Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

Про магію він майже ніколи не говорив, а коли й говорив, то це скидалося на якийсь нестерпний урок з історії

1 Книгозбірня в Гертф’ю

Кілька років тому в місті Йорк було собі товариство магів. Вони збиралися щотретьої середи кожного місяця і виголошували довгі нудні реферати з історії англійської магії.

Це були маги-джентльмени, себто люди, які ніколи й нікому не завдавали магією ніякого лиха, як і не приносили з її допомогою навіть найменшого добра. Насправді, коли вже говорити щиро, то жоден із цих магів ніколи в житті не накладав ані однісінького закляття, не змушував чарами тремтіти жодного листка на дереві, не ворухнув жодної порошинки в повітрі й не перемінював кольору жодної волосини на чиїйсь голові. Попри це дрібне застереження маги з Йорка мали славу чи не наймудріших та найбільш магічних джентльменів у цілому Йоркширі.

Один великий маг якось сказав про свою роботу, що ті, хто в ній вправляються, «…мають сушити голови й ламати їх, аби навчитися бодай чомусь зі свого фаху, зате сперечаються дуже просто, немов це їх природний стан»[4], і маги Йорка не один рік доводили правдивість такого твердження.

Восени 1806 року до товариства долучився новий джентльмен на ймення Джон Сеґундус. Найпершого ж зібрання він узяв слово. Свою промову він розпочав із вихваляння джентльменів за їхню видатну історію; перерахував безліч іменитих магів та істориків, що в той чи інший час перебували в лавах товариства Йорка. Він натякнув, що одною з найголовніших його спонук приїхати в Йорк був саме факт існування в цім місті такого зібрання. Адже магів із Півночі, нагадав він присутнім, завжди шанували понад магів із Півдня. М-р Сеґундус розповів, що й сам багато років опановував магію, тому знав життєписи всіх великих чарівників минулих літ. Він стежив за новими публікаціями на ці теми й навіть сам зробив скромний внесок, але останнім часом усе більше замислювався над тим, чому всі великі магічні діяння, про які він читав, лишаються на сторінках книг, а не трапляються на вулицях, чому про них не пишуть у газетах. М-р Сеґундус, за його словами, бажав би знати, чому новочасні маги не в змозі чинити те, про що самі ведуть мову. Одним словом, він бажав би знати, куди з Англії поділася магія.

Це було найбуденніше питання в світі. Це було питання, яке рано чи пізно ставить своїм гувернанткам, учителям або й батькам усяка дитина в королівстві. Але вченому товариству з Йорка, виявилося, не до вподоби його чути, і ось чому: нічого сказати з цього приводу вони не могли.

Голова Товариства магів Йорка (котрого звали м-р Фокскасл) звернувся до Джона Сеґундуса і пояснив йому, що той неправильно сформулював питання:

— Ви припускаєте, що на магів нібито покладено обов’язок займатися магією, а це — повна нісенітниця. Певно, ви не будете твердити, ніби завдання ботаніків — вигадувати нові квіти? А чи клопіт астрономів — перестановка світил? Маги, містере Сеґундусе, вивчають магію, якою займалися багато літ тому. Чого ж іще бажати?

Підстаркуватий джентльмен із вицвілими голубими очима та невиразним одягом (званий чи то Гарт, чи то Гант — м-р Сеґундус так і не розчув) промимрив, мовляв, неважливо, хто чого бажає, адже справжній джентльмен не може займатися магією. Лише вуличні чаклуни вдають, ніби на щось здатні, аби видурити останні монетки в дітлахів. Магія (в практичному значенні слова) украй занепала, стала вірною подругою неголених облич, циган та крадіїв; перетворилася на завсідницю халуп із брудними жовтими завісками. О, ні! Джентльменові не личить займатися магією. Джентльменові можна вивчати її історію (воістину шляхетне заняття), але до чарування — зась. Підстаркуватий джентльмен з вицвілими очима по-батьківськи глянув на м-ра Сеґундуса й висловив надію, що м-р Сеґундус ніколи не пробував накладати заклять.

М-р Сеґундус зашарівся.

А втім, максима знаменитого мага справдилася і тут: не могли двоє чарівників — у цім разі д-р Фокскасл і м-р Гарт чи Гант — одностайно зійтися в чомусь, не наразившись на цілком протилежну думку ще двох інших. Кілька джентльменів виявили, що цілком пристають на думку м-ра Сеґундуса, та погодились, що жодне питання магічної науки не має більшої важливості від цього. Найзавзятіше підтримував м-ра Сеґундуса джентльмен на прізвище Ганіфут — милий, дружній чоловік п’ятдесяти п’яти років із червоним обличчям та сивою чуприною. Коли суперечка розпалилася і д-р Фокскасл став із особливим сарказмом напосідати на м-ра Сеґундуса, то м-р Ганіфут кілька разів повертався до нього і промовляв пошепки слова розради:

— Не звертайте на них уваги, сер. Я цілком пристаю на вашу думку.

Або:

— Маєте цілковиту рацію, сер. Не дайте їм похитнути ваші переконання.

А ще:

— У самісіньке яблучко, сер! Так тримати! Просто раніше ми ніяк не могли правильно поставити питання. А тепер, коли ви тут, у нас попереду великі справи.

Ці добрі слова не могли не лити єлей на душу Джона Сеґундуса, з чийого обличчя ніяк не сходив приголомшений вираз.

— Боюсь, я нажив собі кепської слави, — прошепотів він м-ру Ганіфуту. — Але ж я це ненавмисне. Мені була цікава щира думка цих джентльменів.

М-р Сеґундус уже збирався був поступитися, та одна вкрай злостива тирада д-ра Фокскасла збурила в ньому гнів.

— Того джентльмена, — д-р Фокскасл прошив холодним поглядом м-ра Сеґундуса, — немов хтось напоумив завдати нам нещасливої долі Товариства магів Манчестера!

М-р Сеґундус нахилився до м-ра Ганіфута й промовив:

— Звідки ж мені було знати, що маги в Йоркширі такі затяті? І якщо в магії не лишилося друзів навіть тут, то де їх узагалі шукати?

Сердечність м-ра Ганіфута до м-ра Сеґундуса на тім зібранні не вичерпалась. І він запросив м-ра Сеґундуса до себе додому на вулицю Гай-Пітерґейт, де почастував доброю вечерею, яку вони з’їли в товаристві місис Ганіфут і трьох їхніх гарненьких дочок. М-р Сеґундус, одинак і не дуже заможний джентльмен, радо прийняв запрошення. Після наїдків міс Ганіфут зіграла на піаніно, а міс Джейн заспівала італійською. Наступного дня місис Ганіфут сказала чоловікові, що м-р Сеґундус — щирий джентльмен, але, на жаль, на її переконання, навряд чи матиме з того зиск, бо скромність, спокійна вдача й добре серце давно не в моді.

Ці двоє джентльменів швидко заприязнилися. І вже незабаром м-р Сеґундус проводив два чи три вечори із сімох у домі на вулиці Гай-Пітерґейт. Одного разу в оселі зібралася велика компанія молодих людей, після чого, природним чином, почалися танці. Все проходило просто чудово, але м-р Ганіфут і м-р Сеґундус часто відлучалися, щоби поговорити на тему, яка й справді цікавила їх понад усе: чому в Англії ніхто більше не займається магією? Та хай скільки вони говорили — інколи до другої чи третьої години ночі, — все одно ні на крок до відповіді наблизитись не могли; утім, це геть не дивина, адже маги, й антиквари, й учені усіх мастей і порід повторювали це питання от уже понад дві сотні років.

М-р Ганіфут, високий, веселий, усміхнений джентльмен, сповнений завзяття, постійно щось робив, планував, рідко замислюючись, наскільки його дії комусь потрібні. І ця проблема нагадала йому про великих магів середньовіччя[5], котрі, наразившись на нерозв’язну задачу, сідлали коня і їхали світ за очі на рік і день, у компанії лиш одного чи двох прислужників-фейрі — в такий спосіб вони завжди знаходили вихід. Тож м-р Ганфіут зауважив м-ру Сеґундусу, що, на його думку, найліпше було би їм наслідувати цих великих мужів, декотрі з яких були мандрували до найвіддаленіших частин Англії, Шотландії чи Ірландії, де магія була найсильніша, а інші кидали цей світ поготів, так що зараз ніхто й гадки не мав, куди вони подалися і що робили, коли сягали мети своєї подорожі. Ні, м-р Ганіфут нічого такого далекосяжного не пропонував, бо не мав ані найменшого бажання їхати кудись узимку, коли відразливі всі дороги. Однак був твердо переконаний, що їм варто кудись таки з’їздити і з кимось таки поспілкуватися. М-рові Сеґундусові він зауважив, мовляв, засиділися вони обоє тут і зачерствіють, якщо не скористаються несказанними перевагами свіжої думки. Однак ні такого пункту призначення, ні об’єкта зацікавлення знайти вони не могли. М-р Ганіфут впав у відчай, аж раптом пригадав одного мага.

Кілька років тому до Йоркського товариства долетіла чутка, нібито в Йоркширі є ще один маг. Той джентльмен мешкає у глибокій провінції, де — подейкували — збуває свої дні та ночі за штудіюванням рідкісних магічних текстів із власної пречудової бібліотеки. Д-р Фокскасл спромігся роздобути відомості про ім’я того мага та де його можна шукати і написав йому щонайчемнішого листа із пропозицією долучитися до Йоркського товариства. Інший маг на листа відписав, що волів би оддячити на таку шану, та мусить з прикрістю відмовитися, пославшись на неспроможність, на довгу путь од абатства Гертф’ю до Йорка, на кепські дороги, на роботу, якою не міг знехтувати, тощо.

Проглянувши листа, всі маги Йорка одностайно висловили сумнів, що людина з таким дрібним почерком може претендувати на звання хоча би пересічного мага. Відтак маги, трохи побідкавшись, що так і не побачать дивовижної книгозбірні, начисто викинули того чародія з думок. Проте м-р Ганіфут заявив м-рові Сеґундусу, що питання «Куди з Англії поділася магія» аж надто важливе, і гребувати бодай найдрібнішим відкриттям украй неправильно. Хтозна, раптом думка іншого мага варта уваги? Тож він написав листа про те, що вони з м-ром Сеґундусом матимуть приємність відвідати колегу третього вівторка по Різдві. Відповідь не забарилася. Доброзичливий і приязний м-р Ганіфут негайно послав по м-ра Сеґундуса і показав йому листа. Дрібним почерком інший маг повідомляв, що буде надзвичайно радий знайомству. М-рові Ганіфуту цього цілком вистачило, і, радісний, він одразу ж побіг до кучера Вотерса повідомити, коли знадобляться його послуги.

М-р Сеґундус лишився в кімнаті сам із листом, у якому прочитав: «…Мушу зізнатися, я дещо заскочений тією високою честю, яку мені виявили враз. Хіба можна помислити, що в щасливім та вигіднім товаристві премудрих однодумців магам Йорка несподівано знадобляться поради такого всамітненого вченого, як я?..»

Весь лист був просякнутий тонким сарказмом, і в кожнім своїм слові автор немовбито глузував із м-ра Ганіфута. М-ру Сеґундусу навіть полегшало від того, що м-р Ганіфут навряд чи це помітив, а то не побіг би до Вотерса в такому піднесеному настрої. Послання здавалося настільки недружнім, що м-рові Сеґундусу геть перехотілося їхати до іншого мага. Дарма, подумалося йому, все одно мушу супроводити м-ра Ганіфута, бо йому конче кортить, та й що лихого з того може статись? Ну, познайомимося, ну, розчаруємося, та й по всьому.

За день до гостини зчинилася негода; злива вкрила голі бурі поля довгими баюрами з нерівними краями, і мокрі дахи блищали, неначе холодні кам’яні дзеркала. Карета м-ра Ганіфута котилася світом, де прохолодного сірого неба стало значно більше від звичної твердої землі, якою було би значно приємніше подорожувати.

Від першої зустрічі м-р Сеґундус ніяк не міг зібратися й розпитати м-ра Ганіфута про Вчене товариство магів Манчестера, що його був згадав м-р Фокскасл. Аж ось дійшло і до цього.

— Товариство було досить молоде, — почав розповідь м-р Ганіфут, — до нього входили переважно клір побідніше, респектабельні негоціанти на пенсії, аптекарі, правники, колишні мірошники та інші, всі — трошки нахапані в латині, що дозволяло вважати їх напівджентльменами. По-моєму, м-р Фокскасл радий, що їхнє товариство розпустили, бо гадає, таким людям немає ніякого діла до магії. Та знаєте, хай там як, а поміж них траплялися і розумні люди. Почали вони з того самого, що й ви — їм кортіло повернути практичну магію. Вони були люди практичні й хотіли вибудувати магію на засадничих принципах здорового глузду та науки, подібно до будь-якого виробництва. Це мало називатися «раціональною тавматургією». Нічого не вийшло, і невдача їх розохотила. Це цілком природно, та їхнє розчарування спричинило багато труднощів. Вони почали заявляти, нібито магії немає не тільки зараз, але й узагалі ніколи не було. Вони стали твердити, немовби авреати займалися суцільним ошуканством або дозволили себе ошукати. А Короля Крука вигадали на півночі Англії, аби вберегтися від тиранії Півдня (манчестерці — самі північани, тому це їм болить). А які хитромудрі аргументи вони наводили, о-о! Я вже забув, як вони потрактовували фейрі. Як я вже казав, товариство саморозпустилось, і один із чоловіків, здається, на ім’я Обрі, схотів записати і видати книгою історію товариства[6]. Та коли дійшло до діла, його спіткала така гостра меланхолія, що він навіть не міг змусити себе підвестися з ліжка і взятися за перо.

— Сердешний джентльмен, — зітхнув м-р Сеґундус. — Може, це все через наш вік? Хіба, сер, назвеш його Віком магії чи вченої справи, еге ж? Цвіте комерція, мореплавство, політика, але не магія. Наша епоха минула.

На якусь мить він замислився.

— Три роки тому, — правив м-р Сеґундус далі, — був я в Лондоні і зустрів вуличного мага, ворожбита-перекотиполе, з тих, що ведуть прийом за жовтою ширмою. І ще він мав дивний ґандж. Так от, виманивши в мене чималеньку суму, на знак подяки він обіцяв поділитися великим секретом. Коли я віддав гроші, вуличний чарівник заявив, що настане день, коли два маги повернуть магію в Англію. Я, взагалі-то, анітрохи не вірю віщунам, але поміркувавши, вирішив зайнятися пошуками відповіді на питання, чому наша магія в такому жалюгідному стані. Вас це не дивує?

— Маєте цілковиту рацію. Віщування — це суцільна нісенітниця, — розсміявся м-р Ганіфут, аж раптом його осінило: — Ми — двоє магів. Ганіфут і Сеґундус. — М-р Ганіфут немовбито смакував, як імена виглядатимуть на шпальтах газет і сторінках підручників з історії. — А Ганіфут і Сеґундус звучить нівроку.

М-р Сеґундус помотав головою:

— Той чолов’яга знав, чим я займаюся. Слід було чекати натяків, ніби я і є один із двох. Та насамкінець він мені прямо заявив, що йдеться не про мене. Спершу здавалося, він і сам був не певний цього. Щось таке в мені змусило його замислитись… Він загадав написати на папірці моє ім’я і потім довго його розглядав.

— Мабуть, він утямив, що більше грошей із вас не витрусити, — припустив м-р Ганіфут.

Абатство Гертф’ю розташувалося миль за чотирнадцять на північний захід від Йорка[7]. Саме ім’я його було старожитністю. Абатства давно вже не існувало, а нинішні споруди звели за правління королеви Анни[8]. Це була красива, простора й солідна садиба в приємному парку, сповненому примарних і вогких дерев (день уже вбирався в туман). Парком бігла річка (звана Герт), через яку був перекинутий гарненький класичний місток.

Інший маг, на ім’я Норрелл, приймав гостей у залі. Він виявився таким же дрібним, як і його почерк, а голос, який промовляв слова привітання у Гертф’ю, звучав так тихо, що складалося враження, ніби м-р Норрелл не звик промовляти вголос. Тугий на вухо м-р Ганіфут нічого не розчув:

— Я старію, сер, і кепсько чую. Сподіваюся, ви будете зі мною терплячі.

М-р Норрелл провів своїх гостей в ошатну вітальню з каміном, де палахкотів огонь. Свічок не палили. Вистачало сонячного проміння з двох прекрасних вікон, хоч воно й здавалося сірим і безрадісним. Та все ж, м-ра Сеґундуса не полишало враження, немов у кімнаті було ще одне джерело світла, хоча, крутячись навсібіч, він і не помітив ані другого каміна, ані інших свічок. Помітив хіба що дзеркало та старовинний дзиґар.

М-р Норрелл сказав, що знайомий із нарисом м-ра Сеґундуса про фейрі, які служили Мартінові Пейлу[9]:

— Гідна робота, сер, хоч ви й забули про мастера Дрібномисла. Другорядного духа, ніде правди діти, чия користь для великого доктора Пейла сумнівна[10]. І попри все, без нього ваша стисла історія не повна.

Запала мовчанка.

— Дух на ім’я Дрібномисл, сер? — перепитав м-р Сеґундус. — Я… е-е, мені… вперше доводиться чути про таку істоту… байдуже, в тутешнім світі чи інакшім.

М-р Норрелл уперше посміхнувся, але скоріше сам до себе.

— Звісно ж, — промовив він, — і як я забув? Про це йдеться в роботі Голґарта і Пікля, присвяченій їхній особистій історії спілкування з мастером Дрібномислом, але ви навряд чи могли її читати. З чим я вас і вітаю, — відразлива парочка, скоріше злодійська, ніж магічна. Що менше про них знають, то ліпше.

— О, сер! — озвався тут м-р Ганіфут, запідозривши, що м-р Норрелл веде мову про одну зі своїх книжок, — ми в Йорку чули дивовижні речі про вашу бібліотеку. Всі маги Йоркширу аж затремтіли від заздрощів, коли почули про її розміри!

— Та невже? — холодно поцікавився м-р Норрелл. — Вам вдалося мене подивувати. Не знав, що мої справи набули аж такого розголосу… Певно, це все через Тороґуда, — замислився він, пригадавши чоловіка із завулка Коффі-ярд у Йорку, де він купував книжки і старожитності. — Чилдермасс неодноразово застерігав мене, що Тороґуд — торохтій.

М-р Ганіфут був трохи спантеличений. Якби в нього було стільки книжок про магію, він би залюбки говорив про них, радів би, коли про них згадували чи ними захоплювались. Йому не вірилося, що м-р Норрелл інакший. А тому м-р Ганіфут, подумавши, що причиною всьому сором’язливість м-ра Норрела, навмисне продовжив, із добрим наміром заспокоїти співрозмовника:

— Чи не були б ви такі ласкаві, сер, показати нам вашу дивовижну книгозбірню?

М-р Сеґундус був чомусь упевнений, що м-р Норрелл відмовить, але натомість хазяїн будинку прикипів до них поглядом (а він мав маленькі блакитні очі та, здавалося, визирав ними із якогось сховку в глибині душі) і раптом великодушно погодився задовольнити прохання м-ра Ганіфута, що, пройнятий безмежною вдячністю, гадав, ніби м-р Норрелл потішений цим не менше від нього самого.

Обоє джентльменів рушили за м-ром Норреллом дуже простим, на думку м-ра Сеґундуса, коридором з дубовими панелями й паркетом, а ще — запахом воску, яким той дуб натирали. Потім вони піднялися трьома-чотирма сходинками, перейшли в інший, цілковито пересічний коридор із прохолодним повітрям та кам’яною підлогою, вимощеною добротним йоркширським піщаником. (Правда, той другий коридор міг бути й перед сходинками. Чи ні? А може, сходи узагалі примарились?) М-р Сеґундус належав до щасливого числа джентльменів, котрі завжди знали, стоять вони обличчям на північ чи на південь, на схід чи на захід. Не можна сказати, що він пишався цим своїм талантом (йому він здавався настільки ж природним, наскільки й знання, що він має голову на плечах), от тільки в оселі м-ра Норрелла цей хист йому зрадив. Потім йому ніяк не вдавалося пригадати, в якій послідовності вони минали кімнати й коридори, або ж як довго добиралися до бібліотеки. Він заплутався в напрямках, ніби м-р Норрелл відкрив якусь п’яту сторону світу, не схід чи південь, захід, чи північ, а щось геть інакше. І саме в цьому напрямку він їх вів. З іншого боку, м-р Ганіфут узагалі не помітив нічого дивного.

Книгозбірня виявилася трохи меншою за щойно покинуту вітальню. У каміні жваво палахкотів огонь, тут було затишно й спокійно. І знову-таки кімнату заливало світло, яке не могло йти лише від трьох високих вікон на дванадцять шибок кожне, тому м-р Сеґундус знову не знаходив собі місця через неминуще відчуття, немов у кімнаті є свічки, інші вікна чи додатковий камін. Похмурий англійський дощ надворі не давав збагнути, куди саме виходили вікна і в якій частині будинку вони опинились.

У бібліотеці джентльмени виявилися не самі: за столом сидів чоловік, який підвівся, щойно вони зайшли. М-р Норрелл представив його як Чилдермасса, свого повіреного в справах.

М-ру Ганіфуту й м-ру Сеґундусу, яко магам, не потрібно було говорити, що бібліотека абатства Гертф’ю мала значно більшу цінність для власника, ніж усі інші багатства. Відтак їх не подивувало, що м-р Норрелл спорудив прекрасну скарбничку для коштовності всього його життя. Вишикувані вздовж стін книжкові шафи були виготовлені з англійського дерева та нагадували тесані готичні портали з різьбленим листям (сухим і скрученим, немов майстер-тесляр зображував осінь), різьбленим плетивом коренів та віття, різьбленими ягодами та плющем — усе неперевершеної роботи. Але диво книжкових шаф тьмяніло поруч із дивом самих книжок.

Будь-який дослідник магії першим ділом дізнається, що існують книги про магію і книги самої магії. А далі дослідник дізнається, що перші можна придбати в хорошого книгаря за дві-три гінеї (коли мова йде про найліпші видання), а останні ціннійш над рубіни[11] [12]. Колекція Товариства магів у Йорку мала славу дуже пристойної, навіть виняткової. Серед її численних книг збереглося п’ять трактатів, писаних між 1550 і 1700 роками, які претендували на звання саме книг магії (попри те, що одна з них була лиш купкою видраних сторінок). Книги магії становили велику рідкість. Ані м-ру Сеґундусу, ані м-ру Ганіфуту ніколи не доводилося бачити більше двох-трьох в одній колекції. У бібліотеці Гертф’ю всі стіни прикрашали полиці, на всіх стояли книги, і всі ці книги — ну, майже всі — були старі, старі книги магії. О, багато з них могли похвалитися новенькими охайними палітурками, але вочевидь, це були видання, наново переплетені на замовлення м-ра Норрелла. (Схоже, він оддавав перевагу простому пергаменту із срібним тисненням великими буквами.) Але ж скільки тутешніх видань мали старі-старезні обкладинки з розкришеними корінцями та обтріпаними краями!

М-р Сеґундус поглянув на найближчу поличку, і найпершим йому трапився трактат «Яко ставити питання Тьмі і розуміти одповідь її».

— Робота нетямущої людини, — зауважив м-р Норрелл. М-р Сеґундус аж підскочив, бо не знав, що господар так близько. А м-р Норрелл правив далі: — Я би радив ні секунди часу на неї не марнувати.

Тож м-р Сеґундус поглянув на наступну книгу, якою виявилися «Настанови» Беласіса.

— Ви, певно, знаєте Беласіса? — уточнив м-р Норрелл.

— Тільки його репутацію, — відповів м-р Сеґундус. — Мені неодноразово доводилося чути, мовляв, він мав ключ до дуже багатьох відповідей, але ж так само я чув (і чимало поважних умів зі мною погодяться), що кожнісінький примірник «Настанов» давним-давно знищили. Але ж ось він перед моїми очима! Сер, це просто надзвичайно! Це дивовижно!

— Можна багато очікувати від Беласіса, — відповів м-р Норрелл, — я й сам колись був саме такої думки. Пам’ятаю, я щодоби витрачав по вісім годин на вивчення його праці — честь, мушу сказати, якої я не вдостоював жодного іншого автора. Та врешті-решт він мене розчарував. Він містичний там, де слід було писати простіше, і простий, коли слід напустити туману. Деякі речі взагалі не годиться описувати в книгах, щоб їх потім міг прочитати цілий світ. Тож зараз у моїх очах Беласіс стоїть невисоко.

— А ось книга, сер, про яку я раніше навіть не чув! — мовив м-р Сеґундус. — «Штука юдео-християнської маґіки». Що ви про неї скажете?

— Ха! — вигукнув м-р Норрелл. — Вона походить із сімнадцятого століття, але мені вона не до вподоби. Її написав питущий облудник, чужоложець і шахрай. Я радий, що про нього цілковито забули.

Складалося враження, ніби м-р Норрелл зневажав не тільки живих магів. Він зважив ще й усіх мертвих і знайшов їх легкими[13].

Тим часом м-р Ганіфут похапцем ходив від шафи до шафи, здійнявши руки, мов протестант-методист у молитві. Він не міг бодай затриматися, щоб прочитати назву книжки, бо його увагу вмить привертала інша з протилежного боку кімнати.

— О, містере Норрелле, — кричав він, — скільки ж їх! Ми тут знайдемо відповіді на все на світі!

— Сумніваюся, сер, — сухо відповів м-р Норрелл.

Повірений м-ра Норрелла коротко засміявся, вочевидь, у відповідь на слова м-ра Ганіфута. Та м-р Норрелл не став його ганити ні поглядом, ні словом, і м-р Сеґундус раптом замислився, в яких же таких справах був цей чоловік повіреним. Бо мав він довге й недоглянуте чорне волосся, що грозовою зливою спадало на плечі, і природно виглядав би на якійсь обвітреній вересковій пустці, або в чорнім як смола завулку, або й навіть на сторінках роману місис Редкліфф[14].

М-р Сеґундус зняв із полиці «Настанови» Беласіса і, незважаючи на погану думку м-ра Норрелла про них, вмить знайшов два неперевершені абзаци[15]. Потім, зауваживши химерний і похмурий погляд повіреного, який от уже яку хвилину спостерігав за ним, розгорнув «Штуку юдео-християнської маґіки». М-р Сеґундус очікував на стародрук, а побачив манускрипт, писаний нашвидкуруч на звороті зшитих папірців найрізноманітнішого походження, більшість із яких виявилася рахунками з пивниць. Зі сторінок перед очима м-ра Сеґундуса постали дивовижні пригоди, що їх зазнав у сімнадцятім столітті маг, який воював проти сил могутніх і дужих, користаючись своїми небагатими вміннями. До такого бою не мав ставати жоден із магів роду людського, і в поквапливих цидулках віддзеркалювалася фрагментарна історія перемог, яку писав оточений усе ближчими ворогами автор. Складаючи свій рукопис, він чудово розумів, що його час минає з кожною хвилиною і смерть — його найліпше сподівання.

У кімнаті темніло. І крива старожитня писанина тьмянішала на сторінках зшитка. Зайшло двоє лакеїв і під поглядом повіреного, котрому сам м-р Сеґундус ніколи нічого не довірив би, запалили свічки, запнули штори на вікнах та підкинули свіжого вугілля в камін. Тут м-р Сеґундус подумав, що час нагадати м-ру Ганіфуту про мету їхнього візиту до м-ра Норрелла.

На виході з бібліотеки м-р Сеґундус помітив одну дуже дивну, на його думку, річ. Біля каміна стояло крісло, а поруч із ним невеличкий столик. На столику лежали шкіряна палітурка дуже старої книги, пара ножиць і замашний суворий ніж, яким би садівник міг обрізати гілки на кущах. От тільки сторінок цієї книги ніде не було видно. Можливо, подумалося м-рові Сеґундусу, їх відіслали майстрові з переплетення книг. З іншого боку, стара палітурка все ще виглядала міцною, тож навіщо м-ру Норреллу було би відділяти старий книжковий блок, ризикуючи завдати шкоди сторінкам? Цим мав би займатися вправний палітурник.

Знову розмістившись у вітальні, м-р Ганіфут звернувся до м-ра Норрелла:

— Сер, те, що сьогодні постало перед моїми очима, переконує мене, що ми звернулися по допомогу до найпотрібнішої людини. Нам із містером Сеґундусом здається, сучасні маги пішли хибним шляхом. Вони марнують сили по дрібничках. Ви згодні з цим, сер?

— Аякже! — погодився м-р Норрелл.

— Ми хотіли спитати, — правив далі м-р Ганіфут, — чому занепала магія, колись така могутня в нашій державі? Ми хотіли спитати, сер, чому в Англії більше немає магії?

Погляд дрібних блакитних очей м-ра Норрелла раптом став твердіший і ясніший, він стулив губи, немов намагався придушити якусь велику потаємну радість. М-ру Сеґундусу здалося, ніби хазяїн багато років чекав, коли його нарешті про це запитають і вже давним-давно підготував відповідь.

— Ніяк не можу допомогти вам із цим питанням, сер, — відказав м-р Норрелл, — бо не розумію його. Ви, сер, неправильно його ставите. В Англії магія все ще існує. Я й сам цілком пристойний практик магії.

2 У заїзді «Старої зорі»

Коли карета виїхала за ворота м-ра Норрелла, м-р Ганіфут вигукнув:

— Практик-маг у Англії! Ще й де — в Йоркширі! Як же нам пощастило! Ох, містере Сеґундусе, за це мусимо дякувати тільки вам. Ви зорили в цій ночі, поки ми всі спали. Якби не ваше завзяття, може й ніколи не знати би нам містера Норрелла. І я чомусь певний, що сам би він нас ніколи не шукав. Отака він стримана людина. Містер Норрелл нам нічого не розказав про свої вміння, тільки згадав, що мав успіх на цім поприщі. Гадаю, це знак його скромної вдачі. Містере Сеґундусе, мабуть, ви розумієте, що наше завдання ясне. Саме нам випало подолати природну сором’язливість містера Норрелла, його відразу похвалі, і тріумфально представити його широкій публіці!

— Напевно, — зітхнув із сумнівом м-р Сеґундус.

— Ніхто не каже, що перед нами легке завдання, — правив далі м-р Ганіфут. — Він небагатослівний і цурається товариства. Та він повинен розуміти, що заради рідної країни має поділитися своїми знаннями. Містер Норрелл — джентльмен, йому відоме почуття обов’язку; я переконаний, він від нього не відступить, Ах, містере Сеґундусе! Ви заслуговуєте на щиру вдячність кожного мага в цій країні.

Та на що б там не заслуговував м-р Сеґундус, а маги в Англії, на жаль, мають славу особливо невдячних людей. Може, м-р Ганіфут із м-ром Сеґундусом і зробили найзначніше відкриття в магічній науці за останні триста років? То й що? В Йоркськім товаристві, мабуть, не знайшлося нікого, хто би, дізнавшись про новину, не був певен, що особисто в нього все вийшло би куди краще, тож коли наступного вівторка Вчене товариство магів Йорка зібралося на позачергове засідання, мало хто був ладен утриматися від подібних заяв.

О сьомій годині вечора у вівторок горішня зала заїзду «Стара зоря» на вулиці Стоунґейт ломилася від присутніх[16]. Складалося враження, ніби обговорити відомості, що їх принесли м-р Ганіфут і м-р Сеґундус, злетілися чи не всі місцеві джентльмени, яким щастило бодай раз зазирнути в книгу магії. А Йорк усе ж — одне з найбільш магічних міст Англії, і хіба що королівське місто Ньюкасл може похвалитися більшим числом магів.

Наразі в кімнаті не було де голки встромити, багатьом довелося стояти, хоча служки постійно підносили нагору нові стільці. От д-рові Фокскаслу дістався чудовий екземпляр — чорний, з високою спинкою та хитромудрим різьбленням, радше схожий на трон, всівшись на який (ще й на тлі червоних оксамитових завіс), він по-панськи склав руки на великім круглім животі — справдешній образ величі.

Добрячий вогонь у каміні заїзду «Стара зоря» розігнав холод січневого вечора і зібрав у кріслах навколо старезних магів, народжених ледь не за королювання Ґеорґа II[17], загорнутих у картаті пледи і з жовтуватими обличчями, обліпленими павутинням зморшок, їм прислуговували такі самі древні челядники, по кишенях яких розпихано було пляшечки з ліками.

— Як ся маєте, містере Ептрі? — привітався з ними м-р Ганіфут. — Як ся маєте, містере Ґрейшипп? Сподіваюсь, ви при доброму здоров'ї, містере Танстолл? Дуже радий всіх вас бачити тут, джентльмени! Маю надію розділити з вами сьогодні нашу спільну радість, адже дні, що ми їх проводимо в спорохнявілому забутті, добігли свого кінця. Ах, кому як не вам, містере Ептрі чи містере Ґрейшипп, знати, які це були роки. Вам їх випало так багато. Відсьогодні магія знову на сторожі Британії! Її порадниця та оборониця. А французи, містере Танстолл?! Уявляю, що відчують французи, коли дізнаються про це! Леле! Не здивуюсь, якщо вони вмить капітулюють перед нами.

М-р Ганіфут ще довго збирався говорити у такому роді. Він підготував промову, у якій мав намір геть усім доповісти про дивовижні здобутки, якими мала примножитися Британія завдяки його відкриттю. Однак більше кількох речень йому сказати не дали, бо здавалося буквально кожен джентльмен у кімнаті просто не міг утриматися від того, щоб негайно ж не висловити свою опінію з цієї теми джентльменові по сусідству. Першим м-ра Ганіфута перебив д-р Фокскасл, звернувшись до нього з висоти свого велетенського чорного трону:

— Дуже прикро мені бачити, як ви, сер, знаний і щирий шанувальник магії, фантастичними балачками й дикими вигадками накликаєте на неї лиш лиху славу. Містере Сеґундусе, — д-р Фокскасл озвався до джентльмена, котрого вважав винним у зчиненій веремії, — я не знаю звичаїв вашого рідного краю, але тут, у Йоркширі, ми не шануємо людей, хто будує свою репутація за рахунок чужого душевного спокою.

Решта слів д-ра Фокскасла потонула в гучнім та гнівнім лементі прихильників м-ра Ганіфута й м-ра Сеґундуса. Наступний джентльмен, котрий спромігся перекричати галас, поцікавився, що ж так підкупило м-ра Сеґундуса та м-ра Ганіфута. Адже зрозуміло, що Норрелл несповна розуму, нічим не краще від будь-якого склистоокого шаленця, що стовбичить на розі вулиць і горлає, нібито він Король Крук.

Перезбуджений джентльмен із пісочного кольору чуприною заявив, що м-р Ганіфут і м-р Сеґундус мали би вмовити м-ра Норрелла негайно покинути дім й тріумфально прибути в Йорк у відкритому (січень надворі!) екіпажі, так щоб джентльмен із пісочною чуприною міг услати його шлях плющовим листям[18]; а ще один дід з-під каміна пристрасно щось говорив, та його старечий голос виявився слабкий, і ніхто не мав снаги до нього дослухатися.

Поміж інших був і високий розважливий чоловік на прізвище Торп. Цей джентльмен дуже кепсько знався на магії, та міг похвалитися здоровим глуздом, що не часто траплялося серед магів. Йому завжди здавалося, що м-ра Сеґундуса слід заохочувати в його пошуках, куди подівалася практична магія з Англії, хоча, як і решта, м-р Торп не сподівався, що м-р Сеґундус так швидко знайде відповідь на своє запитання. Та коли вони вже мали відповідь, м-р Торп вважав, що від неї не можна просто взяти й відмахнутися.

— Джентльмени! За словами містера Норрелла, він практикує магію. От і добре. Про Норрелла ми знаємо мало, хіба що про рідкісні тексти, які нібито в нього є, і хоча би через це не варто зневажати його твердження, належно їх не обдумавши. На його користь говорять такі аргументи: двоє з нашого числа — обоє виважені вчені — бачили Норрелла на власні очі, відтак приїхали переконані. Ви вірите в цю людину, — повернувся він до м-ра Ганіфута. — Це можна прочитати на вашому обличчі. Значить, побачили щось, що вас переконало. Чи не зволите нам про це розповісти?

Та м-р Ганіфут якось дивно поставився до запитання. Спершу він вдячно посміхнувся м-рові Торпу, так наче тільки й чекав на справжню нагоду повідати всім про чудові підстави вірити м-ру Норреллу та його заявам про заняття магією. Він розтулив вуста; він раптом замер; він озирнувся: всі ті чудові підстави, які ще мить тому здавалися суттєвими, раптом розвіялися на туман та розчинилися в роті, й крихтою не затримавшись на зубах чи язику, щоб вистачило скласти осмислене речення. І м-р Ганіфут щось пробурмотів про чесний вираз на обличчі м-ра Норрела.

Товариство міста Йорка такою відповіддю годі було вдовольнити — а якби вони на власні очі бачили вираз обличчя м-ра Норрелла, то дослухались би до неї ще менше. Тож Торп розвернувся до м-ра Сеґундуса і запитав:

— Містере Сеґундусе, ви також бачили містера Норрелла. Якої ви про нього думки?

У товаристві магів Йорка тільки зараз помітили, як зблід м-р Сеґундус, і дехто із джентльменів пригадав, що він не відповів на їхні привітання, наче ніяк не міг зібратися з думками.

— Вам зле, сер? — лагідно перепитав м-р Торп.

— Ні, ні, — пробурмотів м-р Сеґундус, — пусте. Дякую.

От тільки вигляд він мав настільки розгублений, що інший джентльмен поступитися йому стільцем, а третій пішов по келих білого вина, поки перезбуджений джентльмен із пісочною чуприною, котрий перед цим висловив бажання услати шлях м-ра Норрелла плющовим листям, потайки плекав надію, що на м-ра Сеґундуса так діють чари і на всіх них чекає щось надзвичайне!

— Дякую, — зітхнув м-р Сеґундус. — Мені не зле, але весь минулий тиждень я якийсь неповороткий і нетямущий. Місис Плезанс дає мені ароурут[19] і напуває відваром локриці, але все марно. Та мене це не дивує, бо здається, справа в голові. Мені вже ліпше. Якби ви мене, джентльмени, спитали зараз, чому я вірю, що в Англію повернулася магія, я би сказав: це тому, що я бачив, як вона твориться. Найбільше враження сотворена магія справляє тут і тут… — м-р Сеґундус показав на лоба і на серце. — І все одно, я знаю, що нічого такого не бачив. У нашій присутності Норрелл не чарував, тому, мабуть, мені це все примарилося.

І знову джентльмени йоркського товариства магів жваво загомоніли. Слабкий джентльмен слабко усміхнувся і спитав, чи хто щось утямив.

— Боже мій! — вигукнув м-р Торп. — Це повне безглуздя — сидіти тут і сперечатися, чи містер Норрелл може чарувати, чи ні. Гадаю, ми всі розважливі люди, тож, по-моєму, відповідь проста: ми запросимо містера Норрелла продемонструвати нам щось магічне на доказ своїх слів.

Пропозиція виявилася настільки розумною, що маги на якусь мить аж замовкли, хоч «розумна» і не означає, буцімто всі на неї пристали одностайно. Анітрохи! Декого з магів — передусім д-ра Фокскасла — вона геть не задовольняла. Просити м-ра Норрелла про демонстрацію означало наразитися на небезпеку, що він і справді практикуватиме магію. А практичну магію їм ажніяк не хотілося бачити; їм кортіло тільки читати про неї в книжках. Інші вважали, що Товариство міста Йорк виставить себе на посміховисько навіть таким дріб’язковим учинком. Урешті-решт більшість магів погодилася з м-ром Торпом:

— Ми як учені, як джетльмени маємо принаймні дати містерові Норреллу нагоду продемонструвати свої вміння.

Приставши на те, маги вирішили написати ще одного листа м-ру Норреллу.

Усі беззастережно зрозуміли: м-р Ганіфут та м-р Сеґундус дуже кепсько впоралися принаймні з завданням, що стосувалося дивовижної бібліотеки м-ра Норрелла, бо поводилися напрочуд безглуздо і не змогли розповісти нічого путнього. Що вони бачили? О, книги, багато книг. Невже так багато? Так, тоді здалося, на диво багато. Рідкісних книг? Ах, напевно. Їм дозволили брати їх у руки, розгортати? О, ні! М-р Норрелл не наважився на таке. Але ж заголовки вони бачили? Так, бачили. То які ж заголовки в тамтій книгозбірні? Вони не знали, не пам’ятали. М-р Сеґундус пригадав, що назва одного з трактатів починалася на П, і на цім його відповідь не тільки почалася, але й закінчилася. Така от чудасія.

М-р Торп і раніше мав намір власноруч написати листа м-рові Норреллу, але серед присутніх було забагато магів, котрі у відповідь на зухвальство м-ра Норрелла головним чином збиралися образити його, і ці маги мали рацію, що найкращим способом завдати образи м-ру Норреллу буде дозволити д-ру Фокскаслу написати цей лист. Так і вчинили. За якийсь час прийшла гнівна відповідь:

Лист видався неприємно загадковим. І маги-теоретики збентежено чекали подальших кроків мага-практика. Нічого страшного м-р Норрелл їм не прислав, лиш звичайного повіреного, котрий всміхався, вклонявся й панебудьласкав — якнайзвичайнісінького повіреного на прізвище Робінсон, убраного в акуратний чорний костюм та лайкові рукавички, що в них він тримав папір, подібного якому джентльмени з Йоркського товариства не бачили ніколи. То була чернетка угоди, складеної за давно забутим в Англії кодексом магічного права.

Рівно о восьмій м-р Робінсон прибув на другий поверх заїзду «Стара зоря» із думкою, що на нього чекають. Його правнича контора з двома діловодами розташовувалася на Коні-стрит, і чимало джентльменів знали його в обличчя.

— Зізнаюся вам, шановні добродії, — всміхнувся м-р Робінсон, — що угоду, власне, склав мій віродавець м-р Норрелл. Сам я на тавматургічній[20] юриспруденції не знаюся. Та й хто ж нині знається? Тому насмілюсь, якщо ваша ласка, просити виправляти мене, коли я робитиму щось не так.

Кілька магів Йорка при цьому мудро кивнули.

М-р Робінсон був взірцевим чоловіком. Весь такий чистий і вдоволений усім, він пашів здоров’ям, а тому буквально сяяв, немовбито фейрі чи янгол, яких люди інакшими і не уявляли. Однак коли на них скидається правник, це трошки спантеличує. Із джентльменами з товариства магів міста Йорк м-р Робінсон спілкувався підкреслено поштиво, бо сам у магії не розбирався, але вважав її мистецтвом складним і таким, що потребує найбільшого зосередження від тих, хто ним займається. Та крім професійної стриманості та щирого захоплення товариством магів міста Йорк, у м-рові Робінсоні відчувалися ще й нотки вдоволеного марнославства, які забриніли, коли він оголосив, що зараз великі уми повинні облишити езотеричні матерії та послухати його. З цими словами він начепив золоті окуляри на носа, чим додав зайвого блиску і без того осяйній своїй персоні.

М-р Робінсон заявив, що м-р Норрелл узяв на себе відповідальність учинити магічну дію у певний час у певному місці:

— Сподіваюся, ви не заперечуватимете, джентльмени, якщо ці місце і час мій віродавець заявить сам?

Джентльмени не заперечували.

— Тоді нехай це буде наш собор за два тижні в п’ятницю[21].

М-р Робінсон заявив, що в разі коли м-р Норрелл не спроможеться продемонструвати ніякого магічного діяння, він публічно відцурається всіх своїх претензій зватися магом-практиком, ба більше — відмовиться від усякого звання мага і заприсягнеться більше ніколи таким не послуговуватися.

— Навіщо заходити так далеко? — промовив м-р Торп. — Ми зовсім не хочемо його карати; ми просто хочемо перевірити його здібності.

Осяйний усміх м-ра Робінсона трошки потьмянів, ніби він мусив повідомити щось неприємне і не дуже знав, із чого почати.

— Заждіть, — озвався м-р Сеґундус, — давайте послухаємо: ми ще не чули другої частини угоди і не знаємо, чого хочуть від нас.

М-р Робінсон кивнув. Схоже, м-р Норрелл хотів добитися такої ж самої обіцянки від кожного мага в Йорку. Іншими словами, в разі його успіху Товариство магів міста Йорк має негайно саморозпуститися і більше ніколи жоден із його магів не матиме права так зватися. Зрештою, зауважив м-р Робінсон, це лише справедливо, бо таким чином м-р Норрелл доведе, що він єдиний істинний маг у Йоркширі.

— Чи буде яка-небудь третя, незалежна, сторона, яка засвідчить, мало місце магічне діяння чи ні? — поцікавився м-р Торп.

Це питання, здається, спантеличило м-ра Робінсона, і він перепросив наперед, якщо неправильно його зрозумів, бо найменше в світі хотів би кого-небудь образити, та поцікавився, чи справді всі присутні джентльмени — маги.

Звісно, так, аякже, закивало головами товариство магів міста Йорк, вони всі тут маги.

Тоді невже, поцікавився м-р Робінсон, вони не здатні розпізнати магічне діяння? Хіба є хто більш підхожий для цього?

Ще один джентльмен спитав, до якої саме магії збирається вдатися м-р Норрелл, і м-р Робінсон ґречно перепросив та вибачився, вдавшись до розлогих пояснень, що не зможе просвітити їх, бо не знає сам.

Якби треба було викласти всі ті плутані й чималі суперечки, через які пройшли маги товариства міста Йорк, перш ніж підписати угоду з м-ром Норреллом, мої читачі втомились би, а їхній терпець піддався би значним випробуванням. Багато хто поставив свій автограф через марнославство; вони привселюдно заявили, мовляв, не вірять у здатність Норрелла чарувати, привселюдно кинули йому виклик, і за таких обставин було би повною дурницею міняти свою думку — принаймні їм так здавалося.

З іншого боку, м-р Ганіфут підписався під угодою саме тому, що вірив у магію Норрелла. М-р Ганіфут сподівався, що, продемонструвавши здібності в такий спосіб, м-р Норрелл здобуде собі широку відомість та славу і відтак прислужиться магією своїй батьківщині.

Декотрі джентльмени були змушені підписати угоду, бо припускали (чи не під впливом самого м-ра Норрелла, який висловив свою думку через Робінсона), інакше визнають, ніби самі не є істинними магами.

Отак один за одним отут і на місці маги міста Йорк поставили свої підписи на документі, який приніс м-р Робінсон. Останнім лишився м-р Сеґундус.

— Я не буду, — заявив він. — Магія — це моє життя. Хоч м-р Норрелл, безперечно, має рацію, коли говорить, що я нікчемний учений, та що ж я без неї робитиму?

У залі запанувала тиша.

— А! — озвався м-р Робінсон. — Ось воно як! Сер, ви точно впевнені, що не підписуватимете угоду? Адже погляньте, її скріпили підписами всі ваші друзі. Ви лишитеся сам один.

— Впевнений, — відповів м-р Сеґундус. — Дякую.

— А! — правив далі м-р Робінсон. — У такім разі мушу зізнатися, що не знаю, як чинити далі. Мій віродавець ніяк не застеріг, що робити в разі, коли підпишеться тільки частина джентльменів. Уранці я пораджуся зі своїм віродавцем.

Хтось почув, як д-р Фокскасл зауважив джентльмену, званому чи то м-р Гарт, чи то м-р Гант, що на їхнє спільне лихо веремію вкотре зчинив чужинець.

За два дні д-ра Фокскасла знову зустрів м-р Робінсон, тепер зі звісткою, що за такої особливої нагоди м-р Норрелл буде радий не зважати на відмову м-ра Сеґундуса підписати угоду і вважатиме її укладеною між ним і всім товариством магів міста Йорк за винятком м-ра Сеґундуса.

Надвечір останнього дня проти дати, встановленої для демонстрації магії м-ром Норреллом, у Йорку пішов сніг, і вже вранці грязь та болото міста вкрила бездоганна біла ковдра. Вона приглушила цокотіння копит і звуки кроків, навіть голоси йоркців перемінились у цій білій тиші, яка всотала геть усі звуки. М-р Норрелл призначив дуже ранню годину. Маги міста Йорк снідали по своїх домівках на одинці. Спостерігали в тиші за тим, як слуга розливає каву, розламує для них булки щойно з печі, подає масло. Дружина, сестра, невістка чи племінниця, які зазвичай виконували ці дрібні обов’язки, все ще спали, і приємні домашні жіночі теревені, яких джентльменам товариства магів міста Йорк годилося цуратись, хоч ті бриніли милим і ненав’язливим рефреном крізь усе буденне життя, ще не точилися. Їдальні в оселях джентльменів також змінилися у порівнянні з учорашнім днем. Зимовий присмерк поступився місцем жаскому світлу зимового сонця, стократно підсиленому засніженою землею. Біле зимове укривало сліпило очі. І на гарненьких доньчиних чашках для кави мало не витанцьовував візерунок із трояндовими бутонами. Сонячні зайчики стрибали на срібному кавнику племінниці, а невістчині всміхнені пастушки з порцеляни раптом усі перетворилися на осяйних янголів. Стіл немовби накрили сріблом та кришталем фейрі.

Виткнувши голову з вікна третього поверху по вулиці Леді-Пекіттс-ярд, м-р Сеґундус подумав, що, можливо, це і є Норреллова магія. Раптом над головою щось загрозливо прогуркотіло, і він ледве встиг сховатися назад у кімнату, як із даху обвалився сніг. М-р Сеґундус слуги не мав, так само як не мав дружини, сестри, доньки, невістки чи племінниці, зате господиня, в котрої він винаймав житло, місис Плезанс, вставала ще вдосвіта. Хіба один раз протягом останніх двох тижнів вона чула, як він зітхає над книжками? Тож сподівалася, що збадьорить його настрій, підсмаживши на сніданок два оселедці, зготувавши чай зі свіжим молоком, нарізавши скибок білого хліба з маслом та розклавши їх на біло-синій порцеляновій тарелі. Такі самі шляхетні мотиви спонукали її сісти поговорити з м-ром Сеґундусом. Та побачивши його понуру парсуну, вона вигукнула:

— Ох! Мені вже терпець уривається од цього діда!

М-р Сеґундус не казав їй, ніби м-р Норрелл дід, але дарма — їй здавалося, саме такий він і має бути. З усіх розповідей м-ра Сеґундуса вона зробила висновок, що м-р Норрелл — це такий собі скнара, котрий, замість золота, копичить магію. Трошки згодом, як розгортатиметься наша історія, я дозволю читачам самостійно вирішити, наскільки справедливим вийшов портрет мага у вустах місис Плезанс. Подібно до неї, я також вважаю, що скнари завжди старі. Не знати, правда, чому, адже, безперечно, юних скнар не менше від старих. Ну, а щодо старості самого м-ра Норрелла маю сказати: такі, як він, уже діди в сімнадцять літ.

— Коли ще був живий містер Плезанс, — правила далі місис Плезанс, — то він завжди казав, що жодному чоловіку чи жінці в Йорку не зрівнятися зі мною у випіканні хліба. Інші люди також із добрості своєї хвалили, казали, ніколи не їли такого смачного хліба, як у мене. Мені завжди кортіло мати добрий стіл удома — люблю робити все до ладу… Так от, якби з цього заварничка зараз явився один із тих дивних духів, що про них ідеться в арабських казках, і запропонував сповнити три мої бажання, мені навряд чи зло заслало би очі і я не просила би його одібрати пекарні в інших людей. Якщо в них добрі булки, то я від цього не змалію. І навіть навпаки — так ліпше для всіх. Нумо, пане, скуштуйте. — 3 цими словами вона підсунула таріль знаменитого хліба поближче до свого комірника. — Не хочеться, щоб ви змарніли. А то скажуть, мовляв, Гетті Плезанс геть розучилася глядіти за домом. Мені дуже прикро, що ви такі невеселі, пане. Ви не скріпили підписом того віроломного папера, тож коли всіх інших джентльменів змусять визнати поразку, ви йтимете своїм шляхом далі і, дуже сподіваюся на те, зробите багато відкриттів, так що той розумник містер Норрелл буде радий взяти вас у партнери та пошкодує, що був такий зарозумілий і пихатий.

М-р Сеґундус усміхнувся та подякував їй:

— Не думаю, що все буде саме так. Моїм головним клопотом стануть першоджерела. Своїх у мене дуже мало, а коли розпустять товариство… Навіть не знаю, що стане з його книгозбірнею, але навряд чи вона дістанеться мені.

М-р Сеґундус з’їв хліба (що й справді виявився настільки смачним, наскільки його хвалив блаженної пам’яті м-р Плезанс та його друзі), оселедці і випив чаю. Напевно, сила цих наїдків у заспокоєнні зворохобленого серця виявилася більшою, ніж він очікував, бо м-рові Сеґундусу трохи покращало, зі свіжими силами він убрався в шинель, надягнув шапку, рукавички, накинув теплий шарф і вибрався на заметені вулиці, рушаючи до місця, призначеного м-ром Норреллом для демонстрації чудес — Йоркського собору.

Сподіваюся, моїм читачам знайоме це давнє англійське місто, що водночас є і єпископською резиденцією, бо інакше, боюся, символізм обраного м-ром Норреллом місця лишиться незбагненним. Адже треба розуміти, що в давньому англійському місті та єпископській резиденції старожитній собор не просто одна зі споруд; це всім спорудам споруда — відмінна як за розміром, так і за красою та величчю. Навіть у наш модерний час, коли давнє англійське місто обросло вишуканими додатками громадських споруд і зібрань (а в Йорку їх не бракувало), собор однаково панує над усім як свідчення побожності наших пращурів. Це так ніби в місті є щось значніше від самого міста. Чвалаючи в справах по бруду вузеньких вулиць, ви подекуди губите з поля зору собор, та варто вийти на відкритий простір — й ось він раптом на виду, вищий і більший від будь-якого іншого будинку. В цю мить подорожній розуміє, що він у самісінькім серці міста, а всі вулиці й завулки урешті-решт ведуть сюди, в хитросплетіння таємниць, значно глибших, ніж м-р Норрелл міг би собі уявити. З цими думками м-р Сеґундус ввійшов у двір собору, зупинившись у голубому затінку його західного фасаду. А ось із-за рогу велично виплив д-р Фокскасл, схожий на пузатого чорного вітрильника. Помітивши й собі м-ра Сеґундуса, він ліг на інший галс і підійшов привітатися.

— Коли ваша добра ласка, містере Сеґундусе, — проказав д-р Фокскасл, — чи не могли би ви представити мене містерові Норреллу? Мені давно кортить познайомитися з цим джентльменом.

— Матиму за велику радість, сер! — м-р Сеґундус роззирнувся. Негода позаганяла людей у приміщення, і білим килимом перед великим сірим храмом блукало лиш декілька темних постатей. При ближчому розгляді виявилося, що всі вони джентльмени товариства міста Йорк або ж тутешній клір чи служки при соборі: паламарі, сторожі, підпомічники регентів, провости, трансептові підмійтали тощо, — яких старші вигнали під сніг займатися церковними справами.

— Мав би за велику радість, сер, — повторився м-р Сеґундус, — догодити вашому побажанню, та я не бачу містера Норрелла.

Але хтось тут усе-таки був.

Цей хтось стояв самотньо в снігу якраз навпроти собору. Похмурий хтось, не дуже поважний хтось, що зараз розглядав м-ра Сеґундуса та д-ра Фокскасла із величезним зацікавленням. Довгі пасма лягали на плечі, немов чорний водоспад; у рішучому худому обличчі, здавалося, є щось покручене, немов той корінь дерева; чоловік мав довгий тонкий ніс і бліду шкіру, хоча в цілому його лик був темний — можливо, через чорні очі, можливо, через довгий чорний і масний чуб. За якусь мить чоловік підійшов до двох магів, вклонився для годиться, перепросив за втручання та зауважив, що вони справляють враження джентльменів, котрі прибули сюди в тій самій справі, що й він сам. Його звуть Джон Чилдермасс, і він повірений м-ра Норрелла у певних справах (хоч і не уточнив, яких саме).

— Здається мені, — замислено сказав м-р Сеґундус, — я впізнаю ваше обличчя. Певно, ми вже раніше бачилися?

Темним обличчям Чилдермасса пробігла якась мінлива хвиля, але вона зникла враз, тож неможливо було сказати, збирався він насупитися чи засміятися.

— Я часто приїжджаю до Йорка в справах містера Норрелла, сер. Можливо, ми бачилися в котрійсь із книгарень міста?

— Ні, — заперечив м-р Сеґундус. — Я вас бачив у… прямо уявляю вас у… Де ж?.. О! Зараз-зараз, крутиться на язику!

Чилдермасс повів бровою, ніби дуже в цьому сумнівався.

— Але ж містер Норрелл буде тут власною персоною? — запитав д-р Фокскасл. Чилдермасс перепросив і заявив, що навряд чи м-р Норрелл приїде; він не бачив причин, навіщо м-рові Норреллу сюди являтися.

— Ага! — вигукнув д-р Фоккасл. — То він визнає свою поразку, правда? Ну й ну. Сердешний джентльмен. Боюся, почувається останнім дурнем. Хай там як, а це була шляхетна спроба. Ми не тримаємо на нього зла за його старання. — Д-рові Фокскаслу аж відлягло від серця, що він не побачить магії, тому на слова він не скупився.

Чилдермасс іще раз перепросив у д-ра Фокскасла; здається, д-р Фокскасл хибно його зрозумів. М-р Норрелл, безперечно, учинить магію, але в абатстві Гертф’ю, а її результат буде видно в Йорку.

— Джентльмени, — заявив Чилдермасс д-рові Фокскаслу, — надто полюбляють свій затишок біля каміна і покидають його лише в крайньому разі. Смію припустити, сер, що якби вам хоч трошки було видно сьогоднішню справу з власної вітальні, ви би не стояли зараз тут, змерзлий та промоклий.

Д-р Фокскасл голосно засопів і подарував Джону Чилдермассу погляд, який говорив, що на думку д-ра Фокскасла Джон Чилдермасс — страшенний нахаба.

Проте Чилдермасса, схоже, мало обходила опінія д-ра Фокскасла, і він ажніяк не розгубився, радше навіть, потішився.

— Час настав, джентльмени, — проказав він. — Займайте свої місця в соборі. Я певен, ви дуже шкодуватимете, якщо пропустите бодай щось, коли так багато на кону.

Минуло двадцять хвилин по годині, і джентльмени з йоркського товариства уже заходили до храму через двері південного трансепту. Дехто навіть озирався навколо, так ніби від усього серця прощався з білим світом, який боявся більше не побачить.

3 Камені Йорка

Навіть у найкращі часи будь-яка стародавня велика церква взимку — сумовите місце; ніби холод сотень зим зберігається в її каменях і поволі сотається назовні. У холодній вогкій сутіні собору джентльменам із товариства міста Йорк довелося стояти і чекати на диво, що мало би їх приголомшити, хоч не мали найменшої певності, що несподіване чудо порадує їх.

М-р Ганіфут намагався підбадьорювати товаришів своїми усмішками, але як на джентльмена, що роками вправлявся у мистецтві дружнього усміху, то спроба вийшла не дуже вдала.

Аж ось закалатали дзвони. То було в святого Михаїла-з-Дзвіницею, дзвонарі якого били щопівгодини, але всередині собору ті звуки ніби долинали з далекої далечини, з іншого краю. Радісним цей дзвін було не назвати. Джентльмени з товариства міста Йорк добре знали, що дзвони часто йдуть пліч-о-пліч із магією, особливо тих неземних створінь, що їх звуть фейрі. За сивої давнини люди знали: сріблястий передзвін часто знаменує момент, коли якогось невимовно прекрасного англійця чи англійку ось-ось викрадуть фейрі і навіки заберуть із собою жити в дивний, примарний край. Навіть Король Крук (сам англійського роду, а не один із фейрі) мав прикру звичку викрадати чоловіків і жінок, аби ті складали йому товариство в одному із замків у Інакшім Краю[22]. Проте, якби я чи ви мали магічну здібність захоплювати будь-кого й утримувати його до скону віків, якби ми з вами мали перед собою цілий білий світ на вибір, наважуся припустити, що цей вибір упав би на когось принаднішого від магів із Ученого товариства міста Йорк. Однак ця думка не розрадила жодного джентльмена в Йоркському соборі й навіть нікому не прийшла в голову, відтак дехто замислився, наскільки ж сильно розсердив м-ра Норрелла лист д-ра Фокскасла, і почав боятися по-справжньому.

Дзвони враз замовкли, як звідкілясь згори, із мороку тіней над головами, пролунав голос. Маги понашорошували вуха, намагаючись розібрати слова. Багато кого пойняла така бентежна бентега, аж їм здалося, що це звучать чарівні Настанови, як у казках про фейрі[23]. Можливо, йшлося про якусь таємну засторогу. Адже магам було добре відомо із казок, що такі Настанови й застороги зазвичай трохи чудні, але навряд чи складні для виконання. Принаймні на перший погляд. Зазвичай вони схожі на «Не їж останню цукрову сливу із синьої банки в кутку буфета» або «Не бий жони полиновою різкою». Однак усі казки про фейрі погоджуються на тому, що обставини завжди перешкоджають людині, котра одержала Настанови, вона повсякчас примудряється чинити саме те, що заборонено, а тому її напевне чекає страшна доля.

Хай там як, а ця повільна декламація звучала як рокований присуд. От тільки що за мова лунала, ніхто не розумів. Одного разу м-рові Сеґундусу немов почулося щось про згубу, потім латинське interficere, себто «вбивати». Цей голос було не просто розібрати. Він анітрохи не скидався на людський, чим тільки примножував страх джентльменів побачити фейрі. Грубий, глибокий й шорсткий, він звучав неначе це один об одного терлися два камені, хоча й мав би бути мовленням, точніше ним і був. Обійняті страхом, джентльмени вглядалися в темряву, де тільки й виднівся, гублячись у понурій порожнечі, невиразний обрис кам’яної постаті на велетенській колоні. Призвичаївшись до дивних звуків, джентльмени розрізняли все більше слів: давні англійські та старолатинські переплелися так, наче мовець не мав ані найменшого уявлення про те, що це різні мови. На щастя, ця осоружна мішанина не становила труднощів для магів, звиклих до розплутування письмових просторікувань учених із сивої давнини. У перекладі на нормальну мову слова звучали якось так: «Давним-давно, — промовляв голос, — років п’ятсот тому або й більше, в присмерках одного зимового дня, до церкви зайшов юнак, а з ним — юнка із плющовим листям у волоссі. Тут були лише камені. І ніхто, крім них, не бачив, як він її задушив. Дівчина замертво повалилася на камені, і це бачили тільки вони. За свій гріх юнак покарання не отримав, бо за свідків були тільки камені. Минали літа, та коли б той чоловік не заходив у храм, не ставав поміж іншими парафіянами, камені кричали: ось! цей чоловік замордував дівчину з плющовим листям у волоссі — однак ніхто їх не чув. Та ще не пізно! Ми знаємо, де його поховано! У закуті південного трансепта! Хутчіш! Хутчіш! Піднімайте плити! Дістаньте його кістки! Нехай їх розтрощать лопати! Жбурніть його череп об колони й розбийте його! Ввольте бажання каменів помститись! Ще не пізно! Ще не пізно!»

Навряд чи магам стало часу осмислити ці слова і подивуватися з того, хто їх промовив, аж раптом почувся новий камінний голос. Цього разу він, здавалося, долітав з-над вівтаря і мов не мішав, дарма що звучав чудно і вживав стародавні й забуті слова. Голос скаржився на якихось вояків, які були побили вікна зсередини. За сотню років вони явилися знову й розтрощили хресну переділку — лекторій — між нефом і хорами, позбивали лики святих, украли таріль. Якось вони гострили вістря своїх стріл об край купелі; через триста років — палили з пістолів у домі капітулу[24]. Схоже, другий голос не розумів, що хоч велика церква і живе тисячоліттями, людям такого довгого віку не відпущено. «Вони тішаться з руйнування! — викрикував голос. — Але заслуговують на нього самі!» Як і перший промовець, цей, здавалося, пробув у церкві незліченні роки, певно, чув незліченні служби й молитви, однак усе одно не спізнав наймиліших християнських чеснот: милосердя, любові, смирення. І весь цей час перший голос надалі журився за мертвою дівчиною з плющовим листям у волоссі, тож два шкарубкі промовці злилися дуже неприємно для слуху.

Тільки м-р Торп, мужній джентльмен, наважився сходити до вівтаря і поглянути на того, хто говорить.

— Це статуя, — озвався він.

І тільки тоді джентльмени з товариства міста Йорк знову попіднімали голови, вглядаючись у горішній морок, звідки лунав перший голос. Тепер мало хто сумнівався, що промовляла маленька кам’яна скульптура, бо навіть поки вони дивилися на неї, можна було розгледіти, як відчайдушно вона метеляє в повітрі куцими кам’яними рученятами.

Тут заговорили всі інші статуї та пам’ятники в соборі, переповідаючи камінними голосами про побачене в своїм каміннім житті, й галас зчинився такий, розповідав пізніше м-р Сеґундус своїй господині місис Плезанс, що описати його геть неможливо. Адже Йоркський собор повниться малим, різьбленим у камені людом та химерними крилатими тваринками.

Немало скаржилося на сусідів, що, мабуть, і не дивно, бо мусили стояти вони пліч-о-пліч сотні років. На величному лекторії перед вівтарем було викарбувано п’ятнадцятьох королів із такими густими кучерями, ніби хтось їм накрутив папільйотки й потім ніколи не розчісував — місис Ганіфут зізнавалася, що їй уже давно кортить взяти щітку та понаводити лад на монарших головах. Варто було їм заговорити, як королі вмить пересварилися і заходились лаяти один одного. П’єдестал їх усіх урівняв, а королі — хоч і з каменю — однаково не люблять бути рівними з іншими. Крім того, був і ще один гурт дивних фігур із переплетеними руками — вони зорили кам’яними очима з капітелі стародавньої колони. Щойно подіяло закляття, вони почали штовхатися, немовби зімкнуті в ланцюг руки так розболілися за минулі сторіччя, що всім кортіло позбутися решти його ланок.

Якась статуя нібито говорила італійською. Ніхто не розумів чому, і тільки пізніше м-р Сеґундус встановив, що це була копія роботи Мікеланджело. Вона немовбито описувала геть інший храм, у якому живі чорні тіні різко контрастували зі сліпучим світлом. Іншими словами, статуя описувала те, що бачив її оригінал у Римі.

М-р Сеґундус із задоволенням одмітив, що попри великий страх маги не розходилися та не покидали стіни церкви. І вже незабаром дехто під впливом таких вражень геть забув про переляк, бігав у пошуку нових див, спостерігав, занотовував щось олівцем у записничках, ніби начисто забув про існування віроломного паперу, який відсьогодні забороняв займатися магією. Ще довго маги Йорка (яким незабаром уже, на жаль, не судилося так називатись) блукали проходами та розглядали чудеса, щомиті наражаючись на бридку какофонію тисяч кам’яних голосів, які хором лилися їм у вуха.

У домі капітулу кам’яні балдахіни над сидіннями для кліру були прикрашені численними голівками з дивними уборами, які тепер усі хихотіли й теревенили між собою. А ще тут сницарі сотнями викарбували чудні образи англійських рослин: глоду, дуба, терену, полину, вишні та переступня[25]. М-р Сеґундус угледів двох кам’яних дракончиків, завбільшки зо пів руки, які бігали одне за одним, петляючи межі кущів глоду, їх листям; коренями та камінними пагонами. Здавалося, дракончики не забарніші від всякої живої істоти, хоча звуки, з якими кам’яні мускули ворушилися під кам’яною шкірою, шкребучи по кам’яних ребрах, всередині яких билося кам’яне серце — а ще цокотіння кам’яних пазурів по кам’яному віттю, — викликали огиду, що м-р Сеґундус ледве витримував. Розчиняючись у повітрі, за малими зміями тягнулась хмарка куряви, яка зазвичай супроводжує роботу різьбяра, і чоловікові здалося, що, коли ці чари протримаються досить довго, дракончики врешті-решт зітруться на вапняковий порох.

Кам’яне листя й трави дрижали й тремтіли, як ніби їх ворушив легіт, і росли, наслідуючи своїх живих відповідників. Пізніше, коли дія чарів розвіялася, деякі сидіння, пюпітри та молитовники знайшли обплетеними кам’яним плющем та колючими гілками чагарів, де їх раніше ніколи не було.

Однак того дня свідками чудес стали не лише маги товариства міста Йорк. Зумисне чи ні, але магія м-ра Норрелла вийшла за межі собору. Три скульптури із західного фасаду саме перебували в майстерні м-ра Тейлора на реставрації. Століття йоркширських злив настільки обшарпали статуї, що ніхто тепер і не знав, яких великих людей вони вшановували. О пів на одинадцяту один із каменярів м-ра Тейлора підняв був своє долітце із наміром перетворити лик статуї на обличчя гарненької святої, як скульптура скрикнула і метнула руками, відбиваючись від стамески сердешного сницаря, котрий знепритомнів од того й повалився долі. Пізніше всі статуї повернули у собор незмінними, і тепер їхні образи, пласкі й прісні, немов нескоромні млинці, знову прикрашають зовнішнє убранство храму.

Аж раптом зі звуком відбулася якась нова переміна, й один за одним голоси замовкли, а маги почули дзвони святого Михаїла-з-Дзвіницею, які ще раз відбили півгодини. Найперший голос (той, що лунав од крихітної скульптури в мороку під дахом) ще трошки поговорив у цій тиші, розводячись на давній мотив нерозкритого вбивства («Ще не пізно! Ще не пізно!»), а потім і він затих.

Поки маги лишалися всередині церкви, світ надворі змінився. В Англію повернулася магія, хотіли вони того чи ні. Відбулося й кілька банальніших змін: небо затягли свинцеві, обтяжені снігом хмари. Хоча сірими їх було геть не назвати — вони радше відігравали сланцево-синіми й темно-зеленими, кольору моря, барвами. Це дивне поєднання додало сутінкам незвичного казкового відтінку, родом немов із якогось легендарного підводного королівства.

Сьогоднішня пригода дуже втомила м-ра Сеґундуса. Інші джентльмени злякалися сильніше від нього; а він зустрівся з магією, прекраснішою за все, що він тільки міг уявити. Тепер же, коли все скінчилося, його чуття не знали меж, тому він хотів тихенько піти додому і ні з ким не говорити. І саме в такому вразливому стані його спинив повірений у справах м-ра Норрелла:

— Гадаю, сер, — почав м-р Чилдермасс, — тепер товариство мусить припинити свою діяльність. Мені дуже прикро.

І хоча думки м-ра Сеґундуса були в той мент цілковито затьмарені його понурим станом, він підозрював, що попри свій ґречний тон зараз м-р Чилдермасс десь глибоко в душі глузував із магів міста Йорк. Чилдермасс належав тій скрушній верстві людей, чиє низьке походження прирікає їх на служіння родовитішим людям, та які водночас мають гострий і меткий розум, що змушує їх прагнути до визнання та винагороджує понад міри. Подекуди дивні збіги щасливих обставин торують таким людям шлях до величі, хоча значно частіше думки про можливе та нездійснене отруюють їм життя. Вони перетворюються на недбалих слуг, що виконують свої обов’язки не ліпше, а то й гірше від значно менш обдарованих товаришів. Вони нахабнішають, втрачають роботу й погано кінчають.

— Перепрошую, сер, — правив далі Чилдермасс, — та в мене є до вас питання. Сподіваюся, воно не здасться вам зухвалим. Скажіть, ви коли-небудь читали лондонські газети?

М-р Сеґундус відповів ствердно.

— Справді? Як цікаво. Сам я страшенно люблю газети. Але в мене дуже мало часу на читання, його вистачає хіба що на книжки, які потрапляють до мене в справах містера Норрелла. Скажіть, а про що зараз пишуть у цих лондонських газетах? Я ще раз перепрошую, сер, просто містер Норрелл, який зроду не брав газет у руки, вчора спантеличив мене питанням, на яке, боюся, я не годний відповісти.

— Що ж, — трохи подивувався м-р Сеґундус, — вони пишуть про найрізноманітніші речі. Що саме вас цікавить? У газетах розповідають про дії Королівського флоту проти француза, друкують парламентські промови, переповідають скандальні новини й те, хто з ким розлучається. Вас таке цікавило?

— Так, звісно! — вигукнув Чилдермасс. — Ви все дуже добре пояснили, сер. От я гадаю, — продовжував він замислено, — а чи публікують у столичних газетах провінційні відомості? Чи могла би, наприклад, наша сьогоднішня прикметна подія заслужити в них бодай на один абзац?

— Не знаю, — зізнався м-р Сеґундус. — Мені це видається цілком можливим, але ж, знаєте, Йоркшир так далеко від Лондона; боюся, лондонським редакторам ніколи не доведеться про неї почути.

— Он як, — зітхнув м-р Чилдермасс і замовк.

Пішов сніг. Спершу впало кілька сніжинок, потім — уже чимало; аж поки за якийсь час із низького зеленкувато-сірого неба посипалися мільйони дрібних сніжинок. Усі будинки в Йорку наче трохи потьмяніли в снігопаді, трохи посіріли; люди неначе трохи здрібніли, а всі крики й вигуки, кроки людей і стукіт копит, рипіння екіпажів та грюкіт дверей трохи віддалилися. Все це ніби змаліло на фоні справдешнього сніговію, неба зелено-морського кольору, тьмяно-сірого привиду Йоркського собору і… Чилдермасса.

І весь цей час Чилдермасс мовчав. М-р Сеґундус подивувався, чого ще тому було потрібно, коли він повідповідав на всі питання. Та Чилдермасс чекав, не зводячи з м-ра Сеґундуса чудних чорних очей, немовбито чекав на ще якусь відповідь — ніби знав, що м-р Сеґундус не промовчить, і був цілковито у цім упевнений.

— Якщо хочете, — промовив м-р Сеґундус, обтрушуючи сніг із плаща, — я міг би усунути всю цю невизначеність. Я можу написати редакторові газети «Таймс» і повідомити про надзвичайні діяння містера Норрелла.

— Он як! Яка щедра пропозиція з вашого боку! — промовив Чилдермасс. — Повірте, сер, мені дуже добре відомо, що далеко не кожен джентльмен здатен на таку великодушність після поразки. Але від вас я іншого і не чекав. Саме так я і сказав містерові Норреллу: услужливішого джентльмена від містера Сеґундуса годі й знайти.

— Прошу, — відповів м-р Сеґундус, — це дрібничка.

Учене товариство магів міста Йорк було розпущене, а його членам (усім, крім м-ра Сеґундуса) було заборонено займатися магією, і хоча дехто з них відзначався дурістю і далеко не всі вирізнялися дружелюбністю, мені все ж здається, вони не заслуговували на таку долю. Чим же має займатися маг, якщо, згідно зі згубною угодою, студіювати магію йому не дозволено? День за днем він не знаходить собі місця в домі від неробства, бентежить свою племінницю (або дружину, або доньку) за шиттям, докучає прислузі питаннями, які раніше його ніколи не займали. І все це тільки тому, що немає з ким поговорити, аж поки челядь не починає скаржитися на нього господині. Він бере почитати книгу, але тільки на двадцять другій сторінці розуміє, що в руках у нього роман — найнікчемніша, на його думку, річ, — а тому кидає її з огидою. По десять разів на день він питається в племінниці (або дружини, або доньки), котра година, бо не йме віри, що час може линути так повільно, із тієї ж причини дістає із кишені годинник на ланцюжку.

Рада сказати[26], що м-р Ганіфут почувався трохи краще від інших. Добра душа, він дуже переймався через оповідь, розказану маленькою статуєю з мороку під дахом собору. У своїм крихітнім кам’янім серці вона проносила спогад про жахливий злочин кілька століть, вона пам’ятала мертву дівчину з плющовим листям у волоссі, коли всі інші про неї забули, то м-р Ганіфут подумав, що така вірність заслуговує на винагороду. Відтак він завалив листами декана собору, каноніків та архієпископа й дошкуляв їм, поки всі ці важливі особи не погодилися надати м-рові Ганіфуту дозвіл на розкопки в південному трансепті. Піднявши кам’яні брили, м-р Ганіфут і найняті ним чоловіки знайшли людські кістки у свинцевій домовині саме там, де вони мали бути за словами маленької кам’яної статуї. Однак потім декан собору заявив, що не може дозволити перепоховання кісток із церкви (чого домагався м-р Ганіфут) на підставі свідчень кам’яної скульптури. Таких прецедентів просто не існувало. «Ах! — тільки й зідхнув м-р Ганіфут. — Але ж насправді існували». Суперечка палала кілька років, і, як наслідок, м-р Ганіфут не мав часу жалкувати за тим, що підписав папір м-ра Норрелла[27].

Бібліотеку Вченого товариства магів міста Йорк спродали м-ру Тороґуду із провулку Коффі-ярд. Та якось сталося так, що м-р Сеґундус дізнався про це з третіх, якщо не четвертих рук, коли хлопчина з книгарні м-ра Тороґуда розповів про це товаришеві (котрий служив писарем у мануфактурника), а той товариш випадково згадав про це в присутності місис Коккрофт у заїзді «Джордж інн», а та, в свою чергу, переказала місис Плезанс, господині м-ра Сеґундуса. Щойно маг дізнався про це, то помчав засніженими вулицями Йорка до книгарні м-ра Тороґуда — без капелюха, пальта й чобіт. Проте книжок уже не застав. Він розпитав м-ра Тороґуда про покупця, але власник крамниці, перепросивши, сказав, що не в праві назвати його імені, бо той наче не бажав широкого розголосу. Без капелюха й без пальта, засапаний, у повних води черевиках та забрьоханих панчохах, м-р Сеґундус на очах всієї публіки в книгарні з крихтою втіхи відповів, що йому, власне, однаково, назвуть ім’я покупця чи ні, бо він і так найпевніше знав, хто цей джентльмен.

М-р Сеґундус не втрачав інтересу до м-ра Норрелла. Він багато про нього думав і часто про нього говорив із м-ром Ганіфутом[28]. Той був переконаний, що всі останні події можна цілком пояснити щирим бажанням м-ра Норрелла повернути магію в Англію. М-р Сеґундус у цьому сумнівався і взявся вивчати геть усе, що зможе, про м-ра Норрелла, зокрема, шукати його знайомих, які могли би хоч трошки розповісти про цю особу.

Звісно, будь-який джентльмен із таким гарним будинком та великим маєтком завжди цікавить своїх сусідів, і ті зазвичай дізнаються бодай щось із його життя-буття, хіба що вони геть дурні. Так, на вулиці Стоунґейт м-р Сеґундус знайшов одну сім’ю, чиї кузени мали садибу за п’ять миль від абатства Гертф’ю, подружився з ними і вмовив їх не тільки організувати звану вечерю, а ще й запросити на неї тих своїх кузенів. (М-р Сеґундус був прямо вражений, наскільки добре йому вдавалися такі плани.) Кузени приїхали й залюбки говорили про свого багатого й незвичайного сусіда, який був зачаклував цілий Йоркський собор. От тільки всі їхні відомості полягали в тому, що м-р Норрелл надумав перебратися з Йоркширу до Лондона.

М-ра Сеґундуса новини подивували, але ще більше його приголомшило, як вони вплинули на його настрій. Він раптом засумував, а такої дурнички від себе не чекав. Норрелл ним ніколи не цікавився і нічого доброго йому не зробив. А проте, м-р Норрелл тепер був його єдиним колегою. І з його від’їздом м-р Сеґундус лишатиметься єдиним магом, останнім магом у Йоркширі.

4 Друзі англійської магії

Уявіть собі чоловіка, котрий день за днем просиджує в бібліотеці; незначного такого собі чоловіка без особливих чеснот. На столі перед ним книга. Нові пера, ніж, аби їх гострити, атрамент, папір, записники — все, що потрібно, напохваті. У каміні завжди розведено вогонь, адже без вогню він не може — морозно. Зі зміною пір року міняється кімната, але не чоловік. У трьох високих вікнах звичайний англійський пейзаж, спокійний навесні, веселий улітку, меланхолійний восени й понурий узимку — як і годиться англійському пейзажу. Та зміна пір року чоловіка мало цікавить. Він заледве відриває очі від сторінок у книжці, а коли вирішує розвіятись, робить це так само, як і будь-який англійський джентльмен: в суху погоду його тривалі прогулянки ведуть по парку та околицями невеличкого ліска; в мокру погоду він трошки походить у підліску. Однак йому майже нічого не відомо ні про підлісок, ні про ліс, ні про парк. На бібліотечнім столі його чекає книга; перед його очима навіть зараз стоять рядки друкованих літер, йому все ще голова йде обертом від аргументів, викладених у ній, а в кінчиках пальців свербить од бажання гортати її далі. Двічі або тричі на сезон він бачиться з сусідами, бо живе в Англії, а тут сусіди нізащо не дозволять усамітнитись настільки, щоб суспільство про вас цілковито забуло, навіть якщо ви суха людина з кислим виразом обличчя. Чоловіка відвідують, надсилають йому свої картки через прислугу, запрошують на обіди чи бали. Наміри сусідів переважно доброчинні (на їхні переконання, чоловікові шкодить постійна самота), але крім того їх ще й цікавить, чи змінився чоловік хоч трохи за час, що минув з останньої їхньої зустрічі. Не змінився. Чоловікові нічого розповісти сусідам, і вони вважають його найнуднішою людиною в Йоркширі.

Та в крихітнім сухім сердечку м-ра Норрелла насправді жила амбіція, що вдовольнила би навіть м-ра Ганіфута — повернути магію в Англію, і саме жадання сповнити цю амбіцію до вимріяного кінця змусила м-ра Норрелла заявити про своє прагнення переїхати до Лондона.

Чилдермасс переконав його, що для цього саме настав сприятливий час, а він — Чилдермасс — цей світ знає. Чилдермассові були відомі ігри, що в них бавиться на вулицях дітлашня, але забули дорослі. Чилдермассові було відомо, про що думають старі перед каміном, хоча всі ці довгі роки їх ніхто про це не питав. Чилдермасс знав, які пісні співають молоді барабанний дріб та дудіння волинок, що змушують облишати рідний дім та йти у військо. І він знав про пів чайної ложечки слави й цілу бочку горя, заготовану їм долею. Варто було Чилдермассові кинути один погляд на меткого адвоката, і він уже знав, що той має у кишенях свого фрака. Чилдермасс усміхався, бо знав усе це, а інколи навіть сміявся вголос. І жодного жалю, вартого бодай ламаного шилінга, ці знання в нього ніколи не викликали.

Тож коли Чилдермасс заявив своєму хазяїнові: «Їдьте-но до Лондона. Негайно їдьте», — м-р Норрелл йому одразу повірив.

— Одне мені трохи не до вподоби, — проказав м-р Норрелл. — Не хотілось би, щоб від нашого імені в лондонську газету писав Сеґундус. Він точно наробить помилок у своїм листі. Ви подумали про це? Боюся, нафантазує він. Цим третьорозрядним ученим постійно кортить пододавати щось від себе. Почне вгадувати (і не вгадає), до якої саме магії я вдався у Йорку. Домислів навколо неї і без нас вистачає. Нам точно потрібен Сеґундус?

Чилдермасс прикипів похмурим поглядом до хазяїна і, ще похмуріше всміхнувшись, категорично відповів, що потрібен:

— От скажіть, вам не траплялося недавно згадок про такого собі джентльмена із флоту на прізвище Бейнс?

— Здається, я знаю про кого йдеться, — відповів м-р Норрелл.

— Ага! — правив далі Чилдермасс. — А звідки ви про нього дізналися?

На якусь мить запала тиша.

— Ну, здається, — неохоче визнав м-р Норрелл, — я вичитав про капітана Бейнса в одній із газет.

— Лейтенант Гектор Бейнс служив на фрегаті «Король Півночі», — промовив Чилдермасс. — Двадцяти одного року від народження, він утратив ногу і два-три пальці під час морського бою десь у Вест-Індії. Та ж сама баталія забрала життя капітана «Короля Півночі» та багатьох матросів. Гадаю, рапорти про те, як командування кораблем на себе перебрав лейтенант Бейнс, роздаючи накази, навіть коли хірург пиляв йому ногу, добряче перебільшені, та Бейнс став на чолі страшенно пошкодженого фрегата, який не тільки повернувся з Вест-Індії, а ще й атакував по дорозі вантажене награбованим добром іспанське судно, відтак збагатився та повернувся додому героєм. Покинув панянку, з якою був заручений, узяв шлюб із іншою. Такою історія капітана Бейнса постала на шпальтах газети «Морнінґ пост». А зараз я вам розповім, що відбувалося далі. Бейнс, як і ви, сер, північанин — людина непевного роду, без впливових друзів, якій нелегко велося на світі. Скоро по весіллю він із дружиною переїхав до Лондона, де оселився в будинку знайомих на Сікоул-лейн. Поки вони там мешкали, до них вчащали люди найрізноманітнішого стану й чину. Вони обідали у всяких віконтес, на їх честь здіймали келихи члени парламенту, а капітанові Бейнсу обіцяли протегування та допомогу, якої він тільки побажає. Таким успіхом, на мою думку, сер, він завдячує славі та шані, якої нізащо не мав би без газетної публікації. Так, може, у вас, сер, є друзі в Лондоні, котрі не маючи клопоту, нададуть вам такі ж послуги без того, щоб нам турбувати редакторів газет?

— Ви прекрасно знаєте, що в мене таких немає, — нетерпляче відповів м-р Норрелл.

Тимчасом м-р Сеґундус добряче гарував, складаючи листа, та журився, що в нього не виходить похвалити м-ра Норрелла теплішими словами. Йому здавалося, що читачам лондонської газети цікаво було би щось дізнатися про особисті чесноти м-ра Норрелла, відсутність згадки про які їх неабияк подивує.

За якийсь час лист надрукували в газеті «Таймс» під заголовком «НЕЙМОВІРНІ ПОДІЇ В ЙОРКУ. ВІДОЗВА ДО ВСІХ ДРУЗІВ АНГЛІЙСЬКОЇ МАГІЇ». Свій опис чарів, які мали місце в Йорку, м-р Сеґундус завершив твердженням, що всі Друзі англійської магії повинні благословити вдачу м-ра Норрелла, що перетворила його на відлюдника, адже це сприяло поглибленню його вченості та зрештою принесло плоди у вигляді магічних дивовиж, продемонстрованих у Йоркському соборі. Однак, писав м-р Сеґундус, він однаково закликає всіх Друзів англійської магії спільно благати м-ра Норрелла не вертатись у свою кабінетну схиму, а посісти гідне йому місце на широкому кону державних справ, відкривши цим нову сторінку в Історії Англійської Магії.

«ВІДОЗВА ДО ВСІХ ДРУЗІВ АНГЛІЙСЬКОЇ МАГІЇ» мала приголомшливий успіх, особливо в Лондоні. Новини про звершення м-ра Норрелла в Йорку буквально відбирали мову читачам газети «Таймс». М-ра Норрелла хотіли бачити всі. Юні леді жаліли старих сердешних джентльменів з Йорка, яких він так налякав, і самі воліли встрашитися. Навряд чи б така нагода могла випасти ще раз; і м-р Норрелл вирішив заявити про себе в Лондоні якомога скоріше.

— Негайно знайдіть мені будинок, Чилдермассе, — казав він. — Знайдіть мені будинок, який би промовляв до всіх відвідувачів, що магія — це респектабельний фах, не гірше від Права і значно поважніший од Медицини.

У відповідь Чилдермасс сухо поцікавився, чи бажає м-р Норрелл, щоб він знайшов будинок, архітектура якого вказувала би на те, що магія повинна викликати таку ж повагу, як і Церква[29].

М-р Норрелл (знаючи про існування жартів, інакше люди не писали би про них у книжках, але не знайомий з ними ані особисто, ані листовно) трохи подумав і нарешті визнав, що на таке він претендувати не сміє.

Ось так сталося, що за поради Чилдермасса (який вважав, що найреспектабельніша річ у світі — це гроші) його хазяїн перебрався до будинку на Гановер-сквер[30], поміж людей заможних та успішних. Не знаю, якої ви думки про це, а от я недолюблюю південну сторону Гановер-сквер, де будинки такі високі й вузькі (в чотири поверхи щонайменше), із вікнами такими високими, й темними, й однаковісінькими; де їх ряди нагадують скоріше далекосяжний мур, який затуляє світло. Хай там як, а м-р Норрелл (геть не такий вибагливий, як я) новий будинок собі уподобав, якщо це можна сказати про джентльмена, котрий понад тридцять років прожив у величному заміському маєтку в оточенні старого й густого, немов ліс, парку, навколо якого в свою чергу розкинулися численні садиби й ліси — одним словом, про джентльмена, чий погляд з вікна ніколи не стрічав чужої маєтності.

— Звичайно, Чилдермассе, будинок невеликий, — проказав він, — але я не нарікаю. Вам же відомо, я байдужий до власного комфорту.

На це Чилдермасс сказав, що будинок, узагалі-то, найбільший тут.

— Невже? — щиро здивувався м-р Норрелл. Ще більше м-ра Норрелла вразили невеличкі розміри бібліотеки, куди вмістилось би не більше третини книжок, які були йому конче необхідні; він запитав у Чилдермасса, як же лондонці в такому разі зберігають свої книжки. Може, вони взагалі не читають?

Не минуло й трьох тижнів після прибуття м-ра Норрелла у Лондон, як він отримав листа від якоїсь місис Ґодсдон, леді, про яку він уперше чув.

«…Я впевнена, ви приголомшені, що вам пише зовсім не відома особа, і ви, немає жодного сумніву, зараз вигукнули: що це за нахабне ствуріння? вперше чую про її існування! Нехай! Вважайте мене страшною нахабою і т. д. і т. п., але Дролайт, мій милий друг, переконав мене, що ви якнаймилійше ствуріння в світі і не матимете нічого проти. Мені не терпиться мати щастя познайомитися з вами, тому вважатиму за велику честь, якщо ви порадуєте нас своєю присутністю на вечірньому прийомі наступного четверга. І нехай вас не бентежить велика компанія — не бійтеся. Я сама не терплю великого натовпу, тому познайомитися з вами матимуть нагоду лиш найближчі мої друзі…»

Сказати, що лист не справив доброго враження на м-ра Норрелла — не сказати нічого. Він дуже швидко прочитав його, відклав убік із вигуком відрази та знову взявся за книгу. Незабаром надійшов Чилдермасс зайнятися ранковими справами. Він і собі прочитав листа місис Ґодсдон та поцікавився, яку відповідь має намір дати м-р Норрелл.

— Відмову, — відповів той.

— Справді? Написати, що у вас уже домовлено про іншу зустріч? — уточнив Чилдермасс.

— Напишіть, якщо хочете, звичайно, — погодився м-р Норрелл.

— А у вас домовлено про іншу зустріч? — здивувався Чилдермасс.

— Ні.

— Ага! — проказав Чилдермасс. — Ви, напевно, переобтяжені численними візитами в інші дні, тому відмовляєтеся від цього? Боїтеся перевтоми?

— У мене не заплановано ніяких інших візитів. І вам це пречудово відомо.

М-р Норрелл ще почитав хвилину-другу, а потім зауважив (не зводячи погляду з книги):

— Ви все ще тут.

— Так, я тут, — озвався Чилдермасс.

— Давайте, — промовив м-р Норрелл, — кажіть, у чім справа? Що вже сталося?

— У мене раніше було склалося враження, ніби ви переїхали до Лондона, щоб показати людям, хто такий сучасний маг. Якщо ви не переступите порогу дому, довго ж це тягтиметься.

М-р Норрелл нічого не відповів. Він підібрав листа і ще раз переглянув його.

— Дролайт, — зрештою промовив він. — Про що це вона? В мене немає таких знайомих.

— Мені не відомо, про що це вона, — стенув плечима Чилдермасс, — але я точно знаю інше: люб’язність нині зайвою не буде.

У день прийому в місис Ґодсдон, о восьмій годині пополудні м-р Норрелл сидів у кареті в своїм найліпшім сірім пальті і розмірковував про милого друга Дролайта, аж раптом збагнув, що екіпаж уже нікуди не їде. Визирнувши у віконце, він побачив залиту світлом ліхтарів веремію людей, карет і коней. Подумавши, що лондонські вулиці для всіх настільки ж плутані, як і для нього самого, він природно припустив помилку кучера та лакея, а тому грюкнув патерицею об дах і прокричав:

— Дейві! Лукасе! Хіба ви не чули? Я же сказав: Манчестер-стрит[31]. Чому ви не уточнили, як туди їхати, перш ніж ми рушили?

З передка озвався Лукас і сказав, що вони вже на Манчестер-стрит, але мусять дочекатися своєї черги: адже до будинку попереду вела довга вервечка екіпажів.

— Якого ще будинку? — крикнув м-р Норрелл.

Того, куди вони їхали, відповів Лукас.

— Ні-ні! Це якась помилка! — обурився м-р Норрелл. — Мені сказали, буде невелика компанія.

Та прибувши в будинок місис Ґодсдон, м-р Норрелл одразу занурився у вир із сотні чи близько того найближчих друзів господині. В залах і вітальнях не було де голки встромити, і людей постійно прибувало. М-р Норреллу відібрало мову з подиву, хоча, зрештою, чого б він мав дивуватися? Адже потрапив на модний лондонський прийом, який нічим не різнився від будь-якого іншого, що міг би відбуватися в доброму десятку столичних будинків кожного дня на тижні.

Що таке прийом у Лондоні? По всьому будинку в кришталевих жирандолях яскраво горять свічки; їх світло помножують утроє і вчетверо вишукані дзеркала, аж поки сліпуча ніч не перевершує день; на білосніжних скатертинах височіють піраміди, складені з барвистих оранжерейних фруктів; парами, рука попід руку по кімнатах линуть небесні створіння в коштовних прикрасах, ваблячи до себе погляд і викликаючи захват. Однак у приміщеннях панують задуха, суцільна тиснява і галас, від яких нікуди дітись; ніде сісти, ніде навіть стати. В іншому кінці кімнати вам видно друга, ви так багато хочете йому повідать, але як, заради всіх святих, до нього дістатися? Коли пощастить, ви ще перетнетеся з ним у давці і встигнете потиснути одне одному руки, поки юрба тягтиме вас урізнобіч. В оточенні сердитих розпашілих незнайомців у вас такі ж шанси на розважливий діалог, як і посеред африканської пустелі. Хочеться тільки одного — вберегти наряд від найгіршої шкоди, якої йому може завдати натовп. Усі скаржаться на спеку й задуху. Всі називають прийом нестерпним. Однак якщо такі злигодні заготовані для гостей, то що вже казати про тих, кого не запросили? Їхні страждання нам і не снились! А наступного дня ми ще й примовлятимемо, який же чудовий вийшов прийом.

М-р Норрелл прибув одночасно з якоюсь дамою дуже поважного віку. Дрібна і неприємна, вона, вочевидь, належала до найповажніших гостей (бо вся була в діамантах). Прислуга товклася навколо неї, тому появу м-ра Норрелла в будинку ніхто не помітив. Він зайшов у повну залу людей і рушив до великої чаші з пуншем на маленькому столику. За сьорбанням трунку м-рові Норреллу раптом спало на думку, що він нікому не представився, а тому ніхто й не знає, що він уже тут. М-р Норрелл вагався, як слід чинити далі. Такі самі гості, як він, уже вітали своїх друзів, але маг почувався негодним піти й самотужки представитися якомусь із лакеїв; його нервували їхні горді обличчя та невимовне враження вищості од усіх. Як же прикро, що тут не було хоча би одного-двох членів блаженної пам’яті Товариства магів міста Йорк, щоб уздріти всю цю самоту й халепу, в яку потрапив м-р Норрелл; їх би це без міри звеселило. Та хіба з нами трапляється не так? У звичнім оточенні наші манери невимушені й веселі, однак варто потрапити в незнайоме товариство, де ви не знаєте нікого і ніхто не знає вас… Господи! як же ніяково нам тоді!

М-р Норрелл бродив із кімнати до кімнати, шкодуючи, що взагалі сюди приїхав, аж раптом став як укопаний на півкроці, почувши своє ім’я, за яким протягнувся шлейф загадкових слів: «…переконував мене, що він з’являється лише в таємничому корзні полуночного синього кольору, прикрашеному потойбічними знаками! Однак Дролайт, який дуже добре знає Норрелла, говорить, мовляв…»

Шум із тієї кімнати долинав неймовірний, і диво, що м-р Норрелл почув бодай це. Слова промовляла якась дівчина, і тепер, намагаючись її знайти, м-р Норрелл гарячково навсібіч крутив головою. Але даремно. Тепер його ятрила думка, що ж іще там про нього нарозказували.

Він опинився поруч із якоюсь іншою леді й джентльменом. Вона нічим особливим не вирізнялася — розважлива на вигляд дама, років сорока-п’ятдесяти, — зате от він становив приклад чоловіка, якого зазвичай у Йоркширі не стрінеш. Невисокий, акуратно вбраний у добротний чорний фрак і неймовірно білосніжну сорочку. На шиї, на чорній оксамитовій стрічці висіли невеличкі срібні окуляри. Чоловік мав правильні й досить приємні риси обличчя; коротке чорне волосся, чисту й білу шкіру, яку тільки на щоках ледве помітно відтіняли рум’яна. Але увагу найперше вбирали його очі: напрочуд великі, красивої форми, темні і водночас яскраві, немов вода у кришталево чистому озері. На довершення всього він мав довжелезні чорнющі вії. В цьому чоловікові було виплекано стільки жіночного, але поміж усіх цих рис тільки очі й вії дісталися йому від природи.

М-р Норрелл уважно прислухався до їхньої розмови і виявив, що мовиться якраз про нього:

— …дав пораду леді Данком щодо її доньки, — говорив маленький чоловік. — Леді Данком знайшла їй виняткову партію, джентльмена з дев’ятьмастами фунтами доходу на рік! Але дурненьке дівчисько віддало своє серце капітану драгунів без ламаного шилінга за душею. Леді Данком просто не знаходила собі місця від гніву. «Ох, ваша милосте! — гукнув я до неї тієї ж миті, як про все дізнався. — Не переймайтеся так! Облиште цю справу на мене. Мене генієм, звичайно, не назвеш, та мої розрізнені таланти якраз пасують справам такого роду». Мадам, ви зараз посмієтеся, коли почуєте, як я все владнав! Смію сказати, навряд чи би ще хтось на цілому білому світі додумався би до такого сміховинного фортелю! Тож я взяв із собою міс Сьюзан на Бонд-стрит[32], де ми провели разом із нею чудовий ранок, приміряючи різні кольє та сережки. Більшість свого життя вона провела в Дербіширі, тому не звикла до справді дивовижних коштовностей. Не знаю, чи вона взагалі коли-небудь серйозно замислювалася про такі речі. Потім я і леді Данком зауважили раз чи два, що весілля з капітаном Герстом унеможливить для неї такі чудові придбання, у той час, як узявши шлюб із містером Воттсом, вона зможе вибирати собі справді найкраще. Далі я доклав усіх зусиль, щоб завести знайомство з капітаном Герстом і переконати його супроводити мене до клубу «Будлс»[33] на Пелл-Мелл, де — не смію вводити вас в оману, мадам — іде справді велика гра! — Дрібний чоловічок захихотів. — Я позичив йому трохи грошей на пробу фортуни. Не своїх — ви це чудово розумієте. Мені їх якраз для цього надала леді Данком. Ми сходили туди три-чотири рази, і за рекордно короткий час капітанові борги стали… скажу так, мадам, навіть не уявляю, як він із ними розплатиться! Разом із леді Данком ми показали йому, що одна справа — розраховувати на шлюб із юною леді, маючи скромні доходи, і геть інакша — вважати, ніби вона прийме чоловіка, обтяженого боргами. Спершу капітан удався, якби це сказати… до солдатського лексикону! Але врешті-решт був змушений визнати справедливість наших слів.

М-р Норрелл помітив, що розважлива на вигляд дама, років сорока-п’ятдесяти, подарувала чоловічкові трохи незадоволений погляд. Потім вклонилася, холодно, ледве схиливши голову, і мовчки відійшла подалі в натовп; дрібний чоловічок крутнувся в інший бік й одразу ж привітався з якимсь знайомим.

Далі погляд м-ра Норрелла упав на неймовірно прекрасну пані в білій зі сріблом сукні. З нею вів бесіду високий вродливець, всі репліки якого вона зустрічала щирим сміхом.

— …а раптом він явить на білий світ двох драконів, білого й червоного, що нерозривно сплелися в довічній боротьбі у підвалинах цього будинку і символізують прийдешній занепад містера Ґодсдона?[34] Наважуся припустити, — лукаво підморгнув чоловік, — ви тільки зрадієте.

Дівчина знову розсміялася, ще веселіше ніж до того, і м-р Норрелл зі здивуванням почув, як наступної ж миті до неї хтось звернувся, назвавши її місис Ґодсдон.

Трохи подумавши, м-р Норрелл вирішив, що мав би з нею поговорити, та поки він це надумав, пані вже кудись завіялася. М-ра Норрелла вже млоїло від шуму й гаму стількох людей, тому він прийняв рішення помалу вибиратись додому, але саме тієї миті юрба біля виходу утворилася така, що здолати її не видавалося можливим. Його підхопив потік гостей і поніс у протилежну частину кімнати. М-ра Норрелла стало носити кругами, немов сухий листочок по риштаку. На одному з таких кіл він раптом запримітив тихенький закуток попід вікном, де за високою ширмою із різьбленого чорного дерева, інкрустованого перламутром, він помітив — хвала небесам! — книжкову шафу. М-р Норрелл заховався там, вибрав на полиці «Простий виклад цілого Одкриття Сьв. Йоана», що належав перу Джона Непера[35], та заходився його читати.

Недовго він там сидів, коли, випадково звівши очі догори, помітив того самого вродливця, котрий бесідував із місис Ґодсдон, а поруч із ним — дрібного чоловічка, що зазнав стільки клопоту, руйнуючи матримоніальні сподівання капітана Герста. Вони жваво перемовлялися, однак товкотнеча навколо штовхала їх так сильно, що високий чоловік абсолютно безцеремонно вхопився за рукав дрібного й затяг його за ширму, де вже сидів м-р Норрелл.

— Його тут немає, — проказав високий, вимовляючи з притиском кожне слово і тицяючи при цьому пальцем в плече співрозмовника. — Де обіцяний огнистий і пронизливий погляд? Де незбагненний транс? Хоч когось зачакловано? Ні, не думаю. Ви закликали його, немов духа з безодні, але той не прийшов[36].

— Ми сьогодні ще вранці бачилися, — захищався низький. — Він розповідав про дивовижку магію, яку творив нещодавно, і сказав, що прийде.

— Уже перейшло за північ, а його все ще немає. — Високий поблажливо всміхнувся згори до низького. — Зізнайтеся, ви з ним не знайомі.

Низький всміхнувся у відповідь (вони наче фехтували цим своїм умінням) та відповів:

— Ніхто в цілому Лондоні не знає його краще від мене. Зізнаюся, я й сам трошки — геть трішечки — розчарований.

— Ха! — зрадів високий. — Це так на нас усіх відразливо тисне салонна думка. Ми прийшли сюди в очікуванні чогось надзвичайного, а натомість вимушені самі себе розважати. — Аж тут його око спинилося на м-рові Норреллі, і він промовив:

— Цей джентльмен читає книгу!

Низький озирнувся й зачепив ліктем «Простий виклад цілого Одкриття Сьв. Йоана». Через це м-р Норрелл отримав прохолодний погляд, мовляв, треба ж так захарастити настільки маленький закуток такою грубезною книгою.

— Я ж сказав уже, що й сам розчарований, — правив низький далі, — проте я анітрохи не здивований. Ви його не знаєте так, як я. О! Смію вас запевнити, він по-своєму ще той хитрун! Хитрішого ще треба пошукати. Людина, яка купує будинок на Гановер-сквер, має смак. Так-так! Він придбав будинок на Гановер-сквер! Певно, ви ще не чули про це? Багатий мов якийсь юдей! Мав він старого дядька на прізвище Гейторнтвейт, котрий пустився духу й лишив йому величезні статки. Поміж інших дрібничок у Йоркширі в нього ще й велетенська садиба, що за звичкою зветься Абатством Гертф’ю.

— Ха! — сухо видихнув високий. — Оце так пощастило. Старі дядечки-багатії при смерті аж надто нечасто трапляються.

— І не кажіть! — гукнув низький. — В одних моїх друзів, Ґріффінів, є напрочуд заможний дядечко, за котрим вони доглядають від бозна-коли, і хоча йому було під сто років, коли це все розпочалося, дядечко досі живий і, здається, житиме вічно, тільки щоб їм дошкулити. Тимчасом самі Ґріффіни також не молодшають і пускаються духу один за одним у стані якнайприкрішого розчарування. Та чогось я впевнений, мій любий Ласеллзе, кому-кому, а вам перейматися нічого, ваші статки забезпечують вам дозвілля і без догляду за обридливими стариганами, еге ж?

Високий чоловік зробив вигляд, що не почув цей нахабний випад, натомість холодно зауважив:

— Здається, цей джентльмен воліє вам щось сказати.

Означеним джентльменом був ніхто інший як м-р Норрелл, що, приголомшений таким одвертим обговоренням його статків та маєтностей, уже кілька хвилин чекав, щоб утрутитися в розмову.

— Перепрошую, — промовив він.

— Так? — різко відповів низький чоловічок.

— Містер Норрелл — це я.

Високий і низький дуже широко розплющили очі.

Немало помовчавши, останній, на обличчі котрого вирази змінювалися від образи до пустопорожнього вигляду і — нарешті — легкого спантеличення, попросив м-ра Норрелла назватися ще раз.

Саме так м-р Норрелл і зробив, по чому дрібний джентльмен проказав:

— Перепрошую, сер, але… Ну, тобто я хотів сказати… Сподіваюся, ви пробачите мені моє нахабство, але смію запитати, у вашому будинку на Гановер-сквер буває вбраний у чорне чоловік з худим обличчям, схожим на покручений корінь?

М-р Норрелл на хвильку замислився і відповів:

— Чилдермасс. Ви говорите про Чилдермасса.

— Ах, Чилдермасс! — вигукнув низький, немовбито йому все прояснилося. — Ну, звісно же! Треба ж було так помилитися! Це ж Чилдермасс! Ох, містере Норрелле! Навіть не знаю, як вам описати ту радість, що я зараз відчуваю, познайомившись із вами. Сер, моє прізвище Дролайт.

— Ви знайомі з Чилдермассом? — подивувався м-р Норрелл.

— Я… — затнувся м-р Дролайт. — Я бачив, як описаний мною чоловік виходив із вашого будинку і… Ох, містере Норрелле! Я вчинив, як справжнісінький дурник! І прийняв його за вас! Прошу, не тримайте на мене зла, сер! Адже тепер, коли я бачу вас, то дуже добре розумію, що попри дикий і романтичний образ того чоловіка — такий, сказати б, магічний, — вас оточує атмосфера споглядання, як істинного вченого. Ласеллзе, скажіть, ну хіба містер Норрелл не справляє на вас враження поважного й тверезого дослідника?

Без особливого ентузіазму високий чоловік погодився зі словами товариша.

— Містере Норрелле, цей мій друг — містер Ласеллз, — промовив Дролайт.

М-р Ласеллз ледве вклонився.

— Ох, містере Норрелле! — скрикнув м-р Дролайт. — Ви навіть не уявляєте, як я сьогодні мучився, все переживав, чи ви прийдете! Я навіть пішов до оранди на Ґлассгаус-стрит, де просто запитав у Дейві з Лукасом їхню думку! Дейві був певен, ви не прийдете, тож можете собі уявити, в який безмежний відчай мене ввігнали його слова!

— Дейві і Лукас! — безмірно вражено повторив м-р Норрелл. (Ви ж маєте пам’ятати, саме так звали кучера та лакея м-ра Норрелла.)

— Аякже! — вигукнув м-р Дролайт. — Ви же, напевно, знаєте, що в оранді на Ґлассгаус-стрит Дейві і Лукас час од часу люблять перекусити бараниною.

М-р Дролайт на мить передихнув, і м-р Норрелл ледь устиг пробурмотіти, що йому цього відомо не було.

— Я доклав неабияких зусиль, щоб донести своєму широкому колу знайомих відомості про ваші неймовірні таланти, — правив далі м-р Дролайт. — Я був вашим Йоаном Хрестителем, сер, і торував вам шлях![37] Жодної хвилини я не вагався, називаючи вас своїм справжнім другом, бо від самісінького початку, мій любий містере Норрелле, я мав почування, що ми такими станемо. І як бачите, я мав рацію. Адже ось ми вже з вами тут і безтурботно теревенимо.

5 Дролайт

Рано-вранці наступного дня Чилдермасс, повірений у справах м-ра Норрелла, відповів на виклик хазяїна і прийшов до нього в ранкову їдальню. М-р Норрелл сидів блідий, у стані нервового збудження.

— Що сталося? — запитав Чилдермасс.

— О! — скрикнув м-р Норрелл і підвів погляд. — Ви ще смієте мене про це питати?! Ви! Людина, що зневажила своїми обов’язками та дозволила якомусь мерзотнику стежити за будинком і, нічого не боячись, допитувати мою прислугу! Так! Не тільки допитувати, а ще й отримати відповіді на свої запитання! Скажіть на Бога, навіщо я тоді вас тримаю, коли не для захисту від таких нахаб?!

Чилдермасс знизав плечима:

— Мова, певно, про Дролайта?

Запала коротка, зачудована тиша.

— То ви про все знали? — заволав м-р Норрелл. — Святий Боже, та що ви взагалі собі думали? Хіба не ви казали мені під сотню разів, що заради власного спокою треба пильнувати слуг і не дозволяти їм пліткування?

— Звісно, казав! — не став одмагатися Чилдермасс. — Та боюся, сер, тепер вам доведеться пожертвувати деякими зі своїх звичок, що раніше забезпечували вам усамітнене життя. Ваша схима та відлюдькуватість пасували вам у Йоркширі, але зараз-то ми не там.

— Так, так! — роздратовано погодився м-р Норрелл. — Знаю, що не там. Але питання ж не в цьому. Питання, що цьому Дролайту потрібно від мене.

— Слава першого джентльмена в столиці, який завів знайомство з магом. Не більше.

Але здоровий глузд не зміг узяти гору над страхами м-ра Норрелла. Він знервовано потирав жовтувато-білі долоні і кидав налякані погляди по тінистих закутках, немовби підозрював, що звідти за ним шпигують інші дролайти.

— У тім вбранні він не скидався на вченого мужа, — промовив м-р Норрелл, — та це ні про що не говорить. В нього не було ніяких перснів на пальцях, ні магічних, ні яких-небудь васальних, та все ж таки…

— Я вас не розумію, сер, — проказав Чилдермасс. — Говоріть прямо.

— Може в нього теж є здібності? Га, Чилдермассе? Як гадаєте? — спитав м-р Норрелл. — Може, в нього є друзі, що заздрять моєму успіху?! В яких колах він обертається? Де навчався?

Обличчя Чилдермасса розпливлося в широкім скособоченім посміху.

— О, то ви себе переконали, ніби він представляє якогось іншого мага? Що ж, сер, можу запевнити вас у протилежному. Вже повірте мені на слово. Я анітрохи не знехтував вашими інтересами, сер, навіть навпаки. Після того, як надійшов лист від місис Ґодсдон, я навів деякі довідки про цього джентльмена, не гірше, ніж він про вас, смію припустити. Думаю, взяти таку істоту на службу міг би тільки дуже дивний маг. Крім того, якби він, цей маг, існував у природі, хіба ви, сер, не дізнались би про нього першим? І вже давно би знайшли спосіб розлучити його з книжками та покласти край його науці. Самі знаєте, ви вже робили таке раніше.

— То цей Дролайт, виходить, шкоди не несе?

Чилдермасс повів бровою та знову криво всміхнувся.

— Навпаки.

— А! — скрикнув м-р Норрелл. — Я так і знав! Що ж, у такому разі я напевне мушу уникати його товариства.

— Чому? — здивувався Чилдермасс. — Я цього не казав. Хіба ви не почули? Вам він не загрожує. Яке вам діло до того, погана він людина чи ні? Послухайтеся моєї поради, сер, і скористайтеся знаряддям, що саме трапило до рук.

Після цього Чилдермасс розказав м-ру Норреллу геть усе, що дізнався про Дролайта. Про те, що він належить до особливої породи джентльменів, яка водиться тільки в Лондоні й зайнята переважно тим, що носить модний і дорогий одяг. Про те, в якому осоружному неробстві, азартних іграх та пиятиці вони вікують свої літа, місяцями не виїжджаючи з Брайтона та інших модних курортів на водах. Про те, як останнім часом ця порода сягнула певної досконалості в особі Крістофера Дролайта, чиї навіть найближчі друзі не могли сказати нічого доброго про жодну з рис його характеру[38].

Попри охкання та сопіння м-ра Норрелла, якими він відгукувався на все нові й нові одкровення про Дролайта, без сумніву, ця бесіда пішла йому на користь. І коли за пару хвилин до кімнати зайшов Лукас із чашкою гарячого шоколаду, хазяїн уже стримано жував грінку, намащену джемом, геть не схожий на знервоване, дратівливе створіння, яким був трохи раніше.

Хтось голосно постукав у двері, і Лукас пішов відчинити. На сходах прорипіла чиясь легка хода, Лукас повернувся та оголосив:

— Містер Дролайт!

— О, містере Норрелле! Як ся маєте? — М-р Дролайт зайшов у кімнату. Він був у синьому сурдуті та мав при собі патерицю чорного дерева із срібною головкою. Здавалося, гість був у пречудовому настрої, він кланявся, всміхався і так багато крокував кімнатою, що за п’ять хвилин, не лишилось, мабуть, жодного дюйма на килимі, на який би ще не ступила нога м-ра Дролайта, жодного стільця чи стола, якого він би ніжно не торкнувся, жодного дзеркала, перед яким він би не покрутився, чи картини, якій би він не подарував своєї посмішки.

Хоча м-р Норрелл тепер і був певний, що його відвідувач і сам не маг і ніякому іншому магові не служить, а все одно не квапився слідувати порадам Чилдермасса. Тому сідати за стіл і скуштувати гарячого шоколаду він запросив підкреслено холодно. Однак похмура мовчанка та похмурі погляди геть не збентежили м-ра Дролайта, бо тишу він розбавляв своїми теревенями, а до похмурих поглядів настільки звик, що давно покинув на них зважати.

— Погодьтеся, сер, хіба вчорашній вечір не був щонайчарівнішим? Хоча, якщо дозволите, скажу, що ви обрали найдоречніший час його покинути. Пізніше я розповів геть усім, що джентльмен, котрого вони щойно могли бачити на виході з кімнати, і був тим самим містером Норреллом! Ох, повірте мені, сер, ваше зникнення помітили. Вельмишановний містер Мешем був цілком певен, що встиг помітити ваше дорогоцінне плече, леді Барклі наче змогла роздивитися охайний сірий кучерик вашої високодостойної перуки, а міс Фіскертон мало не впала в раж, як подумала, що на якусь мить побачила кінчик вашого вченого носа! І саме через те, що ніхто вас до пуття не роздивився, їхнє бажання знову зустрітися з вами, сер, тільки розгорілося. Вони жадають бачити вас цілком!

— Ах! — із певним вдоволенням видихнув м-р Норрелл.

М-р Дролайт тільки те й робив, що запевняв його в цілковитому зачаруванні, у якому м-р Норрелл залишив леді та джентльменів на званому вечорі в місис Ґодсдон, і таки якимсь чином примудрився послабити упереджене ставлення мага до ранкового гостя. За словами м-ра Дролайта, товариство м-ра Норрелла було подібне до приправи: лиш його малесенька пучка могла відтінити присмак усієї страви. М-ра Дролайта було хоч до рани прикладай, і м-р Норрелл помалу з ним розговорився.

— Якому ж це щасливому збігу обставин, сер, — запитав м-р Дролайт, — ми завдячуємо невимовною радістю бачити вас у нашому товаристві? Що вас привело у Лондон?

— Я прибув до Лондона у справах новочасної магії, займатися її розвитком та поширенням. Маю намір, сер, повернути магію до Британії, — поважно відказав м-р Норрелл. — Мені є багато що розповісти Великим Мужам Нашого Віку. Я багато в чому можу їм прислужитися.

М-р Дролайт чемно пробурмотів, що він в цьому не сумнівався.

— Можу вам також зізнатися, сер, — правив далі м-р Норрелл, — я від усього серця волів би, щоб цей обов’язок випав на долю якогось іншого мага. — М-р Норрелл зітхнув і прибрав настільки благородного вигляду, наскільки дозволяли дрібні риси його обличчя. Яка ж дивовижа! М-р Норрелл — чоловік, який знищив кар’єри стількох колег по магічному цеху — немовбито переконав себе в тому, що охоче переклав би з себе весь тягар слави на плечі котрогось із них, однак у тому, що м-р Норрелл вірив у щирість власних слів, сумніватися не випадало.

М-р Дролайт забурмотів щось співчутливо. М-р Дролайт був певен, що м-р Норрелл аж надто скромний. М-р Дролайт і на мить не міг припустити, що будь-хто інший міг би впоратися з поверненням магії до Британії ліпше від м-ра Норрелла.

— Та моїм трудам є одна завада, сер, — проказав м-р Норрелл, чим неабияк подивував м-ра Дролайта. — Я не знаю світу, сер. І мені це відомо. Як і всякий учений, я люблю спокій і самоту. Година за годиною сидіти й гомоніти, гаючи час у товаристві численних незнайомців — не про мене, то найгірша з можливих мук, однак, смію припустити, доведеться цим займатися часто. Принаймні так запевняє мене Чилдермасс.

М-р Норрелл замислено глянув на м-ра Дролайта, неначе сподівався, що той йому заперечить.

— Он воно як! — на мить замислився м-р Дролайт. — Саме тому я страшенно радий нашій новій дружбі! Нічого не вдаватиму, сер, — я не вчений. Мені нічого не відомо ні про магів, ні про їх історію; я навіть наважуся погодитись, що подекуди моє товариство докучає. Але ж відкиньмо цю дрібну докуку заради блага, яке я можу вам принести, вивівши у світ. О, містере Норрелле, сер! Ви навіть не уявляєте, яким корисним я можу вам бути!

М-р Норрелл не став давати слова, що супроводжуватиме м-ра Дролайта в усі ті прекрасні, за його словами, місця, куди він його вестиме, та знайомитися з усіма людьми, чия дружба, на думку м-ра Дролайта, додасть приємності існуванню м-ра Норрелла, однак погодився сходити ввечері на прийом до леді Ротенстолл на Бедфорд-сквер.

Вечеря вийшла не такою втомною, як боявся м-р Норрелл, тому він ще погодився на ранок скласти компанію м-ру Дролайту в оселі м-ра Пламтрі. Так, під настановою м-ра Дролайта, м-р Норрелл вийшов у світ значно впевненіше, ніж будь-коли. Численні зустрічі, напружений розклад гостин від одинадцятої ранку до глупої ночі. М-р Норрелл вирушав у ранкові візити, обідав по салонах у середмісті, відвідував звані вечори, бали та концерти італійської музики; зустрічався з баронетами, віконтами, віконтесами, вельмишановними такими-то й сякими-то; його зустрічали попідруч із м-ром Дролайтом на Бонд-стрит, його зустрічали в Гайд-парку на прогулянці в одному екіпажі з м-ром Дролайтом та наймилішим другом м-ра Дролайта — м-ром Ласеллзом.

Коли м-р Норрелл не виходив у світ, м-р Дролайт обідав бараниною в нього удома на Гановер-сквер, чому м-р Дролайт, на переконання м-ра Норрелла, мусив бути несказанно радий, бо за словами Чилдермасса сам м-р Дролайт заледве мав хоч якісь гроші. Чилдермасс казав, що Дролайт жив зі свого розуму та чужих позик; жодного зі своїх найближчих друзів він ніколи не запрошував до себе додому, адже винаймав кімнати над майстернею шевця на Літтл-Райдер-стрит.

Виявилося, що дому на Гановер-сквер (спершу нібито такому бездоганному), як і кожному новому будинку, потрібен найрізноманітніший ремонт. І м-ру Норреллу, природно, дуже кортіло, щоб той уже якнайскоріше завершився, та, коли він поскаржився Дролайту на забарність лондонських майстрів, той раптом розкритикував геть усі плани, що стосувалися хибного вибору м-ром Норреллом нових фарб, шпалер, меблів і декору. Посперечавшись зо чверть години, м-р Дролайт розпорядився запрягти коней для нього й м-ра Норрелла та наказав Дейві відвезти їх обох на Стренд у крамницю м-ра Акерманна[39]. Там м-р Дролайт продемонстрував м-рові Норреллу книгу з ілюстрацією м-ра Рептона[40], на якій було зображено портрет камінноликого старого єлизаветинської епохи у порожній старомодній вітальні, що витріщався зі стіни на порожні фотелі, а ті переглядалися між собою, немов гості на чужому прийомі, котрим раптом не знайшлося, що сказати одне одному. Зате на наступній сторінці — овва! — яких змін зазнала та вітальня, оздоблена завдяки шляхетним мистецтвам меблювання, шпалерництва й драпірування! Тепер ця охайна нова квартира заманила до себе на відпочинок з десяток модно вбраних леді та джентльменів, котрі набиралися в ній сил, вишукано повідкидавшись на спинки фотелів, або прогулювались по увитій лозами оранжереї, що дивовижним чином опинилася по інший бік скляних дверей. Мораль, як її пояснив м-р Дролайт, полягала в тому, що коли м-р Норрелл воліє завоювати нових друзів у справі відродження англійської магії, то неодмінно мусить обзавестися якомога більшою кількістю скляних дверей у своєму домі.

Під настановою м-ра Дролайта м-р Норрелл опанував уміння віддавати перевагу багрянцю картинних галерей над респектабельною темно-зеленою барвою своєї юності. В інтересах новочасної магії природні матеріали будинку м-ра Норрелла зникли за фарбою та лаком, вдаючи тепер із себе те, чим вони не були, немов лицедії на сцені. Тиньк замалювали під дерево, а дерево — під інші сорти дерева. І коли дійшло до підбору кандидатів для першого прийому у вітальні, певність м-ра Норрелла в смаку м-ра Дролайта була вже такою непохитною, що вибір столових приборів доручили йому і тільки йому.

— Ви не пошкодуєте, наймиліший сер! — вигукнув Дролайт. — Власне, не минуло й трьох тижнів, як я був добирав посуд для герцогині Б***, котра сказала, що за все своє життя чарівнішого не бачила, тільки-но уздріла мій вибір!

Якось одного яскравого травневого ранку м-р Норрелл сидів у вітальні місис Літтлворт на Вімпоул-стрит. Поміж інших гостей були м-р Дролайт і м-р Ласеллз. М-р Ласеллз узагалі безміри вподобав товариство м-ра Норрелла і був другим найбільшим його другом, хоча й плекав його увагу з цілковито іншою метою. Адже м-р Ласеллз — людина розумна й цинічна — вважав, що немає нічого сміховиннішого від старого вченого джентльмена, котрий увірував у власну здатність чарувати. Відтак м-р Ласеллз із великим задоволенням та за будь-якої нагоди розпитував м-ра Норрелла про магію просто задля розваги.

— І як вам Лондон, сер? — спитав він.

— Не подобається, — відповів йому м-р Норрелл.

— Мені прикро це чути, — зізнався м-р Ласеллз. — Знайшли інших магів-побратимів поговорити?

М-р Норрелл насупився та відказав, що не вірить у їх існування в Лондоні, а якщо вони тут і є, то він їх відшукати не зміг.

— О, сер! Тут ви якраз помиляєтеся! — вигукнув м-р Дролайт. — Вас якнаймерзенніше ввели в оману! У нас в Лондоні є маги! Так! Щонайменше сорок! Ласеллзе, погодьтеся, в нас же сотні магів по всьому Лондону. Мало не на кожному перехресті стоять. Містер Ласеллз та я радо познайомимо вас із ними. В них є такий собі наче король, якого вони звуть Вінкулюсом — високий і обшарпаний, ніби опудало, засідає навпроти святого Христофора-ле-Стокса[41] у маленькій, забрьоханій будці із брудною жовтою завіскою. Якщо заплатити два пені, він провіщає майбутнє.

— Вінкулюсове ворожіння — суцільна халепа, — засміявся м-р Ласеллз. — Мені він уже напророчив, що я втоплюся, збожеволію, що все моє майно згине в пожежі, а рідна донька через свою клятість завдасть мені великої шкоди в моїй старості.

— Буду радий супроводити вас, сер, — проказав Дролайт м-ру Норреллу. — Залюбки сходжу до Вінкулюса.

— Стережіться, сер, — якщо надумаєте йти, — попередила місис Літтлворт. — Дехто з цих чоловіків наганяє неабиякого жаху. Одного разу Крукшенки[42] привели до себе додому такого мага (справжнісінького нечупару), щоб той показував гостям фокуси, але потім з’ясувалося, він нічогісінько не вміє, то й платити йому хазяї відмовилися. Маг страшно розлютився і заприсягся — раз так! — перетворити їхню дитину на відерце для вугілля; Крукшенки перелякалися, бо ніяк не могли знайти своє немовля. Але ж і нових відерець також ніде не було видно — тільки старі, їм відомі. В домі все перевернули догори дриґом, місис Крукшенк мало не вмерла з тривоги, для неї вже послали по медика, аж раптом на порозі з’явилася нянька, котра, виявляється, носила показати дитинку своїй матері на Джеймс-стрит.

Попри спокуси м-р Норрелл все ж таки відхилив щиросердну пропозицію м-ра Дролайта сходити з ним подивитись на жовту ятку Вінкулюса.

— А що ви думаєте про Короля Крука, містере Норрелле? — жваво поцікавилася місис Літтлворт.

— Нічого. Про цю особу я ніколи не думаю.

— Невже? — озвався м-р Ласеллз. — Я, звісно, перепрошую, містере Норрелле, але це аж надто дивна заява з вашого боку. Мені вперше випадає бачити мага, котрий би зізнався, що не вважає Чорного Короля найвидатнішим від усіх чарівників — магом par excellence![43] Якби він захотів, то виплутав би з кущів глоду самого Мерліна, поставив старого джентльмена на голову і вернув потім на місце[44].

На те м-р Норрелл змовчав.

— А й справді, — не замовкав м-р Ласеллз, — ну, от який авреат міг би з ним позмагатися? Із Королем у всіх можливих світах[45]? Що мав під своєю рукою цілі лицарські дружини людей та фейрі на виконання своїх наказів? І чарівні ліси, які переходити з місця на місце? Я вже мовчу про його довгий вік (триста років на престолі), дарма що навіть під кінець він мав подобу (нехай уявну) молодого чоловіка?

На те м-р Норрелл змовчав.

— Хіба що, на вашу думку, ці всі історії — облуда? От я не один раз чував, ніби Короля Крука насправді ніколи не існувало. Ніби це взагалі був не один маг, а кілька, що жили один за одним і мали схожу зовнішність? Можливо, такої думки притримуєтеся й ви?

Складалося враження, що м-р Норрелл радо би відмовчався і цього разу, але питання, поставлене м-ром Ласеллзом упрост, позбавило його такої можливості.

— Ні, — нарешті промовив він, — я впевнений, Король Крук достоту існував. Та його вплив на англійську магію я інакше як прикрим не назву. Чари його були украй згубними, тож я був би вкрай утішений, якби спогади про нього заслужено пішли в непам’ять.

— Розкажіть нам тоді про своїх прислужників-фейрі, сер, — запропонував м-р Ласеллз. — Їх можете бачити тільки ви? Чи й інші люди також?

М-р Норрелл засопів і відповів, що не має таких прислужників.

— Невже нікого? — аж скрикнула з подиву леді в платті гвоздичного кольору.

— А ви мудрець, містере Норрелле, — проказав м-р Ласеллз. — Справа Таббса проти Старгауса — добре застереження кожному магу[46].

— Містер Таббс не був магом, — заперечив м-р Норрелл. — І я ніколи не чув, щоб він на це звання претендував. Та навіть якби виявилося, що він — наймогутніший чарівник в усьому нашому світі, не варто було йому шукати компанії фейрі. Більше трутизни та зловорожості, ніж їхній рід, Англії ще не приніс ніхто. Дуже багатьом магам не вистачало сил або знань працювати в належнім річищі, натомість їм хотілося прислужника-фейрі, а здобувши його, вони покладали на нього труди по завершенню всіх справ. В англійській історії таких людей повно, і дехто з них, радий визнати, поніс заслужену кару. Візьміть, скажімо, Бладворта[47].

У м-ра Норрелла з’явилося чимало нових знайомих, але розпалити чисте полум’я дружби він не спромігся в жодному серці. Лондон він, у цілому, розчарував. Магією не займався, нікого не прокляв, нічого не провістив. Одного разу в домі місис Ґодсдон хтось почув, як м-р Норрелл заявив, що на його думку, скоро може піти дощ, та якщо це й було пророцтво, то вийшло воно невдале, бо задощило аж наступної суботи. Про магію він майже ніколи не говорив, а коли й говорив, то це скидалося на якийсь нестерпний урок з історії. У нього ніколи не знаходилося добрих слів для решти магів, і єдиним винятком був Френсіс Саттон-Ґроув[48], котрий жив минулого століття.

— Сер, — озвався м-р Ласеллз, — хіба ж книги Саттон-Ґроува можна подужати? Мені всі говорять, що «De Generibus Artium» — нездоланна книга.

— О! — вигукнув м-р Норрелл. — Не уявляю, яких леді та джентльменів міг би розважити цей трактат, але для істинного дослідника магії переоцінити Саттон-Ґроува неможливо. Адже в його праці вперше здійснено спробу визначити, що саме повинен вивчати маг у наші дні, а його висліди подано в списках і таблицях. Безперечно, класифікація Саттон-Ґроува нерідко помилкова (можливо, саме це ви мали на увазі, коли назвали його книгу нездоланною), і попри те нічого більше мені так не милує око, як десятки приємних для споглядання списків, укладених ним. Ученому варто кинути на них побіжний погляд, щоб зрозуміти «ось це я знаю, а от це мені варто надолужувати»; і от уже перед ним лежить план роботи на чотири-п’ять років.

Від постійних переказів історія про статуї в Йоркському соборі виблякла, що змусило м-ра Дролайта взятись за вигадування нових прикладів.

— Хіба цей маг на щось іще спроможний, Дролайте? — запитала одного вечора місис Ґодсдон, коли м-ра Норрелла не було у їхнім товаристві.

— Ех, мадам! — жваво відповів м-р Дролайт. — Краще скажіть, на що він не спроможний? От послухайте! Лишень минулої зими на Йорк — а це, як вам відомо, мадам, рідне місто містера Норрелла — налетіла з півночі страшенна хуртовина, яка позривала білизну зі шворок у грязь і сніг. Олдерменам стало шкода жінок і їхніх трудів, тож, бажаючи уберегти їх від нового прання, вони звернулися до містера Норрелла по допомогу, а той наказав перечистити все цілій ватазі фейрі, так ті ще й на додачу поцерували всі дірки у сорочках, нічних каптурах та дамських спідницях, попідшивали розсотані краї, поремонтували весь одяг так, що той став як новий, і всі люди тільки те й казали, що ще ніколи в житті не бачили такої сліпучо-білої білизни!

Цій історії пощастило прославитися, і того літа вона на кілька тижнів порятувала репутацію м-ра Норрелла, тож коли він зрідка починав розводитись про новочасну магію, переважній більшості слухачів здавалося, ніби йдеться саме про такі штуки.

Тимчасом не тільки леді й джентльмени, з котрими м-р Норрелл знайомився по салонах і на вечорах у Лондоні, розчаровувались у ньому, він так само зневірився в них. На що постійно нарікав у присутності м-ра Дролайта: скаржився на їхні легкодумні питання та переживав, що справа англійської магії ні на йоту не просунулася, поки він гаяв час у тім товаристві.

Одної похмурої середи наприкінці вересня м-р Норрелл і м-р Дролайт засідали в бібліотеці на Гановер-сквер. М-р Дролайт якраз дотягнув до середини багатослівну розповідь про якусь образу, що її м-р Ф*** хотів завдати лордові С***, і що про все це думала леді Д***, аж раптом м-р Норрелл спитав:

— Я був би радий, містере Дролайте, вислухати вашу пораду про одну важливу річ: чи хтось повідомляв герцога Портленда[49] [50] про моє перебування в Лондоні?

— О, сер! — згукнув Дролайт. — Тільки ви, з вашою скромною натурою, могли припускати таке. Запевняю вас, про неймовірного містера Норрелла вже чули всі наші міністри!

— Але в такому разі, — здивувався м-р Норрелл, — чому Його Милість не передали мені жодної вісточки? Ні, я починаю гадати, що про моє існування їм нічого не відомо. Тож, містере Дролайте, я був би вельми вам вдячним, якби ви повідомили мені, до кого в уряді я міг би звернутися.

— В уряді? — перепитав м-р Дролайт.

— Я приїхав сюди, — сумно проказав м-р Норрелл, — бо хотів бути корисним. І сподівався вже відзначитись у нашій війні із французами.

— Сер, якщо ви почуваєтеся знехтуваним, то я щиро прошу за це вибачення! — викрикнув м-р Дролайт. — Та я певен, у цьому немає потреби. В цілому місті повно леді й джентльменів, котрі раді будуть подивитись які-небудь ваші фокуси й трюки за обіднім столом. І не варто боятися, що ми будемо надто вражені, — звісно ж, наші нерви витримають.

На це м-р Норрелл змовчав.

— Тож бачте, сер, — м-р Дролайт розплився у білозубій посмішці та прикипів до м-ра Норрелла примирливим поглядом тонкослізки, — нам не варто про це сперечатися. Я би залюбки зарадив вашій турботі, але, як бачте, це не в моїх силах. Урядова царина — то одне, а моя — то інше.

Насправді м-р Дролайт таки знав декілька джентльменів на різних урядових посадах, які би залюбки познайомилися з другом м-ра Дролайта та вислухали його в обмін на обіцянку м-ра Дролайта ніколи й нікому не переповідати пару пікантних історій за їх участі. От тільки річ у тім, що для самого себе м-р Дролайт не бачив жодного зиску представляти м-ра Норрелла будь-кому із цих джентльменів; для нього ліпше би м-р Норрелл і надалі крутився у вітальнях та їдальнях Лондона, де одного разу, сподівався він, маг усе-таки продемонструє якісь свої фокуси на догоду знайомим м-ра Дролайта.

М-р Норрелл заходився писати нагальні листи різним джентльменам з Уряду; спершу показував їх м-ру Дролайту, а потім віддавав Чилдермассу для доставки. От тільки джентльмени з Уряду не відповідали. М-р Дролайт застерігав м-ра Норрелла, що так і буде. Урядові джентльмени зазвичай дуже зайняті.

Тиждень чи трохи більше по тому м-ра Дролайта запросили в один будинок на Сого-сквер послухати знамениту італійську сопрано, щойно з Рима. Природним чином, м-ра Норрелла також запросили. Але вже там, на місці, Дролайт не знайшов мага серед зібрання. Спершись на камінну полицю, з якимсь немолодим джентльменом бесідував Ласеллз. Дролайт підійшов до них і поцікавився, чи вони не бачили м-ра Норрелла.

— О! — пожвавився м-р Ласеллз. — Так він поїхав у гості до сера Волтера Поула. В містера Норрелла є якась важливі відомості, що він їх негайно мусив донести до герцога Портленда. А сер Волтер Поул — якраз та людина, котру містер Норрелл воліє вдостоїти честі передати звістку.

— Портленд? — вигукнув інший джентльмен. — Невже? То це наші міністри в такому відчаї, що їм вже потрібен дорадник із магів?

— Ви прийшли до хибних висновків, — посміхнувся м-р Ласеллз. — Це все справа рук самого містера Норрелла. Він хоче запропонувати свої послуги Уряду. Здається, в нього є план, як розгромити французів із допомогою магії. Та не думаю, що йому вдасться переконати міністрів, щоб ті дослухалися. Тоді як у Європі на нас зуби гострять французи, а в Парламенті зуби гострять усі проти всіх, не думаю, що знайдеться хоч на дрібку заклопотаніше товариство джентльменів, ладне вислухати нашого ексцентричного джентльмена з Йоркширу.

Немовби персонаж чарівної казки, м-р Норрелл раптом з’ясував, що йому під силу справитися з усім самотужки. Сім’ї бувають навіть у магів; і колись давно м-р Норрелл дізнався про далекого родича (по материній лінії), який одразу ж накликав на себе його безмежний гнів через те, що наважився написати м-ру Норреллу листа.

Убезпечуючи себе від подібних оказій в майбутньому, м-р Норрелл надіслав йому в дар вісімсот фунтів[51] (про що родич, власне, й просив), і як би прикро не було про таке говорити, та цей родич м-ра Норрелла по материній лінії загруз у пороках настільки, що написав йому другого листа, в якому безнастанно дякував та хвалив свого доброчинця, заявивши при цьому, мовляв, «від сьогоднішнього дня я та мої друзі відстоюватимемо ваші інтереси, і ми вже готові на найближчих же виборах проголосувати так, як ви побажаєте, і якщо коли-небудь вам знадобляться хоч якісь мої послуги, матиму за високу честь, що вивищить мене в очах цілого світу, сповнити ваші накази як ваш покірний та відданий слуга, Венделл Маркворді».

Аж донині в м-ра Норрелла не виникало потреби вивищувати м-ра Маркворді в очах цілого світу та вшановувати його якими-небудь наказами, і от тепер з’ясувалося (точніше, про це провідав Чилдермасс), що завдяки отриманим грошам м-р Маркворді забезпечив для себе й свого брата конторські посади в Ост-Індійській компанії. Потім вони побували в Індії, звідки повернулися справжніми багатіями.

Не отримавши жодних настанов від м-ра Норрелла, свого першого покровителя, за кого голосувати, м-р Маркворді виступив на підтримку м-ра Боннелла, свого начальника в Ост-Індійській компанії, та заохотив до цього всіх друзів. М-рові Боннеллу їхні послуги стали в неабиякій пригоді, а він у свою чергу був великим другом політика, сера Волтера Поула.

В заклопотанім світі негоціантів та урядовців усякий джентльмен кому-небудь та винний свої послуги, а йому ще якісь послуги винні інші люди — так і плететься ниточка обопільних обіцянок та зобов’язань, що цього разу поєднала таких далеких осіб як м-р Норрелл і сер Волтер Поул. Той самий Волтер Поул, що зараз був міністром.

6 «Магія — це не респектабельно, сер»

То був скрутний час для всіх міністрів.

Невдачі на війні зміняли ще гірші поразки[52], тому уряд ненавиділи всі. Із кожною новою катастрофою хоча би частка громадського осуду діставалася кому випаде, та зазвичай найбільше перепадало міністрам, а тим, сердешним, не лишалось винуватити нікого, як одне одного, чим вони і займалися все завзятіше.

І не те щоби міністри були якісь тугодуми — ні, навіть навпаки, поміж них було чимало напрочуд розумних людей. Та й лихими їх в цілому було не назвати; ба більше — траплялися навіть взірцеві сім’янини, що кохалися на дітях, музиці, собаках та пейзажному живописі. Проте уряд зажив такої лихої слави, що якби не щонайобачніші промови міністра закордонних справ, Палата громад не давала би ходу жодному їхньому рішенню.

Такого блискучого оратора як міністр закордонних справ ще треба було пошукати. Якої би нікчемної думки про уряд не був народ, коли підводився міністр і заводив свою промову — ах! — усе починало грати інакшими барвами! Усе погане вмить виявлялося спадком бездарних попередників — лиходіїв, які повінчали злі наміри з цілковитим браком розуму. Що ж до нових міністрів, то — говорив очільник зовнішньополітичного відомства — від сивої давнини світ іще не бачив таких доброчесних джентльменів, що їх постійно переслідують непорозуміння та жахливе кривосуддя зі сторони ворогів. Усі як один мудрі, немов Соломон, шляхетні, немов Цезар, звитяжні, немов Марк Антоній; а такого чесного канцлера Скарбниці, з яким би міг зрівнятися хіба що Сократ, не знайти в усьому світі. Однак попри свої чесноти й здібності міністри ніяк не могли придумати дієвого способу розбити французів, відтак народ нарікав навіть на їхній розум. Сільські джентльмени читали в газетах промови то одного міністра, то іншого й бурмотіли під носа, мовляв, чоловік він, звісно, розумний, але ця думка їм розради чомусь не приносила. Сільські джентльмени мали сильну підозру, що така розумність геть якась неанглійська. Адже ця непогамована, непередбачувана гострота думки була притаманна найбільшому ворогу Британії — імператору Наполеону Буонапарте, а тому сільські джентльмени не могли до неї ставитися схвально.

Серу Волтеру Поулу виповнилося сорок два роки, і — як не прикро це визнавати — він був не дурніший від інших міністрів. Якось він був пересварився майже з усіма великими політиками своєї доби, а одного разу, напідпитку, навіть отримав пляшкою мадери по голові від не менш п’яного Річарда Брінзлі Шерідана[53]. Останній потім розказуватиме про пригоду герцогу Йоркському[54]: «Поул прийняв мої вибачення красиво й благородно, як годиться джентльменові. На щастя, він такий простий, що — шрамом більше, шрамом менше — нічого не поміняється».

А от мені здається, не таким уже простим він був. Воістину красою не вирізнявся; мав крупне обличчя, раза в півтора довше за звичайні, посеред якого стирчав такий же крупний ніс (з гострим кінчиком), горіли двоє темних очей-жаринок та їжачилися куці острішкуваті брови, схожі на сміливих рибок у неозорому морі його обличчя. Але вкупі ці потворні риси справляли напрочуд приємне враження. В моменти відпочинку його лик (гордий і неабияк меланхолійний) навіював думки про те, що це його постійний вигляд, що годі уявити інший лик на світі, який був би менш придатний для віддзеркалення почуттів. Нісенітниця!

Адже найбільше серу Волтеру Поулу був притаманний стан зачудування. Його очі округлялися, брови на пів дюйма здіймалися вгору, він раптом подавався назад і ставав схожим на карикатурних персонажів із гравюр м-ра Роулендсона або м-ра Ґіллрея[55]. Цей стан зачудування добре служив серу Волтеру Поулу на публіці. «Та невже! — кричав він. — Ви хочете сказати, що…» Коли джентльменові бракувало розуму і він справді твердив у присутності сера Волтера те чи се — і цей джентльмен не був вашим другом або ж вам до смаку протистояння гострого розуму й тупого, — от тоді-то ви могли розважитись. У дні, коли сера Волтера Поула аж розпирало від веселої злоби, він міг заткнути за пояс будь-якого актора з Друрі-лейн. Нерозумні джентльмени обох Палат нітилися та уникали його, коли тільки вдавалось. (У переході між Палатою громад і будівлею Кінної гвардії старий лорд Сякий-такий патерицею грозить серу Волтеру на кам’яних сходах та, озирнувшись, кричить: «Я не говоритиму з вами, сер! Ви перекручуєте мої слова і вкладаєте в них якісь свої значення!»)

Одного разу, посеред пам’ятної промови перед юрбою в центрі Лондона, сер Волтер уподібнив Англію та її політиків до осиротілої юної леді, що лишилася під опікою розпусних та загребущих дідів. І ці мерзотники, замість того, щоб запропонувати юній леді захист від свавільного світу, вкрали її спадщину та пограбували будинок. Навіть якщо слухачі сера Волтера спотикалися об те чи інше слівце (завдяки його відмінній класичній освіті), це не грало великої ролі. Адже всі уявляли юну леді, що в спідній білизні видерлася на ліжко, поки провідні віги требушать її шафи та спродають її майно лахмітнику. Юні джентльмени аж мліли від обурливої картини.

Сер Волтер мав щедру душу та добре серце. Якось він заявив у розмові, що йому кортіло би, щоби всі вороги мали причину його боятися, а всі друзі — любити. І здається, десь так усе й було. Його безтурботна вдача, доброта, розум та високе місце у світі робили йому навіть більшу честь, враховуючи злигодні, що, безперечно, знищили би менш талановиту людину. Сер Волтер переживав фінансовий крах. Ні, мова не про те, що йому бракувало готівки. Бідність — одне, а борги сера Волтера — інше. Нужда! Ще й гірша від того, що настала не з його провини. Марнотратним його було не назвати, дурнем — теж, але він народився в нерозсудливого батька, котрий виріс у такого самого діда. Сер Волтер уже народився в боргах. Був би він іншою людиною, все могло бути гаразд. Мав би схильність до служби на флоті, міг би розбагатіти з військово-морських трофеїв[56]; мав би любов до землі, покращив би землевпорядження та заробив би гроші на зерні. Став би міністром років п’ятдесят тому, то міг би віддати гроші зі Скарбниці в банк під двадцять відсотків річних і поклав би собі прибуток у кишеню. А от що робити новочасним міністрам? Гроші вони скоріше витрачають, ніж заробляють.

Кілька років тому друзі в Уряді вибігали серу Волтеру посаду Ординарного секретаря при Відомстві суплік, на якій йому належало носити особливий капелюх, мати фігурку зі слонової кістки й одержувати сімсот фунтів на рік. Ніяких обов’язків при цьому секретар не виконував, бо ніхто не пригадував, чим займалося Відомство суплік або для чого служила фігурка зі слонової кістки. Та коли друзі сера Волтера пішли, а нові міністри прийшли, обіцяючи прибрати всі синекури, серед густого віття з управ та посад на урядовій деревині під садові ножиці втрапило й Відомство суплік.

Навесні 1807 року здавалося, ніби політична кар’єра сера Волтера Поула добігає кінця (останні вибори коштували йому майже дві тисячі фунтів). Друзі шаленіли. Одна з них, леді Вінселл, відвідала концерт італійської музики в Баті, де познайомилася з такою собі вдовою Вінтертаун і її донькою. А за тиждень леді Вінселл уже писала серу Волтеру Поулу: «Це саме те, чого я завжди для вас хотіла. Її мати тільки й говорить про вдалий шлюб, тому проти нічого не матиме, а якщо й матиме, то я цілковито покладаюся на ваш шарм, що розжене всі сумніви. Тепер про гроші! Послухайте мене, любий друже, коли мені озвучили суму, що їй належатиме, то я аж просльозилася! Як вам подобається тисяча на рік? І я вже мовчу про саму молоду особу. Коли ви її побачите, то розповідатимете про її вроду значно вправніше від мене». Близько третьої години того самого дня, коли м-р Дролайт відвідав сольний виступ італійської співачки, Лукас, лакей м-ра Норрелла, постукав у двері будинку на Брансвік-сквер[57], куди м-ра Норрелла покликали знайомитись із сером Волтером. М-ра Норрелла впустили в дім і провели до ошатної кімнати на другому поверсі.

Стіни прикрашали гігантські картини у витіюватих позолочених рамах. Всі вони зображали Венецію. Проте день видався похмурий, заповзявся холодний дощ під рвучким вітром, і Венеція — місто, створене порівну із залитого сонцем мармуру та залитого сонцем моря, — занурилася в лондонську сутінь. Її аквамаринова голубінь, і небесна білизна, і золоте леління потьмянішали, перетворившись на сіро-зелені підводні відтінки. Час від часу вітер шмагав потоками зливи об шибки (меланхолійний звук), і до блиску поліровані поверхні шифоньєрів із трояндового дерева та письмових столів із горіху в сірому світлі стали чорними дзеркалами, що тьмяно відбивали одне одного. Незважаючи на пишне убранство кімнати, залишатися в ній було напрочуд незатишно; тут не було свічок, які би розганяли морок, і каміна, який би її прогрів. Неначе за домом глядів хтось із бездоганним зором, але не чутливий до холоду.

Сер Волтер Поул підвівся назустріч м-ру Норреллу і промовив, що має честь представити йому місис Вінтертаун та її доньку, міс Вінтертаун. Попри те, що сер Волтер вів мову про двох леді, м-р Норрелл міг бачити лиш одну, даму зрілих літ, величної постави та владного вигляду. Це спантеличило м-ра Норрелла. Мабуть, сер Волтер помилився, хоча суперечити йому од самого початку розмови здалося магові грубим. Сконфужений, м-р Норрелл уклонився владній леді.

— Дуже радий познайомитися з вами, сер, — проказав сер Волтер. — Я багато про вас чув. У мене склалося враження, ніби Лондон тільки те й робить, що говорить про неймовірного містера Норрелла. — Обернувшись до владної леді, сер Волтер продовжив: — Містер Норрелл маг, мадам, особа, вельми уславлена в його рідному графстві Йоркшир.

Владна леді вп’ялася поглядом у м-ра Норрелла.

— Я вас уявляв геть інакшим, містере Норрелле, — відзначив сер Волтер. — Кажуть, ви практикуєте магію, принаймні мені так сказали (сподіваюся, сер, ви на мене не триматимете образи за ці слова). Адже Лондон заполонили незліченні лжеворожбити, котрі видурюють з людей гроші, бо обіцяють їм нездійсненні речі. Не знаю, можливо, ви навіть знайомі з тим Вінкулюсом, що має маленьку кабінку навпроти святого Христофора-ле-Стокса? Це найгірший з усіх. Ви ж певно маг-теоретик?

Сер Волтер заохотливо посміхнувся.

— Але мені ще казали, що ви хотіли мені щось запропонувати, сер.

М-р Норрелл перепросив у сера Волтера, але мусив підтвердити, що він і справді практикує магію. Судячи з виду, сер Волтер подивувався, і м-р Норрелл висловив щире сподівання, що таким зізнанням не зіпсував добру думку сера Волтера про нього.

— Ні-ні, в жодному разі, — чемно пробурмотів сер Волтер.

— Ви потрапили під вплив облудних переконань, — правив далі м-р Норрелл, — мовляв, усі маги-практики — обов’язково шарлатани. Її можна пояснити тим, що останні двісті років англійські маги в найбезсовісніший спосіб анічогісінько не робили. Я всього лиш удався до скромної демонстрації, як працює магія (що її люди в Йорку потім назвали приголомшливою), та повірте мені, сер Волтере, будь-який маг зі скромним обдаруванням впорався би не гірше за мене. Летаргійний сон, у який впала магія, позбавив нашу державу її найбільшої підтримки та зробив нас беззахисними. І моя мета — саме заповнити утворену прогалину. Може, іншим магам і не болить, коли знехтувано обов’язок, але я не такий. Я прийшов, сер Волтере, запропонувати вам свою поміч у подоланні нашої теперішньої скрути.

— Нашої теперішньої скрути? — перепитав сер Волтер. — Вам ідеться про війну? — Його дрібні чорні очі округлилися. — Мій любий містере Норрелле! Яке діло магам до війни? Або військовим — до магів? Я здається, чув про ваше чудо в Йорку і, сподіваюся, домогосподині лишилися ним удоволені, та я не дуже розумію, як можна застосувати магію на війні! Звісно, служиві часто брудняться, і навіть дуже, але зрештою, ви ж розумієте… — тут він засміявся, — вони мають чим зайнятися і чим перейматися.

Сердешний м-р Норрелл! Він же не знав що Дролайт розповідав, як нібито фейрі перепрали весь одяг, а тому був украй приголомшений. Він запевнив сера Волтера, що ніколи в житті не займався пранням (ні магічно, ні в будь-який інший спосіб), і натомість переповів, що він зробив насправді. Однак дивним чином попри здійснені ним магічні подвиги, від яких перехоплювало подих, м-р Норрелл описав їх, за своїм звичаєм, дуже сухо, і серу Волтеру здалося, ніби тисячі статуй у Йоркському соборі, які водночас заговорили, — це направду нудьга нудезна і йому пощастило, що в той момент він був так далеко від місця подій.

— Справді? — спитав він. — Що ж, це цікаво. Та я все одно не розумію, як…

Тієї ж миті хтось кашлянув, і сер Волтер змовк, немовби сподівався щось почути.

М-р Норрелл озирнувся. У найдальшому, найтемнішому закуті кімнати на диванчику лежала щільно закутана в білу шаль дівчина в білій сукні. Вона майже не ворушилася. Однією рукою притуляла хустинку до рота. Поза, непорушність — геть усе навіювало невідступні думки про біль та недугу.

М-р Норрелл був настільки впевнений у безлюдності того закутка, що мало не підскочив від раптової, немов за велінням чужих чарів, об’яви дівчини. Поки він її роздивлявся, юну леді пойняв напад кашлю, і поки він тривав, сер Волтер ніби не знаходив собі місця. Він не дивився на неї (блукаючи поглядом по решті кімнати). Взяв поруч зі столика якусь позолочену дрібничку, покрутив її у руках, обдивився зі споду та повернув її на місце. І нарешті кашлянув (лише один раз прочистив горло, немовби за компанію, немовби кашель — найприродніша у світі річ, немовби кашель ніколи, за жодних обставин, не викликав тривоги). Юна леді на диванчику нарешті відкашлялася і, заспокоївшись, знову завмерла, хоч її присутність у тому закутку видавало утруднене дихання.

Погляд м-ра Норрелла помандрував від дівчини до великої похмурої картини, під якою вона лежала, і він спробував пригадати, про що вів мову.

— Справа в шлюбі, — озвалася велична леді.

— Перепрошую, мадам, — не зрозумів м-р Норрелл.

Але дама тільки кивнула в бік картини й подарувала м-рові Норреллу поважний усміх.

Картина, під якою відпочивала юна леді, зображувала те саме, що й усі інші в кімнаті — Венецію. Англійські міста переважно збудовані на узвишшях; їхні вулиці біжать угору й униз, і м-рові Норреллу спало на думку, що зведена на морі Венеція має бути найпласкішим і водночас найхимернішим містом у цілому світі. І саме рівнинність цього пейзажу перетворювала картину на вправу з малювання перспективи; статуї, колони, бані, палаци, церкви тягнулися в далечінь, де врешті-решт зустрічали неозоре й меланхолійне небо, поки море, чиї хвилі плюскотіли об стіни споруд, повнилось позолоченими, вигадливо різьбленими барками, які нагадували туфлі дам у жалобі.

— Тут зображено символічний шлюб Венеції та Адріатики, — пояснила леді (вочевидь, ніхто інша як місис Вінтертаун). — Дивовижна італійська церемонія. Всі картини, які ви тут бачите, придбав покійний містер Вінтертаун під час подорожі на континент; і він мені їх подарував, коли ми побралися. Маляра — італійця — в Англії тоді не знали. Пізніше, набравшись сміливості в ролі протеже містера Вінтертауна, він переїхав до Лондона[58].

Говорила дама так само поважно, як і виглядала. Після кожного речення, вона робила паузу, аби м-р Норрелл посмакував отриманими відомостями.

— А коли одружиться моя ненаглядна Емма, — продовжила вона, — ці картини стануть моїм весільним подарунком для неї та сера Волтера.

М-р Норрелл запитав, чи скоро мають намір побратися міс Вінтертаун і сер Волтер.

— За десять днів! — тріумфально проголосила місис Вінтертаун.

М-р Норрелл привітав їх із такої нагоди.

— Ви ж маг, сер? — запитала місис Вінтертаун. — Мені прикро це чути, бо це рід занять, який в мене викликає особливу неприязнь. — І з цими словами вона так уп’ялась поглядом у м-ра Норрелла, немовби саме через її осуд він умить зречеться магії та візьметься до якогось іншого діла.

М-р Норрелл змовчав, і дама звернулася до свого майбутнього зятя:

— Моя мачуха, сер Волтере, дуже вірила одному магу. По смерті батька він достоту оселився в нашому домі. Ви йдете в порожню, на ваше глибоке переконання, кімнату, аж там ховається маг, прикрившись шторою. Або просто спить на дивані, не скидаючи брудних чобіт. Його батько чинив шкури, і низьке походження мага проявлялося в усьому, за що би він не брався. Мав довгі чорні патли, якесь собаче обличчя, але засідав за нашим столом, ніби джентльмен. Моя мачуха рахувалася з його думкою в усіх своїх починаннях, тому, вважайте, сім років наші життя повністю підпорядковувалися його бажанням.

— А ваша думка її не цікавила, мадам? — здивувався сер Волтер. — У мене немає слів!

Місис Вінтертаун розсміялася:

— Це все почалося, коли мені було вісім чи дев’ять років, сер Волтере. Мага звали Дрімдіч, і він повсякчас торочив, який радий нашій дружбі з ним, хоча ми з братом так само безнастанно його запевняли в протилежному. Але Дрімдіч тільки всміхався на ці слова, наче собака, що навчилася шкіритись і тепер не може припинити. Зрозумійте мене правильно, сер Волтере, в багатьох відношеннях моя мачуха була чудовою жінкою. Мій батько настільки її шанував, що залишив їй доходу на шістсот фунтів щорічно й довірив турботу за трьома своїми дітьми. Єдина її слабкість полягала в сумнівах, яким вона піддавала власні здібності. Мій батько вважав, що жінки рівні чоловікам, коли йдеться про вміння відділяти правду від кривди й багато інших речей — і тут я цілковито пристаю на його думку. Даремно моя мачуха усувалася від справ. Тому зі смертю містера Вінтертауна я від них не відсторонилася.

— Ні, таки не відсторонилися, — пробурмотів сер Волтер.

— Натомість, — правила далі місис Вінтертаун, — моя мачуха в усьому поклалася на того мага, Дрімдіча. В ньому ні на йоту не було нічого магічного, тому з часом він мусив щось вигадувати. Вигадав правила для моїх брата, сестри і мене самої, аби, як він переконував мачуху, вберегти нас від лиха. Ми мусили носити туго зав’язані попід пахвами фіолетові стрічки. В нашій кімнаті за столом було відведено шість місць, по одному на трьох і на кожного з наших духів-охоронців, які, мовляв Дрімдіч, за нами наглядали. Нам він повідомив їхні імена. І знаєте які, сер Волтере?

— Не маю ані найменшої гадки, мадам.

Місис Вінтертаун розсміялася.

— Лугове Мереживко, Робін Літня Мушка і Жовтець[59]. Мій брат, сер Волтере, схожий на мене своєю незалежною вдачею, любив лаятися в присутності мачухи: «А бодай тебе, Мереживко, — казав він. — Бодай тебе, Робіне Літня Мушко! Бодай тебе, Жовтцю!» І вона, сердешна, нерозумна жінка, завжди благала, щоб він зупинився. Нічого путнього ці духи нам так і не зробили. Сестра захворіла. Коли я її навідувала, то в кімнаті часто зустрічала Дрімдіча: він гладив її по блідих щоках та безпорадних руках своїми довгими жовтими нігтями. Дурненький, мало не плакав. Якби він міг, то неодмінно її врятував би. Він щось там чарував, але вона померла. Прекрасна дитина, сер Волтере. Роками я ненавиділа мага моєї мачухи. Роками я вважала його лиходієм, але врешті-решт, сер Волтере, він виявився звичайним дурником, сумним і жалюгідним.

Сер Волтер розвернувся на стільці:

— Міс Вінтертаун! Ви щось казали, але я вас не почув.

— Що там, Еммо? — крикнула місис Вінтертаун.

З-над дивана линув якийсь тихий шепіт. І потім чистий голос негучно промовив:

— Я сказала, що ви сильно помиляєтеся, мамо.

— Справді, люба? — здавалося, можновладна місис Вінтертаун, яка доводила свою думку до людей не згірше Мойсея, котрий виголошує десять заповідей, геть не образилася на доньчине заперечення. Навпаки — вона майже зраділа йому.

— Звісно, — проказала міс Вінтертаун, — нам потрібні маги. Хто ще здатен пояснити нам власну історію, особливо ж північної Англії, пояснити її чорного північного Короля? Звичайним історикам це не під силу. — На якусь мить вона змовкла. — Мене дуже цікавить історія.

— Не знав про це, — озвався сер Волтер.

— Ах, сер Волтере! — згукнула місис Вінтертаун. — Моя люба Емма не марнувала зусилля на романи, подібно до інших юнок. Вона багато читає, а її знання біографії та поезії ліпші ніж у будь-якої іншої дівчини.

— І все одно, мені хотілось би вірити, — жваво промовив сер Волтер, перехилившись через спинку кріселка до своєї нареченої, — що романи вам також до вподоби і ми могли би читати одне одному вголос. Як ви ставитеся до місис Редкліфф? Або мадам д’Арбле[60]?

Але серу Волтеру не вдалося дізнатись про ставлення міс Вінтертаун до цих видатних дам, бо її пойняв другий напад кашлю, і дівчина змушена була сісти, хоч і з надзвичайними зусиллями. Її майбутній чоловік почекав на відповідь, та коли кашель угамувався, юна леді знову лягла і, зболена та виснажена, заплющила очі.

М-ра Норрелла подивувало, що ніхто навіть не спробував допомогти міс Вінтертаун. Здавалося, в кімнаті всі змовилися вдавати, ніби з нею все гаразд. Нікого не цікавило, чи потрібно щось юній леді, ніхто не запропонував їй лягти в ліжко, що, здавалося м-ру Норреллу, котрий і сам частенько нездужав, було би зараз для неї найкращим.

— Містере Норрелле, — проказав сер Волтер, — боюся, я не розумію, яку допомогу ви би могли нам надати…

— О! Якщо по суті, — відповів м-р Норрелл, — то я знаю про війну не більше, ніж генерали й адмірали — про магію, однак…

— …про що би вам не йшлося, — перебив його сер Волтер, — та мені прикро визнати, що справа марна. Магія — це не респектабельно, сер. Вона не, — сер Волтер намагався підібрати потрібне слово, — серйозна. Уряду не можна в таке мішатися. Навіть сьогоднішня невинна бесіда поставить мене в незручне становище, якщо про неї дізнаються. Кажу вам від щирого серця, містере Норрелле, якби я краще зрозумів суть ваших пропозицій, то не погодився би на цю зустріч.

Усе це сер Волтер повідомив дуже лагідним тоном, але бачили б ви бідного м-ра Норрелла! Почути на власні вуха, що магія — несерйозне заняття, було тяжким ударом, а наразитися на порівняння з усякими Дрімдічами та Вінкулюсами — просто нищівним. Марно він заперечував, що витратив багато років на ґрунтовні роздуми і має уявлення, як повернути магії повагу; марно він хотів продемонструвати серу Волтеру довгий список рекомендацій щодо впорядкування магічних справ у Англії. Однаково сер Волтер не хотів нічого бачить. Він похитав головою й усміхнувся, але сказав лиш:

— Боюся, містере Норрелле, я вам нічим не можу помогти.

Коли того ж самого вечора м-р Дролайт прибув на Гановер-сквер, то вимушений був заслухати ламент м-ра Норрелла про крах усіх сподівань на сера Волтера Поула.

— А що я вам казав, сер? — вигукнув Дролайт. — Та все ж таки! О-о, сердешний містере Норрелле! Як недобре з вами вчинили! Мені дуже шкода. Та не можу сказати, що подивований! Чував я про пиху тих Вінтертаунів!

Як мені не прикро це казати, але м-р Дролайт був від природи людиною дещо дволичною і направду не так уже й шкодував. Його зачепив цей вияв самостійності, тому він надумав покарати м-ра Норрелла. Весь наступний тиждень м-р Норрелл і м-р Дролайт їздили в гості якнайскромніше, без особливих домовленостей: то їх приймав особистий швець м-ра Дролайта, то якась бабуся, котрій випало протирати від пилу пам’ятники у Вестмінстерському абатстві. М-р Дролайт пильнував, щоб їхніх хазяїв у жодному разі не можна було назвати людьми значимими, впливовими чи модними. В такий спосіб він намагався справити на м-ра Норрелла враження, ніби ним зневажили не тільки Поули та Вінтертауни, а й цілий світ, щоби він спробував зрозуміти, хто його справжній друг, а разом із тим — згодливіше поставився до прохань Дролайта продемонструвати магічні трюки, яким — проханням — уже виповнився не один місяць.

Цими надіями та планами тішилося серце наймилішого друга м-ра Норрелла, та на жаль для м-ра Дролайта, після відмови сера Волтера така зажура взяла мага за серце, що він заледве помічав одмінності в нових прийомах та розвагах, тож єдиною жертвою покарання став сам м-р Дролайт.

Тепер, коли сер Волтер виявився цілковито недоступним, м-р Норрелл із кожним днем усе більше переконувався, що саме цього покровителя йому й бракує. Веселий, завзятий, з приємними та невимушеними манерами, сер Волтер Поул виявився повною протилежністю м-ра Норрелла. А значить, вирішив м-р Норрелл, серу Волтеру Поулу під силу добитися всього, чого він сам не зміг. Можновладці тієї Доби до сера Волтера прислухались би.

— Якби ж то він тільки дослухався до мене, — якось зітхнув м-р Норрелл, коли вони вечеряли вдвох із Дролайтом. — Мені не вдалося підібрати слів, які би його переконали. Тепер-то я, звісно, шкодую, що не вирушив до нього з вами або ж містером Ласеллзом. Світські люди віддають перевагу спілкуванню з такими самими світськими людьми. Зараз я це розумію. Можливо, мені варто було продемонструвати їм трохи магії: перетворити чайні чашки на кроликів або чайні ложечки на золотих рибок. Так мені би хоч повірили. Але думаю, стара дама була би мною в такому разі невдоволена. Навіть не знаю. Що ви на це скажете?

Одначе Дролайт за цей час уже встиг повірити, що люди здатні вмирати від нудьги і він сам перебуває хвилинах у п’ятнадцяти від свого кінця, тому не знайшов у собі волі говорити й спромігся лиш на кволий усміх.

7 Такі нагоди бувають лиш раз

— Вітаю, сер! Вважайте, ви помстилися! — мало не з порога викрикнув м-р Дролайт, раптом об’явившись у бібліотеці на Гановер-сквер.

— Помстився?! — здивувався м-р Норрелл. — Що ви хочете цим сказати?

— О! Так пустилася ж духу наречена сера Волтера, міс Вінтертаун. Сьогодні по обіді. Мали взяти шлюб за два дні, і от маєте — сьогодні сердешна дівчина вже мертвіша мертвої. Тисяча фунтів на рік! Уявляєте його відчай?! Якби ж вона протягнула бодай до кінця тижня, то різниця була б капітальна. А так… Йому відчайдушно потрібні гроші. Він розбитий. Не здивуюся, коли взавтра ми почуємо, що він перерізав собі горло.

Якийсь час м-р Дролайт грівся біля каміна в зручнім добротнім фотелі, відкинувшись на спинку, та, опустивши голову, раптом помітив свого друга.

— Ласеллзе, це ж ви? Сховалися тут, бачу, за газетою. Як ся маєте?

Та м-р Норрелл не зводив погляду з м-ра Дролайта:

— Кажете, юна леді померла? — приголомшено проказав він. — Та сама юна леді, котру я бачив разом із ними в кімнаті? Неймовірно! Це так несподівано!

— Ет, ні! Якраз навпаки, — відповів Дролайт, — марно було сподіватися на інший кінець.

— А як же весілля? — не погодився м-р Норрелл. — Підготовка! Вони не могли не знати, наскільки тяжко вона хвора.

— Я вас запевняю, — правив своєї Дролайт, — усе вони чудово знали. Та всі навколо це знали. От послухайте, напередодні Різдва такий собі Драммонд, побачивши леді на приватному балу в Лемінґтон-Спа[61], навіть побився з лордом Карлайлом об заклад на п’ятдесят фунтів, що юнка не проживе і місяця.

Тут м-р Ласеллз відклав газету та невдоволено озвався:

— Ні-ні, — заперечив він, — тоді мовилося не про міс Вінтертаун, а про міс Гукгем-Нікс, чий брат нахвалявся пристрелити її, якщо та знеславить сім’ю. І всі погодились, що це тільки питання часу. Крім того, билися вони об заклад на курорті у Вортінґу і не з лордом Карлайлом, а з герцогом Ексмуром.

Дролайт задумався.

— Мабуть, ваша правда, — нарешті визнав він. — Але яке це має значення, якщо всі однаково знали про хворобу міс Вінтертаун? Хіба що крім старої леді. Ця вважала доньку самою досконалістю. А який стосунок Досконалість може мати до хвороби? Досконалістю лиш треба милуватися. Досконалість має собі знайти бездоганну партію. А от про те, що Досконалість може хворіти, стара і чути не хотіла. Скільки би міс Вінтертаун не кашляла, скільки би вона не падала непритомна об землю, скільки би не вилежувалася на дивані, я ніколи не чув, щоб до неї покликали хоч одного лікаря.

— Сер Волтер дбав би про неї краще, — струснув газетою Ласеллз і вернувся до читання. — Можна все що завгодно говорити про нього як політика, та чоловік він розважливий. Шкода, що дівчина не дотягла до четверга.

— Годі ж бо вам, містере Норрелле, — повернувся до друга Дролайт, — а то ви вже геть спали з лиця й сполотніли! Згоден, для вас це справжній удар — побачити, як згорає юне й невинне життя. Ваша добра душа робить вам велику честь, сер, як і завжди. І я цілковито згоден з вами. Одна лиш думка про те, як бідній юній леді, сер… немов красній квітці під черевиком, уривається буття, мені крає серце мов ніж. Навіть згадувати про це нестерпно. Та врешті-решт, сер, ви повинні розуміти, вона була тяжко хвора і рано чи пізно мала померти. Крім того, з ваших слів очевидно, що до вас вона поставилась не дуже добре. Знаю, так казати немодно, але я завжди палко відстоював думку, що молодь повинна віддавати належну шану таким старим та вченим персонам, як ви. Терпіти не можу їхню зухвалість, їхню зарозумілість.

Однак, здавалося, м-р Норрелл геть не чує слів розради, якими по доброті своїй утішав його друг, і коли він заговорив, то нібито звертався, головним чином, до самого себе. Маг глибоко зітхнув і пробурмотів:

— Ніколи не уявляв, настільки тут нехтують магією. — Він замовк, а потім знову впівголоса заторохтів: — Дуже небезпечно вертати людей із того світу. Триста років ніхто за теє не брався. Я не можу таке пробувати!

Химерніших слів годі було почути, і м-р-Ласеллз та м-р Дролайт поглянули на товариша в легкім здивуванні.

— Їй-Богу, сер, — погодився м-р Дролайт, — від вас ніхто цього й не вимагає.

— Звісно ж, мені відомий цей вид магії, — правив далі м-р Норрелл, ніби Дролайт і не казав нічого, — та хіба не йому я завше противився?! Ця ж магія так сильно покладається на… Так сильно… Тобто наслідки можуть бути геть непередбачувані… Жодному магові не під силу визначити… Ні! Я не пробуватиму. Навіть не думатиму про це.

Запала коротка пауза. Та попри рішучість навіть не думати про таку небезпечну магію, він не знаходив собі місця, совався в кріслі, покусував нігті та гарячково дихав, проявляючи геть усі знаки нервового збудження.

— Мій любий містере Норрелле, — поволі проказав м-р Дролайт, — гадаю, я починаю розуміти, куди ви хилите. І мушу зізнатися, мені ваша думка здається пречудовою! Ви намислили справжній магічний подвиг, який засвідчить ваші екстраординарні можливості! Ну ж бо, сер! Якщо вам це вдасться, всі Вінтертауни й Поули в Англії оббиватимуть ваші пороги, прагнучи знайомства з дивовижним містером Норреллом!

— А якщо не вдасться, — сухо зауважив м-р Ласеллз, — то всі двері в Англії зачиняться перед сумнозвісним містером Норреллом.

— Мій любий Ласеллзе, — згукнув м-р Дролайт, — ну що за дурниці?! Слово честі, пояснити невдачу — це ж простіше за все. Адже кожен із нас може її зазнати!

— О Боже! Що мені робити? Що ж мені робити? Стільки місяців я трудився, не покладаючи рук, задля кращої репутації мого фаху в людських очах, а мною все одно гордують! Містере Ласеллзе, ви так добре розумієте цей світ, от скажіть…

— На жаль, сер, — хутко перебив його м-р Ласеллз, — я завжди наголошую, що не роздаю порад. Узагалі. — І тієї ж миті повернувся до газети.

— Мій любий містере Норрелле! — проказав Дролайт (не чекаючи запрошення висловити власну думку). — Такі нагоди бувають лиш раз… — (Сильний аргумент, ніде правди діти, і м-р Норрелл аж зітхнув.) — І я ніколи собі не пробачу, якщо дозволю вам її змарнувати. Одним махом ви вертаєте до життя наймилішу дівчину, чию смерть не можливо згадати, не вронивши сльози; рятуєте від злигоднів достойного джентльмена; а ще — поновлюєте магію в її правах як окрему силу в державі для всіх прийдешніх поколінь! Щойно ви доведете могутність своїх вмінь, їхню користь абощо, то хто ж одмовить магам у належних їм пошані й хвалі? Їх поважатимуть не менше, ніж адміралів, набагато більше від генералів і, можливо, так само, як архієпископів та лорд-канцлерів! Я навіть не здивуюся, якщо сама Його Величність негайно запровадить і вигідно облаштує нові сани лейб-магів, магів-каноніків, позаштатних магів тощо. А ви, містере Норрелле, стоятимете над усіма — Архімагом! І все це, сер, одним ударом! Одним ударом!

Дролайт тішився зі своєї промови; Ласеллз роздратовано шарудів газетою; вочевидь йому було чим заперечити але він сам себе знесловив заявою про те, що ніколи не роздає порад.

— Але ж небезпечнішого виду магії годі шукати! — злякано прошепотів м-р Норрелл. — Це небезпечно і для мага, і для об’єкта.

— Звісно, сер, — розважливо промовив Дролайт, — вам видніше, на яку небезпеку наражається маг, зате його об’єкт, як ви зволили сказати, мертвий. Хіба з ним може статися щось гірше?

Дролайт трохи почекав відповіді м-ра Норрелла на це цікаве запитання, але марно.

— Я викликаю екіпаж, — заявив Дролайт, а по дзвінку продовжив: — Я негайно їду на Брансвік-сквер. Не бійтеся, містере Норрелле, в мене передчуття, що всі наші пропозиції усебічно й радо зустрінуть згодою. За годину повернуся!

Після поквапного відбуття Дролайта м-р Норрелл зо чверть години просто сидів і витріщався поперед себе, і хоч Ласеллз не вірив у магію, яку, за власними словами, збирався вчинити м-р Норрелл (як і, відповідно — в небезпеку, на яку таким чином він насмілився наразитись), його тішило, що він не бачить видив, які здавалося, зараз бачив м-р Норрелл.

Трохи згодом маг підвівся, похапцем узяв п’ять чи шість книжок та порозгортав їх, певно, шукаючи якраз ті абзаци, де повністю й цілком ішлося про поради магам, які надумали будити зо смерті юних леді. Три чверті години він тим займався, аж поки не почулася якась метушня за дверима бібліотеки. Голос м-ра Дролайта випереджав його самого:

— …честь, якої не мав ніхто у світі! Безмірно вам вдячний… — заходячи в бібліотеку, м-р Дролайт танцював, розплившись у широкім усміху. — Все гаразд, сер! Сер Волтер спершу вагався, та все гаразд! Попросив був мене переказати вам свою вдячність за доброту та увагу, але, мовляв, на його думку, нічого путнього з цього задуму не буде. А я на це йому відказав, що коли він боїться розголосу та пліток, то боятися йому нічого, адже ми анітрохи не хочемо ставить його в незручне становище, і містер Норрелл всього лиш бажає надати послугу, а ми з Ласеллзом — сама обережність; та він заперечив, що йому до того байдуже, що народ завжди сміятиметься з міністра, і краще вже не турбувати сон міс Вінтертаун, з усією повагою до неї. «Мій любий сер Волтере! — вигукнув я. — Що ж ви таке кажете? Невже ви думаєте, що багата й вродлива юна леді радо відмовилась би від життя в переддень власного весілля, коли щасливий обранець — то ви?! О, сер Волтере! — промовив я. — Можете не вірити в магію містера Норрелла, але кому стане гірше, якщо він її спробує?» Тут раціональну мою пропозицію одразу зауважила стара леді і доповнила мої аргументи своїми: вона, розказала про мага, котрого знала в дитинстві; той був якнайобдарованішим та щонайвідданішим другом їхній родині та подовжив життя її сестри на кілька літ, чого ніхто й не сподівався. Кажу вам, містере Норрелле, передати всю вдячність місис Вінтертаун за вашу доброту неможливо, вона благає, щоб ви негайно приїздили, і сам сер Волтер погоджується, що немає причин відкладати, тож я наказав Дейві зачекати біля дверей і нікуди не відходить. Ох, містере Норрелле! Це буде ніч примирення! Усі непорозуміння, усі нещасливі розбудови, що виросли із необережного слова-двох — усе-усе піде за вітром! На нас чекає справжня шекспірівська драма!

М-рові Норреллу принесли пальто, і він заліз у карету; і з того виразу подиву, який прибрало його обличчя, коли відчинилися дверцята і всередину екіпажа з одного боку заскочив м-р Дролайт, а з іншого — м-р Ласеллз, я роблю спокусливий висновок, що він не планував поїздки на Брансвік-сквер у товаристві цих двох джентльменів.

Порохкуючи зо сміху, Ласеллз вмостився у кареті і заявив, що ніколи в житті не чув більшої дурниці, та порівняв їхню комфортабельну поїздку екіпажем м-ра Норрелла по лондонських вулицях зі старими італійськими та французькими казками, в яких дурні напинають вітрила у дійницях і рушають аби спіймати відображення місяця у плесі ставка. Ці слова могли би образити м-ра Норрелла, але той був не в тому гуморі, щоб слухати.

Коли вони прибули на Брансвік-сквер, на сходах їх зустрічав невеликий гурт. Двоє чоловіків побігло дати раду коням, і в світлі олійних ламп над порогом стало видно, що на мага, котрий мав повернути до життя юну леді, чатувало з десяток слуг місис Вінтертаун. Знаючи, що становить із себе людська натура, насмілюсь припустити, що не один із челядників явився сюди просто подивитися на цікавинку. Проте з багатьох блідих облич було видно, як вони журилися, тож на мовчазне чування посеред холодної полуночної вулиці їх, цілком очевидно, вигнали куди шляхетніші сентименти.

Один чоловік узяв свічку й підійшов до м-ра Норрелла та його друзів, щоб провести по темному й холодному будинку. Уже зі сходів вони всі почули голос місис Вінтертаун:

— Роберте! Роберте! — гукала вона. — Це містер Норрелл? Ох, слава Богу, сер! — Господиня раптом з’явилася у дверях: — Я боялася, що ви вже ніколи не приїдете!

На превеликий жах м-ра Норрелла вона взяла його руки в свої і, стиснувши чимдуж, попросила вдатися до якнайпотужніших чарів, щоби повернути міс Вінтертаун до життя. Не думайте про гроші. Тільки назвіть ціну! Тільки скажіть, що повернете любу дитину. Пообіцяйте ж!

М-р Норрелл прокашлявся і вже мало не пустився виголошувати довгу й нецікаву преамбулу до філософії новочасної магії, коли вперед прослизнув м-р Дролайт, підхопив місис Вінтертаун за руки й порятував їх обох.

— Шановна мадам, — згукнув м-р Дролайт, — дуже прошу вас, зберігайте спокій! Містер Норрелл прибув, як ви бачите, і тепер ми зробимо все, що в його силах. Він дуже просить більше і словом не обмовлятися про плату. Що б він сьогодні не зробив, усе це лиш заради дружби… — У цьому місці м-р Дролайт став навшпиньки і задер підборіддя, щоб подивитись через її плече на сера Волтера, який стояв посеред кімнати. Той щойно підвівся із крісла і відійшов у бік, розглядаючи новоприбулих. У полум’ї свічок він виглядав блідим і мав запалі очі. Здавалось, урядовець іще більше схуд. Правила доброго тону вимагали від нього вийти і привітатися, але сер Волтер не став.

Цікаво було спостерігати, як завагався на порозі кімнати м-р Норрелл, усім своїм видом показуючи, що ніхто його нікуди не поведе далі по будинку, поки він не поговорить із сером Волтером.

— Я мушу поговорити із сером Волтером! Мені треба хоч на пару слів із сером Волтером! Сер Волтере, я зроблю для вас усе можливе! — крикнув він із дверей. — Позаяк юна леді — кгхм! — покинула нас не так давно, маємо хороші шанси. Так, їх, певно, можна назвати хорошими. Сер Волтере, я йду виконувати свою справу і, сподіваюся, за певний час, матиму честь повідомити вам добрі новини!

В усьому, про що м-ра Норрелла молила місис Вінтертаун і чого вона так і не почула від нього, маг тепер гарячково намагався запевнити сера Волтера, котрий про це, вочевидь, і знати нічого не хотів. Зі свого прихистку у вітальні сер Волтер кивнув, а коли м-р Норрелл усе ще барився на порозі, хрипко загукав:

— Дякую, сер! Дякую! — І його вуста розпливлися в химерній подобі посмішки.

— Від щирого серця я бажав би, сер Волтере, — гукнув у відповідь м-р Норрелл, — запросити вас із собою, щоб ви поглянули на мої дії, та своєрідна природа саме цього виду магії потребує самотності. Сподіваюся, я матиму честь продемонструвати магічні дії іншим разом.

Сер Волтер ледве кивнув і відвернувся.

Тієї миті місис Вінтертаун говорила до слуги, Роберта, і Дролайт, скориставшися короткою нагодою, відтягнув м-ра Норрелла вбік й оскаженіло зашепотів йому на вухо:

— Ні, ні, сер! Не відсилайте їх! Я раджу зібрати якомога більше народу круг одрини — всіх, кого зможу умовити. Запевняю вас, це найкраща гарантія того, що вранці про наші подвиги говоритимуть по всіх усюдах. Не бійтеся подивувати слуг театральщиною. Будь ласка, лише найкращі заклинання! О! Дурна моя голово! Ні щоб узяти з собою трохи китайського порошку й кинути у вогонь! Ви ж, мабуть, не брали?

М-р Норрелл змовчав на все те, але попросив негайно відвести його до міс Вінтертаун.

І хоча маг особливо наголошував на необхідності побути з нею лиш удвох, його любі друзі м-р Дролайт і м-р Ласеллз не могли безсердечно покинути його самого перед лицем найдраматичнішого моменту в кар’єрі, а тому в кімнату на третьому поверсі, куди їх провів Роберт, вони зайшли утрьох.

8 Джентльмен із будяковим волоссям

У кімнаті нікого не було.

Точніше, в кімнаті дехто був. Міс Вінтертаун лежала на ліжку, але питання чи була вона зараз кимось чи ні, належало до царини філософії.

Її вбрали в білу сукню, а на шию повішали срібний ланцюжок; розчесали та вклали її прекрасне волосся і у вуха сережки, оздоблені перлами та гранатом. Та навряд чи міс Вінтертаун зараз було діло до цього. Горіли свічки та палав яскравий огонь у каміні, усю кімнату заставили трояндами, які розливали в повітрі свій аромат. Однак спокій міс Вінтертаун навряд чи би порушився, якби її поклали на щонайсмердючішім горищі міста.

— Кажете вона мала вигляд нівроку? — запитав м-р Ласеллз.

— Ви її ніколи не бачили? — здивувався Дролайт. — Ох, гарна була як намальована! Дивовижна. Справжнісінький ангел.

— Невже? А зараз — якесь вимучене тільце! Треба буде порадити всім своїм гарненьким знайомим нізащо не вмирати, — промовив м-р Ласеллз і нахилився ближче: — Їй опустили повіки.

— Чорноброва, вона мала прекрасні очі, — сказав Дролайт, — чистого погляду, сірі, з довгими темними віями. Шкода, ви ніколи її не бачили. Вам би вона, безперечно, припала до вподоби.

Дролайт повернувся до м-ра Норрелла:

— Ну, що, сер? Готові починати?

М-р Норрелл сидів у кріслі біля каміна. Рішучий і діловитий по прибуттю в дім, він сидів із похнюпленим видом, тяжко зітхав і не зводив очей із килима. М-р Ласеллз і м-р Дролайт подарували йому зацікавлені погляди, кожен відповідно до своєї натури: в очікуванні завмер непосидючий і яснозорий м-р Дролайт, і холодно посміхався скептичний м-р Ласеллз. Перший із повагою відступив на пару кроків від небіжчиці, вигідно звільняючи магові шлях, а другий просто обперся на стіну, схрестивши руки (як він часто робив у театрі).

— Містере Дролайт, — вкотре зітхнув м-р Норрелл, — я вже казав, що цей особливий вид магії потребує цілковитої самоти. Мушу просити вас зійти на перший поверх.

— Але ж сер! — обурився Дролайт. — Хіба від нас із Ласеллзом, ваших найближчих друзів, може статися якийсь клопіт? Ми ж найтихіші створіння в світі! Вже за лічені хвилини ви й забудете про нашу присутність. І я маю сказати, що нам конче потрібно лишатися тут! А то хто завтра вранці повідає широкому світу про ваші звершення, як не ми з Ласеллзом? Хто розповість про незбагненну велич вашого магічного тріумфу, коли дівчина повернеться з того світу? Або ж про нестерпну гіркоту поразки, яку вам доведеться признати? Сер, одному вам і близько не впоратися. Правда? Зізнайтеся ж!

— Можливо, — погодився м-р Норрелл. — Та ваша пропозиція анітрохи неприйнятна. Я не почну, не зможу почати, поки ви не вийдете з кімнати.

Сердешний Дролайт! Йому було не під силу змусити мага діяти, але ж він так довго хотів узріти щось чарівне, і от тепер його так просто виставляють за двері? Це просто нестерпно! Навіть м-р Ласеллз трохи засмутився, бо сподівався побачити щось сміхотворне, з чого можна було би пореготіти.

Коли джентльмени пішли, м-р Норрелл стомлено підвівся з крісла і взяв одну з книжок, які привіз із собою. Розкрив її на сторінці, закладеній згорнутим листом, та поклав на столику поруч, щоби зручно було піддивлятися в неї за потреби. Потім почав читати заклинання.

Воно почало діяти майже одразу. Звідкись з’явилася зелень, де раніше ніякої зелені не було, приємно запахло лісовою та луговою свіжістю. М-р Норрелл покинув говорити.

Посеред кімнати хтось стояв: висока вродлива особа з блідою бездоганною шкірою та густим, неймовірним волоссям сріблястого відливу, наче в будякового пуху. З-під довгих чорних брів, підкручених пухнастими кінчиками вгору, блищав холодний погляд голубих очей. Вбраний він був, як і всякий джентльмен, хіба що сурдут мав найяскравіший із відтінків зеленої барви — таким буває листя на початку літа.

— О Lar![62] — почав тремтячим голосом м-р Норрелл. — О Lar! Magnum opus est mihi tuo auxilio. Hæc virgo mortua est et familia eius am ad vitam redire vult[63]. — Тут м-р Норрелл показав на ліжко з небіжчицею.

Побачивши міс Вінтертаун, джентльмен із будяковим волоссям раптом помітно пожвавився. Він широко розкинув руки від здивування й втіхи та затараторив латиною у відповідь. Тут м-р Норрелл, більше звичний до писаного або друкованого латинського слова, збагнув, що не розуміє такого швидкого мовлення, дарма що впізнає окремі фрази, як от прикметники formosa та venusta, якими описують дівочу красу.

Маг зачекав, поки джентльмен трохи вгамується, а тоді звернув його увагу на дзеркало над каміном. У ньому з’явився образ міс Вінтертаун, яка простує вузьким кам’янистим путівцем десь у похмурих горах[64].

— Ессе mortua inter terram et cælum! — проголосив м-р Норрелл. — Scito igitur, О Lar, me ad hanc magnam operam te elegisse quia[65]…

— Так-так! — джентльмен раптом перейшов на спільну мову. — Мене обрано через мою геніальність, бо моя магія сильніша, ніж у будь-кого з мого роду. Бо я був слугою та конфідентом для Томаса Бог-у-поміч, Ральфа Стоксі, Мартіна Пейла і самого Короля Крука. Бо я звитяжний, шляхетний, щедрий і просто красень! Це все і так зрозуміло! Викликати когось іншого було би сущим божевіллям! Нам обом відомо, хто я. Питання полягає в іншому: хто ти такий?

— Я? — приголомшено перепитав м-р Норрелл. — Я — найвеличніший маг цієї доби!

Джентльмен підвів бездоганну свою брову, немовбито виказував цим превеликий подив. Він повільно обійшов навколо м-ра Норрелла, наче хотів роздивитися його зусібіч. А потім остаточно збентежив мага, коли вхопив пальцями його перуку, трошки підняв і зазирнув під неї, наче перед ним стояв не чоловік, а каструля на вогні, і прибульцеві потрібно було знати, що готують на вечерю.

— Мені… саме мені судилося відродити магію в Англії! — затинаючись, промовив м-р Норрелл, висмикнувши перуку з пальців фейрі та знов напнувши її на голову, цього разу трошки криво.

— Ну, цілком очевидно, що ти саме та людина! — вигукнув джентльмен. — В іншому разі мене тут просто би не було! Адже я не став би являтись якомусь тригрошовому ворожбиту, що живе попідтинню, та марнувати на нього час, правда? Але хто ти? От що мені кортить знати. До якої магії вдавався? Хто твій навчитель? У яких магічних землях ти побував? Яких ворогів подолав? Із ким ти в союзі?

М-ра Норрелла спантеличила ця злива запитань, на які він анітрохи не готовий був давати відповідь. Він сумнівався та вагався, поки не зупинився-таки на одному, простішому.

— Мене ніхто не навчав. Я самоук.

— Не може бути.

— Навчився з книжок.

— Книжок! (Тоном граничної зневаги.)

— Саме так. У ці дні магія лишилася головним чином у книжках. Більшість із написаного, звісно ж, цілковита маячня. Мало хто так добре розуміє, скільки нісенітниць пішло в друк. Але й корисного чимало. Мене аж подив бере, як усе починає розвиднюватись, навіть коли знаєш так мало…

М-р Норрелл помалу підкрадався до улюбленої теми, але джентльменові з будяковим волоссям терпець уже урвався. Він не мав часу слухати інших, а тому перебив:

— Я перший з мого роду, хто постав перед твоїми очима?

— О, так!

Відповідь, здавалося, удовольнила джентльмена з будяковим волоссям. Він усміхнувся:

— Значить так! Якщо я погоджусь повернути цю юну леді до життя, яка мені дістанеться винагорода?

М-р Норрелл прокашлявся:

— Як-к-ка винагорода?.. — хрипко перепитав він.

— О! Це вирішити просто! — вигукнув джентльмен із будяковим волоссям. — Мої бажання найскромніші в світі. На щастя, мені геть байдуже до багатств, мене не поймає мерзенний гонор. Правду кажучи, від моєї пропозиції більше виграєш ти, — бо такий уже я некорисливий! З твоєї ласки я просто хотів би стати тобі помічником у всіх починаннях, дорадником і провідником по науці. О! А ще ти маєш подбати про те, щоб весь широкий світ дізнався про мою участь в усіх твоїх найбільших діяннях!

М-рові Норреллу на вигляд стало зле. Він кашлянув і пробурмотів собі щось під носа про щедрість джентльмена:

— Якби я належав до того роду магів, які воліють усі свої справи ввіряти іншій особі, безперечно, така пропозиція стала би прийнятна. Та на жаль… Боюся… Одним словом, я не думав про найм. Жодної особи вашого роду-племені. Це вперше і востаннє.

Довга пауза.

— Дуже невдячно з твого боку! — холодно промовив джентльмен. — Я морочу собі голову, прибуваю на цей заклик. Від щирого серця вслухаюсь у тоскні твої слова. Зношу всі порушення магічної пристойності та етикету. Щоб зараз було знехтувано моєю допомогою? Решта магів, між іншим, ішли на справжні тортури, коли домагалися моєї помочі. Можливо, мені варто переговорити з кимсь іншим. Можливо, цей маг краще знає, як годиться звертатися до особи мого рангу та маєтностей. — Джентльмен озирнувся навсібіч. — Не бачу його. Де він?

— Де хто?

— Інший.

— Хто інший?

— Чарівник!

— Чарів… — М-р Норрелл не договорив, і слово зірвалося з його вуст недосказаним. — Ні-ні! Немає ніякого іншого чарівника! Я єдиний. Запевняю — я тільки один. З чого ви взагалі взяли?..

— Звичайно ж, є інший маг! — заявив джентльмен, немовби сміховинно було заперечувати таку очевидність. — Це ж твій найближчий друг!

— У мене немає друзів, — відказав м-р Норрелл.

Він був украй спантеличений. Про кого говорить цей фейрі? Чилдермасса? Ласеллза? Дролайта?

— Такий рудоволосий. Носатий. І справжнє чванько — як і всі англійці! — виголосив джентльмен із будяковим волоссям.

Дарма. Чилдермасс, Ласеллз і Дролайт — усі вони по-своєму чванливі. Чилдермасс і Ласеллз носаті, проте не руді. М-р Норрелл украй заплутався і тому, зітхнувши, повернувся до головного питання.

— То мені не варто чекати помочі? — запитав він. — Дівчина не вернеться з того світу?

— Я цього не казав! — заперечив джентльмен із будяковим волоссям. У його голосі бриніло щире здивування, що м-р Норрелл узагалі міг таке припустити. — Мушу зізнатися, — правив він далі, — за останні сторіччя мені страх як обридло товариство рідні й челяді. Мої сестри й брати мають багато чеснот, я б їх, не вагаючись, рекомендував, проте є в них і певні вади. Прикро визнавати, але вони люблять вихвалятися, пишатися собою та гоноритись. А ця юна леді, — він показав на міс Вінтертаун, — мала, дозволь запитати, усі звичайні досягнення й чесноти? Була вона чемна? Дотепна? Жвава? Норовлива? Танцювала немов сонячний промінчик? Скакала верхи наввипередки з вітром? Співала, мов ангел? Гаптувала, як Пенелопа? Говорила французькою, італійською, німецькою, бретонською, валійською та багатьма іншими мовами?

М-р Норрелл припустив, що так. Йому здавалося, всі сучасні леді щось таке й робили.

— Значить, вона якнайкраще пасуватиме мені в ролі супутниці! — плеснув у долоні джентльмен із будяковим волоссям.

М-р Норрелл нервово облизав губи.

— Що саме на кону?

— Обіцяй мені половину її життя, і я пристану на твою угоду.

— Половину її життя? — луною повторив м-р Норрелл.

— Половину, — кивнув джентльмен з будяковим волоссям.

— Але що скажуть її друзі, коли дізнаються, що я дав згоду віддати пів її життя? — запитав м-р Норрелл.

— О! Вони про це не дізнаються. В цьому можеш на мене покладатись. Крім того, зараз вона взагалі нежива. А пів життя краще від ніякого.

І справді. Пів життя здавалося значно кращим, ніж його відсутність. За ці пів життя міс Вінтертаун може одружитися з сером Волтером та врятувати його від банкрутства. А значить, сер Волтер зможе довше протриматися на посаді і допомогти м-ру Норреллу з його планом відродження англійської магії. Однак із численних книжок м-р Норрелл знав про те, що такі оборудки англійських магів із представниками цього роду-племені можуть бути облудні. І здавалося, він зрозумів, як саме цей джентльмен намагався його ошукати.

— А скільки триватиме життя? — запитав він.

Джентльмен із будяковим волоссям прямодушно розкинув руки:

— А скільки заманеться!

М-р Норрелл замислився.

— Припустімо, вона дожила би до дев’яноста чотирьох. Дев’яносто чотири роки — хороший вік. Зараз їй дев’ятнадцять. Отже, лишається ще сімдесят п’ять років. Якби ви змогли подарувати їй іще сімдесят п’ять років життя, то не бачу причин, чому би не віддати половину одміряного.

— Отже, сімдесят п’ять років, — погодився джентльмен із будяковим волоссям, — і рівно половина від цього належить мені.

М-р Норрелл знервовано глянув на нього:

— Що ще треба зробити? — запитав він. — Нам потрібно щось підписати?

— Ні, але мені потрібно щось узяти на знак моїх прав на неї.

— Візьміть один із перснів, — запропонував м-р Норрелл, — або кольє з її шиї. Певен, я зможу пояснити відсутність намиста чи каблучки.

— Ні, — заперечив джентльмен із будяковим волоссям. — Це має бути щось… О! Знаю!

Дролайт із Ласеллзом сиділи у вітальні, де раніше познайомилися м-р Норрелл і сер Волтер Поул. У кімнаті досить похмурій. За ґратками каміна горів приглушений вогонь, і свічки майже перетворилися на недогарки. Штор ніхто не запинав і віконниць не зачиняв. Барабанний дріб дощу об шибки навівав меланхолійний настрій.

— Кращої ночі для оживлення мерців годі й придумати, — відзначив м-р Ласеллз. — У вікна шмагають дощ і гілля дерев, у комині стогне вітер — усі належні театральні ефекти на своєму місці. Час від часу мене тягне писати драму, і, здається, події сьогоднішнього дня змусять мене таки за неї взятися: трагікомічний сюжет із життя одного зубожілого міністра, котрий не цурається відчайдушних кроків у пошуках грошей. Усе почнеться шлюбом із корисливих міркувань, а закінчиться чаклунством. Гадаю, п’єса матиме успіх. Мабуть, назву її «Жаль, що з неї вийшов труп!»[66].

Ласеллз зачекав, давши Дролайту нагоду посміятися з такого дотепу, та його товариш був не в гуморі через те, що маг виставив їх за двері і не дав подивитися на чари, тому відповів скупо:

— Куди всі поділися, на вашу думку?

— Хтозна.

— Беручи до уваги, скільки ми для них зробили, думаю, ми заслуговуємо на значно краще поводження! Ще пів години тому, всіх розпирало від удячності. Нас дуже швидко забули, і це дуже нечемно! Відколи ми сюди приїхали, нас почастували тільки шматочком торта! Смію сказати, для вечері вже надто пізно, але я тут конаю з голоду! — На якусь мить він замовк. — Ще й вогонь у каміні догорає.

— То підкиньте трохи вугілля, — запропонував Ласеллз.

— Що? І вимазатися самому?

Свічки згасали одна за одною, вогонь у каміні все тьмянішав і тьмянішав, поки венеційські картини навколо не стали суцільними чорними квадратами непроглядного мороку на лиш краплину світлішому тлі стін. Вони довго сиділи, не порушуючи мовчання.

— Це ж годинник пробив пів на другу ночі! — раптом скрикнув Дролайт. — Який же самотній бій курантів. Уфф! В романах усі найжахливіші речі трапляються саме в такий час, коли калатає церковний дзвін або б’є годинник в темному будинку!

— Щось я не пригадую жахіть, які би стались о пів на другу ночі, — озвався Ласеллз.

Цієї миті вони почули кроки на сходах, які незабаром перетворилися на звуки кроків у коридорі. Двері вітальні відчинилися від поштовху чиєїсь руки, і в проході з’явилася постать зі свічкою.

Дролайт потягнувся за кочергою.

Та це був м-р Норрелл.

— Не хвилюйтеся, містере Дролайт. Вам нічого боятися.

Проте обличчя м-ра Норрелла, коли він підняв свічку трохи вище, немовбито промовляло геть інші слова. Маг був дуже блідий, стояв із широко розплющеними очима, в яких, здавалося, досі лишалися крихти пережитого страху.

— Де сер Волтер? — запитав він. — Де решта? Міс Вінтертаун хоче побачити свою матінку.

М-ру Норреллу довелося двічі повторити останнє речення, перш ніж джентльмени спромоглися зрозуміти його.

Ласеллз кліпнув двічі-тричі і розкрив із подиву рота, але опанував себе, стулив губи та прибрав звичного зарозумілого вигляду; його він проносив до кінця ночі, так ніби регулярно гостював у домах, де юних леді вертають із тогосвіття і випадок міс Вінтертаун у цілому вважав буденним. Тимчасом Дролайт мав тисячу слів усякої всячини на думці і, боюся, таки виголосив їх, та, на жаль, тієї миті ніхто не став марнувати уваги й дослухатися до них.

Дролайта й Ласеллза відправили шукати сера Волтера. Потім сер Волтер привів місис Вінтертаун, і м-р Норрелл провів даму, заплакану й охоплену дрожем, у кімнату доньки. Тим часом новина про оживлення міс Вінтертаун стала проникати в інші частини будинку; про неї дізнавалися слуги, раділи та прагнули віддячити м-ру Норреллу, м-ру Дролайту і м-ру Ласеллзу. До м-ра Дролайта і м-ра Ласеллза були підійшли дворецький і двоє лакеїв і просили дозволу запевнити, що в разі, як м-ру Дролайту і м-ру Ласеллзу коли-небудь знадобляться їхні скромні послуги, варто лиш слово мовити.

М-р Ласеллз прошепотів м-ру Дролайту, що раніше він навіть не здогадувався, як добрі вчинки ведуть до настільки фамільярних — якнайнеприємніших — розмов із людьми низького походження, тому в подальшому він від подібних вчинків утримається. На щастя, люди низького походження так раділи, що навіть не помітили образи, якої завдали джентльмену.

Уже незабаром стало відомо, що міс Вінтертаун встала з ліжка і, спираючись на руку м-ра Норрелла, рушила до вітальні, де сіла в фотелі біля каміна і попросила чашечку чаю.

Дролайта і Ласеллза запросили піднятись у цю невеличку вітальню, де вони зустріли міс Вінтертаун, її матір, сера Волтера, м-ра Норрелла і декого зі слуг.

Судячи з вигляду, тієї ночі саме місис Вінтертаун і сер Волтер — сірі з лиця й виснажені — мандрували потойбічними світами; місис Вінтертаун досі плакала, а сер Волтер час від часу проводив рукою по сполотнілому чолу, наче людина, котра на власні очі побачила справжні жахіття.

З іншого боку, міс Вінтертаун справляла враження абсолютно спокійної дівчини, що тримала себе в руках, немов леді, якій випав тихий, позбавлений пригод вечір удома. Вона сиділа у кріслі в тій самій вишуканій сукні, в якій її востаннє бачили Дролайт і Ласеллз. Вона підвелася та всміхнулася Дролайту:

— Думаю, сер, ми ледве з вами знайомі, і все ж таки мені вже сказали, чим я вам зобов’язана. Боюся, я навіть не знаю, як вам віддячити. Навіть те, що я зараз тут, — лише завдяки вашому завзяттю й наполегливості. Дякую, сер. Дуже, дуже дякую вам.

Вона простягнула руки і взяла його долоні в свої.

— О, мадам! — згукнув він, широко всміхаючись та кланяючись. — Запевняю вас від щирого серця, це була велика честь для м…

Раптом він затнувся і змовк на якусь мить:

— Мадам? — запитав він, бентежно хихикнувши (що вже здалося дивним, позаяк збентежити Дролайта було не так просто). Він не випустив її рук, але роззирнувся по кімнаті, немовбито шукав підказки в скрутнім становищі. Потім підняв одну з її рук і показав дівчині. Побачене дівчину не збентежило, хоча й здивувало; вона підняла руку ще вище, щоб це побачила матір.

На лівій руці бракувало мізинця.

9 Леді Поул

Одна дама (значно розумніша від авторки цих слів) якось зауважила, що світ прихильно ставиться до молодих людей, котрі одружуються або помирають[67]. А тепер уявіть, який інтерес викликала міс Вінтертаун! Таких привілеїв іще не знала жодна юна леді: померти у вівторок, вернутись до життя вдосвіта у середу і вийти заміж у четвер — дехто навіть уважав, що це забагато хвилювань як для одного тижня.

Геть усім кортіло її провідати. Причому більшості тільки й було відомо про неї, що, подорожуючи туди-сюди між нашим і тим світами, юна леді втратила палець. І якраз це найбільше всіх бентежило; чи змінилася вона іще якось? Ніхто не знав.

У середу вранці (того самого дня, що йшов за її щасливим поверненням до життя) головні учасники чудесної пригоди немовбито змовились не розголошувати новини Місту, і вранішні візитери на Брансвік-сквер дізналися тільки те, що міс Вінтертаун та її матінка відпочивають; те саме відбувалось і на Гановер-сквер: м-р Норрелл украй виснажився і за жодних обставин нікого не міг прийняти; що стосується сера Волтера Поула, то де його шукати ніхто до пуття не знав (попри вагомі підозри, що він перебував у будинку місис Вінтертаун на Брансвік-сквер). Якби не м-р Дролайт і м-р Ласеллз (великодушні добродії!), місто би зморилося без новин, та вони сумлінно об’їхали неймовірну кількість віталень, ранкових аудієнцій, їдалень, карткових салонів. Не злічити, скільки разів того дня з Дролайта запрошували на вечерю, і лиш за щасливим збігом обставин йому було байдуже до їжі, інакше він просто завдав би непоправної шкоди своєму травленню. Разів п’ятдесят або й більше йому довелося переповідати, як проплакали разом уже повернута до життя міс Вінтертаун, її матінка і він сам, як вони із сером Волтером Поулом міцно тиснули один одному руки, як безмежно дякував йому сер Волтер і як він благав сера Волтера навіть не згадувати про це, і як міс Вінтертаун наполягала, щоб додому із м-ром Ласеллзом вони обов’язково їхали в її кареті.

Сер Волтер Поул, насправді, покинув будинок місис Вінтертаун близько сьомої години, рушив до себе додому, де кілька годин поспав, а вже опівдні, як і підозрювали в Місті, повернувся на Брансвік-сквер. (Як нас викривають наші сусіди!) На тоді місис Вінтертаун уже було ясно, що її донька стала знаменитістю, опинившись у центрі уваги публіки за одну ніч. Численні відвідувачі лишали свої картки в передпокої, і не менш численні вітальні листи й поштівки надходили щогодини на адресу міс Вінтертаун, причому від людей абсолютно незнайомих. «Дозвольте, мадам, — ішлося в одному з листів, — закликати вас облишить кайдани тієї долини тіней, що ви перед нею постали».

Вже те, що не відомі їй особи вважають себе вповноваженими коментувати такі особисті справи, як смерть і воскресіння, що вони дають вихід своїй допитливості в листах, викликало у місис Вінтертаун почуття якнайприкрішого невдоволення; відтак вона, не стримуючись, узялася ганити цих вульгарних невихованих істот, і серу Волтеру довелося вислухати її од першого до останнього слова.

— Мадам, я би радив, — сказав він, — просто не думати про це. Нам, політикам, відомо, що гідність і мовчання — найліпша зброя проти такого нахабства.

— О! Сер Волтере! — зраділа його майбутня теща. — Мене неабияк втішає, що наші з вами думки так часто збігаються! Гідність і мовчання. Нівроку. Нам треба бути дуже оглядними, коли йдеться про страждання нашої сердешної Емми. Від завтра я вирішила ніколи не торкатися цієї теми.

— Можливо, — погодився сер Волтер. — Але я б не вдавався аж до таких крайнощів. Бо, бачте, нам не можна забувати про містера Норрелла. Він назавжди залишиться живим нагадуванням про все, що сталося. Боюся, він тепер часто складатиме нам товариство: після тих послуг, що він їх надав, нам важко буде відплатити йому повною мірою. — Він замовк на мить, а потім його некрасиве обличчя скривилось од усміху: — На щастя, містер Норрелл був настільки ласкавий, що сам пояснив, як, на його думку, особисто мені годиться виявити йому свою вдячність.

Йшлося про розмову, яка відбулася між сером Волтером та м-ром Норреллом о четвертій ранку, коли маг узяв сера Волтера в облогу прямо на сходах, де й розлого описав йому свої плани, як можна магією спантеличити французів у війні.

На це місис Вінтертаун відказала, що, звісно, рада буде виявляти м-ру Норреллу знаки особливої уваги та поваги; всі знатимуть, у якій пошані вона його тримає. Навіть оминаючи його магічну майстерність (що й так було очевидно, тієї ж миті, як він ступив у будинок), він справляв враження порядного старого джентльмена.

— І справді, — погодився сер Волтер. — Одначе зараз для нас найбільший клопіт — це вберегти міс Вінтертаун од надмірних переживань. І саме про це я хотів би говорити з вами. Не знаю вашої думки, але мені здається, весілля годилось би відкласти на тиждень-два.

Погодитися місис Вінтертаун не могла; всі приготування завершено, а святковий бенкет — навіть частково приготований: суп, драглі, варене м’ясо, маринована осетрина тощо вже чекали; то що ж, дати цьому всьому зіпсуватися, а потім знову готувати за якийсь тиждень?

Сер Волтер не дав ради домогосподарським аргументам, а тому запропонував поцікавитися думкою самої міс Вінтертаун, чи відчуває вона в собі досить сили.

Тож вони підвелися з крісел у крижаній вітальні (де велася розмова), рушили на другий поверх до кімнат міс Вінтертаун та поставили її це запитання.

— О! — зраділа вона. — Я ще ніколи так добре не почувалася. У мене стільки сили й завзяття. Дякую. Сьогодні вранці я вже виходила на вулицю. Я нечасто гуляю, бо рідко дужа робити якісь фізичні вправи, та цього ранку кімната мені раптом стала за темницю. Мене потягнуло надвір.

По вигляду сер Волтер збентежився:

— Я би не назвав це мудрим учинком. — Він повернувся до місис Вінтертаун: — Усе було добре?

Місис Вінтертаун вже й рота розкрила відповідати, але її донька лиш розсміялася та згукнула:

— О! Матінка нічого не знали. Можу вас запевнити. Я виходила, поки вона спала. Зі мною ходила Барнарда. Я двадцять разів обійшла Брансвік-сквер. Двадцять![68] Вам випадало коли-небудь чути щось смішніше? Мене охопила така жадоба до ходьби! Бігме, я би навіть була побігла, якби можливо, але в Лондоні це… ну, ви розумієте. — Вона знову сміялася. — Я хотіла йти ще далі, але Барнарда мені не дозволила. Вона страшенно переймався і хвилювався, щоб я не зомліла прямо на дорозі. Стежила, щоб ми нізащо не випускали наш будинок із поля зору.

Вони не зводили з неї очей. Крім усього іншого, це виявилася найдовша репліка міс Вінтертаун, яку досі мав нагоду чути сер Волтер. Дівчина сиділа прямо, з ясним поглядом та здоровим рум’янцем на щоках. Вона випромінювала красу і здоров’я. Радісно гомоніла без упину, веселилася та не приховувала почуттів. М-р Норрелл, складалося враження, не тільки повернув її з того світу, а й обдарував удвічі, а то й утричі більшою життєвою силою, ніж вона мала раніше.

Напрочуд дивна виходила картина.

— Звісно, — погодився сер Волтер, — якщо ви почуваєтеся настільки добре, що ладні піддати себе фізичним навантаженнями, то я певен, нікому й на думку не спаде противитися вашому бажанню; власне, нічого ліпше не додасть вам снаги та не сприятиме вашому здоров’ю й довголіттю, як постійні вправи. Та, водночас, можливо, наразі нерозважливо виходити надвір, нікого про це не попередивши. Для безпеки вам слід гуляти не лише в товаристві Барнарди. Знаєте, від завтра я хотів би й сам мати таку честь.

— Але ж ви такий зайнятий, сер Волтере, — нагадала вона. — У вас чимало урядових справ.

— Маєте рацію, проте…

— О! Мені добре відомо, що у вас повно роботи. Мушу ставитися до цього з розумінням.

Дівчина так легко змирилася із цим нехтуванням нею, що він аж розкрив рота, намагаючись їй заперечити. Однак усі її слова були справедливі, тому сер Волтер не зронив ні слова. З найпершого дня, коли він побачив її на прийомі в батській оселі леді Вінселл, він був вражений красою та вишуканістю міс Вінтертаун, відтак одразу прийняв рішення, що добре було би не тільки якнайскоріше, наскільки це дозволяли обставини, взяти з нею шлюб, а й спробувати познайомитися ближче, адже в його душу закралася підозра, що крім грошей, він отримував за дружину справді годящу партію. Серу Волтеру здавалося, що година-дві бесіди з нею дозволять вибудувати підмурки, на яких зросте бездоганний оплот довіри та щиросердості. Він мав великі сподівання, що спілкування віч-на-віч з легкістю підкаже, де лежать спільні симпатії та смаки. І в розмовах уже зринали кілька речей, на які він покладав свої надії. Тож природно, що його чоловіча стать, розум, досвід та знання, набуті за сорок два роки, дозволяли йому спілкуватися мало не на будь-яку тему; свої думки він прагнув повідомити милій дівчині дев’ятнадцяти років, котра, звісно, вислухала б їх зі щирим захватом. Одначе його неймовірна зайнятість на роботі та її кволе здоров’я все ще відкладали цю надцікаву розмову на майбутнє; і от зараз вона повідомила його, що навіть після весілля нічого не зміниться. Схоже, їй це не дошкуляло. Навіть навпаки, з новими силами їй навіть було весело спостерігати, як він плекав ілюзії, що все могло би піти інакше.

На жаль, сер Волтер уже запізнився на зустріч із міністром закордонних справ, а тому взяв праву (цілу) руку міс Вінтертаун та галантно її поцілував; потім пояснив дівчині, як сильно чекає на прийдешній день, коли він стане найщасливішим чоловіком на світі; чемно вислухав (вже тримаючи капелюх) коротку тираду місис Вінтертаун із цього питання і покинув дім, гадаючи розібратися з усім пізніше, власне, як тільки матиме вільний час.

А наступного дня вони й справді повінчалися в церкві святого Георгія на Гановер-сквер. Церемонію відвідали майже всі міністри Його Величності, двоє чи троє герцогів, представників королівської родини, пів десятка адміралів, єпископ і кілька генералів. Однак мені прикро визнавати, що якими би великими й важливими не були для миру й процвітання Держави всі ці люди, того дня, коли сер Волтер Поул одружився з міс Вінтертаун, ніхто не дав би й ламаного пенні за новини про них, адже людиною, яка приваблювала всі погляди, людиною, про котру точилися пересуди між сусідами, став той самий маг — м-р Норрелл.

10 Як складно буває прилаштувати мага

Сер Волтер вирішив, що представлятиме міністрам магію помалу, поступово привчаючи їх до думки, що м-ра Норрелла варто випробувати у війні. Він боявся опору. Був певен, що м-р Кеннінґ вдасться до сарказму, що лорд Каслрей відмовиться допомагати, а граф Четем з його ідеї просто поглузує[69].

Та всі його страхи виявились безпідставними, і вже незабаром сер Волтер зрозумів, що міністри настільки ж зацікавлені новинами, як і решта люду в Лондоні. Наступного разу, коли кабінет засідав у Берлінґтон-Гаусі[70], вони заявили, що охоче знайшли б роботу єдиному магу в Англії. От тільки ніхто не розумів, яку. Востаннє англійський уряд наймав мага двісті років тому і трохи відвик.

— Мій найбільший клопіт, — пояснював лорд Каслрей, — пошук солдатів у військо, і повірте мені — це завдання непросте. Британці — напрочуд миролюбний народ. Але я вже поклав око на Лінкольншир; кажуть, у Лінкольнширі добірні свині, від яких стають дужими й дебелими. То мені особисто було би найліпше, якби на весь Лінкольншир накласти закляття, і тисячі три-чотири молодих душ умить сповнилися щирим бажанням служити й воювати з французом. — Він тоскно поглянув на сера Волтера: — То може, вашому другу відоме таке закляття?

Цього сер Волтер не знав, але відповів, що поцікавиться в м-ра Норрелла.

Трохи пізніше того самого дня сер Волтер завітав до м-ра Норрелла і поставив йому це запитання. М-р Норрелл був у захваті. Він сумнівався, що коли-небудь раніше комусь спадали на думку схожі чари, тому він попросив сера Волтера переказати лорду Каслрею свої вітання й поздоровлення як людині з найоригінальнішим мисленням. Що ж до того, можливо це чи ні, то він відказав:

— Труднощі полягають у тому, щоб змусити закляття працювати лише в Лінкольнширі й діяти тільки на молодих чоловіків. Існує небезпека того, що в разі успіху (смію підозрювати, успіху неминучого з мого боку) не тільки Лінкольншир, а й кілька суміжних графств цілковито знелюдніють.

Із цією відмовою сер Волтер повернувся до лорда Каслрея.

Інші чари, яких бажали міністри, сподобалися м-ру Норреллу значно менше. Воскресіння леді Поул полонило уми лондонців, і серед них міністри винятку не становили. І розпочав усе лорд Каслрей, коли спитав у інших міністрів, кого найбільше в світі боявся Наполеон Буонапарте. Хто, здавалося, завжди вгадував кожний крок лихого французького імператора? Хто завдав французам настільки нищівної поразки, що вони й донині не наважуються потикати свого французького носа з портів? В чиїй особі поєдналися усі чесноти справжнього англійця? У кому ще, питався лорд Каслрей, як не в лорді Нельсоні? Звісно ж, найперше треба повернути лорда Нельсона з мертвих. Лорд Каслрей перепрошував сера Волтера (бо, можливо, він чогось не зрозумів), але навіщо вони взагалі марнують час на балачки?

На що м-р Кеннінґ, чоловік заповзятливий і схильний до колотнеч, хутко відказав, мовляв, звичайно, втрата Нельсона була якнайприкріша, Нельсон був національним героєм, Нельсон — здійснив усе, що згадав у промові лорд Каслрей. Та при всіх своїх досягненнях і словах — і цим м-р Кеннінґ аж ніяк не хотів образити Флот, найславнішу з британських інституцій, — хіба Нельсон не був звичайним моряком? Зате блаженної пам’яті м-р Пітт був усім[71] [72]. Якщо й вертати мерців із того світу, то хіба може бути інакший вибір як Пітт?

Лорд Четем (за сумісництвом брат блаженної пам’яті м-ра Пітта), очікувано підтримав таку пропозицію, але подивувався, навіщо взагалі щось там вибирати — чому б не воскресити одразу обох, і Пітта, і Нельсона. Просто заплатити магові вдвічі більше, та й по всьому. Навряд чи цьому хтось перечитиме?

Після цього інші міністри також стали пропонувати нових мертвих джентльменів у кандидати на повернення з того світу, аж поки не склалося враження, що невдовзі половина усипальниць у країні спорожніє. І щойно список неабияк підріс, одразу спалахнули суперечки.

— Ні, так не годиться, — обурився сер Волтер. — Звідкись треба починати. Мабуть, не тільки я вважаю, що нашим нинішнім становищем усі ми певною мірою зобов’язані містерові Пітту. І буде недобре, якщо будь-який інший джентльмен одержить перевагу над ним.

Із цим на Гановер-сквер було послано кур’єра по м-ра Норрелла, що мав його доставити в Берлінґтон-Гаус. Мага провели в оздоблену прекрасними розписами залу, де засідали міністри. Сер Волтер повідомив його про те, що кабінет обмірковує ще одне воскресіння.

М-р Норрелл сполотнів і пробурмотів під носа, що тільки особливе ставлення до сера Волтера змусило його вдатись до такого виду магії, за який він би й не думав братися в іншому разі; він навіть і думати не хоче про нову спробу; міністри й гадки не мають, про що вони просять.

Та коли м-р Норрелл розібрав, про якого кандидата йдеться в клопотанні, йому значно полегшало і він почав щось мурмотіти про стан тіла.

Після цього міністри згадали, що м-р Пітт помер майже два роки назад, тож, попри їхню відданість Піттові за життя, їм анітрохи не кортіло зустрітися з ним у його теперішньому вигляді. Лорд Четем (брат м-ра Пітта) із сумом зауважив, що бідний Вільям, безперечно, вже значно втратив форму.

Більше до цієї розмови не верталися.

Минув тиждень чи більше, і лорд Каслрей запропонував відправити м-ра Норрелла до Нідерландів або ж Португалії (де міністри слабко сподівалися здобути хоч який плацдарм проти Буонапарте), щоб той міг зайнятися магією під началом генералів та адміралів. Тож, з метою оглядин, на Гановер-сквер у спільній сухопутній та військово-морській експедиції було відправлено адмірала Пейкока, червоновидого флотського діда, та капітана Гаркорт-Брюса із двадцятого полку легких драгунів.

Капітан Гаркорт-Брюс був не тільки звитяжним і вродливим рубакою, а ще й романтиком. Повернення магії в Англію пробрало його до кісток. Він читав багато книжок з історії, щоправда цікавішої, і в його думках жило багато стародавніх битв, коли рокованих на смерть англійців уже було долали значно чисельніші французи, аж раптом під звуки дивної, нетутешньої музики на пагорбі об’являвся Король Крук у високім чорнім шоломі з круковим пір’ям, що майоріло на вітрі; на воронім коні він учвал з’їжджав у долину з сотнею лицарів-людей та сотнею лицарів-фейрі позаду і в магічний спосіб розбивав французів ущент.

Ось так уявляв собі магію капітан Гаркорт-Брюс. Ось це він волів би бачити на всіх бойовищах материкової Європи. Тому, побачивши м-ра Норрелла у вітальні на Гановер-сквер, послухавши та побачивши його вередування через чай із надлишком вершків, а потім через чай із браком заварки, він — скажу я вам те, про що ви, напевно, вже самі здогадалися, — трохи розчарувався. Направду, він настільки засмутився усією експедицією, що адміралу Пейкоку, старому широколицьому джентльмену, стало його шкода, і він зважився лиш на стримані глузування та помірні кпини з молодика.

Адмірал Пейкок та капітан Гаркорт-Брюс повернулися до урядовців і повідомили їм, що питання командировки м-ра Норрела хоч куди навіть не стоїть на порядку денному; адмірали та генералітет ніколи не пробачать міністрам, якщо ті зневажать їхньою думкою. Кілька тижнів тієї осені навіть здавалось, що міністри ніколи не прилаштують свого єдиного мага.

11 Брест

Першого тижня листопада французька ескадра готувалася до виходу з порту Брест на західному узбережжі французької Бретані. Кораблі збиралися захоплювати британські судна — у крейсерський похід Біскайською затокою. Ну, як не захоплювати, то принаймні перешкодити їм займатися тим, чим вони займатимуться[73].

Дмухав стійкий береговий бриз. Французькі моряки готувалися швидко й вправно, і кораблі були вже майже готові відчалювати, як несподівано насунули важкі чорні хмари та пішов дощ.

Природно, що в такій важливій гавані, як Брест, знайшлося чимало людей, котрі вивчали вітри й погоду. І перш ніж ескадра підняла вітрила, кілька таких збентежених чоловіків поквапилось на верф, щоб розповісти дуже дивні речі про зливу. Хмари, за їхніми словами, насунулись із півночі, хоча вітер дмухав зі сходу. Це було неможливо, але відбувалося саме так. Не встигли капітани збентежитись, засумніватися чи здивуватися — залежно від своєї вдачі, — як надійшла інша новина.

Брестська гавань має внутрішній і зовнішній рейди, розділені довгим вузьким півостровом. Дощ переходив у зливу, а французькі командири раптом дізналися про появу величезного британського флоту на зовнішньому рейді.

Скільки кораблів? Вивідувачі не знали, але забагато, щоб їх можна було так просто полічити, можливо, сотня. Ніби цей дощ, флот з’явився в чистому морі нізвідки. З яких кораблів складався він? О! Це якнайдивніше! Бо мова йшла винятково про важко озброєні дво- і трипалубні лінійні кораблі.

Новина була приголомшлива. Число й розміри кораблів дивували чи не сильніше від несподіваної їх появи. Британський флот держав Брест у постійній блокаді, але не більше ніж силами двадцяти п’яти кораблів за раз, із яких лиш десять-дванадцять були лінійними, а решта — прудкими невеликими фрегатами, шлюпами й бригами.

Тому французькі капітани не йняли віри розповідям про сотню кораблів, аж поки самі не повеслували або не поскакали до Локриста, або Камаре-Сен-Жульєна, або інших місць, звідки, видряпавшись на високі скелі, можна роздивитися кораблі на власні очі.

Минав день за днем. Небо було кольору свинця, і дощ не вгавав. Британські кораблі вперто трималися місця. Мешканців Бреста пойняв неабиякий страх, що деякі з них могли підійти до міста й розпочати бомбардування. Та британці нічого не робили.

Іще дивніші новини стали надходити з решти портів Французької імперії, з Рошфора, Тулона, Марселя, Ґенуї, Венеції, Вліссінґена, Лор’яна, Антверпена та сотні інших, не таких значних. Їх також блокували британські флоти із сотні чи близько того кораблів. Це було незбагненно. Сукупно їх кількість становила значно більше, ніж британці взагалі мали суден. Стільки військових кораблів не назбирається у цілому білому світі.

Найстаршим офіцером у Бресті в ті дні служив адмірал Демулен. І в нього був слуга, низенький чоловічок, завбільшки з восьмирічного хлопчика, найсмаглявішої людської породи в Європі. Складалося враження, ніби його колись поставили в піч, забули і трохи передержали там. Колір його шкіри нагадував кавове зерно, а на дотик вона скидалася на підсохлий рисовий пудинг. Його чорні й масні кучері нагадували колодочки та пір’я на менш соковитих частинах смаженого курчати. Звали чоловічка Перроке (тобто «папуга»). Адмірал Демулен страшенно пишався своїм Перроке; пишався його комплекцією, його розумом, його спритністю і понад усе — кольором. Адмірал Демулен часто похвалявся, що бачив чорних, які поруч із Перроке здавалися блідими.

І от цей Перроке сидів якось чотири дні поспіль під дощем і розглядав ті кораблі у дальновид. Цівочки дощової води струменіли з його двокутного капелюха дитячого розміру, немовби з двох крихітних ринв. Вода потрапляла в складки його дитячої шинельки, від чого та робилася страшно тяжкою, а вовна, з якої її було зшито, поступово збивалася на фетр. Струмочки стікали по його масній печеній шкірі, та він не звертав на це ані найменшої уваги.

Минуло чотири дні, Перроке зітхнув, скочив на ноги, потягнувся, скинув капелюха, добряче пошкріб потилицю, позіхнув і сказав:

— Що ж, мій адмірале, це найхимерніші кораблі, які мені доводилося бачити. Ніяк я їх не розберу.

— Ти про що, Перроке? — запитав адмірал.

На верхівках скель під Камаре-Сен-Жульєном компанію Перроке склали адмірал Демулен і капітан Жумо, і тепер дощ збігав цівочками вже з їхніх двокутних капелюхів, перетворював на фетр вовну із їхніх шинелей і на пів дюйма заливав воду в їхні чоботи.

— Отже, — пояснював Перроке, — кораблі стоять заякорені, немов у спокійному морі, але ж море не спокійне. Дужий вест мав би їх уже знести онде на ті скелі, але ж не зносить. Чи лавірують кораблі? Ні. Чи зарифлені в них вітрила? Ні. Я вже не злічу, скільки разів змінився вітер, відколи я тут сиджу, та чи зробили екіпажі кораблів хоч щось? Нічого.

Капітан Жумо, який недолюблював Перроке й ревнував через його вплив на адмірала, розреготівся:

— Він же несповна розуму, мій адмірале. Якби британці й справді били байдики або були такі безтолкові, як він каже, то від їхнього флоту вже лишилися б самі друзки рангоуту.

— Я би назвав це не флотом, — розмірковував Перроке, нітрохи не зважаючи на капітана, — а його картинкою. Але послухайте іще чуднішу річ, мій адмірале. Бачите он той трипалубник на північному краю лінії? У понеділок він був схожий на решту кораблів, але зараз його вітрила подерто на шмаття, бізань-щогла зникла, а в борту зяє діра.

— Ура! — вигукнув капітан Жумо. — Значить, якісь наші сміливці завдали йому шкоди, поки ми тут теревенимо.

Перроке на це вишкірився:

— Капітане, ви справді гадаєте, британці дозволили би одному французу підійти до сотні кораблів, рознести один із них на шматки і потім спокійно забратися геть? Ха! Хотів би я, капітане, подивитися, як би ви це зробили на своєму кораблику. Ні, мій адмірале, я думаю, британець тане.

— Тане! — скрикнув із подиву адмірал.

— Його корпус роздимається, ніби бабусина стара торбинка для пряжі, — промовив Перроке. — А бушприт із бліндом сповзають помалу у воду.

— Боже, що за маячня! — вигукнув капітан Жумо. — Як може корабель розтанути?

— Не знаю, — замислено промовив Перроке. — Залежно від того, з чого його зроблено.

— Жумо, Перроке, — озвався адмірал Демулен, — пропоную нам узяти корабель і самим на все подивитися. Так буде найкраще. Якщо ми побачимо приготування британців до нападу, то повернемо назад, але бодай щось та дізнаємося.

Отож, Перроке, адмірал і капітан Жумо взяли невеликий корабель і кількох сміливців; бо матроси хоч і хоробрий народ, що холоднокровно долає труднощі, але забобонний, а Перроке був не єдиний чоловік у Бресті, котрий помітив чудасії на британських кораблях.

Відпливши трохи від берега, наші сміливці помітили, що дивні кораблі цілковито сірі і при цьому блистять; навіть під темним небом, навіть під проливним дощем вони сяяли. Одного разу в хмарах з’явилася проріха, і промінь сонця освітив море. Кораблі зникли. А потім хмари знову зійшлися, і судна вернулися назад.

— Боже милий! — закричав адмірал. — Що це все значить?

— Можливо, — з тривогою припустив Перроке, — всі британські кораблі потонули, а це їхні привиди?

Та химерний флот блищав і сяяв, що привело до дискусії про те, з чого його зроблено. Адмірал вважав, із заліза або сталі. (Металеві кораблі! Аякже! Я завжди вважала французів ексцентричними.)

Капітан Жумо припускав, з фольги.

— Фольга!

— Так, звісно! — відповів капітан Жумо. — Знаєте, як дами беруть фольгу і крутять із неї такі трубочки, з трубочок роблять кошики, а їх прикрашають квітами й драже.

Адмірал та Перроке здивувалися, почувши таку відповідь, але капітан Жумо був красенем, тому знав про дам значно більше від них.

Проте якщо виготовлення одного кошика в дами займає цілий вечір, скільки ж дам потрібно, щоб виготовити справжній флот? Адмірал поскаржився, що в нього від одної думки про це розболілася голова.

Знову вияснилося. Цього разу вони підійшли до кораблів противника значно ближче, ніж раніше, й одразу побачили, наскільки прозорий цей безбарвний флот, від якого вмить лишились самі лелітки на воді.

— Скло, — промовив адмірал, і він був близький до істини, яка врешті-решт відкрилася розумному Перроке.

— Ні, мій адмірале, це дощ. Цей флот із дощу.

Падаючи з небес, крапельки утворювали щільні форми: стовпи, перемички, пласти, яким хтось надавав подоби сотні кораблів.

Цікавість аж ятрила Перроке, адмірала та капітана Жумо, кому ж підвладна така сила, і вони вирішили, що, значить, десь мусить існувати заклинач дощів.

— І не просто заклинач дощів! — вигукнув адмірал. — А справжній майстер-лялькар! Тільки погляньте, як гойдає кораблі на хвилях! Як напинаються й спадають вітрила!

— Безсумнівно, мій адмірале, нічого прекраснішого мені ще не випадало бачити, — погодився Перроке, — але я й досі наполягаю, хто би це не вдіяв, а на морській справі він не розуміється.

Дві години дерев’яний корабель адмірала лавірував серед дощового флоту. Створені з дощу, ці кораблі не видавали жодного звуку: не рипіли шпангоути, не лопотіли вітрила, не лунали крики матросів до своїх товаришів. Кілька разів безликі люди з дощу виходили до леєру подивитися на дерев’яний корабель та його екіпаж із крові й плоті, та що вони при цьому думали, ніхто не відав. Адмірал, капітан і Перроке почувалися цілком у безпеці, адже, як зауважив Перроке: «Навіть якщо дощові матроси вирішать нас розстріляти з дощових гармат, на нас летітимуть ядра із води, од яких ми хіба промокнемо як хлющ».

Перроке, адмірал і капітан не могли намилуватися цим видивом. Вони вже забули, що їх обдурили, забули, що змарнували цілий тиждень і що весь цей тиждень британці безперешкодно ходили в порти на Балтиці, та португальськім узбережжі, та й у будь-які порти, куди імператор Наполеон Буонапарте не хотів їх пускати. Проте закляття, яке тримало кораблі купи, схоже, починало слабшати (і це мало би пояснити танення трипалубника на півночі). За дві години дощ ущух, і тієї самої миті розвіялися чари. Перроке, адмірал і капітан Жумо це зрозуміли через кумедне відчуття, немовбито вони щойно скуштували струнного квартету або їх на мить оглушила блакить. Не встигло око змигнути, як дощові кораблі перетворилися на туманні кораблі, які лагідно розвіяв бриз.

Французи лишилися самі посеред порожньої Атлантики.

12 Дух англійської магії кличе м-ра Норрелла на поміч Британії

Одного грудневого дня в Чипсайді[74] зіткнулися дві великі підводи, одна з яких перекинулась, розгубивши бочки хересу. Поки візники сварилися, котрий із них винен, перехожі помітили, що одна з бочок стала протікати. І вже невдовзі її оточила юрба пияків, озброєних склянками й квартами, якими вони рятували херес, та баграми й металевим пруттям, щоб дірявити вцілілі бочки. Отак дві підводи з тлумом людей начисто перекрили весь Чипсайд, так що на всіх сусідніх вулицях зупинився рух карет, які розтягнулися в чергах на Поултрі, Треднідл-стрит, Бартолом’ю-лейн з одного боку та Олдерсґейту, Ньюґейту і Патерностер-роу — з іншого. Ніхто навіть гадки не мав, як можна розв’язати цей, здавалося, нерозривний вузол з екіпажів, коней і людей.

Візники, один із котрих був гарний, а інший товстий, уладнавши свій спір, перетворилися на таких собі Бахуса й Силена вуличної учти. На чолі гурту прихильників вони вирішили розважитись, повідчиняти дверцята всіх карет і позаглядати, чим живуть багатії. Кучери й лакеї противились як могли, відбивалися від такого нахабства, але натовп зібрався надто численний (не втримаєш) і надто п’яний (шмаганням нагайок, що до них вдалися найбрутальніші візничі, не налякаєш). Отож, в одному з екіпажів товстий візник побачив м-ра Норрелла і згукнув:

— Овва! Та це ж старий Норрелл!

Тут обоє візників залізли в карету до мага і взялися тиснути йому руки, обдаючи при цьому густим хересним духом та запевняючи, що вони зараз умить, не гаючись, візьмуться розчищати дорогу для екіпажу героя Французької блокади. Свого слова вони дотримали, натовп порозпрягав коней респектабельних людей, а карети негайно порозпихали у двори чинбарень та інших нечистих закладів або повідкочували у брудні цегляні завулки, де ті позастрягали і позчісували об стіни свій лак; тим часом візники з товариством влаштували м-ру Норреллу тріумфальну процесію, провівши його аж до Гановер-сквер, всю дорогу нахвалюючи, підкидаючи в повітря шапки та складаючи пісні на честь мага.

Захват од діяння м-ра Норрелла немовбито опанував людьми. Його хитрощі протримали французький флот у своїх гаванях одинадцять днів, упродовж яких британські вітрильники в повній мірі скористалися привіллям Біскайської затоки, Ла-Маншу та Північного моря, здійснивши чимало корисного. Доставили багато вивідувачів у різні частини Французької імперії та забрали інших назад у Британію з новинами про задуми Буонапарте. А купецькі судна безперешкодно розвантажили каву, вовну і прянощі в портах Голландії та Балтики.

Подейкували, Наполеон Буонапарте уздовж і поперек обшукував цілу Францію, намагаючись і собі знайти мага, але без найменшого успіху. Тимчасом приголомшені міністри в Лондоні раптом виявили, що народ чи не вперше тішився з їхніх рішень.

М-ра Норрелла запросили до Адміралтейства й почастували мадерою в Залі для зустрічей. Маг сидів у кріслі біля каміна і мило бесідував із Першим лордом Адміралтейства, лордом Малґрейвом[75], і Першим секретарем Адміралтейства, м-ром Горроксом[76]. Стіну над каміном прикрашали різьблені зображення навігаційного приладдя та квіткових гірлянд, що дуже подобалися м-ру Норреллу. Він розповідав про чудові різьблення в книгозбірні абатства Гертф’ю.

— І все ж я вам заздрю, мілорде, — говорив м-р Норрелл. — Слово честі. Такий прекрасний образ вашого робочого приладдя! От би мені щось таке. Ніщо так не вражає, ніщо так не спонукає до роботи, як охайно розкладені робочі інструменти або ж їхні зображення, вирізьблені у добротнім англійськім дубі, як тут. Однак магові, направду, інструменти майже не потрібні. Розкрию вам маленький секрет, мілорде: чим більше знарядь тягає із собою маг — барвистих порошків, котячих опудал, магічних капелюхів тощо, — тим більшим ошуканцем виявиться!

А яких ж нечисленних інструментів, чемно поцікавився м-р Горрокс, усе-таки потребує справжній маг?

— Леле! Та, власне, ніяких, — відповів м-р Норрелл. — Хіба що срібної чаші для видив.

— О! — вигукнув м-р Горрокс. — Я, мабуть, усе віддав, тільки би глянути на таку магію! А ви, мілорде? О, містере Норрелле, може, ми таки вмовимо вас показати нам яке-небудь видіння в срібній чаші?

Зазвичай, м-р Норрелл не зглядався на таких марнотних прохачів, але його так роздобрив прийом в Адміралтействі (адже двоє джентльменів засипали його компліментами), що він майже одразу дав згоду і відправив прислугу по срібну чашу.

— Срібна чаша, — пояснював м-р Норрелл, — має бути приблизно один фут упоперек. І наповніть її, будь ласка, чистою водою.

Якийсь час тому Адміралтейство видало наказ трьом кораблям зустрітися в морі південніше Ґібралтара, і лорд Малґрейв дуже цікавився, чи відбулося це рандеву; не міг би м-р Норрелл якось це дізнатися? М-р Норрелл не знав, але пообіцяв спробувати. Коли принесли чашу і м-р Норрелл схилився над нею, лорду Малґрейву та м-ру Горроксу здалося, ніби воскресла стародавня слава англійської магії, ніби вони жили за часів Стоксі, Томаса Бог-у-поміч та Короля Крука.

У срібній чаші на поверхні води з’явився образ трьох кораблів на блакитних хвилях. Сліпуче світло Середземномор’я ввірвалося в кімнату посеред похмурого грудневого дня та осяяло обличчя трьох джентльменів, котрі прикипіли поглядом до чаші.

— Вони ж рухаються! — приголомшено вигукнув лорд Малґрейв.

Картинка й справді ожила. Голубим небом бігли щонайбіліші хмаринки, на хвилях погойдувалися кораблі, палубами яких пересувалися люди. Лорд Малґрейв та м-р Горрокс легко упізнали кораблі Його Величності «Катерина Вінчестерська», «Лавр» і «Кентавр».

— О, містере Норрелле! — не стримався м-р Горрокс. — На «Кентаврі» служить мій кузен. Ви не могли би мені показати капітана Баррі?

М-р Норрелл засовався на місці, з присвистом набрав повітря в груди, люто витріщився на срібну чашу, і в ній мало-помалу виринув обрис рожевощокого, золотокудрого херувима-переростка, який міряв кроками шканці. Це, запевнив присутніх м-р Горрокс, і був його кузен, капітан Баррі.

— Нівроку виглядає, правда? — веселився м-р Горрокс. — Я так радий, що він у доброму здоров’ї.

— Де вони? Ви знаєте? — запитав лорд Малґрейв м-ра Норрелла.

— Шкода, — відказав маг, — але мистецтво живих картинок найменш точне в цілому світі[77]. Я дуже вдоволений, що мав честь показати вашій милості деякі з кораблів Його Величності. Ще більше я втішений тим, що це саме ті кораблі, про які ви питали. Чесно зізнатися, я на це навіть не сподівався, проте, боюся, більше мені вам нічого повідомити.

Адміралтейство було в захваті від досягнень м-ра Норрелла, і вже незабаром лорд Малґрейв та м-р Горрокс задумалися про нове завдання для чарівника. Не так давно флот Його Величності захопив французький лінійний корабель з прекрасною фігурою на носі, вирізьбленою в подобі ясноокої русалки, що мала коралові вуста, густі золоті коси, вишукано прикрашені дерев’яними крабами й морськими зірками, та хвіст у золото-срібній лусці, немовбито виліплений з імбирного пряника. До того, як потрапити британцям у руки, корабель побував у Тулоні, Шербурі, Антверпені, Роттердамі та Генуї, а значить, русалка на власні очі бачила багато берегових укріплень та стала свідком великої розбудови флоту Наполеона Буонапарте, яка тоді йшла повним ходом. М-р Горрокс попросив м-ра Норрелла зачарувати її та розпитати про все, що вона знала. Так м-р Норрелл і зробив. Та хоч йому і вдалося розговорити русалку, спочатку вона не змогла відповісти на жодне питання. Вона вважала себе непримиренним ворогом Британії і була страшенно рада висловити усю ненависть до цієї країни. Провівши все життя поміж моряцтва, вона вивчила чимало лайок і охоче їх застосовувала до всіх, хто проходив досить близько, щоби почути. Голос, який їх викрикував, крехтів рипінням щогл і шпангоутів під дужим вітром. Русалка завдавала англійцям не тільки словесних кривд. Одного разу трьом матросам, котрим загадали якусь роботу на кораблі, не пощастило, і вони наблизились до цієї фігури на відстань її довгих дерев’яних рук, якими вона вмить їх ухопила та кинула у воду.

М-р Горрокс, що спеціально відвідав Портсмут для бесіди з русалкою, втомився від неї і заявив, що накаже порубати її на друзки та спалити у вогні. Та попри своє французьке походження вона виявилася сміливицею і сказала, нехай тільки спробують її кинути в багаття. При цьому хвисьнула хвостом і загрозливо помахала руками, а всі дерев’яні краби та морські зірки в її волоссі наїжачились.

Справу владнав вродливець капітан, який перед тим захопив корабель і якого відправили напоумити русалку. Красивою грамотною французькою мовою він обґрунтував справедливий характер британських вимог і немислиму несправедливість французьких. Не знаю, що стало переконливішим: дохідливість його слів чи краса його обличчя, та русалка розповіла м-ру Горроксу все, що той забажав.

Із кожним днем м-р Норрелл злітав все вище в очах публіки, й одному підприємливому граверу на прізвище Голленд, котрий мав свою майстерню на подвір’ї собору св. Павла, спала геніальна думка замовити гравюру із зображенням мага, а потім продавати її відбитки. На гравюрі м-р Норрелл виступав поруч із юною леді в негліже, навколо якої, не торкаючись її тіла, вирувала й крутилася чорна хмара, а єдиною прикрасою слугував серпик місяця, заткнутий поміж локонів, що спадали їй на плечі. М-ра Норрелла, вочевидь, неабияк приголомшеного всією ситуацією, вона жваво тягнула за руку сходами нагору і виразно указувала перстом на зрілу даму, що височіла в кріслі над ними. Ця дама була задрапірована в таке саме неприталене плаття, як і юна леді, а на голові мала вишуканий римський шолом. Здавалося, жінка, не ховаючись, ридає, а єдиний її супутник — немолодий і печальний лев — лежав у ногах. Гравюра, озаглавлена «Дух англійської магії кличе м-ра Норрелла на поміч Британії», мала шалений успіх, і лиш за один місяць м-р Голленд продав майже сімсот її відбитків.

М-р Норрелл тепер рідше виходив у світ; натомість приймав найрізноманітніших поважних гостей удома. Впродовж одного ранку під його будинок на Гановер-сквер могло під’їжджати до п’яти-шести карет із шляхетними вензелями на дверцятах. Маг лишався тим самим скромним мовчазним та знервованим чоловічком, яким він завжди був, тож якби не м-р Дролайт і м-р Ласеллз, то пасажири карет запам’ятали би ті візити страшенно нудними. В такій оказії розмову якраз і вели м-р Дролайт і м-р Ласеллз. Ніде правди діти, залежність м-ра Норрелла від цих двох росла невпинно. Якось Чилдермасс заявив, що до послуг Дролайта вдався би тільки дуже дивний маг, тепер це м-р Норрелл наймав його на постійній основі. Куди б м-р Норрелл не їхав у справах, Дролайт завжди сидів у кареті поруч із ним. Щодня він являвся на Гановер-сквер розповісти м-ру Норреллу міські новини, про чужі успіхи та невдачі, про чужі борги та амурні справи, аж поки, не виходячи з бібліотеки, м-р Норрелл почав розбиратися в лондонських справах не гірше всякої столичної дами.

Та ще більшою дивовижею стала відданість справі англійської магії м-ра Ласеллза. Щоправда, пояснити це було дуже просто. М-р Ласеллз належав до тієї породи людей, котрі зневажають будь-яку постійну працю. Цілком свідомий свого непересічного розуму, він тим не менш, у віці тридцяти дев’яти років, нічого до пуття не вмів і не годився ні до якого діла. Він бачив навколо людей, що сумлінно трудилися всю юність, здобули впливові та відповідальні посади, і, безсумнівно, заздрив їм. А тому роль такого собі радника-аншефа при найвеличнішому магові доби йому неабияк імпонувала, адже тепер йому ґречні питання ставили міністри короля. Звісно ж, про людські очі він зоставався тим самим збайдужілим джентльменом, як і раніше, проте насправді страшенно оберігав свою новонабуту сановитість. Одного вечора в кав’ярні Бедфорда за пляшкою портвейну він знайшов спільну мову з Дролайтом. Вони зійшлися на думці, що такому джентльменові-тишкові, як м-р Нор-релл, дружити лиш з ними двома цілком удосталь. Відтак вони уклали альянс на оборону обопільних інтересів та огородження мага від впливів будь-яких інших осіб.

Саме м-р Ласеллз першим запропонував м-ру Норреллу подумати про публікацію. Сердешного м-ра Норрелла постійно ображали хибні уявлення людей про магію, на що він не втомлювався скаржитись, оплакуючи невігластво широкого загалу.

— Мене просять показати духів-фейрі, — нарікав він, — єдинорогів, мантикор[78] і тому подібне. Ніхто не хоче навіть думати про користь магії, до якої я вдавався. Їх цікавлять лише найбільш фривольні різновиди магії.

На це м-р Ласеллз йому відповідав:

— Магічні подвиги прославлять ваше ім’я, сер, але ваша думка про саме мистецтво зрозумілішою від цього не стане. Вам потрібно публікуватися.

— Достоту ваша правда! — ураз загорівся м-р Норрелл. — Я й справді хочу написати книгу, як ви й радите. От тільки, боюся, мине чимало років, поки в мене знайдеться для написання вільний час.

— О! Цілковито з вами згоден. Книга — це огром роботи, — мляво проказав м-р Ласеллз, — але мені йшлося не про книгу. Я думав про дві-три статті. Навряд чи в Лондоні чи Единбурзі знайдеться хоч один редактор, який би не був у захваті від ідеї опублікувати щось із ваших нотаток. Часопис чи газету можете обрати самі, та якщо вас цікавить моя порада, я би рекомендував, сер, «Единбурзьке ревю[79]». В усім королівстві не знайдеться жодного дому, що волів би вважатися шляхетним і не мав би цього видання. Швидшого способу донести ваші думки до широкого загалу просто не існує.

Слова м-ра Ласеллза прозвучали настільки переконливо і з таким знанням теми, що, охоплений видіннями своїх статей на кожнім бібліотечнім столі та власних ідей, обговорюваних у кожній вітальні, м-р Норрелл одразу сів би їх писати. Але, на превеликий жаль, «Ревю» славилося підтримкою радикальної опінії в суспільстві, критикою уряду та виступами проти війни з Францією, чого м-р Норрелл аж ніяк підтримати не міг.

— Ба більше, — правив далі м-р Норрелл, — я не збираюся писати огляди хоч чиїх книжок. Згубнішої речі від сучасних книг про магію ви не знайдете в цілому світі: вони сповнені помилковими відомостями та хибними думками.

— Ваше право, сер, саме так і написати. І чим грубіше ви це напишете, тим більше порадуєте своїх редакторів.

— Але ж мені більше кортить поширювати власні думки, а не чужі.

— Але ж, сер, — відповів йому Ласеллз, — саме винесенням суджень про діяння інших людей, викриттям їхніх помилок ви розтлумачуєте читачам свої думки. Обернути огляд чужої книжки собі на користь — що може бути простіше? Згадайте її заголовок раз чи два, а решту статті присвятіть улюбленій темі. Смію вас запевнити, так чинять геть усі.

— Гмм, — замислився м-р Норрелл, — може, ви й маєте рацію. Але ж ні. Може скластися враження, немовби я надаю підтримку чомусь, що взагалі ніколи не повинно було побачити світ.

Після цього переконати м-ра Норрелла стало неможливим.

Ласеллз засмутився. Що стосується розумних і дотепних матеріалів, то «Единбурзьке ревю» на голову перевершувало всіх своїх конкурентів. У королівстві його статтями зачитувалися усі, від найупослідженішого душпастиря до прем’єр-міністра. В порівнянні з цим часописом усі інші здавалися нудними.

Ласеллз уже надумав геть відмовитися від цього задуму та майже забув про нього, аж раптом до нього в руки потрапив лист від молодого книгопродавця на прізвище Маррі[80]. М-р Маррі шанобливо цікавився, чи м-р Ласеллз і м-р Дролайт не вдостоять його честі зустрітися з ним будь-якої години й будь-якого зручного для них дня. В нього-бо є пропозиція, що має стосунок до м-ра Норрелла.

За кілька днів Ласеллз і Дролайт зустрілися з книгопродавцем удома в м-ра Ласеллза на Брутон-стрит. Він був людиною завзятою і діловою, тому одразу перейшов до справи.

— Як і будь-який мешканець цих островів, джентльмени, я в захваті й запалі від нещодавнього неймовірного відродження англійської магії. Не менше мене приголомшив той ентузіазм, із яким британська публіка вітала повернення, здавалося, давно загиблого мистецтва. І я переконаний, що прекрасне періодичне видання про магію матиме широку аудиторію. Література, політика, релігія та подорожі — це все чудово, це завжди користуватиметься популярністю в читача, зате магія — реальна, практична магія, як у містера Норрелла — цілковита новинка. Джентльмени, мені цікаво, якої думки про таку пропозицію міг би бути містер Норрелл? Я чув, йому багато чого кортіло би розповісти. Я чув, що думка містера Норрелла часто дивує! Звичайно, в школі ми всі потроху вчили історію та теорію магії, але займалися нею на цих островах давним-давно, тож боюся, ці наші знання повні помилок та упереджень.

— Ах! — вигукнув м-р Дролайт. — У вас прекрасне чуття моменту, містере Маррі! Містер Норрелл був би такий щасливий почути ваші судження! Помилки та упередження — саме так і не інакше. Коли ви, мій любий сер, матимете щастя поспілкуватися з ним самі (як от, наприклад, я, вже чимало раз), то й знатимете, що все насправді так і є!

— Це давнє й сердечне побажання містера Норрелла, — підхопив Ласеллз, — внести ясність у розуміння суті новочасної магії широкою публікою, та, на жаль, сер, персональним бажанням часто на перешкоді стають обов’язки перед державою. Адже Адміралтейство та Воєнне відомство займають весь його час.

М-р Маррі на це чемно відказав, що, звичайно ж, перед воєнними турботами поступаються всі інші і що м-р Норрелл — Національний Скарб:

— Та я маю надію, що можливо організувати справу так, аби зняти тягар головних клопотів із плечей містера Норрелла. Ми могли би найняти іншого редактора, і той укладав би кожне число, замовляв статті та огляди, вносив би правки — звісно, керуючись настановами містера Норрелла.

— Аякже! — погодився Ласеллз. — Чом би й ні? Керуючись настановами містера Норрелла. Ми на цьому наполягатимемо.

Бесіда закінчилася дуже приязними словами з обох сторін, Ласеллз і Дролайт обіцяли негайно поговорити з м-ром Норреллом.

Дролайт поглядом провів м-ра Маррі до виходу.

— Шотландець, — промовив він, щойно зачинилися двері.

— Найсправжнісінький! — кивнув Ласеллз. — Та я нічого проти не маю. Шотландці, зазвичай, дуже здібні й кмітливі дільці. Гадаю, ця пропозиція нівроку.

— Мені він здався респектабельним. По суті, майже джентльмен. Хіба що має чудну звичку: дивитися на вас одним оком, а іншим тимчасом крутити по всій кімнаті.

— Він же не бачить на праве око.

— Невже?

— Так. Мені про це розповів Кеннінґ. Його колись у школі вчитель штрикнув в це око кишеньковим ножиком.

— Хай Бог милує! Але ж тільки уявіть, Ласеллзе! Цілий журнал про думки однієї людини! Ніколи не думав, що таке можливо! Навіть нашому магу відбере мову, коли ми розкажемо йому про це.

М-р Ласеллз розсміявся:

— Він вирішить, що так і годиться! Його марнославство не знає меж.

Як і передбачав м-р Ласеллз, нічого екстраординарного в цій пропозиції м-р Норрелл не побачив. Ба більше, він зразу почав усе ускладнювати:

— Це прекрасний задум, — говорив він, — але, на жаль, цілком нездійсненний. Займатися редагуванням часопису мені забракне часу, а довірити таку важливу справу іншій людині я навряд чи зможу.

— І я так думав, сер, — відповів йому м-р Ласеллз, — поки не згадав про Портісгеда.

— Портісгеда? Хто такий Портісгед? — запитав м-р Норрелл.

— Ну… — почав Ласеллз. — Колись він був магом-теоретиком, але…

— Теоретиком? — стурбовано перебив його м-р Норрелл. — Ви ж знаєте, якої я про них думки!

— Та ж ви не дослухали до кінця! Він у такому захваті від вас, сер, що коли почув про ваше несхвалення теоретичної магії, то одразу ж покинув свої дослідження.

— Справді? — трохи заспокоївся м-р Норрелл.

— Він надрукував одну чи дві книги. Точно не скажу які. Історія магії шістнадцятого сторіччя для дітей або щось таке[81]. Я певен, що ви, сер, можете зі спокійним серцем довірити лорду Портісгеду редагування часопису. Він ніколи не надрукує щось, чого ви не схвалюєте, бо його милість має славу одного з найдостойніших людей у королівстві. І я цілковито певен, що він прагнутиме лише вдовольнити ваші побажання[82].

Неохоче м-р Норрелл погодився зустрітися з лордом Портісгедом, і м-р Дролайт написав тому листа, запрошуючи на Гановер-сквер.

Лордові Портісгеду було майже тридцять вісім років. Він був дуже високий і худий, з довгими худими руками й ногами. Незмінно вбирався в білуватий сурдут і світлого кольору бриджі. Вразлива душа, він ніяковів од усього на світі: свого високого зросту, свого статусу колишнього мага-теоретика (як розумний чоловік, лорд Портісгед розумів, що м-р Норрелл цього не схвалює), од знайомства з вишуканим світським панством в особі Дролайта і Ласеллза, а найбільше — від зустрічі з м-ром Норреллом, своїм найбільшим героєм. Якоїсь миті від хвилювання лорд Портісгед навіть почав розгойдуватися туди-сюди, що в поєднанні з його зростом і білуватим одягом справляло враження берізки під поривами дужого вітру.

Попри знервованість йому вдалося засвідчити своє глибоке розуміння тієї честі, яку до нього виявив м-р Норрелл, покликавши на зустріч. Та й м-р Норрелл настільки зрадів беззастережній шанобливості лорда Портісгеда, що змилостився і дозволив тому знову взятися до вивчення магії.

Не варто зайвий раз казати, який щасливий був лорд Портісгед, та коли почув, що м-р Норрелл хотів би, щоб він подовгу сидів у закуті Норреллової вітальні, вбираючи думки мага про новочасне чарівництво, а потім під його ж керунком редагував новий часопис м-ра Маррі, то втіха його, здавалося, не знала меж.

Новий журнал одержав назву «Друзі англійської магії», яку запозичено з листа м-ра Сеґундуса в редакцію «Таймс», писаного минулої весни. Цікаво, що жоден із матеріалів, які побачили світ у «Друзях англійської магії», не належав перу м-ра Норрелла, котрий виявився абсолютно неспроможним завершити бодай одну статтю; його ніколи не задовольняв результат, і завше переслідувало відчуття, ніби він написав забагато або ж навпаки — замало[83].

Перші числа журналу мало чим могли зацікавити справжніх дослідників магії, і хоч який інтерес становили кілька статей-нападок, писаних Портісгедом від імені м-ра Норрелла: на джентльменів, що займалися магією, і дам, що займалися магією, магів-волоцюг, магів-мандрівців і магів-вундеркіндів, Учене товариство магів Йорка, Учене товариство магів Манчестера, учені товариства магів у цілому та й узагалі — всіх інших магів.

13 Маг із Треднідл-стрит

Славу найзнаменитішого вуличного мага в Лондоні, безперечно, мав Вінкулюс. Його будка стояла перед святим Христофором-ле-Стоксом на Треднідл-стрит навпроти Банку Англії, і невідомо, що знали краще: будку чи банк.

А попри те причина, з якої так уславився Вінкулюс — скоріше, не уславився, а здобув горезвісну репутацію, — лишалася дещо загадковою. Чарував він не краще від першого-ліпшого шарлатана з масними патлами і брудною жовтою завіскою. Його заклинання не мали сили, пророцтва не справджувалися, а чаклунському шалу ніхто ні на йоту не йняв віри.

Багато років поспіль він був відданий важливому й вагомому спілкуванню з Духом ріки Темзи. Впадав, бувало, у свій шал і ставив йому запитання, а Дух у відповідь мовив його вустами із сильним водянистим і вітряним акцентом. Якось зимового дня у 1805 році одна жінка заплатила цілий шилінг за відповідь на питання, де шукати чоловіка, котрий покинув її. Дух несподівано розказав так багато цікавого, аж навколо будки зібрався натовп допитливців. Дехто з перехожих повірив Вінкулювому таланту, піддавшись сильному вражінню од промови Духа, але інші взялися глузувати з мага та його клієнтки. Один такий насмішник (ще той вигадник) навіть примудрився підпалити Вінкулюсові взуття, поки той промовляв. Маг умить облишив свій шал: він стрибав, завивав, намагався скинути черевики і водночас пробував затоптати вогонь. Він усе метався, і юрба безмірно втішалася, аж раптом щось випало з його рота. Двоє чоловіків підібрали дрібну залізячку завдовжки не більше як півтора дюйма. Вона скидалася на губну гармоніку, а коли один чоловік узяв її в рота, то зміг також говорити голосом Духа ріки Темзи.

Попри привселюдне приниження Вінкулюс не до кінця розгубив свою повагу, свою природжену гідність, яка вирізняла його серед усіх інших вуличних чарівників Лондона та викликала певну шанобливість. Друзі та прихильники м-ра Норрелла повсякчас його закликали навідати Вінкулюса, але на превеликий подив наражалися на категоричну відмову здійснити такий візит.

Одного дня наприкінці грудня, коли важкі хмари громадили альпійські пейзажі в небі над Лондоном, коли буревій наробив у небесах такої веремії, що місто в одну мить пірнало у морок, в іншу вже купалося у сонячнім промінні, а ще трохи згодом дощ починав торохтіти в шибки, м-р Норрелл затишно вмостився перед веселим полум’ям каміна у бібліотеці. Поруч у достатку пропонував смаколики чайний столик, а в руці м-р Норрелл тримав «Пташину мову» Томаса Ланчестера. Він гортав сторінки, шукаючи улюблений пасаж, як раптом його мало не на смерть перелякав чийсь гучний і зневажливий голос:

— Що, магу, думаєш усіх зачудував своїми подвигами?!

М-р Норрелл підвів погляд і, приголомшений, побачив якогось чоловіка, що його ніколи в житті раніше не зустрічав — худого, хижого, обшарапаного. Обличчя він мав кольору скислого молока, волосся — кольору диму й попелу у лондонськім небі, а одяг — барви брудної води у Темзі біля Воппінґа[84]. Жодна частина гостя — ні обличчя, ні волосся, ні одяг — не могла похвалитися чистотою, та в усіх інших відношеннях він повністю відповідав народним уявленням про мага (на відміну від м-ра Норрелла). Чоловік стояв, розправивши плечі й гордо буравлячи співрозмовника поглядом сірих очей.

— О, так! — правив він далі, люто зиркаючи на м-ра Норрелла. — Вважаєш себе справдешнім героєм! То знай же, Магу! Твою появу провіщено давним-давно. Двадцять років я чекав на тебе. То де ж ти ховався весь цей час?

М-р Норрелл сидів у збентеженій тиші й роззявивши рота витріщався на свого обвинувача. Адже цей чоловік немовби заліз до нього в груди, дістав із них потаємний секрет і виставив його на світло! З найпершого ж дня у столиці м-р Норрелл усвідомив, що давно вже був готовий до цього переїзду, давно вже міг чарувати на користь Англії, француз уже давно міг бути розбитий, а англійська магія вже давно би посіла належне їй високе місце в громадській думці країни. Його мучив острах, що своєю забарністю він її зрадив, і от тепер докори сумління втілилися в людській подобі та заявилися до нього. Тож загадковий гість наразі мав перевагу. Затинаючись, м-р Норрелл поцікавився його іменем.

— Я — Вінкулюс, маг із Треднідл-стрит!

— О! — полегшено згукнув м-р Норрелл, зрозумівши, що принаймні перед ним не привид. — І ви, напевне, явилися сюди жебрати? У такому разі можете забиратися геть, звідки прийшли! Я не вважаю вас братом у магії, тому ви не отримаєте від мене нічого! Ні грошей. Ні обіцянок допомоги. Ні рекомендацій іншим особам. Ба більше, можу сказати вам, що я збираюся…

— І знову ти помилився, Магу! Мені для себе не треба нічого. Я прийшов пояснити тобі, в чім твоя доля. Бо народився саме для цього.

— Доля? То ви зібралися ворожити? — зневажливо прокричав м-р Норрелл. Він підвівся з фотеля і несамовито смикнув шнурок дзвінка, одначе на його виклик не прибіг жоден слуга. — Гаразд! Із людьми, що вдають, ніби вміють пророкувати, у мене розмова коротка. Лукасе! Віщування — це найлихіший із трюків, які мерзотники вашого роду розігрують перед чесними людьми. Магія не здатна провіщати майбутнє. І всі, хто стверджував протилежне, були брехунами. Лукасе!

Вінкулюс озирнувся.

— Я чув, ти зібрав усі на світі книжки про магію, — промовив він. — Ходять чутки, ти навіть роздобув трактати, втрачені, коли згоріла Александрійська бібліотека. Мабуть, ще й знаєш їх усі напам’ять.

— Книги й писання лежать в основі ґрунтовної освіти й добрих знань, — відказав м-р Норрелл. — До магії треба ставитися так само, як і до інших наук.

Раптом Вінкулюс нахилився до м-ра Норрелла і прикипів до нього пекучим поглядом. Той мимохіть змовк і подався вперед, вбираючи кожне слово гостя, яке той звіряв йому.

— Я простягнув руку, — прошепотів Вінкулюс, — і ріки Англії обернулися й потекли назад…

— Перепрошую?

— Я простягнув руку, — трохи гучніше правив далі Вінкулюс, — і кров моїх ворогів застигла в їхніх жилах…

Він розпростався, широко розкинув руки і заплющив очі, немовби пустився в релігійний екстаз. Дужим і ясним голосом, сповненим пристрасті, Вінкулюс продовжував:

— Так-так! — перебив його м-р Норрелл. — Ви й справді вважаєте, ніби я вперше чую таку нісенітницю? Кожний шаленець на всякому розі вулиці криком меле ті самі сім мішків гречаної вовни, і кожний волоцюга з будки із жовтою завіскою намагається додати собі таємничості, верзучи щось подібне. Та всяка третьорядна книга про магію, надрукована за останні двісті років, розводиться про щось таке! «Я прибув до них зграєю круків». Що це хоч значить, дозвольте поцікавитися? Хто й до кого прибув зграєю круків? Лукасе!

Вінкулюс не зважав. Його сильний голос тепер перекривав слабкі підверескування м-ра Норрелла:

— Три королівства! — вигукнув м-р Норрелл. — Ха! Тепер я розумію, на що претендує ця дурниця! Пророцтво Короля Крука! Що ж, прикро казати, але, якщо ви збиралися приголомшити мене оповідками про того джентльмена, мушу вас розчарувати. О, так, ви схибили цілковито! Бо на світі немає мага, який би мені був настільки осоружний![85]

— Усякий англієць за правом народження заслуговує на службу обізнаного й освіченого мага, — перебив його м-р Норрелл. — А що ви їм пропонуєте натомість? Містичне белькотіння про каміння, дерева й туман! Це як Томас Бог-у-поміч радив учитися магії в диких звірів у лісі! А цікаво, чого б не в свиней у хліві? Або бездомних псів? Не таку магію хочуть оживити нині цивілізовані англійці! — Він знавісніло глянув на Вінкулюса, і тієї ж миті щось привернуло його увагу.

Вінкулюс одягався геть недбало. На шию він абияк намотав брудну хустину, але в прорісі між нею та сорочкою проглядав клаптик замурзаної шкіри. На якій виднілася химерна яскраво-синя кривуля, схожа на закрут якоїсь чорнильної літери. Можливо, це був просто шрам — слід колишніх прочуханок на вулиці. Проте більше всього він нагадував варварські нашкірні рисунки, у яких вправлялися тубільці з островів Південного моря. Вінкулюс же — такий незворушний у чужій оселі, ладний сварити її господаря на всі заставки — раптом засоромився свого знаку і, помітивши зацікавлення м-ра Норрелла, одразу ж приклав руку до горла, поправив хустину і закрив прогалину.

— Два маги постануть у Англії…

У м-ра Норрелла з вуст зірвався було вигук, але він умить перетворився на тихе засмучене зітхання.

— О! То тепер, виходить, ти явився сюди всього лиш образити мене! Облудний Магу, ти ревнуєш через мій успіх! Не можеш нічого вдіяти з моєю магією, то намислив очорнити моє ім’я і порушити мій спокій…

Цієї ж миті розчинилися двері, і в кімнату забігло двоє чоловіків.

— Лукасе! Дейві! — істерично заверещав м-р Норрелл. — Де вас носило?

Лукас почав щось пояснювати про шнурок на дзвінку.

— Що? Та хапайте же його! Хутчіш!

Дейві, кучер м-ра Норрелла, мав статуру тих самих щедрих пропорцій, що й решта представників такого роду занять, і снагу, яку черпав із щоденних змагань зі сваволею чотирьох породистих запряжних коней у розквіті сил. Він ухопив Вінкулюса за тулуб і горло. Той завзято борюкався, хоч і не покинув шпетити м-ра Норрелла:

Дейві з Вінкулюсом поточились і впали на столик, із якого повалилася гора книжок.

— А-а-а! Обережно! — вигукнув м-р Норрелл. — Заради Бога, обережно! Він же перекине каламар! І попсує мені книжки!

Лукас теж підскочив до Дейві та спробував допомогти йому приборкати приблуду, що люто махав руками і через те скидався на вітряка, поки м-р Норрелл гасав по бібліотеці швидше, ніж будь-коли за останні роки, підбираючи книги та складаючи їх подалі від небезпеки.

— Безіменний раб одягне срібний вінець… — прохрипів Вінкулюс, бо все дужча хватка Дейві на горлі впевнено позбавила його промову будь-якої величності. Вінкулюс зробив останню спробу виборсатися з обіймів кучера і прокричав:

— Безіменний раб стане королем у чужій країні…

Після чого Лукас і Дейві чи то поволокли, чи то понесли його з кімнати геть.

А м-р Норрелл упав у крісло біля каміна. Він знову взяв книгу в руки, але був надто схвильований, щоб вернутися до читання. Крутився в кріслі, гриз нігті, ходив по бібліотеці, повсякчас вертаючись до розкиданих під час боротьби книжок й перевіряючи їх, чи не пошкодились (нічого не знаходив), та найчастіше він підходив до вікна і тривожно визирав, чи ніхто не стежить за його будинком. О третій в кімнаті почало сутеніти. Лукас прийшов запалити свічки та підкинути дров у вогонь. За ним виглядав Чилдермасс.

— О! — вигукнув м-р Норрелл. — Нарешті! Ви вже чули, що трапилося? Мене всі зрадили! Інші маги стежать за мною і замислюють, як би завдати мені краху! Мої слуги-нероби забули про свої обов’язки. І їм цілковито байдуже, перерізали мені горлянку чи ні. А ви… а ви — найгірший злодій! Кажу вам, цей чоловік з’явився в кімнаті нізвідки. Ніби магічним способом! А коли я дзвонив і кричав, то ніхто не приходив! Ви мусите облишити всі свої справи. Тепер ваше єдине завдання — встановити, які закляття цей чоловік наклав на мій дім, щоб увійти! Звідки він знає магію? Що йому відомо ще?

Чилдермасс з іронією подивився на хазяїна.

— Ну, якщо це моє єдине завдання, то я з ним уже впорався. Ніякої магії. Одна з кухарок забула замкнути вікно у коморі, чаклун заліз через нього і потім тинявся будинком, поки не наскочив на вас. От і все. Ніхто не приходив, бо він перерізав шнурок від дзвінка, а почути ваш крик ні Лукас, ні решта не могли, аж поки той не взявся за свою бучну промову, тоді вони одразу й прибігли. Правда, Лукасе?

Лукас, колінкуючи з кочергою перед каміном, погодився і підтвердив, що саме так усе й було:

— Я, сер, намагався вам розказати. Та ви ж не слухали.

Проте м-р Норрелл так сильно себе накрутив, так розлютився та знервувався через уявні магічні здібності Вінкулюса, що це пояснення його анітрохи не заспокоїло.

— О! — промовив він. — Та я однаково переконаний, що він замислив проти мене щось лихе. Я певен, він уже щось накоїв.

— Звичайно, накоїв, — погодився Чилдермасс. — Ще й якого лиха! Поки був у коморі, то з’їв три пироги з м’ясом.

— І дві головки вершкового сиру, — додав Лукас.

М-р Норрелл змушений був погодитися, що великі маги навряд чи так чинили б, але він мусив на комусь зігнати свій гнів. Чилдермасс і Лукас якнайвигідніше трапилися йому під руку, то він почав саме з них і виголосив довжелезну промову, сповнену палких інвектив проти Вінкулюса, найбільшого зловмисника всіх часів і народів, закінчивши її натяками на те, що зухвалі слуги-дармоїди нічим хорошим не кінчають.

Чилдермасса й Лукаса, котрі мусили вислуховувати щось подібне майже щотижня відколи поступили на службу до м-ра Норрелла, ці тиради геть не злякали. Вони просто дочекалися, поки хазяїн виговориться та охолоне, а потому Чилдермасс проказав:

— А тепер давайте забудемо про пироги та сир. Залізши до вас із візитом, він завдав собі чималого клопоту і ризикнув потрапити на шибеницю. Що йому було треба?

— Та! Передати пророцтво Короля Крука. Мабуть, довго думав. Послання виявилося безглузде, як і більшість таких просторікувань. Щось про бойовища, і престол, і срібний вінець, але найбільше він вихвалявся іншим магом, за якого, певно, має себе.

Тепер, коли м-ра Норрелла переконали, що Вінкулюс не його могутній суперник, він почав жалкувати, що взагалі сперечався з ним. Набагато ліпше, думалося йому, було би зберігати величну й владну мовчанку. Він намагався розрадити себе думкою, що Вінкулюс начисто утратив свій імпозантний вид, коли Дейві із Лукасом тягнули його із кімнати. Поступово цей спогад і усвідомлення власної незрівнянно кращої освіти і здібностей повернули йому почуття втіхи. Однак на жаль, недовго воно тривало. Бо взявши «Пташину мову» в руки, він побачив такий абзац:

Наступного разу, як м-р Норрелл зустрівся із лордом Портісгедом (що сталося за два дні), він одразу підійшов до його милості й звернувся до нього з такими словами:

— Сподіваюся, мілорде, ви знайдете для свого часопису які-небудь украй критичні слова про Томаса Ланчестера. Довгі роки я захоплювався його «Пташиною мовою», вона мені здавалася сміливою спробою дати читачам ясний та зрозумілий опис магії авреатів, та варто було засісти за неї уважніше, і з’ясувалося, що писання його вражені якнайгіршими вадами… Він містик, мілорде! Просто містик!

14 Ферма «Розбите серце»

Років за тридцять до того, як м-р Норрелл приїхав у Лондон підпорювати світ зі своїм вражаючим задумом відродження англійської магії, у володіння спадком вступив такий собі джентльмен на ім’я Лоренс Стрейндж. У свою власність він отримав: понівечений часом будинок, трохи неродючих земель і цілу гору боргів та заставщини. Неабияка біда, звісно, та на думку Лоренса Стрейнджа — цілком здоланна. Були би гроші. Тому, як і багато хто з джентльменів до і після нього, він поставив собі за мету — бути особливо люб’язним із багатими спадкоємицями, де б і коли він їх не зустрічав, а тому, маючи вроду та гарне виховання, одразу ж підкорив серце одної міс Ерквістоун, юної шотландської панянки, що мала дев’ятсот фунтів доходу на рік.

Скориставшись грошима, які прийшли з міс Ерквістоун, Лоренс Стрейндж полагодив будинок, зайнявся впорядкуванням своїх земель та повернув усі борги. І вже незабаром гроші він став заробляти для себе, а не виплачувати за зобов’язаннями. Молодий чоловік розширив свої маєтності і став лихварювати під п’ятнадцять відсотків росту. Цим та іншим схожим заняттям він віддавав кожну вільну годину і вже не міг приділяти багато уваги нареченій. Ба більше, Лоренс дав їй зрозуміти, що її товариство і бесіди йому дошкуляють. Відтак їй, сердешній, жити з ним стало непереливки. Маєток Лоренса Стрейнджа був у Шропширі, у самісінькій глушині на кордоні з Вельсом. Місис Стрейндж там нікого не знала. Вона звикла до міського життя, до единбурзьких балів, до единбурзьких крамниць, до розумних бесід, що вели її единбурзькі друзі; і вигляд високих понурих гір, вічно вбраних у валійські дощі, наганяв на неї смуток. П’ять років вона мучилася з таким самотнім життям, а потім померла від застуди, потрапивши в бурю під час одинокої прогулянки в тих самих горах.

Подружжя Стрейнджів мало одну дитину, якій на тоді виповнилося щось із чотири роки. Не збігло й кількох днів, як місис Стрейндж поховали, а між Лоренсом Стрейнджем та сім’єю його покійної дружини спалахнула гаряча суперечка про долю дитини. Ерквістоуни переконували, що, згідно з умовами шлюбної угоди, велика частка грошей, що належали місис Ерквістоун, мала бути збережена для її сина, поки він доросте до повноліття. А от Лоренс Стрейндж нікого й не здивував, коли заявив, що має право чинити як йому заманеться навіть з найдрібнішою монеткою жінчиних статків. Обидві сторони звернулися до правників, які звернулися в суди — лондонський Докторс-Коммонс[87] та шотландський — з двома окремими справами. Ці дві справи — Стрейндж проти Ерквістоунів й Ерквістоуни проти Стрейнджа — розглядалися роками. За цей час Лоренс Стрейндж остаточно незлюбив сина. Йому здавалося, що малий чимось схожий на болотисте поле з напівмертвими лісками — вартує великих грошей на папері, але не спроможен приносити добрий прибуток. Якби англійські закони давали йому право спродати сина і купити навзамін кращого, він, мабуть, саме так і зробив би[88].

Тимчасом Ерквістоуни збагнули, що Лоренс Стрейндж має силу повністю занапастити життя дитини, так само як і дружини, тому брат місис Стрейндж термінового написав зятю листа з пропозицією: він щороку на певний час забиратиме племінника у власний единбурзький дім. На превеликий подив м-ра Ерквінстоуна, м-р Стрейндж не заперечував[89].

Ось так у дитинстві Джонатан Стрейндж став проводити кожні півроку в оселі м-ра Ерквінстоуна на Шарлотт-сквер у Единбурзі, де, можна припустити, його переконали в тому, що його батько не вартий високої думки. Саме там він одержав початкову освіту в товаристві трьох кузин, Марґарет, Марії та Джорджиани Ерквінстоун[90]. Звичайно ж, Единбурґ — одне з найбільш цивілізованих міст у світі, а його городяни — люди розумні й приємні, незгірш самих лондонців. І коли б він не перебував разом із подружжям Ерквінстоунів, вони робили все від них залежне, щоб хлопчина ріс щасливий, намагаючись таким чином відшкодувати йому недбальство й холоднечу, які йому доводилося зносить у батьківськім домі. Тож хіба варте подиву, що виріс він трохи розпаньканий, трохи самовільний, ще й трохи занадто високої думки про себе.

А Лоренс Стрейндж старішав, багатшав, однак не ставав кращою людиною.

За кілька днів до бесіди м-ра Норрелла та Вінкулюса в обійстя Лоренса Стрейнджа прийшов працювати новий слуга. Решта домашньої прислуги готові були йому помогти й дорадити. Вони розповіли новенькому, що Лоренс Стрейндж гордий і злостивий, що його всі ненавидять, що він понад усе на світі любить гроші та що от уже багато років, як він майже не говорив зі своїм сином. Також вони додали, що хазяїн скорий на диявольський гнів, тому боронь Боже його хоч чим образити, адже тоді не збудешся біди.

Новий слуга подякував усім за поради й пообіцяв усе запам’ятати. Та не знала прислуга, що вдача у новенького була крутіша від характеру самого м-ра Стрейнджа. Що був новенький інколи саркастичний, часто грубий, що він дуже цінував свої вміння і — відповідно — трохи зневажав здібності інших. І не розповів він про свої вади з тієї простої причини, що сам їх не бачив. Дарма що часто сперечався з друзями та сусідами, але причин він не міг зрозуміти, а тому покладав усі провини на інших. Аби ви не подумали, що в цьому розділі йтиметься лише про людей неприємних, одразу скажу, що, на відміну від Лоренса Стрейнджа, кінцем і початком чийого характеру була чиста злоба, його новий слуга являв собою значно природнішу мішанку світла й тіні. Йому не бракувало здорового глузду, і він не менш завзято боронив інших від справжніх образ, ніж самого себе — від кривд уявних.

Лоренс Стрейндж постарів і мало спав. Досить часто вночі йому краще працювалося, ніж удень, а тому він засиджувався за письмовим столом із паперами та діловими листами. Цілком природно, що зорити ночі з ним лишався якийсь із слуг, і за кілька днів після прибуття в нову господу цей обов’язок випав новачкові.

Усе йшло добре, аж поки десь по другій годині ночі м-р Стрейндж гукнув нового слугу й замовив чарочку хересу. Хоч яке просте здавалося прохання, його виконання далося новачкові нелегко. Пошукавши херес в усіх можливих місцях, він був змушений спочатку розбудити покоївку, щоб спитати її, де спить дворецький, а потім — і самого дворецького, щоб спитати, де зберігається херес. І навіть після того одразу добутись потрібної відповіді не вдалося, бо прохання м-ра Стрейнджа спантеличило самого дворецького, адже той знав, що хазяїн майже не п’є хересу. От м-ру Джонатану Стрейнджу, сину м-ра Стрейнджа, додав дворецький, розширюючи знання новачка про маєток, — от йому неабияк смакує херес, тому зазвичай одну-дві пляшки можна знайти в його гардеробній.

Слідуючи вказівкам дворецького, новий слуга роздобув херес у підвалі. Це передбачало світіння вогню, довге спускання темними холодними сходами вниз, змітання старого брудного павутиння з одежі, сильного вдаряння головою об старе іржаве залізяччя, що стирчало зі старих запліснявілих склепінь та рясного втирання крові й бруду з обличчя потому. Він таки приніс м-ру Стрейнджу чарку хересу, той умить її осушив і одразу ж замовив іще одну.

Слуга-новачок подумав, що годі з нього підвалів на сьогодні, а тому, пригадавши слова дворецького, піднявся на другий поверх у гардеробну м-ра Джонатана Стрейнджа. Нишком зазирнувши в кімнату, він побачив, що там нікого нема, хоча свічки все ще горіли. Слугу це не дуже подивувало, бо він помічав, що за багатими неодруженими джентльменами часто водиться такий грішок: вони постійно марнують свічки. Слуга заходився шарудіти по шухлядах сервантів, піднімав нічні горщики і зазирав у них, залізав під столи та стільці, заглядав у квіткові вази. (Якщо ви трохи здивовані вибором місць, де нишпорив новий слуга, можу лише сказати, що його досвід спілкування з багатими неодруженими джентльменами був значно багатший від вашого, тож він знав, що їхній спосіб порядкувати в домі дещо ексцентричний.) Як слуга й очікував, «захалявну» пляшку хересу він знайшов в одному з чобіт молодого хазяїна, де та грала ролю ложечки для взуття.

Наливаючи херес у чарку, слуга кинув погляд у дзеркало на стіні та побачив, що кімната все ж таки не пустувала. Джонатан Стрейндж сидів у фотелі з високою широкою спинкою, спостерігаючи за всіма діями слуги з виразом глибокого подиву на обличчі. Новий слуга не став виправдовуватися і не зронив ні слова, бо ніяких його слів справжній джентльмен слухати не став би. Інший слуга зрозумів би без зайвих пояснень. І новачок пішов геть.

Від часу своєї появи в будинку новий слуга сподівався вивищитися над іншою челяддю. Йому здавалося, він розумніший, досвідченіший, а тому має природне право радити обом Стрейнджам найперше в усіх складних справах, які б їм не траплялися. Подумки він уже чув, як йому кажуть: «Знаєте, Джеремі, це настільки важлива справа, що я не можу її довірити нікому, крім вас». Буде перебільшенням сказати, що він ураз облишив ці сподівання, але не міг уже заплющувати очі на те, що Джонатанові Стрейнджу не дуже припало до вподоби спостерігати, як в його особистих апартаментах слуга відкорковує пляшку вина з хазяїнових персональних запасів.

А тому слуга-новачок увійшов до кабінету Лоренса Стрейнджа з підскубаними амбіціями та в небезпечно роздратованім настрої. М-р Стрейндж миттю випив другу чарку хересу та зауважив, що, напевно, волів би ще однієї. При цих словах слуга здушено заволав, смикнув себе за чуба та вигукнув:

— То чому ж, на Бога, ви про це не сказали одразу, старий ви дурню! Я би приніс цілу пляшку!

М-р Стрейндж із подивом глянув на нього та спокійно зауважив, що утримається від добавки, якщо це завдає стільки клопоту.

Новий слуга повернувся на кухню (міркуючи, нагрубив він хазяїнові, чи ні). За кілька хвилин знову задзеленчав дзвоник. М-р Стрейндж сидів за столом із листом у руці, вдивляючись у чорну як смола дощову ніч.

— На горі проти нас живе один чоловік, — промовив він, — і цього листа, Джеремі, йому потрібно доставити ще до схід сонця.

«А! Як швидко все починається! — подумалося слузі. — Нагальна справа, що її конче необхідно завершити під покровом ночі! Що б воно означало, як не рахувати, що він уже звернувся саме по мою допомогу, а не чию-небудь іншу?» Надзвичайно влещений, він радо повідомив, що негайно ж рушатиме, і взяв загадкового листа, на якому виднівся тільки загадковий напис — «Віверна»[91]. Слуга запитав, чи є в того будинку якась назва, щоб у разі коли він заблукає, можна було спитати дорогу.

Спершу м-р Стрейндж почав було говорити, що ніякої назви немає, але потім, затнувшись, сказав:

— Шукай Віверну з ферми «Розбите серце», — і додав, що з битого шляху потрібно буде зійти біля поламаної хвіртки навпроти пивниці Блекстока; доріжка за нею приведе прямо до ферми «Розбите серце».

Отож, новий слуга пішов осідлав коня, взяв великий ліхтар і рушив у путь. Ніч видалася жахлива. Різкий вітер завивав і люто сік пасмами дощу, вода затікала в усі шпаринки, вершник швидко змок до рубця і змерз на кістку.

Стежка, яка виходила на пивницю Блекстока і пнулася далі нагору, страшенно заросла. Її заледве можна було й назвати «стежкою», бо малі деревця росли прямо посеред неї. Дужий вітер перетворив їх на різки, якими тепер шмагав слугу-новачка, поки той дерся вгору. Проїхавши зо півмилі, чоловік почувався так, немовбито щойно боровся з кількома силачами поспіль (а з огляду на запальний характер йому неодноразово доводилося чубитися в різних публічних місцях, так що відчуття для нього були не нові). Він проклинав недбалого, ледачого Віверну за те, що той занедбав навіть свій живопліт. Близько години знадобилося посланцю, аби дістатися до чогось, що колись могло бути полем, але зараз нагадувало пустку, зарослу терновинням і колючками. Тут лишалося тільки шкодувати, що при собі не було сокири. Слуга припнув коня до дерева і пішов далі самотужки. Величезних гострющих шипів по дорозі виявилося повно; кілька разів слуга навіть застрягав у кущах, зачепившись у кількох місцях водночас — рука там, нога сям, — аж у відчаї він гадав, ніби ніколи звідси не вибереться. Дуже дивно, що за цією височенною огорожею взагалі міг хтось жити. І він почав був думати, що, мабуть, недивно буде знайти м-ра Віверну у якімсь сторічнім сні. «Ой, та нехай, — подумав він. — Мені ж його не цілувати».

Коли благословилося на сірий, сумний досвіток, слуга нарешті вийшов на гору і побачив понівечений будинок, який годилось би назвати не «Розбитим серцем», а «Поламаним хребтом». У садиби велетенським пузирем випнуло стіну, а над нею от-от мав завалитися комин. На даху посповзала кам’яна черепиця, і крізь дірки прозирали кроквяні ребра. Всередині будинку розрослися кущі бузини й терну, чиє нестримне гілля висадило всі шибки та позривало двері із завіс.

Слуга-новачок якийсь час стояв і у відчаї розглядав цю руїну під дощем. Підвівши очі, він помітив, як хтось спускається схилом гори — якийсь ніби казковий персонаж із дивним велетенським капелюхом та патерицею у руках. Фантастичний чоловічок виявився розважливим тутешнім фермером, а своєю неймовірною зовнішністю завдячував складеному вдвічі шматку парусини, під яким він ховався від дощу.

— Агов, чоловіче! — звернувся він до слуги. — Чого ж ти не шкодуєш себе? Сам весь у крові, ще й гарний одяг роздер на клапті!

Слуга-новачок подивився на себе і зрозумів, що чоловік говорив чистісіньку правду. Він пояснив, що стежина дуже заросла і повна колючих чагарів.

— Але ж є хороша дорога, — щиро здивувався фермер. — Менше ніж за чверть милі на захід. Нею було би вдвічі швидше! Хто ж це напоумив тебе піти старим шляхом?

Слуга не став відповідати на це запитання, натомість поцікавився, чи знає він, де можна відшукати м-ра Віверну з ферми «Розбите серце».

— Це і є садиба Віверни. Та він помер ще п’ять років тому. Кажеш, ферма «Розбите серце»? А хто її так називає? Тебе розіграли. Старий шлях, «Розбите серце»… Аякже! Щоправда, назва годяща. Тут розбили серце старому Віверні. Йому сердешному не пощастило, бо якийсь джентльмен із долини поклав око на його маєтності, і коли Віверна відмовився їх продати, той джентльмен став підсилати до нього всяких харцизів посеред ночі: вони викопували всю квасолю, моркву й капусту, яку він садив. А коли це не спрацювало, подав на нього в суд. Сердешний Віверна погано розумівся на законах, і ні в чім не міг розібратися.

Слуга-новачок трохи подумав.

— Мені здається, — нарешті промовив він, — я навіть міг би сказати, як того джентльмена звуть.

— О! Це і так усім відомо. — Тут він придивився до вранішнього гостя: — Чоловіче, ти ж білий наче молочний пудинг і тремтиш, наче ось-ось розвалишся на друзки!

— Я змерз, — визнав слуга.

Після чого фермер (на прізвище Буллбрідж) мало не силоміць хотів затягнути його до себе додому, щоб він міг зігрітися біля каміна, перекусити щось, випити і, можливо, навіть трошки подрімати. Слуга подякував, але сказав, що він просто змерз.

А тому Буллбрідж провів слугу-новачка до його коня (обминаючи колючки) і показав хорошу стежку назад на дорогу, якою той і рушив до господи м-ра Стрейнджа.

У холоднім білім небі сходило холодне біле сонце, немов би малюючи алегоричну картину відчаю, і поки слуга скакав додому, йому здавалося, ніби сонце — то сердешний Віверна, а небо — це Пекло, куди його відправив збувати свій вік у муках м-р Стрейндж.

Коли слуга-новачок повернувся назад, його зустріла інша прислуга.

— Отакої, хлопче! — стурбовано скрикнув дворецький. — Тільки подививсь на себе! Джеремі, це все через херес? Він розлютився через херес?

Слуга повалився з коня, схопив дворецького за сурдут і став благати принести йому вудку, щоб виловити нещасного Віверну із Пекла.

Із цих слів та інших, не більш зв’язних, прислуга одразу зрозуміла, що новачок застудився і його лихоманить. Його вклали в постіль і послали по лікаря. Однак, зачувши про це, Лоренс Стрейндж відправив іншого посланця за першим повідомити, що ніяких медиків не потрібно. Далі Лоренс Стрейндж заявив, що хоче каші, яку повинен подати новий слуга. Зачувши це, дворецький рушив на пошуки м-ра Джонатана Стрейнджа, щоб просити його втрутитися, але, як з’ясувалося, той іще вдосвіта виїхав у Шрусбері і мав повернутися аж наступного дня. Тому прислузі довелося витягнути слугу-новачка із постелі, вдягнути його, вкласти тацю із кашею в безвільні руки і виштовхати за двері. Цілий день м-ру Стрейнджу були потрібні всілякі дрібнички, кожну з яких мав виконувати — він на цьому особливо наполягав — новий слуга.

До ночі невдаха став гарячий, немов залізний чайник і молов щось несусвітне про діжі з устрицями. Проте м-р Стрейндж заявив, що має намір сидіти допізна і сьогодні, тому слуга має чекати поруч із ним у кабінеті.

Дворецький набрався сміливості і попросився ночувати разом із хазяїном замість нового слуги.

— А! Та ви й гадки не маєте, наскільки я вподобав цього парубка! — несхвально зблиснув очима м-р Стрейндж. — І тепер я хочу, щоб він постійно був поруч зі мною. Чи вам здається, він має поганий вигляд? Так от, по-моєму, йому просто потрібно свіже повітря. — І з цими словами він розчинив вікно над письмовим столом. В кімнаті одразу стало морозно, а знадвору стали залітати сніжинки.

Дворецький зітхнув і притулив нового слугу (котрий знову став точитися) ближче до стіни, об яку би він міг спиратись, і потайки вклав йому в кишені пару рукавичок без пальців.

Опівночі в кабінет заходила покоївка, що принесла м-ру Стрейнджу кашу. Повернувшись на кухню, вона повідомила, що хазяїн знайшов рукавички, забрав їх і поклав біля себе на столі. Слуги пішли спати з тяжкими серцями, переконані, що до сходу сонця новачок не доживе.

Настав ранок. Двері до кабінету м-ра Стрейнджа виявилися замкнені. О сьомій ранку не закалатав дзвоник, і звідти ніхто не вийшов. Так минула восьма година. Потім дев’ята. Десята. Слуги заломлювали од відчаю руки.

От тільки вони (як, направду, і Лоренс Стрейндж) забули одне: новий слуга був чоловіком молодим і сильним, а Лоренс Стрейндж — старим, і страждання, яких тієї ночі довелося зазнати новачку, однаково зносив і його хазяїн. Сім хвилин по десятій дворецький і кучер ризикнули зазирнути в кімнату, де побачили нового слугу, котрий спав на підлозі міцним сном людини, в якої минув жар. В іншому куті кімнати за письмовим столом сидів змерзлий на смерть Лоренс Стрейндж.

Коли події цих останніх двох ночей стали здобутком трохи ширшої громадськості, на нового слугу стали з цікавістю ходити дивитись, немовби на якого змієборця або лицаря, який здолав велетня. Звісно, така увага лестила новачку, а тому знову й знову розказуючи та переповідаючи свою історію, він раптом з’ясував, що коли м-р Стрейндж утретє замовив йому чарку хересу, то насправді він одказав таке:

— Ач ти, грішний діду-лиходію, зараз тобі не йметься від радості, як ти мордуєш чесних людей, знущаєшся з них і доводиш до могили, але скоро, дуже скоро настане той день, коли тобі доведеться відповісти за кожне зітхання чесного чоловіка і за кожну сльозинку, яку зронила вдова!

Так само невдовзі вся околиця знала, що коли м-р Стрейндж відчинив вікно із добрим наміром на смерть замучити холодом нового слугу, той вигукнув:

— Спершу в мороз, Лоренсе Стрейндже, та вкінці — у вогонь! Спершу в мороз та вкінці у вогонь! — пророцтво, що добре змальовує нинішнє становище м-ра Стрейнджа.

15 «Як почувається леді Поул?»

— Як почувається леді Поул?

В усіх закутах міста, серед городян усіх станів та верств лунало це запитання. Вдосвіта на Ковент-Ґардені торговці городиною чіплялися з ним до квіткарок: «Як почувається леді Поул?» У крамниці Акерманна на Стренді сам м-р Акерманн розпитував клієнтів (аристократів та знатних містян), чи не чули вони, бува, яких-небудь новин про леді Поул. Під час нудних промов у Палаті громад члени Парламенту пошепки переказували це запитання своїм сусідам (при цьому позираючи впівока на сера Волтера). Раннього ранку у спальнях Мейферу[92] покоївки, займаючись туалетом господинь, перепрошували за нахабство і цікавилися в них:

— …скажіть, а леді Поул була вчора на балу? І як почувається її милість?

День за днем питання кружляло в повітрі: «Як почувається леді Поул?»

— О! — (Лунало на нього у відповідь.) — Її милість почувається добре. Навдивовижу добре.

Скупа, яка же скупа для цієї відповіді наша мова, адже її милість почувалася не просто добре. Поряд із її милістю будь-яка інша персона в цілому світі мала вигляд блідий, утомлений, напівживий. Неймовірна бадьорість, з якою вона зустріла перший ранок після воскресіння, її ніколи не покидала; тепер вона прогулювалася з такою швидкістю, від якої округлялися очі спостерігачів. А лакей, що мав її супроводжувати на вулиці, зазвичай плентався десь позаду, розпашілий та захеканий. Якось одного ранку воєнний міністр виходив із банку Драммондів на Черінґ-Кросс і несподівано втрапив під ноги її милості, зазнавши при цьому щонеприємнішого падіння. Вона допомогла йому підвестися, перепитала, чи було не поранила його і зникла з виду, перш ніж він придумав, що відповісти.

Як і всяка дев’ятнадцятирічна панночка леді Поул без тями любила танцювати. На балу вона не пропускала жодного танцю і наприкінці, навіть не переводячи подиху, у відчаї жалілася, мовляв, як можна розходитися по домах так рано.

— Навіть смішно такі напівсонні заходи звати балами! — нарікала вона серу Волтеру. — Танцювали всього три години! — Не забувала при цьому й висловитися щодо немічності інших танцівників: — Сердешні! Мені їх так шкода.

За її здоров’я пили Армія, Флот і Церква. Сера Волтера Поула повсякчас визнавали найщасливішим чоловіком у королівстві, та й сам сер Волтер був тієї самої думки. Міс Вінтертаун — сердешна, бліда й хвороблива міс Вінтертаун — викликала в нього співчуття; зате леді Поул, яка безупинно пашіла здоров’ям та чудовим настроєм, стала об’єктом його захоплення. Йому здалося надзвичайно смішним, коли вона випадково збила на вулиці воєнного міністра, і він переповідав цю пригоду як найкращий в світі жарт усім своїм знайомим. Своїй близькій подрузі, леді Вінселл, він заявив віч-на-віч, що вважає її милість найвдалішою партією, на яку він заслуговував: такою розумною, такою бадьорою, всією такою найкращою, якої він тільки міг бажати. Особливо його вражала її незалежна думка.

— На минулому тижні вона порадила мені заперечити проти військової та грошової допомоги шведській короні (це ми зрештою і зробили), а натомість виявити таку ласку урядам Португалії та Іспанії, перетворивши ці країни на плацдарм для воєнних операцій проти Буонапарте. Яка глибина думки та висновків для дев’ятнадцятирічної, що мусила для цього зважити всі обставини! Яка сміливість для дев’ятнадцятирічної — піти проти цілого уряду! Звичайно ж, я сказав їй, що її місце у Парламенті!

В одній особі леді Поул поєднувала всі принади Краси, Політики, Багатства і Магії. Модний світ не мав сумнівів, що їй судилося стати однією з його найяскравіших провідниць. З часу її одруження вже збігло три місяці; настав час вирушати у путь, яку їй провістили й проклали Доля і той-таки модний світ. І от на другий тиждень січня, сповіщали розіслані вітальні картки, було призначено грандіозний бал.

Перший бал у кар’єрі молодої дружини — це хвилева оказія, що тягне за собою низку дрібних прикрощів і турбот. Здобутків останніх трьох років по випуску зі школи уже не достатньо. Не достатньо вже носити вишукане вбрання, вміти добирати доречні прикраси, бігло говорити французькою, грати на фортеп’яно і співати. Настає час звернути увагу на французьку кухню і французькі вина. І незважаючи на поради інших у таких важливих справах, господиня має керуватися власним смаком та схильностями. Неодмінно при цьому годиться нехтувати материними вподобаннями розваг і робити все навпаки. У Лондоні поміж модних людей існує заведенція ходити на звані вечері чотири-п’ять разів на тиждень. І ось вам питання: чи ладна новоспечена дружина — дев’ятнадцяти літ від народження та заледве обізнана в кухонних справах — вигадати яке-небудь частування, що приголомшить і причарує розбещені смаки гостей?

А ще ж слуги. В новій оселі молодої дружини всі лакеї — новачки. Коли яка річ потрібна швидко: свічки, інакші виделки, прихватка з цупкої тканини, в якій можна нести супницю, повну гарячого супу, — то чи подужають вони її знайти? За новою адресою леді Поул, Гарлі-стрит[93], № 9, усі ці турботи множились одразу натроє. Половина прислуги була родом із Нортгемптонширу, з помістя її милості в Ґрейт-Гізердені, а половину щойно понаймали в Лондоні. І як добре всім відомо, існує велетенська різниця між провінційними та лондонськими слугами. Причому справа не в точному виконанні обов’язків. Слугам як у Нортгемптонширі, так і в Лондоні потрібно куховарити, прибирати, підносити і доставляти. Ні, різниця полягає в тому, як саме вони виконують свої обов’язки. От уявіть, провінційний сквайр із Нортгемптонширу приїжджає з візитом до свого сусіда. Наприкінці гостин лакей підносить сквайрові його пальто та допомагає вбратися в нього. І водночас цілком природно буває лакеєві чемно поцікавитися, як ся має дружина сквайра. Таке питання анітрохи не ображає сквайра, ба більше — він не тільки на нього відповідає, а ще й сам цікавиться. Можливо, той сквайр десь чув, що бабуся лакея впала і поранилася, поки збирала капусту на городі, то він питає, як її здоров’я тепер. Сквайр із лакеєм живуть у крихітному світі і з дитинства знають одне одного. А от у Лондоні так не годиться. Лондонському лакею заборонено звертатися до гостей хазяїна. Він мусить удавати, ніби бабусь і капусти просто не існує.

І за адресою Гарлі-стрит, № 9 провінційні слуги леді Поул постійно почувалися ні в сих, ні в тих, боялися допустити якусь помилку і ніколи не були впевнені в своїй правоті. Навіть із їхньої мови сміялися та глузували. Лондонські слуги не одразу розуміли їх нортгемптонширський акцент (скажемо чесно, не дуже й намагалися) і слова на кшталт «аґрес», «шпараґи», «кітка» і «щипавка», коли годилося казати «аґрус», «аспарагус», «кішка» і «вуховертка».

Лондонським слугам страшенно припало до вподоби розігрувати слуг із провінції. Так, вони вручали Альфреду, юному лакею, тарелі з бридкою брудною водою, приказуючи, що це французький суп, і веліли подавати на вечерю іншим слугам. Або передавали сільськими слугами вісточки різниченку, пекарю або ліхтарнику. Повідомлення були складені рясною лондонською балачкою, що слугам із провінції здавалася повною абракадаброю, проте і різниченко, і пекар, і ліхтарник розуміли їх та кривду й лайку, що вони передавали, дуже добре. Одного разу за таку образу різниченко зацідив Альфредові в око, поки лондонська челядь ховалася та реготіла в коморі, звідки підслуховувала їхню розмову.

Звісно ж, слуги з провінції постійно жалілися леді Поул (котру вони знали все своє життя) на знущання, яких зазнали, і леді Поул була прикро вражена нещасливим життям старих друзів у її новому домі. Та їй бракувало досвіду, і вона не знала, як підійти до розв’язання цієї проблеми. Вона анітрохи не сумнівалася в щирості прислуги з села, але боялася зашкодити ще більше.

— Що мені робити, сер Волтере? — питала вона.

— Робити? — подивувався сер Волтер. — Нічого не робити. Облиште все Стівенові Блеку. І коли він з ними закінчить, усі будуть смиренні мов ягнята й співатимуть хором мов дрозди.

До свого одруження сер Волтер мав лише одного прислужника, Стівена Блека, котрому довіряв буквально без міри. За адресою Гарлі-стрит, № 9 його називали «дворецьким», хоча його обов’язки та відповідальність значно перевищували клопоти пересічного дворецького. Від імені сера Волтера він вів справи з банкірами та правниками; він вивчав стан фінансів леді Поул і доповідав про все, що дізнався, серу Волтеру; ні з ким не радячись, він наймав слуг і робітників; він роздавав їм завдання, розраховувався за квитанціями та видавав платню.

Насправді, багато в яких домах існували слуги, що завдяки своєму винятковому розуму чи здібностям мали значно більші від звичних повноваження. Але зі Стівеном це було ще незвичніше через те, що він був негром. Кажу «незвичніше», бо хіба не звикли ми, що до слуг-негрів ставляться найгірше у господі? Хай би як вони старалися? Хай би якими розумними були? І тим не менш Стівен Блек знайшов протидію цьому всезагальному звичаю. Звісно, були в нього й деякі природні переваги: вродливий, високий, ставний. Безперечно, допомагав йому і статус його господаря — політика, який залюбки виставляв своє вільнодумство цілому світу, оддавши управління власним будинком та справами в руки чорного слуги.

Решта слуг дещо подивувалися, з’ясувавши, що заправляти ними велено чорному чоловікові, представників раси якого дехто з них раніше й не бачив. Хтось спочатку обурювався і переказував іншим, мовляв, нехай тільки спробує покомандувати, то почує у відповідь дуже грубі слова. Та що б і хто б там не збирався вчинити, у присутності Стівена нічого подібного ніколи не відбувалося. Поважний погляд, владність і розважливі розпорядження, які він роздавав, природно схиляли всіх до дії.

Від самісінької появи Стівена різниченко, пекар, ліхтарник і всі інші нові знайомі прислуги на Гарлі-стрит одразу ним зацікавилися. Вони розпитували челядь про те, чим Стівен живе. Що їсть, що п’є? З ким водить дружбу? Куди ходить, якщо має дозвілля? І коли челядь із Гарлі-стрит відповідала, що Стівен з’їдає три круто зварені яйця на сніданок, що його найбільший друг — валієць, камердинер воєнного міністра, та що він минулого вечора гостював на балу для слуг у Воппінґу, і різниченко, і пекар, і ліхтарник від щирого серця їм дякували за ці відомості. Прислуга з Гарлі-стрит питала, навіщо їм це було? На що і різниченко, і пекар, і ліхтарник неабияк подивувалися та запитали, хіба ніхто нічого не знав? Прислуга з Гарлі-стрит відповіла, що й справді ніхто нічого не знав. Тоді різниченко, пекар і ліхтарник пояснили, що багато років Лондоном ходить чутка, немов Стівен Блек насправді геть не дворецький, а африканський принц інкогніто, престолонаслідник величезного царства. І геть усі знають, що як тільки йому набридне служба дворецького, він одразу туди повернеться, де в дружини візьме таку ж чорну принцесу, як і він сам.

Після такої об’яви всі слуги із Гарлі-стрит стали впівока стежити за Стівеном, вирішивши між собою, що достовірнішого поголосу й бути не могло. Та й хіба ж їхня особиста покірність Стівенові не найліпший тому доказ? Бо навряд чи би такі незалежні, горді англійці й англійки стали би коритися чорній людині в тім разі, якби не відчували до неї природну шану й повагу, геть ніби простолюдини перед справжнім королем!

Тим часом Стівен Блек навіть не здогадувався про ці химерні міркування. Свої обов’язки він виконував так само старанно, як і раніше. Він полірував срібло, вишколював лакеїв у справі service à la française[94], пильнував за кухарями, замовляв квіти, білизну, ножі, виделки і ще робив тисячу й одну річ, необхідні для того, щоб підготувати будинок і прислугу до важливого прийому. І коли цей день нарешті настав, усе навколо було настільки бездоганним, наскільки це дозволяла винахідливість Стівена Блека. У вітальні та їдальні були розставлені вази з тепличними трояндами, вони також обрамляли всі сходи. Обідній стіл встилала білосніжна дамастова скатертина, на якій огнями виблискували срібні прибори, столовий кришталь і горіли свічки. На стінах висіли два велетенські венеційські дзеркала, які за розпорядженням Стівена розташували одне навпроти одного, так щоб відображення срібла, кришталю та свічок у них двоїлися, й троїлися, й удвічі потроювалися, а коли гості всілися за стіл, то розчинилися в лагідному золотому світлі, немовби яке благословенне в славі товариство.

І найважливішим гостем був м-р Норрелл. Яка ж то була відмінність у порівнянні з його першими днями в Лондоні! Тоді ним нехтували. Він був Ніхто! А тепер він сидів поміж можновладців, які самі йому догоджали! Решта гостей повсякчас згадували його в своїх репліках і зверталися до нього зі своїми зауваженнями та питаннями і, здавалося, приходили в захват від його куцих, нечемних відповідей «Не знаю, про кого ви», «Не маю честі бути знайомим із цим джентльменом» або «Ніколи там не бував».

Деякі з розмов м-ра Норрелла (ті, що цікавіші) проводили м-р Дролайт і м-р Ласеллз. Вони посідали обабіч нього і взяли на себе труди пояснювати за столом його думки стосовно новочасної магії. Того вечора магія була головною принадою. Одночасно опинитися в присутності єдиного мага в Англії і найзнаменитішого об’єкта його магії — хіба могли гості думати чи говорити про щось інше? Дуже скоро всі тільки й обговорювали що численні заяви, ніби старі заклинання знов почали діяти: після воскресіння леді Поул такі звістки ніби гриби по дощу виринали по всій країні.

— Здається, чи не кожен крайовий листок опублікував дві-три статті про це, — підтвердив лорд Каслрей. — Днями в «Батському віснику» я читав про такого собі Ґіббонса з Мілсом-стрит. Одної ночі він прокинувся, бо почув, як у його домі скрадаються злодії. Цей чоловік нібито має велику збірню магічних книжок. Він спробував одне закляття, яке знав, і перетворив крадіїв на мишей.

— Невже? — запитав м-р Кеннінґ. — І що ж миші?

— Розбіглися по норах під плінтусами.

— Ха! — озвався м-р Ласеллз. — Повірте мені, мілорде, про магію там і не йшлося. Ґіббонс почув якийсь шум. Злякався зловмисників, проказав заклинання, відчинив двері і побачив за ними… ні, не зловмисників, а мишей. Правда тільки в тому, що від самісінького початку там і були миші. Зрештою всі ці балачки виявляються побрехеньками. У Лінкольні живе один неодружений священник на прізвище Мелпас, та от вони із сестрою взялися до професійного вивчення усіх гіпотетичних випадків чарування і поки що не виявили жодного справжнього.

— Вони в такому захваті від містера Норрелла, цей священник і його сестра, — охоче підхопив м-р Дролайт. — Страшенно раді, що нарешті постала така людина, яка здатна відновити шляхетне мистецтво англійської магії! Їм нестерпна сама думка, що інші люди розводять облудні теревені й претендують на славу нашого героя! Їм гидко, що інші люди несуть себе аж настільки високо, аж крадуть увагу в містера Норрелла! Для них це вже особиста образа! Містер Норрелл був до них такий ласкавий, що надав деякі безвідмовні засоби, аби встановлювати істину та розвінчувати всі ці фальшиві претензії, тому зараз містер Мелпас і міс Мелпас подорожують країною на фаетоні та борються із самозванцями!

— По-моєму, ви занадто розщедрились на компліменти для Ґіббонса, містере Ласеллзе, — педантично проказав м-р Норрелл. — Він цілком міг мати на думці якусь лиху мету, коли озвучив свої облудні заяви. Щонайменше він збрехав про свою бібліотеку. Я відправив Чилдррмасса, щоб він перевірив, і Чилдермасс каже, що там немає жодної книжки давнішої від тисяча сімсот шістдесятого року. Бібліотека геть нічого не варта! Геть!

— І все ж таки мусимо сподіватися, — відповіла м-ру Норреллу леді Поул, — що вже незабаром священник із сестрою зможуть відкрити нам істинно талановитого мага, когось вам у поміч, сер!

— О! Таж більше нікого немає! — вигукнув Дролайт. — Анікогісінько! Бачте, щоби звершити свої неймовірні діяння, містер Норрелл повинен був усамітнитися на багато-багато років, щоб читати книжки. На жаль, така відданість державній справі — справжня рідкість! Запевняю вас, іншого такого немає!

— Але панотцеві та його сестрі нізащо не можна припиняти пошуків, — не здавалася її милість. — Знаю зі свого прикладу, як багато зусиль потребував один-єдиний акт магії. Тільки подумайте, наскільки помічним було би для містера Норрелла мати асистента!

— Хоч і помічним, але навряд чи реальним, — промовив м-р Ласеллз. — Мелпаси не знайшли нічого, щоб підтвердити найменшу вірогідність існування такої людини.

— Таж ви самі щойно сказали, містере Ласеллзе, що вони не шукали! — заперечила леді Поул. — Вони мали на меті викривати облудну магію, а не шукати нових магів. Як вони подорожували фаетоном, їм би не вартувало багатьох зусиль заразом розпитувати і про чарувальників із бібліотеками. Впевнена, вони не заперечуватимуть проти такого додаткового завдання. Вони радо вам допоможуть, сер. — (До м-ра Норрелла.) — А ми всі сподіватимемося на їх скорий успіх, бо щось мені підказує, вам трохи самотньо.

За якийсь час, коли цілком одповідна кількість із п’ятдесятьох чи близько того страв була нібито спожита, а лакеї прибрали зі стола рештки, леді розійшлися, полишивши джентльменів за вином. Але тут якраз джентльмени раптом з’ясували, що товариство одне одного їм до вподоби менше, ніж звичайно. Вони вже проговорили все, що мали сказати про магію. Не приносили задоволення плітки про знайомих, і навіть політика здавалась дещо нудною. Одним словом, у всіх з’явилося відчуття, що вони не заперечуватимуть іще раз мати щастя побачити леді Поул, а тому повідомили серу Волтеру — саме повідомили, не цікавлячись його думкою, — що він уже засумував за дружиною. Той заперечив. Але в праві на таку відповідь йому відмовили; адже всі на світі знають, що молодий завжди сумує за молодою; навіть найкоротші розлуки засмучують щойно одруженого чоловіка і викликають нетравлення шлунка. Гості сера Волтера стали перепитувати одне в одного, чи не став сер Волтер якийсь жовчний, і дійшли одностайного рішення, що таки став. Він заперечив. Подивіться же, як він кріпиться всіма силами, правда? Чудово. Однак істини ради, варто визнати, випадок одчайдушний. Тому вони над ним зглянуться і підуть до дам.

У куточку біля серванта за відбуттям джентльменів спостерігав Стівен Блек. Троє лакеїв — Альфред, Джеффрі та Роберт — лишилися в кімнаті.

— Нам іти подавати чай, містере Блеку? — невинно поцікавився Альфред.

Стівен Блек підняв пальця на знак того, що всі мали лишатися там, де стояли, й ледве насупився показати, щоб усі мовчали. Зачекав, доки їх не міг почути жоден джентльмен, і лиш потім викрикнув:

— Що, на Бога, з вами всіма сьогодні сталося? Альфреде, я розумію, що ти нечасто буваєш у такім товаристві, як сьогодні, але хіба цим можна виправдати твою забудькуватість? Чому я вчив?! Я просто приголомшений твоєю дурістю!

Альфред пробурмотів якесь вибачення.

— Лорд Каслрей просив подати йому куріпку в трюфелях. Я напрочуд добре розчув його слова! А ти йому приніс полуничне желе! Про що ти думав?

Альфред проказав щось цілком нерозбірливе, але в його відповіді Стівен почув слово «страх».

— Страх? Який страх?

— Мені здалося, я бачив якусь химерну постать за кріслом її милості.

— Альфреде, що ти верзеш?

— Когось високого, з блискучим сріблястим волоссям і в зеленім сурдуті. Він нахилився її роздивитися, але наступної миті я вже нікого не бачив.

— Альфреде, подивись у той край кімнати.

— Так, містере Блеку.

— Що ти бачиш?

— Завісу, містере Блеку.

— А ще?

— Жирандолю.

— Зелену оксамитову завісу і жирандоль з усіма запаленими свічками. Оце і є твій чоловік із срібною головою в зеленому сурдуті, Альфреде. А тепер іди і поможи Сіссі прибрати порцеляновий сервіз. І гляди, більше не вигадуй мені у майбутньому!

Стівен Блек повернувся до наступного лакея:

— Джеффрі! Твоя поведінка була ні на краплинку кращою від Альфредової. Присягаюся, ти витав десь далеко в хмарах. Тобі є що мені сказати?

Сердешний Джеффрі відповів не одразу. Він кліпав очима, стискав губи і робив усе те, що робить чоловік, намагаючись не розревітися.

— Пробачте, містере Блеку, але мене відволікала музика.

— Яка ще музика? — спитав Стівен. — Не було ніякої музики. Он! Чуєш! Це у вітальні настроюється струнний квартет. Вони тільки щойно заграли.

— Е, ні, містере Блеку! Я чув дудку і скрипку. То була найсумніша музика в світі. Здавалося, вона крає серце!

Стівен подивився на нього спантеличено.

— Не розумію, — промовив він. — Дудки й скрипки не було.

Дворецький повернувся до останнього лакея, солідного, чорнявого чоловіка років сорока:

— Ех, Роберте! Я взагалі не доберу слів для тебе! Ну, хіба ж ми вчора не говорили?!

— Говорили, містере Блеку.

— Хіба я тобі не казав, як я на тебе покладаюся, як мені потрібно, щоб ти став взірцем для решти?

— Так, містере Блеку.

— А ти все одно цього вечора ходив до вікна з півдесятка разів! Ну, про що ти думав? Леді Вінселл не знала, в кого попросити чистий келих. Твоїм обов’язком було стояти біля столу і прислужувати гостям її милості, а не стовбичити біля вікна.

— Пробачте, містере Блеку, але я чув стукіт у вікно.

— Який ще стукіт?

— Гілля об шибки, містере Блеку.

Стівен Блек нетерпляче відмахнувся:

— Але ж Роберте, біля дому немає ніякого дерева! Тобі це відомо краще за мене.

— А от мені здалося, немов навколо будинку виріс ліс.

— Що? — скрикнув Стівен.

16 Покинь-Надію

Прислуга на Гарлі-стрит і надалі вважала, ніби її переслідують химерні видива та жалобні звуки. Старшого на кухні Джона Лонґріджа та його кухарок турбував понурний дзвін. Як переповідав цей самий Джон Лонґрідж Стівенові Блеку, той дзвін пробуджував напрочуд яскраві спогади про всіх померлих знайомих, про геть усі покинуті радощі життя і все найгірше, що коли-небудь траплялося в нім. Не дивина, що прислуга й собі похнюпила носа, повіривши в нікчемність власного існування.

Джеффрі та Альфреда, двох наймолодших лакеїв, мордували звуки дудки й скрипки, вперше почуті Джеффрі на званому вечорі. Здавалося, ця музика завше лунала із якоїсь сусідньої кімнати. Стівен обійшов із ними весь дім та показав, що ніде й ніхто не грав на таких інструментах, та все було марно; хлопці все так само боялися й страждали.

Однак найбільше Стівена дивувала поведінка Роберта, найстаршого лакея. Раніше цей чоловік видавався йому дуже розважливим, сумлінним та надійним — одним словом, людиною, що найдовше мала би опиратися уявним страхам. І тим не менш саме Роберт уперто твердив, що чує навколо будинку невидимий ліс. Коли б він не ставав перепочити від роботи, то одразу чув, як примарне гілля шкребе по стінах дому й стукає в шибки, а коріння хитро скрадається попід фундаментом та підважує цегляну кладку. Ліс старий і повен злоби[95], казав Роберт. Мандрівцю слід боятися дерев не менше, ніж людей, які там ховаються.

Але ж, заперечував Стівен, найближчий ліс був у Гемпстед-Гіті[96], не менше як у чотирьох милях від садиби, але навіть його диким не назвеш. Він не брав в облогу будинки людей і не намагався їх зруйнувати. Та хай би що не розповідав Стівен, а Роберт тільки хитав головою та здригався.

Єдиною розрадою Стівена стало те, що ця манія постирала всі інші відмінності між слугами. Лондонцям раптом стало байдуже до того, чи недорікувата челядь із провінції та чи старомодні в неї манери. А приїжджі з села більше не скаржились на розіграші столичних та уявні завдання. Усіх слуг об’єднала віра в те, що будинок облюбували привиди. Тепер, покінчивши з роботою, вони збиралися в кухні та переповідали одне одному історії про інші будинки з нечистю, про їхні жахи та страхітливу долю, яка спіткала мешканців таких осель.

Одного вечора, тижнів зо два по святковій учті леді Поул, усі зібралися біля кухонного вогнища заради цього улюбленого дозвілля. Стівену скоро набридли ці теревені, тому він рушив до себе почитати газету на ніч. Та вже за кілька хвилин пролунав дзвінок. Стівен відклав газету, вбрався в чорний сурдут і рушив подивитись, хто його викликав.

У маленькому коридорчику між кухнею та його кімнаткою рядком висіли дзвіночки, кожен із яких мав охайний підпис коричневою фарбою: «Венеційська вітальня», «Жовта вітальня», «Їдальня», «Вітальня леді Поул», «Спальня леді Поул», «Гардеробна леді Поул», «Кабінет сера Волтера», «Спальня сера Волтера», «Гардеробна сера Волтера», «Покинь-Надію».

«Покинь-Надію? — подумалося Стівену. — А це що таке?»

Того самого ранку він розплатився з теслею за роботу зі встановлення дзвіночків, занісши такі відомості в книгу витрат: «Емосові Джадду, за встановлення дев’яти дзвіночків в коридорі перед кухнею та відповідні написи фарбою під ними — 4 шилінги». Але ж перед ним висіло десять дзвіночків, і щонайсильніше теленькав дзвіночок до Покинь-Надії.

«Може, — подумав Стівен, — Джадд просто пожартував? Що ж, у такому разі завтра йому доведеться прийти і все виправити».

Не знаючи, що йому робити, Стівен пішов на перший поверх і позаглядав у всі кімнати. Ніде нікого. Але піднявшись на другий, у кінці сходів він раптом помітив двері, яких раніше ніколи не бачив.

— Хто там? — прошепотів голос із-за них. Стівенові цей голос був незнайомий. І хоча промовляв він пошепки, та лишався навдивовижу чіткий. Здавалося, в голову дворецького він проникав не через вуха.

— Хто це там на сходах! — наполягав голос. — Це слуга? Заходь, якщо твоя ласка! Ти мені потрібен!

Стівен постукав і зайшов.

Кімната виявилася не менш загадковою від дверей. Якби хто попросив Стівена описати те приміщення, він би відповів, що декоровано його в готичному стилі. І це єдиний епітет, який йому спадав на думку, коли він намагався пояснити цей екстравагантний інтер’єр, хоча в кімнаті не було жодних готичних оздоб, які можна побачити на сторінках «Сховку мистецтв» м-ра Акерманна[97]. Ні вам стрільчастих середньовічних арок, ні витіюватого різьблення по дереву, ні церковних мотивів. Стіни й підлога кімнати були вимощені простим сірим каменем, дуже стертим та почасти нерівним. Стеля вгиналася кам’яною дугою. У крихітне позбавлене шибки віконце прозирало всіяне зорями небо і задував зимний дух.

У старе тріснуте дзеркало, скривившись од глибокого невдоволення, себе розглядав якийсь блідий джентльмен з густющою чуприною срібного волосся.

— Нарешті! — кинув він кислий погляд на Стівена. — У цім будинку нікого не докличешся!

— Мені дуже прикро, сер, — відповів Стівен, — але мене ніхто не повідомив про вашу присутність.

Напевно, подумав він, це хтось із гостей сера Волтера або леді Поул. Це пояснило би присутність джентльмена, але не кімнати. Джентльменів часто запрошують погостити в інші господи. А от кімнати — ніколи.

— Чим я можу вам служити, сер? — поцікавився Стівен.

— Який же ти тугодум! — вигукнув джентльмен із будяковим волоссям. — Хіба ти не знаєш, що сьогодні мій бал відвідає леді Поул? Мій слуга кудись утік і заховався. Та я не можу з’явитись у такім вигляді біля прекрасної леді Поул!

І джентльменові було на що скаржитися: він був неголений, з ковтунами в чуприні, загорнутий у старомодний шлафрок.

— Я зараз умить повернуся, сер, — запевнив його Стівен. — Мені потрібно взяти все необхідне для гоління. Може, ви знаєте, де ваш слуга зберігає бритву?

Джентльмен стенув плечима.

Туалетного столика в кімнаті не знайшлося. Та й узагалі меблів було не густо: одне дзеркало, старий стільчик на трьох ніжках і химерний фотель із різьбленим каркасом, ніби з кісток. Стівену не вірилося, що кістки ці людські, але схожість була приголомшлива.

На стільчику, поруч із гарненьким маленьким футляром, лежала вишукана срібна бритва. Під ним на підлозі стояв неновий циновий тазик із водою.

Стівен подивувався тому, що в кімнаті не було каміна, зате знайшлася іржава жаровня, що плювалася навколо брудним гарячим порохом. Саме на ній він нагрів води і поголив джентльмена. Коли Стівен закінчив, джентльмен оглянув своє обличчя та заявив, що дуже вдоволений роботою. Він скинув халат і терпляче чекав у самих панталонах, поки Стівен розтирав йому спину щіткою. Дворецький не міг не помітити, що від такої процедури інші джентльмени зазвичай червоніють, немов омари, а цей як був блідим, таким і залишався, от тільки шкіра його хіба що здавалася тепер іще білішою, немов світилася в місячному сяйві та виблискувала перламутром.

Такого вишуканого одягу, як був у джентльмена, Стівен іще ніколи не бачив; сорочки були неймовірно чисті після прання, а чоботи блищали, наче чорні дзеркала. Та найкращим виявився з десяток білосніжних муслінових хусток на шию, кожна тонша від павутинки і цупкіша від нотного паперу.

Дві години пішло на завершення туалету, бо, виявилося, джентльмен був страх який себелюбний. І весь цей час він висловлював свій захват Стівеном.

— Ну, послухай же, мій бевзь вдвічі гірше давав раду моїй зачісці, — заявив він, — а якщо вже говорити про вишукане мистецтво зав’язати муслінову хустину — ба! на цьому він геть не розуміється, хоч кіл йому на голові теши!

— Мушу зізнатися, сер, мені до вподоби така робота, — промовив Стівен. — Шкода, мені не вдається переконати сера Волтера приділяти більше уваги своєму одягу, але ж політикам бракує часу, щоб замислюватися про таке.

Стівен допоміг джентльменові вдягти зелений, наче листя, сурдут (щонайліпших роботи й крою), а джентльмен рушив до стільця і взяв з нього маленький футляр. Виготовлений із порцеляни, оправлений у срібло, він був завбільшки з коробку для табаки, але трохи довший ніж зазвичай такі коробки. Стівен висловив своє зачарування кольором футляру, заледве голубим і заледве сіруватим, заледве лавандовим і заледве бузковим.

— Авжеж! Він прекрасний! — жваво підхопив джентльмен. — Неймовірно складна робота. До барвника треба додавати сльози старих дів шляхетного роду, що довго вели бездоганне життя, так і не спізнавши жодного дня істинного щастя!

— Сердешні дами! — пошкодував їх Стівен. — Я невимовно радий, що це така рідкість.

— О! Та ж клопіт не в сльозах — у мене їх кілька пляшок. Клопіт усе правильно змішати для потрібного кольору.

Джентльмен люб’язно розговорився не на жарт, і тому Стівен, відкинувши вагання, запитав:

— Що ж ви зберігаєте в такому прекрасному футлярчику, сер? Табаку?

— Ет, ні! Це мій справжній скарб, і я хочу, щоб його сьогодні одягла до балу леді Поул!

Він підняв кришку футляру й продемонстрував Стівенові маленький білий мізинець.

Дворецький був трохи подивувався, але його зачудування хутко минуло, і якби його хтось тієї миті про це запитав, то він, не змигнувши оком, одповів би, що джентльмени часто мають при собі чужі мізинці, складені в маленькі футляри, і він бачить такий уже далеко не вперше.

— І давно він належить вашій сім’ї, сер? — чемно поцікавився він.

— Ні, недавно.

Джентльмен клацнув кришкою, закриваючи футляр, і поклав його в кишеню.

Разом вони зі Стівеном помилувалися джентльменовим відображенням у дзеркалі. Стівен не міг не помітити, наскільки ідеальний вигляд вони мали поруч: лискуча чорна шкіра поруч із мерехтливо-білою — взірець особливої чоловічої краси. Схоже, та сама думка з’явилася і в джентльмена.

— Які ж ми вродливці! — замислено проказав він. — Але зараз я розумію свою жахливу помилку! Я мав тебе за слугу в цім будинку! Одначе цього не може бути! Твоя гідність і краса свідчать про твоє шляхетне, можливо, навіть королівське походження! Думаю, ти тут лише гість, так само, як і я. Мушу перепросити за те, що попихав тобою, і подякувати за послуги, завдяки яким я тепер готовий до зустрічі з прекрасною леді Поул.

— Ні, сер, — усміхнувся Стівен. — Я слуга. Слуга сера Волтера.

Джентльмен із будяковим волоссям зачудовано скинув бровою:

— Такий красень і з такими талантами не повинен прислужувати! — враженим тоном промовив він. — Він має панувати у великих володіннях! Скажіть, милості прошу, нащо тоді здалася краса, як не для того, щоб видимо позначати чиюсь вищість над усіма іншими? Але тепер я все збагнув! Твої недруги змовилися, щоб позбавити тебе законних володінь і покинути серед невігласів нікчемного роду!

— Ні, сер! Ви помиляєтеся. Я завжди був слугою.

— Гм. Тоді я нічого не розумію, — спантеличено струснув головою джентльмен із будяковим волоссям. — Це якась загадка, і як матиму вільну хвилину, я обов’язково нею займуся. Тим часом, у винагороду за те, що ти опорядкував мою зачіску, і твою службу взагалі, чекаю тебе на моєму сьогоднішньому балі.

Од такої екстравагантної пропозиції Стівен на мить утратив дар мови. «Цей пан або шалений, — подумав він, — або належить до якогось радикального крила політиків, що воліли би стерти всі відмінності між станами». Зате вголос промовив:

— Це велика честь для мене, сер, але ж поміркуйте: ваші гості чекатимуть на зустріч із рівними собі леді й джентльменами. Якщо вони дізнаються, що ви їх вітаєте нарівні зі слугою, то, я певен, гостро почуватимуться ображеними. Я дуже вам удячний за вияв такої доброти, але не хочу, щоб ваші гості ніяковіли або кривдилися.

Здавалося, ці слова ще більше вразили джентльмена із будяковим волоссям.

— Які шляхетні в тебе почуття! — скрикнув він. — Пожертвувати власною втіхою задля вдоволення інших! Зізнаюся, такі розмисли не спадали мені на думку. І водночас я тепер сповнений рішучості, щоб подружитись і зарадити тобі всім, що тільки мені під силу. Щоправда, ти не зрозумів однієї речі. Мої гості, чиєю перебірливістю ти так перейнявся, — мої ж васали й підданці. І ніхто з них не насмілиться критикувати ні мене, ні тих, кого я назву своїми друзями. А в разі чого ми їх просто вб’ємо! Але повір, — раптом додав він, немов ураз занудився від цієї розмови, — який сенс сперечатися, коли ти вже тут?

Із цими словами джентльмен рушив геть, і Стівен раптом помітив, що стоїть у великій залі, повній людей, що танцювали під сумну музику.

Знову-таки, він був трохи спершу подивувався, але досить швидко змирився з ситуацією і став роздивлятися навколо. Незважаючи на слова джентльмена з будяковим волоссям, Стівен трохи переймався, що його впізнають. Але кількох поглядів, якими він охопив залу, вистачило, аби переконатись, що друзів сера Волтера тут не було. Не було взагалі жодного знайомого Стівенові обличчя, а тому, вбраний у чепурний чорний костюм і чисту білосніжну сорочку, він міг легко зійти за джентльмена. Дворецький з радістю подумав про те, що сер Волтер ніколи не вимагав від нього носити ліврею й напудрену перуку, що вмить у ньому виказали б слугу.

Присутні вирядилися за останньою модою. Дами носили сукні найвинятковіших кольорів (хоча, правду кажучи, Стівен не міг пригадати, чи він бачив такі барви раніше). Джентльмени були вдягнуті у білі панчохи, фраки й бріджі коричневих, зелених, синіх і чорних відтінків, сорочки іскрилися сніжною білизною, а лайкові рукавички не мали ані найменших плямок.

Та попри елегантний одяг і веселість гостей, в око впадало, що дні процвітання цієї оселі вже минулися. Залу тьмяно освітлювали лойові свічки, яких явно бракувало, та й музик було всього двоє: якийсь дудар і гравець на віолі.

«Мабуть, про цю музику і говорили Джеффрі з Альфредом, — подумав Стівен. — Як дивно, що мені не випадало чути її раніше! Вона і справді страшенно меланхолійна».

Він пробрався ближче до вузького незаскленого вікна і, визирнувши з нього, побачив темну пущу пралісу у зорянім світлі.

«А це, напевно, ліс, про який торочить Роберт. Який же в нього лиховісний вид! Цікаво, певно, десь є і дзвін?!»

— Звичайно є! — промовила дама поруч із ним. Її плаття мало колір бурі, тіней і дощу, а шию прикрашало намисто з порушених обіцянок і жалю. Стівена подивували її слова, бо він був цілковито певен, що сам не промовляв уголос.

— Звичайно ж, тут є дзвін! — повторила вона. — Високо в одній із веж.

Жінка всміхалася до нього і дивилася з таким неприкритим захватом, що Стівенові здалося, він має щось їй відповісти із самої чемності.

— Мадам, я приголомшений, наскільки вишукане товариство тут сьогодні зібралося. Навіть не скажу, коли я востаннє бачив стільки прекрасних облич і граційних фігур в одному місці. Кожен гість — у найбільшому розквіті юні. Зізнаюся, я трохи здивований, що не бачу тут людей літніх. Невже в цих леді й джентльменів немає батьків і матерів? Ні тітоньок, ні дядечків?

— Дивні ваші слова! — розсміялася вона у відповідь. — Ну, навіщо владареві Покинь-Надії було б запрошувати старих і непоказних гостей на бал? Кому їх показувати і роздивлятись? Та й ми не такі вже юні, як вам здається. Востаннє зі своїми отцями й матінками бачились ми, ще коли Англія могла похвалитися лиш понурими лісами і безлюдними пустками. Одначе дивіться ж! Онде! Іде леді Поул!

Між танцівниками Стівен розгледів її милість. Вона була вбрана в сукню блакитного оксамиту, а джентльмен із будяковим волоссям вів її за руку у танець.

У цей момент леді в платті кольору бурі, тіней і дощу запитала, чи не був би він такий ласкавий запросити її до танцю.

— Залюбки, — відповів Стівен.

Коли інші дами побачили його вправність на паркеті, він зрозумів, що може запросити будь-яку. І після дами в платті кольору бурі, тіней та дощу Стівен танцював із юнкою в перуці із блискучих жуків, що копошилися на її голові та кружляли згори. Третя партнерка несамовито скаржилася, коли Стівен випадково проводив рукою по її сукні, бо, за її словами, це збивало наряд із мелодії, яку він співав; поглянувши вниз, дворецький побачив, що сукню вкривали крихітні губи, з яких линули високі й моторошні нотки простенької пісеньки.

Хоча в цілому бал нічим не відрізнявся від звичного і партнери змінювались що два танці, Стівен помітив, що за весь вечір джентльмен із будяковим волоссям ні разу не відпустив від себе леді Поул і не сказав і двох слів іншим присутнім. Та про Стівена він не забув. Коли б дворецький не перехоплював його погляд, джентльмен із будяковим волоссям усміхався йому, кивав і всіляко намагався показати, що з усіх насолод того балу найбільше він тішився присутності Стівена Блека.

17 Незбагненна з’ява двадцяти п’яти гіней

Найкращу бакалію в місті продає м-р Бренді на Сент-Джеймс-стрит[98]. І не тільки я такої думки; дідусь сера Волтера Поула, сер Вільям Поул, одмовлявся купувати каву, шоколад або чай деінде, заявляючи, що в порівнянні з «Турецькою кавою темного обсмаження та найвищого ґатунку від м-ра Бренді» будь-яка інша має сухуватий присмак. Однак, треба сказати, протекція сера Вільяма Поула — настільки ж благословення, наскільки й прокляття. Бистрий на похвалу, незмінно чемний та поблажливий до крамарів, він майже ніколи не платив за рахунками, а коли помер, то лишив по собі неосяжний борг перед м-ром Бренді. Дратівливий дрібний дідуган із запалими щоками та сердитою вдачею, м-р Бренді не знаходив собі місця від люті. Незабаром він теж помер, і багато хто казав — щоб і на тому світі знайти свого шляхетного боржника.

По смерті м-ра Бренді його справи прийняла вдова. Крамар одружився немолодим, і, смію припустити, мої читачі навряд чи здивуються, коли дізнаються, що місис Бренді лишалася в цьому шлюбі не зовсім щасливою. Побравшись, вона одразу зрозуміла: м-р Бренді милувався гінеями і шилінгами значно охочіше, ніж нею. При цьому мушу заявити, дуже дивним треба бути чоловіком, щоб не милуватися такою вродою, такими ніжними каштановими кучерями, блакитними очима і лагідним виразом обличчя. Мені взагалі якось осоружна та думка, що такий стариган, як м-р Бренді, котрий міг похвалитися хіба що своїми статками і котрому дістався справжній скарб — юна красуня дружина, — не гарував і не вчився, щоб уволити всі її бажання; ні, не гарував і не вчився. Він навіть не дозволив їй жити в окремому будинку, хоча легко міг собі це дозволити. Так прикро було йому розлучатися навіть із півшилінгом, що мусіли вони, за його словами, тулитись у крихітній кімнатці над крамницею по Сент-Джеймс-стрит, і от протягом дванадцяти років, скільки й тривав їх шлюб, ці апартаменти служили і вітальнею для місис Бренді, і її спальнею, і їдальнею, і кухнею. Тож не збігло й трьох тижнів по смерті м-ра Бренді, як вона придбала окремий будинок в Іслінґтоні[99], побіля жвавого заїжджого двору «Ангел», і знайшла собі трьох покоївок, котрих звали Сукі, Дафні і Дельфіна.

Іще вона найняла в крамницю двох чоловіків, які мали давати раду покупцям: врівноваженого, працелюбного та здібного Джона Апчерча і рудого знервованого парубка на ім’я Тобі Сміт, чия поведінка нерідко спантеличувала місис Бренді. Інколи він мав нещасний вид і словом не прохоплювався за цілий день, а інколи був радісний і веселий, готовий поділитися найсокровеннішими думками. Цифри у стовпчиках дебету й кредиту не збігалися (звичайні прикрощі у будь-якім підприємстві), і варто було місис Бренді щось запитати про це, Тобі прибирав жалюгідного вигляду й крутився, наче в’юн ув ополонці, тож господиня почала підозрювати, що різниця осідає в його кишенях. Одного січневого вечора ця історія отримала несподіваний поворот. Місис Бренді сиділа в крихітній вітальні над крамницею, як у двері постукали і всередину, човгаючи ногами й опустивши очі, зайшов Тобі Сміт.

— У чім річ, Тобі?

— Коли ваша ласка, мадам, — ховав від неї очі Тобі, — у нас не сходяться гроші. Ми вже з Джоном і так рахували, і сяк, мадам, разів десять перелічували, але сума все’дно не сходиться. Сам чорт ногу зломить.

Місис Бренді поцокала язиком і спитала, наскільки велика різниця виходить.

— Двадцять п’ять гіней, мадам[100].

— Двадцять п’ять гіней! — скрикнула місис Бренді з переляком у голосі. — Двадцять п’ять гіней! Звідки така величезна недостача? Тобі, та невже це не помилка?! Двадцять п’ять гіней! Та вся наша каса менша! Ох, Тобі! — знову прокричала вона, аж раптом її осінило: — Нас певно пограбували!

— Ні, мадам, — помахав головою Тобі. — Перепрошую, мадам, ви помилились. Я не мав на увазі, що в нас недостача. В нас рівно настільки більше, мадам, ніж мало би бути. На двадцять п’ять гіней.

Місис Бренді глипнула очима.

— Можете самі перевірити, мадам, — правив своєї Тобі. — Спустіться до нас. — І він відчинив для неї двері, дивлячись стурбовано й благально. Тож місис Бренді вмить збігла вниз, у крамницю, а за нею рушив і Тобі.

Була дев’ята година вечора. Стояла безмісячна ніч. Віконниці вже зачинили, а Джон із Тобі погасили всі лампи, тому знадвору мало здаватися, що в магазині темно, немов у чайній коробці. Натомість усередині мерехтіло приглушене світло, що линуло від якогось золота на конторці.

Там лежала купка блискучих гіней. Місис Бренді взяла одну з монет і уважно на неї поглянула. Ніби тримала в руках кулю приглушеного жовтого світла, на денці якої лежала монета. Її світло здавалося дивним. У ньому всі вони: і місис Бренді, і Джон, і Тобі — мали геть інакший вигляд. Господиня — горда й гонориста, Джон — хитрий і облудний, а Тобі — страшенно лютий. Нічого й казати, що ці риси їм були геть не притаманні. Тим дивнішим здавалося перетворення, якого в цім світлі зазнали десятки маленьких шухлядок із червоного дерева по всій стіні крамниці. За звичних обставин увечері на них виблискували позолочені букви на позначення вмісту шухлядок: «Мускат (пелюстки)», «Мускат (мелений)», «Гірчиця (у зернах)», «Фенхель (приправа)», «Лист лавровий», «Ямайський перець», «Суміш імбирна», «Кмин», «Перець горошком», «Оцет» — і всяке таке інше, властивий модний крам із бакалії для заможних. Одначе зараз ці самі шухлядки вказували на геть інше: «Милість (заслужена)», «Милість (незаслужена)», «З горіха зерня», «Фатум (неслава)», «Розбрат домовий», «Серце з перцем», «Сум’яття добірне», «Згинь», «Правда огромом» і «Оце ж то!». Щоправда, химерної переміни з них ніхто не помітив. Якби місис Бренді таке побачила, то геть похнюпилась би, адже не мала би найменшої гадки, за якою ціною відпускати новий товар.

— Ну, звідкись же вони взялися! — промовила місис Бренді. -Може, сьогодні хтось кур’єром розплатився за рахунками?

Джон мотнув головою. І Тобі мотнув.

— Крім того, — зауважив останній, — нам ніхто стільки і не винний, крім хіба що герцогині Ворксоп[101], та й чесно кажучи, мадам, у такім разі…

— Так-так-так, Тобі, годі, — перебила вона, трохи замислилася і припустила: — А може, якийсь джентльмен схотів був змахнути краплі дощу з обличчя, дістав носовичка із кишені і випадково вивернув із неї гроші? От вони й попадали на підлогу.

— Та ж ми не на підлозі їх знайшли, — заперечив Джон, — а тут у скарбничці, в нашій касі. Разом з рештою.

— Ну, я навіть не знаю, що й казати, — зітхнула місис Бренді. — Сьогодні хтось гінеями розплачувався взагалі?

Ні, відказали їй Джон і Тобі, ніхто гінеями того дня не платив, ані двадцятьма п’ятьма гінеями, ані двадцять п’ять разів по гінеї від двадцяти п’яти одвідувачів.

— Вони такі жовті, мадам, — зауважив Джон. — Ще й однаковісінькі, без найменшої відмітинки на них.

— Може мені збігати по містера Блека, мадам? — запропонував Тобі.

— Авжеж! — радісно погодилася місис Бренді. — Хоча, мабуть, усе-таки ні, не треба. Давайте турбувати його лиш у крайніх випадках. А в нас же, Тобі, ще не крайній випадок? Чи таки крайній? Щось я геть заплуталася.

Раптова й незбагненна з’ява таких значних грошей у наш час — абсолютна дивина. І тому ні Джон, ні Тобі не могли зарадити своїй господині та допомогти їй розібратися, добре це чи погано.

— З іншого боку, — розмірковувала жінка далі, — містер Блек такий розумний. Смію припустити, він ураз розв’яже цю задачку. Біжи на Гарлі-стрит, Тобі. Переказуй містерові Блеку мої вітання і повідом, що коли він нічим не зайнятий, я буду рада обмінятися з ним парою слів. Ні, зажди! Не кажи такого. Адже це таке нахабство. Перепроси за те, що турбуєш його і скажи, що коли так сталося, що він не має нагальної роботи, я буду безмежно йому вдячна… ні, не так… матиму за честь… ні, таки вдячна… Я буду безмежно вдячна за можливість поговорити з ним декілька хвилин.

Місис Бренді і Стівен Блек познайомилися, коли сер Волтер успадкував борги свого дідуся, а місис Бренді — справу свого чоловіка. І тепер майже щотижня Стівен приносив їй по одній-дві гінеї на виплату боргу. Навдивовижу місис Бренді часто відмовлялася брати гроші. «Ох, містере Блеку! — була вона говорила. — От заховайте ці свої гроші, щоб я їх і не бачила! Я впевнена, що серові Волтеру Поулу вони потрібніші, ніж мені. У нас був такий славний виторг минулого тижня. Зараз маємо трохи карракканського шоколаду[102], а люди такі ласкаві, говорять, мовляв, це найкращий у цілому Лондоні — як на смак, так і на вигляд! — а тому по нього шлють з усієї столиці. Може, скуштуєте чашечку, містере Блеку?»

І потім місис Бренді зазвичай виносила шоколад у біло-блакитній порцеляновій шоколадниці, наливала Стівенові чашечку і схвильовано перепитувала, чи припав він йому до вподоби; складалося враження, що слати по крам могли з усієї столиці, але місис Бренді ніяк не могла переконатися в чеснотах товару, поки не знала Стівенової думки. Шоколадом її турботи про нього не обмежувалися. Вона страшенно переймалася Стівеновим здоров’ям. Якщо день випадав холодний, місис Бренді хвилювалася, чи він не змерз; якщо дощило, переживала, щоб не застудився; а якщо стояв спекотний сухий день, вона наполягала, щоб Стівен присів відпочити біля віконця, яке виходило на маленький зелений садок, і чимось освіжився.

Коли надходив час йому іти, вона зазвичай знову порушувала питання гіней. «А от за наступний тиждень, містере Блеку, нічого вам не скажу. Наступного тижня гінея може мені конче знадобитись. Люди не завжди сплачують за рахунками. Тому я наберуся зухвалості і проситиму вас прийти з нею наступної середи. Десь о третій годині. О третій я буду геть вільна і точно матиму час зварити шоколаду, який ви були такі добрі назвати пречудовим».

Читаючи ці рядки, джентльмени всміхнуться собі під носа і скажуть, що жінки геть не розуміються на підприємництві, зате леді-читачки можуть погодитися, що місис Бренді чудово зналася на своїй справі, бо справою життя місис Бренді стало закохати в себе м-ра Блека, так само, як у нього була закохана вона.

За якийсь час Тобі повернувся, та не зі звісткою від Стівена Блека, а з самим Стівеном, і всі турботи місис Бренді через монети наче вітром здуло, їх місце тепер посідало хвилювання набагато приємнішої природи.

— О, містере Блеку! Ми й не сподівалися побачити вас так скоро! Навіть не думала, що ви одразу знайдете для нас час!

Стівен стояв у темряві, і сяйво, яке випромінювали чудні монети, до нього не діставало.

— Нікому немає діла до того, де я сьогодні ввечері, — промовив він незвично глухим голосом. — У будинку зчинилася буча й веремія. Її милість занедужала.

І місис Бренді, і Джон, і Тобі були приголомшені. Адже, як і геть кожен лондонець, щиро цікавилися абсолютно всім, що стосувалося її життя. Пишалися своїм зв’язком із найсвітлішими особами, але саме з покровительства леді Поул мали найбільшу втіху. Для них не існувало більшого вдоволення, ніж мати змогу переконувати людей, що за сніданком леді Поул намащувала на хліб варення від місис Бренді і пила каву, заварену із мелених бобів, придбаних у неї ж.

Раптом місис Бренді подумалося про найгірше.

— Сподіваюся, леді Поул не отруїлася? — запитала вона.

— Ні, — зітхнув Стівен, — справа геть не в цім. Вона скаржиться на болі в руках і ногах, на дивні сни та холод. Та переважно вона просто мовчить. Вона понура. Її шкіра крижана на дотик.

Стівен ступив у коло чудного світла.

Дивні зміни, яких у ньому зазнала зовнішність Тобі, Джона і місис Бренді, не йшли в найменше порівняння з перемінами, що сталися зі Стівеном: його природна краса помножилася у п’ять, ні — сім, десять разів. Його беззаперечна шляхетність тепер здавалася якоюсь надприродною, а найдивніше те, що світло зійшлося над його чолом, і він стояв, ніби увінчаний короною. Одначе, як і раніше, ніхто з присутніх нічого незвичного не помітив.

Він покрутив монети в своїх довгих чорних пальцях.

— Де вони лежали, Джоне?

— Ось тут, у касі, з рештою грошей. Звідки вони, хай їм грець, узагалі могли взятися, містере Блеку?

— Я здивований не менше від вашого. І в мене немає пояснення. — Стівен розвернувся до місис Бренді: — А найбільше мене непокоїть, мадам, як вам тепер одгородитися від будь-яких підозр, що ви могли набути цих грошей у безчесний спосіб. Думаю, вам необхідно передати ці гроші правнику та настановити його, щоб він у пошуках власника розмістив оголошення в «Таймс» і «Морнінґ кронікл» про двадцять п’ять гіней, утрачені в крамниці місис Бренді.

— Правнику, містере Блеку? — вигукнула перелякана місис Бренді. — Але ж це коштує казкових грошей!

— Із правниками завжди так, мадам.

Тим часом один джентльмен, проходячи по Сент-Джеймс-стрит, проминав крамницю місис Бренді, побачив золотаве світло, яке лилося крізь шпарини у віконницях, і зрозумів, що всередині ще хтось є. Джентльменові саме було потрібно купити чаю та цукру, тож він постукав у двері.

— Тобі, покупець! — вигукнула місис Бренді.

Тобі поквапився до дверей, поки Джон ховав гроші. Тієї ж миті, як він закрив віко над касою, в кімнаті потемніло, і всі вперше збагнули, що могли бачити одне одного лише завдяки світлу чудних монет. Джон побіг світити лампи, від яких навколо стало веселіше, а Тобі зважив покупцеві його крам.

Стівен Блек сів у фотель і провів рукою по чолу. Він аж якось посірів на обличчі і мав до смерті утомлений вигляд.

Місис Бренді сіла у крісло поруч і лагідно торкнулася його руки:

— Вам зле, шановний містере Блеку?

— Усе тіло ниє — так буває, коли танцював цілу ніч. — Він знову зітхнув і підпер голову рукою.

Місис Бренді забрала свою руку.

— Не знала, що минулого вечора хтось давав бал, — проказала вона. В її словах бриніли нотки ревнощів. — Сподіваюся, ви повеселилися на славу. З ким танцювали?

— Hi-ні-ні. Який там бал! Просто весь розбитий, і ніч була нескінченна.

Раптом він підвів голову.

— Ви чуєте?

— Що, містере Блеку?

— Дзвін. Заупокійний дзвін.

Господиня прислухалася.

— Ні, нічогісінько не чую. Шановний містере Блеку, ви же, сподіваюся, залишитеся на вечерю? Матиму за велику честь. Боюся, правда, нічим таким вишуканим я вас не почастую. Страви в мене дуже скромні. Мізерні навіть. Хіба що парені устриці, пиріг із голуб’ятинкою та бараняче рагу. Але я певна, ви наш давній друг і зглянетеся на таке небагате частування. Тобі можна послати по…

— Ви впевнені, що нічого не чуєте?

— Упевнена.

— Не можу лишитися. — Він озирнувся, ніби хотів сказати іще щось… але не зміг, він навіть розтулив був рота, але його увагу знову відволік той дзвін.

— Бажаю вам доброго вечора!

Стівен підвівся і, хутко вклонившись, рушив геть.

Подзвін розлився по всій Сент-Джеймс-стрит. Стівен ішов як в тумані. На Піккаділлі мало не наскочив на тягоношу з повним кошиком риби, коли той несподівано вивернув із крихітного завулка. Намагаючись із ним розминутися, Стівен наскочив на дебелого джентльмена в синьому мундирі та бедфордському капелюсі[103], котрий стояв на розі Албемарл-стрит.

Дебелий джентльмен роззирнувся, побачив Стівена і вмить переполошився; він побачив перед своїм носом якесь чорне обличчя, а чорні руки — біля своїх кишень і цінностей. Він не звернув уваги на Стівенів дорогий одяг та респектабельну поставу, одразу ж вирішивши, що має справу з грабунком або розбоєм, а тому замахнувся парасолькою, збираючись завдати удару у відповідь.

Цього Стівен боявся все життя. Адже зараз набіжать констеблі, потягнуть його в суд, і його, напевно, не зможуть урятувати ані опіка сера Волтера, ані дружба з ним. Чи здатні присяжні в Англії повірити в невинуватість чорного чоловіка, в те, що він нічого й ні в кого не крав? Чорного чоловіка, поважного члена громади? Навряд чи. Однак саме зараз, коли його спіткала доля, Стівенові було байдуже, тому він спостерігав за подіями, що розгорталися навколо нього, немовби глядач — за театральною виставою потойбіч товстого скла або за сценою під водяним плесом.

Переляканий, розгніваний та обурений дебелий джентльмен витріщив очі і широко роззявив рота, збираючись у чомусь звинуватити Стівена, але тієї ж миті з ним почала відбуватися якась переміна. Його тулуб перетворився на стовбур дерева, він раптом розкинув руки, мов гілля навкруг себе, властиво, не руки вже, а саме віття; його обличчя вкрилося корою, і сам він вимахав на двадцять футів угору, забравши кудись у вишину обплетеної густим плющем крони й капелюха, й парасольку.

— Дуб на Піккаділлі? — байдуже подумав Стівен. — Дивина, та й годі.

Піккаділлі також зазнавала змін. Мимо саме проїжджав екіпаж. Він явно належав комусь можновладному, бо не тільки на козлах сидів кучер, а ще й позаду їхало двоє лакеїв; на дверцятах виднівся герб; в упряжі карети красувалися четверо допасованих одне до одного коней сірої масті. І поки Стівен на них дивився, вони все тягнулися вгору, і все тоншали, поки, здавалося, не зникли геть, перетворившись раптом на тендітні берізки. Сама карета стала кущем падуба, а кучер із лакеями перекинулися на сову та двох соловейків, що одразу полетіли геть. Леді й джентльмен, які прогулювалися вулицею, несподівано обросли дрібними галузочками, обернувшись на бузину, собака стала сухою та пошарпаною поростю папороті. Газові світильники, підвішені над вулицею, ніби всмоктало в себе небо, де вони переродилися зірками у різьбленому плетиві зимових дерев. Сама ж Піккаділлі перетворилася на ледве помітну стежину в темній зимовій пущі.

Одначе так само, як і в найхимернішім сні, що миттєво вибудовує власну логіку, Стівена нічого не спантеличувало. Навіть навпаки: йому здавалося, ніби він завжди знав, що Піккаділлі розташовано поруч із магічним пралісом.

Стівен рушив по стежині.

У лісі було темно й тихо. Над головою зоріли найясніші зірки, що йому доводилося бачити за все життя, а дерева при цьому скидалися на чорні обриси, які позначали тільки відсутність зірок.

Непроглядна сіра туга, забарність, що були заволоділи його духом і тілом, ураз іщезли, і Стівен замислився про свій дивовижний сон минулої ночі, в якому він зустрів чудернацьку, вбрану в зелений сурдут особу з будяковим волоссям, яка запросила його до господи, де він усю ніч танцював з найхимернішим панством.

У лісі тужливий дзвін звучав набагато виразніше, ніж у Лондоні, тож Стівен ішов на його калатання. Невдовзі він опинився перед неозорою кам’яницею з тисячею вікон, деякі випромінювали слабеньке світло. Будинок оточував високий мур. Стівен пройшов у просторий непривітний двір — не розуміючи, як це вдалося, адже воріт ніде не було видно — та опинився серед черепів, потовчених кісток й іржавої зброї, що їх, здавалося, ніхто не займав упродовж багатьох сторіч. Попри розміри та велич кам’яниці всередину вели однісінькі нікчемні двері, на порозі яких Стівенові довелося пригнутися, щоб не стукнутися головою об надвірок. За ними чоловік одразу побачив велике товариство, вбране у якнайкращий одяг.

Тут же поряд стояло двоє джентльменів у вишуканих чорних фраках, білосніжних панчохах, рукавичках і балетних туфлях. Вони гомоніли між собою, але, забачивши Стівена, один із них повернувся до нього і промовив:

— А, Стівене Блеку! Ми вже зачекалися!

І тієї ж миті знову заграли дудка й скрипка.

18 Сер Волтер слухає ради джентльменів різного фаху

Леді Поул сиділа край вікна, бліда і невсміхнена. Говорила мало, дивними й недоладними словами. Коли чоловік або друзі схвильовано питали в чім справа, то вона відповідала, що зморилася од танців і навіть думати про них тепер не хоче. А музика їй узагалі здається наймерзеннішою річчю на світі, і вона не розуміє, як досі вважала інакше.

Раптова мовчазність і збайдужілість леді Поул неабияк збентежили сера Волтера. Надто сильно це скидалося на недугу, що через неї так сильно страждала її милість до шлюбу і своєї трагічної передчасної смерті. Хіба вона не була така бліда раніше? От і тепер поблідла. Хіба не морозило її раніше? От і зараз морозить.

Коли її милість нездужала попереднього разу, до неї не кликали жодного лікаря, і цілком природно, що геть усі лікарі вважали її за образу власному фаху.

— О! — вигукували вони щораз, як хто-небудь згадував ім’я леді Поул. — Безсумнівно, її оживила пречудова магія, от тільки якби раніше їй хтось би вчасно виписав потрібні ліки, то й потреби звертатися до чарів просто не виникло би.

М-р Ласеллз мав цілковиту рацію, коли поклав провину за все, що відбулося, на місис Вінтертаун. Матір її милості зневажала медиків і не дозволяла їм навіть наближатися до своєї доньки. А от сер Волтер виявився вище таких забобонів і одразу ж послав по м-ра Бейллі[104].

М-р Бейллі був шляхетного шотландського роду і здобув собі славу найвидатнішого представника свого ремесла у столиці. Він написав чимало книг з бучними заголовками і служив Першим лейб-медиком Його Величності. Він завжди мав серйозний вираз обличчя і на знак свого високого становища носив із собою ціпок, увінчаний золотою маківкою. М-р Бейллі одразу прибув на виклик сера Волтера, готовий довести перевагу медицини над магією. Оглянувши її милість, він вийшов з її покоїв. Леді Поул цілком при здоров’ї, мовив він. А так у неї звичайнісінька застуда.

Сер Волтер іще раз пояснив, наскільки сильно перемінилася його дружина всього за кілька днів.

М-р Бейллі замислено поглянув на сера Волтера і сказав, що, певно, зрозумів проблему. Сер Волтер і її милість тільки-но одружилися, еге ж? У такім разі сер Волтер мусить вибачити його, але лікарі зобов’язані говорити те, про що інші радше змовчать. Сер Волтер не звик до життя у шлюбі. І невдовзі зрозуміє, що, побравшись, подружжя часто сваряться. Цього не потрібно соромитися — навіть найвідданіші чоловіки та дружини час від часу не можуть знайти спільної мови. І коли такі суперечки відбуваються, то хтось із подружжя нерідко вдає, ніби він або вона сьогодні нездужає. Нерідко так чинить саме леді. Можливо, щось таки на леді Поул окошилося? Коли це якась дрібничка, там, нове плаття або капелюшок, то, може, варто поступитися її бажанню? Коли ж це щось значне, як-от новий будинок або подорож до Шотландії, то краще було би про це з нею поговорити. М-р Бейллі був переконаний: її милості вистачить здорового глузду.

Запала мовчанка. Здавалося, сер Волтер пильно дивиться на довгий ніс м-ра Бейллі.

— Ми з її милістю не сварилися, — нарешті промовив він.

Ах, по-доброму зітхнув м-р Бейллі. Можливо, серу Волтеру просто здалося, що вони не сварилися. Часто джентльмени не помічають усіх ознак. М-р Бейллі порадив серу Волтеру замислитися. А раптом він сказав її милості щось прикре? М-р Бейллі не судитиме строго, адже йдеться про звичні прикрощі, які супроводжують молодят, коли ті мусять обживатися в перші дні під спільним дахом.

— У леді Поул геть інакша вдача. Вона не якесь там розпанькане дитя!

Аякже-аякже, твердив м-р Бейллі. Та її милість дуже юна, а юні варто дозволяти трохи пустощів. Молоді плечі не носять старих голів, тож і серу Волтеру не варто сподіватися на таке. М-р Бейллі охоче заглиблювався в улюблений предмет. У нього вже напохваті були приклади (з історії та літератури) розважливих чоловіків та жінок, що свого часу в молодості наробили вдосталь дурниць. Та самий лиш погляд на сера Волтера переконав його, що продовжувати в такому самому дусі не варто.

Сер Волтер почувався достоту однаково з ним. Він теж мав що сказати, і немало, і вже був надумав це, однак не відчував під собою певного ґрунту. Чоловік, котрий уперше бере шлюб у віці сорока двох років, надто добре знає, що мало не всі його знайомі набагато ліпше обізнані про сімейне життя і дають собі раду значно краще від нього. Тому сер Волтер обмежився насупленим поглядом на м-ра Бейллі і, позаяк була вже майже одинадцята година, то гукнув запрягати коней у карету, викликав секретаря та велів одвезти себе в Берлінґтон-Гаус де була призначена зустріч із міністрами.

У Берлінґтон-Гаусі він крокував між колон дворика та золоченими вестибюлями. Він піднімався широкими мармуровими сходами під розписаною стелею, у мальованій блакиті небес якої летіла сторчголов або ж і просто розляглася на пухких білих хмаринках тьма богів і богинь, героїв і німф. По дорозі йому кланялися цілі лави напудрених ліврейних лакеїв, аж поки він не дійшов до кабінету, де міністри перебирали папери чи сперечалися між собою.

— Чому ж ви не шлете по містера Норрелла, сер Волтере? — одразу поцікавився м-р Кеннінґ, тільки-но зачув про суть справи. — Я приголомшений, що ви досі цього не зробили. Впевнений, нездужання її милості виявиться легким одхиленням від магічного впливу, що вернув її до життя. М-р Норрелл усе підправить одним маленьким закляттям, і з її милістю знову буде все гаразд.

— Атож! — і собі озвався лорд Каслрей. — Схоже, справи леді Поул уже давно не в руках медиків. Ми з вами, сер Волтере, ходимо по землі з милості Всевишнього, а от її милість — з волі містера Норрелла. Її зв’язок із життям інакший, ніж у решти нас, як із богословського погляду, так, смію припустити, і з медичного.

— Коли хворіє місис Персеваль, — втрутився м-р Персеваль[105], дрібний педантичний правник, непоказного вигляду й манер, що обіймав високодостойну посаду канцлера Скарбниці, — найперша людина, до якої я звертаюся по пораду — це її покоївка. Врешті-решт, кому як не їй найліпше знатися на здоров’ї хазяйки? То що каже покоївка леді Поул?

— Пемпісфорд спантеличена не менше від мого, — похитав головою сер Волтер. — Вона погодилася, що іще два дні тому її милість почувалася якнайкраще, а зараз — бліда, напрочуд тиха, збайдужіла та нещасна. Саме так: Пемпісфорд мені сказала не більше й не менше. А ще — наговорила сім мішків вовни про привидів, які поселилися в будинку. Навіть не знаю, чи моїм слугам не пороблено? Усі якісь чудні та збентежені. Сьогодні вранці один із лакеїв явився до мене з балачками про те, як він опівночі зустрів когось на сходах. Якогось чоловіка в зеленім сурдуті та величезною чуприною блідого, сріблястого волосся.

— Що? Дух? Привид? — уточнив лорд Гоксбері[106].

— Думаю, саме це він і хотів сказати. Так.

— Неймовірно! Просто неймовірно! А воно з ним не говорило? — запитав м-р Кеннінґ.

— Ні. За словами Джоффрі, минаючи його, незнайомець подарував йому холодний зневажливий погляд.

— О, сер Волтере, та ваш лакей просто спав на ходу! Безперечно спав! — проказав м-р Персеваль.

— Або був п’яний, — запропонував м-р Кеннінґ.

— Так, мені це також спадало на думку. Тож ясна річ, я звернувся до Стівена Блека, — відповів сер Волтер. — Одначе той клеїть дурня не згірше від решти. Я ледве можу видобути з нього слово-два.

— Що ж, — сказав м-р Кеннінґ, — думаю, ви не заперечуватимете, що тут без магії не обійшлося? І хіба це не робота містера Норрелла пояснювати незбагненне для інших людей? Шліть по містера Норрелла, сер Волтере!

Пропозиція виявилась настільки твереза, що сер Волтер і собі здивувався, чого не додумався до цього кроку раніше. Свої здібності він вважав якнайвидатнішими, тому й гадки не мав, що може так легко пропустити очевидний зв’язок. А правда в тім, подумалося йому, що насправді магію він просто недолюблював. Не любив узагалі — ні від початку, коли вона йому здавалася облудною, ні тепер, коли її дієвість була доведена. От тільки пояснити це міністрам — він, який переконав їх уперше за двісті років узяти на службу мага! — сер Волтер не міг.

О пів на четверту він повернувся на Гарлі-стрит. Це був найхимерніший час зимового дня. Сутінки розмазували людей і споруди в чорні невиразні контури, поки небо іскрилося сріблясто-голубим кольором і лило холодне світло. Зимове надвечір’я підфарбувало далекий край вулиць рожевими й кривавими барвами, що, хоч і тішили око, та водночас заганяли серце в п’яти. Визираючи надвір у вікно карети, сер Волтер думав про те, як йому пощастило, що він геть не вразливий, бо в іншому разі неприємна потреба звернутися по пораду до мага та чорно-багряне видиво лондонських вулиць неодмінно вибили б його з колії.

Двері будинку за адресою Гарлі-стрит, 9 відчинив Джеффрі. Зайшовши, сер Волтер ураз побіг до сходів. На другому поверсі він проминав венеційську вітальню, де того ранку відпочивала її милість. І якесь передчуття змусило його зазирнути всередину. Спершу здалося, що там нікого немає. Вогонь у каміні ледве горів, немов занурюючи кімнату в іще одні сутінки. Ні лампи, ні свічки ніхто не запалював. І все одно він її побачив.

Ідеально випроставшись, дівчина сиділа спиною до нього у фотелі біля вікна. Жодної, жоднісінької переміни: ні в її місці, ні в поставі, ні навіть у складках сукні та шалі — з нею не відбулося від самого ранку. Усе лишалося таким самим, як і тоді, коли він із нею попрощався перед роботою.

Діставшись кабінету, сер Волтер в один момент написав записку із негайним повідомленням для м-ра Норрелла.

М-р Норрелл змусив себе чекати. Збігла година чи дві. Нарешті він прибув із підкреслено спокійним виразом, що закарбувався на його обличчі. Сер Волтер зустрів його у залі і розповів про всі події останніх днів. А потім запропонував піднятися нагору у венеційську вітальню.

— О! — хутко проказав м-р Норрелл. — З ваших слів, сер Волтере, я цілком певний, що нам не варто турбувати леді Поул, бо, боюся, я нічим зарадити не зможу. Як би болісно не було вам про це повідомляти, мій любий сер Волтере (адже ви знаєте, я ніколи й нізащо не зможу відмовити вам у допомозі), але що б не тривожило її милість, магія навряд чи зможе дати тому раду.

Сер Волтер зітхнув. Він провів рукою по волоссю і геть засмутився:

— Містер Бейллі сказав, із нею все гаразд, тож я подумав…

— От-от! Саме це переконало мене, що я тут безпорадний. Попри очікування магія і медицина не завжди йдуть окремо. Їхні царини часто перетинаються. Від недуг бувають медичні ліки, а бувають магічні. Якщо її милість і справді нездужає чи — боронь Боже! — має знову померти, тоді, безсумнівно, магія прийде на поміч у її лікуванні чи поверненні з того світу. Та пробачте мені, сер Волтере, але описані вами симптоми радше скидаються на душевну недугу, аніж фізичну, а відтак — не належить ані царині магії, ані медицини. Я тут не надто великий знавець. Може, священник вам щось підкаже?

— Але ж лорд Каслрей думав… не знаю, чи правда це… лорд Каслрей думав, що оскільки леді Поул завдячує своїм життям магії… скажу чесно, я не дуже добре його зрозумів, але здається, він мав на увазі, що коли життя її милості корениться в маги, то й лікуванню вона піддаватиметься лише магічному.

— Справді? Оце справді лорд Каслрей таке повідав? Ох, як же він помиляється, але цікаво, що йому саме таке спало на думку. Свого часу це іменували Меродовою єрессю[107]. Один із настоятелів абатства Риво у Йоркширі присвятив усе своє життя розвінчанню цієї теорії ще в дванадцятому столітті. Пізніше його навіть канонізували. Звісно, магічні аспекти богослов’я не мій коник, але я не думаю, що помилюся, коли пораджу звернутися до глави шістдесят дев’ятої трактату Вільяма Пантлера «Три вдосконалювані стани сущого»[108]…

Здавалося, м-р Норрелл знову пустився в одну зі своїх розлогих і нудних промов з історії англійської магії, сповнену посилань на книжки, про які ніхто й ніколи не чув.

— Так-так! — перебив його сер Волтер. — А ви маєте хоч найменшу гадку, хто цей чоловік у зеленім сурдуті з довгим сріблястим волоссям?

— А! То ви гадаєте, тут іще хтось був? Але це малоймовірно. Може, то недбалий слуга залишив на вішаку якийсь зелений халат? Якраз там, де ніхто не сподівається його побачити? Мене самого інколи до смерті лякає ця сама перука, яку ви зараз можете спостерігати в мене на голові. Лукас щовечора повинен її ховати (знає: повинен), але вже кілька разів лишав її на круглій підставці на камінній полиці, над якою висить дзеркало, і перука відображаючись у нім, справляє враження, наче двоє джентльменів, схиливши голови одне до одного, шепочуться про мене.

М-р Норрелл хутко закліпав, дивлячись на сера Волтера. Заявивши, що він нічим більше помогти не може, маг побажав йому доброго вечора і пішов геть.

М-р Норрел негайно рушив додому. Опинившись у будинку на Гановер-сквер, він одразу замкнувся в маленькому кабінеті на третьому поверсі. Це була тиха кімнатка в глибині оселі, вікно якої виходило в сад. Коли він тут працював, сюди ніколи не зазирали слуги, і навіть Чилдермасс повинен був мати напрочуд вагому причину, щоб потурбувати хазяїна. Незважаючи на те, що м-р Норрелл рідко попереджав, коли він збирається всамітнитись у цьому кабінеті, тримати його напоготові було одним із тутешніх правил. От і тепер у каміні яскраво палахкотів огонь, усі лампи було засвічено, але завіси ніхто чомусь не запнув, тому вікно перетворилося на чорне дзеркало, в якім відображалася вся кімнатка.

М-р Норрелл сів за стіл навпроти вікна, розгорнув один із грубезних томів, що лежали на ньому, і пробурмотів собі під носа заклинання.

З каміна випала жаринка, кімнатою шугнула тінь, і через те маг одірвав погляд від сторінок. Він підвів голову і побачив власне стурбоване віддзеркалення у темній шибці, а ще — когось позаду, з блідим сріблястим обличчям, обрамленим осяйною чуприною.

М-р Норрелл не розвернувся, а заговорив прямо до відображення сприкреним, розсердженим тоном:

— Коли ми вели мову про пів життя юної леді, я думав, ідеться про те, що половину від одміряних сімдесяти п’яти років їй буде дозволено лишатися з друзями і сім’єю. Я думав, вона потім немовбито помре!

— Я такого не казав.

— Це шахрайство! Хіба це можна назвати допомогою?! Ці ваші трюки можуть усе зруйнувати! — закричав м-р Норрелл.

Особа у шибці заперечно крекнула:

— Я сподівався, під час нашої другої зустрічі ти будеш розважливішим. Натомість гору взяли гонор і безпідставний гнів на мене! Зі свого боку я виконав усі наші домовленості! Сповнив твої побажання і не взяв нічого, що мені не належало! Якби ти справді переймався щастям леді Поул, то радів би, що тепер у неї є друзі, які по-справжньому її цінують і захоплюються нею!

— О! Якраз це, — зневажливо пхикнув м-р Норрелл, — мені геть однаково. Що значить доля якоїсь юнки у порівнянні з успіхами англійської магії? Ні, мене найбільше бентежить її чоловік — людина, заради якої я на все це пішов! Ваша підступність його неабияк підкосила. А раптом він не витримає такого удару?! А раптом він подасть у відставку?! Іншого союзника, охочого мені допомагати, може просто не знайтися![109] І вже майже напевно поміж міністрів не буде іншого, настільки зобов’язаного мені!

— То мова про чоловіка, еге ж? Ну, тоді я дам йому якусь високу посаду! І він стане кимось набагато більшим, ніж міг би досягти завдяки власним зусиллям. Наприклад, прем’єр-міністром. Або імператором Великої Британії, наприклад! Це тебе влаштує?

— Ні-ні! — загукав м-р Норрелл. — Ви нічого не зрозуміли! Я просто хочу, щоб він був мною вдоволений, говорив про це іншим міністрам і переконував їх у тому, що магія може послужити країні на велике добро!

— Це так загадково, — зверхньо промовила персона у шибці, — я геть не можу зрозуміти, чому допомога цієї особи краща від моєї! Що йому відомо про магію? Нічого! Це я можу тебе навчити рухати гори і трощити ними ворогів! Я можу змусити хмари співати при твоїй появі. Я можу викликати весну з твоїм приїздом і зиму з від’їздом. Я можу…

— Аякже! А в обмін на це хіба що попросите вічні кайдани, якими англійська магія буде навіки прикута до ваших забаганок! Викрадатимете англійців та англійок прямо із постелі, а саму Англію перетворите на домівку, придатну тільки для вашого виродженого племені! Я не ладний сплатити таку високу ціну!

Особа у вікні не стала прямо відповідати на звинувачення. Натомість зі свого місця на маленькому столику раптом підскочила свічка і, перелетівши всю кімнату, врізалася у дзеркало на протилежній стіні й розбила його та порцеляновий бюстик Томаса Ланчестера.

Усе затихло.

М-р Норрелл перелякано сидів і тремтів. Він поглядав на розкидані по столу книги, але якщо й читав, то в якийсь дивовижний спосіб, відомий тільки магам, адже погляд його не бігав по сторінках. За кілька хвилин м-р Норрелл знову підвів погляд. Відображення у шибці зникло.

Всі плани щодо леді Поул зійшли нанівець. Її шлюб (який у тижні, що збігли, здавався таким успішним для обох молодят) пойняли байдужість і мовчанка з її сторони та збентеження й нещастя — з його. І замість того, щоб задавати тон у модному світі, леді Поул відмовлялася йти хоч куди. Її ніхто не провідував, і модний світ незабаром її геть забув.

Слуги на Гарлі-стрит неохоче ходили в кімнату, де вона сиділа, хоча ніхто не міг пояснити чому. Насправді ж, поруч із нею завжди ледве чутно лунав слабкий відгомін подзвону. Прохолодний легіт, здавалося, обвівав її і змушував здригатися будь-кого, хто до неї наближався. Отак вона й сиділа, година за годиною, загорнута в шаль, не рухалася, не говорила, обростаючи кошмарами й тінями.

19 Клуб досвітніх кавалерів

Хай би яким чудернацьким це не здавалося, але ніхто не помітив, що Стівена Блека спіткав той самий недуг, що й її милість. Він також скаржився на постійну втому й те, що йому морозно, а в ті рідкісні миті, коли леді Поул чи Стівен заговорювали, то мовили вони обоє стишено і немовбито з останніх сил.

А може, нічого чудернацького в цьому й не було. Одмінні звички та життя леді та дворецького стирали будь-які подібності їхніх обставин. Дворецький має роботу, яку повинен виконувати. На відміну від леді Поул, Стівену ніхто би не дозволив мовчки дармувати попід вікном, година за годиною. І ті ознаки хвороби леді Поул, у яких решта вбачала гідний недужої людини стан, у Стівена означали просто кепський настрій.

Кухар із Гарлі-стрит, Джон Лонґрідж, був не в гуморі от уже понад тридцять років і тому радо вітав Стівена як новоприбулого до лав таємного братства меланхоліків. Могло навіть скластися враження, ніби його, сердешного, втішало те, що тепер він мав товариша в своїй тузі[110]. Тепер вечорами Стівен бувало сидів, понуривши голову й уткнувшись лицем у долоні, за кухонним столом, а Джон Лонґрідж приходив, сідав навпроти і брався йому співчувати:

— Я так спочуваю вам, сер. Чесне слово. Поганий настрій, містере Блеку, — то найгірша мука, що може спіткати людину. Інколи мені здається, неначебто цілий Лондон — усього лишень вистигла горохова каша, такий же зелений і густий. Я дивлюся на ці горохвяно-кашові обличчя й горохвяно-кашові руки, на людей, що ходять горохвяно-кашовими вулицями. Леле! Як же мені тоді кепсько! Навіть сонечко на небі холодне, й сіре, і схоже на кашу, не здатне мене обігріти. Вас часто проймає холод, сер? — І Джон Лонґрідж з цими словами бувало клав долоню на руку Стівенову. — Ах, містере Блеку, — продовжував він, — та ви ж холодний, як мрець!

Стівен почувався якимсь сомнамбулою. Більше це називати життям не годилось. Яке ж життя може бути в сновиди? Йому ніби снився будинок на Гарлі-стрит та інші слуги. Снилася робота, і друзі, і місис Бренді. Інколи він бачив у снах і геть дивні речі — такі, що не мають бути, як він добре знав десь дуже глибоко в душі (де дуже тісно й холодно). Інколи він ніби крокував коридорами чи сходами в будинку на Гарлі-стрит, минаючи інші коридори й сходи, що тікали кудись удалечінь і водночас належали якомусь іншому місцю. Будинок на Гарлі-стрит ніби випадково потрапив усередину значно більшої старожитньої споруди, де коридори під кам’яними склепіннями повні пилу й тіней. Сходи й підлоги там настільки вичовгані й нерівні, що більше скидаються на дикий камінь, ніж на архітектурне творіння. Та найчуднішим в цім розмаїтті примарних зал було те, що всі вони Стівенові здавались знайомі. Хтозна-чому, хтозна-як, та він часто ловив себе на думці: «Так-с, онде за поворотом зараз буде Східна Зброярня» або ж «Оті сходи ведуть до Вежі Патрача».

Коли б він не забачив ці коридори або ж лише відчував їхню присутність, навіть не бачачи на власні очі, він трішки жвавішав, неначе згадував себе колишнього. Невідомо, яка його частина — душа? чи серце? — лежала в цій зимній сплячці, але в таку мить вона ледь-ледь одтавала, і в тілі його знову бриніли думки, цікавість і якісь почуття. Більше ж Стівена нічого не зворушувало; ніщо його не вдовольняло. Всуціль навколо тіні, порожнеча, відлуння, курява і пил.

Інколи невгамовний дух гнав його в тривалі самітні прогулянки по темних та зимних вулицях у Мейфері та Піккаділлі. І ось одного разу, пізнього вечора наприкінці лютого, він опинився біля кав’ярні м-ра Вортона на Оксфорд-стрит[111]. Стівен добре знав це місце. Тут на другому поверсі гуртувалися «Досвітні кавалери»[112], чоловічий клуб для добірних слуг із добірних лондонських домів. Поміж його визначних завсідників були, наприклад, камердинер лорда Каслрея, кучер герцога Портленда, ну, і звісно же — сам Стівен. «Досвітні кавалери» збиралися що третього вівторка кожного місяця і розважалися так само, як і джентльмени в будь-якому лондонському клубі: випивали, їли, грали в азартні ігри, обговорювали політику та пліткували про своїх полюбовниць. Іншими вечорами нічим не зайняті «Досвітні кавалери» мали звичку стікатися до кімнати на другому поверсі кав’ярні м-ра Вортона й відпочивати поміж учасників товариства. Стівен зайшов у будинок і піднявся сходами на другий поверх.

Тутешні квартири нагадували інтер’єром будь-який подібний заклад у місті. В повітрі висів тютюновий дим — звичайна ознака зібрань чоловічої частини суспільства. Стіни були обшиті панелями з темного дерева. Перегородки з тієї самої деревини розділяли кімнату на кабінети, щоб завсідники могли всамітнюватись у своїм маленькім дерев’янім світі. Гола підлога тішила щодень свіжою тирсою. На столах лежали білі скатертини, каганці стояли начищені й мали охайно підрізані ґноти. Стівен примостився в один із таких кабінетів, замовив чарку портвейну й понуро втупився перед себе.

Коли проз Стівена бувало проходив хтось із «Досвітніх кавалерів», то зупинявся й заговорював до нього, на що дворецький зазвичай махав рукою, нещиро вітаючи мимохідця. Та сьогодні він не переймався навіть цим. Так сталося — о! — два чи три рази, аж раптом Стівен зачув чийсь виразний шепіт:

— Усе правильно! Нічого вдостоювати їх уваги! Бо коли сказано всі слова і зроблено всі справи, ким вони залишаються, як не челяддю й чорноробами? Зате в мить, як ти піднесешся на своє законне місце, на вершечок самої шляхетності й величі, буде вкрай утішно згадувати про відкинуту їхню дружбу!

Це був лиш шепіт, але Стівен чув його краще від голосів та сміху «Досвітніх кавалерів» й інших джентльменів. Йому навіть спала чудна думка, ніби цей шепіт здатний проникати крізь камінь, залізо і мідь. Він міг пролунати з тисячофутової глибини й однаково лишитися чутним. Він міг на друзки розбивати самоцвіти й зводити людей з глузду.

Це все здавалося настільки несосвітенним, що Стівен аж виринув зі своєї летаргії. Пожвавившись од цікавості, хто з ним говорив, він озирнувся навсібіч, але нікого не спостеріг. Зазирнувши за переділку, він побачив у кабінці поруч одну персону прикметної зовнішності. Сусід почувався немов риба у воді. Руки він розкинув поверх перегородок обабіч, а ноги в чоботях закинув на стіл. Мав він кілька чудних рис, з яких найбільш вражало його сріблясте волосся, яскраве, м’яке та блискуче, немов будяковий пух. Чоловік підморгнув Стівену. Потім піднявся і підсів до нього в кабінку.

— Крім того, я би сказав, — конфіденційно звірився джентльмен Стівенові, — що це місто не зберегло й сотої частки своєї колишньої краси! Я повернувся, і воно мене страшенно розчарувало. Колись кинути погляд на Лондон означало побачити ліс шпилів і веж. Різнобарвні прапори і стяги з усіх-усюд сліпили очі! Раніше, куди б ти не глянув, неодмінно побачив би кам’яні рельєфи, тендітні, немов всохлі пальці, й химерні, наче бистра вода! Будинки прикрашали камінні дракони, грифони й леви на знак мудрості, мужності й лютості їхніх мешканців, а в садах при тих будинках жили справжні дракони, грифони й леви в міцних клітках. Їхні рики, добре чутні на вулиці, полохали слабкодухих. У кожній церкві лежали мощі якогось благословенного святого й щогодини творили дива, чим уволювали публіку. І кожен такий святий лежав у домовині зі слонової кістки, що ховалась в усіяній самоцвітами раці, яку встановлено було в дивовижній, срібній із золотом, усипальниці, що горіла денно й нощно сяйвом тисячі воскових свічок! Щодень у місті була якась прекрасна хода на честь котрогось із цих святих, а слава Лондона ширилася по світах! Звісно ж, у ті дні лондонці радо зверталися до мене по пораду, як збудувати храм, як облаштувати сад, як оздобити будинок. І коли вони прохали чемно, як і годиться, я зазвичай давав їм добру раду. Авжеж! Коли Лондон завдячував своїм виглядом мені, то й був красивий, шляхетний, незрівнянний. Зате зараз…

Джентльмен красномовно махнув рукою, неначебто згріб Лондон жужмом у кулак і викинув геть.

— Але ж і дурнувато ти виглядаєш, коли так на мене дивишся! Я завдав собі велетенського клопоту з цим візитом, а ти сидиш тут такий сумний і мовчазний, роззявивши із подиву рота! Смію погодитися, побачити мене тут — гідне подиву, але ж це ще не привід забуватися про манери. Безперечно, — поблажливо визнав чоловік, — англійці часто чудуються моїй появі (власне, що може бути природнішим!), та ж ми з тобою добряче подружилися, і мені здається, я заслуговував на тепліший прийом!

— Ми з вами знайомі, сер? — приголомшено запитав Стівен. — Безсумнівно, я бачив вас у снах. Мені снився велетенський маєток із нескінченними пильними коридорами. Ми там були з вами разом!

— «Ми з вами знайомі, сер?» — перекривив його джентльмен із будяковим волоссям. — Що?! Що ти верзеш?! Хіба ми з тобою не вчащали на одні й ті самі бали й учти? Щоночі? Тиждень за тижнем?

— Хіба що в снах…

— Ото не думав я не гадав, що ти настільки тугодум! — викрикнув джентльмен. — Покинь-Надію — це не сон! Це найдавніше й найпрекрасніше з усіх моїх володінь — численних, зауваж! — і воно настільки ж реальне, як і Карлтон-Гаус[113]. Та набагато реальніше від нього! Я чимало знаю про майбутнє, і можеш мені повірити, за двадцять років його зрівняють із землею[114], саме місто Лондон заледве протягне — е-е! — якісь дві тисячі років, а Покинь-Надію ще постоїть, поки не почнеться нова епоха світу!

Він до смішного зрадів цій думці; взагалі ж, маю зауважити, нескінченне самовихваляння здавалося найбільш природним для нього станом.

— Ні, це не сон! Просто на тобі закляття, яке щоночі переносить тебе в мою Покинь-Надію, де ми веселимося на учтах разом з іншими фейрі!

Стівен нічого не розумів, тільки глипав очима на джентльмена. Аж раптом пригадав, що мусить говорити або його знову обвинуватять у засмученості та поганому вихованні, тому зібрався з думками й, затинаючись, проказав:

— І… і це закляття на мене наклали ви, сер?

— Ну, а хто ж іще?!

Із того, як це промовив джентльмен із будяковим волоссям, виходило, що він вважає своє закляття найвищою честю, яка випала Стівенові. А тому дворецький ґречно за все подякував:

— …хоча, — продовжив він, — чесно кажучи, сер, навіть не уявляю, чим заслужив на вашу доброту. Адже я певен, нічого такого я не зробив.

— О! — в захваті скинув руки джентльмен. — Ось вони й повернулися, твої чудові манери, Стівене Блеку! Ти міг би навчити пихатого англійця одній-двом премудростям, як виявляти свою повагу людям благородного стану. Прийде час, і твої манери ощасливлять тебе!

— А ті золоті гінеї в касі місис Бренді, — здогадався Стівен, — теж належали вам, сер?

— О! Ти тільки-но про це здогадався? А ти звернув увагу, як премудро я все обставив?! Я загадав, як ти мені розказував, що вдень і вночі тебе оточують вороги, які бажають тобі зла, тому й обдарував грошима твою подругу. Відтак коли ви одружитесь, вони стануть твоїми.

— Як же… — Стівен не договорив. І без того було ясно, що джентльмен знає про його життя все й відчуває за собою право втручатися в нього де і як тільки йому заманеться. — Боюся, сер, ви помилилися щодо моїх ворогів. У мене їх немає.

— Любий мій Стівене! — неабияк розвеселившись, викрикнув джентльмен. — Звісно же, в тебе є вороги! І головний поміж них — твій хазяїн, чоловік леді Поул! Він змушує тебе прислужувати і корить тебе своїй волі щодень і щоніч. Він дає тобі завдання, що аж ніяк не пасують ні твоїй красі, ні твоїй шляхетності. Навіщо же йому вдаватися до цього?

— Мабуть, тому що… — почав був Стівен.

— Саме так! — тріумфально перебив його джентльмен. — Тому що в усій довершеності свого лиходійства він закував тебе в кайдани й узяв у полон, щоб самому тріумфувати, танцювати й заходитися лихим сміхом од самого погляду на твою скруту!

Стівен розкрив був рота, щоб заперечити, мовляв, сер Волтер Поул не робив ніколи нічого подібного, мовляв, він завжди ставився до нього з добротою та приязню, мовляв, ще в своїй юності сер Волтер платив йому гроші, які заледве міг собі дозволити, щоб він ходив у школу, а згодом, іще бідніший, часто розділяв із ним хліб і грівся біля одного вогнища. Що ж стосується тріумфу над своїми ворогами, то Стівен часто бачив самовдоволений вищир сера Волтера, коли той святкував маленькі перемоги над політичними опонентами, а от лихого й заливистого реготу ніколи від нього не чув. І Стівен уже збирався про це розповісти, як згадка про «кайдани» раптом прошила його тихою блискавицею. Раптом в уяві він побачив темне місце. Моторошне місце, жахливе місце. Задушливу й смердючу темницю. Де в мороці ховаються тіні, де сковзають і бряжчать важкі залізні кайдани. Що значив цей образ і звідкіль він узявся, Стівен не мав ані найменшої гадки. Навряд чи це міг бути спогад. Невже він колись міг перебувати в такому місці?

— …Коли б він дізнався, що ви з нею щоночі тікаєте до мене в щасливіший дім, то бігме! одразу сказився б од ревнощів і, смію припустити, навіть наважився би повбивати вас обох. Та не бійся, мій любий-прелюбий Стівене! Я добряче подбаю про те, щоб він ніколи цього не дізнався. Як же я терпіти не можу таких себелюбців! Кому як не мені відомо, що значить бути зневаженим і приниженим пихатим англійцем, коли мусиш виконувати завдання, нижчі твоєї гідності. Мені нестерпно бачити, як тебе може спіткати така ж доля!

Джентльмен змовк на мить, погладив Стівена по щоці та лобі своїми крижаними білими пальцями, од чого дворецькому тільки зашпори зайшли.

— Ти навіть не уявляєш, наскільки мене проймають теплі відчуття й цікавість до тебе, як не терпиться мені помогти тобі! І саме тому я хочу постановити тебе королем у якомусь із володінь фейрі!

— Я… я перепрошую, сер. Я думав геть про інше. Кажете, королем? Ні, сер. Я ніколи не зміг би королювати. Вам так здається лише через вашу добрість. Крім того, боюся, країна фейрі для мене — місце не найкраще. Від найпершого візиту до вашої оселі я став дуже забарний і нетямущий. Я втомлений уранці, вдень, увечері й уночі, мені осоружне таке життя. Боюся, причина в мені, а може, просто смертному не так легко знести блаженство країни фейрі?

— О! Та це просто сум од того, наскільки бляклою здається Англія у порівнянні з блискучим життям у моєму домі, де нескінченно правлять бал і гримить бенкет, а гості завжди вбрані в найліпші свої наряди!

— Мабуть, ви маєте рацію, сер. Та я однаково був би вам страшенно вдячний, якби ви одшукали в своїм серці крихту бажання і розчаклували мене.

— Але ж це не можливо! — заявив джентльмен. — Хіба ти не знаєш, що мої прекрасні сестри й кузини (заради кожної з яких, мушу визнати, вбивали одне одного королі й імперії розсипалися на порох) — геть усі вони пересварилися за право танцювати з тобою наступного разу? І що вони скажуть, якби я раптом оголосив їм, що ти більше не повернешся в Покинь-Надію? Адже серед своїх чеснот маю назвати те, що я якнайуважніший брат і кузен, який при нагоді неодмінно догоджає жіночій половині свого дому. Що ж до твого небажання ставати королем, запевняю тебе, немає нічого кращого, ніж коли тобі вклоняються й обдаровують усіма можливими титулами.

І з цими словами він знову пустився нахвалювати Стівенові красу, гідну поставу та вишукану майстерність у танці — все те, що на думку джентльмена робило його підходящим правителем обширного королівства у Фейрі, тож він почав розмірковувати вголос, яке саме підійде Стівенові найбільше.

— Блаженство-Невимовне буде нівроку: чорні непрохідні ліси, самітні гори та безбережні моря. Має одну перевагу — зараз там немає свого короля — так само, як і недолік: існує вже двадцять шість претендентів на престол, тому з ходу доведеться зануритись у криваву братовбивчу війну, чого тобі, мабуть, не хотілося б. Еге ж? Ще є герцогство Сердешний Я[115]. У нинішнього герцога там геть немає друзів. З іншого боку, хіба можна дозволити своєму другові стати на чолі такої нікчемної діри як Сердешний Я?!

20 Сумнівний капелюшник

Усі, хто сподівався, що з виходом магії на сцену війні буде покладено край, невдовзі розчарувалися.

— Магія! — вигукував м-р Кеннінґ, міністр закордонних справ. — Не згадуйте її в моїй присутності! Як і все інше, суцільне розчарування і невдачі.

Ніде правди діти, слова його почасти були справедливі, і м-р Норрелл з радістю пускався в розлогі та складні пояснення, чому неможливе те чи інше. Якось під час чергового такого розтлумачування він виголосив те, про що потім пошкодував. Сталося це в Берлінґтон-Гаусі, коли м-р Норрелл пояснював лорду Гоксбері, міністру внутрішніх справ[116], що деякі діяння не можливі, оскільки потребуватимуть зусиль… ну… щонайменше десятка магів, котрі трудитимуться, не покладаючи рук, цілими днями. Далі він виголосив розлогу й нудну промову про жалюгідний стан англійської магії, яку завершив такими словами:

— Шкода, але ваша милість і без мене знає, що наша талановита юнь у пошуках свого майбуття заглядається лиш на армію, флот і церкву. А от мій упосліджений фах, на жаль, ніхто не помічає. — І зітхнув.

Єдине, чого цими словами домагався м-р Норрелл, було, напевно, зайвий раз наголосити на власному таланті, от тільки лорд Гоксбері зрозумів їх цілком інакше.

— О! — вигукнув він. — То потрібно більше магів? Звичайно ж! Авжеж! Усе ясно. Школа підійде? Чи, може, Королівське товариство під патронатом Його Величності? Скажу так, містере Норрелле, всі деталі я полишаю на вас. З радістю чекатиму якогось меморандуму од вас щодо цього питання, я з ним ознайомлюся і передам ваші пропозиції на розгляд іншим міністрам. Нам усім відома ваша майстерність у таких проектах, вони завжди такі ясні, такі докладні, а ще у вас чудовий почерк. Повірте мені, гроші знайдуться. Не кваптеся. Обдумайте все. Я знаю, ви дуже зайнята людина.

Сердешний м-р Норрелл! Годі було й придумати щось гірше від творення нових магів! Себе він розраджував думкою, що лорд Гоксбері — взірцевий міністр, відданий своїй справі, з тисячею і ще одною річчю на думці, вартими пильної уваги. Безперечно, він скоро про все забуде.

Та вже наступного разу, як м-р Норрелл потрапив до Берлінґтон-Гаусу, лорд Гоксбері помітив його і догнав, вигукуючи по дорозі:

— А! Містере Норрелле! Я вже обговорив із королем ваш задум стосовно підготовки нових магів. Його Величність дуже радий, йому неабияк припала до вподоби ваша ідея, тому він просив переказати вам, що він радо візьме нову школу під свій патронат.

На щастя, перш ніж м-р Норрелл устиг щось відповісти, несподівана поява шведського посла змусила його милість поквапитись, і він пішов геть.

Десь за тиждень чи навіть трошки пізніше м-р Норрелл і лорд Гоксбері побачилися знову, цього разу на званій вечері у принца Вельського, яку той давав у Карлтон-Гаусі на честь м-ра Норрелла.

— А! Містере Норрелле, ось ми й зустрілись. Але ж навряд чи ви маєте при собі які-небудь рекомендації щодо школи магії? Я от тільки-но говорив із герцогом Девонширським[117], і знаєте, він виявив неабиякий інтерес. Каже, в нього якраз є особняк у Лемінґтон-Спа, що якраз згодиться. Цікавився навчальним планом. Питав, чи ходитимуть учні до молитви, де маги спатимуть — безліч питань, відповідь на які я не знаю й близько. Ви би не могли з ним сьогодні переговорити? Он він стоїть біля каміна, махає нам і зараз підійде. Ваша милосте, це містер Норрелл, і він готовий дати вам відповідь на всі запитання!

М-рові Норреллу насилу вдалося переконати лорда Гоксбері та герцога Девонширського, що школа забере забагато часу, крім того, треба ж іще підшукати молодь, достатньо талановиту, аби за цю справу взагалі варто було братися. Із превеликою неохотою його милість і його світлість мусили з цим погодитися, а м-р Норрелл тим часом відволік їх набагато податливішим проектом — нищенням уже існуючих магів.

Справа в тім, що вже давним-давно його дратували вуличні ворожбити Лондона. Навіть іще нікому не відомий і не цікавий, він свого часу засипав урядовців та інших видатних джентльменів своїми супліками про необхідність витурити бродячих чаровників за межі міста. Тож цілком природно, що, вславившись, м-р Норрелл подвоїв і потроїв свої зусилля. Найперше він придумав, щоб усі магічні дії підпадали під нагляд уряду та вигадав запровадити дозволи (хоч і не міг уявити, хто б іще, крім нього, мав такий дозвіл). Він запропонував зібрати спеціальну наглядову Раду магії, але з цією ідеєю м-р Норрелл узяв на себе трохи зайвого.

І як сказав лорд Гоксбері серу Волтеру:

— Ми геть не хочемо ображати людину, котра так прислужилася країні, але вимагати заснування нового управління зі своїми таємними радниками та секретарями й бозна-ким іще посеред виснажливої війни?! Ще й для чого? Слухати містера Норрелла та говорити йому компліменти? Це навіть не обговорюється. Прошу вас, мій любий сер Волтере, переконайте його зайнятися чимось іншим.

Тож наступного разу, як зустрілися сер Волтер і м-р Норрелл (а було це в Норрелловому будинку на Гановер-сквер), гість звернувся до господаря з такими словами:

— Пречудова пропозиція, сер, проти неї ніхто слова не скаже, але запровадження Ради… так не роблять, одним словом. Адже в межах лондонського Сіті (бо наш клопіт, головним чином, зосереджений тут) вона не матиме ані найменших повноважень. Послухайте, ось, що ми зробимо. Взавтра ми з вами вирушимо до Меншн-Гаусу[118], дочекаємося лорда-мера і кількох його райців. Думаю, вже скоро матимемо поміж них однодумців.

— Але ж, любий сер Волтере! — вигукнув м-р Норрелл. — Це нікуди не годиться. Наш клопіт Лондоном не обмежується. Я думав про це відтоді, як покинув Йоркшир… — (Тут він взявся шукати на список у паперах, розкиданих на маленькому столику поруч.) — Ось: двадцятеро вуличних ворожбитів живуть у Нориджі, двоє у Ярмуті, двоє у Ґлостері, шестеро у Вінчестері, сорок двоє в Пензансі! Ви тільки послухайте! Кілька днів тому до мого дому внадилася якась нечупарна дама (тільки уявіть собі!) та вимагала зустрічі зі мною, по якій я мав би виписати їй документ — ціле свідоцтво, не менше! — моє особисте підтвердження її магічних здібностей. Я був приголомшений як ніколи в житті! Сказав їй: «Послухайте, жіночко!..»

— Ви згадали інші міста, — раптом затараторив і перебив його сер Волтер, — ви знаєте, я тут подумав, що як Лондон позбудеться цієї прокази, то й інші за столицею не забаряться. Ніхто ніколи не хоче відставати від Лондона.

Невдовзі м-р Норрелл побачив, що сер Волтер усе правильно передбачив. Лорд-мер і його райці з радістю взялися до справи відродження доброї слави англійської магії, а тому переконали міський суд упровадити Комітет із розслідування магічних діянь, який у свою чергу постановив, що в межах міста тільки м-рові Норреллу дозволено чарувати, а от інші особи, «що поставили будки і ятки або іншим яким чином докучали городянам міста Лондона своїми претензіями на магічну вправність», мали негайно покинути столицю.

Отак вуличні ворожбити познімали свої крихітні ятки, повантажили свій небагатий скарб на тачки і чвалом рушили за межі міста. Дехто по дорозі не полінився й прокляв Лондон, але більшість сприйняла цей поворот долі гідно, себто по-філософськи. Подумки вже багато хто давно рішив, що в подальшому натомість займатиметься чимсь іншим — жебратиме на вулиці й крастиме, оскільки жебрання та крадіжки і так були їх аматорською нивою всі ці роки, відтак душевні їх муки були не такими сильними, як вам могло спасти на думку.

Проте лише один нікуди не дівся. Вінкулюс, маг із Треднідл-стрит, лишався в своїй будці й надалі пророкував злу годину, продавав дрібні помсти знехтуваним коханцям та ображеним підмайстрам. Природно, що м-р Норрелл завзято скаржився на нього в Комітет із розслідування магічних діянь, оскільки Вінкулюс якраз найбільше його дратував. Комітет із розслідування магічних діянь засилав до ворожбита справників і констеблів, які погрожували забити Вінкулюса в колодки, але той не зважав. Його слава поміж лондонців була такою великою, що Комітет побоювався бунту, якщо взяти мага силою.

Одного холодного лютневого дня Вінкулюс сидів у своїй будці поруч із церквою святого Христофора-ле-Стокса. Коли хтось із моїх читачів забув, на що були схожі всі ці ворожбитські будки в нашому дитинстві, я нагадаю, що вони радше скидалися на балаган для вистав із Панчем і Джуді або торгову ятку на ярмарку — такі собі полотняні шатра на дерев’яних каркасах. Жовта запона, до половини декорована густим коржем бруду, слугувала і входом до неї, і рекламною площею, на якій вивішували перелік доступних тут послуг.

Цього самого дня у Вінкулюса геть не було ані відвідувачів, ані надії на них. Із вулиць позникали перехожі, а над Лондоном навис гіркий сірий туман, що тхнув димом та дьогтем. Зазвичай крамарі нагортали у вогонь побільше вугілля і палили всі можливі світильники, марно намагаючись розвіяти морок та холод, але сьогодні еркери магазинів сумно поглядали на вулицю темними шибками: крізь туман не пробивався жоден огник. Тож ніхто не йшов витрачати гроші, і крамарі, розслабившись, стовбичили у довгих білих фартухах і напудрених перуках біля камінів та гомоніли одне з одним або ж просто грілися. В такі дні на вулицю не потикав носа ніхто, хто мав чим зайнятися вдома, решта ж, змушена вибиратись надвір, хутко робили свої справи й чим швидше верталися назад.

Промерзши до кісток, Вінкулюс понуро сидів за завіскою, перебираючи подумки імена двох-трьох власників пивниць, яких, можливо, вдалося би переконати відпустити йому трошки глінтвейну в кредит. Він уже майже надумав, куди податися найперше, як знадвору хтось — клієнт? — затупотів, хукаючи при цьому на свої пальці. Вінкулюс одіпнув завіску і вийшов на вулицю.

— Ти маг?

Вінкулюс із підозрою в голосі відповів, що так: чоловік йому нагадував судового пристава.

— Чудово. У мене для тебе робота.

— Два шилінги за просту пораду.

Чоловік поліз у кишеню, дістав гаманець і поклав два шилінги в руку Вінкулюсові.

Потім він заходився пояснювати, якої магії йому було треба і для чого. Він усе розповів дуже доладно, включно з тим, що на його думку, мав би зробити Вінкулюс для розв’язання цієї задачі. От тільки чим більше чоловік говорив, тим менше йому вірив Вінкулюс. За словами клієнта, сам він був із Віндзора. Що ж, цілком вірогідно. Правда, він говорив із північним акцентом, але ворожбита це не здивувало: люди часто в пошуках заробітку приїжджали на південь. Іще чоловік стверджував, ніби успішно займається пошиттям дамських капелюшків. А от ось це навряд, бо менш вірогідного капелюшного майстра годі було собі уявити. Вінкулюс і сам небагато про них знав, але йому точно було відомо, що вбираються вони за останнім словом моди. Цей же пан носив чорне пальто, старожитнє і латане-перелатане. Його сорочка, хоча чиста й доброго крою, мала фасон, що вважався би древнім ще двадцять років тому. Вінкулюс не знав жодної з назв цілої сотні і ще одного артикула, якими торгували капелюшні крамарі, та йому добре було відомо, що їх мають знати майстри з пошиття капелюхів. Цей чоловік нічого такого не знав і називав усе просто «рюшиками».

У таку холоднечу земля під ногами перетворилася на прикру суміш льоду й перемерзлого болота, тож коли Вінкулюс занотовував деталі в масну книжечку, він трохи оступився і рухнув на сумнівного капелюшника. Ворожбит намагався втриматись на ногах, але крига виявилася настільки підступною, що йому довелось вчепитися в чоловіка, ніби в щаблі драбини. Той, здавалося, неабияк перелякався, коли йому в обличчя повіяло дужим духом елю впереміш із капустою, а кощаві пальці обмацали його з ніг до голови, та він однаково змовчав.

— Перепрошую, — пробурмотів Вінкулюс, коли нарешті знову сподобився прийняти вертикальне положення.

— Вибачення прийняті, — чемно відповів йому сумнівний капелюшник, обтрушуючи з пальто крихти черствого хліба, грудочки збитого тлусту, бруд та інші дрібні знаки Вінкулюсової присутності.

Ворожбит і собі поправляв одяг, який трошки скуйовдився, поки він падав.

Сумнівний капелюшник правив далі.

— Як я і казав, моя справа процвітає, мої капелюшки вмить розкуповують у Віндзорі, і ледь не щотижня яка-небудь принцеса із королівського замку приходить до мене замовити собі новий головний убір або рюшики. Над дверима я повішав великий королівський герб із гіпсу, підзолотив його фарбою, і тепер усі знають, що мені виявляють ласку монарші особи. Але мене не полишає думка, що капелюшкова справа надто тяжка. Цілі ночі сидиш і шиєш ці шапочки, рахуєш гроші і так далі. Гадаю, життя би значно спростилось, якби мене покохала одна з цих принцес. У тебе є яке-небудь таке закляття, магу?

— Любовний приворот? Аякже! Однак недешево. Зазвичай беру по чотири шилінги за чарунок на молочарку, десять — на швачку і шість гіней — на вдову з власною справою. А от на принцесу… хм… — Брудними нігтями Вінкулюс задумливо пошкрябав щетину на щоці. — Сорок гіней, — навмання випалив він.

— Гаразд.

— То про котру мова? — запитав ворожбит.

— Про котру що?

— Про котру принцесу?

— Хіба вони не всі однакові, га? Від цього якось залежить ціна?

— Ні, не так щоб уже й залежить. Я вам запишу приворот на клаптику паперу. Розірвете його навпіл і одну половину вшиєте собі в нагрудну кишеню пальта. Іншу треба непомітно запхати в одяг принцеси, яку ви собі оберете.

Сумнівний капелюшник отетерів:

— І як мені, по-твоєму, це зробити?

Вінкулюс поглянув на чоловіка:

— Хіба не ви казали, що шиєте їм капелюшки?

— Ну, звісно же! — розсміявся добродій. — Звісно.

Вінкулюс підозріло глянув на нього.

— Із вас такий же капелюшник, як із мене… е-е…

— Маг? — припустив сумнівний капелюшник. — Визнай, це ж не єдиний твій фах. Адже ти, крім усього іншого, ще й обібрав мені кишені.

— Тільки того, що хотів переконатись, якими злочинами промишляєш ти, — відрізав Вінкулюс і потрусив рукою, поки з рукава не посипалися предмети, що він їх витягнув із кишень сумнівного капелюшника. Жменька срібників, дві золоті гінеї, три-чотири згорнуті аркушики паперу. Ворожбит підняв один із них.

Цидулки виявилися невеличкі, але з цупкого й дорогого паперу, їх помережали густі рядки, виписані акуратним почерком. Перший аркушик починався зі слів «Два закляття на те, щоби змусити впертюха покинути Лондон, і одне — на викриття того, чим зараз займається мій заклятий ворог».

— Маг із Гановер-сквер! — заявив Вінкулюс.

Чилдермасс (а це був саме він) кивнув.

Вінкулюс почитав заклинання. Перше мало переконати об’єкт у тому, що на кожен лондонський цвинтар учащають привиди похованих там людей, а на кожен міст — душі самогубців, які потопилися, стрибаючи з нього. І вся ця потороча мала би поставати перед об’єктом закляття в тій подобі, в якій була перед самісінькою смертю: із знаками вчиненого над ними насильства, хвороб, що їх спіткали, або спорохнілої старості. Од цього він настрахався би так, що ніколи б не наважився перейти міст або проминути церкву — а в Лондоні це неабияк дошкуляло б, адже мости стоять за якусь сотню футів один від одного, а храми розділяє ще менша відстань. Друге закляття мало переконати об’єкта в тому, що справжня і єдина любов та безмежне щастя чекають на нього в селі, ну а третє — що якраз мало встановити, чим зайнятий заклятий ворог, — передбачало використання дзеркала і повинно було, як задумав Норрелл, дозволити Чилдермассу шпигувати за Вінкулюсом.

Ворожбит вищирився:

— Можеш переказати мейферському магу, що його закляття на мене не подіяли!

— Справді? — саркастично перепитав Чилдермасс. — Може, це тому, що я їх не накладав?

Вінкулюс пожбурив папірці на землю.

— То накладай враз! — Він задерикувато склав на грудях руки і зблиснув очима, як щоразу робив, викликаючи Духа ріки Темзи.

— Дякую, але ні.

— Чого ж ні?

— Бо, як і ти, не люблю, коли мені розказують, як робити свою справу. Хазяїн наказав у будь-який спосіб витурити тебе з Лондона. Але я збираюся зробити це по-своєму. Не так, як він каже. Ходімо. Гадаю, Вінкулюсе, буде найкраще, якщо ми з тобою спокійно поговоримо.

Вінкулюс замислився:

— Може, пошукаємо для розмови теплішого місця? Де наливають ель, скажімо?

— Звісно. Як тобі заманеться.

У них під ногами вітер ганяв папірці із Норрелловими закляттями. Вінкулюс нахилився, зібрав їх докупи і, не зважаючи на бруд і солому, що до них поналипали, поклав у нагрудну кишеню свого пальта.

21 Марсельська колода

Пивниця звалася «Ананасом» і колись давно правила за сховок для сумнозвісного злодія та вбивці. Цей злодій і собі мав заклятого ворога, зловмисника нічим не кращого від нього самого. Якось вони вдвох скоїли страшний злочин, але обидві частки награбованого перший злодій лишив собі, виказавши при цьому міській владі ймовірний сховок свого ворога. Коли ж останній втік із Нью-ґейтської тюрми, то першим ділом, опівночі рушив до «Ананаса» в товаристві тридцятьох зарізяк. Душогуби начисто розібрали черепицю з даху пивниці й цеглу її стін, аж поки не добралися до крадія. Що сталося далі, ніхто не бачив, але моторошний лемент із чорної хоч око вийми вулиці запам’ятали всі. Нинішній власник закладу зауважив, що похмура слава «Ананаса» йшла йому на користь: одвідувачів було вдосталь, та й не потрібно було витрачатися на те, щоб лагодити будинок: вистачало самих дощок і смоли, щоб латати діри в стінах — зате пивниця мала вигляд, ніби постійно зализувала рани, одержані в боях із сусідами.

Три масні східці одразу вели від входу з вулиці в похмуру залу. В «Ананасі» витав неповторний аромат, у якому перемішалися запахи елю, тютюну, природний дух одвідувачів та пекельний сморід з річечки Фліт, яку вже незліченні роки всі мали за міську помийницю. Фліт бігла попід підвалинами «Ананаса», який одного дня мав-таки в ній потонути. Стіни пивниці прикрашали дешеві гравюри: портрети славетних злочинців минулого століття (всі вже повішеники) та портрети непутящих синів короля, які ще на шибеницю не потрапили.

Чилдермасс із Вінкулюсом присіли за столик у кутку. Непевна дівка принесла їм дешеву лойову свічку й два металеві кухлі з гарячим пряним елем. Платив Чилдермасс.

Вони пили мовчки якийсь час, аж раптом Вінкулюс підвів погляд на Чилдермасса:

— Що то була за дурня про капелюшки й принцес?

— Ну, мав я одну ідейку, — розсміявся Чилдермасс. — Від найпершого дня, що минув із твоєї появи в книгозбірні мого хазяїна, він клопочеться перед усіма своїми могутніми друзями, щоби звести тебе з цього світу. Навіть просив лорда Гоксбері та сера Волтера Поула, щоб вони передали його скаргу самому королю. По-моєму, він чомусь вирішив, що тільки-но Його Величність дізнається про це, то нашле на тебе усе своє військо. От тільки й лорд Гоксбері, і сер Волтер сказали, що навряд чи король перейматиметься якимсь обірванцем із-за жовтої шторки. З іншого боку, мені спало на думку: якби Його Величність дізнався, що ти загрожуєш незайманості його доньок, то міг би й по-іншому глянути на цю справу[119].

Чилдермасс знову приголубив кухоль із пряним елем:

— Але ж скажи мені, Вінкулюсе, хіба тобі не набридли всі ці фальшиві закляття й удавані пророцтва? Половина твоїх клієнтів приходять із тебе посміятися. У твою магію вони вірять не більше від тебе самого. Твій день добігає кінця. Тепер в Англії є справжній маг.

— Маг із Гановер-сквер? — Вінкулюс зневажливо пирхнув. — Усі можновладці Лондона сидять і розказують одне одному, що не бачили мага, щиросерднішого від нього. Та я магів знаю, і саму магію знаю, і скажу тобі так: усі вони брешуть, і цей — більше від усіх.

Чилдермасс знизав плечима, ніби не хотів морочитись із запереченнями.

Вінкулюс перехилився через стіл:

— «Магію писано буде на ликах камінних горбів, та розум її не вмістить; голі дерева узимку складуть чорні письмена, та їх не збагнуть».

— Горби? Дерева? Вінкулюсе, коли ти востаннє бачив горб чи дерево? Чого б тобі не сказати, що магію писано буде на фасадах брудних будинків або що чорні знаки складатиме дим із коминів?

— Це ж не моє пророцтво!

— А, ну звісно ж. Ти твердиш, що так провістив сам Король Крук. А втім, тут немає нічого дивного. Кожен шарлатан, який мені траплявся, запевняв, ніби мовить од імені Короля Крука.

— «Я сиджу на чорнім престолі в тіні, — бурмотів Вінкулюс, — та не побачать мене. Дощ одкриє мені двері, і я пройду ними».

— Нівроку. Гаразд, якщо пророцтво ти написав не сам, то де його роздобув?

Якусь мить здавалося, що Вінкулюс не відповість, але раптом він промовив:

— Так записано в книзі.

— Книзі? Якій книзі? В мого хазяїна велетенська бібліотека, але такого пророцтва він не знає.

Вінкулюс промовчав.

— Ти маєш цю книгу? — напосідав Чилдермасс.

— Я її зберігаю.

— Так а де ти її дістав? Звідки вкрав?

— Нічого я не крав. Успадкував. Це найбільша слава й найбільший тягар людини в нашу добу.

— Якщо вона дуже цінна, можеш спродати її Норреллу. Він і раніше платив шалені гроші за книги.

— Магові з Гановер-сквер ця книга не належатиме ніколи. Він її навіть не побачить.

— Де ж ти зберігаєш такий великий скарб?

Вінкулюс холодно прокашлявся, немовбито говорив: навряд чи про це дізнається слуга ворога.

Чилдермасс гукнув дівку й замовив іще елю. Вони випили і ще трохи посиділи мовчки. Потім Чилдермасс дістав із нагрудної кишені пальта колоду карт і показав її Вінкулюсу:

— Це марсельське таро[120]. Бачив такі раніше?

— Не раз. Але ця якась інакша.

— Це копія колоди, що належала одному морякові, з яким я заприязнився у Вітбі[121]. Він її купив у Ґенуї, бо мав намір з її допомогою шукати піратські скарби, та коли дійшло до діла, він раптом збагнув, що не розуміється на картах. Тому запропонував їх мені. Я ж був бідний і не мав чим заплатити. Тож ми уклали інакшу угоду: я наворожу йому майбутнє на цих картах, а він дозволить мені їх взяти і зробити копію. На жаль, його корабель віддав швартові раніше, ніж я встиг доробити малюнки, а тому половину колоди я малював по пам’яті.

— І що ж ти йому наворожив?

— Правду. Що він потоне в морі ще до кінця року.

Вінкулюс схвально розсміявся.

Коли Чилдермасс уклав угоду з покійним моряком, то був, здається, настільки бідний, що мусив малювати карти на зворотах рахунків із пивниці, списків прання, листів, старих асигнацій та афіш. Уже згодом він поналіплював свої аркушики на кольоровий картон, хоча в декількох місцях зі звороту прозирав старий друк або почерк, надаючи колоді химерного вигляду.

Чилдермасс виклав дев’ять карт у ряд. Перегорнув першу.

Під картинкою було число і напис: «VIIII. L’Ermite»[122]. На карті був зображений дідок у чернечій рясі з каптуром. В руці фігурка тримала ліхтаря, а другою спиралася на ціпок так, ніби розучилася користуватися руками-ногами від постійного сидіння за наукою. Обличчя монаха здавалося зморшкуватим і підозрілим. Над картою ніби струменіло сухе повітря, що огортало пилюкою схилену над нею людину.

— Хмм! — проказав Чилдермасс. — Твоїми нинішніми діями керує відлюдник. Це ми і так знали.

Наступною картою виявився «Le Mat»[123] — єдина карта без номера, так ніби зображений на ній персонаж походив з іншої історії. На карті Чилдермасса був намальований чоловік, що, ідучи влітку дорогою, проходив попід деревом. Він схилявся на патерицю, а другу палицю ніс на плечі. На ній мотлявся клунок. За чоловіком біг невеличкий песик. Постать мала означати дурня, блазня зі стародавніх часів. На шапці в нього теліпалися дзвіночки, а на колінах були пов’язані стрічки, які Чилдермасс розфарбував червоним і зеленим. Схоже, слуга мага не знав, як розтлумачити цю карту. Він трохи подумав і перегорнув наступні дві: «VIII. La Justice»[124] із коронованою жінкою, що тримала в руках меч і терези, та двійка Жезлів. Жезли були схрещені і, крім усього іншого, могли позначати роздоріжжя.

Чилдермасс коротко пирхнув, схрестив руки та подивився на Вінкулюса не без утіхи.

— Ну і ну! Ось ця карта… — Тут він постукав пальцем по «La Justice». — …говорить мені, що ти вже зважив варіанти і прийшов до рішення. А ось ця… — Чилдермасс показав на Жезли. — …свідчить про те, яким саме є твоє рішення. Ти готовий пуститися в путь. Здається, я тільки марнував свій час. Ти й без мене вже надумав податися геть із Лондона. Стільки обурень, Вінкулюсе, коли ти й так збирався йти!

Ворожбит знизав плечима, немовби говорив: хіба Чилдермасс чекав чогось іншого?

П’ятою картою виявився «Valet de Coupe» — Паж Кубків. Пажа всі уявляють юнаком, але картинка зображувала зрілого чоловіка зі схиленою головою. Розколошкана чуприна, густа борода. В лівиці він тримав важкий кубок і на обличчі мав такий дивний, змучений вираз, наче ніс найтяжчий келих світу. Ні, йшлося про якийсь інший тягар, не видний одразу. Через матеріали, з яких Чилдермасс мусив виготовити карти, зображення мало вкрай незвичний вигляд. Його нанесли на зворот листа, писані рядки якого тепер проглядали крізь папір. Відтак одяг чоловіка був плетивом рукописних букв, і навіть його обличчя та руки мали на собі фрагменти літер.

Вінкулюс розреготівся, забачивши це, немовбито впізнав карту, і, вітаючи її, тричі плеснув по стільниці. Можливо, саме тому Чилдермасса вперше пройняв сумнів.

— У тебе є повідомлення для когось іще, — вагаючись промовив він.

— І наступна карта покаже мені цю людину? — киваючи, запитав ворожбит.

— Так.

— Ого! — вигукнув він і сам перевернув шосту карту.

Це був «Cavalier de Baton» — Лицар Жезлів. Чоловік у крислатому капелюсі сидів верхи на блідому коні. Сільську місцину, якою він їхав, позначали нечисленні камінці й жмутки трави під копитами коня. Одяг був справний і на вигляд дорогий. Із якоїсь незбагненної причини лицар мав важкого кийка. Але слово «кийок» додавало тій речі солідності, бо йшлося хіба що про товсту гілку, виламану з дерева чи живоплоту. На ній ще вціліли сучки і листя.

Вінкулюс узяв карту в руки і ретельно її роздивився.

Сьомою була двійка Мечів. Чилдермасс ніяк це не прокоментував, натомість одразу перегорнув восьму — «Le Pendv», Повішеника. Дев’ятою картою виявився «Le Monde», Світ. На ньому голяка танцювала якась жіноча постать, по чотирьох кутках карти були зображені янгол, орел, крилатий бик і крилатий лев — символи чотирьох євангелістів.

— На тебе, певно, чекає зустріч, — промовив Чилдермасс, — що вестиме до мук, вірогідно, навіть смерті. Карти не кажуть, виживеш ти чи ні, але, що б із тобою не сталося, ось це, — він показав на останню карту, — говорить, що своєї мети ти досягнеш.

— А чи відомо тобі, хто я зараз? — запитав Вінкулюс.

— Не геть, але все одно зараз я знаю про тебе більше, ніж до цього.

— Ти ж бачиш, що я не схожий на інших.

— Тут нічого не свідчить, що ти не шарлатан, — промовив Чилдермасс і заходився збирати карти.

— Зажди, — попросив ворожбит, — дай тепер я тобі поворожу.

Вінкулюс узяв карти і виклав дев’ять у ряд[125]. Потім перегорнув їх одна за одною: «XVIII La Lune», «XVI La Maison» обернена, дев’ятка Мечів, «Valet de Baton», десятка Жезлів обернена, «II La Papesse», «X La Rove de Fortuvne», двійка Монет, Король Кубків. Вінкулюс подивився на них. Узяв «La Maison Dieu», роздивився її, але нічого не сказав.

Чилдермасс засміявся.

— Твоя правда, Вінкулюсе. Іншого такого, як ти, немає. Онде моє життя — на столі. Але тобі не під силу його прочитати. Ти дивне створіння, цілковита протилежність усім магам останніх століть, їх переповнювала ученість, але вони не мали таланту. Ти ж маєш талант, але ані крихти знання. Ти навіть не можеш видобути вигоду з того, що бачиш.

Брудними нігтями Вінкулюс пошкріб пожовклу щоку.

І знову Чилдермасс узявся збирати свої карти, і знову Вінкулюс його зупинив та показав, що вони мають повторити.

— Що? — здивувався Чилдермасс. — Я ж уже тобі поворожив. А ти мені не зміг. Що нам іще залишилося?

— Я ворожитиму майбутнє для нього.

— Для кого? Норрелла? Ти ж нічого в тому не розбереш.

— Тасуй колоду, — вперто правив своєї Вінкулюс.

Тож Чилдермасс перетасував карти, Вінкулюс узяв дев’ять і виклав їх у ряд. Перегорнув першу. «IIII. L’Emperevr». На ній був зображений король на престолі просто неба з усіма звичними монаршими регаліями — короною і скіпетром. Чилдермасс подався вперед і поглянув на карту ретельніше.

— Що таке? — запитав Вінкулюс.

— Здається, я таки погано її перемалював. Ніколи раніше не звертав на це уваги. Рисунок чорнилом геть поганий. Лінії грубі й розмазані, так що волосся й мантія Імператора мало не повністю чорні. Ще й хтось залишив брудний одбиток пальця на орлі. Імператор мав би бути старшим. Я ж намалював якогось юнака. Ризикнеш прочитати її смисл?

— Ні, — відповів Вінкулюс і зневажливо смикнув підборіддям, показуючи, щоб Чилдермасс перегортав наступну карту.

«IIII. L’Emperevr».

На якусь мить запала тиша.

— Це неможливо, — заявив Чилдермасс. — У колоді лиш один Імператор. Мені це точно відомо.

Крім усього іншого, цей король був ще молодший і ще лютіший од попереднього. Чуприна й мантія почорніли, а корона на голові звузилася до тонкої смужки блідого металу. На карті не було відбитка нічийого пальця, але велика пташина в її куті тепер точно була чорного кольору і позбулася всіх ознак орла, набувши цілковито англійських форм — вона перетворилася на крука.

Чилдермасс перегорнув третю карту. «IIII. L’Emperevr». І четверту. «IIII. L’Emperevr». На п’ятій зникли підпис і номер карти, але зображення лишалося те саме: юний чорнявий король із великим чорним птахом біля ніг. Чилдермасс перегортав наступні карти. Навіть перевірив решту колоди, але від хвилювання в нього тремтіли руки, і карти летіли навсібіч. Тепер Чилдермасса оточували чорні королі, що летіли й крутилися в холодному сірому повітрі. І на кожній із них була та сама фігура з тим самим блідим невблаганним поглядом.

— Ось! — тихо промовив Вінкулюс. — Ось це й перекажи магу з Гановер-сквер! Ось це його минуле, його теперішнє і його прийдешнє!

Не варто й говорити, що, коли Чилдермасс повернувся на Гановер-сквер і достоту переповів усе м-ру Норреллу, той дуже розсердився. Що Вінкулюс і надалі противився його волі, вже було поганим знаком. Ще гірше: він стверджував, ніби має якусь книгу, а м-р Норрелл не матиме змоги її прочитати. Але те, що він удав, ніби ворожить на майбутнє м-ра Норрелла й надумав погрожувати йому картинками Чорних Королів, було взагалі нестерпно.

— Він вас ошукав! — розлючено заявив м-р Норрелл. — Сховав ваші карти, підмінивши їх власною колодою. Я просто вражений, що ви на це купилися!

— Атож! — погодився м-р Ласеллз, змірявши Чилдермасса холодним поглядом.

— Тут нічого й сумніватися, Вінкулюс усього-на-всього показував фокуси, — погодився з ним Дролайт. — Та однаково я хотів би побачити це. Я прямо в захваті від нього. Шкода, містере Чилдермассе, ви мене не попередили, що йдете до нього. Я би склав вам компанію.

Чилдермасс пропустив повз вуха зауваження Ласеллза і Дролайта, а сам звернувся до м-ра Норрелла:

— Навіть якщо припустити, що він настільки вправний шулер, аби провернути такий трюк (в чому я анітрохи не переконаний), він не міг знати, що я маю марсельську колоду. Звідки йому знати те, що не відомо вам?

— Так. Вам і справді пощастило, що я про це не знав! Треба ж таке — віщувати майбутнє на картах з картинками. Як я це зневажаю! Від першого і до останнього кроку це все була напрочуд погана задумка.

— А що робити з книгою, якою нібито володіє ворожбит? — поцікавився Ласеллз.

— Так, і справді, — кивнув м-р Норрелл. — Те дивне пророцтво. Смію припустити, в ньому нічого путнього немає, але один-два вирази мали й справді давнє походження. Мабуть, було би краще глянути на цю книгу.

— То як, містере Чилдермассе? — запитав Ласеллз.

— Я не знаю, де він її зберігає.

— Тоді ми пропонуємо вам це з’ясувати.

Ось так і сталося, що Чилдермасс заслав вивідувачів шпигувати за Вінкулюсом, і його першим несподіваним відкриттям стало те, що ворожбит, виявляється, був одружений. Причому значно ґрунтовніше від більшості людей. Адже в нього налічувалося п’ятеро дружин, розкиданих по різних парафіях Лондона і навколишніх містечках та селах. Найстаршій виповнилося сорок п’ять, наймолодшій — п’ятнадцять, і кожна з них ні сном, ні духом не знала про решту чотирьох. Чилдермасс примудрився зустрітися з усіма по черзі. З двома він розіграв свій номер із сумнівним майстром дамських капелюшків; іншій представився митником; для четвертої вирядився п’яним та азартним шахраєм; ну, а п’ятій повідав, що, хоча широкий світ знає його як прислужника великого м-ра Норрелла із Гановер-сквер, він достоту і сам справжній маг. Дві спробували його пограбувати; одна пообіцяла розказати йому все на світі, поки він частуватимете її джином; ще одна спробувала затягнути його з собою на молитву до методистів; ну, а п’ята, на превелике здивування для всіх, у нього закохалася. Та врешті-решт усі ці ігрища скінчилися нічим, бо жодна з них узагалі не знала, що Вінкулюс має якусь там книжку, не кажучи вже про те, щоб повідати про місце її сховку.

М-р Норрелл відмовлявся в це вірити і тому в особистім кабінеті на третьому поверсі промовляв закляття і, прикипівши поглядом до срібної миски з водою, дослідив помешкання усіх п’ятьох дружин Вінкулюса, однак не подужав знайти нічого, бодай віддалено схожого на книгу.

Тим часом поверхом вище, у крихітній власній кімнатці, Чилдермасс розкладав свої карти. Вони набули свого колишнього вигляду, крім Імператора, який так і не позбувся легкої подоби Короля Крука. Раз по раз серед інших випадали одні й ті самі карти, наприклад Туз Кубків — церковний на вигляд потир складної конструкції, що радше нагадувала якесь місто на стеблині[126] — і «II. La Papesse». Чилдермассів хід думок підказував йому, що карти свідчать про щось приховане. З дивною частотою випадала і масть Жезлів, але винятково верхні карти: Сімка, Вісімка, Дев’ятка й Десятка[127]. І чим більше Чилдермасс дивився на ці лави Жезлів, тим більше вони йому скидалися на рядки письма і водночас — на бар’єр, перешкоду для розуміння. Ось так поступово Чилдермасс повірив у те, що книгу Вінкулюса, чим би вона не була насправді, писано якоюсь невідомою мовою.

22 Лицар Жезлів

Джонатан Стрейндж дуже відрізнявся від батька. Не був жадібний, не був пихатий, мав виважений і спокійний характер. Та попри відсутність очевидних пороків перелічити його чесноти було так само складно. Модний люд, із яким він спілкувався[128] під час розваг у Веймуті або ж у вітальнях Бата, неодноразово визнавав його «якнайчарівнішим чоловіком у цілому світі», але ці слова лиш означали, що Джонатан Стрейндж добре говорив і танцював, а ще полював та грав у азартні ігри з іншими джентльменами, як і годиться людині його стану.

Що ж до зовнішності, то був він досить високий і мав гарну статуру. Дехто називав його красенем, хоча далеко не всі поділяли таку думку. Адже його обличчя мало два недоліки: довгастий ніс та іронічний вираз. Правда ще й у тому, що його волосся було рудуватого відтінку, а як відомо, жоден рудько не може претендувати на звання вродливця.

Коли помер батько, Джонатан Стрейндж саме намагався переконати одну юну леді взяти з ним шлюб. Вернувшись же додому в Шрусбері у день батькової смерті та зачувши від слуг новини, найперше він подумав про те, чи вплине це якось на його матримоніальні плани. Чи побільшали тепер його шанси почути «так» від обраної партії? Або ж навпаки — поменшали?

Одруження мало бути найпростішою справою. Їх підтримували всі друзі, а рідний брат леді (єдиний її родич) прагнув цього шлюбу чи не сильніше від самого Джонатана Стрейнджа. Щоправда, Лоренса Стрейнджа геть не влаштовувала злиденність майбутньої нареченої, проте його змога шкодити цьому задуму зійшла нанівець, коли старий замерз на смерть із власної провини.

Та хоча Джонатан Стрейндж от уже кілька місяців вважався залицяльником юної леді, справа до заручин, яких очікували з години на годину, поки не дійшла. Не можна сказати, що вона його не кохала, він був певен — кохала, — проте інколи в нього складалося враження, ніби дівчина його покохала тільки заради того, щоб постійно сваритися. Від такого він дещо розгубився. Джонатану Стрейнджу здавалося, він зробив усе, щоб вволити її побажання щодо своєї поведінки. Він майже покинув карти й інші азартні ігри, практично не пив спиртного — лиш трохи більше пляшки на день. Заявив їй, що не проти частіше ходити до церкви, якщо вона цього хоче. Скажімо, раз на тиждень або навіть два, коли їй так сподобається більше. Та вона відповіла, що не зазіхає на його свободу совісті і що такі речі не можна нав’язувати. Він знав, що їй не до вподоби його часті поїздки в Бат, Брайтон, Веймут і Челтенем, тому він запевнив, що їй не варто боятися тамтешнього жіноцтва, хай воно і чарівне та однаково нічого не важить для нього. Юнка відповіла, що її хвилює геть інше. І що таке навіть не спадало їй на думку. Вона просто хотіла, щоби він із більшою користю витрачав свій час. Мовляв, вона далека від моралізування і сама як ніхто інший любить веселощі, та хіба ж можна вікувати своє життя в нескінченній гульні?! Невже він не має ніяких інших цілей? Невже це єдине, що робить його щасливим?

На це Джонатан Стрейндж відповідав, що цілковито з нею згоден і весь минулий рік постійно будував плани, як опанувати якусь професію або, може, чомусь навчитись. Самі по собі плани були дуже гарні. Він збирався відшукати нужденного генія-поета і взяти його під крило; він думав навчатися праву; шукати викопні рештки на пляжах Лайм-Риджиса; придбати ливарню; опанувати гірничу справу; розпитати приятеля про нові досягнення в сільському господарстві; зайнятися богослов’ям; врешті-решт дочитати захопливу книгу про інженерну справу, яку, він майже точно пам’ятав, залишив на столику в дальньому закуті батькової бібліотеки два-три роки тому. Але всі ці прожекти наражалися на якусь нездоланну перешкоду. Нужденних геніїв-поетів, виявилось, не так просто відшукати[129]; навчальні книги для правників виявилися нудні; він так і не згадав імені приятеля, котрий знався на сільському господарстві; а того дня, як він збирався у Лайм-Риджис, пішов страшенний дощ.

Так воно й тривало далі. Юній леді він заявив, що шкодує, бо не пішов служити на флот багато років тому. Це було би найкращим для нього заняттям! Але в ті дні йому не дозволив би батько, а зараз йому вже двадцять вісім, і з морською кар’єрою він спізнився.

Цю навдивовижу всім невдоволену леді звали Арабелла Вудгоуп. Вона була донькою блаженної пам’яті душпастиря парафії святого Світуна у Кланбері[130]. Коли помер Лоренс Стрейндж, вона саме гостювала в друзів ув однім ґлостерширськім селі, де настоятелем церкви служив її брат. Лист зі співчуттями, який вона написала Джонатанові Стрейнджу, прибув до нього вранці у день похорону. В нім вона висловила все, що годиться говорити з такої нагоди — шкоду за його втратою, яку дещо погамовувала пам’ять про численні вади м-ра Стренда-старшого. Але це було не все. Вона хвилювалася за нього. Шкодувала, що не може бути поруч із ним у Шропширі. Висловлювала жаль через те, що в такий час він опинився далеко від друзів, сам один.

І тут він зважився враз. Навряд чи коли випаде зручніший і кращий момент. Її ніколи більше не сповнюватиме така ніжність, замішана на хвилюванні, а йому ніколи не стати багатшим. (Джонатанові Стрейнджу не до кінця вірилося, що дівчина і справді байдужа до його статків, як вона переконувала.) Він подумав, що з міркувань добропристойності мусить витримати паузу між батьковим похороном і пропозицією руки та серця. Три дні здавалися цілком пристойним часом, і вже вранці четвертого дня він звелів камердинерові зібрати його речі, а конюху — сідлати коня. Він вирушав у Ґлостершир.

Із собою Джонатан Стрейндж взяв тільки нового слугу. Вони багато спілкувався і він помітив, що це чоловік завзятий, вигадливий і здібний. Новий слуга з радістю погодився їхати (хоч в своїм марнославстві й уважав це за найприроднішу пропозицію). Тепер, коли він уже забив найголовнішого велетня в своїй історії і, як годиться, перейшов зі світу міфів у буденний світ, напевно буде краще повідомити читачам його ім’я, ім’я звичайного смертного. Слугу звали Джеремі Джонс.

Першого дня в дорозі мандрівники зазнали звичайних подорожніх пригод: посварилися з чоловіком, котрий безпричинно натравив на них свого гавкітливого собаку, перехвилювалися за коня м-ра Стрейнджа, що раптом став виявляти ознаки хвороби, але після належної перевірки виявився цілковито здоровим. Уранці другого дня вони їхали красивими горбистими місцями, проз зимові ліси та охайні, заможні на вигляд ферми. Джеремі Джонс вправлявся у тому, як має поводитися в міру гордовитий слуга джентльмена, чий пан тільки-но набув права володіння значною спадщиною, а Джонатан Стрейндж думав про Арабеллу Вудгоуп.

Тепер, коли настав день їхньої нової зустрічі, його почали брати сумніви щодо прийому. Стрейндж тішився, що Арабелла зустрічатиме його разом із братом — милим добрим Генрі, який не тільки всіляко заохочував цей союз, а ще й розхвалював його сестрі, як тільки міг, — Стрейндж у цім ні разу не сумнівався. А от щодо друзів, у яких гостювала зараз Арабелла, він такий певен не був. Йшлося про священника з дружиною. Про них він нічого не знав, але від природи ставився до духовенства з недовірою, як і належить молодому, заможному чоловіку, звиклому потурати власним бажанням. Хтозна, яким іще надмірним чеснотам та зайвій жертовності могли вони навчати дівчину кожного дня?

Низьке сонце відкидало довгі тіні. На гіллі дерев та западинах у полі іскрилася наморозь. Побачивши селянина за плугом на ріллі, він одразу згадав про сім’ї, чиє існування залежало від землі і про чий добробут завжди турбувалася міс Вудгоуп. У його голові почала розгортатися ідеальна розмова. «Які ваші наміри щодо орендарів?» — запитала би вона. «Наміри?» — перепитав би він. «Так. Як ви збираєтеся полегшити їхній тагар? Ваш батько обібрав їх до останнього пені. Він зробив їхнє життя мізерним». «Знаю, — погодився би він, — я ніколи не схвалював батькових учинків». «То ви вже знизили ренту? — запитала би вона далі. — Поговорили з парафіяльною радою? А про притулки та школи ви вже думали?»

— Дуже нерозважливо з її боку вести мову про ренти, про притулки і про школи, — похмуро думалося Стрейнджеві. — Батько ж помер не далі, як минулого вівторка.

— Диво та й годі! — раптом озвався Джеремі Джонс.

— Хмм? — запитав Стрейндж. Він зауважив, що вони зупинилися під білими воротами. На узбіччі стояв охайненький білий будиночок. Споруджений нещодавно, він мав шість стін і готичні вікна.

— Ну, і хто тут збирає подорожчину?

— Хмм? — перепитав Стрейндж.

— Це хатинка митаря, сер. Онде на дошці зазначено, скільки треба платити. Але ж тут нікого немає. Мені залишити шість пенсів?

— Так-так. Як хочеш.

Отже, Джеремі Джонс поклав на порозі будиночка шестипенсовик і відчинив ворота Стрейнджу. За якихось сто ярдів вони опинилися в селі. Тут стояла стародавня кам’яна церква, і золоте зимове світло грало на ній, дорога пролягала алеєю давніх покручених грабів, поміж яких виднілися охайні кам’яні будиночки, з коминів піднімався дим. Понад шляхом у берегах із сухою пожовклою травою біг струмок, на билинках висіли крижані бурульки.

— Де люди? — здивувався Джеремі.

— Що? — запитав Стрейндж. Він озирнувся і побачив двох дівчаток, що визирали з вікна хатинки. — Он.

— Ні, сер. То діти. Я кажу про дорослих. Я їх не бачу.

Правда, жодного дорослого видно не було. Гуляли курчата, у соломі на старезному возі сидів кіт, у полі ходили коні, та всі люди, здавалося, кудись поділися. Щойно Стрейндж і Джеремі виїхали із поселення, причина такої химородії стала очевидна. У сотні ярдів за селом якийсь натовп зібрався біля зимного живоплоту. Усі були озброєні хто чим — сікачами, серпами, дрючками і рушницями. Картина виходила дуже дивна, лиховісна й кумедна водночас. Село ніби пішло війною проти кущів глоду й бузини. Низьке зимове сонце золотило одяг та зброю напружених, зосереджених поселян, за якими тягнулися довгі голубі тіні. Усі зберігали цілковиту мовчанку, і коли би хто не поворухнувся, то робив це обережно, немовби боячися зробити найменший шум.

Проїжджаючи повз них, Стрейндж і Джеремі попіднімалися в стременах та витягли шиї, намагаючись роздивитися, що ж там таке привабило увагу людей.

— Диво та й годі! — вигукнув Джеремі Джонс, коли вони вже проїхали. — Там же нічого не було.

— Ні, — заперечив Стрейндж, — там був якийсь чоловік. Не дивно, що ти його не помітив. Я й сам спочатку був прийняв його за корінь, але то точно чоловік: високий, худий, виснажений, — і справді радше корінь, але все ж таки чоловік.

Дорога привела їх у темний зимовий ліс. Цікавість Джеремі Джонса тільки розпалилася, він усе міркував, ким міг бути той чоловік і що поселяни хотіли йому заподіяти. Раз чи два Стрейндж відповів йому навмання, проте невдовзі повернувся думками до місс Вудгоуп.

— Краще нам обійтися без обговорення змін, які спричинила батькова смерть, — думав він. — Надто небезпечно. Почати треба з легших, нейтральних тем. Наприклад, із пригод цієї поїздки. Чим же її зацікавити? — Він роззирнувся навколо. Їх зусібіч оточували дерева, з яких крапала вода. — Невже нічого такого? — І Стрейндж пригадав вітряк у Герефорді, на одному з крил якого розвівався дитячий червоний плащ. Крила крутилися, і в один момент вони волочили його по сльотавій землі, а в інший — він уже майорів у небі, немов яскравий багряний стяг. Ніби якась алегорія. — Потім я їй розкажу про порожнє село, дітей, що визирали із вікон, одна із лялькою в руках, а інша — з дерев’яним коником. Потім — про мовчазний озброєний казна-чим натовп та чоловіка під живоплотом.

«О! — безперечно скаже вона. — Сердешний! Що з ним сталося?» «Не знаю», — відповість їй Стрейндж. «О…» — скаже вона.

— Стій! — раптом напнув повіддя коня Стрейндж. — Так не годиться. Мусимо вернутись. Мені ніяково, тільки-но подумаю про чоловіка під живоплотом.

— Хух! — полегшено видихнув Джеремі Джонс. — Радий, що ви це сказали, сер. А то мені теж.

— Ти ж не брав з собою ніяких пістолів? Ні? — уточнив Стрейндж.

— Ні, сер.

— Ч***! — вилаявся Стрейндж і одразу ж скривився, бо міс Вудгоуп не схвалювала лайку. — Може, хоч ніж? Абощо?

— Ні, сер. Нічогісінько. Але можете не перейматися. — Джеремі зіскочив із коня і пішов бродити підліском. — Якщо хочете, я зараз же зроблю нам кийки із цих гіляк. Буде не гірше од пістолів.

Біля невеличкого гайка хтось виламав собі пару дебелих ломак та й лишив їх так лежати на землі. Джеремі подав одну Стрейнджу. Справжнім кийком це назвати було складно, скоріше — товстою сучкуватою гілкою.

— Що ж, — із сумнівом проказав Стрейндж, — краще, ніж нічого.

Другою озброївся сам Джеремі. Так вони і поїхали назад до села і мовчазного натовпу.

— Агов, ви там! — Стрейндж крикнув до чоловіка в сорочці пастуха, обшитій плетеними шаликами, та крислатому капелюсі й помахав йому палицею, сподіваючись справити загрозливе враження. — Що?..

У цю ж мить декілька людей із натовпу озирнулися до нього та поприкладали пальці до губ.

До Стрейнджа під’їхав інший чоловік. Він мав трохи пристойніший одяг у порівнянні з пастухом — коричневе плисове пальто. Він торкнувся, вітаючись, свого капелюха і тихо промовив:

— Перепрошую, сер, але ви не могли би одвести коней подалі? Вони тупочуть копитами і голосно пирхають.

— Але ж… — почав був Стрейндж.

— Цитьте, сер! — прошепотів чоловік. — Ваш голос! Він надто гучний. Ще розбудите його!

— Розбуджу? Кого?

— Чоловіка під живоплотом, сер. Це маг. Хіба ви ніколи не чули, що передчасно розбуджений маг може відкрити шлях своїм снам у наш світ?

— Хтозна ж, які кошмари йому зараз сняться! — пошепки погодився з ним інший чоловік.

— Та як же… — почав Стрейндж. І знову кілька людей озирнулися на нього і на мигах показали, щоб він говорив тихіше.

— Як же ви знаєте, що він маг? — стишено повторив Стрейндж.

— А! Останні два дні, сер, він пробув у Монк-Ґреттоні. Говорить усім, що маг. Першого ж дня обдурив декілька дітей, змусивши їх красти пироги і пиво. Казав їм, ніби це для королеві фейрі. Вчора блукав по землях Фарвотер-Голлу, головного місцевого маєтку, сер. Місис Морроу, якій він належить, найняла його, щоб він їй провістив майбутнє, але він тільки і сказав, що її сина, капітана Морроу, застрелили французи, і тепер вона, бідолашна пані, геть злягла і говорить, що не встане до самої смерті. Тому, сер, ми вирішили, що годі нам цього чоловіка тут терпіти. Хочемо змусити його піти геть. А якщо відмовиться, то здамо його в робітний дім.

— Ну, це цілком розважливо, — прошепотів Стрейндж. — От тільки я не розумію…

Цієї миті чоловік під живоплотом розплющив очі. Натовп тихо й одностайно, громадою ахнув, а декілька людей відступили на пару кроків назад.

Чоловік видряпався з гілля живоплоту. Це було нелегко, бо глодове віття, бузинове галуззя, вуса плюща, гілля омели та пута схожого на неї «відьминого помела» поначіплювалися за ніч йому на одяг, руки-ноги та волосся й попримерзали до нього. Він сів. Схоже, юрба глядачів його анітрохи не подивувала. Ба більше, з його поведінки складалося враження, ніби він чекав публіки. Чоловік обвів усіх поглядом, зневажливо рохнув і засопів.

Він пробіг пальцями по волоссю, обтрусив пожовкле листя, гілочки і з десяток щипавок.

— Я простягнув руку, — пробурмотів він, ні до кого конкретного не звертаючись, — і ріки Англії обернулися й потекли назад.

Чоловік поправив хустину на шиї та виловив кілька павуків, що встигли оселитись у нього за пазухою. Лазячи туди рукою, він випадково оголив шию та горло, які виявилися прикрашеними химерним візерунком із синіх ліній, цяток, хрестів і кружалець. Замотавши шию знов, чим і завершився його туалет, він удоволено підвівся на ноги.

— Мене звуть Вінкулюс, — промовив він. Беручи до уваги те, що чоловік тільки-но провів ніч попід живоплотом, голос його звучав напрочуд гучно та ясно. — Десять днів я ішов на захід, шукаючи чоловіка, якому доля присудила стати великим магом. Десять днів тому мені було явлено його образ, і тепер певні містичні знаки підказують, що це ти!

Народ озирнувся поглянути, про кого йшлося.

Чоловік у сорочці пастуха, обшитій плетеними шаликами, підійшов до Стрейнджа та посмикав його за пальто.

— Це він про вас, сер.

— Про мене? — здивувався Стрейндж.

До них наблизився Вінкулюс.

— Зрозуміло, — перебив його Стрейндж. — І котрий я із двох? Ні, не кажіть. Це не має значення. Що один, що другий — суцільний страх. А коли ви вже переймаєтеся, аби я став магом, мушу повідомити, що ваші оповідки звучать не надто привабливо. Я же сподіваюся невдовзі взяти шлюб, тому життя в темному лісі в оточенні злодіїв та вбивць видається, м’яко кажучи, незручним. Пропоную вам пошукати іншого обранця.

— Не я тебе обрав, магу! Тебе обрано давним-давно.

— Що ж, значить, обиральники будуть розчаровані.

Вінкулюс пропустив цю ремарку повз вуха і міцно схопив коня Стрейнджа за вуздечку, щоб той не встиг поскакати геть. По тому зачитав усе пророцтво від початку і до кінця, повторивши свій номер, який уже виконував перед м-ром Норреллом на Гановер-сквер.

Стрейндж вислухав його з таким самим ентузіазмом, а коли ворожбит закінчив, нахилився до нього з коня і дуже повільно й чітко промовив:

— Я нічого не знаю про магію!

Вінкулюс примовк. Здавалося, він майже погодився визнати цей факт законною перепоною на шляху Стрейнджа до вершин магії. На щастя, він одразу придумав, як її подолати. Він поліз у кишеню і дістав зі свого пальта кілька аркушиків, на які поналипала солома.

— Ось, — промовив він з іще більш загадковим та вражаючим виглядом, ніж раніше. — В мене є пара заклинань, які… Ні-ні! Я не можу тобі їх дати! — (Стрейндж саме простягнув по них руку.) — Це дуже цінна річ! Я витерпів багато років мук і знущань, щоб їх роздобути.

— Скільки? — запитав Стрейндж.

— Сім шилінгів і шість пенсів, — відповів Вінкулюс.

— Згода.

— Сер, невже ви заплатите йому гроші? — запитав Джеремі Джонс.

— Якщо це змусить його замовкнути, то неодмінно.

Тим часом юрба поступово звернула своє невдоволення на Стрейнджа і Джеремі Джонса, чия поява більш-менш збіглася в часі з пробудженням Вінкулюса, а тому селяни раптом подумали, чи не могли ці дві об’яви бути плодом сновидінь ворожбита. Люди заходилися сваритись і вишукувати винного в тому, що Вінкулюс прокинувся. Суперечка вже переходила в сварку, як прибула офіційного виду персона в поважного виду капелюсі та повідомила, що Вінкулюс жебрак, а тому має вирушити в робітний дім. Ворожбит огризнувся, мовляв, він уже не жебрак, бо має цілих сім шилінгів і шість пенсів! І в найнахабніший спосіб побряжчав монетами перед обличчям чоловіка. З будь-якої іскри мала от-от спалахнути бійка, як раптом несподіваний мир повернувся в село Монк-Ґреттон: Вінкулюс просто одвернувся і пішов в один бік, а Стрейндж із Джеремі Джонсом рушили в інший.

Близько п’ятої години вони прибули в таверну в селі С*** під Ґлостером. Стрейндж уже й не вірив у плідне хоч із якого боку побачення із міс Вудгоуп, тому вирішив одкласти жалюгідну для обох зустріч до наступного ранку. Він замовив ситну вечерю і пішов відпочити у затишнім фотелі перед каміном з газетою в руках. Однак уже незабаром збагнув, що комфорт і спокій — лиш убогі замінники товариства міс Вудгоуп, а тому скасував замовлення й одразу вирушив до господи м-ра і місис Редмонд, щоб стати нещасним якнайшвидше. Вдома він застав тільки дам, місис Редмонд і міс Вудгоуп.

Закоханих важко назвати найбільш розважливими створіннями на світі, тож мої читачі навряд чи здивуються, дізнавшись, що розмірковування Стрейнджа про міс Вудгоуп малюють її портрет цілком хибно. І хоча їхні уявні бесіди, можливо, передають Арабеллині судження, проте розкрити її вдачу або ж манери вони не спроможні. Не мала вона звички докучати згорьованим од свіжої втрати людям вимогами будувати школи чи притулки. І не прагнула шукати недоліків в усьому, що б вони не сказали. Її поведінка була значно природнішою.

Стрейнджа дівчина привітала геть інакше, ніж мала би сердита й уїдлива юна леді його фантазій. Вона і близько не думала вимагати, аби він негайно залагодив кожну батькову провину, натомість виявила незвичайну доброту і, здавалося, взагалі була дуже рада бачити його.

Міс Вудгоуп було роки двадцять два, і коли вона перебувала в спокійному настрої, красунею її ніхто б не назвав. Ні обличчя, ні постать її нічим особливим не вирізнялися, але під час розмови той самий лик, пожвавлений бесідою чи сміхом, зазнавав цілковитого перетворення. Добродушна, гостра на розум і з почуттям гумору, вона часто всміхалася, а позаяк усмішка — це найліпша оздоба будь-якої леді, то й міс Вудгоуп незрідка сяяла яскравіше від визнаних красунь трьох графств.

Її подруга, місис Редмонд, була доброю мирною дамою сорока п’яти років. За інших обставин ця не дуже багата й не дуже розумна жінка навряд чи знала би, що сказати такій світській людині, як Джонатан Стрейндж, але на щастя, його батько помер, давши їм тему для розмови.

— Ви, мабуть, зараз страшенно заклопотані, містере Стрейндже, — проказала вона. — Пам’ятаю, коли помер мій батько, то цим завдав чимало клопоту. Так багато розпоряджень у заповіті. У нас удома на кухонному каміні стояло кілька порцелянових глеків, то він відписав кожному нашому старому слузі по посудині. От тільки лишив дуже плутані пояснення, кому що відходить, і їх ніхто не міг зрозуміти. Тому слуги пересварилися між собою, бо всі хотіли взять жовтий глек із рожевими трояндами. Ох! Я боялася, ми ніколи не дамо раду тій спадщині. А ваш батько багато назаповідав, містере Стрейндже?

— Ні, мадам. Узагалі нічого. Він ненавидів усіх.

— Ох! Оце так пощастило, правда ж? І що ж ви тепер робитимете?

— Робитиму? — повторив за нею Стрейндж.

— Міс Вудгоуп каже, ваш бідний дорогий батечко багато купував і продавав. Ви маєте намір займатися тим самим?

— Ні, мадам. Якщо мені вдасться сповнити свій задум, а я вважаю, що вдасться, то всі справи мого батька якнайшвидше будуть згорнуті.

— То, смію припустити, займетеся сільським господарством? Міс Вудгоуп каже, у вас багато землі.

— Так, мадам, багато. Але я вже пробував рільництво і не можу погодитися, що це моє покликання.

— Ах! — мудро зітхнула місис Редмонд.

Запанувала тиша. Цокав годинник місис Редмонд, і в каміні потріскувало вугілля. Потім місис Редмонд почала розправляти страшенно заплутаний клубок шовку для гаптування, що лежав у неї на колінах, а її чорний кіт вирішив, що йдеться до гри, і став скрадатися диваном, полюючи на шовкову тканину. Арабелла розсміялася, схопила кота і стала бавитися з ним. Саме таких домашніх умиротворених сцен прагнуло серце Стрейнджа (хоча він був проти присутності в них місис Редмонд й усе ще не вирішив, як ставиться до кота), і в його очах вони поставали там жаданішими, що очах, оскільки його рідний дім у дитинстві не давав йому нічого, крім холоду й незгод. Лишалося одне питання: як же переконати Арабеллу, що вона жадала того самого? Раптом на Стрейнджа зійшло натхнення, і він знову звернувся до місис Редмонд:

— Одним словом, мадам, не думаю, що матиму для цього час. Я збираюся опанувати магію.

— Магію! — згукнула Арабелла і здивовано подивилася на нього.

Схоже, вона збиралася розпитувати далі, але цієї напрочуд цікавої миті в залі об’явився м-р Редмонд, парафіяльний священник, у компанії свого помічника Генрі Вудгоупа, того самого Генрі Вудгоупа, що приходився братом Арабеллі й другом дитинства Джонатану Стрейнджу. Звісно, що далі всі усіх вітали й давали пояснення (адже Генрі Вудгоуп не знав про приїзд Стрейнджа), і на якусь мить забули про несподіване оголошення.

Джентльмени щойно повернулися зі зборів парафіяльної ради, і тільки-но всі посідали у вітальні, м-р Редмонд і Генрі взялися ділитись місцевими новинами із місис Редмонд й Арабеллою. Потім вони розпитали Стрейнджа про його подорож, про стан доріг і про те, як ведеться землеробам у Шропширі, Герефордширі та Ґлостерширі — графствах, якими сюди добирався Стрейндж. О сьомій годині на столі з’явився чайний сервіз. Подальшу скромну учту й чаювання супроводжувала тиша, аж раптом місис Редмонд зауважила своєму чоловікові:

— Любий, а от містер Стрейндж зібрався зайнятися магією. — Ці слова вона промовила, немовбито йшлося про найприроднішу річ на світі. Адже для неї все саме так і було.

— Магією? — перепитав приголомшений Генрі. — Нащо вона тобі здалася?

Стрейндж відповів не одразу. Справжньої причини — вразити Арабеллу своєю рішучістю займатися чимось серйозним і вченим — він розкривати не хотів, тому вдався до єдиного іншого пояснення, яке зміг надумати.

— Я познайомився з одним чоловіком під живоплотом у Монк-Ґреттоні, і він мені сказав, що я — маг.

М-р Редмонд оцінив жарт і розреготівся:

— Прекрасно!

— Це правда? — перепитала місис Редмонд.

— Нічого не розумію, — проказав Генрі Вудгоуп.

— Певно, ви мені не вірите? — звернувся Стрейндж до Арабелли.

— Навпаки, містере Стрейндже! — із веселим усміхом одповіла Арабелла. — Це так схоже на звичний для вас манір братися до справ. Міцніших підвалин для розбудови власного майбутнього я від вас і не чекала.

— Якщо ти вже надумав опановувати якийсь фах (для чого тобі це здалося саме зараз, коли ти нарешті успадкував свої статки?), то, впевнений, можна було б обрати щось краще! — зауважив Генрі. — З магії ж ніякого пуття!

— Боюся, ви тут якраз помиляєтеся! — втрутився м-р Редмонд. — У Лондоні саме працює один джентльмен, який увів в оману французів, напустивши на них всякі ілюзії! Забув, як його звати. Як він там іменує свою теорію? Новочасна магія?

— І чим же вона відрізняється від магії старожитньої? — запитала місис Редмонд. — І яку практикуватимете ви, містере Стрейндже?

— Так, розкажіть нам, містере Стрейндже, — підхопила Арабелла з бісиками в очах. — Котрою ви займатиметеся?

— І тою, й іншою потроху, міс Вудгоуп. І тою, й іншою потроху! — А, обернувшись до місис Редмонд, додав: — У чоловіка з-під живоплоту я придбав три закляття. Хочете подивитись, мадам?

— Аякже!

— Міс Вудгоуп? — повернувся до дівчини Стрейндж.

— Для чого ці закляття?

— Не знаю. Ще не читав. — Джонатан Стрейндж дістав три Вінкулюсові закляття з нагрудної кишені і дав їх подивитися решті.

— Вони такі брудні, — зауважила Арабелла.

— О! Нам, магам, однаково до невеликого бруду. Підозрюю, вони дуже древні. Стародавні, загадкові заклинання, як ці, часто…

— Згори надписано дату. Друге лютого тисяча вісімсот восьмого року. Це ж два тижні тому.

— Справді? Я й не помітив.

— «Два закляття на те, щоби змусити впертюха покинути Лондон», — прочитала Арабелла. — Цікаво, навіщо цьому магові змушувати людей залишати Лондон?

— Не знаю. В Лондоні і справді забагато люду, але, схоже, отак по одному їх розігнати непросто.

— Який жах! Самі привиди й страхіття! Змушувати людей думати, що ті йдуть назустріч своєму єдиному істинному коханню, а насправді закляття геть не про це!

— Дайте-но гляну! — Стрейндж вихопив назад злощасні закляття, хутко пробігся очима по них і промовив: — Слово честі, я нічого не знав про їхній зміст, коли купував. Анічогісінько! Правда в тому, що чоловік, у котрого я їх придбав, був волоцюгою, досить-таки нікчемним. Завдяки грошам, які я заплатив, він зміг уникнути робітного дому.

— Це мене тішить. Одначе ж його закляття однаково жахливі. Я сподіваюся, ви ними не користатиметесь.

— А як щодо останнього? «Викриття того, чим зараз займається мій заклятий ворог»? Гадаю, ви нічого не маєте проти нього? Давайте спробуємо його.

— І воно спрацює? У вас же взагалі немає ворогів, правда?

— Принаймні таких, про яких би я знав. Значить, і шкоди від закляття ніякої не буде, правда?

Згідно з приписами, потрібні були дзеркало та мертві квіти[131], а тому Стрейндж із Генрі зняли зі стіни люстро та поклали його на стіл. З квітами виявилося складніше. Надворі був лютий, і єдиними квітами, що їх мала місис Редмонд, були суха лаванда, троянди й чебрець.

— Підійде? — запитала вона в Стрейнджа.

Той здвигнув плечима.

— Побачимо… — Він іще раз перечитав приписи. — Квіти потрібно розкласти ось так. А потім я повинен пальцем обвести по дзеркалу коло, ось так. Поділити його на чотири частини. Тричі стукнути по дзеркалу й промовити ось ці слова…

— Стрейндже, — спитав Генрі Вудгоуп, — де ти взяв ці дурниці?

— У чоловіка з-під живоплоту, Генрі. Ти неуважний.

— Він справляв враження щирої людини?

— Щирої? Ні, не думаю. Радше змерзлої. Так, це гарне слово на його позначення. А ще він здався мені голодним.

— І скільки ти за них віддав?

— Генрі! — дорікнула сестра. — Хіба ти не чув, що містер Стрейндж придбав їх з міркувань доброчинності?

Стрейндж неуважно креслив кола на поверхні дзеркала і ділив їх начетверо. Арабелла, що сиділа поруч із ним, раптом сполохано скрикнула. Стрейндж подивився вниз.

— Боже всемогутній! — вигукнув він.

У дзеркалі постав образ кімнати, але це була не вітальня місис Редмонд, а крихітна світличка, обставлена скромно, але з добрим смаком. Стеля — навдивовижу висока — справляла враження, ніби кімната маленька, але будинок значно більший, можливо навіть величний. Виднілися книжкові шафи з повними полицями, і столи, також завалені книжками. В каміні палахкотів добрий огонь, на письмовому столі стояли свічки. За столом працював чоловік. Років п’ятдесяти, вбраний по-простому у сірий сурдут. Спокійний і геть невиразний чоловічок у старомодній перуці. Поруч із ним лежало кілька розгорнутих томів. В одних він собі щось читав, в інші — щось записував.

— Місис Редмонд! Генрі! — крикнула Арабелла. — Негайно йдіть до нас! Тільки подивіться, що вдалося містерові Стрейнджу!

— Але ж хто це в біса такий? — промовив спантеличений Стрейндж. Він підняв люстро і зазирнув попід нього, немовбито очікував, що там знайдеться крихітний джентльмен у сірім сурдуті, готовий відповісти на всі запитання. Коли дзеркало вернулося на місце, видіння з тим чоловіком в іншій кімнаті нікуди не поділося. Нічого не було чути, проте вони бачили, як за ґратками каміна в іншій кімнаті танцює полум’я, як чоловік у напнутих на носа окулярах, що їхні скельця відображали вогонь, позирає то в одну книгу, то в іншу.

— Чому це ваш ворог? — спитала Арабелла.

— Не маю ані найменшої гадки.

— Може, ви йому заборгували грошей? — запитав м-р Редмонд.

— От не думаю.

— Хтозна, раптом це банкір. Це трошки схоже на контору, — припустила дівчина.

Стрейндж раптом розсміявся:

— Що ж, Генрі, можеш тепер на мене не супитися. Коли я і маг, то сякий-такий. Інші адепти цього мистецтва викликають фейрі й давно полеглих королів, а я, схоже, начаклував собі дух банкіра.