки. За його словами, це найнадійніша людина на цілому світі. З іншого боку, хтозна, що в тих слуг на умі, — недбало кинув м-р Норрелл, забуваючи, до кого зараз говорить. — За весь час я й трьох слів до нього не мовив, тож хіба він міг зачаїти на мене якусь кривду? Я міг би офіційно звинуватити леді Поул в замаху на моє життя. І ще вчора був певен, що саме так і вчиню. Щоправда, кілька людей уже вказали мені, що не можна забувати про сера Волтера. Так кажуть і лорд Ліверпуль, і містер Ласеллз, і, гадаю, вони мають рацію. Сер Волтер зарекомендував себе добрим другом англійської магії. Не варто давати йому привід шкодувати про нашу дружбу. Він урочисто заприсягся, що леді Поул сховають якнайдалі від міста, де ніхто й ніколи її не побачить.

Що про це думає Чилдермасс, не дуже хвилювало м-ра Норрелла. Хоча саме Чилдермасс зараз лежав прикутий до ліжка, зболений і знекровлений, а ушкодження м-ра Норрелла обмежувалися головним болем та подряпинкою на пальці, — маг був певен, що саме він найбільше потерпів од переступу леді Поул.

— То яка ж то була за магія? — запитав Чилдермасс.

— Моя, звісно! — сердито гаркнув м-р Норрелл. — Чия ж іще? Це магія, за допомогою якої я її повернув із мертвих. Саме її ви відчували та бачили завдяки «скопусу» Беласіса. Я тоді був лише початківцем і, думаю, деякі недохопи призвели до того, що чари подіяли несподіваним чином…

— Несподіваним чином? — прохарчав Чилдермасс. Віддихавшись після нападу кашлю, він промовив: — Щомиті я наражався на небезпеку лишитися довіку в країні, де все дихає магією. Навіть небо говорило до мене! Все говорило до мене! Як таке могло статися?

— Не знаю, — повів бровою м-р Норрелл. — Може, ви були п’яні.

— Ви коли-небудь бачили, щоб я пив під час виконання своїх обов’язків? — крижаним тоном спитав Чилдермасс.

На те м-р Норрелл тільки й здвигнув плечима, не маючи що заперечити:

— Я не маю ані найменшої гадки, чим ви взагалі займаєтеся. Інколи мені здається, ви самі собі встановлюєте правила, відколи вперше переступили поріг мого дому.

— Але ж погодьтеся, в світлі стародавньої англійської магії сама думка про це не така вже й дивна, — не здавався Чилдермасс. — Чи ж не ви розповідали мені, що авреати вважали дерева, гори, ріки й таке подібне живими істотами, що вміють по-своєму думати, пам’ятати й бажати? Ніби авреати вірили, що весь світ постійно творить власну магію?

— Деякі авреати — так. Існує теорія, що ці погляди вони перейняли в своїх служників-фейрі: ті приписували деякі власні екстраординарні магічні здібності вмінню говорити з деревами, ріками тощо, вмінню укладати з ними союзи. Але немає ніяких підстав вважати, що ця теорія відповідає дійсності. Моя власна магія не ґрунтується на жодній із таких нісенітниць.

— Небо говорило до мене, — повторив Чилдермасс. — І коли те, що я бачив — правда, то… — Він замовк.

— То що? — спитав м-р Норрелл.

Немічний Чилдермасс думав уголос. Він збирався сказати: коли те, що він бачив, правда, то все, чим досі займалися Стрейндж і Норрелл — дитячі іграшки, а магія достоту набагато страшніша річ, ніж будь-хто з них міг уявити. Стрейндж із Норреллом гралися паперовими дротиками у вітальні, а справжня магія розправляла могутні крила й лопотіла ними, ганяючи вітри далеко-далеко у вишині неозорого неба.

Аж раптом Чилдермасс збагнув, що м-рові Норреллу навряд чи сподобається такий погляд, тож просто промовчав.

Та хазяїн однаково неначе вгадав його думки.

— Он воно що! — раптом розпалився Норрелл. — Ну то гаразд! Чуєте мене? Негайно йдіть собі до Стрейнджа, до Маррі й усіх інших зрадників! Їхні ідеї набагато краще пасують вашому теперішньому стану! Певний, вони радо приймуть вас у свої лави. І ви зможете розкрити їм усі мої секрети! Смію припустити, вас чекає солідна грошова винагорода. Мені настане кінець, і…

— Містере Норрелле, заспокойтеся. Я не маю наміру шукати нового хазяїна. Ви остання людина, якій я служу.

Знову запала коротка пауза, під час якої м-р Норрелл мав змогу подумати над тим, як негідно він поводиться з людиною, котра не далі як учора врятувала йому життя. І вже значно виваженіше промовив:

— Думаю, вам ще ніхто не встиг повідомити. Дружина Стрейнджа померла.

— Що?

— Померла. Мені про це розказав сер Волтер. Схоже, вона заблукала в снігопад. Легковажно пішла гуляти. Через два дні вона пустилася духу.

Чилдермассові стало зимно. Раптом холодний пейзаж опинився геть поруч, під самісінькою шкірою Англії. Він знову майже уявив себе на стародавньому шляху…

…й Арабелла Стрейндж була на цім шляху перед ним. Спиною до нього вона простувала вперед, сама-саміська, прямуючи до мерзлих, сірих країв під небом, що говорило магією…

— Мені сказали, — правив далі м-р Норрелл, не звернувши увагу, як раптово сполотнів і став часто дихати Чилдермасс, — що леді Поул надзвичайно засмутилася, почувши про смерть місис Стрейндж. Її туга просто не знала меж. Схоже, вони були близькими подругами. Не знав цього раніше. Інакше, можливо, я… — Він затнувся, змагаючись з таємними почуттями. — Зараз це вже не має жодного значення. Одна несповна розуму, інша — мертва. Наскільки подужав зрозуміти сер Волтер, леді Поул із якогось дива вважає мене чимось винним у смерті місис Стрейндж. — Він знову замовк. І щоб ніхто навіть не смів засумніватися, додав: — Звичайно же, це цілковита дурниця.

Тієї самої миті в кімнату ввійшло двоє найвидатніших лікарів, яких м-р Норрелл найняв потурбуватися про Чилдермасса. Вони здивувалися присутності мага в недужого — здивувалися й пораділи, їхні усміхнені обличчя та низькі й часті поклони свідчили про те, наскільки їм приємно побачити таку зразкову поблажливість великої людини, що знайшла час провідати свого слугу. За їхніми словами, рідко де можна побачити хазяїна, настільки уважного до здоров’я своєї челяді, або слуг, котрих із ним єднають не стільки пута обов’язку, як повага та любов.

М-р Норрелл, як і більшість із нас, любив лестощі й швидко переконався, що й справді вчинив щось дуже достойне. Він простягнув руку поплескати Чилдермасса по плечу, виявляючи йому таким чином свою приязнь і поблажливість, але, наразившись на його холодний погляд, передумав, кашлянув і покинув кімнату.

Чилдермасс провів його поглядом.

«Усі маги брешуть, — казав йому Вінкулюс, — і цей — більше від усіх».

47 «Чорний хлоп і синій жевжик — це має щось та значити»

Карета сера Волтера Поула їхала безлюдним шляхом до Йоркширу. Поряд на білому коні скакав Стівен Блек.

Обабіч дороги аж до самого темного неба, затягнутого сніговими хмарами, простягався похмурий вересовик. Повсюди стриміли одинокі сірі камені, від яких пейзаж здавався ще холоднішим та незатишнішим. Часом дрібний промінець проривався крізь хмари, освітлюючи на якусь мить то бурхливий струмок, то вибоїну, по вінця залиту водою, яка зблискувала, наче загублений срібний пенні.

Вони дісталися перехрестя. Кучер спинив коней, похмуро вдивляючись туди, де, на його думку, мав бути вказівник.

— Ніяких дорожних каменів, — мовив Стівен. — Годі й дізнатися, куди ведуть ці шляхи.

— Якщо взагалі хоч кудись ведуть, але я в цьому сумніваюся, — відгукнувся кучер, а тоді дістав з кишені табакерку і взяв добрячу понюшку.

Лакей, що сидів на козлах біля кучера (з усіх трьох він найбільше зазнав лиха і змерз), ґрунтовно вилаяв Йоркшир, його мешканців та всі місцеві дороги.

— Ми мали би їхати на північ чи північний-схід, здається, — промовив Стівен. — Але я трохи загубився серед цього пустища. Ти хоч уявляєш, де тут північ?

Кучер, якого стосувалося питання, сказав, що, про нього, куди не кинь оком — скрізь північ.

Лакей понуро реготнув.

Зрозумівши, що від товаришів немає ніякого пуття, Стівен зробив те, що й завжди за таких обставин, — взяв усю відповідальність на себе. Кучерові він наказав їхати по одній дорозі, а сам обрав іншу.

— Якщо мені пощастить, я повернуся за тобою чи відправлю гінця. Якщо пощастить тобі, виконуй доручення, а за мене не хвилюйся.

Стівен поїхав один, з підозрою позираючи на всі стежки та доріжки, що йому траплялися. Він стрів іншого самотнього мандрівника і спитався в нього дороги. Але той відповів, що й сам ніколи ще серед цього пустища не бував і ніколи не чув про місця, які називав Стівен.

Зрештою слуга натрапив на вузьку стежку поміж двох стін, зведених — як водилося в цій частині Англії — із каміння, не скріпленого ніяким розчином. Цією стежкою Стівен і поїхав. По обидва боки вздовж стін височіли голі зимові дерева. Перш ніж із неба полетіли перші сніжинки, дворецький переїхав маленький місток і опинився в селі з похмурими кам’яницями та напівзруйнованими стінами. Панувала тиша. Будинків було геть мало, тож Стівен швидко знайшов той, що шукав, — довгу, низьку садибу з брукованим подвір’ям. Із щонайглибшим невдоволенням він оглянув низькі склепіння, старомодні вікна та замшілі стіни.

— Агов! — покликав він. — Є тут хто?

Сніг посипав густіше. Звідкись збоку виринуло двоє слуг. Вбрані вони були чисто й охайно, але від їхньої полохливості та незграбності Стівен скривився й пошкодував, що не він навчав їх манерам.

Слуги тим часом зачудовано розглядали чорного чоловіка на молочно-білій кобилі, що постав на їхньому подвір’ї. Сміливіший із них відважив напівуклін.

— Це Стеркросс-Голл? — запитав Стівен.

— Так, сер, — відповів сміливий слуга.

— Я тут за дорученням сера Волтера Поула. Покличте свого господаря.

Чоловік побіг. За мить парадні двері розчинился, і з них вийшов худий чоловік з темним волоссям.

— Ви розпорядник божевільні? — поцікавився Стівен. — Джон Сеґундус?

— Так, саме так! — вигукнув м-р Сеґундус. — Ласкаво прошу! Заходьте!

Стівен спішився і кинув поводи слузі.

— Вас надзвичайно важко відшукати! Ми вже з годину блукаємо цим клятим вересовищем. Ви могли б відрядити когось по карету з її милістю? Вона повернула ліворуч на перехресті за дві милі звідси.

— Авжеж. Негайно, — запевнив м-р Сеґундус. — Мені прикро, що ви зазнали стількох незручностей. Як бачите, дім стоїть собі самотиною, але це й робить його підходящим для сера Волтера. Сподіваюся, його дружина в доброму здоров’ї?

— Її милість неабияк виснажена мандрівкою.

— Усе готово до її приїзду. Хоча… — м-р Сеґундус махнув рукою в бік дому, — боюся, все це зовсім не схоже на те, до чого вона звикла…

Пройшовши коротким кам’яним коридором, вони опинилися в кімнаті, яка складала приємний контраст холодній та непривітній решті будинку. Усе в ній говорило про гостинність і затишок — картини, гарні меблі, м’які килими та бадьоре світло ламп. Там стояли ослінчики для ніг, на які її милість зможе обпертися, коли втомиться; екрани, які захистять її від протягів, коли вона змерзне; та книжки, які її потішать, коли вона захоче почитати.

— Хіба ж така кімнате не підійде? — схвильовано запитав м-р Сеґундус. — Я бачу по вашім лиці, що щось негаразд.

Стівен розкрив рота, аби сказати, що йому бачилося дещо інше. Він розумів, що саме побачить її милість, зайшовши в кімнату. Крісла, картини та лампи вельми скидаються на примари. Крізь них проступають значно реальніші та тривкіші обриси: холодні сірі зали та сходи Покинь-Надії.

Однак не варто було й пробувати все це пояснити. Слова би перемінилися, поки він їх вимовляв, обернулися на якусь нісенітницю про пиво, зварене з гніву та жаги до помсти; про дівчат, сльози яких обертаються на опали та перли, коли на небі молодик, а сліди наливаються кров’ю, коли сходить старий місяць. Тому Стівен вгамувався і лише промовив:

— Ні, ні, все гаразд. Її милості більше нічого не знадобиться.

Багатьом така відповідь здалася би трохи прохолодною — особливо після всіх зусиль, яких доклав м-р Сеґундус, — але він вдовольнився й цим.

— Це та леді, яку містер Норрелл повернув з мертвих?

— Так.

— Одне діяння, яке стало початком відродження англійської магії!

— Так, — погодився Стівен.

— А проте вона намагалася його вбити! Дивні справи кояться! Дуже дивні!

Стівен промовчав. Він вважав, що розпоряднику божевільні немає чого міркувати на подібні теми. До того ж, навряд чи б той дістався правди, скільки б не ламав голову.

Щоб відволікти м-ра Сеґундуса від думок про леді Поул та її гаданий злочин, Стівен сказав:

— Сер Волтер сам обрав цей заклад. Я не знаю, хто йому порадив. Давно ви утримуєте цю божевільню?

М-р Сеґундус засміявся:

— Ні, зовсім недовго. Близько двох тижнів насправді. Леді Поул стане моєю першою підопічною.

— Он як!

— Гадаю, сер Волтер прийняв мій брак досвіду швидше за перевагу! Інші джентльмени цього фаху звикли застосовувати до своїх пацієнтів суворі обмеження, які, на переконання сера Волтера, неприпустимі для його дружини. Мені немає потреби змінювати звички. У цьому домі її милість зустріне лише доброту й повагу. За винятком кількох пересторог, до яких варто вдатися з міркувань здорового глузду, — наприклад, поховати пістолі та ножі — до леді Поул ставитимуться як до гості. Ми зробимо все, щоб вона була щасливою.

Стівен кивнув на знак згоди.

— Як ви до цього дійшли?

— До будинку?

— Ні, до нагляду за божевільнею.

— О, геть випадково. Минулого вересня я мав щастя познайомитися з леді на ім’я місис Леннокс, які відтоді стала моєю доброчинницею. Цей будинок належить їй. Кілька років вона безуспішно намагалася підшукати орендаря. Я їй сподобався, і вона вирішила мені допомогти. Місис Леннокс хотіла започаткувати справу, яку я міг би очолити. Спершу ми хотіли відкрити школу для магів, але…

— Для магів? — здивовано вигукнув Стівен. — Але який ви маєте стосунок до магів?

— Я сам чарівник. Був ним усе життя.

— Невже?

Здавалося, ця новина аж образила Стівена, тож першим пориванням м-ра Сеґундуса було вибачитися, але як перепросити за те, що ти маг, він не знав, тому правив далі:

— Але містерові Норреллу наша ідея не припала до душі, тож він відправив Чилдермасса, щоб той нас відмовив. Ви знайомі з Джоном Чилдермассом, сер?

— Побіжно, — відказав Стівен. — Ми з ним ніколи не розмовляли.

— Спершу ми з місис Леннокс вирішили його не слухати. Я маю на увазі містера Норрела, а не Чилдермасса. Я написав містерові Стрейнджу, але мій лист прийшов того дня, коли зникла його дружина. А за кілька днів, як ви, певно, самі знаєте, бідолашна леді померла.

Якусь мить здавалося, ніби Стівен збирався щось сказати, але він лише мотнув головою, і м-р Сеґундус продовжив:

— Стало зрозуміло, що без допомоги містера Стрейнджа про школу можна забути. Я приїхав у Бат, аби повідомити про це місис Ленокс. Та вона виявила неймовірну добрість і запевнила, що має на оці ще одну ідею. Проте, зізнаюся, я полишав її дім у вкрай понурому настрої. Та не встиг я ступити кілька кроків, як став свідком дивного видовища. Посеред дороги застигла фігура у пошарпаному чорному дранті. У запалених червоних очах нещасного не світилися ні розум, ні надія. Він відмахувався руками від видінь, які його діймали, і благав, аби ті змилувалися. Бідна душа! Недужі тілом часом знаходять розраду у снах, але я чомусь знав, що цього нещасного демони переслідують навіть там. Я поклав йому в долоню кілька монет і пішов далі. Не можу сказати напевно, чи думав я про того бідолаху дорогою додому, але, коли ступив на поріг цієї садиби, сталося дещо дуже незвичне. Мабуть, на мене зійшло те, що називають видінням. Я побачив, як той безумець у нападі шаленства стоїть у цьому коридорі, так само як стояв там, у Баті, і я дещо збагнув. Я зрозумів, що завдяки тиші та відлюдності цей дім може стати притулком для тих, хто втратив розум. Я написав місис Леннокс — і вона схвалила мій новий план. Ви казали, що не знаєте, хто порекомендував мене серу Волтеру. Це був Чилдермасс. Чилдермасс пообіцяв мені допомогти, якщо зможе.

— Найкраще, сер, — сказав Стівен, — якби ви уникали згадок про свій фах та школу, принаймні на початку. Нічого в світі — цьому чи будь-якому іншому — не завдасть її милості більшого болю, ніж усвідомлення того, що вона потрапила в полон до ще одного мага.

— Полон! — приголомшено вигукнув м-р Сеґундус. — Що за дивне слово! Щиро сподіваюся, ніхто ніколи не подумає, ніби він у мене в полоні! І ця леді також!

Стівен уважно поглянув на співрозмовника.

— Я певен, що ви зовсім не такий маг, як містер Норрелл.

— Я теж на це сподіваюся, — серйозно відповів м-р Сеґундус.

Десь за годину у дворі зчинився гамір. Стівен та м-р Сеґундус вийшли зустріти її милість. Коні й карета ніяк не могли подолати міст, тож леді Поул довелося пройти пішки останні п’ятдесят ярдів своєї подорожі. Вона схвильовано ступила на подвір’я Стеркросс-Голлу, роздивляючись холодний засніжений краєвид. Стівен відчув, що тільки людина з найчерствішим у світі серцем може дивитися на неї, таку молоду, вродливу й змучену горем, й не забажати допомогти їй. Подумки він прокляв м-ра Норрелла.

Схоже, щось у зовнішності леді Поул налякало м-ра Сеґундуса. Він опустив погляд на її ліву руку, але та ховалася в рукавичці. М-р Сеґундус хутко опанував себе й привітав її милість у Стеркросс-Голлі.

У вітальні Стівен подав їм чай.

— Мені казали, що ваша милість дуже засмучена смертю місис Стрейндж, — сказав м-р Сеґундус. — Дозвольте висловити вам найщиріші співчуття.

Леді Поул відвернулася, щоб сховати сльози.

— Співчуття, мабуть, потрібніші їй, а не мені. Мій чоловік запропонував написати містерові Стрейнджу з проханням позичити портрет місис Стрейндж, зняти з нього копію, аби втішити мене. Але навіщо? Зрештою, навряд чи я забуду, яка вона з себе, адже ми щоночі буваємо на одних і тих самих балах та церемоніях — і так буде, гадаю, до кінця наших днів. Стівен знає. Стівен розуміє.

— О, так, мені відомо, що ваша милість боїться танців та музики. Запевняю вас, що тут вони під забороною. Усе тут покликане дарувати вам щастя.

М-р Сеґундус взявся розповідати леді Поул про книжки, які збирався прочитати разом з нею, та про прогулянки, якими вони розважаться навесні, якщо її милість того захоче.

Стівену, що порався коло чайного сервізу, розмова видавалася цілком невинною — хіба що раз чи два він помітив, як м-р Сеґундус кидав пильні й пронизливі погляди то на нього, то на леді Поул. Стівен спантеличився й зніяковів.

Карета, візник, покоївка та лакей лишалися в Стеркросс-Голлі при леді Поул, а Стівен мав повернутися на Гарлі-стрит. Рано вранці наступного дня, поки її милість снідала, він зайшов попрощатися.

Коли він уклонився їй, леді Поул сумовито всміхнулася.

— Кумедно ось так прощатися, коли ми обоє знаємо, що знову побачимося за кілька годин. Не хвилюйся за мене, Стівене. Тут мені буде краще. Я відчуваю це.

Стівен пішов до стаєнь, де чекала його кобила. Дворецький якраз вдягав рукавиці, коли почув позад себе голос.

— Перепрошую!

Він обернувся і побачив м-ра Сеґундуса, як завжди непевного та несміливого.

— Дозвольте вас дещо спитати? Що за магія оточує вас та її милість? — Він підняв руку так, ніби збирався провести кінчиками пальців по обличчю Стівена. — На ваших устах червоно-біла троянда і така сама — на устах леді Поул. Що це означає?

Стівен торкнувся губ рукою. Там нічого не було. Але на мить він відчув непереборне бажання розповісти м-рові Сеґундусу все — геть усе про чари, накладені на нього та обох жінок. Йому здалося, що м-р Сеґундус якимось чином зможе його зрозуміти. М-р Сеґундус, мабуть, надзвичайний маг — значно могутніший за Стрейнджа чи Норрелла, — і він придумає, як завадити джентльмену з будяковим волоссям. Але це були тільки швидкоплинні фантазії. Вже за мить природна недовіра Стівена до англійців, а особливо до англійських магів, взяла гору.

— Я не розумію, про що ви, — швидко відповів він, стрибнув на коня і помчав геть, не зронивши більше ні слова.

Настільки поганих зимових доріг, як того дня, Стівен ніколи не бачив. Багнюка замерзла й перетворилася на тверді, як залізо, вибоїни та борозни. Поля та дороги міцно скував білий іній, а крижаний туман посилював сутінки.

Стівенова коняка була одним із численних дарунків джентльмена. Молочно-біла кобила без жодної чорної волосини, швидка та витривала; до того ж вона любила Стівена так сильно, як тільки може коняка любити людину. Він назвав її Фіренце і вважав, що навряд чи сам принц-регент чи герцог Веллінґтон можуть похвалитися таким конем. То було однією з особливостей його дивного, зачарованого життя: куди б він не їхав, ніхто не дивувався, чому слуга-негр має найкращого коня в королівстві.

Миль за двадцять на південь від Стеркросс-Голла Стівен заїхав у маленьке село. Дорога робила крутий поворот, проходячи між великим елегантним будинком із садом праворуч та напівзруйнованими стайнями ліворуч. Якраз коли Стівен минав браму подвір’я, з-за повороту вискочила карета й ледь не врізалася в нього. Візник озирнувся, щоб побачити, що ж так налякало його коней, аж він мусив їх гамувати. Побачивши негра, візник махнув на нього батогом. Удар не потрапив по Стівену, але вразив Фіренце якраз над правим оком. Від болю та страху тварина стала дибки та послизнулася на крижаній дорозі.

Раптом все неначе перевернулося. Коли здатність мислити знову повернулася до Стівена, він збагнув, що лежить на землі. Фіренце впала. Дворецького відкинуло вбік, але його ліва нога застрягла в стременах і неприродно вигнулася — Стівен був певен, що вона зламана. Він звільнив ногу і якусь мить просто сидів — ошелешений та зболілий. Щось мокре тонкою цівкою стікало по обличчю, й боліли здерті від падіння руки. Стівен спробував підвестися і з полегшенням виявив, що йому це вдається. Вочевидь, ногу було сильно забито, але не зламано.

Фіренце хропіла, а очі її шалено бігали. Стівен здивувався, чому вона не намагається встати і навіть не брикається. Вона конвульсивно здригалася, та й тільки. Її закляклі ноги стриміли під дивними кутами. Раптом Стівен все зрозумів: Фіренце не може ворухнутися, вона зламала хребет.

Він поглянув на багатий дім, сподіваючись, що хтось вийде йому допомогти. В одному з вікон майнула якась жінка. Стівен встиг розгледіти її елегантне вбрання та холодний зверхній вираз обличчя. Переконавшись, що нещасний випадок не завдав ніякої шкоди її власності, вона зникла і більше не з’являлася.

Стівен став навколішки біля Фіренце, погладив її по голові й плечах. Витягнув із сідлової сумки пістоль, порохівницю, шомпол і набій. Зарядив пістоль, підвівся й звів курок.

Але тут він зрозумів, що не може натиснути на гачок. Фіренце була його доброю подругою, й застрелити її Блекові рука не піднімалася. Він уже ладен був здатися на поталу відчаю, як раптом почув на дорозі позад себе торохтіння. З-за рогу викотився великий і спокійний кінь, що неквапливо тягнув за собою критий вантажний віз. А правив возом кремезний, барилкуватий чоловік із круглим товстим обличчям, убраний у старомодне пальто. Угледівши Стівена, він спинив коня.

— Агов, хлопче! Що в тебе скоїлося?

Стівен вказав пістолем на Фіренце.

Візник зліз і підійшов до Стівена.

— Гарна була скотина, — доброзичливо мовив він, а тоді поплескав Стівена по плечу й співчутливо зітхнув, огортаючи того капустяним духом. — Але хлопче, се їй тепера не допоможе.

Візник перевів погляд зі Стівенового обличчя на пістоль. Обережно простягнув руку й підняв дуло, націливши його на голову Фіренце. Коли Стівен усе одно не вистрелив, візник запропонував:

— Зробити це за тебе, хлопче?

Стівен кивнув.

Візник забрав пістоля, а Стівен відвернувся. Пролунав постріл — жахливий звук, — а тоді залунало дике каркання й лопотіння крил: ніби всі навколишні птахи умент здійнялися в повітря. Стівен озирнувся. Фіренце востаннє здригнулася й затихла.

— Дякую, — мовив він до візника.

Стівен почув його кроки й подумав, що той пішов собі, але вже за мить візник повернувся, штовхнув Стівена ліктем і простягнув йому чорну пляшку.

Стівен ковтнув — то був щонайміцніший джин — і закашлявся.

Попри те, що ціна Стівенового одягу й черевиків удвічі перевищувала вартість підводи й коня разом узятих, візник поставився до нього з тією доброзичливою зверхністю, яку білі зазвичай відчувають до чорних. Обміркувавши справу, він сказав Стівенові, що насамперед слід прибрати тушу коня.

— Мертва чи жива, а це дорога худоба. Твій господар не зрадіє, дізнавшись, що гроші та кобила дісталися якомусь іншому хлопу.

— Ця кобила не належала моєму господарю, — відказав Стівен. — Вона моя.

— Он як! — здивувався візник. — Ти тіко поглянь!

На молочно-білий бік Фіренце сів крук.

— Ні! — скрикнув Стівен і підступив, аби нагнати птаха.

Проте візник його зупинив.

— Цить, хлопче! Цить! Це ж на щастя. Вже й не згадаю, коли бачив краще знамення.

— На щастя! — повторив Стівен. — Що ж ви таке кажете?

— То ж знак старого короля, бач? Крук на чимся білім. Стяг старого Джона![294]

Візник запевнив Стівена, що знає місцину неподалік, де за винагороду йому допоможуть позбутися Фіренце. Стівен видерся на підводу й поїхав із візником на ферму.

Фермер зроду не бачив темношкірих людей, а тому вкрай здивувався, зустрівши чужинецьку істоту на своєму дворі. Попри очевидність, він ніяк не міг змусити себе повірити, що Стівен розмовляє англійською. Візник, який співчував збентеженню фермера, стояв біля Стівена, доброзичливо повторюючи усе сказане ним, щоб фермерові легше було второпати. Однак це ніяк не зарадило справі. Фермер не зважав на обох, лише витріщався на Стівена і зрідка обговорював його з одним зі своїх так само зачарованих робітників. Фермер цікавився, чи не лишається чорних плям на речах, до яких торкається Стівен, а також висунув кілька інших, іще більш нахабних і нечемних припущень. Усі Стівенові спроби пояснити, що саме потрібно зробити з тушею Фіренце, були марними, доки з місцевого ринку не повернулася фермерова дружина. Вона була геть іншою людиною. На її погляд, чоловік у гарному одязі і з дорогим конем (хай навіть мертвим) належав до джентльменів — а колір шкіри хай має, який собі хоче. Вона розповіла Стівенові про шкуродера, який зазвичай забирає у них мертвих коней: той може збути м’ясо і продати кості й копита на клей. Вона запевнила, що шкуродер заплатить, і пообіцяла все влаштувати за третину від цієї суми. Стівен на таке погодився.

Стівен і візник вийшли з ферми на стежку.

— Дякую, — мовив Стівен. — Без вашої допомоги мені було б нелегко. Звісно ж, я заплачу за ваші клопоти. Проте, боюся, я мушу вас іще потурбувати. Я не маю чим дістатися додому, тому був би вам вельми вдячним, якби ви погодилися довезти мене до найближчого заїжджого двору.

— То вже ні! — відказав візниця. — Сховай-но свого гаманця, хлопче, я тя задарма довезу до Донкастера.

По правді, Стівен значно більше хотів би вирушити до заїзду, проте візник, здавалося, так тішився товариству, що було б неґречно і невдячно відмовлятися.

Віз поволі сунув до Донкастера по сільських стежках, підкрадаючись до сіл і заїздів із несподіваних боків, ніби щоб заскочити їх зненацька. Сюди вони з візником доставили каркас ліжка, туди — кекс із родзинками, а ще забрали звідусіль силу-силенну пакунків усіх форм і розмірів. Якось вони спинилися біля малесенького будиночка, що стояв самотньо за високим живоплотом посеред лісу, і прийняли з рук старезної служниці велику, старовинну й чорну пташину клітку з крихітною канаркою. Візник повідомив Стівенові, що пташка належала старій леді, яка нещодавно померла, а тепер дістанеться її онуці в других, що мешкає на південь від Селбі.

Невдовзі по тому, як канарку сховали в дальньому кутку критого возу, звідти несподівано долинуло грімке хропіння, що вразило Стівена. Навряд чи маленька пташка могла видавати такі гучні звуки, тож Стівен прийшов до висновку, що у возі є ще одна людина, якої він досі не мав честі бачити.

Візник дістав із кошика великий пиріг зі свининою і кусень сиру, розрізав пиріг великим ножем і вже збирався було простягнути шматок Стівенові, аж раптом засумнівався:

— А чорні хлопи їдять те саме, що й ми? — спитав він, ніби запідозривши, що ті харчуються травою або місячним сяйвом.

— Так, — відказав Стівен.

Тоді візник дав йому шматок пирога й сиру.

— Дякую. А інший ваш пасажир хіба не хоче їсти?

— Мо’, й схоче. Як прокинеться. Я підібрав його в Ріпоні. У нього грошей геть нема. Я помислив було, що матиму, з ким потеревенити. Спершу він був дуже охочим до балачки, але біля Барбріджа заснув й досі дає хропака.

— Вельми непоштиво з його боку.

— Та мені байдуже. Тепер я можу побазікати з тобою.

— Мабуть, він дуже стомився, — припустив Стівен. — Він проспав постріл, яким ви добили мого коня, проспав, як ми заїжджали до того дурнуватого фермера, проспав ліжко і канарку — власне, проспав увесь день. А куди він прямує?

— Він? Нікуди. Вештається з місця на місце. Не може ніде затримуватися надовго, бо його переслідує якийся знаний у Лондоні хлоп — і тепера попихач того вельможі йде по сліду бідаки й може його схопити.

— Справді?

— Він синій, — зауважив візник.

— Синій? — спантеличився Стівен.

Візник кивнув.

— Але чому? Посинів від холоду? Чи його побили, й тепер він весь у синцях?

— Ні ж бо, хлопче. Він синій, як ото ти чорний. Овва! У мене на возі чорний хлоп і синій хлоп. Нігди раніше я про теє не чув. Що ж, коли стрінеш чорного типа — це на щастя, ну, мабуть, як із котами. То коли чорний хлоп і синій жевжик разом сидять в однім місці — це має щось та значити. Але що?

— Можливо, щось це і означає, — припустив Стівен, — але не для вас. Можливо, для нього. Або для мене.

— Ні, то не може буть правдою, — заперечив візник. — Це ж усе стається зі мною.

Стівен замислився про дивний колір шкіри незнайомця і запитав:

— А раптом він хворіє?

— Всяко може буть, — мовив на те візник, не бажаючи нічого твердити напевно.

Попоївши, візниця закуняв і скоро поснув, не випускаючи з рук віжки. Віз і далі спокійно собі котився дорогою під проводом коня — надзвичайно розсудливої та виваженої тварини.

Подорож виснажила Стівена. Печальне заслання леді Поул і втрата Фіренце гнітили, тож він тішився нагоді ненадовго перепочити від балаканини візника.

Раптом Стівен почув якесь бурмотіння: то, мабуть, прокинувся синій чоловік. Спершу Стівен не міг розібрати, що ж той каже, а тоді почув дуже чітко: «Безіменний раб стане королем у чужій країні».

Від цих слів Стівен здригнувся; вони нагадали обіцянку джентльмена проголосити його королем Англії.

Споночіло. Стівен спинив коня, спустився й засвітив три старожитні ліхтарі, що висіли по боках воза. Він уже збирався повертатися на місце, аж раптом обідраний чоловік зіскочив з возу на скуту морозом землю і став перед Стівеном. Поглянув на Стівена у світлі ліхтарів і хрипко спитав:

— Ми вже там?

— Де — там? — не зрозумів Стівен.

Незнайомець хвильку подумав, а тоді вирішив спитати інакше:

— Де ми?

— Ніде. Гадаю, десь між місциною під назвою Аллескелф і чимось відомим як Торп Віллоубі.

І хоча дивний чоловік поставив запитання, схоже, відповідь його не дуже й цікавила. Брудна сорочка незнайомця була розхристана по пояс, тож Стівен побачив, що опис візника був хибним. Чоловік не був синім у тому самому сенсі, як Стівен — чорним. То був сухоребрий і шахраюватий тип, чия шкіра не мала би відрізнятися від шкіри будь-якого іншого англійця, проте її чомусь вкривав химерний візерунок із синіх ліній, закарлючок, крапок і кіл.

— Ти знайомий із Джоном Чилдермассом, маговим слугою?

Стівен збентежився — як і кожен, хто почув би від незнайомців одне й те саме питання двічі на день.

— Побіжно. Ми з ним ніколи не розмовляли.

Чоловік осміхнувся й підморгнув.

— Він уже вісім років шукає мене. Досі так і не знайшов. Я навідувався якось до будинку його господаря у Йоркширі. Садиба стоїть посеред великого парку. Варто було би що-небудь там поцупити. А коли я заходив до його лондонського дому, то скуштував там пирога.

Стівенові було трохи ніяково перебувати в товаристві людини, яка сама себе визнала злодієм, проте він не міг не відчути певної симпатії до чоловіка, який хотів пограбувати мага. Зрештою, якби не м-р Норрелл, вони з леді Поул ніколи би не стали жертвами чарів. Він опустив руку в кишеню й витягнув звідти дві крони.

— Тримай! — мовив він.

— І нащо це? — підозріливо перепитав незнайомець (але гроші таки взяв).

— Мені тебе шкода.

— Чому?

— Бо коли те, що я чув, правда, у тебе немає дому.

Чоловік знову осміхнувся й почухав брудну щоку.

— А коли те, що я чув, правда, то у тебе немає імені!

— Що?

— У мене є ім’я. Вінкулюс. — Він схопив Стівена за руку. — Чому ти сіпаєшся?

— Це не так, — заперечив Стівен.

— Та ні, таки сіпався. Ось щойно.

Стівен завагався:

— Твоя шкіра має незвичний колір і дивні позначки. Я подумав, що ти переніс якусь хворобу.

— Моя шкіра означає дещо інше, — відказав Вінкулюс.

— Означає? — перепитав Стівен. — Яке дивне слово ти вжив. А втім, ти маєш рацію — шкіра може багато чого означати. Моя означає, що будь-хто може вдарити мене прилюдно, не боячись наслідків. Що мої друзі не завжди хочуть, аби нас бачили разом на вулиці. Що скільки би книжок я не прочитав і скільки би мов не опанував, мені довіку судилося бути тільки чудасією — на кшталт балакучої свині чи коня зі здібностями до математики.

Вінкулюс осміхнувся:

— А моя шкіра означає протилежне. Вона означає, що ти сягнеш висот, Безіменний Королю. Означає, що твоє королівство чекає на тебе, а ворога твого буде знищено. Означає, що час майже настав. Безіменний раб одягне срібний вінець, безіменний раб стане королем у чужій країні…

І, міцно тримаючи Стівена за руку, Вінкулюс виголосив усе пророцтво.

— Ну ось, — мовив він, коли завершив, — тепер я повідомив його обом магам і тобі. Першу частину мого завдання виконано.

— Я не маг, — заперечив Стівен.

— А я такого й не казав, — відповів Вінкулюс.

Без попередження він відпустив Стівенову руку, щільніше загорнувся в подерте пальто, пірнув у темряву, куди не сягало сяйво ліхтарів, і зник.

Через кілька днів джентльмен із будяковим волоссям висловив несподіване бажання помилуватися полюванням на вовка, чим він не займався ось уже кілька століть.

Якраз одне таке полювання саме відбувалося на півдні Швеції, тож джентльмен негайно перенісся туди разом зі Стівеном. Вони стояли на величезній гілці старовинного дуба посеред засніженого лісу. Звідти відкривався чудовий краєвид на галявинку, де височів увігнаний у землю дерев’яний стовп. До його вершечку хтось причепив старе дерев’яне колесо від воза, на якому жалібно мекала міцно прив’язана молода коза.

З-за дерев, скрадаючись, вийшла родина вовків. Їхня шерсть іскрилася від налиплого снігу, а голодні погляди були прикуті до кози. Щойно вони з’явилися, як з усіх куточків лісу долинув собачий гавкіт і поміж дерев майнули вершники, блискавично наближаючись до галявини. Зграя мисливських псів вилетіла на галявину; двоє найближчих собак скочили на вовка — і три істоти сплелися в гаркітливий клубок тулубів, ніг і зубів, що рвали, кусали й били одне одного. Одразу ж підскочили мисливці й застрелили вовка. Інші вовки кинулися під захист темних дерев, а собаки й люди помчали навздогін.

Коли полювання зникло з очей, джентльмен магічно переніс себе і Стівена туди, де розвага була в самому розпалі. Так вони перелітали з одного дерева на інше, з пагорба на скелю — раз навіть опинилися на вершині дзвіниці у селі з дерев’яними будиночками, де вікна і двері мали химерні, казкові обриси, а дахи вкривав розсипний сніг, який виблискував на сонці.

Тепер вони чекали на появу мисливців у тихій частині лісу, аж раптом повз їхнє дерево пробіг один-єдиний вовк. То була найпрекрасніша тварина у своєму роду, із шляхетними темними очима й хутром синювато-сірої барви. Звір поглянув угору, на дерево, і звернувся до джентльмена мовою, що звучала немов плюскіт води об каміння, немов спів вітру в голому гіллі, немов потріскування вогню, який пожирає опале листя.

Джентльмен відповів йому тієї самою мовою, а тоді безтурботно засміявся і жестом прогнав геть.

На прощання вовк кинув на джентльмена останній, сповнений докору позирк і побіг далі.

— Він благає мене врятувати його, — пояснив джентльмен.

— А ви могли би це зробити, сер? Мені боляче дивитися, як гинуть ці шляхетні створіння!

— Мій добросердний Стівене! — розчулено мовив джентльмен. Проте вовка не врятував.

Стівену взагалі не подобалося полювання на вовків. Що й казати, мисливці були сміливими, а їхні пси — вірними й завзятими, проте з утрати Фіренце минуло ще надто мало часу, аби він міг насолоджуватися смертю будь-якої істоти — особливо такої сильної і прекрасної, як вовк. Думка про Фіренце нагадала Стівенові, що він іще не розповів джентльмену про зустріч із синьошкірим чоловіком на возі та його пророцтво. Тому розповів тепер.

— Справді? Оце так несподіванка! — вигукнув джентльмен.

— Сер, чи доводилося вам чути це пророцтво раніше?

— Так, звісно! Я чудово його знаю. Як і весь мій народ. Це пророцтво виголосив… — Тут джентльмен промовив слово, якого Стівен не зрозумів[295]. — Ви його знаєте під англійським іменем Джон Ускґласс, Король Крук. От тільки я не уявляю, як же воно збереглося в Англії. Не думав, що англійці досі цікавляться такими речами.

— Безіменний раб! Отже, це я, сер? А пророцтво твердить, що я стану королем!

— Звичайно, станеш! Я сам так сказав, а в таких речах я ніколи не помиляюся. Проте, як би щиро я не любив тебе, Стівене, це пророцтво узагалі тебе не стосується. Воно здебільшого оповідає про відродження англійської магії, а частина, яку ти щойно згадав, — взагалі не пророцтво. Король пригадує, як він прийшов у три свої королівства — одне в Англії, друге у Фейрі й третє в Пеклі. Безіменним рабом він називає себе. Це він був безіменним рабом у Фейрі — маленьке християнське дитя, сховане в бругу дуже лихим фейрі, що викрав його з Англії.

Стівен відчув дивне розчарування, хоч і сам не розумів його причини. Зрештою, він ніде не хотів владарювати. Він не був англійцем — і не був африканцем. Не належав до жодної з країн. Слова Вінкулюса ненадовго дарували йому відчуття причетності до чогось, немовбито він частина задуму або ж його існування має мету. Але то все лише ілюзія.

48 Гравюри

— Ви змінилися. Досі не можу спам’ятатися, як побачив вас.

— Невже? Ви мене подивували. Ну, хіба що трохи схуд, ніяких інших змін я не помічаю.

— Ні. Ваше обличчя, ваш настрій, ваше… не знаю що.

Стрейндж усміхнувся. Точніше кажучи, щось на обличчі скривилося, і сер Волтер припустив — це така усмішка. Він навіть не міг пригадати, якою ця усмішка була раніше.

— Це все через чорний одяг, — проказав Стрейндж. — Я наче залишенець після похорону, приречений довіку блукати містом і лякати людей, нагадуючи їм про їхню минущість.

Вони сиділи у кав’ярні Бедфорда на Ковент-Ґардені. Сер Волтер її обрав, бо раніше їм тут було добре й весело і він сподівався, що зможе так хоч трошки збадьорити Стрейнджа. От тільки в такі вечори, як цей, навіть у Бедфорда панував пригнічений настрій. Надворі пронизливий чорний вітер шарпав перехожих і заливав їм очі рясним чорним дощем. Всередині кав’ярню обсіли промоклі нічому не раді джентльмени, наганяючи сирість і туман, який офіціантам не вдавалося побороти ні додатковим угіллям, підсипаним у вогнище, ні свіжим глінтвейном, підлитим у келихи відвідувачам.

Коли сер Волтер зайшов усередину, то побачив, що Стрейндж гарячково щось нотує в своєму блокнотику. Він кивнув на книжечку та поцікавився:

— Отже, магію ви не закинули?

Стрейндж розсміявся.

Сер Волтер вирішив, що це означає згоду, і зрадів, бо вважав, що чоловік обов’язково повинен мати якесь заняття, а послідовні вправи у корисному фаху здатні подужати чимало бід, на які немає інакшої ради. От тільки цей сміх йому не сподобався: голосний і гіркий — такого раніше від Стрейнджа він не чув.

— Просто ви казали… — почав був він.

— Я багато чого казав! Мені в голову лізли найхимерніші думки. Надмір горя зводить людей із розуму не гірше від будь-якого іншого надміру. Правду кажучи, останнім часом я був сам не свій. Правду кажучи, я просто шаленів. Але, як бачите, все минулося.

Проте — правду кажучи — сер Волтер цього геть не помітив.

Мало сказати, що Стрейндж змінився. У якомусь сенсі він лишився таким же, яким його всі знали. Усміхався не менше, ніж раніше (попри те, що змінився сам усміх); розмовляв іронічно й зверхньо, звично для себе колишнього (хоч і справляв враження людини, яка мало приділяє уваги власним словам). Його репліки та його обличчя були такими самими, як їх пам’ятали Стрейнджеві друзі, з однією тільки переміною: людина, якій вони належали, немовбито стала виконувати чужу роль, поки її думки й серце лишалися деінде. Він поглядав на співрозмовників, ховаючись за саркастичним посміхом, але нікому не було дано знати, про що він зараз думає. Тепер він значно більше скидався на справжнього мага. Це було дуже дивно, й ніхто не розумів, як із ним поводитися далі. В чомусь він усе більше прибирав подоби Норрелла.

На безіменному пальці лівої руки Стрейндж носив жалобний перстень, в якім було тонке пасмо каштанового волосся. Сер Волтер помітив, що маг постійно його торкається і крутить.

Вони замовили добру вечерю: черепаховий суп, три-чотири біфштекси під соусом зі смальцю молодої гуски, трохи міног, устричних ескалопів й буряковий салат.

— Я радий, що повернувся, — промовив Стрейндж. — Тепер, коли я тут, мороки від мене буде значно більше. Норреллу надто довго сходило з рук, що все навкруг відбувається тільки так, як він забажає.

— Його аж тіпає, варто лиш загадати про вашу книжку. Випитує у всіх повсякчас, чи хто знає, про що в ній ідеться, чи ні.

— Так я ж її тільки почав! І писати її щонайменше кілька місяців. Зате буде виходити новий часопис. Маррі не хоче з ним баритися ні хвилини. Він буде якнайвищої якості. Називатиметься «Фамулюс»[296]. Новий журнал висвітлюватиме мої погляди на магію.

— І сильно вони різняться від Норреллових?

— Як небо і земля! Моя головна думка: раціональне дослідження магії повинне відбуватися без будь-яких обмежень і заборон, що їх накладає Норрелл. Я певен, таке переосмислення швидко розширить наш світогляд та відкриє цілі нові напрями дослідження. Адже якщо замислитися, то чого ми добились із нашим так званим відродженням англійської магії? Що ми з Норреллом такого зробили? Трохи марев та ілюзій із використанням хмар, дощу й диму? Що може бути легше! Змушували ожити й заговорити неодухотворені об’єкти? Гаразд, визнаю, це була тонка робота. Насилали бурі й негоду на наших супротивників? Мені й слів забракне пояснити, наскільки це примітивна магія. Що ще? Викликання видив? Так, це може бути вражаючим, якщо виконати з належною майстерністю, якої не маю ні я, ні Норрелл. От! Порівняйте цей жалюгідний перелік зі звершеннями авреатів. За їхніми намовляннями дубові й сикоморові ліси йшли в бій проти ворогів; вони вичакловували собі дружин і слуг із квітів; вони перекидалися на мишей і лисів, на дерева й ріки; вони плели кораблі з павутиння, будинки з трояндових кущів…

— Так-так! — перебив його сер Волтер. — Я розумію, що вам кортить спробувати всі ці ґатунки магії. От тільки, як не прикро мені це визнавати, але ж Норрелл може й мати рацію. Не всі чари для нас доречні нині. Усі ці штуки з перевертнями — справа давно минулих днів. Цікавий історичний прецедент, безперечно. Але ж, Стрейндже, невже ви хотіли би це спробувати й собі? Джентльменові не годиться перекидатись. Джентльмен зневажає все, через що може стати несхожим на неджентльмена. От вам же не хотілось би здаватись яким-небудь кондитером чи ліхтарником?..

Стрейндж розреготівся.

— Не кажучи вже про те, — правив далі сер Волтер, — наскільки ганебнішим було би перекинутись на собаку чи свиню[297].

— Ви ж навмисне добираєте такі приземлені приклади.

— Хіба? Ну, тоді, на лева! Вам би хотілося стати левом?

— Імовірно. Не виключаю. Мабуть, ні. Та хіба в цім суть?! Я згоден, мистецтво перевертання вимагає обережності, але це не означає, що ми не знайдемо способів його корисного застосування. Спитайте в герцога Веллінґтона, чи хотів би він перетворювати офіцерів-вивідувачів на лисів чи мишей і запускати їх у французькі табори. Смію вас звірити, його світлість не злегкодушив би.

— Не думаю, що вам би вдалося переконати Кегуна Ґранта перекинутись на лиса[298].

— Ой, та Ґрант був би не проти й лисячої подоби, аби тільки мундир дозволили носити. Ні-ні, нам конче потрібно ретельніше вивчати авреатів. Ще більше сил і завзяття — витрачати на вивчення життя й магії Джона Ускґласса, і коли ми…

— Цього ні в якому разі робити не можна. Навіть не думайте про це.

— Та ви про що взагалі?

— Я кажу цілком серйозно, Стрейндже. Я нічого не маю проти авреатів. Навпаки, в цілому підтримую вашу думку. Стародавня магія англійців — це наша гордість. Бог-у-поміч, Стоксі, Пейл і решта. І публіці не до вподоби читати в газетах, що Норрелл так легковажить їхніми досягненнями. З іншого боку, ви от-от зробите протилежну помилку. Захоплені розмови про інших королів нервуватимуть уряд. Особливо зараз, коли нападу йоанітів[299] можна чекати з дня на день.

— Йоанітів? Хто такі «йоаніти»?

— Що? Боже мій, Стрейндже! Ви геть не читаєте газет?

Маг аж трохи образився:

— Дослідження забирають більшість мого часу. Точніше — весь. Крім того, як ви знаєте, минулого місяця особливі обставини відволікли мою увагу.

— Та ж ми говоримо не про минулий місяць. Йоаніти навісніють у північних графствах от уже чотири роки.

— Та хто ж вони взагалі такі?

— Ремісники, які поночі залазять у мануфактури й руйнують там усе. Палять власність мануфактурників і навіть їхні оселі. Ворохобники серед простого люду, підбурюють його на бунт, грабують ринки й базари[300].

— А, то ви про трощителів машин[301]? Так-так, тепер зрозуміло. Мене просто спантеличила їхня дивна назва. Але який вони мають стосунок до Короля Крука?

— Багато хто з них називає себе його послідовниками. Залишають його знаки на всіх стінах у зруйнованій власності. Їхні провідники розгулюють із патентами, нібито одержаними від самого Джона Ускґласса, та проголошують його скоре повернення на престол у Ньюкаслі.

— То уряд вірить їх словам? — приголомшено запитав Стрейндж.

— Ні, звичайно! Цього нам ще бракувало! Ми переймаємося через значно прозаїчніші причини — коротко кажучи, через революцію. Стяг Джона Ускґласса замайорів по всій півночі, від Ноттінґема до Ньюкасла. Безперечно, ми маємо власних агентів і вивідувачів, які нам доносять про ідеї та вчинки йоанітів. Ні, далеко не всі вони вірять у близьке повернення Джона Ускґласса. Більшість — такі самі розважливі люди, як ви чи я. Та їм добре відома сила цього імені серед простолюду. Скажімо, Роулі Фішер-Дрейк, член парламенту від Гемпширу, пропонує видати білль, яким заборонити прапор Летючого Крука. Але ж ми не можемо обмежити законне право людей здіймати власний прапор, прапор їхнього законного короля[302]. — Сер Волтер зітхнув і поколупався виделкою в біфштексі. — В інших країнах теж є історії про короля, що повернеться в часи нужди й потреби. І тільки в Англії це складова конституції.

Стрейндж нетерпляче помахав виделкою перед обличчям міністра:

— Це все політика. І вона мене не обходить. Я не збираюся закликати до відновлення королівства Джона Ускґласса. Моє єдине бажання — спокійне й розважливе вивчення його магічних досягнень. Хіба можна відновити англійську магію, не розуміючи суті того, що ми хочемо відновити?

— Тоді займіться авреатами, а Джонові Ускґлассу залиште забуття, в яке його скинув Норрелл.

— Норреллова балаканина отруїла ваші голови. Він усіх налаштував проти Джона Ускґласса, — помотав головою Стрейндж. — Зачаклував.

Якийсь час вони їли в тиші, аж раптом Стрейндж промовив:

— Я вам розповідав, що у Віндзорському замку висить його портрет?

— Чий?

— Ускґлассів. Фантастична сцена на стіні одного з парадних залів, намальована якимсь італійським художником. На ній Едуард III і Джон Ускґласс, король-воїн і король-маг, сидять поруч. Минуло майже чотириста років, як Джон Ускґласс покинув Англію, а англійці й досі ніяк не вирішать: вартий він їхнього захоплення чи ненависті.

— Ха! — вигукнув сер Волтер. — На півночі все давно вже вирішено. Мали би змогу, так уже завтра проміняли би врядування Вестмінстеру на його владу[303].

За тиждень чи близько того перший номер «Фамулюса» побачив світ, і завдяки сенсаційності одного з матеріалів весь наклад розкупили за два дні. М-р Маррі, який незабаром мав публікувати перший том «Літопису й чину англійської магії», вже радісно передчував великий прибуток. Стаття, що спричинила такий розголос, описувала, як маги викликають померлих, аби дізнатися від них щось корисне. Тема була настільки приголомшливою (і напрочуд цікавою), що, подейкували, юні леді вмлівали, лише почувши, що примірник «Фамулюса» з’явився в їхній оселі[304]. Важко було уявити, щоби таку публікацію схвалив м-р Норрелл, тому геть усі, хто його недолюблював, із особливим задоволенням купували примірник газети.

А на Гановер-сквер Ласеллз зачитував статтю вголос для м-ра Норрелла:

— «…Коли ж магові бракує знань чи вмінь (вважайте, геть усім новочасним чарівникам, адже мусимо з прикрістю констатувати, що Геній Нашого Народу пасе задніх порівняно з часами давнішими), радимо йому чи їй удатися до спілкування з пробудженим до життя духом якогось мага минувшини або хоч особи, котра мала схильність до цього мистецтва. Бо як не знайдемо свого шляху самі, краще спитатися в людини більш обізнаної, спроможної зустріти нас, так би мовити, на півдорозі».

— Він же все поруйнує! — знавісніло скрикнув Норрелл. — Він же вирішив мене знищить!

— Безперечно, справа вельми серйозна, — мовив Ласеллз якнайспокійнішим тоном. — Враховуючи те, що він присягнувся серу Волтеру, ніби облишив магію після смерті дружини.

— Пхе! Ми всі помремо, пів Лондона зникне з лиця землі, але Стрейндж однаково займатиметься магією. Інакше він не може. Надто глибоко занурився у чарування, щоб зараз покинути свої заняття. А займатиметься він тільки лихою магією, і я не знаю, як цьому запобігти!

— Благаю, заспокойтеся, містере Норрелле, — промовив Ласеллз. — Певен, ви що-небудь придумаєте.

— Коли має вийти його книжка?

— У своїй рекламці Маррі пише, що на початку серпня буде готовий перший том.

— Перший том!

— О, так! А ви не знали? Це буде трактат у трьох томах. У першому на розгляд публіки буде представлена повна історія англійської магії. Другий додасть точне тлумаченнями її природи, а третій закладе підвалини майбутньої практики.

М-р Норрелл голосно застогнав і сховав обличчя в долоні.

— Узагалі, — замислено проказав Ласеллз, — попри безперечну шкідливість самої книги, я значно більше стурбований гравюрами до неї…

— Гравюрами? — нажахано перепитав м-р Норрелл. — Якими ще гравюрами?

— А! Стрейндж познайомився з якимось емігрантом, що був учився в найліпших італійських, французьких та іспанських майстрів, і за геть казкові гроші найняв його виготовити гравюри.

— Про що? На яку тему?

— І справді ж, на яку тему? — позіхнув Ласеллз. — Не маю ані найменшої гадки.

Він знову взяв у руки «Фамулюс» і заходився мовчки його читати.

Якийсь час м-р Норрелл замислено сидів, гризучи нігті. А потім дзвінком викликав Чилдермасса.

На схід від центру Лондона розкинувся район Спіталфілдс, де виробляють знамениті на всю країну прекрасні шовкові тканини. В Англії немає і ніколи не буде шовку ліпшого від того, що можна знайти в Спіталфілдсі. У давніші часи тут зводили добрі будинки, де селилися продавці шовку, майстри-ткачі й фарбувальники, які заможнішали від торгівлі шовком. В наші дні шовк, що ткачі виробляють на своїх горищах, нічим не гірший від колишнього, проте сам Спіталфілдс украй занепав. Будинки стоять ветхі й брудні. Заможне купецтво перебралося до Іслінґтона, Кларкенвелла або (якщо вони й справді багаті) до парафії Марлібон подалі на захід. Нині мешканці Спіталфілдсу — це вбогий простолюд, а його бич — зграйки малих хлопчаків, крадії та інші особи, що порушують мирне існування городян.

Одного особливо похмурого дня, коли холодний сірий дощ падав на брудну бруківку, збираючись калюжами, по спітафілдській вулиці Елдер-стрит прокотилася карета, зупинившись біля високого вузького будинку. Кучер і лакей, що приїхали на ній, були вбрані в строгий жалобний одяг. Лакей зістрибнув із козлів, розкрив чорну парасольку і лиш потім відчинив дверцята, із яких вийшов Джонатан Стрейндж.

Маг трохи постояв на тротуарі, поправляючи чорні рукавички й озираючись в обидва боки Елдер-стріт. Як не рахувати двох бродячих собак, які старанно порпалися в купі покиді, на вулиці не було ні душі. Але Стрейндж однаково усе уважно роздивлявся, аж поки не помітив якісь двері через дорогу.

Це був найзвичайнісінький ґанок — вхід до якогось купецького складу абощо. До масивних чорних дверей солідних габаритів під острішкуватим карнизом вели три зачовгані сходинки. Двері вкривав шар подраних оголошень та афішок, які ставили до відома своїх читальників, що такого й такого дня у такій-то й такій корчмі відбудеться розпродаж майна м-ра Такого-то, есквайра (банкрутство).

— Джордже, — гукнув лакея із парасолькою Стрейндж, — ти малюєш?

— Перепрошую, сер?

— Ти вчився коли-небудь малювати? Розумієшся на засадничих принципах? Передній план там, композиція, або перспектива? Таке всяке?

— Я, сер? Ні, сер.

— Шкода. А мене вчили. Я можу накидати пейзаж чи портрет — цілком управно і цілком банально. Як і будь-який інший освічений аматор. Твоя покійна хазяйка не мала таких переваг, як я, — вона не навчалася в дорогих майстрів пензля, — проте таланту в неї, я певен, було значно більше. Її акварельні портрети й картини з дітьми вжахнули би модного маляра. Неживі фігури, занадто яскраві кольори. Та місис Стрейндж мала геніальну здатність уловлювати вираз обличчя, поворот постави, шарм і розум у найбуденніших сценах[305]. В її картинах є щось таке живе й прекрасне, чого… — Стренйдж не договорив і якусь мить мовчав. — Про що це я? Ах, про малювання… Воно вчить уважному спостереженню і завжди матиме пожиток. От візьмімо для прикладу ці двері…

Лакей перевів погляд на двері.

— …Сьогодні холодно, похмуро, й дощить. Дуже мало світла, а тому немає і тіней. Похмуро й темно має бути за дверима; а онде тіні бути не повинно. Я маю на увазі ту густу тінь, що падає зліва направо, від чого все ліворуч ховається в кромішній чорноті. І думаю, не буде помилкою таке припущення: тінь падала би в тому ж напрямку, навіть якби сьогодні було сонячно й світло. Ні, ця тінь абсолютно дивна. Абсолютно неприродна.

Лакей зиркнув на кучера, немовби просив про допомогу, але той вирішив не втручатися й дивився кудись у далечінь.

— Я розумію, сер!

Стрейндж і надалі замислено й зацікавлено розглядав двері, а потім гукнув до них:

— Чилдермассе, це ви?

Якусь мить нічого не відбувалося, аж раптом чорна тінь, яка так не сподобалася магу, ворухнулася. Вона відлипнула від дверей, наче мокре простирадло від ліжка, і водночас перемінилася, скулилась й обернулася на чоловіка — Джона Чилдермасса.

— Що ж, сер, — криво всміхнувся він, — не варто мені було сподіватись на те, що від вас удасться довго ховатись.

— Я чекав на вас тиждень, якщо не більше, — пирхнув Стрейндж. — Де ви пропадали?

— Хазяїн відіслав мене тільки вчора.

— І як ведеться вашому хазяїну?

— Кепсько, сер, дуже кепсько. Його обсіли застуди, головний біль і дрож у кінцівках. Усі звичні симптоми, коли йому хтось допікає. А ніхто не дошкуляє йому так, як ви.

— Радий це чути.

— До речі, сер, збирався вам сказати. На Гановер-сквер в мене лежать ваші гроші. Гонорари Скарбниці та Адміралтейства за останній квартал чотирнадцятого року.

Стрейндж аж витріщив із подиву очі:

— І Норрелл справді збирається віддати належну мені частку? Я-то думав, з грошима можна попрощатися.

— Містеру Норреллу про них нічого не відомо, — вишкірився Чилдермасс. — Принести гроші сьогодні ввечері?

— Звісно. Вдома мене не буде. Але можете залишити їх Джеремі. Скажіть мені, Чилдермассе, одну річ. Мені от цікаво, Норрелл знає, що ви здатні обертатися невидимцем і ховатися в тінь?

— Ет, я набрався цього вміння трохи там, трохи сям. Хіба жарт — двадцять шість років на службі в містера Норрелла? Тільки справжній тугодум нічому би не навчився.

— Безперечно. Але я питав не про це. Норрелл знає?

— Ні, сер. Підозрює, та йому зручніше вдавати, що не знає. Маг, який збуває своє життя в оточенні книг, повинен мати когось, хто займався би його справами в світі. Далеко не все можна побачити у срібному тарелі з водою. І вам це відомо.

— Гм-м-м. Що ж, ходімо! Час подивитись на те, для чого вас сюди послали!

Будинок був геть занедбаним, майже запустілим. Брудні вікна, брудна фарба на стінах, закриті віконниці. Стрейндж і Чилдермасс чекали на тротуарі, поки лакей стукав у двері. Стрейндж мав парасольку, а Чилдремасс, здавалося, взагалі не зважав на дощ.

Якийсь час нічого не відбувалося, аж раптом лакей поглянув кудись униз і повів розмову з кимось, невидимим для Стрейнджа та Чилдермасса. Хто би то не був, та на Стрейнджевого лакея особливого враження не справив; те, як він супився у відповідь і впирав руки в боки під час розмови, виказувало страшенну нетерплячість.

Невдовзі двері відчинила дрібна, бруднюща і страшенно перелякана дівчинка. Джонатан Стрейндж, Чилдермасс і лакей зайшли всередину, і кожен, переступаючи поріг, зиркав на неї згори вниз, так що вона, сердешна, аж похолола зі страху від таких високих і поважних людей.

Стрейндж не потурбувався повідомити господарів про своє ім’я — однаково маленьку служничку навряд чи вдалося би переконати це зробити. Натомість маг наказав Чилдермассу йти за ним, побіг угору сходами й, не гаючись, знайшов потрібну кімнату. Тут, у тьмяному світлі численних свічок, що горіли в тумані, — здавалося, будинок творить власну погоду — вони зустріли гравірувальника, мсьє Мінервуа, та його помічника, мсьє Форкальк’є.

Мсьє Мінервуа був невисоким чоловіком і мав тендітну конституцію. А ще — довге волосся, тонке, темне, лискуче і м’яке, ніби коричнева шовкова пряжа. Пасма лежали на плечах і застилали очі, коли він схилявся над роботою — тобто майже повсякчас. Надзвичайно виразними були й очі, що видавали південне походження свого власника, — великі, лагідні й карі. Вигляд мсьє Форкальк’є становив разючий контраст до неземної краси власника будинку. Грубе обличчя з глибоко посадженими очами, поголена голова, на якій уже відросла бліда щетина. Та попри трупний вигляд — майже подобу до скелета, — манери він мав напрочуд поштиві.

Вони були французькими біженцями, щоправда, межу між біженцем і ворогом у Спіталфілдсі відчували дуже непевно. Всі навколо мали мсьє Мінервуа та мсьє Форкальк’є за французьких шпигунів. І на кожному кроці вони відчували тягар своєї несправедливої репутації: зграйки спіталфілдських хлопчаків і дівчат вважали за найліпшу розвагу в будь-яке свято дочекатися в засідці обох французів, відлупцювати їх і виваляти в болоті, яке в достатку водилося у місцевій окрузі. В будні дні сусіди французів просто частували їх своєю набурмосеністю, свистіли вслід та відмовлялися продавати їм будь-що, чого вони бажали чи потребували. Стрейнджу вдалося трохи полегшити їхнє становище. Так, він виступив посередником у спілкуванні мсьє Мінервуа з господарем орендованого будинку; цього джентльмена Стрейнджеві вдалося переконати трохи справедливіше ставитися до вдачі та життєвих обставин мсьє Мінервуа. Він відправив Джеремі Джонса гуляти по всіх навколишніх тавернах, де той пив джин, встрягав у розмови з тутешнім людом і повідомляв, що відомі їм французи — протеже одного з двох англійських магів. «І, — так Стрейндж настановляв Джонса, здійнявши палець, — якщо тобі скажуть, мовляв, Норрелл із цих двох могутніший, ти не заперечуй, але зрони поміж іншим, що в мене запальніший характер і я значно чутливіший до знаків зневаги, які виказують моїм друзям». Мсьє Мінервуа та мсьє Форкальк’є були вдячні Стрейнджеві за його труди, але за таких відчайдушних обставин найбільше здружилися з бренді, який вони регулярно вшановували протягом дня.

Мешкали вони собі замкнено на Елдер-стрит і не відчиняли віконниці ні вдень, ні вночі, боронячись од недоброзичливців. Жили й працювали при свічках, обірвавши всі стосунки з годинниками. Стрейнджа та Чилдермасса вони зустріли з неабияким подивом, адже були певні, що надворі глупа ніч. Прислужувала їм одна-єдина людина — крихітна дівчинка-сирота, яка їх не розуміла і страшенно боялася; її імені вони не відали. Французи поводилися з нею добре, хоча й недбало і зверхньо: віддали їй маленьку кімнатку з пуховою периною та льняними простирадлами, і похмурий будинок став здаватися служці справжнісіньким раєм. В головні її обов’язки входило приносити їм їжу, бренді та опій, якими вони ділилися з нею; точніше, віддавали їй більшу частину їжі, залишаючи бренді та опій собі. Дівчинка гріла й тягала для них воду на миття й гоління, бо обидва були вельми марнославними. До бруду й безладу вдома їм виявилося геть однаково, і дівчинку-сироту це цілковито влаштовувало, бо на домашньому господарстві вона розумілася не краще, ніж на гебрейській мові.

Усе навколо застилали аркуші цупкого паперу та промоклі в чорнилах клапті. Поруч стояли цинові мисочки зі стародавніми шкуринками сиру та горнятка з перами й вуглинами для малювання. Поруч валявся жмут немолодої селери, який давно віджив своє безладне життя в надто близькому товаристві вугілля. Всю панельну обшивку стін та брудні шпалери прикрашали гравюри та рисунки. На одному із зображень, вельми вдалому, був сам Стрейндж.

На задньому дворі, маленькому та засміченому, росла яблуня — колись сільське дерево, але з часом прийшов сірий Лондон і поглинув усіх її милих зелених сусідів. Одного разу хтось невідомий і надто старанний позривав із яблуні всі яблука та порозкладав їх на підвіконнях, де ті лежали от уже кілька років: спершу як старі яблука, потім — як набубнявілі трупики яблук і нарешті — лише як привиди яблук. У будинку ширяв особливий дух — суміш запахів чорнил, паперу, викопного вугілля, бренді, опію, яблучної гнилизни, свічок, кави — і все це на тлі унікального амбре двох чоловіків, удень і вночі зайнятих роботою в тіснім приміщенні, де за жодних обставин ніколи не відчинялося вікно.

Правда в тім, що Мінервуа та Форкальк’є взагалі часто забували, що існують такі місця, як Спіталфілдс або Франція. Вони день за днем жили у крихітному всесвіті гравюр, які готували для Стрейнджевої книжки, — воістину чудернацьких гравюр.

Там були величезні коридори, збудовані радше з тіней, аніж будь-чого іншого. Чорні отвори в стінах вказували на існування інших коридорів, так що гравюри наче зображували якийсь лабіринт. На деяких малюнках широкі східці вели вниз до похмурих підземних каналів. На інших рисунках розкинулися темні пустища, якими звивався безлюдний шлях. Схоже, глядач дивився на них із великої висоти. Далеко-далеко попереду на цім шляху виднілася тінь — не більше ніж подряпинка на блідій поверхні дороги, — надто далека, щоб сказати, чоловік це, жінка, а чи дитина, чи, може, взагалі не людська подоба, але хай там як, та її поява в такім знелюдненім місці бентежила розум.

Ще на одній ілюстрації щось схоже на самотній міст перекинулося через безмежну й туманну порожнечу — певно, саме небо. І попри те, що змуровано його було із таких самих масивних брил, що й коридори чи канали, обабіч спускалися тендітні спіральні східці, учепившись за великі підпори моста. Сходи здавалися вкрай крихкими, неначе будували їх із меншою майстерністю, аніж сам міст, але було їх багато, і зникали вони всі бозна-де, за хмарами внизу.

Стрейндж схилився, розглядаючи їх із не меншим зосередженням, ніж сам Мінервуа, ставив питання, критикував і пропонував. Між собою маг і двоє граверів говорили по-французьки. На превеликий подив Стрейнджа, їх чудово розумів Чилдермасс, який і собі поставив одне-два питання інородцю. На жаль, Чилдермассова французька звучала з таким густим йоркширським акцентом, що Мінервуа нічого не зрозумів і перепитав Стрейнджа, чи його супутник часом не голландець.

— Звичайно ж, — зауважив маг Чилдермассові, — їхні сцени аж надто романські, аж надто схожі на роботи Палладіо чи Піранезі[306], але немає на те ради. На них вони учились. Від власної науки не втечеш. Як маг я направду ніколи не буду Стрейнджем, точніше кажучи, я буду не лише Стрейнджем — в мені забагато Норрелла.

— Так ось, що ви бачили на Королівських Шляхах? — запитав Чилдермасс.

— Так.

— І в якій же це країні перекинуто такий міст?

Стрейндж зміряв Чилдермасса іронічним поглядом:

— Не знаю, о магу! А ви що скажете?

Чилдермасс знизав плечима:

— Гадаю, у Фейрі.

— Не виключено. От тільки мені останнім часом здається, те, що ми звемо Фейрі, насправді складається з багатьох різних країн. Можна було би відповісти: «Деінде», — і ця відповідь була би не менш точною.

— І далеко до цих країв?

— Не дуже. Я потрапив туди із Ковент-Ґардену і за півтори години їх усі оглянув.

— Складна була магія?

— Ні, не дуже.

— Розкажете мені?

— Навіть не уявляєте, із якою охотою. Потрібне заклинання об’явлення — я користувався Донкастеровим. І ще — заклинання, щоб розчинити поверхню дзеркала. У книгах, які мені траплялися, їх безліч, та наскільки можу судити, всі вони безпорадні, тому довелося скласти власне. Коли хочете, можу його записати. Ну, і нарешті, обидва заклинання потрібно пов’язати у всеохопне закляття-знайдислід. Це важливо, інакше звідти й не повернутися. — Стрейндж на хвильку замовк і поглянув на Чилдермасса: — Встигаєте за мною?

— Цілком, сер.

— Добре. — За якусь мить Стрейндж продовжив: — Чилдермассе, а може, прийшов вам час покинути службу в містера Норрелла і перейти до мене? Не буде ніяких дурниць щодо «прислуги». Ви просто будете моїм учнем і помічником.

Чилдермасс розреготався:

— Ха-ха-ха! Дякую, сер, красно дякую! Але ми з містером Норреллом ще не закінчили. Принаймні поки що. Крім того, учень із мене нікудишній. Гірший од вас!

Стрейндж усміхнувся і трохи замислився.

— Достойна відповідь, — нарешті мовив він, — але, боюся, не найкраща. Я не вірю, що ви здатні щиро підтримувати сторону Норрелла. Один маг на всю Англію! Одна думка на всю Англію! Хіба ви на таке пристанете? У вашому характері суперечностей не менше, ніж у моєму. Тож чому би вам не суперечити разом зі мною?

— Але тоді, сер, мені доведеться погоджуватися з вами? Я не знаю, чим закінчиться ваша історія з Норреллом. Спитав у моїх карт, але відповідь одержав двозначну. Майбутні події надто заплутані, і карти не здатні їх вияснити, а я не знаю, які саме запитання ставити. Я скажу вам, що я робитиму. Я вам дам обіцянку. Якщо ви зазнаєте поразки, а Норрелл виграє, я покину його службу. Прийму вашу сторону, опиратимуся йому з усіх сил і знайду найдошкульніші аргументи. І в Англії лишиться два маги, і лишаться дві думки про магію. Та якщо програє він, а ви візьмете гору, я робитиму те саме проти вас. Ну що, краща відповідь?

Стрейндж усміхнувся.

— Так, найкраща. Вертайтеся до містера Норрелла і переказуйте йому мої вітання. Сподіваюся (так можете і сказати), його вдовольнять мої відповіді, що ви сьогодні почули. Якщо йому закортить дізнатися щось іще, завтра я буду вдома приблизно о четвертій.

— Дякую, сер. Ви дуже щирі й відкриті.

— Чому би мені таким не бути? Це Норрелл завжди криється з таємницями. Не я. Нічого такого, чого би не було в моїй книжці, я вам не повідомив. Десь за місяць всі чоловіки, жінки й діти в королівстві зможуть це прочитати і скласти власну думку. Не бачу, як Норреллу вдасться мені перешкодити.

49 Нестям і безумство

Через кілька днів після візиту до граверів Стрейндж запросив сера Волтера та лорда Портісгеда на вечерю. Обидва джентльмени не раз обідали зі Стрейнджем, але тепер вперше переступили поріг дому на Сого-сквер після смерті місис Стрейндж. Все у маговому домі прикро змінилося: Стрейндж, схоже, повернувся до холостяцьких звичок. Столи та стільці тонули під стосами паперу. На недописані розділи Стрейнджевої книжки можна було натрапити в кожному закуті дому, а у вітальні маг робив нотатки навіть на шпалерах.

Сер Волтер спробував прибрати стос книжок зі стільця.

— Ні, ні! — закричав Стрейндж. — Не руште їх! Вони лежать у певному порядку.

— Але де мені тоді сісти? — трохи недомислено запитав сер Волтер.

Стрейндж роздратовано пирхнув, наче гість запитав про щось нечуване. Утім, він переклав книги деінде й лише раз відволікся, щоб зазирнути в одну з них. Двічі перечитавши цікавий абзац та зробивши нотатку на шпалерах, маг знову звернув увагу на гостей.

— Мілорде, я такий радий знову бачити вас тут, — звернувся він до Портісгеда. — Я всіх розпитую про Норрелла — як і він, гадаю, розпитує про мене. Сподіваюся, вам є що мені розповісти.

— Я, здається, все вже вам розповів, — сумно зауважив сер Волтер.

— Так, так. Ви розповіли мені, де Норрелл бував, з ким розмовляв та як його приймали міністри, але я питаю вашу милість про магію, а ваших знань про неї заледве…

— …вистачить на квадратний дюйм шпалер? — закінчив сер Волтер.

— Саме так. Ну ж бо, мілорде. Розкажіть мені. Що містер Норрелл поробляє останнім часом?

— Що ж, — мовив лорд Портісгед, — на прохання лорда Ліверпуля він розробляє заклинання, які б завадили Буонопарте знову втекти. Також він вивчає «Міркування про Королівство Світла та Королівство Пітьми». Він вважає, що зробив кілька відкриттів.

— Яких іще? — стурбовано скрикнув Стрейндж. — Щось нове в «Міркуваннях»?[307]

— Він щось знайшов на 72 сторінці видання Кромфорда. Якесь нове застосування закляття, що прикликає смерть. Я не все до пуття зрозумів[308]. Схоже, містер Норрелл вважає, що цей принцип можна застосувати до лікування хвороб у людей і тварин — прикликати хворобу, аби вона вийшла з тіла, наче біс.

— А, це? — з полегшенням вигукнув Стрейндж. — Так, так! Тепер я розумію, про що ви. Цю паралель я провів ще минулого червня. Отже, Норрелл додумався до цього тільки зараз? Чудово!

— Багатьох здивувало, що після вас він нікого не взяв собі в учні, — продовжив лорд Портісгед, — хоча мені відомо, що до нього неодноразово із цим зверталися. Він нікого не взяв. Ба більше, наскільки я розумію, Норрелл не говорив із жодним претендентом і не відповідав на їхні листи. Сер, його стандарти настільки високі, що ніхто, крім вас, йому не підійшов.

Стрейндж усміхнувся.

— Що ж, саме цього я й сподівався. Він заледве терпить існування другого мага. Поява третього, певно, його б убила. Зовсім скоро я візьму над ним гору. У боротьбі за визначення долі англійської магії сили розподіляться дуже нерівно. У лавах норреллітів буде лише один маг, а от стрейнджитів — десятки. Чи хоча би стільки, скільки я зможу навчити. Я міркую над тим, щоб зробити із Джеремі Джонса такого собі анти-Чилдермасса. Він може мандрувати країною, шукаючи тих, кого Норрелл із Чилдермассом віднадили вивчати магію, а я би переконував їх повернутися до справи. Я вже мав розмову з кількома юнаками. Двоє чи троє вельми перспективні. Другий син лорда Чалдекотта, Генрі Пурфуа, вже прочитав купу поганеньких книг про магію та безліч іще гірших біографій магів. Розмовляти з ним досить втомливо, але навряд чи це його провина. Крім нього ще є такий собі Вільям Гедлі-Брайт, що був одним із ад’ютантів Веллінґтона при Ватерлоо, та дивний чоловічок на ім’я Том Леві — він зараз служить вчителем танців у Норіджі.

— Вчитель танців? — сер Волтер насупився. — Хіба таку людину варто заохочувати до магії? Хіба це ремесло — не прерогатива джентльменів?

— Не розумію, чого б це? До того ж, Леві серед них мені подобається найбільше. Вперше за багато років стрічаю людину, якій магія приносить радість, а ще він єдиний з трьох претендентів, кому вдалися хоч якісь чари. Це він змусив віконну раму пустити гілки та листя. Певно, ви вже подивувалися, чому вона така чудернацька.

— Щиро кажучи, — промовив сер Волтер, — у кімнаті стільки чудасій, що я й не помітив.

— Звісно, Леві не збирався лишати все в такому стані, — продовжив Стрейндж. — Але йому не вдалося магією зробити вікно, яким воно було, — та й мені теж не вдалося. Мабуть, треба сказати Джеремі, щоб покликав теслю полагодити раму.

— Радий, що ви знайшли стількох підхожих юнаків, — зауважив сер Волтер. — Це лише на користь англійській магії.

— До мене звертаються і юні леді, — додав Стрейндж.

— Леді! — вигукнув лорд Портісгед.

— Авжеж! Не розумію, чому би жінкам не вивчати магію. Це ще одна Норреллова помилка.

— Гм-м. Щось вони ростуть як гриби після дощу, — зауважив сер Волтер.

— Хто?

— Норреллові помилки.

— Що ви маєте на увазі?

— Нічого! Нічого! Не вважайте за образу, але, як я помітив, ви не згадували, що взяли в науку якихось дівчат.

Стрейндж зітхнув.

— Питання суто практичне. І не більше. Маг та його учень мають багато часу проводити разом, читаючи та обговорюючи прочитане. Якби Арабелла не померла, я би, мабуть, взяв і учениць. Але тепер мені довелося би мати справу з компаньйонками та подібною нудотою, а на них мого терпіння зараз не вистачить. На першому місці мають стояти мої дослідження.

— А що за новий різновид магії ви хочете нам продемонструвати, містере Стрейндже? — жваво спитав лорд Портісгед.

— О! Радий, що ви спитали! Я багато міркував про це. Якщо відродженню англійської магії судилося тривати — а точніше, якщо воно не лишиться під опікою винятково Ґілберта Норрелла, — тоді я мушу вивчити щось нове. Але відшукати нову магію не так просто. Я міг би вийти на Королівські Шляхи, щоб дістатися тих країн, де магія правило, а не виняток.

— Боже правий! — вигукнув сер Волтер. — Ви знов своєї! Ви втратили ґлузд? Я гадав, що ми дійшли згоди: Королівські Шляхи надто небезпечні, аби…

— Так, так! Ваша думка мені добре відома. Ви досить довго читали мені на цю тему нотації. Але ж ви не дали мені доказати! Я лиш окреслюю можливості. Я не ступлю на Королівські Шляхи. Я дав слово моїй… Арабеллі, що не ступлю[309].

Ненадовго запала тиша. Стрейндж зітхнув, і обличчя його спохмурніло. Без сумніву, тепер він звертався в думках до чогось — або когось — іншого.

Сер Волтер тихо мовив:

— Я завжди дуже поважав розсудливість місис Стрейндж. Дослухатися її поради — це найкраще, що ви можете вчинити. Стрейндже, я щиро вам співчуваю. Звичайно, що ви прагнете творити нову магію — як і будь-який вчений, — але ж єдиний безпечний шлях пізнання магії пролягає через книжки?

— Та у мене ж немає ніяких книжок! — вигукнув Стрейндж. — Боже правий! Присягаюсь, я буду смиренним і домашнім, наче незаміжня тітонька, якщо уряд законом зобов’яже Норрелла впустити мене до книгозбірні! Але оскільки уряд не має наміру виявляти до мене такої ласки, то я не маю іншого вибору, як поглиблювати свої знання всіма доступними мені шляхами.

— То що ж ви робитимете? — запитав лорд Портісгед.

— Викличу фейрі, — жваво відказав Стрейндж. — Я вже робив кілька спроб.

— Але ж містер Норрелл стверджує, що викликати фейрі — то надто небезпечно! — зауважив сер Волтер.

— На думку містера Норрелла, майже все на світі надто небезпечно, — трохи роздратовано відказав Стрейндж.

— І то правда, — задоволено погодився сер Волтер. Зрештою, викликання фейрі — давня традиція англійської магії. Усі авреати вдавалися до цього, а всі арґентуми — мріяли вдатися.

— Але сер, невже ви певні, що це взагалі можливо? — запитав лорд Портсігед. — Більшість авторитетів тримаються тої думки, що фейрі більше не навідують Англію.

— Ця думка справді загальноприйнята, — погодився Стрейндж, — але я майже певен, що побував у товаристві фейрі у листопаді 1814 року, за місяць чи два до нашого з Норреллом розриву.

— Та невже? — вигукнув лорд Портісгед.

— Ви ніколи не згадували про це раніше, — зауважив сер Волтер.

— Я й не мав змоги згадати про це раніше, — пояснив Стрейндж. — Якби я хоч словом про таке прохопився, то більше не був би Норрелловим учнем. Його жахають найменші натяки на фейрі.

— Містере Стрейндже, а яким він був на вигляд? — запитав лорд Портісгед.

— Фейрі? Не знаю. Я не бачив його, лише чув. Він награвав мелодію. Там був іще дехто, і от він, гадаю, і бачив, і чув фейрі. Тільки-но уявіть, скільки переваг дало би знайомство з такою особою! Жоден маг, живий чи покійний, не навчить мене стільком речам. Фейрі — джерело всього, що жадають маги. Магія — це їхній природний стан! Щодо недоліків такої справи, то я бачу лише один: геть не уявляю, як тих фейрі викликати. Я накладав десятки заклять, робив усе, про що чув або читав, аби повернути того фейрі, але все марно. Хоч убийте, не можу збагнути, чому Норрелл витрачає стільки сил, щоб заборонити те, чого неможливо досягнути. Мілорде, може, хоч ви знаєте яке-небудь закляття для виклику фейрі?

— Знаю, і чимало, — відказав лорд Портісгед, — але я певен, містере Стрейндже, що всі їх ви вже пробували. Сер, ми дивимося на вас із надією на відновлення втраченого.

— Іноді, — зітхнув Стрейндж, — мені здається, що нічого не втрачено. Істина в тому, що все сховано в бібліотеці Гертф’ю.

— Ви казали, що з вами був іще хтось — той, що чув і бачив фейрі? — спитав сер Волтер.

— Так.

— І, смію припустити, то був не Норрелл?

— Ні.

— Це ж чудово. І що сказав той хтось?

— Він… був не при собі. Він гадав, що бачить янгола, — утім, з огляду на його триб життя і розумовий склад, це здивувало його не так сильно, як ви могли подумати. Прошу мені пробачити, та честь не дозволяє мені нічого більше розповісти про ту справу.

— Так, так! Звісно! Але ваш супутник побачив фейрі. Чому?

— Причина-то мені відома. Він має певну особливість, завдяки якій здатний бачити фейрі.

— Що ж, а чи не могли б і ви якось нею скористатися?

Стрейндж замислився.

— Не зовсім розумію, як саме. Це просто випадковість: як те, що в одного сині очі, а в другого — карі. — Він змовк на мить, міркуючи. — Хоча, може, й не зовсім так. Може, ви маєте рацію. Якщо добре поміркувати, то ідея не така вже й дивна. Тільки подумайте про авреатів! Чимало з них у нестямі та безумі могли дорівнятися до фейрі! Згадайте про Ральфа Стоксі і його слугу-фейрі Кола Тома Синя! Коли Стоксі був іще юнаком, їх важко було відрізнити одне від одного! Можливо, я надто сумирний, надто домашній, як на мага. Але як можна роздобути трохи божевілля? Мені щодня трапляються божевільні на вулиці, але ніколи й на думку не спадало поцікавитися, як вони стали такими. Можливо, мені слід повештатися самотніми пустищами й безлюдними берегами. Це найпопулярніші місцини серед причинних — принаймні, в романах і п’єсах. Можливо, дика Англія допоможе мені збожеволіти.

Стрейндж підвівся й підійшов до вікна вітальні, наче вже звідти сподівався побачити дику Англію — хоча весь краєвид зводився до звичної Сого-сквер, огорнутої густою мрякою.

— Ви наштовхнули мене на дуже цікаву ідею, Поуле.

— Я? — вигукнув сер Волтер, збентежившись від того, куди можуть завести його зауваги. — Я й не думав нічого такого вам пропонувати!

— Але ж, містере Стрейндже, — лагідно мовив лорд Портісгед. — Ви ж не можете справді мати таке на думці. Щоб людина таких знань, як у вас, намислила стати… волоцюгою. Сер, це ж просто нечувано.

Склавши руки на грудях, Стрейндж іще раз поглянув на Сого-сквер і мовив:

— Що ж, сьогодні я нікуди не піду. — А тоді всміхнувся, ніби кепкуючи з себе, і став на мить майже собою колишнім. — Я зачекаю, доки не скінчиться дощ[310].

50 «Літопис і чин англійської магії»

Друзі Стрейнджа були раді пересвідчитися, що той не має наміру покидати свою затишну домівку, достаток і прислугу, не поступиться ними перед циганським життям попід вітром і дощем, — та мало хто з них змирився з новою його поведінкою. Вони мали достатні підстави боятись, що Стрейнджа тепер нічого не стримує і він готовий пуститись у магію всіх видів та родів. Обіцянка, дана колись Арабеллі, не пускала його на Королівські Шляхи, та жодна з осторог сера Волтера не втнула йому язика, й балачки про Джона Ускґласса і його підданців-фейрі не знали ні кінця, ні краю.

Наприкінці квітня всі троє нових Стрейнджевих учнів — вельмишановний Генрі Пурфуа, Вільям Гедлі-Брайт і вчитель танців Том Леві — облаштувалися на Сого-сквер. Вони щодня навідували будинок мага, де навчалися його мистецтву. В перервах між учителюванням Стрейндж працював над своєю книжкою та виконував магічні завдання від армії та Ост-Індійської компанії. Також про його послуги клопотали муніципальна корпорація Ліверпуля й Товариство заморських купців Бристоля.

М-ру Норрелу допікало, що послуг Стрейнджа потребують повноважні особи та державні установи (та, зрештою, яка різниця, хто!), і він навіть поскаржився лорду Ліверпулю — самому прем’єр-міністру.

Співчуття в нього знайти не вдалося:

— Генералам ніхто наказувати не стане, містере Норрелле. Як вам, безперечно, відомо, уряд не втручається у справи військових[311]. Вони багато років користувалися послугами містера Стрейнджа, якого вважають своїм магом, і не бачать жодної причини переривати свої відносини через вашу з ним сварку. Що ж стосується Ост-Індійської компанії, то мені доповіли, що її представники найперше зверталися до вас, але ви відмовили їм у допомозі.

На те м-р Норрел аж закліпав очима:

— Найбільше мого часу забирає саме робота на уряд, тобто на вас, мілорде. Я не настільки безсовісний, щоб знехтувати нею заради приватної компанії.

— І повірте мені, містере Норрелле, ми надзвичайно вдячні. Та навряд чи мені потрібно нагадувати вам, наскільки важливим для нашої держави є успіх і процвітання Ост-Індійської компанії, а її потреба в магічній допомозі нагальна. Вона має велетенський торговий флот, що мусить покладатися на ласку буревіїв та кепської погоди; вона несе відповідальність за управління величезними територіями, за війська, яким безнастанно докучають індійські князьки і бандити. Містер Стрейндж узяв на себе погоду біля мису Доброї Надії та в Індійському океані і порадив, як найкраще застосувати магію у ворожих краях. Директори Ост-Індійської компанії вважають, що досвід містера Стрейнджа, набутий під час Піренейської війни, безцінний. Ось вам і черговий доказ, наскільки велика потреба Британії в нових магах. Містере Норрелле, хоч які ви старанні, та не можете бути водночас повсюди й брати на себе всі обов’язки. Власне, ніхто від вас цього й не чекає. Я чув, що містер Стрейндж взяв собі учнів, тож я був би безмежно втішений, якби ви зробили те саме.

Попри схвалення лорда Ліверпуля, наука всіх трьох нових магів Генрі Пурфуа, Вільяма Гедлі-Брайта і Тома Леві — просувалася не простіше від навчання самого Стрейнджа шість років тому. Єдина різниця полягала в тому, що тоді Стрейнджеві доводилося мати справу з неохотою Норрелла, а тепер цим джентльменам дошкуляв поганий настрій мага та його бентежність.

Тож коли на початку червня він завершив перший том «Літопису й чину англійської магії» й передав рукопис м-ру Маррі, нікого не здивувала його заява наступного ж дня про те, що всім їм — Генрі Пурфуа, Вільяму Гедлі-Брайту й Тому Леві — треба зробити перерву в магічному навчанні, оскільки сам Стрейндж має намір вирушити в закордонну подорож.

— Як на мене, прекрасний план! — одразу сказав сер Волтер, щойно почув про цей задум. — Змініть оточення. Змініть товариство. Я би вам те саме прописав. Їдьте же! Їдьте!

— Не думаєте, що я кваплюсь? — схвильовано перепитав Стрейндж. — Я ж лишаю Лондон на поталу Норреллу, так би мовити.

— Гадаєте, ми настільки забудькуваті? То смію вас запевнити, ми докладемо всіх зусиль, щоб не забути вас за ці кілька місяців. Крім того, скоро побачить світ ваша книжка, от вона й нагадуватиме, як нам погано без вас.

— І те правда. Книжка вже є. В Норрелла підуть місяці на те, щоб спростувати сорок шість розділів, а поки він закінчить, я встигну повернутися.

— Вже вирішили, куди відправитись?

— Мабуть, в Італію. Мене завжди напрочуд вабили країни південної Європи. В Іспанії були дивовижні місця й природа — вірніше, вони, мабуть, здавались би дивовижними, якби не трупи й пороховий дим.

— Ви хоч інколи мені писатимете? Трохи поділитеся своїми враженнями?

— О! Не ждіть від мене милосердя. Всякий мандрівець має право за найменшої нагоди виливати свої прикрощі у листах до друзів. Чекайте довгих описів усього на світі!

Як часто траплялося в ті дні, настрій Стрейнджа раптово погіршився. Враз кудись поділися його легкість та іронія. Він насупився й прикипів поглядом до відерця з вугіллям.

— Я тут подумав був… хотів би попросити, чи могли би ви… — нарешті спромігся він, дратуючись од власної нерішучості. — Чи не передали би ви від мене звістку для леді Поул? Був би вельми вдячний. Арабелла дружила з нею, і я певен, вона засмутилась би, якби я поїхав з Англії, нічого не повідомивши леді Поул.

— Звісно. Що мені їй сказати?

— Просто передайте щире побажання якнайскорішого одужання. Перекажіть словами, які вам здадуться найбільш доречними. Конкретні фрази значення не мають. Лиш уточніть, що це вістка від чоловіка Арабелли. Я хочу, аби її милість знала, що чоловік її подруги не забув про неї.

— Із найбільшою радістю, — відповів сер Волтер. — Дякую вам.

Стрейндж очікував, що сер Волтер запропонує йому самому зробити це, але той мовчав. Ніхто не відав, чи леді Поул іще мешкає на Гарлі-стрит. У місті подейкували, ніби сер Волтер заслав її кудись подалі в село.

Не один Стрейндж у ті дні збирався закордон. Раптом іноземні подорожі ввійшли в моду. Надто довго британці сиділи замкнені у себе на острові через війни з Буонапарте. Надто довго мусіли вдовольняти свої бажання знайомитись із новими краєвидами та цікавими людьми в шотландській Верховині, англійському Озерному краї чи дербіширських узгір’ях південних Пеннін. Тепер же, із завершенням війни, їм був відкритий Континент, що притягував цілковито інакшими горами й цілковито інакшими взмор’ями. Можна було на власні очі подивитись знамениті шедеври мистецтва, досі приступні тільки в книжках і на гравюрах. Дехто їхав закордон у надії на дешевше, ніж у Британії, життя. Дехто тікав од боргів і скандалів, а дехто, як Стрейндж, — у пошуках спокою, втраченого на Островах.

Того року випало химерне літо. Точніше, літа так ніхто й не дочекався. Зима засиділася аж до серпня[313]. Сонце майже не визирало з-за хмар. Небо вкривали густі сірі хмари; понад міськими вулицями й жовклими ланами дули пронизливі вітри; всю Європу накрили бурі з градом, що їх подекуди пожвавлювали грози й блискавиці. Багато в чому це було значно гірше зими: довгі дні відмовляли людям у радощах темряви, яка могла би хоч на короткий час вкрити полудою весь цей злиденний краєвид.

Людності в Лондоні поменшало вдвічі. Парламент розпустили, і законодавці роз’їхалися по своїх сільських маєтностях, звідки дивитися на дощі було трохи ліпше. М-р Джон Маррі, видавець, сидів у своєму будинку на Албермарл-стрит. В інші часи апартаменти м-ра Маррі були найлюднішими в цілому Лондоні: там товклися поети, публіцисти, оглядачі — літературний цвіт королівства. От тільки тепер літературний цвіт королівства весь виїхав за місто. У шибки тарабанив дощ, а в комині стогнав вітер. М-р Маррі підкинув вугілля в огонь і сів за стіл читати сьогоднішню кореспонденцію. Він брав кожного листа й близько підносив до лівого ока (бо праве нічого не бачило).

І сталося так, що саме цього дня надійшло два послання з Женеви. Перший лист був од лорда Байрона, в якому той скаржився на Джонатана Стрейнджа, а другий — від Стрейнджа, де той скаржився на Байрона. Ці двоє познайомилися у м-ра Маррі й кілька разів тут бачилися, однак досі близько зазнайомитися їм не вдавалося. Кілька тижнів тому Стрейндж наніс візит Байрону в Женеві. Успішним його назвати не випадало.

Мага (який саме зараз перебував у тому настрої, щоб найбільше цінувати матримоніальні справи і все те, що він утратив зі смертю Арабелли) збентежило домашнє життя Байрона. «Його милість мешкає у прекрасній віллі на березі озера. Мешкає не сам. Товариство йому складає інший поет на прізвище Шеллі, а ще — місис Шеллі та інша дама — ще зовсім дівчинка, направду, — котра називається місис Клермонт і чиї відносини з обома чоловіками я так і не збагнув[314]. Якщо вам вони відомі, то не кажіть мені. Також був у них іще один молодий дивак, що повсякчас молов якусь нісенітницю, — такий собі м-р Полідорі[315]».

Лорд Байрон же вп’явся у Стрейнджів манір убиратися. «Він усе ще носить жалобу. Хіба його дружина не на Різдво померла? Може, він просто вважає, що так має загадковіший і магічніший вигляд?»

Не сподобавшись одне одному з першого погляду, чоловіки поступово дійшли в розмові до політики й пересварились остаточно. Стрейндж писав: «Не розумію, як так сталося, що мало не з порогу ми заговорили про битву під Ватерлоо. Невдалий вибір, бо я маг на службі герцога Веллінґтона, якого вони всі терпіти не можуть, а натомість обожнюють Буонапарте[316]. З усією зухвалістю вісімнадцятирічної місис Клермонт навіть була спитала, чи не соромно мені, що я виступив знаряддям, яке скинуло таку велику людину з п’єдесталу. Я відповів, що ні».

Писав Байрон: «Він — великий шанувальник та оборонець герцога В. Тільки заради вас, мій любий Маррі, я все ще маю надію, що його книжка цікавіша від нього самого».

Стрейндж підсумував: «У людей дуже дивні уявлення про магів. От мене просили розповісти про вампірів[317]!»

М-рові Маррі було прикро, що двоє його авторів не дійшли порозуміння, але, подумавши, рішив, що зрештою це було неминуче, адже обоє славилися своїми сварками: Стрейндж із Норреллом, а Байрон — практично з усіма[318].

Дочитавши листи, м-р Маррі вирішив спуститись у книгарню. Він надрукував велику кількість примірників книжки Джонатана Стрейнджа, і йому кортіло знати, як та продається. Крамницею завідував чоловік на прізвище Шеклтон, котрий мав саме такий вигляд, якого ви сподіваєтеся від продавця книжок. За жодного іншого крамаря він нізащо би не зійшов — особливо за галантерейника чи торговця капелюшками, бо ті мають бути елегантнішими від своїх покупців. А от для книгопродавця він був бездоганний: невизначеного віку, худий, припорошений та вкритий розсипом дрібних чорнильних плям. Навколо себе він поширював дух ученості і водночас неуважності. Його ніс прикрашали окуляри, за вухом Шеклтон носив заткнутим перо, а на голові — недочесану перуку.

— Шеклтоне, скільки сьогодні продали примірників книжки містера Стрейнджа? — вимогливо спитав м-р Маррі.

— Шістдесят або сімдесят екземплярів, по-моєму.

— Прекрасно! — зрадів м-р Маррі.

Шеклтон насупився і поправив окуляри на носі.

— Може, й так. Зрештою, чому би й ні?

— Що ви маєте на увазі?

Шеклтон дістав перо з-за вуха.

— Багато людей приходило й купувало по другому примірнику.

— Так це ж іще краще! З такими темпами книжка невдовзі обійде Байронового «Корсара»[319]. З такими темпами її вже наприкінці наступного тижня треба буде додруковувати. — Та, побачивши, що похмурий вигляд Шеклтона нікуди не подівся, м-р Маррі додав: — Що вже не гаразд? Хіба не можуть купувати другий примірник на подарунок друзям?

Шеклтон так завзято помотав головою, що задригалися всі розтріпані волосини його перуки:

— Це якась чудасія. Ніколи нічого подібного не бачив.

Тут двері крамниці відчинилися, і зайшов молодий чоловік, дрібний і субтильний. Він мав правильні риси обличчя, й кажучи правду, міг би навіть зійти за красеня, якби не щонайприкріший його стан. Молодик належав до тієї категорії людей, чиї думки надто жваві, щоби втриматися в голові, тому вони вихлюпуються в навколишній світ на лихо випадковим перехожим. Він говорив сам до себе, постійно міняючись на виду. В одну й ту саму мить він здавався подивованим, ображеним, рішучим і злим, напевно, внаслідок жвавих бесід із уявними співрозмовниками в своїй голові.

До крамниць, особливо лондонських, божевільні навідуються часто, а тому м-р Маррі й м-р Шеклтон одразу насторожились. Їхні підозри анітрохи не погамувались, коли молодик встромив у Шеклтона пронизливий погляд яскравих блакитних очей і скрикнув:

— Ось таке у вас ставлення до клієнтів! Ось така ваша шляхетність! — І, повернувшись до м-ра Маррі, промовив: — Слухайте моєї поради, сер! Не купуйте тут книжок. Це брехуни й злодії!

— Брехуни й злодії? — здивувався м-р Маррі. — Ні, ви помиляєтеся, сер. Я впевнений, що зможу вас переконати.

— Ха! — молодик косо зиркнув на м-ра Маррі, даючи йому зрозуміти, що дарма вважав його спершу таким саме покупцем.

— Я власник книгарні, — квапливо пояснив м-р Маррі. — Ми не грабуємо людей. Поясніть мені, в чім річ, і я радий буду послужити вам, як зможу. Впевнений, ідеться про якесь непорозуміння.

Та чемні слова м-ра Маррі молодика геть не заспокоїли, і він згукнув:

— Хіба, сер, ви станете заперечувати, що ваш заклад звертається по послуги мага-шахрая, негідника на ймення Стрейндж?

М-р Маррі почав був щось пояснювати про те, що Стрейндж — один із його авторів, але молодик його не дослухав:

— Хіба ви, сер, станете заперечувати, що містер Стрейндж наклав спеціальне закляття на свої книжки і тепер вони зникають, аби читачі мусили знов їх купувати? А потім знов! — Він хитро помахав пальцем на Шеклтона: — Зараз ви, мабуть, скажете, що не пам’ятаєте мене!

— Ні, сер, не скажу. Ви були одним із перших джентльменів, які придбали «Літопис і чин англійської магії», а потім за тиждень вернулися по інший примірник.

Молодик витріщив очі:

— Я мусив його купити! — гнівно крикнув він. — Адже перший зник!

— Зник? — спантеличено перепитав м-р Маррі. — Якщо ви загубили свою книжку, містере… е-е… то мені, звісно, дуже прикро, але я не розумію, до чого тут книгопродавець?

— Сер, моє прізвище — Ґрін. І я не загубив свою книжку. Вона зникла. Двічі. — М-р Ґрін глибоко зітхнув, неначе людина, якій доводиться мати справу з дурнями та недоумками. — Першу книжку я відніс додому, — пояснив він, — і поклав на столі, на коробку, де тримаю леза та інше голярське приладдя.

М-р Ґрін удав, ніби кладе книжку на коробку.

— А згори на неї поклав газету, спижевий підсвічник і яйце.

— Яйце? — перепитав м-р Маррі.

— Круто зварене яйце! Та варто було мені відлучитись — хвилин на десять, не довше! — газета вже лежала на самій коробці, а книжки десь не стало! Яйце й підсвічник лишались на своїх місцях. Минув тиждень, і я прийшов по новий примірник, як і говорить ваш продавець. Відніс додому. Поклав на камінну поличку разом із «Куперовим словником практичної хірургії», а згори поставив заварник. Та сталося так, що коли я готував собі чай, то пересунув книжки, й обидві впали у кошик для брудних речей на прання. У понеділок Джек Бут, мій слуга, поклав у кошик брудну білизну. А у вівторок, коли по неї прийшла праля, то на дні під простирадлами знайшла тільки «Куперовий словник практичної хірургії», а от «Літопис і чин англійської магії» зник!

Розповідь м-ра Ґріна давала надію, що з огляду на певні дивацтва його домашнього господарства, зникнення книжок удасться якось пояснити.

— А ви не могли переплутати, куди саме складали книжки? — припустив м-р Шеклтон.

— Може, це праля випадково прихопила примірник разом із брудною білизною? — висунув версію м-р Маррі.

— Ні, ні! — заявив м-р Ґрін.

— Може, хтось позичив? Або переклав деінде? — правив далі Шеклтон.

— Хто? — щиро здивувався м-р Грін.

— Я… я гадки не маю. Може, місис Ґрін? Ваш слуга?

— Немає ніякої місис Ґрін! Я живу сам один! Маю лиш Джека Бута, але той неграмотний!

— Може, хтось із друзів?

Здавалося, м-р Ґрін зараз скаже, що й друзів у нього немає.

М-р Маррі зітхнув:

— Шеклтоне, видайте містерові Ґріну інший примірник і поверніть гроші за другу книжку. — І, повернувшись до відвідувача, промовив: — Я радий, що книжка вам настільки сподобалася, що ви вирішили знову її придбати.

— Сподобалася! — м-р Ґрін здивувався, як іще ніколи раніше. — Та я не маю найменшої гадки, сподобалася вона мені чи ні. Я її навіть розгорнути не встиг!

Коли відвідувач пішов геть, м-р Маррі ще затримався в крамниці, відпускаючи жарти про кошики з брудною білизною та круто зварені яйця, але м-ра Шеклтона (зазвичай ласого до анекдотів) вони чомусь не звеселяли. Він ходив смутний і замислений, повторюючи, що коїться якась чудасія.

Минуло пів години. М-р Маррі стояв у себе в кабінеті й розглядав книжкову шафу, як до нього піднявся Шеклтон.

— Він повернувся, — промовив він.

— Що?

— Ґрін. Він знову загубив книжку. Вона лежала в нього у правій кишені, та поки він дістався Ґрейт-Палтні-стрит, її вже не стало. Звичайно же, я пояснив йому, що в Лондоні повно злодіїв, та ви маєте визнати…

— Так-так! Забудьте! — перебив його м-р Маррі. — Мій примірник зник! Гляньте! Він стояв ось тут, між «Дурничками» Ісаака д’Ізраелі[320] та «Еммою» міс Остін[321]. Бачте, ось лишилося навіть вільне місце, де я його залишив. Що ж це таке, Шеклтоне?

— Магія, — впевнено відповів Шеклтон. — Я вже трохи думав про це і вважаю, Ґрін має рацію. На ці книжки, як і на нас, накладено якесь закляття.

— Закляття! — Очі м-ра Маррі полізли з орбіт. — Певно, що так! Мені ще ніколи самому не доводилося мати справу з магією. Не сказав би, що мені кортить пережити це знову. Дуже химерні й незвичні відчуття. Звідки людині взяти знаття, що в таких випадках робити, коли все не так, як годиться?

— Що ж, — промовив Шеклтон, — на вашому місці, я би найперше спитав, як ідуть справи в інших книгарів, дізнався, чи не зникали в них книжки. Тоді ми принаймні знатимемо, наш це клопіт чи загальний.

Це здалося доброю порадою. Тож м-р Маррі й Шеклтон залишили в крамниці конторського хлопчину, а самі, вдягнувши капелюхи, вийшли надвір під дощ і вітер. Найближча книгарня була на Піккаділлі й належала Едвардсу й Скіттерінґу. На порозі довелося пригальмувати, випускаючи з дверей лакея в блакитній лівреї. У руках той ніс високий стіс книжок.

М-рові Маррі і сам лакей, і його ліврея здалися знайомими, але не встиг він над цим замислитись, як слугу вже наче вітром здуло.

Усередині вони заскочили м-ра Едвардса за серйозною розмовою з Джоном Чилдермассом. Коли з’явилися книгарі, м-р Едвардс озирнувся з винуватим виразом, а Чилдермасс поводився, як зазвичай.

— О, містере Маррі! Радий вас бачити, сер. Ви мене врятували від прогулянки під дощем.

— Що це коїться? — вимогливо звернувся до них м-р Маррі. — Що ви робите?

— Робимо? Просто містер Норрелл придбав декілька книг. От і все.

— Ха! Якщо ваш хазяїн надумав задушити книжку містера Стрейнджа в зародку та скупити всі її примірники, мушу вас розчарувати. Хоч містер Норрелл і вельми заможна людина, та навіть його статкам настане край, бо книжки я можу друкувати так швидко, як він спорожнятиме крамницю.

— Ні, — сказав Чилдермасс. — Не зможете.

М-р Маррі звернувся до м-ра Едвардса:

— Роберте, Роберте! Навіщо ти їм дозволяєш збиткуватися над собою?

— Пробачте, містере Маррі, — відповів сердешний м-р Едвардс, — але книжки постійно зникали. Я мусив повернути гроші понад тридцятьом людям. Мені загрожував величезний збиток. Аж ось нагодився містер Норрелл і запропонував викупити весь мій запас Стрейнджевої книжки за хорошу ціну, тому я…

— Хорошу ціну? — не витримав Шеклтон. — Хорошу? Що в ній, по-вашому, хорошого? Хто їх, по-вашому, закляв, щоб вони зникали?

— Чиста правда! — згодився м-р Маррі і, повернувшись до Чилдермасса, промовив: — Ви ж не будете заперечувати, що це все справа Норреллових рук?

— Ні-ні, навіть навпаки. Містер Норрелл залюбки визнає свою відповідальність. На це він має цілу низку причин і з радістю їх повідомить усім, хто воліє слухати.

— Що ж це за причини? — холодно поцікавився м-р Маррі.

— Смію припустити, все ті ж самі, — відповів Чилдермасс, чи не вперше уникаючи чужого погляду. — Він саме готує лист, у якому все пояснить.

— І гадаєте, я вдовольнюся тою відповіддю? Лист із вибаченнями?

— Вибаченнями? Боюся, якраз вибачень там буде небагато.

— Я поговорю зі своїм адвокатом, — промовив м-р Маррі. — Сьогодні же.

— Звичайно, поговоріть. На менше ми й не розраховували. Та хай там як, а містер Норрелл не хотів би, щоб ви через усе це втрачали гроші. Щойно ви надасте мені відомості, скільки вам коштував цілий наклад книжки містера Стрейнджа, я вповноважений виписати на ваше ім’я вексель для відшкодування всієї суми.

Це було несподівано. М-р Маррі розривався між бажанням нагрубити Чилдермассу та усвідомленням того, що м-р Норрелл позбавляв його грошей і мав би чесно їх відшкодувати.

Шеклтон крадькома тицьнув м-ра Маррі під ребро, щоби той не гарячкував.

— А як же мої прибутки? — запитав м-р Маррі, намагаючись виграти час.

— Ви хотіли б і це врахувати? Думаю, це справедливо. Я поговорю з містером Норреллом.

Чилдермасс відкланявся й покинув книгарню.

Ніяких причин баритися не було і в м-ра Маррі з Шеклтоном. Тільки вони ступили надвір, видавець звернувся до книгаря й промовив:

— Біжіть на Темз-стрит… — (На тамтешніх складах м-р Маррі зберігав свій товар.) — …і з’ясуйте, чи лишилась хоч одна книжка містера Стрейнджа. Джексонові на слово не вірте. Нехай покаже, ви маєте все побачити на власні очі. Скажіть, я велів усе перелічити, а за годину чекаю повний звіт.

Коли м-р Маррі повернувся на Албермарл-стрит, то застав у крамниці трьох молодих людей, які тинялися по ній без діла. Забачивши власника, вони вмить позакривали книжки, оточили його і заговорили водночас. Природно, м-р Маррі припустив, що вони прийшли в тій же справі, що й м-р Ґрін, і позаяк двоє з відвідувачів були дуже високі, і всі троє — обурені, він занервував та подав знак конторському хлопчині, щоб той біг по допомогу. Хлопчина навіть не зрушив із місця: він із незвичною для себе цікавістю спостерігав, як розгортаються події.

Молоді люди видавали розлючені крики, як-от «Останній мерзотник!» і «Негідний паскудник!», від яких м-р Маррі бентежився тільки сильніше. За якусь мить книгопродавець нарешті збагнув, що адресовано ці знущання не йому, а м-ру Норреллу.

— Перепрошую, джентльмени, — промовив він, — якщо вам не завдасть великого клопоту, не могли би ви власкавити мене хоч якимсь поясненням, хто ви такі.

Молоді люди здивувалися. Їм здавалося, все ж таки їх знають трохи краще. Вони представились. Це були троє наказних спудеїв Стрейнджа: Генрі Пурфуа, Вільям Гедлі-Брайт і Том Леві.

Генрі Пурфуа і Вільям Гедлі-Брайт були високі й вродливі, а Том Леві — дрібний і субтильний, з чорною чуприною та очима. Як вище вже мовилося, перші належали до високородної англійської аристократії, а от пращури Тома, колишнього вчителя танців, усі були родом з гебреїв. На щастя, ні Гедлі-Брайт, ні Пурфуа не переймалися ні рангами, ні походженням. Вони знали, що Том найбільш обдарований поміж них, покладалися на його думку в усіх питаннях магічної науки, а також, як не рахувати звертання до нього на ім’я (тоді, як він їх називав лише «містер Пурфуа» і «містер Гедлі-Брайт») та очікувань, що він попідбирає всі забуті ними книжки, ставились до нього як до рівні.

— Ми не можемо сидіти склавши руки поки цей мерзотник, ця потвора нищить шедевр містера Стрейнджа! — заявив Генрі Пурфуа. — Дайте нам якесь завдання, містере Маррі! Більшого ми не просимо!

— І якби це завдання дозволяло ненароком проштрикнути містера Норрелла гострою шаблею, то ціни б йому не було, — додав Вільям Гедлі-Брайт.

— Може хтось із вас рушити за містером Стрейнджем і вернути його назад? — запитав м-р Маррі.

— Аякже! У нас для цього є Гедлі-Брайт! — проголосив Генрі Пурфуа. — Він же колись служив ад’ютантом герцога під Ватерлоо. І найбільше в світі любить ганяти верхи на карколомній швидкості.

— Вам відомо, куди вирушив містер Стрейндж? — запитав Том Леві.

— Два тижні тому він був у Женеві, — відповів м-р Маррі. — Сьогодні вранці я одержав від нього листа. Можливо, він досі там. Або вже вирушив до Італії.

Відчинилися двері, і всередину зайшов Шеклтон, перука якого вкрилася краплями, ніби численними скляними намистинками.

— Усе гаразд, — заявив він з порога м-ру Маррі. — Усі книжки в тюках.

— Ви їх бачили на власні очі?

— Звісно. Смію припустити, навіть у магічний спосіб не так легко змусити щезнуть десять тисяч книжок.

— Мені би вашого оптимізму, — проказав Том Леві. — Перепрошую, містере Маррі, та все, що я чув про містера Норрелла, доводить, що він не покладатиме рук, поки справу не буде зроблено. В нас немає часу ждати на повернення містера Стрейнджа.

Шеклтон здивовано озирнувся на людину, яка так упевнено говорила про магічні справи.

М-р Маррі поквапно представив йому трьох учнів Стрейнджа.

— Як ви гадаєте, скільки ми маємо часу? — поцікавився він у Тома.

— День? Щонайбільше, два. Скільки б не було, до повернення містера Стрейнджа ми не дотягнемо. Думаю, містере Маррі, ви повинні доручити це нам, а ми вже спробуємо щось вичаклувати супроти Норреллової магії.

— А такі закляття існують? — М-р Маррі з сумнівом подивився на магів-новачків.

— О, сотні! — відповів Генрі Пурфуа.

— І вони вам відомі? — запитав м-р Маррі.

— Нам відомо про них, — озвався Гедлі-Брайт. — Можливо, разом нам удасться скласти яке-небудь пристойне заклинання. От би зрадів містер Стрейндж, якби нам вдалося, поки він повернеться з материка врятувати його книжку! Ото б у нього з подиву очі на лоба полізли!

— А як щодо отієї Пейлової чаровницької штуки, як там її? — запитав Генрі Пурфуа.

— Я зрозумів, про що йдеться, — закивав Вільям Гедлі-Брайт.

— Це дуже сильний засіб доктора Пейла, — пояснив Генрі Пурфуа м-ру Маррі. — З його допомогою закляття можна обернути проти того, хто його наклав. Почнуть зникати книжки в самого містера Норрелла, або ж їхні сторінки спорожніють! Зрештою, саме на це він і заслуговує!

— Не думаю, що містер Стрейндж зрадіє, коли, повернувшись додому, дізнається, що ми знищили найціннішу магічну книгозбірню в усій Англії, — проказав Том. — Крім того, Пейлові віддзеркалення та захист потребують квіліфона[322].

— Чого? — перепитав м-р Маррі.

— Квіліфона, — пояснив Вільям Гедлі-Брайт. — У трактатах доктора Пейла повно апаратів для чарування. Здається, квіліфон — то ніби покруч сурми і двозубої виделки…

— …а згори в нього чотири металеві кулі, які постійно обертаються, — додав Генрі Пурфуа.

— Зрозуміло, — проказав м-р Маррі.

— На квіліфон піде забагато часу, — твердо заявив Том. — Мені здається, краще звернути увагу на профілаксис[323] де Чипа[324]. Він не потребує багато часу, і якщо його правильно накласти, то він стримає Норреллову магію на досить тривалий час і дасть нам змогу доправити звістку Стрейнджу.

Цієї миті відчинилися двері, і в крамницю зайшов неохайний на вигляд парубійко в шкіряному фартуху. Він трохи зніяковів від того, що погляди зусібіч звернулися до нього. Тому смикнувся, ледве вклонившися, передав Шеклтону клаптик паперу і хутко зник.

— Що там, Шеклтоне? — запитав м-р Маррі.

— Повідомлення з Темз-стрит. Там зазирнули до книжок. Вони всі порожні — на сторінках не лишилося ні слова. Мені шкода, містере Маррі, але «Літопису й чину англійської магії» більше не існує.

Вільям Гедлі-Брайт глибоко запхав руки в кишені й тихо присвиснув.

Спливали години, і невдовзі стало зрозуміло, що в обігу не збереглося жодного примірника Стрейнджевої книжки. Вільям Гедлі-Брайт і Генрі Пурфуа наполягали на тому, щоби викликати містера Норрелла на дуель, але їм пояснили, що м-р Норрелл — літній джентльмен, який рідко займається фізичними вправами, і його зроду не бачили ані з шаблею, ані з пістолем. І якщо його викличе на дуель чоловік у розквіті сил (чи навіть солдат), це за жодних обставин не назвуть ані відстоюванням справедливості, ані захистом честі. Гедлі-Брайт і Пурфуа прийняли цей довід із гідністю, та Пурфуа все одно не хотів здаватись і обвів кімнату сповненим надії поглядом, шукаючи персону настільки ж немічну, як і м-р Норрелл. Він довго розглядав Шеклтона.

Інші друзі Стрейнджа тимчасом висловлювали м-ру Маррі свої співчуття, а подекуди й давали волю гніву на м-ра Норрелла. Приїжджав лорд Портісгед і розповів, що листом повідомив м-ра Норрелла про кінець їхньої дружби, а Ласеллза — про свою відставку з посади редактора «Друзів англійської магії» та відмову від передплати.

— Відтак, джентльмени, — повідомив він учнів Стрейнджа, — я тепер належу винятково до вашої партії.

Стрейнджеві учні запевнили його милість, що він учинив правильно і ніколи про це не пошкодує.

О сьомій прибув Чилдермасс. Він зайшов у переповнену кімнату стриманий і спокійний, немовби переступив поріг церкви.

— Які ваші збитки, містере Маррі? — запитав він, дістав записник, взяв перо зі столу видавця та вмочив його в чорнило.

— Заберіть свого нотатника, містере Чилдермассе, — промовив м-р Маррі. — Мені не потрібні ваші гроші.

— Справді? Стережіться, сер. Ви надто піддаєтеся впливу цих джентльменів. Дехто з них іще молодий і не несе ніякої відповідальності ні за що… — Чилдермасс подарував холодний погляд трьом Стрейнджевим учням і кільком офіцерам в одностроях, що були тут же в кімнаті. — Інші й без того багаті, і сто фунтів доходу чи витрат їм однаково байдужі. — Тут Чилдермасс поглянув на лорда Портісгеда. — Але ви, містере Маррі, людина ділова, тому думати мусите по-діловому.

— Ха! — М-р Маррі схрестив руки на грудях й тріумфально поглянув на Чилдермасса єдиним здоровим оком. — Вам здалося, ніби я конче потребую коштів? Та ви помилилися. Цілий вечір друзі містера Стрейнджа пропонують мені гроші в кредит. Гадаю, мені би навіть вистачило почати все з нуля, якби в цьому була потреба! Та я хочу передати вами звістку для містера Норрелла. А саме: врешті-решт йому доведеться заплатити, але вже на наших умовах. Не його. І ми маємо намір змусити його оплатити нове видання. Він оплатить рекламу книжки свого суперника. Гадаю, це завдасть йому болю дошкульнішого, ніж будь-що інше.

— Звісно! Ну що ж, чекайте-чекайте, — сухо відказав Чилдермасс і розвернувся до дверей. Але завмер, розглядаючи килим, неначе сперечався сам із собою. — Скажу вам так. Книжку знищено не остаточно, що б ви собі не думали. Я розклав свої карти й запитав їх, чи лишилися якісь примірники. Карти говорять, що два. Один у Стрейнджа й один у Норрелла.

Весь наступний місяць у Лондоні тільки й говорили про дивовижу, вчинену м-ром Норреллом, щоправда думки містян поділилися: вони не могли погодитися, що гірше — шкідливість Стрейнджевої книжки, а чи злостивість м-ра Норрелла. Покупці, які втратили свої примірники, не тямилися з люті, і магу не вдалося поправити своєї репутації, хоча він відправив слуг до оселі кожного з ображених із гінеєю (вартістю книжки) та листом, де він пояснював причини, з яких повинен був змусити примірники щезнути. Чимало кого це образило ще більше, й вони негайно позверталися до своїх адвокатів, щоб ті подали на м-ра Норрелла в суд[325].

У вересні міністри повернулися в Лондон зі своїх заміських резиденцій, і цілком природно, що екстраординарна поведінка м-ра Норрелла стала однією з гарячих тем їхньої першої зустрічі.

— Коли ми тільки найняли містера Норрелла займатися магією від нашого імені, — заявив один із них, — то не надали йому права втручатися заклинаннями в приватне життя людей та їхню власність. Я навіть почасти шкодую, що ми так і не запровадили той магічний суд, про який він завжди торочить. Як там зветься?..

— Cinque Dragownes, — відповів сер Волтер Поул.

— Він же, певно, винен у якомусь магічному злочині?

— Звичайно! Але я не маю ані найменшої гадки, що то за злочин. Можливо, це відомо Джонові Чилдермассу, та я сумніваюся, що він нам скаже.

— Це не має ніякого значення. У загальних судах проти нього вже є кілька справ за крадіжку.

— Крадіжку! — здивовано повторив інший міністр. — Я приголомшений, що людину, яка так добре послужила своїй батьківщині, будуть судити за такий ниций злочин!

— Чому ж? — перепитав перший. — Він сам у всьому винний.

— Проблема полягає в тому, — спробував пояснити сер Волтер, — що на свій захист у суді він обов’язково щось скаже про природу англійської магії. А фахово заперечити йому не зможе ніхто, крім Стрейнджа. Думаю, нам варто зберігати терпіння й чекати, поки Стрейндж не повернеться.

— Звідси наступне питання, — втрутився інший міністр. — В Англії лише двоє магів. Як можна вирішити, хто з них має рацію? Хто винесе вирок про це?

Міністри збентежено перезирнулись.

І тільки лорд Ліверпуль, прем’єр-міністр, здавалося, зберігав незворушність.

— Пізнаємо їх, як і всіх інших людей, — проголосив він, — «по їхніх плодах»[326].

Запанувала тиша, і міністри замислилися про досадні плоди, якими вже розродився м-р Норрелл: гординю, крадіжку й злобу.

Дійшли згоди про таке: найперше, в приватному порядку, міністр внутрішніх справ переговорить із м-ром Ласеллзом та попросить його передати м-ру Норреллу, що прем’єр-міністр та всі інші міністри вкрай невдоволені його вчинками.

Нібито більше тут обговорювати було нічого, але міністри не могли перейти до іншої теми, не поласувавши дрібкою чуток. Усі вже знали, що м-ра Норрелла покинув лорд Портісгед. А сер Волтер поділився новиною про те, що Чилдермасс (який усе ще справляв враження тіні свого хазяїна) став дрейфувати в сторону від м-ра Норрелла і як незалежна особа завірив був зібрання друзів м-ра Стрейнджа в тому, що не всі примірники книжки знищено. Сер Волтер глибоко зітхнув:

— Ніяк не можу спекатися думки, що в багатьох відношеннях це найгірший знак з усіх. Норрелл і раніше погано розбирався в людях, і тепер його покинув Стрейндж, за ним — Джон Маррі і тепер от Портісгед. Якщо й Чилдермасс розсвариться із Норреллом, лишиться один Генрі Ласеллз.

Того вечора всі Стрейнджеві друзі сіли й написали йому сповнені гніву листи. До Італії пошта йтиме два тижні, але Стрейндж так часто переїжджав, що на його пошуки в листонош могло піти ще стільки ж часу. Спершу Стрейнджеві друзі були певні, що як тільки маг прочитає послання, то вмить вирушить додому, в Англію, розпалений люттю і готовий змагатися із Норреллом по судах та газетах. Проте вересень приніс їм звістку, яка змусила припустити, що повернення Стрейнджа доведеться ще почекати.

Поки маг подорожував у напрямку Італії, складалося враження, що він переважно в доброму гуморі. Його листи сповнювали веселі дурнички. От тільки з прибуттям на місце його настрій вельми змінився. Уперше після Арабеллиної смерті він не мав ніякої роботи, і його нічого не відволікало від думок про удівство. Стрейнджа нічого не звеселяло, і кілька тижнів складалося враження, ніби він знаходив хоч якусь розраду в постійних переїздах[327]. У вересні маг дістався Ґенуї. Це місто сподобалося йому трохи більше від інших, і він тут пробув майже тиждень. В його готель поселилася англійська родина. І хоча раніше він заявляв серу Волтеру, що має намір уникати товариства геть усіх англійців за кордоном, Стрейндж завів із ними знайомство. Вже скоро в Англію полетіли листи, сповнені похвал вихованості, розуму й доброті Ґрейстілів. Наприкінці тижня він подався у Болонью, але та його нічим не порадувала, тому маг незабаром повернувся в Ґеную, де прожив із Ґрейстілами до кінця місяця, коли вони всі гуртом вирішили їхати до Венеції.

Звісно, Стрейнджеві друзі дуже зраділи, що він знайшов собі таке приємне товариство, але їх не могли не заінтригувати згадки про доньку цього сімейства, юну й незаміжню, чиє товариство маг, схоже, цінував понад будь-яке інше. Одна й та сама думка одночасно вигулькнула в головах одразу кількох його друзів: а раптом Стрейндж знов ожениться? Вродлива молода дружина могла зцілити його похмурий настрій краще від усього іншого. І що найважливіше — вона могла відволікти його думки від темної бентежної магії, яку він, схоже, твердо вирішив пізнати.

А от шлях м-ра Норрелла видався тернистішими від Стрейнджевого. Такий собі джентльмен на прізвище Найт відкрив школу для магів на Генріетта-стрит у Ковент-Ґардені. Сам м-р Найт магії не практикував і навіть не вдавав, що вміє це. У своїй рекламі він пропонував молодим джентльменам «ретельне вивчення теоретичної магії та англійської магічної історії за тими самими принципами, які сповідував Найясніший Маг, м-р Норрелл, під час настановлення свого Блискучого Учня, Джонатана Стрейнджа». М-р Ласеллз написав м-рові Найту гнівного листа, в якому заявив, що школа м-ра Найта не може сповідувати вищеозначені принципи, оскільки відомі вони лише м-ру Норреллу і м-ру Стрейнджу. Ласеллз погрожував м-рові Найту викриттям його шахрайства, якщо той негайно не розпустить свій заклад.

У відповідь м-р Найт склав якнайчемнішого листа, в якому просив дозволити йому не погодитись. За його словами, якраз навпаки, учительська система м-ра Норрелла добре відома. Він скерував увагу м-ра Ласеллза на сторінку 47 осіннього числа «Друзів англійської магії» за 1810 рік, де лорд Портісгед проголошував, що єдиною основою для освіти магів, яку схвалював м-р Норрелл, була система Френсіса Саттон-Ґроува. Називаючи себе палким шанувальником м-ра Норрелла, м-р Найт придбав був примірник трактату Саттон-Ґроува «De Generibus Artium Magicarum Anglorum» і ретельно його вивчив. Користуючись нагодою, він цікавився, чи не відмовить м-р Норрелл стати гостьовим викладачем школи і читати в ній лекції. М-р Найт мав намір навчати чотирьох молодих людей, але його засипали клопотаннями про навчання в школі і тепер він мусив орендувати додатковий будинок, щоб було де усіх розмістити, а також найняти більше вчителів на роботу. Він також планував організувати схожі школи в Баті, Честері та Ньюкаслі.

Гірше від шкіл були крамниці. Кілька закладів у Лондоні взялися торгувати приворотами, магічними дзеркалами й срібними тарелями, які, за словами виробників, були створені спеціально для показу видінь. М-р Норрелл робив усе що міг, аби спинити цю торгівлю, писав проти неї інвективи у «Друзях англійської магії», переконував редакторів усіх інших магічних видань, на які він мав хоч якийсь уплив, друкувати статті з поясненнями, що ніколи й ніде не існувало такої речі, як магічне дзеркало і що для магії з допомогою дзеркал (різновидів якої і так небагато, а м-р Норрелл не схвалював жодного) магам потрібні звичайні люстерка. Але магічний крам розлітався немов гарячі пиріжки — продавці тільки й встигали виставляти його на полицях. Дехто навіть став подумувати, чи не покинути звичайний для своїх магазинів товар і не перейти на торгівлю винятково магічними речами.

51 Сімейство на ймення Ґрейстіл

Сонячне світло було холодним і чистим, наче дзенькіт ножа об вишуканий келих для вина. У цьому сяйві стіни церкви Санта-Марія-Формоза біліли, як мушлі чи кості, а тіні на бруківці синіли, ніби море.

Двері церкви прочинилася, і на площу вийшла невеличка компанія. Леді та джентльмени щойно оглядали внутрішнє оздоблення церкви, її вівтарі й реліквії, а тепер ступили на вулицю. Їм кортіло поговорити, тож вони розбавили плюскотливу тишу голосною, радісною розмовою. Кампо Санта-Марія-Формоза їм дуже сподобалася. Фасади споруд так вражали пишністю, що, здавалося, годі підібрати влучні слова для їхнього опису. А ветхість, якої зазнали будинки, мости й церкви, навіть додавали їм шарму. Ці люди були англійцями, тож занепад інших народів видавався їм найприроднішою річчю на світі. Вони належали до нації, благословенної трепетною увагою до власних талантів (і настільки ж великими сумнівами щодо чеснот інших), і геть не здивувалися б, дізнавшись, що самі венеційці були цілковито байдужі до принад власного міста, аж поки не з’явилися англійці і не розповіли їм, наскільки воно чарівне.

Одна леді, висловивши до краю свій захват, заговорила з іншою про погоду.

— Люба, знаєш, коли ми були в церкві, трапилася химерна річ: доки ви з містером Стрейнджем розглядали картини, я визирнула за двері — і чомусь мені здавалося, що дощить. Я ще дуже злякалася, що ти намокнеш.

— Ні, тітонько. Самі погляньте: каміння геть сухе. На ньому нема ні крапельки.

— Що ж, люба, сподіваюся, вітер тобі не дошкуляє. Так і дме у вуха. Якщо тобі незатишно, можемо попросити тата і містера Стрейнджа іти трохи швидше.

— Дякую, тітонько, та мені добре й затишно. Мені подобається бриз, подобається запах моря — він освіжає розум і чуття. Проте, можливо, вам, тітонько, не дуже приємно?

— О ні, люба. Для мене це все такі дрібниці. Я нечутлива, лише за тебе хвилююся.

— Знаю, тітонько, — відповіла дівчина.

Імовірно, юна леді розуміла, що сонячне проміння й бриз, які так вдало підкреслювали красу Венеції, надавали її каналам такої глибокої блакиті, а її мармуру — таємничого блиску, так само — чи майже так само — підкреслювали й дівочу красу. Ніщо не могло так привернути увагу до майже прозорої шкіри міс Ґрейстіл, як швидка гра світла і тіні. Ніщо так не пасувало до її білої муслінової сукні, як легкий бриз, котрий розвівав її.

— А тепер, — мовила тітонька, — тато показує містерові Стрейнджу ще якусь цікавинку. Флоро, люба, чи не хочеш і собі подивитися?

— Я вже надивилася. Ходіть самі, тітонько.

Тітка хутенько перейшла на інший бік невеликої площі, а міс Ґрейстіл повільно ступила на маленький білий міст просто біля церкви, і почала роздратовано тицяти кінчиком білої парасольки поміж каменями бруківки, шепочучи до себе:

— Я вже надивилася. О, як я вже надивилася!

Утім, здається, від повторення цього таємничого вигуку дівчині легше не стало: вона тільки поринула у ще глибшу меланхолію й частіше зітхала.

— Ви сьогодні дуже тихі, — зненацька мовив Стрейндж.

Дівчина була вражена: вона й не знала, що маг так близько.

— Справді? Я не помічала.

Вона уважно розглядала краєвид і якийсь час мовчала. Стрейндж сперся на місточок, склав руки на грудях і пильно дивився на міс Ґрейстіл.

— Тихі, — повторив він, — і, гадаю, трохи засмучені. Тож я просто мушу з вами поговорити.

Міс Ґрейстіл мимоволі всміхнулася.

— Мусите? — перепитала вона. Але, здавалося, сама потреба говорити й усміхатися завдавала болю, а тому вона зітхнула і знову відвернулася.

— Звісно. Бо коли на мене нападає меланхолія, ви беретеся розповідати всілякі веселі історії, що лікують тугу, тож тепер я маю так само подбати про вас. Саме такою і є дружба.

— Відкритість і щирість, містере Стрейндже. Ось на чому, гадаю, має ґрунтуватися дружба.

— Схоже, ви вважаєте мене замкнутим. На вашому обличчі написано, що таки вважаєте. Може, й ваша правда, проте я… Річ у тім, що… Ні, смію припустити, таки ваша правда. Гадаю, мій фах трохи схиляє до…

Міс Ґрейстіл урвала його.

— Я не мала наміру робити закиди в бік вашого фаху. У жодному разі. Кожна справа має свої таємниці. Якраз це, на мою думку, дуже природно.

— Тоді я не розумію вас.

— Це не має значення. Ходімо до тата й тітоньки.

— Ні, зачекайте, міс Ґрейстіл, так діла не буде. Хто ж наставить мене на шлях праведний, коли я з нього зійду, якщо не ви? Скажіть-но: кого, на вашу думку, я обдурюю?

Трохи помовчавши, міс Ґрейстіл мимохіть відповіла:

— Може, вашу вчорашню подругу?

— Мою вчорашню подругу? Що ви маєте на увазі?

Міс Ґрейстіл мала дуже нещасний вигляд.

— Молоду жінку в ґондолі, яка так прагнула поговорити з вами і яка — цілих пів години — не хотіла нікого підпускати.

— А! — Стрейндж усміхнувся і похитав головою. — Ні, ви зовсім хибно все витлумачили. Ця жінка — не моя подруга, а лорда Бай-рона.

— Ой… — міс Ґрейстіл трішки зашарілася. — Ця юна леді здалася доволі схвильованою.

— Її засмучує поведінка його милості, — знизав плечима Стрейндж. — Та й кого б вона тішила? Тож вона хотіла дізнатися, чи можу я якось вплинути на його милість, і знадобилося чимало зусиль, аби переконати її, що в усій Англії навряд чи вистачить магії для такого діяння.

— Ви образилися.

— Зовсім ні. Гадаю, тепер ми трохи ближче до розуміння, яке ви вважаєте ґрунтом справжньої дружби. Потиснете мені руку?

— Залюбки, — відповіла вона.

— Флоро? Містере Стрейндже? — вигукнув, підійовши до них, доктор Ґрейстіл. — А це що таке?

Міс Ґрейстіл трохи збентежилася. Для неї надзвичайно багато важило, щоб тітонька і батько були про м-ра Стрейнджа високої думки. Дівчина не хотіла, аби вони дізналися, що вона сама запідозрила його в непорядності. Міс Ґрейстіл вдала, що не почула батькового запитання, й почала жваво розповідати про картини у Скуолі ді Джорджо дельї Ск’явоні, які їй кортіло побачити.

— Направду це зовсім поруч. Ми можемо сходити просто зараз. Сподіваюся, ви підете з нами? — запитала вона у Стрейнджа.

Стрейндж сумно всміхнувся до неї:

— На мене чекає робота.

— Ваша книга? — поцікавився д-р Ґрейстіл.

— Не сьогодні. Я прагну з’ясувати магію, яка могли би викликати мені на службу духа-фейрі. Я вже збився з ліку, скільки разів намагався цього домогтися — і скількома способами. І, звісно ж, без найменшого успіху. Така вже лиха доля новочасного мага! Закляття, до яких колись без зусиль вдавалися найдрібніші англійські чарівники, нині настільки недоступні, що ми б’ємося у відчаї, аби їх повернути. У Мартіна Пейла було двадцять вісім слуг-фейрі. А я вважав би за щастя мати хоча б одного.

— Фейрі! — вигукнула тітонька Ґрейстіл. — Але всі кажуть, що вони дуже підступні створіння! Невже ви певні, містере Стрейндже, що хочете обтяжити себе таким лихим супутником?

— Люба тітонько! — заперечила міс Ґрейстіл. — Містер Стрейндж знає, що робить.

А проте тітка Ґрейстіл твердо заповзялася підкріпити свою думку прикладом, тому завела оповідку про річку, що протікала в дербіширському селі, де вони з д-ром Ґрейстілом виросли. Давно колись ту річку зачарували фейрі, тож зі шляхетного потоку вона обернулася на тихий струмочок; і хоча трапилося те сотні років тому, місцевий люд усе пам’ятав і обурювався. Селяни досі говорили про майстерні й заводи, які могли б тут заснувати, якби річка була досить потужною[332].

Стрейндж поштиво вислухав, а коли тітонька Ґрейстіл договорила, відказав:

— О, певно, це так і було! Фейрі від природи сповнені злостивості, та й керувати ними вельми непросто. Якщо я таки досягну успіху, то, безперечно, ретельно дбатиму, з ким матиме справу мій фейрі — чи мої фейрі. — Він кинув погляд на міс Ґрейстіл. — Проте їхні знання й сили настільки великі, що маг не може легковажно відкидати їхню допомогу — звісно, якщо це не Ґілберт Норрелл. Кожен фейрі, що коли-небудь жив на білім світі, має більше магії у голові, руках і серці, аніж найвеличніша з магічних бібліотек[333].

— Невже? — здивувалася тітка Ґрейстіл. — Що ж, вельми цікаво.

Д-р Ґрейстіл і тітка Ґрейстіл побажали Стрейнджеві успіху в магічних справах, а міс Ґрейстіл нагадала, що він обіцяв якось сходити з нею поглянути на фортепіано, яке нібито здавав у оренду один антиквар, що мешкав неподалік від Кампо Сант-Анджело. По тому Ґрейстіли вирушили далі, насолоджуватися принадами дня, а Стрейндж повернувся до свого помешкання біля Санта-Марії-Дзобеніґо.

Більшість англійських джентльменів, що нині відвідують Італію, зазвичай пишуть вірші чи подорожні нотатки про свою мандрівку — або ж малюють шкіци. Італійцям, які воліють здавати помешкання таким гостям, радять надавати їм кімнати, де зручно досхочу віддаватися цим заняттям. Стрейнджів хазяїн, наприклад, запропонував магові маленьку затінену кімнату попід дахом. Там стояли старовинний столик, якому правили за ніжки чотири різьблені грифони, капітанське крісло, розфарбований дерев’яний сервант, схожий на церковний, і дерев’яна фігура заввишки два чи три фути, що височіла на постаменті. То була постать усміхненого чоловіка, який тримав у руці щось кругле і червоне — може, яблуко, може, гранат, а може — взагалі червоний м’яч. Важко було навіть уявити, звідкіля цей джентльмен міг взятися: він був надто життєрадісним як на святого, але недостатньо кумедним як на вказівник до кав’ярні.

Стрейндж виявив, що сервант вологий і запліснявілий, а тому не чіпав його й поскладав книжки та папери стосами на підлозі. Проте з дерев’яною фігуркою він подружився і, працюючи, часом звертався до неї із питаннями на кшталт «А ти якої думки?», «Донкастер чи Беласіс? Що запропонуєш?»[334] чи «Ну, і? Ти його бачиш? Я — ні», а іноді, впадаючи у відчай, кричав: «Та ти можеш помовчати?».

Стрейндж витягнув папірець, на якому нашкрябав закляття. Поворушив губами, як те завжди роблять маги, промовляючи чарівні слова. Завершивши, він роззирнувся кімнатою, немовби трохи сподівався побачити ще когось. Та кого б він не хотів побачити, кімната лишалася порожня. Стрейндж зітхнув, зім’яв закляття в кульку й жбурнув у дерев’яну фігурку. Потім витягнув інший аркуш паперу, зробив кілька нотаток, зазирнув у книжку, підняв з підлоги перший папірець, розрівняв його, повивчав із пів години, постійно смикаючи себе за волосся, а тоді знову зібгав папірець і викинув його у вікно.

Десь удалині задзеленчав дзвін. Похмуре, самотнє відлуння навіювало кожному, хто чув його, думки про покинуті краї, темні небеса й пустища. Певно, щось таке спало на думку й Стрейнджеві, адже він відволікся, припинив працювати і визирнув із вікна, наче хотів пересвідчитися, що Венеція не обернулася на порожню, мовчазну руїну. Та надворі панували звичні метушня й гамір. Сонячні промені вигравали на синій воді. На площі юрмилися люди: венеційські дами йшли до Санта-Марії-Дзобеніґо, пліч-о-пліч крокували австрійські солдати, роззираючись навкруги, власники крамничок нахвалювали свій товар, вуличні хлопчиська чубилися й випрошували милостиню, а коти рушали у своїх таємних справах.

Стрейдж повернувся до роботи. Зняв сурдут і засукав рукави сорочки. Потім вийшов з кімнати й повернувся з ножем і невеликою білою посудиною. Він легенько різонув ножем по руці — й пішла кров. Поставив на стіл посудину, націдив туди крові й зазирнув, ніби перевіряв, чи достатньо. Однак втрата крові вплинула на мага сильніше, ніж він гадав, і в мить слабкості Стрейндж ударив по столу, скинувши миску додолу. Маг вилаявся італійською (дуже вдатна мова для лайки) і роззирнувся, шукаючи, чим би витерти кров.

Неподалік на столі лежав згорнутий шматок білої матерії. То була нічна сорочка, яку Арабелла пошила в перші роки їхнього шлюбу. Не розуміючи, що то, Стрейндж потягнувся до сорочки. Він майже схопив її, аж тут із тіні вийшов Стівен Блек і подав йому ганчірку. Свій рух Стівен супроводив легким напівпоклоном — друга натура добре вишколеного слуги. Стрейндж узяв ганчірку й почав витирати кров (безрезультатно), проте зовсім не помітив Стівенової присутності. Стівен підняв нічну сорочку, розрівняв згини й охайно склав її на стільці в кутку.

Стрейндж упав у крісло, вдарився порізаною рукою об край столу, знову вилаявся і сховав обличчя у долоні.

— Та що ж він узагалі намагається зробити? — пошепки запитав Стівен Блек.

— О, він намагається викликати мене! — заявив джентльмен із будяковим волоссям. — Він хоче поставити мені купу запитань про магію! Утім, любий Стівене, можна й не шепотіти. Він тебе не чує і не бачить. Які ж вони кумедні, ці англійські маги! Усе ходять колами. Коли він намагається отак чарувати, то ніби сідає їсти вечерю, вдягнувши сурдут задом наперед, зав’язавши очі й начепивши відро на голову! Ти коли-небудь бачив, аби я робив такі дурниці? Пускав собі кров і шкрябав слова на папері? Коли я бажаю щось зробити, то просто звертаюся до повітря — чи до каміння — чи сонячного проміння — чи до моря — або ще до чогось і чемно прошу мені допомогти. А оскільки я уклав угоди з цим потужними силами ще тисячі років тому, вони радо виконають усе, про що б я не просив.

— Розумію, — мовив Стівен. — І все ж, яким би нетямущим не був цей маг, йому вдалося досягти успіху. Зрештою, ви ж тут, сер.

— Так, мушу визнати, — роздратовано відповів джентльмен. — Утім, це геть не скасовує, що магія, з допомогою якої мене сюди викликано, груба й незграбна! Та і яка йому з того користь? Ніякої! Я вирішив йому не показуватися, а він не знає жодних чарів, які би змусили мене це зробити. Стівене! Хутко! Перегорни сторінки он тієї книжки! У кімнаті немає протягу, і це його, певно, спантеличить. Ха! Ти поглянь, як він витріщається! Він підозрює, що ми тут, але не бачить нас! Ха-ха! Як же він розлютився! А вщипни-но його добре за шию! Він подумає, що це комар!

52 Стара дама з Каннареджо

Якийсь час перед тим, як д-р Ґрейстіл покинув Англію, він одержав листа від шотландського друга, який уклінно просив, щоб у разі, коли подорож заведе його аж у Венецію, він неодмінно відвідав одну літню даму, яка там мешкає. За словами шотландського друга, це варто зробити хоча би з доброчинності: колись багата, зараз ця старенька дуже бідувала. Д-р Ґрейстіл подумав, що напевно знає, про кого йдеться, і згадав про її химерний, мішаний родовід: чи то наполовину шотландський, наполовину іспанський, чи то ірландсько-гебрейський.

Д-р Ґрейстіл ніколи не відмовлявся від наміру провідати її, але… заїзди, карети, несподівані переміни планів — й, у Венеції він раптом з’ясував, що лист десь загубився, а його зміст він пам’ятав досить туманно. Ніде не збереглося навіть імені старенької дами — лише куций клаптик паперу із вказівкою, де її шукати.

Тітонька Ґрейстіл заявила, що за таких скрутних обставин старенькій дамі найліпше буде заздалегідь послати листа з проханням дозволу провідати її. Хоча безсумнівно, додала вона, те, що вони не знають її імені, здаватиметься дуже дивним і виставить їх усіх у невигідному світлі — мовляв, які ж легковажні ці люди. Д-р Ґрейстіл занервував і довго й ображено сопів та метушився, проте кращого плану не придумав, тому вони негайно склали потрібну записку й хазяйкою передали старенькій дамі.

Тоді сталася перша чудасія, бо їхня хазяйка, прочитавши вказівки на адресу дами, насупилася і з причин, яких д-ру Ґрейстілу не вдалося зрозуміти, відправила записку своєму зятю на острів Джудекка.

За кілька днів цей самий зять — елегантний невисокий венеційський адвокат — особисто зустрівся з д-ром Ґрейстілом і повідомив, що передав записку, як д-р Ґрейстіл і просив, але йому варто знати, що дама мешкає в тій частині міста, яка зветься Каннареджо, — в єврейському гетто. Записку передали особисто в руки поштивому гебрейському джентльмену, але ніякої відповіді не надійшло. Що мав намір далі робити д-р Ґрейстіл? Низенький венеційський адвокат радий був послужити д-р Ґрейстілу в будь-який прийнятний для нього спосіб.

Пізно пополудні міс Ґрейстіл, тітонька Ґрейстіл, д-р Ґрейстіл та адвокат (на ім’я синьйор Тозетті) пливли містом у ґондолі — по тій частині, що зветься на честь святого Марка, де жінки й чоловіки готувалися до вечірніх розваг, — проминаючи причал біля Санта-Марія-Дзобеніґо, де міс Ґрейстіл озирнулася, задивившись на свічку у віконці, яке могло належати Джонатану Стрейнджу, — проминаючи Ріальто, де тітонька Ґрейстіл заходилася цокати язиком і зітхати, нарікаючи на зграйки босоногих дітей, яким би не завадило взутись.

Вони покинули ґондолу в Ґетто-Нуово. Навіть на тлі старої та химерної архітектури Венеції тутешні будинки здавалися древніми й химородними, ніби чудернацькість і старожитність були єдиним доступним крамом для місцевих торговців, так що з них і спорудили житло. Меланхолійні вулиці Венеції відрізнялися тут особливим характером, неначе єврейська та ґойська зажура готуються за різними рецептами. Все навколо виглядало дуже просто, і навіть двері, в які постукав синьйор Тозетті, були досить темними й скромними, щоб зійти за вхід до будинку зібрань англійських квакерів.

Відчинив слуга, гості пройшли в темні покої, обшиті пересохлими, старими на вигляд дерев’яними панелями, що пахли нічим іншим як морем.

Із кімнати далі вели ледве прочинені двері. Зі свого місця д-р Ґрейстіл бачив старовинні пошарпані книжки в тонких шкіряних оправах, срібні канделябри зі значно більшою кількістю свічок, ніж прийнято в Англії, та загадкові коробочки з полірованого дерева, певно, якось пов’язані з релігією гебрейського джентльмена. На стіні, похнюпившись, так що обличчя зовсім не було видно, висіла лялька чи маріонетка розміром зі справжнього чоловіка, з велетенськими долонями й ступнями, але вбрана, як жінка.

Слуга вислизнув у ці двері поговорити з хазяїном. Д-р Ґрейстіл шепнув сестрі, що слуга справляє пристойне враження. Так, відповіла йому тітонька Ґрейстіл, за винятком того, що той не носить сурдута. Також тітонька Ґрейстіл відзначила, що, за її спостереженнями, слуги-чоловіки інколи виходять до гостей у самій сорочці, й тим частіше це трапляється, коли вони служать в неодружених хазяїв, котрі забувають боротися з такою звичкою. Причини цього тітонька Ґрейстіл збагнути не могла. Вона припустила, що гебрейський джентльмен — удівець.

— О! — вигукнув д-р Ґрейстіл, зазираючи в дверну шпарину. — Ми перебили йому вечерю.

Солідний гебрейський джентльмен був убраний в довгий, запилюжений чорний сурдут, мав густу кучеряву бороду зозулястої барви і чорну ярмулку на маківці. Він сидів за довгим столом, засланим білосніжною скатертиною, чималий край якої джентльмен заткнув собі за пазуху замість серветки.

Тітонька Ґрейстіл обурилася тим, що д-р Ґрейстіл підглядає і шпигує через дверні щілини, і спробувала припинити це неподобство, ткнувши брата парасолькою в бік. Однак д-р Ґрейстіл приїхав, аби якнайкраще роздивитися Італію, і не розумів, чому треба зробити виняток для особистих апартаментів гебрейського джентльмена.

Останній, схоже, не планував переривати свою трапезу заради казна-якої англійської сім’ї і, здається, саме напучував слугу, що і як сказати гостям.

Слуга повернувся в кімнату й переговорив із синьйором Тозетті, а той низько вклонився тітоньці Ґрейстіл і пояснив, що потрібна їм дама зветься Дельґадо і вона живе на останньому поверху цього будинку. Синьйора Тозетті дещо роздратувало небажання слуг гебрейського джентльмена провести їх нагору до старенької та повідомити про їхній візит, проте, як він зауважив, такі зухвалі авантюристи й шукачі пригод безсумнівно можуть і самотужки знайти верхній поверх.

Д-р Ґрейстіл і синьйор Тозетті взяли по свічці. Сходи звивалися кудись у темряву. Гості проминули чимало дверей — усі, хоча й величні на вигляд, водночас якісь приземкуваті. Оскільки будинки в гетто, які давали притулок багатьом людям, пнулися під саме небо й мали стільки поверхів, скільки власники ризикували нагромадити один на одного. Платити доводилось висотою стелі, якої дещо бракувало. Спершу прибулі чули за дверима якісь розмови, потім — сумну пісню незрозумілою мовою, що її виводив чоловічий голос. Далі були відчинені двері, з темряви яких тягло холодним затхлим духом. Аж урешті англійці опинились перед потрібними, зачиненими, дверима. На стук ніхто не відповів. Вони гукнули, що прийшли у справах до місис Дельґадо. Ніякої відповіді. Після чого, заявивши, що нерозумно, здолавши таку відстань, розвернутися й просто піти геть, тітонька Ґрейстіл спонукала чоловіків штовхнути двері й зайти.

Кімната — насправді, просто мансарда — зазнала усіх прикрощів похилого віку та крайнього зубожіння. Все тут було поламаним, надщербленим або порваним. Усі кольори повигорали, потьмяніли або посіріли після невідомих змін. Надвечірнє повітря проникало всередину крізь єдине прочинене віконце, в якому виднівся місяць, хоч і дивно, що його чистий білий лик і пальці власкавили своєю появою таку малу брудну комірчину.

Та не це стривожило д-ра Ґрейстіла, не це змусило його смикнути нашийну хустину, то бліднути, то червоніти, хапаючи ротом повітря. Понад усе на світі він не терпів котів, а їх у комірчині виявилася незліченна кількість.

Посередині моря котів на вкритому пилом дерев’яному стільці сиділа худюща людина. І, як сказав синьйор Тозетті, Ґрейстілам пощастило, що вони такі зухвалі авантюристи й шукачі пригод, бо сам вигляд місис Дельґадо неодмінно вразив би до глибини душі осіб зі слабшими нервами. Попри те, що сиділа вона дуже рівно (зі сторони навіть здавалося, наче вона нашорошилась в якомусь очікуванні), роки лишили на ній стільки потворних знаків, що дама почала втрачати людську подобу, а натомість прибирала схожості з іншими живими істотами. Складені на колінах руки, щедро помережані старечими плямами, скидалися на дві риби. Біла, майже прозора шкіра, тонка й зморшкувата, наче павутиння, вкрита синіми вузликами вен, свідчила про поважні літа хазяйки.

Вона не піднялася при появі гостей і навіть нічим не виказала, що взагалі їх помітила. Може, вона просто не почула їх. Хоча в кімнаті було тихо, однак тиша в помешканні з півсотнею котів — дуже особлива, як ніби п’ятдесят тихих комірчин нагромадили одна на одну.

Ґрейстіли та синьйор Тозетті, люди практичні, посідали в жахливій комірчині, а тітонька Ґрейстіл, яку ніколи не залишали добра усмішка й турбота, щоб усім навколо було зручно й приємно, звернулася до старої дами:

— Сподіваюся, моя люба місис Дельґадо, ви нам пробачите це вторгнення, але ми з племінницею маємо за честь нанести вам візит.

Тітонька Ґрейстіл зробила паузу, аби стара дама мала змогу відповісти, але та змовчала.

— У вас тут таке чудове, таке свіже повітря, мем! Моя люба подруга, міс Вайлсміт, теж завела собі помешкання під дахом, у крихітній кімнатці в будинку на Квінс-сквер у Баті — дуже схожій на вашу, місис Дельґадо, — так от, вона запевняє, що влітку нізащо не обміняла би цю кімнатку на найліпші апартаменти в місті. Адже її обвіває легіт, недоступний нікому іншому, і в кімнатці завжди свіжо, тоді як багатії давляться від задухи в своїх апартаментах. У неї завжди так охайно й прибрано, і все потрібне завжди напохваті. Єдине її нарікання — на дівчину по сусідству, котра повсякчас виставляє на сходи свої гарячі чайники. А випадково зачепитися за них ногою — як ви прекрасно знаєте, місис Дельґадо, — не велике задоволення. У вас бувають такі неприємні пригоди на сходах, мем?

Відповіддю знову була тільки тиша. Вірніше, минуло кілька секунд, сповнених дихання п’ятдесятьох котів.

Д-р Ґрейстіл промокнув хустиною лоба й трохи посовався.

— Мем, — почав він, — ми завітали на особливе прохання містера Джона Маккіна з Абердінширу. Він не хоче, щоб ви його забували, сподівається, що у вас усе гаразд, і зичить вам здоров’я.

Д-р Ґрейстіл говорив голосніше, ніж зазвичай, бо запідозрив, що стара дама глуха, але нічого цим не добився, хіба що потурбував деяких котів, які раптом стали скрадатися кімнатою, тертися одне об одного та пускати снопи іскор у присмерк. На спинку крісла, де сидів д-р Ґрейстіл, звідкілясь упав чорний кіт і пройшовся нею, немов канатоходець.

Отямившись, д-р Ґрейстіл запитав:

— Що нам зволите переказати про ваші стан і здоров’я містеру Маккіну, мем?

Стара дама не відповіла.

Наступною спробувала щастя міс Ґрейстіл:

— Я рада, мем, — сказала вона, — бачити вас в оточенні добрих друзів. Вочевидь, вони ваша велика розрада. А ця медової масті кицька біля ваших ніг — яка ж вона вишукана! Так делікатно вмивається! Як її звуть?

Стара дама нічого не сказала.

Побачивши прохання в очах д-ра Ґрейстіла, низенький венеційський адвокат узявся переповідати все сказане італійською. Але нічого не відбулося, хіба що раніше стара дама дивилася на відвідувачів, а тепер прикипіла поглядом до великого сірого кота, який, своєю чергою, дивився на білого кота, який, своєю чергою, витріщався на місяць.

— Скажіть, я приніс їй гроші, — звернувся до адвоката д-р Ґрейстіл. — Скажіть, це дарунок від імені Джона Маккіна. Скажіть, мені не треба подяк… — і лікар так завзято помахав рукою, ніби слава щедрого дарувальника скидалася на докучливого комара, якого він завбачливо намагався позбутись.

— Містере Тозетті, — озвалася й тітонька Ґрейстіл, — вам зле. Ви сполотніли, сер. Хочете склянку води? Я впевнена, що місис Дельґадо не пошкодує вам склянки води.

— Ні, мадаміна Ґрейстіл, мені не зле. Мені… — Синьйор Тозетті крутив головою навсібіч, намагаючись підібрати потрібне йому слово. — …страшно, — прошепотів він.

— Страшно? — прошепотів у відповідь д-р Ґрейстіл. — Чому? Від чого?

— А, синьйоре дотторе, це жахливе місце! — пошепки правив далі італієць, переляканим поглядом водячи по кімнаті. Він дивився то на одного з котів, що вилизував лапу й готувався вмиватись, то на стару даму, неначе готовий був побачити, як те саме виконає і вона.

Міс Ґрейстіл прошепотіла, що, надумавшися засвідчити місис Дельґадо свою увагу, вони прийшли великим товариством і зненацька об’явились на її порозі. Цілком очевидно, що вони — її перші гості за багато років. То хіба варто дивуватися невеличкому потьмаренню її розуму?! Не варто її судити строго!

— Ох, Флоронько! — прошепотіла тітонька Ґрейстіл. — Подумати тільки! Збувати рік за роком без найменшого товариства!

Д-ру Ґрейстілу видалося сміхотворним, що вони перешіптуються у такій маленькій кімнатці, де стара дама сидить заледве в трьох футах од них. Не знаючи, що ще можна зробити, він почав дратуватись через своїх супутників і наштовхнув сестру й доньку на думку, що найліпше буде усім їм зараз піти.

Тітонька Ґрейстіл наполягла, що попрощатися зі старою дамою треба ретельно й люблячи, пообіцявши, що вони повернуться, щойно їй стане краще, а це — сподівалася тітонька Ґрейстіл — трапиться зовсім скоро.

Уже за порогом вони озирнулись. Тієї самої миті на підвіконні з’явився новий кіт із чимось задубілим та наїжаченим у пащі — начебто з дохлою пташкою. Стара дама радісно скрикнула і вискочила зі свого крісла з несподіваною спритністю. Світ іще не чув такого химерного крику, який менше всього нагадував людську мову. Синьйор Тозетті теж перелякано заволав і зачинив двері, сховавши від очей Ґрейстілів те, що стара дама зібралася робити далі[335].

53 Маленька мертва сіра мишка

Наступного вечора Ґрейстіли та Стрейндж вечеряли в кімнаті, де було надзвичайно романтично, а венеційський присмерк та венеційська пишність принадно перемішалися. Потерта та розтріскана мармурова підлога мінилася усіма барвами венеційської зими. Голова тітоньки Ґрейстіл у чепурному білому чепчику виділялася на тлі величезних темних дверей, які виднілися позад неї. Вкриті похмурим різьбленням, вони нагадували надгробок у зловісних тінях. На стінах лишилися привиди фресок, написані привидами фарб, що прославляли старовинний венеційській рід, чий останній нащадок потонув багато років тому. Нинішні власники були бідними, як церковні миші, і за багато років так і не спромоглися полагодити дім. На вулиці дощило й, що найдивніше, всередині також: звідкись із кімнати долинав тоскний плюскіт води об меблі та підлогу. Але Ґрейстіли не збирались ані журитись, ані відмовлятися від вечері через такі дрібниці. Вони розігнали цвинтарні тіні яскравим сяйвом свічок, а дріботіння дощу заглушили сміхом та розмовами. Той закут кімнати, де вони сиділи, осяяла бадьора англійськість.

— Ніяк не збагну, — сказав Стрейндж, — хто дбає про ту стару жінку?

Доктор Ґрейстіл відповів:

— Гебрейський джентльмен, вочевидь, — дуже милосердна людина: він дає їй дах над головою, а його слуги ставлять тарілки з їжею внизу сходів.

— Але ніхто не знає напевно, — вигукнула міс Ґрейстіл, — як саме страви потрапляють до неї. Синьйор Тосетті вважає, що їжу старенькій приносять коти.

— Що за дурниці! — заперечив доктор Ґрейстіл. — Де це чувано, щоб коти робили щось корисне?

— Вони можуть украй зверхньо дивитися на людину, — сказав Стрейндж. — Певно, з того може бути якась моральна користь, адже відразу виникає незатишне почуття, що змушує замислитися над власною недосконалістю.

Дивна пригода Ґрейстілів стала єдиною темою розмови на всю вечерю.

— Флоро, люба, — сказала тітонька Ґрейстіл, — містер Стрейндж скоро подумає, що нам більше немає про що говорити.

— О, не переймайтеся мною, — відказав Стрейндж. — Це надзвичайно цікаво, а ми, маги, як відомо, колекціонуємо цікавинки.

— Ви можете зцілити стареньку магією? — запитала міс Ґрейстіл.

— Зцілити божевілля? Ні. Хоча не скажу, що не намагався. Колись мене попросили навідатися до одного старого джентльмена і поглянути, чи можна йому якось допомогти. Я накладав найсильніші заклинання, які тільки міг, та після мого візиту він був таким само причинним, як і раніше.

— Але ж мають бути рецепти для зцілення божевілля, хіба ні? — завзято перепитала міс Ґрейстіл. — Наважуся сказати, авреати могли їх знати.

Міс Ґрейстіл почала цікавитись історією магії, тому її мова останніми днями повнилася словами на кшталт «авреати» та «арґентуми».

— Можливо, — погодився Стрейндж, — але навіть коли так, то приписи за сотні років згубилися.

— Хоч би й тисяча років, я певна, що вам це не стане на заваді. Ви ж стільки разів розповідали, як наново відкривали втрачені заклинання.

— Ваша правда, але зазвичай я бодай приблизно розумів, з чого почати. Я ніколи не чув, щоб авреати зцілювали божевілля. Вочевидь, їхнє ставлення до цієї недуги розуму сильно різнилося від нашого. Вони вважали причинних ясновидцями й пророками, тому вельми уважно слухали їхні балачки.

— Як дивно! Але чому?

— На думку містера Норрелла, це тому, що божевільним співчували фейрі. Окрім того, причинні можуть бачити духів-фейрі, навіть коли інші на це не здатні.

Стрейндж змовк ненадовго.

— То, кажете, ця старенька зовсім не при собі? — поцікавився він.

— О так! Жодних сумнівів.

Після вечері д-р Ґрейстіл міцно заснув у кріслі. Тітонька Ґрейстіл також куняла, але час від часу прокидалась, перепрошувала за свою сонливість і знову засинала. Тож міс Ґрейстіл тішилася усамітненій розмові зі Стрейнджем решту вечора. Вона мала багато чого сказати йому. За маговою порадою вона нещодавно прочитала Портісгедову «Історію Короля Крука для дітей» і дуже хотіла розпитати про неї. Однак Стрейндж був неуважним, і кілька разів у дівчини виникало неприємне враження, що він її не слухає.

Наступного дня Ґрейстіли відвідали Арсенал, який вразив їх своїми розмірами та похмурістю, потім годину чи дві тинялися крамницями старожитностей, де продавці були такі ж древні, як і їхній крам, і, зрештою, поїли морозива в кондитерській біля церкви Сан-Стефано. М-ра Стрейнджа запрошували приєднатися до розваг, але рано-вранці тітонька Ґрейстіл отримала коротку записку, де чарівник щонайлюб’язніше дякував, але відмовлявся від пропозиції, бо випадково натрапив на новий шлях дослідження і не міг ним знехтувати, «а як ви знаєте на прикладі власного брата, мадам, вчені — найегоїстичніші істоти у світі: вони вважають, ніби їхня відданість справі виправдовує все…» Не з’явився маг і наступного дня, коли товариство відвідувало Скуола ді Санта Марія делла Каріта. І ще через день, коли Ґрейстіли попливли на ґондолах до Торчелло, самотнього острова, порослого очеретом та закутаного в тумани, де з’явилося перше венеційське місто, що знало роки величі, але спорожніло й занепало дуже, дуже давно.

Хоча Стрейндж сховався у своїх апартаментах поблизу Санта-Марія-Дзобеніго і займався магією, для д-ра Ґрейстіла його відсутність не була аж такою болючою, бо магове ім’я згадувалося повсякчас. Якщо Ґрейстіли проходили повз Ріальто і вид моста надихав д-ра Ґрейстіла говорити про Шейлока, Шекспіра та стан сучасного театру, він одразу ж дізнавався, якої думки про це м-р Стрейндж, бо міс Ґрейстіл достеменно знала магові опінії і була готова боронити їх, наче власні. Якщо у крихітній крамничці старожитностей Ґрейстіли задивлялися на картину з химерним танцюючим ведмедем, це слугувало приводом для міс Ґрейстіл розповісти батькові про Стрейнджевого знайомого, який тримав опудало ведмедя в скляному футлярі. Якщо Ґрейстіли їли баранину, міс Ґрейстіл неодмінно згадувала, як колись м-р Стрейндж розповідав їй, що їв баранину в Лайм-Риджисі.

На третій день увечері д-р Ґрейстіл відправив Стрейнджеві записку з пропозицією випити разом кави та якогось міцнішого італійського напою. Вони зустрілися у Флоріана скоро по шостій.

— Радий вас бачити, — сказав д-р Ґрейстіл. — Але ви дуже блідий. Ви ж не забуваєте їсти? А спати? Робити вправи?

— Здається, я сьогодні їв, — відповів Стрейндж. — Проте не пригадаю напевне, що саме.

Вони трохи поговорили про те, про се, але Стрейндж був неуважним. Кілька разів він відповідав д-ру Ґрейстілу невлад. Потім, допивши останній ковток граппи, він поглянув на кишеньковий годинник і сказав:

— Сподіваюся, ви мені пробачите, що я так скоро залишу вас. У мене зустріч. Тож, гарного вам вечора.

Д-ра Ґрейстіла трохи здивувала така поведінка мага, і йому відразу стало цікаво, що ж то за зустріч. Всюди, буває, люди поводяться неналежно, але, на думку доктора Ґрейстіла, у Венеції такою нагодою користаються частіше і чинять гірше, ніж будь-де. Жодне інше місто не дає стільки можливостей для пустощей, а доктор Ґрейстіл мав підстави турбуватися про бездоганну репутацію м-ра Стрейнджа. Тож він поцікавився з усією безтурботністю, на яку спромігся, чи не з лордом Байроном домовлено про зустріч?

— Зовсім ні. По правді кажучи… — Стрейндж примружився і втаємничено промовив: — Здається, я знайшов того, хто може мені допомогти.

— Вашого фейрі?

— Ні. Людину. Я покладаю великі сподівання на нашу співпрацю. Разом з тим, я маю сумніви, чи ця людина прихильно зустріне мою пропозицію. Ви ж розумієте, що за таких обставин я не можу випробовувати її терпіння.

— Авжеж! — вигукнув доктор Ґрейстіл. — Ідіть! Ідіть!

Стрейндж вийшов з кав’ярні і перетворився на одну з численних безликих чорних фігур на площі, які поспішали залитою місячним сяйвом Венецією. Сам місяць висів серед величезних архітектурних хмар, неначе в небі виросло ще одне місто, яке своєю розкішшю змагалося з Венецією. Неймовірні палаци та вулиці осипалися і розвалювалися, наче це місто створив якийсь химерний дух, що вирішив покпинити із повільного занепаду Венеції.

Тим часом тітонька Ґрейстіл та міс Ґрейстіл, скориставшись відсутністю д-ра, повернулися до жахливої кімнатки під дахом будинку в Гетто. Вони прийшли сюди таємно, підозрюючи, що д-р Ґрейстіл і, можливо, навіть м-р Стрейндж або спробують відмовити їх або захочуть супроводжувати, а чоловічого товариства у цій справі їм не хотілося.

— Вони захочуть про це поговорити, — сказала тітонька Ґрейстіл. — Почнуть міркувати, як же вона докотилася до такого прикрого становища. Та яка користь із тих балачок? Як вони поможуть старенькій?

Міс Ґрейстіл взяла з собою свічки та підсвічник. Вона запалила свічку, аби було видно, що робити. Гості витягли з кошиків апетитне теляче фрикасе, що сповнило затхлу вбогу кімнатку приємним ароматом, кілька свіжих білих булочок, яблука та теплу шаль. Тітонька Ґрейстіл поставила тарілку з телячим фрикасе перед місис Дельґадо, але побачила, що пальці та нігті старенької скоцюрбилися і заклякли, наче пазурі, і вона не може ними навіть взятися за виделку та ніж.

— Що ж, люба моя, — зрештою сказала тітонька Ґрейстіл, — пригощання її зацікавило, тож певна, із цього буде користь. Але, гадаю, нам варто лишити їх на самоті, щоб вона могла поїсти так, як вважає за належне.

Жінки повернулися на вулицю. Щойно вони вийшли з дому, тітонька Ґрейстіл вигукнула:

— Флоро, ти бачила? Вона вже наготувала собі вечерю. Там стояло маленьке порцелянове блюдце — схоже на мій чайний сервіз із трояндовими пуп’янками і незабудками — з маленькою сірою мертвою мишкою!

Міс Ґрейстіл замислилась.

— Дозвольте зауважити, що заправлена соусом варена голівка цикорію, як її готують тут, трохи нагадує мишку.

— Люба моя, ти ж знаєш, що це було зовсім інше…

Вони йшли венеційським Гетто до каналу Каннареджо, аж раптом міс Ґрейстіл відступила в тінь і зникла з виду.

— Флоро! Що трапилося? — закричала тітонька Ґрейстіл. — Що ти там побачила? Не відставай, люба моя. Поміж будинків так темно. Флоро! Мила!

Міс Ґрейстіл ступила на світло так само швидко, як і зникла.

— Нічого, тітонько. Не лякайтеся. Мені просто здалося, ніби хтось покликав мене на ім’я. Я сходила поглянути. Гадала, що то хтось знайомий. Але там нікого не було.

На фондамента їх чекала ґондола. Весляр допоміг їм залізти, а тоді, плавно відштовхуючись веслами, повів човен куди треба. Тітонька Ґрейстіл вмостилася у центрі під навісом. Дощ стукотів по його полотну.

— Може, коли ми повернемося, то застанемо тата і містера Стрейнджа.

— Можливо, — відповіла міс Ґрейстіл.

— Чи, може, він знову пішов грати на більярді з лордом Байроном, — міркувала собі тітонька Ґрейстіл. — Так дивно, що вони стали друзями. Вони такі несхожі джентльмени.

— Справді! Хоча містер Стрейндж розповідав мені, що коли вони вперше зустрілися в Швейцарії, то лорд Байрон сподобався йому значно менше. Його милість водив там дружбу з поетичним людом, котрий настільки полонив його увагу, що він нехтував будь-яким іншим товариством. Містер Стрейндж казав, що лорд Байрон тоді геть здичавів.

— Що ж, це дуже погано. Але в тім немає нічого дивного. Ти б не побоялася глянути на нього, люба? Я маю на увазі лорда Байрона. Я би, мабуть, трошки побоялась.

— Ні, я би не злякалася.

— Це тому, моя люба, що ти розважливіша та сміливіша за інших людей. Я навіть не знаю, чи є на світі щось, здатне тебе злякати.

— Не думаю, що справа в моїй надзвичайній сміливості. І про свою неймовірну доброчесність я теж нічого не можу сказати. Мені в житті ще не траплялись ніякі лихі спокуси. Просто лорду Байрону ніколи не вдалось би вплинути на мої думки чи дії. Це мені не загрожує. Але, можливо, в світі є хтось — і я не кажу, що вже його зустріла, — на кого я часом трошки боятимусь поглянути. Через те, що він буде сумним, розгубленим, замисленим чи — що, певно, найгірше — порине у затаєний гнів чи біль, тож узагалі не знатиме, чи я на нього дивлюся, або йому буде байдуже до того.

На крихітному горищі в Гетто свічки міс Ґрейстіл затріпотіли і згасли. Місячне світло заливало моторошну кімнатку, і старенька з Каннареджо взялася жадібно поглинати теляче фрикасе, яке принесли Ґрейстіли.

Вона якраз ковтала останній шматок, коли зненацька пролунала англійська мова:

— На жаль, мої друзі не лишилися, щоб відрекомендувати нас одне одному. А це ж, мадам, завжди так незручно, коли в кімнаті лишається двоє незнайомців. Мене звуть Стрейндж. А вас, хоча ви цього не знаєте, Дельґадо. Вельми радий зазнайомитися.

Стрейндж сперся на підвіконня і, схрестивши руки на грудях, пильно дивився на стару.

Вона ж звернула на нього не більше уваги, ніж на тітоньку Ґрейстіл, міс Ґрейстіл чи будь-якого іншого гостя, що навідував її цими днями. Міс Дельґадо зауважила мага так само, як коти зауважують тих, хто їх зовсім не цікавить.

— Передовсім дозвольте запевнити вас, — сказав Стрейндж, — я не з тих докучливих відвідувачів, які не знають, нащо прийшли і не мають що сказати. Місис Дельґадо, я хочу зробити вам пропозицію. Нам неймовірно поталанило, мадам, що доля звела нас саме тепер. Я можу виконати ваше найпотаємніше бажання, а ви, натомість, виконаєте моє.

Місис Дельґадо не подала жодного знаку, що почула його. Вона зосередилася на блюдці з мертвою мишою, і вже роззявила свій старечий рот, щоб її проковтнути.

— Годі, мадам! — вигукнув Стрейндж. — Я змушений наполягти, щоб ви ненадовго відклали вечерю і вислухали мене.

Маг нахилився і забрав блюдце. Нарешті місис Дельґадо вперше зауважила присутність Стрейнджа. Вона тихо й невдоволено нявкнула і роздратовано глянула на нього.

— Я хочу, щоб ви навчили мене божевіллю. Ідея ця настільки проста, що я сам дивуюся, як раніше до неї не додумався.

Місис Дельґадо тихо загарчала.

— О, ви гадаєте, що моє рішення невиважене? Мабуть, ваша правда. Бажання збожеволіти — дуже необачне. Наставник, дружина і друзі вельми розсердилися б, якби довідалися про це, — він змовк. Сардонічна усмішка зникла з його обличчя, а легковажність — із голосу. — Але наставника я відрікся, дружина померла, а з друзями нас розділяє двадцять миль холодної води й чимала частина континенту. Вперше, відколи я обрав цей дивний фах, я не мушу ні з ким радитися. То з чого почнемо? Ви маєте мені щось дати — що стане символом і вмістилищем вашого божевілля. — Стрейндж роззирнувся кімнатою. — На жаль, схоже, що у вас немає нічого, окрім вашого вбрання… — Він опустив погляд на блюдце, яке тримав у руці. — І цієї миші. Гадаю, я надам перевагу миші.

Стрейндж почав читати закляття. Кімнату осяяв спалах срібних вогників. То було щось середнє між білим полум’ям і блискітками феєрверку. На мить у повітрі між місис Дельґадо і Стрейнджем зависло марево. Маг махнув рукою, неначе хотів кинути вогники на стару; сяйво підлетіло до неї і на мить вона поринула у срібне мерехтіння. Раптом місис Дельґадо зникла, а на її місці з’явилася серйозна, насуплена дівчинка у старомодній сукні. Потім вона теж зникла, а замість неї виринула прекрасна молода жінка з упертим виразом обличчя. Після неї — старша жінка з владною поставою і блиском невідворотного божевілля в очах. За ту мить у кріслі промиготіли всі жінки, якими лише була колись місис Дельґадо. А тоді не стало нікого.

На кріслі лежала тільки купка зібганого шовку, з якого вилізла маленька сіра кішка. Вона елегантно зіскочила додолу, вигулькнула на підвіконні — і зникла у пітьмі.

— Ну що ж, спрацювало, — мовив Стрейндж. Він підняв напівзогнилу мишу за хвоста, й ним одразу зацікавилися кілька котів, які нявкали, муркотіли й тертися об ноги, щоби привернути його увагу.

Стрейндж скривився:

— Цікаво, на які жертви мусив піти Джон Ускґласс, аби викувати англійську магію.

Стрейнджеві стало цікаво, чи відчує він хоча б якусь різницю. Чи згадає, наклавши закляття, що має з’ясувати, божевільний він уже чи ще ні? А може, він просто стоятиме, намагаючись віддатися божевільним думкам і питаючи себе, чи видаються вони тепер природними? Востаннє поглянувши на світ, він розкрив рота й обережно поклав туди мишу…

Він неначе пірнув у потужний водоспад, неначе дві тисячі труб загриміли у вухах. Усе, про що він думав раніше, усе, що він знав, усе, чим він був, змила велична повінь бентежних емоцій і відчуттів. Світ постав у вогнистих, до болю сліпучих барвах. Мага пронизували нові страхи, нові бажання і нові ненависті. Його оточили величезні видива. Деякі щирилися огидною, повною зубів хижою пащею, й вирячали палаючі очі. Позаду стало дибки щось схоже на страхітливо скаліченого павука — і від нього віяло люттю. Щось лежало у Стрейнджевому роті, і смак неможливо було передати словами. Не в змозі думати, не в змозі знати, маг бозна-де відшукав силу духу — і виплюнув оте «щось». Хтось закричав…

Стрейндж виявив, що лежить на спині й витріщається на плутанину темряви, перекриттів даху й місячного сяйва. У повітрі виринув примарний лик, що дражливо зазирав магові в обличчя — дихання мари було теплим, гнилим і смердючим. Стрейндж не пам’ятав, як опинився долі, — але він узагалі мало що пам’ятав. Лише мляво силкувався збагнути — він у Лондоні чи в Шропширі? Мага охопило дивне відчуття, наче по ньому ходять одразу кілька котів. Та вже за мить він підняв голову — і з’ясував, що так воно й було.

Маг сів, і коти зіскочили геть. Повний місяць сяяв крізь розбиту шибку. Збираючи уламки спогадів, Стрейндж почав по шматочках відтворювати події того вечора. Він пригадав закляття, яке перетворило стару жінку на кішку, і власний план накликати на себе божевілля, щоб побачити фейрі. Спершу все це видавалося таким далеким, що Стрейндж подумав, ніби пригадує події, які відбулися, може, з місяць тому — чи й раніше. Однак він і досі був у кімнаті старої, а один погляд на кишеньковий годинник засвідчив, що минуло ще зовсім небагато часу.

Стрейнджеві вдалося врятувати мишу. На щастя, магова рука впала на неї і сховала від котів. Він запхав мишу в кишеню і поквапом залишив кімнату. Йому не хотілося тут затримуватися ні на мить; кімната від початку здавалася моторошною, а тепер узагалі обернулася на жах, якому й слів не дібрати.

На сходах Стрейндж перетнувся з кількома людьми, але вони не звернули на нього ні найменшої уваги. Маг заздалегідь наклав закляття на мешканців будинку, і тепер вони вважали, ніби бачили Стрейнджа щодня, ніби він постійно приходив сюди і його присутність цілком природна. Але якби в них спитали, хто ж це, вони би не знали, що відповісти.

Стрейндж повернувся до свого помешкання на Санта-Марія-Дзобеніго. Здавалося, він і досі перебував під впливом божевілля старої. Люди, які траплялися йому дорогою, дивно змінилися; вирази їхніх облич здавалися лютими й незбагненними — навіть хода була незграбною і гидкою. «Одне зрозуміло, — подумав маг. — Стара й справді була геть навіженою. Навряд чи я зміг би викликати фейрі у такому стані».

Наступного дня він прокинувся рано й одразу після сніданку взявся перетирати мишу на порох — без кісток, але разом із нутрощами, відповідно до всім відомих магічних принципів. А тоді з пороху зготував тинктуру. Таке рішення мало дві переваги. Перша — і вельми значна — полягала в тому, що проковтнути кілька крапель настоянки — геть не так огидно, як покласти до рота дохлу мишу. По-друге, маг вважав, що таким чином зможе визначати міру божевілля, якої хотів би сягнути.

До п’ятої години вечора він уже приготував темно-коричневу рідину, що пахла майже як бренді (адже саме ним скористався Стрейндж, аби зробити тинктуру). Потім він зцідив її у пляшку, обачно відрахував рівно чотирнадцять крапель у склянку з бренді й випив.

За кілька хвилин він визирнув з вікна на Кампо Санта-Марія-Дзобеніго. Площею туди-сюди сновигали люди. Замість потилиць у них була порожнеча; від облич не лишилося нічого, крім тонких масок. У кожній порожній голові горіла свічка. Тепер це бачилося так ясно, що він дивувався, як не помічав раніше. Він замислився, а що би трапилося, якби він зараз вийшов на вулицю й задмухнув кілька свічок. Від самої думки маг зайшовся реготом. Він сміявся так сильно, що аж не зміг устояти на ногах. Луна від його сміху котилася будинком. Крихта здорового глузду застерегла мага, що не можна, аби про його справи довідались господар і його родина, тому Стрейндж ліг на ліжко і заглушив регіт подушкою, час від часу дригаючи ногами, настільки йому було весело.

Наступного ранку він прокинувся у ліжку повністю одягнений, навіть у черевиках. За винятком незатишного відчуття нечистоти — як завжди буває з людиною, що спала в одязі, — Стрейндж почувався як зазвичай. Він умився, поголився і вдягнув свіжий одяг, а тоді вийшов із дому, щоб чогось перекусити й випити. На розі Калле де ла Кортезія і Кампо Сан-Анджело розташувалася невеличка кав’ярня, яку вподобав Стрейндж. Усе здавалося нормальним, аж доки офіціант не поставив на стіл філіжанку кави. Стрейндж підвів погляд — і побачив зблиск у чоловікових очицях, який скидався на крихітне полум’я свічки. Маг виявив, що не може пригадати, чи в головах зазвичай світяться свічки, чи ні. Він знав напевне, що різниця величезна: одна ідея належала здоровому глузду, а друга ні, проте він хоч ріж не міг їх відрізнити.

Це трохи бентежило.

«Настоянка має єдиний недолік, — подумав він. — Доволі складно збагнути, коли її дія завершується. Я не думав про це раніше. Певно, варто зачекати день чи два, перш ніж пробувати ще раз».

Утім, уже опівдні нетерпіння взяло над магом гору. Він почувався краще й схилявся до думки, що люди таки не носять свічок у головах. «Та зрештою, — думав він, — не має значення, як воно насправді. Це не стосується мого заміру». Маг націдив дев’ять крапель тинктури в келих «Він Санто»[336] — і випив суміш до дна.

Стрейнджа враз охопила певність, що всі буфети у будинку забиті ананасами. Він також не сумнівався, що й під ліжком і під столом у нього лежать ананаси. Ця думка так схвилювала мага, що його кидало то в жар, то в холод — навіть довелося сісти на підлогу. Усі будинки й палацо у місті наповнилися ананасами, а люди на вулицях ховали анананаси під одягом. Він усюди чув запах ананасів — солодкий і різкий.

Невдовзі у двері постукали. Стрейндж здивовано виявив, що вже звечоріло, а в кімнаті темно. Стукіт повторився — то прийшов господар будинку. Він заговорив, але Стрейндж не розумів ні слова. А все тому, що у його співбесідника в роті був ананас. Стрейдж і гадки не мав, як тому вдалося запхати всередину цілий фрукт. Господар щось говорив, і колюче зелене листя то повільно виринало назовні, то заповзало всередину. Стрейндж подумав — може, варто піти по ножа або гак і витягнути ананас, щоб гість раптом не задихнувся. Але водночас маг не дуже тим і переймався. «Зрештою, — трохи роздратовано подумав Стрейндж, — він сам винен. Не треба було пхати до рота ананас».

Наступного дня у кав’ярні на Калле де ла Кортезія офіціант нарізав ананас. Стрейндж, вгледівши це, здригнувся і схилився над своєю кавою.

Він виявив, що свідомо збожеволіти легко — значно легше, ніж можна припустити, — однак ця справа, як і будь-яка магія, приховує чимало перешкод і підступів. Навіть якщо Стрейнджеві вдасться викликати фейрі (у чому він поки вельми сумнівався), то навряд чи маг зможе поговорити з ним. Кожна відома йому книжка про спілкування з фейрі застерігала магів бути особливо обачними. Тобто саме тоді, коли Стрейнджеві знадобиться увесь його глузд, того глузду не буде й крихти.

«І як же мені вразити його своєю неперевершеною магічною майстерністю, коли я тільки й здатен мимрити про ананаси і свічки?» — подумав Стрейндж.

Цілий день він тинявся туди-сюди кімнатою, зупиняючись, щоби дещо нашкрябати на папірцях. Коли настав вечір, маг записав закляття для виклику фейрі і поклав його на стіл. А тоді крапнув чотири краплі тинктури у склянку води і все проковтнув.

Цього разу тинктура вплинула на Стрейнджа інакше. Його не обсідали ніякі дивні ідеї чи страхи. Він давно вже так добре себе не почував — впевненішим, спокійнішим, безтурботнішим. Він збагнув, що магія вже майже не бентежить його. У Стрейнджевій свідомості грюкнули двері — і він вирушив у мандри всередині себе кімнатами й коридорами, в які не навідувався роками. У перші десять хвилин він став таким, як був у двадцять чи двадцять два роки; а тоді обернувся на когось геть іншого — ким завжди мав сили бути, але через різні причини так і не став.

Першим, чого він забажав, випивши тинктуру, було піти до рідотто. Це ж смішно: приїхати у Венецію на початку жовтня, а й досі у жодному не побувати. Але глянувши на кишеньковий годинник, Стрейндж побачив, що була тільки восьма вечора.

— Надто рано, — зауважив він у порожнечу.

Магові кортіло побалакати, і він роззирнувся кімнатою в пошуках співрозмовника. Не знайшовши нікого ліпшого, він звернувся до маленької дерев’яної фігурки в кутку:

— Найближчі три-чотири години ще нікого цікавого там не трапиться.

Аби збавити час, подумав він, можна би знайти міс Ґрейстіл.

— Але, мабуть, її тітка і батько також будуть поруч, — буркнув він роздратовано. — Нудьга! Нудьга! Нудьга! І чому за гарненькими жінками завжди плентається отара родичів? — Він поглянув на себе у дзеркало. — Боже правий! Шийну хустку наче якийсь селюк зав’язав.

Наступні півгодини він зав’язував і перев’язував її, аж доки не вдовольнився. Потім Стрейндж помітив, що нігті в нього довші, ніж йому подобається, ще й забруднилися, тому він взявся шукати ножиці, щоб підстригти їх.

Ножиці лежали на столі. А поруч із ними — ще дещо.

— Що тут у нас? — запитав він. — Папірці! Папірці з магічними закляттями! — Це особливо його розвеселило. — Як не дивно, — звернувся він до дерев’яної фігурки, — але я знаю, хто їх написав! Його звати Джонатан Стрейндж — і тепер, подумавши, я розумію, що ці книжки належать йому. — Стрейндж почитав далі. — Ха! Зроду не вгадаєш, у яку дурницю він уплутався! Накладає закляття, щоб викликати фейрі! Ха-ха! Він каже собі, що робить це, аби роздобути собі слугу-фейрі і таким чином звеличити англійську магію. Але насправді він просто хоче налякати Ґілберта Норрелла! Здолав тисячі миль до найрозкішнішого міста у світі, а переймається тільки думкою якогось лондонського стариганя! Як же смішно!

Він із огидою відклав папірець і взяв у руки ножиці. Повернувся — і мало не вдарився о щось головою.

— Що то за?.. — почав він.

Зі стелі звисала чорна стрічка, а до її кінця було прив’язано крихітні кісточки, пляшечку з темною рідиною — певно, кров’ю — та клаптик паперу з якимись написами. Довжина стрічки була такою, що людина, яка ходить кімнатою, рано чи пізно неминуче вдариться об підвішені речі. Стрейндж похитав головою, ніби не вірячи, що люди можуть бути аж такими дурними. Спершись о стіл, він почав обрізати нігті.

Минуло кілька хвилин.

— А знаєш, у нього була дружина, — повідомив він маленькій дерев’яній фігурці, підносячи руку до свічки, щоб роздивитися нігті. — Арабелла Вудгоуп. Найчарівніша дівчина у світі. Але мертва. Мертва, мертва, мертва. — Він узяв зі столу пилочку і взявся полірувати нігті. — Утім, добре подумавши, я питаю себе, а чи не був і сам у неї закоханий? Гадаю, так і було. Вона так ніжно вимовляла моє ім’я, аж у мене щоразу серце стискалося. — Він засміявся. — Знаєш, це справді дуже смішно, але я ніяк не можу пригадати своє ім’я. Лоренс? Артур? Френк? Шкода, що Арабелли тут немає. Вона би знала. І мені підказала б! Вона не з тих жінок, які люблять дражнитися і перетворюють усе на гру навіть тоді, коли вже нікому не весело. Господи, як би я хотів, аби вона була поруч! Ось тут болить, — він торкнувся грудей там, де серце. — І гаряче й важко тут, — він приклав руку до лоба. — Утім, пів години розмови з Арабеллою усе виправили б, я певен. Мабуть, варто викликати фейрі, що служить цьому хлопу й попросити привести її сюди? Фейрі ж можуть викликати мертвих, так? — Він підняв закляття зі столу й перечитав. — Тут нічого складного. Найпростіша річ на світі.

Він відтарабанив закляття, а тоді повернувся до полірування нігтів, бо йому це чомусь бачилося вельми важливим заняттям.

У затінку біля фарбованої шафи постала особа у сурдуті барви зеленого листя — особа з будяковим волоссям, — на чиєму обличчі грала задоволена і зверхня посмішка.

Стрейндж досі займався нігтями.

Джентльмен із будяковим волоссям поспіхом підійшов туди, де стояв Стрейндж, і простягнув руку, щоб смикнути його за чуприну. Та гість не встиг цього зробити, як Стрейндж глянув просто на нього і сказав:

— Гадаю, навряд чи у вас є понюшка табаки, еге ж?

Джентльмен із будяковим волоссям закляк.

— Я вже обнишпорив усі кишені цього клятого сурдута, — правив далі Стрейндж, геть не помічаючи джентльменового здивування, — але табакерки ніде немає. Навіть не уявляю, про що я думав, виходячи з дому без неї. Зазвичай я беру «Кендал Браун», може, й у вас таке є?

Розмовляючи, Стрейндж знову почав нишпорити в кишенях. Але він забув про маленьку бутоньєрку з крові й кісток, яка звисала зі стелі, тому щойно ворухнувся, як ударився об неї головою. Бутоньєрка хитнулася назад, а тоді вперед — і стукнула мага просто посеред лоба.

54 Коробочка кольору болю сердечного

У повітрі немов щось клацнуло, й одразу пахнуло якимсь леготом, повіяло свіжістю, неначе з кімнати вмить кудись подівся затхлий дух.

Стрейндж кліпнув раз чи два.

Отямившись, він найперше подумав, що його мудрована схема таки спрацювала; перед ним бо хтось стояв — і цей «хтось», безсумнівно, фейрі. Затим Стрейндж подивувався, що взагалі тут робить. Дістав кишеньковий годинник, поглянув, котра година: відтоді, як він проковтнув тинктуру, збігла майже година.

— Перепрошую, — промовив маг. — Розумію, це прозвучить дивно, але я вже встиг вас щось попросити?

— Табаки, — відповів джентльмен із будяковим волоссям.

— Табаки?

— Ви мене попросили понюшку табаки.

— Коли?

— Що?

— Коли я у вас попросив понюшку табаки?

— За мить до цього.

— А! Так. Чудово. Можете не перейматися. Мені вона зараз не потрібна.

Джентльмен із будяковим волоссям уклонився.

Стрейндж розумів, що на його обличчі добре читається збентеженість. Він пам’ятав усі суворі застереження, про які читав: ніяк не можна дозволяти представникам цього хитрого роду підозрювати, ніби вони краще у чомусь обізнані. Своє спантеличення він спробував сховати за саркастичним поглядом. Проте знов-таки пригадав, що зверхність іще небезпечніша, нею легко розгнівати будь-якого духа-фейрі, а тому сховав сарказм за посмішкою. Врешті-решт Стрейндж знову прибрав замороченого вигляду.

Маг не помітив, що джентльменові ніяково не менше, ніж йому самому.

— Я вас викликав, — промовив Стрейндж, — бо давно прагнув зустрітися з представником вашого роду і просити про поміч і науку магії. — Цю невеличку промову він репетирував кілька разів і зараз із удоволенням відзначив, що говорить упевнено й гідно, але негайно ж зіпсував враження, стривожено додавши: — Я ж про це ще з вами не говорив?

Джентльмен змовчав.

— Мене звуть Джонатан Стрейндж. Не чули про мене? І зараз я ступив у якнайцікавішу пору своєї кар’єри. Думаю, я не перебільшу, коли заявлю, що від моїх дій у наступні кілька місяців залежить усе майбутнє англійської магії. Варто вам дати згоду, і ваше ім’я прославиться у віках, як імена Кола Тома Сині чи мастера Вітчерлі[337]!

— Тьху! — гидливо вигукнув джентльмен. — Безрідні нікчеми!

— Невже? — подивувався Стрейндж. — Не мав про це ані найменшої гадки. — Та він уперто правив далі: — Саме ваша… — він довго підбирав слова, — добрість до короля англійського найперше привернула мою увагу. Яка могутність! Яка вигадливість! Сьогоденній англійській магії бракує духу! Бракує завзяття й огню! Не можу вам передати, як мені набридло одними й тими самими нудними закляттями розв’язувати однаковісінькі нудні задачі. Коли я впівока побачив вашу магію, то зрозумів, що вона цілковито іншої природи. Ви змогли мене здивувати. А я прагну дивуватись!

Джентльмен повів бездоганною чарівною бровою, ніби анітрохи не заперечував проти того, щоби дивувати Джонатана Стрейнджа.

Маг захоплено продовжив:

— Я ще хотів би одразу попередити, що в Лондоні є один немолодий чолов’яга на прізвище Норрелл, теж сякий-такий маг, — він не тямитиметься з люті, як тільки дізнається про наш із вами союз. Він докладе всіх зусиль, щоб цьому перешкодити, та смію припустити, вдвох ми йому не по зубах.

Здається, джентльмен покинув слухати. Він оглядав кімнату, неквапливо переводячи погляд з однієї речі на іншу.

— Вам щось не до вподоби в кімнаті? — запитав його Стрейндж. — Тільки скажіть. Припускаю, що ваші магічні чуття значно тонші від моїх. Навіть я не завжди, не за будь-яких обставин здатен чарувати. Гадаю, це стосується всіх магів. Сільничка, горобина, шматочок облатки — все це мені страшенно заважає. Не скажу, що геть не можу займатися магією, коли ці предмети поруч, але мушу їх обов’язково враховувати в заклинаннях. Тож, якщо вас щось дратує, тільки скажіть, і я залюбки приберу цю річ.

Джентльмен якусь мить роздивлявся Стрейнджа, ніби не мав ані найменшої гадки, що той верзе. Аж раптом скрикнув:

— Мої магічні чуття! Так! Дуже слушно з вашого боку! Ви правильно припустили, що мої магічні чуття не знають меж! І от зараз вони мені дають знати, що недавно ви здобули магічний об’єкт надзвичайної сили! Розчаклувальний перстень? Урна з прахом для оприявнення? Щось таке? Мої вітання! Покажіть мені цю річ, і я негайно повідомлю вам її історію та настановлю, як правильно її використовувати!

— Якщо чесно, то нічого такого немає, — подивувався Стрейндж.

Джентльмен насупився. Він уважно розглянув наполовину видну з-під стола нічну вазу, потім — жалобний перстень з мініатюрним образком янгола, намальованим по слоновій кістці, і нарешті фарбований горщик, де колись зберігалися зацукровані персики та сливи.

— Може, ви натрапили на нього випадково? — поцікавився він. — Маги інколи не помічають навіть наймогутніші предмети.

— Чесно, навіть не знаю, що вам сказати, — здвигнув плечима Стрейндж. — Наприклад, оцей горщик я придбав в одного кондитера з Ґенуї. В крамниці стояли десятки таких самих. Навіть не знаю, як один міг бути чарівним, а інші — ні.

— Ваша правда, — погодився джентльмен. — У цій кімнаті справді лише звичайнісінькі речі. Я хотів сказати, — швидко додав він, — звичайні для помешкання такого геніального мага, як ви.

Запала коротка пауза.

— Ви нічого не відповіли на мою пропозицію, — промовив Стрейндж. — Звісно, ви не можете прийняти рішення, поки не дізнаєтеся про мене більше. Справедливо. Матиму за велику честь викликати вас на нову зустріч, і ми обговоримо це знову.

— Це була напрочуд цікава розмова! — проказав джентльмен.

— Сподіваюся, найперша із багатьох, — чемно відповів Стрейндж і вклонився. Джентльмен уклонився у відповідь.

Потім Стрейндж відпустив джентльмена, знявши закляття виклику, і той ураз зник.

Магова радість не мала меж. Здавалося, треба негайно освіжити голову, сісти і по науці докладно описати все, що сталося, але дуже важко було втриматись від танців, сміху й плескання в долоні. Він достоту виконав кілька фігур контрдансу. І якби різьблена дерев’яна фігурка не кріпилася до дерев’яного стовпчика, Стрейндж би напевно зробив її своїм партнером і пустився з нею навкруг кімнати.

Коли ці танцювальні корчі відпустили, магу засвербіли руки написати про своє досягнення Норреллу. Він навіть сів за стіл і почав складати сповненого тріумфу та просякнутого сарказмом листа («Не маю сумнівів, ви втішетеся, коли дізнаєтесь…») А потім передумав.

— Це ж тільки підштовхне його зачаклувати мій дім, аби він зник, чи ще до якоїсь капості. Ха! Як же він розлютиться, коли я повернуся в Англію. Новину треба буде публікувати негайно, щойно з’явлюся в Англії. Я не чекатиму на чергове число «Фамулюса». Це надто довго. Маррі образиться, але в «Таймс» буде найліпше. Цікаво, що за нісенітницю він молов про чаклувальні персні й нічні вази? Мабуть, ніяк не міг збагнути, як мені вдалося закляття виклику.

Навіть якби Стрейндж викликав самого Джона Ускґласса й пів години гречно говорив із ним, він би не тішився більше. Бентежило тільки, що пам’ять про те, яку форму цього разу прийняло його божевілля, верталася уривками та уламками.

— Здається, я перекинувся на Ласеллза чи Дролайта! Гірше й не вигадаєш!

Наступного ранку Стівен Блек ходив у справах для сера Волтера. Він одвідав банкіра на Ломбард-стрит, переговорив із малярем-портретистом на вулиці Літтл-Бритен, передав настанови жінці на Феттер-лейн, яка мала пошити сукню для леді Поул. Далі він мав зайти до одного правника. Тихо падав густий сніг. Стівена огортали звичні звуки лондонського Сіті: хропли й перебирали копитами коні, торохтіли карети, кричали вуличні торговці, грюкали двері й рипіли кроки на снігу.

Стівен стояв на розі Фліт-стрит і Майтер-корт. Він щойно дістав із кишені годинник (дарунок джентльмена з будяковим волоссям), як позникали всі звуки, немов їх обітнули ножем. На якусь мить йому здалося, що він оглух. Та не встигнувши стривожитись, Стівен озирнувся і зрозумів — сталося іще дещо. Вулиця раптово спорожніла. Ні людей, ні котів, ні собак, ні коней, ні птахів. Нікого.

А сніг! Це найхимерніше! Він застиг у повітрі, а велетенські м’які білі сніжинки, завбільшки з соверени, наче хто підвісив на мотузочках.

«Магія!» — з огидою подумав Стівен.

Він пройшов трохи далі по Майтер-корт, зазираючи у вітрини. Світилися лампи; на прилавках громадився різний крам: шовки, тютюн, нотні альбоми; у камінах палахкотіли вогнища, але полум’я неначе завмерло. Дворецький озирнувся і помітив, що в тривимірнім плетиві снігу він ніби пробурив тунель. З усіх дивовиж, які він бачив у житті, це достеменно була найдивніша.

Аж раптом нізвідки пролунав розлючений голос:

— Я гадав, що вбезпечений від нього! Що в нього за фокуси такі?!

Несподівано перед Стівеном об’явився джентльмен із будяковим волоссям, розпашілий од гніву. Очі його палали.

Дворецького так приголомшила його поява, що якусь мить він боявся, що знепритомніє. Проте йому пам’яталося, що джентльмен безмежно цінує врівноваженість і стриманість, а тому він спробував притлумити свої страхи і видихнув:

— Убезпечені від кого, сер?

— Кого ж іще, Стівене? Того мага! Я думав, що він заволодів якимось могутнім артефактом, який виказав мою присутність. Та в його помешканні нічого такого не знайшлося, і він сам заприсягся, що нічим таким не володіє. Я однаково вирішив у цім переконатись і за останню годину облетів навколо світу, перевіряючи, чи добре сховано всі магічні персні, всі магічні чаші й млинки. Так от, усі вони на місці. Саме там, де я думав їх знайти.

Із цих трохи уривчастих зізнань Стівен виснував, що магу, напевно, вдалося закляття виклику, і він говорив із джентльменом з будяковим волоссям.

— Маю певність, сер, — спробував він розрадити джентльмена, — колись вам кортіло допомагати магам, разом із ними займатися магією задля їхньої вдячності. Хіба не заради цього ви порятували леді Поул? Можливо, втіха від такого союзництва виявиться більшою від ваших очікувань.

— Можливо! Але навряд чи. Стівене, я не кажу вже про мороку од того, щоб з’являтися на будь-який його заклик. Але з ним я провів найнудніші пів години за цілу вічність. Я ще ніколи не бачив такої велемовної людини! Ще й настільки самозакоханої. Таким, як він, завжди потрібно говорити без упину, їм немає часу на те, щоб вислухати інших. Мені такі люди огидні.

— Маєте рацію, сер! Дуже неприємний характер. Смію припустити, ви тепер займатиметесь цим магом, і моє сходження на англійський престол доведеться відкласти?

Джентльмен сказав щось напрочуд люте рідною мовою — найпевніше, вилаявся:

— Певно, твоя правда. Я від злості не знаходжу собі місця! — На якусь мить він замислився. — З іншого боку, все не так і погано, як здається на перший погляд. Ці англійські маги зазвичай страшенно дурні. Їм переважно треба одне й те саме. Голота просить нескінченних запасів ріпи й вівсянки; багатії — ще більших багатств або влади над усім світом; ну, а молодші — кохання якої-небудь принцеси чи королеви. Тільки-но він мене про щось таке попросить, то матиме одразу. Собі ж на згубу. Так завжди трапляється. Втратить пильність, і тоді ми з тобою зможемо повернутися до нашого плану, як зробити тебе королем Англії! О, Стівене! Я такий радий, що прийшов до тебе! Ніхто не дає мені кращих порад!

Умить джентльменів гнів зняло як помахом руки, а сам він аж засвітився від радості. Навіть сонце визирнуло з-за хмари, й дивний завмерлий снігопад заблищав та заіскрився навколо них (Стівен так і не збагнув, то був збіг обставин чи це джентльмен постарався).

Він саме збирався сказати, що направду ж нічого особливого не порадив, але джентльмен уже зник. Одразу ж вернулися на свої місця люди, коні, карети, коти й собаки, а Стівен врізався в огрядну жіночку в фіолетовій шубці.

Зранку Стрейндж прокинувся в прекрасному гуморі. Він проспав вісім годин поспіль, і ніщо його не тривожило. Він уперше за кілька тижнів не вставав чарувати глупої ночі. А як винагороду за те, що таки викликав фейрі, він вирішив улаштувати самому собі вихідний. Невдовзі після того, як пробило десяту, він об’явився в палацо, де поселилися Ґрейстіли, і якраз заскочив сім’ю за сніданком. Він залюбки прийняв їх запрошення і сів до столу, частувався гарячими булочками, пив каву і казав, що цілком до послуг міс Ґрейстіл і її тітоньки.

Тітонька Ґрейстіл із задоволенням відмовилася від належної їй уваги на користь племінниці. І та провела залишок ранку разом зі Стрейнджем, читаючи книжки про магію. Якісь він їй позичив, якісь вона придбала за його порадою. Йшлося про Портісгедову «Історію Короля Крука для дітей», Гікманове «Життя Мартіна Пейла» та «Анатомію Мінотавра» Гетер-Ґрея. Стрейндж читав їх усі, коли починав учитися магії, і тепер не без веселощів дивувався їхній майже невинній простоті. Так приємно було їх наново читати разом із міс Ґрейстіл, відповідати на її питання та слухати її думки про прочитане: завзяті, розумні й, здавалося магові, замалим аж надто серйозні.

О першій годині, по легкому підобідку з холодного м’яса, тітонька Ґрейстіл заявила, що вони всі засиділися, тому варто прогулятись.

— Думаю, містере Стрейндже, свіже повітря вас потішить. Учені часто забувають про необхідність рухатися.

— Ми дуже понурий народ, мадам, — весело погодився з нею маг.

Випав гарний день. Вони блукали вузенькими вуличками та провулками, повсякчас натрапляючи на чудні несподіванки: рельєф із собакою, що тримав у пащі кістку, капличку якомусь святому, про якого ніхто з них раніше не чув, ряд вікон, запнутих чимось важким, що спершу здалося найвишуканішим рясним мереживом, а зблизька виявилось павутинням — величезним, переплутаним павутинням, яке засотало геть усю кімнату. З ними не було провідника, який би усе те пояснив, тому мандрівці розважались, самотужки вигадуючи пояснення.

Надвечір вони вийшли на малу, прохолодну, бруковану площу з колодязем посередині. Місце виявилося напрочуд непривітним і порожнім. Старовинне каміння під ногами, на диво нечисленні вікна у стінах. Складалося враження, ніби будинки образились за щось на площу та рішуче повернулися до неї спинами. Тут була тільки одна крамничка, але здається, в ній торгували тільки рахат-лукумом усіх різновидів і відтінків. Крамничку було зачинено, але міс Ґрейстіл і тітонька зазирали у вітрину та вголос розмірковували, коли вона відчиняється і чи зможуть вони відшукати сюди дорогу.

Стрейндж тим часом, ні про що особливе не думаючи, гуляв по площі. В повітрі розлилася приємна прохолода, а над головою засвітилася перша вечірня зоря. Раптом він почув дивне шкрябання й озирнувся подивитись, від чого воно йде.

У найтемнішому закуті щось стояло — щось таке, чого він ніколи раніше не бачив. Воно було зовсім чорним, ніби постало з довколишньої чорноти. Його маківка чи то верхівка скидалася на старожитній портшез, якими подекуди пересуваються вдови по Бату. Віконця було запнуто чорними шторами. А от нижче те щось набувало обрисів тулуба з ногами великої чорної птахи. Видиво мало високий чорний капелюх і тонкий чорний ціпок. Без очей, але Стрейндж був певен, що на нього дивляться. Саме воно й шкрябало гостряком ціпка по каменях бруківки моторошними різкими рухами.

Стрейнджеві здалося, він мав би зараз боятись. Йому здалося, що варто захистити себе в якийсь магічний спосіб. Закляття розпорошення, відсторонення, оборони проносились у його думках, але чомусь він не зміг зачепитися за жодне з них. Хоч од видива й несло злом та лихом, він був майже впевнений, що зараз воно не становить загрози ні йому, ні будь-кому іншому. Це радше знак прийдешніх бід.

Він саме замислився, як таке несподіване жахіття сприймуть Ґрейстіли, коли в його думках щось ворухнулося і моторошна річ кудись поділась. А на її місці стояв кремезний д-р Ґрейстіл — д-р Ґрейстіл у чорнім вбранні, д-р Ґрейстіл із ціпком у руці.

— То як? — озвався до нього д-р Ґрейстіл.

— Я… я перепрошую! — відказав Стрейндж. — Ви щось сказали? Я просто замислився про… про дещо інше.

— Я запитав, чи не хочете ви з нами сьогодні повечеряти!

Стрейндж витріщився на нього.

— У чім річ? Ви занедужали? — запитав д-р Ґрейстіл. Він прискіпливо подивився на Стрейнджа, наче побачив на матовому обличчі або в поведінці якісь бентежні знаки.

— Ні, зі мною все гаразд, запевняю вас, — відказав Стрейндж. — Я залюбки сьогодні складу вам компанію за вечерею. Кращого мені годі й бажати. От тільки я вже пообіцяв лорду Байрону партію в більярд о четвертій.

— Нам варто пошукати ґондолу, якою можна вернутися назад, — промовив д-р Ґрейстіл. — Боюся, Луїза… — (Він мав на увазі тітоньку Ґрейстіл.) — …втомилася сильніше, ніж воліла би визнати. Де ви зустрічаєтеся з його милістю? Куди нам вас доправити?

— Дякую за пропозицію, — вклонився Стрейндж, — але я думав пройтися пішки. Ваша сестра мала рацію, мені потрібні свіже повітря та рух.

Міс Ґрейстіл дещо засмутилася від того, що Стрейндж не вертався з ними разом. Дами й маг прощалися довше від звичного і кілька разів нагадали одне одному, що мають зустрітися вже за кілька годин, аж поки д-ру Ґрейстілу не почав вриватись терпець від них усіх.

Ґрейстіли побрели в бік ріо[338]. Стрейндж трохи від них відстав. Попри його бадьорі запевнення д-ру Ґрейстілу, він почувався розбитим. Він намагався переконати себе в тому, що та мара була лише грою світла й тіні, але даремно. Він мусив визнати, що все скидалося на новий напад божевілля старої дами.

— Яке розчарування! Дія тинктури мала ж геть вивітритися! Хвала Богу, мені не доведеться її пити знов. Якщо цей фейрі відмовиться мені служити, то доведеться шукати іншого способу, як викликати когось іще.

Він вийшов із провулка на ясніше світло ріо й побачив, що Ґрейстіли знайшли собі ґондолу, а якийсь джентльмен допомагає міс Ґрейстіл спускатися в човен. Спершу йому здалося, він уперше бачить цього добродія, але потім роздивився будякову чуприну, яка сяяла на сонці. Маг поквапився назустріч.

— Яка юна красуня! — промовив джентльмен, проводжаючи ґондолу поглядом, поки вона відчалювала. Його очі аж іскрилися. — Мабуть, і танцює вона нівроку?

— Танцює? — перепитав Стрейндж. — Не знаю. Ми збиралися відвідати бал у Ґенуї, але в неї розболівся зуб, і ми нікуди не пішли. Я здивований вас тут зустріти. Не чекав, що ви об’явитеся самі, без мого виклику.

— Ет! Я просто думав був про вашу пропозицію займатися магією разом! І зараз мені цей намір видається просто чудовим!

— Радий це чути, — придушив посмішку Стрейндж. — Але прошу, скажіть. Я кілька тижнів намагався вас викликати. Чому ви явилися тільки зараз?

— О, це все легко пояснити! — І джентльмен пустився в розлогу історію про свого кузена, лихого й напрочуд ревнивого до всіх його чеснот і талантів. Той кузен ненавидить усіх англійських магів і якимсь чином зміг спотворити Стрейнджеву магію, так що джентльмен не знав про виклик аж до минулої ночі. Історія виявилася страшенно плутана, і Стрейндж не повірив жодному слову, але вирішив, що нерозважливо було би показати це, а тому він лише вклонився, приймаючи її до відома.

— А ще, аби засвідчити, як тонко я відчуваю ту високу честь, що ви мені виявили, — додав джентльмен, — я вволю будь-яке ваше побажання.

— Будь-яке? — перепитав Стрейндж і гостро подивився на фейрі. — Наскільки я розумію, то ця пропозиція є зобов’язальною? Ви не зможете мені відмовити, тільки-но я озвучу своє прохання?

— Не зможу і не схочу!

— І я можу просити про багатства? Володарювання над цілим світом? Про всяке таке?

— Звісно! — промовив джентльмен у показному захваті й підніс був уже руки вгору.

— Що ж, нічого такого мені не треба. Головним чином я потребую відомостей. Ким був останній англійський маг, із яким ви мали справу?

Запала пауза.

— Навіщо ж воно вам потрібно?! — заявив джентльмен. — Запевняю вас, нуднішої розмови не придумати. Ану ж бо! Ваше серце ж, мабуть, чогось жадає понад усе? Своє королівство? Прекрасна супутниця? Принцеса Поліна Борґезе[339] — наймиліша жінка, якщо хочете, вона зараз у мить ока стане тут, перед вами!

Стрейндж уже рота розкрив, щоб відповісти, але затнувся.

— Кажете, Поліна Борґезе? А я бачив її портрет у Парижі[340].

Та він опанував себе і продовжив:

— Мене зараз не цікавлять такі дарунки. Розкажіть мені про магію. Як перекинутися на ведмедя? Чи на лиса? Як звуться три ріки, що протікають королівством Безблагодать?[341] Ральф Стоксі вважав, що вони впливають на події в Англії. Це правда? У «Пташиній мові» є згадка про кілька заклять, які можна накласти змішанням кольорів; що ви мені розкажете про це? Що означають камені в Донкастерових клітинках?

Джентльмен скинув руки в удаванім здивуванні:

— Скільки питань!

Він розсміявся. Сміх мав прозвучати весело й безтурботно, але вийшов трохи силуваним.

— Що ж, тоді я з радістю вислухаю відповідь на будь-яке з них. Обирайте самі.

Але джентльмен лиш люб’язно посміхався.

Стрейндж і собі дивився на нього з неприхованим роздратуванням. Очевидно, пропозиція поширювалася тільки на речі, але не знання.

«Якби мені схотілося подарунка, я би пішов і купив собі щось! — думав він. — Якби мені схотілося побачити Поліну Борґезе, я би просто пішов до неї і представився. Магія мені для цього не потрібна! Як же, хай йому грець, я…»

Раптом його осінила ідея, і вголос маг промовив:

— А принесіть-но мені те, що ви отримали під час своєї останньої оборудки з англійським магом!

— Що?! — перелякався джентльмен. — Ні-ні, вам це геть ні до чого! Нікчемна, абсолютно нікчемна річ! Подумайте краще!

Прохання його, вочевидь, не на жарт схвилювало, хоча Стрейндж і не розумів, чому. «Можливо, — подумав Стрейндж, — маг дав йому щось цінне, і він нізащо в світі не хоче з цим розлучатися. Байдуже. Я тільки подивлюся, що воно таке, і тільки-но зрозумію, яке з нього пуття, то одразу поверну. Це має переконати його в моїх благих намірах».

Він увічливо посміхнувся:

— Здається ви щось казали про зобов’язальність пропозиції? Я чекатиму на цей предмет, чим би він не був, сьогодні ж! Увечері!

О восьмій він вечеряв із Ґрейстілами у їхній похмурій їдальні.

Міс Ґрейстіл запитала про лорда Байрона.

— О! — відказав Стрейндж. — Вертатися в Англію він наміру не має. Поезії можна писати де завгодно. А от у моєму випадку якраз усе навпаки: англійську магію сформувала Англія, і водночас Англію сформувала магія. Вони — єдине ціле, невіддільні одна від одної.

— Тобто, — ледве насупилася міс Ґрейстіл, — англійський розум, англійська історія і так далі сформовані магією. Ви говорите метафорично.

— Ні, якраз буквально. Наприклад, це місто збудоване в звичайний спосіб…

— Ха! — розсміявся д-р Ґрейстіл. — Це так типово для мага! Легка зневага в голосі, коли мова заходить про все, що робиться в звичайний спосіб!

— Я не хотів нікого образити. Запевняю вас, я надзвичайно шаную речі, які робляться в звичайний спосіб. Ні-ні, суть моїх слів у тому, що межі Англії, сама її форма, була визначена магією.

Д-р Ґрейстіл гмикнув:

— Зовсім не певен. Наведіть якийсь приклад.

— Чудово. Колись давно на йоркширському узбережжі стояло прекрасне місто, і одного дня городяни раптом замислились, навіщо вони платять податки своєму королю, Джону Ускґлассу. Безсумнівно, твердили вони, такий великий маг, як він, міг би начаклувати собі з повітря стільки золота, скільки заманеться. Нічого згубного в таких думках не було, але ці нерозумні люди на тім не спинились. Вони відмовилися платити і вступили в змову з ворогами короля. Та перш ніж сваритися з магом, а тим паче — з королем, краще двічі подумати, скажу я вам. І тільки уявіть собі, якщо обидві постаті поєднані в одній людині. Овва! Тоді небезпека множиться в сто разів. Спершу з півночі на місто налетів вітер. Кожна тварина, якої він торкнувся, умить старішала й дохла: корови, свині, птиця, вівці і навіть коти з собаками. Коли ж вітер торкнувся самого міста, будинки враз перетворилися на руїну на очах у сердешних хазяїв. Знаряддя ламалися, горщики билися, дерево тріскалося та зсихалося, цегла й камінь стиралися на порох. Деякі образи в церкві вилиняли, наче збігло багато часу, аж нарешті обличчя всіх статуй у храмі неначе скорчилися в крику. Вітер шмагав море, і під його ударами воно збурювалось у дивних загрозливих подобах. Городяни прийняли мудре рішення й бігом покинули місто, а коли дістались якихось пагорбів, озирнулися саме вчасно, щоб побачити, як його рештки поволі зникають під холодними сірими хвилями.

Д-р Ґрейстіл усміхнувся:

— Всякий урядувальник, ким би він не був: вігом, торі, імператором чи магом — дуже погано сприймає відмову платити податки. Ці ваші історії будуть у новій книжці?

— Аякже! Я не належу до числа тих скупих авторів, які віддають свої слова лиш на міру, унцію за унцією. В мене дуже ліберальні погляди на авторство. І всякий, хто не пожалкує гінеї містерові Маррі, побачить, що я настіж повідчиняв двері своїх сховищ і віддаю геть усі свої знання на продаж. І моїм читачам вільно ходити навколо, роздивлятися і вибирати.

А от міс Ґрейстіл серйозно замислилася над розказаною історією.

— Його, безперечно, під’юдили, — нарешті промовила вона, — але вчинив він однаково немов справдешній тиран.

Десь у тінях все ближчали кроки.

— Що там, Френку? — гукнув д-р Ґрейстіл.

Із сутіні випірнув стурбований Френк, слуга д-ра Ґрейстіла.

— Сер, ми знайшли листа й маленьку коробочку. І те, й інше адресоване містерові Стрейнджу.

— Ну, то чого ж ви стоїте там, роззявивши рота? Ось поруч із вами містер Стрейндж. Просто віддайте йому листа і коробочку.

Вираз обличчя Френка та його настрій свідчили про внутрішню боротьбу із надзвичайним спантеличенням, а насуплений вигляд говорив про те, що слуга геть розгубився. Він зробив останню спробу пояснити хазяїну, що його турбує:

— Сер, ми знайшли листа й маленьку коробочку на підлозі одразу за порогом, у будинку. Хоча двері було зачинено на замок і засув!

— Значить, Френку, хтось і замок відімкнув, і засув посунув, — відповів йому д-р Ґрейстіл. — Не треба вигадувати якісь загадки.

Тож Френк передав листа й маленьку коробочку Стрейнджу та пішов собі назад у темряву, бурмочучи щось під ніс та розпитуючи в стільців і столів, які траплялися по дорозі, чи мають вони його за тугодума.

Тітонька Ґрейстіл нахилилася через стіл і чемно припросила мага не церемонитися поміж друзів та прочитати листа негайно. Слова її були дуже добрі, але трохи зайві, бо Стрейндж уже розгорнув аркуш і читав листа.

— Тітонько! — вигукнула міс Ґрейстіл, узявши коробочку, що її Френк був поклав на стола. — Тільки погляньте, яка краса!

Маленьку й продовгувату коробочку, вочевидь, було виготовлено зі срібла та порцеляни. Вона переливалася прекрасними відтінками блакиті, хоча й ближче до бузкової барви. Але й «бузкова» не те слово, оскільки відчувалися в ній і сірі тони. Якщо вже казати геть точно, то коробочка була кольору болю сердечного. Та, на щастя, ні міс Ґрейстіл, ні її тітоньці не випадало від нього страждати, а тому його і не впізнали.

— Безперечно, це надзвичайно красива річ, — погодилася тітонька. — Вона італійська, містере Стрейндж?

— М-м-м? — перепитав маг, підводячи погляд. — Не знаю.

— Там є щось усередині? — знову спитала вона.

— Так, думаю, так, — відповіла міс Ґрейстіл і спробувала її відкрити.

— Флоро! — вигукнув д-р Ґрейстіл і смикнув головою, дивлячись на доньку. Йому спало на думку, що це, можливо, подарунок, який маг збирається вручити Флорі. Думка ця йому не подобалася, але д-р Ґрейстіл не вважав себе компетентним у питаннях поведінки, властивої таким модним світським людям, як Стрейндж, а тому не брався судити вчинки, що до них той міг свавільно вдатись.

Стрейндж, не вистромлюючи носа з листа, нічого не бачив і не чув. Він узяв коробочку і відкрив її.

— Ну, то є там щось, містере Стрейндж? — поцікавилася тітонька Ґрейстіл.

Маг миттю її знову закрив:

— Ні, мадам, геть нічого.

Поклав коробочку собі в кишеню, негайно гукнув Френка і попросив принести йому води.

Дуже скоро маг покинув Ґрейстілів та одразу рушив до кав’ярні на розі Калле де ла Кортезія. Він лиш упівока побачив вміст коробочки, але все одно був уражений і тепер упевнився, що йому краще бути серед людей, коли знову її відкриє.

Офіціант приніс йому бренді. Стрейндж відсьорбнув із чарки і відкрив коробочку.

Спершу йому здалося, що фейрі надіслав зліпок із маленького, білого, ампутованого пальця, виготовлений із воску або дуже схожого на нього, дуже правдоподібного матеріалу. Блідий, знекровлений палець, здавалося, вкрився зеленою поволокою, але мав рожевий обідок у жолобку навколо нігтя. Стрейндж довго думав, навіщо було докладати таких зусиль, щоби створити щось настільки моторошне.

Та варто було його торкнутись, і маг зрозумів, що це ніякий не віск. Палець був крижаний, але шкіра на ньому рухалася під натиском так само, як і на його власних пальцях, і під нею, на доторк і на погляд, можна було розрізнити м’язи. Без жодних сумнівів, це був справжній людський палець. Судячи з розміру, певно дитячий або мізинний, що належав жінці з витонченими руками.

«Навіщо ж маг віддав йому палець? — гадав він. — Може, це палець самого мага? Навіть не уявляю, як це взагалі можливо. Хіба що маг — дитина або жінка».

Йому спало на думку, що він колись уже чув якусь історію про палець, але не міг згадати, яку саме. Найдивнішим було те, що він не міг пригадати, про що тоді розповідали, але, здається, він пам’ятав, хто розповідав… То був Дролайт.

«…Тоді це пояснює, чому я неуважно слухав. Та з якого дива би Дролайт говорив про магію? Він майже нічого про магію не знав і ще менше нею переймався».

Стрейндж пригубив іще трохи бренді.

«Мені здавалося, якщо я викличу фейрі, то він усе пояснить і всі таємниці розкриються. А натомість їх стало ще більше!»

Маг став міркувати про історії великих англійських магів та їхніх прислужників-фейрі. Як-от про Мартіна Пейла і мастера Вітчерлі, мастера Дрібномисла та решту. Про Томаса Бог-у-поміч і Вівторкового Діка, Мерода і Вугляра Ґрея. Ну, і куди ж без найзнаменитішого Ральфа Стоксі та Кола Тома Синя.

Коли Ральф Стоксі вперше зустрів Кола Тома Синя, той був бунтівним і диким — останнім фейрі в цілому світі, що погодився укласти союз із англійським магом. Тож Стоксі рушив за ним у Країну Фейрі, до власного замку Кола Тома Синя[342], рушив невидимим, завдяки чому виявив чимало цікавих речей[343]. Стрейндж не був наївним і чудово розумів: у переказі для дітей та істориків магії ця оповідь навряд чи точно передавала те, що відбулося насправді.

«Але в ній має зберігатися зерно правди, — думав Стрейндж. — Можливо, Стоксі зміг проникнути в замок Кола Тома Синя і цим довів йому необхідність рахуватися з собою. Немає причин, із яких би я не зміг би вчинити так само. Хай там як, а цьому фейрі нічого не відомо про мої вміння чи досягнення. Якби я несподівано навідав його, то зміг би переконати в своїх силах».

Подумки він вернувся до туманного сніжного дня у Віндзорі, коли вони з королем мало не потрапили у Фейрі, піддавшись джентльменовому вабленню. Пригадалися ліс і вогники в ньому, які говорили про старожитнє помешкання. Королівські Шляхи, безперечно, змогли би його туди привести, та навіть як не рахувати обіцянки, даної Арабеллі, Стрейндж більше не мав бажання шукати джентльмена тими магічними способами, якими він уже користався. Йому кортіло зробити щось нове й несподіване. Під час наступної зустрічі він хотів почуватись повністю впевненим у собі та сповненим жвавості, якої йому завжди додавали нові успішні закляття.

«Країна Фейрі завжди десь поруч, — думав Стрейндж, — існує тисяча способів туди потрапить. Невже я не знайду бодай ще одного?»

Йому відомо було про існування закляття, яким прокладають путь між двома істотами, названими магом. Закляття було стародавнє, лиш за крок від справжньої магії фейрі. Путь, прокладена з його допомогою, безперечно здатна перетнути межу між світами. Стрейндж ніколи раніше ним не користався і не знав, на що буде схожа ця путь і як нею просуватись. І все одно — здавалося, таке закляття йому під силу. Він пробурмотів собі під носа кілька слів, зробив кілька жестів і назвав себе та джентльмена тими істотами, між якими потрібно прокласти путь.

Щось перемінилося, як часто буває, коли починає діяти магія. Неначе відчинилися й зачинились невидимі двері, залишивши його потойбіч. Або нібито всі будинки в місті обернулися і тепер дивились в іншому напрямку. Схоже, магія спрацювала бездоганно — адже щось точно відбулося, — але її результату видно не було. Стрейндж замислився, що робити далі.

«Можливо, справа лише в моєму сприйнятті — а я знаю, як це лікується. — Він замислився на мить. — От прикрість. Не хотілось би до цього знову вдаватись, але, думаю, від одного разу великої шкоди не стане».

Стрейндж поліз у нагрудну кишеню і дістав тинктуру безуму. Офіціант приніс йому води, і маг обережно додав у неї одну крихітну краплину, спорожнивши за тим склянку.

Він озирнувся і вперше помітив мерехтливу смужку світла, яка починалася в нього під ногами й кахляною підлогою кав’ярні тікала геть за поріг. Смужка була дуже схожа на лінії, які Стрейндж так часто бачив у срібному тарелі з водою. З’ясувалося, якщо на неї дивитися прямо, то вона зникає з-перед очей. Та коли підглядати за нею краєм ока, то вона прозирала дуже чітко.

Він заплатив і вийшов на вулицю.

— Що ж, — промовив Стрейндж. — Оце так усім дивовижам дивовижа.

55 Другий побачить найдорожчий свій скарб у ворожих руках

Здавалося, доля, яка завжди загрожувала Венеції, поборола її в одну мить, але не вода затопила місто, а дерева. Темні та похмурі, вони заповнили алеї, площі та канали. Стіни їм не завадили. Гілки пронизали камінь та скло. Корені пускалися глибоко під бруківку. Статуї та колони обплутав плющ. Раптово — принаймні, так здалося Стрейнджу — навкруги стало тихо й темно. Виткі бороди омели приховали лампи та свічки, а густий балдахін гілля затулив місяць.

Проте, вочевидь, жоден мешканець Венеції не помітив змін. Стрейндж чимало читав, що люди бувають на диво сліпими до магії, яка коїться навколо, але ще ніколи в житті не спостерігав такого. Пекарів челядник ніс на голові тацю з хлібом. Стрейндж дивився, як той вправно оминав непомітні для себе дерева й ухилявся від гілок, що могли виколоти йому око. Чоловік та жінка, вбрані на бал чи в рідотто, ішли, перешіптуючись, в плащах та масках попідруч по Саліццада Сан-Мойзе. Величезне дерево стало в них на дорозі. Цілком природно вони розійшлися, обійшли перепону кожен зі свого боку і знову переплели руки.

Стрейндж ішов вулицею вздовж мерехтливої смужки до пристані. Дерева росли навіть там, де місто вже закінчилося, і смужка линула крізь хащі.

Маг не дуже переймався тим, що може ступити в море. У Венеції немає пологих пляжів, які вели би дюйм за дюймом у воду; кам’яний світ міста завершувався набережною, де відразу починалася Адріатика. Стрейндж гадки не мав, наскільки тут глибоко, але не мав і сумнівів, що достатньо, аби втопитися. Він міг сподіватися лише на те, що мерехтлива смужка, яка провела його крізь хащі, вбереже і від наглої смерті.

І водночас Стрейнджа тішила марнославна думка, що він більше підхожий для цієї пригоди, ніж Норрелл: «Він би нізащо не ступив у море. Він терпіти не може мокнути. Хто сказав, що чарівник повинен мати хитрість єзуїта, відвагу солдата та спритність злодія? Певен, це мала бути образа, але дещиця правди ній є».

Маг ступив з набережної.

Море миттю стало прозорим і примарним, а стовбури ще більше зміцніли. Скоро море обернулося на легку срібну імлу попід темними деревами, а солоний вітер змішався з ароматами нічного лісу.

«Я, — подумав Стрейндж, — перший англійський маг за останні майже триста років, що ступає в країну Фейрі»[344]. Ця думка його неймовірно потішила. Навіть схотілося, аби хтось побачив його зараз і розділив захват. Він збагнув, як втомився від книжок та тиші, як довго журився за часами, коли заняття магією означали мандрівки незвіданими краями, куди не ступала нога жодного англійця. Вперше з часів Ватерлоо він по-справжньому щось робив. Потім Стрейнджу спало на думку, що не час вітати себе, а варто пильно роззирнутися — чи нема поруч чогось, чому варто було би навчитися. Тож маг почав приглядатися до всього навколо.

Ліс нагадував англійський, але трохи відрізнявся. Дерева — надто старі, надто крислаті й надто дивної форми. Стрейндж був майже певен, що кожне дерево мало свій характер, свої любові, ненависті й поривання. Вони наче звикли, що до них ставляться так само, як до людей, і чекали, що з ними обговорюватимуть усе, що їх стосується.

«Саме цього я й очікував, — подумав Стрейндж. — Гарне нагадування про те, що світ цей разюче відрізняється від мого. Ті, кого я тут зустріну, точно ставитимуть мені запитання. Вони захочуть мене ошукати». Стрейндж заходився вигадувати питання, які йому можуть поставити, а тоді почав готувати дотепні відповіді. Йому не було страшно; зараз він би й на дракона не звернув уваги. За останні два дні він зайшов так далеко, що тепер, здавалося, йому під силу геть усе.

Хвилин за двадцять мерехтлива смужка привела його до будинку. Стрейндж відразу його впізнав; саме цей дім дуже чітко та яскраво виднівся того дня у Віндзорі. А все ж таки був трохи інакшим. У Віндзорі будинок випромінював яскравість та привітність, а тепер вражав понурим духом занедбаності й пустки. Численні вікна були маленькими та темними. Будинок виявився значно більшим, ніж Стрейндж очікував. Розмірами він перевершував будь-яку земну споруду. «Такий великий дім може бути лише у російського царя чи у Папи Римського. Не знаю. Я в тих місцях не бував».

Будинок оточувала висока стіна. Мерехтлива смужка, схоже, спинилася перед нею. Стрейндж не бачив ніякого входу. Він пробурмотів Ормскіркове закляття об’явлення, а потім відразу скористався щитом Таймаша — закляттям, що дозволяло безпечно пройти через зачаровані місця. Удача не залишала мага: одразу виринула неоковирна брамка. Пройшовши крізь неї, він опинився на широкому, сірому подвір’ї. У світлі зірок всюди біліли кості. Деякі скелети були закуті в іржаві обладунки; зброя, якою їх потято, застрягла поміж ребер чи стриміла з очниць.

Стрейндж бачив поля бою під Бадахосом та Ватерлоо, тому його зовсім не збентежили кілька старих скелетів. Навпаки, стало цікаво: маг уперше відчув, що справді потрапив до Фейрі.

Попри занепад будинку, Стрейндж підозрював у нім щось магічне. Він знову скористався Ормскірковим закляттям об’явлення. Споруда миттю змінилася — стало видно, що вона лише частково складена з каменю. Те, що здавалося стінами, контрфорсами та вежами, виявилося земляним насипом — власне, пагорбом.

«Це бруг!» — схвильовано подумав чарівник[345].

Пройшовши крізь низькі двері, Стрейндж відразу опинився у просторій залі, сповненій танцівників. Всі вони були якнайпишніше вбрані, а от сама зала потребувала якнайшвидшого ремонту. Справді, у кутку частина стіни обвалилася і лежала грудою каміння. Меблів, хай і пошарпаних, було обмаль, свічки горіли найдешевші, а до танцю грали тільки один скрипаль та один флейтист.

Ніхто не звернув на Стрейнджа ані найменшої уваги, тому він стояв серед юрби під стіною і спостерігав за танцями. Багато в чому місцеві розваги були йому значно зрозумілішими за conversazione[346] у Венеції. Манери гостей скидалися на англійські, а самі танці нагадували контрданси, які полюбляли танцювати щотижня леді та джентльмени від Ньюкасла до Пензанса.

Стрейндж раптом згадав, що колись обожнював танці, й Арабелла також. Однак після війни в Іспанії він майже ніколи з нею не танцював, та й з будь-ким іншим, відверто кажучи, теж. У Лондоні, куди б вони не приходили — на бал чи до урядової установи, — дуже багатьом людям кортіло поговорити про магію. Стрейнджу стало цікаво, чи танцювала Арабелла з іншими. Він спробував пригадати, чи питав її про це. «Хоча, навіть, коли й питав, — подумав маг, зітхнувши, — то, звісно, не слухав відповідей. Нічого пригадати не можу».

— Боже правий, сер! Що ви тут робите?

Стрейндж обернувся на голос. До чого він не був готовий, так це найперше зустріти тут дворецького сера Волтера Поула. Маг не міг пригадати, як того звуть, хоча чув його ім’я від сера Волтера Поула сотню разів. Саймон? Семюель?

Слуга вхопив Стрейнджа за руку і затряс її. Він був чимось дуже стурбований.

— Заради всього святого, сер, що ви тут робите? Хіба ви не знаєте, що він вас ненавидить?

Стрейндж уже розкрив рота, щоб видати одну зі своїх ущипливих відповідей, проте завагався. Хто його ненавидить? Норрелл?

У складних піруетах танцю Стівена понесло далі. Стрейндж почав шукати дворецького поглядом — і помітив його у протилежному кутку зали. На його обличчі застиг вираз люті: здавалося, він сердиться, що Стрейндж досі тут.

«Як дивно, — подумав маг. — Проте саме так все й має бути. Фейрі коять якраз те, на що зовсім не очікуєш. Імовірно, це взагалі не Поулів дворецький. Мабуть, це лише фейрі в його подобі. Чи якась магічна ілюзія».

Стрейндж став роззиратися у пошуках свого фейрі.

— Стівене! Стівене!

— Я тут, сер! — Стівен озирнувся і побачив джентльмена з будяковим волоссям.

— Маг тут! Він тут! Що йому треба?

— Я не знаю, сер.

— О, він явився сюди, щоб мене знищити! Певно що так!

Стівен не тямив себе від здивування. Він довго вважав, що джентльмен цілковито невразливий. Однак зараз його аж трусило від тривоги та страху.

— Але навіщо йому це, сер? — запитав Стівен заспокійливим тоном. — Найімовірніше, він прийшов, щоб урятувати… щоб забрати додому дружину. Можливо, нам слід звільнити місис Стрейндж з-під чарів та відпустити додому з чоловіком? І леді Поул також. Сер, хай місис Стрейндж та леді Поул вертаються з магом до Англії. Без сумніву, це погамує його гнів на вас. Я певен, що зможу його переконати.

— Що? Що ти таке кажеш? Місис Стрейндж. Ні, ні, Стівене! Ти глибоко помиляєшся! Надзвичайно! Він майже не згадував про нашу любу місис Стрейндж. Ми з тобою, Стівене, вміємо цінувати товариство такої жінки. А він — ні. Він уже геть про неї забув. У нього тепер нова пасія — чарівна молода леді, яка, сподіваюся, одного дня прикрасить своєю персоною наші бали! Немає більших вітрогонів у світі, ніж ці англійці! О, повір мені! Він прийшов сюди знищити мене! Щойно він попросив мене принести палець леді Поул, я збагнув, що він значно розумніший, ніж я гадав. Порадь мені, Стівене. Ти роками жив серед цих англійців. Що мені робити? Як мені захиститися? Як покарати таке лиходійство?

Борючись із важкістю та заціпенінням, що були наслідком чарів, Стівен намагався мислити розсудливо. Він не сумнівався, що настала вирішальна мить. Досі джентльмен ні разу не просив його про допомогу так відкрито. Звісно, треба повернути справу собі на користь. Але як? Окрім того, чималий досвід підказував, що настрої джентльмена швидко міняються. Він був наймінливішою істотою в світі. Випадкове слово могло обернути його страх на пекучий гнів та ненависть. Якщо Стівен зараз помилиться, то не тільки не врятує себе та інших, а ще й призведе до того, що джентльмен всіх їх знищить. Він роззирнувся кімнатою, шукаючи натхнення.

— Що мені робити, Стівене? — стогнав джентльмен. — Що мені робити?

Стівенів погляд за щось зачепився. Під чорною аркою стояла знайома фігура: жінка-фейрі, що завжди носила чорну вуаль до п’ят. Дама ніколи не танцювала, тільки линула поміж танцівників та глядачів. Стівен ніколи не бачив, щоб ця жінка з кимось розмовляла, а коли вона проходила повз, він відчував легкий запах цвинтарів, землі та фамільних склепів. Щоразу, коли Стівен бачив її, то здригався від тривожного передчуття, але не міг збагнути, чи сама жінка несе лихо, чи вона проклята, чи і те, й інше.

— Є на світі люди, — почав він, — для яких життя — лише тягар. Поміж ними та світом постала чорна завіса. Вони зовсім самотні. Немов нічні тіні, вони позбавлені радощів, любові й усіх шляхетних людських переживань. Навіть одне одного вони не здатні втішити. Дні їхні сповнені лише пітьмою, журбою та самотністю. Ви знаєте, про кого я, сер. Я… я нікого не звинувачую…

Джентльмен люто дивився на Стівена.

— Але я переконаний, — продовжив Стівен, — що ми зможемо відвернути від вас магів гнів, якщо тільки відпустимо…

— А! — вигукнув джентльмен, і його очі проясніли розумінням. Він підняв руку і зробив Стівену знак замовкнути.

Стівен не сумнівався, що зайшов надто далеко.

— Пробачте, — прошепотів він.

— Пробачити? — здивовано перепитав джентльмен. — Тут немає чого пробачати. Довгі століття ніхто не говорив до мене з такою щирістю і прямотою. Це робить тобі честь! Так, пітьма! Пітьма, журба й самотність!

Він крутнувся на каблуках і зник у юрбі.

Стрейндж неймовірно тішився з себе. Моторошні суперечності балу його зовсім не бентежили — саме такого він і очікував. Велика зала, попри свою занедбаність, почасти була ілюзією. Око чарівника помітило, що принаймні частина покоїв знаходиться під землею.

Поряд за ним спостерігала жінка-фейрі. На ній була сукня кольору зимової заграви, а в руках вона тримала витончене мерехтливе віяло, інкрустоване ніби кришталевим бісером — але радше інеєм на листі і крихкими сережками, що звисають з гілок.

Саме починався танець. Ніхто не виявив бажання запросити фейрі, тож, піддавшись миттєвому пориву, Стрейндж усміхнувся, вклонився й промовив:

— Навряд чи бодай хтось тут знає мене. І ніхто нас не представить одне одному. Проте, мадам, я вважатиму за велику честь запросити вас до танцю.

Вона нічого не сказала і не всміхнулась у відповідь, але взяла простягнуту руку і дозволила повести себе до танцю. Вони зайняли місце серед інших і якусь мить стояли мовчки.

— Ви помиляєтеся, коли кажете, що вас тут ніхто не знає, — раптом промовила жінка. — Я вас знаю. Ви один із тих двох чарівників, яким судилося повернути в Англію магію, — вона правила далі, неначе повторюючи пророцтво чи щось усім відоме: — Одному ім’ям буде Страх, а другому — Зухвальство… Певно, ви не Страх, тож припускаю, що Зухвальство.

Припущення було не надто ввічливим.

— Така й справді моя доля, — погодився Стрейндж. — І вона чудова!

— О, ви так гадаєте? — перепитала жінка, відводячи погляд. — Тоді чому ви досі її не сповнили?

Стрейндж усміхнувся.

— Мадам, а чому ви гадаєте, що я вже цього не зробив?

— Бо ви тут стоїте.

— Я не розумію.

— Хіба ви не чули пророцтво, коли вам його переказували?

— Пророцтво, мадам?

— Так, пророцтво, яке зробив… — Жінка вимовила своєю мовою якесь ім’я, але Стрейндж його не зрозумів[347].

— Перепрошую?

— Пророцтво Короля.

Стрейндж пригадав Вінкулюса, який встав із-під зимового живоплоту весь, у сухій пожовклій траві й порожніх стручках, які поначіплювалися йому на одяг. Він пригадав, як Вінкулюс щось виголошував посеред зимової дороги. Але маг зовсім забув, що той казав. Стрейндж тоді не мав наміру ставати чарівником, тож над почутим не замислювався.

— Здається, я пригадую, що було якесь пророцтво, мадам, — сказав він, — але, правду кажучи, чув я його дуже давно і вже не пам’ятаю зміст. Що саме пророцтво заповідає нам двом? Мені та іншому магові?

— Поразку.

Стрейндж здивовано кліпнув очима.

— Я… Я в цьому сумніваюся… Поразка? Ні, мадам, ні. Для цього вже занадто пізно. Ми стали найуспішнішими магами від часів Мартіна Пейла.

Жінка промовчала.

Чи справді запізно для поразки? — питав себе Стрейндж. Він подумав про м-ра Норрелла в будинку на Гановер-сквер, про м-ра Норрелла в абатстві Гертф’ю, про м-ра Норрелла, який вислуховував похваляння від усіх міністрів і на якого звернув люб’язну увагу принц-регент. Була якась іронія в тому, що саме Стрейнджа мав заспокоїти успіх Норрелла, але тої хвилини ніщо не здавалося йому настільки ж міцним та непорушним. Жінка-фейрі помилилася.

На наступні кілька хвилин їх захопив танець. Коли вони знову опинилися в парі, вона сказала:

— Магу, ви справді дуже зухвала людина, якщо прийшли сюди.

— Чому? Чого я маю боятися, мадам?

Вона засміялася.

— Скільки, на вашу думку, англійських магів полягло кістьми у цьому бругу? Під цими зорями?

— Гадки не маю.

— Сорок сім.

Стрейнджу стало млосно.

— Як не рахувати Пітера Поркісса. Але він не був магом. Звичайнісінький нестула[348].

— Справді.

— Не вдавайте, ніби ви розумієте про що я, — різко кинула жінка. — Коли зрозуміло як чортів день, що ви нічого не тямите.

Стрейндж знову не знав, як відповісти. Жінка, вочевидь, дуже легко дратувалася. Та зрештою, хіба це якась дивина? І в Баті, і в Лондоні, і в будь-якому місті Європи леді вдавали, ніби кленуть тих чоловіків, чиєї уваги прагнуть. Найімовірніше, і ця дама була саме з таких. Він вирішив зробити вигляд, ніби вважає, що її сувора манера — це такі собі залицяння. Може, це її трохи заспокоїть? Маг ледь засміявся і сказав:

— Здається, ви багато знаєте про те, що відбувалося у цьому бругу, мадам.

По тілу пробіг легкий трепет, коли він вимовляв це слово. Таке стародавнє, таке романтичне.

Вона знизала плечима.

— Я гостюю тут уже чотири тисячі років[349].

— Я би дуже зрадів можливості поговорити про це, коли ви звільнитеся.

— Краще скажіть, коли звільнитеся ви. Я готова відповісти на будь-які ваші питання.

— Дуже люб’язно з вашого боку.

— Аж ніяк. Тоді через сто років?

— П-перепрошую?

Проте, здається, жінка вирішила, що сказала достатньо, тому надалі маг чув від неї лише загальні зауваження про бал та інших танцівників.

Танець закінчився, вони розійшлися. Це була найдивніша та найтривожніша розмова в Стрейнджевім житті. З якого дива ця жінка вважає, що магію в Англії ще не відновлено? І що це за нісенітниця про сто років? Він утішався думкою, що дама, яка більшу частину життя провела в лункому маєтку посеред глибокого темного лісу, навряд чи багато знає про події в світі.

Маг знову приєднався до глядачів попід стіною. Під час наступного танцю поряд із ним опинилася надзвичайно вродлива жінка. Його вразив контраст між красою її лиця та виразом глибокої, незмінної туги на ньому. Коли вона підняла руку, щоби торкнутися долоні партнера, маг помітив, що на ній бракує мізинця.

«Як цікаво!» — подумав він і торкнувся кишені сурдута, де лежала коробочка зі срібла й порцеляни. «Можливо…» Але Стрейндж не міг вигадати жодної послідовності подій, через яку маг віддав би фейрі палець когось із гостей бруга. Нісенітниця якась. Можливо, це взагалі ніяк не пов’язано?

Але рука жінки була такою тендітною та блідою. Стрейндж не сумнівався, що пальчик із його кишені пасуватиме їй бездоганно. Аби вдовольнити свою цікавість, він вирішив підійти до неї і спитати, як вона втратила палець.

Танок уже закінчився. Вона розмовляла з іншою леді, яка стояла до Стрейнджа спиною.

— Перепрошую… — почав він.

Раптом та інша леді обернулася. Це була Арабелла.

На ній була біла сукня з накидкою зі світло-блакитної сітки, прикрашеної діамантами. Вони мерехтіли, наче сніг на морозі. Вбрання та прикраси були значно красивішими за ті, що вона носила в Англії. В її волоссі виблискували крихітні, схожі на зорі квіти, а шию огортала чорна оксамитова стрічка.

Арабелла дивилася на Стрейнджа химерним поглядом. У ньому змішалися здивування та настороженість, радість та зневіра.

— Джонатан! Поглянь, люба! — мовила вона до співрозмовниці. — Це Джонатан!

— Арабелло… — почав Стрейндж, але не знав, що казати. Він простягнув до неї руки, але вона не прийняла їх. Ніби несвідомо Арабелла відступила від нього і взяла за руку незнайомку, наче та була єдиною, хто її втішав і підтримував.

Скорившись Арабеллиному проханню, незнайомка поглянула на Стрейнджа.

— Він такий самий, як усі чоловіки, — холодно зауважила вона, а тоді наче вирішила, що зустріч завершено, і кинула: — Ходімо.

Вона спробувала повести Арабеллу геть.

— Заждіть! — м’яко сказала Арабелла. — Певно, він прийшов сюди, щоб урятувати нас! Хіба він не може прийти задля цього?

— Може, — промовила незнайомка з сумнівом. Вона знову поглянула на Стрейнджа. — Ні, я так не думаю. Певна, він прийшов сюди геть із іншою метою.

— Знаю, ви застерігали мене від марних сподівань, і я намагалася дослухатися вашої ради. Але ось він тут. Я була певна, що він так швидко мене не забуде.

— Забути тебе! — вигукнув Стрейндж. — Звісно, ні! Арабелло, я…

— Ви справді прийшли, щоб нас урятувати? — запитала незнайомка, несподівано звернувшись напрямки до мага.

— Що? Ні, я… Розумієте, досі я не знав… Тобто я сам не до кінця розумію…

Незнайомка гнівно пирхнула.

— То ви прийшли сюди, щоб урятувати нас чи ні? Гадаю, це питання вельми просте.

— Ні, — сказав Стрейндж. — Арабелло, благаю, поговори зі мною. Поясни, що…

— Ось. Бачите? — промовила незнайомка до Арабелли. — Тепер знайдімо якийсь затишний куточок. Здається, я бачила вільну лаву біля дверей.

Однак Арабелла не погоджувалася йти так швидко. Вона не відривала від Стрейнджа того химерного погляду; ніби вона дивилася на портрет, а не на людину із плоті та крові. Вона промовила:

— Знаю, ви не дуже вірите, що чоловіки на щось здатні, але…

— Я взагалі їм не вірю, — перебила її незнайомка. — Я знаю, що таке змарнувати безліч літ у даремних сподіваннях на допомогу від тої чи тої людини. Краще вже не мати жодних сподівань, аніж постійно розчаровуватись!

Стрейнджу урвався терпець.

— Пробачте, що перебиваю вас, мадам, — звернувся він до незнайомки, — утім, відколи я приєднався до вашого товариства, ви тільки те й робили, що перебивали мене! Я мушу наполягти на короткій приватній розмові з моєю дружиною! Якщо ваша ласка, відступіть на крок або два…

Але ні незнайомка, ні Арабелла його не слухали. Обидві дивилися кудись праворуч. За плечем Стрейнджа стояв джентльмен із будяковим волоссям.

Стівен продирався крізь натовп танцівників. Розмова з джентльменом надзвичайно засмутила його. Той щось вирішив для себе, але, чим довше Стівен про це думав, тим ясніше розумів: він гадки не має, що саме джентльмен надумав.

— У мене ще є час, — пробурмотів він, проштовхуючись вперед. — Ще не пізно.

Частка його душі — холодна, байдужа, зачаклована — не розуміла, про що він. Ще не пізно врятуватися самому? Врятувати леді Поул та місис Стрейндж? Мага?

Ніколи ще ряди танцівників не здавалися йому такими довгими, ніколи вони не ставали загорожею йому на дорозі. З іншого боку зали зблиснуло будякове волосся.

— Сер! — закричав Стівен. — Зачекайте! Мені треба ще раз із вами поговорити!

Світло змінилося. Звуки музики, танців та розмов вщухли. Стівен роззирнувся, думаючи, що опинився в іншому місті, на іншому континенті. Але він досі стояв посеред великої зали Покинь-Надії. Вона спорожніла — танцюристи та музиканти зникли. Лишилося тільки троє: сам Стівен і трохи віддалік — маг та джентльмен з будяковим волоссям.

Маг кликав дружину на ім’я і рвався до темних дверей, наче збирався обшукати весь дім.

— Стій! — вигукнув джентльмен з будяковим волоссям.

Маг обернувся — і Стівен побачив, що його обличчя почорніло від гніву, а губи заворушилися так, наче от-от вимовлять закляття.

Джентльмен із будяковим волоссям здійняв руки. Велику залу сповнила зграя птахів. За мить вони з’явились і за мить зникли.

Птахи люто гатили Стівена крильми. Вони ледь не вибили з нього дух. Отямившись, він побачив, що джентльмен із будяковим волоссям удруге здійняв руки.

У велику залу налетіло листя. По-зимовому сухе та буре, воно кружляло у потоках вітру, що з’явився нізвідки. За мить воно з’явилось і за мить зникло.

Маг дико заозирався. Вочевидь, він не знав, як протистояти такій непоборній магії. «Безнадійно», — подумав Стівен.

Джентльмен із будяковим волоссям втретє здійняв руки. Велику залу затопив дощ — не з води, а з крові. За мить він з’явився і за мить зник.

Чари скінчилися. Маг відразу зник, а джентльмен з будяковим волоссям упав на підлогу, наче знепритомнів.

— Де маг, сер? — закричав Стівен, падаючи біля нього навколішки. — Що трапилося?

— Я відправив його назад у морську колонію Альтінума[350], — хрипло прошепотів джентльмен із будяковим волоссям. Він спробував усміхнутися, але не зміг. — Я зробив це, Стівене! Я зробив усе, як ти мені порадив! Це забрало в мене усю силу. Я до краю вичерпав допомогу старих союзників. Але таки змінив світ! О, я завдав йому такого удару! Пітьма, журба й самотність! Маг нам більше не дошкулятиме! — він спробував тріумфально засміятися, але зайшовся кашлем і нудотою. Коли напад минув, він узяв Стівена за руку. — Не переймайся через мене, Стівене. Я лише трохи втомився, не більше. Ти людина надзвичайно прониклива. Відтепер ми з тобою не просто друзі: ми брати! Ти допоміг здолати мого ворога, а я натомість знайду твоє ім’я. Я зроблю тебе Королем!

Голос джентльмена з будяковим волоссям стих.

— Розкажіть, що ви зробили! — прошепотів Стівен.

Але джентльмен заплющив очі.

Стівен так і стояв на колінах посеред бальної зали, тримаючи джентльмена за руку. Лойові свічки догоріли; над ними зійшлися тіні.

56 Чорна вежа

Д-р Ґрейстіл спав і бачив сон. Уві сні його хтось гукав і щось від нього хотів. Він конче прагнув догодити невідомим прохачам, а тому ходив, шукаючи їх, із місця на місце. Проте нікого не знайшов, хоча його й далі кликали на ім’я. Нарешті він розплющив очі.

— Хто там? — запитав він.

— Це я, сер. Френк, сер.

— У чім річ?

— Прийшов містер Стрейндж. Хоче з вами говорити, сер.

— Щось сталося?

— Він не каже, сер. Але, думаю, таки щось сталося.

— Де він, Френку?

— Не хоче заходити, сер. Як я не просив. Чекає надворі, сер.

Д-р Ґрейстіл опустив ноги на підлогу і різко втягнув повітря.

— Холодно, Френку! — поскаржився він.

— Так, сер.

Френк допоміг д-ру Ґрейстілу вдягнути халат і пантофлі. Вони пройшли численними темними кімнатами, змірявши нескінченні акри темної мармурової підлоги. У вестибюлі світилась лампа. Френк потягнув за обидві стулки великих залізних дверей, узяв лампу і вийшов надвір. Д-р Ґрейстіл пішов слідом.

Кам’яні сходи вели вниз, у темряву. І тільки запах моря, хлюпотіння води об камінь, випадкове мерехтіння й мінливість пітьми підказували, що нижні східці впираються в канал. У вікнах і на балконах будинків поблизу світилися лампи. За винятком усього цього навкруги панували тиша й морок.

— Тут же нікого немає! — вигукнув д-р Ґрейстіл. — Де містер Стрейндж?

Замість відповіді Френк показав кудись направо. Під мостом раптом вигулькнув світильник і в його світлі д-р Ґрейстіл розгледів ґондолу, яка чекала на них. Ґондольєро підштовхнув човна жердиною. Як він наблизився, д-р Ґрейстіл видивився пасажира. Незважаючи на все, що розказав Френк, у лікаря пішло кілька секунд на те, щоб упізнати мага.

— Стрейндже! — викрикнув він. — Господи милостивий! Що сталося? Я вас не впізнав! Мій… мій… мій любий друже! — Д-р Ґрейстіл затнувся, підшукуючи доречне слово. За останні кілька тижнів він звик до думки, що невдовзі вони зі Стрейнджем можуть стати значно ближчими, ніж друзі. — Ходімо ж у дім! Френку, хутчіш! Келих вина для містера Стрейнджа!

— Ні! — скрикнув той у відповідь хрипким незнайомим голосом. Він затараторив щось до ґондольєро. Позаяк маг говорив італійською значно краще від д-ра Ґрейстіла, останній геть нічого не розібрав, але збагнув значення слів, щойно човняр узявся штовхати ґондолу подалі від берега.

— Мені не можна в дім! — крикнув Стрейндж. — Не просіть!

— Гаразд, але ж розкажіть, що трапилося.

— Мене прокляли!

— Прокляли? Ні! Не кажіть такого.

— Таки казатиму. Я помилявся від початку й до кінця! Я попросив цього хлопця трохи віддалитись. Мені небезпечно бути поруч із вашим будинком, докторе Ґрейстіле! Ви мусите відіслати доньку якнайдалі!

— Флору! Навіщо?

— Тут дехто бажає їй зла!

— Милостивий Боже!

Очі Стрейнджа округлилися.

— Дехто хоче приректи її на довічні нескінченні страждання! На поневолення й покору несамовитому духу! Ув’язнити у стародавню темницю, складену з холодних заклять, а не тільки з каменю й землі. Лихий, лихий! А втім, не такий уже й лихий. Зрештою, хіба це не в його природі? Не може ж він зарадити сам собі?

Ні д-р Ґрейстіл, ні Френк нічого не могли второпати.

— Ви нездужаєте, сер, — промовив д-р Ґрейстіл. — У вас гарячка. Ходімо в дім. Френк вам приготує який-небудь заспокійливий напій, який розвіє ці темні думки. Ходімо в дім, містере Стрейндже.

Лікар трохи відступив од берега, щоб дати магові дорогу, але той не зважав.

— Мені здавалося… — почав Стрейндж, але враз покинув говорити. Пауза затяглася, здавалося, він забув, що збирався сказати, але врешті-решт знову почав: — Мені здавалося, Норрелл казав неправду тільки мені. Та я помилявся. Дуже помилявся. Він казав неправду всім. Він усім нам брехав.

Маг знову щось промовив до ґондольєро, і човен рушив у темряву.

— Зачекайте! Зачекайте! — закричав д-р Ґрейстіл, але було пізно. Він прикипів очима до пітьми, сподіваючись на повернення Стрейнджа, але дарма.

— Мені рушити за ним, сер? — поцікавився Френк.

— Хто знає, куди він подався.

— Смію припустити, він подався додому, сер. Я можу піти туди пішки.

— І що ви йому скажете, Френку? Він не став нас слухати зараз, не стане й потім. Ні, ходімо краще в дім. Треба потурбуватися про Флору.

Та одразу ж за порогом д-р Ґрейстіл відчув усю свою безпорадність. Він геть розгубився і не знав, як чинити далі. Він раптово постарішав і відчув вагу прожитих літ. Френк обережно взяв його попід руку і допоміг спуститися темними кам’яними сходами в кухню.

Як на таку кількість просторих мармурових кімнат угорі, кухня виявилася надто маленькою. Удень тут було вогко й похмуро, а надвір виходило єдине віконце, розташоване високо на стіні, якраз над рівнем води. Його захищали важкі залізні ґрати. Це означало, що кімната перебувала головно нижче рівня каналу. Та після зустрічі зі Стрейнджем кухня видалася теплим і привітним місцем. Френк запалив побільше свічок і розворушив жар у каміні. Набрав чайник води і поставив грітися чай.

Д-р Ґрейстіл сидів у затишному кухонному крісельці і замислено дивився на вогонь.

— Коли він говорив, що дехто бажає зла Флорі… — нарешті промовив він.

Френк кивнув, неначе розумів, що хазяїн говоритиме далі.

— …то я не міг позбутися враження, що йдеться про нього самого, Френку, — промовив д-р Ґрейстіл. — Йому страшно. Він боїться якось їй зашкодити і тому мене попередив.

— Ось-бо й воно, сер! — погодився Френк. — Він прийшов нас застерегти. Значить, у душі він хороша людина.

— Він хороша людина, — щиро підтримав його д-р Ґрейстіл. — Але щось трапилося. Це все його магія, Френку. Певно, що вона. Це химерний фах. Постійно шкодую, що він не заробляє собі на життя чим-небудь іншим. Не став солдатом, священиком або правником! Френку, що ж ми скажемо Флорі? Можна не сумніватися, вона й не подумає їхати деінде! Не схоче його покинути. Особливо… особливо, коли він нездужає. Що ж їй сказати? Мені слід їхати з нею. Але хто ж тоді лишиться у Венеції, щоб турбуватися про містера Стрейнджа?

— Ми з вами, сер. Ми допоможемо магу, а міс Флора нехай їде геть із тітонькою.

— Так, Френку! Точно! Саме так ми й зробимо!

— Та я мушу сказать вам, сер, — додав Френк, — що навряд чи міс Флорі потрібно, щоби про неї турбувалися. Вона не така, як решта юних леді.

Френк досить довго жив у Ґрейстілів і перейняв від них сімейну звичку вважати міс Ґрейстіл надзвичайно обдарованою та розумною леді.

З відчуттям того, що вони наразі зробили все від них залежне, д-р Ґрейстіл і Френк пішли спати.

Та одна річ — планувати свої дії глупої ночі, і геть інша — виконувати задумане серед білого дня. Як і передбачав д-р Ґрейстіл, Флора якнайзавзятіше відмовлялася їхати геть із Венеції, якомога далі від Джонатана Стрейнджа. Вона нічого не хотіла розуміти. Навіщо їй конче треба їхати?

Тому що, говорив д-р Ґрейстіл, він занедужав.

Тим паче варто лишитися, відповідала вона. Йому потрібен буде догляд, комусь біля нього треба буде сидіти.

Д-р Ґрейстіл спробував натякнути, що недуга Стрейнджа заразна, але за своїми принципами та вдачею лікар був людиною щирою, нечасто мав нагоду брехати і робити цього не вмів. Флора йому не повірила.

Тітонька Ґрейстіл, так само, як і племінниця, не дуже добре зрозуміла, навіщо всі ці зміни в планах. Їхній об’єднаній опозиції д-р Ґрейстіл ради не дав, тому мусив звіритися сестрі й розповісти про все, що відбулося минулої ночі. На жаль, хисту передати атмосферу нічної зустрічі йому теж забракло. Стрейнджевих слів, од яких пробирав морозець, відтворити він не зміг. Тож тітонька Ґрейстіл зрозуміла тільки те, що маг говорив незв’язно. Природно, вона зробила з того висновок, що він просто впився, а це, хоч і дуже прикра річ, не така вже й рідкість поміж джентльменів і тим більше не може слугувати причиною для їхнього переїзду в інше місто.

— Хай там як, Ланселоте, — говорила вона, — а мені-то відома твоя значно сумніша пригода з вином, коли ми вечеряли в містера Сікссміта і ти наполягав, що маєш сказати добраніч кожнісінькій курці. Ти тоді подався надвір, повитягав їх усіх із курника, вони від тебе повтікали, розбіглися по околиці, і половину потім вполював лис. Я ще ніколи не бачила, щоб Антуанетта так на тебе сердилася.

(Антуанеттою звали лікареву блаженної пам’яті дружину.)

Історія була стара й напрочуд ганебна. І д-р Ґрейстіл слухав сестру з усе сильнішим невдоволенням.

— Заради Бога, Луїзо! Я ж лікар! І пізнав би сп’яніння неозброєним оком!

Довелося гукати Френка. Він пам’ятав слова Стрейнджа набагато точніше. Йому вдалося намалювати видіння Флори, довічно ув’язненої в темниці, і це привело тітоньку в достеменний жах. Уже за якусь мить вона більше за всіх прагнула найскоріше відправити Флору подалі від Венеції. Щоправда, тітонька наполягла на тому, що навіть не спало на думку ні д-ру Ґрейстілу, ні Френку. Вона наполягла розказати Флорі правду.

Флора Ґрейстіл із болем вислухала історію про те, що Стрейндж цілковито стратив розум. Спершу вона вирішила, що всі помилились, і навіть коли вдалося її переконати в правдивості історії, вона все ще була певна, що їй геть не обов’язково їхати з Венеції. Флора не сумнівалася, що Стрейндж ніколи не завдасть їй шкоди. Проте зараз їй стало очевидно, що батько й тітонька думають інакше і не знатимуть спокою, поки вона лишатиметься тут. Якнайнеохочіше вона мусила дати згоду.

Невдовзі по від’їзді обох леді д-р Ґрейстіл сидів в одній із прохолодних мармурових кімнат палацо. Він шукав розради в келиху бренді і намагався зважитись на те, щоб вирушити до Стрейнджа, аж раптом прийшов Френк і сказав щось про чорну вежу.

— Що? — перепитав д-р Ґрейстіл. Він був не в гуморі і не збирався гратися в загадки.

— Підійдіть до вікна, сер, і я вам покажу.

Д-р Ґрейстіл підвівся.

Щось стояло в середмісті Венеції. І це щось найкраще описували слова «неозора чорна вежа». Її основа мала би займати кілька акрів. Вона спиналася вгору, під саме небо, і маківки її видно не було. З цієї відстані здавалося, що вона всуціль чорна, з рівною поверхнею. Щоправда, деінде вежа здавалася майже прозорою, наче створеною з чорного диму, за яким (чи в якому?) можна було навіть розгледіти обриси будинків.

Нічого дивнішого д-р Ґрейстіл у своєму житті ще не бачив.

— Звідки вона взялася, Френку? Що сталося з будинками, які там стояли?

Перш ніж пролунала відповідь бодай на якесь із цих запитань, у двері гучно й, судячи зі звуку, офіційно постукали. Френк пішов відчинити. За якусь мить він повернувся з цілим натовпом людей, з якими д-р Ґрейстіл не мав честі був знайомий. Двоє священиків, троє чи четверо військових у яскравих одностроях, прикрашених імпозантною кількістю золотої тасьми й галунів. Найкрасивіший із-поміж цих молодих людей виступив уперед. Він носив найпишнішу форму й вирізнявся довгими золотими вусами. Назвався він полковником Венцелем фон Оттенфельдом, секретарем австрійського губернатора міста. Далі він рекомендував своїх супутників; офіцери були австрійцями, як і він сам, а от священики — місцевими, венеційцями. Уже цього вистачило, щоби змусити д-ра Ґрейстіла подивуватись, адже тутешній люд ненавидів австріяк, і два народи рідко перетиналися в одному товаристві.

— Ви сер доктор? — запитав полковник фон Оттенфельд. — Друг Hexenmeister’а[351] великого Феллінґтона?

Д-р Ґрейстіл відповів ствердно.

— Ох, докторе, сьогодні ми всі суть жебраки біля ваших ніг! — Фон Оттенфельд прибрав меланхолійного виду, який драматично посилювали його обвислі вуса.

Д-р Ґрейстіл відповів, що приголомшений це чути.

— Ми прийшли сьогодні. Ми просимо вас про… — Фон Оттенфельд насупився і клацнув пальцями: — Vermittlung. Wir bitten um Ihre Vermittlung. Wie kann man das sagen?[352]

Вони всі трохи обговорили те, як краще перекласти це слово. І один з італійських священиків запропонував «заступництво».

— Так-так, — радо підхопив Фон Оттенфельд. — Ми просимо вас про заступництво від Hexenmeister’а великого Феллінґтона. Сер докторе, ми дуже шануємо Hexenmeister’а великого Феллінґтона. Але Hexenmeister великого Феллінґтона щось накоїв. Яке лихо! Люди у Венеції налякані. Багатьом довелося полишити свої будинки та виїхати з них!

— Ах! — із розумінням зітхнув д-р Ґрейстіл. Він задумався на мить, і раптом його осяяло. — О, то ви гадаєте, містер Стрейндж якось причетний до цієї Чорної вежі?

— Ні! — заперечив Фон Оттенфельд. — Це не Вежа. Це Ніч! Яке лихо!

— Перепрошую?

Д-р Ґрейстіл подивився на Френка з німим проханням про поміч. Той знизав плечима.

Один зі священиків, який говорив англійською трохи впевненіше, пояснив, що на світанку сонце зійшло в усіх частинах міста, крім тієї, де мешкав Стрейндж — парафії Санта-Марія-Дзобеніґо. Там і далі панувала ніч.

— Навіщо це робить Hexenmeister великого Феллінґтона? — запитав фон Оттенфельд. — Ми не знаємо. Ми просимо вас, сер докторе. Чи не передали би ви наше прохання повернути сонце в Санта-Марія-Дзобеніґо? Чи не передали би ви йому якнайшанобливіше, щоб він більш не чинив магію у Венеції?

— Звісно, неодмінно перекажу, — погодився д-р Ґрейстіл. — Дуже прикра пригода. І хоча я впевнений, що він усе це влаштував не навмисно, охоче допоможу, чим зможу. Думаю, це все якась помилка.

— Ах! — зітхнув священик, який добре говорив англійською, і підняв руку, неначе боявся, що д-р Ґрейстіл тієї ж миті вискочить надвір і помчить у Санта-Марія-Дзобеніґо. — Ви ж візьмете з собою слугу, будь ласка? Ви ж не підете туди самі?

Падав густий сніг. Усі сумні кольори Венеції перетворилися на відтінки сірого та чорного. Площа святого Марка здавалася невиразною гравюрою самої себе, виконаною на аркуші білого паперу. Було геть безлюдно. Д-р Ґрейстіл і Френк удвох чвалали по заметах. Д-р Ґрейстіл ніс ліхтар, а Френк — чорну парасольку над його головою.

Одразу за п’яцею здіймався Чорний стовп ночі; вони пройшли під аркою Атріума і поміж мовчазних споруд. Темрява починалася на середині маленького містка. Це було найдивніше видовище в світі: вона несподівано заковтувала вихори сніжинок, що їх гнав вітер, немовби пітьма зголодніла й простягала до них свої жадібні вуста.

Попутники востаннє глянули на мовчазне біле місто і ступили в Морок.

Усі провулки спорожніли. Мешканці парафії повтікали до родичів або друзів в інших частинах міста. Зате венеційські коти (такі ж самовільні, як і в будь-якому іншому місті), навпаки, позбігалися до Санта-Марія-Дзобеніґо, щоб бавитися, гратися й полювати тут, у Вічній Ночі, яка здавалася їм ніби якимось великим святом. В мороці коти терлися об д-ра Ґрейстіла та Френка, і кілька разів лікар навіть помічав світло їхніх очей у відчинених дверях.

Біля будинку, в якому мешкав Стрейндж, стояла тиша. Вони стукали в двері й гукали, але до них ніхто не вийшов. Двері виявились незамкнені, тому супутники зайшли в дім. Усередині панувала темрява. Вони знайшли сходи і піднялися на останній поверх, у кімнату Стрейнджа, де той займався магією.

Після всього, що відбулося, вони очікували побачити якусь дивовижу, заскочити Стрейнджа за розмовою з демоном чи обійнятого кошмарними привидами. Натомість сцена, свідками якої вони стали, їх трохи спантеличила своєю рутинністю. Кімната виглядала так само, як і раніше, кожного разу, коли вони приходили сюди. Горіли численні свічки, а залізна груба щедро ділилася затишним теплом. Стрейндж сидів за столом, згорбившись над срібним тарелем, що освітлював його обличчя чистим білим огнем. Погляду він не здійняв. У закутку тихо цокав годинник. Повсюди були рясно розкидані книжки, папери й письмове приладдя. Маг провів кінчиком пальця по водяній гладі й двічі напрочуд легко стукнув по ній. Потім повернувся і щось записав у книжечку.

— Стрейндже, — сказав д-р Ґрейстіл.

Маг підняв голову. Він мав спокійніший вигляд, ніж минулої ночі, але очі його все ще були, як у загнаного звіра. Маг довго розглядав лікаря, неначе не впізнавав його.

— Ґрейстіл, — нарешті пробурмотів він. — Що ви тут робите?

— Прийшов дізнатися, як ваші справи. Я хвилююся за вас.

Стрейндж нічого не відповів. Він знову повернувся до тареля і кілька разів змахнув над ним руками, але залишився невдоволений результатом. Маг узяв склянку й налив у неї води, а потім додав дві краплинки з крихітної пляшечки.

Д-р Ґрейстіл спостерігав за ним. Ніякого ярлика на пляшечці він не помітив, рідина мала бурштиновий колір — це могло бути будь-що.

Стрейндж помітив погляд д-ра Ґрейстіла.

— Мабуть, ви хочете сказати, що мені не слід це пити. Побережіть дихання і не морочте собі голови! — Стрейндж ураз перехилив склянку й осушив її. — Знали би ви про мої причини, то не стали би заперечувати!

— Ні-ні, — відповів д-р Ґрейстіл заспокійливо, немов звертався до одного зі своїх найскладніших пацієнтів. — Запевняю вас, нічого подібного я не збирався вам казати. Просто хотів спитати, чи не мучить вас біль? Ви занедужали? Минулої ночі мені так здалося. Можливо, я зміг би вам щось порадити…

Лікар затнувся. У повітрі стояв якийсь запах і досить сильний. Сухий, мускусний, із домішкою тваринного смороду. А найдивовижнішим було те, що запах виявився знайомим. Раптом він носом почув кімнату, де жила стара дама з усіма її котами.

— Моя дружина жива, — хрипко й надривно промовив Стрейндж. — Ха! Ось воно! А ви й не знали!

Д-р Ґрейстіл аж похолов. Якщо існували слова, якими маг міг його збентежити ще сильніше, це були саме вони.

— Мені сказали, вона померла! — правив далі Стрейндж. — Мені сказали, що її поховали! Як я міг на це купитись! Її зачарували! Вкрали в мене! Ось чому мені потрібно це! — І він помахав крихітною пляшечкою з бурштиновою рідиною перед обличчям лікаря.

Д-р Ґрейстіл і Френк відступили на крок-два.

— Усе гаразд, сер, — прошепотів слуга на вухо лікарю: — Все гаразд. Я не дозволю йому вам зашкодить. Я його перехоплю. Не бійтеся.

— Я не можу повернутися в той будинок, — промовив Стрейндж. — Він мене вигнав і тепер не пустить назад. Мене не пропустять дерева. Я вже пробував розчаклувальні закляття, та вони не працюють. Не працюють…

— Ви вчора щось чарували? — запитав д-р Ґрейстіл.

— Що? Так!

— Мені це дуже прикро чути. Вам слід відпочити. Боюся, ви навіть події минулої ночі кепсько пам’ятаєте…

— Ха! — з гіркою іронією скрикнув Стрейндж. — Та я не забуду найдрібнішої деталі!

— Правда? — таким само заспокійливим тоном запитав д-р Ґрейстіл. — Що ж, не стану від вас приховувати, що мене стурбував ваш вигляд. Ви поводилися наче сам не свій. Думаю, це наслідок надмірного напруження за роботою. Можливо, якби ви дозволили…

— Пробачте мені, докторе Ґрейстіле, та я щойно вам пояснив, що мою дружину зачаровано; вона скніє бранкою під землею. Я би залюбки продовжив цю розмову, але в мене є нагальніші справи!

— Гаразд-гаразд. Заспокойтеся. Наша присутність вас дратує. Ми вже будемо йти, але завтра знову навідаємося. Та спочатку я маю нам переказати ось це: сьогодні вранці в мене було ціле посольство від губернатора. Він висловлює вам свою шану й уклінно просить утриматися поки що від занять магією…

— Утриматися від занять магією! — Стрейндж розреготався — холодно, жорстко й невесело. — Ви мене просите зупинитися зараз? Це абсолютно неможливо! Навіщо мене Господь сотворив магом, як не для цього?

Він повернувся до свого срібного тареля і почав креслити знаки в повітрі, над самою водяною гладінню.

— То хоч би звільнили цю парафію від Неприродної Ночі. Будь ласка, зробіть це! Заради дружби? Заради Флори?

Стрейндж завмер, не закінчивши жест.

— Про що ви говорите? Що за Неприродна Ніч? Що в ній неприродного?

— На Бога, Стрейндже! Зараз майже полудень!

Якусь мить маг мовчав. Він визирнув у чорне вікно, оглянув темну кімнату і нарешті перевів погляд на д-ра Ґрейстіла.

— Я не мав ані найменшої гадки, — прошепотів він, приголомшений. — Повірте мені! Це не моїх рук справа!

— Чиїх же тоді?

Стрейндж не відповів. Він розгублено оглядав кімнату.

Д-р Ґрейстіл боявся, що як тиснути на мага й розпитувати далі про Темряву, він тільки роздратується, а тому просто поцікавився:

— Ви можете повернути нам денне світло?

— Я… я не знаю.

Д-р Ґрейстіл сказав, що завтра вони знову навідають його, і знову скористався нагодою порадити здоровий сон як прекрасний засіб лікування.

Стрейндж його не слухав, та коли д-р Ґрейстіл із Френком уже йшли, раптом схопив лікаря за руку і прошепотів:

— Я можу вас про щось спитати?

Д-р Ґрейстіл кивнув.

— Ви не боїтеся, що вона згасне?

— Хто згасне? — не зрозумів д-р Ґрейстіл.

— Свічка, — маг показав на лоб д-ра Ґрейстіла. — Свічка у вашій голові.

Надворі Темрява здавалася ще химернішою. Д-р Ґрейстіл і Френк мовчки просувалися нічними вулицями. А діставшись денного світла на західній межі площі святого Марка, обоє видихнули з полегшенням.

— Я не скажу губернатору, що Стрейндж втратив здоровий глузд, — промовив д-р Ґрейстіл. — Ще невідомо, що чинитимуть австрійці. Раптом пошлють солдатів його арештувати. Чи ще гірше! Я просто передам, що він не може зараз прогнати Ніч, але ніякої іншої біди місту не завдасть. А я певен, нічого такого в нього й на думці немає. І ще скажу, що я твердо налаштований невдовзі переконати його виправити всю заподіяну шкоду.

Наступного дня зі сходом сонця виявилось, що Темрява над парафією Санта-Марія-Дзобеніґо нікуди не поділася. О пів на дев’яту Френк вийшов купити молока й риби. Він подобався гарненькій чорноокій селянці, яка торгувала молоком із баржі на каналі Сан-Лоренцо, і вона завжди любила погомоніти з ним або посміхнутись. Сьогодні ж уранці вона передала Френку глечик із молоком і одразу спитала:

— Hai sentito che lo stregone inglese è pazzo? (Подейкують, англійський чаклун збожеволів?)

На рибному базарі біля Великого каналу якийсь рибалка продав Френкові три кефалі, та мало не забув узяти в нього гроші, бо відволікся на суперечку з сусідом про те, чи англійський маг збожеволів тому, що він маг, чи тому що він англієць. По дорозі додому дві бліді черниці, які натирали мармурові сходинки в церкву, привіталися з ним та переказали, що молитимуться за сердешного, божевільного англійського мага. І вже майже на порозі будинку Френк побачив, як із-під сидіння ґондоли виліз білий кіт, розлігся на причалі та подивився на нього. Френк уже чекав був, що й кіт йому щось скаже про Джонатана Стрейнджа, але кіт промовчав.

— Як, заради всього святого, це могло статись? — сидячи в ліжку, питав д-р Ґрейстіл. — Думаєте, містер Стрейндж виходив на люди? Із кимось говорив?

Френк не знав. Він знову гайнув у місто та порозпитував обізнаніших. Маг нібито не зробив ні кроку зі своєї кімнати на останньому поверсі будинку на Санта-Марія-Дзобеніґо; от тільки близько п’ятої години минулого вечора його навідав лорд Байрон (чи не єдина людина у місті, яку поява Вічної Ночі щиро розважила). Він заскочив Стрейнджа, коли той займався магією і марив про свічки, ананаси, танці протягом сторіч і темні ліси, що ростуть прямо на вулицях Венеції. Удома Байрон розповів про це своїй коханці, власнику будинку та камердинеру; останні ж були товариськими людьми, охочими до вечірнього спілкування в широкому колі балакучих друзів, а тому людей, які вже вранці все знали, вельми побільшало.

— Лорд Байрон! Аякже! — вигукнув д-р Ґрейстіл. — Я геть про нього забув! Мушу йти до нього й попередити, аби він був обачнішим!

— Боюся, сер, для цього вже пізно, — відповів йому Френк.

І д-р Ґрейстіл змушений був визнати справедливість його слів. Хай там як, а йому треба було з кимось поговорити. З ким же, як не з іншим товаришем Стрейнджа? Тож увечері він ретельно вбрався і рушив у ґондолі в гості до графині Альбріцці[353] — розумної грекині зрілих літ, що написала кілька книг про скульптуру, але найбільше кохалася на тому, щоби вести conversazioni з найрізноманітнішими людьми, модними і вченими, знайомлячи їх одне з одним. Стрейндж відвідав один чи два такі раути, а от д-р Ґрейстіл досі про них і не думав.

Його провели у велику залу в piano nobile[354] з розкішною мармуровою підлогою, дивовижними статуями, та розписними стінами й стелею. В одному кінці зали дами півколом обсіли графиню. Чоловіки згуртувалися в іншому краю. Щойно переступивши поріг, д-р Ґрейстіл одразу відчув, як на нього зусібіч звернулися погляди гостей. Люди показували на нього пальцями й перешіптувалися. Безсумнівно, йшлося про Стрейнджа і Темряву.

Біля вікна стояв невисокий вродливий чоловік із кучерявою чуприною та повними, м’якими, червоними вустами. Жінку такі вуста зробили би прекрасною, чоловіка же просто вирізняли серед інших. Своїм невеликим зростом, ретельно підібраним одягом, чорним волоссям і темними очима він дещо скидався на Крістофера Дролайта, якби той був значно розумнішим. Д-р Ґрейстіл одразу рушив до нього та гукнув:

— Лорде Байроне?

Чоловік озирнувся поглянути, хто його кличе, і лишився не надто вдоволеним, побачивши нецікавого, підтоптаного англійця середнього віку. Та заперечити своє ім’я він не міг.

— Так?

— Мене звуть Ґрейстіл. Я друг містера Стрейнджа.

— А! — відказав його милість. — Лікар із красунею донькою!

Д-р Ґрейстіл теж не дуже зрадів, коли про його доньку згадав один із найбільш сумнозвісних гульвіс Європи, та заперечувати Флорину вроду він не міг. Він вирішив про це поки що не думати, натомість сказав:

— Я був у Стрейнджа. Мої найгірші страхи підтвердилися. В нього не лишилося ні краплини здорового глузду.

— Ваша правда! — погодився Байрон. — Кілька годин тому я знову був у нього. Він не може говорити ні про що, крім своєї померлої дружини й того, що насправді вона не померла, а зачарована. А тепер він огорнувся в Темряву й займається Чорною Магією! Мене все це приводить у невимовний захват. От скажіть, хіба воно не захопливе?

— Захопливе? — різко відповів лікар. — Гідне жалю, ви хотіли сказати! Та невже ви думаєте, він сам створив цю Темряву? Мені він прямо заявив, що це не його рук справа.

— Так а хто ж, як не він?! — проголосив Байрон. — Чорний Світ пасує його Чорному Духу! Хто б відмовився хоч раз у житті закрити сонце? Різниця у тім, що він маг і на таке здатен.

Д-р Ґрейстіл замислився.

— Може, ви й маєте рацію, — погодився він. — Можливо, це він створив Темряву, а потім просто забув про це. Мені здається, він не завжди добре пам’ятає свої слова чи вчинки. Скажімо, наші з ним розмови він здатен пригадати лише в загальних рисах.

— Хм. Що ж. Цілком, — відказав його милість, немовбито в цьому не було нічого дивного і він сам волів би скоріше забути про розмову з лікарем. — Ви знали, що він написав листа своєму шурину?

— Ні, не знав.

— Він наполягає, щоб той прибув у Венецію побачитись зі своєю мертвою сестрою.

— Думаєте, він приїде?

— Не маю ані найменшої гадки! — своїм тоном лорд Байрон дав зрозуміти, що з боку д-ра Ґрейстіла дещо безцеремонно очікувати від Найвеличнішого Поета Доби інтересу в такій царині. Якусь мить обоє помовчали, і Байрон уже природнішим тоном додав: — Правду кажучи, не думаю, що шурин приїде. Стрейндж показав мені листа. Це набір незв’язних речень та суджень, які ладен зрозуміти тільки причинний (або маг!).

— Дуже гірко, — промовив д-р Ґрейстіл. — Прикро й гірко! Тільки позавчора ми з ним гуляли разом. Він був у прекрасному настрої! Аж раптом за одну ніч зазнав таких перемін — від людини з цілковито ясним розумом до цілковитого шаленця. Мені цього не збагнути. Хіба не може існувати якась фізична причина? Яка-небудь інфекція?

— Нісенітниці! — як відрізав Байрон. — Причини його шаленства лежать у метафізичній царині. В тій неозорій прірві між тим, чим людина є, і тим, чим вона жадає стати, між душею і плоттю. Пробачте мені, докторе Ґрейстіле, та я на цьому знаюся. І можу говорити про це авторитетно.

— Але ж… — Д-р Ґрейстіл насупився і спробував зібратися з думками. — Але ж його затяжний смуток, здавалося, скінчився. І робота добре посувалася вперед.

— Скажу вам так. До одержимості мертвою дружиною його переслідувала інша манія — Джон Ускґласс. Ви не могли не помітити цього. От дивіться, сам я про англійських магів майже нічого не знаю. Вони мені завжди здавалися гуртом нудних спорохнявілих дідків — за винятком Джона Ускґласса. Це ж зовсім інша справа! Маг, який приборкав інакшокраян![355] Єдиний маг, який здолав саму Смерть! Маг, якого Люципер мусив мати за рівню! І от дивіться: кожного разу, як Стрейндж порівнював себе з цією неперевершеною істотою (а це час од часу було неминучим), він постійно бачив своє істинне єство: роботяща, приземлена посередність! Усі його досягнення — так розхвалені на нашім самотнім острівці![356] — нічого не варті й розсипаються на порох перед Ускґлассом! Уже цього було досить, щоб ввергнути Стрейнджа у найглибший відчай. Смертний того й не може бачить, що за гробом[357]. — Лорд Байрон замовк на якусь мить, немовби хотів відкласти в пам’яті останні свої слова, а потім вжити їх у поезії. — Я сам потерпав од схожої меланхолії в швейцарських горах у вересні. Я блукав околицями, щоп’ять хвилин дослухаючись, як навколо сходять лавини, немовби Господь заповзявся мене знищити! Мене переповнювали журба й туга за безсмертям. Кілька разів мені страшенно кортіло пустити собі кулю в лоба. І я би так і зробив, якби не думка про те, з якою втіхою новину про мою смерть почує теща.

Д-ру Ґрейстілу було однаково: Байрон міг би встрелитись у будь-який день на тижні. Інше діло — Стрейндж.

— Гадаєте, він схильний до саморуйнування? — схвильовано запитав він.

— Аякже!

— Що ж робити?

— Робити? — дещо спантеличено перепитав його милість. — Навіщо вам це?

Вирішивши, що про інших людей вони говорять уже занадто довго, лорд Байрон повів мову про себе:

— Загалом, я радий познайомитися з вами, докторе Ґрейстіле. З Англії я привіз власного лікаря, але мусив розпрощатися з ним у Ґенуї[358]. Але зараз, боюся, в мене розхиталися зуби. От гляньте![359] — І Байрон широко відкрив рота, вищирившись перед д-ром Ґрейстілом.

Лікар обережно потягнув за великий білий зуб.

— По-моєму, вони цілком здорові й міцні.

— Невже?! Справді? Але боюся, це не надовго. Я старішаю. Миршавію. Я це відчуваю. — Байрон зітхнув. А потім йому спала радісніша думка, і він додав: — Знаєте, оця халепа трапилася зі Стрейнджем дуже вчасно. Я саме пишу поему про мага, який змагається з Несказаними Духами, що керують його долею. Звісно, для мого задуму Стрейндж не найкращий прототип: йому бракує героїчності; тому доведеться дещо списати з самого себе.

Повз них пройшла юна красуня-італійка. Байрон схилив голову під дуже дивним кутом, примружив очі та скривився так, немовби от-от пуститься духу від хронічного нетравлення шлунку. Д-ру Ґрейстілу тільки й лишалося припускати, що саме так молодих дівчат належить частувати істинним байронічним профілем та байронічним виразом обличчя.

57 Чорні листи[360]

— Пітьма, журба й самотність! — тріумфально вигукнув джентльмен. — Ось що я наслав на нього — і прокляття моє не відпустить його цілу сотню років! О, як я його знищив! Я переміг! Я переміг!

Джентльмен із будяковим волоссям плескав у долоні, його очі сяяли.

У Стрейнджевій кімнаті в парафії Санта-Марії-Дзобеніґо горіли три свічки: одна на столі, друга — на маленькій фарбованій шафці, а третя — у настінному підсвічнику біля дверей. Сторонній глядач міг би вирішити, що ті три свічки — єдине джерело світла у цілому світі. Зі Стрейнджевого вікна не було видно нічого, крім ночі й тиші. А сам Стрейндж — неголений, з червоними очима і скуйовдженим волоссям — займався магією.

Стівен дивився на нього зі змішаним почуттям жалю й жаху.

— І все одно він не такий самотній, як мені б того хотілося, — невдоволено зауважив джентльмен. — З ним хтось є.

І справді, хтось таки був. Невисокий чорнявий чоловік у дорогому одязі притулився до маленької фарбованої шафки і позирав на Стрейнджа зі щирим зацікавленням і захватом. Час від часу він витягував маленький нотатник і щось туди писав.

— Це лорд Байрон, — відповів Стівен.

— Хто такий?

— Дуже лихий джентльмен, сер. Поет. Він посварився зі своєю дружиною і спокусив власну сестру.

— Справді? Можливо, я його вб’ю.

— О, сер, не робіть цього! Його гріхи воістину великі, і саме через них він змушений був залишити Англію, але все одно…

— Та мені байдуже до його злочинів проти інших людей! Важать тільки його злочини проти мене! Його б не мало бути тут. О, Стівене, Стівене! Чого ти такий приголомшений? Яка тобі різниця, що трапиться з якимось лихим англійцем? Ось як я вчиню: тільки з великої любові до тебе, Стівене, зараз його не вбиватиму. Нехай у нього лишиться іще, скажімо, п’ять років життя! Але як цей час збіжить, він мусить померти![363]

— Дякую, сер, — щиро мовив Стівен. — Ваша щедрість не знає меж.

Раптом Стрейндж підняв голову і крикнув:

— Я знаю, що ви тут! Ви можете ховатися від мене, якщо хочете, але вже запізно! Я знаю, що ви тут!

— З ким ви розмовляєте? — запитав Байрон.

Стрейндж насупився.

— За мною стежать. Шпигують.

— Невже? А ви знаєте, хто?

— Фейрі та дворецький!

— Дворецький? — засміявся його милість. — Справді, що там не кажи про чортів і гоблінів, але дворецькі — то найгірша нечисть!

— А? — перепитав Стрейндж.

Джентльмен із будяковим волоссям стривожено роззирався кімнатою.

— Стівене! Ти ніде не бачиш моєї маленької коробочки?

— Маленької коробочки, сер?

— Так, так! Ти знаєш, про що я! Маленької коробочки, де лежить палець нашої любої леді Поул!

— Ні, сер, не бачу. Але ж, певна річ, та коробочка тепер не має значення? Тепер, коли ви здолали мага?

— А, ось де вона! — вигукнув джентльмен. — Бачиш? Ти поклав руку на стіл і випадково сховав її від мого погляду.

Стівен прибрав руку, а за мить сказав:

— Сер, але ж ви її не забираєте.

Джентльмен нічого не відповів на цю заувагу. Натомість він знову заходився принижувати мага і звеличувати свою перемогу.

«Вона йому більше не належить! — схвильовано подумав Стівен. — Він не може її забрати! Тепер коробочка належить магові! Можливо, йому якось вдасться звільнити леді Поул!» Стівен чекав і дивився, що ж робитиме маг. Але за пів години він мусив визнати, що причин сподіватися на краще майже немає. Стрейндж міряв кроками кімнату, бурмотів закляття собі під ніс і мав цілком божевільний вигляд; лорд Байрон розпитував мага, що той робить, а Стрейндж давав йому дикі, нерозбірливі відповіді (які, втім, прийшлися до смаку лорду Байрону). А на маленьку коробочку Стрейндж навіть жодного разу не глянув. З усього, що бачив Стівен, випливало, що маг цілковито про неї забув.

58 Візит Генрі Вудгоупа

— Ви правильно вчинили, що приїхали до мене, містере Вудгоупе. Я ретельно переглянув венеційську кореспонденцію від містера Стрейнджа і, як не рахувати назагал жахливих обставин, про які ви розповіли, ці листи містять чимало відомостей, прихованих од пересічної людини. Наразі, скажу без зайвого марнославства, я — єдина людина, здатна їх зрозуміти.

Надворі сутеніло, до Різдва лишалося три дні. В бібліотеці на Гановер-сквер іще не світили ламп та свічок. Це була дивна пора доби, коли небо яскраве й сповнене барв, а вулиці вже занурені в півморок і тінь. На столі стояла ваза з квітами, але в присмерку здавалося, що то чорний букет у чорнім сосуді.

М-р Норрелл сидів край вікна, тримаючи листи Стрейнджа. Ласеллз вмостився біля каміна й холодно розглядав Генрі Вудгоупа.

— Зізнаюся, від найпершого листа я геть розгублений, — сказав Генрі Вудгоуп м-ру Норреллу. — Я не знав, до кого звернутись по допомогу. Щиро кажучи, магія мене не цікавить. Я не стежив за модними суперечками в цій царині. Та всі говорять, ви найвеличніший маг у цілій Англії і колись були наставником Стрейнджа. Тому, сер, я буду вам неабияк вдячний за будь-яку пораду.

— Не винуватьте містера Стрейнджа, — кивнув м-р Норрелл. — Заняття мага небезпечне. І найбільше від усіх інших лишає людину перед загрозами марнославства. В порівнянні з нею мистецтва політики та права — абсолютно безпечні заняття. Зрозумійте ж, містере Вудгоупе, що я доклав усіх зусиль, намагаючись утримати Стрейнджа біля себе, вести його за собою. Та його геній, що викликає в нас усіх такий щирий захват, — саме геній веде його на манівці подалі від здорового глузду. І ці листи свідчать, що тими манівцями він забрів набагато далі, ніж я міг припустити.

— Манівці? Отже, ви не вірите його чудернацькій розповіді про те, що моя сестра жива?

— Ні слову, сер, жоднісінькому слову не вірю. Це все витвір його безталанної уяви.

— О! — Генрі Вудгоуп якийсь час тихенько сидів, немовби намагався вирішити, чого більше йому принесла ця звістка: розчарування чи полегшення. — А ця його кумедна скарга — мовляв, сам Час спинився? Ви щось у цьому розумієте? — запитав він.

Натомість відповів Ласеллз:

— Наші кореспонденти в Італії повідомляють, що от уже кілька тижнів містер Стрейндж оточений Довічною Темрявою. Нам не відомо, викликав він її сам, чи в нього не вийшло якесь закляття. Існує також імовірність, що він завдав кривди котрійсь із Великих Сил, наслідок чого ми й спостерігаємо. Безсумнівно лиш одне: якась дія містера Стрейнджа порушила Природний Порядок Речей.

— Зрозуміло, — проказав Генрі Вудгоуп.

Ласеллз суворо поглянув на нього:

— Саме цього містер Норрелл усе своє життя всіма силами уникає.

— О! — зітхнув Генрі й повернувся до мага: — То що ж мені робити, сер? Варто вирушити до нього, як він просить?

М-р Норрелл пхикнув.

— Гадаю, питання в іншому: як повернути Стрейнджа до Англії, де про нього подбають друзі та негайно розвіють ілюзії, що обсіли його.

— Можливо, якби ви йому погодились написати, сер?..

— О, ні. Боюся, моя скромна здатність впливати на нього вичерпалася ще кілька років тому. Найбільшої шкоди завдала війна в Іспанії. До того, як Стрейндж вирушив на Півострів, він радо перебував поруч зі мною та вчився всьому, чому я міг його навчити. А от уже потім… — М-р Норрелл зітхнув. — Ні, доведеться покладатися лише на вас, містере Вудгоупе. Ви мусите забрати його додому. Проте я маю підозри, що ваш візит у Венецію лише подовжить Стрейнджеве перебування в тім місті — бо ж він переконається, що принаймні одна людина дослуховується до його вигадок. Тому я мушу якнайкатегоричніше закликати вас нікуди не їхати.

— Що ж, сер, маю зізнатися, мені радісно це чути. Я саме так і зроблю. Поверніть, будь ласка, мої листи, і я вас більше не турбуватиму.

— Містере Вудгоупе, — озвався раптом Ласеллз, — не кваптеся так, будьте ласкаві! Нашу розмову ще не завершено. Містер Норрелл від чистого серця й нічого не приховуючи відповів на всі ваші запитання. Настала ваша черга виявити нам таку честь.

Генрі Вудгоуп спантеличено насупився.

— Містер Норрелл майже розвіяв мої хвилювання. Якщо я можу якось послужити містерові Норреллу, то, звісно же, буду радий. Але я не зовсім розумію…

— Певно, я неясно висловився, — знову проказав Ласеллз. — Звичайно же, я мав на увазі, що містер Норрелл потребує вашої допомоги, щоби допомогти містерові Стрейнджу. Ви знаєте ще що-небудь про італійську подорож містера Стрейнджа? Як йому велося до того, як він потрапив у цей прикрий стан? Чи перебував він у доброму гуморі?

— Ні! — обурився Генрі, неначе подумавши, що в питанні затаєно якусь образу. — Смерть моєї сестри завдала йому тяжкого удару! Принаймні спершу. Спочатку він був украй нещасливим. Але в Ґенуї все перемінилося. — Він замовк на хвильку. — Зараз він про це не згадує ні словом, але тоді його листи були сповнені похвал одній юній леді: вона та її рідня складали його товариство у мандрах. Мене аж посіла думка, що він знову надумав одружитися.

— Одружитися вдруге! — вигукнув Ласеллз. — Так скоро після смерті вашої сестри? Леле! Оце так приголомшлива звістка! І така печальна для вас.

Генрі нещасно кивнув.

Після невеликої паузи Ласеллз повів далі:

— Сподіваюся, раніше він не подавав ніяких знаків захоплення товариством інших жінок? Ще за життя місис Стрейндж, я мав на увазі. Це принесло би їй багато горя.

— Ні! Звісно же, ні! — вигукнув Генрі.

— Перепрошую, не хотів вас образити. І тим паче, повірте, я жодним чином не мав наміру виявити неповагу до вашої сестри — якнайприємнішої жінки. Просто ви маєте знати, що такі речі трапляються нерідко. Особливо серед молодих людей з особливим складом розуму.

Ласеллз потягнувся до столу, на якому лежали Стрейнджеві листи до Генрі Вудгоупа. Одним пальцем він їх пересовував, поки не знайшов потрібний.

— У цьому листі, — сказав Ласеллз, іще раз пробігшись по ньому очима, — містер Стрейндж написав: «Джеремі каже, ти не зробив того, про що я просив. Тепер це не має значення, бо це зробив сам Джеремі, і результат саме такий, як я і передбачав».

Ласеллз поклав листа і мило всміхнувся до м-ра Вудгоупа:

— Що просив містер Стрейндж? Чого ви не зробили? Хто такий Джеремі, і про який результат ідеться?

— Містер Стрейндж… містер Стрейндж просив мене ексгумувати тіло сестри. — Генрі потупив погляд. — На це я, звісно, дати згоду не міг. Тому Стрейндж написав своєму слузі на ім’я Джеремі Джонс, дуже зухвалому чолов’язі.

— І Джонс це зробив?

— Так. У Клані в нього є друг, гробар. От удвох вони труну й відкопали. Мені бракує слів, щоб описати свої почуття, коли я дізнався, що та людина накоїла.

— Чудово вас розумію. То що ж вони виявили?

— А що вони ще мали виявити, як не труп моєї сестри? Проте вони вирішили збрехати й переповілити мені сміхотворну байку.

— Яку ще байку?

— Я не стану повторювати челядницьку тарабарщину.

— І безперечно, маєте право. Але містер Норрелл хотів би, щоб ви на якийсь час відклали в сторону свої прекрасні принципи і говорили щиро та відверто. Саме так, як він говорив до вас.

Генрі закусив губу.

— Вони сказали, що в труні лежала чорна дерев’яна колода.

— Тіла не було? — перепитав Ласеллз.

— Тіла не було, — підтвердив Генрі.

Ласеллз і м-р Норрелл перезирнулися. Маг утупився в свої руки, складені на колінах.

— Але до чого тут смерть моєї сестри? — сердито запитав Генрі й розвернувся до м-ра Норрелла: — З ваших слів я зробив висновок, що в смерті моєї сестри немає нічого незвичайного. Ви ж самі сказали — нічого магічного!

— О ні, навпаки! — заявив Ласеллз. — Магія, безперечно, там мала місце. В цьому ніяких сумнівів немає! Питання полягає в іншому: чиїх це рук справа?

— Перепрошую, — промовив Генрі.

— Звичайно же, це не мого розуму справа! — відповів Ласеллз. — Таким матеріям здатен дати раду тільки містер Норрелл.

Генрі спантеличено переводив погляд з одного на іншого.

— Хто зараз зі Стрейнджем? — спитав Ласеллз. — У нього ж повинні бути якісь слуги, мабуть.

— Ні, своїх слуг немає. Я так розумію, йому допомагає прислуга хазяїна його будинку. У Венеції він товаришує з однією англійською сім’єю. Дуже дивна родина, не можуть жити без подорожей. Причому жінки не менше від чоловіків.

— Прізвище?

— Ґрейстоуни чи Ґрейфілди. Точно не згадаю.

— І звідки вони родом, ці Ґрейстоуни чи Ґрейфілди?

— Не знаю. Навряд чи Стрейндж мені писав коли-небудь про це. Джентльмен, по-моєму, служив колись корабельним хірургом. А його покійна дружина, по-моєму, була француженка.

Ласеллз кивнув. У кімнаті стало так темно, що Генрі Вудгоуп не міг роздивитися облич.

— Містере Вудгоупе, ви бліді, ви маєте втомлений вигляд, — відмітив м-р Ласеллз. — Може, вам не підходить лондонське повітря?

— Я погано сплю. Відколи я став одержувати ці листи, мені сняться тільки кошмари.

— Інколи в глибині своєї душі людина розуміє такі речі, про які не наважиться говорити пошепки навіть на самоті, — кивнув Ласеллз. — Вам дуже подобається містер Стрейндж, правда ж?

Мабуть, Генрі Вудгоупу можна пробачити його спантеличений вигляд, бо він не мав ані найменшої гадки, про що говорить Ласеллз, але відповів він просто:

— Дякую, містере Норрелле, за всі ваші поради. Безперечно, я вчиню саме так, як ви рекомендуєте. А зараз я хотів би забрати свої листи.

— От якраз щодо цього, — промовив Ласеллз, — містер Норрелл і хотів би вас просити. Чи не міг би він їх позичити на певний час? На його думку, з них багато чого можна дізнатися.

Генрі Вудгоуп неначебто зібрався протестувати, тому Ласеллз ніби з докором додав:

— Він же тільки про містера Стрейнджа й турбується! Це все заради добра містера Стрейнджа!

Ось так листами Генрі Вудгоупа заволоділи м-р Норрелл та Ласеллз.

Коли священник пішов, Ласеллз проказав:

— А тепер слід неодмінно когось відправити до Венеції.

— Ваша правда! — згодився м-р Норрелл. — Я дуже хотів би знати істину в цій справі.

— Можна й так сказати. — Ласеллз коротко й зневажливо пирхнув. — Істину…

М-р Норрелл закліпав, дивлячись на Ласеллза, але той не пояснив, що цим хотів сказати.

— Не знаю, кого би послати, — розмірковував м-р Норрелл. — Італія — це дуже далеко. Здається, подорож займає майже два тижні. Так довго без Чилдермасса мені не обійтися.

— Хм-м, — відповів Ласеллз. — Мені не обов’язково йшлося саме про Чилдермасса. Я би навіть сказав, є кілька причин не відправляти його туди. Ви самі неодноразово підозрювали Чилдермасса в прострейнджівських симпатіях. І, як на мене, дуже небажано, аби обидва вони опинилися в іноземній країні, де зможуть плести змову проти нас. Ні, я знаю, кого ми пошлемо.

Наступного дня слуги Ласеллза розійшлися Лондоном. Дехто навіть побував у неславних кублах і нетрях Сент-Джайлсу, Семи Циферблатів та Сеффрон-Гіллу, інші — у величних та аристократичних районах Ґолден-скверу, Сент-Джеймсу та Мейферу. Слуги зібрали дивний і строкатий гурт найрізноманітніших осіб: кравців, виробників рукавичок, капелюшників, шевців, лихварів (яких було чимало), судових приставів та хазяїв боргових домів; і всіх їх поприводили в Ласеллзів будинок на Брутон-стрит. Коли цей гурт зібрався на кухні (а господар не збирався приймати їх у вітальні), Ласеллз спустився до них і нібито від імені іншої людини кожному вручив певну суму грошей. Прохолодно всміхнувшись, він заявив, що це на доброчинство. Коли ж іще чинити добро, як не на Різдво?

За три дні, на святого Стефана, в Лондоні несподівано об’явився герцог Веллінґтон. Майже рік його світлість мешкав у Парижі, звідки командував Окупаційною армією союзників. І справді, навряд чи було би перебільшенням сказати, що тоді герцог Веллінґтон правив Францією. Тепер же постало питання, залишатися коаліційним військам у Франції чи ж розійтися по своїх різноманітних домівках (чого французи, власне, домагалися). Цілий день Веллінґтон прозасідав за зачиненими дверима з міністром закордонних справ, лордом Каслреєм, говорячи на цю важливу тему, а ввечері зустрівся з іншими міністрами в їдальні на Ґровернорсквер.

Заледве почалася вечеря, як розмова за столом ущухла (а це рідкість у присутності такої кількості політиків). Здавалося, міністри чекали, поки котрийсь із них зробить якусь заяву. Лорд Ліверпуль, прем’єр-міністр, трохи знервовано прокашлявся й промовив:

— Навряд чи ви про це чули, але з Італії доповідають, немовбито Стрейндж з’їхав з глузду.

Герцог завмер, не донісши ложку до рота. Озирнувся навколо і продовжив їсти суп.

— Схоже, вас не дуже збентежила ця новина, — промовив лорд Ліверпуль.

Його світлість обтер губи серветкою.

— Ні, — мовив він, — не дуже.

— Не хотіли би ви пояснити, чому? — запитав сер Волтер Поул.

— Містер Стрейндж — ексцентрична особа, — промовив герцог. — Зі сторони людям може здаватися, що він причинний. А я смію припустити, що вони просто не звикли до магів.

Цей аргумент прозвучав для міністрів не так переконливо, як того бажав би Веллінґтон. Герцогу навели приклади Стрейнджевого божевілля: певність у тому, що його дружина не мертва, чудернацька віра в те, що всередині людських голів горять свічки та навіть значно химерніший факт, що до Венеції стало неможливо возити ананаси.

— Перевізники, які доставляють фрукти в місто з материка, говорять, що ананаси розлітаються з їхніх човнів, немовби ними палить яка гармата, — промовив лорд Сідмут, дрібний і всохлий джентльмен. — Звичайно, возять вони не тільки ананаси, а ще яблука, груші та іншу садовину. І жоден із товарів не завдає їм найменшого клопоту. Натомість летючі ананаси вже поранили кількох людей. Ніхто не розуміє, звідки в мага така нелюбов до саме цього плоду.

На герцога ці слова не справили ані найменшого враження.

— Це нічого не доводить. Запевняю вас, на Півострові він виробляв набагато ексцентричніші речі. Якщо ж він і справді збожеволів, то на це має існувати причина. Якщо вам потрібна моя порада, джентльмени, то я би взагалі на це все не зважав.

Запала тиша, поки міністри перетравлювали ці слова.

— Хочете сказати, він міг довести себе до божевілля навмисно? — не ймучи віри, запитав чийсь голос.

— Це найвірогідніше, — підтвердив герцог.

— Але навіщо? — запитав інший.

— Не маю ані найменшої гадки. На Півострові ми постановили собі за правило нічого не питати в мага. Рано чи пізно ми розуміли, що всі його незбагненні дії — лише частина магії. Дайте йому займатися своєю справою і нічому не дивуйтеся. Так, мілорди, годиться керувати магом.

— Так ви ж іще не все знаєте, — жваво відгукнувся Перший лорд Адміралтейства. — Є ще гірші новини. Нам передають, що мага оточено Постійною Темрявою. Природний Порядок Речей зазнав шкоди, і ціла венеційська парафія занурилась у Нескінченну Ніч!

— Навіть ви, ваша милість, — заявив лорд Сідмут, — з вашою прихильністю до цього чоловіка, не можете не визнати, що Полуда Вічної Пітьми не віщує нічого доброго.

— Мені дуже прикро, що все так сталося, — зітхнув лорд Ліверпуль. — Зі Стрейнджем завжди можна було поговорити, як із простою людиною. Я сподівався, що він пояснюватиме нам усі дії Норрелла. Тепер же нам потрібен хтось, хто пояснить вчинки Стрейнджа.

— Можна спитати в Норрелла, — запропонував лорд Сідмут.

— Не думаю, що від нього ми отримаємо неупереджене судження, — зауважив сер Волтер Поул.

— То що ж нам робити? — запитав Перший лорд Адміралтейства.

— Ми надішлемо австрійцям листа, — рішуче, як зазвичай, промовив герцог Веллінґтон. — Листа, в якому нагадаємо, що принц-регент і весь британський уряд щиро переймаються і завжди перейматимуться добробутом містера Стрейнджа. Нагадаємо про великий борг усієї Європи перед звитяжністю й магічною майстерністю містера Стрейнджа, які він виявив в останніх війнах. І нагадаємо, що будь-яка шкода, завдана йому, викличе наше якнайбільше невдоволення.

— О! — промовив лорд Ліверпуль. — Отут наші думки, ваша милість, якраз і не збігаються. Здається мені, найбільшу шкоду Стрейнджу можуть заподіяти не австрійці, а він сам. Це набагато-набагато вірогідніше.

У середині січня книгар на ім’я Тайтус Воткінс опублікував «Чорні листи» — нібито Стрейнджеві послання до Генрі Вудгоупа. Подейкували, всі витрати на видання покрив м-р Норрелл. А Генрі Вудгоуп присягався, що ніколи не давав дозволу на публікацію. Також він заявив, що в листи повносили зміни. Всі згадки про м-ра Норрелла у зв’язку з леді Поул зникли, натомість з’явилося чимало вставок з туманними натяками на те, що нібито Стрейндж у магічний спосіб убив свою дружину.

Десь у той самий час один із Байронових друзів — чоловік на ім’я Скроуп Девіс[364] — спричинив сенсацію, привселюдно заявивши, що має намір позиватися до м-ра Норрелла від імені лорда Байрона за те, що маг у чарівний спосіб намагався заволодіти приватною кореспонденцією його милості. Скроуп Девіс звернувся до правника «Лінкольнс-інну»[365] і під присягою дав письмові свідчення, у яких зазначив таке. Нещодавно він одержав декілька листів лорда Байрона, де його милість неодноразово згадував Стовп Постійної Темряви, що захопив парафію Марії Зобендіґо [sic] у Венеції, та божевілля Джонатана Стрейнджа. Скроуп Девіс поклав листи на туалетний столик у своїх апартаментах на Джермін-стрит у районі Сент-Джемсис. Одного вечора (позивач пригадував, що то було сьоме січня) він вдягався, збираючись до свого клубу. Щойно він узяв щітку для волосся, як раптом помітив, що ці листи скачуть навколо, немовби сухе листя, яке підхопив легіт. От тільки в приміщенні він ніякого вітерцю не було. Спершу Скроупа Девіса це спантеличило. Він узяв листи і побачив, що писані рядки також поводяться дивно. Чорнильні літери ніби намагалися звільнитись од припони, відірватися від свого паперового причалу — й лопотіли на дужім вітрі, як прання на шворці. Раптом м-р Девіс здогадався, що літери коряться велінню магічного закляття. Він був азартним гравцем і, подібно до всіх успішних гравців, мав бистрий розум та холодну голову. Він, не гаючись, заткнув листи між сторінок Біблії, а саме — Євангелії від святого Марка. Згодом м-р Девіс переповідав друзям, що хоч він і геть не знається на магічній теорії, та йому здалося, що засобу дужчого проти ворожої магії, як Святе Письмо, не знайти. І він мав рацію, листи залишилися в його володінні та не зазнали жодних змін. Згодом в усіх клубах для джентльменів жартували: мовляв, найдивовижніше в цій пригоді не те, що м-р Норрелл схотів добути собі ті листи, а те, що в Скроупа Девіса — лихої слави шахрая та пияка — в домі знайшлася Біблія.

59 Левкрокота, Сутінковий вовк

Одного січневого ранку д-р Ґрейстіл, виходячи на вулицю, на мить затримався у дверях, щоб натягнути рукавички. Він підвів очі і побачив невисокого чоловічка, що ховався від вітру у дверній проймі навпроти.

Усі дверні пройми Венеції вельми мальовничі — і часом в них ховаються не менш мальовничі люди. Дрібний незнайомець, попри свою очевидну бідність, був ще тим дженджиком. Своєму надзвичайно пошарпаному й драному одягу він постарався надати кращого виду, змусивши блищати все, що може блищати, і затерши щіткою те, що не може. А свої старі пожовтілі рукавички він так завзято вибілював крейдою, що лишив відбитки пальців на дверях позад себе. Спершу могло здатися, ніби він вбраний як справжній фертик — довгий ланцюжок від годинника, жмут печаток до нього[366] та лорнет; але пильніший огляд виявляв, що ланцюжка від годинника не було — лише недоладна золота стрічка, обережно прикріплена до застібки. Так само й за печатки правив жмут олов’яних сердець, хрестиків і талісманів зі Святою Дівою — мотлох, який італійські крамарі продавали по франку чи два. Та найбільше впадав у вічі лорнет — адже відомо, як усі дженджики та денді обожнюють лорнети, бо саме через цей аксесуар із насмішкою дивляться на всіх, хто не такий модний, як вони самі. Ймовірно, цей дивний чоловічок почувався без лорнета голим, тому на його місце повісив величезну кухонну ложку.

Д-р Ґрейстіл уважно придивився до всіх цих дивацтв, аби при нагоді розповісти про них друзям, але потім згадав, що єдиний його друг у цьому місті — Стрейндж, а він до таких речей давно збайдужів.

Раптом чоловічок вийшов з дверної пройми і ступив назустріч д-ру Ґрейстілу. Він схилив голову набік і запитав англійською:

— Ви доктор Ґрейфілд?

Д-ра Ґрейстіла таке звертання здивувало, тому він не зразу відповів.

— Ви доктор Ґрейфілд? Друг мага?

— Так, — здивовано мовив д-р Ґрейстіл. — Тільки мене звуть Ґрейстіл, а не Ґрейфілд.

— Тисячу разів перепрошую, мій любий докторе! Якийсь невіглас неправильно повідомив мені ваше ім’я. Мене спопеляє сором. Запевняю, я жадним чином не хотів вас образити! Моя повага до медичного фаху не знає меж! Напевно, зараз ви, сповнені гідності, з якою ставите припарки і вимірюєте пульс, стоїте тут і питаєте себе: «Що це за дивне створіння, яке посміло звертатися до мене посеред вулиці, наче я простий смертний?» Дозвольте мені представитися! Я прибув з Лондона за дорученням друзів містера Стрейнджа, які, почувши, наскільки йому потьмарився розум, так стривожилися, що взяли на себе сміливість відрядити мене сюди, аби я сам розвідав про його стан!

— Гм! Відверто кажучи, на їхньому місці я би стривожився ще раніше. Вперше я написав їм на початку грудня — шість тижнів тому, сер! Шість тижнів тому!

— О, так! І це прикро вражає! Світ не бачив таких нетруджених створінь! Вони думають лише про власні зручності! Тоді як ви — єдиний справжній друг мага — лишаєтеся тут, у Венеції! — Чоловічок змовк. — Це ж правда чи ні? — запитав він вже зовсім іншим голосом. — У нього тут, крім вас, більше немає друзів?

— Є ще лорд Байрон… — почав д-р Ґрейстіл.

— Байрон! — вигукнув коротун. — Справді? Боже правий! Він не лише божевільний, але ще й дружить з лордом Байроном! — Схоже, чоловічок не міг вирішити, що гірше. — О, любий докторе Ґрейстіле! Я маю до вас тисячу запитань! Чи можемо ми з вами десь поговорити наодинці?

Двері до помешкання д-ра Ґрейстіла були за спиною, але відраза до дивного чоловічка наростала щохвилини. Доктор одчайдушно прагнув допомогти Стрейнджеві та його друзям, але запрошувати цього жевжика у свій дім у нього не було жодного бажання. Тож доктор пробурмотів щось про слугу, який наразі рушив по справах у місто. Тут зовсім неподалік є крихітна кав’ярня, чому б не зайти туди?

Коротун неохоче, але з усмішкою на лиці погодився.

Вони вирушили до кав’ярні. Їхній шлях пролягав уздовж каналу. Чоловічок ішов по праву руку від д-ра Ґрейстіла, ближче до води. Поки він говорив, доктор роззирався навкруги. Він помітив, як на водяній гладі каналу несподівано з’явилася хвиля — одна-єдина хвиля. Це вже було дивно, але далі трапилося ще дивніше. Хвиля понеслася в їхній бік, перелетіла через кам’яний бортик і змінила форму: водяні пальці простягнулися до ноги дрібного чоловічка, наче хотіли затягти його в канал. Коли вода дісталася чоловічка, той вилаявся і відскочив, але, здається, не помітив нічого незвичного, тож д-р Ґрейстіл нічого не сказав.

Кав’ярня була привітним прихистком від гнітючого січневого холоду. Тут було тепло й димно — можливо, трохи темнувато, але сутінки творили затишок. Коричневі стіни та стеля потемніли від часу й тютюнового диму, але навкруги радісно виблискували пляшки з вином, олив’яні кухлі, лакований посуд і дзеркала в золотих рамах. На кахлях біля пічки лежав мокрий і розморений спанієль. Він трусонув головою і чхнув, коли д-р Ґрейстіл випадково зачепив його вухо тростиною.

— Мушу вас попередити, — сказав д-р Ґрейстіл після того, як їм принесли каву та бренді, — що містом ширяться усілякі чутки про містера Стрейнджа. Розповідають, ніби він прикликав відьом і сотворив собі слугу з полум’я. Ви, певно, й не стали б вірити у такі нісенітниці, але я мав попередити вас. Побачите ще, яких прикрих змін він зазнав. Не має сенсу вдавати, ніби нічого не змінилося. Але в душі містер Стрейндж той самий, що й раніше. Усі його надзвичайні риси, усі чесноти лишилися з ним. Щодо цього я не маю жодних сумнівів.

— Справді? Але скажіть мені, це правда, що він з’їв власні черевики? Це правда, що він обернув кількох людей на скло і закидав їх камінням?

— З’їв власні черевики? — вигукнув д-р Ґрейстіл. — Хто вам таке розповідав?

— Ох! Різні люди — місис Кендал-Блер, лорд Поуп, сер Ґалагад Денег’ю, міс Андергіллс… — Коротун протараторив довгий список імен англійських, ірландських та шотландських леді й джентльменів, які наразі жили у Венеції та навколишніх містах.

Д-р Ґрейстіл був приголомшений. Чому друзі Стрейнджа вирішили радитися з цими людьми, а не з ним?

— Чи ви не чули, що я тільки-но сказав? Саме такі дурниці я й мав на увазі!

Чоловічок весело засміявся.

— Терпіння! Терпіння, мій любий докторе! Я не такий меткий, як ви. Поки ви гострили свій розум анатомією та хімією, мій хирів у неробстві…

Він почав розводитись про те, як ніколи не міг змусити себе вивчити жодну дисципліну, як його вчителі впадали у відчай і як далеко від усього цього лежать його таланти.

Д-р Ґрейстіл більше його не слухав. Він думав. Через деякий час він збагнув, що хоч коротун хоч і благав дозволу представитись, але так цього й не зробив. Д-р Ґрейстіл уже збирався спитати нового знайомця, як того звуть, але тут чоловічок сказав таке, що в доктора геть усе повилітало з голови.

— У вас же є донька?

— Перепрошую?

Коротун вирішив, що д-р Ґрейстіл недочуває, тому повторив запитання голосніше.

— Так, у мене є донька, але… — сказав д-р Ґрейстіл.

— Подейкують, ніби ви вирядили її з міста, правда?

— Подейкують? Хто? До чого тут взагалі моя донька?

— Просто кажуть, що вона виїхала з міста відразу після того, як маг збожеволів. Скидається на те, що ви остерігалися, ніби їй щось загрожує!

— Вочевидь, вам про це розповіли місис Кендал-Блер та як-їх-там-ще, — промовив д-р Ґрейстіл. — Вони лише збіговисько йолопів.

— Безперечно, безперечно! Але ж ви справді відправили доньку подалі звідси?

Д-р Ґрейстіл промовчав.

Коротун схилив голову на один бік, а потім на другий. Він всміхнувся так, наче знав таємницю, якою от-от приголомшить увесь світ.

— Ви ж, звісно, знаєте, що це Стрейндж убив свою дружину?

— Що? — На мить д-р Ґрейстіл занімів, а тоді у нього вирвалося щось схоже на сміх. — Я в це не вірю!

— Та ви маєте повірити. — Чоловічок нахилився вперед. Його очі горіли від збудження. — Усі про це знають. Рідний брат леді — поважна людина, священик — містер Вудгоуп був із бідолашною, коли вона померла, і бачив усе на власні очі.

— Що він бачив?

— Дуже підозрілі обставини. Місис Стрейндж закляли. Її так міцно зачарували, що вона геть не знала, чим займається цілими днями. Ніхто не міг пояснити, що коїться. Це все була справа рук її чоловіка. Звісно, він спробує вдатися до магії, щоб уникнути покарання, але містера Норрелла до глибини душі пройняв жаль до сердешної, і він виведе Стрейнджа на чисту воду. Містер Норрелл твердо переконаний, що Стрейндж має постати перед правосуддям за свої злочини.

Д-р Ґрейстіл похитав головою.

— Ніщо в світі не змусить мене повірити цьому наклепу. Стрейндж — людина честі!

— Певна річ, певна річ! Проте заняття магією нищили і могутніші уми. В поганих руках магія здатна спопелити в людині усе добре і посилити найгірше. Стрейндж зневажив свого вчителя — найтерплячішу, наймудрішу, найблагороднішу, найдобрішу…

Поки чоловічок нанизував прикметники, він, здається, забув, що хотів сказати. Пильний погляд д-ра Ґрейстіла його стривожив.

Доктор пхикнув.

— Ось що дивно, — повільно сказав він, — ви твердите, ніби вас відрядили сюди друзі Стрейнджа, але уникаєте називати їхні імена. Безперечно, це якість дуже особливі друзі, коли вони на кожному кроці кричать, що містер Стрейндж — убивця.

Коротун нічого не відповів.

— Може, це сер Волтер Поул?

— Ні, — вдумливо відказав коротун, — це не сер Волтер.

— Тоді, можливо, це учні м-ра Стрейнджа. Я позабував їхні імена.

— Ніхто їх не пам’ятає. Це вельми непоказні люди.

— То це вони?

— Ні.

— Містер Норрелл?

Коротун змовчав.

— Як вас звуть? — запитав д-р Ґрейстіл.

Чоловічок знову схилив голову в один бік і в другий, але, не придумавши, як уникнути відповіді на пряме запитання, відповів:

— Дролайт.

— О-го-го! Оце так обвинувачував! Справді, ваше слово багато важитиме проти чесної людини, проти особистого мага герцога Веллінґтона! Крістофер Дролайт! Відомий на всю Англію брехун, злодій та негідник!

Дролайт почервонів як рак і невдоволено закліпав на доктора.

— Ох, як же личать вам такі слова! — просичав він. — Стрейндж — багатій, і ви намагаєтеся одружити його зі своєю дочкою. Скажіть мені, любий докторе Ґрейстіле, така-от ваша честь? Така-от честь?

Д-р Ґрейстіл видав звук, у якому змішалися роздратування й гнів, а тоді різко підвівся:

— Я навідаюся до всіх англійських родин у Венето. Я попереджу їх, аби з вами не розмовляли. Почну негайно ж. Бажаю вам недоброго ранку! Ми ще зустрінемося! — Доктор жбурнув на стіл кілька монет і пішов.

Останню частину тиради він виголошував люто й на весь голос. Офіціанти й відвідувачі кав’ярні допитливо позирали на Дролайта, який лишився сидіти сам. Він почекав, поки не зникла ймовірність наштовхнутися на доктора надворі, і собі пішов з кав’ярні. Він самотньо брів вулицею, а вода в каналі поводилася надзвичайно дивно. Хвилі мчали за Дролайтом, часом перелітали через бортики й кидалися на його ноги. Але Дролайт нічого не помічав.

Д-р Ґрейстіл дотримався свого слова. Він завітав до кожної британської родини в місті і застеріг усіх від розмов з Дролайтом. Але Дролайту було байдуже. Він зосередився на слугах, офіціантах та ґондольєрах. Він із власного досвіду знав, що люди цього ґатунку часто знають значно більше, ніж господарі, яким вони служать. А коли не знають, то що ж, він сам може їм дещо розповісти. Незабаром безліч людей уже достоту знали, що Стрейндж убив дружину; що він намагався присилувати міс Ґрейстіл до шлюбу в соборі Святого Марка і завадити лиходійству вдалося лише тому, що вчасно прибув загін австрійських солдатів; і що вони з лордом Байроном домовилися на майбутнє ділитися одне з одним дружинами й коханками. Дролайт розповідав про Стрейнджа будь-які дурниці, що спадали йому на думку, та оскільки хисту до вигадок він не мав, то хапався за найдрібнішу чутку чи напівсформовану думку своїх співбесідників.

Ґондольєр представив Дролайта дружині мануфактурника, Маріанні Сеґаті, — коханці Байрона. Через перекладача Дролайт наговорив їй купу компліментів та розповів найскандальніші таємниці відомих жінок Лондона, запевнивши, що жодна не зрівняється вродою з нею. А Маріанна розповіла, що, за словами лорда Байрона, Стрейндж не виходить з кімнати, п’є вино та бренді і накладає магічні заклинання. Це було зовсім нецікаво, але вона також переказала ту дрібку, яку знала про мага із Байронової поеми: той водився з лихими духами, кидав виклик богам та всьому роду людському. Дролайт старанно доповнив цими вигадками власний клубок брехні.

Але з усіх людей у Венеції Дролайт найбільше хотів зійтися із Френком. Коротун не міг забути образ д-ра Ґрейстіла і вирішив, що найкращою помстою буде обернути слугу доктора на зрадника. Тому він відправив Френкові листа з запрошенням до маленької винарні в Сан-Поло і навіть дещо здивувався, коли Френк погодився прийти.

Слуга з’явився у призначену годину. Дролайт замовив дзбан міцного червоного вина і наповнив обидві склянки по вінця.

— Френку, — почав він м’яким, тоскним голосом, — кілька днів тому я розмовляв із вашим господарем. Імовірно, ви про це вже знаєте. Він видався мені надто суворим, зовсім недобрим стариганем. Сподіваюся, вас влаштовує ваше поточне становище, Френку? Я згадую про це лише тому, що мій добрий друг на ім’я Ласеллз нещодавно скаржився, як важко знайти в Лондоні гарну челядь. Він казав, що заплатить будь-які гроші тому, хто знайде йому вірного слугу.

— О! — вихопилося у Френка.

— Як гадаєте, Френку, вам би сподобалося жити в Лондоні?

— Сподобалося б.

— Просто, — завзято продовжив Дролайт, — якби ви мені трохи услужили, я би міг розказати своєму другові, наскільки ви помічний. Запевняю вас, він одразу візьме вас на свою службу.

— Як саме я маю вам услужити? — запитав Френк.

— Що ж, перша справа — найпростіша в світі! Насправді, щойно я вам про неї розповім, певен, ви помчитеся її виконувати, навіть коли б і не сподівалися ніякої винагороди. Розумієте, Френку, я боюся, що найближчим часом з вашим господарем та його донькою може статися щось жахливе. Маг замислив завдати їм страшного зла. Я намагався попередити вашого господаря, але він такий упертий, що навіть не схотів мене слухати. Я втратив сон від думки про те, що може статися. Я проклинаю власну дурість, через яку не зміг усе доладно пояснити. Але вам, Френку, вони довіряють. Зробіть кілька натяків, але не вашому господарю, а його сестрі чи доньці, що Стрейндж замислив лихе проти них, попередьте про це дам.

Потім Дролайт розповів слузі про вбивство Арабелли Стрейндж та домовленість між Байроном і Стрейнджем ділитися жінками.

Френк сторожко кивнув.

— Нам варто пильнувати мага, — сказав Дролайт. — Усі решта застрягли в павутині його брехні й вивертів — особливо ваш господар. То ж ми з вами маємо зібрати увесь наш розум до купи і розкрити світові очі на лихі Стрейнджеві плани. А тепер, Френку, розкажіть мені все, що ви бачили, згадайте кожне слово, що його випадково кинув маг. Може, щось збурило ваші підозри?

— Що ж, коли ви про це згадали, — мовив Френк, чухаючи голову. — Було дещо.

— Справді?

— Я нікому досі про це не розповідав. Навіть господарю.

— Чудово! — всміхнувся Дролайт.

— Я тільки не зможу це добре пояснити. Простіше буде показати.

— Авжеж! Куди ми підемо?

— Просто вийдемо на вулицю. Ви й звідси побачите.

Френк та Дролайт вийшли з винарні, і коротун озирнувся на співрозмовника. Перед ними розгорнувся найбуденніший венеційський пейзаж: простягався канал, а збоку височіла рудувато-коричнева церква. Біля відчинених дверей слуга обскубував голубів — брудне сіро-біле пір’я лежало навколо. Повсюди безладно купчилися будівлі, статуї, мотузки з пранням та квіткові горщики. Вдалині круто височіла рівна стіна Пітьми.

— Гаразд, може, звідси й не побачите, — зауважив Френк. — Будівлі заважають. Ступіть лишень кілька кроків уперед.

Дролайт так і зробив.

— Сюди? — запитав він, знову озирнувшись на слугу.

— Так, саме сюди, — відповів Френк і копняком зіштовхнув Дролайта в канал.

Луна від сплеску прокотилася округою.

Френк іще трохи постояв, вигукуючи низку спостережень щодо моральних якостей Дролайта. Зокрема, Френк назвав його брехуном, підступним негідником, ницою собакою, отруйним боягузливим мерзотником, змією та свинею. Виголосивши усі ці зауваги, Френк неабияк відвів душу, але до Дролайта вони не долетіли — той весь цей час був під водою і нічого не чув.

Вода приголомшила Дролайта, пронизала тіло болем і вибила з нього дух. Дролайт провалювався у похмурі глибини. Він не вмів плавати і був певен, що потоне. Але не встиг він і кілька митей пробути у воді, як потужна течія виштовхнула його і з шаленою швидкістю понесла геть. За збігом обставин вода коли-не-коли піднімала Дролайта на поверхню, і він хапав повітря. Час минав, а Дролайт, жалюгідний від страху, ніяк не міг врятуватися. Зрештою бурхлива течія високо підкинула Дролайта, і він побачив залиту сонцем набережну (місце, однак, не впізнав); біла піниста вода накочувалася на камені, людей та будинки; приголомшені перехожі проводили його поглядом. Він зрозумів, що вода не винесе його в море, як він гадав, але навіть тепер Дролайт не помітив, що течія якась неприродна. Часом вона завзято тягнула його в одному напрямку; часом метляла на всі боки, і Дролайт передчував, що кінець близько. Раптом вода неначе втомилася від нього; рух відразу спинився, і Дролайта викинуло на якісь кам’яні сходи. Він ледве відчував холод і не розумів, що за будинки стоять навколо.

Дролайт зробив глибокий вдих, від якого все його тіло здригнулося. Щойно дихати стало легше, він виблював багато холодної, солоної води. Потім дуже довго просто лежав із заплющеними очима. Неначе заснув на грудях коханої, зовсім ні про що не думаючи. Жодних бажань не лишилося — тільки лежати тут до скону. Значно пізніше Дролайт збагнув, що, по-перше, камені дуже брудні, а по-друге, він страшенно змерз. Йому стало цікаво, чому скрізь так тихо і чому ніхто не приходить йому на допомогу.

Дролайт сів і розплющив очі.

Його оточувала пітьма. Він що, в тунелі? У підвалі? Під землею! Усі ці припущення були дуже страшними, бо Дролайт не знав, як він тут опинився і як звідси вибратися. Але тоді легкий холодний вітерець пробіг по щоці, Дролайт підняв погляд — і побачив білі, зимові зорі. Ніч!

— Ні, ні, ні! — заблагав Дролайт. Скиглячи, він гепнувся на камені набережної.

Усюди височіли темні мовчазні будинки. Яскравими й живими тут були тільки зірки. Сузір’я здавалися Дролайту величезними, сяючими літерами невідомої абетки. Він розумів тільки, що маг зробив із них літери, аби написати закляття проти нього. Куди не глянь, скрізь були тільки чорна Ніч, зорі й тиша. У жодному будинку не горіло світло, та й коли чуте Дролайтом було правдою, ніхто в них не жив. Звісно, окрім мага.

Знехотя Дролайт підвівся і роззирнуся. Поряд із ним стояв маленький місток. По інший бік каналу серед високих стін і темних будинків губилася алея. Дролайт міг піти нею чи рушити набережною, яка у світлі зірок здавалася замерзлою і надзвичайно зловісною. Тут ховатись не було де, і Дролайт обрав алею та пітьму.

Він перетнув міст і пройшов між будинками. Майже відразу алея вивела на площу. Від неї розходилося кілька вуличок. Який напрямок обрати? Дролайт подумав про всі ті чорні тіні та мовчазні дверні пройми, повз які доведеться пройти. Мабуть, він ніколи звідси не втече! Його нудило, і від страху паморочилася голова.

На площі стояла церква. Навіть у зоряному світлі її фасад вражав і жахав. Будівля випиналася колонами і наїжачилася статуями. Янголи з розправленими крилами тримали біля губ труби; темна фігура простягнула руки під кам’яним балдахіном[367]; сліпі обличчя дивилися на Дролайта з чорних арок.

«Звідки мені знати, що серед них немає мага?» — запитав себе Дролайт. Він почав обдивлятися кожну чорну статую, аби пересвідчитися, що жодна з них — не Джонатан Стрейндж. Щойно він почав, зупинитися вже було неможливо; йому здавалося, що варто тільки відвернутися, і якась фігура заворушиться. Дролайт уже майже переконав себе, що від церкви можна безпечно відійти, аж раптом щось привернуло його увагу — ледь помітна хиба у чорноті дверного отвору. Дролайт придивився уважніше. Щось або, точніше, хтось лежав на сходах. Чоловік. Він розпростерся на камінні так, наче знепритомнів: обличчям донизу, із простягнутими руками.

Кілька секунд — о, вони, здалися цілою вічністю! — Дролайт чекав, що буде.

Нічого не сталося.

Раптом він збагнув: маг мертвий! Можливо, у нападі божевілля він заподіяв собі смерть! Радість і полегшення сповнили Дролайта. Від хвилювання він голосно засміявся — дуже дивний звук у навколишній тиші. Темна постать у темному дверному прорізі не ворушилася. Дролайт підступав ближче, поки не схилився над чоловіком. Було не чутно, аби той дихав. Дролайт пошкодував, що не має ціпка, яким можна було би тицьнути лежачого.

Постать несподівано перевернулася.

Дролайт аж скрикнув від страху.

Запала тиша. А тоді…

— Я тебе знаю! — прошепотів Стрейндж.

Дролайт спробував засміятися. Він часто вдавався до сміху, щоби задобрити своїх жертв. Сміх же заспокоює, чи не так? І всі ми тут одне одному друзі? Але з його вуст зірвалося лише пронизливе квиління.

Стрейндж підвівся і ступив кілька кроків до Дролайта. Той позадкував. У зоряному світлі Дролайт чіткіше розгледів мага, упізнаючи риси людини, яку колись знав. Стрейндж стояв босоніж, в розхристаному сурдуті й сорочці та, вочевидь, уже кілька днів не голився.

— Я тебе знаю, — знову прошепотів Стрейндж. — Ти… Ти… — Він змахнув руками у повітрі, неначе креслив магічні символи. — Ти Левкрокота[368]!

— Лев… хто? — луною відгукнувся Дролайт.

— Ти Сутінковий вовк! Ти полюєш на чоловіків та жінок! Батьком твоїм була гієна, а матір’ю — левиця! У тебе тіло лева і роздвоєні копита. Ти не можеш озиратися, маєш лише один довгий зуб і жодних ясен. Ти здатен прибирати людську подобу і зманювати голосом людським!

— Ні, ні! — благав Дролайт. Він хотів сказати щось іще; хотів пояснити, що він і близько не така істота, що Стрейндж помилився, проте рот його пересох і ослаб від жаху; він був не здатний вимовляти слова.

— А тепер, — спокійно мовив Стрейндж, — я поверну тобі справжню подобу! — Він здійняв руки вгору і прокричав: — Абракадабра!

Дролайт упав додолу і зайшовся криком; а Стрейндж так розреготався моторошним сміхом божевільного, що аж зігнувся навпіл і, хитаючись, вийшов на площу.

Невдовзі страх одного чоловіка і веселощі другого стихли; Дролайт усвідомив, що його не перетворили на огидну почвару з нічних жахіть, а Стрейндж став спокійнішим, майже суворим.

— Левкрокото, — прошепотів він, — підведися.

Досі скиглячи, Дролайт звівся на ноги.

— Левкрокото, навіщо ти прийшов сюди? Ні, зачекай. Я знаю. — Стрейндж клацнув пальцями. — Я переніс тебе сюди. Левкрокото, скажи-но: чому ти шпигуєш за мною? Чи я щось робив потайки? Чому б тобі було просто не прийти сюди і не запитати у мене? Я б усе тобі розповів!

— Вони мене змусили. Ласеллз і Норрелл. Ласеллз сплатив мої борги, щоб я міг залишити Королівську лаву[369]. Я завжди був вашим другом.

Дролайт затинався; навіть божевільний навряд чи повірив би його словам.

Стрейндж підняв голову і задерикувато глянув на Дролайта, але у Пітьмі Дролайт не міг розгледіти вираз його обличчя.

— Я був божевільним, Левкрокото! — прошипів Стрейндж. — Тобі ж про це казали? Що ж, це правда. Я був божевільним і стану таким знову. Але відколи ти прибув до цього міста, я уникав… уникав певних заклять, аби бути при ясному розумі, коли побачу тебе. При своєму старому розумі. Щоби я впізнав тебе і розумів усе, що маю сказати тобі. У Пітьмі я багато що збагнув, Левкрокото, і тепер знаю: я не зможу зробити це самотужки. Я покликав тебе, щоби ти мені допоміг.

— Справді? Який же я радий! Я зроблю що завгодно! Дякую вам! Дякую!

Однак, промовляючи ці слова, Дролайт питав себе, скільки ще Стрейндж збирається його тут тримати; від самої думки у нього серце пішло у п’яти.

— Як… Як… — Здавалося, Стрейнджу важко тримати купи свої думки. Маг провів руками у повітрі. — Як звати дружину Поула?

— Леді Поул?

— Так, але… інші її імена.

— Емма Вінтертаун?

— Так, точно. Емма Вінтертаун. Де вона? Зараз?

— Її відіслали до божевільні у Йоркширі. Звісно, це мало лишатися величезною таємницею, але я довідався правду. У в’язниці Королівської лави я познайомився з чоловіком, чий син закоханий у швачку, а вона все це достеменно знала, бо їй замовили йоркширський гардероб для леді Поул — у Йоркширі дуже холодно. Її відвезли у місце, яке зветься Стер-щось-там — звісно, леді Поул, а не швачку. Стер-щось там. Заждіть! Я зараз скажу! Я знаю, присягаюся! Стеркросс-Голл у Йоркширі.

— Стеркросс? Мені відома ця назва.

— Так, так, відома! Адже винаймає господу ваш друг. Колись він був магом чи то в Ньюкаслі, чи то в Йорку, чи ще десь на півночі — але я не знаю його імені. Схоже, містер Норрелл завдав йому образи якось раз — чи навіть двічі. Тож, коли леді Поул збожеволіла, Чилдермасс вирішив залагодити справу і порадити його серу Волтеру як держателя притулку для душевно хворих.

Запала тиша. Дролайт намагався збагнути, що зі сказаного зрозумів Стрейндж. А тоді маг промовив:

— Емма Вінтертаун не божевільна. Вона лише здається такою. Але це Норреллова провина. Він викликав фейрі, щоби повернути її з мертвих, і в обмін на послугу дав тому фейрі всі права на леді. Той самий фейрі зазіхав на свободу короля Англії і зачарував щонайменше двох підданих його величності, серед яких і моя дружина! — Він ненадовго змовк. — Левкрокото, твоє перше завдання — повідомити Джонові Чилдермассу те, що я тобі щойно розповів, і доставити йому ось це.

Стрейндж витягнув щось із кишені сурдута й віддав Дролайту. То була коробочка розміром із табакерку, тільки довша й вужча. Дролайт узяв її і поклав у кишеню.

Стрейндж важко зітхнув. Схоже, що потреба ясно говорити виснажила його.

— Твоє друге завдання… Твоє друге завдання — передати повідомлення усім магам Англії. Ти мене розумієш?

— О, так! Але…

— Але що?

— Але є тільки один.

— Що?

— Сер, є тільки один маг. Оскільки ви тут, в Англії залишився тільки один маг.

Здавалося, Стрейндж якусь мить розмірковував про почуте, а тоді сказав:

— Мої учні — маги. Усі чоловіки та жінки, що коли-небудь хотіли стати Норрелловими учнями, — також маги. Ще один — Чилдермасс. Ще — Сеґундус. І Ганіфут. Передплатники магічних видань. Члени старих товариств. Англія повниться магами. Їх сотні! Може, й тисячі! Норрелл відмовляв їм. Норрелл відкидав їх. Норрелл змусив їх замовкнути. Але вони все одно лишаються магами. Скажи їм таке. — Важко дихаючи, маг торкнувся рукою чола. — Дерево говорить до каменя; камінь говорить до води. Усе не так складно, як ми гадали. Скажи їм прочитати те, що написано в небі. Скажи їм запитати в дощу! Всі старі союзи Джона Ускґласса досі чинні. Я відряджаю посланців, аби вони нагадали камінню, небу та дощу про давні обітниці. Скажи їм… — Але Стрейнджеві знову не вдалося дібрати слова. Він жестом намалював щось у повітрі і додав: — Я не можу пояснити. Левкрокото, ти розумієш?

— Так. О, так! — відповів Дролайт, гадки не маючи, що меле Стрейндж.

— Добре. А тепер повтори мені повідомлення, які я доручив тобі. Перекажи їх мені.

Дролайт так і вчинив. Довгі роки збирання і повторювання огидних пліток про знайомих привчили його запам’ятовувати імена й факти. Перше повідомлення Дролайт відтворив бездоганно, але друге перетворилося на уривчасті речення про магів, які стоять під дощем і дивляться на каміння.

— Я покажу тобі, — мовив Стрейндж, — і тоді ти зрозумієш. Левкрокото, якщо ти виконаєш ці три завдання, я не буду мститися тобі. Я не завдам тобі шкоди. Достав ці три повідомлення — і можеш вертатися до своїх нічних полювань і далі губити чоловіків та жінок.

— Спасибі вам! Спасибі! — вдячно видихнув Дролайт, аж раптом його понизало жахливе усвідомлення. — Три! Але, сер, ви дали мені тільки два!

— Три повідомлення, Левкрокото, — стомлено повторив Стрейндж. — Ти маєш доставити три повідомлення.

— Так, але ви не сказали, яке ж третє!

Стрейндж промовчав. Він відвернувся, бурмочучи щось собі під ніс.

Пропри увесь переляк, Дролайт дуже хотів підійти до мага і добряче трусонути його. Певно, він би так і зробив, якби гадав, що це хоч трохи допоможе. Сльози жалю до себе стікали обличчям Дролайта. Тепер Стрейндж уб’є його за те, що він не виконав третє доручення, — а це ж навіть не його провина.

— Левкрокото, — раптом повернувся до нього Стрейндж. — Принеси мені води напитися.

Дролайт роззирнувся. Посеред площі була криниця. Він підійшов до неї і побачив старезну залізну чашку, прикуту до каміння довгим іржавим ланцюгом. Дролайт відсунув кришку криниці, витягнув відро води і трохи зачерпнув чашкою. Йому бридко було до неї торкатися. Як не дивно, після всього, що трапилося з Дролайтом того дня, саме залізна чашка викликала в ньому найбільше огиди. Він завжди любив красиві речі, але тепер усе, що його оточувало, було жахливим. То все провина магів. Як же він їх ненавидів!

— Сер? Пане магу? — гукнув він. — Вам доведеться підійти сюди, щоб напитися.

Задля пояснення він показав залізний ланцюг.

Стрейндж підійшов ближче, але простягнуту чашку не взяв. Натомість він витягнув з кишені крихітний флакон і вручив його Дролайтові, наказавши:

— Додай у воду шість крапель.

Дролайт витягнув корок. Його рука так тремтіла, що він боявся розлити на землю усю рідину. Однак, схоже, Стрейндж цього не помічав; кілька крапель упало повз чашку.

Стрейндж узяв кухоль і випив воду до дна. Посудина випала з його руки. Дролайт усвідомив — не знаючи, як саме, — що Стрейндж змінився. Його чорна постать на тлі зоряного неба осіла, а голова похилилася. Дролайту спало на думку, що маг, можливо, п’яний, але ж чи може людина сп’яніти від кількох крапель будь-якої рідини? До того ж, від Стрейнджа не тхнуло алкоголем; він пахнув як людина, що кілька тижнів не милася і не міняла білизну; проте додався ще один запах — його ще не було хвилину тому, — запах старості й пів сотні котів.

Дролайта охопило надзвичайно дивне відчуття, як і завжди, коли от-от мала діятися магія. Здавалося, навколо порозчинялися невидимі двері; його обдувало вітрами з далеких земель, що несли аромати лісів, пустищів і боліт. Непрохані образи заполонили його свідомість, а будинки навколо більше не пустували. Він міг зазирнути всередину, неначе стіни поприбирали. Кожна темна кімната була прихистком — ні, не для людини — для Істоти, для Стародавнього Духа. В одній містився Вогонь; в другій — Камінь; в іншій — Злива; в іншій — Зграя Птахів; в іншій — Схил Пагорба; в іншій — Дрібне Створіння з Темними й Лютими Думками; і тривало так до нескінченності.

— Що ж вони таке? — вражено прошепотів Дролайт. Він усвідомив, що кожна волосина в нього на голові стала дибки, наче його пронизали електричні перейми. Тоді Дролайта враз охопило нове відчуття: неначе він падає, хоча він лишався стояти. Здавалося, немов його свідомість кудись провалювалася.

Йому здавалося, що він стоїть на англійському пагорбі. Йшов дощ, сплітаючись у сірих привидів. Дощ падав на нього — і сам він витончився, наче дощ. Дощ змивав думки, змивав спогади, змивав усе добре й лихе. Він більше не пам’ятав свого імені. Усе змилося, неначе бруд з каменя. Дощ наповнив його своїми думками й спогадами. Срібні нитки води вкривали схил пагорба, неначе мудроване мереживо, неначе вени на руці. Він став струменями дощу, забувши, що є — чи був колись — людиною. Він падав на землю разом із дощем.

Йому здавалося, що він лежить під землею, під Англією. Минали віки; холод і дощ просочувалися крізь нього; каміння рухалося усередині його єства. У Тиші й Пітьмі він став величезним. Він став землею; став Англією. Зоря поглянула на нього з небес і заговорила до нього. Камінь поставив йому запитання — і він відповів мовою каміння. Біля нього вигиналася річка; пагорби брунькувалися під його пальцями. Він розкрив рота і видихнув весну…

Йому здавалося, що він вріс у хащу посеред темного зимового лісу. Усюди височіли дерева, і не було їм кінця-краю: темні колони, між якими струменіли смужки зимового світла. Він поглянув додолу: молоді пагони пронизували його, здіймаючись угору; вони проростали крізь його тіло, крізь ноги й руки. Повіки його більше не заплющувалися, адже лози проросли і крізь них. Комахи копошились у вухах; павуки сплели гнізда і павутиння у роті. Він збагнув, що давним-давно зрісся із цим лісом. Він знав ліс, а ліс знав його. І не лишилося більше і спомину про те, де закінчувався ліс і де починалася людина.

Панувала тиша. Падали сніги. Він закричав…

Чорнота.

Ніби випірнувши з глибин чорних вод, Дролайт отямився. Хто звільнив його — Стрейндж, ліс чи сама Англія, — він не знав, та відчував зневагу тієї сутності, коли вона повертала йому розум. Стародавні Духи облишили його. Його думки і почуття звузилися до людських. Дролайта млоїло і хитало від спогадів про пережите. Він оглянув свої руки і потер ті місця, крізь які проростали дерева. Все начебто ціле, але як же болить! Дролайт заскиглив і роззирнувся, шукаючи Стрейнджа.

Трохи на віддалі маг зіщулився біля стіни й шепотів сам до себе закляття. Він ударив по муру; каміння вигнулося, змінило форму й обернулося на крука; крук розправив крила і з гучним крячанням здійнявся у нічне небо. Стрейндж ударив по муру вдруге: ще один крук постав із нього й полетів геть. Потім ще і ще; знову й знову зграї здіймалися вгору, аж доки чорні крила не затьмарили зорі.

Стрейндж підняв руку, щоб ударити знову…

— Пане магу, — видихнув Дролайт. — Ви так і не сказали, яке ж третє повідомлення.

Стрейндж повернувся. Без попередження він схопив Дролайта за пальто і смикнув до себе. Дролайт відчув несвіжий подих мага і вперше побачив його обличчя. Зорі осяяли дикі, шалені очі, в яких не лишилося нічого людського чи розсудливого.

— Скажи Норреллу, що я іду! — прошипів Стрейндж. — А тепер — геть!

Дролайту не потрібно було повторювати двічі. Він помчав геть крізь пітьму. Здавалося, його переслідують круки. Він не бачив їх, але чув лопотіння крил і відчував збурені ними потоки повітря. Посеред мосту він несподівано увірвався у сліпуче світло. Раптом його оточили пташиний спів і людський гомін. Чоловіки й жінки гуляли, розмовляли і займалися звичними справами. Тут не було жахливої магії — тільки повсякденний світ — прекрасний, дивовижний повсякденний світ.

Одяг Дролайта наскрізь промок від морської води, а надворі було нестерпно холодно. Дролайт опинився у частині міста, якої не впізнавав. Ніхто не пропонував йому допомогу, тож він довго брів, розгублений і виснажений. Зрештою Дролайт натрапив на знайому площу і зміг доплентатися до маленької таверни, де винаймав кімнатку. Доки він дійшов туди, вже ослаб і весь тремтів. Дролайт роздягнувся і як міг змив із себе сіль, а тоді упав на маленьке ліжко.

Наступні два дні його била гарячка. Сни рясніли невимовними химерами і повнилися Пітьмою, Магією і Довгими, Холодними Віками Землі. Уві сні Дролайта трусило від жаху, що він прокинеться під землею або його знову розіпне зимовий ліс.

До середини третього дня Дролайт уже достатньо одужав, аби підвестися і дійти до гавані. Там він знайшов англійський корабель, який прямував до Портсмута. Він показав капітанові листи Ласеллза і папери з підписами двох найвпливовіших банкірів Європи, які обіцяли велику винагороду кораблеві, що поверне Дролайта.

На п’ятий день він сів на корабель і вирушив до Англії.

Бляклий холодний туман огортав Лондон; здавалося, що він суголосить холодній і бляклій природі Стівенового існування. Останнім часом Стівен відчував тягар чарів сильніше, ніж будь-коли. Чужими стали для нього радість, любов і супокій. Крізь хмари магії, що клубочилися навколо його серця, проривалися лише гіркі почуття — гнів, обурення і відчай. Прірва відчуження між Стівеном і його англійськими друзями все глибшала. Джентльмен міг бути чудовиськом, та коли він говорив про гордість і зарозумілість англійців, Стівен не міг заперечити істину його слів. Навіть моторошний край Покинь-Надії часом видавався затишним притулком від англійської пихи та англійської злостивості; принаймні, там Стівену не доводилося вибачатися за те, ким він є; там до нього завжди ставилися як до шанованого гостя.

Того зимового дня Стівен прийшов до стаєнь сера Волтера Поула на Гарлі-стрит. Нещодавно сер Волтер придбав пару чудових хортів; вони особливо тішили слуг, що більшу частину дня огиналися від роботи, бігали до собак, милувались ними і виявляли різний ступінь обізнаності і розуміння щодо імовірної спритності цуциків на полюванні. Стівен знав, що мусив би покласти край цій ледачій звичці, проте не надто цим переймався. Тому сьогодні, коли лакей Роберт запросив Стівена прийти подивитися на собак, дворецький не тільки не вишпетив його, а накинув пальто, одягнув капелюха і пішов з ним. Тепер він спостерігав, як Роберт і конюхи метушаться коло собак, і відчував, неначе стоїть по інший бік мутного скла.

Раптом усі виструнчилися і зникли зі стаєнь. Стівен здригнувся. Досвід навчив його, що така неприродна поведінка людей навколо неминуче свідчить про прибуття джентльмена з будяковим волоссям.

І ось він — осяває тісні, темні стайні мерехтінням срібного волосся, блиском синіх очей і яскраво-зеленим сурдутом; балакучий і веселий, він нітрохи не сумнівався, що Стівен радий зустрічі з ним так само, як він — зустрічі зі Стівеном. Він милувався собаками, як і слуги за мить до того, і гукав Стівена приєднатися. Джентльмен звернувся до хортів їхньою мовою — і у відповідь ті почали стрибати і весело гавкати, тішачись фейрі більше, ніж будь-кому досі.

Джентльмен мовив:

— Пригадую один випадок, що тралився у 1413 році, коли я рушив на південь, щоби відвідати нового короля Південної Англії[370]. Той король, людина ґречна і хоробра, представив мене своєму двору і розповів про мої дивовижні досягнення, неозорі королівства, лицарську натуру тощо, тощо. Утім, один із його вельмож вирішив не слухати тої повчальної і шляхетної промови. Натомість він стояв з гуртом посіпак, пліткував і реготав. Мене, як ти можеш уявити, страшенно образило таке ставлення, і я постановив навчити їх кращих манер! Наступного дня ті лихі люди полювали на зайців біля Гатфілдського лісу[371]. Вони й гадки не мали, що я наближаюся до них, а мені тоді спала на думку блискуча ідея: перетворити людей на зайців, а зайців — на людей. Спершу хорти розірвали своїх господарів на шмаття, а тоді зайці — в людській подобі — жорстоко помстилися хортам, які переслідували і цькували їх.

Джентльмен змовк, аби вислухати Стівенову хвалу своєму подвигу, та не встиг Стівен вимовити й слово, як джентльмен вигукнув:

— О, ти це відчув?

— Що відчув, сер? — запитав Стівен.

— Усі двері затремтіли!

Стівен глянув на двері стайні.

— Ні, не ті двері! — крикнув джентльмен. — Я про двері між Англією та іншими краями! Хтось намагається їх відчинити! Хтось заговорив до Неба — і це не я! Хтось віддає накази Камінню й Річкам — і це не я! Хто ж це робить? Хто це? Гайда!

Джентльмен схопив Стівена за руку, і вони здійнялися в повітря, наче опинилися на вершині гори чи дуже високої вежі. Стайні на Гарлі-стрит зникли, а перед Стівеновими очима розгорнувся інший краєвид — а потім ще один і ще. Ось перед ними порт, де так густо щогл, наче дерев у лісі, — а потім він полетів з-під їхніх ніг, миттю змінившись на сіре зимове море, де, згинаючись під поривами вітру, летять на повних вітрилах кораблі, — далі виринуло місто зі шпилями і дивовижними мостами. Дивно, але Стівен узагалі не відчував, що вони рухаються. Радше здавалося, що це світ летить назустріч їм із джентльменом, а вони стоять на місці. Тепер з’явилися вкриті снігом гори, на які ледь-ледь дряпалися крихітні людці, — далі гладеньке, наче люстро, озеро, оточене темними вершинами, — і нарешті, рівнина з маленькими містечками й річками, що скидалися на розкидані дитячі іграшки.

Попереду щось бовваніло. Спершу здавалося, ніби то чорна смуга розділяє небо навпіл. Але коли вони наблизилися, смуга перетворилася на Чорний Стовп, який здіймався із землі у нескінченність.

Високо над Венецією Стівен із джентльменом зупинилися (на чому саме, Стівен навіть думати не хотів). Сонце сідало, лишаючи в темряві будинки й вулиці, але небо й море ще повнилися світлом, у якому гармонійно переплелися відтінки рожевого, молочно-блакитного, топазового і перламутрового. Здавалося, неначе місто пливе у променистій порожнечі.

Більша частина Чорного Стовпа була гладенькою, неначе висіченою з обсидіану, проте десь на рівні дахів із Вежі виривалися, здіймаючись у повітря, закрути й спіралі пітьми. Стівен навіть уявити не міг, що ж це таке.

— Сер, це дим? Вежа палає? — запитав Стівен.

Джентльмен промовчав, та, коли вони наблизилися, Стівен зрозумів, що то не дим. З Вежі вилітали міріади темних створінь. То були круки. Тисячі й тисячі круків. Вони залишали Венецію і прямували туди, звідки Стівен і джентльмен прибули.

Одна зграя підлетіла до них. Враз повітря зануртувало від лопотання тисяч крил і ритмічного гупання. В очі, ніс і горло Стівена вривалися хмари пилу та піску. Він низько схилився і прикрив рукою ніс, аби захиститися від смороду.

Коли птахи зникли, Стівен приголомшено запитав:

— Сер, що це таке?

— Істоти, яких створив маг, — пояснив джентльмен. — Він посилає їх назад, до Англії, з наказами для Неба, і Землі, і Річок, і Пагорбів. Він звертається до давніх союзників Короля. Невдовзі вони коритимуться англійським магам, а не мені! — В його стогоні змішалися гнів і відчай. — Я покарав його так, як ніколи не карав своїх ворогів! Але він досі опирається мені! Чому ж він просто не скорився долі? Чому ж не впав у розпач?

— Як я чув, йому ніколи не бракувало сміливості, сер, — відказав Стівен. — Усі кажуть, він виказав чималу хоробрість на Півострові.

— Сміливості? Що ти таке кажеш? Це не сміливість! Це злоба, звичайна, чиста злоба! Ми були необачними, Стівене! І дозволили англійським магам отримати над нами перевагу. Ми мусимо знайти спосіб здолати їх! Треба подвоїти наші зусилля і таки зробити тебе королем!

60 Буря і брехня

У Падуї тітонька Ґрейстіл винаймала будинок неподалік від ринку з садовиною. Розташування було якнайвигідніше, куди б не доводилося йти, і вартувало всього вісімдесят цехінів на місяць (близько тридцяти восьми гіней). Тітонька Ґрейстіл надзвичайно тішилася цій оборудці. Та інколи стається так, що коли щось робиш швидко й рішуче, сумніви й вагання приходять пізніше, вже запізно. Так трапилося й цього разу: тітонька Ґрейстіл і Флора не прожили в будинку й тижня, як старша леді стала замислюватися над його вадами та шкодувати про своє рішення. Попри свою древність і красу дім усе ж таки не міг похвалитися великими вікнами, а деякі ще й мали кам’яні балкони; іншими словами, в домі було надто темно. Раніше це не завдало би жодних клопотів, але зараз Флора потребувала постійної підтримки, і, на думку тітоньки Ґрейстіл, присмерк і тіні, хоч би які мальовничі, зараз навряд чи були доречними. Ба більше: по всьому двору стояли кам’яні леді, яких із плином років укрили вуалі й мантії з плюща. Не буде перебільшенням сказати, що вони наражалися на небезпеку невдовзі геть зникнути під тим покровом. Щораз, коли статуї траплялися на око тітоньці Ґрейстіл, та не могла позбутися думки про сердешну дружину Джонатана Стрейнджа, яка померла так загадково й такою молодою і чия нещаслива доля, здавалось, довела її чоловіка до божевілля. Тітонька Ґрейстіл тільки й мала надію, що схожі меланхолійні роздуми не переймали Флору.

Однак оборудка здійснилась, і будинок вони зайняли, тож тітоньці Ґрейстіл довелося докладати всіх зусиль, щоб додати йому якомога більше радості й світла. Ніколи раніше вона не марнувала ні свічок, ні гасу для ламп, але задля веселого настрою племінниці вона ніяких коштів не шкодувала. В одному місці на сходах, де ті робили цілковито непередбачуваний поворот, панувала особливо похмура атмосфера. Щоб уберегти всіх од падіння та скручених в’язів, тітонька Ґрейстіл наполягла, аби на поличку поставили світильник. Тепер він горів удень і вночі, самим своїм існуванням завдаючи смертельної образи Боніфації, літній покоївці-італійці, ощадливішій од самої тітоньки Ґрейстіл.

Боніфація бездоганно давала раду своїм обов’язкам, але водночас виявляла схильність до критики та розлогих пояснень, чому щойно одержані вказівки хибні або їх взагалі неможливо виконати. Допомагав їй забарний юнак-попихач на ім’я Мінікелло, який, отримавши наказ, кожного разу щось тихо й невдоволено бурмотів місцевою говіркою, що її годі було зрозуміти. Боніфація ставилася до Мінікелло з такою зневагою, що тітонька Ґрейстіл не могла спекатися враження, ніби вони насправді родичі, хоча вона нічого про це не знала напевне.

Отак і минали дні тітоньки Ґрейстіл — у рутинних справах, у щоденних боях із Боніфацією, з відкриттями, приємними та не дуже, що завжди супроводжують переїзд у нове місто, — одним словом, насичено. Проте її найголовнішим і священним обов’язком лишався пошук розваг для Флори. Дівчина стала тихою та всамітненою. Якщо тітонька до неї зверталася, вона відповідала жваво, але майже ніколи сама не зачинала розмови. У Венеції саме Флора придумувала всі їхні розваги; тепер же вона просто погоджувалась на всі дослідницькі експедиції, які пропонувала тітонька Ґрейстіл, проте віддавала перевагу заняттям, які не потребували компаньйонки. Гуляла сама, читала сама, сиділа сама у вітальні або грілася в слабкому промінні сонця, що подеколи зазирало в їхній маленький дворик близько першої години. Флора стала замкненою та мовчазною, немовби її хтось — не обов’язково Джонатан Стрейндж — засмутив і тепер вона вирішила стати більш незалежною від усіх.

У перший тиждень лютого із в Падуї сталася сильна буря. Вона налетіла майже опівдні. Зі сходу (зі сторони Венеції) з-над моря несподівано насунувся шторм. Старі люди, які вчащали до міських кав’ярень, говорили, що за мить до бурі не було ані найменших її ознак. Та решта людей не дуже на це зважали; хай там як, а була зима, і негода для цієї пори року не рідкість.

Спершу містом пронісся дужий вітер. Не виказуючи шани ні вікнам, ні дверям, він проникав у найменші шпарини, про існування яких раніше ніхто не здогадувався, і свистів в оселях так само люто, як і надворі. Тітонька Ґрейстіл і Флора сиділи в маленькій вітальні на другому поверсі. Аж раптом задвигтіли шибки у вікнах і задзеленчали кришталики на люстрах. Потім з-під руки тітоньки Ґрейстіл вирвалися аркуші листа, який вона писала, та розлетілися по всій кімнаті. Надворі стемніло, ніби вночі; вперіщив дощ.

До вітальні зазирнули Боніфація та Мінікелло. Покоївка прийшла ніби щоб дізнатися побажання тітоньки Ґрейстіл у зв’язку зі штормом, але направду — разом із хазяйкою голосно подивуватися такому несамовитому вітру й дощу. (Дует у них вдався нівроку, дарма що різними мовами.) Мінікелло, вочевидь, просто склав компанію Боніфації; на бурю він дивився похмуро, неначе підозрював, що вона прийшла навмисне, аби накинути йому роботи.

Тітонька Ґрейстіл, Боніфація й Мінікелло стояли біля вікна й побачили, як перший спалах блискавки перетворив знайомий пейзаж на готичне й бентежне видовисько, сповнене блідого, неземного сяйва та несподіваних тіней. Після цього пролунав гуркіт грому, від якого здригнулася вся кімната. Боніфація замурмотіла молитви до Діви Марії та кількох святих. Тітонька Ґрейстіл, стурбована не менше від неї, рада була би й собі попросити такого заступництва, та позаяк належала до англіканської конфесії, могла тільки скрикувати: «Лишенько!», «Світе мій!», і «Господи, помилуй!» — але розради їй це не принесло.

— Флоро, серденько моє, — гукнула вона трохи непевним голосом, — сподіваюся, ти не злякалась. А то буря страх яка сильна!

Флора підійшла до вікна, взяла тітоньку за руку та сказала їй, що, певно, все скоро закінчиться. Місто осяяла ще одна блискавка. Флора випустила тітоньчину руку, повернула засувку й рішуче ступила на балкон.

— Флоро! — вигукнула тітонька Ґрейстіл.

Дівчина перехилилася прямо у виючу темряву, спершись обома руками на балюстраду, геть не зважаючи ні на зливу, од якої сукня вмить промокла до рубця, ні на вітер, що метляв її волоссям.

— Люба моя! Флоро! Флоро! Сховайся від дощу!

Флора розвернулася і щось відповіла тітоньці, але її слів ніхто не розчув.

Мінікелло пішов по неї на балкон і з дива гідною делікатністю (хоч і не збувшись своєї вродженої понурості) завів її назад під дах, скеровуючи своїми великими, широкими долонями так само, як пастухи заганяють череду в кошару.

— Хіба ви не бачите? — вигукнула Флора. — Там хтось є! Онде, на розі! Бачите, хто це? Мені здалося… — Раптом вона замовкла і, про що би не думала, вирішила не казати.

— Ну, люба моя, сподіваюся, ти помилилась. Мені щиро жаль кожного, хто опиниться надворі в таку мить. Сподіваюся, бідолаха чимшвидше знайде собі сховок. Ох, Флоро, як же ти змокла!

Боніфація принесла рушники, й вони з тітонькою Ґрейстіл заходилися сушити Флорин одяг. Вони крутили дівчиною туди-сюди, щораз намагалися повернути її в різні боки одночасно і при цьому віддавали негайні розпорядження Мінікелло: тітонька Ґрейстіл ламаною, але при цьому наполегливою італійською, а Боніфація — тараторячи по-венеційськи. Настанови, як і повороти, вірогідно, суперечили одна одній, бо Мінікелло стояв і нічого не робив, а тільки зловісно позирав на жінок.

Флора дивилася надвір поверх двох нахилених голів. І знову блискавка. Дівчина заклякла, немов її пронизали електричні перейми, а наступної ж миті вивернулася з рук тітоньки та покоївки і вибігла з кімнати.

Думати, куди вона гайнула, не було часу. Наступні пів години пішли на титанічну боротьбу всередині будинку: у розпалі шторму Мінікелло намагався позачиняти віконниці, Боніфація в темряві навпомацки шукала свічки, а тітонька Ґрейстіл виявила, що італійське слово, яким вона користувалася на позначення віконниць, насправді означало «пергамент». Кожному по черзі вривався терпець. Далі гірше (принаймні, на думку тітоньки Ґрейстіл): по всьому місту закалатали дзвони, бо вони як освячені предмети, за повір’ям, здатні розганяти бурі й грози — безперечно, справу рук Сатани.

Нарешті будинок убезпечили — або майже вбезпечили. Тітонька Ґрейстіл лишила Боніфацію та Мінікелло закінчувати роботу, а сама зі свічкою повернулася до вітальні по Флору, забувши, що на власні очі бачила, як дівчина звідти втекла. Флори в кімнаті вона не знайшла, зате помітила, що віконниць у вітальні Мінікелло так і не зачинив.

Тітонька рушила нагору в спальню Флори, але й там її не було. Як не було і в маленькій їдальні, і у спальні тітоньки Ґрейстіл, ні в іншій, меншій, вітальні, де вони інколи проводили час після вечері. Далі тітонька спробувала щастя в кухні, вестибюлі, кімнаті садівника; Флори не було ніде.

Тоді тітонька Ґрейстіл по-справжньому злякалась. Жорстокий голосок нашіптував їй у вухо, що, яка би загадкова доля не спіткала дружину Джонатана Стрейнджа, все розпочалося, коли місис Стрейндж несподівано зникла в негоду.

«Але ж там ішов снігопад, не дощ», — заспокоювала вона себе. Блукаючи будинком у пошуках Флори, вона повсякчас бубоніла: «Снігопад, не дощ, снігопад, не дощ». Аж раптом їй спало на думку: «А може, вона весь цей час сидить у вітальні? Там було так темно, а вона така тиха, що я могла її просто не помітити».

Тітонька Ґрейстіл повернулася у вітальню. В черговому спалаху блискавки все в кімнаті набуло неприродного вигляду. Стіни примарно побіліли, меблі й інші речі посіріли, неначе їх перетворено на камінь. У нападі кошмарного жаху тітонька Ґрейстіл збагнула, що в кімнаті й справді є ще хтось: не неї дивилася жінка, та не Флора, — жінка в темній старомодній сукні, зі свічкою в руках; жінка, чиє обличчя ховалося в тіні і чиїх рис було не розгледіти.

Тітонька Ґрейстіл аж похолола.

Загуркотіло, і знову запанувала кромішня пітьма, в якій блимали вогники двох свічок. Та якогось дива свічка іншої жінки не освітлювала геть нічого навколо. Ще дивніше — кімната неначе загадково розрослася, і та жінка зі свічкою стояла напрочуд далеко.

— Хто тут? — закричала тітонька Ґрейстіл.

Ніхто не відповів.

«Ну, звісно же, — подумала тітонька, — вона ж італійка. Я маю спитати її ще раз по-італійськи. Можливо, вона випадково забрела не в той будинок, заблукавши в цій бурі». Так як вона не старалася, не змогла пригадати жодного італійського слова.

І ще раз спалахнула блискавка. Як і раніше, інша жінка стояла обличчям до тітоньки Ґрейстіл. «Це привид дружини Джонатана Стрейнджа!» — подумала тітонька й зробила крок назустріч. Невідома жінка зробила те саме. І тітоньку Ґрейстіл осінили водночас здогад і полегшення від нього. «Та це ж дзеркало! Яка ж я дурепа! Яка дурепа! Злякатися власного відображення!» Її так розрадило це відкриття, що вона мало не розреготілася вголос, але раптом завмерла: нічого дурного в її страхах не було, анічогісінько дурного, бо раніше в тому кутку ніякого дзеркала не стояло!

Під час наступного спалаху вона змогла роздивитися дзеркало, потворне й завелике для цієї кімнати. Тітонька Ґрейстіл бачила його вперше в житті.

Вона поквапилася геть. Їй здавалося, що в іншому місці, де не буде цього зловісного дзеркала, їй легше думатиметься. Вона вже майже піднялася на поверх вище, коли звуки, що, здавалося, долітали із Флориної спальні, змусили її туди зазирнути.

Там була Флора. Вона позапалювала усі свічки, що їй залишили, і саме намагалася зняти із себе мокру як хлющ сукню. Спіднє й панчохи були не в кращому стані. Туфлі валялися, кинуті абияк, біля ліжка; вони геть вимокли й зіпсувалися від вологи.

Флора подивилася на тітоньку з виразом, у якому змішалися провина, зніяковіння, непокора і щось іще, чого одразу й не упізнаєш.

— Нічого! Нічого! — скрикнула вона.

Напевне, це мало слугувати відповіддю на запитання, яких вона чекала від тітоньки, але та лише проказала:

— Сердешна моя! Де ж ти ходила? Навіщо ти втекла в таку негоду?

— Я… я ходила купити шовку на вишивання.

Тітоньку Ґрейстіл була настільки приголомшена, що дівчина непевно додала:

— Просто не думала, що злива затягнеться на так довго.

— Що ж, люба моя, мушу сказати: це було вкрай нерозумно. Але ти, певно, неабияк перелякалася! Чому ти плакала?

— Плакала? Ні-ні! Ви помилилися, тітонько! Я не плакала. То все дощ.

— Але ж ти… — Тітонька Ґрейстіл замовкла. Вона хотіла сказати: «…і зараз плачеш», — але Флора похитала головою і відвернулась. Вона чомусь жужмом скрутила свою шаль, а тітонька Ґрейстіл не могла спекатися думки, що якби вона цього не зробила, то шаль хоч трохи захистила би її від дощу. Із шалі Флора видобула маленьку пляшечку, наполовину заповнену рідиною бурштинового кольору, та заховала її в шухляду.

— Флоро! Коїться щось химерне. Не знаю, як тобі це сказати, але в нас з’явилося дзеркало…

— Так, я знаю, — хутко відповіла Флора. — Воно моє.

— Твоє! — Тітонька Ґрейстіл давно не була аж настільки спантеличена. Лише за якусь мить вона змогла продовжити: — Де ти його купила? — Кращого питання їй придумати не вдалося.

— Точно не пам’ятаю. Мабуть, його щойно привезли.

— Хто б його привіз у таку бурю! Та й навіть якби знайшлися настільки нерозумні люди, щоби зважитися на це, їм би спершу довелося постукати в двері, а не проносити його всередину потайки.

На ці резонні зауваження Флора не відповіла нічого.

Тітонька Ґрейстіл з полегшенням змінила тему. Її вже неабияк роздратували всі ці бурі, переляки та несподівані дзеркала. Питання, чому тут з’явилося дзеркало ніби вирішилось, тому відповідь на те, як воно сюди потрапило, могла й почекати. Вона з радістю повела мову на більш заспокійливі теми: Флорину сукню, Флорині туфлі, вірогідність Флориної застуди, негайну потребу висушитись, вдягти халат і піти посидіти біля каміна у вітальні, де потрібно буде з’їсти щось гаряченьке.

Коли вони знову сиділи у вітальні, тітонька Ґрейстіл проказала:

— Бачиш! Буря майже минула. Здається, вона вертається на узбережжя. Диво та й годі! Мені здавалося, вона звідти прийшла. Думаю, твій шовк для вишивання зіпсувався під дощем, як і все інше.

— Шовк для вишивання? — перепитала Флора, а потім пригадала. — О! Та я й не добігла до крамниці. Самі ж казали, нерозумний вчинок.

— Що ж, тоді можемо потім сходити разом, коли тобі заманеться. Мені так шкода торговців на базарі! Мабуть, їх крам у ятках геть зіпсовано. Боніфація варить тобі кашку, люба моя. Не пам’ятаю, сказала я їй узяти свіжого молока, чи ні?

— І я не пам’ятаю, тітонько.

— Краще сходити й нагадати.

— Я сама це зроблю, — запропонувала Флора й вже було підвелась.

Та тітонька й чути нічого не хотіла. Флора мусить лишатись на місці, біля каміна, і не знімати ніг із ослінчика.

Надворі світлішало. Перш ніж рушити на кухню, тітонька Ґрейстіл оглянула дзеркало. Воно виявилося великим і пишно оздобленим; саме такі виготовляли на острові Мурано у Венеційській лагуні.

— Зізнаюся, я здивована, що тобі припало до вподоби таке дзеркало, Флоро. На ньому так багато картушиків, і завитків, і скляних квіточок. Зазвичай ти віддаєш перевагу простішим речам.

Флора зітхнула і відповіла, що від часу, як вони стали подорожувати Італією, їй стали подобатися розкішні та витіюваті речі.

— Багато грошей заправили? — поцікавилася тітонька Ґрейстіл. — Скидається на те.

— Ні. Геть небагато.

— Що ж, оце так річ.

Тітонька Ґрейстіл спустилася в кухню. Вона почувалася набагато краще і була впевнена, що низка вранішніх тривог і хвилювань неначебто добігла кінця. Однак вона вельми помилялася.

На кухні компанію Боніфації та Мінікелло складали двоє чоловіків, яких вона ніколи раніше не бачила. Покоївка наче й не починала готувати кашку для Флори. Вона навіть не принесла з комори вівсянку й молоко.

Щойно Боніфація побачила тітоньку Ґрейстіл, як негайно схопила її за руку й виплеснула на неї потік місцевої говірки. Торохтіла служниця про бурю (це було й так ясно) і про те, яка вона була лиха, а більше тітонька Ґрейстіл майже нічого не зрозуміла. На її превеликий подив, Мінікелло взявся усе пояснювати дуже вправною підробкою під рідну мову тітоньки Ґрейстіл:

— Її робити маг англійський. Маг англійський робити tempesta[372].

— Перепрошую?

Хоч його часто перебивали Боніфація та ті двоє чоловіків, Мінікелло розповів, що посеред бурі деякі люди розгледіли проріху в чорних хмарах. І те, що вони побачили в тій прорісі, вразило й налякало їх. Адже розгледіли вони в ній не блакитне небо, а небо чорне й опівнічне, небо, повне зірок. Ця буря була геть не природна; її спричинили для того, щоб приховати наближення Стрейнджевого Стовпа Темряви.

Ця новина вмить облетіла все місто й неабияк збентежила всіх городян. Донині Стовп Темряви вважався суто венеційським кошмаром, приналежним місту, що й без того було природним осередком кошмарів — принаймні на думку мешканців Падуї. Тепер же стало зрозуміло, що Стрейндж залишався у Венеції скоріше з власної волі, аніж під дією чарів. А значить, будь-яке місто в Італії (та й у цілому світі) тепер могло вдостоїтись раптового візиту Вічної Темряви. Вже одна ця новина була надзвичайно поганою. Проте тітоньці Ґрейстіл вона віщувала набагато гірші гризоти: тепер до її страху перед Стрейнджем додалося прикре переконання, що Флора їй збрехала. Подумки вона сама з собою сперечалася про те, чому племінниця так вчинила: чи під дією заклинання, чи тому, що приязнь до Стрейнджа, похитнула твердість її принципів. Що було гіршим, вона вирішити не могла.

Тітонька Ґрейстіл написала братові у Венецію листа з проханням приїхати. Тимчасом вона вирішила нічого не казати Флорі. Решту дня вона просто ретельно до неї придивлялася. Дівчина поводилася як зазвичай, хіба що деколи немовбито в чомусь розкаювалася, навіть тоді, коли каятися, здавалося, було ні в чому.

О першій пополудні наступного дня, за декілька годин до того, як лист тітоньки Ґрейстіл міг дістатися адресата, із Венеції прибули д-р Ґрейстіл і Френк. Вони розповіли, що там ні для кого не було секретом, коли саме Стрейндж покинув парафію Санта-Марія-Дзобеніґо і відправився на terra firma. Стовп Темряви пересувався морем, і його бачили з багатьох частин міста. Поверхня самого Стовпа мерехтіла й розбризкувала навсібіч закрути й спіралі пітьми, ніби палала чорним огнем. Ніхто не знав, як Стрейндж переправився через море: кораблем чи у власний магічний спосіб. Саму ж бурю, яка мала приховати його наближення, він вичаклував аж біля Стра, за вісім миль від Падуї.

— Скажу тобі, Луїзо, — промовив д-р Ґрейстіл, — я би не помінявся з ним місцями за жодних обставин. При його наближенні тікали всі. Від самого Местре і до Стра йому не стрілася жодна жива душа: тільки безлюдні вулиці та покинуті поля. Віднині цілий світ для нього — пустка.

За якусь мить до цього тітонька Ґрейстіл думала про Стрейнджа без найменшого співчуття, але картина, яку їй намалював брат, виявилась настільки приголомшлива, що з очей у неї бризнули сльози.

— Де ж він зараз? — значно лагіднішим тоном запитала вона.

— Повернувся до себе в Санта-Марія-Дзобеніґо, — відповів д-р Ґрейстіл. — Усе як і раніше. Тільки-но ми дізналися, що він побував у Падуї, я одразу зрозумів, що за ціль він тут переслідував. Ми приїхали чимшвидше. Як Флора?

Флора сиділа в себе у вітальні. Вона чекала на батька, і навіть більше — відчувала полегшення, що нарешті настав час для розмови. Д-р Ґрейстіл не встиг і першого питання поставити, як вона вибухнула зізнанням. Цим вона зняла з серця велетенський камінь. Флора розридалася й визнала, що бачилась зі Стрейнджем. Того дня вона побачила його внизу на вулиці, зрозуміла, що він чекає саме її, тому й утекла з дому, щоб зустрітись із ним.

— Обіцяю, я розкажу вам геть усе, — сказала вона. — Проте не зараз. Я нічого поганого не зробила. Ну, тобто… — вона зашарілася, — як не рахувати того, що обманула тітоньку, і мені за це страшенно прикро. Та це не мої секрети, і не в моїй волі ними розпоряджатися.

— Але звідки взагалі секрети, Флоро? — запитав її батько. — Хіба саме їх існування не підказує тобі, що все негаразд? Люди з благородними намірами не мають секретів. Вони діють відкрито.

— Так, мабуть… Але ж магів це не стосується! У містера Стрейнджа є вороги: той страшний дід у Лондоні і ще дехто, крім нього! Але прошу, не сваріть мене. Я так хотіла зробити щось добре, і мені це наче вдалося! Розумієте, він займався такою магією, яка його нищила. І вчора мені вдалося переконати його відмовитись від неї. Він пообіцяв геть її облишити.

— Але ж, Флоро! — сумно промовив батько. — Мене від цих слів проймає ще більший сум. Поясни, чого це ти вважаєш себе в праві вимагати від нього обіцянок? Ти ж розумієш, що я не можу так просто це залишити. Люба, ти заручилася з ним?

— Ні, тату! — Флора знову розридалася. Тітоньці довелося довгенько її голубити й заспокоювати, поки вона більш-менш прийшла до тями. А коли знову змогла говорити, відповіла: — Немає ніяких заручин. Це правда, що колись він припав мені до душі. Та всьому тепер край, і вороття немає. Не підозрюйте мене ні в чому! Я добилася від нього обіцянки лише заради нашої дружби. І заради його дружини. Він вважає, що робить усе це заради неї, та я знаю: вона би не дозволила йому займатися магією, що руйнує і його здоров’я, і розум. Яка би ціль перед ним не стояла! Які би відчайдушні не були обставини! Вона більше не може направляти його — і тому мені випало говорити від її імені.

Д-р Ґрейстіл мовчав.

— Флоро, — промовив він за хвилину чи дві, — ти забуваєш, моя люба, що ми з ним часто бачились у Венеції. Він не в тому стані, щоб дотримуватись даного слова. Він навіть не пам’ятатиме, про що саме давав обіцянку.

— О, ні! Він дотримається! Я зробила все так, що в нього не лишиться іншого вибору!

І знову їй на очі навернулися сльози, які свідчили, що попри всі запевнення її кохання минуло не до кінця. Але дівчина встигла розповісти достатньо, аби батько й тітонька почувалися тепер трохи легше. Вони були переконані, що її прив’язаність до Джонатана Стрейнджа рано чи пізно згасне. І, як пізніше того самого дня сказала тітонька Ґрейстіл, Флора не та дівчина, яка проведе цілі літа, потерпаючи від недосяжного кохання. Вона для цього надто розважливе створіння.

Тепер, знову возз’єднавшись, д-р Ґрейстіл і тітонька Ґрейстіл прагнули продовжити мандри. Вона хотіла їхати в Рим і дивитись древні споруди й різні старожитності, про які чула так багато захопливих розповідей. От тільки Флора розгубила всю свою цікавість до руїн та мистецьких творів і казала, що найщасливіше почувається там, де вона зараз. Більшість часу Флора навіть будинок не залишала, хіба що з найсильнішого примусу. Коли їй пропонували вийти погуляти або сходити в церкву з ренесансним вівтарем, вона відмовлялася. Скаржилася на дощ і на мокрі вулиці, що, звісно, було правдою, оскільки в зимовій Падуї вони не рідкість, от тільки раніше це ніколи не становило для неї жодних перепон.

Тітонька й батько виявляли терпіння, хоча д-рові Ґрейстілу це давалося нелегко. Він приїхав в Італію не для того, щоб сиднем сидіти у квартирі, вдвічі меншій од його затишного будинку у Вілтширі. Наодинці з сестрою він нарікав, мовляв, читати романи чи вишивати (тепер улюблені Флорині заняття) з таким самим успіхом можна і у Вілтширі, а тут це ще й обходиться значно дорожче, але тітонька Ґрейстіл його за це сварила і змушувала мовчати. Якщо Флора саме так вирішила провести свою жалобу за Джонатаном Стрейнджем, краще їй не заважати.

Насправді Флора таки запропонувала одну подорож, щоправда, дуже незвичну. Минув уже тиждень, відколи д-р Ґрейстіл перебрався до Падуї, як дівчина заявила, що дуже хотіла би вибратись на море.

Чи йдеться про морську подорож? — уточнили в неї. Адже не було причини, чому би не вирушити в Рим чи Неаполь морем.

Але Флора мала на увазі не це. Їй не хотілося покидати Падую. Та й не про подорож на яхті чи іншому кораблі вона говорила. Всього лишень про прогулянку морем на годину чи дві, можливо, навіть менше. Але рушати їй кортіло негайно. Наступного дня вони всі відправились у маленьке рибальське селище.

Село те не могло похвалитися ні своїм розташуванням, ні морськими видами, ні архітектурою чи історією. Насправді, з усіх принад у нього була хіба що близькість до Падуї. Д-р Ґрейстіл трохи порозпитував людей у винарні біля будинку священика, і йому підказали двох порядних хлопців, які могли б залюбки влаштувати морську прогулянку. Добродії не опирались запропонованим грошам, але застерегли д-ра Ґрейстіла, що дивитись на морі нічого; навіть за гарної днини було би нічого дивитись. Того же дня про гарну днину не йшлося. Ішов дощ, досить сильний, щоб зробити прогулянку якнайнеприємнішою, але настільки слабкий, що не здатен був розігнати густий сірий туман.

— Ти певна, моя люба, що хочеш саме цього? — ще раз перепитала тітонька Ґрейстіл. — І місце таке неприглядне, і човен смердить рибою.

— Цілком певна, тітонько, — відповіла Флора, залізла на борт і вмостилася на кормі. За нею в човен подряпались д-р Ґрейстіл із сестрою. Спантеличені рибалки вивели човен у відкрите море, і невдовзі вони вже бачили зусібіч лиш мінливу сірість водних просторів, оточених стінами сірого туману. Рибалки питально дивились на д-ра Ґрейстіла. Той у свою чергу перевів німий погляд на Флору.

Дівчина ж ні на кого не зважала. Вона сиділа, перехилившись через борт у замисленім мовчанні. Праву руку вона опустила у воду.

— Ну, от знову! — викрикнув д-р Ґрейстіл.

— Що знову? — роздратовано запитала тітонька Ґрейстіл.

— Запах котів і плісняви! Сморід, наче в кімнаті тієї старої. Старої з Каннареджо. Тут є на борту коти?

Питання було безглузде. Весь човен був відкритий поглядам із будь-якої точки. Котів ніде не було.

— Щось сталося, моя люба? — запитала тітонька Ґрейстіл. Їй чогось не подобалася поза племінниці. — Тобі зле?

— Ні, тітонько, — відповіла Флора, випроставшись та поправивши парасольку. — Все гаразд. Якщо хочете, можемо вертатись назад.

На якусь мить тітонька Ґрейстіл помітила на хвилях крихітну пляшечку, маленьку пляшечку без корка. А потім та пірнула у воду і зникла назавжди.

Дивовижна поїздка була останньою прогулянкою, на яку Флора погодилася, протягом багатьох тижнів. Інколи тітоньці Ґрейстіл вдавалося її виманити до вікна, де дівчина сиділа в кріслі й могла дивитися, що відбувається надворі. В Італії надворі завжди відбувається щось цікаве. Але Флора дуже прив’язалася до фотеля в тінистому куті, поруч із химерним дзеркалом; а ще в неї з’явилася дивна звичка порівнювати відображення в люстрі зі справжнім виглядом кімнати. Інколи вона могла несподівано зацікавитись якоюсь шаллю на кріслі, подивитися на її віддзеркалення і промовити:

— У задзеркаллі шаль має інший вигляд.

— Невже? — питала в неї спантеличена тітонька Ґрейстіл.

— Так. У люстрі вона коричнева, а насправді — блакитна. Хіба ж ні?

— Ну, люба моя, я впевнена, ти маєш рацію, але як на мене, вона така сама.

— Так, — зітхала Флора. — Ваша правда.

61 Дерево говорить до каменя; камінь говорить до води

Після того як м-р Норрелл знищив Стрейнджеву книгу, громадська думка виступила проти нього, і всіляко підтримувала його колишнього учня. Магів порівнювали як приватно, так і публічно. Стренйдж був відкритим, сміливим та завзятим, тоді як альфою і омегою Норреллової вдачі, вочевидь, була таємничість. Не забули також, як Стрейндж служив своїй країні на Півострові, поки Норрелл скуповував усі книги магії з бібліотеки герцога Роксбурґа, аби ніхто більше їх не прочитав. Та вже в середині січня газети повнилися повідомленнями про Стрейнджеве божевілля, описами Чорної Вежі та домислами про магію, яка замкнула чарівника там. Якийсь англієць на ім’я Лістер перебував у Местре того дня, коли Стрейндж вирушив із Венеції до Падуї. М-р Лестер став свідком того, як Чорна Вежа пересувалася морем, і відправив звіт про свої спостереження в Англію. Через три тижні в кількох газетах з’явився його опис того, як пітьма поковзом сунула поверхнею води. За кілька коротких місяців Стрейндж став для співвітчизників символом жаху — проклятим створінням, яке навряд чи можна назвати людиною.

Однак раптове падіння Стрейнджа в немилість не покращило становища м-ра Норрелла. Він більше не отримував доручень від уряду і, що найгірше, завдання з інших джерел також скасували. На початку січня настоятель собору Святого Павла попросив м-ра Норрелла знайти місце поховання однієї молодої жінки. Її брат хотів поставити пам’ятник усім членам своєї родини. Через це труну викопали, але настоятель та капітул з надзвичайною прикрістю виявили, що поховальне місце зазначили неправильно, і ніхто насправді не знав, де ту жінку поховали. М-р Норрелл запевнив настоятеля, що знайти її — справа найлегша. Щойно йому повідомлять ім’я молодої леді та кілька додаткових деталей, він займеться магією. Але настоятель нічого не став повідомляти. Натомість м-р Норрелл отримав від нього ніякового листа, де настоятель, повсякчас вибачаючись, повідомив, що віднедавна його переймає думка, як недоречно духовенству звертатися до послуг магів.

Ласеллз та Норрелл погодилися, що ситуація тривожна.

— Важко буде працювати над відродженням англійської магії, якщо чарування просто припиниться, — сказав Ласеллз. — Становище загрозливе, і просто необхідно постійно нагадувати публіці про ваше ім’я та ваші досягнення.

Ласеллз понаписував статті для газет і викрив Стрейнджа в усіх магічних журналах. Крім того, він при кожній нагоді згадував про магічні звершення м-ра Норрелла за десять років і пропонував свої покращення. Він вирішив, що їм із м-ром Норреллом треба поїхати в Брайтон і перевірити стіну із заклять, яку м-р Норрелл та Джонатан Стрейндж вичаклували навколо британських берегів. Останні два роки ця справа вартувала м-ру Норреллу купу часу, а уряду обійшлася в кругленьку суму.

Тож, одного вельми холодного та вітряного лютневого дня вони стояли в Брайтоні і оглядали нескінченну сірість моря.

— Вона невидима, — мовив Ласеллз.

— Авжеж, невидима, — завзято погодився м-р Норрелл. — Але це жодним чином не применшує її дієвості. Вона захищатиме скелі від руйнації, а людські оселі — від штормів, вона не дасть змити худобу в море, а ворогам Британії завадить висадитися на узбережжя.

— Але чому б не встановити вздовж неї на певних відстанях маяки, які будуть нагадувати про магічну стіну? І щоб вогні загадково витали над водою? Стовпи з морської води? Щось подібне?

— О, звісно! — відказав м-р Норрелл. — Я міг би витворити такі магічні ілюзії. Це зовсім не складно, але ви маєте розуміти, що це будуть лише прикраси. Вони жодним чином не підсилять магію. Жодної практичної користі від них не буде.

— Практична користь від них, — суворо відказав Ласеллз, — полягатиме в тому, що вони постійно нагадуватимуть всякому роззяві про діяння великого містера Норрелла. Вони покажуть британцям, що ви лишаєтеся недремним Захисником Нації, поки вони займаються своїми справами. Це вартує десятьох… ні, двадцятьох статей у газетах.

— Справді? — перепитав м-р Норрелл.

Він пообіцяв у майбутньому не забувати, що людей слід вражати проявами магії.

Вони переночували в таверні «Старий корабель» і наступного ранку повернулися до Лондона. Зазвичай м-р Норрелл із відразою ставився до тривалих мандрівок. Хоча його карета й була справжнім витвором мистецтва з купою залізних ресор та м’якеньких подушок, він усе одно відчував кожен горбочок і вибоїну на дорозі. Десь через півгодини у м-ра Норрелла вже боліла спина й тріщала голова, а ще діймала нудота. Однак того ранку маг зовсім не зважав на спину чи шлунок. Відколи вони виїхали з таверни, він був на диво знервованим: його обсіли несподівані думки й невиразні страхи.

У вікно карети м-р Норрелл бачив зграї великих чорних птахів — були то круки чи ворони, він не знав, але в глибині душі був певен, що вони щось та означають. Птахи кружляли на тлі блідого зимового неба, і розкидали крила, ніби чорні руки; у цю мить всі вони були живим втіленням Крука в польоті — стяга Джона Ускґласса. М-р Норрелл запитав Ласеллза, чи, на його думку, нині птахів не більше, ніж зазвичай, але Ласеллз відповів, що не може сказати. Далі уяву м-ра Норрелла полонили широкі холодні калюжі, які густо вкрили поля. Поки карета їхала вздовж дороги, кожна калюжа, наче срібне дзеркало, відображала порожнечу зимового неба. Для мага між дзеркалом та дверима різниця невелика. Англія неначе витончилася перед очима м-ра Норрелла. Він відчував, що може пройти у будь-які із цих дзеркал-дверей і опинитися в одному з інших світів, що межують з Англією. Та ще гірше, м-р Норрелл уже зрозумів, що не він один може скористатися цими переходами. Незатишні краєвиди Сассексу неприємно нагадували йому Англію зі старовинної балади:

Вперше в житті м-ру Норреллу здалося, що, можливо, в Англії забагато магії.

Повернувшись на Гановер-сквер, м-р Норрелл та Ласеллз відразу пішли до бібліотеки. Там за столом сидів Чилдермасс; перед ним лежала купа листів, і він якраз читав один із них. Коли м-ра Норрелл зайшов до кімнати, слуга звів на нього погляд.

— Чудово! Ви повернулися! Прочитайте це.

— Навіщо? Що там?

— Це лист від чоловіка на прізвище Траквер. Він пише, що бачив, як юнак із Ноттінґемширу за допомогою магії врятував життя дитини.

— Та годі, містере Чилдермассе! — зітхнувши, сказав Ласеллз. — Я гадав, вам вистачає клепки не діймати свого господаря такими нісенітницями.

Він поглянув на стос уже відкритих листів. І побачив на одному з них величезну печатку з гербом. Ласеллз кілька секунд витріщався на неї, перш ніж збагнув, що емблема йому добре відома, і схопив листа.

— Містере Норреле! Нас викликає лорд Ліверпуль!

— Нарешті! — вигукнув маг. — Що він пише?

Якусь хвилину Ласеллз читав.

— Тільки просить нас виявити таку ласку й прибути у Файф-Гаус із нагального питання! — Ласеллз хутко зметикував. — Можливо, це пов’язано з проблемою йоанітів. Ліверпулю слід було ще багато років тому попросити вашої допомоги у розв’язанні йоанітівського питання. Радий, що він нарешті це зрозумів. А щодо вас, — Ласеллз повернувся до Чилдермасса, — ви хоч трохи при тямі? Чи ведете якусь свою гру? Теревените про якихось шарлатанів, а лист від прем’єр-міністра Англії лежить забутий!

— Лорд Ліверпуль може почекати, — Чилдермасс звертався до м-ра Норрелла. — Повірте, вам треба знати про зміст цього листа!

Ласеллз люто пирхнув.

М-р Норрелл розгублено дивився то на одного, то на іншого. Він роками звик покладатися на обох, і їхні сварки (які ставали дедалі частішими) висотали з нього всі сили. Мабуть, м-р Норрелл так би й стояв, вагаючись, на чий же бік стати, але Чилдермасс вхопив господаря за руку і рішуче потягнув до маленького, обшитого панелями передпокою, який вів із бібліотеки. Чилдермасс хряснув дверима й привалився до них.

— Вислухайте мене. Це сталося в одному маєтку в Ноттінґемширі. Дорослі вели бесіду у вітальні, слуги займалися своїми клопотами, а маленька дівчинка вийшла в сад. Вона вилізла на високу стіну, що межувала з городом, і стала по ній ходити. Але стіну вкривала крига, і дівчинка, послизнувшись, впала й проломила дах теплиці. Скло розбилося і порізало все тіло дівчинки. Слуга почув крик. Найближчий лікар був аж за десять миль звідти. Тоді один із гостей на ім’я Джозеф Ебні врятував малу за допомогою магії. Він витягнув з її тіла уламки скла та зростив зламані кістки, скориставшись Пейловим закляттям відновлення й виправлення[374], а кровотечу він зупинив, за його словами, закляттям Руки Тейло[375].

— Дурниці! — скрикнув м-р Норрелл. — Рука Тейло втрачена сотні років тому, а Пейлове заклинання відновлення й виправлення надзвичайно складне. Щоб його застосувати, юнак мав би навчатися багато-багато років…

— Так, я знаю, і юнак визнає, що майже не вчився. Він заледве знає, як ті закляття називаються, не кажучи вже про те, щоб їх накладати. Проте Траквер стверджує, що магією хлопець займався вільно, без жодних вагань. Траквер та всі інші стали розпитувати Джозефа, що він робить, — батько дівчинки дуже стривожився, коли побачив, як Ебні чарує над нею, — проте хлопець не відповідав, він нікого не чув. По тому юнак неначе прокинувся від глибокого сну. Він зміг сказати лише: «Дерево говорить до каменя; камінь говорить до води». Здається, хлопець вважає, що це дерева та небо підказували, що йому робити.

— Містичні нісенітниці!

— Можливо. Але я так не думаю. Відколи ми приїхали до Лондона, я читав сотні листів від людей, які думали, що здатні чарувати, але всі вони помилялися. Та зараз усе інакше. Це правда. Я готовий заставитися. Окрім того, в мене є й інші листи, від людей, які пробували накласти заклинання — і ті спрацьовували. Не розумію я тільки…

У цю мить у двері, які підпирав Чилдермасс, люто загрюкали і затрясли. Різкий удар відкинув слугу вперед — він повалився на м-ра Норрелла. Двері розчинилися, і на порозі з’явився Лукас, а за його спиною — кучер Дейві.

— О! — здивовано видихнув Лукас. — Перепрошую, сер. Я не знав, що ви тут. Містер Ласеллз сказав, що двері заклинило, то ми з Дейві намагалися їх відчинити. Карета готова, сер, щоб їхати до лорда Ліверпуля.

— Ходімо, містере Норрелле! — гукнув Ласеллз із бібліотеки. — Лорд Ліверпуль чекає на нас.

М-р Норрелл кинув стривожений погляд на Чилдермасса й пішов.

Дорога до Файв-Гаусу не була приємною для м-ра Норрелла: Ласеллза переповнювала злість на Чилдермасса, тому він лаяв його на всі заставки.

— Даруйте, що кажу це, містере Норрелле, — але винні тільки ви самі. Іноді думка дати розумному слузі певну незалежність видається мудрою, проте, зрештою, завжди доводиться шкодувати про таке рішення. Цей негідник усе нахабнішає й думає лише про те, як перечити вам і ображати ваших друзів. Запевняю, мій батько шмагав слуг і за менші, за значно менші провини. І мені би хотілося, ох… як би мені хотілося… — Пойорзавши, він відкинувся на подушки. А тоді за хвилину додав, уже спокійніше: — Сер, я раджу вам поміркувати, а чи справді ви аж так потребуєте його послуг? Може, насправді він підтримує Стрейнджа? Ось у чому головне питання! — Він поглянув у вікно на бляклі, сірі будинки. — Ось ми й на місці. Містере Норрелле, благаю вас, не забудьте, що я вам казав. Які би важкі магічні завдання не ставив перед вами його милість, не пускайтеся в просторікування. Від складних пояснень справа не стане легшою.

Лорд Ліверпуль зустрів м-ра Норрелла і Ласеллза у своєму кабінеті: політик стояв біля столу, за яким і вирішував левову частку своїх справ. Поруч був лорд Сідмут, міністр внутрішніх справ. Обоє серйозно поглянули на м-ра Норрелла. Лорд Ліверпуль сказав:

— Ось тут листи від лордів-намісників Лінкольнширу, Йоркширу, Сомерсету, Корнволлу, Ворикширу та Камбрії… — (Ласеллз ледь стримав удоволене зітхання: скільки ж магії і скільки грошей це все віщує!) — …І всі вони скаржаться на прояви магії, що останнім часом почали траплятися у цих графствах!

М-р Норрелл хутко заблимав маленькими очима:

— Перепрошую?

Ласеллз швидко втрутився:

— Містерові Норреллові нічого невідомо про чари у згаданих графствах.

Лорд Ліверпуль холодно глянув на нього, ніби не вірив жодному слову. На столі лежала купа папірців. Лорд Ліверпуль навмання вибрав один.

— Чотири дні тому в містечку Стемфорд, — почав він, — дівчина-квакерка з подругою ділилися таємницями. Дівчата почули шум і виявили, що молодші брати підслуховували за дверима. Сповнені обурення, вони погналися за хлопцями в сад, а тоді взялися за руки й прочитали закляття. Вуха у хлопців зіскочили з голів і полетіли геть. І аж коли хлопці врочисто заприсягнися більше ніколи так не чинити, їхні вуха вдалося вмовити злізти з голих трояндових кущів — а там вони приземлилися — і повернутися на хлопчачі голови.

М-р Норрелл збентежився як ніколи.

— Мені, звісно, страшенно прикро, що ці невиховані юні жінки вивчали магію. Взагалі, я, смію заявити, категорично виступаю проти того, аби навчати магії представниць жіночої статі. Але я не зовсім розумію…

— Містере Норрелле, — перебив його лорд Ліверпуль, — дівчатам по тринадцять років. Їхні батьки твердо переконані, що вони зроду не бачили магічного тексту. У Стемфорді немає ні магів, ні хоча б якихось книжок магії.

М-р Норрелл розкрив рота, аби щось сказати, проте збагнув, що відповіді в нього немає, і змовчав.

Заговорив Ласеллз:

— Дуже дивно. А як це пояснили самі дівчата?

— Дівчата розповіли батькам, що просто поглянули під ноги — і побачили закляття, написане на доріжці сірою галькою. Вони стверджували, що каміння підказало їм, як вчинити. Відтоді ту стежину не раз оглядали; там і справді лежить сіра галька, але ні символів, ні містичних письмен. Звичайна сіра галька.

— І ви кажете, що були й інші прояви магії, окрім Стемфорда? — уточнив м-р Норрелл.

— Багато інших проявів і в багатьох інших місцях — здебільшого, але не лише, на півночі, і майже всі — за останні два тижні. У Йоркширі відкрилося сімнадцять шляхів фейрі. Звісно, вони існували ще з часів правління Короля Крука, але відтоді віками вели в нікуди, і місцеві мешканці дали їм позаростати. Однак тепер зненацька шляхи знову очистилися. Бур’яни позникли, а люди розповідають, ніби по той бік видніються дивні краї — досі небачені.

— А чи хтось?.. — м-р Норрелл змовк і облизав губи. — А чи хтось ходив тими шляхами?

— Ще ні, — відказав лорд Ліверпуль. — Але, гадаю, це лише питання часу.

Вже кілька хвилин лорду Сідмуту кортіло висловитися.

— Це найгірше! — палко вигукнув він. — Одна справа — змінювати магією Іспанію, але ж тут, містере Норрелле, Англія! Зненацька ми починаємо межувати з краями, про які ніхто нічого не знає, — з місцями, про які ніхто ніколи й не чув! Мені важко описати почуття, які викликає такий стан справ. Це ж навіть не державна зрада — не думаю, що взагалі існує слово для того, що ви наробили!

— Але я цього не робив! — з відчаєм відказав м-р Норрелл. — Навіщо мені це? Я ненавиджу шляхи фейрі! Я безліч разів про це казав із багатьох нагод. — Він повернувся до лорда Ліверпуля. — Я звертаюся до пам’яті вашої милості. Хіба я хоч колись давав вам підстави вважати, ніби я схвалюю фейрі та їхню магію? Хіба я не ганив кляв їх повсякчас?

Уперше від початку розмови м-р Норрелл спромігся сказати те, що бодай трохи пом’якшило гнів прем’єр-міністра. Лорд Ліверпуль злегка нахилив голову.

— Але якщо це не ваших рук справа, то чиїх тоді?

Здавалося, це питання зачепило особливо болючу струну в душі м-ра Норрелла. Він стояв із витріщеними очима, то відкриваючи, то закриваючи рот, але відповісти не міг.

Натомість Ласеллз ні на мить не втрачав самовладу. Він не мав ні найменшої гадки, хто ж міг витворити таку магію, та зрештою, йому було байдуже. Але він точно знав, яка відповідь найкраще послужить інтересам його самого і м-ра Норрелла.

— Відверто кажучи, я здивований, що вашій милості взагалі потрібно ставити таке питання, — спокійно мовив він. — Сама мерзотність цієї магії видає її автора; це Стрейндж.

— Стрейндж! — закліпав лорд Ліверпуль. — Але Стрейндж у Венеції!

— Містер Норрелл вважає, що Стрейндж більше не володар своїх бажань, — заявив Ласеллз. — Він перепробував усі види мерзенної магії; він водився зі створіннями, знаними як вороги Великої Британії, християнства і всього людства! Можливо, ця катастрофа — наслідок його експерименту, що пішов не так. Або ж він зробив так навмисне. Вважаю за потрібне нагадати вашій милості, як містер Норрелл неодноразово попереджав уряд, що нинішні Стрейнджеві дослідження становлять величезну небезпеку для всієї держави. Ми надсилали вашій милості нагальні повідомлення, та не отримали відповіді. На щастя для нас усіх, містер Норрелл лишився таким, як і завжди: наполегливим, рішучим і обачним.

Доки Ласеллз говорив, його погляд упав на м-ра Норрелла, який тієї миті радше утілював переляк, поразку й безпорадність.

Лорд Ліверпуль повернувся до м-ра Норрелла:

— Сер, ви теж так гадаєте?

М-р Норрелл поринув у свої думки, раз у раз бурмочучи:

— Це моя провина. Це моя провина.

І хоча маг говорив сам до себе, голос його почули всі присутні.

Очі Ласеллза розширилися, але вже за мить він опанував себе:

— Природно, що ви так почуваєтеся, сер, — швидко втрутився він, — але згодом ви збагнете, що це зовсім не так. Коли ви навчали містера Стрейнджа магії, то не могли знати, що все так скінчиться. Ніхто не міг би знати.

Лорда Ліверпуля більше ніж роздратувала спроба виставити м-ра Норрелла жертвою. Багато років поспіль м-р Норрелл виставляв себе яко головного мага Англії, тому якщо в Англії чинилася якась магія, лорд Ліверпуль покладав на чарівника принаймні часткову відповідальність.

— Запитую вас іще раз, містере Норрелле. Будьте ласкаві відповісти прямо. Ви вважаєте, що все це накоїв Стрейндж?

М-р Норрелл поглянув по черзі на кожного джентльмена й перелякано мовив:

— Так.

Лорд Ліверпуль подивився на мага довгим, важким поглядом, а тоді сказав:

— Звісно, на цьому справа не скінчиться, містере Норрелле. Але винен Стрейндж чи ні, ясно одне. Велика Британія вже має божевільного короля; божевільний маг — це вже занадто. Ви наполегливо просили про доручення; то ось воно. Не дайте своєму учневі повернутися до Англії!

— Але… — почав м-р Норрелл, проте змовк, побачивши застереження в погляді Ласеллза.

М-р Норрелл і Ласеллз повернулися на Гановер-сквер. Маг негайно пішов до бібліотеки. Як і раніше, Чилдермасс сидів за столом і працював.

— Ну ж бо! — закричав м-р Норрелл. — Мені потрібне закляття, яке більше не працює!

Чилдермасс знизав плечима:

— Їх тисячі. Чантлюцет[376]; Дедалова троянда; роздягнені леді; вітрифікація Стоксі[377]…

— Вітрифікація Стоксі! Так! У мене є її опис!

М-р Норрелл кинувся до полиці й витягнув книжку. Він пошукав сторінку, знайшов її і квапливо оглянув кімнату. На столику біля каміна стояла ваза з омелою, плющем, падубом із червоними ягодами і гілками якогось куща, укритими зимовим цвітом. Маг зосередився на вазі й почав щось бурмотіти сам до себе.

Усі тіні в кімнаті химерно змінилися, та це було важко описати чи пояснити. Здавалося, неначе всі вони повернулися в інший бік. Навіть коли тіні знову завмерли, Чилдермасс і Ласеллз не сказали б, чи змінилися їхні контури, чи ні.

Щось випало з вази і, дзенькнувши, розбилося об стіл.

Ласеллз підійшов до столу, щоб оглянути предмет. Одна з гілок падуба оскляніла, стала заважкою для букету й відпала; на столі лежали два чи три неушкоджені листочки падуба.

— Це закляття не працювало майже чотириста років, — мовив м-р Норрелл. — Вотершипп у «Занепаді лісу Фейрі» особливо наголошує, що це одне із заклять, які працювали в його юності, але цілковито втратили силу до часу, коли він мав двадцять літ!

— Ваша надзвичайна майстерність… — почав Ласеллз.

— Моя надзвичайна майстерність тут ні до чого! — урвав його м-р Норрелл. — Я не здатен творити магію, якої немає. Магія повертається в Англію. Стрейндж знайшов для цього спосіб.

— Отже, я таки мав рацію? — перепитав Ласеллз. — І наше найперше завдання — завадити поверненню Стрейнджа до Англії. Якщо вдасться досягнути успіху в цім, лорд Ліверпуль багато чого пробачить.

М-р Норрелл замислився на хвильку і сказав:

— Я можу не дати йому повернутися морем.

— Чудово! — вигукнув Ласеллз. Проте щось у тому, як м-р Норрелл вимовив ці слова, змусило його на мить змовкнути. — Що ж, навряд чи він зможе повернутися якось інакше. Не може ж він літати! — Ласеллз хихикнув, а тоді його вразила нова думка: — Чи може?

Чилдермасс знизав плечима.

— Я не знаю, на що тепер здатен Стрейндж, — відказав м-р Норрелл. — Але я думав не про це. Мені йдеться радше про Королівські Шляхи.

— Я гадав, що Королівські Шляхи ведуть до Фейрі, — зауважив Ласеллз.

— Так. Але не тільки до Фейрі. Королівські Шляхи ведуть усюди. До Раю. До Пекла. До Парламенту… Вони побудовані магією. Кожне дзеркало, кожна калюжа і кожна тінь в Англії — брама до тих шляхів. Я не можу повісити замки на всі ворота. Ніхто не зможе. То було би пекельне завдання! Якщо Стрейндж піде Королівськими Шляхами, я не знаю жодного способу завадити йому.

— Але… — почав Ласеллз.

— Я не можу завадити йому! — закричав, заламуючи руки, м-р Норрелл. — І не просіть мене! Але… — Маг доклав величезних зусиль, щоб заспокоїтися. — Я можу підготуватися і зустріти його. Найвеличніший Маг цієї Доби. Що ж, скоро побачимо, еге ж?

— Якщо він прибуде до Англії, — мовив Ласеллз, — то куди вирушить насамперед?

— До абатства Гертф’ю, — мовив Чилдермасс. — Куди ж іще?

І м-р Норрелл, і Ласеллз уже збиралися відповісти йому, проте саме тоді до кімнати зайшов Лукас, тримаючи срібну тацю з листом, яку й підніс Ласеллзові. Той зламав печатку і хутко прочитав послання.

— Дролайт приїхав, — повідомив він. — Зачекайте на мене тут. Я повернуся за добу.

62 Я прибув до них криком, що утяв тишу зимового лісу

Досвіток на початку лютого: перехрестя посеред лісу. Між деревами імлилось щось невиразне; сочилася темрява дерев. Обидві дороги, пориті й занедбані, не мали великого значення. Один зі шляхів навіть не був схожий на справжню дорогу: то був радше напрямок, яким інколи їздили підводи. Перехрестя це було таким закутнем, що його й на мапах не було, і назви воно не мало.

Тут і чекав Дролайт. Ні тобі коня поруч, ні кучера з батогом або візком. Хтозна, як він дістався сюди. Дролайт стояв на роздоріжжі вже довго: рукави його сурдута взялися памороззю. Легкий тріск позаду змусив Дролайта вмить озирнутись. Але він нічого не побачив: лише мовчазні дерева простяглися перед ним.

— Ні-ні, — бурмотів він під носа. — То пусте. Сухий листочок упав, от і все.

Знову щось різко тріснуло, наче крига розлущила дерево чи камінь. Дролайт знову прикипів очима, які заслав страх, до того місця.

— Просто сухий листочок, — бурмотів він.

Раптом пролунав новий звук. Якусь мить Дролайт панікував, не розуміючи, звідки він лине, аж поки не впізнав — перестук кінських копит. Він визирнув на дорогу і став до неї придивлятись. Похмура сіра пляма в тумані поступово перетворювалася на вершника.

— Нарешті він тут. Він тут, — бурмотів Дролайт, кваплячись назустріч. — Де ви були? — загукав він. — Я тут уже кілька годин чекаю.

— То й що? — відповів Ласеллзів голос. — Вам однаково більше нема чого робити.

— О! Ви помиляєтеся! Як же ви помиляєтеся! Ви маєте негайно відвезти мене до Лондона!

— Усьому свій час.

Ласеллз виринув із туману і напнув вудила. Його прекрасний одяг і капелюх припорошило срібними намистинками роси.

Дролайт якусь мить розглядав його і раптом, немовби в ньому прокинулась якась риса старої вдачі, понуро додав:

— Як же гарно ви вбралися! Але, чесно, мій друже, нерозважливо виставляти свої статки напоказ у такій поїздці. Хіба ви не боїтеся грабіжників? Це жахливе місце. Смію припустити, тут неподалік має бути вдосталь харцизів на всякий смак.

— Можливо, ви праві. Та, бачте, я маю при собі пістолі, й відчайдушності мені теж не позичати.

Дролайта раптом осяяв несподіваний здогад.

— А де ж другий кінь?

— Що?

— Другий кінь! На якому мені скакати в Лондон! Ох, Ласеллзе, пустоголовий ви мій! Як мені добиратись до Лондона без коня?

Ласеллз розсміявся:

— А мені здавалося, ви би з радістю уникли такої поїздки. Ваші борги сплачено — я їх заплатив, — та в Лондоні й досі повно людей, що ненавидять вас. Вони охоче би вам завдали шкоди при першій змозі.

Дролайт подивився на нього, ніби геть нічого не розумів. Пронизливим, перезбудженим голосом він заволав:

— У мене розпорядження від мага! В мене послання, які я маю доставити багатьом людям! Чим швидше я почну їх доставляти, тим краще! Не можна баритись жодної години!

Ласеллз насупився.

— Ви п’яні? Вам щось наснилось? Норрелл вас ні про що не просив. Якби він мав завдання для вас, то передав би їх через мене. Крім того…

— Який Норрелл? Стрейндж!

Ласеллз завмер у сідлі як сидів. Кінь смикнувся і переступив із ноги на ногу, та Ласеллз навіть не ворухнувся. А потім тихішим і значно небезпечнішим тоном промовив:

— Про що ви в біса говорите? Стрейндж? Та як ви смієте мені щось там говорити про Стрейнджа? Я раджу вам дуже добре подумати, перш ніж знову відкривати рот. Я вже страшенно невдоволений. По-моєму, ваші розпорядження були цілком ясні. Ви мали сидіти у Венеції, поки з неї не поїде Стрейндж. Але ось ви тут. А він усе ще там.

— Не міг не приїхати! Мусив їхати! Ви не розумієте. Я бачився з ним, і він сказав…

Ласеллз підняв руку.

— Я не хочу говорити про це на видноті. Ходімо ближче до дерев.

— До дерев! — І без того бліде обличчя Дролайта геть сполотніло. — О, ні! Нізащо в світі! Я туди не піду! І не просіть!

— Що ви верзете? — Ласеллз трохи незатишно озирнувся. — Стрейндж настановив дерева шпигувати за нами?

— Ні-ні. Не те. Мені важко пояснити. Вони чекають на мене. Вони мене знають! Мені туди не можна!

Дролайт не знаходив слів, аби пояснити, що з ним відбулося. Він широко розкинув руки, немовби хотів показати Ласеллзу всі ріки, які вигиналися біля його ніг, всі дерева, які його пронизали, каміння, яке було його серцем, легенями та нутрощами.

Ласеллз здійняв канчука.

— Гадки не маю, про що ви мелете.

Він рушив конем на Дролайта і змахнув канчуком. Сердешний Дролайт, який і раніше ніколи не міг похвалитися бодай натяком на мужність, мусив, пхинькаючи, відступити в підлісок і аж вереснув, коли якесь терновиння вчепилося йому в рукав.

— Тихо ви там! — озвався до нього Ласеллз. — А то ще подумають, ніби тут когось убивають.

Нарешті вони дістались маленької галявини. Ласеллз спішився і припнув коня до дерева. Потім він дістав обидва пістолі з сідельних торб і поклав їх у кишені свого пальта. Повернувшись до Дролайта, він запитав:

— То ви справді бачилися зі Стрейнджем? Добре. Чудово, насправді. Я чомусь був певен, вам забракне сміливості зустрітися з ним сам на сам.

— Я боявся, він перетворить мене на щось жахливе.

Ласеллз з огидою глянув на заплямований одяг Дролайта та його перелякане обличчя.

— Ви впевнені, що він цього не зробив?

— Що? — не зрозумів Дролайт.

— Чому ви просто його не вбили? Там, у Темряві? Я ж так думаю, ви там були на самоті? Ніхто б і не дізнався.

— О, так. Дуже просто, еге ж? Він високий, розумний, спритний і жорстокий. А я і близько не такий.

— Я би впорався, — проказав Ласеллз.

— Справді? Що ж, ласкаво запрошую вас до Венеції. Спробуйте.

— Де він зараз?

— У Темряві — у Венеції, — але збирається назад, в Англію.

— Він так і сказав?

— Так, я же говорив — у мене три повідомлення: одне для Чилдермасса, одне для Норрелла і одне для всіх інших магів Англії.

— І що ж це за повідомлення?

— Я маю переказати Чилдермассу, що леді Поул повернули з мертвих не так, як про це розповідає Норрелл: йому допоміг один фейрі, і цей фейрі багато чого накоїв, багато лихого, і я маю передати Чилдермассові ось цю коробочку. Це перше повідомлення. І ще я маю переказати Норреллу, що Стрейндж вертається назад. Це третє повідомлення.

Ласеллз замислився.

— Що в тій коробочці?

— Не знаю.

— Чому? Вона якось запечатана по-особливому? З допомогою магії?

Дролайт заплющив очі і помотав головою.

— Цього я теж не знаю.

Ласеллз голосно розреготівся:

— Тобто ви кілька тижнів маєте при собі цю коробочку і навіть не спробували в неї зазирнути? Ви? От саме ви? Та коли ви гостювали у мене, я вас ні на хвильку не наважувався випустити з очей. Ви би перечитали всю мою кореспонденцію, і наступного ранку про мої справи торочили б усі навколо.

Дролайт потупив погляд. Здавалося, він аж зморщився в своєму одязі й тепер почувався ще нікчемніше, коли таке взагалі можна уявити. Могло здатися, що йому соромно за свої минулі грішки, але йшлося не про те.

— Мені страшно, — прошепотів він.

— Де коробочка? — люто викрикнув Ласеллз. — Дайте її!

Дролайт поліз у кишеню сурдута і витягнув щось, загорнуте в брудний носовичок. На хустинці було нав’язано безліч красивих у своїй складності вузликів, які мали би вбезпечити коробочку від того, щоб вона сама не розкрилася. Дролайт віддав її Ласеллзу.

Кривлячись від непереборної огиди, Ласеллз узявся розплутувати вузлики. Впоравшись, він розкрив коробочку.

На мить запала тиша.

— Який же ви дурень, — промовив Ласеллз. Клацнувши кришкою, він закрив коробочку й поклав її собі в кишеню.

— Ой! Я же повинен… — почав був Дролайт, марно тягнучи руку по неї.

— Ви сказали, було три повідомлення. Яке останнє?

— Не думаю, що ви зрозумієте.

— Що? Ви його розумієте, а я не подужаю? Щось ви аж надто розумні стали в Італії.

— Я не про це…

— Тоді про що? Кажіть негайно. Мені ця розмова вже набридає.

— Стрейндж сказав, що дерево говорить до каменя. Камінь говорить до води. Він сказав, маги можуть навчитися магії від лісів, каміння і так далі. Він сказав, що старі союзи Джона Ускґласса досі чинні.

— Джон Ускґласс! Джон Ускґласс! Як же мені остогидло це ім’я! Зараз всі навколо тільки про нього й торочать. Навіть Норрелл. Не розумію, чому; його дні добігли кінця ще чотириста років тому.

Дролайт знову простягнув руку:

— Віддайте мою коробочку. Я мушу…

— Та що з вами, в біса, таке? Хіба ви не зрозуміли? Ваші повідомлення ніколи не дійдуть до адресатів. Хіба що до Норрелла, але навіть його я доставлю сам.

Дролайт аж завив од болю:

— Будь ласка, будь ласка! Я не можу його підвести! Ви не розумієте! Він мене вб’є! Або ще гірше!

Ласеллз розкинув руки й озирнувся, немовби закликав сам ліс у свідки сміховинної поведінки Дролайта:

— Ви щиро вважаєте, що я вам дозволю знищити Норрелла? Вважайте — знищити мене самого?

— Це не моя провина! Це не моя провина! Я не можу йому не скоритись!

— Хробаче, а що тобі лишається між такими людьми, як Стрейндж і я? Тебе однаково розчавить.

Дролайт видав якийсь звук, схожий на рюмсання від страху. Він дивився на Ласеллза дивним шаленим поглядом. Скидалося на те, що він хоче щось сказати. А потім, із вражаючою швидкістю, він крутнувся і втік поміж дерев.

Ласеллз не став собі морочити голову й переслідувати його. Він просто звів один із пістолів, прицілився й вистрілив.

Куля влучила Дролайту в стегно, і на якусь мить у біло-сірому лісі бризнуло червоними кольорами крові й плоті. Він верескнув і шумно повалився в колючі зарості. Він спробував повзти, але одна нога віднялася, ще й чагарі чіплялися за одяг, виборсатися з них він уже не міг. Дролайт повернувся обличчям до Ласеллза, який крокував у його напрямку; страх і біль спотворили Дролайтове обличчя до невпізнаваності.

Ласеллз вистрілив із другого пістоля.

Куля розірвала ліву сторону обличчя Дролайта, і його голова луснула, немов яйце чи помаранч. Тіло його здригнулося кілька разів і завмерло.

І хоча ніхто цього не бачив, і хоча у вухах Ласеллза, в його грудях, в усьому його тілі гупала кров, він не дозволив собі хоч на йоту збентежитись: така поведінка, вважав він, анітрохи не личила би справжньому джентльмену.

Його камердинер мав пристрасть читати репортажі про вбивства й повішання у «Ньюґейтському календарі»[378] та «Реєстрі зловмисників»[379]. Інколи Ласеллз і собі брав почитати щось із тих часописів. Яскравою рисою всіх тамтешніх історій було те, що душогуб, яким би сміливим не був, коли вчиняв злочин, невдовзі все одно піддавався почуттям і від того діяв дивно, нерозумно, що зрештою його й виказувало. Ласеллз не вірив майже жодному слову в цих нарисах, але заради власної безпеки перевірив себе на найменші ознаки докорів сумління чи жаху. Нічого не знайшов. Єдиною його думкою була втіха від того, що на світі однією потворною персоною стало менше. «Справді ж бо, — сказав він собі, — якби він три-чотири роки тому знав, що все закінчиться саме так, то й сам би просив мене це зробити».

Десь зашаруділо. На превеликий свій подив Ласеллз побачив, що з правого ока Дролайта (ліве знищив постріл із пістоля) вже проріс пагінець. Шию та груди обплели вуса плюща. Долоню прохромив падуб, а молода берізка виткнулася із ноги; живіт розрісся глодом. Виглядало на те, ніби Дролайта розіпнуто на деревах, які не спинялися й далі росли. Понищене обличчя, руки й ноги обплели бронзові й багряні стебла; тіло розкладалося на очах, а рослини та інші живі створіння всотували його силу. І за якийсь час від Крістофера Дролайта не лишилося нічого. Дерева, каміння й земля поглинули його, та в їхніх обрисах і досі можна було впізнати щось від людини, якою той колись був.

— Та шипшина, здається, була його рукою, — міркував уголос Ласеллз. — Той камінь… може, його серцем? Він і невеличкий, і досить жорсткий на вигляд.

Ласеллз розсміявся.

— Сміховинна річ — ця Стрейнджева магія, — звернувся він у порожнечу. — Рано чи пізно вона обертається проти нього.

Він сів на коня і поскакав назад на дорогу.

63 Перший поховає своє серце у темнім засніженім лісі, та відчуватиме його біль

Відколи Ласеллз покинув Гановер-сквер, минуло вже понад двадцять вісім годин, і м-р Норрелл нетямився від хвилювання. Він обіцяв Ласеллзу, що на нього зачекають, але тепер боявся, що, поки вони дістануться абатства Гертф’ю, Стрейндж устигне заволодіти книгозбірнею.

Нікому в будинку на Гановер-сквер не дозволялося йти спати, тому на ранок всі були зморені та пригнічені.

— Навіщо ми його взагалі чекаємо? — запитав Чилдермасс. — Яка від нього буде користь, коли Стрейндж повернеться?

— Я вельми покладаюся на містера Ласеллза. Ви ж знаєте. Він тепер мій єдиний порадник.

— У вас досі є я, — відказав Чилдермасс.

М-р Норрелл швидко заблимав маленькими оченятами. Здавалося, от-от пролунає: «Але ж ви лише слуга», проте м-р Норрелл змовчав.

Однак Чилдермасс, здається, все одно його зрозумів. Він зневажливо пирхнув і вийшов з кімнати.

О шостій вечора двері бібліотеки розчинилися і зайшов Ласеллз. Таким його ще ніхто не бачив: скуйовджене волосся, потемніла від поту та пилу шийна хустина та заляпане багнюкою пальто й чоботи.

— Містере Норрелле, ви мали рацію! — закричав він. — Стрейндж повертається!

— Коли? — полотніючи, запитав м-р Норрелл.

— Я не знаю. Він не виказав такої ласки, щоби повідомити деталі, але нам слід вирушати в абатство Гертф’ю якнайшвидше!

— Ми можемо вирушити негайно. Все вже готово. Ви справді бачили Дролайта? Він тут?

М-р Норрелл нахилився вбік, сподіваючись хоч мигцем побачити Дролайта за спиною у Ласеллза.

— Ні, не бачив. Я на нього чекав, але він так і не з’явився. Та не варто боятися, сер! — (М-р Норрелл хотів було його перебити.) — Він прислав листа. У нас є всі необхідні відомості.

— Лист! Дозвольте, я на нього погляну?

— Авжеж! Але на це буде вдосталь часу в дорозі. Пора їхати. Не затримуйтеся лише через мене. Мої бажання скромні, і, якщо чогось немає, я можу легко без цього обійтися. — (Трохи несподівана заява. Досі бажання Ласеллза ніколи не були скромними. Навпаки, вони вирізнялися чисельністю й складністю.) — Нумо, нумо, містере Норрелле. Підводьтеся! Стрейндж наближається!

Ласеллз широким кроком вийшов із кімнати. Згодом м-р Норрелл почув від Лукаса, що Ласеллз не попросив ані чогось випити, ані води, щоб умитися. Він просто застрибнув у карету і чекав у кутку.

О восьмій годині вони вже їхали до Йоркширу. М-р Норрелл та Ласеллз сиділи в кареті, а Лукас та Дейві вмостилися зверху. Чилдермасс їхав поряд верхи. В Іслінгтонівській вартівні Лукас заплатив шляховий податок. Повітря пахло снігом.

М-р Норрелл ліниво витріщався на вікно крамниці, в якому горіла гасова лампа. Це був першорядний заклад із лаконічним інтер’єром та елегантними модними кріслами для відвідувачів — магазин настільки вишуканий, що неможливо було сказати, а чим, власне, тут торгують. На стільці громадилася купа чогось яскравого, але м-р Норрелл не сказав би напевне, що це — шалі, заготовки для суконь чи щось геть інше. У крамниці було троє жінок. Відвідувачка — добре вбрана особа в спенсері[380], шитому на манір гусарської форми. На голові в неї була невеличка російська хутряна шапка — дама постійно її поправляла, наче боялася, що та впаде. Крамарка була вбрана в просту та стриману темну сукню. Поряд з нею стояла маленька помічниця — вона дивилася трохи залякано й робила реверанс щоразу, коли хтось на неї дивився. Покупниці та власниці закладу не йшлося про справи, вони вели жваву бесіду й сміялися. Уся ця сцена була безнадійно далекою від інтересів м-ра Норрелла, проте вона незбагненним чином запала магові в серце. Йому майнула думка про місис Стрейндж та леді Поул. Потім між ним та веселими дамами в крамниці пролетів ніби згусток пітьми. М-р Норрелл вирішив, що це крук.

Податок сплатили. Дейві смикнув за віжки, й карета рушила в бік Арчвея[381].

Пішов сніг. Хуртовина била об карету, аж трусила нею з боку в бік. Вона проникала в кожну шпарину й тріщину, холодила плечі, носи й ноги. Не додавав спокою м-ру Норреллу й дивний настрій, в якому перебував Ласеллз. Супутник мага був схвильованим, майже радів, хоча м-р Норрелл не бачив для цього жодних підстав. Коли завивав вітер, Ласеллз реготав — ніби його намагалися налякати, а він хотів показати, що не вийшло.

Побачивши, що м-р Норрелл спостерігає за ним, Ласеллз сказав:

— Я ось що надумав. Це ж зовсім дрібниці! Ми з вами скоро здолаємо Стрейнджа з його витівками. Міністри — то лише зграя старих баб! Мені аж гидко! Такий переляк через одного божевільного! Як подумати, це ж просто смішно. І, звісно, найгірші з них — Ліверпуль та Сідмут! Вони роками носа не потикали з дому, так боялися Буонапарте, а тепер дрижать лише через те, що Стрейндж утратив глузд.

— О, ви помиляєтеся! — заявив м-р Норрелл. — Як ви помиляєтеся! Загроза від Стрейнджа величезна — Буонапарте й близько не порівняти. Але ж ви так і не розповіли, що повідомив Дролайт. Мені би дуже хотілося побачити його листа. Я скажу Дейві спинитися в готелі «Янгол» в Гедлі, і тоді…

— Але в мене його немає з собою. Він лишився на Брутон-стрит.

— Ой! Але ж…

Ласеллз зареготав.

— Містере Норрелле! Не переймайтеся ви так! Чи ж я вам не казав, що він не потрібен. Я можу все переказати до слова.

— Що написав Дролайт?

— Що Стрейндж причинний і його ув’язнено у Вічній Пітьмі — а це ми й без нього знали. І…

— Як проявляється його божевілля? — запитав м-р Норрелл.

Ласеллз змовк.

— Переважно в тому, що він ляпає усілякі дурниці. Все, як і завжди, хіба ні? — Ласеллз засміявся, але, побачивши вираз обличчя м-ра Норрелла, продовжив розважливіше. — Стрейндж торочить про дерева, камені, Джона Ускґласса та… — Він роззирнувся, шукаючи натхнення. — …невидимі карети. А ще… так, звісно! Це вас розважить. Він вкрав пальці з рук кількох венеційських дівчат. От просто так і вкрав! І зберігає їх у маленьких коробочках!

— Пальці! — стривожено повторив м-р Норрелл. Вочевидь, це слово викликало в нього неприємні спогади. Він замислився, але нічого не сказав. — А Дролайт описав пітьму? Він сказав щось таке, що допоможе нам її зрозуміти?

— Ні. Дролайт бачився зі Стрейнджем, і той передав повідомлення для вас. Він сказав: «Я йду». Ось і весь лист.

Запала мовчанка. Маг куняв, хоч і не збирався спати. Кілька разів він чув крізь сон, як Ласеллз говорить сам до себе в темряві.

Опівночі в таверні «Копиця» у Вонсфорді вони поміняли коней. Ласеллз та м-р Норрелл чекали у загальній залі — великій просторій кімнаті зі стінами, обшитими дерев’яними панелями, начищеною підлогою та двома камінами.

Відчинилися двері, й зайшов Чилдермасс. Він ступив прямо до Ласеллза і промовив:

— Лукас каже, що приносив вам листа від Дролайта про те, що він побачив у Венеції.

Ласеллз ледь повернув голову, але на Чилдермасса й не глянув.

— Можна мені на нього поглянути? — запитав той.

— Я лишив його на Брутон-стрит.

Чилдермасс був трохи здивований.

— Що ж, чудово, — сказав він. — Лукас може повернутися по листа. Ми наймемо йому коня тут. Він наздожене нас, перш ніж ми дістанемося Гертф’ю.

Ласеллз посміхнувся.

— Я що, сказав Брутон-стрит? Знаєте, я не думаю, що лист там. Здається, я лишив його у якомусь заїзді в Чатемі[382], де чекав на Дролайта. Листа вже давно викинули.

Він відвернувся до каміну.

Чилдермасс якийсь час похмуро дивився на Ласеллза, а тоді вийшов з кімнати.

Прийшов лакей і сказав, що в обох спальнях уже готові гаряча вода, рушники та все решта — м-р Норрелл та Ласеллз можуть освіжитися.

— Джентльмени, в коридорі хоч око виколи, — життєрадісно додав він, — то я для вас приніс по свічці.

Взявши свічку, м-р Норрелл пішов коридором, де й справді було дуже темно. Раптом перед ним виринув Чилдермасс і схопив його за руку.

— Про що, заради Бога, ви думали? — прошипів він. — Як можна було поїхати з Лондона без листа?

— Але Ласеллз сказав, що пам’ятає його зміст, — благально вимовив м-р Норрелл.

— І ви йому, звісно, повірили?

М-р Норрелл промовчав. Вже у своїй кімнаті, вмиваючись, він помітив у дзеркалі відображення ліжка — важкого, старомодного і, як це часто буває в тавернах, завеликого для кімнати. Чотири різьблених колони із червоного дерева, високий темний балдахін та пучки чорного страусячого пір’я по кутках надавали йому похоронного виду. Ніби хтось заманив м-ра Норрелла в кімнату, щоб показати чарівнику його усипальницю. Маг знову пережив дивне відчуття, яке вже з’являлося в нього, коли він спостерігав за жінками в крамниці: нібито щось добігає кінця, і кожен вибір, що тільки може постати перед ним, він уже зробив. Він обрав свій шлях ще в юності, але прийшов не туди, куди хотів; він повертався додому, але дім став жахливим. Стоячи у півтемряві біля чорного ліжка, Норрелл згадав, чому в дитинстві завжди боявся темряви. Бо темрява належала Джону Ускґлассу.

М-р Норрелл поквапився геть із кімнати до затишку освітленої зали.

Майже відразу після шостої ранку почало розвиднюватись, але на світанок це було геть не схоже. Із сірого неба на сіро-білу землю падав білий сніг. Дейві так припорошило, що здавалося, ніби хтось замовив його вощану копію і вже підготував гіпсову форму.

Увесь день поштові коні, міняючись, тягли карету крізь сніг та вітер. Заїзди один за одним пропонували гарячі напої та короткий перепочинок від негоди. Дейві та Чилдмермасса, яко кучера й вершника, поїздка, без сумніву, виснажила найбільше, а перевагами зупинок вони могли скористатися найменше, бо майже весь час проводили в стайнях, лаючись із власниками заїздів через коней. У Ґренттемі Чилдермасс оскаженів, коли хазяїн заїзду запропонував йому сліпого коня. Чилдермас присягався, що нізащо його не візьме, а хазяїн присягався, що це його найкращий кінь. Особливого вибору не було, тому, зрештою, довелося погодитись. Згодом Дейві казав, що коняка виявилася чудовою — витривалою і слухняною — бо лише з наказів кучера могла дізнатися, куди рушати й що робити. Сам Дейві дотягнув до готелю «Ньюкасл-Армс» у Таксфорді, де його довелося лишити. Він здолав понад сто тридцять миль і, за словами Чилдермасса, так втомився, що заледве міг говорити. Чилдермасс найняв форейтора, і вони поїхали далі.

Десь за годину до заходу сонця снігопад припинився і небо розвиднилося. Довгі синьо-чорні тіні вкрили порожні поля. Через п’ять миль від Донкастера карета минула заїзд «Червоний дім» (який отримав назву від пофарбованих стін). Призахідне зимове сонце стояло низько, і здавалося, що весь дім охоплений полум’ям. Карета сповільнилася і, зрештою, зупинилася.

— Чому ми стали? — прокричав зсередини м-р Норрелл.

Лукас схилився і щось відповів, але вітер заглушив його голос і м-р Норрелл нічого не почув.

Чилдермасс з’їхав з дороги і рушив через поле, яке заполонили круки. Коли він проїжджав, птахи здіймалися в небо з голосним крячанням. Вздовж дальнього краю поля тягнувся старий живопліт з проходом, обабіч якого росли високі падуби. Прохід вів на іншу дорогу або стежку, теж огороджену живоплотом. Чилдермасс спинився і поглянув спершу в один бік, а потім в другий. Він вагався. А тоді смикнув віжки: кінь помчав поміж падубів і хутко зник з очей.

— Він виїхав на дорогу фейрі! — закричав переляканий м-р Норрелл.

— Он як! — відгукнувся Ласеллз. — То це вона?

— Авжеж! — промовив м-р Норрелл. — Одна з найвідоміших. Вважається, що вона поєднує Данкастер із Ньюкаслом і проходить повз дві фортеці фейрі.

Вони зачекали.

Хвилин через двадцять з козел зліз Лукас.

— Скільки нам ще тут стояти, сер? — запитав він.

М-р Норрелл похитав головою.

— Жоден англієць не перетинав кордонів Фейрі вже триста років, з часів Мартіна Пейла. Цілком можливо, що Чилдермасс вже ніколи не повернеться. Можливо…

Саме тоді Чилдермасс об’явився знову й галопом помчав через поле.

— Що ж, це правда, — сказав він м-ру Норреллу. — Шляхи до Фейрі знову відкриті.

— Що ви бачили? — запитав маг.

— Дорога веде прямо до лісу, в терновиння. На узліссі — статуя жінки з простягнутими руками. В одній руці у неї кам’яне око, а в другій — кам’яне серце. Сам ліс… — Чилдермасс зробив незрозумілий жест: чи то він не міг добрати слів, чи то визнавав себе безсилим перед тим видивом. — На кожному дереві висіли трупи. Хтось віддав Богу душу тільки вчора. Інші ж — столітні скелети в іржавих обладунках. Я під’їхав до високої вежі, складеної з грубо обтесаних каменів. У стінах виднілося кілька віконечок. В одному з них світився вогник і промелькнула тінь — за мною хтось спостерігав. Біля вежі розкинулася галявина, по якій біг струмок. Там стояв убраний у британську форму блідий і кволий молодик із мертвими очима. Він назвався Оборонцем Замку вирваних ока й серця. Він заприсягнувся захищати володарку замку і ставати до бою з кожним, хто матиме намір завдати їй образи чи якої шкоди. Я спитав, чи це він повбивав усіх тих людей. Оборонець відповів, що вбив декого і повісив на терні, як це раніше робив його попередник. Я поцікавився, як володарка збирається винагородити його за вірну службу. Він зізнався, що не знає. Він ніколи не бачив її і ніколи з нею не говорив. Вона не виходить із Замку вирваних ока і серця; він вартує поміж струмком та терновинням. Він запитав, чи я збираюся з ним битися, а я нагадав йому, що ні словом, ні ділом не скривдив його даму. Також сказав, що я лише слуга і господар чекає на моє повернення. Тоді розвернув коня і поскакав назад.

— Як? — скрикнув Ласеллз. — Вас викликали на дуель, а ви втекли! Невже у вас геть немає честі? Чи сорому? Бліде лице, мертві очі, невідома особа у вікні! — Він зневажливо пирхнув. — Це лишень виправдання боягуза!

Чилдермасс смикнувся, ніби його вдарили, і вже зібрався щось гостро відповісти, але йому завадив м-р Норрелл.

— Якраз навпаки! Чилдермасс правильно зробив, що якомога швидше поїхав звідти. У таких місцях магії завжди значно більше, ніж здається на перший погляд. Деякі фейрі обожнюють смертельні бої. Я не знаю чому. Вони готові на все, щоб насолодитися цими утіхами.

— Прошу, містере Ласеллзе, — мовив Чилдермасс, — якщо те місце вас настільки вабить, то йдіть. Не станемо вас затримувати.

Ласеллз замислено поглянув на поле та отвір у живоплоті, але не ворухнувся.

— Можливо, ви не любите круків? — трохи насмішкувато запитав Чилдермасс.

— Ніхто їх не любить! — заявив м-р Норрелл. — Чому вони тут? Що вони означають?

Чилдермасс знизав плечима.

— Дехто вважає, що вони — частина Пітьми, яка оповила Стрейнджа і яку він з невідомих причин зробив видимою та відіслав до Англії. Інші припускають, що круки віщують повернення Джона Ускґласса.

— Джон Ускґласс. Звісно, — промовив Ласеллз. — Перший і останній прихисток ницих умів. Що б не трапилося, завжди винен Джон Ускґласс. Гадаю, містере Норрелле, час написати про цього джентльмена ще одну розгромну статтю в «Друзях». Що ми скажемо цього разу? Що він особа нехристиянська? Неанглійська? Демонічна? Здається, у мене десь був список святих та архієпископів, які осуджували його. Я легко з цим впораюся.

М-р Норрелл мав стурбований вигляд. Він нервово позирав на таксфордського форейтора.

— На вашому місці, містере Ласеллзе, — м’яко заговорив Чилдермасс, — я би говорив обачніше. Зараз ви на півночі. Це володіння Джона Ускґласса. Наші містечка, міста й абатства збудував він. Наші закони написав він. Він у наших думках, серцях та словах. Влітку під кожним живоплотом розгорнеться килим із блакитно-білих квітів. Ми називаємо їх «Джонові фартинги». Коли погода не така, як годиться, тепло серед зими або дощить улітку, сільські люди кажуть, що це Джон Ускґласс закохався і нехтує своїми справами[383]. А коли ми в чомусь певні, то кажемо: «Ми в безпеці, наче камінець у кишені Джона Ускґласса».

Ласеллз засміявся.

— Я геть не збираюся, містере Чилдермассе, кпинити з ваших чудних сільських забобонів. Але погодьтеся, одна справа теревенити про справи днів минулих, а зовсім інша — говорити про повернення Короля, який мав за союзника самого Люципера. Ніхто ж цього не хоче, правда? Ну, тобто, крім йоанітів та божевільних?

— Я північанин, містере Ласеллзе. Ніщо б мене таке не втішило, як повернення мого Короля. Цього я бажав усе своє життя.

Близько півночі вони прибули до абатства Гертф’ю. Там не було жодних ознак Стрейнджевої присутності. Ласеллз пішов спати, а Норрелл блукав будинком, перевіряючи стан давніх заклять.

Наступного ранку за сніданком Ласеллз сказав:

— Мені стало цікаво, чи проводили в минулому магічні дуелі? Поєдинки між магами бували? Щось таке…

М-р Норрелл зітхнув.

— Важко сказати. Ральф Стоксі переміг магією двох чи трьох чарівників, серед яких був дуже відомий шотландський маг на ім’я Чарівник з Атоделю[384]. Катерина Вінчестерська якось мусила запроторити одного юного мага в Ґранаду за допомогою магії. Він діймав її недоречними пропозиціями руки та серця, коли вона хотіла навчатися. Ґранада була найвіддаленішим від Англії місцем, що спало їй на думку. Також є цікава історія про будника з Камбрії…[385]

— А такі дуелі завершувалися смертю одного з магів?

— Що? — сповнений жаху м-р Норрелл глянув на нього. — Ні! Тобто я не знаю. Не думаю.

Ласеллз усміхнувся.

— Але ж така магія мусить існувати, правда? Якби ви добре подумали, то, смію припустити, пригадали б із пів десятка заклять, що згодяться для такої мети. Це нічим би не відрізнялося від звичайної дуелі на пістолетах чи шпагах. По тому ніхто б нікого не переслідував. У будь-якому разі, друзі та слуги переможця, звісно, допомогли б йому залишити все в цілковитій таємниці.

М-р Норрелл помовчав, а тоді сказав:

— До такого не дійде.

Ласеллз засміявся:

— Мій любий містере Норрелле! А до чого ж іще може дійти справа?

Як не дивно, Ласеллз ніколи не бував у абатстві Гертф’ю. Коли раніше Дролайт гостював тут, Ласеллзу завжди вдавалося пригадати якусь ранішу домовленість. Перебування у заміському будинку в Йоркширі видавалося йому справжнім ходінням по муках. Він припускав, що Гертф’ю у найкращому разі скидається на свого власника — запилюжене, старомодне, схильне до довгого і нудного мовчання; у гіршому разі це залитий дощем сільський дім посеред темного, моторошного пустища. Він із подивом побачив, що маєток був ні одним, ні другим. Нічого готичного в Гертф’ю не знайшлося: сучасний дім, вишуканий і зручний, а слуги аж ніяк не скидалися на неотесаних селюків, яких він собі науявляв. Власне, слуги були ті самі, що й на Гановер-сквер. Навчені по-столичному, вони чудово знали Ласеллзові уподобання.

Утім, помешкання будь-якого мага має свої чудасії, і схоже було, що абатство Гертф’ю — таке зручне й вишукане на перший погляд — будували за якимось надзвичайно недоладним планом, адже дійти з одного кінця будинку в інший, не загубившись, було геть неможливо. Пізніше того ж ранку Лукас повідомив Ласеллзу, що за жодних обставин не варто намагатися потрапити до бібліотеки самостійно — лише в товаристві м-ра Норрелла або Чилдермасса. Це було найперше правило будинку.

Ясна річ, Ласеллз не мав жодного наміру слухатися такої заборони, тим паче, коли почув її з вуст слуги. Він оглянув східну частину будинку і виявив звично розташовані їдальню, залу для прийомів і вітальню, але не бібліотеку. Він вирішив, що бібліотека мусить розташовуватися у ще не дослідженій західній частині. Він рушив туди, але одразу ж опинився у кімнаті, яку щойно залишив. Подумавши, що просто не туди повернув, Ласеллз спробував іще раз. Цього разу він потрапив до посудомийні, де дрібна і неохайна служниця, постійно чмихаючи, витерла ніс тильним боком долоні, а тоді тією ж рукою взялася мити казани. Яку б дорогу не обирав Ласеллз, він завжди повертався або до їдальні, або до посудомийні. Його вже нудило від вигляду малої служниці, та й її зовсім не тішила його присутність. І хоча Ласеллз витратив цілий ранок на марні пошуки, йому й на думку не спадало звинуватити у своїй невдачі будь-що, окрім йоркширської архітектури.

Наступні три дні м-р Норрелл намагався не полишати бібліотеку. При кожній зустрічі з Ласеллзом він вислуховував нові скарги на Чилдермасса; тим часом Чилдермасс набридав магові вимогами пошукати лист Дролайта за допомогою магії. Зрештою м-р Норрелл вирішив, що простіше буде уникати обох.

І жодному з них не розкрив він те, що виявив, — те, що надзвичайно його хвилювало. Відколи вони зі Стрейнджем розійшлися, для м-ра Норрелла стало звичною справою викликати видіння, щоби з’ясувати, чим займається Стрейндж. Але завжди марно. Однієї ночі, тижнів чотири тому, м-ру Норреллу не спалося. Він підвівся і взявся чарувати. Видиво було не дуже чітке, та зрештою з’явився маг, що чаклував у пітьмі. М-р Норрелл привітав себе з тим, що нарешті зумів пробитися крізь Стрейнджеві захисні закляття, аж раптом усвідомив, що дивиться на самого себе у бібліотеці. Він спробував ще раз. Перевіряв різні закляття. По-різному називав Стрейнджа. Даремно. Він мусив визнати, що англійська магія більше не бачила різниці між ним і Стрейнджем.

Від лорда Ліверпуля і міністрів надходили гнівні листи з описами нових проявів магії, які ніхто не міг пояснити. У відповідь м-р Норрелл обіцяв приділити цим справам найпильнішу увагу, щойно Стрейнджа буде здолано.

На третій вечір по приїзді м-р Норрелл, Ласеллз і Чилдермасс зібралися у вітальні. Ласеллз їв помаранчу, тримаючи в руках маленький ножик для фруктів із перламутровим руків’ям і зубчастим лезом, яким зазвичай зрізав шкірку. Чилдермасс розкладав на невеликому столику свої карти: він їх читав останні дві години. Те, що м-р Норрелл не висловив щодо цього ні найменшого невдоволення, свідчило, до якої міри мага збентежили поточні справи. Ласеллза, навпаки, ті карти доводили до божевілля. Він не сумнівався, що одне з питань, на яке мали відповісти всі ті розкладання і перевертання, стосувалося його самого. І тут Ласеллз мав цілковиту рацію.

— Як же я ненавиджу бездіяльність! — різко вигукнув він. — Як гадаєте, на що чекає Стрейндж? Ми ж навіть не знаємо напевне, чи він прийде.

— Прийде, — відказав Чилдермасс.

— А вам звідки відомо? — запитав Ласеллз. — Бо це ви йому так нараяли?

Чилдермасс нічого не відповів. Його увагу привернуло щось у в картах. Пробігши по них поглядом, Чилдермасс різко підвівся з-за столу.

— Містере Ласеллзе! У вас є для мене повідомлення!

— У мене? — здивувався Ласеллз.

— Так, сер.

— Що ви маєте на увазі?

— Я маю на увазі, що недавно ви отримали повідомлення для мене. Так кажуть карти. Я був би вельми вдячним, якби ви передали мені послання.

Ласеллз презирливо пирхнув.

— Я не посланець — тим паче для вас!

Чилдермасс пропустив закид повз вуха й запитав:

— Від кого це повідомлення?

Ласеллз промовчав. Він повернувся до ножа й помаранчі.

— Чудово, — відказав Чилдермасс, а тоді сів і знову розклав карти.

За ними спостерігав надзвичайно стривожений м-р Норрелл. Його рука смикнулася до мотузки дзвоника, проте, повагавшись хвильку, маг передумав і сам пішов по слугу. Лукас накривав на стіл у їдальні. М-р Норрелл переповів йому, що відбувається, і запитав:

— Хіба не можна якось розвести їх? Може, вони тоді заспокояться. Чи немає ніякого повідомлення для містера Ласеллза? А може, якась справа потребує Чилдермассової уваги? Можна щось вигадати? А вечеря? Може, вона вже готова?

Лукас похитав головою.

— Повідомлень немає. Містер Чилдермасс чинитиме так, як вважає за потрібне — він завжди так робить. А ви замовили вечерю на пів на десяту. Самі ж знаєте.

— Шкода, що тут немає містера Стрейнджа, — понуро промовив м-р Норрелл. — Він би придумав, що їм сказати. Він би знав, як учинити.

Лукас торкнувся руки свого господаря, ніби намагаючись його підбадьорити:

— Містере Норрелле, ми ж намагаємося завадити містерові Стрейнджу повернутися сюди… якщо пам’ятаєте, сер.

М-р Норрелл поглянув на слугу трохи роздратовано:

— Так, так! Я знаю! І все ж.

М-р Норрелл і Лукас разом зайшли до вітальні. Чилдермасс перевертав останню карту. Ласеллз рішучим поглядом свердлив газету.

— Що кажуть карти? — мовив м-р Норрелл до Чилдермасса.

І хоча питання поставив м-р Норрелл, Чилдермасс звернувся до Ласеллза.

— Вони кажуть, що ви злодій і брехун. Кажуть, що у вас є більше, ніж повідомлення. Вам дали надзвичайно цінну річ. Вона призначалася мені, а ви її тримаєте при собі.

Запала тиша.

Ласеллз холодно промовив:

— Містере Норрелле, як довго ви ще збираєтеся дивитися, як мене кривдять?

— Востаннє питаю вас, містере Ласеллзе, — правив далі Чилдермасс. — Ви віддасте те, що належить мені?

— Як ви смієте так звертатися до джентльмена? — запитав Ласеллз.

— А хіба джентльмен міг би мене обікрасти? — відповів Чилдермасс.

Ласеллз пополотнів.

— А ну вибачайся! — прошипів він. — Вибачайся, а як ні, то, присягаюся, я навчу тебе гарних манер, сучий ти сину, брудний йоркширський вишкребку.

Чилдермасс знизав плечима.

— Краще бути сучим сином, аніж злодієм!

З оскаженілим криком Ласеллз схопив Чилдермасса і так гепнув об стіну, що в того ноги на мить відірвалися від підлоги. Він так струснув Чилдермасса, що картини заторохтіли у рамах.

Дивно, та Чилдермасс видавався беззахисним супроти Ласеллза. Він уперся руками в тіло нападника, але хоч як борсався, не зміг вивільнитися. Боротьба тривала якусь мить, а потім Чилдермасс коротко кивнув, неначе визнаючи Ласеллзову перемогу.

Але Ласеллз його не відпустив. Він навалився на Чилдермасса, притиснувши того до стіни. А тоді опустив руку і вхопив ніж із перламутровим руків’ям і зазубреним краєм. Ласеллз повільно провів лезом по Чилдермассовому обличчю, лишаючи поріз від ока до рота.

Лукас закричав, та Чилдермасс не зронив ні слова. Йому якось вдалося вивільнити й підняти ліву руку, яку він стиснув у кулак. На мить вони застигли у такому положенні — німа сцена, — а тоді Чилдермасс опустив руку.

Ласеллз широко всміхнувся. Він відпустив Чилдермасса, повернувся до м-ра Норрелла, і спокійно сказав:

— Я не потерплю жодних виправдань для цієї особи. Мені завдано образи. Якби він належав до прошарку, на який би я мав зважати, я б обов’язково викликав його на дуель. Він про це знає. Його захищає низьке становище. Якщо ви волієте, аби я хоч на мить лишався у цьому домі як ваш друг та порадник, ця особа має негайно покинути вашу службу! Віднині я не хочу чути його імені ні від вас, ні від будь-кого з ваших слуг під страхом звільнення. Сподіваюся, сер, я висловився цілком зрозуміло?

Лукас скористався нагодою крадькома передати Чилдермассові серветку.

— Що ж, сер, — мовив Чилдермасс до м-ра Норрелла, витираючи кров з обличчя, — хто ж із нас залишиться?

Запала довга тиша. А тоді хрипким, ніби чужим голосом м-р Норрелл сказав:

— Ви маєте піти.

— Прощавайте, містере Норрелле, — вклонився Чилдермасс. — Ви зробили хибний вибір, сер, — як і завжди!

Він зібрав свої карти і пішов.

Чилдермасс піднявся у свою маленьку, майже порожню спальню на горищі, запалив свічку і поставив її на стіл. На стіні висіло тріснуте, дешевеньке дзеркало. Чилдермасс оглянув обличчя. Поріз виглядав потворно. Шийна хустинка і сорочка на правому плечі просякли кров’ю. Чилдермасс промив рану, наскільки зумів, а тоді помив і висушив руки.

Чилдермасс обережно витягнув щось із кишені пальта. То була коробочка кольору болю сердечного, розміром з табакерку, тільки трохи довша. А тоді прошепотів сам до себе:

— Ніхто від власної науки не втече[386].

Чилдермасс відкрив коробочку і хвилину-другу замислено дивився на те, що лежало в ній; він почухав голову і вилаявся, бо всередину ледь не впала краплина крові. Тоді він закрив коробочку й сховав у кишеню.

Щоб зібрати речі, Чилдермассові не знадобилося багато часу. У скриньці з червоного дерева лежала пара пістолів, невеликий гаманець з грішми, бритва, гребінець, зубна щітка, трохи мила, одяг (не новіший за той, що був на Чилдермассові) і невеликий стос книжок — Біблія, «Історія Короля Крука для дітей» лорда Портісгеда і примірник «Об’явлення тридцяти шести інших світів» Паріса Ормскірка. Усі роки м-р Норрелл добре платив Чилдермассу, але що слуга робив з грішми, не знав ніхто. Як не раз завважували Дейві і Лукас, він їх точно не розтринькав.

Чилдермасс поскладав усе в пошарпану валізу. На столі стояла тарілка з яблуками, які він загорнув у ганчірку і поклав туди ж. Тоді, притискаючи серветку до обличчя, спустився униз. Він уже дійшов до стайні, як згадав, що лишив у вітальні перо, чорнило і нотатник — він поклав їх на приставний столик, доки читав карти. «Що ж, повертатися надто пізно, — подумав він. — Доведеться купити собі нові».

У стайні на нього чекало ціле товариство — Дейві, Лукас, конюхи і ще кілька слуг, яким вдалося вислизнути з будинку.

— Що ви всі тут робите? — здивовано запитав він. — Влаштовуєте молитовні збори?

Чоловіки перезирнулися.

— Містере Чилдермассе, ми запрягли для вас Броваря, — сказав Дейві.

Броварем звали Чилдермассового коня — великого, негарного жеребця.

— Дякую, Дейві.

— Чому ви дозволили йому це зробити, сер? — запитав Лукас. — Чому дозволили порізати себе?

— Хлопче, не турбуйся. Це пусте.

— Я приніс бинти. Дозвольте перев’язати вам обличчя.

— Сьогодні ввечері мені доведеться добряче поворушити мізками, Лукасе, а весь у бинтах я не зможу думати.

— Але якщо краї рани не звести, лишиться жахливий шрам.

— Ну й нехай. Ніхто не скаржитиметься, що я тепер не такий вродливець, яким був досі. Дай-но мені краще іншу шмату[387], щоб зупинити кров. Ця вже наскрізь промокла. От що, хлопці. Коли прийде Стрейндж… — Він зітхнув. — Я не знаю, що вам сказати. У мене немає поради. Та якщо вам випаде нагода якось допомогти їм — допоможіть.

— Що? — запитав один слуга. — Допомогти містерові Норреллові і містерові Ласеллзу?

— Та ні, телепню! Допоможіть містерові Норреллу і містерові Стрейнджу. Лукасе, переказуй Люсі, Ханні і Дайдо мої вітання і скажи, що я зичу їм добра — і хороших, сумирних чоловіків, коли вони захочуть вийти заміж.

(То були три покоївки, що найбільше подобалися Чилдермассові.)

Дейві усміхнувся:

— Сер, а ви самі не хочете одружитися?

Чилдермасс засміявся, а тоді скривився від болю в пораненій щоці.

— Ну, хіба що з Ханною, — відказав він. — Прощавайте, хлопці.

Він потиснув усім руки й був навіть трохи приголомшений, коли Дейві (чолов’яга високий і кремезний, але чутливий, наче школярка) кинувся його обнімати й залився слізьми. Лукас на прощання подарував Чилдермассові пляшку найкращого кларета із запасів м-ра Норрелла.

Чилдермасс вивів Броваря зі стаєнь. Місяць уже зійшов. Колишній слуга легко перетнув галявину і в’їхав у парк. Коли Чилдермасс проїжджав через міст, він раптом відчув: тут чиниться магія. У вухах неначе заграли тисячі труб або ж сліпуче світло зненацька засяяло з пітьми. За мить світ разюче перемінився, але в чому полягала відмінність, Чилдермасс збагнув не одразу. Він роззирнувся.

Просто над парком і будинком виринула латка нічного неба, яка не належала цьому краєві. Сузір’я розпалися, а замість них виникли нові зорі, яких Чилдермасс іще ніколи раніше не бачив. Імовірно, то були зірки Стрейнджевої Вічної Пітьми.

Чилдермасс кинув останній погляд на абатство Гертф’ю і поскакав геть.

Усі годинники забили водночас. Це вже була дивина: п’ятнадцять років Лукас намагався переконати годинники Гертф’ю повідомляти час усі разом, проте вони опиралися аж до цієї миті. Утім, важко було сказати, котра нині була година. Дзиґарі пробили північ і продовжували бити без упину, провіщаючи початок дивної нової епохи.

— Та що ж це за звук такий огидний? — запитав Ласеллз.

М-р Норрелл підвівся. Він потер долоні одна об одну, що свідчило про величезне хвилювання і напругу.

— Стрейндж тут, — швидко проказав він.

Щойно він це промовив, як годинники стихли.

Двері розчинилися настіж. Стривожені м-р Норрелл і м-р Ласеллз повернулися, ладні побачити Стрейнджа, однак то був тільки Лукас із двома іншими слугами.

— Містере Норрелле! — почав Лукас. — Я гадаю…

— Так, так! Я знаю! Ідіть до комори біля підніжжя кухонних сходів. У скрині під вікном ви знайдете свинцеві ланцюги, свинцеві замки і свинцеві ключі. Принесіть їх сюди! Хутко!

— А я принесу пару пістолів, — заявив Ласеллз.

— Від них не буде ніякого толку, — заперечив м-р Норрелл.

— О, ви будете вельми здивовані, коли дізнаєтеся, скільки проблем можна вирішити парою пістолів!

Вони повернулися за п’ять хвилин: нещасний Лукас, який знехотя тримав ланцюги і замки; Ласеллз із пістолями; і ще четверо чи п’ятеро слуг.

— Як ви гадаєте, де він? — запитав Ласеллз.

— У бібліотеці. Де ж іще? — відповів м-р Норрелл. — Ходімо.

Вони перейшли з вітальні до їдальні. Звідти пірнули в короткий коридор, де стояли інкрустований сервант чорного дерева і мармурова статуя кентавра з лошам; на стіні висіло зображення Саломеї з головою Івана Хрестителя на срібному тарелі. Перед ними виринуло двоє дверей; ті, що праворуч, видалися Ласеллзові незнайомими, наче він ніколи раніше їх не бачив. М-р Норрелл провів їх крізь ці двері — і вони опинилися у вітальні.

— Зачекайте, — збентежено мовив м-р Норрелл. Він озирнувся. — Певно, я… Ні. Зачекайте. Я зрозумів! Ходімо!

Вони знову пройшли через їдальню в коридор, але цього разу пірнули у ліві двері — які також вивели їх до вітальні.

М-р Норрелл аж закричав з відчаю:

— Він знищив мій лабіринт, сплів новий і обернув його проти мене!

— Певною мірою, сер, — зауважив Ласеллз, — мені б хотілося, аби ви не так добре його навчали.

— О! Я ніколи не навчав його такому — і можете бути певні, ніхто цьому не навчав! Хіба що сам диявол. Або ж він пізнав цю науку нині в моєму домі. Мій ворог — справжній геній! Замкніть від нього двері — і він спершу підбере відмикач, а потім збагне, як зробити ще кращий замок, і замкне вас!

Лукас та інші слуги позапалювали ще свічки, наче вогонь допоміг би оминути закляття Стрейнджа та відрізнити реальність від магії. Дуже скоро всі три приміщення сяяли яскравим світлом. Повсюди громадилося безліч підсвічників та канделябрів, але вони тільки ще більше всіх спантеличували. Люди бродили поміж їдальнею, вітальнею і коридором — «наче загнані лисиці», за словами Ласеллза, та, скільки б не намагалися, не могли вийти з цих трьох кімнат.

Час минав. Ніхто не знав напевне, скільки ж його збігло. Усі годинники спинилися на півночі. У кожному вікні виднілися чорнота Вічної Ночі та невідомі зірки.

М-р Норрелл нарешті спинився і заплющив очі. Обличчя його потемніло і напружилося, як кулак. Він завмер, тільки губи ледь ворушилися. Раптом маг широко розплющив очі і сказав:

— Ходіть за мною.

Знову заплющивши очі, він рушив з місця. Здавалося, м-р Норрелл пересувався зовсім іншим домом, який хтось вклинив у його помешкання. Він повертав то праворуч, то ліворуч, прокладаючи новий шлях, яким ще ніколи не ходив.

Через три-чотири хвилини маг розплющив очі. Перед ним відкрився коридор, який він шукав, — той, де підлога була викладена кам’яними плитами; той, в кінці якого виднілись високі примарні обриси дверей бібліотеки.

— Побачимо, що він зробить тепер! — закричав м-р Норрелл. — Лукасе, наготуй свинцеві ланцюги та замки. Немає кращого засобу від магії, ніж свинець. Ми скуємо Стрейнджеві руки — і це ненадовго його спинить. Містере Ласеллзе, як швидко, на вашу думку, ми зможемо написати листа котромусь із міністрів?

Здивувавшися, що ніхто не відповідає, м-р Норрелл обернувся.

Він був сам.

Маг почув, як зовсім близько щось сказав Ласеллз. Його холодний лінивий голос неможливо було переплутати. Відповів йому хтось зі слуг, потім Лукас. Але поступово усі звуки стихли. Шарудіння слуг, які квапливо бігали з кімнати в кімнату, змовкло. Запала тиша.

64 Дві версії леді Поул

— Овва! — промовив Ласеллз. — Такого я не чекав!

Разом зі слугами він стояв під північною стіною їдальні — стіною, крізь яку щойно, не змигнувши оком, пройшов м-р Норрелл.

Ласеллз простягнув руку й торкнувся стіни; поверхня була тверда. Він натиснув дужче, але та й не думала ворушитись.

— Думаєте, він це навмисно зробив? — поцікавився хтось із слуг.

— Думаю, тепер узагалі немає значення, навмисно чи ні, — промовив Лукас. — Тепер він разом із містером Стрейнджем.

— Або, інакше кажучи, до самого диявола в пащу поліз! — додав Ласеллз.

— І що тепер? — запитав інший слуга.

Йому ніхто не відповів. Уява всім малювала картини магічного бою: м-р Норрелл жбурляє містичними ядрами в Стрейнджа; той викликає бісів, щоб ті забрали м-ра Норрелла. Всі прислухалися до звуків боротьби. Але за стіною все було тихо.

Із сусідньої кімнати пролунав крик. Виявляється, хтось із прислуги відчинив двері вітальні, але знайшов за ними кімнату для сніданку. За нею була вітальня м-ра Норрелла, а за нею — його гардеробна. Несподівано всі кімнати знову стали на свої місця; лабіринт зник.

Всім трохи відлягло від серця. Слуги одразу покинули Ласеллза та спустились у кухню, свій природний притулок та місце, де зазвичай шукають розради люди цієї верстви. Ласеллз — теж цілком природно — самотньо прилаштувався у вітальні м-ра Норрелла. Він мав намір зачекати там на повернення господаря, а якщо той ніколи не повернеться — на Стрейнджа, котрого вирішив застрелити. «Хай там як, — думав він, — а що маг удіє проти свинцевої кулі? Між пострілом і розривом серця так мало часу, що ні на які чари його просто не стане».

Та розраду йому ці думки приносили недовго. Дім був надто тихий, а темрява — надто магічна. Крім того, Ласеллз не міг не зауважити, що вся прислуга по-товариськи зібралася в одному місці, двоє магів казна-чим займалися в іншому місці, а він сидить сам-один, окремо від решти. В кутку стояв великий старий годинник — останній спомин про йоркський будинок, де минуло дитинство м-ра Норрелла. Із прибуттям Стрейнджа стрілки на цьому годиннику, так само, як і всіх інших в абатстві Гертф’ю, показали північ. Хоча й зробили це неохоче: дзиґар усім своїм видом, як міг, пручався такому плину подій. Цокав не в лад, поводився, немов п’яний або — не виключено — в гарячці; подеколи годинник видавав такий звук, немовби втягував у себе повітря, і щораз, як він це робив, Ласеллзу здавалося, ніби в кімнату ввійшов Стрейндж і от-от щось скаже.

Ласеллз підвівся і рушив до слуг на кухню.

Кухня в абатстві Гертф’ю скидалася на крипту в якійсь великій церкві: класичні кути, класична сутінь. Посередині горів товстий оберемок лойових свічок, навколо якого зібралися геть усі слуги, яких Ласеллз коли-небудь бачив у садибі, і навіть ті, яких він не бачив ніколи. Джентльмен обперся об стовп нагорі сходів.

Лукас подивився на нього і повідомив:

— Ми говорили про те, що робити далі, сер. За пів години ми всі звідціль забираємося. Коли й далі сидітимемо тут, містеру Норреллу ми нічим не допоможемо, а собі можна й нашкодити. Такий наш намір, сер. Але якщо ви маєте іншу думку, я буду радий її почути.

— Іншу думку! — вигукнув Ласеллз. В його голосі звучало приголомшення, якого майже не доводилося вдавати. — Це мене вперше лакей питає про мою особисту думку! Дякую, але я утримаюсь від участі в цій… — Він на хвильку замислився, підбираючи якомога образливіше слово зі свого словника. — …демократії.

— Ваша воля, сер, — спокійно відповів йому Лукас.

— В Англії, мабуть, уже день, — проказала котрась із покоївок, тужливо задивившись на вікна, розташовані високо на стінах.

— Дурепо, це ж і є Англія! — озвався до неї Ласеллз.

— Ні, сер. Я перепрошую, — втрутився Лукас, — але ні. В Англії панують закони природи. Дейві, як скоро запрягти коней?

— О! — викрикнув Ласеллз. — А ви, бачу, набрались зухвалості, якщо надумали красти прямо з-перед моїх очей! Що? Думаєте, я змовчу? Навпаки, я про все доповім, і вас усіх повісять!

Дехто з прислуги перелякано зиркнув на пістолі в Ласеллзевих руках. Проте Лукас на нього не зважав.

Незабаром слуги домовились, що ті, хто має рідню чи друзів у сусідній околиці, відправляться до них. Решта ж розійдеться з кіньми по навколишніх фермах у володіннях м-ра Норрелла.

— Бачте, сер? — Лукас пояснив Ласеллзу. — Ніхто нічого не краде. Усе майно містера Норрелла лишається на землі містера Норрелла. Про коней ми подбаємо так, ніби вони й не виходили з його стаєнь. А от лишати тварин на поталу цій Довічній Пітьмі якраз було би дуже погано й жорстоко.

Трохи згодом слуги покинули Гертф’ю (важко було сказати, коли саме, адже кишенькові годинники, як і всі інші, показували північ). В руках вони тримали кошики та саквояжі, на спинах несли торби, а коней вели в поводу. Ще з ними були два віслюки і цап, який жив у стайні, бо його товариство припало коням до вподоби. Трохи звіддаля за ними йшов Ласеллз; в нього не було ні найменшого бажання приєднуватися до цих голодранців та наволочі, проте й самотувати в будинку він не хотів.

Ярдів за десять до ріки вони вийшли з пітьми на світанкове сонце. Повітря раптом сповнилося ароматів: морозного запаху, духу мерзлої землі та недалекого потічка. Кольори й обриси парку немовбито спростились, неначе за ніч Англія омолодилася. Сердешним слугам, котрих уже пойняв був сумнів, що вони коли-небудь побачать щось окрім пітьми й зірок, навколишній пейзаж видався напрочуд милим.

Знову пішли годинники, і, звірившись одне з одним, слуги дійшли висновку, що була за чверть восьма година ранку.

Щоправда, нічні турботи їх ще не полишали. Там, де річку раніше перетинав один міст, їх тепер було аж два.

Ласеллз поквапився вперед.

— А це що таке? — тицьнув він пальцем.

Старий слуга, дідок із бородою, схожою на хмаринку, прилиплу до підборіддя, відповів, що це міст фейрі. Він його бачив замолоду. Збудували цього моста давним-давно, коли в Йоркширі правив Джон Ускґласс. Потім переправу занедбали, а за часів дядька м-ра Норрелла взагалі розібрали.

— Але ж ось, він знову на своєму місці, — здригнувся Лукас.

— Що по той бік? — запитав Ласеллз.

Старий слуга відповів, що раніше тим шляхом можна було дістатися до Норталлертона[388], от тільки пролягав він через дуже чудні місця.

— І він перетинається зі шляхом, який ми бачили біля «Червоного дому»? — уточнив Ласеллз.

Дідок тільки похитав головою, він не знав.

Лукасу вже вривався терпець. Йому хотілось чимшвидше забиратися звідси.

— Дороги фейрі не схожі на звичайні, християнські, — промовив він. — Вони часто ведуть у геть не туди, куди мали б. Та хіба нам яка є різниця? Ноги людської не буде на цій проклятущій путі.

— Дякую, — озвався Ласеллз, — але говоріть за себе.

Він трохи повагався, але зрештою рушив на міст фейрі.

Кілька слуг спробували гукнути його назад.

— Ет, нехай собі йде! — крикнув Лукас, міцніше беручись за свій кошик із котом. — Хоче пропасти, то полотном дорога! От хто-хто, а він давно на це заслужив.

Він кинув останній, сповнений щирої зневаги погляд на Ласеллза та рушив услід за іншими в парк.

А за ними Чорний Стовп спинався у сіре йоркширське небо, і кінця-краю йому було не видно.

За двадцять миль від них Чилдермасс перетинав гужовий міст, який вів до села Стеркросс. Він минув село, наблизився до маєтку і спішився.

— Агов! Гей!

Він грюкав батогом об двері. Ще трохи покричав і став гамселити двері ногами.

До нього вийшло двоє слуг. Грюкіт і крики налякали їх, і вони нітрохи не заспокоїлись, коли здійняли свічки повище й побачили добродія з витріщеними очима, який більше скидався на зарізяку, а на додачу був прикрашений порізом через пів обличчя й мав заюшену кров’ю сорочку.

— Чого ж ви стоїте, роти пороззявляли?! — гаркнув він на них. — Ану бігом по хазяїна! Він мене знає!

За десять хвилин явився м-р Сеґундус, вдягнений у халат. Чилдермасс, який нетерпляче чекав за порогом, побачив, що той іде коридором із заплющеними очима, а слуга веде його за руку. Здавалося, ніби м-р Сеґундус осліп. Коли слуга поставив його перед Чилдермассом, хазяїн розплющив очі.

— Господи всемогутній, містере Чилдермассе! — скрикнув він. — Що трапилося з вашим обличчям?

— Один джентльмен сплутав його з помаранчею. А з вами, сер? Що сталося з вами? Ви нездужаєте?

— Ні, нічого такого. — М-р Сеґундус зніяковів. — Це все від того, що я постійно перебуваю поруч із потужним джерелом магії. Я й не думав, як це може знесилювати. Людину, яка до неї чутлива, маю на увазі. Добре хоч на прислугу магія взагалі ніяк не впливає.

М-р Сеґундус здавався химерно-безплотним, наче намальованим у повітрі. Найменший протяг від вікна вкривав його волосся дрібними завитками й кучериками, наче воно узагалі нічого не важило.

— Ви, мабуть, саме через це й приїхали, — правив він далі. — Але неодмінно перекажіть містерові Норреллу, що я нічого особливого не робив. Лише спостерігав за тим, що коїлося саме собою. Зізнаюся, я дещо занотував, але насправді йому нічим мені дорікнути.

— Яка ще магія? — здивувався Чилдермасс. — Про що ви говорите? До речі, можете більше не хвилюватися щодо містера Норрелла. В нього своїх гризот достобіса, і він навіть не знає, що я тут. Чим ви займалися, містере Сеґундусе?

— Просто спостерігав та занотовував — як і годиться магові. — М-р Сеґундус подався трохи вперед. — Я дійшов деяких несподіваних висновків стосовно недуги леді Поул!

— І?

— На мою думку, ніяка вона не причинна! То все магія!

М-р Сеґундус чекав, що Чилдермасс якось виявить своє подивування і навіть трохи розчарувався, коли той просто кивнув.

— У мене є дещо, що належить її милості, — промовив Чилдермасс. — Що вона давно втратила. Чого їй бракувало. Тому прошу, чи не були би ви такі ласкаві відвести мене до неї.

— Так, але ж…

— Я не бажаю їй зла, містере Сеґундусе. Гадаю навіть, що зможу їй допомогти. Присягаюся Круком і Книгою. Круком і Книгою[389].

— Я не можу відвести вас до неї, — відповів м-р Сеґундус і підняв руку, випереджаючи Чилдермассове обурення. — Я хотів би. Але не можу — я це мав на увазі. Нас відведе Чарльз. — І він поманив слугу.

Чилдермасс подивувався з такої ексцентричності та не мав настрою сперечатись. М-р Сеґундус ухопився за руку Чарльза й заплющив очі.

У кам’яних та дубових переходах Стеркросс-Голлу раптом проступили обриси іншого будинку. Чилдермасс бачив, як його високі коридори тягнулися вгору й тікали в немислиму далечінь. Немовби одночасно два скельця з різними зображеннями потрапили всередину «чарівного ліхтаря», й одна картинка накладалася на іншу. Блукання цими двома будинками водночас викликало в Чилдермасса щось схоже на морську хворобу. Він все більше пантеличився, і на самоті давно би вже заблукав. Він не розумів, чи іде кудись, чи падає, піднявся на одну сходинку чи цілим прольотом нескінченної довжини. Інколи складалося здавалося, ніби під ногами кінця-краю немає кам’яним плитам, а інколи він немовбито топтався на одному місці. Голова Чилдермассові йшла обертом, і його нудило.

— Стійте! Стійте! — гукнув він і впав долі із заплющеними очима.

— На вас це впливає ще гірше, ніж на мене, — проказав м-р Сеґундус. — Не розплющуйте очей і тримайте мене за руку. Чарльз поведе нас обох.

Так вони й просувалися із заплющеними очима. Слуга повів їх кудись управо і вгору по сходах. Там м-р Сеґундус із кимсь тихенько переговорив. Чарльз потягнув Чилдермасса вперед, і вони наче зайшли в кімнату. Тут пахло чистою білизною і всохлими трояндами.

— То це та людина, з якою ви хотіли, щоб я зустрілась? — спитав жіночий голос. У ньому бриніла якась дивина, неначе він одночасно линув із двох місць або тут гуляло відлуння. — Але ж я його знаю! Це слуга мага! Це…

— Людина, в яку ваша милість стріляла, — доказав за неї Чилдермасс і розплющив очі.

Він побачив не одну жінку, а одразу дві. Точніше, він бачив одну й ту саму жінку роздвоєною. Обидві сиділи в однаковій позі й дивилися на нього. Вони займали одне й те саме місце, й від погляду на неї Чилдермассові так само паморочилось у голові, як і коли він ішов коридорами.

Одна з версій леді Поул сиділа в йоркширському будинку; вона була вбрана в ранкове плаття кольору слонової кістки й дивилася на прибульця зі спокійною байдужістю. Інша її варіація була набагато тьмянішою — навіть примарнішою. Вона перебувала в похмурому, заплутаному будинку-лабіринті, вбрана у криваво-червону бальну сукню. В її темнім волоссі сяяли самоцвіти або зорі, і вона міряла Чилдермасса гнівним, сповненим люті поглядом.

М-р Сеґундус потягнув Чилдермасса кудись управо.

— От станьте тут! — схвильовано промовив він. — А тепер заплющте одне око! Бачите? Дивіться ж! Замість її вуст — червоно-біла троянда!

— Ця магія по-різному на нас впливає, — відповів Чилдермасс. — Мені видно різні дивовижі, але не троянду.

— Ви дуже зухвалі, якщо прийшли сюди, — звернулися до Чилдермасса обидві леді Поул. — Враховуючи, ким ви є і кого представляєте.

— Я тут не в справах містера Норрелла. Правду кажучи, я й сам до пуття не збагну, кого ж тепер представляю. Мабуть, Джонатана Стрейнджа. Думаю, він відправив для мене послання і воно стосувалося вашої милості. Однак посланцю завадили, до мене він не дістався, а його повідомлення втрачено. Ваша милосте, вам часом не відомо, що саме містер Стрейндж хотів мені про вас повідомити?

— Так, — відповіли обидві леді Поул.

— І ви мені скажете?

— Якщо я говоритиму, то з моїх вуст лунатиме маячня божевільної, — проказали вони.

Чилдермасс знизав плечима:

— Я провів у товаристві магів от уже двадцять років. До такого я звик. Говоріть.

Тож вона (чи вони) розпочали. М-р Сеґндус одразу видобув із кишені халату свого записника і почав щось у ньому шкрябати. От тільки в очах Чилдермасса тепер дві версії леді Поул говорили нарізно. Та леді Поул, яка сиділа в Стеркросс-Голлі, взялася переповідати історію однієї дитини з Карлайла[390], а от жінка в криваво-червоній сукні говорила про щось інше. Вона була несамовита й підкреслювала свої слова пристрасними жестами. От тільки що саме вона говорила, Чилдермасс не міг розчути: казочка про камбрійську дитину її заглушала.

— Ось! Бачте! — вигукнув м-р Сеґундус, закінчивши писати. — Саме через ці химерні історії та фантазії всі й вважають її причинною. Та я уклав перелік усього, що вона розказувала, і помітив деякі відповідності зі стародавніми повір’ями про фейрі. Я впевнений, якби ми з вами вдвох сіли досліджувати це питання, то дуже знайшли би згадки про фейрі, якось пов’язаних із пташиним співом. Навряд чи вони були пташиними чабанами, адже, погодьтеся, як на такий безвідповідальний рід це надто рутинна робота. Та можливо, в них була якась особлива магія, пов’язана зі співочими птахами. Можливо, так було простіше справити враження на дитину?

— Хтозна, — не надто зацікавлено відповів Чилдермасс. — Справа в тім, що вона геть не це нам хотіла розповісти. І я щойно згадав магічне значення троянд. Вони означають мовчання. Ось чому ви бачите біло-червону троянду — це замовчувальне закляття.

— Замовчувальне закляття! — приголомшено повторив м-р Сеґундус. — Так-так! Я розумію! Я про таке читав. Та як нам його зняти?

Чилдермасс дістав із кишені маленьку коробочку кольору болю сердечного.

— Ваша милосте, — промовив він, — дайте мені вашу ліву руку.

Жінка поклала свою білу руку в зморшкувату буру долоню

Чилдермасса, який відкрив коробочку, дістав палець і приклав його до того місця, де він був раніше.

Нічого не відбулося.

— Треба відшукати містера Стрейнджа, — промовив м-р Сеґундус. — Або містера Норрелла. Можливо, вони зуміють виправити це!

— Ні! — заперечив Чилдермасс. — Немає в цьому потреби. Не зараз. Ми з вами, містере Сеґундусе, теж маги. Вся Англія повниться магією. Скільки в нас на двох років навчання? Мусимо щось придумати. Може, спробувати Пейлове заклинання відновлення й виправлення?

— Мені відомий один його різновид, — відповів м-р Сеґундус. — Але ж я ніколи не був магом-практиком!

— І ніколи не станете, якщо не спробуєте. Чаклуйте, містере Сеґундусе.

І м-р Сеґундус начаклував[391].

Палець пристав до руки без шраму чи шва. Тієї самої миті зникла візія нескінченних холодних коридорів, і двоє жінок на очах Чилдермасса злилися в одну.

Леді Поул поволі піднялася з крісла. Вона швидко водила очами, як людина, що наново бачить світ. Усі помітили переміни, що сталися з нею. Кожна риса її говорила про завзяття й вогонь, яким вона горіла. В її погляді світилася лють. Вона здійняла обидві руки, стиснуті в кулаки, немовби збиралася обрушити їх на чиїсь голови.

— Мене зачарували! — вибухнула вона. — Цей негідник виміняв мене на свою успішну кар’єру!

— Господи всемогутній! — скрикнув м-р Сеґундус. — Моя люба леді Поул…

— Опануйте себе, містере Сеґундусе! — промовив Чилдермасс. — Немає часу на банальщину. Дайте їй сказати!

— Я була мертва душею і майже мертва тілом! — З її очей покотилися сльози, і вона стукнула себе кулаком у груди. — І не тільки я. Інші й досі страждають! Це місис Стрейндж і слуга мого чоловіка, Стівен Блек!

Вона розповіла про холодні примарні бали, які їй довелося зносить, понурі процесії, в яких вона мусила брати участь, і ту дивовижну перепону, що ні їй, ні Стівенові Блеку не дозволяла розповісти про свою скруту.

Кожне нове об’явлення м-р Сеґундус і слуги зустрічали з усе більшим жахом; Чилдермасс сидів і слухав із байдужим виразом на обличчі.

— Треба написати редакторам газет! — викрикнула леді Поул. — Я маю твердий намір вивести їх усіх на чисту воду!

— Кого «всіх»? — поцікавився м-р Сеґундус.

— Магів, звичайно! Стрейнджа і Норрелла!

— Містера Стрейнджа? — затинаючись, перепитав м-р Сеґундус. — Ні-ні, ви помиляєтеся! Моя люба леді Поул, зважте на хвилинку, що ви кажете. Я й слова не скажу на захист містера Норрелла — його зловмисництво проти вас не знає міри! Але ж містер Стрейндж вам нічим не зашкодив, принаймні свідомо. Гріх лежить не на його душі, він сам, скоріше, жертва.

— О! — заперечила леді Поул. — Не скажіть! Поміж них двох він набагато гірший. Своєю недбалістю, своєю холодною чоловічою магією він зрадив найкращу з жінок, свою прекрасну дружину!

Тут підвівся Чилдермасс.

— Куди ви зібралися? — запитав м-р Сеґундус.

— На пошуки Стрейнджа і Норрелла, — відповів той.

— Навіщо? — різко крутнулася в його бік леді Поул. — Застерегти їх? Щоб вони мали змогу приготуватись до жіночої помсти? Як же ці чоловіки покривають один одного!

— Ні, я хочу запропонувати їм свою допомогу, щоби звільнити місис Стрейндж і Стівена Блека.

Ласеллз крокував уперед. Стежина бігла в ліс. На узліссі його зустріла статуя жінки, що тримала в руках вирвані око й серце — усе, як розповідав Чилдермасс. На колючках навколишніх дерев висіли трупи різної міри занепаду. На землі лежав сніг, навкруги було тихо.

За якийсь час він вийшов до вежі. Чомусь Ласеллз уявляв її мудрованою іншосвітною спорудою. «От чесне слово, — подумалося йому, — звичайнісінька, ніби замок на шотландському прикордонні».

На верхівці вежі огником свічки горіло вікно, і в нім маяла тінь спостерігача. Ласеллз помітив те, що пропустив Чилдермасс або про що вирішив змовчати: всі дерева навколо обсіли схожі на змій істоти. В них були важкі обвислі обриси, а одна саме намагалася заковтнути свіжого, м’ясистого на вигляд небіжчика.

Між деревами та струмком він помітив блідого молодика з порожнім поглядом та дрібними краплинками роси на чолі. Ласеллз подумав, що його однострій схожий на форму легкого драгуна з Одинадцятого полку.

І Ласеллз так звернувся до нього:

— Кілька днів тому до вас говорив один наш співвітчизник. Ви кинули йому виклик, а він утік. Чорнявий такий, неприємний тип. Людина нікчемних звичок та низького роду.

Якщо блідий молодик і впізнав Чилдермасса з цього опису, то ніякого знаку не подав. Мертвим голосом він відповів:

— Я — Оборонець Замку вирваних ока і серця. Я викликаю…

— Так-так! — нетерпляче перебив його Ласеллз. — Мені те байдуже. Я прийшов битись. Стерти ганебну пляму, якою знеславив Англію той чоловік своїм боягузтвом.

На ці слова постать у вікні вихилилась із вікна.

Блідий молодик нічого не відповів.

Ласеллз загарчав од гніву:

— Ну, й нехай! Вважайте, якщо хочете, що я маю намір збезчестити й образити цю даму. Мене ні на йоту це не обходить! Пістолі?

Блідий молодик знизав плечима.

Секундантів у них не було, тому Ласеллз розказав молодику, що стрілятимуться вони з двадцяти кроків, які він сам і одміряв на землі.

Вони зайняли свої місця і саме зібралися стріляти, як раптом Ласеллзові майнула думка:

— Заждіть! Як вас звати?

Молодик тупо витріщився на нього:

— Не пам’ятаю.

Вони вистрілили одночасно. Ласеллзові здалося, що в останню мить молодик відвернув свій пістоль і навмисно стріляв у бік. Ласеллзові було байдуже: якщо молодик боягуз, тим краще. Його ж куля з приємною точністю вразила юначі груди. За цією смертю він спостерігав із такою ж цікавістю й вдоволенням, як і тоді, коли убив Дролайта.

Тіло Ласеллз повісив на найближчому терновинні. Потім він розважався, стріляючи по догниваючих трупах та зміях. Цьому приємному заняттю він не встиг приділити й години, як почувся звук копит на лісовій стежині. З протилежного напрямку, тобто зі сторони скоріше Фейрі, а не Англії, на темному коні виїхала темна постать.

Ласеллз крутнувся.

— Я — Оборонець Замку вирваних ока і серця, — почав він…

65 Попіл, перли, ковдра і поцілунок

Поки Лукас та інші залишали абатство Гертф’ю, Стівен одягався у своїй спальні на верхньому поверсі будинку на Гарлі-стрит. У Лондоні траплялося чимало дивовиж, але найхимернішим із закутків тогочасного міста була, без сумніву, Стівенова спальня. Вона повнилася дорогоцінними, рідкісними і надзвичайними речами. Якби уряд чи джентльмени, що керують Банком Англії, якось змогли роздобути те, що громадилося в спальні Стівена, то поклали би край усім своїм турботам. Вони сплатили би всі борги Британії, а на решту збудували Лондон наново. Завдяки джентльмену з будяковим волоссям Стівен володів регаліями та коштовностями бозна-яких королівств і гаптованим убранням, що належало колись коптським папам. Горщики на його підвіконні прикрашали не квіти, а оздоблені рубінами й перлами хрести, різьблені прикраси та реліквії давно забутих лицарських орденів. У його невеликій шафці зберігалася частина стелі Сікстинської капели та стегнова кістка баскського святого. Капелюх святого Христофора висів на гачку за дверима, а більшу частину підлоги займала мармурова статуя Лоренцо Медічі роботи Мікеланджело (яка донедавна стояла на надгробку великої людини у Флоренції).

Стівен голився, позираючи у встановлене на коліні Лоренцо Медічі маленьке дзеркало, коли за його плечем з’явився джентльмен.

— Маг повернувся до Англії! — закричав він. — Учора я бачив його на Королівських Шляхах, загорнутого у пітьму, неначе в таємничу мантію! Чого він хоче? Що він планує? О, мені кінець, Стівене! Я це відчуваю! Він прийшов, аби знищити мене!

Стівен похолов. У такому збудженні й тривозі джентльмен був найбільш небезпечним.

— Ми маємо його вбити! — заявив джентльмен.

— Убити його? О ні, сер!

— Чому ж ні? Так ми позбудемося його назавжди! Я магією зв’яжу йому руки, очі і язик, а ти удариш його ножем у саме серце!

Стівен міркував швидко.

— Але сер, його повернення узагалі може не мати до вас жодного стосунку, — припустив він. — Тільки подумайте, скільки у нього ворогів у самій Англії — ворогів серед людей. Може, він повернувся, щоби продовжити свої чвари з кимось із них.

Джентльмен засумнівався. Йому складно було осягнути аргументи, які не стосувалися його власної персони.

— Не думаю, що це імовірно, — зрештою, відказав він.

— Але ж це правда! — продовжив Стівен, почуваючись куди впевненішим. — У газетах і магічних виданнях про нього писали жахливі речі. Подейкують, неначе він убив свою дружину, — і багато хто в це навіть вірить. Якби не те, що з ним зараз відбувається, його би, певно, вже арештували. І всім відомо, що за цими брехнями й вигадками стоїть інший маг. Імовірно, Стрейндж прибув помститися своєму наставнику.

Джентльмен секунду чи дві подивився на Стівена, а тоді зайшовся сміхом. Тепер його настрій покращився настільки ж, наскільки понурим був ще мить тому.

— Нам нічого боятися, Стівене! — задоволено закричав він. — Маги посварилися і тепер ненавидять один одного! Хоча насправді один без одного вони нічого не варті. Яка ж приємна новина! Який же я щасливий, що маю такого порадника, як ти! І так склалося, що саме сьогодні я маю намір вручити тобі дивовижний подарунок — те, про що ти дуже давно мріяв!

— Справді, сер? — зітхнувши, мовив Стівен. — Це надзвичайно приємно.

— Утім, нам усе одно потрібно когось вбити, — заявив джентльмен, хутко повернувшись до попередньої теми. — Сьогодні зранку я аж нетямився, тому хтось має за це померти. Що ти скажеш про старого мага? О ні, зажди! Це допоможе молодшому чарівникові, а нащо воно мені! Може, чоловік леді Поул? Він такий високий, самозакоханий і ставиться до тебе, як до слуги!

— Але ж я і є слуга, сер.

— Тоді короля Англії! Так, це чудовий план! Негайно рушаймо разом до короля Англії. Ти його вб’єш і сам сядеш на королівський трон! Я давав тобі корону, скіпетр і державу, вони в тебе?

— Але закони Великої Британії не дозволяють… — почав Стівен.

— Закони Великої Британії! Та щоб вони скисли! Яка дурниця! Ти уже мав би зрозуміти: закони Великої Британії — це лише хитке втілення марних бажань і мрій людства. За старовинними законами, якими керується мій народ, місце короля посідає той, хто убив свого попередника.

— Але ж сер! Пригадайте, як вам сподобався старий джентльмен, коли ви його зустріли!

— Гмм, щира правда. Але у такій важливій справі я мушу знехтувати особистими почуттями. Біда в тім, що у нас дуже багато ворогів, Стівене! В Англії забагато лихих людей! О, знаю! Треба розпитати в союзників, хто ж наш найбільший ворог з усіх. Треба бути обачними, треба бути хитрими. Треба точно ставити запитання[392]. Я попрошу Північний Вітер і Ранкову Зорю негайно ж перенести нас до того англійця, хто становить для мене найбільшу загрозу! А тоді ми вб’ємо його, хто б це не був. Зауваж, Стівене, що я говорю про власне життя, але я вважаю, що наші з тобою долі так тісно пов’язані, що між ними заледве є різниця. Хто б не загрожував мені, він загрожує і тобі! А тепер візьми корону, скіпетр і державу і попрощайся навіки з місцем, де пізнав рабство! Цілком може статися, що ти більше ніколи його не побачиш!

— Але… — почав Стівен.

Та було вже запізно. Джентльмен здійняв угору довгі білі руки і змахнув ними.

Стівен гадав, що постане перед одним із магів — або ж перед ними обома. Натомість вони з джентльменом опинилися посеред широкого, порожнього вересового пустища, вкритого снігом, який усе падав без упину. З одного боку земля здіймалася вгору, зливаючись із важким синьо-сірим небом; з другого — простягався туманний краєвид з білими пагорбами. Посеред пустища, неподалік височіло одне-єдине дерево — покручений глід. Стівену спало на думку, що дивна місцина дуже схожа на околиці Стеркросс-Голла.

— Що за дивина! — зауважив джентльмен. — Я нікого не бачу, а ти?

— Ні, сер. Нікого, — з полегшенням відказав Стівен. — Повернімося до Лондона.

— Я не розумію… Зачекай-но! Хтось-таки є!

Десь за пів милі від них простягнувся чи то шлях, чи то путівець. По ньому повільно йшов кінь, тягнучи підводу. Порівнявшись із глодом, віз спинився, і з нього зійшла людина. Незнайомець попростував їм назустріч через вересове пустище.

— Чудово! — вигукнув джентльмен. — Зараз ми побачимо нашого найлютішого і наймогутнішого ворога! Надягни корону, Стівене! Нехай він тремтить перед нашою силою і величчю! Чудово! Здійми свій скіпетр! Так, так! Покажи свою державу! Який же чудовий в тебе вигляд! Просто королівський! А тепер, Стівене, оскільки ми ще маємо трохи часу до його приходу… — Джентльмен зиркнув на невеличку постать, що пробиралася віддалік крізь засніжене пустище. — …я маю дещо тобі розповісти. Що сьогодні за день?

— П’ятнадцяте лютого, сер. День святого Антонія[393].

— Ха! Який занудний святий! Що ж, невдовзі в англійців з’явиться кращий привід святкувати п’ятнадцяте лютого, ніж спомини про ченця, який укривав людей від дощу і знаходив їхні загублені наперстки![394]

— Справді, сер? І що ж саме?

— Називання Стівена Блека!

— Даруйте, сер?

— Стівене, я ж казав, що дізнаюся твоє справжнє ім’я!

— Невже? Невже мати справді дала мені ім’я?

— Так, звісно! Усе, як я і думав! Що, звісно, й не дивно, адже я рідко помиляюся в таких речах. Вона дала тобі ім’я своєю рідною мовою. Ім’я, яке вона часто чула від людей свого народу, ще коли була юнкою. Вона назвала тебе, але не сказала це жодній живій душі. Навіть не прошепотіла тобі на вухо, коли ти був іще немовлям. Вона просто не мала часу, бо Смерть викрала її, заскочивши зненацька.

У Стівеновій уяві постала картина: темний, задушливий трюм корабля — його матір, змучена болями пологів і оточена незнайомцями, і він сам — ще крихітне маля. Чи ж вона взагалі знала мову інших людей на борту? Він не міг цього знати. Якою ж самотньою вона, мабуть, почувалася! Тієї миті він би багато віддав, аби мати змогу простягнути до неї руку і втішити, проте їх розділяли усі роки його життя. Стівен відчув, як його серце ще більше озлобилося проти англійців. Лише кілька хвилин тому він намагався переконати джентльмена не вбивати Стрейнджа, але чому його взагалі має бентежити доля якогось англійця? Чому він має перейматися життям будь-кого з цього холодного і безжального народу?

Зітхнувши, Стівен прогнав ці думки і збагнув, що джентльмен досі говорить.

— …Це вельми повчальна історія, що досконало засвідчує усі чесноти, якими я славлюся, а саме: самопожертву, відданість дружбі, шляхетність, проникливість, винахідливість і сміливість.

— Даруйте, сер?

— Історія про те, як я відшукав твоє ім’я, Стівене. І зараз я тобі її розповім! Знай же, що твоя матір померла у трюмі корабля «Пенло»[395], що прямував із Ямайки до Ліверпуля. А тоді, — сухим тоном промовив він, — англійські моряки роздягнули її і викинули тіло в море.

— Ох! — видихнув Стівен.

— Ти розумієш, що через це це твоє ім’я було непросто розшукати. Минуло років тридцять-сорок, і від твоєї матері лишилися тільки чотири речі: крики під час пологів, що ними були просякнуті корабельні дошки; кістки — єдине, що зосталося від її тіла, бо плоть зжерли риби…

— Ох! — знову вигукнув Стівен.

— …рожева бавовняна сукня, яка перейшла у власність одного моряка; і поцілунок, який за два дні до того вкрав у неї капітан. А тепер, — мовив джентльмен, вочевидь, страшенно задоволений собою, — ти побачиш, як розумно і вправно я з’ясував долю кожної її частинки, відновив її — і зміг дізнатися твоє славетне ім’я! Корабель «Пенло» прибув до Ліверпуля, де лихий дід лихого чоловіка леді Поул зійшов на берег зі своїм слугою — який і тримав на руках тебе ще немовлям. Під час наступного рейсу «Пенло» до Літу, що в Шотландії, корабель потрапив у шторм і його потрощило. Уламки прибило до скелястого узбережжя — серед них і дошки, в яких збереглися крики твоєї матері. Один бідак забрав їх, щоби звести стіни і дах у своєму будинку. Я легко знайшов той будинок — він стояв на вітряному узвишші над бурхливим морем. У ньому жило кілька поколінь родини того бідняка — у жахливих злиднях та занепаді. Треба тобі сказати, Стівене, що у дерева впертий і гордий норов; воно відмовляється так просто розповідати усе, що знає, — навіть друзям. Завжди значно легше мати справу з попелом, аніж із самим деревом. Тому я дощенту спалив хату бідака, насипав попіл у пляшку й рушив далі.

— Спалили, сер? Сподіваюся, ніхто не постраждав!

— Ну, дехто таки постраждав. Сильні й молоді вчасно втекли, а старі й слабкі члени родини, жінки з дітьми згоріли насмерть.

— Ох!

— Далі я простежив історію її кісток. Здається, я вже згадував, що її викинули в океан, де через рух течій і надокучливе втручання риб тіло стало кістками, кістки стали порохом, а порох на устричній мілині перетворився на жменьку найдобірніших перлин. Свого часу перлини зібрали і продали паризькому ювелірові, який створив неперевершене намисто з п’яти разків і продав його вродливій французькій графині. Через сім років графиню стратили на гільйотині, а її коштовності, вбрання та особисті речі перейшли до одного революційного чиновника. До недавнього часу той лиходій був мером маленького містечка у долині Луари. Пізно вночі, дочекавшись, коли всі слуги позасинають, він закривався у своїй спальні, вбирався у коштовності, сукні й інші оздоби графині і походжав так перед великим дзеркалом. Саме в такому — вельми кумедному — вигляді я і заскочив його однієї ночі, а тоді задушив на місці — перлинним намистом.

— Ох! — зітхнув Стівен.

— Я забрав перли, кинув жалюгідне тіло додолу і пішов геть. Далі я звернувся до гарненької рожевої сукні твоєї матері. Моряк, який забрав сукню, зберігав її поміж інших речей рік чи два, аж доки не опинився у холодному, злиденному селі під назвою Могила Сурмача на східному узбережжі Америки. Там він зустрів високу, худу жінку, якій і подарував сукню, щоб справити на неї враження. Сукня жінці не пасувала (Стівене, у твоєї матері була приємно округла, жіночна фігура), але їй сподобався колір, тому вона порізала сукню і зшила з її клаптів ковдру, доповнивши іншими дешевими матеріалами. Що було далі з тією жінкою, не дуже цікаво — вона кілька разів виходила заміж, і всіх своїх чоловіків поховала, а до часу, коли я знайшов її, вже стала старою і зморшкуватою. Я зняв ковдру з ліжка, доки вона спала.

— Сер, ви ж її не вбили? — стривожено запитав Стівен.

— Ні, Стівене. Навіщо? Хоча, звісно, то була холодна ніч, снігу намело чотири фути заввишки, а надворі лютував північний вітер. Можливо, вона померла від застуди. Я не знаю. Тож, ми зрештою підходимо до поцілунку і капітана, який його вкрав.

— Ви його вбили, сер?

— Ні, Стівене. І хоча я, без сумніву, так би і вчинив, аби покарати за образу, завдану твоїй вельмишановній матері, та його повісили у місті Валлетта двадцять дев’ять років тому. На щастя, до смерті він устиг перецілувати ще багато інших молодих жінок, тож сила і шляхетність поцілунку твоєї матері передалася їм. Отже, мені треба було знайти їх і добути те, що лишилося від поцілунку твоєї матері.

— Сер, і як же вам це вдалося? — запитав Стівен, боячись, що він і так знає відповідь.

— О, це зовсім не складно: просто жінки мали померли.

— Стільки людей померло, просто щоби я дізнався своє ім’я, — зітхнув Стівен.

— І я б із радістю вбив удвічі — ні, у сто разів, — ні, у сто тисяч разів більше! — така сильна моя любов до тебе, Стівене. З попелу, що був її криками, з перлів, що були її кістками, з ковдри, що була її сукнею, і з магічної есенції її поцілунку я зміг дізнатися твоє ім’я, котре, як найщиріший друг і найшляхетніший доброчинець, зараз тобі… О, а ось і наш ворог! Щойно ми вб’ємо його, я подарую тобі твоє ім’я. Будь обачний, Стівене! Між нами може розпочатися магічний бій. Смію припустити, що я прибиратиму різні подоби — василіска, кривавих кісток, вогняного дощу, етцетера, етцетера, — тому тобі краще трішки відійти!

Незнайомець наблизився. Він був худим, як тріска, і мав хиже яструбине обличчя. Його пальто і сорочка перетворилися на дрантя, а розбиті черевики зяяли дірками.

— Отакої! — невдовзі мовив джентльмен. — Моєму здивуванню немає меж! Стівене, ти коли-небудь раніше бачив цю людину?

— Так, сер. Мушу зізнатися, бачив. Це чоловік із дивним ґанджем, про якого я вам розповідав. Саме він прочитав мені пророцтво. Його звати Вінкулюсом.

— Гарного дня тобі, королю! — мовив Вінкулюс до Стівена. — Хіба ж я не казав тобі, що вирішальний час уже близько? Ось він і настав! Дощ одкриє тобі двері — і ти пройдеш ними! Камені складуть тобі престол — і ти сядеш на нього!

Вінкулюс оглядав Стівена із таємничим задоволенням, неначе корона, держава і скіпетр були справою його рук.

Стівен звернувся до джентльмена:

— Сер, можливо, Вельмишановні Істоти, до яких ви звернулися, помилилися. Можливо, вони перенесли нас не до тієї людини.

— Певно, твоя правда, — погодився джентльмен. — Навряд чи цей волоцюга може загрожувати бодай комусь. А особливо мені. Але коли вже Північний Вітер і Ранкова Зоря подбали про те, щоб перенести нас до нього, то не вбивати його було би виявом неповаги до них.

Дивно, та Вінкулюса, схоже, ці слова нітрохи не вразили. Він розсміявся:

— А ну спробуй, фейрі! Ти дізнаєшся, що мене дуже непросто вбити!

— Та невже? — перепитав джентльмен. — Мушу зізнатися, що, як на мене, немає простішої справи! Та, бачиш, я справжній майстер з убивства різних істот! Я вбивав драконів, топив армії і переконував землетруси й бурі знищити цілі міста! А ти людина. І ти самотній — як і всі люди. Мене ж оточують давні друзі та союзники. Що ти на це скажеш, волоцюго?

Вінкулюс задер брудне підборіддя і зиркнув на джентльмена з надзвичайною зневагою:

— Книга! — відказав він.

То була дуже дивна відповідь. Стівен не міг позбутися думки, що якби Вінкулюс і справді мав якусь книгу, то краще б її продав і купив ліпше пальто.

Джентльмен повернув голову і зосереджено поглянув на далеку смугу білих пагорбів.

— О! — вигукнув він так пронизливо, неначе його вдарили. — О, вони вкрали її в мене! Злодії! Злодії! Англійські злодії!

— Кого, сер?

— Леді Поул! Хтось розбив чари!

— То все магія англійців, фейрі! — закричав Вінкулюс. — Магія англійців повертається!

— Ось бачиш, які вони пихаті, Стівене! — закричав джентльмен і розвернувся, аби кинути на Вінкулюса гнівний погляд. — Бачиш, які підступні наші вороги! Стівене, дай-но мені мотузку!

— Мотузку, сер? Її немає на багато миль навколо, я певен. Може, ми з вами…

— А мотузки-то немає, фейрі! — кепкував Вінкулюс.

Але у повітрі над ними щось коїлося. Переплітаючись зі снігом, сльота зазміїлася у небі і полетіла до Стівена. Йому в руки несподівано впала довга і міцна мотузка.

— Ось так! — тріумфально закричав джентльмен. — Стівене, поглянь! Онде і дерево! Одне-єдине дерево на всьому цьому широкому пустищі — ще й там, де нам потрібно! Англія завжди була мені другом і завжди добре мені служила. Перекинь мотузку через гілку — і повісьмо цього волоцюгу!

Стівен завагався, не знаючи, як завадити новому лиху. Здавалося, що мотузці у його руках урвався терпець, тому вона відстрибнула геть і розділилася рівно навпіл. Одна половина змією підповзла до Вінкулюса і міцно його зв’язала, а друга сама склалася у гарну петлю й звісилася з гілки.

Джентльмен не тямив себе від радості: нагода когось повісити суттєво поліпшила його настрій.

— Танцюєш, волоцюго? — запитав він у Вінкулюса. — Я навчу тебе нових фігур!

А тоді почалося жахіття. Усе відбулося так стрімко, що Стівену не вдалося вхопити мить, щоб утрутитися, чи дібрати доречні слова. Вінкулюс протягом усієї страти поводився дуже дивно. Він ніби так і не збагнув, що ж із ним роблять. Волоцюга більше не промовив ні слова, проте часом обурено кричав, неначе йому завдавали чималих незручностей і його терпець от-от урветься.

Без жодних зусиль джентльмен підняв Вінкулюса і поставив його під петлю. Мотузка сама обплелася навколо шиї волоцюги й рвучко смикнула його вгору; тієї ж миті інша мотузка сповзла з його тіла й охайно лягла на землю.

Вінкулюс безпорадно задриґав ногами у повітрі; його тіло смикалося і звивалося. Як би бідака не хвалився, що його важко вбити, шия зламалася дуже легко — тріск було добре чути на все мовчазне пустище. Вінкулюс дриґнувся ще раз чи два — і все скінчилося.

Стівен, забувши про твердий намір ненавидіти всіх англійців, закрив обличчя долонями і заплакав.

Джентльмен кружляв у танку і співав сам до себе, наче дитина, яку щось особливо потішило. Вдосталь розважившись, він мовив буденним тоном:

— Яке розчарування! Він геть не опирався. Цікаво, хто ж то був?

— Я ж казав вам, сер, — мовив Стівен, втираючи очі. — Це чоловік, що переповів мені пророцтво. У нього ще дивний ґандж на тілі. Наче письмена.

Джентльмен зняв з Вінкулюса пальто, сорочку та шийну хустину.

— Так, і справді! — трохи здивовано мовив він.

Фейрі пошкрябав нігтем маленьке коло на правому плечі Вінкулюса, щоб побачити, чи те зникне. Візерунок нікуди не подівся, і джентльмен втратив до нього інтерес.

— А тепер, — мовив він. — Гайда накладати закляття на леді Поул.

— Закляття, сер! — вигукнув Стівен. — Але навіщо?

— О! Аби вона померла за місяць чи два. Так годиться. Рідко буває, щоб людям, які звільнилися від закляття, дозволяли жити довго — особливо якщо їх зачаровував я! Леді Поул зовсім недалеко, а магів потрібно навчити, що вони не можуть безкарно нам опиратися! Ходімо, Стівене!

66 Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

М-р Норрелл озирнувся і поглянув на коридор, який колись вів із бібліотеки в іншу частину будинку. Якби він був певен, що зможе по ньому дістатися до Ласеллза та слуг, то саме так і зробив би. Але насправді він був переконаний, що Стрейнджева магія просто вертатиме його на одне й те саме місце.

Ізсередини книгозбірні лунали якісь звуки, і м-р Норрелл нажахано стрепенувся. Він почекав, але назустріч йому ніхто не вийшов. За якусь мить він упізнав той звук, адже чув його тисячі разів: так розсерджено скрикував Стрейндж, коли натрапляв на якийсь складний пасаж у книжці. Цей добре знайомий звук, що викликав у пам’яті м-ра Норрелла найщасливіші дні його життя, додав магу сміливості. Він відчинив двері та переступив поріг.

Його одразу приголомшила величезна кількість свічок. Уся кімната аж світилася. Стрейндж не став морочитися пошуками підсвічників і розтикав свічки прямо на столи й полиці. Деякі навіть притулилися на стосах книжок. Бібліотеці явно загрожувала пожежа. Книжки валялися повсюди, на столах і по підлозі. Багато які Стрейндж поклав розкритими, корінцем догори, щоб не згубити потрібне місце.

Молодий маг стояв у дальньому кінці кімнати. Він був набагато худіший, ніж його запам’ятав м-р Норрелл. Голився, вочевидь, не дуже ретельно і за чуприною не стежив. При появі м-ра Норрелла він навіть не підвів погляду.

— Семеро із Нориджа в тисяча сто двадцять четвертому, — прочитав він із книжки, яку саме тримав. — Четверо з Ейсґарта в Йоркширі на Різдво в тисяча сто п’ятдесят першому, двадцять троє в Ексетері в тисяча двісті першому, один із Гедерсейджа в Дербіширі у тисяча двісті сорок третьому — всіх зачаровано й забрано до Фейрі. Він так і не зміг із цим впоратись.

Маг говорив так спокійно, що м-р Норрелл, який, власне, чекав, що Стрейндж негайно спопелить його магічним огнем, навіть озирнувся, чи нема в кімнаті ще когось.

— Перепрошую?

— Джон Ускґласс, — навіть не озираючись відповів Стрейндж. — Він не зміг завадити фейрі викрадали християн. З чого я взяв, ніби подужаю те, що не вдалося йому? — Він іще трохи почитав. — Мені сподобався ваш лабіринт, — знічев’я похвалив він. — За Гікменом?

— Що? Ні. Де Чип.

— Де Чип! Хто б подумав! — Стрейндж уперше подивився в очі своєму вчителю. — Мені він завжди здавався другорядним дослідником без найменшої оригінальної думки.

— Він рідко припадає до вподоби людям, схильним до яскравої магії напоказ, — знервовано промовив м-р Норрелл, не впевнений, чи довго Стрейндж перебуватиме в такому доброзичливому настрої. — Його цікавили лабіринти, магічні переходи, закляття, що їх приводять у дію певні кроки та повороти, — всякі такі речі. Белазіс дуже докладно розписує його магію у своїх «Настановах»… — раптом він затнувся, — …яких ви не бачили. Тут зберігається єдиний примірник. На третій поличці біля вікна. — Він показав на неї пальцем і побачив, що та поличка вже спорожніла. — Або, може, на підлозі, — припустив він. — У тій купі.

— Скоро гляну, — запевнив Стрейндж.

— Ваш власний лабіринт теж вийшов нівроку, — промовив м-р Норрелл. — Я пів ночі намагався з нього вибратись.

— А, — відмахнувся Стрейндж, — я вчинив, як зазвичай: повторив ваш і трошки його вдосконалив. Багато часу збігло?

— Перепрошую?

— Давно я в Темряві?

— Від початку грудня.

— А зараз який місяць?

— Лютий.

— Три місяці! — вигукнув Стрейндж. — Три місяці! А мені здавалося, кілька років — не менше!

М-р Норрелл часто уявляв собі цю розмову. І щоразу Стрейндж поставав у його думках сердитим і мстивим магом, якому він на своє виправдання протиставляє вагомі аргументи. Тепер же, коли вони нарешті зустрілись, його спантеличувала Стрейнджева безтурботність. І притлумлений біль, який м-р Норрелл давно відчував у своїй здрібнілій, зморщеній душі, знову повернувся й відростив пазурі. В м-ра Норрелла затремтіли руки.

— Я був вашим ворогом! — вибухнув він. — Я знищив вашу книгу, всі примірники, як не рахувати мого! Я звів на вас наклеп і плів змову! Ласеллз із Дролайтом усім розказали, нібито ви вбили свою дружину! І я це дозволив!

— Так, — підтвердив Стрейндж.

— Але ж це жахливі злочини! Чому ви не сердитеся?

Здавалося, Стрейндж дійшов висновку, що це розумне питання. На хвилину він замислився.

— Думаю, це тому, що від часу нашої останньої зустрічі я побував багато чим. Я був деревами й ріками, горами і камінням. Я промовляв до зір, і землі, і вітру. Неможливо пропустити крізь себе всю англійську магію і все ще залишатися собою. Кажете, я мав би сердитися?

М-р Норрелл кивнув.

Стрейндж подарував йому свою стару, іронічну посмішку:

— Тоді втіштеся! Смію припустити, я ще буду сердитись. Із часом.

— І все ви це зробили тільки для того, щоб дошкулити мені?

— Дошкулити вам? — приголомшено перепитав Стрейндж. — Ні! Я це зробив задля порятунку дружини!

Запала пауза, під час якої м-р Норрелл просто не здатен був дивитися Стрейнджеві в очі.

— Що вам потрібно від мене? — тихо запитав він.

— Те, що й завжди — ваша допомога.

— Щоб зняти закляття?

— Так.

М-р Норрелл замислився.

— Це буває найлегше зробити в соту річницю закляття, — промовив він. — Існує кілька обрядів і процедур…

— Дякую, — відповів Стрейндж майже зі своїм колишнім сарказмом, — але я сподівався на якусь пораду з негайною дією.

— Смерть особи, яка наклала закляття, розриває всі її домовленості й закляття, проте…

— О, так! Нівроку! — завзято перебив його Стрейндж. — Смерть! Я часто міркував про це у Венеції. Коли вже мені допомагає вся англійська магія, то й убити його я міг би в дуже багато способів. Скинути з велетенської висоти. Спопелити ударами блискавиці. Здійняти гори й поховати його під ними. Якби на кону стояла моя свобода, я б неодмінно спробував щось із цього. Але йдеться не про мою свободу — Арабеллину! Та якщо я зазнаю невдачі, якщо мене вб’ють, її доля лишиться незмінна довіку. Тому я думав і думав. І придумав, що в цілому світі — в усіх світах, що будь-коли існували! — є тільки одна людина, яка знає, як здолати мого ворога. Одна людина, здатна допомогти мені порадою й підказати, що робити далі. І я усвідомив, що настав час поговорити з нею.

М-р Норрелл збентежився, як іще ніколи раніше.

— О! Та ж мушу зізнатися, що більше не вважаю себе вищим за вас. Це правда, що я краще начитаний, і я залюбки допоможу вам чим зможу, але немає ніяких гарантій, що мені це вдасться краще, ніж вам.

Стрейндж насупився.

— Що? Про що ви говорите? Я не вас мав на увазі! Я говорив про Джона Ускґласса. Мені потрібна ваша допомога, щоб викликати Джона Ускґласса.

М-р Норрелл важко дихав. Навіть повітря бриніло, ніби лунала якась дуже низька нота. Він мало не з болем відчував навколишню темряву, нові зорі над головою й тишу завмерлих годинників. Ніби Одна Чорна Мить розтягнулася до нескінченності й гнітила його, душила. В таку Мить дуже просто повірити, ніби Джон Ускґласс зовсім поруч, на відстані одного закляття; глибокі тіні в далеких закутах кімнати були складками його мантії; дим од згасаючих свічок був геральдичним наметом із круків на його шоломі.

А от на Стрейнджа такі віковічні страхи, здається, не тиснули. Криво всміхаючись, він ледь-ледь подався уперед:

— Нумо, містере Норрелле, — прошепотів він. — Працювати на лорда Ліверпуля дуже нудно. Невже ви самі цього не відчуваєте? Хай інші маги накладають захисні закляття на прибережні скелі й взмор’я. Невдовзі їх буде більш ніж достатньо для цього! А ми з вами займемося чимось надзвичайним!

І знову запанувала тиша.

— Ви боїтеся, — невдоволено відкинувся назад Стрейндж.

— Боюся! — вибухнув Норрелл. — Звісно, я боюся! Сама думка про це — божевілля, справдешнє божевілля! Але я заперечую не тому. Просто нічого не вийде. Що б ви не думали здобути, воно не спрацює. Навіть якщо нам вдасться викликати його (а це цілком реально, якщо за справу візьмемося ми разом, ви і я), то його допомога буде геть не такою, як ви її собі уявляєте. Королі не вдовольняють пусту цікавість, а цей Король — особливо.

— Це що ви назвали пустою цікавістю?.. — почав був Стрейндж.

— Ні-ні! — поквапився перебити його м-р Норрелл. — Я нічого не називав. Я просто кажу, яким ваше нещастя постане в його очах. Яке йому діло до двох пропащих жінок? Ви думаєте про Джона Ускґласса як про звичайну людину. Таку, як ви чи я. А його виховали фейрі. Він виріс у Фейрі. Звичаї бругів для нього цілком природні, а в багатьох бругах жили полонені християни. Він і сам із них. Нічого надзвичайного у вашім нещасті він не побачить. Він не зрозуміє.

— Тоді я все йому поясню. Містере Норрелле, заради порятунку дружини я змінив усю Англію. Я змінив увесь світ. І я не спинюся перед тим, аби викликати ще одну людину. Нехай навіть таку грандіозну. Ну ж бо, сер! Безглуздо сперечатися про це. Найперше його треба призвати сюди. З чого почнемо?

М-р Норрелл зітхнув.

— Це не схоже на будь-яке інше закляття виклику. Будь-яка магія, пов’язана із Джоном Ускґлассом, обіцяє певні труднощі.

— Які, наприклад?

— Ну, почнімо з того, що ми навіть не знаємо, як його назвати. Закляття виклику потребують від мага особливої точності. А всі ті імена, якими звуть Джона Ускґласса, насправді йому не належать. Усі перекази сходяться на тому, що його викрали до Фейрі ще до хрещення, тому в бругу він жив безіменним дитям. Сам себе він часто так і називав: «безіменний раб». Фейрі, звичайно, дали йому ім’я на власний розсуд, та він його відкинув, коли повернувся в Англію. Що ж до титулатури — Король Крук, Чорний Король, Король Півночі — це все назви, які йому присвоїв народ, а не він сам.

— Так-так! — нетерпляче проказав Стрейндж. — Мені все це відомо! Але ж «Джон Ускґласс» — це його справжнє ім’я?

— Ет! У жодному разі! Так звали молодого норманського аристократа, котрий загинув, здається, в тисяча дев’яносто сьомому році. Король — наш Джон Ускґласс — заявив, що доводиться йому сином, але багато хто ставив під сумнів їхній родинний зв’язок. Особисто я не думаю, що ця мішанина імен і титулів випадкова. Король знав, що завжди приваблюватиме до себе погляди магів, а тому захистився в такий спосіб від їхньої дошкульної магії і навмисне вніс цим сум’яття в їхнє чарування.

— То що ж я маю робити? — клацнув пальцями Стрейндж. — Порадьте мені щось!

М-р Норрелл закліпав дрібними очима. Він не звик думати так швидко.

— Якщо скористатися звичайним англійським закляттям виклику — а я би наполегливо його рекомендував, бо нічого не придумали, — то можна змусити його складники відшукати об’єкт замість нас. Знадобляться нам гонець, шлях і рата на щастя[396]. Якщо ми оберемо знаряддя, які вже знають Короля, і знають його добре, то байдуже, зможемо ми його правильно назвати чи ні, вони однаково його відшукають, приведуть його до нас і зобов’яжуть навіть без нашої участі! Розумієте?

Попри свій переляк, можливість зайнятися магією (новою магією!) разом із м-ром Стрейнджем неабияк пожвавила м-ра Норрелла.

— Ні, — зізнався Стрейндж, — не розумію.

— Дивіться, цей будинок зведено на землях Короля, із каміння королівського абатства. Проз нього тече річка — не далі, ніж за сотню кроків від цієї кімнати; ця річка часто носила на своїх водах короля в його човні. У моєму саду ростуть груша та яблуня — прямі нащадки насінин, що їх Король виплюнув якого-небудь літнього вечора в абатськім саду. Нехай старе каміння цього абатства послужить нашим гінцем, нехай ріка послужить нашим шляхом, нехай груші та яблука із цих дерев, що дозріють цього року, послужать нашою ратою. Тоді можна буде просто назвати його «Королем». Це каміння, ця ріка і ці дерева ніякого іншого просто не знають!

— Добре, — погодився Стрейндж. — А яке заклинання ви порадите? Є щось у Белазіса?

— Так. Аж три.

— Варто ними скористатися?

— Та ні. — М-р Норрелл висунув шухляду і дістав аркуш паперу. — Це найкраще з мені відомих. Я не надто звичний до заклинань виклику, та якби послуговувався ними, вдавався би тільки до цього. — І він передав аркуш Стрейнджу.

Папір вкривав дрібний каліграфічний почерк м-ра Норрелла. Нагорі було написано: «Заклинання виклику, що його розробив м-р Стрейндж».

— Ви скористалися ним для зустрічі з Марією Абсалом[397], — пояснив Норрелл. — Я трохи підправив його. Викинув флорілеґій, який ви переписали слово в слово із Ормскірка. Ви же знаєте, я взагалі не дуже шаную флорілеґії, а цей — геть безглуздий. Додав епітому збереження й спасіння, а також скімер супліки, хоча не впевнений, чи допоможе нам хоч щось із цього[398].

— Тепер це вже настільки ж ваше творіння, як і моє, — зауважив Стрейндж, і в його голосі не вчувалося ані найменшого сліду суперництва чи образи.

— Ні-ні, — наполіг м-р Норрелл. — Основа вся ваша, я тільки підправив по краях.

— Гаразд. То ми готові чи ні?

— Ще одне.

— Що?

— Є деякі застереження, яких вимагає безпека місис Стрейндж, — пояснив м-р Норрелл.

Стрейндж звернув на нього такий погляд, ніби вважав його турботи про безпеку місис Стрейндж трохи запізнілими. Та м-р Норрелл уже поквапився до книжкової шафи, аби дістати грубезний том, тож нічого не помітив.

— Потрібне закляття є в «Liber Novus» Честона. Так! Ось воно! Необхідно прокласти магічний шлях і відчинити двері для місис Стрейндж, щоб вона змогла безпечно покинути Фейрі. В іншому разі вона може лишитись там назавжди, і в нас століття підуть на її пошуки.

— А, ви про це! — відмахнувся Стрейндж. — Я вже все зробив. І призначив брамника, який її зустріне на виході. Все готове.

Він узяв найменший згарок, встромив його у підсвічник і запалив[399]. Потім заходився читати закляття. Він назвав каміння абатства гінцями, яким велено відшукати Короля. Він назвав ріку шляхом, яким Король має явитися. А яблука й груші з нового врожаю в саду м-ра Норрелла він назвав ратою, яку отримає Король.

Полум’я свічки затріпотіло й згасло…

…і тієї миті…

…тієї миті всю кімнату заполонили круки. В повітрі, неначе змахи великих рук, залопотіли чорні крила, заславши Стрейнджу очі буйним чорним огнем. Зусібіч його били крила й пазурі. Крячання й кавкання оглушали. Круки билися об стіни, вікна й об самого Стрейнжда. Маг закрив голову руками й упав ниць. Шум і биття крил іще тривали якийсь час.

А потім, умить ока, все зникло і в кімнаті запанувала тиша.

Всі свічки згасли. Стрейндж перекотився на спину, але поки що міг тільки дивитися перед собою в Темряву.

— Містере Норрелле? — нарешті гукнув він.

Йому ніхто не відповів.

Він підвівся в кромішній пітьмі. Навпомацки знайшов бібліотечний стіл і перевернуту свічку на ньому. Дістав кресало з кишені й запалив огонь.

Піднявши свічку трохи вище, він побачив, що в кімнаті панує страшенний хаос і безлад. На полицях не лишилося жодної книжки. Столи й драбинки лежали перевернуті. Кілька гарних стільців перетворилися на дрова для каміна. Все навколо вкривав густий шар крукового пір’я, наче випав чорний сніг.

Норрелл чи то лежав, чи то сидів на підлозі, спершись на стіл. В нього були розплющені очі, але дивився він у порожнечу. Стрейндж поводив свічкою перед його обличчям.

— Містере Норрелле? — повторив він.

Той приголомшено прошепотів:

— Гадаю, можна вважати, що його увагу ми привернули.

— Ваша правда, сер. Ви розумієте, що сталося?

Усе ще напошепки м-р Норрелл відповів:

— Усі книжки перетворилися на круків. Я саме дивився на «Фонтан серця» Г’ю Понтіфекса і бачив, як вона перемінилася. Знаєте, а він же часто вдавався до цього — до чорного пернатого хаосу. З дитинства читав про таке. І це ж треба, містере Стрейндже, — я дожив до того, щоб побачити на власні очі! Дожив, щоб побачити його! Мовою ші, мовою його дитинства, в нього є окрема назва, але її втрачено[400]. — Раптом він ухопив Стрейнджа за руку: — Книжки цілі?

Стрейндж підібрав одну з-під ніг. Обтрусив із неї крукове пір’я і глянув на заголовок: «Сім дверей і сорок два ключі» Пірса Руссіньйоля. Розгорнув її і взявся читати:

— «…і знайдете там дивну країну, схожу на шахівницю, що в ній перемежовано голі скелі й пишні сади, чагарникове пустище та лани з остюкуватим колоссям, луки заливні й пустелі. І в країні цій бог усіх магів, Тричінайвищий Гермес[401], постановив варту на всіх брамах і на всіх мостах: де барана, а де змія…» Так і було раніше? — пойнятий сумнівом, уточнив він.

М-р Норрелл кивнув. Він дістав носовичка й витер з обличчя кров.

Обидва маги сиділи на підлозі посеред розкиданих книжок та пір’я, і якийсь час мовчали. Їхній світ змалів до світляного кола, окресленого жеврінням згарка.

Нарешті Стрейндж промовив:

— Як близько він мав бути до нас, щоб йому вдалася така магія?

— Джон Ускґласс? Наскільки мені відомо, то й хоч би за сотню світів звідси. Хоч би й із самісінького Пекла.

— Хай там як, а варто спробувати дізнатись, еге ж?

— Хіба?

— Ну, наприклад, якби ми з’ясували, що він десь поруч, то… — Стрейндж на хвильку замислився, — можна було би вирушити йому назустріч.

— Ну, гаразд, — зітхнув Норрелл, і словами і виглядом своїм підкреслюючи марність надій.

Найперше — і власне, єдине — потрібне для закляття пошуку — це срібний таріль із водою. В абатстві Гертф’ю таріль м-ра Норрелла завжди стояв на маленькому столику в кутку кімнати, але зараз стіл перекинули несамовиті круки, та й тареля ніде не було видно. Маги трохи пошукали його і незабаром знайшли посудину, що лежала догори дриґом у каміні під пір’ям та мокрими сторінками, видертими із книжок.

— Нам потрібна вода, — промовив Норрелл. — Мені її завжди носив з ріки Лукас. Бистра вода завжди найкраще підходить для заклять пошуку, а потічок у Гертф’ю швидкий навіть улітку. Сходжу по неї.

Щоправда, м-р Норрелл не звик самотужки робити будь-що, тому з будинку він вийшов не одразу. Він постояв на моріжку і роздивлявся зірки, яких ніколи раніше не бачив. У нього не складалося враження, наче він перебував усередині Стовпа Темряви в самому центрі Йоркширу; радше навпаки — це решта світу поділася кудись, а вони зі Стрейнджем залишилися на одинокому острові чи мисі. Ця думка його збентежила значно менше, ніж можна було очікувати. Він і раніше не надто переймався рештою світу, тому до втрати поставився по-філософськи.

При березі він став навколішки на мерзлій траві й набрав води у таріль. Із глибини на нього дивилися невідомі зорі. Маг знову підвівся (трохи заточившись од незвичної вправи) й аж захлинувся від магії навколо: такої потужної він ще ніколи не відчував. Якби хтось його попросив описати, що саме коїться, він би сказав, що весь Йоркшир немовбито вивернули назовні. Якусь мить він навіть не міг зрозуміти, в якій стороні будинок. Він повернувся, перечепився й наткнувся на Стрейнджа, котрий чомусь опинився одразу за ним.

— Я думав, ви збиралися сидіти в бібліотеці! — здивовано промовив він.

Стрейндж витріщився на нього:

— А я й сидів у бібліотеці! Ось я читаю Ґуберового «Воротаря Аполлона», а ось я вже стою перед вами!

— То ви не йшли за мною? — уточнив Норрелл.

— Ні, звичайно ж, ні! Що відбувається? І, заради всього святого, чому ви так довго ходите?

— Не міг знайти сурдут, — зніяковіло зізнався Норрелл. — Не знав, куди його поклав Лукас.

Стрейндж повів бровою, зітхнув і проказав:

— Гадаю, ви відчули те саме, що і я? Перш ніж мене перенесло сюди, я відчув, ніби все на світі перемішалося: і вітри, і води, і вогонь.

— Так, — погодився Норрелл.

— А ще — слабкий аромат дикого зілля й узгір’їв?

— Так, — погодився Норрелл.

— Магія фейрі?

— Ох! — видихнув Норрелл. — Безсумнівно! Це частина того самого закляття, що ув’язнило вас у Вічній Темряві. — Він озирнувся: — А велика вона?

— Хто?

— Ця Темрява.

— Мені важко сказати напевно, бо вона скрізь мене переслідує. Але інші люди мені розповідали, що вона повністю покривала парафію, де я жив у Венеції. Скажімо, пів акра?

— Пів акра! А ну, постійте тут!

М-р Норрел поставив таріль із водою на мерзлу землю й рушив до мосту. Невдовзі вже виднілася тільки його сіра перука. В зорянім світлі він найбільше нагадував кам’яну черепашку, яка повільно кудись повзе.

Світ знову крутнувся, і раптом обидва маги уже стояли на містку через річку Гертф’ю.

— Що в дідька… — почав був Стрейндж.

— Бачте? — похмуро проказав Норрелл. — Закляття не дозволяє нам віддалятися одне від одного. Я тепер теж у його полоні. Смію сказати, оце вам гарний приклад прикрої неточності фейрі та їхньої магії. Вас зачарували недбало. Мабуть, назвали просто англійським магом або іншим якимсь неоднозначним словом, і тепер закляття, яке він збирався накласти тільки на вас, ловить усіх англійських магів, що трапляються по дорозі!

— Ет! — промовив Стрейндж. Більше він нічого не сказав, та й що тут скажеш.

М-р Норрелл рушив до будинку.

— Хай там як, містере Стрейндже, — говорив він на ходу, — а це прекрасна ілюстрація того, наскільки важливо зберігати якнайбільшу точність імен, накладаючи закляття!

За його спиною Стрейндж звів очі до неба.

У бібліотеці вони поставили на стіл срібний таріль з водою.

Дуже дивно, але відкриття, що тепер він ув’язнений у Вічній Темряві разом із м-ром Стрейнджем, скоріше збадьорило м-ра Норрелла, ніж засмутило. Він жваво нагадав Стрейнджеві, що вони досі не знають, як саме назвати Джона Ускґласса, а без цього відшукати Короля — в магічний спосіб чи ні — буде вкрай важко.

Підперши підборіддя руками, Стрейндж похмуро дивився на нього.

— Спробуйте просто Джона Ускґласса.

Тож Норрелл наклав закляття, промовив ім’я Джона Ускґласса, і почав шукати. Мерехтливими сріблястими лініями він поділив поверхню води на чверті, назвавши їх кожну: Небеса, Пекло, Земля й Фейрі. І вмить голубувата цятка заіскрилась у тій частині, що відповідала Землі.

— Ось! — Стрейндж аж підскочив, тріумфуючи. — Дивіться, сер! Не завжди все так складно, як вам здається.

Норрелл торкнувся цієї чверті, й лінії зникли. Він знову їх прокреслив і перейменував:

— Англія, Шотландія, Ірландія, Деінде.

Світляна іскорка з’явилася в Англії. Маг знову торкнувся води, накреслив нові поділки й перевірив результат. Так він і продовжував, щораз уточнюючи заклинання. І незмінно з’являлася іскорка.

Раптом він тихо щось вигукнув.

— Що там? — запитав Стрейндж.

Зачудованим тоном Норрелл йому відповів:

— Здається, нам усе ж таки це вдалося! Магія каже, він тут. У Йоркширі!

67 Дерево глоду

Чилдермасс їхав через вересовий пустир. Попереду виднівся покручений, самотній глід, з якого звисало тіло. З нього здерли пальто й сорочку, тому в смерті покійник відкрив усе те, що без сумніву, за життя ховав: його шкіра була дивним чином спотворена. Груди, спину та руки вкривали мудровані сині письмена. Їх було так багато, що шкіра нещасного видавалася радше синьою, ніж білою.

Під’їжджаючи до дерева, Чилдермасс думав, чи то не вбивця так розписав тіло. Коли він ще був моряком, то чув історії про країни, де перед стратою зізнання злочинців записували різними жахливими способами на їхніх тілах. Віддалік здавалося, що написи нанесено на шкіру, але наблизившись, Чилдермасс помітив, що письмена — під шкірою.

Чилдермасс зліз із коня і повернув покійника так, щоби побачити обличчя. Воно потемніло й опухло, а вибалушені очі налилися кров’ю. Чилдермасс довго дивився на труп, аж поки не розгледів у спотвореному лиці знайомі риси.

— Вінкулюс.

Діставши кишенькового ножа, Чилдермасс перерізав мотузку і опустив покійника на землю. Потім стягнув з нього черевики та штани й заходився вивчати тіло: гола двонога істота[402] посеред зимового пустища.

Дивні письмена вкривали кожен дюйм Вінкулюсової шкіри за винятком обличчя, рук, сороміцьких місць та стоп. Він скидався на синьошкіру людину в білих рукавичках і білій масці. Чим довше Чилдермасс дивився на Вінкулюса, тим сильніше відчував, що ці письмена щось означають.

— Це королівське письмо! — зрештою мовив він. — Це книжка Роберта Файндгелма.

Якраз тоді посипав густий крижаний сніг і вітер став іще дужчим.

Чилдермасс подумав про Стрейнджа і Норрелла, які були за двадцять миль звідси, і голосно розреготався. Яка різниця, хто читає книжки в Гертф’ю? Найцінніша книжка лежала зараз перед ним серед снігу та вітру — гола й мертва.

— Отже, це випало мені? «Найбільша слава й найбільший тягар людини в нашу добу».

Наразі це був радше тягар, ніж слава. Книга мала напрочуд незручну форму. Чилдермасс не знав, коли помер Вінкулюс і коли його тіло почне гнити. Що робити? Він міг би перекинути труп через коня. Але людям, яких він може зустріти на дорозі, важко буде пояснити, навіщо йому мертвий шибеник. Він міг сховати тіло й пошукати по коня й підводу. Та скільки часу на це знадобиться? А що як тим часом хтось знайде і забере тіло? В Йорку є лікарі, які платять за трупи, не ставлячи зайвих запитань.

«Я можу накласти закляття приховування», — подумав Чилдермасс.

Воно би, звісно, приховало мертвого Вінкулюса від людського ока, але є ще собаки, лисиці та круки. Відомою Чилдермассу магією їх не обманеш. Книгу вже одного разу з’їли. Чилдермасс не хотів більше ризикувати.

Вочевидь, з книжки треба було зняти копію, але нотатник, перо й чорнила лишилися на столі в Пітьмі абатства Гертф’ю. Що ж тоді робити? Чилдермасс міг нашкрябати письмена на замерзлій землі патиком — але яке з того пуття? Якби тут росли дерева, він би розпалив багаття, а тоді нашкрябав текст вуглиною на обдертій корі. Але поряд стримів тільки покручений глід.

Чилдермасс поглянув на свій кишеньковий ніж. Може, йому вдасться перенести книгу на власне тіло? Цей план мав низку переваг. По-перше, хто сказав, що положення символів на тілі Вінкулюса не має певного значення? Що як, чим ближче текст до голови, тим він важливіший? Все можливо. По-друге, так він зможе надійно зберегти таємницю книжки. Йому не доведеться перейматися, що її вкрадуть. Чи показувати книгу Стрейнджу або Норреллу, Чилдермасс ще не вирішив.

Однак мудровані письмена були нанесені на шкіру Вінкулюса дуже щільно. Навіть, якщо Чилдермассові вдасться ножем точно перенести на власне тіло усі ці дрібні точки, кола та закрути — а він у тому вельми сумнівався, — чи будуть порізи достатньо глибокими, щоб лишитися назавжди?

Чилдермасс зняв пальто і сурдут. Тоді відчепив від сорочки манжету і закотив рукав. На пробу він вирізав на внутрішньому боці такий само знак, що й у Вінкулюса. Результат не тішив — виступило багато крові, через яку неможливо було розібрати, що саме він зробив, а від болю йому паморочилося в голові.

«Я можу пожертвувати кров’ю заради такої мети. Але писати доведеться так багато, що це мене вб’є. Окрім того, як я, в біса, копіюватиму написи зі спини? Перекину його через коня, а коли хтось зачепить мене, стрілятиму, якщо треба буде. Ось такий план. Не дуже гарний, але все ж таки план». Чилдермасс знову вдягнув сурдут і пальто.

Бровар щипав неподалік суху траву, з якої вітер здмухнув сніг. Чилдермасс підійшов до нього. Із валізи він дістав міцну довгу мотузку та скриньку з пістолями. Він вклав у них кулі й насипав пороху на поличку.

Потім Чилдермасс озирнувся, аби переконатися, що з тілом нічого не сталося. Хтось — якийсь чоловік — схилився над Вінкулюсом. Чилдермасс сховав пістолі в кишені пальта і з криком побіг назад.

Чоловік у чорних черевиках та чорному дорожньому плащі присів на засніжену землю поряд із Вінкулюсом. На якусь мить Чилдермассу здалося, що це Стрейндж, але чоловік був трохи нижчим та худорлявішим за мага. Одяг він мав дорогий і модний. Однак його пряме темне волосся було значно довшим, ніж годилося модному джентльмену, і робило чоловіка схожим на методистського проповідника чи романтичного поета.

«Я його знаю, — подумав Чилдермасс. — Він маг. Я дуже добре його знаю. Тільки от чому я не можу пригадати його імені?»

Вголос він сказав:

— Це мій труп, сер! Облиште його!

Чоловік звів очі.

— Твій, Джоне Чилдермассе? — з легкою іронією запитав він. — А я гадав, що мій.

Дивно, але попри одяг та владний вигляд чоловіка, його мова звучала грубо навіть для Чилдермассового вуха. У нього був північний акцент — безперечно, північний, — але Чилдермасс не міг розібрати, який саме. Так могли говорити в Нортумбрії, але в цій говірці вчувалося щось іще — можливо, дрібка мови холодних країн, що лежать за Північним Морем? Та ще дивнішими були виразні нотки французької вимови.

— Тоді ви помиляєтеся, — Чилдермасс підняв пістолі. — Я застрелю вас, якщо доведеться, сер. Але я б не хотів цього. Лишіть тіло мені та йдіть своєю дорогою.

Чоловік мовчав. Він іще трохи пороздивлявся Чилдермасса, а тоді наче знудився його товариством і відвернувся — далі вивчати тіло.

Чилдермасс роззирнувся в пошуках коня чи карети — чогось, що вказувало би, звідки тут взявся цей чоловік. Посеред дикого пустища не було нічого, окрім двох чоловіків, мерця та дерева глоду.

«Але десь же тут має стояти карета, — подумав Чилдермасс. — Ні на його плащі, ні на черевиках майже немає бруду. Він ніби щойно відпустив свого камердинера. Де його слуги?»

Думка геть не тішила. Чилдермасс не сумнівався, що легко впорається з цим худим і блідим поетом (чи хто там він є), але якщо втрутяться кучер та двоє-троє кремезних слуг…

— Сер, тутешні землі належать вам? — запитав Чилдермасс.

— Так.

— Де ваш кінь? Карета? Слуги?

— У мене немає коня, Джоне Чилдермассе. У мене немає карети. І тут є тільки один мій слуга.

— Де?

Не підводячи погляду, чоловік простягнув руку і вказав худим білим пальцем.

Здивований Чилдермасс обернувся. Нікого. Лише вітер гуляв поміж засніженого купиння. Що він має на увазі? Він говорить про вітер чи сніг? Чилдермасс чув, що середньовічні маги вважали своїми слугами всякі природні стихії. Раптом його осяяло розуміння.

— Що? Ні, сер, ви помиляєтеся! Я не ваш слуга.

— Трьох днів не минуло, як ти вихвалявся цим, — промовив чоловік.

Лише одна людина мала право називатися господарем Чилдермасса. Чи не міг це бути — якимось незбагненним чином — Норрелл? Котрась його іпостась? В минулому маги часом поставали у різних подобах, які втілювали певну рису їхнього характеру. Чилдермасс замислився, яка риса характеру Ґілберта Норрелла могла раптом об’явитися у вигляді блідого вродливого чоловіка з дивною говіркою та ореолом владності. Останнім часом трапилося багато дуже дивних речей, але це було найдивніше.

— Сер! — закричав Чилдермасс. — Я вас попередив! Облиште тіло!

Чоловік іще нижче схилився над трупом Вінкулюса. Він вийняв щось у себе з рота — крихітну перлину, що ледь світилася рожево-срібним — і поклав її Вінкулюсу до рота. Труп здригнувся. Так не смикається хворий, так не здригається здоровий — радше так тремтить гола береза, яка стрічає перший подих весни.

— Відійдіть від тіла, сер! — закричав Чилдермасс. — Востаннє кажу!

Чоловік у його бік навіть не глянув. Пучкою пальця він провів по Вінкулюсу так, наче щось на ньому писав.

Чилдермасс спрямував правий пістоль на ліве плече чоловіка. Він лише хотів його налякати. Пістоль легко вистрілив; з’явилася хмарка диму, поличка запахла димом; дуло плюнуло димом та іскрами. Проте свинець відмовився влучати в ціль. Куля застигла в повітрі, ніби уві сні. Вона закрутилася, роздулася і стала міняти форму. Раптом у неї виросли крила, і, обернувшись на чубату чайку, куля полетіла геть. В ту ж мить думки Чилдермасса стали спокійними та непорушними, немов камінь.

Чоловік провів пальцем по Вінкулюсу, і всі візерунки та символи попливли й закрутилися так, наче їх писали по воді. Так тривало, доки чоловік не вдовольнився. Тоді він зупинив цей рух і підвівся.

— Ти помиляєшся. Він не мертвий.

Чоловік став впритул до Чилдермасса. З певною врочистістю — як батько, що хоче втерти лице дитині, — він лизнув палець і накреслив якісь символи на повіках, губах та довкола Чилдермассового серця. Потім стукнув Чилдермасса по лівій руці — і пістоль впав на землю. Чоловік накреслив ще один символ на Чилдермассовій долоні. Він уже збирався йти, але йому ніби майнула запізніла думка, і він повернувся, щоб завершальним рухом щось накреслити на порізаній щоці Чилдермасса.

Вітер підхопив сніг, закручуючи у вир. Бровар стривожено захропів. Якусь мить сніг та тіні ще тримали обриси худорлявого, чорнявого чоловіка у дорожньому плащі й черевиках. А потім видіння зникло.

Чилдермасс покліпав очима.

— Де це я блукаю? — роздратовано спитав він. — І чому я вирішив побалакати сам із собою? Немає часу літати у хмарах!

Він відчув запах пороху. Один із його пістолів лежав у снігу. Коли Чилдермасс його підняв, той був таким гарячим, наче з нього щойно стріляли. Незвична річ, але здивуватися Чилдермасс не встиг — якийсь звук змусив його підвести погляд.

Вінкулюс підводився з землі. Він робив це недолугими ривками, наче новонароджений, який ще не знає, навіщо йому кінцівки. Волоцюга трохи постояв; тіло його хиталось, а голова тіпалася з боку в бік. Тоді Вінкулюс роззявив рота і закричав на Чилдермасса. Але те, що вилетіло з його рота, взагалі не було схожим на крик — лише пуста оболонка звуку без плоті чи кісток.

Безперечно, нічого дивнішого Чилдермасс за все життя не бачив: голий синій чоловік із налитими кров’ю очима беззвучно кричить посеред вкритого снігом пустища. Це було настільки незвично, що Чилдермасс аж ненадовго розгубився. Він хотів спершу скористатися закляттям, яке Жіль де Марстон назвав «відновленням загубленого спокою», але потім придумав дещо краще. Він дістав кларет, який йому подарував Лукас, і показав Вінкулюсу. Той заспокоївся і прикипів поглядом до пляшки.

За чверть години вони сиділи на купинні під глодом: снідали кларетом та жменею яблук. Вінкулюс вдягнув сорочку і штани та загорнувся в попону, що належала Бровареві. Він на диво швидко очуняв після повішання. Очі його досі були червоні від крові, але вже не вселяли такий жах, як раніше. Говорив він хоч і хрипло, постійно перериваючись на напади лютого кашлю, та все ж зрозуміло.

— Хтось намагався тебе повісити, — повідомив Чилдермасс. — Не знаю, хто й чому. На щастя, я знайшов тебе вчасно і перерізав мотузку.

Промовивши це, Чилдермасс відчув, як йому муляє тьмяне питання. Подумки він бачив перед собою мертвого Вінкулюса, який лежав на землі, і тонку, білу руку, яка вказувала на нього. Хто ж то був? Спогад вислизав із пам’яті.

— Розкажи-но мені, — продовжив він, — як людина може стати книгою? Мені відомо, що твій батько отримав книжку від Роберта Файндгелма і мусив передати її чоловікові з Дербіширських пагорбів.

— Останній людині в Англії, що вміла читати королівське письмо, — прохрипів Вінкулюс.

— Але твій батько не доставив книжку. Натомість він з’їв її на пияцькому змаганні в Шеффілді.

Вінкулюс знову ковтнув із пляшки і витер рота тильним боком долоні.

— А через чотири роки народився я, і королівське письмо вкривало моє тіло. Коли мені виповнилося сімнадцять, я вирушив на пошуки чоловіка з Дербіширських пагорбів — він прожив достатньо довго, щоби я зміг його знайти. Що то була за ніч! Залита зоряним сяйвом літня ніч, коли Книга Короля і останній Читач Королівського Письма зустрілися, щоби випити разом вина! Ми сиділи на вершині пагорба у Бреттоні, дивилися на Англію — і він читав з мене її долю.

— І там було пророцтво, яке ти переказав Стрейнджу й Норреллу?

Вінкулюс, який саме зайшовся кашлем, закивав. А коли зміг знову говорити, додав:

— І ще безіменному рабу.

— Кому? — насупився Чилдермасс. — Хто це?

— Один чоловік, — відповів Вінкулюс. — Зберегти його історію — це частина мого завдання. Спершу він був рабом. А невдовзі стане королем. Від народження йому відмовлено в імені.

Хвильку чи дві Чилдермасс обмірковував цей опис.

— Ти маєш на увазі Джона Ускґласса? — мовив він.

Вінкулюс роздратовано фиркнув.

— Якби я мав на увазі Джона Ускґласса, то так би й сказав! Ні, ні. Він узагалі не маг. Просто людина, як і всі решта, — Вінкулюс замислився на мить, а тоді додав: — Але чорний.

— Я ніколи про нього не чув, — відказав Чилдермасс.

Вінкулюс весело поглянув на нього:

— Звісно ж, не чув. Ти прожив усе життя за пазухою у мага з Мейферу. Ти знаєш лише те, що відомо йому.

— То й що? — перепитав Чилдермасс, якого ці слова зачепили. — Хіба це так уже й мало? Норрелл — розумна людина, та і Стрейндж також. Як і кожен, вони мають свої вади, проте їхні досягнення видатні. Можеш не сумніватися; я людина Джона Ускґласса. Або став би нею, якби Король повернувся. Але ти маєш визнати, що відродження англійської магії — їхніх рук діло, а не його.

— Їхніх рук! — фиркнув Вінкулюс. — Їхніх? Ти досі не збагнув? Вони — лише закляття Джона Ускґласса. І завжди були лише ним. Вони — це чари, які Король вершить просто зараз!

68 «Так»

Світляна іскринка блимнула й зникла на водяній гладі.

— Що? — скрикнув Стрейндж. — Що сталося? Хутчіше, містере Норрелле!

Норрелл торкнувся поверхні води, прокреслив лінії, прошепотів кілька слів, але таріль залишився темним і незворушним.

— Він зник, — відповів він.

Стрейндж заплющив очі.

— Чудасія, — здивовано правив далі Норрелл. — Як ви гадаєте, що він робив тут, у Йоркширі?

— А! — викрикнув Стрейндж. — Мабуть, хотів довести мене до сказу. — В голосі мага змішалися обурення і жаль до себе. — Чому він не йде до мене? Після всього, що я зробив, чому він не хоче навіть поглянути на мене? Навіть поговорити зі мною?

— Він старий маг і старий король, — коротко відповів Норрелл. — Ні на одного, ні на другого так просто не справити враження.

— Усі маги бажають приголомшити своїх учителів. Як я приголомшив вас. І хотів те саме зробити для нього.

— Але ж ваша головна мета — визволити місис Стрейндж із зачарованого полону, — нагадав йому Норрелл.

— Так-так. Усе правда, — роздратовано погодився Стрейндж. — Звісно же, так і є. От тільки… — Він не доказав.

Запала тиша, а тоді Норрелл замислено промовив:

— Ви казали про магів, яким завжди кортіло вразити своїх учителів. Мені це нагадало одну пригоду, що мала місце в тисяча сто п’ятдесят шостому році…

Стрейндж зітхнув.

— …Того року Джон Ускґласс потерпав од якоїсь дивної недуги, що час від часу траплялося з ним. Коли він одужав, при королівському дворі у Ньюкаслі влаштували учту. Інші королі й королеви обдарували його незліченними й найдорожчими підношеннями: золотом, рубінами, слоновою кісткою, рідкісними прянощами. Маги доставили магічні речі: пророчі хмари, співочі дерева, ключі до таємничих дверей і так далі — і всякий дарувальник намагався перевершити іншого. Король усім дякував однаково стримано й поважно. Останнім явився маг на ім’я Томас Бог-у-поміч. Із порожніми руками. Дарунка він не мав. Натомість маг підняв голову й промовив: «Володарю, од мене тобі дерева й гори, од мене тобі вітер і дощ». Інші королі й королеви, лорди й леді з рештою магів подивувалися такому нахабству. Їм здалося, він узагалі нічого не зробив. Але вперше від часу своєї хвороби Король усміхнувся.

Стрейндж замислився.

— Що ж, — промовив він, — боюся, я на стороні інших королів і королев. Я нічого не второпав. Звідки ви взяли цю історію?

— Із «Настанов» Белазіса. Замолоду я їх перечитав із пристрасною любов’ю, і цей пасаж мене заінтригував чи не найбільше. Тоді я зробив для себе висновок, що Томас знайшов спосіб переконати дерева, гори й таке інше, щоб вони якимось містичним чином привітали Джона Ускґласса — так би мовити, схилилися перед ним. Мені було приємно зрозуміти щось таке, до чого своїм розумом не дійшов сам Белазіс, проте більше я над цим не замислювався — мені така магія була ні для чого. Через багато років я знайшов відповідне закляття — у «Пташиній мові» Ланчестера, а той переписав його із давнішої, тепер утраченої книжки. Він визнавав, що не знає, для чого годиться це закляття, але я думаю, саме його й використав Томас Бог-у-поміч. Або якесь дуже схоже. Якщо ви справді хочете поговорити з Джоном Ускґлассом, то чому би не скористатися ним зараз? Давайте попросимо Англію привітати його?

— І чого ми цим досягнемо?

— Досягнемо? Нічого! Принаймні, напряму. Але таким чином ми нагадаємо Джону Ускґлассу про все, що єднає його з Англією. З нашого боку це буде виявом поваги, адже саме так випадає поводитися підлеглим короля — принаймні, цього він від них очікує.

Стрейндж знизав плечима.

— Нехай, — погодився він. — Однаково мені нічого запропонувати взамін. Де ваш примірник «Пташиної мови»?

Він оглянув кімнату. Кожна книжка лежала там, де упала, щойно припинила своє існування в подобі крука.

— Скільки ж тут книг? — запитав маг.

— Чотири чи п’ять тисяч, — відповів Норрелл.

Маги взяли по свічці і розпочали пошуки.

Джентльмен із будяковим волоссям хутко крокував по доріжці з мурованою огорожею обабіч. Попереду лежав Стеркросс. Позаду чвалав Стівен, долаючи путь од одної смерті назустріч іншій.

Зараз він думав про Англію тільки як про землю жахів і страждань. Навіть укриті памороззю дерева здавалися закляклими криками. На одній гілці втрималося сухе листя і тепер шурхотіло на вітрі — це повішеник Вінкулюс на глоді. Попереду на доріжці валявся роздертий лисом кролик — це леді Поул, котру невдовзі вб’є джентльмен.

Одна смерть за іншою, одне жахіття за іншим; і Стівен ніяк не міг запобігти їм.

У Стеркросс-Голлі леді Поул сиділа за столом у вітальні і гарячково щось писала. Навколо були розкидані аркуші паперу, змережані її почерком.

У двері постукали, і в кімнату зайшов м-р Сеґундус.

— Перепрошую! — промовив він. — Дозвольте спитати. Ви пишете серу Волтеру?

Вона заперечно похитала головою:

— Це листи до лорда Ліверпуля та редактора «Таймс»!

— Невже? — здивувався м-р Сеґундус. — Що ж, хочу сказати, я теж тільки-но закінчив писати листа, серу Волтеру, але будьте певні, нічого йому не принесе більшої втіхи, ніж один-два рядки, писані вашою рукою, — що ви видужали й вивільнилися од чарів.

— Хіба вашого листа для цього замало? Пробачте, містере Сеґундусе, та поки моя люба місис Стрейндж і сердешний Стівен лишаються під владою лихого духа, я не можу думати ні про що інше! Негайно відправте ці листи! А покінчивши з ними, я одразу сяду за повідомлення для архієпископа Кентерберійського та принца-регента!

— Вам не здається, що до таких високопоставлених джентльменів краще було би звертатися серу Волтеру? Безперечно…

— Анітрохи! — обурено скрикнула леді Поул. — Навіть не збираюся просити когось про послуги, якщо я з ними й сама можу дати собі раду! І я не маю ані найменшого наміру проміняти — за якусь годину! — безпорадність од магічних чарів на безпорадність із будь-якої іншої причини! Крім того, сер Волтер і близько не зможе так пояснити ницість усіх злочинів містера Норрелла, як я!

Тієї самої миті в кімнату ввійшов інший чоловік — слуга м-ра Сеґундуса на ім’я Чарльз — і розповів, що в селі діється щось дуже дивне. Там бачили високого, увінчаного срібною діадемою чорного чоловіка, який колись уперше привіз її милість у Стеркросс, а з ним — джентльмена з будяковим волоссям, вбраного у яскраво-зелений сурдут.

— Стівен! — вигукнула леді Поул. — Це Стівен і чародій, що мене полонив! Хутчіш, містере Сеґундусе! Зберіть усі свої сили! Тільки ви можете його зупинити! Ви маєте звільнити Стівена, як звільнили мене!

— Здолати фейрі! — вигукнув охоплений жахом м-р Сеґундус. — У жоднім разі! Ні! Я не зможу! Для цього потрібен набагато могутніший маг…

— Нісенітниця! — крикнула жінка, зиркнувши на нього блискучим поглядом. — Згадайте, що вам казав Чилдермасс. Довгі літа навчання вже підготували вас! Варто тільки спробувати!

— Але я не знаю як!.. — почав він безпомічно.

Та вже не мало значення, що саме він знав. Договоривши, леді Поул пустилася навтьоки, і м-р Сеґундус, вважаючи за обов’язок її боронити, мусив бігти за нею.

У Гертф’ю два маги відшукали «Пташину мову» — вона лежала на столі, розгорнута на сторінці з закляттям. От тільки лишалася проблема, як правильно назвати Джона Ускґласса. Норрелл згорбився над срібним тарелем, намагаючись відшукати його закляттями. Вони вже перебрали всі відомі його імена й титули, але закляття нікого не могло знайти. Вода в тарелі залишалась темна й одноманітна.

— Може, спробувати його ім’я мовою фейрі? — запропонував Стрейндж.

— Воно втрачене, — відповів Норрелл.

— А Короля Півночі ми вже пробували?

— Так.

— А.

Стрейндж трохи подумав і раптом пригадав:

— А як щодо того чудернацького назвиська, яке ви згадували? Якось так він сам себе іменував. Безіменний хто?

— Безіменний раб?

— Так. Спробуйте це.

Норрелла посіли сумніви. Але він наклав закляття й згадав при цьому безіменного раба. Тієї ж миті вигулькнув голубуватий огник. Маг продовжував, й іскорка засвідчила перебування безіменного раба в Йоркширі — майже там само, де раніше являвся Джон Ускґласс.

— Ось! — тріумфально вигукнув Стрейндж. — Тільки дарма тривожилися. Він і досі тут.

— Не думаю, що це одна й та сама особа, — засумнівався Норрелл. — Цятка має інакший вигляд.

— Містере Норрелле, благаю, не фантазуйте! Ну, а хто ж це? Скільки тих безіменних рабів може бути в Йоркширі?

Питання було слушне, і м-р Норрелл більше не протестував.

— Перейдімо ж тепер до самої магії, — сказав Стрейндж. Він узяв книжку і став декламувати закляття. Він звернувся до дерев Англії, до гір Англії, до сонячного світла, води, птаства, землі й каміння. Він звернувся до них усіх, один за одним, і попросив їх віддати себе в руки безіменного раба.

Стівен і джентльмен вийшли до мосту перед Стеркроссом.

У селі панувала тиша; майже ніде й нікого не було видно. Дівчина в ситцевій сукенці та вовняній накидці виливала молоко з дерев’яних цебер у кадіб для сиру. Доріжкою за будинком ішов чоловік у гетрах та крислатому капелюсі; поруч із ним підтюпцем біг пес. Завернувши за ріг, чоловік усміхнувся дівчині, а пес радісно загавкав. Це була проста буденна сценка, яка би в звичний день потішила Стівена, але в своїм теперішнім настрої він відчував тільки холод; і якби той чоловік раптом ударив дівчину або задушив її, дворецький анітрохи не здивувався б.

Джентльмен уже виходив на міст. Стівен рушив за ним і…

…і все перемінилося. З-за хмари визирнуло сонце; його промені пробивалися крізь голі дерева; вигулькнули сотні яскравих сонячних зайчиків. Цілий світ перетворився на головоломку чи лабіринт. Він раптом став ніби втілений забобон, який забороняє наступати на краї кам’яних плит у бруківці, чи дивовижну магію під назвою Донкастерові клітинки, яку виконують на дошці, схожій на шахівницю. Раптом усе набуло значення. Стівен боявся ступити крок. А якби він так зробив і став, наприклад, у тінь або он ту латку світла, світ міг би навіки змінитись.

«Чекайте! — осяяв його дикий здогад. — Я не готовий для цього! Я нічого не обдумав. Не знаю, що робити!»

Та було пізно. Він підвів голову.

Голе гілля на тлі неба було письменами, і проти своєї волі він міг їх прочитати. Він бачив, що це питання, яке йому ставили дерева.

— Так, — відповів він їм.

Їхній вік і їхнє знання належали тепер йому.

За деревами височів укритий снігом гірський хребет, ніби лінія, прокреслена в небі. На снігу лежала його голуба тінь. Гори втілювали холод і суворість. Вони привітали Стівена та назвали його Королем, якого давно чекали. За одним Стівеновим словом вони впадуть і розчавлять всіх його ворогів. Вони поставили йому питання.

— Так, — відповів він їм.

Їхня зневага і їхня міць тепер належали йому.

Чорний ручай під містком проспівав йому своє питання.

— Так, — відповів він.

Земля сказала…

— Так, — відповів він.

Гайворони, й сороки, й білоброві дрозди, й зяблики сказали…

— Так, — відповів він.

Каміння сказало…

— Так, — відповів він. — Так. Так. Так.

Тепер уся Англія лежала в його чорній долоні. Усі англійці — в його ласці. Тепер він міг помститися за всяку образу. За кожну кривду, завдану його матері, він міг відплатити в тисячу разів сильніше. Вмить ока він міг спустошити Англію. Він міг обрушити стіни будинків на їхніх мешканців. Він міг наказати горам упасти, а долинам — стулити краї. Він міг викликати кентаврів, загасити зорі, викрасти з неба Місяць. Зараз. Зараз. Зараз.

Зараз із садиби на бліде зимове сонце вискочили леді Поул і м-р Сеґундус. Жінка обпекла джентльмена поглядом, у якому кипіла ненависть. Сердешний Сеґундус був геть безпорадним.

Джентльмен озирнувся до Стівена і щось йому проказав. Стівен його не чув: гори й дерева промовляли надто голосно. Та він відповів:

— Так.

Джентльмен весело розреготівся і здійняв руки, щоб накласти на леді Поул закляття.

Стівен заплющив очі. Він мовив слово до каміння моста.

Так, відповіло каміння. Міст здибився, наче ошаленілий кінь, і скинув джентльмена в ручай.

Стівен мовив слово до ручаю.

Так, відповів ручай. Він схопив джентльмена в залізні обійми та швидко поніс геть.

Стівен розумів, що до нього звертається леді Поул, що вона намагалася схопити його за руку; він бачив сполотніле, приголомшене обличчя м-ра Сеґундуса, бачив, як той щось говорить; та не мав часу їм відповідати. Хтозна, як довго світ коритиметься його волі? Він зістрибнув із моста й побіг понад ручаєм.

Він біг, і дерева його вітали; вони промовляли про давні союзи та нагадували йому про славу давноминулих днів. Сонячне проміння називало його Королем й раділо, стрівши його. Стівен не мав часу пояснювати їм, що він не та людина, за яку вони його мають.

Він дістався до місця, де зусібіч навколо ручаю виростали круті береги: то був глибокий яр, де видобували каміння. Навколо були розкидані великі круглі витесані брили, кожна з пів людини заввишки.

Поверхня води, де ручай тримав джентльмена, бурлила й вирувала. Стівен став навколішки на пласкому камені й схилився над потоком.

— Пробачте мені, — промовив він. — Я знаю, що ви бажали тільки добра. Я знаю.

Джентльменова срібна чуприна зміїлася у темній воді. Його обличчя жахливо спотворилось. У своїй люті та ненависті воно почало втрачати людську подобу: очі роз'їхалися врізнобіч, на шкірі проступило хутро, а між закопиленими губами — вищир.

Голос усередині Стівенової голови проказав:

— Якщо ти мене вб’єш, то ніколи не дізнаєшся свого імені!

— Я — безіменний раб, — відповів Стівен. — Ним я завжди був, і нині вдоволений ним залишитись.

Він промовив слово до жорен. Вони здійнялися високо в небо й обрушилися на джентльмена. Він промовив слово до брил і скель, і вони зробили те саме. Джентльмен був старий без ліку літ і вельми дужий. І навіть після того, як його кістки й плоть уже мали бути розтрощені, Стівен відчував, що його рештки намагаються в магічний спосіб возз’єднатись. Тому Стівен мовив слово до кам’яних рамен цієї долини і попросив їх про допомогу. Земля й скелі обрушились униз; вони нагорнули себе на жорна й брили, аж поки не утворився пагорб в один рівень із краями долини.

Багато років Стівен почував, ніби брудна сіра шибка висить поміж ним та світом; коли згасла остання іскра джентльменового життя, це скло розлетілося на друзки. Стівен якийсь час просто стояв і намагався перевести подих.

Та його союзників і слуг почав брати сумнів. Питання застигло в гір і дерев. Вони збагнули, що він не та людина, за яку вони його мали, — що він їм славний позиченою славою.

Одне за одним усі відступили. І коли відійшов останній, Стівен повалився на землю, спорожнілий та байдужий до всього.

Тим часом у Падуї Ґрейстіли вже поснідали і зібралися в маленькій вітальні на другому поверсі. Того ранку в сім’ї панував не найкращий настрій. Поміж них настала незгода. Д-р Ґрейстіл завів собі звичку курити люльку всередині будинку, проти чого вельми протестували Флора та тітонька Ґрейстіл. Тітонька намагалася з ним сперечатися, але переконати впертого д-ра Ґрейстіла їй було не під силу. Курити люльку було його улюбленим заняттям, і він вважав, що має право на одну-дві слабості, коли вже змирився з небажанням своїх родичок будь-куди подорожувати. Тітонька Ґрейстіл заперечувала, кажучи, що курити треба надворі. На що д-р Ґрейстіл відповідав, мовляв, надворі дощить, а під дощем важко курити люльку — тютюн відсиріє.

Тож він палив собі люльку, тітонька Ґрейстіл кашляла, а Флора, ладна в усьому звинувачувати себе, переводила сумний погляд з одного на іншу. Так тривало цілу годину, коли д-р Ґрейстіл раптом вигукнув у цілковитому зачудуванні:

— У мене почорніла голова! Геть чорна!

— А чого ти сподіваєшся, коли куриш? — огризнулася його сестра.

— Татку, — стурбовано відклала своє шиття Флора, — ви про що?

Д-р Ґрейстіл не зводив погляду із дзеркала — того самого дзеркала, яке загадково з’явилося у той день, коли Стрейндж відвідав Падую. Флора стала за батьковим кріслом, щоб і собі бачити. Її здивований скрик змусив і тітоньку Ґрейстіл приєднатися до них.

Там, де в дзеркалі мала відображатися голова д-ра Ґрейстіла, чорніла пляма, що ворушилась і міняла форму. Пляма росла, поки не стала скидатися на постать людини, яка наближалася до них по довжелезному коридору. Фігура все ближчала, й тепер уже було видно, що це жінка. Біжучи, вона кілька разів озиралася, неначе боялася, що хтось її переслідує.

— Що могло її так налякати? — запитала тітонька Ґрейстіл. — Ланселоте, тобі щось видно? За нею щось женеться? Сердешна леді! Ланселоте, ми можемо їй чим-небудь допомогти?

Д-р Ґрейстіл підійшов до люстра, поклав на його поверхню руку і штовхнув. Та воно, тверде й гладеньке, анітрохи не ворухнулося, як і всяке інше дзеркало. Він трохи повагався, ніби змагався з думкою, чи не вдарити чимось твердішим.

— Обережно, татку! — стурбовано крикнула Флора. — Тільки не розбийте!

Жінка в дзеркалі була все ближче. Якоїсь миті вона опинилася геть поруч, так що можна було розгледіти витіювате гаптування та бісер на її сукні; вона зіпнулася на раму, як на сходинку. Поверхня дзеркала розм’якшилася, немовби перетворюючись на густу хмарину чи туман. Флора поквапилася підставити до стіни стілець, аби допомогти жінці спуститися. Три пари рук простягтися, щоб її підхопити та забрати від того, що її так налякало.

Жінці було років тридцять — тридцять два, і була вона вбрана у сукню кольору осені. Жінка дуже засапалася й не могла прийти до тями від бігу. Шаленим поглядом вона обвела не відому їй кімнату, незнайомі обличчя, геть чуже оточення.

— Це Фейрі? — запитала вона.

— Ні, мадам, — відповіла Флора.

— Це Англія?

— Ні, мадам. — В очах Флори забриніли сльози. Вона приклала руку до грудей, намагаючись опанувати себе. — Це Падуя. В Італії. Мене звуть Флора Ґрейстіл. Вам це ім’я нічого не говорить, та я чекала на вас на прохання вашого чоловіка. Я дала йому слово, що зустріну вас.

— Джонатан тут?

— Ні, мадам.

— Ви — Арабелла Стрейндж, — приголомшено промовив д-р Ґрейстіл.

— Так, — відповіла вона.

— Леле! — вигукнула тітонька Ґрейстіл, приклавши руку до рота й водночас схопившись за серце. — Леле!

А потім її руки запурхали навколо обличчя і стану Арабелли:

— Леле! — скрикнула вона втрете, розридалася й пригорнула її до себе.

Стівен прокинувся. Він лежав на мерзлій землі у вузькій долині. Сонце сховалося. Стояв сірий і холодний день. Усю долину перегородила велика стіна із жорен, брил і землі — це була моторошна могила. Тут утворилася загата, але ручай усе одно пробивався крізь неї й тепер розливався внизу. В брудних калюжах неподалік валялися Стівенові корона, скіпетр і держава. Він утомлено підвівся.

Здалеку хтось його кликав:

— Стівене! Стівене!

Він подумав про леді Поул.

— Я позбувся імені свого полону, — промовив він. — Його більше немає.

Він підібрав свої регалії та пішов геть.

Стівен не мав ані найменшої гадки, куди йде. Він убив джентльмена і дозволив джентльменові вбити Вінкулюса. Додому йому тепер ніколи не вернутися, якщо те місце можна було взагалі назвати домом. Що скажуть англійський суддя та присяжні чорному чоловікові, котрий убивця двічі? Стівен покінчив з Англією, а Англія — з ним. Він ішов уперед.

Трохи згодом він помітив, що пейзаж навколо змінився і вже не був англійським. Його обступали могутні, стародавні дерева з гілками, вдвічі товщими від людського тулуба й переплетеними в дивовижних фантастичних візерунках. І хоча тривала зима, і чагарі навколо були голі, подекуди траплялися розквітлі троянди, криваво-червоні й білосніжні.

Позаду лежала Англія. За нею він не жалкував. Він не озирався. Він ішов уперед.

Стівен дістався продовгуватого, присадкуватого пагорба, посеред якого відкривався прохід. Той радше скидався на вуста, ніж на двері, проте лихого враження не справляв. Всередині одразу за порогом хтось стояв і чекав на нього.

«Мені відоме це місце, — подумав він. — Та це ж Покинь-Надію! Хіба таке можливо?»

Садиба не просто перетворилася на пагорб — здавалося, тут усе перемінилося. У лісі раптом повіяв свіжий, невинний дух. Дерева більше не загрожували мандрівникам. У їхніх кронах тепер проглядало спокійне зимове небо холодної блакитної барви. Де-не-де сяяла зоря, хоч сказати, вранішня чи вечірня, він би не взявся — не пам’ятав. Стівен озирнувся в пошуках стародавніх кістяків та іржавих обладунків — цих моторошних знаків кровожерливої натури джентльмена. На свій великий подив, він їх знайшов повсюди: під ногами, поміж коренів дерев; їх обплітали чагарі шипшини та ожини. Та вони тепер виглядали значно давнішими та геть спорохнявіли; вони поросли мохом, вкрилися іржею та перетворилися на пил. Ще трохи, і від них нічого не лишиться.

Стівен упізнав того, хто стояв у проході; вони зустрічалися на балах та процесіях у Покинь-Надії. Але він теж сильно змінився: риси фейрі увиразнились, в очах з’явився яскравіший блиск, а брови стали значно видатнішими. Рясно закучерявилась чуприна, як руно в баранця чи поросль папороті напровесні. І навіть усе обличчя взялося золотавим пушком. Він виглядав старішим, але водночас невиннішим.

— Ласкаво просимо! — вигукнув він.

— Це й справді Покинь-Надію? — запитав той, хто раніше був Стівеном Блеком.

— Так, діду!

— Я не розумію. Покинь-Надію — могутній замок, а це… — Той, хто раніше був Стівеном Блеком, затнувся. — Мені бракує слів, щоб це правильно назвати.

— Це бруг, діду! Це світ під пагорбом. Зміни прийшли в Покинь-Надію! Старий король помер. Новий король наближається! І при його надходженні світ скидає свою зажуру. Гріхи старого короля розвіялись, наче ранковий туман! Світ набуває подоби нового. Його чесноти заповнять ліс і діл!

— Новий король? — Той, хто раніше був Стівеном Блеком, подивився на свої руки. В одній він тримав скіпетр, в другій — державу.

Фейрі всміхнувся до нього, немов дивуючись зі здивування співрозмовника.

— Зміни, які ви принесли в цей світ, набагато перевершують усі ваші діяння в Англії.

Вони пройшли разом у велику залу. Новий король сів на стародавній престол. Довкола нього зібрався натовп знайомих і не дуже знайомих облич, але, мабуть, він не всіх міг пізнати, бо ніколи не бачив їхньої істинної подоби. Довгий час він мовчав.

— Цей дім, — нарешті промовив він, — занедбаний і брудний. Його мешканці марнували життя в безглуздих веселощах та відзначенні колишніх бузувірств, які не годиться навіть пам’ятати, не кажучи вже про те, щоб їх відзначати. Я це часто бачив, і мене від цього часто проймав жаль. Всі ці хиби я з часом виправлю[403].

Коли закляття подіяло, по всьому Гертф’ю пронісся дужий вітер. У Темряві загрюкали двері; чорні гардини напнулися в чорних кімнатах; чорні папери злетіли з чорних столів і затанцювали в повітрі. Несамовито бив у крихітній вежі над стайнями дзвін — давно забраний зі старого абатства і давно вже забутий.

У бібліотечних дзеркалах та циферблатах з’являлися дивні видіння. Вітер метляв шторами, і в проріхах між них теж прозирали видіння. Вони щільно й швидко йшли одне за одним, не даючи часу їх добре роздивитись. Деякі м-р Норрелл впізнав: розбита гілка падуба в його бібліотеці на Гановер-сквер; крук у польоті перед собором святого Павла, цієї миті — втілення королівського летючого крука; велике чорне ліжко на заїжджому дворі у Вонсфорді. Решта йому здалися геть незнайомими: дерево глоду; чоловік, розіпнутий на чагарнику; грубо складена кам’яна стіна впоперек вузького яру; незакоркована пляшечка, яка гойдається на хвилі.

Аж раптом зникли усі видіння, крім одного. Воно заповнило собою ціле високе вікно у бібліотеці. От тільки видінням чого це було, м-р Норрелл не збагнув, бо розгубився. Воно нагадувало величезний, довершено круглий чорний камінь, відполірований до сліпоти, обрамлений у тонке кільце зернистої оправи й розташований нібито на якійсь чорній горі. М-р Норрелл подумав про гору, бо її схил нагадав йому чорне верескове пустище після пожежі, але замість обвуглених решток його вкривав мокрий шовк або до блиску начищена шкіра. Раптом цей камінь щось учинив: ворухнувся або крутнувся. Блискавичний рух не можна було до пуття розібрати, але м-ра Норрелла мало не знудило, адже здалося, що камінь моргнув.

Вітер ущух. Дзвін наді стайнями вгамувався.

М-р Норрелл глибоко зітхнув із полегшенням від того, що все скінчилось. Стрейндж стояв, схрестивши руки на грудях, у глибокій задумі, втупившися собі під ноги.

— Ви щось зрозуміли? — спитав його м-р Норрелл. — Останнє видиво було найгіршим. На якусь мить мені здалося, це око.

— Це й було око, — відповів Стрейндж.

— Але чиє? Якоїсь потвори? Чудовиська? Мені воно дуже збентежило!

— Жахливе і справді, — погодився Стрейндж. — Та з іншої причини, ніж ви собі уявляєте. Це було око крука.

— Око крука! Та воно же зайняло ціле вікно!

— Так. Значить, або крук неймовірно великий, або…

— Або?

Голос м-ра Норрелла затремтів.

Стрейндж коротко й невесело засміявся.

— Або ми сміхотворно малі! Хіба не приємно побачити себе зі сторони? Я казав, що хочу потрапити на очі Джону Ускґлассу, і, по-моєму, на якусь мить таки потрапив. Принаймні котромусь із його намісників. І в ту мить ми з вами виявились дрібнішими від ока крука і, ймовірно, настільки ж неважливими. До слова, про Джона Ускґласса. Навряд чи нам відомо, де він?

М-р Норрелл сів до срібного тареля і почав працювати. Хвилин за п’ять старанної праці маг промовив:

— Містере Стрейндже! Ніяких знаків Джона Ускґласса — взагалі. Та я пошукав леді Поул і місис Стрейндж. Перша в Йоркширі, а друга в Італії. У Фейрі немає жодного натяку на їхню присутність, жодної тіні. Вони обидві цілком вивільнені од чарів!

Запанувала тиша. Раптом Стрейндж відвернувся.

— Це не просто дивно, — зачудовано правив далі м-р Норрелл. — Ми зробили все, що збиралися, задля їхнього порятунку, але як нам це вдалося, я не маю найменшої гадки — навіть не буду вдавати протилежне. Хіба що можу припустити: Джон Ускґласс побачив, що саме коїться не так, як треба, простягнув руку й усе виправив! На жаль, його люб’язність не простяглася аж так далеко, щоби визволити нас із Темряви. Адже вона нікуди не ділася.

М-р Норрелл на мить змовк. Отже, йому це роковано! Його доля — страхи, жах і всамітнення! Він сидів і терпляче чекав, поки в нього не вчепляться пазурі всіх цих жахливих відчуттів, але був змушений визнати, що нічого подібного в його душі немає. Навпаки, тільки зараз він уявив, як довго тягнулися роки, проведені в Лондоні, вдалині від його книгозбірні, на побігеньках у міністрів та адміралів. Він дивувався, як міг усе це терпіти.

— Я радий, що не впізнав те око, — радісно повідомив він, — бо, мабуть, неабияк перелякався би!

— Справді, сер, — хрипко відповів Стрейндж. — Вам пощастило! І, здається, моє бажання потрапити йому на око минуло без сліду! Тому ласкаво прошу Джона Ускґласса не зважати на моє існування так довго, як йому заманеться.

— Ваша правда! — погодився м-р Норрелл. — Знаєте, містере Стрейндже, вам справді варто позбутися звички постійно чогось бажати. Це небезпечно для мага! — І він заходився розповідати довгу й не дуже цікаву історію про одного мага, який жив у Ланкаширі в чотирнадцятому столітті, про його побажання, які він робив знічев’я, і цим завдавав нескінченних клопотів рідному селу, перетворюючи випадково корів на хмари, казанки на кораблі, змушуючи односельців говорити кольорами, а не словами — тобто сіяв магічний хаос.

Спершу Стрейндж йому майже нічого не відповідав, кидаючи репліки навмання. Та поступово його захопило, і він уже говорив із Норреллом на свій звичний манір.

М-р Норрелл міг похвалитися різними талантами, але здатність читати в серцях інших чоловіків і жінок до них не належала. Про повернення дружини Стрейндж не говорив нічого, тож м-р Норрелл подумав, що воно його глибоко не зачепило.

69 Стрейнджити та норрелліти

Чилдермасс повільно їхав, а поряд із ним ішов Вінкулюс. Навколо розкинувся безмежний обшир вкритого снігом вересового пустища, яке своїм купинням та пагорбами нагадувало добре набитий пір’ям матрац. Якесь таке порівняння виринуло й у Вінкулюса, бо він заходився детально описувати м’яке податливе ліжко, в якому мав намір спати цієї ночі, та багату вечерю, яку збирався з’їсти перед сном. Безперечно, він очікував, що за всі ці розкоші платитиме Чилдермасс, і було б цілком зрозуміло, якби той сказав на це лагідне слівце, але Чилдермасс мовчав. Його цілком захопило питання, чи варто показати Вінкулюса Стрейнджу й Норреллу? Звісно, в Англії не було компетентніших за них людей, які могли б оглянути Вінкулюса, але Чилдермасс навіть не намагався припустити, що робитимуть маги, коли він їм представить людину-книгу. Чилдермасс почухав щоку. Там був ледь помітний, добре загоєний шрам — тоненька срібна смужка на смуглявому обличчі.

Вінкулюс замовк і застиг посеред дороги. Попона сповзла з нього додолу, і він завзято засукав рукави пальта.

— Що таке? — запитав Чилдермасс. — Що сталося?

— Я змінився! — викрикнув Вінкулюс. — Поглянь. — Він скинув пальто й розстібнув сорочку. — Слова інакші! На руках! На грудях! Скрізь! Раніше я казав інше!

Попри холод, він роздягався. Знову скинувши весь одяг, Вінкулюс, наче синьошкірий диявол, відсвяткував своє перетворення радісним танцем.

Чилдермасс спішився — його переповнювали жах і відчай. Він вберіг Книгу Джона Ускґласса від смерті й знищення, й тепер, коли здавалося, що їй уже нічого не загрожує, книга перемінилася й насміялась над ним.

— Нам треба якомога швидше дістатися до найближчого заїзду! — вигукнув Чилдермасс. — Потрібні папір та чорнила! Ми повинні точно записати те, що було на тобі раніше. Ти маєш видобути з пам’яті найдрібніші деталі!

Вінкулюс дивився на Чилдермасса, як на причинного.

— Навіщо?

— Це магія Джона Ускґласса! Думки Джона Ускґласса! Це єдиний їхній запис. Ми повинні зберегти кожнісінький клаптик!

Вінкулюс усе одно нічого не второпав.

— Навіщо? — знову перепитав він. — Сам Джон Ускґласс не вважає, що цей запис варто зберігати.

— Але чому ти раптово змінився? В цьому ж нема ніякого сенсу!

— Навпаки, ще й який! — відказав Вінкулюс. — Раніше я був Пророцтвом, але події, що я провіщав, уже сповнилися. Тому і я змінився — не міг же я стати Історією! Спорохнявілою Історією!

— То що ти тепер таке?

Вінкулюс знизав плечима.

— Може, я книга рецептів! Може, я роман! А може, збірка проповідей![404] — ці припущення так його розвеселили, що він захихотів і знову став викидати колінця.

— Сподіваюся, що ти те, чим був завжди, — Книга Магії. Але ж, Вінкулюсе! Невже ти ніколи не намагався вивчити ці письмена?

— Я книжка, — сказав Вінкулюс, спинившись посеред викрутасу. — Я Книга. Справа будь-якої Книги — зберігати слова. Саме так я і роблю. А розуміти їх — це справа Читача.

— Але останній Читач помер!

Вінкулюс знову знизав плечима, так наче це його зовсім не обходило.

— Ти маєш бодай щось знати! — роздратовано закричав Чилдермасс, навісніючи від люті. Він схопив Вінкулюса за руку. — Ось, що це таке? Якесь перекреслене рогате коло. Він часто трапляється. Що це означає?

Вінкулюс висмикнув руку.

— Це означає «минулого вівторка». Чи «троє поросят — і одне з них у солом’яному брилику!» Або «Саллі пішла танцювати під місяцем і згубила крихітного рожевого гаманця!» — Він вишкірився і тицьнув пальцем у Чилдермасса. — Я знаю, чого ти хочеш. Ти сподіваєшся стати наступним Читачем!

— Можливо. Проте я хоч убий не знаю, з чого почати. Утім, здається, більш ніхто не претендує бути Читачем. Однак, що б не трапилося, я тебе більше не випущу з виду. Відтепер, Вінкулюсе, ми станемо тінями одне одного.

Вінкулюс аж скис, як це почув. Із похмурим видом він почав одягатися.

До Англії повернулася весна. Птахи літали за плугами. Камені грілися під сонцем. Дощі й вітри пом’якшали. У повітрі витав запах землі, в якій прокидалося життя. Дерева вкрила така м’яка і витончена барва, що її навіть барвою не назвеш. То була радше ідея барви — неначе дерева бачили зелені сни та думали зелені думки.

До Англії повернулася весна, але не Стрейндж із Норреллом. Стовп Темряви охопив абатство Гертф’ю — і Норрелл з нього не вийшов. Припускали, що Стрейндж убив Норрелла чи Норрелл убив Стрейнджа; сперечалися, наскільки кожен із них заслуговував такої долі і чи не варто сходити подивитися, що ж там сталося насправді.

Та поки публіка ніяк не могла дійти згоди у цих цікавих питаннях, Пітьма зникла, а разом з нею і абатство Гертф’ю. Пропали дім, парк, міст і частина річки. Шляхи, що колись вели до Гертф’ю, тепер завертали до самих себе чи до глухих закутів у полях та чагарниках, куди нікому ніхто не хотілося ходити. Дім на Гановер-стрит та обидва будинки Стрейнджа — один на Сого-сквер, а другий в Клані[405] — спіткала така сама чудна доля. У Лондоні єдиною істотою, яка досі могла знайти дім на Сого-сквер, був кіт Джеремі Джонса на ім’я Буллфінч. Вочевидь, Буллфінч не здогадувався, що з будинком щось сталося, тож він і далі ходив туди, коли заманеться, прослизаючи між будинками № 30 та № 32. Усі, хто був цьому свідками, погоджувалися, що нічого дивнішого вони в житті не бачили[406].

Лорд Ліверпуль та інші міністри публічно висловили жаль через зникнення Стрейнджа та Норрелла, але поміж собою дуже тішилися, що змогли позбутися такого клопоту. І Стрейндж, і Норрелл виявилися не такими респектабельними, як колись здавалися. Обидва подалися хай не в чорну магію, але все ж у значно темнішу, ніж бажано чи припустимо. Натомість міністри звернули свою увагу на чималу кількість магів, що раптово поз’являлися. Нові чарівники заледве могли начарувати бодай щось, їм надзвичайно бракувало освіти, але скидалося на те, що сваритимуться вони не менше, ніж Стрейндж із Норреллом. Треба було негайно придумати, як їх усіх напоумити. Раптом плани м-ра Норрелла відновити суд Cinque Dragownes (колись такі недоречні) виявилися напрочуд нагальними[407].

На другому тижні березня в «Йоркських хроніках» з’явилося повідомлення для колишніх членів Ученого товариства магів Йорка, а також для усіх охочих до нього приєднатися. У повідомленні запрошували прийти у заїзд «Старої зорі» наступної середи (саме в цей день зазвичай і збиралося товариство).

Це дивне повідомлення обурило стількох колишніх членів Вченого товариства, скількох і потішило. Його розмістили в газеті — тобто для кожного, хто мав хоча би пенні в кишені. Ба більше: неназваний автор брав на себе сміливість запрошувати людей приєднатися до йоркського товариства. Ким би він не був, на це він прав не мав.

Коли призначений день настав і колишні члени товариства приїхали в «Стару зорю», то виявили, що у Довгій кімнаті зібралося понад п’ятдесят магів чи тих, хто волів ними стати. Більшість зручних місць уже зайняли, тому колишні члени (а серед них були м-р Сеґундус, м-р Ганіфут та д-р Фокскасл) мусили вмоститися на невеличкому підвищені неподалік від каміну. Втім, у цьому була своя перевага: вони могли краще роздивитися нових магів.

Видовище не тішило серця колишніх членів товариства. У залі зібрався якнайбарвистіший люд («Навряд чи тут знайдеться бодай один джентльмен», — зауважив д-р Фокскасл). Тут було двоє фермерів і кілька крамарів. Тут був палкий блідий юнак зі світлим волоссям; він запевняв сусідів, що повідомлення в газеті умістив сам Джонатан Стрейндж, який, без сумніву, прибуде сюди з хвилини на хвилину, аби навчати всіх магії! Також у залі був священик (гарний знак!) — гладко виголений, серйозний, вбраний у чорне чоловік. Разом із ним прийшли такий само поважний сірий пес і надзвичайно вродлива молода дама в червоній оксамитовій сукні. Вона, звісно, мала менш поважний вигляд. Дівчина була чорнява, а очі її палали.

— Містере Тейлоре, — звернувся д-р Фокскасл до свого помічника, — коли ваша ласка, сходіть до цього джентльмена і натякніть йому, що ми не запрошуємо на збори членів родини.

М-р Тейлор поспіхом рушив виконувати доручення.

Зі свого підвищення колишні члени Вченого товариства магів Йорка помітили, що священик виявився значно суворішим, ніж видавалося з його спокійного лиця. М-ру Тейлору він відповів вельми гостро.

Помічник повернувся з таким повідомленням:

— Містер Редрут просить товариство пробачення, але він не маг. Він вельми цікавиться магією, але сам не чарує. Магією володіє його донька. Він має одного сина та трьох доньок — і всі вони маги[408]. Інші просто не захотіли прийти на зустріч. За його словами, вони не хочуть водитися з іншими магами і воліють навчатися вдома, щоб їх нічого не відволікало.

Запала пауза, поки колишні члени товариства намагалися (безуспішно!) второпати, що за нісенітницю вони почули.

— Певно, його пес теж займається магією, — зауважив д-р Фокскасл, і члени товариства розреготалися.

Невдовзі стало ясно, що новоприбулі розділилися на дві партії. Однією з перших низьким голосом заговорила міс Редрут, юна леді в оксамитовій червоній сукні. Вона не звикла виступати перед публікою, тому трохи квапилася, і не всі маги розібрали, що вона каже, але говорила вона дуже палко. Зводилося її промова до того, що Джонатан Стрейндж — це все, а Ґілберт Норрелл — ніщо! Стрейнджа скоро виправдають, а Норрелла — покриють ганьбою! Магія звільниться від кайданів, які на неї накинув Ґілберт Норрелл! Такі заяви, та ще й пересипані згадками про втрачений шедевр Стрейнджа «Літопис і чин англійської магії» розсердили інших магів, котрі обурено заявили, що книга Стрейнджа переповнена лихою магією, а сам маг — убивця. Він, без сумніву, вбив свою дружину[409], а також, певно, звів у могилу і Норрелла.

Суперечка розгоралася не на жарт, але її перервало прибуття двох чоловіків. Жоден із них не був поважним на вид. Обидва мали довге скуйовджене волосся та носили старі пальта. Та якщо один, схоже, був звичайнісіньким волоцюгою, то другий мав трохи охайніший вигляд і справляв враження людини ділової, навіть владної.

Волоцюга й не глянув на Йоркське товариство. Він всівся просто на підлогу і став вимагати джину та гарячої води. Другий чоловік став посеред кімнати і подивився на присутніх, криво посміхаючись. Він уклонився у бік міс Редрут і звернувся до магів з такими словами:

— Джентльмени! Мадам! Можливо, дехто з вас мене пам’ятає. Ми бачилися десять років тому, коли містер Норрелл творив магію у Йоркському соборі. Мене звати Джон Чилдермасс. До минулого місяця я був слугою Ґілберта Норрелла. А це, — він вказав на чоловіка, що сидів на підлозі, — Вінкулюс, колишній вуличний ворожбит у Лондоні.

На цьому Чилдермасс змовк, і всі заговорили водночас. Колишніх членів Йоркського товариства розсердило, що вони залишили свої затишні крісла біля камінів, аби вислуховувати повчання слуги. Та поки ці вихлюпували обурення, більшість новоприбулих повелися інакше. Усі вони належали або до стрейнджитів, або до норреллітів, проте ніхто з них на власні очі не бачив свого кумира. Тому перебування поруч із людиною, яка знала обох магів і спілкувалася з ними, вкрай схвилювало їх.

Чилдермасса гамір нітрохи не бентежив. Він просто перечекав, доки всі втихомиряться достатньо, щоби можна було говорити, і правив далі:

— Я прийшов повідомити вам, що угода з Ґілбертом Норрелом втратила чинність. Її скасовано, джентльмени. Ви знову можете бути магами, коли на те ваша воля.

Один із нових магів викрикнув питання, чи прибуде Стрейндж. Інший волів дізнатися, чи приїде Норрелл.

— Ні, джентльмени, — відповів Чилдермасс. — Вони не прийдуть. Вам доведеться мати справу зі мною. Не думаю, що Стрейндж і Норрелл повернуться до Англії. Принаймні, не за нашого покоління.

— Чому? — запитав м-р Сеґундус. — Куди ж вони вирушили?

Чилдермасс усміхнувся.

— Туди, куди вирушають усі маги. За небо. По той бік дощу.

Один із норрелітів зауважив, що Джонатан Стрейндж мудро вчинив, забравшись із Англії, бо інакше його б напевне повісили.

Палкий блідий юнак зі світлим волоссям уїдливо відказав, що вся зграя норреллітів невдовзі опиниться у дуже прикрому становищі: адже найголовніший принцип норреллітської магії в тому, що повсякчас треба спиратися на книжки? І як же вони збираються це робити, коли всі книжки зникли разом із абатством Гертф’ю?[410]

— Джентльмени, вам не потрібна книгозбірня у Гертф’ю, — мовив Чилдермасс. — Як і бібліотека на Гановер-сквер. Я привіз вам дещо значно краще. Книгу, якою Норрелл прагнув заволодіти, але ніколи не бачив. Книга, про існування якої Стрейндж навіть не здогадувався. Я привіз вам книгу Джона Ускґласса.

Іще більший гамір. Іще палкіші суперечки. Посеред того хаосу міс Редрут виголошувала промову на захист Джона Ускґласса, якого, вона на тім наполягала, треба називати Його Величність Король, адже він будь-якої миті може з’явитися в Ньюкаслі й повернути собі владу над Північною Англією.

— Заждіть! — вигукнув д-р Фокскасл; його владний голос спершу заглушив галас ближчих до нього людей, а потім і всіх присутніх. — Я не бачу ніякої книги в руках волоцюги! Де ж вона? Це шахрайство, джентльмени! Ладен закластися, що він хоче видурити у нас гроші. То як, сер? — це він мовив до Чилдермасса. — Що ви на це скажете? Показуйте свою книгу, якщо вона взагалі існує!

— Запевняю вас, сер, — відповів Чилдермасс, і на його обличчі заграв широкий скособочений посміх, — мені від вас нічого не треба. Вінкулюсе! Підведися!

У будинку в Падуї головною турботою Ґрейстілів та їхньої челяді став затишок і добробут місис Стрейндж. Кожен брався до цієї справи по-своєму. Утішання д-ра Ґрейстіла були філософського штабу. Він перебирав власні спогади, шукаючи в історії приклади людей — власне, жінок, — які долали прикрі обставини (часто з допомогою друзів). Мінікелло й Френк, двоє слуг, бігли поперед неї відчиняти двері — і байдуже, збиралася вона проходити чи ні. Покоївка Боніфація дивилася на річний полон у Фейрі як на важку застуду, тому протягом дня не раз приносила Арабеллі солодкі лікери. Тітонька Ґрейстіл посилала в усі кінці міста по найкращі вина та рідкісні делікатеси, а ще — придбала найм’якіші пухові подушки й подушечки, неначе сподівалася, що, полежавши на них, Арабелла забуде все, що з нею трапилося. Та з усього піклування, яким оточили Арабеллу, найбільшу втіху їй приносило Флорине товариство.

Одного ранку вони сиділи разом і вишивали. Арабелла нетерпляче відклала шиття і, підійшовши до вікна, мовила:

— Мене охопив дивний неспокій.

— Це й не дивно, — м’яко відповіла Флора. — Потерпіть. З часом ви станете такою, як і раніше.

— Справді? — зітхнула Арабелла. — По щирості, я вже й не пам’ятаю, якою була.

— Тоді я вам розповім. Ви завжди були життєрадісною, хоча й мусили часто лишатися на самоті. Ви рідко сердилися, хоча вас часто дратували. Кожне ваше слово було слушним і дотепним, хоча це не помічали й лише перечили вам.

Арабелла засміялася:

— Боже правий! Та я ж була справжнім дивом! Однак, — мовила вона не без лукавства, — я не дуже схильна довіряти цьому портретові, адже ви ніколи мене не бачили.

— Мені розповідав містер Стрейндж. Це його слова.

— Он як, — зітхнула Арабелла й відвернулася.

Флора опустила очі й м’яко мовила:

— Коли він повернеться, то зможе втішити вас краще, ніж будь-хто. І ви знову будете щасливою.

Дівчина підвела погляд.

Арабелла хвильку помовчала, а тоді відказала:

— Я не впевнена, що ми знову побачимося.

Флора повернулася до шиття й за мить додала:

— Так дивно, що зрештою він повернуся до свого старого вчителя.

— Дивно? Як на мене, нічого дивного немає. Я ніколи не думала, що їхня сварка триватиме аж так довго. Гадала, що за місяць вони помиряться.

— Ваші слова мене дивують! — мовила на те Флора. — Коли містер Стрейндж був із нами, він і слова доброго не казав про містера Норрелла — та й містер Норрелл друкував у магічних виданнях жахливі речі про містера Стрейнджа.

— Ще б пак! — Арабелла була незворушна. — Але ж це просто їхні дурниці! Вони обоє вперті, наче віслюки. Мені нема за що любити містера Норрелла — радше навпаки. Але що я про нього знаю напевне: насамперед він маг, а потім все решта. І Джонатан такий самий. Книги та магія — це єдине, що по-справжньому їх цікавить. Ніхто не знається на справі так, як вони, — і тому, бачте, нічого дивного, що їм цікаво разом.

Минали тижні — й Арабелла усе частіше усміхалася, усе частіше сміялася. Її цікавило все, що стосувалося нових друзів. Вона проводила дні за товариськими вечерями й іншими справами, з головою пірнувши у приємні обов’язки, які накладала дружба, — дрібні домашні турботи, які лікували її зболений розум і зранену душу. Про свого далекого чоловіка вона думала мало, хіба що відчувала вдячність за те, що він відправив її до Ґрейстілів.

У ті дні до Падуї прибув молодий ірландський капітан, і багато хто вважав, що він зачарований Флорою, хоча сама вона це заперечувала. Під Ватерлоо він вів кавалерійську роту в бій, у саме пекло ворожого вогню, але, здавалося, губив усю свою мужність, коли справа стосувалася Флори. Він не міг поглянути на неї, не зашарівшись, і дуже хвилювався щоразу, коли дівчина заходила до кімнати. Тож йому було трохи легше звертатися до місис Стрейндж за відомостями, коли Флора вийде на прогулянку у Прато-делла-Валле (прекрасний сад у самому серці міста) або ж коли вона збирається навідати Бакстерів (спільних друзів); і Арабелла завжди охоче йому допомагала.

Але полон лишив на ній слід, якого не легко було позбутися. Арабелла звикла танцювати цілу ніч, тож сон нелегко йшов до неї. Іноді ночами їй вчувалися печальні мелодії скрипки й дудки фейрі, що кликали її до танцю, — та певно, що танцювати їй зовсім не хотілося.

— Розмовляйте зі мною, — просила вона Флору й тітоньку Ґрейстіл. — Розмовляйте — і, сподіваюсь, я зможу опанувати себе.

Тоді котрась із жінок або й обидві сідали поруч і розмовляли про все, що тільки спадало на думку. Та часом бажання руху — будь-якого руху — було надто сильним, тож Арабелла починала міряти кроками спальню, яку ділила з Флорою. Іноді траплялося, що д-р Ґрейстіл і Френк люб’язно жертвували власним сном, аби прогулятися з нею нічними вулицями Падуї.

Однієї такої квітневої ночі вони гуляли неподалік від собору; Арабелла з д-ром Ґрейстілом обговорювали повернення до Англії, заплановане на наступний місяць. Арабеллу трохи лякала думка про те, що вона знову опиниться в товаристві англійських друзів, а д-р Ґрейстіл її заспокоював. Раптом Френк здивовано вигукнув і вказав угору.

Зорі зрушили з місця і змінилися; на латці неба над ними показалися нові сузір’я. Неподалік височіла старовинна на вигляд кам’яна арка. У цьому не було нічого дивного: зрештою, Падуя славиться таємничими порталами, арками й галереями. Однак, ця арка відрізнялася від інших. Падую звели з середньовічної цегли, тому її вулиці часто тішать око рожево-золотавою барвою. А ця арка була із похмурого каміння Півночі, й обабіч отвору стояли статуї Джона Ускґласса, чиє обличчя наполовину приховував капелюх із крилами крука. Просто посеред арки стояла висока постать.

Арабелла завагалася.

— Ви ж далеко не відійдете? — запитала вона у д-ра Ґрейстіла.

— Ми з Френком будемо тут, — сказав д-р Ґрейстіл. — Навіть не зрушимо з місця. Ви будь-якої миті можете нас гукнути.

Далі вона рушила сама. Чоловік, що стояв у порталі, читав. Коли Арабелла підійшла, він підвів голову і поглянув на неї звичним, таким рідним поглядом, ніби не розумів, де він є і що то за світ поза книгою.

— Цього разу ти прийшов без грози, — мовила вона.

— А, ти про це чула? — трохи ніяково усміхнувся Стрейндж. — Певно, тоді я трохи перестарався. Поганий смак, от і все. У Венеції я провів забагато часу в товаристві лорда Байрона і, здається, перейняв щось від нього.

Вони трохи пройшлися, і щомиті над ними змінювався візерунок сузір’їв.

— Ти маєш гарний вигляд, Арабелло, — мовив Стрейндж. — Я боявся… Чого ж я боявся? О, тисячі різних речей. Боявся, що ти не захочеш розмовляти зі мною. Але ти тут. Я дуже радий тебе бачити.

— Тепер можеш облишити тисячу своїх страхів, — відповіла вона. — Принаймні ті, що стосуються мене. Вам уже вдалося знайти спосіб розвіяти Пітьму?

— Ні, ще ні. Але, по щирості, останнім часом ми були дуже заклопотані — перевіряли кілька нових здогадів про наяд, — а тому геть не мали часу серйозно взятися до цієї справи. Утім, кілька згадок у Ґуберовому «Воротарі Аполлона» вселяють надії. Ми сподіваємось на краще.

— Я рада. Мені стає так гірко від думки, що ти страждаєш.

— Не засмучуйся, благаю тебе. До того ж я не страждаю. Спершу було трохи, але не тепер. А ще ми з Норреллом далеко не перші англійські маги, яким доводиться працювати під дією закляття. Роберт Даймок у дванадцятому столітті посварився з фейрі і відтоді більше не міг розмовляти, тільки співав — а це, я певен, далеко не так приємно, як може здатися. У чотирнадцятому столітті жив маг зі срібною ногою — і це, мабуть, дуже незручно. До того ж, хто сказав, що Пітьма не може дати нам якісь переваги? Ми збираємося залишити Англію, за межами якої, мабуть, зустрінемо безліч облудних створінь. Англійський маг здатен справити неабияке враження, а двоє англійських магів, гадаю, — удвічі сильніше. Але коли двоє англійських магів ще й оточені Непроникною Пітьмою… що ж, гадаю, цього достатньо, щоби вселити жах у будь-яке серце, крім, може, напівбога!

— Куди ви рушите?

— О, є стільки різних місць! Цей світ — лише один із багатьох, а чарівникові не личить ставати — як би сказати? — містечковим.

— А містерові Норреллові таке до вподоби? — із сумнівом запитала Арабелла. — Він ніколи не любив мандрувати — навіть до Портсмута.

— А це одна з найбільших переваг нашого способу мандрувати. Він може й зовсім не виходити з дому, якщо не хоче. Світ — усі світи — самі прийдуть до нас, — Стрейндж змовк і роззирнувся. — Краще мені далі не відходити — Норрелл уже трохи задалеко. З певних причин, пов’язаних із закляттям, нам не варто дуже віддалятися одне від одного. Арабелло, — мовив він із серйозністю, зовсім йому не притаманною, — мені було нестерпно боляче від самої думки, що ти в полоні під землею. Я зробив би все — геть усе, — щоби повернути тебе на волю.

Арабелла взяла чоловіка за руки; очі її сяяли.

— І ти це зробив, — прошепотіла вона.

Вони довго дивилися одне на одного, і тієї миті здавалося, що все так, як і було завжди, — ніби вони ніколи й не розлучалися; але вона не запропонувала піти за ним у Пітьму, а він про це не попросив.

— Одного дня, — мовив Стрейндж, — я знайду потрібне закляття і розвію Пітьму. І того дня я повернусь до тебе.

— Так. Одного дня. А доти я чекатиму.

Він кивнув і вже збирався піти, але загаявся.

— Белл, — мовив він. — Не носи чорне. Не будь удовою. Будь щасливою. Саме так я хочу думати про тебе.

— Обіцяю. А як мені думати про тебе?

Стрейндж замислився, а тоді засміявся.

— Думай, що я встромив носа у книжку!

Вони поцілувались. А тоді маг розвернувся на каблуках і зник у Пітьмі.