Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

— Чи може чарівник убити магією? — запитав у Стрейнджа лорд Веллінґтон.

Стрейндж насупився. Вочевидь, запитання йому не сподобалося.

— Гадаю, чарівник міг би, — визнав він. — Але джентльмен не став би.

23 Дім Тіней

Одного літнього дня 1809 року двоє вершників їхали запилюженою стежкою у Вілтширі. Небо вигравало яскравою блакиттю, а під ним, у глибоких тінях і мареві сонячного проміння, розкинулась Англія. Великий каштан схилився над дорогою, під деревом лягло ціле озеро чорної тіні, яке поглинуло вершників, що лишилися тільки голоси.

— …Коли ж ви, зрештою, наважитесь на публікацію? — запитав один. — Ви повинні це зробити, самі знаєте. Я багато міркував і дійшов до висновку, що найперший обов’язок кожного сучасного мага — публікуватися. Дивно, що Норрелл цього не робить.

— Ще зробить, дайте час, — відповів другий голос. — А що до моїх публікацій, то хто захоче мене читати? Тепер, коли Норрелл щотижня показує нове чудо, навряд чи когось зацікавить праця мага-теоретика.

— О, ви надто скромні, — промовив перший голос. — Не можна у всьому покладатися на Норрелла. Він не може охопити все.

— Але ж може. І робить, — зітхнув другий.

Як приємно зустріти старих друзів! Це ж бо м-р Ганіфут та м-р Сеґундус. Чому вони обидва верхи? Подібні вправи не до душі обом, та й вправлятися їм випадало нечасто: м-р Ганіфут був надто старим, а м-р Сеґундус — надто бідним. Та ще й такої днини! Спека стояла жахлива: м-р Ганіфут спершу пітнів, потім чухався і зрештою вкрився червоними прищами, а в м-ра Сеґундуса від сліпучого світла розболілася голова. То що ж ці двоє робили у Вілтширі?

Так уже сталося, що ведучи розшуки у справі маленької кам’яної скульптури та юнки з плющовим листям у волоссі, м-р Ганіфут на дещо натрапив. Він гадав, що знайшов убивцю, і це чоловік із Ейвбері. Тож м-р Ганіфут прибув до Вілтширу, щоби подивитися деякі старі документи в парафіяльній церкві Ейвбері.

— Якщо я справді натрапив на вбивцю, — пояснив він м-ру Сеґундусу, — тоді, можливо, мені вдасться з’ясувати, хто була та дівчина і що за лихі поривання спричинили її вбивство.

М-р Сеґундус поїхав, щоб і собі поглянути на папери та допомогти другові розібрати латину. Та, хоча м-р Сеґундус любив старі документи (ніхто не любив їх більше) та щиро вірив, що вони з м-ром Ганіфутом досягнуть успіху, потайки він сумнівався, чи зможуть сім латинських слів п’ятсотлітньої давності пролити світло на життя людини. Та м-р Ґаніфут був сповнений оптимізму. Потім м-рові Сеґундусу спало на думку, що раз вони вже у Вілтширі, то варто навідатися у Дім Тіней, що стоїть у цьому ж графстві: досі ж бо жоден із них його не бачив.

Більшість із нас ще у шкільні роки чули про Дім Тіней. Назва викликає в пам’яті туманні спогади про магію та руїни, але навряд чи бодай хтось пригадає, чим же вони такі важливі. Річ у тім, що історики магії досі сперечаються про значущість цієї споруди — а дехто поквапиться запевнити, що ніякої значущості у неї взагалі нема. Жодна з важливих подій в історії англійської магії не трапилась у цьому домі, ба більше: з двох магів, що тут мешкали, один був пройдисвітом, а другий — жінкою. Ні те, ні інше не додавало будівлі цінності в очах джентльменів-магів і джентльменів-істориків. А втім, ось уже два століття Дім Тіней має славу одного з наймагічніших місць в Англії.

Його звів у шістнадцятому столітті Ґреґорі Абсалом, придворний маг короля Генріха VIII і королев Марії та Єлизавети. Коли міряти успіх мага тим, скільки він начарував, тоді Абсалом взагалі не був магом, бо навряд чи бодай котресь із його заклять працювало. Натомість коли взяти за мірило успіху кількість зароблених грошей, тоді Абсалом, без сумніву, — один із найвеличніших магів в історії Англії, бо народився він бідаком, а помер багатієм.

Одним із найвидатніших досягнень Абсалома було таке: він переконав короля Данії віддати величезну жменю діамантів за закляття, яке нібито оберне плоть шведського короля на воду. Зрозуміло, закляття не спричинило нічого такого й близько, а на гроші, які маг вторгував за половину коштовностей, він звів Дім Тіней. Абсалом прикрасив його турецькими килимами, венеційськими дзеркалами, муранським склом і ще сотнею інших прекрасних речей. А коли дім було завершено, із будинком трапилася — можливо, трапилася — чи геть не трапилася — химерна пригода. Деякі дослідники вважають — а інші не вважають, — що магія, яку Абсалом нібито творив для своїх клієнтів, почала сама собою з’являтися в домі.

Однієї місячної ночі 1610 року дві служниці визирнули з вікна горішнього поверху й помітили зо три десятки вродливих леді та гарних джентльменів, що танцювали на моріжку. В лютому 1666 року ірландець Валентин Ґрейтрейкс вів бесіду гебрейською із пророками Мойсеєм та Аароном у маленькому коридорі біля величезної шафи для білизни[132]. У 1667 місис Пенелопа Челмортон, гостя дому, зазирнула в люстро і побачила маленьку дівчинку років трьох-чотирьох. Жінка дивилася, як дитина росте й старшає, а тоді впізнала в ній себе. Відображення місис Челмортон старіло, аж поки в дзеркалі не лишилося нічого, окрім висохлого мертвого тіла. Репутація Дому Тіней спиралася на сотню подібних історій.

Абсалом мав єдину дитину-доньку на ім’я Марія. Вона народилася та прожила усе життя у Домі Тіней, полишаючи його хіба на день чи два. У час її молодості тут бували королі й посли, вчені, солдати й поети. Навіть по смерті її батька люди приходили поглянути на згасання англійської магії, її останнє дивне цвітіння напередодні затяжної зими. Згодом відвідувачів ставало все менше, дім занепав і почав розвалюватися, а сад здичавів. Але Марія Абсалом відмовилася лагодити батьків будинок. Навіть уламки розбитих тарілок так і лежали на підлозі[133].

Коли Марії мало виповнитися п’ятдесят, плющ розрісся так густо та широко, що позаплітав усі шафи та підлогу — ходити по ній було слизько й небезпечно. Пташки виспівували в будинку так само, як і надворі. Коли Марія дожила до ста років, і сама вона, і будинок перетворилися на руїни, хоча обоє ще не згасли. Вона прожила ще сорок дев’ять років, доки не померла одного літнього ранку в своєму ліжку, в затінку величезного ясеня, крізь гілки якого пробивалося сонячне проміння.

Наближаючись того спекотного полудня до Дому Тіней, м-р Сеґундус та м-р Ґаніфут трохи побоювалися, щоби про їхню подорож не дізнався м-р Норрелл. Завдяки листам із виявами поваги й частим візитам адміралів та міністрів його значущість росла щогодини. Чи не вирішить маг, ніби м-р Ганіфут порушив умови угоди. Тому, аби якнайменше людей знали про їхні наміри, вони нікому не сказали, куди збираються, рушили в дорогу ще на світанку, найняли на одній фермі коней і поскакали до Дому Тіней далекими околицями.

Запилюжена біла алея привела їх до високої брами. М-р Сеґундус зійшов з коня, щоб відчинити її. Вилита з чудового кастильського заліза, брама проіржавіла, вкрившися темними, криваво-червоними плямами, а колишні обриси спотворилися. Від дотику на руці м-ра Сеґундуса лишився іржавий слід — так наче мільйон перетертих на порох троянд поєдналися у примарне видиво брами. Закручений метал колись оздоблювали маленькі барельєфи недобрих вишкірених облич, які тепер потріскалися і стали червоно-бурштиновими. Здавалося, що ту частину пекла, де вони мешкали, довірили забудькуватому демону, який надто перегрів казан.

За брамою росли тисячі ніжно-рожевих троянд, височіли похилені крони залитих сонцем в’язів, ясенів та каштанів, яскраво синіло чисте небо. Виднілися чотири високих фронтони, безліч сірих димарів та кам’яні ґрати на вікнах. Але сам Дім Тіней уже понад століття лежав у руїнах і нині він складався з бузини й шипшини так само, як зі сріблястого вапняку, й духмяного літнього леготу було в ньому стільки ж, скільки й каменю та деревини.

— Дуже схоже на Інакший Край, — промовив м-р Сеґундус.

Він захоплено притиснувся лобом до брами, й вона лишила на обличчі відбиток, ніби від розтовчених на порох троянд[134]. Він прочинив браму і завів коня всередину. За ним увійшов м-р Ганіфут. Вони прив’язали коней біля кам’яного фонтану й рушили досліджувати сади.

Угіддя Дому Тіней навряд чи мали право називатися «садами». Понад сто років за ними ніхто не доглядав. Та й на ліс чи на пустку вони не скидалися. Немає слова в англійській мові, яке могло б описати сад мага, що простояв двісті років по його смерті. Ніколи в житті м-р Сеґундус та м-р Ганіфут не бачили таких безладних і пишних заростей.

М-р Ганіфут невимовно тішився з усього, що бачив. Він зачудовано скрикнув, опинившись на широкій в’язовій алеї, де дерева, так би мовити, по пояс тонули в морі яскраво-рожевих наперсників. М-р Ганіфут бурхливо захоплювався різьбленою лисицею, що несла в пащі дитину. Він жваво нахвалював надзвичайно магічну атмосферу цього місця і стверджував, що навіть м-р Норрелл дізнається щось нове, навідавшись сюди.

Та насправді м-р Ганіфут був не надто сприйнятливим до атмосфери, тоді як м-ру Сеґундусу стало трохи зле. Йому здалося, що сад Абсалома дивним чином впливає на нього. Поки вони з м-ром Ганіфутом блукали, м-р Сеґундус кілька разів мало не заговорив із кимось знайомим чи ледь не впізнав місця, де раніше бував. Та щоразу, коли намагався пригадати, що саме збирався сказати, він усвідомлював, що приймав за друга лиш тінь на трояндовому кущі. Те, що увижалося головою чи рукою, ставало гілками блідої троянди. Місцина, яка видалася знайомою з дитинства, була тільки випадковим поєднанням куща жовтого люпину, тремтливих гілок бузини та залитого сонцем гострого рогу будинку. До того ж м-р Сеґундус ніяк не міг збагнути, що то за друг чи що то за місцина. За якихось півгодини це так його виснажило, що він запропонував м-рові Ганіфуту ненадовго присісти.

— Мій любий друже, — збентежився м-р Ганіфут, — у чім річ? Вам зле? Ви дуже зблідли. У вас тремтять руки. Чому ж ви раніше нічого не сказали?

М-р Сеґундус провів рукою по чолу й промурмотів щось на кшталт: «От-от поруч творитимуть магію». Він був цілком певен, що в тому й річ.

— Магію? — вигукнув м-р Ганніфут. Він стурбовано роззирнувся, наче побоюючись, що от-от з-за дерева раптово з’явиться м-р Норрелл. — Яка ще магія? Повірте моєму слову, справа лише у спеці. Мені самому дуже жарко. Ми будемо геть бовдурами, коли так і ходитимемо. Ось же перепочинок! Ось прохолода! Всі же знають: відпочивати краще за все в затінку високих дерев — ось як ці, — біля дзвінкого струмочка — ось як цей. Нумо, містере Сеґундусе, присядьмо!

Вони вмостилися на трав’яному березі бурого струмка. Тепле, ніжне повітря й аромат троянд притлумили хвилювання м-ра Сеґундуса. Він заплющив очі. Розплющив. Знову заплющив. Став повільно та важко розплющувати…

А тоді заснув майже миттєво.

Він побачив високий дверний портал у якомусь темному місці. Його вирізьбили зі срібно-сірого каменя, що ледь виблискував, наче в місячному сяйві. Одвірки зображували двох чоловіків (чи одного, бо вони були однаковими). Чоловік, здавалося, виступав зі стіни, і Джон Сеґундус одразу впізнав у ньому мага. Обличчя ховалося в тіні; зрозуміло було лишень, що воно молоде та вродливе. На голові чоловік носив гостроверхий ковпак, оздоблений обабіч крилами крука.

Джон Сеґундус пройшов у двері й кілька секунд бачив лише чорне небо, зорі та вітер. А тоді помітив, що насправді стоїть посеред кімнати, хай і поруйнованої. Та які б не були стіни, їх прикрашали картини, гобелени й дзеркала. Фігури на гобеленах рухалися й говорили між собою; не всі дзеркала відбивали кімнату — деякі, певно, відображали геть інші місця.

У дальньому кутку кімнати в дивній мішанині місячного світла і сяйва свічок за столом сиділа жінка. Вона носила сукню старовинного крою, на яку пішло матерії значно більше, ніж, подумалося Джону Сеґундусу, варто чи взагалі можливо витратити на одну сукню. Була вона дивної, старовинної густо-синьої барви; на сукні, наче зорі, виблискували холодним сяйвом останні з діамантів данського короля. Жінка дивилася, як до неї наближався Джон Сеґундус; її дивні косі очі були посаджені ширше, ніж це прийнятно для красуні, широкий рот скривився у посмішці, значення якої годі було розгадати. У відблисках свічки здавалося, що волосся жінки настільки ж руде, наскільки синя її сукня.

Раптом іще хтось прийшов у сон Джона Сеґундуса — це був джентльмен, одягнений по-сучасному. Його, здається, зовсім не здивувала леді, вбрана гарно, хоч і дещо старомодно, — але він був вражений присутністю Джона Сеґундуса. Джентльмен простягнув до нього руку, схопив Сеґундуса за плече і взявся трусити…

М-р Сеґундус збагнув, що м-р Ганіфут взяв його за плече й обережно потрусив.

— Перепрошую, — промовив м-р Ганіфут. — Але ви кричали уві сні, тож я вирішив, що краще вже вас розбудити.

М-р Сеґундус поглянув на друга трохи розгублено.

— Я бачив сон. Найдивовижніший сон!

М-р Сеґундус переповів свій сон м-рові Ганіфуту.

— Яке навдивовижу магічне місце! — схвально зауважив м-р Ганіфут. — І ваш сон, сповнений дивних символів та знамень, — ще один доказ тому!

— Але що він означає? — запитав м-р Сеґундус.

— О! — сказав м-р Ганіфут і змовк на мить. — Що ж, леді в синьому, кажете? Синій означає — дайте-но подумати — безсмертя, цноту та вірність; його планета — Юпітер, а метал — олово. Гм-м! І що це нам дає?

— Гадаю, нічого, — промовив м-р Сеґундус. — Ходімо, пройдемося.

М-р Ганіфут, якому кортіло побачити більше, хутко пристав на пропозицію і запропонував роздивитися Дім Тіней всередині.

У сліпучому сонячному світлі дім видавався лишень зелено-блакитним маревом проти неба. Коли друзі пройшли у двері до головної зали, м-р Сеґундус скрикнув.

— Що? Що сталося? — спитав ошелешений м-р Ганіфут.

Обабіч дверної пройми стояли кам’яні статуї Короля Крука.

— Я бачив їх уві сні, — промовив м-р Сеґундус.

У великій залі м-р Сеґундус роззирнувся. Дзеркала та картини зі сну давно зникли. Бузок та бузина проросли крізь зруйновані стіни. Каштани та ясен утворили над кімнатою зелено-срібне склепіння, яке постійно ворушилося, вимальовуючи плямисті візерунки на тлі неба. Золотавий дерн та зозулин цвіт ґратами переплелися в порожніх кам’яних віконницях.

В іншому кутку кімнати у променях сонячного світла виднілися дві неясні постаті. По підлозі були розкидані дивні предмети — усілякий магічний мотлох: клаптики паперу, на яких нашкрябані уривки заклять, срібна миска з водою і наполовину спалена свічка у старовинному мідному свічнику.

М-р Ганіфут побажав цим примарним постатям доброго ранку — і одна відповіла спокійно і чемно, а друга за мить закричала:

— Генрі, це він! Це той чоловік! Той, про кого я казав! Хіба не бачиш? Невисокий, з такими темними очима й чуприною, що скидається на італійця, — хоча волосся трохи з сивиною. Проте вираз обличчя такий спокійний і сором’язливий, що одразу пізнаєш англійця! Зачовганий, латаний сурдут із подертими рукавами, але він спробував приховати це, обрізавши манжети. Поглянь, Генрі, це ж точно він! А ви, сер! — закричав він, раптом звернувшись до м-ра Сеґундуса. — Поясніть свою поведінку!

Сердешного м-ра Сеґундуса вельми вразив такий детальний опис його особи й пальта від незнайомця — ще й коли той опис був таким невтішним! Украй нечемно! Поки він намагався зібрати докупи думки, його співрозмовник ступив у тінь ясеня, що правив за частину північної стіни зали, і так м-р Сеґундус вперше уздрів Джонатана Стрейнджа наяву.

Трішки завагавшись — і гаразд усвідомлюючи, як дивно прозвучать його слова, — м-р Сегундус промовив:

— Сер, гадаю, я бачив вас уві сні.

Стрейндж тільки більш розлютився.

— Сер, то був мій сон, а не ваш! Я приліг тут навмисне, щоб побачити саме його. Можу навести докази і свідків, що той сон був моїм. Містер Вудгоуп, — він указав на свого супутника, — усе бачив. Містер Вудгоуп має духовний сан, він парафіяльний священник у Глостерширі, тому навряд чи його слово можна піддати сумніву! Я тримаюся тієї думки, що в Англії сни джентльмена — це його особиста справа. Припускаю, що є навіть відповідний закон, а як нема, то парламенту слід негайно його ухвалити! Приходити в чужі сни без запрошення — це неподобство.

Стрейндж змовк, аби перевести дух.

— Сер! — палко втрутився м-р Ганіфут. — Прошу говорити до цього джентльмена з більшою повагою. Ви не маєте щастя знати його так добре, як я, проте, коли б ви мали таку честь, то знали б, що йому геть не властиво ображати людей.

Стрейндж тільки розгнівано пирхнув.

— І все ж дуже дивно, що люди можуть приходити в сни одне до одного, — здивувався Генрі Вудгоуп. — Це ж не міг і справді бути один і той самий сон?

— Боюся, що міг і був, — зітхнув м-р Сеґундус. — Щойно я зайшов до цього саду, то відчув, що в ньому повно невидимих дверей, і я проходив у кожні з них, аж доки не заснув і мені наснився сон із цим джентльменом. Я був дуже збентежений. Я знав, що прочинив ці двері не сам, проте мені це було байдуже. Я лиш хотів побачити, що ховається за ними.

Генрі Вудгоуп поглянув на м-ра Сеґундуса, наче не зовсім зрозумів почуте.

— Але все ж, гадаю, то не міг бути один і той самий сон, — пояснив він м-рові Сеґундусу, ніби нерозумній дитині. — Що вам наснилося?

— Леді у синій сукні, — відказав м-р Сеґундус. — Мабуть, це була міс Абсалом.

— Та звісно, це була міс Абсалом! — вигукнув Стрейндж із люттю: його дратувало, що треба говорити про такі очевидні речі. — Проте, на жаль, у леді мало бути побачення лише з одним джентльменом. Природно, що, побачивши аж двох, вона зніяковіла й хутко зникла, — Стрейндж похитав головою. — На всю Англію знайдеться не більше п’яти джентльменів, що мають сякі-такі магічні здібності — і мусив же один із них об’явитися тут і зірвати мою зустріч з дочкою Абсалома. Повірити не можу. Я найбезталанніша людина в Англії. Одному Богу відомо, як довго я працював, аби наснити цей сон. Три тижні я працював день і ніч, щоби підготувати заклинання виклику, а щодо…

— Але ж це неймовірно! — перебив його м-р Ганіфут. — Дивовижно! Навіть сам містер Норрелл не спромігся б на таке!

— Та ні, — відказав Стрейндж, повернувшись до м-ра Ганіфута. — Це не так складно, як вам здається. Спершу треба надіслати леді запрошення — згодиться будь-яке закляття виклику. Я скористався Ормскірковим[135]. Звісно, найскладніше було прилаштувати Ормскіркове закляття таким чином, щоб ми з міс Абсалом потрапили в сон одночасно: Ормскірк настільки плутаний, що людина, яку викликають, може прийти будь-куди й будь-коли, вважаючи, що цілком виконала обіцяне. Визнаю, то було дуже непросте завдання. Утім, я задоволений результатом. По-друге, я мав накласти закляття на себе, щоб поринути в магічний сон. Звісно ж, я чув про такі чари, але, зізнаюся, ніколи не бачив їх, тому мусив винайти власні — смію визнати, вони слабенькі, але що тут вдієш?

— Боже правий! — закричав м-р Ганіфут. — То вся ця магія — ваш винахід?

— Ну, власне… — відказав Стрейндж. — Щодо цього, то у мене був Ормскірк. Я в усьому спирався на Ормскірка.

— Та хіба не краще було би скористатися Гетер-Ґреєм, аніж Ормскірком? — запитав м-р Сеґундус[136]. — Даруйте, я не маг-практик, але Гетер-Ґрей завжди видавався мені надійнішим за Ормскірка.

— Справді? — перепитав Стрейндж. — Звісно, я чув про Гетер-Ґрея. Нещодавно я почав листуватися з лінкольнширським джентльменом, який стверджує, ніби має примірник «Анатомії мінотавра» Гетер-Ґрея. То, виходить, Гетер-Ґрей справді вартий уваги?

М-р Ганіфут заперечив і заявив, що книжка Гетер-Ґрея — найбільша у світі нісенітниця, але м-р Сеґундус не погодився; Стрейндж так зацікавився, аж забув, що мав би сердитися на м-ра Сеґундуса.

Бо хто ж може довго гніватися на м-ра Сеґундуса? Смію припустити, є на світі люди, котрих обурюють доброта і люб’язність, а лагідність дратує, проте, на щастя, Джонатан Стрейндж до них не належав. М-р Сеґундус перепросив за зіпсовану магію, а Стрейндж, усміхнувшись і вклонившись, сказав, що м-рові Сеґундусу не варто тим перейматися.

— Сер, я навіть не запитуватиму, — звернувся Стрейндж до м-ра Сеґундуса, — чи ви маг. Легкість, із якою ви проникаєте в чужі сни, засвідчує вашу силу. — Тоді Стрейндж повернувся до м-ра Ганіфута: — А ви, сер, також маг?

Сердешний м-р Ганіфут! Пряме запитання поцілило в таку болючу точку! У глибині душі м-р Ганіфут лишався магом й не любив, коли йому нагадували про цю втрату. Він відказав, що був магом лише кілька років тому, але мусив облишити справу. Понад усе він би хотів і надалі нею займатися, адже вивчення магії — доброї англійської магії — було, на його думку, найшляхетнішим заняттям на світі.

Стрейндж здивовано на нього поглянув.

— Я не дуже розумію. Як це вас змусили облишити справу, коли ви того не бажали?

Тоді м-р Сеґундус і м-р Ганіфут розповіли йому, як були членами Вченого товариства магів Йорка і як м-р Норрелл знищив товариство.

М-р Ганіфут поцікавився думкою Стрейнджа про м-ра Норрелла.

— О, — всміхнувся Стрейндж, — містер Норрелл — святий покровитель англійських книгарів.

— Даруйте? — перепитав м-р Ганіфут.

— О, — відповів Стрейндж, — ім’я містера Норрелла звучить скрізь, де тільки провадиться торгівля книжками — від Ньюкасла до Пензанса[137]. Книгопродавець усміхається, вклоняється і каже: «О, сер, ви прийшли надто пізно! У мене було багато книжок про магію та її історію. Але я продав їх одному вельми вченому джентльмену з Йоркширу». Це завжди Норрелл. Звісно, завжди, коли хочете, можете придбати книжки, від яких Норрелл відмовився. Проте, як я з’ясував, книжки, від яких відмовився м-р Норрелл, чудово годяться хіба на розпал.

Ясна річ, м-р Сеґундус і м-р Ганіфут палали бажанням ближче зазнайомитися з Джонатаном Стрейнджем, а йому не менше хотілося поговорити з ними. Тож після низки звичних запитань і відповідей на них («Де ви зупинилися?» — «В Ейвбері, у заїзді «Ґеорґ»». — «Оце треба! Ми теж») четверо джентльменів хутко вирішили, що мають усі разом повернутися до Ейвбері й повечеряти.

Коли вони полишали Дім Тіней, Стрейндж зупинився біля порталу Короля Крука й запитав, чи не бував м-р Сеґундус або м-р Ганіфут у старій столиці Короля на півночі, в Ньюкаслі. Обоє не бували.

— Ці двері — точна копія тих, які трапляються в Нюкаслі на кожному кроці, — пояснив Стрейндж. — Перший такий портал вирізьбили, ще коли Король був в Англії. У тому місті, здається, куди б ви не повернули, з темної, запилюженої арки з’явиться Король і ступить назустріч вам. — Стрейндж криво всміхнувся. — Проте його обличчя завжди наполовину сховане, і він ніколи до вас не заговорить.

О п’ятій годині вони сіли вечеряти у залі таверни «Ґеорґ». На думку м-ра Ганіфута і м-ра Сеґундуса, Стрейндж виявився дуже приємним компаньйоном, жвавим і балакучим. Натомість Генрі Вудгоуп лише зосереджено їв, а закінчивши трапезу, дивився у вікно. М-р Сеґундус боявся, аби той не почував себе знехтуваним, а тому повернувся до нього і привітав його з магічними успіхами Стрейнджа у Домі Тіней.

Генрі Вудгоуп здивувався:

— Я й не думав, що це аж такий привід для радості. Стрейндж казав, що не зробив нічого видатного.

— Але ж, мій любий сер! — вигукнув м-р Сеґундус. — Хтозна, коли таке диво востаннє вершилося в Англії?

— Та я нічого не знаю про магію. Здається, це доволі модне заняття — я читав про магію в лондонських газетах. Але священник майже не має часу на читання. До того ж, я знаю Стрейнджа, відколи ми були хлопчаками: він людина дуже непостійна. Навіть дивуюся, що ця магічна лихоманка триває так довго. Смію припустити, що невдовзі він стомиться від неї так само, як від усіх інших занять.

На тім слові Генрі встав з-за столу і сказав, що трохи прогуляється селищем. Він побажав м-ру Ганіфуту й м-ру Сеґундусу доброго вечора й залишив товариство.

— Сердешний Генрі, — мовив Стрейндж, коли м-р Вудгоуп пішов. — Певно, він з нами страшенно знудився.

— З боку вашого друга дуже люб’язно вирушити в цю подорож, хоча він сам нітрохи не цікавиться магією, — зауважив м-р Ганіфут.

— Та звісно! — погодився Стрейндж. — Але, бачте, він просто змушений був поїхати зі мною, як побачив спокій, що панує вдома. Генрі приїхав до нас на кілька тижнів, проте наш край — дуже відлюдний, а я, боюся, надто поглинутий своїм навчанням.

М-р Сеґундус поцікавився, коли м-р Стрейндж почав вивчати магію.

— Навесні минулого року.

— Але ви вже стільки всього досягли! — вигукнув м-р Ганіфут. — І то менш ніж за два роки! Мій любий Стрейндже, це надзвичайні успіхи!

— Гадаєте? Мені здається, я нічого особливого не зробив. Однак я не знав, у кого попрохати поради. Ви перші брати во магіє, яких мені пощастило зустріти, тому чесно застерігаю, що я маю намір просидіти з вами тут пів ночі й докладно про все розпитати.

— Ми були би щиро раді допомогти вам усім, чим тільки зможемо, — відповів Сеґундус, — але не думаю, що ми станемо вам у пригоді. Ми завжди були тільки теоретиками.

— Ви надто скромні, — заявив Стрейндж. — Подумайте лише, наскільки ширшою була ваша лектура.

Тоді м-р Сеґундус почав називати авторів, про яких Стрейндж міг іще не чути, а сам Стрейндж узявся химерним чином нотувати імена й назви, записуючи їх то в маленький нотатник, то на споді рахунку за вечерю, а то навіть на тильному боці власної долоні. Потім він почав розпитувати м-ра Сеґундуса про книжки.

Сердешний м-р Ганіфут! Як же йому кортіло взяти участь у такій цікавій розмові! Як він, насправді, трохи долучався до неї, обманюючи лише себе самого цими маленькими хитрощами.

— Скажіть йому, хай обов’язково прочитає «Пташину мову» Томаса Ланчестера, — звертався він радше до м-ра Сеґундуса, ніж до Стрейнджа. — Знаю, ви про неї невисокої думки, та гадаю, у Ланчестера можна багато дізнатися.

На це м-р Стрейндж зазначив, що, наскільки йому відомо, ще п’ять років тому в Англії було чотири примірники «Пташиної мови»: один у книгопродавця в Ґлостері; другий — в особистій бібліотеці джентльмена-мага з Кендала; третій належав ковалеві, який мешкав неподалік від Пензанса і взяв книгу як частину плати за лагодження залізної брами; а останнім закривали шпарину у вікні школи для хлопчиків при Даремському соборі.

— Але де ж вони зараз? — вигукнув м-р Ганіфут. — Чому ви не придбали собі примірник?

— Куди б я не подався, Норрелл скрізь устигав раніше й повикупав усі книжки, — відказав м-р Стрейндж. — Я ніколи не бачив того чоловіка на власні очі, проте він випереджає мене на кожнім кроці. Саме тому я вирішив прикликати когось із померлих магів, аби трохи розпитати його — чи її. Я сподівався, що леді викаже більше співчуття до мого прохання, а тому обрав міс Абсалом[138].

М-р Сеґундус похитав головою.

— Гадаю, такий спосіб добути знання радше ефектний, ніж корисний. А вам не спадав на думку якийсь легший шлях? Зрештою, в Золоту добу англійської магії книжки були ще більшою рідкістю, ніж тепер, проте люди все одно якось ставали магами.

— Я вивчав хроніки й біографії авреатів, аби довідатися, як вони починали, — відповів Стрейндж, — проте, здається, в ті часи, щойно хтось виявляв у собі хист до магії, він негайно вирушав до дому іншого, старшого й досвідченішого мага й просився до нього в учні[139].

— Тоді вам слід звернутися за допомогою до містера Норрелла! — вигукнув м-р Ганіфут. — Авжеж! Так, я знаю, — додав він, побачивши, що м-р Сеґундус ось-ось йому заперечить, — Норрелл трохи відлюдькуватий, але що з того? Я певен, що містер Стрейндж зуміє побороти його сором’язливість. Попри всі вади його вдачі, Норрелл — зовсім не дурень, і точно побачить усі переваги такого товариства!

М-р Сеґундус висунув чимало заперечень, зокрема згадав про неприязнь м-ра Норрелла до інших магів; одначе, м-р Ганіфут був людиною запальною, і щойно ця ідея спала йому на думку, як він перетворив її на своє заповітне бажання й чути не хотів про будь-які можливі хиби.

— Звичайно, я згоден, — мовив він, — що Норрелл ніколи не мав особливої прихильності до магів-теоретиків. Проте смію припустити, що він поставиться геть інакше до рівного собі.

Самому Стрейнджу ця ідея видалася доволі цікавою; йому, природно, кортіло побачити м-ра Норрелла. М-рові Сеґундусу здалося, що маг уже все вирішив для себе, тому поступово притлумив власні сумніви й побоювання.

— Сер, це великий день для Великої Британії! — вигукнув м-р Ганіфут. — Погляньте, чого вдалося досягнути одному магові! Тільки уявіть, що зможуть зробити двоє! Стрейндж і Норрелл! О, це звучить чудово!

Тоді м-р Ганіфут кілька разів повторив «Стрейндж і Норрелл» так піднесено, що Стрейндж зайшовся реготом.

Утім, як усі люди лагідної вдачі, м-р Сеґундус був схильним часто змінювати думку. Доки м-р Стрейндж стояв перед ним — високий, усміхнений і впевнений, — м-р Сеґундус був цілком переконаний, що геній Стрейнджа отримає належне визнання — за допомоги м-ра Норрелла чи попри Норреллові перешкоди. Проте наступного ранку, після від’їзду Стрейнджа і Генрі Вудгоупа, м-р Сеґундус повернувся думками до всіх тих магів, кого Норрелл знищив, і почав замислюватися, чи вони з м-ром Ганіфутом не звели Стрейнджа на манівці.

— Не можу позбутися думки, — мовив він, — що ми б учинили значно краще, якби порадили містерові Стрейнджу уникати містера Норрелла. Варто було не заохочувати його до зустрічі з Норреллом, а застерегти, аби він зачаївся.

Проте м-р Ганіфут цього геть не розумів.

— Жодному джентльменові не сподобається, якщо йому порадять зачаїтися, — відказав він. — До того ж, якщо містер Норрелл матиме намір завдати шкоди містерові Стрейнджу — в чому я дуже сумніваюся, — то я цілком певен, що містер Стрейндж першим про це дізнається.

24 Інший маг

М-р Дролайт трохи повернувся на стільці і з посмішкою промовив:

— Здається, сер, ви маєте суперника.

І перш ніж м-р Норрелл придумав, що сказати у відповідь, Ласеллз спитав, як того звуть.

— Стрейндж, — промовив Дролайт.

— Я такого не знаю, — хмикнув Ласеллз.

— О! — скрикнув Дролайт. — А мали би знати. Джонатан Стрейндж із Шропширу. Дві тисячі фунтів річного доходу.

— Гадки найменшої не маю, про кого ви. Хоча заждіть! А це не той чоловік, що, навчаючись у Кембриджі, налякав був кота, який належав ректорові Корпус-Кристі?

Дролайт підтвердив, що це саме той. Ласеллз одразу його згадав, і обоє розреготілися.

Тим часом м-р Норрелл сидів непорушно, мов камінь. Вступна ремарка Дролайта завдала йому нищівного удару. Він почувався, немовбито Дролайт і справді повернувся і вдарив його, нібито повернулася й вдарила фігура з картини або навіть стілець чи стіл. Від приголомшення йому перехопило подих; він майже був певен, що занедужав. М-р Норрелл навіть не насмілювався подумати, що Дролайт заявить далі: раптом щось про більшу могутність або ж чудеса, в порівнянні з якими магія м-ра Норрелла здаватиметься жалюгідною. А він же стільки доклав зусиль, щоб убезпечити себе від суперників! Маг почувався, наче людина, що бродить по власному будинку, як споночіє, замикає всі двері, зачиняє вікна, аж раптом чує, що на горішньому поверсі хтось човгає ногами.

Та бесіда точилася далі, неприємні страхи змаліли, і м-р Норрелл став почуватися впевненіше. Поки Дролайт і Ласеллз обговорювали розваги м-ра Стрейнджа у Брайтоні, гуляння в Баті та маєтності в Шропширі, м-рові Норреллу здалося — він розуміє, що за людина цей Стрейндж: модний, недалекий чоловік, дещо схожий на того ж таки Ласеллза. А в такім разі (сказав собі м-р Норрелл), мабуть, оте Дролайтове «ви маєте суперника» направду стосувалося не його, а Ласеллза? Цей Стрейндж (думалося м-рові Норреллу) був суперником Ласеллза в амурних справах абощо. Норрелл поглянув на свої руки, складені на колінах, і всміхнувся власній хибі.

— Отже, — резюмував Ласеллз, — то Стрейндж тепер зробився магом?

— О! — звернувся Дролайт до м-ра Норрелла. — Я цілковито певен, що навіть найбільші його друзі не наважаться порівнювати таланти свого товариша із даром вельмишановного містера Норрелла. Проте, думаю, в Бристолі й Баті він має славу нівроку. Зараз Стрейндж у Лондоні. І його друзі сподіваються, що ви будете такі ласкаві, аби зустрітися з ним і поговорити. Як ви не маєте нічого проти, то і я волів би бути присутнім під час знайомства таких видатних практиків магії.

М-р Норрелл поволі звів погляд.

— Я з радістю приділю час містеру Стрейнджу, — промовив він.

Довго чекати на вікопомну розмову двох магів м-ру Дролайту не довелося, чому він щиро тішився, бо терпіти не міг гаяння часу. Після запросин і Ласеллз, і Дролайт зробили все, щоб чекати на появу м-ра Норрелла разом із м-ром Стрейнджем.

Виявилося, що він не настільки молодий і не настільки вродливий, як того боявся м-р Норрелл. Йому не можна було дати двадцять років од народження (скоріше тридцять), і — наскільки джентльменові взагалі пасувало виносити судження з таких питань — його не можна було назвати красенем. Зате вкрай несподіваним стало те, що він привів із собою юну красуню — місис Стрейндж.

М-р Норрелл розпочав із того, що поспитав Стрейнджа про його записи.

— Мої записи? — затнувся на мить Стрейндж. — Боюся, сер, я геть не розумію, про що йдеться, та й у будь-якім разі не зміг би вам їх показати, оскільки нічого не пишу.

— О! — зітхнув м-р Норрелл. — За словами містера Дролайта, ви щось писали на замовлення «Часопису для джентльменів»[140], та мабуть…

— А! Ви про це! — перебив його Стрейндж. — Я майже забув. Ніколс мене переконав, що раніше наступної п’ятниці моя стаття йому не знадобиться.

— Наступної п’ятниці, а ви навіть не сідали за неї?! — вжахнувся м-р Норрелл.

— О! — відповів Стрейндж. — По-моєму, чим швидше виймаєш ідеї з голови, викладаєш їх на папері та віддаєш друкарям, тим краще. Смію припустити, сер, — він по-дружньому всміхнувся м-рові Норреллу, — ви тримаєтеся такої самої думки.

М-р Норрелл, який іще жодного разу не вийняв із голови жодної ідеї і не віддав її друкарям (кожна спроба все ще перебувала на певній стадії редагування), просто промовчав.

— Що ж до того, про що я хочу написати, — продовжував далі Стрейндж, — то я ще не вирішив остаточно, але найпевніше це буде спростування статті Портісгеда в «Новочасному магові»[141]. Ви вже її бачили, сер? Я цілий тиждень нетямився з люті через неї. Він намагається довести, що сучасному магові не варто мати жодних справ із фейрі. Одна річ — припустити, що ми розгубили вміння викликати цих духів, і цілковито інша — взагалі відкидати наміри найняти когось із них на службу! Мене обурює така перебірливість! Проте найдивніше, що я досі ніде не бачив ні слова критики Портісгедової статті. Зараз, коли у нас потроху виникає магічна громада, було би геть неправильно потурати таким дурницям і залишати їх без крихти осуду.

Стрейндж, вочевидь, вирішив, що сказав достатньо, і став чекати, коли висловляться інші джентльмени.

Після короткої мовчанки м-р Ласеллз зауважив, що лорд Портісгед написав цю статтю, висловлюючи побажання м-ра Норрелла, за його допомоги та схвалення.

— Невже? — приголомшено запитав Стрейндж.

Знову на деякий час запанувала тиша, і знову її порушив Ласеллз, мляво поцікавившись, як нині навчаються магії.

— Із книжок, — відказав Стрейндж.

— Ах, сер! — скрикнув м-р Норрелл. — Я такий радий, що ви це сказали! Благаю вас, не марнуйте часу, не шукайте ніяких інших шляхів, а тільки читайте, читайте і ще раз читайте. Задля цього варто й витрачати час, і забувати про всі розваги!

Стрейндж трохи іронічно глянув на нього і зауважив:

— На жаль, брак книжок — моя ненастанна й превелика перешкода. Певно, ви й гадки не маєте, сер, як мало магічних книг лишилося в обігу в Англії. Усі книгарі погоджуються в одному: ще не так давно їх було чимало, проте зараз…

— Хіба? — поквапився перебити його м-р Норрелл. — Це й справді дивина.

І знову мовчанка, ще більш ніякова. Осьде сидять єдині двоє англійських магів Новітньої доби. Один зізнався, що не має книг, в іншого, як відомо широкому загалу, від них ломляться полиці аж двох бібліотек. Бодай звичайна чемність підказувала, що м-ру Норреллу годилось би запропонувати хоч яку допомогу, навіть незначну; та м-р Норрелл нічого не сказав.

— Певно, — трохи згодом промовив м-р Ласеллз, — до шляху магії вас підштовхнули якісь надзвичайні обставини?

— Саме так, — погодився Стрейндж. — Надзвичайні.

— Не повідаєте нам, які саме?

Стрейндж лиховісно всміхнувся:

— Гадаю, містер Норрелл буде неабияк втішений, коли почує, що причиною мого рішення є саме він. Можна навіть сказати, що це містер Норрелл мене зробив магом.

— Я? — знову вжахнувся м-р Норрелл.

— Правда в тому, сер, — хутко втрутилася Арабелла Стрейндж, — що він був перепробував геть усе: землеробство, поезію, ливарництво. За рік він перебрав цілу низку професій, так на жодній і не спинившись. Рано чи пізно він мав звернутися до магії.

І знову запала тиша. Стрейндж додав:

— Досі я не розумів, сер, що лорд Портісгед пише від вашого імені. Можливо, ви були би такі ласкаві і пояснили мені дещо. Я перечитав усі нариси його милості в «Друзях англійської магії» та «Новочасному магові», але досі мені не траплялося жодної згадки про Короля Крука. Ця прогалина настільки разюча, що я починаю підозрювати, вона невипадкова.

М-р Норрелл кивнув.

— Маю амбіцію пустити цю особу в непам’ять, як він на те і заслуговує, — відказав маг.

— Але ж, сер, без Короля Крука не було би ні магії, ні самих магів!

— Згоден, це поширена думка. Та навіть якби вона була правдою (а такого я не припускаю), він давно уже втратив будь-яке право на нашу повагу. Адже згадайте, що він учинив найперше, потрапивши в Англію? Пішов війною проти законного короля й відібрав половину його королівства! Хіба можемо ми з вами, містере Стрейндже, обрати такого чоловіка собі за взірець? Ставити його найпершим поміж нас? Хіба в такім разі наш фах здобудеться на пошану? Чи це допоможе переконати королівських міністрів, щоб ті довіряли нам? Не думаю! Ні, містере Стрейндже, навіть якщо ми не спроможемося пустити у непам’ять його ім’я, то нашим найпершим обов’язком — вашим і моїм рівною мірою — буде висловити свою ненависть до нього! Щоб усі навколо знали, яку відразу ми відчуваємо до його зіпсутої природи й лихих учинків!

Стало очевидно, що між магами існує велетенська розбіжність у поглядах і вдачі, й Арабелла Стрейндж подумала була, що їм ні секунди довше не можна лишатись в одному приміщенні, де вони одне одного вкрай дратували. Невдовзі вони зі Стрейнджем покинули дім.

Цілком природно, що першим свою думку стосовно нового мага висловив м-р Дролайт.

— Ну, я вам скажу, — проказав він, перш ніж за Стрейнджем зачинилися двері, — не знаю, як ви, але я ще ніколи не був такий приголомшений в усьому своєму житті! Декілька людей мене повідомили, що він красень. І що вони собі думали, га? Скажіть мені на милість. З таким-то носом і чуприною! Рудуватий шатен! Як же він собі підбирає одяг із такою непевною мастю? Ба більше, я цілковито певен, що бачив навіть проблиски сивини. А йому ж усього, — скільки ж… — ну, тридцять, ну, тридцять два! А з іншого боку, ви тільки погляньте на неї! Вона ж ясочка! Яке виразне обличчя! Ці каштанові кучері, так гарно завиті! Та я подумав, дуже шкода, що вона не потурбувалася дізнатися, які у Лондоні моди. Цей її муслін у дрібну квіточку, безперечно, прекрасний, але я був би радий побачити дівчину в чомусь вишуканішому, скажімо, темно-зеленому шовку, отороченому чорною стрічкою й бісером. Ви ж розумієте, це тільки на перший погляд, думаю, при наступній зустрічі я зможу запропонувати щось інакше.

— Гадаєте, люди ним цікавитимуться? — запитав м-р Норрелл.

— Аякже! — відказав м-р Ласеллз.

— Ах! — зітхнув м-р Норрелл. — Тоді, боюся… містере Ласеллзе, я був би вам вдячний за пораду, що робити… бачте, я дуже боюся, що лорд Малґрейв може послати по містера Стрейнджа. Адже його милість так ревно прагне застосовувати магію на війні (похвальне бажання, звичайно ж), що, на мій превеликий жаль, пристрастився до читання різноманітної літератури з історії магії і тепер має власні судження щодо знахідок. Він уже склав собі план, згідно з яким необхідно викликати відьом, що мали би мені допомогти в боротьбі з французами. По-моєму, він вважає, що відьми — це такі напівфейрі-напівлюди, до яких звертаються зловмисники, коли хочуть нашкодити своїм сусідам, одним словом відьми, яких описав Шекспір у «Макбеті». Він просив мене викликати трьох або чотирьох і лишився геть невдоволений, коли я відмовився це робити. Новочасна магія багато на що спроможна, але зносини з відьмами можуть накликати чимало горя на наші голови. Тепер же, боюся, він пошле по Стрейнджа. Містере Ласеллзе, хіба ж ні? А містер Стрейндж може зважитись на таке, анітрохи не тямлячи небезпеки. Чи не годилось би написати листа серу Волтеру, аби він шепнув на вухо його милості кілька слів, застерігаючи од містера Стрейнджа?

— Не бачу для цього підстав, — розрадив його Ласеллз. — Якщо ви вважаєте, що магія Стрейнджа небезпечна, то про це незабаром знатимуть усі.

Трохи згодом того самого дня в одному з будинків на Ґрейт-Тічфілд-стрит[142] на честь м-ра Норрелла давали звану вечерю, де також присутніми були м-р Дролайт і м-р Ласеллз. І вже за якийсь час хтось запитав, якої думки Норрелл про шропширського мага.

— Містер Стрейндж, — відповідав м-р Норрелл, — видався мені дуже приємним джентльменом, дуже талановитим магом, він — цінний здобуток для нашого фаху, бо, звісно ж, людей, що його практикують, останнім часом було вкрай небагато.

— У містера Стрейнджа, — додав Ласеллз, — дуже химерні уявлення про магію. Адже він не завдав собі клопоту з’ясувати новочасні уявлення про неї — себто, певна річ, напрочуд ясні та лаконічні уявлення містера Норрелла, якими він уже приголомшив світ.

М-р Дролайт повторив свою думку про руду чуприну м-ра Стрейнджа, якій нічого не пасує, та про місис Стрейндж, чия сукня хоч і не дуже модна, тим не менш пошита з прекрасного мусліну.

Приблизно в той самий час, як точилася ця розмова, інші люди (а серед них і подружжя Стрейнджів) вечеряли в значно скромнішій обстановці, у їдальні будинку на Чартергаус-сквер[143]. Природно, що друзі містера і місис Стрейндж неодмінно хотіли знати їхню думку про великого м-ра Норрелла.

— Він сподівається на якнайскоріше забуття Короля Крука, — вражено відповідав їм Стрейндж. — Тільки подумати! Маг, і прагне пустити в непам’ять Короля Крука! Все одно, що архієпископ Кентерберійський потайки нищив би всі знання про Трійцю. Ні те, ні те не має сенсу.

— Він чинить, немов музикант, який би хотів заховати всю музику містера Генделя, — погодилася леді в тюрбані, яка смакувала мигдалем з артишоками.

— Чи риботорговець, що прагне переконати людей, ніби ніякого моря не існує, — підхопив один джентльмен, накладаючи собі великий шмат кефалі в смачному винному соусі.

Інші люди пропонували свої приклади нерозумної поведінки, і всі дружно сміялися, крім Стрейнджа, який і надалі вечеряв насуплений.

— Мені здавалося, ти хотів попросити допомоги в містера Норрелла, — промовила Арабелла.

— Як я міг, коли ми почали сперечатися від першої миті знайомства? — вигукнув Стрейндж. — Я йому не подобаюсь. Та й він — мені.

— Не подобаєшся?! Може, й так. Але, поки ми там були, його не цікавила жодна інша людина в кімнаті. Він тебе прямо глитав очима. Думаю, він дуже самотній. Усі ці роки він тільки й займався наукою і не мав нікого, кому міг би висловити свої думки. Не тим же неприємним чоловікам — забула, як їх звуть. Але тепер він побачив тебе і знає, що може з тобою говорити. Я дуже здивуюся, якщо він більше тебе не запросить.

А тим часом на Ґрейт-Тічфілд-стрит м-р Норрелл поклав свою виделку і промокнув серветкою губи.

— Звичайно ж, — промовив він, — Стрейндж мусить читати, читати і ще раз читати. Я закликав його не марнувати часу.

Водночас у будинку на Чартергаус-сквер Стрейндж казав:

— Не марнуйте часу, сказав він мені. Читайте, читайте і ще раз читайте, сказав він мені. Я ніколи в житті не був такий вражений. Мало не спитав, що ж мені читати, коли він має всі книжки.

Наступного дня Стрейндж заявив Арабеллі, що вони можуть вернутися додому в Шропшир будь-якої хвилини, щойно вона забажає. На його думку, в Лондоні їх більше нічого не тримало. Також він сказав, що вирішив більше не думати про м-ра Норрелла. Але це йому не зовсім вдалося, й упродовж кількох днів Арабелла мусила не раз вислуховувати його довгі тиради про всі вади м-ра Норрелла, як професійні, так і особисті.

Тимчасом на Гановер-сквер м-р Норрелл постійно цікавився в м-ра Дролайта, чим м-р Стрейндж займається, до кого ходить у гості та яке враження справляє.

Такий плин подій не міг не стурбувати м-ра Ласеллза і м-ра Дролайта. Понад рік вони користувалися своїм впливом на мага, і в статусі його друзів обросли запопадливими знайомими із числа адміралів, генералів, політиків — власне, будь-кого, хто хотів знати думку м-ра Норрелла з того чи того питання або ж волів, щоб м-р Норрелл зробив те чи те. Думка про іншого мага, котрий міг зблизитися з м-ром Норреллом так, як Дролайт із Ласеллзом могли тільки мріяти, і котрий міг перейняти на себе роль його дорадника, здавалася їм напрочуд неприємною. М-р Дролайт сказав м-ру Ласеллзу, що Норрелла слід однадити від розмислів про шропширського чарівника, і хоча капризна натура м-ра Ласеллза ніколи не дозволяла йому одразу приставати на будь-чию пропозицію, не варто гадати, що він судив про цю ситуацію якось інакше.

За три-чотири дні по відвідинах м-ра Стрейнджа м-р Норрелл раптом сказав:

— Я дуже ретельно все обдумав і вирішив, що маю дечим зарадити містеру Стрейнджу. Він скаржився на брак матеріалів. Що ж, розумію, таке й справді могло… Одним словом, я вирішив подарувати йому книгу.

— Але ж, сер! — вигукнув Дролайт. — Мова ж про ваші безцінні книжки! Їх нікому не можна давати. Особливо іншим магам, котрі не ладні скористатися ними так мудро, як ви!

— О! — відповів м-р Норрелл. — Я не про свою книгу кажу. Боюсь, я не зміг би віддати жодної. Ні. Я придбав томик для містера Стрейнджа в Едвардса і Скіттерінґа[144]. Зізнаюся, вибір дався непросто. Існує дуже багато книжок, які я — коли вже говорити начистоту — поки не наважився би рекомендувати містеру Стрейнджу; він іще не готовий для них, бо може набратися достоту хибних ідей. Ця книга, — тут м-р Норрелл схвильовано поглянув на неї, — має чимало вад… боюся, навіть забагато вад. Справжньої магії містерові Стрейнджу із неї не навчитися. Однак у ній чимало мовиться про старанну науку й небезпеку передчасного написання статей — уроки, які, сподіваюся, містер Стрейндж здатний засвоїти.

Отож, м-р Норрелл знову запросив Стрейнджа до себе на Гановер-сквер, де з цієї нагоди, як і минулого разу, були присутні Дролайт і Ласеллз. Проте Стрейндж прибув сам.

Друга зустріч відбулася в бібліотеці. Стрейндж окинув оком велетенську книгозбірню, але не зронив ні слова. Можливо, його гнів уже вичерпався. Здавалось, обидві сторони твердо вирішили говорити й поводитися якомога сердечніше.

— Це велика честь для мене, сер, — сказав Стрейндж, приймаючи дарунок. — «Англійська магія» Джеремі Тотта. — Він погортав сторінки. — Вперше чую про цього автора.

— Це життєпис його брата, теоретичного історіомага минулого століття на ім’я Горацій Тотт, — відповів м-р Норрелл[145]. І далі розтлумачив усі вигоди старанної науки й небезпеку передчасного написання статей, чому годилося повчитися Стрейнджу. Той чемно посміхнувся у відповідь, уклонився й висловив певність, що це буде найцікавіше читання.

М-р Дролайт був у захваті від подарунка м-ра Норрелла.

М-р Норрелл дивно поглянув на Стрейнджа — немов був би радий трохи погомоніти з ним, але не мав ані найменшої гадки, з чого почати.

М-р Ласеллз нагадав м-рові Норреллу, що за годину його в Адміралтействі чекає лорд Малґрейв.

— Сер, вас чекають справи, — промовив Стрейндж. — Не буду вас відривати. Ба більше, я й сам мушу негайно рушати на Бонд-стрит у справах місис Стрейндж, якими теж не можна нехтувати.

— Хтозна, може, колись ми матимемо честь побачити вашу магію, містере Стрейндж, — промовив Дролайт. — Я надзвичайно люблю спостерігати, як чаклують.

— Хтозна, — погодився Стрейндж.

М-р Ласеллз подзвонив, викликаючи слугу. Але раптом заговорив м-р Норрелл:

— Я би залюбки й зараз подивився на магію містера Стрейнджа… якщо, звісно, він викаже нам таку честь.

— О! — затнувся молодший маг. — Але ж у мене…

— Це буде велика честь для мене, — наполягав м-р Норрелл.

— Що ж, гаразд, — промовив Стрейндж. — Із радістю вам що-небудь продемонструю. Боюся, моя магія виглядатиме грубувато в порівнянні з тим, до чого звикли ви. Дуже сумніваюся, містере Норрелле, що вона може зрівнятися з елегантністю ваших чарів.

М-р Норрелл уклонився.

Стрейндж двічі-тричі оглянув кімнату, міркуючи, до якої би магії йому вдатися. Його погляд упав на дзеркало в самісінькому закуті кімнати, куди ніколи не потрапляло світло. Він поклав «Англійську магію» Джеремі Тотта на книжковий столик так, щоб її відображення було гарно видно в люстрі. Якусь мить він дивився на книжку, але нічого не відбувалось. Аж раптом Стрейндж зробив чудернацький жест; немов гребінками, розчесав обома руками волосся, вхопив себе за карк і випростав плечі, ніби розминаючи зсудомлені м’язи. А потім усміхнувся, цілком вдоволений собою.

І це було дивно, оскільки на позір книжка геть не змінилася.

Ласеллза й Дролайта, призвичаєних до того, як виглядає або яку славу має Норреллова дивовижна магія, ці дії анітрохи не вразили; далебі, звичайний ворожбит на ярмарковім майдані мав би більший успіх. Ласеллз розкрив рота, наміряючись, безсумнівно, виголосити щось уїдливе, але зненацька м-р Норрелл зачудовано вигукнув:

— Яка ж дивовижа! Воістину… Любий містере Стрейндже! Я ніколи не чув про таку магію! Її немає в списках Саттон-Ґроува. Запевняю вас, сер, дорогий мій, її немає в Саттон-Ґроува!

Ласеллз і Дролайт зачудовано переводили погляд з одного мага на другого.

Ласеллз підійшов до столу й прикипів очима до книжки.

— Здається, вона трохи довша, ніж була, — промовив він.

— Не думаю, — заперечив Дролайт.

— Тепер у неї палітурка брунатного кольору, — сказав Ласеллз. — А раніше вона була голубою?

— Ні, — відповів Дролайт. — Вона завжди була брунатною.

М-р Норрелл голосно розсміявся; м-р Норрелл, що рідко навіть усміхався, реготів їм в обличчя.

— Ні-ні, джентльмени! Ви не вгадали! Геть не вгадали! О, містере Стрейндже, навіть не можу висловити, наскільки… та вони ж не розуміють, що ви зробили! Візьміть її! — скрикнув він. — Візьміть, містере Ласеллзе!

Ще більше спантеличений, Ласеллз простягнув руку, щоб узяти книжку, але вхопив лише жменю повітря. Перед ним була сама подоба книжки.

— Він змусив книжку та її відображення помінятися місцями, — промовив м-р Норрелл. — І справжня книжка тепер там, у задзеркаллі. — Із професійним інтересом він заглянув у люстро. — Але ж як вам це вдалося?

— Справді, як? — пробурмотів Стрейндж; він обійшов кімнату, вивчаючи відображення книжки на столику з усіх боків, наче більярдист, та по черзі примружуючи обидва ока.

— Ви можете дістати її назад? — запитав Дролайт.

— На жаль, ні, — мовив Стрейндж. — Правду кажучи, я маю зовсім туманне уявлення, що мені тільки-но вдалося. Смію припустити, сер, з вами так само. Вам ніби музика лунає в голові, і ви просто знаєте, яка нота стане наступною.

— Просто дивовижно, — проказав м-р Норрелл.

Ще більш дивовижним було те, що м-р Норрелл, який усе своє життя боявся зустріти суперника, нарешті побачив чуже чарування і, замість того, щоб рухнути долі від самого виду магії, ширяв од радості в небесах.

Того дня м-р Норрелл і м-р Стрейндж розпрощалися дуже тепло, а наступного ранку знову зустрілися, не ставлячи до відома ні м-ра Ласеллза, ні м-ра Дролайта. І цього разу їхнє побачення завершилося тим, що м-р Норрелл запропонував м-ру Стрейнджу піти до нього в учні. М-р Стрейндж пропозицію прийняв.

— Як прикро, що він одружений, — дратувався м-р Норрелл. — Нема чого магам брати шлюб.

25 Навчання мага

У перший день навчання Стрейнджа запросили на Гановер-сквер для раннього сніданку. Коли обоє магів сіли до столу, м-р Норрелл сказав:

— Я взяв на себе сміливість накидати для вас навчальний план на ближчі три-чотири роки.

Стрейнджа дещо здивував такий термін, але він промовчав.

— Три-чотири роки — час дуже короткий, — зітхнувши, правив далі м-р Норрелл, — тому, як би ми не старалися, все ж не зможемо досягнути чогось вагомого.

Старший маг простягнув із десяток аркушів Стрейнджу. На кожному з них дрібним і чітким Норрелловим почерком було в три колонки записано довгий перелік різноманітних видів магії[146].

Стрейндж проглянув папери й зауважив, що вивчити треба буде значно більше, ніж він припускав.

— О, сер, я вам заздрю, — промовив м-р Норрелл. — Щиро заздрю. Практика магії сповнена гризот і розчарувань, а от її вивчення дарує нескінченну насолоду! Усі найвизначніші маги Англії стануть вам за товаришів та провідників. Винагородою за працю буде примноження знань та, що особливо тішить, можливість місяцями не бачити жодної людини, якщо ви того не бажатимете!

На кілька хвилин м-р Норрелл, схоже, поринув у споглядання цього щасливого стану, тоді стрепенувся і оголосив, що вони більше ні хвилини не можуть відмовляти собі в задоволенні від навчання, тож треба негайно перейти до бібліотеки й узятися до справи.

Бібліотека м-ра Норрелла розташовувалася на другому поверсі. Це була розкішна кімната, обставлена за смаком її власника, що завжди любив приходити сюди для усамітнення й відпочинку. М-р Дролайт переконав м-ра Норрелла не відставати від моди й повісити маленькі дзеркала у найнесподіваніших місцях та кутках. Через це кожен відвідувач постійно ловив яскраві відблиски срібного світла чи несподіване відображення перехожого з вулиці там, де найменше сподівався їх побачити. Стіни вкривали світло-зелені шпалери з візерунком у вигляді листя та вузлуватих гілок молодого дуба. Стелю довершував купол, розписаний під листяні крони весняних дерев. Усі книжки були в палітурках зі світлої телячої шкіри, а назви — витиснені срібними літерами на корінцях. У цьому царстві вишуканості та гармонії дивно було бачити стільки прогалин в рядах книжок і безліч геть порожніх полиць.

Стрейндж та м-р Норрелл сіли обабіч каміну.

— Якщо ви дозволите, сер, — заговорив Стрейндж. — я хотів би почати з кількох запитань. Зізнаюся, мене глибоко вразило те, що я минулого разу дізнався про духів-фейрі. Коли ваша ласка, я би хотів детальніше розпитати про цей предмет. На які небезпеки наражається маг, прикликаючи духів-фейрі? І яка, на вашу думку, від них користь?

— Користь їхня значно перебільшена, а небезпека — вельми недооцінена, — відповів м-р Норрелл.

— Он як! То ви згодні з думкою, що фейрі — то демони?

— Навпаки. Я цілком певен, що найпоширеніший погляд на них є цілком правильним. Ви знайомі з тим, що про це пише Честон? Не здивуюся, коли виявиться, що він дуже близький до істини[147]. Ні-ні, мої застороги щодо фейрі іншої природи. Містере Стрейндже, як ви гадаєте, чому англійська магія так залежить — чи нібито залежить — від допомоги духів-фейрі?

Стрейндж ненадовго замислився.

— Припускаю, тому, що англійська магія бере свій початок від Короля Крука, а він навчався при дворі фейрі і там оволодів магією.

— Я згоден, що Король Крук безпосередньо причетний до цього, — погодився м-р Норрелл, — але не так, як ви думаєте. Зважте, містере Стрейндже, що весь час, поки Король Крук владарював Північною Англією, він також правив і королівством фейрі. Зважте також, що жоден король не панував над двома настільки різними родами. Окрім того, не забувайте, що він був настільки ж великим королем, як і магом, — цей факт історики чомусь воліють не помічати. Я вважаю, що для сумнівів не лишається місця: його велика мета полягала в об’єднанні двох своїх народів, і робив він це, містере Стрейндже, свідомо перебільшуючи роль фейрі в магії. Таким чином, він домігся від своїх людських підданців поваги до фейрі, а своїм іншосвітним підданцям дав корисне заняття. Так він змусив обидва народи шукати товариства одне одного.

— Так, — замислено промовив Стрейндж, — розумію.

— Мені здається, — правив далі м-р Норрелл, — що навіть найвидатніші маги-авреати переоцінили значущість фейрі для людської магії. Візміть-но Пейла. Він вважав, нібито слуги-фейрі життєво необхідні йому для вдосконалення свого мистецтва, і називав найціннішими своїми скарбами трьох-чотирьох слуг-фейрі, які жили в його домі! Однак мій власний приклад яскраво доводить, що майже всі респектабельні види магії чудово здійсненні без сторонньої допомоги! Хіба я коли робив щось, задля чого потрібні фейрі?

— Розумію вас, — відповів Стрейндж, вирішивши, що останнє питання м-ра Норрелла риторичне. — Мушу зізнатися, сер, що ця ідея для мене цілком нова. В жодній книзі я такого не читав.

— Я теж, — сказав м-р Норрелл. — Звісно, існують деякі види магії, неможливі без допомоги фейрі. Може статися — щиро сподіваюся, що такі оказії траплятимуться рідко, — нам із вами доведеться мати справу з цими зловорожими створіннями. Звісно, доведеться бути вкрай обачними. Якого би фейрі ми не викликали, він, напевно, вже стрічався з англійськими магами. Йому кортітиме перелічити нам імена усіх великих магів, яким служив, та всі послуги, які надавав кожному. Також він значно краще, ніж ми, знатиме історію та порядок подібних угод. Це становить — а точніше, становитиме — наше слабке місце. Запевняю вас, містере Стрейндже, ніде так добре не розуміють занепад англійської магії, як в Інакшому Краї.

— Тим не менш, духи-фейрі лишаються неймовірно привабливими для простих людей, — замислено сказав Стрейндж, — і, можливо, якби ви час од часу залучали котрогось фейрі до справ, це би сприяло популярності нашого мистецтва. Досі існує безліч упереджень щодо використання магії на війні.

— Авжеж! — роздратовано вигукнув м-р Норрелл. — Люди вважають, ніби магія починається і закінчується на фейрі! Вони й думати не хочуть про навички й знання мага! Ні, містере Стрейндже, для мене це не привід наймати фейрі! Радше навпаки! Сотню років тому історик магії Валентин Манді заперечував існування Інакшого Краю. Він вважав усіх, хто твердив, ніби побував там, брехунами. У цьому він, звісно, помилявся, але його точка зору викликає в мене неабияку симпатію, і я волів би, щоб на неї пристало якомога більше людей. Авжеж, — замислено протягнув м-р Норрелл, — Манді дійшов до того, що заперечив існування Америки, потім Франції і так далі. Здається, перед смертю він втратив віру в Шотландію і почав сумніватися щодо Карлайлу… У мене є його книга[148].

М-р Норрелл підвівся, дістав її з полиці, але Стрейнджеві не віддав.

Після короткої паузи Стрейндж запитав:

— Ви радите мені прочитати цю книжку?

— Так, звісно. Гадаю, вам слід її прочитати, — сказав м-р Норрелл.

Стрейндж чекав, але Норрелл так і дивився на книгу в руках, ніби не знаючи, що робити далі.

— Тоді вам треба дати її мені, сер, — м’яко зауважив Стрейндж.

— Справді, — пробурмотів м-р Норрелл. Він сторожко підійшов до Стрейнджа, трохи потримав книгу, а потім дивним рухом раптово скинув її Стрейнджеві в руку, наче то була зовсім не книга, а маленька пташка, що вчепилася в нього кігтями і зовсім не хотіла летіти геть, тож йому довелося надурити її, аби та пурхнула з руки. М-р Норрелл так зосередився на своєму маневрі, що, на щастя, не дивився на Стрейнджа, який ледь стримувався, аби не засміятися.

М-р Норрелл на мить завмер, з тугою спостерігаючи за своєю книжкою в руках іншого мага.

Та щойно він розлучився з першою книгою, болісна частина його випробування завершилася. Через півгодини м-р Норрелл порадив Стрейнджеві іншу книгу, підійшов до шафи і віддав її майже без метушні. В середині дня він уже просто вказував на книжки Стрейнджеві, щоб той сам брав їх з полиць. До вечора м-р Норрелл дав Стрейнджеві безліч книжок і висловив сподівання, що той прочитає їх усі до кінця тижня.

Цілий день на розмови про науку — то була розкіш, яку вони не могли дозволити собі часто; зазвичай якусь частину дня вони мусили присвячувати гостям м-ра Норрелла — чи то модним персонам, з якими, на думку м-ра Норрелла, слід було знатися, чи джентльменам із різноманітних урядових установ.

Вже до кінця другого тижня захват м-ра Норрелла від нового учня не знав меж.

— Варто лиш раз пояснити, — казав Норрелл серу Волтеру, — і він одразу все розуміє! Пригадую, скільки тижнів наполегливої роботи мені знадобилося, щоби зрозуміти Пейлові «Провіщення Прийдешніх Подій», а містер Стрейндж опанував цю надзвичайно складну теорію за якихось чотири години!

Сер Волтер усміхнувся.

— Безперечно. Але гадаю, ви недооцінюєте власні досягнення. Містер Стрейндж має перевагу, якої не мали ви: вчителя, що може пояснити йому складні місця. Саме ви проклали шлях для нього, зробивши навчання плавним та простим.

— А! — скрикнув м-р Норрелл. — Проте коли ми з містером Стрейнджем сіли обговорити «Провіщення», я збагнув, що їх можна застосувати значно ширше, ніж я гадав. Розумієте, це його питання вказали мені шлях до нового розуміння ідей доктора Пейла!

Сер Волтер сказав таке:

— Що ж, сер, я радий, що ви знайшли собі друга, чий розум так добре пасує з вашим, — то найбільша втіха.

— Я з вами згоден, сер Волтер! — вигукнув м-р Норрелл. — Цілком згоден!

Захват Стрейнджа м-ром Норреллом був значно стриманішим. Нудна балаканина та дивацтва Норрелла постійно дратували його. Саме тоді, коли м-р Норрелл вихваляв Стрейнджа перед сером Волтером, Стрейндж скаржився на Норрелла Арабеллі:

— Я досі не знаю, що й думати про нього. Він водночас і найвидатніша людина століття, і найнудніша. Двічі за ранок наша розмова переривалася, бо йому здалося, ніби в кімнаті шаруділа миша, а до них він має виняткову неприязнь. Двоє лакеїв, дві покоївки і я попересовували всі меблі в кімнаті, шукаючи ту мишу, поки Норрелл стояв біля каміну, вклякнувши зі страху.

— У нього є кіт? — поцікавилася Арабелла. — Йому треба завести кота.

— О, це геть неможливо! Котів він ненавидить ще більше, ніж мишей. Якось він сказав мені, що коли б сталося таке лихо і він опинився в одній кімнаті з котом, то вже за годину вкрився б червоними пухирями.

М-р Норрелл щиро хотів поділитися з учнем якнайкращою наукою, але звички приховувати та вводити в оману, пещеної протягом усього життя, було непросто позбутися. Якось у грудні, коли з важких зелено-сірих хмар падав густий, лапатий сніг, двоє магів сиділи в бібліотеці м-ра Норрелла. Від повільного кружляння снігу за вікном, жару каміну та великої склянки хересу, яку господар люб’язно запропонував, а гість необачно прийняв, Стрейндж зробився неповоротким та сонним. Голову він підпер долонею, а очі його злипалися.

М-р Норрелл розповідав:

— Багато магів, — він склав пальці дашком, — намагались умістити магічну силу в яких-небудь фізичних об’єктах. Це нескладно, а об’єктом може бути все, що тільки маг забажає. Дерева, коштовності, книжки, кулі, капелюхи — що тільки для цього не обирали… — М-р Норрелл насуплено вивчав пучки пальців. — Умістивши силу в обраному предметі, маг сподівався приберегти її на випадок, якщо його сили змаліють, — неминучий наслідок старіння або хвороби. Мені й самому важко встояти перед спокусою так учинити, бо мої сили легко можуть підірвати тяжка застуда чи біль у горлі. Та, ретельно обміркувавши, я прийшов до висновку, що таке розділення сил — вкрай необачне. Візьмім хоча б персні. Довгий час їх вважали найбільш підходящими для такої магії з огляду на невеличкий розмір. Людина може роками носити перстень на руці, не викликаючи ані найменших питань, тоді як подібна прихильність до книжки чи камінця була би підозрілою. Проте з історії відомо безліч випадків, коли маги, які передали частину своїх умінь та сил чарівному персню, губили його, а тоді набиралися клопотів, повертаючи перстень собі. Наприклад, можу згадати історію з дванадцятого століття про магістра з Ноттінґема. Його донька вдягнула замість своєї звичайної цяцьки батьків магічний перстень і пішла на ярмарок на день святого Матвія. Ця нетямуща дівчина…

— Що? — раптом скрикнув Стрейндж.

— Що? — луною відгукнувся переляканий Норрелл.

Стрейндж кинув на вчителя гострий погляд. М-р Норрелл трохи насторожено глянув у відповідь.

— Перепрошую, сер, — сказав Стрейндж, — але чи правильно я вас зрозумів? Йшлося про те, що магічні сили можна переливати у персні, камені, амулети й тому подібні штуки?

М-р Норрелл сторожко кивнув.

— Але мені здається, ви казали… — Стрейндж спробував говорити м’якше. — Мені здається, кілька тижнів тому ви казали, що історії про чарівні персні та камені — вигадки.

Тепер Норрелл дивився на учня з тривогою в очах.

— Чи, може, я помиляюся? — перепитав Стрейндж.

М-р Норрел не зронив ані слова.

— Я помиляюся, — повторив Стрейндж. — Перепрошую, сер, що перебив вас. Благаю, продовжуйте.

Але, хоча м-р Норрелл і заспокоївся, почувши, до якого висновку прийшов його учень, він не захотів продовжувати розповідь, а натомість запропонував випити чаю. Стрейндж охоче погодився[149].

Того ж вечора Стрейндж переповів Арабеллі усе, що сказав йому м-р Норрелл, і все, що сам казав у відповідь.

— Надзвичайна дивина! Коли Норрелл зрозумів, що його викрили, він так злякався, що не міг і слова промовити. Я мусив вигадати для нього свіжу брехню, аби він її мені згодував. Мені довелося підіграти йому проти себе самого.

— Не розумію, — відказала Арабелла. — Нащо він так дивно собі суперечив?

— О, він має твердий намір дещо приховати від мене. Це вже очевидно. Утім, він не завжди пам’ятає, що має лишатися таємницею, а що — ні. Пригадуєш, я розповідав тобі, що між книжками у його бібліотеці є прогалини? Прийнявши мене в учні, він ледь не того ж дня наказав позабирати книжки з п’яти полиць і відправити їх назад у Йоркшир, бо мені, мовляв, їх читати надто небезпечно.

— Боже правий! Як ти взагалі про це довідався? — здивовано запитала Арабелла.

— Дролайт і Ласеллз самі розповіли мені. З величезною втіхою.

— Бридкі негідники!

М-р Норрелл був прикро вражений, дізнавшись, що Стрейнджеву науку потрібно перервати на день чи два, поки вони з Арабеллою підшукають собі помешкання.

— Його дружина. Ось у чому справа, — зітхнувши, пояснив м-р Норрелл Дролайту. — Коли б він був неодружений, то, смію припустити, погодився би переїхати жити сюди до мене.

Дролайт неабияк стривожився, почувши, що м-р Норрелл обмірковує таку думку, тож про всяк випадок — раптом ця ідея знову зрине — обережно заперечив:

— Але ж, сер! Тільки подумайте про всю важливу й таємну роботу, яку ви виконуєте для Адміралтейства і Військового міністерства! Присутність іще однієї людини в домі вельми б їй заважала.

— Але містер Стрейндж допомагатиме мені зі справами! — відказав м-р Норрелл. — Було б вельми непорядно з мого боку позбавляти нашу країну талантів містера Стрейнджа. Минулого четверга ми з містером Стрейнджем ходили до Адміралтейства на зустріч із лордом Малґрейвом. Гадаю, спершу той не дуже зрадів, побачивши, що я привів містера Стрейнджа…

— Бо його милість звик до вашої довершеної магії! Смію припустити, що, на його думку, звичайний аматор — хай навіть і здібний — не має втручатися у справи Адміралтейства.

— …проте, зачувши ідеї містера Стрейнджа про те, як за допомогою магії перемогти француза, він повернувся до мене з широкою усмішкою і промовив: «Ми з вами, містере Норрелле, відстали від життя. Ось вона, свіжа кров, яка нас збадьорить, правда ж?»

— Лорд Малґрейв справді сказав таке? Вам? — вжахнувся Дролайт. — З його боку це ницо і грубо. Сподіваюся, сер, ви нагородили його одним із ваших славетних поглядів!

— А? — м-ра Норрелла так захопила розповідь, що він і не зважав на слова м-ра Дролайта. — Я сказав йому: «Мілорде, я цілковито поділяю вашу думку. Та ви лишень зачекайте — і дізнаєтеся, що далі розповість містер Стрейндж. Ви ж іще й половини не чули!»

Появі Джонатана Стрейнджа зраділи не тільки в Адміралтействі, а й у Військовому міністерстві, та й в усіх інших урядових установах. Ураз чимало речей, які раніше складно було втілити, зробилися геть простими. Міністри короля віддавна плекали план наслати на ворогів Британії нічні страхіття. Уперше міністр закордонних справ висунув таку пропозицію ще в січні 1808 року, й відтоді понад рік м-р Норрелл щоночі старанно насилав на імператора Наполеона Буонапарте погані сни — щоправда, без жодних наслідків. Імперія Буонапарте не захиталась, а сам імператор виїжджав на бій таким же спокійним, як і завжди. Невдовзі м-р Норрелл отримав наказ припинити цю справу. Між собою сер Волтер і м-р Кеннінґ дійшли думки, що план провалився, бо м-р Норрелл не мав хисту вигадувати страхіття. М-р Кеннінґ скаржився, що страхіття, які м-р Норрелл насилав на імператора (переважно — сни про капітана драгунів, який сховався у Бонапартовій шафі) навряд чи налякали б навіть гувернантку його дітей, не те що завойовника половини Європи. Якийсь час він намагався переконати інших міністрів найняти м-ра Бекфорда, м-ра Льюїса та місис Редкліфф, аби вони вигадали справдешні страхіття[150], а м-р Норрелл просто упхав їх Буонапарте в голову. Проте міністри вирішили, що наймати мага — то одна річ, а романістів — геть інше, і не личить їм таке чинити.

З появою Стрейнджа план відновили. Стрейндж і м-р Кеннінґ підозрювали, що лихого французького імператора годі було налякати таким ефемерами, як погані сни, тому цього разу вони вирішили взятися за його союзника, російського імператора Олександра. Тут вони мали перевагу, адже при дворі Олександра вистачало друзів Англії — російських дворян, які заробляли непогані гроші, продаючи Британії деревину, і воліли й надалі вести свої справи; крім того, дружиною Олександрового камердинера була одна смілива та винахідлива шотландка.

Дізнавшися, що Олександр був на диво вразливою людиною, схильною до релігійного містицизму, Стрейндж вирішив наслати на нього сон, сповнений лихих знамень і символів. Сім ночей поспіль Олександр бачив, як він затишно вечеряє з Наполеоном Буонапарте, смакуючи прекрасний суп з оленини. Тільки-но скуштувавши цю страву, французький імператор підскочив і вигукнув: «J'ai une faim qui ne saurait se satisfaire de potage»[151], а тоді перетворився на вовчицю і з’їв Олександрового кота, собаку, коня й гарненьку коханку-туркеню. Коли вовчиця зжерла ще й Олександрових родичів та друзів, її черево розірвалося, вивергаючи кота, собаку, коня, коханку-туркеню, друзів і родичів — проте всі вони були геть спотворені. Вовчиця жерла, жерла й росла; тварюка ставала величезною, наче Кремль, її важкі соски трусилися, з пащі стікала кров, і вона немов замірялася проковтнути всю Москву.

— Нема нічого негідного в тому, щоб наслати йому сон із пересторогою, що не варто довіряти Буонапарте і що Буонапарте зрештою зрадить його, — пояснив Стрейндж Арабеллі. — Так само я міг би надіслати йому листа з тими ж вістями. Він справді помиляється, і я більш ніж певен, що врешті-решт Буонапарте таки зрадить його.

Невдовзі надійшла звістка від шотландки: російського імператора вельми тривожать сни, тому він, наче біблійний цар Навуходоносор, покликав астрологів і віщунів, аби ті витлумачили його сон — що вони невдовзі й зробили.

Потім Стрейндж наслав іще кілька снів на російського імператора.

— Я послухався вашої поради, — повідомив він м-ру Кеннінґу, — й вигадав заплутаніші сни, щоб їх складніше було тлумачити й імператорові ворожбити не сиділи без діла.

Невтомна місис Дженет Арчибальдівна Барсукова скоро повідомила втішні новини: Олександр і думати забув про справи державні чи воєнні; він сидить цілий день, міркуючи про свої сни й обговорюючи їх із астрологами й ворожбитами; а якщо надходить лист від імператора Наполеона Буонапарте, він щораз полотніє і здригається.

26 Корона, скіпетр і держава

Щоночі неухильно тужливий дзвін гукав леді Поул та Стівена Блека на бал у тінистих палатах Покинь-Надії. Якщо говорити про моду й красу, то, безперечно, кращих залів Стівен Блек ніколи не бачив, але прекрасний одяг танцювальників та їхні зграбні постави навдивовижу контрастували із самим замком, зубожілим та занепалим. Завжди грала одна й та сама музика. Та сама жменька мелодій, видряпуваних однісінькою скрипкою й висвистуваних одненькою дудкою. Масні лойові свічки — добре навчене око дворецького не могло не спостерегти, що їх одчайдушно бракувало в такім великім приміщенні, — відкидали химерні тіні, що крутилися на стінах, поки учасники балу виконували свої фігури та па.

Подекуди леді Поул і Стівен Блек брали участь у довгих процесіях, під час яких запиленими та погано освітленими коридорами замку носили різні стяги (джентльмен із будяковим волоссям кохався на таких церемоніях). Деякі стяги мали древній вигляд і лопотіли драними, рясно гаптованими полотнищами; інші — вславлювали перемоги джентльмена над ворогами і, власне, були жовтими висушеними шкурами цих ворогів, на яких джентльменові родички були повишивали їх вуста, очі, чуприни й одяг. Джентльмен із будяковим волоссям ніколи не знав утоми від таких розваг і нізащо би навіть на мить не припустив, що Стівен і леді Поул у меншому захваті від них.

Мінливий в усьому, він не зраджував двом речам: замилуванню її милістю та приязні до Стівена Блека. Останню джентльмен виявляв, приносячи дворецькому чудні подарунки та присилаючи дивні коштовні речі. Дещо, як от раніше, він підносив місис Бренді задля Стівена, решту ж відсилав йому безпосередньо, радісно примовляючи:

— Твій лихий ворог нічого про це не знатиме! — (Йшлося, звісно, про сера Волтера.) — Я дуже хитро засліпив його своєю магією, тож він ніколи про це навіть не замислиться. Овва! Тебе можна хоч завтра постановити архієпископом Кентерберійським, і він нічого про це не знатиме! Ніхто не знатиме! — Раптом його осінило: — Хочеш стати архієпископом Кентерберійським уже взавтра, Стівене?

— Ні, дякую, сер.

— Точно? Це насправді нічого не варте, і якщо тебе хоч трохи вабить Церква, то…

— Повірте мені, сер, анітрохи не вабить.

— Твій бездоганний смак, як і завжди, робить тобі честь. Митра до бридкого незручна й геть не личитиме тобі.

Сердешного Стівена обсіли чудеса. Щокілька днів із ним обов’язково траплялися дивовижні речі. Інколи йому діставалося щось зовсім дешеве, вартістю всього в пару шилінгів, — але з’являлося оте «щось» завжди по-чудернацьки. Одного разу Стівена відвідав економ якогось господарства на селі. За його словами, кілька років тому вони познайомилися на півнячих боях під Ричмондом у Північному Йоркширі, де Стівен побився з ним об заклад, що принц Вельський одного дня зганьбить батьківщину[152]. Тепер же, коли це нарешті сталося (а економ посилався на те, що принц покинув дружину в найганебніший спосіб), економ диліжансом прибув у Лондон, щоб оддати Стівенові двадцять сім шилінгів і шість пенсів. За його словами, саме на таку суму вони тоді закладалися. І марно Стівен йому втовкмачував, що ніколи не був на півнячих боях, поготів у йоркширському Ричмонді; економ був невблаганний і нікуди не йшов, поки Стівен не взяв гроші.

Через кілька днів після візиту економа на дорозі перед будинком по Гарлі-стрит опинився крупний сірий собака. Бідна тварина промокла під дощем мов хлющ і стояла забрьохана, що свідчило про чималу відстань, яку вона здолала. Та найцікавішим було те, що в пащі вона тримала якийсь документ. До чого тільки не вдавалися лакеї Роберт і Джеффрі, а з ними й кухар Джон Лонґрідж, щоб одігнати її. Вони й кричали, і жбурляли пляшки та каменюки: собака все зносив по-філософськи і не ворухнувся, аж поки в зливу не вийшов Стівен Блек і не забрав з пащі папірець. Із удоволеним видом пес потрюхикав геть, немовбито вітав себе з виконанням складного завдання. Документ виявився мапою одного села в Дербіширі, що поміж інших дивовиж мала ще й позначку потаємних дверей, що вели всередину пагорба.

Іншим разом Стівен одержав од мера та райців Бата листа, згідно з яким два місяці тому в Баті перебував маркіз Веллслі[153] і цілісінький день тільки й розказував що про дивовижну щирість, розум та вірність Стівена своєму хазяїнові. І настільки вражені були мер та райці реляцією його милості, аж негайно постановили викарбувати медаль на пошану Стівенових життя й чеснот. П’ятсот штук вони виготовили, після чого, за наказом мера та райців і на радість містянам Бата, нагородили ними головні господи міста. Одна медаль призначалася й Стівенові. З нею передано й прохання вшанувати ратушу візитом, коли би Стівен не надумав прибути в Бат, де чекатиме бучний прийом на його честь.

Жодне з цих чудес настрою Стівену не підняло. Вони тільки підкреслювали, яким похмурим стало його нинішнє життя. Він прекрасно розумів, що ні економ, ні пес, ні райці з мером не діяли з власної волі: економи люблять гроші і ніколи просто так не розлучаються з ними, собаки не виконують дивних завдань, які тривають кілька тижнів, а мери й райці не здатні аж раптом зацікавитися слугою-негром, якого ніколи в житті не бачили. Водночас жоден зі Стівенових друзів не помічав нічого дивного в новому напрямку, який прибрало його життя. Він уже терпіти не міг виду ні золота, ні срібла, а його крихітна комірчина на горищі будинку по Гарлі-стрит, ломилася від непотрібних скарбів.

Стівенове зачарування тривало майже два роки. Він часто благав джентльмена й молив одпустити його, або як не його, то хоч би леді Поул, однак той і чути нічого не хотів. А тому Стівен заповзявся комусь розказати про їхнє з леді Поул лихо. Він одчайдушно шукав, чи траплялося таке з ким-небудь раніше. Він плекав слабку надію, що здужає знайти когось, хто б їх звільнив. Першим він заговорив із Робертом, лакеєм. Він заздалегідь попередив, що має намір звірити таємницю про чуже горе, і Роберт прибрав, як і годиться при такій нагоді, врочистого та зацікавленого виду. Та варто було Стівенові мовити слово, як він на превеликий подив виявив, що говорить на цілковито іншу тему; він щиро, із толком повідав Робертові про вирощування гороху й бобів та догляд за ними — заняття, яким він зроду не займався і нічого про нього не знав. Ба більше, дещо з розказаного ним неабияк подивувало би всякого землероба чи садівника, якому випало би слухати. Так, Стівен розповідав про різні властивості бобів, вирощених чи зібраних у місячнім сяйві чи місячній пітьмі, на Белтейн[154] чи в ніч проти середини літа, а також як ці властивості змінюються, коли сіяти бобові чи збирати їх срібними совочком або ножем.

Далі він пробував висловити свою турботу Джону Лонґріджу. Цього разу мова пішла про точний виклад походу Юлія Цезаря на Британію[155] та його тутешні справи. Оповідь вийшла яснішою та докладнішою від будь-якого опису історика, хоч би той вивчав цю тему років двадцять, а то й більше. Знову-таки, Стівен розповідав таке, чого не знайти в жодній книжці[156].

Стівен іще двічі намагався виговоритися комусь про своє жахливе становище. Місис Бренді він оповів химерне слово на захист Юди Іскаріота, заявивши, ніби всі останні свої дії Юда вчинив, напоумлений чоловіками на ім’я Йоан Мідна Голова та Йоан Мосяжна Нога, яких він мав за янголів; а Тобі Сміту, продавцеві в місис Бренді, Стівен перелічив усіх ірландців, шотландців, валійців та англійців, викрадених фейрі за останні двісті років. Про жодного з них він ніколи раніше не чув.

Так Стівен змушений був виснувати, що як не старайся, а нічого розказати про своє зачарування він не зможе.

Найбільше ж од його дивної мовчанки та відчаю страждала, безсумнівно, місис Бренді. Вона не розуміла, що він змінився для цього світу, вона лиш бачила, що Стівен змінився для неї. Якось на початку вересня дворецький прийшов до неї з візитом. Вони вже не бачилися кілька тижнів, і місис Бренді так сумувала, аж виклала свій жаль у листі до Роберта Остіна, а той пішов до Стівена та насварив його за неуважність. Однак варто було Стівенові опинитися в маленькій вітальні на горішньому поверсі крамнички по Сент-Джеймс-стрит, і вже ніхто в світі не став би ганити місис Бренді за бажання негайно виставити його за двері. Дворецький сидів, понуривши голову, тяжко зітхаючи, і нічого їй не казав. Вона запропонувала йому констанційського вина[157], мармеладу й домашню булочку. Він відмовився від усього. Йому нічого не кортіло; так вона й сиділа з іншого боку від каміна й нарешті знову взялася за шитво — нічний ковпак, який понуро гаптувала для Стівена.

— Можливо, — проказала вона, — ви втомилися від Лондона, від мене і бажаєте повернутися в Африку?

— Ні, — відповів Стівен.

— Наважуся припустити, Африка — прекрасне й чарівне місце, — схоже, місис Бренді вирішила покарати себе, негайно заславши Стівена в Африку. — Так мені завжди розповідали. Всюди ростуть помаранчі й ананаси, а ще цукрова тростина й шоколадні дерева.

Чотирнадцять років вона трудилася на бакалійній ниві, тож в її уяві мапа цілого світу була намальована звичним крамом. Місис Бренді гірко розсміялася:

— Мабуть, в Африці мені би жилося кепсько. Навіщо людям торговці, як лиш простягни руку, й садовина сама падає з найближчої гілки? О, я вмить би збанкрутіла в тій Африці. — Вона відкусила нитку зубами. — Але однаково з радістю зібралася би туди хоч узавтра, — місис Бренді знавісніло тицяла ниткою в невинне вушко голки, — якби мене хтось покликав.

— Ви попливли би зі мною до Африки? — здивовано промовив Стівен Блек.

Жінка підвела голову.

— Я попливла би за вами на край світу, — відповіла вона. — Мені здавалося, ви про це знаєте.

Вони обмінялися сумними поглядами.

Стівен промовив, що мусить вертатися на Гарлі-стрит і дати раду своїм справам.

На вулиці стемніло й пішов дощ. Перехожі порозкривали парасольки. На Сент-Джеймс-стрит перед Стівеном з’явилося дивне видиво: сірим дощовим небом понад головами людей до нього наближався чорний корабель. Це був фрегат заввишки зо два фути з брудними подертими вітрилами та облущеною фарбою на бортах. Він здіймався та падав, як на морських хвилях. Стівена пройняв легкий дрож. Із натовпу вийшов якийсь жебрак, негр зі шкірою такою ж чорною та лискучою, як і в дворецького. Цей корабель було пришито до його капелюха. Крокуючи вперед, чоловік раз по раз присідав, і вітрильник плив. По дорозі він трохи підстрибував та погойдувався зі сторони в сторону, намагаючись не впустити свого велетенського капелюха; здавалося, він іде в дивовижно повільному танці. Жебрака звали Джонсон[158]. Це був бідний скалічений моряк, якому відмовили в пенсії. Не маючи інших засобів до існування, він співав за гроші, жебрав, та прославився на все місто своїм чудернацьким капелюхом. Джонсон простягнув руку до Стівена, але той одвернувся. Стівен завжди особливо пильнував, щоби жодним словом ані дією не ставити себе на один щабель із неграми нижчого стану, адже боявся, що заговоривши до них, покаже, ніби має до них якийсь стосунок.

Стівен почув, як його хтось гукнув на ім’я, і підстрибнув немов ошпарений. Але то був лише Тобі Сміт, продавець із крамниці місис Бренді.

— О! Містере Блеку! — підбіг до нього Тобі. — Осьдечки ви! Зазвичай вас не догнати. Думав, ви вже десь на Гарлі-стрит. Місис Бренді переказує вам свої вітання, сер, і каже, що ось це ви забули біля крісла.

Тобі простягнув йому срібну діадему, тендітний обруч, який точнісінько пасував Стівеновій голові. Вінець прикрашали самі лише дивні символи та букви, викарбувані на металі.

— Але це не моє! — заперечив Стівен.

— О! — пробурмотів Тобі розгублено, але одразу вирішив, що Стівен жартує. — Містере Блеку! Хіба я не бачив її сотню разів у вас на голові? — Він розсміявся, вклонився та побіг назад у крамницю, залишивши Стівена стояти посеред вулиці з діадемою в руках.

Дворецький перетнув Піккаділлі та звернув на Бонд-стрит. Не встиг він далеко пройти, як зачув чиїсь крики. По вулиці неслася крихітна постать — ніби хлопчик років чотирьох-п’яти, однак сполотніле обличчя з виразними рисами свідчило, що він значно старше. За хлопцем із криками «Злодій!» та «Ловіть його!» гналися двоє чи троє чоловіків.

Стівен перейняв утікачу дорогу. Та хоч тому й не вдалося уникнути дворецького (який був людиною спритною), втримати крадія (людину слизькувату) Стівену все одно не пощастило. Крадій примудрився всунути йому в руки довгий пакунок, загорнутий у червону ганчірку, а тоді чкурнув у гущу натовпу перед яткою Геммінґса, золотих справ майстра. Відвідувачі щойно вийшли з крамниці, нічого не знаючи про погоню, й утікач прослизнув між ними, і слід його загубився.

Стівен так і стояв із пакунком у руках. Стара шматина оксамиту одслонилася, відкривши довгий срібний жезл.

Першим із переслідувачів до нього добувся смаглявий вродливий джентльмен у похмурім, зате вишуканім костюмі.

— Бачу, ви його майже схопили, — звернувся він до Стівена.

— Перепрошую, сер, що не втримав. Та як бачте, зате я маю вашу власність. — І з цими словами Стівен простягнув чоловікові срібний жезл та червону оксамитову ганчірку. Та він їх брати не став.

— Це все через нашу матір! — сердито проказав джентльмен. — Ну як можна бути такою недбалою? Тисячу разів я їй повторював: не можна лишати відчинене вікно у вітальні, а то рано чи пізно пролізе злодій. Хіба я не повторював це по сто разів, Едварде? Хіба я так не казав, Джоне? — Другу частину промови він адресував двом слугам, які прибігли вслід за хазяїном. Вони геть засапались, тому не здужали відповісти, але жвавими кивками підтвердили джентльменові слова.

— Цілому світу відомо, що чимало своїх скарбів я тримаю вдома, — правив далі джентльмен, — і все одно попри мої благання вікна вона ніколи не зачиняє! Зате сидить зараз і ллє сльози, що втратила скарб, який наша сім’я берегла сотні років. Адже матінка так пишається нашим родом і всіма його маєтностями. Наприклад, цей скіпетр доводить, що пращури наші походять зі стародавньої династії королів Вессексу, бо належав чи то Едґару, чи то Альфреду, чи ще комусь такому[159].

— Неодмінно беріть його назад, сер, — наполягав Стівен. — Гадаю, ваша матінка дуже зрадіє, побачивши його цілим і неушкодженим.

Джентльмен уже було простягнув руку, щоби взяти скіпетр, аж раптом відсмикнув її назад.

— Ні! — скрикнув він. — Не візьму! Присягаюся, не візьму. Якщо вернути цей скарб під її опіку, то вона ніколи не вивчить гіркий урок: кожна недбалість має лихі наслідки! Вона ніколи не навчиться зачиняти вікна! Хтозна, чого я можу позбутися наступного разу? Раптом я взавтра вернуся додому в геть спорожнілий дім! Ні, сер, залиште скіпетр собі! Нехай буде винагородою за вашу люб’язну спробу зловити крадія.

Усі слуги джентльмена закивали, неначе бачили у сказаному якийсь сенс. Потім до них підкотився екіпаж і, забравши джентльмена з прислугою, поїхав геть.

Стівен стояв під дощем з діадемою в одній руці та скіпетром у другій. Перед ним простяглася Бонд-стрит — вулиця з наймоднішими магазинами в цілому королівстві. У вітринах лежали шовки й оксамити, головні убори, оздоблені перлами та павичевим пір’ям, діаманти, рубіни, самоцвіти й найрізноманітніші дармовиси із золота і срібла.

«Що ж, — подумав Стівен, — безсумнівно, він зараз навизбирує для мене всяку чудернацьку всячину із багатств цих крамниць. Буду розумніше, піду додому іншим шляхом».

Він завернув у вузький провулок між двох споруд, перетнув маленький дворик, пірнув у ворота, пройшов іще одним завулком і вийшов на невеличку вуличку зі скромними будинками. Тут було геть безлюдно й на диво тихо. Тільки краплі дощу шелестіли по бруківці. Вода потемнила фасади аж до чорного. Тутешні мешканці, певно, геть бідували, якщо не світили жодної лампи чи свічі, дарма що випав геть похмурий день. Проте чорні хмари застилали не все небо, і над обрієм пробивалася водяниста світла смужка, так що поміж темними небесами і темною землею дощ падав срібними струменями.

Раптом із-за темного повороту викотилося щось сліпуче й поскакало мокрим бруком, спинившись якраз попід ногами Стівена.

Він поглянув униз і важко зітхнув, коли роздивився саме те, на що й очікував — невеличку срібну кулю. Вона здавалася потовченою і дуже давньою. А на маківці, де хрест мав би позначати, що весь світ належить Богу, виявилася маленька розкрита долоня з одним відламаним пальцем. Цей символ Стівен знав надто добре: то був один із знаків джентльмена з будяковим волоссям. Щойно минулої ночі Стівен брав участь у процесії та ніс стяг із цим самим гербом по темних дворах, відкритих усім вітрам, та довжелезних лісових переходах серед неозорих дубів, у чиїх кронах шелестів легіт.

Десь стукнула шибка. Із вікна на горішньому поверсі виткнула голову якась жінка. Її коси прикрашали численні папільйотки.

— Та бери вже! — гукнула вона, зиркнувши на Стівена недобрим оком.

— Це не моє! — крикнув він у відповідь.

— Не твоє, кажеш? — злостивіше огризнулась вона. — Думаєш, я не бачила, як воно випало в тебе з кишені і покотилося геть? Може, я ще й забула, що мене звуть Марайя Томпкінс? Може, я ще й не драю день і ніч цю Пеппер-стрит[160] начисто? Тільки щоб ти тут розкидувався своїм мотлохом?!

Тяжко зітхнувши, Стівен підібрав державу. Що б там не казала чи не думала Марайя Томпкінс, ця важка куля справді може роздерти кишеню. Тому він був змушений іти під дощем зі скіпетром в одній руці й державою в другій. Діадему він для зручності одяг на голову. І в такім вигляді дворецький явився додому.

В оселі на Гарлі-стрит він одразу рушив униз і відчинив двері на кухню. Проте Стівен опинився зовсім не там, а в кімнаті, якої раніше ніколи не бачив. Він тричі чхнув.

Вистачило миті, аби зрозуміти, що це не Покинь-Надію. Кімната виявилася найзвичайнісінька — таких повно в заможних будинках по цілому Лондону, — от тільки мала вона дуже неохайний вигляд. Її мешканці, мабуть, тільки-но вселилися. Схоже, не всі речі ще розпакували. Навколо виднілися геть усі предмети, звичайні для віталень та кабінетів: столи для гри в карти, робочі столи, журнальні столи, камінні щипці, стільці та крісла, зручні й незручні, корисні й безтолкові, дзеркала, чайні чашки, сургуч, підсвічники, картини, книжки (сила книжок), пап’є-маше, каламарі, пера, папери, годинники, клубки мотузок, дзиґлики, камінні ґратки й письмові столи. Одначе все це громадилося одне на одному в нових і цілком несподіваних поєднаннях. Ящики, коробки й пакунки розкидано навсібіч, дещо вже розкрите, дещо розібране до половини, а дещо навіть не почате. Тут і там, деінде на меблях валялася солома, од чого в повітрі ніби курява стояла, що й змусило Стівена чхнути ще двічі. Трохи соломи потрапило в камін, і тому над господарями будинку нависла небезпека нищівної пожежі, яка могла спалахнути будь-якої миті.

У кімнаті перебувало двоє: чоловік, якого Стівен бачив уперше, і джентльмен із будяковим волоссям. Незнайомець сидів за маленьким столиком навпроти вікна. Певно, він розбирав та упорядковував речі, аж раптом покинув це заняття і сів читати. Час від часу він відривався від книжки, шукав щось у двох чи трьох інших томах поруч на столі, захоплено бурмотів собі під носа і лишав пару записів у заляпаному чорнилами блокноті.

Тимчасом джентльмен із будяковим волоссям сидів у фотелі із протилежної сторони каміна, прикипівши до іншого джентльмена таким лютим та роздратованим поглядом, що Стівен злякався за життя незнайомця. Але тієї ж миті, як джентльмен із будяковим волоссям запримітив Стівена, то одразу прибрав захопленого й милого виду.

— Ось де ти! — вигукнув він. — Який же в тебе шляхетний вигляд з твоїми монаршими регаліями!

Перед дверима стояло велике люстро, і Стівен уперше побачив себе у короні, зі скіпетром та державою: від тімені до п’ят — король[161]. Дворецький обернувся до джентльмена за столом — поглянути, що той думає про раптову появу чорного чоловіка в короні.

— О, цим можеш не перейматися! — проказав джентльмен із будяковим волоссям. — Він нас і не бачить, і не чує. Талантів має не більше, ніж інший. Глянь! — Він скрутив папірця і жбурнув його в голову чоловікові. Той навіть не смикнувся, не підвів погляду і взагалі жодним порухом не дав зрозуміти, ніби щось помітив.

— Інший, сер? — здивувався Стівен. — Я вас не зовсім розумію.

— Це молодший маг. Який недавно перебрався в Лондон.

— Невже? Звісно ж, я чув про нього. Сер Волтер високої думки про нього. Але мушу зізнатися, я не пам’ятаю його імені.

— Ой, та кому цікаво, як його звуть?! Важливо тільки те, що він такий же дурний, як і перший, і майже настільки ж потворний.

— Що? — раптом схопився маг. Він відвернувся від книжки і з підозрою оглянув кімнату. — Джеремі! — голосно погукав він.

У дверях вигулькнула голова, але всередину слуга не потурбувався зайти.

— Сер? — озвався він.

Стівенові очі полізли на лоба від цієї недбалої поведінки. Він би такого на Гарлі-стрит не потерпів. Тому дуже холодно подивився на слугу, аби показати йому, що він про все це думає, поки не згадав — його ж не бачать.

— У Лондоні жахливі споруди, — промовив маг. — Мені чути людей в сусідньому будинку.

Джеремі ці слова зацікавили, аж він зайшов у кімнату, щоб послухати.

— Стіни такі тонкі? — правив далі маг. — Може, з ними щось не так?

Джеремі простукав стіну, спільну з сусіднім домом. Звук пролунав глухий і тихий — так і повинна звучати міцна, добре змурована стіна в британському королівстві. Нічого не второпавши, слуга відповів:

— Сер, я нічого не чую. А про що говорили?

— По-моєму, когось назвали потворним дурнем.

— Ви впевнені, сер? Адже по той бік живуть дві старі леді.

— Ха! Це байдуже. У наші дні вік нічого не значить.

На цій ремарці маг несподівано втомився від розмови й повернувся до читання.

Джеремі зачекав якусь мить і пішов геть, побачивши, що хазяїн неначебто про нього забув.

— Я ще не подякував, сер, — проказав Стівен джентльменові, — за ваші чудові дари.

— А, Стівене! Радий, що вгодив тобі. Діадема, зізнаюся чесно, це твій же капелюх, але зачаклований. Я би залюбки нагородив тебе справжньою короною, але заполучити її так швидко не вдалося. Боюся, це тебе розчарувало. Хоча, якщо подумати, то в короля Англії їх кілька, і він украй рідко ними користається.

Він здійняв руки і показав угору двома довгими білими пальцями.

— Ой! — вигукнув Стівен, раптом збагнувши, про що думає джентльмен. — Якщо ви хочете чарами викликати сюди короля з якоюсь із його корон (бо саме так велить вам вчинити ваша добрість), то я від щирого серця прошу не завдавати собі даремного клопоту! Наразі корона мені не потрібна, а король Англії, як вам відомо, вже геть немолодий джентльмен. То може, нехай краще вдома посидить?

— Ну гаразд! — опустив руки джентльмен.

Не маючи чим зайнятися, він знову заходився ганити нового мага, який усім його дратував. Джентльмен глузував із книжки, яку той читав, доскіпувався до крою його чобіт, усіляко критикував його зріст (попри те, що він заввишки був такий самий, як і джентльмен із будяковим волоссям — це стало видно, коли обоє водночас підвелися).

Стівену вже не терпілося повернутись до своїх обов’язків на Гарлі-стрит, але він боявся залишити джентльменів удвох. Раптом у мага жбурнуть чимсь важчим од папірця?

— Вас провести на Гарлі-стрит, сер? — запитав він. — Удома ви зможете мені повідати, як ваші вчинки виплекали Лондон і примножили його славу. Моя втіха не знає меж, коли я слухаю ваші історії. Від них неможливо втомитися.

— Залюбки, Стівене! Залюбки!

— А нам далеко, сер?

— Далеко куди, Стівене?

— До Гарлі-стрит, сер? Я не знаю, де ми.

— Ми на Сого-сквер. І ні, це геть недалеко!

Біля будинку на Гарлі-стрит джентльмен тепло розпрощався зі Стівеном, припрошуючи його не журитись і нагадуючи, що геть скоро — вже цієї ж ночі — вони побачаться в Покинь-Надії:

— …під час якнайпрекраснішої церемонії в дзвіниці Найсхіднішої вежі. Ми її влаштуємо на пошану однієї події, що сталася, е-е… п’ятсот років тому, коли я мудро придумав захопити в полон малих дітей свого ворога і ми їх скарали на смерть, скинувши з тієї дзвіниці. Сьогодні ми знову розіграємо цей дивовижний тріумф! Вберемо солом’яні ляльки в закривавлений одяг отих дітей та скинемо їх на брук, а потім співами й танцями відзначимо їхнє знищення!

— Ви проводите цю церемонію щороку, сер? Я певен, що запам’ятав би її, коли б уже одного разу бачив. Вона така… приголомшлива.

— Радий, що ти так вважаєш. Я її проводжу, коли мені заманеться. Звісно, вона була ще більш приголомшлива, коли ми користалися справжніми дітьми.

27 Дружина мага

Відтепер у Лондоні з’явилося двоє магів, якими можна було захоплюватись і мати про них високу опінію; певно ж бо, ви не здивуєтеся, дізнавшись, що із цих двох Лондон надав перевагу м-рові Стрейнджу. Саме він якнайкраще відповідав усталеним уявленням про магів: був високим і чарівним, мав найіронічнішу посмішку і, на відміну від м-ра Норрелла, радо говорив про магію, не відмовляючи у відповіді кожному. М-р та місис Стрейндж бували частими гостями на численних званих обідах та вечерях, де чоловік залюбки розважав товариство демонстрацією найпростіших чарів. Найбільшою популярністю користувалися видива, що зринали на поверхні води[162]. Він не використовував звичну для цих ритуалів посудину — срібний таріль, — як те робив Норрелл. Стрейндж запевняв, ніби в тарілі видно так мало, що не варто завдавати собі клопоту з закляттям. Натомість він чекав, поки прислуга не прибере посуд разом зі скатертиною, а тоді виливав на стільницю склянку води або вина і викликав видива у калюжці. На щастя, господарі були настільки втішені магією, що рідко скаржилися на плями та зіпсуті столи й килими.

М-р та місис Стрейндж обживалися собі на радість у Лондоні. Вони оселилися в будинку на Сого-сквер, і Арабелла глибоко поринула в приємні турботи, пов’язані з облаштуванням: замовляла нові елегантні меблі, прохала у друзів поради щодо метких слуг та щодень ходила по крамницях.

Якось грудневого ранку вона отримала записку з магазину оббивки «Гейґ та Чиппендейл»[163]. Один із продавців (особа надзвичайно послужлива) повідомляв, що у них з’явилася шовкова матерія бронзової барви з атласними й муаровими смугами. Як він сподівався, ця матерія ідеально підійде для портьєр у вітальню місис Стрейндж. Ця новина неминуче вимагала деяких змін у розпорядку Арабеллиного дня.

— Містер Самнер каже, тканина на диво вишукана, — повідала вона Стрейнджу за сніданком. — Гадаю, вона мені сподобається. Але, якщо я візьму на портьєри бронзовий шовк, мені, певно, доведеться відмовитися від бордового оксамиту для кушетки. Сумніваюся, що бронзовий колір гарно пасуватиме з бордовим. Тож, мені варто сходити до «Флінта й Кларка»[164], ще раз поглянути на бордовий оксамит і вже там вирішити, купувати його чи ні. Потім навідаюся до «Гейґа та Чіппендейла». Але тоді в мене зовсім не зостанеться часу на візит до твоєї тітоньки, а вона ж уранці від’їжджає до Единбурґа. Я хотіла подякувати їй за те, що вона знайшла нам Мері.

— Еммм? — буркнув Стрейндж, який саме жував гарячі рулетики з конфітюром і читав «Цікаві спостереження щодо анатомії фейрі» Голґарта і Пікля[165].

— Мері. Нова служниця. Ти бачив її вчора ввечері.

— А, — відгукнувся Стрейндж, перегортаючи сторінку.

— Вона мила, приємна дівчина спокійної вдачі. Певна, ми будемо нею задоволені. Тож, як я й казала, я була би дуже вдячна, Джонатане, якби ти зараз же завітав до своєї тітоньки. Ти можеш одразу після сніданку прогулятися по Генрієтта-стрит і подякувати їй за Мері. Потім повернешся до «Гейґа та Чіппендейла» і почекаєш мене там. О! А ти міг би ще й зазирнути до «Веджвуда й Баєрлі»[166]? Поспитайся, коли буде готовий новий обідній сервіз. Це не завдасть тобі клопоту — все по дорозі, — Арабелла поглянула на чоловіка із сумнівом. — Джонатане, ти мене слухаєш?

— Еммм? — Стрейндж поглянув на дружину. — О, дуже уважно!

Тож Арабелла у супроводі лакея пішла на Віґмор-стрит, де стояла крамниця «Флінт і Кларк». Ще раз оглянувши бордовий оксамит, вона вирішила, що хоч той і дуже красивий, все ж дещо похмурий. Опісля вона попрямувала на Сент-Мартінс-лейн, уся в передчутті оглядин шовку бронзової барви. У «Гейґа та Чіппендейла» Арабелла побачила продавця, що вже чекав на неї, але її чоловіка не було. Крамар дуже перепрошував і запевняв, що м-ра Стрейнджа не було цілий ранок.

Арабелла знову вийшла на вулицю.

— Джордже, ви ніде не бачите господаря? — спитала вона у лакея.

— Ні, мадам.

Став накрапати сірий дощ. Внутрішній голос підказав Арабеллі зазирнути у вікно книжкової крамниці. Там і був Стрейндж, що палко розмовляв із сером Волтером Поулом. Вона зайшла всередину, побажала серу Волтеру доброго ранку і лагідно поцікавилася в чоловіка, чи навідався він до тітоньки і чи зазирнув до «Веджвуда й Баєрлі».

Схоже, Стрейнджа запитання дещо спантеличило. Він опустив очі, виявив, що тримає в руках книжку, і насупився, ніби не міг збагнути, як вона могла там опинитися.

— Я, звісно ж, мав намір саме так і зробити, люба, — промовив він. — Однак зі мною заговорив сер Волтер, і це завадило мені взятися за справи.

— Провина цілковито на мені, — поквапом запевнив Арабеллу сер Волтер. — У нас виникли труднощі з блокадою. Це звичні клопоти, я розповів про них м-рові Стрейнджу в надії, що вони з м-ром Норреллом зможуть нам допомогти.

— А ви можете допомогти? — запитала Арабелла.

— О, певен, що так, — відказав Стрейндж.

Сер Волтер пояснив, що британський уряд отримав дані розвідки, згідно з якими кільком французьким кораблям — імовірно, десятку — вдалося прослизнути попри британську блокаду. Ніхто не знав, куди вони прямують і що саме збираються робити, діставшися місця призначення. До того ж уряду було невідомо, куди подівся адмірал Армінґкрофт, який мав би цьому запобігти. Адмірал та його флот із десяти фрегатів та двох лінійних кораблів просто зникли. Певно, він кинувся навздогін французам. Був іще один багатонадійний молодий капітан, що наразі перебував на Мадейрі, і якби Адміралтейству вдалося дізнатися, що саме трапилося (а головно — де), то капітана Лайтвуда радо би спорядили з чотирма або п’ятьма кораблями на допомогу адміралу. Лорд Малґрейв запитав адмірала Ґрінвекса, що, на його думку, слід робити, адмірал Ґрінвекс запитав те саме у міністрів, а ті порадили Адміралтейству негайно звернутися до м-ра Стрейнджа та м-ра Норрелла.

— Я б не хотів, аби ви подумали, буцімто Адміралтейство ні на що не здатне без містера Стрейнджа, — усміхнувся сер Волтер. — Вони роблять усе можливе. До Ґрінвіча відправили клерка, такого собі містера Петрофакса, щоби знайти друга дитинства адмірала Армінґкрофта й, завдяки його винятковому знанню характеру адмірала, дізнатися, як той міг учинити за таких обставин. Але, коли містер Петрофакс прибув до Ґрінвіча, адміралів друг дитинства валявся п’яним у ліжку і, за словами містера Петрофакса, навряд чи зрозумів запитання.

— Смію припустити, ми з Норреллом якось дамо цьому раду, — промовив замислено Стрейндж, — але, гадаю, слід поглянути на мапу, щоби розібратися з проблемою.

— Всі необхідні папери та мапи у мене вдома. За кілька годин хтось із моїх слуг принесе їх на Гановер-сквер, і тоді, можливо, ви будете такі люб’язні поговорити з містером Норреллом…

— О, та це ж можна зробити просто зараз! — вигукнув Стрейндж. — Арабелла не проти трохи почекати. Ти ж не проти, правда? — звернувся він до дружини. — Я зустрічаюся з містером Норреллом о другій годині, і, коли зможу чітко пояснити йому проблему, ми ще до обіду запропонуємо Адміралтейству відповідь.

Як мила, згодлива жінка та гарна дружина, Арабелла відсунула всі думки про нові портьєри і запевнила обох джентльменів, що, з огляду на обставини, вона, звісно, почекає. Вирішили, що м-р та місис Стрейндж завітають до сера Волтера на Гарлі-стрит.

Стрейндж витягнув годинник.

— Двадцять хвилин до Гарлі-стрит. Три чверті години на вивчення проблеми. Ще 15 хвилин до Сого-сквер. Так, часу ще вдосталь.

Арабелла розсміялася.

— Запевняю вас, він не завжди такий пунктуальний, — звернулася вона до сера Волтера. — Щойно у вівторок він запізнився на зустріч із лордом Ліверпулем. І це геть не потішило містера Норрелла.

— Моєї провини в тім не було, — заперечив Стрейндж. — Я збирався виходити з дому якраз вчасно, однак ніяк не міг знайти рукавички.

Шпилька Арабелли щодо запізнення зачепила Стрейнджа, і він усю дорогу до Гарлі-стрит позирав на годинник, ніби сподівався знайти в ході часу якусь таємницю, що досі лишалася непоміченою, але могла б його виправдати. Коли вони дісталися Гарлі-стрит, Стрейндж вирішив, що все утямив.

— Ти ба! — раптом вигукнув він. — Я знаю, в чім річ. Мій годинник бреше!

— Навряд, — сказав сер Волтер, показуючи свій годинник Стрейнджу. — Рівно полудень. Як і на моєму.

— Тоді чому не чути дзвонів? — здивувався Стрейндж. — Ти чуєш дзвони? — звернувся він до Арабелли.

— Ні, я нічого не чую.

Сер Волтер зашарівся і пробурмотів, що в навколишніх парафіях дзвони більше не калатають.

— Отакої! — здивувався Стрейндж. — І чому ж це?

Здавалося, сер Волтер був би дуже вдячним, якби Стрейндж погамував свою допитливість, та все ж він відповів:

— Через недугу леді Поул її нерви нині в геть печальному стані. Калатання дзвонів її особливо засмучує, тому я звернувся до парафіяльних рад храмів Сент-Марлібон[167] та Святого Петра з проханням зважити на душевний стан леді Поул і заборонити калатання дзвонів. Вони зробили мені таку ласку і погодилися.

Це було надзвичайно дивно, але ж усі сходилися в тім, що хвороба леді Поул також була надзвичайно дивною і мала ні на що не схожі симптоми. Ні містер, ні місис Стрейндж ніколи не бачили леді Поул. Її ніхто не бачив уже два роки.

Коли товариство зайшло в будинок номер 9 по Гарлі-стрит, Стрейнджеві кортіло негайно поглянути на папери сера Волтера, однак запал довелося погамувати, оскільки сер Волтер мусив достеменно переконатися, що Арабеллі не бракуватиме розваг на час їхньої відсутності. Через гарне виховання сер Волтер страшенно не любив лишати гостей на самоті. А чинити так з леді він вважав просто неподобством. Однак Стрейндж дуже хотів устигнути на зустріч із м-ром Норреллом, тож, перш ніж сер Волтер зміг щось запропонувати гості, він з усіх сил почав переконувати міністра, буцімто Арабеллі нічого не потрібно.

Сер Волтер підвів Стрейнджеву дружину до книжкової шафи й порекомендував «Белінду» місис Еджворт[168], сподіваючись, що цей роман її розважить.

— Та ні, — не втерпів Стрейндж, — я читав Арабеллі «Белінду» два чи три роки тому. До того ж, гадаю, ми не забаримось аж так довго, щоб вона подужала роман у трьох томах.

— Може, чаю з тминовим пирогом? — запропонував сер Волтер.

— Арабеллу тминові пироги не цікавлять, — знову втрутився Стрейндж, мимохіть узяв «Белінду» й почав читати перший том. — Вона їх терпіти не може.

— Тоді склянку мадери, — сказав сер Волтер. — Ви не відмовитеся від склянки мадери? Стівене! Стівене, подай місис Стрейндж склянку мадери.

Моторошно-тихо, ніби нізвідки (в манері, притаманній усій вишколеній лондонській челяді) біля ліктя сера Волтера виник високий чорношкірий слуга. М-ра Стрейнджа, схоже, вразила ця раптова з’ява. Якийсь час він витріщався на новоприбулого, а тоді звернувся до дружини:

— Ти ж не хочеш мадери, правда? Ти взагалі нічого не хочеш.

— Так, Джонатане. Нічого не хочу. — погодилась дружина, підсміюючись із дивної суперечки. — Дякую, сер Волтере. Але я чудово проведу час у тиші за книжкою.

Чорний слуга вклонився і зник так само тихо, як і з’явився, а Стрейндж та сер Волтер пішли, щоби поговорити про французький флот та зниклі англійські кораблі.

Лишившись на самоті, Арабелла зрозуміла, що не має настрою для читання. Вона роззирнулася кімнатою у пошуках розваги, і її увагу привернула велика картина — лісовий пейзаж із напівзруйнованим замком на кручі. Дерева тонули у темряві, руїни та кручу торкнуло золото призахідного сонця, а небо натомість повнилося світлом і сяяло перлистими барвами. Значну частину переднього плану займало срібне озеро, в якому наче тонула жінка, а над нею хтось схилився. Неможливо було визначити, то чоловік чи жінка, сатир чи фавн. Скільки Арабелла не вдивлялась в картину, вона так і не збагнула, намагаються юнку порятувати чи втопити. Втомившись від розглядин, Арабелла вийшла з кімнати — подивитися на картини, що прикрашали стіни в коридорі. Там висіли лише акварелі з краєвидами Брайтона та Челмсфорда[169], й Арабеллі вони були нецікаві.

Було чути, як у сусідній кімнаті розмовляють сер Волтер та Стрейндж.

— …дивовижа! Але він по-своєму гарний хлопець, — долетів голос сера Волтера.

— А! Я розумію, про що ви! — відповів Стрейндж. — У нього є брат, органіст у Батському соборі, а ще — чорно-білий кіт, який гуляє по вулицях Бата поперед нього. Якось на Мілсом-стрит…

Одні двері були відчинені, й Арабелла побачила крізь них вишукану вітальню, по стінах якої висіли численні картини, значно розкішніші та барвистіші за все, що вона бачила досі. Вона ввійшла.

Здавалося, кімната повниться світлом, хоча день за вікном був таким же сірим та похмурим, що й раніше.

«Звідки ж світло? — дивувалася Арабелла. — Воно ніби лине з картин, але ж це неможливо».

Усі полотна зображали Венецію[170], і обшир неба та моря додавав кімнаті якоїсь примарності.

Оглянувши картини на одній стіні, Арабелла повернулася, щоби пройти до протилежної, і на свій превеликий подив, виявила, що не сама в кімнаті. Біля вогню на голубій софі сиділа молода жінка і з допитливістю вивчала гостю. Софа мала високу спинку, через яку Арабелла й не помітила нікого раніше.

— О! Я перепрошую!

Молода жінка нічого не відповіла.

Ця надзвичайно вишукана пані мала бездоганну бліду шкіру та чудово укладене темне волосся. Поверх сукні з білого мусліну вона накинула індійську шаль, яка поєднувала сріблясту й чорну барви із кольором слонової кістки. Для служниці вона була надто пишно вбрана, а для компаньйонки — велася надто по-домашньому. А коли вона гостя в цьому домі, чому сер Волтер її не представив?

Арабелла вклонилася молодій жінці і, злегка зашарівшись, промовила:

— Я була певна, що тут нікого немає! Прошу пробачення, що потривожила вас.

Вона розвернулася, щоб вийти.

— О! — вигукнула пані. — Сподіваюся, ви не збираєтеся покинути мене! Я так рідко з ким-небудь бачусь! Майже ні з ким! Та й ви ж хотіли поглянути на картини! Не заперечуйте-бо. Я бачила у дзеркалі, як ви зайшли, і розумію, що вас цікавлять саме вони. — Над каміном висіло велике венеційське люстро зі складною дзеркальною рамою, прикрашеною потворними скляними квітами та примхливими крутиками. — Маю надію, моя присутність не зіпсує ваших планів.

— Але я боюся, що заважаю вам, — хвилювалася Арабелла.

— О зовсім ні! — молода жінка махнула в бік картин. — Благаю, не зважайте.

Відчуваючи, що далі відмовлятися геть непристойно, Арабелла подякувала незнайомці та взялася розглядати полотна. Проте не так прискіпливо, як раніше, адже розуміла, що жінка невідривно спостерігає за нею в дзеркалі.

Коли Арабелла все роздивилася, незнайомка запросила її присісти.

— Вам вони до вподоби?

— Що ж, — відповіла Арабелла, — картини, без сумніву, дуже гарні. Особливо мені сподобалися зображення процесій та свят — у нас в Англії нічого такого не зустрінеш. Так майорять прапори! Стільки позолочених човнів та вишуканих убрань! Та мені здалося, що художник любить будівлі й блакитні небеса більше, ніж людей. Він зобразив їх такими крихітними, таки незначущими. Вони безнадійно губляться серед усіх цих мармурових палаців та мостів. Вам так не здається?

Схоже, молоду жінку насмішило запитання. Її уста скривились в іронічній усмішці.

— Безнадійно? — перепитала вона. — О, гадаю, вони справді загубилися без надії, бідолахи! Зрештою ж, Венеція — то суцільний лабіринт. Звісно, безкрайній і прекрасний, але все одно лабіринт, і ніхто, крім старожилів, не може знайти виходу з нього. Принаймні, я так вважаю.

— Справді? — промовила Арабелла. — Це, мабуть, страшенно незручно. Та, певно, загубитися в лабіринті — це так чудово! Ах, чого б я не віддала, лише б опинитися там!

Незнайомка подарувала Арабеллі дивну меланхолійну посмішку.

— Якби ви, як я, цілі місяці зморено бродили безкінечними темними переходами, то були б інакшої думки. Подібна насолода швидко блякне. А щодо незвичних церемоній, процесій та свят… — вона знизала плечима. — Я швидко зненавиділа їх!

Арабелла не дуже розуміла, що має на увазі співрозмовниця, тож, вирішивши, що знайомство може пролити світло на сказане, поцікавилася іменем жінки.

— Я леді Поул.

— Ах, звісно ж, — відповіла Арабелла, дивуючись, як це не спало їй на думку раніше. Вона назвала леді Поул своє ім’я і розповіла, що опинилися тут через справи свого чоловіка із сером Волтером.

З боку бібліотеки долинув вибух гучного реготу.

— Вони мали б говорити про військові справи, — мовила Арабелла до її милості, — однак або війна останнім часом стала значно веселішою, або ж, припускаю, вони зоставили службові клопоти далеко позаду й заходилися пліткувати про спільних знайомих. Ще пів години тому містера Стрейнджа хвилювала тільки наступна зустріч, але, смію припустити, він і думати про неї забув, адже сер Волтер захопив його зовсім іншими розмовами. — Вона всміхнулася сама до себе, як часто чинять дружини, що вдають, буцімто критикують своїх чоловіків, а насправді вихваляються їхніми чеснотами. — Я щиро вважаю, що в світі немає більш неуважного створіння, ніж він. Певно, містерові Норреллу повсякчас уривається терпець.

— Містерові Норреллу? — перепитала леді Поул.

— Містер Стрейндж має честь бути учнем містера Норрелла, — мовила Арабелла.

Вона чекала, що її милість у відповідь похвалить видатні магічні здібності м-ра Норрелла або ж промовить кілька слів удячності за його доброту. Однак леді Поул не зронила ні звуку, тож Арабелла жваво продовжила:

— Певна річ, нам доводилося чути про дивовижні чари, до яких удався містер Норрелл заради вашої милості.

— Містер Норрелл не друг мені, — сухо відказала леді Поул, так, ніби йшлося про очевидні речі. — Краще б мені було померти, ніж стати такою, як зараз.

Арабеллу це вразило, і кілька секунд вона не знала, що казати. У неї не було ніяких підстав любити м-ра Норрелла. Він жодного разу не виказав їй і крихти поваги: навпаки, старий усіляко підкреслював, як мало шанує Арабеллу. А втім, він був єдиним колегою її чоловіка. Тому, як дружина адмірала повсякчас стає на бік військово-морського флоту, чи дружина єпископа шанобливо говорить про церкву, так і Арабелла вважала за необхідне сказати щось в оборону іншого чарівника:

— Біль і страждання — найгірші супутники, і ваша милість, безперечно, страшенно від них стомилася. Ніхто у світі не посміє дорікнути вам за бажання позбутися їх… — навіть вимовляючи ці слова, Арабелла піймала себе на думці: «Вельми дивно, але вона геть не схожа на хвору. Анітрохи». — Проте якщо все, що мені доводилося чути, правда, то ваша милість не самотня у своїх стражданнях. Мушу зізнатись, я ніколи не чула, щоб ім’я вашої милості зринало в розмові без належної хвали вашому відданому чоловікові. Ви, певно, ніколи б його не покинули з власної волі? Безперечно, ваша милість відчуває до містера Норрелла бодай дрібку вдячності — хоча би заради сера Волтера.

Леді Поул на це нічого не відказала, натомість узялася розпитувати Арабеллу про її чоловіка. Як давно він вправляється в магії? Відколи став учнем м-ра Норрелла? Наскільки вдало він чаклує? Здатен творити магію самотужки чи тільки під орудою Норрелла?

Арабелла якомога докладніше відповіла на всі запитання і додала:

— Якщо ваша милість бажає, аби я про щось попросила містера Стрейнджа, якщо він може бодай чимось вам прислужитися, вам варто лишень сказати мені про це.

— Дякую. Але те, у чім я прагну вам звіритися, стосується вашого чоловіка тією ж мірою, що й мене. Гадаю, містер Стрейндж має почути, на яку жахливу долю прирік мене містер Норрелл. Містер Стрейндж повинен знати, що за людина той, із ким йому доводиться мати справу. Ви ж йому перекажете?

— Неодмінно. Я…

— Присягніться, що перекажете.

— Я повідомлю містерові Стрейнджу все, що забажає ваша милість.

— Мушу застерегти вас, що я вже не раз намагалася повідати людям своє горе, та жодного разу мені це не вдалося.

Щойно леді Поул змовкла, трапилося те, чого Арабелла не змогла цілковито збагнути. Немовбито щось ворухнулося в одній із картин або ж хтось промайнув поза дзеркалом. Й ураз Арабеллу знов охопило відчуття, ніби кімната — зовсім не кімната, міць її стін примарна, і навколо — лишень химерне перехрестя, де дивні вітри з далеких країв обвівають леді Поул.

— У році 1607-му, — почала леді Поул, — джентльмен на ім’я Рідшоу з Галіфакса, що у Західному Йоркширі, успадкував від тітки десять фунтів. На ці гроші він придбав турецький килим, приніс його додому й постелив на підлогу вітальні, вимощену кам’яними плитами. Потім випив трохи пива й задрімав у кріслі коло каміна. Прокинувся він о другій годині ночі й побачив на килимі сотні три-чотири чоловічків, не більш як два-три дюйми заввишки. Містер Рідшоу зауважив, що найповажніші з них — і чоловіки, і жінки — були пишно вбрані у золоту й срібну броню та їхали верхи на білих кроликах, великих, порівняно з ними, наче слони. Коли господар запитав, що ж вони всі тут роблять, одна смілива душа видерлася йому на плече й проревіла у вухо, що вони мають намір зійтися в бою за всіма правилами Оноре Боне[171], а килим містера Рідшоу якнайкраще пасує для їхньої мети, адже чіткість візерунків допоможе герольдам стежити, щоби кожна армія розташувалася правильно й не мала переваги над іншою. Одначе містер Рідшоу не згоджувався на те, щоби його новісінький килим слугував полем битви, а тому взяв мітлу і… Ні, чекайте! — леді Поул урвала мову й закрила обличчя долонями. — Не це я хотіла сказати!

Вона взялася розповідати знову. Цього разу переказала історію про чоловіка, що вирушив на полювання до лісу й відстав од своїх друзів. Копито його коня застрягло в кролячій норі, й він повалився додолу. Його охопило дивне відчуття, неначе він падає в кролячу нору. Отямившись, він виявив, що опинився у химерній країні, осяяній власним сонцем і виплеканій власним дощем. У лісі, так схожому на щойно полишений, мисливець побачив маєток, де гурт доволі дивних джентльменів грав у карти.

Леді Поул саме дійшла до того, як джентльмени запросили заблуду приєднатися до товариства, коли тихий звук — радше зітхання — змусив Арабеллу озирнутися. До кімнати зайшов сер Волтер і збентежено дивився на дружину.

— Ви стомилися, — мовив до неї.

Леді Поул підняла погляд на чоловіка, і в очах її застиг дивний вираз. У ньому змішалися смуток, жаль і, як не дивно, крихта веселого подиву. Немовби вона казала сама собі: «Погляньте на нас! Яка ж ми недоладна пара!» А вголос вона промовила:

— Я стомлена не більше, ніж завжди. Уночі мені довелося пройти багато миль. І танцювати не одну годину!

— Тоді вам слід відпочити, — наполягав він. — Дозвольте мені відвести вас нагору до Пемпісфорд, вона про вас подбає.

Спершу скидалося на те, що її милість буде опиратися. Вона схопила Арабеллу за руку і стиснула її, немовби показуючи, що не дозволить, аби її розлучали з новою подругою. А тоді раптом відпустила Арабеллу й дозволила серу Волтеру відвести себе.

Біля дверей вона обернулася.

— До побачення, місис Стрейндж. Сподіваюся, вам дозволять навідати мене знову. Сподіваюся, ви зробите мені таку честь. Я нікого не бачу. Вірніше, я бачу повні зали людей, але жодної християнської душі поміж ними.

Арабелла ступила вперед, маючи намір потиснути леді Поул руку й запевнити, що вона радо завітає знову, та сер Волтер уже вивів її милість із кімнати. Вдруге того дня Арабелла лишилася сама в будинку на Гарлі-стрит.

Закалатав дзвін.

Арабелла здивувалась, почувши його, адже сер Волтер розповідав, що дзвони Марлібон замовкли з поваги до хвороби леді Поул. Та цей дзвін лунав дуже сумовито й далеко й збудив у її уяві меланхолійні видива…

…похмурі драговини й болота, відкриті всім вітрам; спорожнілі поля зі зламаними огорожами й воротами, що хитаються на завісах; зчорніла, сплюндрована церква; розрита могила; самогубця, похований на самотньому роздоріжжі; багаття з кісток, що палахкотить у присмерку сніговиці; шибениця, на якій висить чоловік; інший чоловік, розіп’ятий на колесі; устромлений у багно стародавній спис, на якому хитається дивний талісман, ніби маленький шкіряний палець; опудало, чиє темне лахміття так майорить на вітрі, наче воно ось-ось стрибне у сіре повітря й полетить просто до вас на широких чорних крилах…

— Маю перепросити, коли побачене вас засмутило, — мовив сер Волтер, раптом повернувшись до кімнати.

Арабелла міцно вчепилась у стілець, щоб опанувати себе.

— Місис Стрейндж? Вам зле, — він узяв її за руку й допоміг сісти. — Може, когось покликати? Вашого чоловіка? Покоївку її милості?

— Ні, ні, — трохи засапавшись відповіла Арабелла. — Не потрібно нікого і нічого. Я гадала… Я не знала, що ви тут. Ось і все.

Сер Волтер занепокоєно глянув на неї. Арабелла спробувала всміхнутись, але не мала певності, що усмішка вдалася.

Він сховав руки в кишені, витягнув їх, пробігся пальцями по волоссю, а тоді глибоко зітхнув.

— Смію припустити, її милість нарозповідала вам багато дивних історій, — печально сказав він.

Арабелла кивнула.

— І послухавши їх, ви стривожилися. Мені дуже прикро.

— Ні, ні. Геть ні. Її милість і справді трохи говорила те… те, що може видатися дивним, але я на це не зважала. Анітрохи! Мені злегка запаморочилося. Одначе, благаю вас, не варто пов’язувати одне з іншим! Її милість не має до цього жодного стосунку! Мені лишень привиділася безглузда химера, немов переді мною височіє люстро, в якім бовваніють незбагненні краєвиди, і здалося, неначе я туди провалююся. Гадаю, я б ось-ось зомліла, якби ви не зайшли. Це вкрай дивно. Раніше зі мною такого не траплялося.

— Дозвольте покликати містера Стрейнджа.

Арабелла розсміялася.

— Кличте, коли маєте охоту, але запевняю: він збентежиться моїм станом значно менше, ніж ви. Містера Стрейнджа ніколи особливо не цікавлять недуги інших. А от його власні — це геть інша річ! Та не варто нікого кликати. Самі погляньте! Я знову стала собою. І чудово почуваюся.

На мить запала тиша.

— Леді Поул… — почала Арабелла й змовкла, не знаючи, як вести далі.

— Зазвичай її милість вельми спокійна, — мовив сер Волтер, — не вмиротворена, самі розумієте, але принаймні спокійна. Але зрідка, коли до нас завітає новий гість, вона вдається до таких нечуваних промов. Певен, ваша порядність не дозволить повторити бодай щось із її слів.

— О, звісно! Я ніколи в світі не зроню й слова про це!

— Це дуже люб’язно з вашого боку.

— А чи можна… можна мені прийти ще? Здається, її милість щиро цього хоче, і я була би щаслива продовжити наше знайомство.

Сер Волтер якийсь час обмірковував пропозицію. Зрештою він кивнув, а тоді якимось чином перетворив кивок на поклін.

— Вважатиму це великою честю для нас обох, — сказав він. — Дякую вам.

Коли Стрейндж із Арабеллою залишили будинок на Гарлі-стрит, маг був у піднесеному настрої.

— Я знаю, як слід учинити, — повідомив він дружині. — Немає нічого простішого. Шкода, що я мушу спочатку вислухати Норреллову опінію, адже — я певен — мені самому до снаги впоратися за пів години. Як на мене, тут є дві ключові речі. По-перше… Що трапилося?

Ойкнувши, Арабелла спинилася.

Раптом вона збагнула, що дала дві взаємовиключні обіцянки: першу — леді Поул, якій вона присягалася розповісти Стрейнджеві про джентльмена з Йоркширу, що придбав собі килим; а другу — серу Волтеру, що не прохопиться й словом про оповідки леді Поул.

— Пусте, — мовила вона.

— А якій із численних розваг, що пропонував сер Волтер, ти надала перевагу?

— Жодній. Я… я бачила леді Поул і ми трохи погомоніли. Ось і все.

— Справді? Шкода, що мене з вами не було. Хотів би я побачити жінку, яка завдячує життям Норрелловій магії. Я ж так і не розповів, яка чудасія трапилася зі мною! Пригадуєш того негра, який раптово зайшов до кімнати? На мить — лише на мить! — мені здалося, що це високий чорний король, увінчаний срібною діадемою, а в руках він тримає осяйний сріблястий скіпетр і державу. Та варто було мені придивитися пильніше, як я побачив тільки чорного слугу сера Волтера. Яка дурниця! — Стрейндж розсміявся.

Він так довго пліткував із сером Волтером, що майже на цілу годину спізнився на зустріч із м-ром Норреллом, і той страшенно розсердився. Пізніше того ж дня Стрейндж надіслав звістку до Адміралтейства, повідомляючи, що вони з м-ром Норреллом уважно розглянули проблему зниклих французьких кораблів і дійшли до висновку, що ті в Атлантиці, прямують до Західної Індії, аби заподіяти якусь шкоду. Поза тим, обоє магів уважали, що адмірал Армінґкрофт розгадав задум французів і рушив у погоню за ними. За порадою м-ра Стрейнджа і м-ра Норрелла Адміралтейство звеліло капітану Лайтвуду рушити на захід услід адміралові. У слушний час французькі кораблі було захоплено, а ті, що втекли, повернулися до французьких портів — і там і лишилися.

Арабеллу мучило сумління через дві обіцянки, які вона дала. Тому вона порадилася з кількома приятельками, поважними старшими дамами, на здоровий ґлузд і розсудливість яких звірялася. Ясна річ, повідала вона все те цілком умозорно, не називаючи жодних імен і не згадуючи обставин. На лихо, саме через це її сумніви годі було збагнути, а тому мудрі матрони нічим не змогли зарадити. Її серце краялося, бо вона не могла відкритися Стрейнджу, адже прохопитися бодай натяком означало порушити слово, дане серу Волтеру. Гаразд поміркувавши, Арабелла вирішила, що обіцянка, дана людині при тямі, важить більше, аніж зобов’язання перед людиною без тями. Адже, зрештою, яке пуття у переказі безладних нісенітниць сердешної причинної? Тож вона так і не розповіла Стрейнджу, що їй сказала леді Поул.

Кілька днів по тому м-р і місис Стрейндж завітали у будинок на Бедфорд-сквер на концерт італійської музики. Арабеллі він вельми припав до душі, але в самій кімнаті було трохи зимно, тому в короткій паузі, яка виникла, коли до музик виходив новий співак, вона нишком вислизнула до сусідньої кімнати по свою шаль. Вона саме загорталася в теплу матерію, коли почула позад себе шепіт, озирнулася й побачила Дролайта, який мчав до неї зі швидкістю сну й вигукував:

— Місис Стрейндж! Як же втішно мені вас бачити! А як наша люба леді Поул? Я чув, що ви навідували її?

Арабелла знехотя підтвердила, що так і було.

Дролайт міцно схопив жінку під руку, немовби щоб не дати їй утекти, і промовив:

— Ви не повірите, скільки сил я доклав, аби роздобути запрошення до того дому! Та всі мої зусилля не здобулися на анінайменший успіх! Сер Волтер відмовляє мені, повсякчас вигадуючи жалюгідні виправдання. Власне, він завжди каже одне й те саме: її милість нездужає або ж їй трохи краще, проте ще не настільки, аби приймати гостей.

— Що ж, гадаю… — почала Арабелла.

— О, безперечно! — перебив Дролайт. — Якщо вона справді хвора, то, звичайно ж, їй слід триматися осторонь від гамору юрби. Але ж це не причина віддаляти мене! Я бачив її труп! О, так! Смію припустити, ви цього не знали? Тієї ночі, коли містер Норрелл повернув бідолашну до життя, він прибіг до мене, благаючи супроводжувати його до будинку. «Ходіть зі мною, мій любий Дролайте, — казав він, — бо мені несила бачити юну леді, таку чисту й невинну, згаслу в найсолодшу пору свого буття!». А тепер вона ховається в будинку і ні з ким не бачиться. Дехто вважає, буцімто вона запишалася своїм воскресінням і не має охоти водитися з простими смертними. Та я гадаю, що істина полягає зовсім у іншому. Гадаю, що через смерть і воскресіння вона приохотилася до химерних звичок. Ви так не думаєте? Мені видається цілком імовірним, що вона приймає певні трунки, аби поринати в жахіття. Може, вам доводилося бачити щось на підтвердження мого здогаду? Чи не пила вона нічого із пляшечок дивної барви? Не ховала квапливо в кишеню згортки паперу, коли ви заходили до кімнати? У таких згортках легко сховати одну-дві чайні ложки порошку. Ні? Настоянку опію зазвичай наливають у маленькі флакончики із синього скла дюйми два-три заввишки. Коли виникає залежність, рідня завжди вірить, що зможе приховати правду, але то все марна справа. Зрештою, істина завжди виходить назовні. — Він манірно захихотів. — Я завжди її туди виводжу.

Арабелла м’яко вивільнила руку й перепросила. Вона жодним чином не могла повідомити нічого, що б його цікавило. Вона нічого не знала ні про пляшечки, ні про порошки.

Арабелла повернулася до концертної зали геть не в такому піднесеному настрої, як тоді, коли полишала її.

— Ниций, огидний чоловік!

28 Бібліотека герцога Роксбурґа

Наприкінці 1810 року становище уряду було гірше нікуди.

Погані новини чекали міністрів на кожному повороті. Французи святкували тріумф за тріумфом; інші європейські держави, які свого часу боролися проти імператора Наполеона Буонапарте (а згодом були ним же і розбиті), раптом усвідомили свої помилки й тепер перейшли на його бік. Вдома через війну зійшла нанівець торгівля, і люди банкрутували по всьому королівству; два роки поспіль країна страждала на неврожай. Захворіла і померла наймолодша донька короля[172], а сам монарх збожеволів од горя.

Війна нищила добробут і кидала чорну тінь на майбуття. Солдати, купці, політики й землероби — геть усі проклинали годину, коли вони народилися, зате маги (інакша порода людей, якщо така взагалі існує) були в цілковитому захваті від того, як розгорталися події. Сотні років їхнє мистецтво не знало такої пошани. Чимало спроб закінчити війну зазнали поразки, тому магію стали вважати найбільшою надією Британії. Й у воєнному відомстві, й у різноманітних підрозділах флоту служило багато джентльменів, котрі якнайохочіше готові були працевлаштувати м-ра Норрелла та м-ра Стрейнджа. Справи так щільно обсіли м-ра Норрелла на Гановер-сквер, що відвідувачам часто доводилося ждати до третьої-четвертої години ночі, поки м-р Норрелл і м-р Стрейндж не приймуть їх. І поки в черзі на прийом у вітальні м-ра Норрелла лишався натовп джентльменів, це випробування не здавалося складним, та горе тому, кому випадало бути останнім, бо немає нічого приємного в самотньому чеканні глупої ночі перед зачиненими дверима, за якими, ви знаєте напевно, двоє магів займаються магією[173].

У ті дні часто (навіть на кожному розі, куди би ви не пішли) переповідали історію про марні спроби імператора Наполеона Буонапарте відшукати собі мага. Вивідувачі лорда Ліверпуля[174] доповідали, що імператор так позаздрив успіху англійських магів, що розіслав своїх офіцерів по цілій імперії, де вони намагалися знайти хоч яку людину чи людей з магічними здібностями. Найбільшим їх відкриттям поки що був голландець на прізвище Вітлооф, котрий мав чарівну шафу. Її забрали в Париж, куди доправили на кареті баруш-ландо[175]. Приїхавши до Версаля, Вітлооф пообіцяв імператорові, що всередині шафи зможе дізнатися відповідь на будь-яке запитання.

Шпигуни доповідали, що Буонапарте поставив шафі три запитання: «Чи дитина, яку носить імператриця, буде чоловічої статі?», «Чи перекинеться знову на іншу сторону російський цар?», «Коли зазнають поразки англійці?»

Вітлооф заліз у гардероб і вийшов із трьома відповідями: «Так», «Ні» і «За чотири тижні». Щоразу, як Вітлооф зникав у шафі, звідти лунав жахливий гамір, ніби там верещала половина демонів Пекла, із вузеньких шпаринок та з-під завіс здіймалися хмарки сріблястих іскринок, а сам гардероб аж гойдався на своїх ніжках, різьблених у подобі звіриних лап, що стискали кулі. Отримавши відповіді на всі три питання, Буонапарте мовчки порозглядав шафу, а потім підійшов до неї і розчинив дверцята. Всередині він побачив гуску (це вона кричала), селітру (це вона пускала сріблясті іскринки) і карлика (це він підпалював селітру й штрикав гуску). Достеменно не відомо, що сталося з Вітлоофом і карликом, але гуску імператор з’їв наступного ж дня.

У середині листопада Адміралтейство запросило м-ра Норрелла і м-ра Стрейнджа в Портсмут на оглядини ла-маншської ескадри — почесті, якої зазвичай вдостоювали адміралів, героїв і королів. Двоє магів та Арабелла вирушили на узбережжя в кареті м-ра Норрелла. На в’їзді в місто їх привітав бортовий залп з усіх кораблів у гавані, арсеналів та фортів навкруги. На човнах їх покатали між кораблів у Спітгеді разом із цілою компанією адміралів, комодорів й капітанів на катерах. Були й інші човни, не такі офіційні, але повні добрих городян Портсмута, що схотіли поглянути на двох магів, помахати їм та привітати вигуками. Уже в самому Портсмуті м-р Норрелл і подружжя Стрейнджів оглянули верф, а ввечері вони відвідали грандіозний бал, даний на їх честь у Палаці громадських зборів, посеред яскраво освітленого міста.

Бал пройшов із великим успіхом. Хіба тільки на самому початку трапилася дрібна прикрість: деяким відвідувачам забракло розважливості аж настільки, що вони в розмові з м-ром Норреллом відзначили приємність оказії та красу бальної зали. Магова груба відповідь негайно переконала їх у тому, що він — людина сердита й неприємна, охоча до розмови лиш із чинами не нижчими від адмірала. Проте їхнє розчарування понад міри відшкодовували жваві й невимушені манери м-ра і місис Стрейндж. От вони залюбки знайомилися із найповажнішими городянами Портсмута, захоплено говорили про бачені кораблі, про флотські й морські справи в цілому. М-р Стрейндж не пропустив жодного танцю, місис Стрейндж пропустила тільки два, і до своїх апартаментів у «Короні» вони повернулися не раніше другої години ночі.

Позаяк Стрейндж улігся спати аж о третій, то був нерадий, коли о сьомій ранку його розбудили стуком у двері. Відчинивши їх, він побачив на порозі одного з трактирних слуг.

— Перепрошую, сер, — проказав чоловік, — але порт-адмірал просив переказати, що «Фальшивий прелат» застряг на Кінських пісках. Він наказав капітанові Ґілбі привести одного з магів, але той інший заявив, що в нього болить голова і він нікуди не піде.

Викласти справу так ясно й стисло, як йому хотілося, у слуги не вийшло, проте Стрейндж підозрював, що, навіть якби він виспався, все одно нічого не зрозумів би. Але з усього виходило, що сталося щось, а від нього вимагають іти кудись.

— Перекажіть капітанові… як там його… не важливо… хай зачекає, — зітхнув він. — Уже йду.

Він одягнувся і спустився вниз. У кімнаті для кавування він побачив молодого вродливця в однострої капітана, який міряв приміщення кроками. Це й був капітан Ґілбі. Стрейндж пам’ятав його з балу: він здався магові розумним і приємним чоловіком. Із появою Стрейнджа той одразу повеселішав і розповів, що йдеться про корабель «Фальшивий прелат», який потрапив на мілководдя біля Спітгеда. Ситуація була непевна. «Фальшивого прелата», може, пощастить зняти з мілини без значних ушкоджень, а може, і не пощастить. Тому порт-адмірал вирішив не чекати з моря погоди, а одразу вислав по допомогу до м-ра Норрелла і м-ра Стрейнджа, благаючи когось із них, а то й обох разом, прибути в супроводі капітана Ґілбі й посприяти чим-небудь, якщо є на те рада.

Біля «Корони» вже чекав кабріолет з тутешнім служкою, що притримував коня. Стрейндж із капітаном Ґілбі сіли в екіпаж і хутко рушили містом. Портсмут саме починав ворушитися, поквапливо і з легкою тривогою. Відчинялися вікна; із них визирали голови в нічних ковпаках і каптурах та викрикували запитання; у відповідь їм кричали люди на вулицях. Чимало народу, здавалося, квапилось у тому самому напрямку, що й кабріолет капітана Ґілбі.

Вони спинилися біля берегових укріплень. Повітря було холодним і вогким, з моря дмухав свіжий бриз. Трохи далі на рейді накренився велетенський корабель. Було видно, як маленькі й чорненькі постаті моряків чіплялися за леєр і спускалися бортом корабля. Внизу кружляли веслувальні човни та невеликі боти, чиї екіпажі, здавалося, вели якісь жваві перемовини з матросами на кораблі.

Недосвідчене сухопутне око Стрейнджа бачило всього-на-всього судно, що прилягло подрімати, але маг відчував, що якби він був капітаном «Прелата», то говорив би з кораблем суворо й змусив би його знову підвестись.

— Послухайте, — зауважив він, — але ж у Портсмут щодня заходять десятки кораблів. Десятки звідси щодень виходять. Як таке взагалі могло статися?

Капітан Ґілбі знизав плечима.

— Боюся, причина не така вже й незвичайна, як вам могло здатися. Штурман міг не знати спітгедських фарватерів або ж був напідпитку.

Збирався великий натовп. Кожен містянин у Портсмуті мав якийсь стосунок до моря й кораблів, а отже — й інтерес у події. Вуличною рутиною тут завжди були розмови про кораблі, що зайшли в гавань, кораблі, що з неї вийшли, та заякорені судна у Спітгеді. Тому такі от випадки завжди викликали загальну тривогу. Вони приваблювали увагу не тільки й без того численних гультяїв із променаду на взмор'ї, а й поважніших людей: шанованих городян, торговців і, звичайно ж, усіх джентльменів із флоту, котрі мали на те час і охоту. У юрбі вже точилася гаряча суперечка стосовно того, де схибив штурман і до чого має вдатись порт-адмірал, щоби виправити ситуацію. Як тільки серед натовпу зрозуміли, хто такий Стрейндж і навіщо прибув сюди, йому одразу поквапилися передати всі пропозиції. На жаль, більшість із них було рясно пересипано військово-морськими слівцями, тому Стрейндж отримав украй туманні уявлення про задуми доповідачів. Після одного з таких пояснень, він зробив помилку, поцікавившись, а що взагалі означає «лавірувати» і «дрейфувати», й отримав на це ще більш плутану лекцію про засади вітрильництва. Так що наприкінці розмови маг розумів іще менше, ніж на її початку.

— Що ж, — промовив Стрейндж, — я так розумію, головна проблема полягає в тому, що корабель накренився. То, може, його взять і випрямити? Це доволі просто.

— Боронь Боже, ні! — вигукнув капітан Ґілбі. — Так геть не годиться! Кіль корабля витримає, тільки якщо це робити вкрай акуратно, інакше він обов’язково трісне навпіл і потопить усіх на борту.

— Ач! — видихнув Стрейндж.

Наступна спроба помогти виявилася ще гіршою. Хтось щось сказав про дужчий бриз, який міг би зняти вітрильник із мілини під час припливу, і Стрейндж вирішив, що зарадити може сильніший вітер. Він уже підняв руки, щоб його начаклувати, як капітан Ґілбі поцікавився:

— А що це ви робите?

Маг пояснив.

— Ні-ні-ні! — перелякано вигукнув капітан.

Кілька людей схопили Стрейнджа за руки. Один чоловік навіть узявся його трусити, так ніби сподівався розвіяти закляття, поки воно не почало діяти.

— Дме зюйд-вест, — пояснив капітан Ґілбі. — Варто йому хоч трошки посилитися, він остаточно викине корабель на пісок і майже напевно розтрощить. Усі потонуть!

Хтось недалеко вголос зауважив, що ніяк не второпає, чому Адміралтейство такої високої думки про цього мага, чиє невігластво не знає ніяких меж.

Другий чоловік саркастично відповів, що, може, чарівник він і кепський, зате танцює добре.

Третій розсміявся.

— Як називається ота штука? — запитав Стрейндж.

Капітан Ґілбі помотав головою, всім своїм виснаженим виглядом даючи зрозуміти, що не має ані найменшої гадки, про що йдеться.

— Ну, це… це місце… де застряг корабель? — не відставав Стрейндж. — Щось там було про коней.

— Відмілину називають Кінськими пісками, — холодно відказав капітан Ґілбі і відвернувся поговорити з кимось іще.

Якусь хвилину чи дві на мага ніхто не зважав. Усі спостерігали за шлюпами, бригами й катерами, які кружляли навколо «Фальшивого прелата»; усі дивилися на небо й обговорювали переміну погоди та вітер, який віятиме під час припливу.

Раптом кілька людей звернули увагу на воду. А там з’явилося щось дивне — велике, сріблясте, з довгою химерною головою та патлами, схожими на довгі бліді водорості. Здавалося, воно пливе до «Фальшивого прелата». Не встигли по натовпу пробігти здивований гомін та хвиля криків, як до загадкової істоти приєдналися іще кілька. За якусь мить ціла зграя сріблястих обрисів (більше, ніж людина здатна полічити) зграбно й швидко пливла до вітрильника.

— Та що воно таке? — запитав хтось у тлумиську на пристані. — Для людей завелике, на риб чи дельфінів геть не схоже.

— Це коні, — відповів Стрейндж.

— Звідки вони взялися? — поцікавився інший чоловік.

— Їх створив я. Із піску, — пояснив маг. Якщо геть точно, то із Кінських пісків.

— Хіба вони не розчиняться? — пролунало з натовпу.

— І навіщо вони взагалі? — спитав капітан Ґілбі.

— Їх створено з піску та морської води, — пояснив Стрейндж, — а існуватимуть вони рівно стільки, скільки буде потрібно. Капітане Ґілбі, передайте якимсь із човнів повідомлення капітанові «Фальшивого прелата», нехай його матроси припряжуть якомога більше коней до корабля. І коні стягнуть його з мілини.

— О! — промовив капітан Ґілбрі. — Це прекрасно. Зараз усе зробимо.

За півгодини по тому, як вісточку передали на борт, корабель уже був на чистій воді і моряки піднімали вітрила та займалися тисячею й однією звичною для моряків справою (настільки ж незбагненною для сторонніх, як і дії магів). Однак варто зауважити, що закляття спрацювало не зовсім так, як намірявся Стрейндж. Він навіть не уявляв, наскільки важко буде ловити коней. Він уявляв, що на борту знайдеться вдосталь мотузок, із яких можна наробити поводів, і тому доклав усіх зусиль, щоб зробити коней якомога слухнянішими. Та виявилося, що моряки небагато знають про коней. Про море — так, але на тому й усе. Дехто з матросів старався з усіх сил, щоб зловити їх або запрягти, та не знав, з чого почати або ж надто боявся сріблястих примарних істот, щоби наблизитися до них. Зі ста коней, яких створив Стрейндж, запрягти пощастило тільки двадцятьох. Передовсім завдяки ним «Фальшивого прелата» вдалося зняти з мілини, але цьому, безперечно, допомогла й велика вимоїна, що утворилася на косі з появою коней.

Після цих подій громадська думка в Портсмуті розділилася: одні вважали, що Стрейнджу вдалося преславне чаклунство, яким він порятував «Фальшивого прелата», інші ж переконували, нібито він просто скористався халепою задля кар’єри. Багато присутніх на місці капітанів та офіцерів свідчили, що магія була показна: безперечно, Стрейндж хотів звернути увагу на власний талант і радше вразити Адміралтейство, ніж порятувати вітрильник. Коні з піску їх теж не порадували. По завершенню роботи вони не зникли, як обіцяв Стрейндж, а ще півтори доби пустували в Спітгеді, після чого розляглися новими відмілинами та піщаними косами у цілковито несподіваних місцях. Штурмани й лоцмани Портсмута поскаржилися на Стрейнджа порт-адміралу за те, що маг навіки змінив розташування фарватерів і мілин у протоці; тепер доведеться наново проміряти всю акваторію й дослідити якірні стоянки, а це коштуватиме флоту багато грошей і часу.

Зате в Лондоні, де міністри розумілися на мореплавстві й вітрильниках приблизно так само, як і Стрейндж, говорили тільки про одне — Стрейндж порятував корабель, утрата якого могла завдати чималих збитків Адміралтейству.

— Про що свідчить спасіння «Фальшивого прелата»? — говорив сер Волтер Поул лорду Ліверпулю. — Щоб дати раду скруті, вкрай важливо мати мага напохваті. Я пам’ятаю, як ми думали, чи не відправити нам кудись Норрелла, та мусили відмовитися від цієї ідеї. Але як щодо Стрейнджа?

Лорд Ліверпуль замислився.

— Думаю, — відповів він, — годилося би відправити містера Стрейнджа до того генерала, в близькому успіху якого супроти французів ми більш-менш упевнені. Усе інше — непрощенне марнування хисту містера Стрейнджа, що його, Бог мені свідок, ми неабияк потребуємо і в Лондоні. Чесно кажучи, вибір невеликий. Точніше, його взагалі немає: лорд Веллінґтон і крапка.

— А й справді!

Лорд Веллінґтон зі своєю армією перебував у Португалії, тому його думкою поцікавитися було неможливо, проте за дивним збігом обставин його дружина мешкала в будинку номер одинадцять по Гарлі-стрит, якраз навпроти особняка сера Волтера. Того вечора він постукав їй у двері й поцікавився в її милості, як, на її погляд, лорд Веллінґтон поставився б до магів. От тільки леді Веллінґтон, дрібна нещасна жінка, чия думка мало хвилювала чоловіка[176], цього не знала.

З іншого боку, Стрейндж був у захваті від такої пропозиції. Арабелла раділа не настільки, але баритися зі своєю згодою не стала. Найбільшою ж перешкодою для Стрейнджевої поїздки, як не дивно, виявився Норрелл. За рік, що минув, м-р Норрелл звик багато в чому покладатися на свого учня. Він радився із ним з усіх питань, які до того звіряв Дролайту і Ласеллзу. Коли Стрейнджа не було в місті, він говорив тільки про нього, а коли Стрейндж був у Лондоні, говорив тільки з ним. Норреллова прив’язаність тільки міцнішала від новизни його почуттів; він іще ніколи раніше і ні в чиєму товаристві не почувався комфортно. Коли в залюдненій вітальні чи бальній залі Стрейнджеві вдавалося відлучитися на чверть години, м-р Норрелл неодмінно посилав на його пошуки Дролайта, щоб той обов’язково дізнався, з ким і про що бесідує молодший маг. Тож, як тільки м-р Норрелл дізнався про плани відправити його єдиного учня на війну, він був просто приголомшений.

— Сер Волтере! — заявив він. — Я нетямлюся з подиву, що ви навіть могли таке запропонувати!

— Кожен чоловік повинен бути готовий пожертвувати чимось заради батьківщини під час війни, — роздратовано відповів сер Волтер. — Це вже зробили тисячі, ви й самі знаєте.

— Але ж то солдати! — викрикнув м-р Норрелл. — Гм! Насмілюся визнати, що солдати теж по-своєму цінні, але їхня загибель — ніщо, в порівнянні з тією втратою, якої зазнає наша Держава, коли, не приведи Всевишній, щось станеться з містером Стрейнджем! Наскільки мені відомо, в Гай-Вікомі[177] щороку проходять вишкіл триста офіцерів. Дав би мені Бог триста магів у навчання! Присягаюся, тоді англійська магія була би в значно кращому становищі, ніж зараз!

Перша атака на м-ра Норрелла виявилася невдалою. Після сера Волтера на цю тему заговорювали лорд Ліверпуль і герцог Йорк, проте жоден не спромігся переконати мага поглянути на відрядження Стрейнджа інакше, як із жахом.

— Сер, а ви думали про те, яку повагу це могло би здобути англійській магії? — запитав Стрейндж.

— Могло би, аякже! — роздосадувано озвався м-р Норрелл. — Жодні закляття не викликають образ Короля Крука та його лихої, несамовитої магії так, як вид англійського мага на бойовищі! Люди подумають, що ми викликаємо духів фейрі й питаємося поради в сов і ведмедів. Я ж тим часом мрію, щоб англійська магія мала славу спокійної поважної справи, професії, яка по суті…

— Сер, — Стрейндж похапцем перебив уже сотню разів чуту промову, — за моєю спиною не йтиме лицарська валка фейрі. Крім того, існують інші серйозні застереження, якими ми не маємо права знехтувати. Ми з вами обидва часто нарікаємо на те, що нас повсякчас просять про одні й ті самі види магії. Смію припустити, що воєнна скрута змусить мене вдаватися до магії, якою я ніколи не займався раніше, і, як ми часто спостерігали й зауважували, сер, магічна практика дуже часто помагає краще розібратися в теорії магії.

Однак маги надто різнилися темпераментом, щоби на цьому дійти згоди. Стрейндж вів мову про змагання з небезпекою на славу англійській магії. Свої слова й метафори він брав із царини азартних ігор та війни, тож вони не зачіпали жодних струн у душі м-ра Норрелла. А м-р Норрелл переконував м-ра Стрейнджа, що війна йому не сподобається:

— На полі бою люди часто мокнуть і мерзнуть. От побачите, війна вас розчарує.

Протягом кількох тижнів у січні й лютому 1811 року здавалося, що м-рові Норреллу от-от удасться розохотити Стрейнджа від поїздки на війну. Сер Волтер, лорд Ліверпуль, герцог Йорк і сам Стрейндж — геть усі припустилися тієї самої помилки, коли апелювали до шляхетності, патріотизму та почуття обов’язку м-ра Норрелла. Немає сумніву, м-рові Норреллу не були чужі ці чесноти, але ним керували інші, значно дужчі принципи, здатні притлумити інші почуття.

На щастя, попід рукою трапилося ще двоє джентльменів, які значно краще знали, що вдіяти. Як ніхто інший, Дролайт і Ласеллз прагнули позбутися Стрейнджа і відправити його в Португалію, тож на їхню думку, найкраще було би зіграти на бентезі м-ра Норрелла щодо бібліотеки герцога Роксбурґа[178] та долі, що на неї очікує.

Ця приватна книгозбірня вже давно не давала спокою м-ру Норреллу. В усьому королівстві своїм багатством вона поступалася тільки Норрелловій. І при цьому мала цікаву та пікантну історію. Років п’ятдесят тому герцог Роксбурґ, надзвичайно розумний, вихований та респектабельний джентльмен, мав нещастя закохатися в сестру королеви і попросив у короля дозволу побратися з нею. З різних причин, пов’язаних із придворним етикетом, формою та старшинством, король відмовив. Із розбитими серцями герцог і сестра королеви врочисто пообіцяли кохати одне одного до скону й за жодних обставин ніколи ні з ким іншим не брати шлюб.

Не знаю, чи дотрималася угоди сестра королеви, а от герцог повернувся в свій замок на шотландському кордоні, де, шукаючи розради в своїй самоті, взявся колекціонувати рідкісні книжки: вишукано ілюміновані середньовічні рукописи та інкунабули, вперше опубліковані у друкарських майстернях таких великих людей, як лондонець Вільям Кекстон та венецієць Вальдарфер[179]. На початку століття книгозбірня герцога вже стала одним із чудес світу. Його світлість кохався на поезії, лицарських романах, історії та богослов’ї. Магією він особливо не цікавився, але його принаджували стародруки, тож було би напрочуд дивно, якби один-два магічні трактати не потрапили в його бібліотеку.

М-р Норрелл писав герцогу кілька разів, благаючи дозволу приїхати, оглянути й, можливо, придбати усі магічні книги, які би знайшлися в його бібліотеці. Проте герцог не мав ані найменшого бажання вдовольняти допитливість м-ра Норрелла, а оскільки був казково багатим, то й грошей не потребував. Вірний своїй клятві, давним-давно даній сестрі королеви, герцог так і не завів дітей і не набув ніякого очевидного спадкоємця[180]. Коли він помер, неабияка кількість родичів чоловічої статі піддалися невідступному переконанню, що саме вони мали бути наступним герцогом Роксбурґом. Усі вони подали свої претензії на розсуд Комітету з питань привілеїв при Палаті лордів. Комітет їх розглянув і дійшов висновку, що новим герцогом має бути або генерал-майор Кер, або сер Джеймс Іннес, проте вирішити між ними двома ніяк не зміг, тому відклав остаточне вирішення справи на потім. На початку 1811 року її розгляд усе ще не було завершено.

Одного холодного вологого вівторка, вранці м-р Норрелл сидів у бібліотеці на Гановер-сквер у компанії Дролайта і Ласеллза. В кімнаті також був Чилдермасс, який від імені м-ра Норрелла писав листи, адресовані численним урядовим підрозділам. Стрейндж із дружиною поїхали в гості до одного друга в Твікенемі[181].

Ласеллз і Дролайт обговорювали судову тяганину між Кером та Іннесом, аж раптом увагу м-ра Норрелла привабило слово чи два, сказані Ласеллзом про знамениту книгозбірню.

— Що нам про цих двох відомо? — запитав він Ласеллза. — Їм хоч трохи цікава практична магія?

— Можете за них не перейматися, сер, — всміхнувся Ласеллз. — Запевняю вас, єдине, що хвилює Кера й Іннеса, це як стати герцогом. Не думаю, що я хоч коли бачив одного чи другого за книжкою.

— Справді? Їм однаково до книг? Це надзвичайно заспокоює. — М-р Норрелл на мить замислився. — Та припустімо, хтось із них набуде права власності на бібліотеку герцога, випадково натрапить на якийсь магічний текст, зніме його з полиці і раптом зацікавиться. Ви ж знаєте, люди тепер дуже допитливі щодо магії. Це один із якнайприкріших наслідків мого успіху. Варто людині трошки почитати, і ось вона вже має натхнення й собі спробувати заклинання чи два. Хай там як, а мені відкрився шлях саме в такий спосіб: у дванадцять років я розгорнув одну із книжок у дядьковій бібліотеці й виявив усередині аркуш зі значно давнішого видання. Варто було його прочитати, і мене вже ніколи не відпускало переконання, що я мушу стати магом!

— Справді? Прецікаво! — абсолютно знудженим тоном промовив Ласеллз. — Та не думаю, що така доля чекає на Іннеса чи Кера. Першому вже за сімдесят, і другий недалеко від нього втік. Жоден із них не прагне нової кар’єри.

— О! А юні родичі в них водяться? Такі, що, скажімо, запоєм читають «Друзів англійської магії» або «Новочасного мага»? Родичі, які вхопляться за будь-яку магічну книжку, що втрапить їм на очі?! Ні, пробачте мені, містере Ласеллзе, але навіть поважний вік джентльменів я не можу вважати за гарантію безпеки!

— Дуже добре, сер. Та я маю сумнів, що ці юні тавматомани[182], котрих ви так барвисто змалювали, одержать хоч яку нагоду поглянути на книгозбірню. Борючись за титул герцога, обоє, Кер та Іннес, зазнали чималих судових витрат. Тому найбільшим клопотом нового герцога, хто б ним не став, буде розрахунок із адвокатами, а найпершою справою по прибуттю у замок Флорс — пошук чого-небудь на продаж[183]. І я дуже здивуюся, якщо бібліотеку не виставлять на продаж протягом першого ж тижня, коли Комітет оприлюднить своє рішення.

— Книгопродаж! — скрикнув збентежений м-р Норрелл.

— І чого ви тепер боїтеся? — озвався Чилдермасс, відриваючись від писання. — Зазвичай нагода вторгувати книги вас радує якнайбільше.

— Ет! То ж було раніше! — відповів м-р Норрелл. — Коли магічними книгами в королівстві цікавився я один, але зараз їх багато хто спробує перекупити. Боюся навіть подумати про оголошення в «Таймс».

— О! — і собі втрутився в розмову Дролайт. — Якщо книги купить хтось інший у королівстві, ви зможете поскаржитися міністрам! Або самому принцу Вельському! Магічні книжки в державних інтересах мають належати тільки вам, містере Норрелле.

— Або Стрейнджу, — поправив його Ласеллз. — Не думаю, що принц Вельський або міністри заперечуватимуть, щоби ці книги належали Стрейнджу.

— Правда, — погодився Дролайт. — Я й забув про Стрейнджа.

М-ра Норрелла ці слова налякали ще більше.

— Хіба містер Стрейндж не погодиться, що книжкам годилось би належати мені? — промовив він. — Вони всі мають перебувати в одній і тій самій бібліотеці. Їх не можна розділяти!

Він із надією озирнув присутніх, сподіваючись на те, що його хтось підтримає.

— Природно, я не опиратимусь тому, щоб містер Стрейндж їх читав. Адже всім відомо, як багато своїх книжок… своїх власних і дуже цінних книжок… я позичив містерові Стрейнджу… Ну, я хотів сказати… ну, тобто все залежатиме від їхньої теми.

Дролайт, Ласеллз і Чилдермас змовчали. Їм і справді було відомо, скільки книжок м-р Норрелл дав почитати м-ру Стрейнджу. Як і те, скільки він приховав.

— Стрейндж — джентльмен, — проказав Ласеллз. — Він поводитиметься як джентльмен й очікуватиме від вас того ж самого. Якби книжки в приватному порядку запропонували вам і тільки вам, думаю, ви могли би їх викупити. Та якщо оголосять аукціон, Стрейндж матиме цілковите право боротися з вами за лоти.

М-р Норрелл змовк, поглянув на Ласеллза і знервовано облизав губи.

— Як, ви гадаєте, продаватимуться книжки? На аукціоні чи в приватному порядку?

— На аукціоні, — хором відповіли Ласеллз, Дролайт і Чилдермасс.

М-р Норрелл закрив обличчя руками.

— Звісно ж, — проказав Ласеллз, ніби щойно про це подумав, — якби Стрейндж перебував у цей момент за кордоном, то не зміг би взяти в аукціоні участь. — Він відсьорбнув кави. — Правда ж?

М-р Норрелл підвів погляд, у якому прокинулася нова надія.

Португальське відрядження м-ра Стрейнджа на рік чи два раптом стало надзвичайно бажаним[184].

29 У господі Жозе Ешторіла

— Гадаю, сер, коли я відбуду на Півострів, то ваші стосунки з Воєнним відомством значно зміняться, — сказав Стрейндж. — Боюся, за моєї відсутності вам завдадуть чимало клопоту: у ваші двері стукатимуть і вдень і вночі, аби ви негайно ж вчинили той чи той вид магії. А крім вас же ніхто цього не зробить. Коли ви спатимете? Мабуть, нам слід переконати людей, що відтепер старі звички варто залишити в минулому. Радо допоможу вам навести лад у справах, якщо те буде потрібно. Що як нам запросити лорда Ліверпуля на вечерю цього тижня?

— О так, маєте рацію! — погодився м-р Норрелл, вельми втішений цим проявом турботи Стрейнджа. — Ви неодмінно маєте бути. Ви все так доладно пояснюєте! Вам варто лише мовити слово — а лорд Ліверпуль уже все розуміє!

— То мені написати його милості?

— Так, неодмінно!

Минав перший тиждень січня. Дату Стрейнджевого від'їзду ще не визначили, але вочевидь, це мало статися найближчим часом. Лорд Ліверпуль не гаючись відповів на запрошення і вже через день з’явився на Гановер-сквер.

М-р Норрелл та Джонатан Стрейндж мали за звичку годину перед вечерею проводити в бібліотеці старшого мага, і саме там вони прийняли його милість. Також був присутній Чилдермасс, готовий виконувати обов’язки клерка, радника, посланця чи слуги — залежно від обставин.

Лорд Ліверпуль досі ніколи не бачив бібліотеки м-ра Норрела і, перш ніж сісти, роззирнувся кімнатою.

— Я не раз чув, сер, — сказав він, — що ваша бібліотека гідна зватися одним із чудес сучасного світу, але я й близько не уявляв нічого настільки обширного.

Норрел був неабияк утішений. Лорд Ліверпуль належав саме до того різновиду гостей, які йому подобалися: він захоплювався Норрелловими книжками, але не виказував ані найменшого наміру знімати їх із полиць і читати.

Стрейндж звернувся до м-ра Норрела:

— Сер, ми досі не обговорили, які книжки я візьму на півострів. Я уклав список із сорока назв, але, якщо на вашу думку, його можна доповнити, я залюбки послухаюся вашої поради.

Він висмикнув згорнутий аркуш із безладу папірців на столі і простягнув його м-рові Норреллу.

Перелік цей аж ніяк не міг зігріти душу м-ра Норрелла. Одні виправлення наповзали на інші, та й ті було закреслено й доповнено кривими написами, які закручувалися навколо інших слів. Усе вкривали чорнильні плями, у назвах книжок траплялися помилки, та й імена авторів було зазначено неправильно. Найбільше ж бентежило те, що Стрейндж тут-таки записав три рядки віршованої шаради, котру почав складати як прощальний дарунок Арабеллі. Втім, м-р Норрелл зблід не через неохайність клаптика. Досі йому й на думку не спадало, що в Португалії Стрейнджу можуть знадобитися книжки. Сама лиш думка, що сорок його безцінних томів вивезуть у країну, де вирує війна, де вони можуть згоріти, розлетітися на шматки, потонути чи вкритися пилом, викликала нестерпний жах. М-р Норрелл знав про війну небагато, але підозрював, що солдати навряд чи виказують належну пошану до книжок. Вони можуть мацати томи своїми брудними пальцями. Вони можуть їх порвати! Можуть навіть — о, жах із жахів! — прочитати і спробувати накласти закляття! А чи солдати вміють читати? М-р Норрелл не знав. Але на кону стояла доля усієї Європи, лорд Ліверпуль сидів у кімнаті, і маг збагнув, наскільки важко — власне, геть неможливо — відмовити Стрейнджу.

З відчайдушним благанням в очах він озирнувся на Чилдермасса.

Той знизав плечима.

Лорд Ліверпуль тим часом спокійно роззирався навкруги. Він, вочевидь, вважав, що тимчасова відсутність сорока книжок заледве чи впаде в око, коли їх тут тисячі.

— Я б не хотів брати більше сорока, — мовив Стрейндж діловито.

— Дуже мудро, сер, — відказав лорд Ліверпуль. — Дуже мудро. Не варто брати більше, ніж ви зможете возити з собою.

— Возити з собою?! — приголомшено вигукнув м-р Норрелл. — Ви ж не збираєтеся тягати книжки з місця на місце? Ви повинні помістити їх у бібліотеку, щойно прибудете. Найкраще для цього пасуватиме бібліотека в замку. У міцному, гарно укріпленому замку…

— Боюся, в бібліотеці від них буде мало користі, — заперечив Стрейндж із обурливим спокоєм. — Я перебуватиму в таборах та на полях битв. І зі мною мають бути книжки.

— Тоді треба покласти їх у ящик! — не вгавав Норрелл. — У міцний дерев’яний ящик чи краще у залізну скриню. Так, скриня підійде найліпше. Ми маємо зараз же її замовити. А тоді…

— Прошу мене пробачити, містере Норрелле, — перебив його лорд Ліверпуль, — але я наполегливо раджу містерові Стрейнджу не брати залізну скриню і ні в якому разі не розраховувати на вози. Вони потрібні солдатам для боєприпасів, карт, провіанту, амуніції і такого іншого. Я певен, Містер Стрейндж не завдаватиме Армії зайвого клопоту й усе своє добро возитиме на мулі або віслюку, як це роблять офіцери. — Він повернувся до Стрейнджа. — Вам потрібен гарний витривалий мул для скарбу й слуги. А для книжок придбайте кілька сідельних сумок у «Гьюлі та Реттса». Військові сідельні сумки щонаймісткіші. До того ж, будьте певні, з возу книжки відразу вкрадуть. Солдати, як не прикро це казати, цуплять усе підряд, — він замислився на мить, а тоді додав: — Принаймні, наші цуплять.

Як минула вечеря, м-р Норрелл майже не пам’ятав. Він ледь зауважував, що Стрейндж та його милість багато розмовляють та багато сміються. Кілька разів він чув, як учень казав: «Що ж, тоді вирішено!» і вряди-годи до нього долинали відповіді лорда: «Авжеж!». Але про що саме вони говорили, м-р Норрел не знав, та йому було й байдуже. Краще б він узагалі не приїжджав до Лондона. Краще б ніколи не брався за відновлення англійської магії. Краще б лишався в абатстві Гертф’ю, читав і займався магією заради власної втіхи. Все це, міркував м-р Норрелл, не вартує втрати сорока книжок.

Коли лорд Ліверпуль та Стрейндж пішли, Норрелл повернувся в бібліотеку, до тих сорока книжок, щоби ще раз поглянути на свої скарби та потримати їх у руках, поки це ще можливо.

Чилдермасс теж був тут. Він повечеряв за одним зі столів і поринув у рахунки по домашньому господарству. Коли зайшов м-р Норрелл, слуга поглянув на нього і вищирився.

— Не сумніваюся, сер, що містер Стрейндж добре проявить себе на війні. Він уже здобув тактичну перемогу над вами.

Ясної місячної ночі на початку лютого британське судно «Благословення святого Серло»[185] піднялося річкою Тежу і пришвартувалося біля площі Чорного коня, що в центрі Лісабона. Одними із перших на сушу спустилися Стрейндж та його слуга Джеремі Джонс. Стрейндж іще ніколи не бував за кордоном, тож нині його неабияк п’янили усвідомлення того, що він у чужій землі, та вся військова й моряцька метушня навколо. Йому кортіло чимшвидше взятися за чари.

— Цікаво, де лорд Веллінґтон? — запитав Стрейндж у Джеремі Джонса. — Як гадаєш, ці хлопці знають?

Маг не без цікавості поглянув на широченну напів збудовану арку, що височіла з одного боку площі. Вона мала такий військовий вигляд, аж Стрейндж був певен, що Веллінґтон має бути десь неподалік.

— Сер, зараз друга година ночі, — відказав Джеремі. — Його ясновельможність, певно, вже спить.

— Ти так думаєш? Коли доля всієї Європи в його руках? Мабуть, твоя правда.

Знехотя Стрейндж погодився, що наразі краще вирушити до готелю, а лорда Веллінґтона пошукати вранці.

Їм порадили готель на вулиці Чоботарів, що належав корнуольцеві м-рові Прідо. У нього переважно зупинялися британські офіцери, які або щойно прибули в Португалію, або чекали на можливість вирушити у відпустку. Понад усе власник готелю волів, аби пожильці почувалися, наче вдома, але це йому вдавалося лише частково. Хай би що м-р Прідо не робив, Португалія повсякчас вривалася в життя його гостей. Готельні шпалери та меблі були виписані з Лондона, але місцеве сонце, що падало на них останні п’ять років, випалило речі на своєрідний португальський манір. М-р Прідо роздавав указівки, як готувати англійські страви, але кухар був португальцем, тож перцю та олії у наїдках завжди було більше, ніж на те сподівалися гості. Навіть взуття пахло не по-англійськи, бо його ваксував португальський хлопчак.

Наступного ранку Стрейндж прокинувся доволі пізно. Він добре поснідав, а тоді близько години просто блукав вулицями. Лісабон виявився містом з елегантними сучасними спорудами, статуями, площами з аркадами, театрами та крамницями. Стрейнджу почало зрештою здаватися, що, можливо, війна — не така вже й жахлива річ.

Повертаючись до готелю, Стрейндж побачив чотирьох-п’ятьох британських офіцерів, які скупчилися біля входу і щось палко обговорювали. Це була саме та нагода, якої він сподівався. Маг підійшов до товариства, перепросив за втручання, пояснив, хто він такий, і запитав, де в Лісабоні можна знайти лорда Веллінґтона.

Офіцери обернулися й поглянули на Стрейнджа з таким подивом, наче той сказав щось непристойне, але що саме, маг так і не зміг збагнути.

— Лорда Веллінґтона в Лісабоні немає, — промовив один із чоловіків у синьому мундирі та білих гусарських бриджах[186].

— Он як! А коли він повернеться? — поцікавився Стрейндж.

— Повернеться? — здивувався офіцер. — Не раніше, ніж за кілька тижнів чи місяців. А може, й взагалі ніколи.

— То де ж мені його шукати?

— Господи Боже! Та він може бути де завгодно.

— А ви не знаєте, де саме?

Співрозмовник суворо зиркнув на Стрейнджа.

— Лорд Веллінґтон не сидить на одному місці. Лорд Веллінґтон рушає туди, де конче потрібен. А лорд Веллінґтон, — додав він, щоби Стрейндж добре затямив, — потрібен скрізь.

Інший офіцер у яскравому багряному мундирі, щедро прикрашеному срібними галунами, трохи м’якше пояснив:

— Лорд Веллінґтон на Лініях.

— На Лініях? — перепитав Стрейндж.

— Так.

На жаль, це пояснення було не таким зрозумілим і помічним, як хотілося офіцерові. Але Стрейндж вирішив, що вже вдосталь виказав своє невігластво. Бажання щось запитувати згасло.

Фраза «Лорд Веллінґтон на Лініях» звучала дуже курйозно, і коли б Стрейнджа змусили вгадувати, що ж вона означає, він, мабуть, сказав би, що це розмовне назвисько пиятики.

Повернувшись до готелю, Стрейндж попросив швейцара відшукати Джеремі Джонса. Якщо хтось і має постати цілковитим бовдуром перед британською армією, то хай краще це буде Джеремі.

— Ось ти де, — сказав Стрейндж, коли слуга прийшов. — Іди й поспитай у солдатів чи офіцерів, де я можу знайти лорда Веллінґтона.

— Авжеж, сер. Та хіба ви не хочете зробити це самі, сер?

— Цілком неможливо. Маю зайнятися магією.

Джеремі пішов, однак повернувся по вкрай короткім часі.

— Дізнався? — запитав Стрейндж.

— Так, сер! — бадьоро відповів Джеремі. — З цього ніхто не робить таємниці. Лорд Веллінґтон на Лініях.

— Так, але що це означає?

— Ох, перепрошую, сер! Джентльмени казали «на Лініях» так звично, ніби всім про це відомо. Я гадав, що й ви знаєте.

— Що ж, не знаю. Мабуть, мені краще спитати про це Прідо.

М-р Прідо був радий прислужитися: що може бути простіше! М-рові Стрейнджу треба піти до штаб-квартири армії. Там він, без сумніву, знайде його ясновельможність. Це приблизно пів дня їхати верхи. Можливо, більше.

— Як від Тайберна до Ґодалмінґа[187], сер, якщо розумієте.

— Якби ви були такі люб’язні і показали мені на карті…

— Хай Бог милує, сер! — вражено вигукнув м-р Прідо. — Самі ви туди ніколи не дістанетесь. Я знайду когось, хто вас проведе.

Чоловік, якого привів м-р Прідо, виявився помічником інтенданта, який мав справи у Торреш-Ведраше — містечку за чотири-п’ять миль від штаб-квартири. Помічник інтенданта виголосив, що залюбки візьме з собою Стрейнджа і покаже йому дорогу.

«Принаймні, тепер я хоч кудись рухаюся», — подумав маг.

Спершу вони їхали мальовничими долинами, де то там, то сям виднілися крихітні біленькі будиночки та кам’яні млини з коричневими полотняними крилами. Безліч португальських солдатів у коричневій формі постійно крокували дорогою туди-сюди. Траплялися й британські офіцери, чиї яскраві мундири, багряні з голубим, виглядали значно мужніше та войовничіше — принаймні, на патріотичний погляд Стрейнджа. Через три години мандрівники побачили смугу гір, які стіною здіймалися над рівниною.

Коли вони в’їхали у вузьку долину між двома найвищими горами, помічник інтенданта промовив:

— Ось тут і починаються Лінії. Бачите на тому схилі гори форт? — він указав праворуч. «Форт» почав своє життя як млин, але тепер обріс різноманітними укріпленнями на кшталт бастіонів, зубчастих стін та гарматних бійниць. — Ще один форт стоїть на протилежному схилі, — додав помічник, вказавши рукою ліворуч. — А ще на он тому виступі скелі теж фортик примостився. І ще кілька далі й далі, хоч зараз похмуро й хмарно, то їх не видно. Суцільна лінія фортів від Тежу до самого моря. Але і це ще не все! Є ще дві лінії на північ від нас. Всього їх три!

— Справді вражає. Це все зробили португальці?

— Ні, сер. Це зробив лорд Веллінґтон. Французам тут не прошмигнути. Та що там французи: і комашка не пролізе, хіба що матиме папери з підписом лорда Веллінґтона! Ось чому, сер, французька армія засіла в Сантарені й далі й носа не потикає, а ми спокійно спимо у своїх ліжках у Лісабоні!

Незабаром вони з’їхали з дороги на круту стежку, яка звивалася вгору схилом до крихітного села Перо Негро. Стрейнджа вразив контраст між тим, як він уявляв війну, і тим, якою вона була насправді. Йому бачилося, як лорд Веллінґтон сидіть у пишному лісабонському палаці й віддає накази. Натомість він побачив лорда в такій крихітній місцині, що в Англії її б навряд чи назвали бодай селом.

Штаб-квартира армії розташувалася в непримітному будинку посеред простого мощеного подвір’я. Стрейнджу повідомили, що лорд Веллінґтон вирушив інспектувати Лінії. Ніхто не знає, коли він повернеться, — можливо, не раніше вечері. Ніхто не заперечуватиме, якщо Стрейндж почекає, — якщо, звісно, він ні в кого не плутатиметься під ногами.

Але з тої миті, як Стрейндж зайшов у будинок, він відчув що на нього діє той надзвичайно неприємний Закон Природи, згідно з яким людина, прибувши туди, де її ніхто не знає, обов’язково плутається у всіх під ногами. Стрейндж не міг сісти, бо в кімнаті, де він чекав, не було жодного стільця — вірогідно, їх поприбирали на випадок, якщо в будинок якось залізуть французи і спробують за ними сховатися. Тому Стрейндж став біля вікна, але прийшли двоє офіцерів. Один із них збирався вказати на якусь важливу з воєнної точки зору особливість португальського ландшафту і з цією метою хотів визирнути у вікно. Вони вп’ялися в Стрейнджа очима — і він перейшов під напів закриту портьєрою арку.

Тим часом із коридора долинав голос, який постійно вимагав, аби хтось на ім’я Вайнспілл приніс барильце з порохом і негайно. У кімнату забіг низенький, трохи горбатий солдат з яскраво-багряною родимою плямою на лиці. Різні предмети його вбрання належали ледь не всім родам військ британської армії. Це, вочевидь, і був Вайнспілл. Образ його повнився нещастям. Він ніяк не міг знайти порох. Він понишпорив по шафах, попід сходами та на балконах. Він щоразу вигукував «Хвилинку!», аж поки не додумався подивитися позад Стрейнджа: за портьєрою в арці. Миттю він крикнув, що знайшов діжечки з порохом і зробив би це ще раніше, якби хтось — на цих словах він люто зиркнув на Стрейнджа — їх не затуляв.

Години тягнулися довго. Стрейндж повернувся на своє місце біля вікна і ледь не заснув, коли раптом збагнув за метушнею і гармидером, що в дім прибула якась надзвичайно важлива особа. За мить троє чоловіків поважно вступили до кімнати, і Стрейндж став перед очі лорда Веллінґтона.

Як можна його описати? Чи потрібно це і чи взагалі можливо? Його лице повсюди, куди не глянь: на дешевих картинках, якими обклеєні стіни заїздів, та на значно вишуканіших портретах, обрамлених прапорами й барабанами, над сходами до бенкетних залів. Нині не знайти романтичної дівчини, яка б досягла сімнадцяти років і не мала бодай одного його портрету. Вона певна, що довгий орлиний ніс незрівнянно кращий за короткий і кирпатий, а головним нещастям свого життя вважає те, що лорд Веллінґтон уже одружений. Щоби хоч якось утішитися, вона сповнена рішучості назвати свого первістка Артуром. І вона не одинока у своєму обожнюванні. Її молодші брати й сестри сповнені також фанатичного захвату. Найкрасивішого іграшкового солдатика в усіх дитячих кімнатах Англії звуть Веллінґтоном, і на його долю випадає більше пригод, ніж на решту іграшок укупі[188]. Кожен школяр уявляє себе Веллінґтоном хоча б раз на тиждень — і так само чинять його молодші сестри. Веллінґтон втілює в собі всі англійські чесноти. Його англійськість сягає досконалості. Якщо французи носять Наполеона у своїх шлунках (буквально), то ми носимо Веллінґтона у своїх серцях[189].

Наразі лорд Веллінґтон був чимось вельми невдоволений.

— Здається, мої накази були цілком зрозумілими, — сказав він двом офіцерам. — Португальці мали знищити все зерно, яке не здатні вивезти, аби воно не потрапило до лап французів. Натомість я півдня спостерігав, як ворожі вояки тягнуть мішок за мішком із печер біля Карташу.

— Португальським фермерам дуже важко знищувати зерно. Вони бояться голоду, — пояснив хтось із офіцерів.

Інший висловив обнадійливе припущення, що в мішках французи знайшли не зерно, а щось значно менш цінне. Золото або срібло, наприклад?

Лорд Веллінґтон кинув на нього холодний погляд.

— Французькі солдати несли ті мішки до млинів. Скрізь оберталися лопаті! Можливо, ви гадаєте, що вони мололи золото? Коли ваша ласка, Діел, поскаржтеся португальській владі!

Розлючений погляд лорда метнувся кімнатою і вперся у Стрейнджа.

— А це хто такий?

Офіцер на ім’я Діел щось прошепотів його ясновельможності на вухо.

— А, — зітхнув лорд Веллінґтон, а тоді звернувся до Стрейнджа: — То ви маг.

У його голосі ледь чутно бриніла цікавість.

— Так, — відповів Стрейндж.

— Містер Норрелл?

— О, ні. Містер Норрелл лишився в Англії. Я містер Стрейндж.

Лорд Веллінґтон, схоже, не зрозумів почутого.

— Інший чарівник, — пояснив Стрейндж.

— Ясно, — промовив лорд Веллінґтон.

Офіцер на ім’я Діел здивовано подивився на Стрейнджа. Коли вже лорд Веллінґтон сказав Стрейнджеві, хто він такий, то дуже нечемно наполягати, що він хтось інший.

— Що ж, містере Стрейндже, — продовжив лорд Веллінґтон, — боюся, ви дарма сюди приїхали. Скажу відверто: якби я міг завадити вашому прибуттю, то так би і зробив. Та коли ви вже тут, я скористаюся нагодою пояснити, яких великих прикростей ви з тим іншим джентльменом завдали армії.

— Прикростей? — здивувався Стрейндж.

— Прикростей, — повторив лорд Веллінґтон. — Видива, які ви показували міністрам, переконали їх, ніби вони розуміють, як ведеться нам у Португалії. Вони надіслали мені купу нових наказів і стали втручатися у справи зі значно більшим завзяттям, ніж раніше. Тільки я, містере Стрейндже, знаю, що краще робити у Португалії, бо тільки мені відомі всі місцеві обставини. Я не кажу, що ви з тим джентльменом не зробили взагалі нічого доброго — схоже, флот вами задоволений, та я того не відаю, — але я можу твердити, що мені чарівник у Португалії не потрібен.

— Запевняю вас, мілорде, в Португалії магія не завдасть вам жодної шкоди: я тут винятково до ваших послуг і діятиму лише за вашим наказом.

Лорд Веллінґтон пильно поглянув на Стрейнджа.

— Найбільше мені потрібні люди. Ви можете начаклувати їх?

— Людей? Що ж, залежить від того, що саме ваша ясновельможність має на увазі. Це цікаве запитання… — Стрейндж із прикрістю усвідомив, що говорить точнісінько як м-р Норрелл.

— Ви можете начаклувати більше людей? — перебив його лорд Веллінґтон.

— Ні.

— Ви можете зробити так, щоби кулі ще швидше вражали французів? Хоча ні, вони вже й так вражають їх доста швидко. Можете ви поставити землю дибки і зробити так, щоб камені самі складалися у редути, люнети й інші захисні споруди?

— Ні, мілорде. Але, мілорде…

— Приписаного до штаб-квартири капелана звуть містер Брісколл[190]. Головного військового лікаря звуть доктор Мак-Ґріґор. Якщо захочете зостатися в Португалії, раджу познайомитися з цими добродіями. Можливо, ви станете їм у пригоді. Мені ви не потрібні, — Лорд Веллінґтон відвернувся і миттю гарикнув, аби хтось на ім’я Торнтон подав вечерю. Таким чином Стрейнджу показали, що аудієнцію завершено.

Після спілкування з урядовими міністрами маг звик до поважного ставлення: найвищі уми держави зверталися до нього як до рівного. А тепер його раптом звели до найнижчих армійських чинів — капелана та військового лікаря. Це було вкрай неприємно.

Він провів дуже незатишну ніч у єдиному заїзді Перо Негро і, щойно на світ благословилося, помчав назад до Лісабону. Повернувшись до готелю на вулиці Чоботарів, він сів за довгого листа Арабеллі, детально описуючи жахливе ставлення, яке до нього проявили. Згодом, трохи вгамувавшись, він вирішив, що чоловікові негоже скаржитися, і порвав листа на клапті.

Потім Стрейндж склав список усіх видів магії, до яких вони з Норреллом вдавалися для Адміралтейства, і взявся міркувати, що з цього може стати в пригоді лорду Веллінґтону. Після уважного розгляду м-р Стрейндж дійшов висновку, що навряд чи можна збільшити нещастя французів інакше, як наслати на їхню армію зливи та грози з блискавками. Він одразу сповнився рішучості написати його ясновельможності листа і запропонувати саме цю магію. Чіткий план дій завжди бадьорить, і Стрейндж одразу піднісся духом — доки не визирнув у вікно. Небо почорніло, дощ періщив як із відра, а вітер люто завивав. Здавалося, от-от ударить грім. М-р Стрейндж відшукав м-ра Прідо, і той запевнив мага, що дощ ллє вже кілька тижнів — португальці гадають, він триватиме ще довше, — і, так, французи через нього дуже-дуже нещасні.

Стрейндж зважив ці слова. Він ледь стримувався, щоби не послати листа лорду Веллінґтону з пропозицією припинити дощ, з огляду на те, що і британським солдатам від нього кепсько. Але зрештою, чарівник вирішив відкласти усю сумнівну метеорологічну магію, поки він не зрозуміє краще і війну, і лорда Веллінґтона. Згодом він постановив, що найліпше було би звалити на голови французам дощ із жаб. Це дуже по-біблійному, і що, думав Стрейндж, може бути більш респектабельним?

Наступного ранку м-р Стрейндж понуро сидів у своїй кімнаті й удавав, ніби читає одну з Норреллових книг, хоча насправді спостерігав за дощем. У двері постукали. Це був шотландський офіцер у гусарському мундирі. Він запитливо поглянув на Стрейнджа:

— Містер Норрелл?

— Я не… А, байдуже! Чим можу допомогти?

— Містере Норрелле, для вас повідомлення зі штаб-квартири, — молодий офіцер простягнув магові папірець.

Це був його ж лист до Веллінґтона. Хтось нашкрябав на ньому товстим блакитним олівцем єдине слово: «Відхилено».

— Хто це написав? — запитав Стрейндж.

— Лорд Веллінґтон, містере Норрелле.

— Он як.

Наступного дня Стрейндж написав Веллінґтону нового листа, де пропонував повернути води ріки Тежу повстати й обрушитися на французів. Це принаймні змусило лорда Веллінґтона дати розлогішу відповідь, у якій він пояснив, що наразі майже вся британська армія та частина португальської стоять між Тежу та французами, тому запропонований м-ром Стрейнджем крок був би не зовсім доречним.

Але Стрейндж відмовлявся здаватися. Він продовжував надсилати Веллінґтону по одній пропозиції щодня. І всі було відхилено.

Одного особливо похмурого дня наприкінці лютого, прямуючи крізь передпокій готелю м-ра Прідо до своєї самотньої вечері, він ледь не зіштовхнувся з червонощоким молодиком в англійському вбранні. Незнайомець перепросив і поцікавився, де можна відшукати містера Стрейнджа.

— Я Стрейндж. А ви хто?

— Мене звати Брісколл. Я служу капеланом при штаб-квартирі.

— Містер Брісколл. Так. Авжеж.

— Лорд Веллінґтон просив мене навідати вас, — пояснив м-р Брісколл і посміхнувся: — Він казав, ніби ваша магія може чимось мені допомогти. Але, щиро кажучи, гадаю, він сподівається, що мені вдасться відрадити вас писати йому щодня.

— Он як! — відповів Стрейндж. — Але я не припиню, доки він не дасть мені якесь доручення.

М-р Брісколл засміявся:

— Чудово, я так йому і передам.

— Дякую. А чи можу я щось зробити для вас? Я ніколи раніше не займався магією для Церкви. Буду з вами щирим, містере Брісколл. Мої знання церковної магії вельми поверхневі, але я був би дуже радий хоча б комусь принести користь.

— Гм. Я відповім вам так само щиро, містере Стрейндже. Насправді мої обов’язки дуже прості. Я навідую хворих і поранених. Правлю для солдатів служби й роблю все, щоб гідно поховати загиблих бідолах. Гадки не маю, чим би ви могли мені допомогти.

— І ніхто не має тої гадки, — зітхнув Стрейндж. — Але прошу, може, повечеряєте зі мною? Принаймні, мені не доведеться їсти на самоті.

У цьому чоловіки хутко дійшли згоди і вмостились у трапезній залі готелю. М-р Брісколл видався Стрейнджу приємним товариством для вечері: він залюбки розповідав усе, що знав про лорда Веллінґтона й армію.

— Солдати — назагал не релігійні люди, — казав він, — але я ніколи й не чекав від них великої побожності. Мені сприяло ще й те, що всі попередні капелани просили переведення, щойно прибували сюди. Я перший лишився — і вояки мені за це вдячні. Вони прихильні до кожного, хто готовий розділити з ними тягар важкого життя.

Стрейндж запевнив його, що не має стосовно цього жодних сумнівів.

— А ви як, містере Стрейндже? Як вам ведеться?

— Мені? Та взагалі ніяк. Ніхто не хоче мене тут бачити. За тих рідкісних оказій, коли хоча б хтось зволить поговорити зі мною, до мене звертаються то «містер Стрейндж», то «містер Норрелл». Нікому навіть не спадає на думку, що це можуть бути дві окремі людини.

Брісколл засміявся.

— А лорд Веллінґтон відкидає всі мої пропозиції, щойно я їх висуну.

— Чому ж? Що ви йому пропонували?

Стрейндж розповів про найпершу пропозицію: наслати на французів зливу із жаб.

— Щиро кажучи, я геть не здивований, що він відмовився від такого, — зневажливо відказав Брісколл. — Вам же відомо, що французи готують і їдять жаб? А неодмінна складова Веллінґтонового плану — заморити їх голодом. Ви б іще запропонували скинути на них смажених курчат або пироги зі свининою!

— У цім немає моєї провини, — відповів Стрейндж трохи учеплено. — Я був би тільки радий брати до уваги Веллінґтонові плани, якби ж тільки знав, у чому вони полягають. У Лондоні Адміралтейство ділилося з нами своїми намірами, і ми відповідно пристосовували свою магію.

— Розумію, — мовив на те Брісколл. — Даруйте, містере Стрейндже, можливо, я не дуже добре все втямив, та, здається, тут ви маєте значну перевагу. У Лондоні ви мусили покладатись на опінію Адміралтейства щодо подій, які розгорталися за сотні миль — і, смію припустити, Адміралтейство часто помилялося. А тут ви можете побачити все на власні очі. Ваш досвід нічим не відрізняється від мого. Коли я тільки-но прибув сюди, ніхто й не думав звертати на мене ані найменшої уваги. Я був нікому не потрібний і переходив з одного полку до іншого.

— А тепер ви в штабі Веллінґтона. Як вам це вдалося?

— Знадобився час, але зрештою я спромігся довести його ясновельможності свою корисність — і я певен, що вам це теж до снаги.

Стрейндж зітхнув.

— Я намагаюся. Але схоже, мені вдається показати лише власну непотрібність. Знову і знову!

— Дурниці! Наскільки я можу судити, досі ви припустилися тільки однієї справжньої помилки — лишилися тут, у Лісабоні. Якщо хочете моєї ради, вирушайте в дорогу щонайшвидше. Їдьте, спіть у горах разом із солдатами й офіцерами! Ви не збагнете їх, доки не вчините так. Розмовляйте. Проводьте разом із ними дні у спорожнілих селах за Лініями. Невдовзі вони вас полюблять. Це найкращі хлопці на світі.

— Справді? А в Лондоні переказували, що лорд Веллінґтон називав їх брудними покидьками.

Брісколл розсміявся, немовбито приналежність до покидьків — то лише незначна вада і водночас одна з принад армії. Вельми дивний погляд, як для духовної особи, — подумав Стрейндж.

— То хто ж вони насправді? — поцікавився він.

— І те, й друге, містере Стрейндже. І те, й друге. То що, поїдете?

Стрейндж насупився.

— Не знаю. Розумієте, не те щоб я боявся злигоднів і поневірянь. Гадаю, я зможу витримати усе, що випадає на долю простих солдатів. Але я там нікого не знаю. Мене не полишає відчуття, нібито я повсякчас плутаюся у всіх під ногами, і я ні з ким так і не заприятелював…

— Он як! Та це легко виправити! Тут вам не Лондон чи Бат, де кожному потрібні рекомендаційні листи. Прихопіть діжечку бренді та ящик або два шампанського, якщо ваш слуга подужає їх довезти. Якщо ви матимете в запасі бренді й шампанське, то невдовзі заведете широке коло знайомств серед офіцерів.

— Справді? Невже так просто?

— О, певна річ! Але не завдавайте собі клопоту з перевезенням червоного вина. Його в них і так вдосталь.

Через кілька днів Стрейндж і Джеремі Джонс вирушили з Лісабона у край за Лініями. Британські вояки й офіцери вельми здивувалися, виявивши у своєму товаристві мага. Вони писали листи до друзів, добираючи для його портрету дуже неприхильні слова й дивуючись, що він узагалі там робить. Але Стрейндж послухався поради містера Брісколла. Варто було магові познайомитися з кимось із офіцерів, як він запрошував того до себе випити шампанського після вечері. Невдовзі йому вибачили певну ексцентричність фаху. Багато важило те, що в бівуаку Стрейнджа завжди можна було знайти веселих товаришів і пристойну випивку.

До всього, Стрейндж почав курити. Насправді заняття це досі ніколи не вабило мага, проте виявилося, що добрий запас тютюну слугував просто-таки неоціненним скарбом, коли слід було зав’язати розмову з рядовими чи сержантами.

Таке життя було химерним, а краєвиди похмурими. За наказом лорда Веллінґтона мешканці сіл по той бік Ліній залишили свої будинки й спалили врожай. Солдати обох армій вешталися спустошеними селами й підбирали все, що могло їм стати в нагоді. Серед британських вояків звично було розставляти дивани, шафи, ліжка, стільці та столи на схилах пагорбів або лісових галявинах. Зрідка траплялися навіть цілі спальні або вітальні з приладдям для гоління, книжками й лампами, але без такої зайвини, як стіни й стеля.

Та як би не страждала британська армія через вітер і дощ, становище французів було значно гіршим. Їхній одяг обернувся на дрантя, а їсти було нічого. Вони мусили дивитися на Лінії лорда Веллінґтона ще з минулого жовтня. Французи не могли напасти на британську армію: та мала три лінії неприступних укріплень, за які могла відступити будь-якої миті. Сам лорд Веллінґтон не завдавав собі клопоту атакувати французів. Та й навіщо, коли Голод і Хвороби винищували ворога швидше, ніж міг би він сам? П’ятого березня французи згорнули табір і рушили на північ. За кілька годин лорд Веллінґтон і британська армія кинулися навздогін. Із ними був і Джонатан Стрейндж.

Одного дощового ранку в середині місяця Стрейндж їхав уздовж дороги, якою марширував 95-й стрілецький полк. Склалося так, що трохи попереду він зауважив гурт своїх приятелів. Маг пустив коня у чвал і скоро порівнявся з ними.

— Доброго ранку, Неде, — мовив Стрейндж, звертаючись до чоловіка, якого небезпідставно мав за вдумливу й розважливу людину.

— Доброго ранку, сер, — бадьоро відповів Нед.

— Неде?

— Так, сер?

— Яке твоє найбільше бажання? Розумію, Неде, питання доволі дивне, але ти вже даруй. Мені справді потрібно знати.

Нед відповів не одразу. Він глибоко вдихнув, насупив чоло й продемонстрував низку інших ознак суворої задуми. Тим часом його товариші люб’язно повіряли Стрейнджу, чого понад усе бажають вони — чого-небудь на кшталт чарівних горщиків із золотом, яке ніколи не вичерпується, і будинків, висічених із цілого алмазу. А один валлієць узявся жалісливо виспівувати: «Смаженого сиру! Смаженого сиру!», чим викликав добрячий напад сміху. Валлійці від природи вельми веселі люди.

Зрештою, Нед довершив свої міркування й повідомив:

— Нові чоботи.

— Справді? — здивовано перепитав Стрейндж.

— Так, сер, — відказав Нед. — Нові чоботи. Усе через ці кляті португальські дороги. — Він махнув рукою на смугу землі, вкриту купою камінців і помережану вибоїнами, яку португальці ласкаво називали дорогою. — Мало того, що вони рвуть наше взуття на шмаття: після них уночі ще й страшенно кості ломить. Але якби в мене були нові чоботи — гай-гай! — я почувався би бадьоро навіть після цілого дня маршем. І наскільки ж легше було б мені бити французів! Я б тоді показав цим жабоїдам!

— Твоя жага до бою гідна пошани, Неде, — мовив Стрейндж. — Дякую. Ти дав мені чудову відповідь.

Він поїхав геть під глузливі вигуки «То коли Нед отримає нові чоботи, га?» і «Де Недові чоботи?»

Того вечора штаб-квартира лорда Веллінґтона розташувалася у селі Лозау, у великім будинку, що знав кращі часи. Раніше дім належав багатому португальському патріотові Жозе Ешторілу, однак його разом із синами закатували французи. Його дружина померла від гарячки, а про печальну долю його доньок ходило в народі чимало поголосків. Ось уже багато місяців ця садиба була місцем вічного смутку, але штаб Веллінґтона виповнив її галасливими жартами й суперечками, а похмурі кімнати майже звеселилися завдяки офіцерам, які сновигали туди-сюди у червоних і синіх мундирах.

Година перед вечерею була найклопітковішою частиною дня, адже саме тоді в кімнаті роїлися офіцери, що приносили рапорти, отримували накази або ж просто обмінювалися чутками. В однім кутку височіли розкішно оздоблені, трохи потріскані кам’яні сходи, що вели до старовинних дверей. А за тими дверима, казали, лорд Веллінґтон тяжко працював, придумуючи нові плани, аби завдати поразки французам. І хто б не заходив до кімнати, неодмінно кидав сповнений пошани погляд на двері над сходами. Двоє Веллінґтонових воєначальників — головний квартирмейстер, полковник Джордж Маррі[191], та генерал-ад’ютант Чарльз Стюарт[192] — сиділи обабіч широкого столу й цілковито поринули в підготовку наказів по армії на наступний день. Дозволю собі зупинитися на мить, аби зауважити: коли на словах «полковник» і «генерал» ви уявляєте за тим столом двох стариганів, то припускаєтеся щонайприкрішої помилки. Справді, вісімнадцять років тому, коли війна з французами тільки почалася, британською армією командували шановані літні керманичі, котрі переважно за всю свою довгу кар’єру навіть краєм ока не бачили поля бою. Але роки минали, ті старі генерали виходили у відставку або ж помирали, і їх принагідно заміняли молодими й енергійними людьми. Самому Веллінґтону було зовсім трохи за сорок, а більшість його старших офіцерів ще й цього віку не сягнули. Зала у будинку Жозе Ешторіала повнилася молодими людьми, спраглими до бою, охочими до танців — і щиро відданими лорду Веллінґтону.

Березневий вечір був хоч і дощовим, але теплим — як буває в Англії у травні. Після смерті господаря сад Жозе Ешторіала здичавів; бузок пишно розрісся, і кущі громадилися попід стінами будинку. Бузок якраз цвів, і в господі повідчиняли вікна й віконниці, щоби впустити до кімнат вологі, густі пахощі. Раптом полковник Маррі й генерал Стюарт виявили, що і їх обох, і їхні важливі папери з голови до ніг оббризкало краплями води. Звівши обурені погляди, вони побачили Стрейнджа, який стояв на веранді й безтурботно обтрушував парасольку.

Зайшовши до кімнати, маг побажав гарного вечора кільком офіцерам, із якими водив знайомство. Потім підійшов до столу й поцікавився, чи не міг би він поговорити з лордом Веллінґтоном. Генерал Стюарт, гордовитий і вродливий чоловік, тільки рішуче похитав головою. Полковник Маррі, що вирізнявся більшою чемністю й лагідністю, відказав, що, на жаль, це навряд чи можливо.

Стрейндж звів погляд на шановані сходи й величні різьблені двері, за якими засідала його ясновельможність. (Цікаво, як кожен, хто заходив до приміщення, інтуїтивно відчував, де саме шукати лорда Веллінґтона. Ось яку дивовижну силу випромінюють видатні люди!) Стрейндж не виявив жодного наміру йти геть. Полковник Маррі прийшов до висновку, що магу просто самотньо.

До столу підійшов здоровань із виразними чорними бровами і довгими чорними вусами до пари. Вбраний він був у темно-синій мундир із золотим позументом легкого драгунського полку.

— Куди ви помістили полонених французів? — запитав він у полковника Маррі.

— До дзвіниці, — відказав той.

— От і добре, — погодився чоловік. — Я запитую тільки тому, що минулої ночі полковник Персі зачинив трьох французів у маленькому хліві, гадаючи, що там від них не буде жодної шкоди. Одначе виявилося, що хлопці з 52-ї ще раніше лишили там кількох курей. Ну а французи вночі тих курей і зжерли. Полковник Персі казав, що зранку дехто з його хлопців вельми підозріливо позирав на бранців, неначе приміряючись, скільки курячого смаку увібрало м’ясо самих французів. Мовляв, чи не варто приготувати котрогось на вечерю, аби це з’ясувати?

— Он як, — усміхнувся полковник Маррі. — Запевняю, сьогодні вночі такого лиха не трапиться. Єдині живі істоти в дзвіниці, крім самих полонених, — це щури. І якщо вже хтось надумає когось із'їсти, тоді радше щури підживляться французами.

Полковник Маррі, генерал Стюарт і чоловік із чорними вусами зайшлися реготом, але їх несподівано перебив маг:

— Дорога між Ешпіньялем і Лозау просто жахлива.

(Саме цим шляхом прийшла того дня значна частина британської армії.)

Полковник Маррі погодився, що дорога і справді дуже погана.

Стрейндж правив далі:

— І не злічити, скільки разів моя коняка нині потрапляла копитами у вибоїни й ковзалася у грязюці. Я був цілком певен, що вона таки впаде і скалічиться. А втім, дорога ця ні на йоту гірша за решту шляхів, які мені випало бачити, відколи я сюди прибув. І, наскільки я розумію, завтра багатьом із нас доведеться вирушити туди, де немає ніяких доріг.

— Так, — погодився полковник Маррі, від щирого серця бажаючи, щоби маг забрався геть.

— Гадаю, через розливи річок і кам’янисті рівнини, через ліси й хащі, — правив своєї Стрейндж. — Це буде вельми виснажливо для нас усіх. Смію сказати, просуватимемося ми дуже повільно. А по правді, то й узагалі не просуватимемося.

— Це один із недоліків ведення війни у такій відсталій і загумінковій країні, як Португалія, — відказав полковник Маррі.

Генерал Стюарт промовчав, однак лютий погляд, який він метнув на мага, доволі ясно передавав думку: можливо, м-р Стрейндж просуватиметься якнайкраще, коли разом зі своєю конякою забереться напрямки до Лондона.

— Переправляти сорок п’ять тисяч солдатів і їхніх коней з усіма возами й вантажем по такій жахливій місцевості! В Англії б і не повірили, що це взагалі можливо, — засміявся Стрейндж. — Вельми шкода, що лорд Веллінґтон не може приділити хвилинку розмові зі мною, але, можливо, ви зробите мені таку ласку й передасте йому моє повідомлення. Скажіть таке: містер Стрейндж радий засвідчити свою пошану лорду Веллінґтону і додає, що, коли його ясновельможність воліє мати гарну, надійно зроблену дорогу для завтрашнього маршу, містер Стрейндж радо її начаклує. А якщо він того забажає, то може отримати й мости — на заміну підірваним французами. Зичу вам гарного вечора.

На сім слові Стрейндж уклонився обом джентльменам, забрав свою парасольку й пішов.

Стрейндж і Джеремі Джонс ніяк не могли знайти місця, де в Лозау зупинитися на ніч. Ніхто з добродіїв, що підшукали помешкання для генералів, а решті солдатів указали, на якому з мокрих полів вони спатимуть нині, не завдав собі клопоту подбати про мага і його слугу. Зрештою, Стрейндж таки домовився про крихітну кімнату на горищі з селянином, що тримав винарню на шляху до Міранди-ду-Корву.

На вечерю Стрейнджу і Джеремі довелося контентуватися тим, що міг запропонувати власник винарні. То була печеня, а спроби відгадати, з чого все ж таки її приготовано, стали головною розвагою вечора.

— Що ж це в біса таке? — запитав Стрейндж, піднімаючи виделку. На її кінчику скрутилося щось білясте й блискуче.

— Може, риба? — насмілився припустити Джеремі.

— Більше схоже на равлика, — відказав Стрейндж.

— Або шматочок чийогось вуха, — додав Джеремі.

Стрейндж подивився на печеню ще хвильку й запитав:

— Хочеш?

— Ні, сер, дякую, — відповів Джеремі, кинувши сповнений відчаю погляд у власну тріснуту тарілку. — У мене свого вистачає.

Упоравшись із вечерею і спаливши останню свічку, вони дійшли висновку, що робити більше нічого, крім як укладатися спати, — тож так і вчинили. Джеремі згорнувся клубочком в одному кутку кімнати, а Стрейндж умостився в другому. Кожен зробив собі постіль із того, що видалося доречним. Джеремі за матрац правила зміна одягу, а подушкою Стрейнджу слугували переважно книжки з бібліотеки м-ра Норрелла.

Раптом на дорозі біля маленької винарні затупотіли копита. Невдовзі на розхитаних сходах загуркотіли чоботи, а одразу по тому чийсь кулак узявся гамселити у хиткі двері. Коли ті прочинилися, охайний молодик у гусарській формі ввалився в кімнату. Він добряче захекався, проте, відсапуючи, таки зумів передати, що лорд Веллінґтон засвідчує м-рові Стрейнджу свою шану й воліє, коли це не завдасть м-рові Стрейнджу зайвого клопоту, негайно з ним поговорити.

У господі Жозе Ешторіла Веллінґтон вечеряв разом зі штабними офіцерами та іншими джентльменами. Стрейндж міг би заприсягтися, що всі добродії за столом вели щонайжвавішу розмову, та коли він зайшов до кімнати, враз позамовкали. Це, певно, свідчило, що бесіда точилися саме про нього.

— А, Стрейндж! — вигукнув лорд Веллінґтон, вітально підіймаючи келих. — Ось де ви! Троє моїх флігель-ад’ютантів розшукували вас цілий вечір. Я хотів запросити вас на вечерю, але хлопцям не вдалося вас знайти. В усякім разі, сідайте і пригощайтеся шампанським і десертом.

Стрейндж проводив тужливим поглядом рештки вечері, які слуги прибирали зі столу. Серед інших наїдків Стрейнджу вдалося упізнати залишки запеченого гусака, панцирі смажених у маслі креветок, пів порції рагу з селери та хвостики гострих португальських ковбасок. Він подякував його ясновельможності й сів. Слуга приніс йому келих шампанського, а сам маг поклав собі мигдалевого пирога і сушених вишень.

— І якої ж ви думки про війну, містере Стрейндже? — запитав із другого кінця столу джентльмен із лисячим обличчям і рудим волоссям.

— Ну, спершу вона трохи спантеличує, як і все нове, — відказав Стрейндж, — але, зазнавши пригод, які запропонувала війна, я до неї звик. Один раз мене пограбували. Один раз намагалися підстрелити. Одного разу я зустрів на своїй кухні француза й мусив його виганяти, а іншого разу дім, у якому я спав, підпалили.

— Французи? — поцікавився генерал Стюарт.

— Ні-ні. Англійці. Гурт вояків із сорок третього полку. Вочевидь, уночі вони дуже змерзли, а тому підпалили дім, аби зігрітися.

— О, таке часто трапляється! — усміхнувся генерал Стюарт.

На мить запала тиша, й тоді джентльмен у кавалерійській формі сказав:

— Ми тут розмовляли — радше сперечалися — про магію та способи її чинити. Стратклайд каже, що ви разом із іншим магом присвоїли кожному слову в Біблії номер, а коли підбираєте слова для заклинання, то додаєте ті числа, робите щось іще, а тоді…

— Такого я не казав! — обурився інший, імовірно, Стратклайд. — Ви нічого не зрозуміли!

— Боюсь, я ніколи не робив нічого навіть віддалено схожого, — відказав Стрейндж. — Це звучить вельми заплутано, і я не певен, що така метода взагалі спрацювала б. Що ж до того, як я накладаю чари, то підходів багато, дуже багато. Смію припустити, не менше, аніж для ведення війни.

— От коли б я чарував… — мовив на те джентльмен із лисячим обличчям і рудим волоссям. — Я би щоночі танцював на балах з музикою фейрі, з їхніми феєрверками, і викликав би на гостину найпрекрасніших жінок в історії. Єлену Троянську, Клеопатру, Лукрецію Борджіа, діву Меріан[193] і мадам де Помпадур. Я запросив би їх усіх до танцю з вами, хлопці. А якби на горизонті показався француз, то я б лише… — він невизначено махнув рукою, — що-небудь зробив — і всі вони попадали би мертві.

— Чи може чарівник убити магією? — запитав у Стрейнджа лорд Веллінґтон.

Стрейндж насупився. Вочевидь, запитання йому не сподобалося.

— Гадаю, чарівник міг би, — визнав він. — Але джентльмен не став би.

Лорд Веллінґтон кивнув, ніби на іншу відповідь і не сподівався. А тоді додав:

— Містере Стрейндже, ця дорога, яку ви були такі люб’язні нам запропонувати, — якою вона буде?

— О! Мілорде, немає нічого простішого, ніж узгодження деталей. Яку дорогу ви б хотіли отримати?

Офіцери та джентльмени перезирнулися через стіл; про таке вони ні на мить не замислювалися.

— Може, крейдяна дорога? — послужливо запитав Стрейндж. — Крейдяні дороги красиві.

— У суху погоду — забагато куряви, а в дощ усе обертається на болото, — заперечив лорд Веллінґтон. — Ні-ні. З крейдяної не вийде пуття. Крейдяна дорога навряд чи краща за бездоріжжя.

— А як щодо брукованої? — запропонував полковник Маррі.

— На бруку солдати постирають чоботи, — мовив Веллінґтон.

— Артилерії це також буде не до смаку, — втрутився джентльмен із лисячим обличчям і рудим волоссям. — Прірва часу піде на те, щоби протягнути гармати по брукованій дорозі.

Хтось іще запропонував гравійну дорогу. Але на думку лорда Веллінґтона, вона мала той самий ґандж, що й крейдяна: оберталася на болото у дощ — а португальці були певні, що завтра знову дощитиме.

— Ні, — сказав його ясновельможність. — Містере Стрейндже, я гадаю, що найбільше користі буде нам від дороги римського зразка із гарними ровами обабіч для стічних вод і пласкими, добре припасованими каменями.

— Чудово, — погодився Стрейндж.

— Ми вирушаємо на світанку, — наголосив Веллінґтон.

— Тоді, мілорде, якщо хтось виявить таку ласку й покаже мені, де має пролягати дорога, я візьмуся до роботи негайно.

На ранок дорога вже була на місці, і лорд Веллінґтон інспектував її верхи на Копенгагені — своєму улюбленому коні, а поруч їхав Стрейндж на Єгиптянині — своєму улюбленому коні. Звичним для себе беззаперечним тоном Веллінґтон вказував на те, що йому найбільше сподобалися, і на певні недоліки.

— …Але, щиро кажучи, у мене майже немає зауважень. Дорога чудова! Тільки розширте її трохи до завтра, якщо на те ваша ласка.

Лорд Веллінґтон і Стрейндж домовилися, що віднині й надалі дорога має бути готова за кілька годин до виходу першого полку, а зникатиме вона через кілька годин після того, як пройде останній солдат. Таке рішення ухвалили, щоби не дати французькій армії скористатися перевагами дороги. Успіх плану цілковито залежав від штабу Веллінґтона, звідки Стрейнджу мали чітко повідомляти, коли армія почне і закінчить марш. Звісно, розрахунки нерідко хибували на точність. Десь через тиждень після першої появи дороги полковник Макензі, що командував одинадцятим піхотним полком, з’явився до лорда Веллінґтона й поскаржився, що магова дорога зникла раніше, ніж солдати ступили на неї.

— Коли ми дісталися Селоріку, мілорде, вона почала зникати просто у нас під ногами! А через годину геть випарувалася. Може, маг викликатиме видива, аби знати, що роблять різні полки? Кажуть, для нього це дуже просто! Тоді він міг би стежити, щоб дороги не зникали, доки всі ними не пройшли.

Лорд Веллінґтон різко відказав:

— У мага достобіса роботи. Бересфорду потрібні дороги[194]. Мені потрібні дороги. Я не можу просити містера Стрейнджа повсякчас витріщатися у дзеркала й миски з водою, щоби з’ясовувати, куди завіявся черговий полк. Ви зі своїми хлопцями маєте встигати, полковнику Макензі. Це все.

Невдовзі по тому до британської штаб-квартири надійшли відомості від розвідників про лихо, яке спіткало французьку армію під час переходу від Ґуарди до Сабуґала. Французи вислали патруль, аби перевірити дорогу між двома містами, проте португальці сказали, що це одна з доріг англійського мага, і вона зникне за годину-другу, забравши усіх, хто по ній рухається, до пекла — або, можливо, до Англії. Щойно ці чутки сягнули вух солдатів, вони навідруб відмовилися ступати на дорогу — яка, до речі, була цілком реальною ось уже майже тисячу років. Натомість французи обрали звивисту стежину через гори й кам’янисті долини, на якій постирали чоботи, порвали одяг, а військо затрималося на кілька днів.

Задоволення лорда Веллінґтона не мало меж.

30 Книжка Роберта Файндгелма

Оселя всякого мага має свої особливості, й, безперечно, найвидатнішою особливістю будинку м-ра Норрелла був Чилдермасс. Жодна лондонська господа не могла похвалитися таким слугою. Одного дня його бачили за прибиранням, коли він, забравши чашки, змітав крихти зі столу, немов пересічний лакей. А вже наступного цей чоловік подавав голос у кімнаті, повній адміралів, генералів та аристократії, щоби повідомити їм усім, де і в чому вони помиляються. Якось м-р Норрелл навіть привселюдно зробив зауваження герцогу Девонширському за те, що він перебиває Чилдермасса.

Туманного дня наприкінці січня 1812 року Чилдермасс увійшов до бібліотеки на Гановер-сквер, де за роботою сидів м-р Норрелл, і коротко повідомив його, що мусить від’їхати у справах і не знає, коли повернеться. Потім роздав іншим слугам доручення на час своєї відсутності, осідлав коня та вирушив у путь.

За три тижні, що збігли відтоді, м-р Норрелл одержав від Чилдермасса чотири листи: із Ньюарка в Ноттінґемширі, із Йорка в Східному Йоркширі, з Ричмонда в Північному Йоркширі та ще одного з Шеффілда в Західному Йоркширі. Щоправда, в листах ішлося тільки про поточні справи і ніщо не проливало світло на загадкову подорож Чилдермасса.

Він повернувся одного вечора в другій половині лютого. Ласеллз і Дролайт саме вечеряли з м-ром Норреллом на Гановер-сквер, коли Чилдермасс зайшов у їдальню. Слуга був щойно зі стайні; його чоботи й штани геть забрьохало болото, а з мокрого пальта лилася дощова вода.

— Де ви на Бога пропадали? — з притиском проказав м-р Норрелл.

— У Йоркширі, — відповів Чилдермасс. — Розпитував про Вінкулюса.

— А самого Вінкулюса бачили? — жваво долучився до розмови Дролайт.

— Ні, не бачив.

— Вам відомо, де він зараз? — запитав м-р Норрелл.

— Ні, не відомо.

— Знайшли книгу Вінкулюса? — озвався Ласеллз.

— Ні, не знайшов.

— Ач, — відповів Ласеллз і несхвально зміряв поглядом Чилдермасса. — Хочете моєї поради, містере Норрелле? Більше не дозволяйте містерові Чилдермассу гаяти безцінний час на Вінкулюса. От уже кілька років його ніхто не чув і не бачив. Він, мабуть, помер.

Чилдермасс сів на дивані, неначе мав на те беззастережне право, і проказав:

— Карти говорять, що він не помер. Карти говорять, що він живий і досі зберігає ту книгу.

— Карти! Карти! — скрикнув м-р Норрелл. — Тисячу разів уже казав вам, наскільки мені бридка сама згадка про них! Ви мені зробите величезну послугу, якщо заберете їх із мого дому і більше ніколи при мені не згадуватимете!

Чилдермасс кинув на хазяїна прохолодний погляд:

— Вам цікаво дізнатися новини чи ні?

М-р Норрелл похмуро кивнув.

— Добре, — почав Чилдермасс. — Так от, пильнуючи ваші інтереси, містере Норрелле, я роззнайомився ближче з усіма Вінкулюсовими дружинами. Мені завжди здавалося геть неймовірним, щоби жодна з них не знала нічого такого, що стало би нам у пригоді. Мені завжди здавалося, що варто мені походити з ними по закладах для питущих, попригощати їх випивкою, розговорити їх, і з часом котрась та розкаже що-небудь вартісне. Так і сталося. Три тижні тому Нен Пурвіс повідала мені історію, що вивела на слід книжки Вінкулюса.

— Котра з них Нен Пурвіс? — запитав Ласеллз.

— Найперша. Це сталося років двадцять чи тридцять тому, щойно вони побралися з Вінкулюсом. Вони пили в одному такому закладі, проциндрили всі гроші, вичерпали кредит та й мусили повертатися додому. Коли вони чвалали вулицею, то побачили в стічній канаві істоту, п’янішу від них самих. Лицем у брудній воді валявся якийсь п’яний мов зюзя дід, що лиш дивним дивом у ній не втопився. І щось у вигляді цього бідолахи привернуло увагу Вінкулюса. Здавалося, він його впізнав. Підійшов до нього ближче, порозглядав зусібіч. А потім розреготався й злобно копнув старого. Нен запитала Вінкулюса, хто то був. Вінкулюс сказав, що діда звуть Клеґґ. Жінка поцікавилася, звідки він його знає. Вінкулюс сердито відповів, що з Клеґґом вони взагалі не знайомі! Ба більше, він і тепер не збирається з ним знайомитися! І нема на цілому світі людини, кого би Вінкулюс зневажав більше! Та варто було Нен пожалітися, що це не дуже зрозуміле пояснення, Вінкулюс знехотя відповів, що Клеґґ — його батько. І більше говорити на цю тему не став.

— Ну, і який це має стосунок до нашого клопоту? — перебив м-р Норрелл. — Чому було впрост не спитати всіх цих дружин саме про книжку?

— Питав же, сер, — роздратовано відповів Чилдермасс. — Ще чотири роки тому. Ви мали би пам’ятати. Жодна з них нічого не знає.

М-р Норрелл роздратовано відмахнувся — мовляв, продовжуйте.

— Кілька місяців потому Нен почула в таверні, як хтось читав уголос новину з газети про повішання в Йорку. Нен дуже подобалися цікаві історії про шибеницю, а цей репортаж запам’ятався їй особливо, бо страченого звали Клеґґ. Вона запам’ятала ім’я і ввечері розказала про нього Вінкулюсу. На її подив, той уже про все знав і підтвердив, що йдеться про його батька. Вінкулюс був у захваті, що Клеґґа повісили. Він навіть сказав, що той на це заслужив. Мовляв, він був винний у жахливому злочині — найгіршому в усій Англії за останні сто років.

— Що ж то був за злочин такий? — запитав Ласеллз.

— Спершу Нен ніяк не могла пригадати, — відповів Чилдермасс. — Та я ще трохи повипитував у неї, пообіцяв купити ще джину, і вона згадала. Клеґґ украв книжку.

— Книжку! — вигукнув м-р Норрелл.

— О, містере Норрелле! — і собі скрикнув Дролайт. — Це мусить бути та сама. Це мусить бути Вінкулюсова книжка!

— Це правда? — поцікавився м-р Норрелл.

— Гадаю, так, — відказав Чилдермасс.

— Але жінка знає, що це за книжка? — уточнив м-р Норрелл.

— Ні, більше Нен нічого не відає. А тому я поїхав у Йорк, де судили й стратили Клеґґа, та покопався в архівах квартальних засідань мирового суду. Найперше, що я з’ясував: Клеґґ був родом із Ричмонда в Йоркширі. О, так! — Чилдермасс багатозначно подивився на м-ра Норрелла. — Принаймні за походженням Вінкулюс — якнайщиріший йоркширець[195]! У юності Клеґґ був канатохідцем на північних ярмарках, але ходити по канату й випивати — кепське поєднання. Клеґґ же пив як хлющ, то й мусив покинути це заняття. Він повернувся в Ричмонд, де найнявся служити в заможне господарство. Там йому велося нівроку, й хазяїн, помітивши його розум, став довіряти йому щораз відповідальнішу роботу. Час від часу Клеґґ і далі випивав з негідними людьми, а коли випивав, то ніколи не обмежувався пляшкою чи двома. Він пив до останнього корка й останньої пляшки в підвалі. А після цього днями був п’яний мов чіп та займався казна-чим: крав, грав на гроші, бився й нищив чужу власність. Проте щораз, повертаючись у господарство після своїх диких пригод у далеких краях, він вигадував щось достовірне, аби пояснити свою відсутність господареві; і той не помічав жодної пропалої речі, хоча решта челяді прекрасно знала, що відбувається. Хазяїна звали Роберт Файндгелм. Тихий, добрий, респектабельний чоловік — його запросто було обвести круг пальця таким пройдам як Клеґґ. Господарство належало його родині багато поколінь, а колись, дуже давно слугувало коморою абатства Ісбі…

М-р Норрелл шумно вдихнув та засовався в кріслі.

На нього здивовано поглянув Ласеллз.

— Абатство Ісбі — одна з вотчин Короля Крука, — пояснив м-р Норрелл.

— Як і Гертф’ю, — додав Чилдермасс.

— Та невже?! — здивувався Ласеллз[196]. — Зізнаюся, після всього, що ви нарозповідали про нього, я здивований, що ви мешкаєте в будинку, так тісно пов’язаному з ним.

— Вам це не зрозуміти, — огризнувся м-р Норрелл. — Це ж Йоркшир, яким владарював Джон Ускґласс[197], король Північної Англії. Він там жив і правив триста років. Там немає жодного села чи й навіть поля, геть із ним не пов’язаного.

Чилдермасс правив далі:

— Родині Файндгелма належало іще дещо з колишньої власності абатства. Скарб, переданий на зберігання останнім настоятелем, передавався разом із землею од батька до сина.

— Магічна книжка? — нетерпляче запитав м-р Норрелл.

— Якщо правдиві йоркширські балачки, то не просто магічна книжка. Це була Магічна Книга. Книга, писана Королем Круком, рукою власною.

Запанувала тиша.

— Хіба таке може бути? — запитав Ласеллз у м-ра Норрелла.

Той не відповів. Маг сидів у глибочезній задумі, занурившись у новини, які заскочили його зненацька, — і то новини не дуже приємні.

Нарешті він озвався, але радше думав уголос, аніж відповідав на запитання Ласеллза.

— Книжка, що належить Королю Круку, або писана ним — це найбільша забаганка англійської магії. Кілька людей уже було гадали, що знайшли її або дізналися, де її сховок. Дехто з них мав неабиякий розум і міг би відзначитися важливими науковими працями, але натомість змарнував життя в пошуках книжки Короля. Та це ще не значить, що насправді її не існує…

— Ну, а якби існувала, — не здавався Ласеллз, — якби її знайшли, то що тоді?

М-р Норрелл помотав головою і не став відповідати.

За нього це зробив Чилдермасс.

— Тоді всю англійську магію довелося би переглянути в світлі того, що вміщено в цій книзі.

Ласеллз повів бровою.

— Правда? — спитав він.

Маг мав непевний вигляд, немовбито хотів усе заперечити.

— А ви самі вірите, що це була книжка Короля? — звернувся Ласеллз до Чилдермасса.

Слуга здвигнув плечима.

— У це беззаперечно вірив сам Файндгелм. У Ричмонді я познайомився з двома дідами, які замолоду працювали в його господі. Вони казали, що володіння тою книгою надавало смислу життю їхнього хазяїна. Найперше він був Хранителем Книги, а вже потім — чоловіком, батьком, землевласником. — Чилдемасс на мить замовк. — Найбільша слава й найбільший тягар людини в нашу добу, — міркував він далі. — Здається, Файндгелм і сам був таким собі магом-теоретиком. Купував книжки про магію та платив одному магу з Норталлертона за науку. Одне тільки мене здивувало: слуги запевняли, що Файндгелм ніколи не читав Книги Короля і мав дуже туманні уявлення, про що в ній ідеться.

— О! — тихо згукнув м-р Норрелл.

Ласеллз і Чилдермасс перевели на нього погляди.

— То він не зміг її прочитати, — сказав маг. — Що ж, це дуже… — Він замовк та взявся гризти нігті.

— Може, вона латиною? — припустив Ласеллз.

— Думаєте, Файндгелм не знав латини? Чого б це? — дещо роздратовано проказав Чилдермасс. — Тільки того, що він займався господарюванням на землі?..

— Боже збав! Не думайте, що я зневажаю землеробів. Чесно! — розсміявся Ласеллз. — Це по-своєму корисний рід занять. Однак землероби рідко славляться пізнаннями в класичних науках. Він хоч би міг зрозуміти, що перед ним латина?

На що Чилдермасс грубо відповів — мовляв, звісно ж, Файндгелм упізнав би латину. Він же не ідіот.

На що Ласеллз прохолодно зауважив, що ніколи такого й не казав.

Суперечка розпалювалася, коли їх обох утяв тихий і замислений голос м-ра Норрелла:

— Потрапивши в Англію вперше, Король Крук не вмів ні читати, ні писати. Тоді мало хто був грамотний, навіть королі. А Короля Крука до того ж виховали в домі фейрі, де не пишуть нічого. Тому й письмен він ніколи не бачив. Люди — його нові слуги — показали Королю, як писати, і пояснили, для чого. Та він був юний, дуже юний, років чотирнадцяти чи п’ятнадцяти, не більше. Він уже підкорив два королівства в різних світах і повелівав магією як заманеться. Його переповнювали пиха та зверхність. Йому було не цікаво читати думки інших людей. Бо що вони в порівнянні з його власними? Тому він відмовився опановувати латину, чого бажали від нього слуги, а натомість вигадав власне письмо, щоби зберегти свої думки для прийдешніх часів. Мабуть, воно відображало плин його думок краще, ніж могла би латина. Так було на самому початку. Та чим довше він лишався в Англії, тим більше зазнавав змін, ставав говіркіший і рідше усамітнювався: він все менше був фейрі і все більше — людиною. Збігли роки, й він вивчився звичної для всіх грамоти, але власного письма — королівського, як його звали, — власного письма він не забув. Король навчив цим письменам кількох наближених магів, щоб вони краще розбиралися в його чарах. Про королівське письмо згадують Мартін Пейл і Беласіс. Та жоден із них не бачив ані літери. Тож якби вцілів якийсь уривок, ще й писаний рукою самого Короля, то звісно…

І м-р Норрелл знову замовк.

— Отакої, містере Норрелле, а ви сьогодні сповнені сюрпризів! — промовив Ласеллз. — Стільки захоплення людиною, яку ви, за вашими ж словами, завжди ненавиділи й зневажали!

— Моє захоплення ні на йоту не применшує моєї ненависті до нього! — відбрив м-р Норрелл. — Я завжди говорив, що це був великий маг, але ніколи не стверджував, що він хороша людина або що я радий його впливу на англійську магію. Мої сьогоднішні слова — лиш моя приватна думка, не призначена для широкої громадськості. Чилдермасс знає. Чилдермасс розуміє.

М-р Норрелл знервовано глянув на Дролайта, але щойно Дролайт збагнув, що Чилдермассова оповідь не стосується жодних подій у світських колах, а лиш життя йоркширських землевласників та п’яної челяді, то враз покинув її слухати. Зараз він просто полірував носовичком табакерку.

— Отже, Клеґґ поцупив цю книжку? — спитав Ласеллз у Чилдермасса. — Ви нам це хотіли розповісти?

— Можна сказати й так. Восени тисяча сімсот п’ятдесят четвертого року Файндгелм передав книгу Клеґґу й наказав відвезти її чоловікові із села Бреттон у пагорбах Дербіширу. Навіщо — не знаю. Клеґґ вирушив у дорогу й другого чи третього дня прибув до Шеффілда. Зупинився в таверні, де й познайомився з одним чоловіком, ковалем, чия слава пияка була не меншою, ніж у Клеґґа. Спочатку вони просто змагалися, хто вип’є більше, але на другий день почали хмільну колотнечу. В закуті стояла бочка з солоним оселедцем. Тож Клеґґ кинув ковалеві виклик: перейти кімнату по оселедцях. На тоді їх уже оточувала публіка, гульвіси й глядачі, вони й випорожнила бочку і розклали оселедці по підлозі. Коваль прогулятися кімнатою від стінки до стінки, перемоловши рибу на смердючу кашу, а сам умився кривавою юшкою від численних падінь. Після цього коваль у відповідь запропонував Клеґґу, що пив без упину цілий день, пройтися стріхою таверни. Раз по раз публіці здавалося, він мав упасти й звернути свій нікчемний карк, але все дарма. Потому Клеґґ замовив, щоб коваль підсмажив і з’їв свої черевики (із чим той успішно впорався), на що коваль відповів останнім завданням: Клеґґ мав з’їсти книжку Роберта Файндгелма. І Клеґґ роздер її на смужки, які одну за одною зжер.

У м-ра Норрелла вирвався крик жаху. І навіть Ласеллз аж кліпнув очима від подиву.

— За кілька днів Клеґґ проспався, — правив далі Чилдермасс, — і зрозумів, що він накоїв. А тому перебрався в Лондон, де за чотири роки по тому надув живота служниці з корчми у Воппінґу, яка й стала матір’ю Вінкулюса.

— Це ж ясно як Божий день! — вигукнув м-р Норрелл. — Книгу не втрачено! Історію про змагання в пиятиці Клеґґ вигадав, щоб напустити туману на Файндгелма! А насправді він лишив її собі, а потім передав сину! Якби ж тепер знайти…

— З чого ви це взяли? — заперечив Чилдермасс. — Навіщо всі ці труднощі задля загарбання книги, щоб оддати її сину, якого він ніколи не бачив і до якого йому було байдуже? Крім того, Вінкулюс іще навіть на світ не родився, коли Клеґґ рушив дорогою на Дербішир.

Ласеллз прокашлявся.

— Цього разу, містере Норрелле, я згоден із містером Чилдермассом. Якби Клеґґ мав ту книжку або знав, де її знайти, то чому не повідомив це під час суду і не спробував виміняти її на своє життя?

— А сам Вінкулюс? — відповів Чилдермасс. — Якщо він одержав такий дарунок від батька, то чому ненавидів його? Чому зрадів, дізнавшись про його смерть? Роберт Файндгелм не сумнівався в тому, що книга пропала. Це очевидно. Нен розповіла, що перед тим, як Клеґґа повісили, його судили не за крадіжку книги. Роберт Файндгелм звинуватив його у книговбивстві. І Клеґґ — остання людина в Англії, скарана на горло за такий злочин[198].

— Чому ж тоді Вінкулюс стверджує, ніби має книгу, хоч її з’їв його батько? — зачудовано поцікавився Ласеллз. — Це неможливо.

— Спадщина Роберта Файндгелма якимсь чином перейшла до Вінкулюса, але я не маю ані найменшої гадки, як це можливо, — відповів Чилдермасс.

— А що то за чоловік із Дербіширу? — раптом промовив м-р Норрелл. — Ви казали, що Файндгелм збирався відправити книгу якомусь чоловікові в Дербішир?

Чилдермасс зітхнув.

— Вертаючись у Лондон, я їхав через Дербішир. І побував у Бреттоні. Село селом, три хати і шинок на голому пагорбі. Ким би не був той чоловік, якого мав знайти Клеґґ, він давно помер. Я там нічого не дізнався.

Стівен Блек і джентльмен із будяковим волоссям сиділи в кімнаті на другому поверсі кав’ярні м-ра Вортона на Оксфорд-стрит, де збиралися «Досвітні кавалери».

Як і звично, джентльмен говорив про свою безмежну приязнь до Стівена.

— До речі, я тут пригадав, — говорив він, — багато місяців тому я мав би вибачитися перед тобою. І все пояснити.

— Вибачитися, сер?

— Так, Стівене. Ми обоє бажаємо тільки щастя для леді Поул, проте я пов’язаний умовами кабального договору з магом і щоранку мушу вертати її до чоловіка, і вона мусить цілий день чекати вечора. Та, маючи видатний розум, ти не міг не помітити, що тебе жодні домовленості не зв’язують, і, смію припустити, тобі невтямки, чому я не забираю тебе в Покинь-Надію назавжди, де щастя твоє не знатиме меж.

— Маєте рацію, сер. Мені невтямки, — погодився Стівен. І задумався, що сказати далі, бо від наступного питання могло залежати все його подальше життя: — Вам щось перешкоджає це зробити?

— Так, Стівене. До певної міри перешкоджає.

— Зрозуміло, — промовив Стівен. — Яка прикрість.

— Чи не хотів би ти знати, що саме? — запитав джентльмен.

— Так, сер! Звісно, сер!

— Тож нехай стане тобі відомо, — напустивши поважного й бундючного виду, повів мову джентльмен, геть не схожий на себе звичного, — що нам, духам-фейрі, одкрито дещо з прийдешнього. Доля часто обирає нас своїми посудинами пророчими. І раніш ми не раз допомагали християнам на їхній великій та шляхетній путі: Юлію Цезарю, Александру Великому, Карлу Великому, Вільяму Шекспіру, Джону Веслі[199] тощо[200]. Щоправда, наше знання того, що станеться в майбутті, оповите туманом і… — тут джентльмен несамовито замахав руками, немовби змітав густе павутиння з обличчя, — недосконале. Лише з любові до тебе, Стівене, я полинув за димом бойовищ і спалених міст, я поринув у закривавлені нутра людей при смерті та випатрав їх, щоб дізнатися твою долю. Тобі й справді судилося бути королем! Не можу сказати, що мене це подивувало! Від початку я відчував, що так має статися, і помилитися я аж ніяк не міг. Тепер же більше — по-моєму, я знаю, яке королівство належатиме тобі. Дим, і кишки, й інші знаки недвозначно вказують на те, що це королівство, де ти вже побував! Королівство, з яким у тебе щонайтісніший зв’язок.

Стівен чекав далі.

— Хіба не зрозуміло? — нетерпляче скрикнув джентльмен. — Це ж має бути Англія! Ти й гадки не маєш, наскільки мене потішило це важливе відкриття!

— Англія! — вигукнув Стівен.

— Таки так! Хіба можна уявити благодатніше майбуття для Англії, ніж ти на її престолі? Нині на троні старий і сліпий король, а сини його — п’яниці й товстуни! Тож бачиш, чому я не можу забрати тебе в Покинь-Надію? Я не можу вчинити таке неподобство й позбавити тебе твого законного королівства!

Якусь мить Стівен намагався збагнути наговорене.

— Хіба це не може бути якесь королівство в Африці? — нарешті промовив він. — Можливо, мені просто судилося знайти дорогу додому, а якесь чудне знамення переконає тамтешніх людей, що я — нащадок їхніх королів?

— Можливо, — із сумнівом мовив джентльмен. — Але ж ні! Не може цього бути! Бачиш, ідеться про королівство, де ти вже був. А тобі ніколи не доводилося бувати в Африці. О, Стівене! Як же мені кортить наблизити твою дивовижну долю! Того самого дня мої численні королівства негайно ж стануть союзниками Великої Британії, а ми з тобою житимемо в цілковитій приязні та братерстві. Тільки подумай, як це спантеличить усіх наших ворогів! Подумай, яка лють охопить магів! Як проклинатимуть вони себе, що виявляли нам недостатньо поваги!

— Боюся, сер, ви помиляєтеся! Я не можу правити Англією. Тільки не… — Він простягнув руки. Зі шкірою чорного кольору, подумав він, але вголос промовив: — Сер, я вам настільки небайдужий, що вам здалося, нібито це можливо. Раби, сер, не стають королями.

— Раби, Стівене? Ти про що?

— Я народився у рабстві, сер. Як і безліч мого народу. Моя матір була рабинею на ямайській плантації, що належала дідові сера Волтера. Коли його боргам уже не було ліку, сер Вільям вирушив на Ямайку, щоб продати тамтешнє майно, а назад повернувся лиш із малою його часткою — моєю матір’ю, зокрема. Точніше кажучи, він мав намір узяти її служницею в дім, але ще на борту корабля вона народила мене й померла під час пологів.

— Ха! — тріумфально вигукнув джентльмен. — Саме так, як я і казав! Ти і твоя вельмишановна матінка потрапили в рабство лихих англійців — звідси й ваш низький стан. Це їхнє шахрайство!

— Так, сер. Певною мірою, так. Але я вже не раб. Жоден, хто стоїть на англійській землі, не може бути рабом. Англійське повітря — це повітря свободи[201]. Й англійці дуже цим пишаються. — Хоча, подумав він, це не заважає їм володіти рабами в інших країнах. Уголос він продовжив: — Від тієї миті, як лакей сера Вільяма зніс мене, крихітне немовля, на землю з борта корабля, я став вільний.

— Однаково мусимо їх усіх покарати! — вигукнув джентльмен. — Можна легко вбити чоловіка леді Поул, потім я піду в Пекло, де знайду його дідуся, і…

— Але ж вони нікого не заганяли в рабство, — заперечив Стівен. — Сер Волтер усіляко бореться із работоргівлею, а сер Вільям ставився до мене з великою добротою. Він мене охрестив і вивчив.

— Охрестив? Що? Тобі навіть ім’я дали твої вороги? На знак твого рабства? Тоді я неодмінно радив би під час коронації прибрати інакше ймення! Як тебе називала матінка?

— Не знаю, сер. Я взагалі не певен, чи вона мене якось називала.

Джентльмен примружився: так він зазвичай робив, коли сильно думав.

— Дивною була би вона матір’ю, — розмірковував він уголос, — якби ніяк не зверталася до своєї дитини. Так, у тебе є твоє законне ім’я. Яке істинно належить тобі. Це мені ясно як білий день. Цим іменем вона називала тебе подумки в ті безцінні моменти, коли тримала тебе на руках. Хіба тобі не було би цікаво його дізнатись?

— Звісно, було би, сер! Але моя матір давно померла. Можливо, жодна інша жива душа його й не знала. Навіть її власне ім’я тепер загубилося. Якось іще хлопчиком я запитав сера Вільяма, як її звали, але він не міг пригадати.

— Не маю найменших сумнівів, що все він знав, але не схотів розповісти тобі через свою злобу. І для того, щоб вивідати твоє істинне ім’я, Стівене, знадобиться хтось навдивовижу проникливий, хтось із надзвичайними талантами й незрівнянною шляхетністю вдачі. Одним словом — я. Так, саме цим я і займуся. На знак любові до тебе я віднайду твоє істинне ім’я!

31 Сімнадцять мертвих неаполітанців

Були на той час у британській армії так звані «офіцери-вивідувачі», які мали розмовляти з місцевим населенням, перехоплювати французьку кореспонденцію та завжди знати дислокацію ворожих вояків. Який би романтичний флер не огортав війну у вашій уяві, та Веллінґтонові розвідники були ще романтичнішими. Вони при місячному світлі переходили річки вбрід та під пекучим сонцем долали гірські перевали. У французькому тилу вони жили більше, ніж в англійському, і знали всіх, хто діяв на благо Британії.

Найвідомішим з усіх вивідувачів, без сумніву, був майор Кегун Ґрант[202] з 11-го піхотного полку. Часто французи, займаючись якимись своїми справами, помічали, як майор Ґрант, сидячи на коні, спостерігав за ними з верхівки далекого пагорба. Він стежив у дальновид і щось нотував у маленькому блокноті. Французи через це почувалися вкрай незатишно.

Якось одного квітневого ранку 1812 року майор Ґрант ненароком виявив, що опинився між двома французькими кавалерійськими патрулями. Зрозумівши, що втекти не вдасться, він спішився і сховався у підліску. Ґрант завжди вважав себе радше солдатом, ніж шпигуном, тому мав за честь повсякчас носити військову форму. На жаль, форма 11-го піхотного полку (так само як і в інших полків) була яскраво-багряною, тож для французів не склало труднощів знайти майора серед свіжого весняного листя.

Для британців полон Ґранта був лихом, рівним утраті цілої бригади звичайних вояків. Лорд Веллінґтон негайно розіслав термінові послання — французьким генералам з пропозицією обміну полоненими та командирам guerrilla[203] з обіцянкою вдосталь заплатити срібними песо та зброєю, якщо вони посприяють порятунку Ґранта. Коли жодна пропозиція не принесла бажаного результату, лорд Веллінґтон мусив удатися до іншого плану. Він доручив одному з найбільш горезвісних та жорстоких вождів guerrilla, Херонімо Саорнілю[204], супроводити Джонатана Стрейнджа до майора Ґранта.

— Ви скоро переконаєтеся, що цей Саорніль — людина непересічна, — сказав лорд Веллінґтон Стрейнджу перед виїздом, — але я спокійний, адже, будьмо чесні, містере Стрейндж, ви такий самий.

Саорніль та його люди справді виявилися загоном щонайстрашніших зарізяк, яких тільки можна уявити: брудні, смердючі й неголені. За пасками у них стирчали ножі та шаблюки, а з-за плечей виднілися рушниці. Одяг та попруги горлорізів укривали страхітливі зображення усяких звірств: черепи з перехрещеними кістками; серця, наштрикнуті на ножі; шибениці; колесування; круки, що видзьобували очі та серця, та інші подібні приємності. Спершу здавалося, що всі вони вишиті чимось на кшталт перламутрових ґудзиків, але при уважнішому розгляді ставало зрозуміло, що це зуби вбитих ними французів. До костюму Саорніля було приторочено стільки зубів, що за найменшого його поруху вони торохтіли, наче мертві французи досі стукотіли ними зі страху.

Оточені символами та знаряддями смерті, Саорніль і його люди були певні, що вселяють жах в усіх зустрічних. Тож їх неабияк подивувало, що англійський маг їх перевершив — він притягнув із собою труну. Як і всі зарізяки, ґерільяси були дуже забобонними. Один із них поцікавився у Стрейнджа, що в труні. Той недбало відповів:

— Людина.

По кількох днях виснажливої їзди загін ґерільєрос привів Стрейнджа на пагорб, звідки відкривався вид на головну дорогу, що вела з Іспанії у Францію. Мага запевнили, що майора Ґранта викрадачі везтимуть саме цим шляхом.

Люди Саорніля розбили табір неподалік і стали чекати. На третій день вони побачили, як по дорозі їде великий загін французьких вояків. Серед них виділявся багряний мундир майора Ґранта. Стрейндж миттю наказав, щоб труну відкрили. Троє ґерільєрос, узявшись за ломи, підняли віко. Всередині вони знайшли ляльку, виліплену з тієї ж червоної глини, з якої іспанці роблять кольорові тарілки та дзбани. Розмір вона мала людський, але вигляд — кепський: дві дірки замість очей, а носу — що там і говорити — взагалі не було. Однак носила лялька офіцерську форму 11-го піхотного полку.

— А тепер, — наказав Стрейндж Херонімо Саорнілю, — коли французи наблизяться до он того каменя, ви зі своїми людьми нападете на них.

Саорнілу знадобилося кілька секунд, щоб осмислити почуте, зокрема й через те, що іспанська Стрейнджа рясніла граматичними помилками, а вимова була геть химерною.

Збагнувши, чого від нього хочуть, командир поцікавився:

— Чи повинні ми спробувати врятувати El Bueno Granto? (Так іспанці називали майора Ґранта).

— Авжеж ні! — відказав Стрейндж. — Лишіть El Bueno Granto мені!

Саорніль зі своїми людьми спустився схилом до місця, де тонкі дерева закривали їх від дороги, і відкрили вогонь, заскочивши французів зненацька. Частина загинула, інших було поранено. Ні каміння, ані кущів, за які можна би сховатися, не траплялося, зате лишалася дорога, аби втекти від нападників. Упоравшись із панікою та сум’яттям, французи зібрали докупи думки і поранених та поскакали геть.

Піднімаючись на пагорб, ґерільєрос сумнівалися, чи вдалося їм виконати бодай щось: фігура у багряній формі так само виднілася серед французів, коли ті тікали. Повернувшись до місця, де лишився маг, ґерільєрос здивувалися, побачивши, що він більше не сам. Поряд сидів майор Ґрант. Умостившись на камені, чоловіки щонайприємніше балакали, їли холодну курку та запивали її кларетом.

— Брайтон справді милий, — говорив майор Ґрант, — але я надаю перевагу Веймуту.

— Ви мене дивуєте, — відказав Стрейндж. — Веймут мені огидний. Найнещасніші тижні мого життя минули там. Я шалено закохався у дівчину на ім’я Меріен, а вона проміняла мене на якогось хлопця з маєтком на Ямайці й скляним оком.

— Веймут у цьому не винен, — виголосив майор Ґрант. — О, Capitán Saornil! — він помахав командиру курячою ніжкою на знак вітання. — Buenos Días!

А тим часом солдати й офіцери з французького загону продовжували рухатися в бік Франції. Діставшись Байонни, вони відправили в’язня під варту до голови місцевої таємної поліції, який поквапився привітати того, кого, без сумніву, вважав майором Ґрантом. Він трохи збентежився, коли схотів потиснути полоненому руку, а та аж по плече відділилася від тіла. Це так приголомшило голову таємної поліції, що він впустив руку на підлогу, де вона розбилася на тисячу шматочків. Повернувшись до майора Ґранта з найщирішими вибаченнями, він зі ще більшим подивуванням виявив, що обличчя майора вкрили глибокі чорні тріщини. По тому частина голови відвалилась і стало очевидно, що всередині вона цілком порожня. За мить весь майор упав і розбився на друзки, як Хитун-Бовтун із «Казок Мами Гуски».

22 липня Веллінґтон зійшовся з французами в бою під стінами старовинного університетського міста Саламанка. Він здобув найвизначнішу перемогу, яку тільки знала британська армія за останні роки.

Тієї ночі французи тікали через ліси на південь від Саламанки. На бігу солдати задирали голови і вражено дивилися, як крізь темні крони дерев до них спускається янгольське воїнство. Сяйво небесних створінь сліпило. Їхні крила білизною нагадували лебедині, а шати мінилися перламутром, кольором риб’ячої луски чи барвою неба перед грозою. У руках вони тримали вогненні списи, а їхні очі палахкотіли праведним гнівом. З дивовижною швидкістю янголи шугали поміж дерев, розмахуючи зброєю перед самими обличчями французів.

Багато солдатів сповнилося таким жахом, що обернулись і помчали в бік міста — назустріч британській армії, яка їх переслідувала. Більшість же могли тільки клякнути й витріщатися. Хтось сміливіший та рішучіший спробував розібратися, що коїться. Йому видалося вкрай малоймовірним, ніби Небеса стали союзниками французьких ворогів — зрештою, ні про що подібне не чули зі старозавітних часів. Вояк зауважив, що янголи лише погрожували солдатам списами, але не нападали. Почекавши, поки одна зі з’яв опуститься перед ним, сміливець проткнув її шаблею. Зброя не зустріла жодного опору — лише повітря. До того ж янгол не виявив ознак ані найменшого болю чи здивування. Француз відразу ж закричав співвітчизникам, що боятися нема чого, перед ними лишень мара, викликана Веллінґтоновим магом. Вона нічим не нашкодить.

Французькі солдати, переслідувані янголами, продиратися крізь хащі. Вийшовши з лісу, вони опинилися на березі ріки Тормес, через яку було перекинуто старовинний міст до міста Альба-де-Тормес. Через недогляд когось із союзників лорда Веллінґтона міст ніхто не охороняв, тому французи пройшли по ньому й зникли в місті.

За кілька годин, відразу після світанку, втомлений лорд Веллінґтон в’їхав на міст до Альба-де-Тормес. А разом із ним — ще троє джентльменів: заступник армійського інтенданта підполковник де Ленсі, красивий юнак на ім’я Фіцрой Сомерсет[205], військовий секретар лорда Веллінґтона, та Джонатан Стрейндж. Усі вони були запилюжені та виснажені боєм і жоден не склепив очей кілька днів поспіль. Ба більше, сподіватися відпочинку було марно, адже лорд Веллінґтон мав намір не припиняти гонитву за французами.

Місто зі своїми церквами, монастирями та середньовічними будівлями виразно проступало на тлі мерехтливого неба. Попри ранню годину (було лише пів на шосту), місто не спало. Вже калатали дзвони, святкуючи поразку французів. Полки виснажених британців та португальців заповнили вулички, містяни виходили з домів вітати визволителів хлібом, фруктами та квітами. Вози з пораненими ставали в ряд під стіною, а офіцери відряджали людей на пошуки шпиталю чи інших місць, де тих могли би прийняти. Тим часом п’ять чи шість простих, але тямущих на вид черниць ходили серед нещасних і напували їх свіжим молоком із олов’яних кухлів. Дітлахи, яких годі було переконати лишатися в ліжках, радісними криками зустрічали всякого солдата і гордо розігрували цілі паради за кожним військовим, хто був не проти цього.

Лорд Веллінґтон роззирнувся навкруги.

— Воткінсе! — закричав він, вітаючи солдата в артилерійській формі.

— Так, мілорде?

— Я хотів би поснідати, Воткінсе. Ти не бачив мого кухаря?

— Сержант Джеффорд казав, що бачив, як ваші люди прямують до замку, мілорде.

— Дякую, Воткінсе, — відказав його ясновельможність і повернувся до свого товариства.

Від замку Альба-де-Тормес мало що лишилося. Багато років тому, ще на початку війни, французи взяли його в облогу, обернувши на руїни все, крім однієї вежі. Там, де колись у неймовірних розкошах жили герцоги Альба, тепер вили гнізда птахи та рили нори дикі звірі. Чудові італійські фрески, якими славився замок, не справляли такого враження тепер, коли дах зруйнувався, а вони лишилися беззахисними перед навалою дощу, граду, паморозі й снігу. Обідній залі бракувало деяких зручностей, зазвичай притаманних обіднім залам: посеред неї під відкритим небом виросла молода берізка. Та це жодним чином не бентежило челядь лорда Веллінґтона, якій доводилось подавати йому сніданки й у значно дивніших місцях. Вони поставили під березою стіл і накрили його скатертиною. Коли лорд Велінгтон та його товариство під’їхали до замку, слуги вже почали розставляти тарілки з булочками, скибками іспанської шинки та свіжим маслом, а також миски з абрикосами. Кухар його ясновельможності якраз досмажував рибу, приправляв нирки і варив каву.

Четверо джентльменів сіли до столу. Підполковник де Ленсі зауважив, що навряд чи пригадає, коли востаннє їв. Хтось із ним погодився, а потім усі мовчки зосередилися на серйозніших справах — наїдках та напоях.

Щойно усі повернулися до свого більш-менш звичного стану і зав’язалася розмова, як прибув майор Ґрант.

— А, Ґранте! — вигукнув лорд Веллінґтон. — Доброго ранку. Сідайте. Поснідайте з нами.

— За хвилину, мілорде. Спершу я маю передати вам новини. Вони доволі несподівані. Схоже, французи загубили шість гармат.

— Гармати? — перепитав його ясновельможність без найменшої цікавості. Він поклав до рота шматочок булочки та тушеної нирки. — Авжеж, загубили. Сомерсете! — звернувся він до військового секретаря: — Скільки французьких гармат ми захопили вчора?

— Одинадцять, мілорде.

— Ні, ні, мілорде, — наполягав майор Ґрант. — Перепрошую, але ви неправильно мене зрозуміли. Я кажу не про гармати, захоплені під час бою. Ці гармати в бою ніколи не були. Генерал Каффареллі вислав їх французькій армії з півночі. Але до початку битви вони не прибули. Власне, вони взагалі не прибули. Знаючи, що ви неподалік, мілорде, а також наслухавшись про вашу нещадність до французів, генерал Кафареллі надзвичайно квапився відправити зброю. Супровід він набрав із тридцяти абияких вояків. Що ж, мілорде, його поквап мав катастрофічні наслідки: схоже, десятеро із цих солдатів були неаполітанцями.

— Неаполітанцями?! Справді?

Де Ленсі та Сомерсет задоволено перезирнулися, навіть Джонатан Стрейндж усміхнувся.

Справа в тому, що, хоч Неаполь і належав французькій імперії, неаполітанці французів ненавиділи. Молоді уродженці міста, котрих вербували до французької армії, за першої ж нагоди дезертирували або переходили на бік ворога.

— А що інші солдати? — поцікавився Сомерсет. — Вони ж мали завадити неаполітанцям.

— Іншим солдатам уже було запізно щось робити, — пояснив майор Ґрант. — Вони всі мертві. Наразі в крамниці ношеного одягу в Саламанці висять двадцять пар французьких чобіт та двадцять французьких мундирів. Останні — залиті кров’ю і мають на спині довгі розрізи, які могли лишитися від італійських стилетів.

— Отже, гармати потрапили до рук італійських дезертирів? — запитав Стрейндж. — Що вони з ними робитимуть? Почнуть власну війну?

— Ні, ні! — пояснив Ґрант. — Вони хочуть продати їх за найвищу ціну. Або вам, мілорде, або генералу Кастаносу.

(Так звали очільника іспанської армії.)

— Сомерсете! — промовив його ясновельможність. — Що ми можемо дати за шість французьких гармат? Чотириста песо?

— Чотириста песо — цілком прийнятна ціна за те, щоб французи уповні осягнули наслідки власної дурості. Проте я ніяк не збагну, чому ми досі не мали жодних звісток від самих неаполітанців? Чого вони чекають?

— Здається, я знаю, в чім річ, — відповів майор Ґрант. — Чотири ночі тому на маленькому цвинтарі на схилі пагорба неподалік від Кастрехона потайки зустрілися двоє. Обидва були вдягнені в пошарпані французькі мундири і розмовляли якоюсь італійською говіркою. Невдовзі один попрямував на схід до Канталап’єдри, де отаборилася французька армія, а другий — на північ до Дуеро. Мілорде, я вважаю, що неаполітанські дезертири розсилають звістки своїм співвітчизникам, закликаючи їх приєднатися. Гадаю, вони певні, що грошей, отриманих від вас чи генерала Кастаноса за гармати, вистачить, аби повернутися до Неаполя на золотому кораблі. Серед них, певно, немає жодного, у кого б кузен або брат не служив в котромусь французькому полку. Вони не хочуть повертатися до матерів та бабусь без родичів.

— Я завжди чув, що італійські жінки — люті створіння, — погодився де Ленсі.

— Нам потрібно, мілорде, — продовжив майор Ґрант, — знайти якихось неаполітанців та допитати їх. Без сумніву, ми дізнаємося, хто ці злодії і де вони сховали зброю.

— Серед наших в’язнів є неаполітанці? — запитав Веллінґтон.

Підполковник де Ленсі послав дізнатися.

— Ясна річ, — замислено правив лорд Веллінґтон, — значно зручніше було би взагалі нічого не платити. Мерліне! — (Так він називав Джонатана Стрейнджа.) — Коли ваша ласка, викличте видива й гляньте на неаполітанців. Можливо, так вдасться з’ясувати, де вони ховаються з гарматами, щоб ми просто пішли й забрали їх.

— Можливо, — сказав Стрейндж.

— Смію припустити, що ми побачимо на тлі якусь гору химерної форми, — бадьоро продовжив його ясновельможність. — Або село з упізнаваною дзвіницею. Хтось із провідників-іспанців точно швидко впізнає це місце.

— Може, й так, — відказав Стрейндж.

— Схоже, ви маєте сумніви.

— Даруйте, мілорде, але, я, здається, вже зауважував, що видива — зовсім не той різновид магії, який личить до цієї справи[206].

— То, може, запропонуєте щось краще? — поцікавився його ясновельможність.

— Ні, мілорде. Поки ні.

— Тоді вирішено! — вигукнув лорд Веллінґтон. — Містере Стрейндже, підполковнику де Ленсі і майоре Ґранте, можете зосередитись на пошуках гармат. А ми із Сомерсетом підемо подратуємо французів.

Жвавий тон його ясновельможності натякав, що Веллінґтон сподівається побачити виконання своїх наказів дуже скоро. Тож Стрейндж та інші джентльмени поковтали сніданки й узялися до завдань.

Близько полудня лорд Веллінґтон і Фіцрой Сомерсет сиділи верхи на своїх конях на невисокому хребті біля села Ґарсія-Ернандес. Перед ними на кам’янистій рівнині кілька бригад британських драгунів готувались атакувати кавалерійські загони, що складали ар’єргард французької армії.

Саме тоді під’їхав підполковник де Ленсі.

— А, підполковнику! — почав лорд Веллінґтон. — Знайшли мені неаполітанців?

— Серед полонених немає неаполітанців, мілорде, — відказав де Ленсі. — Але містер Стрейндж запропонував пошукати серед убитих учора на полі бою. За допомогою магії він визначив, що сімнадцятеро мерців — неаполітанці.

— Трупи! — здивований лорд Веллінґтон опустив дальновид. — На біса йому здалися мерці?

— Ми теж цікавилися, мілорде, але маг ухилявся від прямої відповіді. Утім, він попросив поскладати небіжчиків у безпечне місце, де вони не загубляться і їм нічого не станеться.

— Що ж, гадаю, не варто наймати мага, а потім скаржитися, що він поводиться не так, як усі, — зауважив Веллінґтон.

Тої ж миті офіцер, який стояв неподалік, закричав, що драгуни пустили коней учвал і скоро наздоженуть французів. Усі дивацтва мага враз забулися; лорд Веллінґтон приклав до ока дальновид, і всі погляди й думки звернулися до битви.

Тим часом Стрейндж повернувся з поля бою до замку Альба-де-Тормес. У зброярній вежі (єдиній вцілілій частині замку) він знайшов ніким не зайняту кімнату і привласнив її. Тепер то там, то сям лежали розкидані сорок Норреллових книжок. І хоча всі вони більш-менш трималися купи, деякі добряче пошарпалися. Підлогу вкривали Стрейнджеві нотатники й клаптики паперу з уривками заклять і магічними розрахунками. На столі посеред кімнати стояла неглибока, але широка срібна чаша з водою. Оскільки віконниці були зачинені, то вона лишалася єдиним джерелом світла в кімнаті. Загалом помешкання скидалося на справдешню чарівницьку печеру, а тому гарненька покоївка-іспанка, що час від часу приносила каву й мигдалеве печиво, страшенно боялася і притьмом бігла геть, щойно ставила тацю.

Допомагати Стрейнджеві прибув офіцер 18-го гусарського полку на прізвище Вайт. Тривалий час капітан Вайт мешкав у домі британського посланця в Неаполі. Він мав хист до мов і чудово розумів неаполітанський діалект.

Стрейнджеві було зовсім не складно викликати видива, проте, як він і передбачав, вони й натяку не давали, де можуть бути солдати. Маг виявив, що гармати ховалися за блідо-жовтими скелями — таких було хоч греблю гати по всьому Півострову, — а неаполітанці отаборилися в рідкому ліску з олив і сосон — такий можна побачити, в який бік не кинеш оком.

Капітан Вайт стояв поруч зі Стрейнджем і перекладав усе, що казали неаполітанці, чіткою, зрозумілою англійською. Та хоча маг із капітаном витріщалися у срібну чашу цілісінький день, дізналися вони дуже мало. Коли солдат голодний вісімнадцять місяців, коли він не бачив свою дружину чи кохану вже два роки, а останні чотири місяці спав на болоті й камінцях, його балакучість трохи слабне. Неаполітанці говорили мало, а коли й розтуляли роти, то йшлося про наїдки, які б вони хотіли скуштувати, пестощі дружин і коханих, якими б хотіли втішатися, і м’які пір’яні матраци, на яких би хотілося спати.

Ще пів ночі й чи не весь наступний день Стрейндж і капітан Вайт лишалися у зброярній вежі, поринувши в нудне спостереження за неаполітанцями. Ближче до вечора наступного дня ад’ютант доставив повідомлення від Веллінґтона. Його ясновельможність обрав за штаб-квартиру місцину під назвою Флорес-де-Авіла й викликав до себе Стрейнджа і капітана Вайта. Вони спакували Стрейнджеві книжки, срібну чашу й решту майна і поїхали розжареними, запилюженими дорогами.

Як виявилося, Флорес-де-Авіла — місце таємниче; ніхто з іспанців та іспанок, до яких звертався капітан Вайт, нічого про нього не чув. Але на шляху, яким пройшли дві найвеличніші армії Європи, не могло не лишитися слідів; Стрейндж і капітан Вайт дійшли висновку, що найкращий можливий план — слідувати за шлейфом із викинутих речей, розбитих возів, мертвих тіл і чорного птаства, яке правило свій банкет. На тлі порожніх, кам’янистих рівнин це видовище якнайбільше нагадувало середньовічні зображення Пекла й постійно наштовхувало Стрейнджа на похмурі зауваги про жах і марноту війни. За інших обставин капітан Вайт, професійний військовий, посперечався б із ним, але зараз, вражений понурістю краєвиду, тільки й погоджувався:

— Щира правда, сер. Щира правда.

Але солдат не може собі дозволити надовго занурюватися в такі міркування. Життя його сповнене труднощів, тож він мусить шукати втіху всюди, де тільки може. І хоча вояк має право замислитися над жорстокістю, яка панує навкруги, поверніть його в коло товаришів, і настрій його миттю поліпшиться. Стрейндж і капітан Вайт дісталися Флорес-де-Авіли близько дев’ятої вечора, і вже за п’ять хвилин радісно вітали друзів, слухали найсвіжіші плітки про лорда Веллінґтона й сипали запитаннями про вчорашню битву — чергову поразку французів. Здавалося, неначе за останній рік вони не знали й крихти смутку.

Штаб-квартиру облаштували у зруйнованій церкві на пагорбі, який височів над селом. Там лорд Веллінґтон, Фіцрой Сомерсет, підполковник де Ленсі та майор Ґрант чекали на новоприбулих.

І хоча лорд Веллінґтон переміг у двох битвах поспіль за два дні, він був не в найкращому гуморі. Французька армія, відома на всю Європу швидкістю своїх маршів, утекла від нього й спокійно прямувала до Вальядоліда — і до безпеки.

— Гадки не маю, як їм вдається так швидко рухатися, — скаржився його ясновельможність. — Багато б я віддав, щоб наздогнати їх і розбити. Але в мене лише одна армія, і коли я її замордую, то нової не отримаю.

— Надійшла звістка від неаполітанців із гарматами, — повідомив майор Ґрант Стрейнджеві і капітанові Вайту. — Вони просять сотню песо за кожну гармату. Усього шістсот песо.

— Це забагато, — різко відповів його ясновельможність. — Містере Стрейндже, капітане Вайте, сподіваюсь, у вас є для мене гарні новини?

— Навряд, мілорде, — відказав Стрейндж. — Неаполітанці у лісі. А де той ліс росте, я гадки не маю. Навіть не уявляю, до яких засобів іще вдатися. Я вже спробував усе, що знав.

— Тоді хутко вивчіть щось нове!

Якусь хвильку здавалося, наче Стрейндж от-от скаже його ясновельможності щось украй нечемне. Однак, добре подумавши, маг зітхнув і спитав, чи все гаразд із сімнадцятьма мертвими неаполітанцями.

— Мерців поклали у дзвіниці, — відповів підполковник де Ленсі. — Ними опікується сержант Неш. Що б ви не надумали з ними робити, раджу братися до справи якнайшвидше. Навряд чи вони довго протримаються у такій спеці.

— Ще одну ніч протримаються, — відповів Стрейндж. — Ночі холодні.

Тоді розвернувся і вийшов із церкви.

Веллінґтонові офіцери дивилися йому вслід із цікавістю.

— Знаєте, — мовив Фіцрой Сомерсет, — я все гадаю, що ж він збирається робити з сімнадцятьма трупами.

— Що б там не було, — зауважив Веллінґтон, вмокнувши перо в чорнило, аби писати листа до міністрів у Лондон, — думка ця нітрохи його не тішить. Він робить усе, аби лиш її уникнути.

Тієї ночі Стрейндж удався до магії, якої ніколи раніше не творив. Він спробував проникнути в сни неаполітанців — і досягнув у тім успіху.

Одному чоловікові снилося, що його загнав на дерево лихий Ягнячий Окіст. Солдат сидів на гілках і ридав з голоду, доки Ягнячий Окіст кружляв навколо, щонайзагрозливіше вимахуючи випнутою кісткою. Невдовзі до Ягнячого Окосту приєдналися п’ять чи шість розлючених Варених Яєць, які нашіптували про солдата найогидніші побрехеньки.

Іншому дезертирові снилося, що він, гуляючи лісом, зустрів покійну матусю. Вона розповіла, що тільки-но зазирнула до кролячої нірки й побачила там Наполеона Буонапарте, англійського короля, Папу й російського царя. Чоловік і собі шаснув у кролячу нору, щоб побачити те диво, але діставшись дна, виявив, що Наполеон Буонапарте, англійський король, Папа і російський цар — це одна й та сама людина: вкритий пухирями здоровань розміром із церкву, з іржавими залізними зубами й вогняними колесами замість очей. «Ги! — шкірився велетень. — Невже ти гадав, буцімто всі ми — різні люди?» Чудовисько простягнуло руку до кипучого казана, що стояв неподалік, витягнуло звідти маленького солдатового сина і проковтнуло його. Одним словом, якими б цікавими не були сни неаполітанців, користі від них було кіт наплакав.

Наступного ранку, близько десятої години, лорд Веллінґтон сидів за саморобним столом у вівтарній частині зруйнованої церкви. Підвівши очі, він побачив Стрейнджа і запитав:

— То що там?

Зітхнувши, маг відповів:

— Де сержант Неш? Нехай виносить мертві тіла. З вашого дозволу, мілорде, я спробую вдатися до магії, про яку раніше тільки чув.[207]

Новина швидко облетіла штаб: маг таки надумав щось робити з мертвими неаполітанцями. Флорес-де-Авіла — крихітне поселення, що заледве налічувало сотню дворів. Армії молодиків, які тільки-но здобули велику перемогу й воліли відсвяткувати, минулий вечір видався страшенно нудним. Дуже ймовірно, що саме Стрейнджева магія стане головною розвагою дня. Невдовзі навколо чарівника зібрався невеликий натовп офіцерів і солдатів.

До церкви прилягала кам’яна тераса, з якої відкривався краєвид на вузьку долину й бліде марево високих гір. Схили вкривали виноградники й оливкові гаї. Сержант Неш і його люди витягнули сімнадцять трупів із дзвіниці й посадили їх, притуливши спинами до низької стіни, що тягнулася вздовж краю тераси.

Стрейндж пройшовся повз мерців і оглянув кожного.

— Гадаю, я казав вам, — мовив він до Неша, — що для мене дуже важливо, аби ніхто не чіпав тіла.

Сержант Неш обурено відповів:

— Я певен, сер, що жоден із моїх хлопців до них не торкався. Але мілорде, — продовжив він, звертаючись до лорда Веллінґтона, — навряд чи на полі бою лишилося хоч одне тіло, до якого не дісталися іспанські ополченці…

Він почав просторікувати про низку національних вад іспанців і дійшов висновку, що той, хто нерозважливо засне поруч із іспанцями, дуже шкодуватиме про це, коли прокинеться.

Лорд Веллінґтон нетерпляче махнув рукою, щоб сержант замовк.

— Не схоже, щоб їх сильно понівечили, — звернувся він до Стрейнджа. — А хіба це має значення?

Стрейндж похмуро буркнув, що, певно, ні, як не рахувати того, що йому треба на них дивитися.

І справді, більшість поранень неаполітанців — то були удари, що обірвали їхнє життя, проте усі трупи виявилися роздягненими догола, а декому й повідрізали пальці — вочевидь, аби легше зняти персні з рук. Був тут і красивий юнак, чию вроду суттєво псувала відсутність зубів (їх видерли на протези) й більшої частини волосся (чорні кучері обрізали на перуки).

Стрейндж наказав солдатові принести гострого ножа і чистий бинт. Отримавши інструмент, він зняв пальто й засукав рукав сорочки. Забурмотів під ніс латиною. Потім зробив довгий і глибокий надріз на руці, а кров’ю, що бризнула з рани, окропив голови трупів, пильнуючи, щоб не оминути очі, язик і ніздрі кожного з них. Уже за мить перший труп звівся на ноги. Луною розійшлося жахне скреготіння, коли його висохлі легені наповнилися повітрям, а кінцівки затремтіли так, що лячно було спозирати. Тоді трупи почали оживати один за одним і заговорили якоюсь горловою мовою, в котрій криків було значно більше, ніж у будь-якій говірці, відомій присутнім.

Навіть Веллінґтон трохи зблід. Тільки Стрейндж правив своєї, не виказуючи жодних почуттів.

— Господи милосердний! — заволав Фіцрой Сомерсет. — Що ж це за мова така?

— Гадаю, один із діалектів пекла, — відказав Стрейндж.

— Справді? — перепитав Сомерсет. — Неймовірно.

— А хутко вони його засвоїли, — зауважив лорд Веллінґтон. — Вони ж померли лише три дні тому. — Лорд схвально ставився до людей, які виконують справу швидко й до ладу. А тоді запитав у Стрейнджа: — А ви володієте цієї мовою?

— Ні, мілорде.

— То як ми з ними розмовлятимемо?

Замість відповіді Стрейндж схопив голову першого трупа, розкрив балакучу пельку й плюнув тому в рота. Мрець ураз заговорив своєю рідною, земною мовою — густим неаполітанським діалектом італійської, — яка видалася більшості присутніх так само незбагненною і не менш жахливою, ніж пекельна говірка. Але була одна перевага: нею чудово володів капітан Вайт.

З допомогою капітана Вайта майор Ґрант і підполковник де Ленсі допитали мертвих неаполітанців і лишилися дуже задоволені відповідями. Мертві неаполітанці значно більше старалися догодити своїм дізнавачам, аніж найкращий із живих полонених. Схоже, що незадовго до загибелі в битві при Саламанці кожен із цих бідолах отримав таємне послання від земляків, які ховалися в лісах. Ті передавали, що захопили гармати, і сказали всім іти до села, що розташувалося на кілька ліг північніше від Саламанки. А звідти вже буде легко відшукати шлях крізь ліс по таємних крейдяних знаках на деревах і валунах.

Майор Ґрант зібрав невеликий кавалерійський загін і вже за кілька днів повернувся і з гарматами, і з дезертирами. Веллінґтон землі не чув під собою з радощів.

Як на лихо, Стрейнджеві не вдавалося відшукати закляття, яке б повернуло мертвих неаполітанців до їхнього гіркого сну[208]. Маг що тільки не пробував, та не досягнув жодного успіху. Хіба лише якось усі сімнадцять трупів повиростали до двадцяти футів і стали химерно прозорими, неначе власні акварельні портрети, намальовані на тонких муслінових прапорах. Стрейнджеві вдалося повернути бідолах до звичного розміру, однак питання, що з ними робити, нікуди не поділося.

Спершу неаполітанців тримали з іншими французькими бранцями, проте полонені палко опиралися сусідству з такими кострубатими, шурхітними жахіттями. («Важко їм за це дорікати, — зауважив лорд Веллінґтон, з огидою позираючи на трупи.)

Коли французів відправили до Англії, мертві неаполітанці лишилися з армією. Все літо вони мандрували у возі, скуті ланцюгами за наказом лорда Веллінґтона. Ланцюги мали обмежувати їхні рухи й тримати їх купи, але мертві неаполітанці не боялися болю — схоже, вони взагалі його не відчували, — а тому легко вивільнялися з кайданів, часом лишаючи на залізі шматки плоті. А щойно звільнившись, вони розшукували Стрейнджа і жалісливо благали повернути їх до життя у всій його повноті. Вони вже бачили пекло й не горіли бажанням вертатися туди.

У Мадриді іспанський художник Франсіско Ґоя намалював сангіною шкіц: Джонатан Стрейндж в оточенні мертвих неаполітанців. На цій картині Стрейндж сидить на землі, опустивши очі долу. Руки безсило звисають, а вся його постава свідчить про безпорадність і відчай. Неаполітанці юрмляться навколо мага; одні зиркають на нього голодними очима; на обличчях інших застигло благання; хтось боязко простягає палець, щоб торкнутися волосся на чарівниковій потилиці. Ясна річ, цей портрет дуже відрізняється від усіх інших зображень Стрейнджа.

25 серпня лорд Веллінґтон наказав знищити мертвих неаполітанців[209].

Стрейндж трохи хвилювався, щоб до м-ра Норрела не долетіла чутка, до якої магії він удався у зруйнованій церкві Флорес-де-Авіла. Сам він жодного разу не згадував про це в листах і благав лорда Веллінґтона оминати цей епізод у депешах.

— Звісно! — погодився його ясновельможність. Лорд Веллінґтон і сам не дуже любив писати про магію. Йому не подобалося мати справу з тим, чого він не розумів до кінця. — Але навряд чи це вплине на новини, — зазначив він. — Кожен, хто за останні п’ять днів писав листи додому, надав своїй рідні повний звіт.

— Знаю, — збентежено відказав Стрейндж, — але солдати завжди перебільшують мої вчинки. Можливо, в Англії вже звикли до таких прикрашань, а тому ця новина не видаватиметься аж надто незвичною. Вони просто подумають, що я зцілив кількох поранених неаполітанців або щось таке.

Пробудження сімнадцяти мертвих неаполітанців — яскравий зразок труднощів, яким Стрейнджеві доводилося давати раду в останні роки війни. Як і міністри, лорд Веллінґтон звик усе щоразу вимагав від мага складніших і вигадливіших чарів. Але, на відміну від міністрів, Веллінґтон не мав ні часу, ні натхнення вислуховувати довгі пояснення, чому те чи те неможливо здійснити. Зрештою, він повсякчас вимагав неможливого від своїх інженерів, своїх генералів та своїх офіцерів, а тому не бачив жодних підстав робити виняток для свого мага. «Вигадайте щось інше!» — завжди казав він, варто було Стрейнджеві спробувати пояснити, що таку або сяку магію востаннє застосовували в 1302 році — або що закляття втрачено — або що його взагалі ніколи не існувало. Як і на початку свого чарівництва, ще до зустрічі з Норреллом, Стрейндж мусив самотужки вигадувати більшу частину заклять, спираючись на загальні принципи й напівзабуті історії зі старих книжок.

На початку літа 1813 року Стрейндж знову удався до магії, яку не практикували з часів Короля Крука: він пересунув річку. Ось як це трапилося. Того літа війна тривала добре, і все, що тільки замислював лорд Веллінґтон, увінчувалося успіхом. Але одного червневого ранку виявилося, що французи опинились у вигіднішій позиції — а такого вже давненько не траплялося. Його ясновельможність та генерали негайно зібралися на нараду, щоб обговорити можливі шляхи виходу з такого надзвичайно небажаного становища. Стрейнджа також викликали до намету лорда Веллінґтона, де всі зібралися навколо столу з великою картою.

Того літа його ясновельможність перебував у якнайкращому настрої, а тому привітав Стрейнджа майже тепло:

— А, Мерліне! Ось де ви! У нас он яка проблема: ми на цьому березі річки, а французи — на протилежному. Мені було би значно зручніше, якби все виявилося навпаки.

Один з генералів почав пояснювати, що якби вони відправили армію на захід ось тут, потім звели міст ось тут, а тоді напали на французів ось там…

— Забагато часу! — заявив лорд Веллінґтон. — Аж занадто! Мерліне, ви не могли б відростити нашій армії крила, щоб ми перелетіли до французів? Як гадаєте, впораєтеся? — Його ясновельможність сказав це напівжартома, але лише напів. — Тільки й треба, що відростити кожному солдатові по парі крил. Візьмімо, наприклад, капітана Макферсона, — мовив він, поглянувши на здорованя-шотландця. — Я б охоче подивився, як Макферсон розправляє крильця й ширяє навкруги.

Стрейндж замислено поглянув на Макферсона.

— Ні, — зрештою відповів він. — Але я був би вдячним, мілорде, якби ви позичили мені його — і карту — на годинку-другу.

Якийсь час Стрейндж із капітаном Макферсоном витріщалися на карту, а тоді маг повернувся до лорда Веллінґтона й повідомив, що відрощувати крила кожному воякові — надто довго, а що можна зробити швидко, так це пересунути річку. Чи таке згодиться?

— Зараз, — пояснив Стрейндж, — річка ось тут тече на південь, а тоді отут повертає на північ. Якби ж натомість вона текла на південь замість півночі, а тут повертала на південь, ми б опинилися на північному березі, а французи — на південному.

— Он як! — зрадів його ясновельможність. — Дуже добре.

Нове розташування річки так спантеличило французів, що деякі їхні роти, отримавши наказ рушати на північ, пішли в протилежному напрямку, цілковито переконані, що напрямок від річки й буде північним. Більше тих рот ніхто не побачив, тому подейкували, що їх убили іспанські ґерільєрос.

Згодом, у розмові з генералом Піктоном, лорд Веллінґтон весело зауважив: ніщо так не стомлює вояків і коней, як постійні переходи, тому в майбутньому варто буде наказати солдатам стояти на місці, доки м-р Стрейндж пересовуватиме Іспанію, наче килим під ногами.

Тим часом Регентську раду Іспанії[210] в Кадісі вельми занепокоїв такий розвиток подій: там переймалися, чи зможуть упізнати свою країну, коли її нарешті звільнять від французів. Вони поскаржилися британському Міністерству закордонних справ (що багато хто вважав невдячністю). Міністерство закордонних справ переконало Стрейнджа написати до Регентської ради листа із обіцянкою по завершенні війни повернути на своє місце річку, а також «усі інші об’єкти, переміщення яких потребуватиме лорд Веллінґтон у ході бойових дій». До переліку того, що пересунув Стрейндж, потрапили: ліс із олив та сосон у Наваррі[211], місто Памплона[212], а також дві церкви у містечку Сен-Жан-де-Люз у Франції[213].

6 квітня 1814 року імператор Наполеон Буонапарте зрікся престолу. Подейкують, що, коли про це доповіли лорду Веллінґтону, він аж затанцював. Почувши новину, Стрейндж розсміявся вголос, а тоді враз змовк і пробурмотів: «Боже милосердний! Що ж тепер із нами робитимуть?» Тоді вважали, що ця загадкова ремарка стосувалася армії, але згодом припустили, що маг говорив про себе та про іншого чарівника.

Карта Європи творилася наново: королівства, створені Буонапарте, розпадалися, інші ж верталися у свої кордони; одних королів скидали, а інших — знову садили на трон. Народи Європи вітали одне одного із перемогою над Великим Нахабою. Одначе, мешканцям Великої Британії раптом відкрилося, що війна мала геть іншу мету: зробити їх Найвеличнішою Державою у світі. У Лондоні м-р Норрелл щиро тішився, чуючи від усіх і кожного, що магія — його та м-ра Стрейнджа — відіграла у цьому неабияку роль.

Одного вечора наприкінці травня Арабелла повернулася додому з Карлтон-Гауса, де влаштували бенкет на честь перемоги. На адресу її чоловіка лунали слова найщирішої пошани, на його честь виголошували тости і навіть сам принц-регент наговорив Арабеллі чимало компліментів. І ось тепер тільки-но пробило північ й Арабелла сиділа у вітальні, міркуючи, що для повноти щастя їй бракує лише повернення чоловіка. Аж раптом до кімнати увірвалася одна зі служниць:

— О, мадам! Господар тут!

Хтось увійшов до кімнати.

Він схуд і засмаг порівняно з тим, як його пам’ятала Арабелла. У волоссі сріблилося більше сивини, а над лівою бровою білів шрам. Він уже загоївся, але раніше його не було. Риси обличчя лишилися такими, як і були, але щось у ньому змінилося. Він заледве був схожим на ту людину, про яку вона згадувала всього лише мить тому. Але перш ніж її встигло охопити розчарування, збентеження чи все те, що вона боялася відчути, коли Стрейндж нарешті повернеться додому, як він окинув кімнату швидким, напівіронічним, одразу впізнаваним поглядом. А тоді поглянув на дружину з найріднішою у світі усмішкою:

— Я вдома.

До ранку вони не сказали одне одному й сотої частки того, що хотіли.

— Сядь ось тут, — попросив Стрейндж Арабеллу.

— У це крісло?

— Так.

— Чому?

— Щоб я міг дивитися на тебе. Я три роки на тебе не дивився — і мені цього страшенно бракувало. Треба надолужити втрачене.

Вона сіла, але за хвилину-другу всміхнулася:

— Джонатане, я не зможу стриматися від сміху, якщо ти так пильно на мене дивитимешся. Так ти надолужиш утрачене за якихось пів години. Шкода тебе засмучувати, але ти ніколи не дивився на мене аж так часто: завжди встромляв свого носа в якусь стару запилюжену книжку.

— Неправда. А я вже й забув, які ви незгодливі, місис Стрейндж. Дай-но мені той аркушик паперу: зроблю нотатку.

— Навіть не подумаю! — засміялась Арабелла.

— Знаєш, яка думка першою промайнула мені в голові, щойно я прокинувся? Я подумав, що треба встати, поголитися й поснідати, доки чийсь слуга не забрав усю гарячу воду й увесь хліб. А тоді я згадав, що всі слуги в будинку — мої, уся гаряча вода — моя і весь хліб також мій. Здається, ніколи в житті я не чувся таким щасливим.

— Невже в Іспанії ти ніколи не знав затишку?

— На війні живуть або як принци, або як волоцюги. Я бачив, як лорд Веллінґтон — чи то пак варто казати «його світлість»[214] — спав під деревом, маючи за подушку камінь. Іншим разом доводилося бачити, як злодії та жебраки хропли на перинах у палацових спочивальнях. Війна усе перевертає догори дриґом.

— Що ж, сподіваюся, ти не занудьгуєш в Лондоні. Джентльмен із будяковим волоссям казав, що, скуштувавши війну на смак, удома ти занудьгуєш.

— Он як! Та ні, в жодному разі! Занудитися тут, у чистоті й затишку? Коли всі книжки й потрібні речі напохваті, варто лишень простягнути руку, а дружина завжди зі мною, коли б я не підвів погляд? Що за?.. І хто, ти кажеш, так гадає? Джентльмен із яким волоссям?

— Із будяковим. Я певна, що ти його знаєш. Він мешкає із сером Волтером і леді Поул. Ну, може, й не мешкає, але я зустрічаю його щоразу, коли приходжу в гості.

Стрейндж насупився.

— Ми не знайомі. А як його звати?

Але Арабелла цього не знала.

— Я завжди гадала, що він родич сера Волтера або леді Поул. Як же дивно, що мені й на думку ніколи не спадало поцікавитися його іменем. А я ж не одну годину розмовляла з ним!

— Справді? Не певен, що я схвалюю таке товариство. Він вродливий?

— О так! Дуже! Як же дивно, що я не знаю його імені! Він дуже цікавий. На відміну від багатьох людей, яких я зустрічала.

— І про що ж ви розмовляли?

— О, та про все на світі! Але розмова завжди закінчується його бажанням щось мені подарувати. У понеділок він хотів привезти мені тигра з Бенгалії. У середу — королеву Неаполя, бо, за його словами, ми з нею такі схожі, що неодмінно потоваришуємо, а в п’ятницю він забажав відправити слугу, щоб той приніс мені музичне дерево…

— Музичне дерево?

Арабелла зайшлася сміхом.

— Музичне дерево! Він запевняє, що десь на горі з казковою назвою росте дерево, яке родить не фруктами, а партитурами, і музика та щонайпрекрасніша. Ніколи не збагну, чи вірить він сам у свої казки, чи ні. Одначе я не раз питала себе, чи ж він не божевільний. Я завжди вигадую якийсь привід, аби не приймати його подарунків.

— Я радий. Мені б зовсім не хотілося повернутися додому й побачити у власному будинку тигрів, королев і музичні дерева. Від м-ра Норрелла останнім часом не було звісток?

— Останнім часом — ні.

— Чому ти всміхаєшся? — запитав Стрейндж.

— Хіба? Не знала. Що ж, тоді я розповім. Одного разу він надіслав мені повідомлення — і все.

— Одного разу? За три роки?

— Так. Близько року тому ходили чутки, ніби тебе вбили біля Віторії, тож містер Норрелл відрядив сюди Чилдермасса довідатися, чи це правда. Я знала не більше, ніж він. Але того вечора прибув капітан Маултроп. Він усього за два дні до того висадився у Портсмуті й прийшов прямо сюди запевнити мене, що в тих чутках — ні слова правди. Я ніколи не забуду про його доброту! Бідний юнак! Лише за місяць до того йому ампутували руку, й він дуже страждав від болю. Але для тебе на столі лежить лист від м-ра Норрелла. Учора його приніс Чилдермасс.

Підвівшись, Стрейндж підійшов до столу. Узяв листа й покрутив його у руках.

— Що ж, гадаю, мені таки доведеться зайти, — невпевнено мовив він.

Правда полягала в тому, він геть не палав бажанням зустрічатися зі своїм старим наставником. Стрейндж уже звик до незалежності в думках і діях. В Іспанії він отримував накази від герцога Веллінґтона, але закляття, які він накладав, щоб сповнити ці накази, обирав тільки він. Його зовсім не тішила думка про те, аби знову творити магію під орудою м-ра Норрелла; Стрейндж провів багато місяців у товаристві молодих і відчайдушних офіцерів Веллінґтона, а тому передчуття багатогодинних розмов із самим лише м-ром Норрелом було дещо похмурим.

Утім, попри Стрейнджеві острахи, зустріч видалася дуже сердечною. М-р Норрелл був такий радий його бачити, він так багато розпитував про природу заклять, які Стрейндж накладав у Іспанії, і так хвалив його досягнення, що молодший маг навіть почав відчувати, що був несправедливий до свого вчителя.

Звісно ж, м-р Норрелл нічого й чути не хотів про те, щоби Стрейндж облишив своє навчання у нього.

— Ні, ні, ні! Вам слід повернутися сюди! Нам ще стільки потрібно зробити. Тепер, коли війна завершилася, на нас чекає справжня робота. Ми маємо установити Новочасну магію! Я вислухав доста запевнень від удячних міністрів, що для них просто немислимо керувати країною без нашої магії! І навіть попри все, що ми з вами зробили, досі лишаються непорозуміння! Подумати тільки! Якось я чув, як лорд Каслрей комусь розповідав, нібито ви, за наполяганням герцога Веллінґтона, вдалися в Іспанії до чорної магії! Я негайно запевнив його милість, що ви використовували тільки найсучасніші методи.

Стрейндж змовк і злегка нахилив голову, а м-р Норрелл, звісно ж, витлумачив це як мовчазне підтвердження.

— Але ми говорили про те, чи варто мені лишатися вашим учнем. Я опанував усі види магії зі списку, який ви склали чотири роки тому. Перед моїм від’їздом на Півострів, сер, ви казали, що цілковито втішені моїми успіхами. Смію припустити, ви про це не забули.

— О, та це ж був тільки початок! Доки ви були в Іспанії, я уклав новий список. Зараз покличу Лукаса, хай принесе його з бібліотеки. Крім того, самі розумієте, є ще й інші книжки, які б я волів, аби ви прочитали.

Норрелл блимнув блакитними оченятами, стривожено позираючи на Стрейнджа.

Молодший маг завагався: йшлося про книгозбірню в Гертф’ю, якої він ще не бачив.

— О, містере Стрейндже! — вигукнув м-р Норрелл. — Сер, я несказанно радий, що ви повернулися додому. Я дуже радий вас бачити! Сподіваюся, попереду в нас чекають довгі години розмов. Містер Ласеллз і містер Дролайт проводили тут чимало часу…

Стрейндж запевнив, що навіть не сумнівається в цьому.

— …але ж із ними про магію не поговориш. Приходьте завтра. Приходьте якомога раніше. Приходьте до сніданку!

32 Король

На самому початку 1814 року м-ра Норрелла ушанували своїм візитом напрочуд шляхетні джентльмени — граф, герцог і двоє баронетів, — котрі, за їхніми словами, прийшли в надзвичайно делікатній справі, і були вони настільки стримані у висловлюваннях, що навіть за півтори години, які збігли від початку бесіди, маг анітрохи не розумів, чого їм заманулося від нього.

Згодом з’ясувалося, що, якими би високородними не були ці джентльмени, говорили вони від імені ще вищої персони — самого герцога Йоркського — і прийшли у справі божевілля короля. Не так давно принци провідали батька й були вкрай приголомшені його прикрим станом; тож попри те, що всі вони були егоїстами, деякі — геть непутящими і жоден не бажав іти бодай на якісь жертви, принци погодилися, що заради найменшого полегшення страждань короля можна не тільки заплатити будь-яку суму, а й навіть одтяти будь-яку кількість пальців, рук чи ніг.

Проте, якщо раніше королівські діти були пересварилися, вирішуючи, який лікар має опікуватися батьком, то зараз їх розділило питання, чи варто звертатися по допомогу до мага. Найбільше опирався принц-регент. Багато років тому, ще за врядування великого м-ра Пітта, король пережив страшний напад божевілля і замість нього правив принц[215], та король одужав, і принца позбавили влади й привілеїв. Як він казав, найбільш утомливе заняття в цілому світі — це щоранку прокидатися й уставати з ліжка, не відаючи, правиш ти сьогодні Великою Британією чи ні. Відтак принцові можна пробачити його бажання, щоби король лишався божевільний або ж, принаймні, здобув нарешті полегшення своїм мукам із рук Смерті.

М-р Норрелл не хотів ображати принца-регента й відмовився помагати, додавши, що він має превеликі сумніви щодо того, чи може магія зарадити в лікуванні королівського божевілля. А тому герцог Йорк, другий син короля і людина військова, спитав герцога Веллінґтона, чи можливо, на його думку, запропонувати м-рові Стрейнджу відвідати монарха.

— О! Навіть не сумнівайтеся! — відповів герцог Веллінґтон. — Містер Стрейндж залюбки візьметься чарувати. Це його найбільша втіха. Завдання, котрі я давав йому в Іспанії, були щонайскладнішими, та скільки б він не скиглив, насправді він був ними украй задоволений. Містер Стрейндж надзвичайно вправний. Як відомо вашій королівській високості, Іспанія — це країна цілком нецивілізована і вона не може похвалитися хоч якимись пристойними шляхами, адже від краю до краю її сполучають дороги, заледве кращі від козиних стежок. Зате дякуючи містерові Стрейнджу мої солдати ходили там чудовими англійськими дорогами, які вели їх куди потрібно. А якщо їм заступали путь гори, ліси чи міста, то — овва! — містер Стрейндж просто посував перешкоду.

У цім місці герцог Йорк зауважив, що Фердінанд Іспанський надіслав листа Принцу-Регенту, в якому скаржився, що його королівство зазнало значних змін і стало багато де непізнаваним через дії англійського мага, і вимагав, щоб м-р Стрейндж негайно прибув туди і вернув усе на свої місця.

— О, — байдужим голосом перепитав герцог Веллінґтон, — та невже вони досі скиглять про це?

Наслідком цієї бесіди стало те, що, спустившись одного четвергового ранку у свою вітальню, Арабелла Стрейндж зустріла великий гурт нащадків короля. Чоловіків було п’ятеро: їхні королівські високості герцоги Йорк, Кларенс, Сассекс, Кент і Кембридж. Усім їм уже виповнилося років по сорок-п’ятдесят. Усі колись були вродливими, але надмірна любов до частувань і трунків додала їм чимало ваги.

М-р Стрейндж стояв, спершись ліктем на камінну полицю, з якоюсь книжкою із бібліотеки м-ра Норрелла в руці та з чемно-зацікавленим виразом на обличчі, поки їхні королівські високості говорили всі водночас: перебиваючи одне одного, вони завзято переповідали йому всі подробиці жахливого й жалюгідного стану короля.

— Якби ви бачили, як тече слина з рота його величності на хліб і в молоко, коли він їсть, — мовив герцог Кларенс, обернувшись до Арабелли, — які уявні страхи сповнюють його душу і як довго він бесідує із давно упокоєним містером Піттом… що ж, дорогенька моя, ви би неодмінно засмутилися.

Герцог тримав Арабеллу за руку і почав її погладжувати, ніби розмовляв з якоюсь покоївкою.

— Усі піддані його величності невимовно журяться через його недугу, — промовила Арабелла. — Ніхто з нас не може бути байдужим до його хвороби.

— Моя дорогенька! — вигукнув у захваті герцог. — Ви зворушили моє серце! — І він по-королівськи цмокнув її вологими товстими вустами в руку й ніжно-преніжно подивився в очі.

— Якщо сам містер Норрелл вважає, що магічне втручання було би марним, то, чесно кажучи, не думаю, що в нас є шанси на успіх, — промовив Стрейндж. — Проте я залюбки відвідаю його величність.

— У такім разі, — сказав герцог Йорк, — лишилося владнати клопіт із Віллісами.

— Віллісами? — перепитав Стрейндж.

— Аякже! — згукнув герцог Кембридж. — Ви собі й уявити не можете Віллісову зухвалість!

— Дуже важливо не надто дратувати Віллісів, — застеріг герцог Кларенс. — А то вони обов’язково відіграються на його величності.

— Вілліси, певна річ, знайдуть чимало заперечень проти візиту містера Стрейнджа до короля, — зітхнув герцог Кент.

Брати Вілліси завідували закладом для душевнохворих у Лінкольнширі. Вже багато років вони доглядали за королем, коли його величність божеволів. А коли до короля вертався здоровий глузд, він усім переповідав, як сильно ненавидить Віллісів й гнівався на їх жорстоке ставлення. Із королеви, герцогів і принцес він вибив обіцянку, що, коли йому потьмариться в розумі наступного разу, вони нізащо не віддадуть його на поталу Віллісам. Але нічого з того не вийшло. За найперших же ознак делірію викликали Віллісів, вони негайно прибували до палацу і замикали короля в його кімнаті, надягали на нього гамівну сорочку й годували його величність міцними ліками задля очищення організму.

Мабуть, зараз мої читальники спантеличені тим, що монарх не розпоряджався власною долею (зрештою, це й тоді усіх пантеличило). Але ж яку тривогу спричиняє чутка про чиєсь божевілля навіть у звичайних родинах! А тепер подумайте, яку безмежну тривогу спричиняє воно, коли од нього потерпає сам король Великої Британії! Якщо збожеволієте ви чи я, то цим ми завдамо прикрості лише самим собі, своїм друзям та сім’ям. Коли ж божеволіє король, то це горе для всієї держави! У минулому недуга короля Ґеорґа вже не раз викликала питання, кому ж тепер владарювати. Давніших прецедентів не існувало, і ніхто не відав, що в такім разі робити. Ні, Віллісів ані любили, ані поважали. Ні, лікування їхнє зовсім не помагало королю. Віллісів секрет полягав у тім, що вони зберігали холодну голову тоді, коли всіх інших охоплювала паніка. Вони брали на себе відповідальність у такі моменти, коли решта прагнула її спекатися. Навзамін брати вимагали цілковитого порядкування королівською персоною. Ніхто не мав права заговорити до короля поза присутністю котрогось із Віллісів. Навіть королева, навіть прем’єр-міністр. Навіть тринадцятеро синів і дочок короля[216].

— Що ж, — промовив Стрейндж, вислухавши пояснення, — визнаю, що радше говорив би з його величністю не в присутності хоч будь-кого, особливо якщо йдеться про критично налаштованих джентльменів. З іншого боку, мені свого часу вдалося ввести в оману ціле французьке військо, тож, смію припустити, з двома лікарями я вже якось упораюсь. Облиште цих Віллісів на мене.

Про винагороду Стрейндж говорити відмовився навідріз, аж поки не побачить короля. І не вимагатиме плати за відвідини його величності, що (на думку герцогів, які мали страшенні картярські борги та повні будинки байстрюків, за годівлю та освіту яких потрібно було платити) свідчило про надзвичайну великодушність мага.

Рано-вранці наступного дня Стрейндж виїхав до короля у Віндзорський замок. Ранок видався холодний, усе навколо оповив густий білий туман. По дорозі маг наклав три невеличкі закляття. Першим він застеріг себе від Віллісів, наславши на них незвично тривалий уранішній сон; другим — запаморочив голови Віллісовим дружинам та всім слугам, щоб ті забули їх розбудити; ну, й нарешті третім — замакітрив голови самим братам, щоби вони, попрокидавшись, ніяк не могли відшукати свій одяг та черевики на звичних місцях. Іще два роки тому Стрейнджа замучила би совість, якби він учинив такий невинний розіграш із двома незнайомцями, зараз же він про це навіть не замислився. Як і багато інших джентльменів, котрим судилося супроводжувати в Іспанії герцога Веллінґтона, він почав несвідомо наслідувати його світлість і переймати ту рису його вдачі, що змушувала герцога завжди діяти напролом[217].

Близько десятої години маг перетнув ріку Темзу по дерев’яному місточку біля села Датчет. Алеєю понад берегом він виїхав до замкового муру і так потрапив до Віндзора. Вартовому біля брами він повідомив, хто він і що прибув до короля у справі. Назустріч Стрейнджеві вийшов лакей у блакитній лівреї та провів його до королівських апартаментів. Слуга виявився чемним розумним чоловіком, що, як це часто трапляється із прислугою в оселях знаті, надзвичайно пишався замком та життям у ньому. А найбільше йому було до вподоби водити людей по замку та спостерігати, як гостей поймають зачудування, замилування й побожний страх.

— Звісно, це не перший ваш візит у замок, сер? — одразу звернувся він до Стрейнджа.

— Якраз навпаки. Я тут ніколи раніше не бував.

Ця відповідь немовби приголомшила слугу:

— Отже, сер, боюся, ви не мали щастя споглядати одну з найшляхетніших англійських принад!

— Та хіба? Ну, в будь-якому разі, зараз я тут.

— Але ви тут у справах, сер, — неначе докоряв йому лакей, — і навряд чи матимете час усе ретельно тут оглянути. Обов’язково приїздіть іще, сер. Улітку. І якщо джентльмен уже одружений, то дозволю собі зауважити: наш замок особливо припадає до душі дамам.

Слуга вів Стрейнджа по двору справді неймовірного розміру. Давним-давно, у воєнні часи, він мусив забезпечувати сховок великій кількості людей і худоби; тут і зараз збереглося кілька геть простеньких хатинок старожитнього віку, які ще застали найпершу — суто військову — природу замку. Та час збігав, любов до бучного королівського життя та розкошів взяла гору над практичністю, і посеред двору, майже повністю його перегородивши, зіпнулася вгору велична церква. Цей храм (його звали каплицею, хоча то був цілий собор) став прикладом якнайбільшої складності й витіюватості, на які спроможний готичний стиль. Його підпирали шпичасті контрфорси, увінчували кам’яні шпилі та обсідали пузаті бічні вівтарі, ораторіуми та ризниці.

Лакей провів Стрейнджа повз крутий пагорб з гладенькими схилами, нагорі якого стояла кругла вежа — найупізнаваніша частина замку звіддаля. Пірнувши в середньовічну арку, вони потрапили в інший двір. Анітрохи не скромніший за пропорціями, він, на відміну від попереднього, повного челяді, солдатів і придворного люду, стояв порожній і тихий.

— Дуже шкода, що ви не побували тут кілька років тому, сер, — правив далі слуга. — Тоді ще можна було, подавши клопотання розпоряднику, потрапити в апартаменти короля і королеви. На жаль, через недугу його величності тепер це неможливо.

Слуга підвів Стрейнджа до показного готичного входу посеред довгого ряду кам’яниць. Долаючи кам’яні сходи, він і надалі оплакував численні перешкоди, які заважали Стрейнджу познайомитися із замком, і вголос уявляв надзвичайне розчарування мага.

— А, знаю! — раптом виголосив він. — Я покажу вам Залу святого Георгія! О, сер, це навіть не сота частина всього того, що ви мали би оглянути, але принаймні матимете уявлення про всю велич Віндзорського замку!

Нагорі він повернув праворуч і хутко рушив галереєю, стіни якої прикрашали композиції з мечів та пістолів. Стрейндж пішов слідом. Вони ввійшли у високу залу двісті-триста футів завдовжки.

— Ось! — вдоволено промовив слуга, ніби власноруч спроектував та прикрасив її.

Вигонисті вікна-арки у південній стіні пропускали холодне туманне світло. Внизу стіни були обшиті грушевими панелями з різьбленими та позолоченими фризами. Вгорі стіни та власне стелю вкривали картини — зображення богів і богинь, королів та королев. На стелі же, осідлавши біло-голубу хмарину, в оточенні опецькуватих рожевих херувимів возносився назустріч вічній славі Карл II. До його ніг складали трофеї генерали й дипломати, а оточували їх Юлій Цезар, Марс, Геркулес та інші важливі персонажі, заціпенілі від раптового усвідомлення власної меншовартості в порівнянні з британським сувереном.

Видовише, звісно, поставало неперевершене, але погляд Стрейнджа прикипів до велетенського стінопису в північній частині зали. Посередині на своїх престолах сиділо двоє королів. Обабіч них зібралися уклінні лицарі, дами, придворні, пажі, боги й богині. Ліва частина картини купалася в сонячному світлі. І король по цей бік був дужим юним вродливцем, з усіма чеснотами, притаманними його віку. Він мав білясту мантію й золотаві кучері. Вінчав його лавровий вінець, а в руках він тримав скіпетр. Геть усі люди й боги з його почту носили шоломи й панцирі, були озброєні списами та мечами, немовбито митець натякав, що цього владаря найбільше шанували й найбільше з ним товаришували найвойовничіші поміж людей і богів. У правій частині картини світло тьмянішало й меркло, ніби художник надумав зобразити літнє надвечір’я. Вгорі над фігурами сяяли зорі. По цей бік стінопису перебував блідий король із чорним волоссям. Він носив чорну мантію, а вираз його обличчя був незбагненний. Вінчав його вінець із темного плющового листя, і в лівій руці монарх тримав тонкий жезл зі слонової кістки. Супроводжували короля переважно магічні істоти: фенікс, єдиноріг, мантикора, фавни і сатири. Але виднілися й загадкові людські постаті: чоловік у чомусь, схожому на чернечу рясу, з опущеним на обличчя каптуром, дівоча фігура в темному, всіяному зірками вбранні з рукою, скинутою на очі. Між обома тронами стояла дівчина в бахматій білій сорочці і золотому шоломі. Войовничий король у захиснім жесті поклав ліву долоню їй на плече; темний король випростав свою правицю до її простягнутої назустріч руки, так що їхні пальці майже торкалися.

— Робота Антоніо Верріо, джентльмена з Італії[218], — пояснив слуга й показав на короля ліворуч: — Це Едуард III, король Південної Англії[219]. — І на короля праворуч: — А це — король-маг Північної Англії, Джон Ускґласс.

— Справді він? — надзвичайно зацікавився Стрейндж. — Я, звичайно, бачив його статуї. Гравюри в книжках. Але живописну його подобу бачу, мабуть, уперше. А ця леді між ними… хто вона?

— Це місис Ґвінн, одна з фавориток Карла II[220]. Вона тут зображає Британію.

— Зрозуміло. Це справді дивовижа: Короля Крука й досі ушановують в королівському замку. Але при цьому вбирають у давньоримське вбрання та змушують триматися за ручки з акторкою. Цікаво, що він сказав би на це?

Слуга повів Стрейнджа назад, по галереї зі зброєю на стінах і до масивних чорних дверей під важким мармуровим фронтоном.

— Далі, сер, я вас повести не можу. Тут мої обов’язки закінчуються, а докторів Віллісів — починаються. Короля ви побачите за он тими дверима. — Лакей уклонився і пішов сходами вниз.

Стрейндж постукав у двері. Із-за них пролунали звуки клавесина та чиїхось співів.

Двері відчинив високий плечистий хлопчина років тридцяти — сорока, круглолиций, із віспинами та зіпрілий, немов головка чеширського сиру. До останньої риски він нагадував Чоловічка-з-Місяця, що його, за повір’ям, зроблено із сиру[221]. Видно було, що чоловік не досить ретельно виголився, і тепер на його білому обличчі де-не-де стирчало дві-три грубі чорні волосини, немовбито в молоці, перед тим, як із нього зробили сир, утопилася ціла сімейка мух, і тепер стирчали їхні лапки. Він носив коричневу дроґетову куртку грубої роботи й сорочку та нашийну хустину з найгіршого льону. На додачу, жоден з артикулів його вбрання не вирізнявся особливою чистотою.

— Слухаю? — промовив він, тримаючись однією рукою за двері, так ніби збирався зачинити їх знов за найменшого приводу. Він анітрохи не скидався на придворного слугу, а скоріше — на доглядача із будинку для душевнохворих, ким направду й був.

Стрейндж аж повів бровою від такої нечемності. Він прохолодним тоном назвався і повідомив, що прибув у справі до короля.

Чоловік зітхнув:

— Сер, не можу сказати, що ми вас не чекали. Але, бачте, вам не можна всередину. Доктор Джон і доктор Роберт… — (Мовилося про братів Віллісів.) — зараз відсутні. Ми їх чекаємо з хвилини на хвилину останні півтори години. Самі не розуміємо, куди вони запропастилися.

— Яка прикрість, — відповів Стрейндж. — Та це вже не мій клопіт. Я не маю наміру бачитися із цими джентльменами. У мене справа до самого короля. В мене є лист, підписаний архієпископами Кентерберійським і Йоркським, що власкавлюють мене правом зустрітися із його величністю сьогодні. — І Стрейндж помахав листом перед чоловіковим носом.

— Але, сер, ви мусите зачекати на доктора Джона і доктора Роберта. Вони нікому не дозволяють втручатися в свою методу догляду за королем. Тиша й усамітненість — найліпші ліки для короля. А бесіда — найгірші. Ви заледве собі уявляєте, сер, які жахливі наслідки може викликати проста розмова. Ну, от уявімо, ви зауважили, що надворі дощить. Вам здається, що навряд чи така невинна ремарка може бути шкідливою. Але вона здатна зворохобити короля і пустити його шал від одної речі до іншої, аж поки не доведе до найнебезпечнішого сказу. Він може пригадати минулі часи, коли дощило і йому повідомляли про програні битви, про померлих доньок[222], про синівську ганьбу. Та одна така думка може довести короля до смерті! Невже ви хочете вбити нашого короля, сер?

— Ні, — відповів Стрейндж.

— Що ж, — сказав чоловік геть ненав’язливо, — то хіба ж не краще, сер, дочекатися доктора Джона і доктора Роберта?

— Дякую за пропозицію, але я все-таки ризикну. Проведіть мене до короля, якщо ваша ласка.

— Доктор Джон і доктор Роберт страшенно розсердяться, — застеріг чоловік.

— Мене це не обходить, — холоднокровно відповів Стрейндж.

Ці слова приголомшили слугу.

— Тепер же… — Стрейндж прибрав найрішучішого виду, на який був спроможний, і, ще раз помахавши своїм листом, заявив: — …Або ви мене пропустите до короля, або матимете справу з двома архієпископами, чиєю волею знехтували. Це дуже серйозно і може загрожувати вам покаранням… не знаю, яким саме, але, насмілюсь припустити, досить суворим.

Чоловік зітхнув. Він гукнув свого товариша (такого ж грубіяна-нечупару) та наказав йому негайно рушати по доктора Джона і доктора Роберта. Потому він неохоче одступив і дав Стрейнджу зайти.

Кімната могла похвалитись величезними розмірами. Стіни були обшиті дубовими панелями й прикрашені витіюватим різьбленням. Стелю рясно вкривало ще більше державних та символічних фігур, що ніжилися на хмарках. Але назагал місце справляло понуре враження. Від голої підлоги сильно тягло холодом. З меблів маг зауважив лише крісло і старенький пошарпаний клавесин. За ним, спиною до гостя, сидів старий у порфірному халаті з грезету. На ньому також був жмаканий нічний каптур із багряного оксамиту й брудні збиті пантофлі. Дід чимдуж гамселив по клавішах і гучно співав по-німецьки. Та, зачувши чужі кроки, він припинив.

— Хто це там? — командним тоном спитав він. — Хто ви такий?

— Маг, ваша величносте, — відповів йому доглядач.

Старий на мить замислився й голосно проказав:

— Цей рід занять у мене викликає особливу неприязнь!

Він знов ударив по клавішах та заходився співати.

Початок не вселяв надії. Доглядач нахабно захихикав і пішов собі геть, облишивши Стрейнджа й короля сам на сам. Маг зробив кілька кроків назустріч монарху і зупинився там, звідки міг бачити обличчя короля.

Стражденний вираз божевільного поєднувався зі стражданнями сліпця. Голубі зіниці заволокло полудою, білкú скидалися на кисляк. Довгі білі пасма з сивими прядками звисали обабіч щік, помережаних синіми прожилками. Коли король співав, то з його одвислих червоних губ летіла слина. Борода здавалася такою ж білою і такою ж довгою, як і чуприна. Король був геть не схожий на жодне із своїх зображень, що їх випало бачити Стрейнджу, бо портрети з монарха малювали, коли він був іще при тямі. З таким довгим волоссям, такою довгою бородою і в пурпурній мантії він сильно скидався на якого-небудь стародавнього трагічного актора із шекспірівської п’єси, а точніше — цілих двох дуже стародавніх і дуже трагічних персонажів Шекспіра. В своїй сліпоті й своїм божевіллі він був Ґлостером і королем Ліром водночас.

Герцоги застерегли Стрейнджа, що звернутися до короля першим означало порушити придворний етикет, але чекати, поки його величність сам заговорить до одного з ненависних магів, найпевніше, було марно. Тож, коли монарх покинув грати й співати, Стрейндж промовив:

— Я покірний слуга вашої величності. Мене звуть Джонатан Стрейндж. Я із Ешфейра в Шропширі. Останнім часом я служив ординарним магом при штабі армії в Іспанії, де, радий повідомити, добре послужив на славу вашої величності. І тепер сини й доньки вашої величності мають надію, що моя магія може вам допомогти й полегшити страждання у вашій недузі.

— Перекажи магові, що я його не бачу! — відмахнувся король.

Стрейндж вирішив пропустити цю безглузду ремарку повз вуха.

Звісно же, король не міг його бачити, адже був сліпий.

— Зате мені дуже добре видно його супутника! — схвально правив далі його величність. Він повернув голову, ніби прикипів поглядом до когось у двох-трьох футах лівіше від Стрейнджа. — З такою сріблястою чуприною навіть мені було би складно не побачити! Який дикий у нього вигляд!

Слова короля були такі переконливі, що маг роззирнувся. Звісно, він нікого не побачив.

Останні кілька днів він просидів за книжками м-ра Норрелла, шукаючи на яку-небудь раду монаршому стану. Виявилося, що заклинань проти божевілля вкрай мало. Достоту — тільки одне, та й навіть його призначення лишилося для Стрейнджа незрозумілим. То був один припис в Ормскіркових «Об’явленнях про тридцять шість інших світів». За словами Ормскірка, се добрий знадіб, аби розвіяти ману й справити хибні думки. Закляття виявилося напрочуд туманне:

Як би ретельно Стрейндж не вчитувався в ці слова, зрозумілішими вони не ставали ні на йоту[223]. Як повинен маг доправити Місяць «при очі» душевнохворої людини? Коли правдива друга частина замовляння, то панам-герцогам ліпше було би винайняти пасічника, а не чарівника. Навряд чи, думав Стрейндж, їхні королівські високості погодилися б й на прицвяховування монарших рук залізними кілками. Незбагненною лишалась і примітка про червоний колір. Колись він, здається, читав щось про це, але тепер нічого не міг пригадати.

Тим часом король повів бесіду із уявною срібночубою особою.

— Пробачте, що прийняв вас за звичайну людину, — промовив він. — Може, ви й справді король, як твердите, просто я не міг не зауважити, що вперше чую про всі ваші королівства. Де ця Покинь-Надію? Де Блакитні Замки? Де Місто Залізних Янголів? З іншого боку, я — король Великої Британії, про яку відомо всім і яку легко знайти на будь-якій мапі.

Його величність замовк, очевидно, слухаючи на відповідь срібночубого, аж раптом закричав:

— О, не гнівайтеся! Благаю, не гнівайтеся! Ви король, і я король! Королюймо ж обоє! Навіщо нам гніватися взагалі? От я зараз заграю вам і заспіваю!

Промовивши це, король дістав з кишені халата флейту і почав на ній грати меланхолійну мелодію.

Із дослідною метою Стрейндж підійшов до монарха і зірвав із його величності багряний каптур. Він пильно стежив, чи не оскаженіє від цього король, але за кілька хвилин спостережень визнав, що змін не відбулося ніяких. Тому напнув каптур назад.

Наступні півтори години маг перепробував усі чарівні засоби, які тільки знав. Накладав закляття пошуку, закляття пробудження, закляття для зосередження думки, закляття проти нічних кошмарів та лихих помислів, закляття для пошуку послідовностей в хаосі, закляття для пошуку виходу, закляття демістифікації, закляття проникливості, закляття, щоб порозумнішати, закляття проти недуги і закляття проти переломів кінцівок. Деякі з них були довгими й витіюватими, деякі — простими однослівними. Деякі потрібно було промовляти вголос, деякі — лише подумки. Деякі не мали жодного слова, а вимагали тільки одного жесту. Деякі заклинання в тій чи іншій формі Стрейндж із Норреллом використовували майже щодня протягом останніх п’яти років. Деякі вийшли з ужитку, напевно, ще кілька століть тому. Для деяких потрібно було дзеркало; для двох — краплинка крові із пальця мага, а ще для одного — свічка та стрічка. Та всі вони мали дещо спільне: жодне не подіяло на короля.

Нарешті Стрейндж не витримав: «Я здаюся!» — подумав він.

А його величність, який перебував у щасливому невіданні стосовно всіх цих магічних екзерсисів, спрямованих на нього, тим часом упевнено звіряв свої таємниці срібночубому співрозмовнику, якого міг бачити тільки він:

— Вас сюди запроторено тимчасово, чи вам вільно йти геть? О, не дайте їм себе зловити! Королям тут ведеться недобре! На них навіть гамівні сорочки вдягають! Востаннє мене випускали з цих апартаментів погуляти одного понеділка в тисяча вісімсот одинадцятому. Кажуть, це було три роки тому, але ж вони брешуть! За моїми підрахунками, у неділю за два тижні від цього дня виповниться двісті сорок шість років.

«Бідний, нещасний джентльмен! — подумав Стрейндж. — Ув’язнений у цім холоднім і понурім місці без друзів і розваг! Не дивно, що час для нього тягнеться так довго. Не дивно, що він божевільний!»

А вголос проказав:

— Якщо зволите, то буду радий прогулятися разом із вами, ваша величносте!

Король раптом урвав свою бесіду і ледве повернув голову:

— Хто це сказав? — із притиском запитав він.

— Я, ваша величносте! Маг Джонатан Стрейндж.

Стрейндж поважно вклонився перед королем, але потім згадав, що його величність не бачить.

— Велика Британіє! Моє любе королівство! — вигукнув король. — Як мені кортить знову тебе побачити, особливо зараз, улітку. Дерева й луки тепер прекрасні в своїх розкошах, а повітря солодке, немов вишневий пиріг!

Стрейндж визирнув у вікно на білий крижаний туман і скелети зимових дерев.

— Десь так. Для мене була би велика честь, якби ваша величність склали мені компанію надворі.

Схоже, король замислився над пропозицією. Зняв одну пантофлю і поклав її на голову, намагаючись не впустити додолу. Коли не вийшло, він знов її взув, ухопив китичку на кінці паска до халата й замислено її посмоктав.

— От тільки звідки мені знати, що ти не злий демон, якого послано мене спокушати? — нарешті запитав король виваженим і розсудливим тоном.

Стрейндж розгубився, не знаючи, що відповісти. І поки він думав, король продовжив:

— Звичайно, якби ти був злим демоном, то мав би знати, що я — Вічний і тому невмирущий. Тож якщо я дізнаюся, що ти мій Ворог, то тупну ногою і відправлю тебе назад у пекло!

— Справді? Ваша величність мусить навчити мене такому трюку. Мені кортить знати щось настільки корисне. Проте дозвольте зауважити, що, володіючи такими могутніми чарами, вашій величності нічого й боятися мого товариства надворі. Треба йти якомога хутчіше і якомога обачніше. Незабаром тут будуть Вілліси. І ваша величність має зберігати цілковиту мовчанку!

Король нічого на це не відповів, але з хитрим виглядом постукав по кінчику носа.

Наступним завданням Стрейнджа було знайти вихід і не потурбувати доглядачів. Од короля помочі годі було чекати. Адже на всі питання, куди ведуть ті чи інші двері, він відповідав, що одні ведуть до Америки, інші — до Віковічної Згуби, а треті, можливо, — в наступну п’ятницю. Довелося Стрейнджеві обирати самому. Він рушив до тих, що, за словами короля, вели в Америку, і швидко провів його величність через кімнати, узявши попід руку. Де б вони не йшли, над ними простягалися розписані стелі з англійськими монархами, що гасали по небу у вогненних колісницях, поборюючи фігури, що вособлювали Заздрість, Гріх і Коромоли, натомість зводячи Храми Чеснот, Палаци Вічного Правосуддя та інші корисні установи. Та попри жваве й напружене життя персонажів на стелі, кімнати попід нею були геть безлюдні, занепалі, повні пилу й павуків. Усі меблі було вкрито простирадлами, немовби стільці й столи під ними давним-давно вмерли, а замість них стоять надгробки.

Вони наблизились до чорних сходів. Король охоче виконував прохання Стрейнджа поводитися тихо і навіть тут із дитинним награним завзяттям наполіг, щоби спускатися сходами навшпиньки. Це зайняло трохи часу.

— Що ж, ваша величносте, — бадьоро промовив Стрейндж унизу, — ми з вами, здається, непогано впоралися. Не чую ніякої гонитви. Герцог Веллінґтон із радістю призначив би нас у свою розвідку. Гадаю, ані капітанові Сомерс-Коксу, ані самому Кегуну Ґранту не вдалося би тихіше здолати ворожу територію, ніж…

Раптом його перервала гучна й триумфальна трель: це король заграв на флейті.

— Ч…! — вилаявся Стрейндж і прислухався, чи не біжать уже доглядачі або, чого доброго, самі брати Вілліси.

Та нічого не сталося. Десь недалеко лунав якийсь дивний рваний звук, ніби хтось торохтів і лупцював когось цілим оберемком кухонних віників під крики й схлипування. Але як це не рахувати, то стояла мертва тиша.

Двері відчинилися на широку кам’яну терасу. Звідси йшов крутий спуск, за яким одразу починався парк. Праворуч тягнулася довга алея з голими зимовими деревами.

Попідруч із королем маг прогулявся вздовж тераси аж до рогу замку. Тут вони знайшли стежину, що бігла вниз до парку. Нею вони дійшли до декоративного басейна з невисоким кам’яним бортиком[224]. Посередині стояв невеличкий кам’яний павільйон, оздоблений барельєфами з зображенням різноманітних істот. Деякі скидалися на псів, хіба що мали довгі й присадкуваті, наче в ящірок, тулуби з шипами на спині. Інші мали зображати вигнуті спини дельфінів, що якимось дивом поприлипали до стін. На даху в класичних позах сиділо з десяток класичних дам і джентльменів, тримаючи в руках вази. Певно, архітекторів задум полягав у тому, що з вуст усіх цих чудернацьких тварин і з ваз на даху мала би струменіти вода, але зараз тут було тихо й морозно.

Стрейндж саме збирався щось зауважити про меланхолійне видовище завмерлого басейна, як раптом він почув крики. Озирнувшись, він побачив, як схилом із замку дуже швидко біжать кілька людей. Уже ближче він роздивився, що переслідувачів четверо: двоє незнайомих йому джентльменів і двоє доглядачів із закладу для душевнохворих, той, з обличчям, схожим на чеширський сир, і той, кого послали за Віллісами. Всі вони мали вкрай сердитий вигляд.

Насуплені й поважні джентльмени квапилися. Одразу впадало в очі, що вдягалися вони похапцем. Один безуспішно намагався застебнутись на ходу. Варто було йому дати раду сурдуту, як ґудзики знову вискакували з петельок. Здавалося, він був ровесником м-ра Норрелла і носив старомодну перуку (таку саме, як і м-р Норрелл), що інколи підстрибувала й крутилась у нього на голові. Та, на відміну від мага, цей джентльмен був досить високий, досить красивий і справляв враження імпозантного рішучого чоловіка. Інший джентльмен (молодший від першого на кілька років) мучився зі своїми чоботами, які немовбито обзавелися власною волею: коли він намагався йти вперед, то чоботи намагалися віднести його в цілковито іншу сторону. Стрейнджеві лишилося тільки припустити, що його нещодавнє закляття виявилось успішнішим, ніж планувалося, й зробило одяг абсолютно неслухняним.

Найвищий джентльмен (той, що мав грайливу перуку) прикипів лютим поглядом до мага.

— Хто дозволив вивести короля надвір? — вимогливо запитав він.

— Мабуть, я, — здвигнув плечима Стрейндж.

— Ви? Та хто ви такий?

— А ви хто такий? — парирував Стрейндж, якому не припала до вподоби манера звертання.

— Я доктор Джон Вілліс. А це мій брат, доктор Роберт Дарлінґ Вілліс. Ми лікарі його величності й несемо за нього особисту відповідальність, згідно з наказом Ради королеви. Без нашого дозволу ніхто не має права зустрічатися із його величністю. Ще раз повторюю: хто ви такий?

— Я Джонатан Стрейндж. Прибув сюди на прохання їх королівських високостей герцогів Йорка, Кларенса, Сассекса, Кента й Кембриджа перевірити, чи можливо здолати недуг його величності за допомогою магії.

— Ха! — зневажливо вигукнув д-р Джон. — Магії! Це тої, якою вбивали французів, еге ж?

Д-р Роберт саркастично розсміявся. Та враження від холодної зневаги науковця змазалось через свавілля чобіт, які раптом вирішили потягнути його кудись убік, та ще й з такою силою, що лікар роз’юшив носа об найближче дерево.

— Що ж, магу! — промовив д-р Джон. — Ви сильно помиляєтеся, якщо вирішили, що можете неналежним чином повестися зі мною і моїми слугами та уникнути при цьому покарання. Смію також припустити, що вам доведеться розповісти, якими чарами ви запечатали двері замку й не дали моїм підлеглим стати у вас на дорозі.

— Не доведеться! — заявив Стрейндж. — Бо я нічого такого не робив! Але міг би, — зізнався він, — якби мав потребу. Щоправда, прислуга ваша не тільки нахабна, а ще й ледача! Коли ми з його величністю виходили з замку, її ніде не було видно!

Почувши це, перший прислужник із дому для душевнохворих (той, що з обличчям немов із чеширського сиру) аж вибухнув:

— Неправда! — скрикнув він. — Докторе Джоне! Докторе Роберте! Благаю вас, не слухайте цю брехню! У Мартіна ось, — тут він показав на іншого прислужника, — геть пропав голос. Він і пискнути не міг, щоби підняти тривогу!

Другий чоловік на підтвердження цього заворушив губами й несамовито замахав руками.

— Що ж до мене, сер, то, коли відчинилися двері нагорі, я був у коридорі біля сходів на першому поверсі. Саме готувався поговорити із магом якнайсуворіше — від вашого імені, сер, аж раптом якимись чарами мене затягнуло в комірчину для мітел і віників, що власне й відлупцювали мене…

— Яка нісенітниця! — вигукнув Стрейндж.

— Нісенітниця? — обурився чоловік. — Може, ще й скажете, що не накладали ніякого закляття на віники й мітли?! Я же весь у синцях!

Ось це нарешті була щира правда. Адже все обличчя й руки лакея вкривали червоні сліди.

— Бачите, магу! — тріумфально крикнув д-р Джон. — Є у вас що заперечити? Коли ваші викрито всі ваші трюки!

— Та невже! — відповів Стрейндж. — Він же сам себе потовк для більшої переконливості!

Король видав на флейті вульгарний звук.

— Будьте певні, — вів далі д-р Джон, — вже невдовзі Рада королеви дізнається про ваше нахабство! — І відвернувшись від Стрейнджа, гукнув: — Ходімо, ваша величносте!

Але король управно прослизнув за спину Стрейнджа.

— Ви мені зробите велику послугу, якщо повернете короля під мою опіку, — мовив д-р Джон.

— І не подумаю, — відказав Стрейндж.

— То ви знаєте, як поводитися з безумцями? — глузливо спитав д-р Роберт. — Училися цьому?

— Мені відомо, що коли позбавляти людину товариства, забороняти прогулянки і свіже повітря, то не вийде вилікувати жодну хворобу, — заперечив Стрейндж. — Це варварство! Навіть із собаками так не чинять.

— Ваші слова тільки виказують ваше невігластво, — додав д-р Роберт. — Усамітнення й спокій, на які ви так жваво нарікаєте, є наріжним каменем всієї нашої методи королівського лікування.

— О! — подивувався Стрейндж. — То ось, що ви називаєте своєю методою! Правда? Ну, і з чого вона складається ще?

— Існує три головні принципи, — відповів д-р Роберт: — Залякування…

Король зіграв кілька сумних нот на флейті…

— …всамітнення…

…які перетворилися на просту мелодію самоти…

— …і обмеження.

…яка завершилася ноткою, більше схожою на зітхання.

— У такий спосіб, — правив далі д-р Роберт, — ми придушуємо всі можливі джерела збудження, а пацієнту нема з чого будувати свої фантазії та хибні уявлення.

— Зате вкінці, — додав д-р Джон, — лікар здійснює акт лікування, заступивши волю пацієнта власною. Саме сила й притиск зі сторони лікаря визначають успіх або зумовлюють невдачу. Багато людей відзначали, що наш батько вгамовував безумців одним лиш пильним поглядом[225].

— Справді? — Стрейндж несподівано для самого себе зацікавився. — Ніколи раніше про це не думав. Але це справедливо і для магії, власне кажучи. В багатьох випадках успіх заклинання залежить від сили й притиску зі сторони мага.

— Невже? — тепер здивувався д-р Джон, хутко зиркнувши кудись ліворуч од себе.

— Так. Візьмімо для прикладу Мартіна Пейла. От він…

І тут Стрейндж мимохіть простежив поглядом за д-ром Джоном. Виявилось, один із доглядачів (онімілий) саме прокрадався навколо декоративного басейна в бік короля, тримаючи якусь білясту річ. Маг не одразу второпав, що то таке, аж раптом збагнув: це ж гамівна сорочка!

Сталося одразу кілька подій. Закричав (нерозбірливо навіть для себе) Стрейндж, інший доглядач теж кинувся до короля, обоє Віллісів спробували схопити Стрейнджа, щось різке й тривожне продудів на флейті король, і здійнявся химородний шум, немовбито сотня людей вирішила одночасно прокашлятися.

Усі враз завмерли й роззирнулися навколо. Звук неначе линув із кам’яного павільйону посеред обледенілого басейна. Аж раптом із вуст усіх кам’яних створінь пішов густий білий дим, як ніби вони всі за командою видихнули. Пара іскрилася та мерехтіла в тьмяному туманному світлі, опускаючись на кригу зі слабким дзеленчанням.

Потім була тиша, а потім, майже одразу, — страхітливий гуркіт, немовби падали мармурові брили. Це кам’яні істоти вирвалися з полону на стінах павільйону і тепер повзли й брели по кризі навперейми Віллісам. Вони крутили своїми порожніми кам’яними очами і роззявляли кам’яні пащі, а в кам’яних горлянках хлюпала вода. Звивалися по дорозі кам’яні хвости, і поволі здіймалися кам’яні лапи. За всіма істотами тягнулися магічно подовжені свинцеві труби, що підводили до них воду.

Вілліси й прислуга повитріщали очі, не спроможні збагнути, що відбувається. А гротескні істоти все повзли, все тягнули за собою свинцеві труби й поливали Віллісів водою. Брати скрикували й відскакували, не так через біль, як зо страху.

Челядь розбіглася, а Віллісам тепер навіть не йшлося, щоб затримуватись побіля короля. На холоднім повітрі змоклий одяг ураз перетворювався на лід.

— Магу! — гукнув д-р Джон, озираючись на бігу до замку. — Аякже! Це просто синонім брехуна! Про це дізнається лорд Ліверпуль, магу! Усе дізнається, як ви перешкоджали королівським лікарям! Ой-ой-ой!

Він би й далі погрожував, але кам’яні фігури на даху павільйону випростались і почали жбурлятися камінцями.

Стрейндж подарував Віллісам зневажливий усміх, хоча позірно був значно упевненіший у собі, ніж насправді. Оце тільки зараз йому стало геть моторошно. Адже якою б не була ця магія, задіяв її хтось інший.

33 Най буде Місяць при очах моїх

Це вкрай дивно. Невже в замку є маг? Можливо, хтось із челяді? А може, котрась із принцес? Та навряд. А може, це справа рук м-ра Норрелла? Стрейндж уявив свого наставника, який сидить у маленькій кімнатці на третьому поверсі дому по Гановер-сквер, втупившись у срібну миску, спостерігає за всім, що відбувається, і зрештою за допомогою магії проганяє Віллісів. Таке можливо. Власне, оживлення статуй було наче фахом м-ра Норрелда. Саме ця магія зробила його відомим серед широкого загалу. Однак, однак… Чому б це м-р Норрелл раптом вирішив йому помогти? Із прихильності сердечної? Навряд. До того ж, у цій магії вчувався ніби чорний гумор, що геть не схоже на Норрелла. Маг хотів не просто налякати Віллісів, а ще й висміяти їх. Ні, це не міг бути Норрелл. Але хто ж тоді?

Король, схоже, втомленим не почувався. Власне, він поривався танцювати, пустувати і тішитися через поразку Віллісів. Тому, постановивши, що зайві вправи не завдадуть його величності жодної шкоди, Стрейндж рушив далі.

Білий туман вимив із краєвиду усі деталі та барви, зробивши його зовсім примарним. Земля та небо змішалися в одне марево.

Король із великою ласкавістю взяв Стрейнджа за руку, вочевидь уже забувши, що не любить магів. Він заговорив про те, чим переймався у своєму божевіллі. Монарх був певен, що, відколи він стратив розум, Велику Британію спіткало безліч бід. Схоже, король вважав, що коли він сам став не при тямі, то постраждало і його королівство[226]. Нав’язливою думкою було те, що Лондон залила велика повінь.

— …коли мені переказали, як холодні сірі води зімкнулися над куполом собору святого Павла, а Лондон став царством риб та морських почвар, годі й розповісти, що я тоді відчув! Здається, я три тижні ридав! Нині усі будинки вкриті мушлями, а на ринках торгують лише устрицями та морськими їжаками! Містер Фокс[227] казав, що в неділю, тижнів зо три тому, він відвідав церкву святого Ведаста на Фостер-лейн і вислухав чудову проповідь, яку виголосила камбала[228]. Але я маю план, як відновити моє королівство! Я відрядив послів до Короля Риб із пропозицією: я одружуся з русалкою, щоб покласти край ворожнечі між двома великими державами!..

Іншою нав’язливою думкою його величності був срібночубий чоловік, якого ніхто більше не міг бачити.

— Він каже, що також король, — палко шепотів безумець, — але, гадаю, він янгол! З такими срібними пасмами — це дуже вірогідно. А тих двох злих духів, з якими ви балакали, він добряче пошарпав. Гадаю, він повернувся, щоб покарати їх і скинути в геєну огненну! А потім він, без сумніву, перенесе нас у славетний ганноверський край![229]

— Рай, — виправив Стрейндж. — Ваша величність мали на увазі рай.

Вони гуляли собі. Пішов сніг, повільно припорошуючи білим тьмяну сірість світу. Панувала надзвичайна тиша.

Раптом звідкись долинув звук флейти. Музика звучала невимовно самотньо і печально, але водночас повнилася шляхетністю.

Стрейндж вирішив, що грає король, й обернувся. Але той стояв, звісивши руки, а флейта стирчала з кишені. Стрейндж роззирнувся. Туман був не такий густий, щоб кого-небудь сховати. Ні душі. Парк порожній.

— О, послухайте! — закричав король. — Він виспівує горе короля Великої Британії. Цей потік швидких нот! Вони повідають про втрачену силу! Яка безнадійна фраза. Вона про Розум, знищений віроломними політиками та лихою поведінкою синів. А ця мелодія здатна розбити серце — вона про чарівне юне створіння, яке він обожнював, коли був маленьким хлопчиком, і від якого друзі присилували його відвернутися[230]. О Боже! Як же він ридав тоді!

По лицю короля котилися сльози. Він почав повільний тужливий танок: вихилявся усім тілом, повільно водив руками та кружляв над землею. Музика віддалялася, і король линув за нею все глибше в парк.

Стрейндж був спантеличений. Схоже, музика вела короля у гайок. Принаймні, Стрейнджу здавалося, що то гайок. Він був майже певен, що мить тому там ріс із десяток дерев, навіть менше. Але тепер на вже виросли хащі — ба більше, густий і похмурий ліс зі старими здичавілими деревами. Крислате гілля скидалося на покручені кінцівки, а коріння — на кубло змій. Плющ та омела рясно обплели стовбури. Поміж деревами виднілася вузенька стежка з глибокими обледенілими видовбинами, поросла змерзлою травою. Бліда цятка світла, що мерехтіла далеко поміж деревами, нагадувала вогник будинку, хоча жодного будинку там бути не могло.

— Ваша величносте! — закричав Стрейндж. Він кинувся за королем і схопив його за руки. — Хай дарує ваша величність, але мені ті дерева не подобаються. Гадаю, нам з вами краще вертатися до замку.

Короля музика геть зачарувала, і повертатися він не хотів — бурчав і виривався з обіймів Стрейнджа, який знову спіймав монарха і чи то повів, чи то поволочив його назад до брами.

Проте, схоже, невидимий флейтист не збирався відпускати їх так легко. Раптом музика стала гучнішою — тепер вона лунала звідусіль. Майже непомітно проявилася ще одна мелодія і сплелася з першою.

— Ох, послухайте! Послухайте! — кричав король, кружляючи на місці. — Тепер він грає для вас! Ця груба мелодія повідає про лиху вдачу вашого наставника, який не вчить вас того, що ви маєте повне право знати. А це ноти не в лад: вони передають ваш гнів, бо вам не дають робити нові відкриття. Повільний сумний марш символізує велику бібліотеку, яку через себелюбство він не хоче показувати вам.

— Звідки, заради… — почав Стрейндж і затнувся. Він теж її чув — музику, що виповідала все його життя. Вперше маг збагнув, яким смутком сповнене його існування. Його оточували ниці чоловіки й жінки, що ненавиділи його і потайки заздрили його таланту. Тепер він знав, що кожна його зла думка була виправданою, а кожна великодушна — хибною. Усі його вороги — мерзенні, а друзі — віроломні. Норрелл, звісно, — найгірший з усіх, але навіть Арабелла — слабка і не варта його любови.

— О! — зітхнув його величність. — Вас також зрадили.

— Так, — сумно погодився Стрейндж.

Вони повернули до лісу. Крихітні вогні поміж дерев знову навівали Стрейнджу невідступну думку про дім та затишок. Він майже бачив м’яке сяйво свічок, що ллється на зручні крісла, старовинний камін, де весело палахкотить вогонь, та келихи з гарячим глінтвейном, який зігріє їх після прогулянки крізь темні хащі. Вогні пробудили в ньому ще один здогад.

— Певен, там є бібліотека, — промовив Стрейндж.

— Авжеж! — погодився король, радісно плескаючи в долоні. — Ви читатимете книжки, а коли ваші очі втомляться, вам читатиму я! Але ми мусимо поквапитися! Прислухайтеся до мелодії! Його вже бере нетерплячка!

Король потягнув руку до Стрейнджевого лівого ліктя, тож магові довелося звернути увагу на річ, яку він тримав у руці, — Ормскіркові «Об’явлення про тридцять шість інших світів».

«А, це? — подумав він. — Що ж, вона мені більше не потрібна. Без сумніву, в лісовому будинку будуть значно кращі книжки».

Він розкрив долоню — і «Об’явлення» впали на засніжену землю.

Засніжило сильніше. Флейтист не вгавав. Король і маг поспішили до лісу. Багряний каптур сповз монархові на очі. Стрейндж поправив його. Раптом він згадав дещо про червоний колір: він слугував потужним захистом од зачарування.

— Швидше! Швидше! — кричав король.

Флейтист зіграв низку швидких нот, які вивищувалися та вщухали, наслідуючи звуки вітру. Справжній вітер подув нізвідки і чи то поніс, чи то потягнув їх до лісу. Коли вони опустились на землю, то вже були значно ближче до дерев.

— Чудово! — закричав король.

Каптур знову прикував Стрейнджеву увагу.

…Захист од зачарування…

Флейтист викликав ще один порив вітру, і той зірвав каптур з голови короля.

— Байдуже! Байдуже! — весело кричав король. — Він обіцяв мені безліч ковпаків, коли ми дістанемося будинку.

Але Стрейндж відпустив королеву руку й, хитаючись проти вітру й снігу, повернувся, аби підібрати каптур. Той лежав у снігу — яскраво-червона пляма посеред туманних тіней сірого і білого.

…Захист од зачарування…

Стрейндж пригадав, як казав котромусь із Віллісів, аби магія досягла мети, чарівник мусить покладатися на силу свого характеру; і чому ж він подумав про це саме зараз?

Най буде Місяць при очах моїх (подумав він) і білизною своєю поглине оманливі видива облудника.

Умент зринув білий порубцьований місячний диск — не в небі, а деінде. Якби Стрейндж мусив сказати, де саме, то, мабуть, відповів би, що у нього ж у голові. Неприємне відчуття. Все, про що він міг думати, все, що міг бачити, — місячний лик, блідий, наче прадавня кістка. Стрейндж забув про короля. Забув, що він маг. Забув про м-ра Норрелла. Забув власне ім’я.

Забув про все, крім місяця…

Місяць зник. Стрейндж підвів очі й збагнув, що стоїть у снігу неподалік від темного лісу. Між ним і лісом стояв сліпий король у домашньому халаті. Певно, його величність пройшов трохи далі, коли маг спинився. Але без провідника, на якого можна спертися, король розгубився і злякався. Він без упину кричав:

— Магу! Магу! Де ж ви?

Ліс більше не бачився Стрейнджеві затишним. Тепер він здавався магу таким, як і спочатку, — похмурим, незбагненним, неанглійським. А щодо вогнів, то вони ледь-ледь виднілися; дрібні білі цятки в пітьмі, які свідчили лише про те, що мешканці будинку не можуть собі дозволити багато свічок.

— Магу! — закричав король.

— Я тут, ваша величносте.

Най бджолиний рій гуде край вух моїх (подумав він). Бджолам правда до вподоби, вони понищать брехню облудника.

Тихе дзижчання гуділо Стрейнджеві у вухах, заглушаючи флейту. Воно скидалося на мову, і магові здалося, ніби ще трохи — і він почне її розуміти. Звук наростав, наповнюючи голову, груди і все тіло, аж до кінчиків пальців. Здавалося, волоссям пробігали електричні розряди, а шкіра гула й тремтіла. На якусь страшну мить чарівник подумав, ніби його рот повен бджіл, ніби вони літають і дзижчать під шкірою, в нутрощах і у вухах.

Дзижчання стихло. Стрейндж знову почув музику флейти, але тепер вона лунала не так солодко, як раніше, і, здавалося, більше не виповідала його життя.

Най скуштую я солі (подумав він), аби облудник не зманив мене смаком медовим чи не відвадив смаком попелу.

Ця частина закляття не мала жодного ефекту[231].

Най руку мою прицвяховано буде залізним кілком, щоб не зіп’явся на ноги я, корячись наказам облудника.

— Ааааа! Боже правий! — закричав Стрейндж. Його ліву долоню пронизав нестерпний біль. Коли біль припинився (так само раптово, як і виник), маг більше не відчував потреби квапитися до лісу.

Най серце моє спочива у місці потаємнім, щоби жадання мої належали мені самому, а не облуднику.

Стрейндж уявив Арабеллу такою, як бачив її тисячі разів: гарно вбрана, вона сиділа у вітальні серед гурту людей, що розмовляли та сміялися. Маг віддав їй своє серце. Вона взяла його і спокійно поклала в кишеню сукні. Ніхто не помітив, як вона це зробила.

Потім Стрейндж наклав закляття на короля й наостанок віддав монарше серце Арабеллі, щоб вона і його сховала до кишені. Було цікаво спостерігати за магією збоку. У голові сердешного короля чаїлося стільки химерних образів, що раптова з’ява місяця, схоже, геть його не здивувала. А от бджоли йому не сподобалися — потім він ще довго намагався їх відігнати.

Коли закляття було завершене, флейтист різко урвав гру.

— А тепер, ваша величносте, — сказав Стрейндж, — гадаю, пора вертатися до замку. Ми з вами, ваша величносте, британський король і британський маг. І хоча Велика Британія може покинути нас, ми не маємо права покидати Велику Британію. Ми ще можемо їй знадобитися.

— Правда, правда! На коронації я заприсягнувся довіку їй служити! О, моя бідна країна! — Король розвернувся і помахав рукою кудись у бік таємничого флейтиста. — Прощавайте! Прощавайте, добрий сер! Най бог благословить вас за вашу доброту до Ґеорґа III!

«Об’явлення про тридцять шість інших світів» лежали на землі, припорошені снігом. Стрейндж підняв книгу й обтрусив сніг. Озирнувся. Темний ліс зник: тепер на його місці росли п’ятеро невинних безлистих буків.

Дорогою назад до Лондона Стрейндж глибоко замислився. Він усвідомлював, що пережите у Віндзорі мало би збентежити його або навіть налякати. Але цікавість і хвилювання переважали над тривогою. Крім того, хто б чи що б не творило магію, Стрейнджеві вдалося здолати його і накинути свою волю. Суперник був сильним, але маг виявився сильнішим. Уся ця пригода підтвердила те, що він і так давно підозрював: у Англії значно більше магії, ніж це визнавав м-р Норрелл.

З якого би боку маг не намагався підступитися до справи, повсякчас повертався до срібночубого гостя, якого міг бачити тільки король. Він силкувався пригадати, що ж іще розповідав король про ту особу, але не спливало нічого, крім самої лише срібної чуприни.

До Лондона маг прибув приблизно о пів на п’яту. Місто поринало в темряву. Світилися вікна усіх крамниць, а вулицями блукали ліхтарники. Діставшись до рогу Оксфорд-стрит і Нью-Бонд-стрит, Стрейндж повернув убік і поїхав до Гановер-сквер. М-р Норрелл саме сидів у бібліотеці за чаєм.

Він, як завжди, дуже потішився зустрічі з молодшим магом: йому кортіло почути подробиці Стрейнджевого візиту до короля.

Стрейндж розповів, що короля тримають яко самотнього бранця у власному палаці, й перелічив усі накладені закляття. Але про обливання Віллісів, зачарований ліс і невидимого флейтиста не прохопився ні словом.

— Я геть не здивований, що ви не змогли зарадити його величності, — відказав м-р Норрелл. — Не думаю, що навіть маги-авреати вміли лікувати божевілля. Не певен, що вони бодай намагалися. Схоже, безумство бачилося їм у геть іншому світлі. До божевільних ставилися з особливою пошаною, вважаючи, ніби шаленці знають те, що не дано людям при тямі, — те, що може стати в пригоді магам. Ходили чутки, ніби і Ральф Стоксі, і Катерина Вінчестерська зверталися за порадою до божевільних.

— Але ж так чинили не тільки маги, правда? — запитав Стрейндж. — Фейрі також виявляли цікавість до божевільних. Я певен, що десь колись про це читав.

— Так, звичайно! Дехто з найвидатніших наших авторів звертав увагу на значну подібність між божевільними й фейрі. І одні, й інші відомі схильністю верзти нісенітниці, які не тримаються купи, — смію припустити, щось таке ви могли зауважити нині в розмові з королем. Але є й інші подібності. Скільки я пам’ятаю, Честон мав низку цікавих зауваг щодо цього. Він наводить приклад бристольського безумця, який щоранку повідомляв родині про свій намір вийти на прогулянку в компанії одного з обідніх стільців. Той чоловік мав особливу прихильність саме до цього предмету меблів, вважаючи його за найближчого друга, вів із ним уявні розмови про майбутню прогулянку і вірогідність зустріти інші столи та стільці. Ясна річ, його дуже засмучувало, якщо комусь пропонували посидіти на тому стільці. Звісно, то був божевільний, але Честон каже, що фейрі не вважали його поведінку аж такою сміховинною, як ми. Фейрі не роблять великої різниці між істотами й неістотами. Вони вірять, що каміння, двері, дерева, вогонь, хмари та все інше мають душі й бажання, а також належать до жіночого або чоловічого роду. Можливо, це й пояснює надзвичайну прихильність до божевілля, яку виявляють фейрі. Наприклад, колись усім було відомо, що безумці бачать фейрі, навіть коли ті ховаються від людського ока. Найвідоміший випадок, що спадає мені на думку, це історія про божевільного хлопчика на ім’я Даффі, який жив у чотирнадцятому столітті у Честерфілді, що в Дербіширі. Юнак був улюбленцем шалапутного духа-фейрі, який багато років наводив жах на місто. Той фейрі дуже вподобав хлопчину і засипав його незвичайними подарунками, з яких головно не було ніякої користі і при здоровому глузді, а в божевіллі й поготів: інкрустований діамантами вітрильник, пара срібних чобіт, співоче порося…

— Але чому фейрі виказував таку ласку Даффі?

— О, він сказав Даффі, що вони брати у недолі. Не знаю, чому так. Честон писав, що багато фейрі тримають у душі образу на англійців, мовляв, ті погано до них ставляться. Одначе, для Честона — та й для мене — лишається загадкою, чому вони так думають. У домах видатних англійських магів фейрі були першими серед челяді і за столом отримували найкращі місця після мага та його дружини. Честон має з цього приводу багато цікавих зауваг. Його найвидатніша праця — «Liber Novus». — М-р Норрелл насупився, а тоді звернувся до свого учня: — Певен, що я безліч разів радив її вам. А ви ще не прочитали?

На жаль, м-р Норрелл не завжди міг достеменно пригадати, які книжки хотів дати Стрейнджеві прочитати, а які навмисне відправив до Йоркширу, щоб тримати їх подалі від Стрейнджа. «Liber Novus» безпечно стояла на полиці бібліотеки в Гертф’ю. Стрейндж зітхнув і зауважив, що з радістю прочитає книжку, щойно м-р Норрелл вручить її.

— А поки, сер, може, ви були б такі ласкаві розказати, чим завершилася історія з фейрі у Честерфілді.

— О, так! На чім я зупинився? Багато років поспіль Даффі велося добре, а місту геть ні. На ринковій площі виріс ліс, тому містяни не могли вести свої справи. У кіз та поросят повідростали крила, й вони полетіли геть. Фейрі обернув каміння наполовину зведеної парафіяльної церкви на цукрові голови. На сонці цукор нагрівся і розм’як, тож частина церкви розтанула. Містечко пахло, наче велетенська цукерня. Гірше того: собаки й коти облизували церкву, а птахи, щури та миші гризли її. Тож, містянам лишилася наполовину з’їдена й незугарна церква — не зовсім те, що вони собі мислили. Довелося благати Даффі заступитися за них перед фейрі. Та хлопця пекла образа, і він відмовився допомагати, бо пам’ятав, як раніше усі з нього кепкували. Містянам не лишалося нічого, як обсипати сердешного всілякими компліментами, вихваляючи його розум і красу. Тоді Даффі поговорив із фейрі — і як все змінилося! Фейрі припинив мучити людей і перетворив цукрові стіни церкви назад на кам’яні. Містяни викорчували ліс на ринковій площі й купили нову худобу. Але церкву привести до ладу так і не вдалося. Навіть сьогодні честерфілдська церква трохи дивна. Вона дуже відрізняється від решти храмів[232].

На мить Норрелл замовк. А тоді Стрейндж спитав:

— Містере Норрелле, як ви гадаєте — фейрі остаточно залишили Англію?

— Я не знаю. Відомо чимало історій про англійців, які за останні три-чотири століття зустрічалися з фейрі десь у глушині, але ніхто з них не був ні вченим, ні магом, а тому їхнім свідченням не варто надавати великої ваги. Коли ми прикликаємо фейрі — тобто, — додав він поспішно, — якби ми виявилися настільки нерозважливими, щоб вчинити таке, і правильно наклали закляття, фейрі б негайно з’явилися. Але звідки вони приходять і якими шляхами мандрують, невідомо. За часів Джона Ускґласса збудовали чимало доріг, що вели з Англії прямісінько у Фейрі — широких зелених доріг між високими живоплотами чи кам’яними стінами. Ті шляхи й досі існують, та не думаю, що нині фейрі користуються ними частіше, ніж християни. Дороги зруйновані, вони порослі зеленню і мають дуже занехаяний вигляд. Я чув, що їх намагаються уникати.

— Люди вірять, буцімто дороги фейрі приносять лихо.

— Дурниці, — заперечив Норрелл. — Дороги фейрі не можуть завдати ніякої шкоди. Просто вони нікуди не ведуть, ось і все.[233]

— А як із нащадками фейрі та людей? Чи напівкровки успадковують знання і силу своїх предків? — запитав Стрейндж.

— О! Це вже геть інше питання. Нині прізвища багатьох людей видають спорідненість із фейрі. Скажімо, Азелендер та Фейрчайльд. Або ще Елфік[234]. І, очевидно, Фейрі. Пригадую, коли я був маленьким, на одній із наших ферм працював такий собі Том Азелендер. Але дуже рідко трапляється, щоб нащадки фейрі мали хоча б дрібку магічного хисту. Одначе доволі часто вони бувають підступними, пихатими й ледачими — себто мають всі ґанджі, якими славні їхні предки-фейрі.

Наступного дня Стрейндж зустрівся з герцогами і з жалем повідомив, що не має змоги полегшити страждання причинного короля. Їхнім королівським високостям було дуже прикро це чути, але така відповідь їх нітрохи не здивувала. Вони очікували саме на це, а тому запевнили Стрейнджа, що й думки не мають дорікати йому. Вони були щиро вдячні за все, що він зробив, і особливо тішилися, що маг відмовився від плати. В нагороду йому вручили королівський патент. Це означало, що Стрейндж має право, коли того забажає, причепити над дверима свого дому на Сого-сквер їхні п’ять ліпних позолочених гербів, а також заявляти, що він був, за домовленістю, особистим магом герцогів.

Стрейндж не розповів, що вартий вдячності значно більше, ніж герцоги можуть собі уявити. Маг був переконаний, що врятував Короля від жахливої долі. А від якої — і сам не знав.

34 На краю пустелі

Стівен і джентльмен із будяковим волоссям ішли вулицями чужого міста.

— Хіба ви не втомлюєтеся, сер? — запитав Стівен. — Бо я втомлююся. Ми вже кілька годин тут блукаємо.

У відповідь джентльмен розреготівся високим голосом:

— Любий мій Стівене! Ми же щойно тільки прибули! Всього лише якусь мить тому за велінням лихого чоловіка леді Поул ти, немов чорнороб, мав працювати в її будинку!

— Ох! — зітхнув Стівен. Він збагнув, що його спогади вриваються на тому, як він чистить столове срібло в своїй комірчині біля кухні, але ж, здається, це було… о, багато років тому.

Він роззирнувся, та нічого тут не впізнав. Новим був навіть тутешній запах — суміш прянощів, кави, гнилих овочів та смаженого м’яса.

Стівен зітхнув:

— Це все магія, сер. В мене од неї голова обертом іде.

Джентльмен приязно стиснув його за плече.

Схоже, це місто виросло на схилі пагорба. В ньому не було годящих вулиць, самі лише вузькі провулки, які складалися з суцільних східців і то в’юнились кудись угору, то спускалися поміж будинків. Останні мали напрочуд простий вигляд, якщо не сказати суворий. Глинобитні хати чи землянки, пофарбовані в біле; звичайні дерев’яні двері і звичайні дерев’яні віконниці. Східці в провулках також були пофарбовані білим. В цілому місті не знайшлося жодної кольорової плямки, на якій би око могло відпочити: ні тобі квітки в горщику на підвіконні, ні барвистої іграшки, забутої дитиною на порозі. Блукаючи цими вузькими вулицями, Стівен немов губився в складках велетенської серветки.

А ще тут панувала моторошна тиша. Спинаючись угору чи крокуючи вниз, подорожні чули з осель серйозне бурмотіння, але жодного разу — сміх, пісню, веселий дитячий голос. Час від часу їм траплявся місцевий мешканець — урочистий смаглявий чоловік у білій мантії та шароварах, з білою чалмою на голові. Всі ходили з палицями, навіть наймолодші, хоча направду жоден із місцевих не здавався по-справжньому молодим. Мешканці цього міста народилися старими.

Їм трапилася тільки одна жінка (принаймні так сказав джентльмен із будяковим волоссям). Вона стояла поруч зі своїм чоловіком, загорнута в одежину кольору тіні від маківки до пальчиків ніг. Стівен спершу побачив її зі спини, і ніби на підтвердження сновидної природи всього навколо, вона поволі розвернулася до нього, і він зрозумів, що її обличчя — цупка гаптована вуаль тієї самої барви, що й решта вбрання.

— Дуже дивний тут народ, — пробурмотів Стівен, — та, по-моєму, ми їх геть не дивуємо.

— Ет! — відповів джентльмен. — Це все завдяки чарам, які я наклав на нас із тобою. Вони нас приймають за своїх. Вони певні, що знають нас із дитинства. Ба більше, ти ще переконаєшся, що добре їх розумієш і сам можеш говорити по-їхньому. Дарма, що тутешня мова геть незбагненна: її навіть сусіди, що живуть за двадцять п’ять миль звідціля, вже не розберуть!

Очевидно, подумав Стівен, гучний голос джентльмена та його слова, що лунко дзвеніли в кожнім вибіленім закутку, не обходили городян теж лише завдяки чарам.

Спуск, яким вони йшли, зробив поворот і несподівано закінчився перед низьким муром, що не давав необачним перехожим зірватися з гори. Тут відкривався вид на довколишні землі. Перед ними розкинулася безлюдна долина, обабіч якої під безхмарним небом здіймалися білі скелі. Віяв гарячий вітер. Це був повністю оббілований світ, од якого лишилися самі кістки.

Стівен міг би припустити, що бачить сон або затуманений чарами, якби джентльмен із будяковим волоссям не виголосив захопленим тоном, що перед ним…

— Африка! Земля твоїх пращурів, любий мій Стівене!

«Але ж, — подумав Стівен, — я певен, що мої пращури тут не жили. Ці люди смаглявіші від англійців, це правда, але набагато світліші від мене. Мабуть, це араби». А вголос промовив:

— У нашої прогулянки є якась мета, сер?

— Так, Стівене! Базар!

Ця відповідь потішила Стівена — адже тиша й порожнеча такі гнітючі. Ринок мав обов’язково їх зустріти метушнею і шумом.

Однак тутешнє торговище мало дуже незвичну природу. Воно розташовувалося поруч із високими мурами міста, попід дерев’яними ворітьми. Та не мало ні яток, ні натовпу покупців, які нипають серед краму. Натомість охочі до купівлі, склавши руки, сиділи мовчки на землі, а розпорядник торговища — такий собі аукціоніст — обносив поміж них збіжжя та показував його ймовірним покупцям. Потім аукціоніст виголошував останню запропоновану йому ціну, і покупець або хитав головою, або пропонував кращу. Розмаїттям крам похвалитися не міг: паки тонкого сукна, трохи гаптування і переважно килими. Коли Стівен зауважив це джентльменові, супутник відповів:

— У них якнайсуворіша релігія, Стівене. Заборонено майже все, крім килимів.

Стівен спостерігав, із яким жалобним видом ходили базаром ці чоловіки, чиї вуста були постійно стулені, аби не мовити забороненого слова, чиї очі повсякчас вернулися від заборонених видив, чиї руки щомить боялися зробити якийсь заборонений рух. Йому здавалося, це якесь напівжиття. Нічим не краще від існування сновид або привидів. Реальним у цьому мовчазному місті на мовчазній землі здавався тільки гарячий вітер. І Стівенові подумалося, що він не здивується, коли одного дня цей вітер знесе начисто і поселення, і його мешканців.

Разом із джентльменом вони сіли в куточку базару піді рваним брунатним навісом.

— Навіщо ми тут узагалі, сер? — поцікавився Стівен.

— Щоби спокійно поговорити, Стівене. Мені дуже прикро повідомити тобі, що наші прекрасні плани безцеремонно понищені, а винні в цьому ті ж таки маги! Світ іще не бачив такої шельмівської пари! По-моєму, їхня єдина втіха — виказувати нам свою зневагу! Та, вірю я, одного дня…

Джентльмен охоче шпетив магів і навіть не думав пояснювати свої слова, тож Стівенові знадобився деякий час, аби розібратися в тім, що сталось. Схоже, Джонатан Стрейндж побував у англійського короля з візитом, мети якого джентльмен пояснювати не став, але й сам подався в гості до монарха, по-перше, подивитися, що собі надумав маг, а по-друге, познайомитися з королем.

— …навіть не знаю, як так сталося, що я досі не вшановував його величність своїм візитом. Виявилося, що він — просто чарівний дід! Дуже шанобливо поставився до мене! Ми чудово з ним поговорили! Він зазнав багатьох страждань від своїх підданих. Англійці кохаються на тому, щоб принижувати велич можновладних та благородних. Історія знає чимало достойників, котрі потерпали від цих лихих переслідувань: Карл І, Юлій Цезар і, понад усіх інших, ми з тобою!

— Перепрошую, сер! Ви згадали про плани. Які плани?

— Як це які? Наші з тобою плани звести тебе на англійський престол! Ти ж не забув?

— Хіба тут забудеш? Проте…

— Отож! Не знаю, якої ти думки, любий мій Стівене, — заявив джентльмен, який і не думав її дізнаватися, — але, зізнаюся, я вже втомився чекати, коли своїм ходом збудеться твоє чудесне призначення. Так уже й кортить підігнати забарних мойр і самому тебе коронувати. Хтозна-хтозна. Можливо, мені роковано стати шляхетним знаряддям, яке піднесе тебе на висоти, що належать тобі за правом! Очевидніше ж не буває! Так от! Під час бесіди з Королем мені спало на думку, що найперший же крок до твого королювання вимагає позбутися його! Зауваж, я не мав наміру шкодити старому. Навіть навпаки! Я милістю огорнув його душу й приніс йому щастя, якого він не знав багато років. Але мага це не влаштовувало! Я заледве сплів заклинання, як на мене ополчився той ворожбит і застосував стародавні могутні чари фейрі проти мене. Зроду не був я такий здивований! Хто б міг подумати, що йому відомі такі речі?

Тирада джентльмена ввірвалася, і Стівен устиг проказати:

— Я вам безмежно вдячний, сер, за ваші турботи, але не можу не відмітити, що в нинішнього короля тринадцятеро синів і дочок; найстарший із його дітей уже владарює в країні. Навіть якби король помер, корона безперечно перейшла би до котрогось із них.

— Так-так! Але королівські діти всі гладкі й дурні. Хіба кому кортить бути підданим таких страховидл? Коли ж англійський народ урешті зрозуміє, що на його чолі можеш стати ти, Стівене, — суцільна елегантність, чарівність, така благородна подоба прикрасить будь-яку монету, — то всі будуть просто зобов’язані негайно прийти у невимовний захват і підтримати твої претензії на трон! Інакше їх можна буде назвати дуже недалеким народом.

Джентльмен, подумалося Стівенові, розуміє характер англійців значно гірше, ніж йому здається.

Цієї миті їх розмову перервав якийсь варварський шум: хтось дмухав у велетенський ріг. Одразу кілька людей кинулися зачиняти великі міські ворота. Стівен стривожився, побоюючись, що місту загрожує якась небезпека, й озирнувся довкруги.

— Сер, що відбувається?

— Ці люди мають звичай замикатися на ніч, боронячись від язичницької напасті, — розслаблено відповів джентльмен. — А язичниками вони вважають усіх, крім себе. Так скажи мені, що ти про це думаєш, Стівене? Що нам тепер робити?

— Робити? Про що ви, сер?

— Про магів, Стівене! Магів! Тепер, коли твоя чудесна доля почала розгортатися перед моїми очима, я певен, що без їхнього утручання не обійдеться. Хоча мені й невтямки, чому їх обходить, хто королює в Англії. Мабуть, цим потворним та недалеким людям хочеться й короля такого самого. Ні, вони нам вороги, і тому нам годиться віднайти спосіб їх знищити. Отрута? Ножі? Пістолі?..

Наблизився аукціоніст із черговим килимом.

— Двадцять срібників, — поволі мовив він таким тоном, наче виносив праведний вирок цілому світу.

Джентльмен із будяковим волоссям задумливо подивився на килим.

— Звісно, цілком можливо, — проговорив він, — ув’язнити когось із них у візерунку на килимі років так на тисячу. Жахлива доля, яку я ощадливо готую тільки тим, хто завдав мені найбільших образ. Як-от ці двоє магів! Нескінченні повтори одних і тих самих кольорів та контурів, і це як не рахувати дратівливості від пилу та приниження від брудних плям. Усі бранці неодмінно втрачають здоровий глузд! Із килимового полону вони вертаються сповнені рішучості й бажання мститися усьому світу, так що аж магам і героям нової Доби доводиться об’єднувати зусилля, щоби вбити колишнього бранця або, зазвичай, повторно його ув’язнити ще на кілька тисяч років у значно страшнішій темниці. Так збігають тисячоліття, а божевільний шал і злоба тільки множаться в нім. Так, килими! Можливо…

Стівен хутко подякував аукціоністу і додав:

— Нам не потрібен килим. Прошу, сер, проходьте.

— Твоя правда, Стівене, — промовив джентльмен. — Попри свої вади, ці маги вправно обминають мої чари. Мусимо відшукати інший спосіб зломити їхній дух, позбавивши волі опиратися нам! Мусимо зробити так, аби вони довіку шкодували, що взагалі взялися до магії!

35 Джентльмен із Ноттінґемширу

За час трирічної відсутності Стрейнджа м-р Дролайт та м-р Ласеллз тішилися з того, що їм вдалося почати відновлювати свій вплив на м-ра Норрелла. Хто б не хотів поговорити з м-ром Норреллом чи попросити його помочі, спершу мав звернутися до них. Вони радили м-ру Норреллу, як ліпше поводитися з міністрами, а міністрам — як ліпше поводитися з м-ром Нореллом. Вони були друзями та радниками найвидатнішого мага Англії, тож знайомства з ними добивалися усі найбагатші люди вищого світу королівства.

Відколи Стрейндж повернувся, м-р Дролайт та м-р Ласеллз, як і раніше, старанно служили м-рові Норреллу, але тепер Стрейнджева думка цікавила м-ра Норрела понад усе і саме з ним він радився найперше. Природно, такий стан справ був не до вподоби м-рові Дролайту та м-рові Ласеллзу, і перший з них робив усе, аби роздмухати ті маленькі непорозуміння та образи, які часом траплялися поміж двома магами.

— Самому не віриться, але я не знаю нічого, що б могло йому нашкодити, — говорив Дролайт Ласеллзу. — Ходять усілякі дивні чутки про те, що він коїв в Іспанії. Кілька людей розповідали мені, що він підняв цілу армію мертвих воювати француза. Трупи з покаліченими кінцівками і видертими очами та іще бозна-які жахіття! Що сказав би на це Норрелл, коли б дізнався?

Ласеллз зітхнув.

— Якби ж я міг вас переконати, що марно спричиняти сварки між ними. Рано чи пізно вони самі з цим впораються.

Через кілька днів після візиту Стрейнджа до короля у бібліотеці м-ра Норрелла на Гановер-сквер зібралися юрба його друзів і шанувальників, щоб помилуватися портретом обох магів пензля м-р Лоуренса[235] [236]. Завітали м-р Ласеллз та м-р Дролайт, м-р та місис Стрейндж і кілька королівських міністрів.

Художник зобразив м-ра Норрелла у простому сірому сурдуті та старомодній перуці. І сурдут, і перука були завеликими. Маг ніби потопав у них, а погляд його маленьких блакитних очей, що позирали на світ із дивною сумішшю переляку й зверхності, нагадав серу Волтеру Поулу кота його камердинера. Більшість із гостей мусіли докласти певних зусиль, аби знайти кілька слів похвали для Норреллової половини картини, зате радо захоплювалися Стрейнджевою половиною. М-р Лоуренс зобразив Стрейнджа у розслабленій позі за маленьким столиком позад м-ра Норрелла з глузливою напівусмішкою на вустах та з очима, повними сміху, таємниць та заклять, — як і годиться магові.

— О! Просто чудово! — вигукнула одна леді. — Погляньте, як темрява дзеркала відтіняє голову Стрейнджа.

— Усі вважають, що маги та дзеркала нерозлучні, — пробурчав м-р Норрелл. — У цьому кутку моєї бібліотеки немає ніякого дзеркала.

— Художники — ще ті хитруни, сер. Вони завжди змінюють світ відповідно до власних уявлень, — промовив Стрейндж. — У цім вони не відрізняються від магів. А деталь і справді цікава. Настільки темна, що нагадує радше двері, ніж дзеркало. Я майже відчуваю протяг звідти. Мені не подобається, що я сиджу настільки близько, — так же і застудитися можна.

Один із міністрів, який уперше потрапив до бібліотеки м-ра Норрелла, кілька разів із захватом похвалив гармонійність її пропорцій і довершене оздоблення, тому й інші також почали запевняти, яка вона гарна.

— Бібліотека справді дуже мила, — погодився Дролайт. — Але її годі рівняти до книгозбірні в абатстві Гертф’ю! Ось там справжня краса. Ніколи в житті я не бачив нічого настільки прекрасного й довершеного. Маленькі стрільчасті арки, склепіння з колонами в готичному стилі, оздоби з різьбленого листя — сухого й покрученого, неначе побитого страшним зимовим морозом. Усе з доброго англійського дуба, ясеня та в’яза. Найдосконаліша робота, яку я бачив у житті. «Містере Норрелле, — сказав я, коли вперше там побував, — у вашій душі є такі глибини, про які ми й не підозрювали. Ви справжній романтик, сер».

З погляду м-ра Норрелла було видно, що йому геть не подобається, коли про бібліотеку в Гертф’ю мовлять так багато, але м-р Дролайт не зважав і правив далі:

— Здається, наче ви у лісі, у невеличкому ліску наприкінці року, і корінці книжок — рудуваті, коричневі й висохлі од часу — тільки довершують це враження. Насправді, здається, книжок там — як листочків на дереві. — М-р Дролайт зупинився на мить. — А ви бували в Гертф’ю, містере Стрейндже?

Маг відповів, що досі не мав такої приємності.

— О, вам варто туди з’їздити, — зловтішно всміхнувся Дролайт. — Справді варто. Там просто дивовижно.

Норрелл із тривогою поглянув на Стрейнджа, але той промовчав. Маг відвернувся від товариства і взявся уважно вивчати власний портрет.

Коли всі розбрелися кімнатою і знайшли нові теми для розмови, сер Волтер пробурмотів:

— Не зважайте на його злосливість.

— М-м-м? — перепитав Стрейндж. — А, та я думаю не про це. Дзеркало. Вам не здається, ніби в нього можна ввійти? Не думаю, що це надто складно. Можна застосувати закляття об’явлення. Ні, розкриття. Чи обидва. І шлях буде відкрито. Один крок — і ви вже не тут. — Маг роззирнувся і промовив: — Одного дня я зроблю цей крок — і піду.

— Куди? — сер Волтер здивувався; він вважав, що немає кращого місця за Лондон з його гасовими ліхтарями, крамничками, кав’ярнями, клубами, тисячами вродливих жінок і тисячами різноманітних пліток, і припускав, що так думають усі.

— А! Туди, куди раніше ходили такі, як я. Блукати небаченими стежинами. За небо. По той бік дощу.

Стрейндж знову зітхнув і нетерпляче потупав правою ногою по килиму м-ра Норрелла. Здавалося, якщо він негайно не вирушить забутими стежинами, то ноги самі понесуть його, куди захочуть.

До другої години гості розійшлися, і м-р Норррел, побоюючись будь-якої розмови зі Стрейнджем, піднявся нагору і сховався у крихітній кімнатці в дальньому крилі будинку на третьому поверсі. Він сів за стіл і взявся до роботи. Дуже скоро він забув про все — про Стрейнджа, про бібліотеку в Гертф’ю, про неприємний осад на душі від просторікувань Дролайта. Тому м-р Норрелл трохи розгубився, коли через кілька хвилин у двері постукали й до кімнати зайшов Стрейндж.

— Прошу пробачення, що турбую вас, сер, — сказав він, — але я хотів би вас про дещо спитати.

— О! — збентежено відповів м-р Норрелл. — Звісно ж, я завжди радий відповісти на усі ваші запитання, але саме зараз маю нагальну справу, якою не можна знехтувати. Я розповів лорду Ліверпулю про наш план захисту узбережжя Великої Британії від штормів за допомогою магії, і він дуже втішений. Лорд Ліверпуль каже, що море щороку знищує власність на сотні тисяч фунтів. Лорд Ліверпуль вважає, що збереження власності — головне завдання магії у мирні часи. Як завжди, його милість бажає, щоб справу виконали негайно, а це чимала робота. На одне тільки графство Корнуол піде цілий тиждень. Боюся, нам доведеться відкласти бесіду до кращих часів.

Стрейндж усміхнувся.

— Коли магія така нагальна, як ви кажете, сер, то краще я допоможу вам, і ми могли б поговорити під час роботи. Звідки почнемо?

— З Ярмута.

— Що ви використовуєте? Беласіса?

— Ні, не Беласіса. Це реконструкція магії Стоксі для упокоєння буремних вод із «Пташиної мови» Ланчестера. Я не такий дурний, щоби вважати, ніби Ланчестер достеменно відтворив Стоксі, але нічого кращого в нас нема. Я трохи попрацював над Ланчестером і додав закляття Захисту та Нагляду Певенсі[237].

М-р Норрелл підсунув до Стрейнджа кілька аркушів паперу. Стрейндж прочитав їх, і маги взялися до справи.

По якомусь часі Стрейндж сказав:

— Нещодавно я знайшов у Ормскіркових «Об’явленнях про тридцять шість інших світів» згадку про край за дзеркалами, де, вочевидь, безліч добрих доріг, якими мандрівник може дістатися з одного місця в друге.

За інших обставин предмет цієї розмови не потішив б м-ра Норрелла, але, зрадівши, що Стрейндж не має наміру сваритися з ним через бібліотеку в Гертф’ю, маг розговорився:

— О, так! Справді існують шляхи, якими сполучено всі дзеркала світу. Великі маги Середньовіччя добре це знали. Без сумніву, вони часто ступали на ті дороги. Боюся, точніших відомостей у мене немає. Кожен із відомих мені авторів описував їх по-своєму. Ормскірк стверджує, що дороги пролягають через широке темне пустище, а Гікман[238] оповідає про величезний дім із безліччю темних переходів і широких сходів. Гікман пише, що в будинку є кам’яні мости, перекинуті через глибокі провалля, та канали з чорною водою, що тече між кам’яними стінами невідомо куди і невідомо навіщо.

Раптом настрій Норрелла значно покращився. Найбільшою насолодою для нього було ось так спокійно сидіти зі Стрейнджем і займатися магією.

— До речі, як там ваша стаття в наступний номер «Часопису для джентльменів»?

Стрейндж на мить замислився:

— Я ще її не дописав.

— Про що вона? Ах, ні, не кажіть мені. Я вже наперед засмаковую вашу статтю. Можливо, ви принесете її завтра з собою?

— Авжеж, завтра.

Того вечора, зайшовши до вітальні свого будинку на Сого-сквер, Арабелла зі здивуванням виявила, що килим вистелений маленькими клаптиками паперу, на яких видніються заклинання, нотатки та уривки розмов з Норреллом. Стрейндж стояв посеред кімнати, дивився на папірці й куйовдив собі чуприну.

— Про що, заради всіх святих, мені скласти наступну статтю в «Часопис для джентльменів»? — запитав він.

— Не знаю, любий. А містер Норрелл нічого не пропонував?

Стрейндж насупився.

— Чомусь він вважає, що стаття вже готова.

— Що ж, може, напишеш про дерева та магію? — запропонувала Арабелла. — Лишень недавно ти говорив, що це дуже цікава тема, якою несправедливо нехтують.

Стрейндж узяв чистий аркуш і взявся хутко шкрябати на ньому:

— «Дуб стане другом тобі і виступить проти ворогів твоїх, коли вважатиме, що твоє діло праве. Березові ліси, як відомо, прочиняють браму до Фейрі. Ясень не припинить тужити, доки не вернеться дому Король Крук»[239]. Ні, ні! Так не годиться. Я не можу про це написати. Норрелла поб’є грець.

Маг зім’яв аркуш і кинув його у вогонь.

— Ну, тоді, можливо, ти знайдеш хвилинку і послухаєш, що я маю тобі розповісти, — мовила Арабелла. — Сьогодні я віддала візит леді Вестбі й зустріла там дуже дивну юну леді, що, здається, перебуває під враженням, ніби ти навчаєш її магії.

Стрейндж кинув на дружину швидкий погляд і відказав:

— Я нікого не навчаю магії.

— Так, любий, — терпляче погодилась Арабелла. — Я це знаю. Тому так і здивувалася.

— І як же звати цю юну фантазерку?

— Міс Ґрей.

— Я з нею не знайомий.

— Розумна, елегантна дівчина, але не красуня. Вочевидь, вона дуже багата й просто нестямиться від магії. Усі так вважають. У неї є віяло, оздоблене твоїми портретами — твоїми й містера Норрелла — і вона прочитала кожне слово, що надрукували ви з лордом Портісгедом.

Стрейндж кілька секунд замислено на неї дивився, й Арабелла хибно припустила, що чоловік обмірковує її слова. Але коли він таки заговорив, то лише зауважив із м’яким докором:

— Люба, ти стоїш на моїх паперах.

Маг узяв дружину за руку й м’яко відсунув убік.

— Вона сказала, що заплатила тобі чотириста гіней за честь стати твоєю ученицею. І додала, що у відповідь ти надіслав їй листи з описами заклять і списками рекомендованих книжок.

— Чотириста гіней! Оце дивина. Я міг би забути юну леді, але не думаю, що зміг би забути чотириста гіней.

Клаптик паперу привернув Стрейнджеву увагу. Маг підняв його і взявся читати.

— Спершу я подумала, що вона все вигадала, аби викликати в мене ревнощі й спричинити між нами сварку, але, схоже, її одержимість — зовсім іншого штабу. Вона захоплюється не твоєю особою, а фахом. Я нічого не розумію. Що ж це за листи такі? І хто їх написав?

Стрейндж підняв маленький записник (то виявилася Арабеллина господарча книжка, яка не мала до чарівника жодного стосунку) і взявся щось туди занотовувати.

— Джонатане?

— М-м-м?

— Що мені сказати міс Ґрей при наступній зустрічі?

— Запитай у неї про чотириста гіней. Скажи, що я й досі їх не отримав.

— Джонатане! Справа серйозна.

— О, із цим я повністю згоден. Мало є настільки серйозних справ, як чотириста гіней.

Арабелла повторила, що це суцільна дивина. Сказала, що трохи хвилюється щодо міс Ґрей і додала, що хотіла б, аби Стрейндж поговорив із дівчиною і розкрив загадку. Але те все вона казала тільки для власного заспокоєння, адже чудово знала, що чоловік її вже не слухає.

Через кілька днів Стрейндж і сер Волтер Поул грали в більярд у кав’ярні Бедфорда, в районі Ковент-Ґарден. Гра зайшла в глухий кут, і сер Волтер, як завжди, почав звинувачувати Стрейнджа, буцімто той пересуває більярдні кулі по столу за допомогою магії.

Стрейндж заявив, що нічого подібного не робив.

— Я бачив, як ви торкнулися носа, — скаржився сер Волтер.

— Боже правий! — вигукнув Стрейндж. — Хіба ж людина не може чхнути? Я застудився.

Двоє друзів сера Волтера і Стрейнджа, підполковник Кегун Ґрант і полковник Меннінґем, які спостерігали за партією, зауважили, що коли ці двоє хочуть посваритися, то невже їм неодмінно треба займати більярдний стіл? Кегун Ґрант і полковник Меннінґем натякнули, що в товаристві є й інші люди — зацікавлені власне у більярді, — які мають охоту зіграти. Це зауваження призвело до ще гарячішої суперечки. На лихо, саме в цей час двоє джентльменів із провінції зазирнули до кімнати й поцікавилися, коли стіл звільниться для гри, адже не знали, що вечорами у четвер більярдна зала Бедфорда цілковито належала серу Волтеру Поулу, Джонатану Стрейнджу та їхнім близьким друзям.

— Слово честі, — відказав Кегун Ґрант. — Гадки не маю. Але, підозрюю, ще дуже нескоро.

Перший із прибулих джентльменів був кремезним, міцним на вигляд чоловіком у коричневому сурдуті з цупкої тканини і черевиках, що більше пасували провінційному ринку, аніж фешенебельним інтер’єрам Бедфорда. А другий, невисокий і кульгавий, мав на обличчі вираз непроминущого здивування.

— Але, сер, — зауважив перший чоловік, звертаючись до Стрейнджа щонайрозсудливішим тоном. — Ви ж розмовляєте, а не граєте. Ми з містером Тентоні прибули з Ноттінґемширу. Замовили вечерю. Але нас попросили зачекати годинку, доки вона приготується. Дозвольте нам пограти, доки ви балакаєте, а потім ми будемо тільки раді знову повернути вам стіл.

Він говорив із бездоганною чемністю, але це лише роздратувало Стрейнджа та його приятелів. Все в незнайомцеві вказувало, що він фермер або торговець, а тому лондонським добродіям геть не сподобалося, що чужинець наважився ними попихати.

— Якщо ви уважно поглянете на стіл, — відказав Стрейндж, — то побачите, що ми тільки почали. А просити джентльменів перервати партію до її закінчення — це нечувана справа у Бедфорда, сер.

— О, то ви ще не завершили? — привітно відповів джентльмен із Ноттінґемширу. — Тоді я щиро перепрошую. Але чи не могли б ви принаймні сказати, якою, на вашу думку, буде ця партія: короткою чи довгою?

— Ми вже вам відповіли, — повторив Ґрант. — Не знаємо.

Він кинув на Стрейнджа погляд, в якому ясно читалося: «Що за безнадійний бовдур!»

Саме тоді джентльмен із Ноттінґемширу запідозрив, що Стрейнджеве товариство не просто відмовляє йому, а ще й навмисно грубіянить. Він насупився і, кивнувши на свого невисокого й кульгавого супутника, мовив:

— Це перший візит містера Тентоні до Лондона, і навряд чи він захоче приїжджати знову. Я дуже хотів показати йому кав’ярню Бедфорда, але не чекав, що стріну тут таку нечемність.

— Що ж, коли вам тут не подобається, — розгнівано відказав Стрейндж, — можу хіба порадити вертатися додому, до свого… як ви так казали? Бозна-де-ширу?

Кегун Ґрант вельми холодно поглянув на джентльменів із Ноттінґемширу й зауважив, неначе ні до кого не звертаючись:

— Не дивно, що наше сільське господарство таке занедбане. Фермери нині тільки те й роблять, що вештаються бозна-де. До якого гульбища в королівстві не зайди, всюди натрапиш на фермера. Їх не цікавить нічого, крім розваг. Невже в Ноттінґемширі не треба сіяти пшеницю? Не треба годувати свиней?

— Ми з містером Тентоні не фермери, сер! — обурено вигукнув джентльмен із Ноттінґемширу. — Ми броварі. Міцний портер Ґеткоума і Тентоні — наше найвідоміше пиво, шановане у трьох графствах!

— Щиро вдячні, але в Лондоні вистачає і пива, і броварів, — зауважив полковник Меннінґем. — Прошу, не варто турбуватися заради нас.

— Але ми тут не для того, щоб продавати пиво! У нашого візиту значно шляхетніша мета! Ми з містером Тентоні — палкі шанувальники магії і вважаємо, що цікавитися нею — обов’язок кожного англійського патріота. Лондон — не лише столиця Великої Британії, а й осередок нашої магічної науки. Багато років найзаповітнішою мрією містера Тентоні було вивчати магію, але видатне мистецтво так занепало, що він впав у відчай. Друзі намагалися підбадьорити його. Ми казали, що коли здається, що гірше вже бути не може, тут справи й починають іти на добре. І ми мали рацію, адже майже негайно постали двоє найвеличніших магів, яких тільки знала Англія. Певна річ, я маю на увазі містера Норрелла і містера Стрейнджа! Вони створили такі дива, що всі англійці знову запишалися рідною країною, а до містера Тентоні повернулася надія одного дня приєднатися до числа магів.

— Справді? Що ж, тоді, гадаю, він засмутиться, — зауважив Стрейндж.

— Сер, ви й не уявляєте, як помиляєтеся! — переможно вигукнув джентльмен із Ноттінґемширу. — Містер Тентоні вивчає магічне мистецтво під орудою самого містера Стрейнджа!

На жаль, саме тієї миті м-р Стрейндж схилився над столом, балансуючи на одній нозі, щоб влучити по більярдній кулі. Почувши сказане, він так здивувався, що схибив, гупнув києм по столу й звалився додолу.

— Гадаю, тут якась помилка, — припустив Кегун Ґрант.

— Ні, сер. Жодної помилки, — запевнив джентльмен із Ноттінґемширу із обурливим спокоєм.

Підвіводячись, Стрейндж запитав:

— І який же він із себе, цей ваш містер Стрейндж?

— На жаль, — відказав приїжджий, — про це я не можу надати ніяких певних відомостей. Містер Тентоні ніколи не зустрічався з містером Стрейнджем. Настанови містер Тентоні отримує винятково в листуванні. Але ми плекаємо велику надію побачити містера Стрейнджа на вулиці. Завтра ми підемо на Сого-сквер, щоб подивитися на його будинок.

— Листування! — вигукнув Стрейндж.

— Смію припустити, що листовна освіта буде не дуже високої якості, — мовив сер Волтер.

— Аж ніяк! — вигукнув джентльмен із Ноттінґемширу. — Листи містера Стрейнджа сповнені мудрих порад і виняткових спостережень щодо стану англійської магії. Та ось, наприклад, нещодавно містер Тентоні написав містеру Стрейнджу з проханням підказати закляття, яке припинить дощ, — у нашій частині Ноттінґемширу дощі особливо рясні. Наступного ж дня містер Стрейндж відповів, що, хоча справді існують закляття, здатні рухати зливи й сонячне світло, наче фігури на шахівниці, він увізьметься накладати їх тільки за крайньої потреби, й порадив містерові Тентоні в цьому взоруватися на нього. Англійська магія, писав містер Стрейндж, виросла на англійському ґрунті і, в певному сенсі, живиться англійським дощем. Втручаючись в англійську погоду, ми неначе втручаємося у справи самої Англії, а втручаючись у справи Англії, ми ризикуємо підірвати самі підвалини англійської магії. На нашу думку, це надзвичайно яскравий прояв геніальності містера Стрейнджа, правда ж, містере Тентоні?

Чоловік із Ноттінґемширу злегка трусонув свого друга, і той кілька разів моргнув у відповідь.

— Ви коли-небудь таке казали? — пробурмотів сер Волтер.

— Знаєте, а мабуть, таки казав, — відповів Стрейндж. — Пригадую, як говорив щось у такому дусі… Коли ж це було? Здається, минулої п’ятниці.

— А кому ви це казали?

— Норреллові, звісно.

— А чи був у кімнаті ще хтось?

Стрейндж змовк на хвильку, а тоді повільно проказав:

— Дролайт.

— Он як!

— Сер, — звернувся Стрейндж до джентльмена з Ноттінґемширу. — Щиро перепрошую, коли образив вас. Але й ви маєте визнати, що в тому, як ви зверталися до мене, було щось не надто… Одним словом, у мене запальний характер, а ви мені дошкулили. Я Джонатан Стрейндж, і мені дуже прикро повідомити, що я ніколи не чув ні про вас, ні про містера Тентоні аж до сьогодні. Підозрюю, ми з містером Тентоні обоє стали жертвами негідної людини. Припускаю, містер Тентоні ще й платить мені за навчання? Дозвольте поцікавитися, куди він надсилає гроші? Якщо на Літтл-Райдер-стрит, тоді в мене є всі потрібні докази.

На жаль, джентльмен із Ноттінґемширу і м-р Тентоні склали власний образ м-ра Стрейнджа і уявляли його високим і широкоплечим, з довгою сивою бородою, пишномовним і старомодно вдягненим. Той м-р Стрейндж, що постав перед ними, виявився худим, чисто виголеним, швидким на мову і вбраним, як усі модні лондонські багатії. Звісно, спершу вони не змогли повірити, що бачать ту саму людину.

— Що ж, сумніви легко розігнати, — мовив Кегун Ґрант.

— Я покличу офіціанта, — запропонував сер Волтер. — Можливо, слово слуги зробить те, що не вдалося слову джентльмена. Джоне! Ходіть сюди! Ви нам потрібні!

— Ні-ні-ні! — вигукнув Ґрант. — Я геть не це мав на увазі. Джоне, можете йти. Ви нам не потрібні. Містер Стрейндж здатен на безліч див, які продемонструють його незрівнянну магічну майстерність краще, ніж будь-які запевняння. Зрештою, він Найвеличніший Маг цієї Доби.

— Але ж, — насупившись, уточнив гість із Ноттінґемширу, — хіба цей титул не належить містерові Норреллу?

Кегун Ґрант усміхнувся.

— Сер, ми з полковником Меннінґемом мали честь битися разом із його світлістю герцогом Веллінґтоном в Іспанії. І запевняю вас, там нічого не чули про містера Норрелла. Ми довіряли містерові Стрейнджу — ось цьому джентльмену. Якби він зараз погодився продемонструвати якийсь дивовижний зразок магії, то, гадаю, у вас не лишилося би жодних сумнівів, а ваша велика повага до англійської магії та англійських магів не дозволила б вам і далі мовчати. Певен, що ви самі захочете розповісти йому все, що знаєте, про ці підробні листи.

І Ґрант запитально подивився на джентльмена з Нотгінґемширу.

— Що ж, — мовив приїжджий. — Мушу сказати, ви дуже дивне товариство джентльменів, і гадки не маю, нащо ви розповідаєте ось такі байки. Щиро кажу вам, що вельми здивуюся, коли ці листи виявляться підробкою, адже від кожного їхнього рядка віє доброю англійською магією!

— Але, — мовив Ґрант, — як ми припускаємо, негідник використовує власні слова містера Стрейнджа, щоб підкріпити свої побрехеньки. Гадаю, це все пояснює. А тепер, аби довести, що він саме той, про кого ми кажемо, містер Стрейндж покаже щось таке, чого не бачила ще жодна жива душа!

— Справді? — перепитав гість. — І що ж він зробить?

Ґрант широко всміхнувся і повернувся до Стрейнджа, неначе й сам цікавився:

— Так, Стрейндже, розкажіть. Що ж ви зробите?

Натомість відповів сер Волтер. Він кивнув на велике венеційське люстро, що займало більшу частину стіни й відбивало зараз тільки пітьму, і сказав:

— Він ступить у те дзеркало і не повернеться назад.

36 Усі дзеркала світу

Село Гемпстед розташоване за п’ять миль на північ од Лондона. За наших дідів це була нічим не прикметна купка хат і господ, але існування такої буколічної місцини під самісінькою столицею вабило численних любителів свіжого повітря й зелені. На їхню потіху тут з’явилися іподром та поле для гри в кулі. З яток торгували здобою, в чайних наливали гербату. Заможні люди купували собі тут будиночки, і вже незабаром Гемпстед перетворився на те, чим є сьогодні, — один із найулюбленіших курортів модного лондонського товариства. І водномить колишнє село розрослося до розмірів невеличкого містечка.

Дві години по тому, як сер Волтер, підполковник Ґрант, полковник Меннінґем і Джонатан Стрейндж посварилися з джентльменом із Ноттінґемширу, лондонським шляхом у Гемпстед заїхала карета, одразу повернувши в темний завулок, під покров густих бузинових кущів, бузку та глоду. Екіпаж підкотився до найдальшого будинку і зупинився там. З нього вийшов м-р Дролайт.

Колись тут була господа землероба, але за останні кілька років її значно покращили. Отвори крихітних, наче в сільській хаті, віконець — радше придатних для зберігання тепла, ніж для пропуску світла, — розширили й підрівняли; прості сіни замінили на терасу з балюстрадою, а дворище ферми начисто прибрали, розбивши в нім сад із квітами й кущами.

М-р Дролайт постукав у вхідні двері. Йому відчинила служниця і, не гаючись, провела до вітальні. Колись це була велика житлова кімната сільської господи, але всі ознаки її первинного призначення вже позникали за дорогими французькими шпалерами, персидськими килимами та англійськими меблями найновішого стилю.

Дролайту не довелося чекати й кількох хвилин. У кімнату зайшла леді. Висока, ставна й вродлива. На ній була сукня з червоного оксамиту, а білосніжну шию підкреслювало вигадливе гагатове намисто.

Крізь прочинені двері по той бік коридору виднілася їдальня, обставлена не дешевше, ніж вітальня. Страви на столі свідчили про самотню вечерю, а червоне плаття і чорне намисто хазяйка вдягла задля власної втіхи.

— О, мадам! — Дролайт підскочив, забачивши її. — Сподіваюся, ви добре почуваєтесь?

Жінка відмахнулася:

— Гадаю, добре. Принаймні якщо так можна почуватися, не маючи ні товариства, ні розваг.

— Що? — із жахом скрикнув Дролайт. — Ви тут геть сама?

— Маю лиш одну компаньйонку — стареньку тітку. А вона хіба проповіді мені читає. Буквально.

— О, мадам! — вигукнув Дролайт. — Тільки не марнуйте сил на молитви й проповіді. Розради в них нема. Натомість краще зосередьтеся на помсті.

— Зосереджуся. Гаразд, — просто погодилася вона й умостилася на диванчику навпроти вікна. — Як поживають містер Стрейндж та містер Норрелл?

— Зайняті, мадам! Страшенно-престрашенно зайняті! Хоч заради них самих, і вас також, волів би, щоб роботи в них було поменше. От учора містер Стрейндж питався і про вас. Цікавився, чи в доброму ви гуморі. «Ах, стерпному, пане, — сказав я йому. — Не більше ніж стерпному». Містера Стрейнджа приголомшила, мадам, одверто приголомшила поведінка ваших бездушних родичів.

— Справді? Шкода, що його гнів нічим не виявляє себе на ділі, — прохолодно зауважила вона. — Я сплатила йому понад сто гіней, а він так нічого й не вдіяв. Містере Дролайте, я втомилася від посередників, які намагаються якось дати раду моєму клопоту. Переказуйте містеру Стрейнджу мої вітання. Скажіть, я готова з ним зустрітися у будь-який час дня чи ночі, де він тільки забажає. Мені догодить будь-що. Інших справ у мене немає.

— Ах, мадам! Хотів би я зробити, як ви бажаєте. А як би хотів цього сам містер Стрейндж! Та, боюся, це геть неможливо.

— Ви так постійно говорите, але причин не називаєте. Принаймні жодної, яка би здалася мені вагомою. Гадаю, містер Стрейндж боїться поговору, якщо нас побачать разом. Але ж я ладна говорити тет-а-тет. Про це не обов’язково знати ще комусь.

— Ох, мадам! Ви геть не розумієте вдачі містера Стрейнджа! Та він ладен усе віддати, аби показати всьому світу, наскільки зневажає ваших гонителів. Це він тільки через вас такий обачливий. Боїться, що…

Однак чого боявся м-р Стрейндж, леді так і не дізналася, бо тієї самої миті Дролайт несподівано урвав мову й озирнувся з напрочуд бентежним виразом.

— Що це таке було? — запитав він.

Десь ніби відчинилися двері. Певніше, кілька дверей. У домі немовбито повіяв легіт, що приніс за собою напівзабуті запахи дитинства. Якось змінилося світло, бо тіні в кімнаті раптом ніби впали врізнобіч. Ось і все, не більше цього, проте, як часто стається, коли хтось чарує, ні Дролайт, ні леді не могли позбутися враження, що видимому світу довіряти більше не варто. Здавалося, підійди й торкнися будь-чого в кімнаті, та лише збагнеш, що там його насправді немає.

Вище дивана, де сиділа леді, на стіні висіло високе люстро. В нім відображався другий великий білий місяць у другому високому темному вікні посеред другої тьмяно освітленої кімнати. От тільки в задзеркальній кімнаті не було видно ні Дролайта, ні леді. Замість них проглядало щось невиразне, яке стало тінню, яка стала темним обрисом неясної фігури, що наближалася до них. Судячи зі шляху, який долав силует, задзеркальна кімната сильно відрізнялася від поцейбічної, і тільки світлові трюки й гра перспективи (неначе в театрі) вподібнювали їх одна до одної. Схоже, за дзеркалом пролягав довгий коридор. Волосся й сурдут на прибульці ворушив нечутний у домі вітер, і попри жваву ходу прибулець іще довго не міг добратися до кімнати. Нарешті він сягнув скла, але, хоч він на мить грізно застиг перед рамою, обличчя його все одно лишалося в тіні.

А потім із люстра спритно вискочив Стрейндж, обдарував присутніх своєю щонайчарівною усмішкою і побажав присутнім доброго вечора. Трохи помовчав, немов чекав на відповідь, але, так нічого й не дочекавшись, повів мову сам:

— Сподіваюся, мадам, ви пробачите мені мій пізній візит. Правду кажучи, мене трохи більше поводило манівцями, ніж я на те сподівався. Повернув не туди й мало не опинився в… е-е… хтозна-де.

Він знову змовк, ніби чекав, що його запросять присісти. Ніхто не запросив, тому маг знайшов собі місце сам.

Дролайт і леді в червоній сукні не зводили з нього погляду. Він усміхнувся їм у відповідь.

— Я саме заводив знайомство з містером Тентоні, — звернувся він до Дролайта. — Напрочуд милий джентльмен, хоч і не говіркий. Зате його приятель, містер Ґеткоум, розповів мені геть усе, що я хотів знати.

— Ви містер Стрейндж? — ахнула леді в червоній сукні.

— Так, мадам.

— Яке щастя! Містер Дролайт саме пояснював мені, чому нам ніяк не випадало зустрітись.

— Це правда, мадам. Аж по сьогоднішній вечір обставини не сприяли нашому з вами знайомству. Містере Дролайте, коли на те ваша ласка, представте мені леді.

Дролайт під носа пробурмотів, що даму в червоній сукні звуть місис Буллворт.

Стрейндж підвівся, вклонився місис Буллворт і знову сів.

— Гадаю, містер Дролайт повідомив вас про жахливу скруту, в якій я опинилася? — запитала місис Буллворт.

Стрейндж якось смикнув у відповідь головою, що можна було потрактувати так чи й інакше, або це взагалі могло нічого не означати.

— Оповідь чужими вустами ніколи не дорівняється до викладу людини, тісно пов’язаної з подіями, — промовив він. — Адже містер Дролайт із тих чи інших причин міг пропустити щось украй важливе. Прошу, мадам, зробіть мені приємність почути цю історію від вас.

— Всю?

— Всю.

— Ну, гаразд. Як вам уже відомо, я донька одного нортгемптонширського джентльмена. Мій батько має обширні володіння. Його будинок і доходи величезні. Ми належимо до найперших осіб графства. От тільки моя родина завжди вважала, що завдяки своїй красі та чеснотам я можу розраховувати на значно вище становище в світі. Два роки тому я вдало взяла шлюб. Містер Буллворт заможний, ми оберталися в якнаймодніших кругах. Однак щастя це мені не принесло. Торік улітку я на своє горе познайомилась із чоловіком, який був усім, чим не є містер Буллворт: вродливим, розумним, веселим. І кількох коротких тижнів вистачило, аби збагнути: цей чоловік мені важливіший від будь-кого на цілому світі. — Вона ледве здвигнула плечима. — За два дні до Різдва я покинула будинок свого законного чоловіка в товаристві нового знайомого. Я сподівалася — щиро надіялася, — що візьму розлучення з містером Буллвортом і одружуся з ним. Але він мав інші наміри. Наприкінці січня ми посварилися, і він покинув мене. Повернувся до свого дому і зажив звичним для нього життям. Але для мене шлях до колишнього життя був закритий. Чоловік мене зрікся. Друзі не хотіли навіть бачити в себе. Я змушена була покладатися лиш на ласку рідного батька. Він у свою чергу сказав, що забезпечуватиме мене до кінця моїх днів, щоправда, лиш за однієї умови: решту життя я маю збути в цілковитому всамітненні. Жодних балів, жодних світських раутів, жодних друзів. Нічого взагалі.

Якусь мить вона дивилася кудись удалечінь, немовби розмірковувала про все, що втратила, але вже невдовзі скинула цю меланхолію та заявила:

— Тепер же до діла!

Вона сіла за письмовий столик, витягла з шухлядки папірець і передала його Стрейнджеві.

— Як ви й запропонували, я уклала список людей, що зрадили мене, — пояснила вона.

— О, то я вам сказав укласти цей список? — промовив Стрейндж, беручи його в руки. — Це ж треба, який я діловий! А він чималий.

— Ет, кожне ім’я — це окреме замовлення, за яке ви одержите винагороду. Я взяла на себе сміливість позначити біля кожного імені покарання, якого, на мою думку, заслуговує ця людина. Щоправда, завдяки своєму неперевершеному знанню магії ви можете рокувати моїх ворогів на те, що краще годитиметься в їх випадку. Тож буду рада вислухати ваші рекомендації.

— «Сер Джеймс Саутвелл. Подагра», — прочитав Стрейндж.

— Це мій батько, — пояснила місис Буллворт. — Він мене до смерті замучив промовами про мою лиху вдачу, ще й виставив мене за двері рідного дому. Значною мірою саме він є призвідцею всіх моїх нещасть. Шкода, не можу пересилити себе й просити для нього тяжчої хвороби. Не можу, і все. Мабуть, це і є сумнозвісна жіноча слабкість.

— Подагра завдає напрочуд великого болю, — зауважив Стрейндж. — Принаймні, так говорять.

Місис Буллворт нетерпляче відмахнулася.

— «Міс Елізабет Черч, — далі читав Стрейндж. — Розладнати заручини». Хто така ця Елізабет Черч?

— Моя кузина. Нудна, вічно сидить гаптує. Поки я не одружилася з містером Буллвортом, на неї ніхто навіть уваги не звертав. А от зараз, до мене дійшов поголос, зібралася заміж за священника, і мій батько виписав їй чек, аби вона купила весільну сукню та нові меблі. Пообіцяв Ліззі та її нареченому, що зробить усе, аби забезпечити їхні вигоди. Будуть тепер як у маслі… Житимуть у Йорку, ходитимуть там на звані вечері, відвідуватимуть раути й бали — всі ті розваги, які мали би належати мені. Містере Стрейндже, — скрикнула вона, розпалюючись — хіба немає на світі заклять, від яких цей священник зненавидів би один лиш вид Ліззі? Щоб його аж тіпало від її голосу?

— Не знаю, — проказав Стрейндж. — Ніколи раніше над цим не думав. Певно, існують. — Він знову повернувся до списку: — «Містер Буллворт…»

— Мій чоловік, — уточнила вона.

— «…Щоб собаки покусали».

— Завів собі сім здоровецьких собацюр і турбується про них більше, ніж про людей.

— «Місис Буллворт-старша…» Припускаю, це ваша свекруха. «Нехай утопиться в балії для прання. Вдавиться на смерть своїм абрикосовим конфітюром. Випадково згорить у печі для хліба». Три смерті на одну жінку. Перепрошую, місис Буллворт, та навіть наймогутніші маги в історії не спромоглися би трьома різними способами вбити одну людину.

— Скільки разів уб’єте, стільки й згодиться, — уперто відказала місис Буллворт. — Стара просто нестерпна: як почне нахвалювати себе, добру господиню, то не може спинитись. До смерті набридли її теревені.

— Зрозуміло. У вас тут просто шекспірівські пристрасті. А от і останнє ім’я. «Генрі Ласеллз»[240]. А я знайомий із цим джентльменом. — Стрейндж із німим питанням поглянув на Дролайта.

— Саме його покровительства я шукала, покидаючи будинок чоловіка, — пояснила жінка.

— Он воно як! І якої ж вам хочеться для нього долі?

— Банкрутство, — розлюченим низьким голосом відповіла вона. — Божевілля. Пожежа. Недуга, яка спотворить його. Нехай його затопче кінь! Нападе й поріже йому обличчя злодій! Нехай його щоночі переслідує кошмар, позбавляючи сну! — Місис Буллворт підвелася і стала крокувати кімнатою: — Нехай газети напишуть про всі його безчесні діяння! Нехай його цурається весь Лондон! Нехай він спокусить якусь селянку, що збожеволіє від кохання до нього. Нехай вона роками переслідує його. Нехай усі глузують із нього через неї. Нехай не знатиме він через неї спокою. Нехай помилка доброчесної людини накличе на нього обвинувачення в жахливому злочині. Нехай спізнає він приниження судове й тюремне. Нехай його затаврують! Нехай його відлупцюють! Нехай його відшмагають! Нехай скарають на горло!

— Місис Буллворт, — звернувся до неї Стрейндж, — благаю вас, заспокойтесь.

Хазяйка покинула ходити по кімнаті. Припинила накликати всі можливі біди на голову м-ра Ласеллза, але заспокоїтися ніяк не могла. Вона часто дихала, вся тремтіла, і гнів легко читався на її обличчі.

Стрейндж спостерігав за нею, поки не вирішив, що місис Буллворт опанувала себе і здатна зрозуміти все, що він хоче сказати.

— Я дуже перепрошую, місис Буллворт, — почав він, — та ви стали жертвою безсердечного шахрайства. Ця особа, — тут він зиркнув на Дролайта, — вам брехала. Ні містер Норрелл, ні я не займаємося приватними справами. Ми ніколи не давали цій особі повноважень представляти нас і не настановляли шукати нам клієнтів. І до сьогоднішнього вечора я навіть імені вашого не чув.

Місис Буллворт якусь мить не могла відвести від нього очей, а потім повернулася до Дролайта:

— Це правда?

Дролайт уп’явся жалюгідним поглядом у килим і пробурмотів якусь тираду, із якої можна було розібрати лиш слова «мадам» і «особливе становище».

Місис Буллворт потягнулася до шнурка із дзвінком.

На виклик прийшла покоївка, що раніше була пустила м-ра Дролайта в будинок.

— Гейвергілл, — проказала хазяйка, — проведіть містера Дролайта.

На відміну від більшості покоївок у модних садибах, котрих добирали головним чином за їхню миловидість, Гейвергілл була діловитою жінкою середнього віку з дужими руками та невблаганним виразом обличчя. Щоправда, цього разу роботи їй не знайшлося, оскільки м-р Дролайт радо скористався нагодою зникнути. Він підхопив свій ціпок, і його ніби вітер здув, тільки-но Гейвергілл відчинила перед ним двері.

Місис Буллворт повернулася до Стрейнджа:

— Ви мені допоможете? Виконаєте мої прохання? Якщо грошей мало…

— Ох, ці гроші! — Стрейндж презирливо відмахнувся. — Пробачте, але я щойно пояснив: я не займаюся приватними справами.

Вона довго дивилася на нього і здивовано промовила:

— Невже вас геть не зворушило моє жалюгідне становище?

— Навпаки, місис Буллворт. Мені вкрай неприємний моральний уклад, за якого покарання зазнає тільки жінка, а чоловік ні на ріску не поділяє з нею провину. Та не більше. Я не можу шкодити невинним людям.

— Невинним! — згукнула хазяйка. — Невинним! Хто ж із них невинний? Ніхто!

— Місис Буллворт, мені нічого додати. Нічим зарадити не можу. Пробачте мені.

Вона подарувала йому кислий погляд.

— Хм-м, ну, гаразд. Принаймні вам вистачило делікатності не радити покаятись, зайнятися добрими ділами, сісти за шиття абощо. Інші дурні тільки й повчають, як почати життя з нуля та зцілити розбите серце. Хай там як, а, гадаю, нам обом буде краще поставити крапку в цій розмові. На добраніч, містере Стрейндже.

Стрейндж поклонився. Виходячи з кімнати, він замислено подивився на дзеркало, так ніби віддав би перевагу цьому способу покинути дім, але Гейвергілл тримала двері відчиненими, та й правила добропристойності закликали його вийти звичним способом.

Без коня й карети магу довелося йти з Гемпстеда на Сого-сквер цілі п’ять миль. Перед власним парадним він зрозумів, що була вже майже друга година ночі, а в будинку світилися геть усі вікна. Не встиг він вивудити ключ із кишені, як двері розчинив Кегун Ґрант.

— Святі небеса! Що ти тут робиш? — вигукнув Стрейндж.

Ґрант не завдав собі клопоту відповісти, а натомість розвернувся й крикнув углиб дому:

— Це він, мем! З ним усе гаразд!

З вітальні одразу ж, мало не перекидаючись, вискочила Арабелла, а за нею — сер Волтер. Потім із коридору, що вів до кухні, вигулькнули Джеремі Джонс і декілька слуг.

— Що сталося? Що не так? — здивовано озирав їх усіх Стрейндж.

— Ну і йолоп! — розреготівся Ґрант, любовно звихривши чуприну мага. — Ми ж так хвилювалися за тебе! Де тебе, в біса, носило?

— У Гемпстеді.

— Гемпстеді! — вигукнув сер Волтер. — Ми дуже раді бачити вас! — Він глянув на Арабеллу й знервовано додав: — Боюся, ми тільки дарма змусили хвилюватися місис Стрейндж.

— О! — Стрейндж повернувся до дружини. — Сподіваюся, ти не злякалась? Зі мною все гаразд. Як і завжди.

— Ну, от, мем, я ж казав! — весело заявив підполковник Ґрант. — У яку би небезпеку містер Стрейндж не втрапляв у Іспанії, але ніколи не змушував нас хвилюватись. Йому вистачить розуму, щоб дати раду всякій загрозі.

— Так і стоятимемо в коридорі? — запитав Стрейндж. По дорозі із Гемпстеда він багато думав про магію й планував думати далі удома. Але тут його зустрів цілий натовп людей, що усі говорили без угаву. В нього пропав настрій.

Він пройшов до вітальні й попросив Джеремі принести вина і чогось перекусити. Коли всі розсілися по кріслах, він проказав:

— Усе, як ми й гадали. Дролайт від нашого з Норреллом імені приймав замовлення на всі можливі чари чорної магії. Я заскочив його в товаристві дуже неврівноваженої молодої дами, яка забажала, щоб я обрушив найстрашніші муки на голови її родичів.

— Який жах! — промовив підполковник Ґрант.

— А Дролайт же що? — спитав сер Волтер. — Як він усе пояснив?

— Ха! — невесело реготнув Стрейндж. — А ніяк. Просто втік. І це дуже шкода, бо я майже надумав викликати його на дуель.

— То тепер ти вже й на дуелі викликаєш? — ахнула Арабелла.

Сер Волтер і Ґрант стривожено глянули на неї, але Стрейндж був надто занурений у свої слова, аби помітити її сердите обличчя.

— Не думаю, щоб він прийняв цей виклик, але хотілося його трохи полякати. Бог мені свідок — він заслужив.

— Ти нам так нічого і не розказав про тамтешнє королівство, про дорогу — чи що там було — у задзеркаллі, — промовив підполковник Ґрант. — Усе, як ти й думав?

Стрейндж помотав головою.

— Мені бракує слів. Все, чим займалися ми з Норреллом, тьмяніє в порівнянні з цим! А ми ж маємо нахабство величати себе магами! Шкода, мені не передати всієї тамтешньої величі! Обширу й складності! Не описати великих кам’яних палат, ходи в які відкриваються на кожному кроці! Спершу я намагався вгадати їх число й протяжність, але вже скоро покинув цей задум. Їм, здається, немає ліку. Там у кам’яних берегах каналів тече тиха вода. Похмурої ночі вона здавалася чорною. Я бачив сходи, що пнулись у вишину і зникали в ній, і сходи, що спускалися в непроглядну тьму. Потім я несподівано пройшов у якусь арку й опинився на кам’яному мосту, який біг понад темним порожнім краєм. Міст був неозорий, я не бачив його кінців. Тільки уявіть собі міст, що сполучив би одну околицю Лондона з іншою, Іслінґтон із Твікенемом! Або навіть Йорк із Ньюкаслом! Та де б я не йшов, повсюди бачив його подобу.

— Чию подобу? — спитав сер Волтер.

— Чоловіка, на якого ми з Норреллом зводили наклеп майже в усіх своїх писаннях. Чоловіка, чиє ім’я не можна згадувати в присутності Норрела. Чоловіка, який збудував усі ті палати, канали, мости — усе! Джона Ускґласса, Короля Крука! Звісно ж, за минулі століття його споруди занепали. Для чого би Джон Ускґласс не прокладав тоді дороги, зараз вони йому не потрібні. Попадали статуї, обвалилося мурування. Бозна-звідки прориваються якісь пасма проміння. У кам’яниці не пройдеш, в деяких стоїть вода. І от що дивно: куди б я не йшов, усюди попадалося багато розкиданого взуття. Гадаю, воно належало іншим мандрівникам. Усе старомодне й дуже ветхе. Із цього можна зробити висновок, що тими шляхами давно ніхто не блукав. За весь час там я побачив тільки одну особу.

— Ви бачили когось іще? — здивувався сер Волтер.

— О, так! Принаймні мені здалося, що то була якась особа. Я бачив, як білою дорогою по темній пустці сунулася чиясь тінь. Бачте, я постійно перебував на мосту — найвищому мосту, які я бачив за все моє життя. Земля була в тисячах футів піді мною. От я глянув униз і когось побачив. Якби не Дролайт, якого конче було потрібно відшукати, я безперечно би знайшов, як спуститися вниз, і пішов би за тою персоною — однаково, чоловіком чи жінкою, — бо, думаю, немає для мага кращого способу провести час, як у розмові з тою особою.

— А чи безпечно це? — поцікавилася Арабелла.

— Чи безпечно? — зневажливо перепитав Стрейндж. — О, ні. Навряд чи. З іншого боку, полещу собі і скажу, що й сам я не надто «безпечний». Сподіваюся, я не проґавив свій шанс. Сподіваюся, що завтра, коли я вернуся туди, то зможу розгадати, куди подалася та загадкова особа.

— Вернетеся? — вигукнув сер Волтер. — Ви впевнені, що…

— Отож! — перебила його Арабелла. — Я вже бачу, як усе буде! Ти ходитимеш тими стежками кожної хвилини, вільної від містера Норрелла, а я жалюгідно сидітиму тут і перейматимусь, побачу тебе знов чи ні!

Стрейндж здивовано поглянув на неї.

— Що сталося, Арабелло?

— Сталося?! Ти надумав наражати себе на страшну небезпеку, а я повинна мовчати?

Стрейндж сплеснув руками, благально й безпорадно водночас, немовби звертався до сера Волтера і Ґранта, щоб вони виступили свідками й пояснили, чому вона поводиться вкрай нерозважливо.

— Коли ти дізналась про мій від’їзд до Іспанії, — промовив він, — то зберігала цілковитий спокій, хоча там тоді навісніла жахлива війна. Зараз же навпаки…

— Цілковитий спокій? Нічого подібного, можу тебе запевнити! І я страшенно хвилювалася за тебе, як і всі дружини, матері та сестри всіх солдатів в Іспанії. Ми погодилися, що це твій обов’язок. Крім того, в Іспанії ти мав із собою цілу англійську армію, а там ти будеш сам-один. І я кажу «там», проте ніхто з нас навіть не знає, де це взагалі!

— Перепрошую, але мені точно відомо, де. Це Королівські Шляхи. Ну ж бо, Арабелло, боюся, ти трохи спізнилася з несхваленням моєї професії!

— Ні, це нечесно! Я ніколи й слова не сказала проти твого фаху. Думаю, в тебе одне з найшляхетніших занять у цілім світі. І я без міри пишаюся тим, чого ви досягли із містером Норреллом, і я ніколи анітрохи не заперечувала проти того, щоб ти вчився новій магії. Однак досі тебе вдовольняли пошуки нових відкриттів у книжках.

— Більше не вдовольняють. Запроторити мага-пошуковця в книгозбірню — все одно, що сказати першопроходцю — мовляв, так, шукай собі в Африці витоки… як же там звуться ті їхні річки… тільки далі від Танбридж-Веллса[241] не їдь!

Арабелла скрикнула від знемоги:

— Я думала, ти будеш магом, а не першовідкривачем!

— Це одне й те саме. Мандрівник не може сидіти вдома за мапами, які склали інші. Маг не примножить магічне знання, читаючи чужі книжки. Хіба не очевидно, що рано чи пізно ми з Норреллом повинні вийти за межі книжок? Мені — очевидно.

— Справді? Тобі очевидно? Ну, Джонатане, сумніваюся, що це так само очевидно для Норрелла.

Під час цієї бесіди сер Волтер і підполковник Ґрант почувалися дуже ніяково, як завжди буває з людьми, що ненавмисне стали свідками маленької подружньої незгоди. До того ж вони чудово усвідомлювали, що цієї миті ні Арабелла, ні Стрейндж прихильними до них не були. Вони вже вислухали від хазяйки кілька різких слів, коли зізналися, що це вони заохотили її чоловіка вдатись до небезпечних чарів. Тепер же на них метав розгнівані погляди й сам Стрейндж, немовби запитував, за яким правом вони явилися до нього в дім глупої ночі та розбурхали гнів його зазвичай добродушної дружини. Як тільки випадало щось віддалено схоже на паузу в розмові, підполковник Ґрант бурмотів незв’язні слова про пізню годину та гостинність, якою він не має права зловживати, і казав їм на добраніч. От тільки ніхто на ці слова анітрохи не зважав, тож йому доводилося й далі сидіти на місці.

Сер Волтер був людиною рішучішою. Він визнав, що помилився, відправивши Стрейнджа в задзеркальну подорож, і прийняв тверде рішення виправити ситуацію. Як політик він ніколи не вагався, роздаючи поради, і навіть якщо про них ніхто не просив, його це не спиняло.

— А ви вже прочитали всі книжки про магію? — із притиском запитав він у Стрейнджа.

— Що? Ні, звісно же, ні! Ви й самі це чудово знаєте! — обурився маг. (Він саме подумав про книжки в бібліотеці Гертф’ю.)

— Ці палати, які ви бачили сьогодні. Ви знаєте, куди вони ведуть? — запитав сер Волтер.

— Ні, — відповів Стрейндж.

— Вам відомо, що то за темна земля, над якою пролягає міст?

— Ні, але…

— Тоді краще, аби ви прислухалися до думки місис Стрейндж і побільше почитали про ці дороги, перш ніж вертатися на них, — виголосив сер Волтер.

— Так відомості з книжок суперечать одні одним. Вони неточні! Навіть Норрелл так говорить, а він прочитав усе, що тільки можна. Будьте вже певні!

Арабелла, Стрейндж і сер Волтер сперечалися ще зо пів години, аж нарешті всі розсердилися, посмутніли і страшенно захотіли спати. Здається, тільки Стрейнджа нітрохи не бентежили описи моторошних мовчазних палат, нескінченних доріжок і неозорих похмурих країв. Арабеллу вони достоту лякали, і навіть сер Волтер із підполковником Ґрантом почувалися стурбовано. Магія, така знайома ще кілька годин тому, така англійська, раптом стала нелюдською, неземною, іншосвітною.

Стрейндж був певен, що в усій країні не знайдеться інших людей, які би розуміли його ще менше, а дратували його — ще більше. Вони відмовлялися усвідомити, що він зробив щось екстраординарне. Не буде перебільшенням сказати (на його думку), що це було найбільш екстраординарне досягнення всієї його магічної кар’єри. Жодному англійському магові після Мартіна Пейла не випадало ступити на Королівські Шляхи. Але що ж замість привітань і захвату його здібностями (чого можна було чекати від будь-кого на їхньому місці)? Вони тільки скиглили й скаржилися не гірше самого Норрелла.

Наступного ранку він прокинувся з рішучим наміром повернутись на Королівські Шляхи. Він бадьоро привітався з Арабеллою, поговорив із нею на безліч далеких тем і спробував удати, ніби вони посварилися через її втому та збентеженість вчорашнього вечора. Та задовго до того, як він зміг скористатися цією придумкою (і вислизнути непомітно на Королівські Шляхи крізь найближче велике дзеркало), Арабелла йому впрост заявила, що почувається нічим не краще від минулої ночі.

Зрештою хіба не марні наші спроби розібратися в хитросплетіннях подружніх сварок? Такі розмови зазвичай течуть плутано, мов велика річка: до них, ніби притоки, вливаються суперечки й образи попередніх років — цілковито незбагненні для всіх, крім двох, котрих вони стосуються найбільше. У таких зіткненнях жодна сторона ніколи ще не доводила свою правоту, а навіть якщо й доводила, хіба воно щось значить?

Бажання жити в гармонії й дружніх стосунках дуже сильне, і Стрейндж з Арабеллою в цім ні від кого не різнилися. Врешті-решт, після дводенної суперечки та обміну аргументами, вони дали одне одному обіцянку. Він — що ніколи без її дозволу ногою не ступить на Королівські Шляхи. Вона — навзамін — що дарує йому цей дозвіл, як тільки він її переконає, що це безпечно.

37 Cinque Dragownes

Сім років тому будинок м-ра Ласеллза на Брутон-стрит вважався одним із найкращих у Лондоні. Йому була притаманна та досконалість, досягти якої могла лише дуже багата і дуже ледача людина, що присвячує левову частку свого часу колекціонуванню картин і скульптур, а левову частку душевних сил — вибору меблів і шпалер. М-р Ласеллз вирізнявся гарним смаком і хистом відшукувати нові, незвичайні поєднання кольорів. Особливо до душі йому припали синя та сіра барви, а також темні, металево-бронзові відтінки. Однак у нього не виникало прив’язаності до надбань. Він продавав картини так само часто, як і купував, а тому його оселя ніколи не вироджувалася до гармидеру картинної галереї, на який скидаються помешкання деяких колекціонерів. Кожну з Ласеллзових кімнат прикрашала тільки дрібка картин і objets d’art, але до дрібки тої належали найпрекрасніші й найвидатніші витвори мистецтва в усьому Лондоні.

Одначе досконалість помешкання м-ра Ласеллза суттєво змаліла за останні сім років. Вишукані, як і раніше, кольори зовсім не змінювалися. Меблі були дорогими, але за модою семирічної давнини. За цей час колекція Ласеллза не поповнилася жодною картиною. В останні сім років неймовірні стародавні скульптури прибували до Лондона з Італії, Єгипту та Греції, та вони прикрашали збірки інших джентльменів.

Більше того, певні ознаки свідчили, що власник будинку долучився до якоїсь корисної діяльності, що він певною мірою навіть працював. Звіти, рукописи, листи й урядові документи громадилися на всіх столах і стільцях, а примірники «Друзів англійської магії» й книжки про магію лежали в кожній кімнаті.

Істина полягала в тому, що, хоча Ласеллз і далі ставився до роботи з великою відразою, він ще ніколи не був таким заклопотаним, як протягом останніх семи років, відколи м-р Норрелл прибув до Лондона. І хоча саме він запропонував призначити лорда Портісгеда головним редактором «Друзів англійської магії», те, як його милість виконував свої редакторські обов’язки, доводило роздратування Ласеллза до крайньої межі. Лорд Портісгед у всьому поступався м-ру Норреллу — не зволікаючи, вносив усі непотрібні поправки м-ра Норрелла, — тож недивно, що «Друзі англійської магії» ставали нуднішими й велемовнішими з кожним випуском. Восени 1810 року Ласеллз примудрився отримати посаду співредактора. «Друзі англійської магії» могли похвалитися чи не найбільшою на все королівство кількістю передплатників, а тому роботи було чимало. До того ж Ласеллз писав про сучасну магію для інших видань і газет; він давав уряду поради з магічної політики; мало не щодня навідував м-ра Норрелла, а у вільний час вивчав історію і теорію магії.

На третій день після візиту Стрейнджа до місис Буллворт Ласеллз сидів у бібліотеці та працював у поті чола над новим випуском «Друзів англійської магії». І хоча полудень уже минув, Ласеллз так і не знайшов часу поголитися чи переодягтися, а тому нидів у домашньому халаті серед купи книжок, паперів, тарілок і чашок з-під кави. Потрібного листа бракувало, а тому Ласеллз вирушив на його пошуки. Зайшовши до вітальні, він виявив, що там хтось є.

— О, — промовив господар. — Це ви.

Нікчемне створіння, що скоцюрбилося у кріслі біля каміну, підвело голову й мовило:

— Слуга пішов вас шукати й повідомити про мій прихід.

— А! — вигукнув Ласеллз і змовк, вочевидь, не знаючи, що сказати далі. Він сів у крісло навпроти, сперся підборіддям на кулак і замислено поглянув на Дролайта.

Обличчя Дролайта зблідло, а очі, здавалося, запали. Сурдут вкрився пилом, черевики були начищені недбало, і навіть сорочка мала неохайний вигляд.

— Як на мене, дуже нелюб’язно з вашого боку, — мовив нарешті Ласеллз, — брати гроші за те, щоб я збанкрутував, скалічився і збожеволів. І ще з кого — з Марії Буллворт![242] Не збагну, чому вона так на мене розгнівалася! Її провина не менша за мою. Я ж не змушував її виходити заміж за Буллворта. Лише запропонував вихід, коли вона більше не могла терпіти свого чоловіка. Це правда, що вона хотіла, аби Стрейндж наслав на мене проказу?

— О, можливо, — зітхнув Дролайт. — Я справді не знаю. Ніколи в світі вам нічого по-справжньому не загрожувало. Ви сидите тут, у багатстві, здоров’ї і затишку, як і завжди, а я став найжалюгіднішим створінням у Лондоні. Я три дні не спав. Уранці руки в мене трусилися так, що я ледве зміг зав’язати краватку. Ви й гадки не маєте, як принизливо для мене з’являтися перед людьми у такому нікчемному вигляді. Хоча яка різниця, коли ніхто й так мене не приймає? Переді мною зачинилися усі двері Лондона. Мене впустили тільки у ваш дім. — Він змовк. — Мабуть, не варто було вам про це казати.

Ласеллз знизав плечима і відповів:

— А от чого мені не збагнути: як ви сподівалися досягнути успіху з такою нісенітною схемою.

— Чого ж нісенітною? Навпаки: я дуже ретельно добирав… клієнтів. Марія Буллворт живе усамітнено від поспільства. Ґеткоум і Тентоні — броварі! З Ноттінґемширу! Хіба можна було передбачити, що вони зі Стрейнджем узагалі стрінуться?

— А як же міс Ґрей? Арабелла Стрейндж познайомилася з нею в домі леді Вестбі на Бедфорд-сквер.

Дролайт зітхнув.

— Міс Ґрей — усього вісімнадцять років, і вона мешкала зі своїми опікунами у Вітбі. За батьковим заповітом, вона мусила в усьому покладатися на їхні побажання, поки не досягне тридцяти шести літ. А опікуни ненавиділи Лондон і затялися ніколи не полишати Вітбі. На жаль, обоє підхопили застуду і раптово померли два місяці тому, а нікчемне дівчисько одразу ж чкурнуло до столиці. — Дролайт змовк і нервово облизав губи. — Норрелл дуже гнівається?

— Зроду його таким не бачив, — тихо відказав Ласеллз.

Дролайт іще більше втиснувся у крісло:

— Що вони зі мною зроблять?

— Не знаю. Відколи стало відомо про вашу маленьку пригоду, я вирішив, що краще буде певний час не навідуватися на Гановер-сквер. Я чув від адмірала Саммергейза, що Стрейндж хотів викликати вас на поєдинок…

У Дролайта вирвався переляканий зойк.

— …Але Арабелла не схвалює дуелі, тому з цього нічого не вийшло.

— Норрелл не має права гніватися на мене! — раптом заявив Дролайт. — Він усім завдячує мені! Магічні штучки — це дуже добре, але, якби я не взявся за нього й не почав усім показувати, ніхто б про того чарівника й не чув. Він не міг обійтися без мене тоді, не обійдеться і зараз.

— Гадаєте?

Темні очі Дролайта розширилися, як ніколи. Він засунув пальця до рота, неначе хотів погризти ніготь, аби заспокоїтись, але, виявивши, що досі не зняв рукавички, швидко витягнув його.

— Я знову зайду до вас увечері, — мовив він. — Ви будете вдома?

— Імовірно! Я майже пообіцяв леді Блессінґтон завітати до її салону, але сумніваюся, що піду туди. Ми дуже відстаємо з номером «Друзів». Норрелл закидає нас суперечливими інструкціями.

— Стільки роботи! Мій сердешний Ласеллзе! Вам це нітрохи не пасує! Старий вас просто запроторив у рабство!

Щойно Дролайт пішов, Ласеллз викликав слугу:

— Емерсоне, за годину я вийду в місто. Скажи, хай Волліс підготує мені вбрання… О, Емерсоне, ще одне! Містер Дролайт висловив намір повернутися сюди пізніше, увечері. Коли він прийде, за жодних обставин не приймайте його.

У той самий час, коли відбувалася викладена повище розмова, м-р Норрелл, м-р Стрейндж і Джон Чилдермасс зібралися в бібліотеці на Гановер-сквер, аби обговорити Дролайтове віроломство. М-р Норрелл мовчки сидів і дивився на вогонь, доки Чилдермасс розповідав Стрейнджеві, як виявив іще одну жертву шахрайства — підстаркуватого джентльмена з Твікенема на прізвище Пелґрейв, який заплатив Дролайтові двісті гіней, аби його життя подовжилося ще на вісімдесят років і повернулася молодість.

— Я не певен, — правив далі Чилдермасс, — що ми коли-небудь дізнаємося напевне, скільки людей платили Дролайтові, гадаючи, що замовляють вам чорну магію. Містерові Тентоні і міс Ґрей обіцяли у майбутньому якесь впливове становище в ієрархії магів, яка, за словами Дролайта, ось-ось має постати. Не вдаватиму, буцімто добре розумію, про що йдеться.

Стрейндж зітхнув.

— Навіть не знаю, як ми зможемо переконати людей, що непричетні до всього цього. Щось потрібно робити, але щиро зізнаюся: гадки не маю, що саме.

Раптом м-р Норрелл сказав:

— Останні два дні я ретельно обмірковував цю справу — власне, ні про що інше я не міг думати — і прийшов до висновку, що нам слід повернути Cinque Dragownes![243]

Ненадовго запала тиша, а тоді Стрейндж промовив:

— Даруйте, сер. Ви сказали «Cinque Dragownes»?

М-р Норрелл кивнув.

— Ясна річ, такого лиходія мають судити Cinque Dragownes. Він винен в облудній магії та лихих помислах. На щастя, старий середньовічний закон ніхто не скасовував.

— Старий середньовічний закон, — осміхнувся Чилдермасс, — передбачав, що в суді Cinque Dragownes мають засідати дванадцять магів. Але в Англії немає дванадцяти магів. Ви чудово це знаєте. Є лише двоє.

— Ми пошукаємо інших, — запропонував м-р Норрелл.

Стрейндж і Чилдермасс приголомшено глянули на нього.

М-р Норрелл зволив трохи збентежитися — зрештою, він суперечив усьому, що обстоював протягом семи років, — але все одно продовжив:

— Є ще лорд Портісгед і той чорнявий молодик із Йорка, що не підписав угоду. Ось іще двоє і, смію припустити, — тут він поглянув на Чилдермасса, — ви знайдете ще декого, якщо добре подумаєте.

Чилдермасс розкрив рота, ймовірно, аби сказати, що всі маги, котрих він знаходив для м-ра Норрелла, припинили бути магами, адже сам м-р Норрелл або заволодів їхніми книгами, або викинув з професії, або змусив підписати принизливі угоди, або знищив якимось іншим чином.

— Даруйте, містере Норрелле, — втрутився Стрейндж, — але коли я казав, що потрібно щось зробити, то мав на увазі оголошення в газету чи щось таке. Дуже сумніваюся, що лорд Ліверпуль і міністри дозволять нам заради покарання однієї людини відновлювати цілу гілку англійського права, яка перервалася понад дві сотні років тому. І навіть якщо вони зроблять нам таку ласку і дозволять це, ми мусимо визнати, що «дванадцять магів» означає «дванадцять магів-практиків». Лорд Портісгед і Джон Сеґундус — лише теоретики. Окрім того, цілком імовірно, що невдовзі Дролайта притягнуть до суду за шахрайство, фальшування, крадіжку і бозна за що іще. Я щиро не розумію, які переваги Cinque Dragownes мають над судами загального права.

— Справедливість судів загального права геть непередбачувана! Судді зовсім не знаються на магії, а тому не зможуть осягнути розмах злочинів. Я говорю про Дролайтові злочини проти англійської магії, проти мене. Cinque Dragownes славилися своєю суворістю. На мою думку, найкраще для нас буде, якщо його повісять.

— Повісять!

— О так. Я маю твердий намір спровадити його на шибеницю. Я гадав, що саме про це ми й говорили.

Норрелл швидко заблимав дрібними очима.

— Містере Норрелле, — відказав Стрейндж. — Я гніваюся на нього не менше, ніж ви. Він безпринципний. Він віроломний. Він утілює все, що я зневажаю. Але я не стану причиною будь-чиєї смерті. Я був на Півострові, сер. І бачив достатньо смертей.

— Але ж два дні тому ви хотіли викликати його на дуель!

Стрейндж сердито зиркнув на наставника:

— Це зовсім інша справа!

— У будь-якому разі, — продовжив м-р Норрелл, — ви самі винні не менше за Дролайта!

— Я? — вражено закричав Стрейндж. — Чому? Що ж я зробив такого?

— О, ви чудово розумієте, про що я! Заради Бога, що штовхнуло вас на Королівські Шляхи? Сам-один, без підготовки! Невже ви могли подумати, що я схвалю таку дику авантюру? Ваш учинок шкодить справі магії не менше, ніж скоєне Дролайтом. Ні, навіть більше! Ніхто й ніколи не був гарної думки про Крістофера Дролайта. Тож ніхто й не здивується, що він виявився лиходієм. Але ж вас усі знають як мого учня! Ви Другий Маг королівства! Люди вважатимуть, ніби я схвалюю ваші вчинки. Вони гадатимуть, що це частина мого плану з відновлення англійської магії!

Стрейндж поглянув на вчителя.

— Містере Норрелле, боронь Боже, щоби бодай котрийсь мій вчинок кидав тінь на вашу репутацію. Запевняю вас, я ніколи й близько не мав такого наміру. Але справі легко зарадити. Сер, якщо ми з вами підемо різними шляхами, кожен зможе діяти самостійно. Світ судитиме наші дії окремо, не пов’язуючи одного з іншим.

М-р Норрелл мав приголомшений вигляд. Він зиркнув на Стрейнджа, відвів погляд, а тоді тихо пробурмотів, що не це мав на увазі. Він сподівається, м-р Стрейндж розуміє, що він мав на увазі геть не це. Він прочистив горло.

— Сподіваюся, містер Стрейндж пробачить мені певну роздратованість і поганий настрій. Сподіваюся, містер Стрейндж ставить майбутнє англійської магії понад образу на мою сварливість. Він же знає, наскільки важливо, щоби ми з ним виступали разом — словом і ділом — заради блага англійської магії. Її ще надто рано кидати на поталу всім вітрам. Якщо ми з містером Стрейнджем почнемо сперечатися у важливих питаннях магічної політики, боюся, англійська магія приречена.

Тиша.

Стрейндж підвівся з крісла й холодно, офіційно вклонився м-рові Норреллу.

Кілька секунд ніякової мовчанки. Здавалося, м-р Норрелл був би й радий щось сказати, але нічого путнього не спадало йому на думку.

Сталося так, що просто перед ним на столику лежала нова книжка лорда Портісгеда, «Нарис про надзвичайне відродження англійської магії…», яка щойно прибула з друкарні. М-р Норрел ухопився за неї.

— Просто чудова праця! Лорд Портісгед настільки відданий нашій справі! Після таких подій важко бодай комусь довіряти, але я гадаю, що ми завжди зможемо покластися на лорда Портісгеда!

Він простягнув Стрейнджеві книжку. Той замислено гортав сторінки.

— Без сумніву, він зробив усе, що ми просили. Два довгих розділи, що паплюжать Короля Крука, і жодної згадки про фейрі. Скільки я пам’ятаю, перший варіант містив розлогий опис магії Короля Крука.

— Саме так, — відказав м-р Норрелл. — До ваших виправлень його нарис був нікчемним. Навіть гірше ніж нікчемним — небезпечним! Але довгі години, які ви провели з ним, спрямовуючи його думки, принесли чудові плоди! Я надзвичайно втішений.

Коли Лукас приніс тацю з чаєм, уже здавалося, що маги повернулися до свого природного стану (хіба, може, Стрейндж був трохи тихішим, ніж зазвичай). Скидалося на те, що суперечку залагоджено.

Перш ніж піти, Стрейндж запитав, чи він може позичити книжку лорда Портсігеда.

— Звісно! — вигукнув м-р Норрелл. — Можете залишити її собі, у мене є ще кілька примірників.

Попри всі доводи Стрейнджа і Чилдермасса, м-р Норрелл не міг просто так відмовитися від плану повернути до життя суд Cinque Dragownes. Що більше маг про нього думав, то більше переконувався, що не знатиме спокою, доки в Англії не буде гідного суду магічного права. Він відчував, що жодне покарання, визначене Дролайту будь-яким іншим судом, не задовольнить його. А тому пізніше того ж дня відрядив Чилдермасса до будинку лорда Ліверпуля, аби благати його милість про кілька хвилин для розмови. Лорд Ліверпуль відповів повідомленням, що зможе прийняти м-ра Норрелл а наступного дня.

У призначений час м-р Норрелл явився до прем’єр-міністра і виклав свій план. Коли він договорив, лорд Ліверпуль спохмурнів.

— Але ж магічне право в Англії вийшло з ужитку, — відказав його милість. — Немає адвокатів, навчених працювати у цьому суді. Хто братиметься за такі справи? Хто буде за суддів?

— А! — вигукнув м-р Норрелл, витягуючи пухкий стос паперів. — Я радий, що ваша милість ставить такі доречні запитання. Я склав документ із описом роботи Cinque Dragownes. На жаль, у наших знаннях лишається чимало лакун, але я запропонував шляхи до відновлення втраченого. Я взорувався на церковні суди колегії юристів цивільного права[244]. Як побачить ваша милість, перед нами дуже багато роботи.

Лорд Ліверпуль зиркнув на папери.

— Забагато роботи, містере Норрелле, — сухо відказав він.

— Але це вкрай потрібно, запевняю вас! Украй потрібно! Як іще ми порядкуватимемо магією? Як вбережемося від лихих магів і їхніх прислужників?

— Яких ще лихих магів? Є тільки ви і містер Стрейндж.

— Що ж, це правда, але…

— Ви відчуваєте в собі лихі наміри, містере Норрелле? Чи існує нагальна причина, яка би змусила британський уряд заснувати окрему судову установу, аби стримувати ваші злі поривання?

— Ні, я…

— Тоді, може, містер Стрейндж виявляє велику схильність до вбивств, насилля і крадіжок?

— Ні, але…

— Тоді лишається тільки цей містер Дролайт — який, скільки мені відомо, взагалі не маг.

— Але його злочини все одно магічні. За англійськими законами, він має постати перед судом Cinque Dragownes і не перед яким іншим. Ось перелік його злочинів. — М-р Норрелл подав прем’єр-міністру ще один список. — Дивіться! Облудна магія, лихі помисли та зловороже напучування. Жоден звичайний суд не має достатньої компетенції, щоб дати цьому раду.

— Поза всяким сумнівом. Але, як я вже зазначав, ніхто не зможе винести вирок у такій справі.

— Коли ваша милість зволить поглянути на сорок другу сторінку моїх нотаток, то побачить, що я пропоную найняти адвокатів і повірених із колегії юристів цивільного права. Я би міг пояснити їм принципи тавматургічного права — на це знадобиться не більше тижня. А ще на час судового розгляду я міг би відрядити до них мого слугу, Джона Чилдермасса. Він дуже тямуща людина і легко зможе підказати, якщо правники помиляться.

— Як це? Щоб суддя й адвокати радилися щодо своїх обов’язків із позивачем та його слугою? Ні в якому разі! Правосуддя відсахнеться від такої ідеї!

М-р Норрелл кліпнув.

— Та яких ще заходів мені вжити, аби інші маги не оскаржували мій авторитет і не суперечили мені?

— Містере Норрелле, в обов’язки суду — будь-якого суду — не входить вивищувати думку однієї людини понад інші. Ані в магії, ані в жодній іншій царині життя. Якщо інші чарівники не поділяють ваших думок, ви маєте відстоювати свої погляди у суперечках. Вам слід довести свою правоту, як це роблю я в політиці. Сперечайтеся, публікуйтеся, практикуйте магію і навчіться жити так, як живу я — під тягарем постійної критики, спротиву та осуду. Так, сер, чинять в Англії.

— Але…

— Перепрошую, містере Норрелле. Не хочу більше про це чути. Розмову завершено. Уряд Великої Британії вам вдячний. Ви зробили своїй країні неоціненні послуги. Усі знають, як високо ми вас цінуємо, але ви просите про неможливе.

Новина про Дролайтове шахраювання швидко стала загальновідомою, і — як і передбачав Стрейндж — це кинуло тінь на самих чарівників. Зрештою, Дролайт був щирим товаришем одного з них. Вся історія одразу припала до душі карикатуристам, і друком з’явилося кілька вельми дошкульних робіт. Джордж Крукшенк[245] зобразив, як м-р Норрелл виголошує довгу промову про велич англійської магії перед гуртом своїх шанувальників, а тим часом у задній кімнаті Стрейндж диктує такий собі прейскурант слузі, який пише крейдою на дошці: «Вбивство за допомогою магії випадкового знайомого — двадцять гіней. Вбивство близького друга — сорок гіней. Вбивство родича — сотня гіней. Вбивство чоловіка або дружини — чотириста гіней». На карикатурі Роулендсона елегантна леді вигулювала вулицею пухнастого песика на повідку. Зустрічні знайомі в захопленні гукали: «Овва! Місис Фолкс, яке потішне мале собача!» «Так, — відповіла місис Фолкс, — це містер Фолкс. Я заплатила містеру Стрейнджу та містеру Норреллу п’ятдесят гіней, аби чоловік слухався кожного мого слова. І ось результат».

Зрозуміло, що карикатури та уїдливі пасажі в газетах завдали відчутного удару англійській магії. Тепер вона постала в геть іншому світлі — не як велика захисниця держави, а як знаряддя Зловільності та Заздрощів.

А як же люди, що постраждали від Дролайтових учинків? Як вони дивилися на справу? Не було й сумніву, що м-р Пелґрейв — хворий сварливий стариган, який сподівався жити вічно, — мав намір подати до суду на Дролайта за шахрайство, але раптова смерть наступного же дня унеможливила ці наміри. Його діти та спадкоємці (усі вони ненавиділи старого) радше втішилися, ніж навпаки, дізнавшись, що останні дні він провів у відчаї, стражданнях та смутку. Не варто було Дролайту боятися й міс Ґрей чи місис Буллворт. Друзі та родичі першої не дозволили б їй вплутатися у вульгарну судову справу, а настанови місис Буллворт Дролайту були такими лютими, що вона й сама могла опинитися на лаві підсудних, тож позиватися до облудника не могла. Лишалися Ґеткоум та Тентоні, броварі з Ноттінґемширу. Як людині практичній, м-ру Ґеткоуму йшлося головно про повернення грошей, і по них він відправив до Лондона судових приставів. На жаль, Дролайт ніяк не міг задовольнити це скромне прохання м-ра Ґеткоума, бо давно вже розтринькав гонорар.

Ось ми і підійшли до справжнього краху Дролайта, бо щойно він уник шибениці, як з’явилася істинна його Немезида — із захмареного неба Дролайтового буття спустилася вона на чорних крилах, щоб знищити його. Дролайт ніколи не був багатим, навпаки. Жив він головно в борг або на позичене у друзів. Часом йому щастило в гральних клубах, але переважно він підбивав на гру дурних молодиків, а коли ті програвали (це траплялося завжди), брав їх під руку і вів до знайомих своїх лихварів, прислужливо примовляючи: «Тільки цього позичальника я й можу вам щиро порадити. Решта виставляють здирницькі умови, але м-р Гриф — людина геть іншого штабу. Такий добрий старий джентльмен! Йому серце крається бачити, як хтось відмовляється від задоволень, коли він має способи цьому зарадити. Я гадаю, що позичання невеликих сум грошей — то для нього радше доброчинність, ніж ділова оборудка!» Отак Дролайт заманював юнаків у прірву пороку та руйнації — і за цю невеличку, проте дуже важливу роль отримував від лихварів платню: зазвичай чотири відсотки річних за борг сина міщанина, шість відсотків — за сина віконта чи баронета і десять відсотків — за сина графа чи герцога.

Новини про ганьбу Дролайта ширилися. Кравці, капелюшники та рукавичники, яким він був заборгував гроші, розтривожились і стали вимагати оплати рахунків. Борги, які він сподівався виплатити роки через чотири-п’ять, раптом стали нагальним клопотом. Груболиці люди з палицями в руках стали часто гатити йому в двері. Кілька знайомих радили Дролайту не баритися й тікати за кордон, але він не міг повірити, що друзі полишили його напризволяще. Він сподівався, що м-р Норрелл змилується; гадав, що Ласеллз, милий Ласеллз поможе йому. Обом Дролайт відправив уклінні листи з проханням терміново позичити йому чотириста гіней. Але м-р Норрелл на листа так і не відповів, а Ласеллз лиш відписав, що взяв собі за правило ніколи нікому не давати в борг. Дролайта арештували за борги у вівторок вранці, і вже наступної п’ятниці він став в’язнем тюрми суду Королівської лави.

Якось увечері наприкінці листопада, десь через тиждень після описаних подій, Стрейндж та Арабелла сиділи у вітальні на Сого-сквер. Арабелла писала листа, а Стрейндж розгублено смикав свою чуприну й дивився перед себе. Раптом підвівся і вийшов з кімнати.

Десь через годину він повернувся, тримаючи в руках з десяток списаних аркушів.

Арабелла підвела погляд:

— Я гадала, що ти вже дописав статтю для «Друзів англійської магії».

— Це не для «Друзів англійської магії». Це огляд Портісгедової книги.

Арабелла насупилась:

— Але ж ти не можеш рецензувати книжку, яку сам допомагав писати.

— Гадаю, що можу. За певних обставин.

— Справді? І що ж це за обставини?

— А як я скажу, що це мерзенна книга, яка огидно бреше британській публіці?

Арабелла прикипіла поглядом до чоловіка.

— Джонатане!

— Це справді мерзенна книга.

Стрейндж простягнув Арабеллі стос аркушів і вона взялася читати. Годинник над каміном пробив дев’яту, і Джеремі подав чай. Дочитавши, Арабелла зітхнула:

— Що ти збираєшся робити?

— Не знаю. Певно, опублікую.

— А як же сердешний лорд Портісгед? Якщо він висловив у своїй книжці хибні думки, звісно ж, хтось має про це сказати. Але ти чудово знаєш, що написав він це лише тому, що ти йому так сказав. Він вважатиме, що з ним повелися негідно.

— Авжеж. Кепська була затія від самого початку, — безтурботно відказав Стрейндж, сьорбнув чаю та відкусив шматочок тосту. — Але річ не в тім. Чи варто мені з симпатії до Портісгеда поступитися тим, що я вважаю за істину? Я так не думаю. А ти?

— Та хіба це маєш сказати саме ти? — з відчаєм мовила Арабелла. — Йому, бідоласі, ще більше болітиме від того, що ти на нього напосівся.

Стрейндж насупився.

— Звісно, що це маю сказати саме я. Хто ж іще? Та послухай. Обіцяю, що за найпершої нагоди висловлю йому свої найщиріші вибачення.

І цим Арабелла мусила вдовольнитися.

Тим часом Стрейндж обмірковував, куди варто надіслати свій огляд. Його вибір впав на м-ра Джеффрі, видавця «Единбурзького ревю». Це, нагадаю, було радикальне видання, яке виступало за політичні реформи, емансипацію католиків і юдеїв та все, чого не схвалював м-р Норрелл[246]. Тож усі статті та замітки про відродження англійської магії з’являлися на сторінках його конкурентів, а в бідного м-ра Джеффрі не було ані рядка.

Природно, він радо прийняв огляд Стрейнджа. Його нітрохи не бентежило, що матеріал виявився наскільки приголомшливим та революційним, бо саме такі речі його тішили щонайбільше. М-р Джеффрі негайно написав Стрейнджу листа, запевнивши його, що опублікує огляд у найкоротші терміни, а ще через кілька днів відправив магові гаґґіс (таку шотландську ковбасу) як подарунок.

38 Зі шпальт «Единбурзького ревю»

Арт. XIII. «Нарис про надзвичайне відродження англійської магії…», складений ДЖОНОМ ВОТЕРБЕРІ, лордом ПОРТІСГЕДОМ, із реляцією щодо вжитку чарів у ході останньої Піренейської війни за авторства ДЖОНАТАНА СТРЕЙНДЖА, ординарного мага на службі його світлості герцога ВЕЛЛІНҐТОНА. Лондон. 1814 рік. Накладом Джона Маррі.

Цінний помічник та повірник м-ра НОРРЕЛЛА, а також друг м-ра СТРЕЙНДЖА, лорд ПОРТІСГЕД якнайліпше годиться в історики недавніх магічних подій, адже чимало з них розгорталися, власне, поруч із ним. Всяке досягнення м-ра НОРРЕЛЛА й м-ра СТРЕЙНДЖА широко висвітлювалось на шпальтах його газет і вісників, проте читальники лорда ПОРТІСГЕДА набагато краще розумітимуть плин подій, познайомившись із їхнім повним викладом у виконанні його милості.

Завзятіші поміж шанувальників м-ра НОРРЕЛЛА радо би нас переконали, що навесні 1807 року він прибув до Лондона уже як Найвеличніший Маг Англії та Найбільший Феномен своєї Доби, одначе з оповіді лорда ПОРТІСГЕДА цілком ясно, що м-р НОРРЕЛЛ зі СТРЕЙНДЖЕМ набували вправності лиш поступово, і перші їхні кроки здавалися досить непевними. Тому ПОРТІСГЕД говорить не тільки про їхні успіхи, а й про невдачі. Так, у розділі п’ятім наведено трагікомічну історію про їхню тривалу дискусію з КІННОЮ ГВАРДІЄЮ, яка розпочалася ще року 1810-го, коли одному з генералів заманулося пересадити гвардійців із коней на єдинорогів, щоби, вступаючи в бій із французом, усякий кавалерист мав змогу протяти серце неприятелю. На жаль, цьому прекрасному задуму не судилося бути втіленим у реальність, оскільки м-рові НОРРЕЛЛУ і м-рові СТРЕЙНДЖУ не тільки не вдалося постачити єдинорогів у військо в достатній кількості, а й навіть віднайти хоч одну тварину.

Сумнівну цінність має друга половина книжки його милості, де він полишає оповідь і береться встановлювати правила та визначення респектабельної англійської магії: що нею є, а що — ні. Іншими словами, проводить межу між білою та чорною магією. Тут нічого нового не дізнатися. Якби наш читальник кинув оком на слова новіших оглядачів про магію, то спостеріг би дивовижну їхню одностайність. Усі переказують одні й ті самі історії, вдаються до одних і тих самих тверджень, на яких і будують власні висновки.

Можливо, саме настав час піддати це сумніву. В усіх царинах наших Знань розуміння поліпшується, коли наявні раціональні опоненти й дискусія. Право, богослов’я, історія і точні науки мають різні школи. Чому ж тоді в магії ми покладаємося на одні й ті самі аргументи, що вже викликають оскомину? Час від часу навіть виникає думка: а навіщо взагалі щось обговорювати, якщо всі ми, здається, віримо в ті самі істини? Ця тоскна рутина напрочуд впадає в око зі сторінок новіших книжок про ІСТОРІЮ АНГЛІЙСЬКОЇ МАГІЇ, стаючи чуднішою з кожним новим переказом.

Вісім років тому з-під пера цього самого автора вийшла по-своєму бездоганна «Історія Короля Крука для дітей», від сторінок якої віяло напрочуд живим духом надприродності й дивовижі магічних діянь ДЖОНА УСКҐЛАССА. То навіщо ж зараз удавати, немовбито англійська магія бере початок у шістнадцятому столітті від МАРТІНА ПЕЙЛА? У розділі шостім «Нарису про надзвичайне відродження англійської магії…» автор стверджує, ніби ПЕЙЛ свідомо взявся чистити англійську магію від її похмуріших складових, і при цьому не наводить жодного підкріплення цим надзвичайним словам. Цілком розсудно, до речі, оскільки жодних таких свідчень не існує.

Згідно з теперішніми поглядами ПОРТІСГЕДА, традицію, започатковану ПЕЙЛОМ, вдосконалювали ГІКМАН, ЛАНЧЕСТЕР, ҐУБЕР, БЕЛАСІС та ін. (винятково ті, кого ми зараз іменуємо магами-АРҐЕНТУМАМИ), але апогею слави вона сягнула із м-ром НОРРЕЛЛОМ та м-ром СТРЕЙНДЖЕМ. Безперечно, це саме ті погляди, які так наполегливо нав’язують самі м-р НОРРЕЛЛ та м-р СТРЕЙНДЖ. Але це нікуди не годиться. Ні МАРТІН ПЕЙЛ, ні маги Срібної доби ніколи не мали наміру закладати підвалини англійської магії. І в кожнім закарбованім ними заклятті, кожнім записанім слові вони намагалися зберегти й підживити славну Магію своїх попередників (тих, кого ми зараз іменуємо магами Золотої доби чи ж то АВРЕАТАМИ): ТОМАСА БОГ-У-ПОМІЧ, РАЛЬФА ДЕ СТОКСІ, КАТЕРИНИ ВІНЧЕСТЕРСЬКОЇ і понад усіх інших — ДЖОНА УСКҐЛАССА. Сам МАРИН ПЕЙЛ був відданим послідовником цих магів, і він довіку шкодував, що йому випало народитися на двісті років пізніше від належного йому часу.

Однією з найразючіших властивостей відродження англійської магії стало його ставлення до ДЖОНА УСКҐЛАССА, чиє ім’я зараз споминають хіба для того, щоб його очорнити. Це все одно, якби м-р ДЕВІ[247] й м-р ФАРАДЕЙ[248], ці два Світочі Точних Наук, починали би свої виступи з образ і зневаги, якими вдостоювали ІСААКА НЬЮТОНА. Чи якби наші видатні лікарі кожне повідомлення про відкриття у царині медицини починали би з викладу слабких сторін ВІЛЬЯМА ГАРВЕЯ[249].

Розлогий розділ свого трактату лорд ПОРТІСГЕД присвячує доводам, чому ДЖОНА УСКҐЛАССА, всупереч поширеній думці, не можна вважати засновником англійської магії: мовляв, на наших островах існували маги й до нього. Цього я не заперечую. А от що я відкидаю найрішучішим чином — то це думку, ніби перед ДЖОНОМ УСКҐЛАССОМ існувала якась традиція англійської магії.

Погляньмо ж на чародіїв, яким ПОРТІСГЕД надає аж такої ваги. Хто вони? Наприклад, ЙОСИП АРИМАТЕЙСЬКИЙ, маг, котрий прибув до нас зі Святої Землі і посадив тут магічне дерево, що мало боронити Англію від усякої шкоди[250]. От тільки ніколи я не чув, щоб він тут лишався надовго й хоч кого би навчив своїх умінь. Ще один — МЕРЛІН, однак по материній лінії він родом із Вельсу, а по батьковій — із самого пекла, тож навряд чи він вписується в означення того, що ПОРТІСГЕД, НОРРЕЛЛ і СТРЕЙНДЖ вважають милою їхнім серцям, респектабельною англійською магією. А хто ж ходив у МЕРЛІНОВИХ учнях та послідовниках? Не назвемо жодного. Ні. Таке рідко трапляється, але тут загальна думка відповідає дійсності: магія на наших островах довго скніла в небутті, поки ДЖОН УСКҐЛАСС не явився із Фейрі і не заснував Королівство Північної Англії.

Здається, ПОРТІСГЕД і сам відчуває непереконливість своїх аргументів, а тому, на випадок, якщо не зможе переконати читачів, береться довести, що магія ДЖОНА УСКҐЛАССА лиха в своїй суті. Проте приклади, які він добирає, зовсім не підкріплюють його слова. Розгляньмо один із них. Усі чули історію про чотири магічні ліси, якими була оточена столиця ДЖОНА УСКҐЛАССА, місто Ньюкасл. Ми знаємо їхні імена: Великий Том, Асмодієва Цитадель, Малий Єгипет і Благословення Серло. Ліси мандрували з місця на місце і вряди-годи поглинали людей, що мандрували проз них із наміром завдати кривди мешканцям Ньюкасла. Безперечно, сама думка про ліс-людожер кошмарна й жахлива, але ж ми не маємо жодних свідчень, що так само гадали й сучасники ДЖОНА УСКҐЛАССА. Часи були дикі, ДЖОН УСКҐЛАСС був середньовічним королем і поводився, як годилося середньовічному королю, коли йшлося про оборону міста і городян.

Моральний бік учинків УСКҐЛАССА нам важко оцінити, адже його мотиви нам не відомі. Поміж усіх АВРЕАТІВ він найбільш загадковий. Нікому не знано, навіщо він украв Місяць із неба в 1138-му році і змусив його подорожувати озерами та ріками Англії. Ми не знаємо, навіщо він посварився із Зимою в 1202-му році й вигнав її за межі свого королівства, так що потім чотири роки поспіль Північна Англія насолоджувалася вічним Літом. Так само ніхто не відповість, чому тридцять ночей підряд у травні й червні 1345-го року кожному чоловіку, жінці й дитині в королівстві снилося, немовбито їх зібрали на темнім рудім полі під блідим золотавим небом, де вони мурували високу чорну вежу. Щоночі всі тяжко гарували, вранці прокидаючись цілковито виснаженими. І сни їх облишили тільки тридцятої ночі, коли вежа й фортеця навколо неї були готові. Всі ці історії (особливо остання) передають нам відчуття, ніби чиниться щось величне, але не ясно, що саме. Дехто з науковців припускає, що чорну вежу розташовано в тій частині Пекла, яку — згідно з переказами — УСКҐЛАСС винайняв у ЛЮЦИПЕРА, і будував він її якраз перед війною зі своїми ворогами в Пеклі. Щоправда, МАРТІН ПЕЙЛ із цим не погоджується. На його думку, існував зв’язок між спорудженням вежі та приходом Чорної Смерті в Англію трьома роками пізніше. Північноанглійське королівство ДЖОНА УСКҐЛАССА постраждало значно менше, ніж його південний сусід, і ПЕЙЛ вважав, це лише завдяки тому, що УСКҐЛАСС спорудив якийсь захист од пошесті.

Та якщо вірити «Нарису про надзвичайне відродження англійської магії…», нам нічого й думати про це. На думку м-ра НОРРЕЛЛА та лорда ПОРТІСГЕДА, новочасній магії не варто займатися погано зрозумілими речами. А я стверджую: саме тому, що ми погано розуміємо ці речі, їх необхідно вивчати.

Англійська магія стала незнаною оселею для нас, магів. Її зведено на підвалинах ДЖОНА УСКҐЛАССА, і не брати це до уваги — небезпечно. Підвалини слід досліджувати, в їхній природі варто розібратися, щоби знати, на що цей фундамент годиться, а що він ніколи тримати не стане. В іншім разі стіни дадуть тріщини й пропустять вітри бозна-звідки. А коридори вестимуть туди, куди ми зовсім не збиралися йти.

Тож книжка лорда ПОРТІСГЕДА — хай яка вона багата на чудові сторінки — є яскравим прикладом божевільного самозаперечення новочасної англійської магії: наші провідні маги повсякчас заявляють про свій намір винищити найменші згадки про ДЖОНА УСКҐЛАССА та будь-які його сліди. Проте хіба це можливо? Адже ми займаємося саме тією магією, яку створив ДЖОН УСКҐЛАСС.

39 Двоє магів

Із усіх суперечливих матеріалів, опублікованих на сторінках «Единбурзького ревю», цей, безперечно, не знав собі рівних. До кінця січня, певно, не лишилося від одного краю держави до іншого жодного освіченого чоловіка чи жінки, котрі б не прочитали статтю і не склали власної думки про неї. Хоч та й не мала підпису, всі знали, що автор — Стрейндж. Звісно, спершу дехто сумнівався, вказуючи, що Стрейнджа в статті критикували не менше за Норрелла, а може й більше. Однак за таку дурість навіть друзі піднімали їх на глум. Усім відомо, що Стрейндж — людина химерна й суперечлива: він цілком міг би написати статтю проти самого себе. До того ж, хіба автор не заявляв, що сам він маг? Хто б іще це міг бути? Хто ще міг би говорити з таким авторитетом?

Коли м-р Норрел тільки прибув до Лондона, його погляди здавалися дуже новаторськими та трохи ексцентричними. Але відтоді до мага звикли і вважали його лише Дзеркалом Епохи, коли він казав, що Англія має панувати над магією, як уже панує над океанами. Треба визначити її межі, а все, що сучасним леді та джентльменам не під силу осягнути, — як-от трьохсотлітнє правління Джона Ускґласса чи заплутану історію стосунків людей із фейрі — задля зручності слід відкинути. А тепер Стрейндж поставив норреллівське бачення магії догори дриґом. Раптом виявилося, що відомі усім з дитинства оповідки про дику англійську магію можуть виявитися правдою: може, й зараз по забутих стежках десь за небом, по той бік дощу досі скаче Джон Ускґласс зі свитою із людей та фейрі.

Більшість вважала, що співпраці двох магів настав кінець. Лондоном ширилися чутки, ніби Стрейндж приїжджав на Гановер-сквер, але челядь не пустила його. Була й інша чутка, протилежна: мовляв, Стрейндж узагалі не з’являвся на Гановер-сквер, а от м-р Норрелл день і ніч сидить у бібліотеці і чекає на свого учня, що п’ять хвилин доймаючи слуг, аби вони визирнули у вікно, чи не їде другий маг.

Недільного вечора на початку лютого Стрейндж таки навідався до м-ра Норрелла. У цьому не було сумнівів, адже двоє джентльменів, прямуючи до церкви Святого Георгія, побачили, як він стояв на сходах будинку, як відчинилися двері, як Стрейндж поговорив зі слугою і як його миттю впустили, наче давно чекали. Двоє джентльменів зайшли до церкви, де розповіли про це усім друзям, які сиділи на сусідніх лавах. За п’ять хвилин до церкви ввійшов худий побожного вигляду юнак. Ніби молячись, він прошепотів, що тільки-но говорив з людиною, яка висунулася з вікна другого поверху сусіднього від м-ра Норрелла будинку, і та особа твердила, що Стрейндж виголошує палку промову, напускаючись на м-ра Норрела. Ще через дві хвилини в церкві гомоніли, що чарівники погрожують одне одному чи не відлученням від магії. Служба почалася, але парафіяни нетерпляче позирали на вікна, дивуючись, чому в церквах їх завжди роблять так високо. Під акомпанемент органу заспівали псалом, і пізніше дехто запевняв, ніби крізь музику долинав гуркіт грому — певна ознака магічних заворушень. Інші ж казали, що це почулося.

І ті, й другі вельми подивувалися б, якби побачили двох магів, що якраз тоді мовчки стояли в бібліотеці м-ра Норрелла і насторожено позирали одне на одного. Стрейнджа, який уже кілька днів не бачив наставника, приголомшив його вид. М-р Норрелл помарнів з лиця і згорбився тілом — він здавався на десять років старшим.

— Сядьмо, сер? — запропонував Стрейндж. Він посунув стілець уперед, і м-р Норрел здригнувся від раптового руху, наче очікував удару від Стрейнджа. Але за мить він опанував себе і також сів.

Стрейндж почувався не набагато краще. За останні кілька днів він не раз питав себе, чи варто було публікувати той огляд, і прийшов до висновку, що таки варто. Він вирішив, що найкраще буде триматися з гідністю і проявляти моральну вищість, трохи пом’якшуючи її стриманими вибаченнями. Але тепер, знову опинившись у бібліотеці м-ра Норрелла, він збагнув, наскільки важко йому поглянути у вічі наставникові. Його погляд перебігав від крихітної порцелянової фігурки доктора Мартіна Пейла на дверну ручку, ніготь великого пальця самого Стрейнджа, лівий черевик м-ра Норрелла.

М-р Норрелл натомість не відводив очей від Стрейнджевого лиця.

По короткій паузі обоє заговорили разом.

— Після тієї ласки, що ви мені виявили… — почав Стрейндж.

— Ви вважаєте, що я на вас серджуся, — почав м-р Норрелл.

Обоє змовкли, а тоді Стрейндж жестом попросив м-ра Норрелла продовжити.

— Ви вважаєте, що я на вас серджуся, — повторив м-р Норрелл, — але це не так. Ви вважаєте, що я не знаю, навіщо ви зробили те, що зробили, але я знаю. Ви вважаєте, що вклали в цю статтю всю душу і тепер кожен в Англії вас розуміє. Та що вони розуміють? Нічого. А я розумів вас ще до того, як ви написали хоч слово. — Маг змовк. Його обличчя дивно змінилося: він ніби збирався щось добути з найпотаємнішого закутка душі. — Ви написали те, що написали, для мене. Для мене одного.

Стрейндж уже розкрив рота, щоб заперечити такий несподіваний висновок, але, трохи подумавши, зрозумів, що так воно, мабуть, і є. Він промовчав.

М-р Норрелл правив далі:

— Ви справді гадаєте, ніби я ніколи не відчував те саме… те саме поривання, що й ви? «Адже ми займаємося саме тією магією, яку створив Джон Ускґласс». Авжеж. Якою ж іще? Кажу вам, у молоді роки я би зробив та витерпів що завгодно, аби знайти його і кинутись йому до ніг. Я намагався прикликати його… Ха! Тільки дуже молода і дуже дурна людина може викликати Короля, наче лакея, щоб він поговорив із нею. Найбільша удача в моєму житті — що ця витівка обернулася провалом! Тоді я спробував знайти його, вдаючись до старовинних заклять вибору. Я навіть не зміг добитися, щоб ці заклинання подіяли. Усю магію юності я змарнував на його пошуки. Десять років я не думав ні про що інше.

— Ви ніколи не розповідали мені про це, сер.

М-р Норрелл зітхнув.

— Я хотів, аби ви не повторили мою помилку.

Він безпорадно розвів руками.

— Містере Норрелле, ви ж самі кажете, що це було дуже давно, в часи вашої юності та недосвідченості. Тепер ви маг зовсім іншого рівня, та й я, скажу без зайвої скромності, більше не звичайний підмайстер. Можливо, нам варто спробувати ще раз?

— Такого могутнього чарівника не знайти, якщо він сам того не захоче, — байдуже відказав м-р Норрелл. — Марно навіть намагатися. Гадаєте, його цікавить, що коїться в Англії? Запевняю вас, що ні. Він полишив нас багато років тому.

— Полишив? — Стрейндж насупився. — Це надто різке слово. Розумію, що роки розчарувань можуть підштовхнути до таких висновків. Та існує безліч згадок про людей, що бачили Джона Ускґласса багато років потому, як він, імовірно, відбув з Англії. Донька рукавичника з Ньюкасла[251], йоркширський фермер[252], баскський моряк[253]…

М-р Норрелл роздратовано пхикнув:

— Чутки й забобони! Навіть коли ці історії правдиві — а в цьому я вельми сумніваюсь, — я ніколи не міг втямити, звідки всі ті люди знали, що бачили саме Джона Ускґласса. Немає жодного його портрета. Серед згаданих вами людей двоє — донька рукавичника та баскський моряк — насправді ніколи не твердили, що стрілися саме з Ускґлассом. Вони бачили чоловіка в чорному, а інші люди пояснили їм згодом, що то був Джон Ускґласс. Та, по правді, повертався він в Англію чи ні, бачили його якісь там люди чи ні, — це нічого не змінює. Факт лишається фактом: коли він облишив трон і відбув з Англії, то забрав із собою левову частку англійської магії. Відтоді її сила почала занепадати. Хіба ж цього не досить, аби зарахувати його до наших ворогів? Сподіваюся, ви знайомі із «Занепадом лісу фейрі» Вотершиппа?[254]

— Ні, ця праця мені невідома, — промовив Стрейндж. Він кинув на м-ра Норрелла гострий погляд, ніби натякаючи, що не прочитав цю книгу зі звичної причини. — Але мені дуже хотілося б, аби ви розповіли хоча би щось із цього раніше.

— Можливо, я помилявся, приховуючи стільки від вас, — сказав м-р Норрелл, сплітаючи пальці. — Тепер я майже певен, що помилявся. Але багато років тому я вирішив, що заради вищих інтересів Великої Британії варто зберігати цілковиту мовчанку щодо цих питань, а старих звичок важко позбутися. Але ж ви, звісно, розумієте, яке перед нами стоїть завдання, містере Стрейндже? Перед вами і мною? Магія не може чекати милості від Короля, якому давно вже байдуже до Англії. Ми маємо позбавити англійських магів залежності від нього. Нам слід зробити усе можливе, щоб вони забули Джона Ускґласса так само, як він забув нас.

Стрейндж насупився і похитав головою.

— Попри все, я досі вважаю, що Джон Ускґласс перебуває в самому серці англійської магії і нехтувати ним небезпечно. Можливо, зрештою виявиться, що я не мав рації. Радше за все, так і буде. Але в питаннях, що мають таке конечне значення для англійської магії, я мушу розібратися сам. Не думайте, що я невдячний, сер, але, гадаю, час нашої співпраці добіг кінця. Певно, ми надто відрізняємося одне від одного…

— О! — скрикнув м-р Норрелл. — Згоден, характерами… — Він мовби відмахнувся від чогось рукою. — Та яке це має значення? Ми маги. У цьому весь я, й у цьому весь ви. Це єдине, що направду для нас важливо. Якщо ви сьогодні підете з цього дому й оберете власний шлях, з ким ви говоритимете так, як зараз говоримо ми з вами? Ні з ким. Ви станете геть самотнім. — Майже благально м-р Норрелл прошепотів: — Не робіть цього!

Стрейндж розгублено позирав на свого вчителя. Він такого геть не сподівався. Стрейнджева стаття не збурила бурю гніву м-ра Норрелла, але, схоже, пробудила в ньому щирість і смирення. Якусь мить Стрейнджеві здавалося, що повернутися під крило наставника буде й розважливим, і бажаним. Лише гордість та усвідомлення того, що за годину-дві він буде зовсім іншої думки, змусили його промовити:

— Даруйте, містере Норрелле, але після повернення з Півострова я більше не чуюся вашим учнем. Мені здавалося, що я лише граю цю роль. Приносити свої нотатки вам на затвердження, аби ви змінювали в них усе, що заманеться, — я так більше не можу. Ви силуєте мене казати те, у що я більше не вірю.

— Все, все це лише про людське око, — зітхнув м-р Норрелл. Він подався вперед і заговорив із запалом: — Лишайтеся під моїм наглядом. Пообіцяйте, що нічого не публікуватимете, не говоритимете та не робитимете, поки не будете цілком певні у своїх висновках. Вірте мені, коли я кажу, що мовчати десять, двадцять, навіть п’ятдесят років варто заради однієї насолоди — знати, що ви сказали саме те, що мали, не більше й не менше. Мовчанка та бездіяльність вам не до душі, знаю. Але обіцяю, що вповні відшкодую вам це. Ви нічого не втратите. Якщо хоч колись ви мали підстави вважати мене невдячним, то в майбутньому це не повториться. Я усім розповім, якої я високої про вас думки. Ми більше не будемо вчителем та учнем. Хай це буде співпраця рівних! Та й хіба ж я не дізнавався від вас стільки ж, скільки й ви від мене? Усі найприбутковіші замовлення будуть вашими! Книги… — М-р Норрелл повільно глитнув. — Книги, які я приховав від вас, хоч і мав ними поділитися, — ви їх прочитаєте! Ми разом поїдемо в Йоркшир — сьогодні ж, якщо захочете, — я дам вам ключ від бібліотеки, і ви прочитаєте все, що забажаєте. Я… — М-р Норрелл провів рукою по чолу, ніби дивуючись власним словам. — Я навіть не проситиму вас спростувати ту статтю. Хай буде, як є. Хай буде, як є. А з часом ми разом відшукаємо відповіді на всі питання, які ви в ній порушили.

Запала довга мовчанка. М-р Норрелл пожадливо вдивлявся в лице молодшого мага. Його пропозиція показати бібліотеку в Гертф’ю справила належний ефект. Кілька секунд Стрейндж вагався, чи не пристати на бік вчителя, але зрештою промовив:

— Я зворушений, сер. Знаю, ви не з тих людей, що легко йдуть на компроміси. Однак, гадаю, віднині мені ліпше торувати власний шлях. Нам слід попрощатися.

М-р Норрелл заплющив очі.

За хвилину двері прочинилися. Лукас та ще один лакей зайшли до кімнати з чайною тацею.

— Нумо, сер, — сказав Стрейндж.

Він торкнувся руки вчителя, щоб хоч трохи підбадьорити його, і двоє єдиних магів у Англії востаннє чаювали разом.

Стрейндж пішов з Гановер-сквер о пів на дев’яту. Деякі люди, що вже знудилися коло своїх вікон на першому поверсі, бачили, як він іде. Інші, які вважали для себе неприйнятним підглядати особисто, відправили надвір покоївок та лакеїв. Невідомо, чи вдавався до таких заходів Ласеллз, але за десять хвилин по тому, як Стрейндж повернув за ріг на Оксфорд-стрит, він уже стукав у двері м-ра Норрелла.

Маг був у бібліотеці: відколи пішов Стрейндж, він непорушно сидів у кріслі, втупивши погляд у килим.

— Він пішов? — запитав Ласеллз.

М-р Норрелл не відповів.

Ласеллз сів поряд.

— Наші умови? Як він їх сприйняв?

Жодної відповіді.

— Містере Норрелле? Ви сказали йому те, про що ми домовилися? Ви сказали, що, коли він не опублікує спростування, ми будемо змушені викрити його заняття чорною магією в Іспанії? Сказали, що за жодних обставин не приймете його назад в учні?

— Ні, — промовив м-р Норрел. — Нічого такого я не казав.

— Але…

М-р Норрелл тяжко зітхнув:

— Байдуже, що я йому сказав. Він пішов.

Ласеллз на мить змовк і невдоволено поглянув на мага. М-р Норрелл поринув у власні думки й не помітив цього.

Зрештою, Ласеллз знизав плечима:

— Ви від початку мали рацію, сер, — сказав він. — В Англії може бути тільки один чарівник.

— Що ви хочете цим сказати?

— Хочу сказати, що двоє — число надзвичайно незручне. Один може робити, що йому заманеться. Шістьом до снаги добре ладнати. Але двоє завжди мусять змагатися за першість. Двоє стежать один за одним. До двох прикуті очі всього світу, який розділиться навпіл, обираючи, кого підтримати. Ви зітхаєте, містере Норрелле. Адже знаєте, що я маю рацію. Відтепер ми мусимо зважати на Стрейнджа в усіх наших планах — що він скаже, що зробить, як йому протистояти. Ви часто казали мені, що він — видатний маг. Його здібності були великою перевагою, доки він лишався до ваших послуг. Але тепер всьому кінець. Рано чи пізно він оберне свої таланти проти вас. І вам слід якнайшвидше оборонитися. Ось про що я кажу. Його магічний хист великий, а можливості обмежені, тож врешті-решт він дійде до думки, що магові дозволено все — навіть вдиратися в дім, грабувати, обдурювати. — Ласеллз нахилився вперед. — Я не стверджую, що Стрейндж настільки ниций, що просто зараз опуститься до крадіжки у вас, але у великій скруті його розбещений розум не погребує ні віроломством, ні замахом на приватну власність. — Він змовк. — Ви подбали про захист від злодіїв у Гертф’ю? Закляття приховування?

— Закляття приховування не захистять від Стрейнджа! — гнівно відрубав м-р Норрелл. — Вони тільки привернуть його увагу і приведуть прямо до найцінніших томів! Ні-ні, ваша правда, — він зітхнув. — Тут потрібно щось надійніше. Треба подумати.

Через дві години після від’їзду Стрейнджа м-р Норрелл і Ласеллз залишили Гановер-сквер в екіпажі м-ра Норелла. Їх супроводжували троє слуг, і схоже було, що товариство вирушало в довгу подорож.

Назавтра Стрейндж, як завжди дивакуватий і суперечливий, уже почав було шкодувати про розрив із м-ром Норреллом. У думках повсякчас зринало передбачення м-ра Норрелла: відтепер і довіку йому ні з ким буде говорити про магію. Він знову й знову розігрував у голові їхню розмову. Стрейндж був майже певен, що всі Норреллові висновки щодо Джона Ускґласса — хибні. Все, що розказав м-р Норрелл, викликало в молодшого мага нові ідеї щодо Короля Крука, і тепер Стрейндж щиро страждав, адже ними ні з ким би було поділитися.

За браком кращого слухача Стрейндж подався скаржитися до сера Волтера Поула на Гарлі-стрит.

— Відучора мені спало на думку з п’ять десятків думок, про які я мусив би йому розповісти. А тепер мені доведеться викладати їх у статті чи огляді, які вийдуть друком не раніше квітня, а потім Норрелл накаже Ласеллзу чи Портісгеду написати спростування, яке вийде не раніше червня чи липня. Доведеться чекати п’ять-шість місяців, аби почути його думку! Вельми клопітний спосіб вести дискусію, особливо з огляду на те, що досі я міг просто прийти на Гановер-сквер і поцікавитись, що він гадає. І тепер мені як власних вух не бачити книжок, а це таки важить! Як же магові жити без книжок? Хай-но хтось спробує мені це пояснити. Це наче вимагати від політика здобути високу посаду без хабарів чи протекції.

Сер Волтер милостиво пропустив повз вуха цю вельми нечемну заувагу і з розумінням поставився до Стрейнджевого роздратування. Ще школярем у Гарроу він був змушений вивчати історію магії (до якої почував глибоку відразу), тож тепер звернувся думками в минуле, намагаючись пригадати бодай щось корисне. Як виявилося, пам’ятав сер Волтер небагато — вистачить лишень, кисло подумав він, щоб до половини заповнити малесенький келишок.

Поміркувавши хвильку чи дві, він зрештою запропонував таке:

— Наскільки мені відомо, Король Крук вивчив усе, що можливо про англійську магію взагалі без книжок — адже в ті часи їх в Англії просто не було. Може, й вам таке до снаги?

Стрейндж відповів серу Волтеру холодним поглядом.

— А наскільки мені відомо, Король Крук був улюбленим вихованцем Короля Оберона[255], який, крім інших дрібниць, дав йому блискучу магічну освіту й величезне королівство у володіння. Гадаю, я міг би потинятися по безлюдних дібровах і порослих мохом галявинах у надії, що мене всиновить якийсь монарх-фейрі, але, боюся, на їхню думку, я вже трохи застарий для такого.

Сер Волтер розсміявся:

— І що ж ви робитимете тепер, коли робота з містером Норреллом не буде відбирати весь ваш час? Мені попросити Робсона з Міністерства закордонних справ дати вам магічні замовлення? Ось навіть минулого тижня він скаржився, що змушений довго чекати, доки, виконавши усі прохання Адміралтейства і Скарбниці, містер Норрелл зможе приділити йому час.

— Неодмінно. Але скажіть йому, що я зможу взятися за справи лише через два-три місяці. Ми їдемо додому, у Шропшир. Ми з Арабеллою дуже хочемо навідати рідний край, і тепер, коли згода містера Норрелла не потрібна, нічого не стоїть нам на заваді.

— Он як! — здивувався сер Волтер. — Але ж ви не вирушаєте негайно?

— За два дні.

— Так скоро?

— Що ж ви так зажурилися? Годі, Поуле, я й гадки не мав, що ви аж так цінуєте моє товариство!

— Не аж так ціную. Але я подумав про леді Поул. Ваш від’їзд дуже засмутить її, бо вона журитиметься за подругою.

— А! Так, так, — зніяковіло відказав Стрейндж. — Звісно!

Трохи пізніше того ж ранку Арабелла склала прощальний візит до леді Поул. П’ять років майже не позначилися ні на вроді її милості, ні на її прикрому стані. Як і завжди, вона лишалася мовчазною і байдужою до горя чи втіхи. Ні лагідність, ні холодність не могли її зворушити. Вона проводила свої дні біля вікна у венеційській вітальні будинку на Гарлі-стрит. Ніколи не виявляла вона ані найменшої схильності до жодного заняття, а Арабелла була її єдиною гостею.

— Мені прикро, що ви їдете, — відказала її милість, коли Арабелла повідомила новини. — Що ж це за місце той Шропшир?

— О, боюсь, я дуже упереджена. Гадаю, більшість людей погодиться, що це милий край із зеленими пагорбами, лісами й затишними сільськими стежками. Звісно, щоб уповні насолодитися його красою, слід дочекатися весни. Але навіть узимку краєвиди вельми вражають. Це дуже романтичне графство зі шляхетною історією. Там височіють руїни замків і камені, покладені на вершинах пагорбів бозна-яким людом. А оскільки графство розташоване біля самісінького Вельсу, за нього чимало воювали, тож мало не кожна долина — поле звитяжних битв минулих днів.

— Поле битви! — мовила леді Поул. — О, я дуже добре знаю, що це таке. Коли визираєш із вікна — і бачиш навкруги тільки зламані кістки й заіржавілі обладунки! Дуже похмуре видовище. Сподіваюся, воно не надто вас засмутить.

— Зламані кістки й обладунки? — перепитала Арабелла. — У жодному разі. Ваша милість неправильно мене зрозуміли. Ті битви були дуже давно. Там нема чого бачити — принаймні, нічого сумного.

— І все ж, знаєте, — правила далі леді Поул, майже не слухаючи подругу, — тоді чи тоді, а бої відбувалися скрізь. Пригадую, як у школі чула, що в Лондоні колись сталося жорстоке бойовище. Люди гинули страшною смертю, а місто спалили дощенту. Кожен день ми оточені тінями жорстокості й лиха, і, здається мені, немає жодного значення, чи лишають вони по собі видимі сліди.

Раптом щось змінилось у кімнаті. Ніби над їхніми головами залопотіли холодні, сірі крила або хтось пройшов крізь дзеркала й кинув тінь на всю кімнату. То була химерна гра світла, яку Арабелла часто помічала, розмовляючи з леді Поул. Не знаючи, як іще її пояснити, місис Стрейндж припустила, що це через те, що в кімнаті багато дзеркал.

Леді Поул затремтіла й глибше загорнулася в шаль. Арабелла нахилилася вперед і взяла подругу за руку:

— Та годі! Розвійте смуток веселішими думками.

Леді Поул байдуже поглянула на неї. Розвіяти смуток їй було не легше, ніж злетіти.

Тоді Арабелла загомоніла про те й про се, сподіваючись відволікти її милість від похмурих думок. Вона розповідала про нові крамнички й нові моди. Описувала чудову шовкову тафту барви слонової кістки, яку помітила у вітрині на Фрайді-стрит, і вишивку з бірюзового бісеру, бачену деінде, — вона би неймовірно пасувала до тієї тафти кольору слонової кістки. Арабелла не вгавала, розповідаючи, що її кравець думає про бісер, а ще — про дивовижну рослину, яка стоїть у нього в горщику на кованому балкончику за вікном і так виросла за рік, що затулила вікно виробника підсвічників поверхом вище. Потім Арабелла згадала інші дивовижно високі рослини, Джека й бобове стебло, велета на вершині бобового стебла — перескочила на велетнів і переможців велетнів загалом, а від них — до Наполеона Буонапарте й герцога Веллінґтона; зауважила, що герцог може похвалитися чеснотами у всіх сферах життя, крім родинної, і згадала про журбу його герцогині.

— На щастя, ні ви, ні я не знаємо такого лиха, — підсумувала вона, трохи захекавшись, — коли душа не на місці, бо коханий чоловік упадає за іншими жінками.

— Гадаю, так, — із легким сумнівом відповіла леді Поул.

Така відповідь обурила Арабеллу. Місис Стрейндж намагалася з розумінням ставитися до дивацтв леді Поул, але їй було важко прийняти звичну холодність її милості до чоловіка. Арабелла би не змогла так часто навідуватися на Гарлі-стрит, якби не знала, як віддано сер Волтер ставиться до леді Поул. Тільки-но йому здавалося, ніби щось здатне потішити дружину чи полегшити її страждання, як це вмент з’являлося. Одначе Арабелла не могла без болю дивитися, якою невдячністю платили за його зусилля. Не те щоб леді Поул ставилася до нього вороже; радше іноді вона взагалі не помічала його існування.

— О, та ви ж і не усвідомлюєте, який це дарунок долі, — мовила Арабелла. — Один із найпрекрасніших дарунків у житті.

— Про що ви?

— Про кохання вашого чоловіка.

Схоже, леді Поул здивувалася.

— Так, він мене кохає, — зрештою відповіла вона. — Або принаймні каже, що кохає. Але що мені з того? Його кохання жодного разу не зігріло, коли мені холодно, — а ви ж знаєте, що мені завжди холодно. Воно ніколи й на хвильку не скорочувало довгі, похмурі бали й не перепиняло процесій темними, заплутаними, примарними коридорами. Не врятувало мене від жодного лиха. А чи вас коли-небудь рятувало кохання вашого чоловіка?

— Містера Стрейнджа? — всміхнулася Арабелла. — Ні, ніколи. Радше, це моя звичка — рятувати його. Тобто, — швидко додала вона, зауваживши, що леді Поул її не зрозуміла, — він часто зустрічає людей, які хочуть, аби він вдався до магії заради них. Або ж у них є троюрідний небіж, який воліє вивчати магію під орудою містера Стрейнджа. Або вони вважають, що знайшли магічний черевик, виделку чи ще якусь дурницю. Вони не мають лихих намірів. Навіть навпаки, здебільшого поводяться дуже ввічливо. Але містер Стрейндж — людина не надто терпляча, тож мені доводиться бігти йому на допомогу і втручатися, доки він не наговорив такого, про що слід змовчати.

Арабеллі вже час було повертатися, тож вона перейшла до прощання. Тепер, коли вони не побачаться кілька місяців, місис Стрейндж особливо кортіло сказати що-небудь підбадьорливе.

— Люба леді Поул, я сподіваюся, — почала вона, — що, коли ми зустрінемося знову, вам буде значно ліпше і, можливо, ви зможете повернутися у світ. Моє найзаповітніше бажання — одного дня побачитися з вами в театрі чи у бальній залі…

— У бальній залі! — перелякано згукнула леді Поул. — Заради всього святого, що ж вас змусило таке сказати? Боронь Боже, аби ми з вами коли-небудь стрілися на балу!

— Годі! Годі! Я зовсім не хотіла засмутити вас. Я забула, як ви ненавидите танці. Прошу, не плачте! Не думайте про бал, якщо він так вам не до вподоби!

Арабелла зробила все, що могла, аби втішити подругу. Обіймала її, цілувала щоки та волосся, гладила руку й підносила лавандову воду. Та марно. На кілька хвилин леді Поул поринула в ридання. Арабелла ніяк не могла збагнути, у чому річ. А втім, що тут узагалі можна збагнути? То були прояви недуги її милості — лякатися дрібниць і засмучуватися без приводу. Арабелла дзвоником викликала покоївку.

Тільки з появою служниці її милість спромоглася опанувати себе.

— Ви не тямите, що сказали! — вигукнула леді Поул. — І боронь Боже вам це збагнути, як це довелося мені. Я спробую застерегти вас — знаю, що марно, а все ж спробую! Слухайте, люба, мила місис Стрейндж. Слухайте так, наче від цього залежить вічне спасіння вашої душі!

Арабелла, наскільки могла, зробила уважний вигляд.

Але все було дарма. Цей раз нічим не відрізнялася від решти, коли її милість заявляла, що має повідомити Арабеллі щось вельми важливе. Вона зблідла, кілька разів глибоко вдихнула, — а тоді взялася переповідати дуже дивну байку про закоханого у доярку власника свинцевої шахти. Та доярка втілювала все, чого жадав власник копальні, от тільки її відображення у дзеркалі з’являлося на кілька хвилин пізніше, ніж слід, її очі змінювали барву, коли заходило сонце, а тінь її часто пускалася в дикий танок, хоча сама дівчина стояла непорушно.

Коли леді Поул піднялася нагору, Арабелла лишилася сама.

«Яка ж я дурна! — подумала вона. — Я же знаю, як її засмучує сама лиш згадка про танці! І як можна було вчинити так необачно? Цікаво, що ж вона хотіла мені розповісти? І чи знає про це вона сама? Бідолашна! Краса й багатство нічого не варті, коли немає здоров’я і ясного розуму!»

Арабелла так і сиділа, картаючи себе, коли її увагу привернув легкий скрип. Вона озирнулася, одразу ж підвелася й хутко рушила до дверей, простягнувши руки.

— Це ви! Як же я рада вас бачити! Підійдіть! Потиснемо ж руки. Це наша остання зустріч перед довгою розлукою.

Того вечора Арабелла сказала Стрейнджу:

— Принаймні, одна людина рада, що ти зосередився на вивченні Джона Ускґласса та його підданців-фейрі.

— Справді? І хто ж це?

— Джентльмен із будяковим волоссям.

— Хто?

— Джентльмен, що мешкає з сером Волтером і леді Поул. Я вже тобі розповідала про нього.

— А, так! Пригадую. — Доки Стрейндж обмірковував почуте, панувала тиша. І раптом він вигукнув: — Арабелло! Ти що, й досі не знаєш його імені?

Він розсміявся, і це роздратувало Арабеллу.

— Це не моя провина, — мовила вона. — Він ніколи не представлявся, а я не пам’ятаю, щоби питала про ім’я. Але я рада, що ти так легко до цього ставишся. Свого часу я вважала, що ти схильний до ревнощів.

— Не пригадую такого.

— Дивина та й годі! Бо я це пригадую дуже добре.

— Даруй, Арабелло, але важко ревнувати до чоловіка, з яким ти познайомилася кілька років тому, а імені так і не дізналася. То він схвалює мою роботу?

— Так, він часто казав, що ти нічого не досягнеш, доки не почнеш вивчати фейрі. На його думку, саме там і ховається справжня магія — у вивченні фейрі та їхньої магії.

— Справді? Схоже, у нього доволі певні погляди на це питання! А він узагалі на цім знається? Він що, маг?

— Не думаю. Якось він заявив, що за все життя не прочитав жодної книжки про магію.

— А, то він один із тих? — зневажливо відказав Стрейндж. — Вони зроду нічого не вивчали, зате вже встигли нагородити чимало теорій. Мені часто такі трапляються. Що ж, коли він не маг, то хто такий? Хоча б це ти можеш сказати?

— Гадаю, можу, — відповіла Арабелла задоволеним тоном людини, яка щойно зробила дуже розумне відкриття.

Стрейндж вичікувально дивився на дружину.

— Ні, — заперечила Арабелла. — Я тобі не скажу. Ти знову тільки посмієшся.

— Можливо.

— Що ж, — зрештою мовила вона, — на мою думку, він принц. Або король. У ньому таки тече королівська кров.

— З якого дива ти так вирішила?

— Бо він багато розповідав про своє королівство, свої замки й маєтки. Проте, зізнаюся, всі вони мають дуже химерні назви, і я ніколи не чула про жоден із них. Мабуть, він один із тих принців, яких Буонапарте скинув у Німеччині або Швейцарії.

— Невже? — роздратовано кинув Стрейндж. — Що ж, тепер, коли Буонапарте розгромили, може, твій принц захоче повернутися додому.

Жодне з туманних пояснень і здогадок про джентльмена з будяковим волоссям не вдовольнило Стрейнджа, тож він і далі цікавився Арабеллиним приятелем. Наступного дня — в останній для Стрейнджа у Лондоні — маг вирушив до сера Волтера у Вайтголл з твердим наміром з’ясувати, хто ж той таємничий мешканець будинку на Гарлі-стрит.

Але на місці Стрейндж зустрів тільки зануреного в роботу секретаря сера Волтера.

— О, Муркоку! Доброго ранку! А сер Волтер уже поїхав?

— Він щойно вирушив до Файф-Гауса[256], містере Стрейндже. Чим я можу вам служити?

— Ні, я не… Хоча, можливо. Я давно хотів дещо спитати у сера Волтера, та все забував. Чи ви не знайомі з джентльменом, який мешкає у його будинку?

— У чиєму будинку, сер?

— Сера Волтера.

М-р Муркок насупився.

— Джентльмен у домі сера Волтера? Я не знаю, про кого ви говорите. Як його звати?

— Саме це я і хотів би дізнатися. Я ніколи не бачив того добродія, але місис Стрейндж повсякчас зустрічає його, якраз коли покидає дім сера Волтера. Вона знайома з ним кілька років, але так і не дізналася його ім’я. Мабуть, він дуже ексцентрична особа, якщо робить із цього таку таємницю. Місис Стрейндж постійно називає його чи то джентльменом зі срібним носом, чи то джентльменом із білосніжним обличчям. Чи якимось таким химерним іменем.

Це ще більше спантеличило м-ра Муркока:

— Мені дуже шкода, сер, але не думаю, що мені коли-небудь доводилося його бачити.

40 «Майте певність, такого місця не існує»

Імператора Наполеона Буонапарте було вигнано на острів Ельба. Проте його імператорська величність мав сумніви, що тихе острівне життя йому пасуватиме: хай там як, а він звик повелівати значною частиною відомого світу. Тож, покидаючи Францію, він декого повідомив, щоби чекали на нього, коли знову зацвітуть фіалки навесні. Свого слова імператор дотримав.

Щойно ступивши на французьку землю, він одразу зібрав військо й рушив на північ: на Париж, назустріч своїй долі — воювати з усіма на світі. Цілком природно, що Буонапарте волів імператорствувати знову, хіба тільки не вирішив, звідки. Йому завжди кортіло в усьому позмагатися з Александром Великим, тож багато хто думав, що його похід проляже на схід. Одного разу він уже напав був на Єгипет і навіть доволі успішно. Не менш вірогідно війська могли повернути і на захід: подейкували, в Шербурі на нього вже чекав флот, готовий переправити солдатів в Америку, де імператор міг би підкорити найновіший, не торканий світ.

Та який би напрям не обрав Наполеон, усі погоджувались: почне він із Бельгії, — а тому герцог Веллінґтон вирушив до Брюсселя, де збирався чекати на появу Великого Ворога Європи.

Шпальти англійських газет повнилися чутками. Ось Буонапарте зібрав своє військо; ось він якнайшвидше наступає на Бельгію; ось він уже там; ось його блискуча перемога! А наступного дня з’ясовувалося, що імператор сидить у своєму паризькому палаці і не ступав звідти ні кроку.

Наприкінці травня Джонатан Стрейндж вирушив за Веллінґтоном і приєднався до лав його армії в Брюсселі. Минулі три місяці він мирно просидів у Шропширі, розмірковуючи про магію, тож не дивно, що спершу йому від усього йшла обертом голова. Проте погулявши годину чи дві, він раптом збагнув, що причина не в ньому, а в самому Брюсселі. Стрейндж знав, який вигляд мають міста на війні, але тут був не той випадок. Вулицями мали крокувати солдати, їхати обози з припасами та мелькати напружені обличчя. Натомість йому траплялися модні вітрини крамничок і дами на прогулянці в гарненьких каретах. Ніде правди діти, він повсякчас зустрічав гурти офіцерів, але жоден із них, здавалося, не був зайнятий воєнними справами (один, наприклад, старанно й зосереджено лагодив іграшкову парасольку для маленької дівчинки). Повсюдно лунав сміх і чулись веселощі, які навряд чи мали би супроводжувати новини про близьку навалу Наполеона Буонапарте.

Аж раптом хтось обізвався до нього на ім’я. Стрейндж повернувся і побачив свого старого знайомого, полковника Меннінґема, який, не гаючись, запросив його в гості до леді Шарлотти Ґревілль[257] (однієї англійської дами, котра мешкала в Брюсселі). Маг запротестував, мовляв, він же непроханий, та й герцога він іще не знайшов. Але Меннінґем заявив, що формального запрошення тут і не треба (його зустрінуть із розпростертими обіймами), а герцог найпевніше зараз не де-небудь, а у вітальні леді Шарлотти Ґревілль.

Через десять хвилин маг опинився в розкішних апартаментах, повних людей, переважно вже знайомих йому, — офіцерів, прекрасних дам, модних джентльменів, британських політиків, — коротко кажучи, представників ледь не всіх верств та прошарків англійської аристократії. Всі вони голосно обговорювали війну та жартували про неї. Для Стрейнджа це було в новинку — війна як модна розвага. В Іспанії та Португалії солдати звикли вважати себе забутими та знеславленими мучениками, а реляції в англійській пресі висвітлювали їх становище в якомога похмуріших барвах. А тут, у Брюсселі, офіцерська служба під началом його світлості здавалася найшляхетнішою справою на світі, а посада його ординарного мага — другою за благородством.

— І Веллінґтону справді тут потрібні усі ці люди? — здивовано прошепотів Стрейндж до Меннінґема. — Що ж буде, коли нападуть французи? Шкода, що я приїхав. Зараз почнуть розпитувати про мою сварку із Норреллом, а я, от чесно, не готовий обговорювати цю тему.

— Нісенітниця! — пошепки відповів йому Меннінґем. — Тут усім однаково! Ну, і хай там як, а онде сам герцог!

Зчинилася невелика метушня, і з’явився Веллінґтон.

— А, Мерліне! — вигукнув він, помітивши Стрейнджа. — Радий вас бачити! Потиснемо ж руки! Ви, певно, знайомі з герцогом Ричмондом[258]? Ні? То давайте ж вас представлю!

І досі все було жваво, але зараз, із появою його світлості, атмосфера ще більше зворушилась! Усі погляди звернулися до того, з ким він говорив, і (що цікавіше) з ким він фліртував. Можна було подумати, Веллінґтон явився в Брюссель тільки розважатись. Та щоразу, як Стрейндж намагався вислизнути, герцог прикипав до нього поглядом, немов благаючи: «Ви мусите лишитись! Ви мені потрібні!» Невдовзі він, не покидаючи всміхатись, схилив голову й прошепотів на вухо Стрейнджу:

— Ось! Зараз, думаю, вже час. Гайда! Тут за іншими дверима є оранжерея. Там нам не докучатиме натовп.

Вони сіли на крісла в тіні пальм та інших екзотичних рослин.

— Маю застерегти! — одразу промовив герцог. — Це не Іспанія. В Іспанії француза ненавидить кожен чоловік, кожна жінка, кожна дитина, усі від малого до великого. Тут інакша справа. Буонапарте має друзів на кожній вуличці, вони розпорошені по всій армії. В місті повно шпигунів. Тож наша (з вами!) робота — удавати, немовбито ми аніскільки не сумніваємося в своїй перемозі! Посміхніться, Мерліне! Випийте чаю. Заспокойте нерви.

Маг спробував безтурботно всміхнутися, але враз насупився, піддавшись тривозі, а тому, намагаючись відволікти увагу герцога від виразу свого обличчя, запитав, що той думає про військо.

— У кращому разі можу назвати його нікудишнім. Такою різношерстою армією мені ще командувати не випадало. Британці, бельгійці, голландці, німці — намішано всіх. Треба немовби змурувати стіну з півдесятка різних матеріалів. Кожен із них прекрасний по-своєму, та чи триматиметься все це купи — хтозна. Пруссаки обіцяють битися пліч-о-пліч з нами. І Блюхер — їх чудовий провідник. Любить битися. — (Мовилось про прусського воєначальника.) — Але, на жаль, він геть з’їхав із глузду. Вважає, що завагітнів.

— Га?

— Слоненям[259].

— Га?

— Вам треба негайно братися до роботи! Маєте з собою книжки? Срібну миску? Місце для роботи? У мене дуже сильне передчуття, що Буонапарте зайде із заходу, з боку Лілля. Я б і сам обрав такий маршрут, а наші друзі повідомляють у листах із міста, що його там чекають з години на годину. Це буде вашим завданням. Пильнуйте за найменшими знаками його наближення на західному кордоні й негайно дайте мені знати, якщо побачите французькі війська.

Наступні два тижні Стрейндж постійно викликав видіння тих місць, де герцог чекав на появу французів. Сам герцог допоміг йому двома речами: великою мапою та юним офіцером на ім’я Вільям Гедлі-Брайт.

Гедлі-Брайт виявився одним із тих щасливців, яких доля благословила найвишуканішими своїми дарами. Йому все давалося легко. Він був єдиною, обожнюваною дитиною багатої вдови. Закортіло служити у війську? Друзі прилаштували його в модний полк. Закортіло пригод і розваг? Герцог Веллінґтон обрав його одним зі своїх ад’ютантів. Потім, щойно йому спало на думку, що єдина річ, цікавіша від військової справи, — це магія, герцог призначив його в помічники неперевершеному, загадковому Джонатану Стрейнджу. Та й заздрили Гедлі-Брайтовим успіхом тільки найкисліші з людей, решту він полонив своєю веселою вдачею й доброю душею.

День за днем Стрейндж і Гедлі-Брайт вивчали стародавні укріплення древніх міст на заході Бельгії; роздивлялися нудні сільські вулички, озирали порожні пейзажі полів під неозорим небом із його акварельними хмарами. Французи не з’являлися.

Одного спекотного липкого дня у середині червня вони вкотре сиділи за своїм завданням, що, здавалося, не має ні кінця, ні краю. Була третя година. Офіціант забувся прибрати брудні горнятка з-під кави, і над ними тепер дзижчала муха. Із відчиненого вікна пахтіло сумішшю ароматів — кінським потом, персиками й прокислим молоком. Гедлі-Брайт, завмерши на стільці, демонстрував бездоганне володіння однією з найважливіших навичок солдата: він умів засинати за будь-яких обставин і в будь-який час.

Стрейндж роздивлявся мапу і навмання обрав нову точку. На плесі срібної посудини з’явилося тихе перехрестя; поруч із ним — ферма й два-три будинки. Якусь мить маг усе це розглядав. Нічого не відбувалося. Мимохіть Стрейнджеві очі заплющилися, і він мало не задрімав, як на позицію між кількома берестами невідомі солдати затягли гармату. Вигляд вони мали напрочуд діловий. Маг копнув Гедлі-Брайта і розбудив його:

— Хто це? — запитав він.

Гедлі-Брайт, кліпаючи, прикипів очима до води.

Солдати на перехресті мали зелені мундири з червоною облямівкою. Раптом їх висипало як із мішка.

— Нассау, — відповів Гедлі-Брайт, пригадавши війська у підпорядкуванні Веллінґтона. — Це молодці принца Оранського. Можна не хвилюватись. А куди ви дивитеся, сер?

— Перехрестя в двадцяти милях на південь від міста. Місцина зветься Катр-Бра.

— А, можете не марнувати на них час! — широко позіхнув Гедлі-Брайт. — Це по дорозі на Шарлеруа. З іншого її кінця прусська армія… принаймні мені так сказали. Цікаво, оці взагалі повинні там бути? — Ад’ютант заходився шарудіти якимись аркушами, на яких було розписана диспозиція військ союзників. — Ні, не думаю, не думаю…

— А це що таке? — перебив його Стрейндж, показавши на солдата в синьому мундирі, який раптом з’явився на верхівці пагорба з мушкетом напоготові.

— Француз, — після куцої паузи відповів Гедлі-Брайт.

— А він там бути повинен? — запитав Стрейндж.

До одного француза приєднався інший. Потім з’явилося їх іще з п’ять десятків. П’ятдесят швидко перетворилося на дві сотні, три сотні. На тисячу! Пагорб розродився французами, неначе сирна головка червами. Наступної миті вже всі стріляли з мушкетів по солдатах із Нассау на перехресті. Сутичка тривала якісь хвилини. По французах дали гарматний залп. Ті своєї артилерії не мали, а тому ретирувалися за пагорб.

— Ха! — зрадів Стрейндж. — Перемога! Вони втекли!

— Так, але мене більше цікавить, звідки вони взялися, — пробурмотів Гедлі-Брайт. — Ви могли би зазирнути за схил?

Стрейндж хлюпнув по воді і крутнув рукою над її поверхнею. Перехрестя зникло з виду, натомість відкрився прекрасний вид на французьке військо, ну, принаймні якщо не на все, то його значну частину.

Гедлі-Брайт упав на стілець, немов маріонетка, якій утяли ниточки. Стрейндж вилаявся по-іспанськи (мовою, яку він природно асоціював із війною). Армія союзників перебувала в геть іншому місці. Дивізії Веллінґтона стояли на заході, готові до смерті боронити місця, які Буонапарте і не збирався атакувати. Генерал Блюхер і його прусська армія все ще були далеко на сході. А французи несподівано об’явилися на півдні. Виходило на те, що цей полк із Нассау (чисельністю тисячі зо три-чотири) був єдиним, що відділяло Брюссель від французів.

— Містере Стрейндже, робіть щось, благаю вас! — вигукнув Гедлі-Брайт.

Стрейндж набрав побільше повітря в груди і широко розкинув руки, неначе намагався охопити ними геть усі магічні знання, які мав.

— Хутчіш, містере Стрейндже! Хутчіш!

— Я міг би пересунути місто! — сказав маг. — Я міг би пересунути Брюссель! І заховати його там, де французи не зможуть його знайти.

— Куди пересунути? — Гедлі-Брайт аж схопив Стрейнджа за руки та силоміць опустив їх. — Ми оточені арміями! Нашими арміями! Якщо посунути Брюссель, його будинки та бруківка розтрощать наших же солдатів. Герцогу це не сподобається. Йому потрібна кожна людина.

Стрейндж замислився.

— Придумав! — вигукнув він.

Дмухнув якийсь легіт — приємний вітерець зі свіжим присмаком океану. Гедлі-Брайт визирнув у вікно. За будинками, церквами, палацами й парками виднівся чорний гірський хребет, якого там раніше не було. Його немовбито вкривали сосни. Повітря віяло прохолодою, неначе ним іще ніхто не дихав.

— Де ми? — запитав Гедлі-Брайт.

— В Америці, — відповів Стрейндж і, пояснюючи, додав: — На мапах там завжди так порожньо.

— Господи милосердний! Це ж нічим не краще! Ви забули, що ми тільки-но уклали мирну угоду з Америкою? Гнів американців не знатиме меж, коли вони дізнаються про появу європейського міста на їхній землі!

— Не виключено! Але, смію вас запевнити, не варто хвилюватись. Ми далеко як від Вашингтона, так і Нового Орлеана, чи й узагалі будь-якого місця, де точилися бої. Думаю, сотні миль. Щонайменше… Одним словом, я не певен, де ми саме. Гадаєте, це має якесь значення?[260]

Гедлі-Брайт кинувся надвір шукати герцога, щоб доповісти йому, що, всупереч його очікуванням, французи вже дісталися Бельгії, звідки сам герцог тепер зник.

Його світлість (який саме чаював із кількома англійськими політиками та бельгійськими графинями) вислухав новини у звичній для себе незворушній манері. Але вже за півгодини він явився до Стрейнджа в готель у супроводі генерал-квартирмейстера полковника Де Лансі. Витріщившись похмуро в зображення у срібній мисці, він вигукнув:

— Богом присягаюся, Наполеон надурив мене! Де Лансі, негайно пишіть наказ. Ми повинні зібрати армію під Катр-Бра.

Сердешний полковник Де Лансі переполошився.

— Як же нам доставити накази офіцерам через усю Атлантику? — запитав він.

— О, — відмахнувся його світлість, — містер Стрейндж про це подбає.

Тут він кинув оком на щось за вікном. На вулиці саме проїжджало четверо вершників з поставами королів та ликами імператорів. Колір шкіри вони мали немов червоного дерева, довге чорнюще волосся виблискувало, наче перо крука. Вбрані вони були в шкури, прикрашені дикобразовими голками. Кожен мав по рушниці в шкірянім чохлі, по страхітливому на вигляд спису (прикрашеному, як і їхні зачіски, пташиним пір’ям) і по луку.

— І ще, Де Лансі! Знайдіть кого-небудь, хто поговорив би з оцими й спитав, чи не хочуть вони завтра піти з нами в бій. У них дуже підходящий для цього вигляд.

Десь за годину в містечку Ат за двадцять миль від Брюсселя (точніше, від того місця, де Брюссель зазвичай стояв) один pâtissier[261] дістав форму з тістечками із печі. Після того, як тістечка прохололи, на кожному з них він написав літеру рожевою глазур’ю, чого раніше ніколи в житті не робив. Його дружина (котра не знала ні слова по-англійськи) розклала тістечка на дерев’яній таці і віднесла до sous-pâtissier[262], а вже той відніс його до штабу союзної армії в місті, звідки командував сер Генрі Клінтон. Sous-pâtissier подав частування серу Генрі. Сер Генрі взяв одне тістечко і мало не відправив його в рота, як майор Норкотт із 95-го стрілецького полку раптом скрикнув. Перед ними писана рожевою глазур’ю на маленьких тістечках була депеша від Веллінґтона, яка наказувала серу Генрі, не гаючись, виступати всією Другою піхотною дивізією в напрямку Катр-Бра. Сер Генрі підвів приголомшений погляд. Очі sous-pâtissier аж світились.

Приблизно в той самий час генерал, який командував Третьою дивізією, ганноверець на ім’я Карл фон Альтен, старанно працював у замку за двадцять п’ять миль на південний захід від Брюсселя. Варто було йому визирнути з вікна, як він помітив у дворі дуже дивну зливу. Вся вода лилася тільки на землю, анітрохи не торкаючись стін. Фон Альтен настільки зацікавився, що вийшов на вулицю і придивився уважніше. Краплини дощу прибили куряву, лишивши на ній послання:

Дехто з голландських та бельгійських командувачів у Веллінґтоновім війську й собі дізналися про французьку присутність у Катр-Бра, куди вони вже летіли зі своєю Другою Нідерландською дивізією. Відтак цих генералів (на ім’я Ребек та Перпонхер) скоріше роздратували співочі пташки, ціла зграя яких обсіла всі дерева понад дорогою, співаючи:

— Та знаємо вже ми! — крикнув генерал Перпонхер, махаючи на птахів і намагаючись їх розігнати. — Ану киш, ч…и би вас побрали!

Та птахи лиш обсідали їх щільніш, деякі навіть мостилися на його плечі та круп коня, виспівуючи якомога докучливіше:

Пташки не відставали від солдатів до кінця дня, ні на мить не припиняючи цвірінькати й виспівувати надокучливу пісеньку. Генерал Ребек, чия англійська була бездоганна, навіть зловив був одну і спробував навчити її іншої пісеньки, сподіваючись, що її почує Джонатан Стрейндж:

О шостій годині Стрейндж повернув Брюссель на європейську землю. Одразу по тому розквартировані в ньому полки виступили з Намюрської брами на Катр-Бра. Впоравшись із цим, Стрейндж взявся до власних воєнних приготувань. Зібрав срібний таріль, півдесятка магічних книжок, пару пістолів, легку літню шинель з численними глибокими кишенями, десяток круто зварених яєць, три фляжки з бренді, трохи пирога зі свининою, загорнутого в папір, і надзвичайно велику шовкову парасолю.

Наступного ранку, розіпхавши все це по собі та по коню, він виїхав разом із герцогом та його штабом до перехрестя Катр-Бра. Зараз там уже зібралося кілька тисяч солдатів союзних військ, але французи ще не показалися. Час від часу лунали мушкетні постріли, але не частіше ніж під час джентльменських полювань в якому-небудь англійському лісі.

Стрейндж саме роззирався навколо, як на його плече сів співочий дрозд і процвірінькав:

— Що? — пробурмотів Стрейндж. — Ти що тут робиш? Ти мав зникнути ще кілька годин тому!

Він зробив знак Ормскірка на усунення магічних чарів, і пташка полетіла геть. На його превеликий жаль, разом із нею в повітря одразу знялася ціла зграя птахів. Стрейндж нервово роззирнувся — чи не помітив хто його хибу, — але люди навколо були надто зайняті військовими клопотами, тож маг заспокоївся.

Позиції Стрейнджу сподобалися — в улоговині якраз навпроти сільської господи біля Катр-Бра. Праворуч було саме перехрестя, а ліворуч розташувався 92-й піхотний полк — шотландці-гайлендери. Він подіставав круто зварені яйця із кишень і запропонував їх тим із шотландців, хто радий був їх скуштувати. (У мирний час для знайомства потрібне попереднє представлення; під час війни його роль виконує звичайна їжа.) Гайлендери в свою чергу почастували його солодким чаєм з молоком, і вже незабаром усі дружньо гомоніли.

День видався надзвичайно спекотним. Шлях ішов між двох полів жита, яке в яскравому промінні сонця аж світилося з надприродною силою. За три милі від них у бій із французами вже вступили прусські частини, десь там удалині гупали гармати і кричали люди, ніби привиди прийдешніх подій. Майже опівдні здаля пролунали барабани й несамовиті співи. Земля затрусилася від кроків багатотисячного маршу, і на них прямо житньою нивою посунули щільні похмурі колони французької піхоти.

Герцог не давав Стрейнджеві жодних прямих вказівок, тож із початком битви маг зайнявся тим, що звик робити ще на іспанських фронтах. Він посилав огненних янголів загрожувати французам і вогнедишних драконів поливати їх полум’ям. Ілюзії вдавалися йому значно кращі й сильніші, ніж в Іспанії. Кілька разів, попри всі застереження від гайлендерів, які боялися, щоби мага не поцілила ворожа куля, він покидав улоговинку — помилуватися ефектом своїх чарів.

Він старанно накладав закляття три або чотири години поспіль, аж раптом сталася одна пригода. Несподіваний наскок французьких єгерів загрожував оточенням самому герцогу та його штабу. Тож цим джентльменам довелося негайно розвертатися до своїх і мчати світ за очі. Найближче до них стояв саме 92-й піхотний полк.

— Дев’яносто другий, негайно лягти! — крикнув герцог.

Гайлендерам не треба було двічі повторювати. Стрейндж саме вчасно подивився вгору із улоговинки, щоб побачити, як над їхніми головами пролетів герцог на своєму Копенгаґені[264]. Його світлість був цілком неушкоджений і, скоріше, збадьорився, ніж збентежився від цієї пригоди. Він озирнувся поглянути, що робили інші. І тут перетнувся поглядами зі Стрейнджем.

— Містере Стрейндже! Що ж ви робите? Якщо мені знадобиться вистава в стилі Воксголл-Ґарденз[265], я вам окремо повідомлю[266]! Французи бачили чимало такого добра в Іспанії, і воно їх аніскілечки не бентежить. Але воно цілковито нове для бельгійців, голландців і німців у моєму війську! Щойно один із ваших драконів при мені розлякав брауншвайзький ескадрон із того ліска. При цьому четверо попадали з коней. Так не годиться, містере Стрейндже! Просто нікуди не годиться!

Веллінґтон пустив коня в чвал.

Стрейндж довго не зводив із нього погляду. Він уже майже надумав якусь уїдливу репліку щодо невдячності герцога і збирався її виголосити перед своїми друзями гайлендерами, але ті виявилися трошки зайняті, рубаючись на шаблях із ворогом під артилерійським вогнем. Тому він підібрав свою мапу, виліз із улоговинки та рушив до перехрестя, де військовий секретар герцога лорд Фіцрой Сомерсет саме шукав його із заклопотаним виглядом.

— Мілорде, — звернувся до нього Стрейндж, — мені треба вас дещо спитати. Як іде битва?

— Зрештою все буде гаразд, — зітхнув Сомерсет. — Обов’язково буде. Але сюди ще не добралася ціла половина армії. Нам конче бракує кінноти. Мені відомо, що ви доправили накази всім дивізіям надзвичайно швидко. Просто деякі частини були аж надто далеко. Тож якщо французи отримають підкріплення раніше за нас… — Він знизав плечима.

— А якщо французькі підкріплення надійдуть, то звідки? Мабуть, із півдня?

— Із півдня і південного сходу.

На поле бою Стрейндж вертатися не став. Натомість пішов до господи біля Катр-Бра, одразу в тилу британців. Споруди виявились цілковито покинутими. Двері стояли розчинені настіж; вітер ганяв у вибитих вікнах завіски, у куряві валялись квапливо залишені напризволяще коса та мотика. В пропахлому молоком мороці корівника він знайшов кицьку з новонародженими кошенятами. Від кожного залпу гармат (доволі частих) породілля здригалася. Стрейндж приніс їй трохи води і лагідно з нею поговорив. Потім маг усівся на холодні кам’яні плити й розгорнув перед собою мапу.

Він узявся пересовувати шляхи, доріжки й поселення на півдні та сході від бойовища. Спершу він змінив позиції двох сіл. Потім — перекрутив усі шляхи, що бігли зі сходу на захід у напрямку північ-південь. Почекав десять хвилин і повернув усе на свої місця. Він змусив усі навколишні ліси обернутися протилежною стороною, а струмки — текти в іншому напрямку. Година за годиною він міняв ландшафт. Це була складна, копітка робота — така ж нудна, як і чимало з того, що вони робили з Норреллом. О пів на сьому Стрейндж почув, як горністи союзників грають наступ. О восьмій він підвівся і потягнувся, розпростуючи затерплі м’язи.

— Що ж, — мовив він до кицьки, — я й гадки не маю, чи вдалося мені хоч щось[267].

Поле затягнув чорний дим. І сотні похмурих супутників будь-якого бою — вороння та круків — уже були тут. Гайлендерів маг знайшов у зажурі. Вони утримували споруду поруч зі шляхом, але в битві за неї втратили половину солдатів і двадцять п’ятеро зі своїх тридцяти шести офіцерів включно з полковником, якого багато хто з них мав за батька. Не один сивочолий ветеран сидів у сльозах, понуривши голову.

Французи, вочевидь, повернулися в містечко Фран, звідки виступили того самого ранку. Стрейндж поцікавився в кількох людей, чи це означало, що союзники перемогли, але йому ніхто не зміг сказати нічого певного.

Маг переночував у Ґенаппі, селі за три милі від Брюсселя. За сніданком капітан Гедлі-Брайт приніс новини: союзники герцога, пруссаки, зазнали вчора тяжких утрат.

— Їх розбито? — уточнив Стрейндж.

— Ні, але вони відступили, тому герцог каже, ми повинні зробити те саме. Його світлість уже обрав місце, щоб дати бій. Із прусською армією ми зустрінемося саме там. Називається Ватерлоо.

— Що’о? — неначе перекривив його Стрейндж. — Безглузда якась назва, — промовив він.

— Правда ж? Я навіть на мапі її не відшукав.

— Зі мною це постійно відбувалося в Іспанії. Той, хто вам сказав цю назву, певно, помилився. Майте певність, такого місця як Ватерлоо не існує!

Трохи пополудні вони засідлали коней і вже збиралися рушити вслід за армією, як надійшло повідомлення від Веллінґтона: наближався ескадрон французьких уланів, тож чи не міг би м-р Стрейндж як-небудь їм завадити? Стрейндж, котрому не кортіло знову наразитися на заувагу про виставу у стилі Воксголл-Ґарденз, спитав поради Гедлі-Брайта.

— Чого найбільше не може терпіти кавалерія?

Гедлі-Брайт замислився на мить.

— Болота, — відповів він.

— Болота? Справді? Гадаю, ви маєте рацію. Ну, направду, чарування погоди — чи не найпростіший різновид магії, вважайте ремесло!

Небо спохмурніло. По ньому посунула чорнильного кольору грозова хмара; вона здавалася завбільшки з цілу Бельгію й така повновода, що її рваний поділ мало не волочився по верхівках дерев. Спалахнула блискавка, і світ на якусь мить побілів, немов кістка. Оглушливо загриміло, і почалася така злива, що на мить земля немовбито закипіла та зашипіла.

За кілька хвилин навколишні поля перетворилися на трясовину. Тож зайнятися своєю улюбленою розвагою — прудкими й вправними наскоками — французьким уланам не вдалося. Ар’єргард Веллінґтона безпечно собі проїхав.

Годиною пізніше Стрейндж і Гедлі-Брайт зі здивуванням відкрили, що місцина з безглуздою назвою Ватерлоо насправді існує і вони якраз потрапили куди треба. Герцог сидів на своєму скакуні під дощем, весело роздивляючись забрьоханих солдатів, коней та обоз.

— Прекрасна робота, Мерліне! — радісно вигукнув він. — Дуже грузько і слизько. Французи будуть дуже невдоволені. Ще більше дощу, коли ваша ласка! А тепер погляньте на те дерево, де дорога пірнає вниз.

— На берест, ваша світлість?

— Саме на нього. Якщо завтра під час бою ви залишатиметеся там, я вам буду безмежно вдячний. Я теж там буватиму, але не дуже часто. Мої хлопці передаватимуть вам розпорядження.

Того вечора дивізії союзної армії займали позиції вздовж невисокого пасма горбів на південь від Ватерлоо. Гриміло в грозовому небі, й лив рясний дощ. Час від часу перед берестом з’являлися делегації сколошканих солдатів і просили Стрейнджа зупинити зливу, на що маг тільки хитав головою:

— Припиню, щойно накаже герцог.

Утім, ветерани Піренейської війни схвально підтакували — мовляв, у війні дощі завжди на стороні англійців — й підбадьорювали товаришів:

— Бачте, ми люди звиклі, нас дощ заспокоює, а іншим народам він тільки заважає. І перед Фуентесом, і перед Саламанкою, і перед Віторією дощило цілісіньку ніч.

(Йшлося про великі перемоги Веллінґтона в Іспанії.)

У сховку під парасолькою Стрейндж міркував про близьку битву. Після Піренейської війни він вивчав магію авреатів, до якої вони вдавалися під час війн. Про неї майже нічого не було відомо; ходили чутки — не більше — про закляття Джона Ускґласса, яке він промовляв перед боєм. Воно віщувало наслідки поточних подій. І вже пізно ввечері на Стрейнджа раптом найшло натхнення.

— Не можна дізнатися, що робив Ускґласс, але ж існують Пейлові провіщення прийдешнього. А це ніщо інше як пом’якшений варіант того самого закляття. Можна скористатися ним.

На якусь мить перед тим, як закляття подіяло, він раптом усвідомив, що чує всі звуки довкола: ляпотіння дощу по металу та шкірі, дзюрчання води на парусині, пирхання коней і постукування копит, коли вони переминалися з ноги на ногу, англійський спів, шотландські волинки, суперечку двох валійських солдатів щодо тлумачення котрогось із віршів Біблії, веселощі капітана Джона Кінкейда, який розважав американських дикунів та вчив їх чаювати (напевно, піддався ідеї, що варто лиш навчити людину пити чай, а решта звичок та властивостей істинного британця природно прийдуть самі).

А потім тиша. Люди й коні зникали з виду, спершу помалу, потім швидше — одразу сотнями, тисячами. В щільно розташованих гуртах і компаніях стали з’являтися прогалини. Трохи далі на схід кудись подівся цілий полк, лишивши по собі галявину завбільшки з Гановер-сквер. Де ще якусь мить тому буяло життя, розмови й дія, не було тепер нічого, крім дощу, присмерку й схвильованого жита. Стрейндж витер губи, його раптом занудило.

— Ха! — подумав він. — Буде мені урок, щоб не мішався до королівської магії! Норрелл має рацію. Деякі чари не для простих магів. Мабуть, Джон Ускґласс знав, що робити з усім цим моторошним знанням. Але я не знаю. Чи розказати комусь? Герцогу? Він мені за це не подякує.

На нього хтось дивився. До нього хтось говорив. Капітан кінної артилерії. Стрейндж бачив, як ворушаться його губи, але не чув ні звука. Маг клацнув пальцями і розвіяв закляття. Капітан запрошував його піти випити з ними бренді й викурити сигару. Стрейндж здригнувся й відмовився.

Решту ночі він просидів сам-один попід берестом. Аж до сьогодні він ніколи не замислювався над тим, що магія відмежовує його від інших людей. І от зараз він зазирнув наче в якусь виворотку. Він не міг позбутися кошмарного відчуття, немовби світ навколо нього старішає, і все найкраще, що в ньому є, — сміх, любов, невинність — безповоротно йде кудись у минуле.

Близько пів на дванадцяту наступного дня французька артилерія відкрила вогонь. Їй відповіли гармати союзників. У чистому літньому повітрі між двома арміями потяглися хмарки гіркого чорного диму.

Головна атака французів припала на Шато-де-Уґумон, де в лісистій долині, яку захищали 3-й піхотний гвардійський полк, Колдстримська гвардія, солдати Нассау та Ганноверу, розташувався аванпост союзників. Стрейндж викликав у срібному тарелі видіння за видінням, щоби стежити за кривавими сутичками в лісах навколо Шато. Він мало не вирішив посунути дерева, щоби розчистити солдатам коаліції вид на противника, але це найгірший різновид магії, який тільки можна застосувати в ближньому рукопашному бою. Він нагадав собі, що під час війни солдат більше собі шкодить, коли діє зопалу, ніж коли не робить нічого. Стрейндж чекав.

Канонада лютішала. Британські ветерани казали товаришам, що ніколи не бачили, аби ядра лягали так купно й так часто. Солдати бачили, як пострілами їхніх побратимів розрубувало навпіл, трощило на шматочки і знеголовлювало. Повітря бриніло від залпів.

— Густо ведуть вогонь, — тільки й сказав холоднокровно герцог, після чого наказав першим шерегам відступити за гребінь горбів та залягти там. Коли стрілянина скінчилася, союзники підвели голови і побачили, як на них задимленим видолинком наступає французька інфантерія: шістнадцять тисяч солдатів пліч-о-пліч у нескінченних колонах, усі кричать, усі тупочуть.

Не одному вояку спало на думку, що французи могли знайти мага і собі — настільки високими в порівнянні зі звичайними чоловіками здавалися їхні піхотинці, таким надприродним огнем палали їхні очі, як глянути ближче. Та це була всього-на-всього магія Наполеона Буонапарте, котрий чудово знав, як убрати вояків, аби вони жахали супротивника одним видом, і як розташувати війська, щоби з іншого боку здавалося, немовбито вони непереможні.

Тепер Стрейндж точно знав, що робити. Липкі кавалки грязюки вже неабияк зашкодили атакуючим лавам. І задля більшої мороки він заходився чаклувати стеблинки жита. Вони стали заплітати солдатам ноги. Стеблини виявились цупкими, немов дріт, солдати перечіплялися і падали долілиць. Якщо пощастить, грязюка їм завадить встати, і їх затопчуть свої ж товариші або французька ж кавалерія, що незабаром з’явиться в них у тилу. Робота вимагала великих зусиль і попри те магія Стрейнджа завдала французам не більше шкоди, ніж влучні британські стрільці своїми гвинтівками та мушкетами.

Із нечуваною швидкістю прилетів ад’ютант і зі словами «Повідомлення його світлості!» тицьнув Стрейнджу в руку капшук із козиної шкури. Кур’єр зник умить.

Стрейндж знову викликав вид Уґумона. Тамтешній контингент сильно постраждав відтоді, як він востаннє його бачив. У кожній кімнаті лежали поранені солдати обох сторін. Скирти сіна, господарські споруди й Шато охопило полум’я. Всюди курився чорний задушливий дим. Іржали коні, кричали поранені, намагаючись відповзти кудись, але тікати їм було нікуди. Тимчасом навколо них лютував бій. У каплиці Стрейндж побачив десяток фресок зі святими. Семи-восьми футів заввишки, неправильних пропорцій — певно, їх малював завзятий аматор. У святих були довгі бороди й великі меланхолійні очі.

— Підійдуть! — пробурмотів під носа маг. За його наказом святі зіскочили зі стін. Рухалися вони ривками, неначе маріонетки, але навіть із тим вирізнялися певною легкістю й граціозністю. Вони побрели між рядів поранених до криниці в дворі, понабирали цебра води і понесли їх у вогонь. Усе йшло добре, поки двоє з них (вірогідно, святий Петро і святий Ієронім) самі не зайнялися і не згоріли вщент. Вони були зладнані тільки з фарби й магії, тож їх просто спопелило. Стрейндж саме намагався придумати, як це поправити, коли осколок французького фугасу зачепив край тареля й відкинув його кроків на п’ятдесят праворуч. Поки маг вернув його, погнутий, назад, трохи полагодив великі щербини й повернувся до діла, решту розписних святих поглинув огонь. Горіли поранені й коні. Малюнків на стінах більше не лишилося. Мало не ридаючи, Стрейндж проклинав невідомого майстра за кепську роботу.

Що ще можна було вдіяти? Що ще він знав? Стрейндж ламав голову. Давним-давно Джон Ускґласс інколи призначав круків відстоювати свою честь: птахи гуртувалися так близько, що з’являвся чорний, ощирений, текучий немов вода гігант, спроможний легко виконати будь-яке завдання. Інколи Ускґласс творив собі помічників із ґрунту.

Стрейндж вичаклував картинку криниці в Уґумоні. Змусив воду в ній забити фонтанчиком, і перш ніж той устиг розлитися навсібіч, створив із нього неоковирну подобу чоловіка. Далі він наказав цьому водянику поквапитися до вогню і впасти на нього. Таким чином вдалося успішно загасити одне стійло в стайні й порятувати трьох чоловіків. Стрейндж робив нових так швидко, як міг, але вода погано тримається певної форми. За годину роботи маг утомився, голова йому йшла обертом, а руки невтримно дрижали.

А між четвертою й п’ятою годиною сталося дещо геть несподіване. Стрейндж підвів погляд і побачив, як наближається блискуча лава французької кавалерії. Шерега в п’ятсот душ по фронту і дванадцять — завглибшки, але стояла така канонада, що всі звуки тонули в її гуркоті. Тому французи наближалися в повній тиші. «Ну, вони же не можуть не розуміти, — подумав Стрейндж, — що Веллінґтонова піхота незламна. Їх порубають на шматки». За ним інфантерія якраз шикувалася в каре; дехто з солдатів гукав до Стрейнджа, щоб той заховався всередині котроїсь із цих «коробок». Порада видавалася годящою, тож маг її послухав.

У відносній безпеці за лавою свого каре Стрейндж спостерігав за наближенням кавалерії: блищали панцирі й оздоблені плюмажами шоломи кірасирів, лопотіли червоно-білі вимпели на піках уланів. Здавалося, ці кіннотники не належали нашій нудній епосі, їхня слава — то відгомін сивої давнини, але Стрейндж надумав протиставити їй інші стародавні звершення. Його уяву пекли образи слуг Джона Ускґласса, слуг, зібраних із круків, слуг, зліплених із ґрунту. Раптом земля під копитами французьких вершників почала булькотіти і надиматися. Її складки перетворилися на велетенські руки, що, потягнувшись угору, хапали людей і коней. Тих, кому не вдалося утриматись верхи, затоптували їхні ж товариші. Решта наразилася на мушкетний вогонь піхоти союзників. Стрейндж байдуже спостерігав за подіями.

Коли атаку французів відбили, він повернувся до свого срібного тареля.

— Ви маг? — раптом хтось озвався до нього.

Стрейндж миттєво крутнувся й здивовано побачив низького, круглого, м’якотілого на вигляд чоловічка в цивільному, що стояв перед ним й усміхався.

— Хто ви такий, на Бога? — різко відповів Стрейндж.

— Мене звуть Пінк, — пояснив він. — Я негоціант і представляю бірмінґемську компанію «Неперевершені ґудзики Велбека». В мене для вас повідомлення від герцога.

Забрьоханий, втомлений як ніколи в житті, Стрейндж не одразу зрозумів, що від нього хочуть.

— Де ж усі його ад’ютанти?

— Каже, загинули.

— Що? Гедлі-Брайт загинув? А полковник Кеннінґ?

— На жаль, — усміхнувся м-р Пінк, — я не володію точними відомостями. Тільки вчора приїхав з Антверпена подивитися на битву, а щойно побачив герцога, то одразу представився і розповів про видатні якості «Неперевершених ґудзиків Велбека». Герцог попросив мене про одну ласку: повідомити вас, що прусська армія вже на підступах, її бачили біля Паризького лісу. Проте, за словами його світлості, їм до чортиків бракує часу… — Тут м-р Пінк усміхнувся й кліпнув очима, почувши зі своїх вуст такий солдафонський вислів. — …до чортиків бракує часу, щоби бабратися в болоті вузеньких стежинок. Відтак чи не були би ви такі ласкаві прокласти їм дорогу від лісу аж на поле бою?

— Звісно, — відповів Стрейндж, обтираючи грязюку з обличчя.

— Я перекажу його світлості. — Помовчавши трохи, чоловічок замислено запитав: — Як ви гадаєте, герцог не відмовиться замовити у нас трохи ґудзиків?

— Не бачу причин йому відмовлятись. Він їх любить не менше від інших людей.

— Тоді, знаєте, ми могли би вказувати в рекламі: «Постачальники ґудзиків його світлості герцога Веллінґтона», — засяяв од радощів м-р Пінк. — Мені час бігти!

— Так-так. Біжіть.

Стрейндж проклав дорогу пруссакам, але пізніше був певен, що м-р Пінк із «Неперевершених ґудзиків Велбека» йому лише наснився[268].

Події немовби повторювалися. Знову й знову атакувала французька кавалерія, і Стрейндж ховався за лавами каре. Знову смертоносні хвилі кіннотників бушували під сторонами «коробок». Знову Стрейндж викликав жахливі руки із землі, і вони стягували вершників додолу. А коли кавалерія відступила, почалася нова канонада; він вернувся до свого срібного тареля, робив водяних чоловічків, які гасили пожежу в нещасному розбитому Уґумоні та напували поранених. Усе повторювалося знову й знов. Битві кінця-краю не було видно. Маг уже почав був думати, що так було завжди.

«Ну, мусять же колись скінчитися запаси мушкетних куль і гарматних ядер, — думалося йому. — І що ми тоді робитимем? Візьмемося за шаблі та багнети? А якщо ми всі загинемо, геть усі, хто тоді скаже, що переміг?»

Дим розвіявся, відкриваючи застиглі картини якогось театру привидів: на фермі під назвою Ля-Е-Сент французи, спинаючись трупами своїх співвітчизників, штурмували мур, який обороняли німці.

Одного разу під час чергового наскоку французів Стрейндж не встиг заховатися в каре. Несподівано перед ним виріс велетенський французький кірасир на такому ж велетенському коні. І найперше, про що замислився Стрейндж, було, чи знає нападник, хто перед ним. (Йому розповідали, що вся французька армія як один ненавидить англійського мага з живим романським запалом.) Другою думкою був спогад про те, що пістолі він лишив усередині каре.

Кірасир заніс шаблю. Не замислюючись, Стрейндж пробурмотів закляття «Animam evocare»[269] Стоксі. З грудей кірасира вилетіло щось схоже на бджолу і вмостилося на долоні мага. Та це була не бджола, а перламутрово-блакитний вогник. Інший такий вогник покинув тіло кірасирового коня. Той заіржав і став дибки. Кірасир спантеличено витріщився перед собою.

Стрейндж замахнувся вільною рукою, щоби стерти з буття коня і його вершника. Але так і завмер.

«А чи може чарівник убити магією?» — запитав герцог.

І він відповів: «Чарівник міг би, але джентльмен не став би».

Поки він вагався, ніби з-під землі з’явився британський кавалерійський офіцер — шотландський «сіромундирник». Він розрубав голову кірасиру ударом знизу, по підборіддю і вгору до зубів. Чоловік повалився, немов зрубане деревце, а «сіромундирник» поскакав собі далі.

Стрейндж не дуже добре пам’ятав, що відбувалося далі. Здається, йому геть паморочилося. Як довго — він не знав.

До тями маг прийшов від звуків жвавих команд. Він підвів погляд і побачив Веллінґтона верхи на Копенгаґені. Він махав капелюхом, подаючи сигнал наступати на французів. Але дим так густо вився навколо герцога, що цю переможну мить із ним могли розділити тільки найближчі солдати.

Тому Стрейндж прошепотів одне слово, і в клубах з’явився крихітний розрив. На Веллінґтона впав самотній сонячний промінь. Усі обличчя солдатів попід пасмом горбів звернулися до нього. Залунали радісні крики.

«Ось так, — подумав Стрейндж. — Оце правильна англійська магія».

Маг рушив за солдатами та відступаючими французами через бойовище. Серед трупів і конаючих він бачив великі земляні руки, які сам створив. Здавалося, вони позавмирали в жестах, що виражали гнів і жах, немовбито у відчай впала сама земля. Порівнявшись із французькими гарматами, які сьогодні так дошкуляли союзним військам, Стрейндж удався до останнього магічного діяння. Він витягнув з-під землі нові руки, що похапали гармати й затягнули їх вниз.

У корчмі «Прекрасний союз» на протилежній стороні бойовища він знайшов герцога у товаристві прусського генерала — князя Блюхера. Герцог йому кивнув і запросив повечеряти разом.

Князь Блюхер приязно потиснув магу руку і виголосив довжелезну промову німецькою (жодного слова Стрейндж не зрозумів). Потім старий джентльмен показав рукою на живіт, де сиділо уявне слоненятко й скривився, немовби хотів сказати: «Ну, що ж поробиш?»

Стрейндж вийшов надвір і мало не одразу наштовхнувся на капітана Гедлі-Брайта.

— Мені сказали, ви загинули! — вигукнув він.

— Я був певен, що вам не вціліти, — відповів Гедлі-Брайт.

Вони трохи помовчали. Обоє почувалися ніяково. Куди не глянь, навколо них лежали ряди мертвих і поранених солдатів. Навіть те, що вони вижили, в цю мить якимось незбагненним чином суперечило принципам справжнього джентльмена.

— Ви знаєте, хто ще вижив? — запитав Гедлі-Брайт.

— Ні, — помотав головою Стрейндж.

Вони розійшлися.

У Ватерлоо при штабі Веллінґтона того вечора накрили стіл на сорок чи п’ятдесят людей. Та коли настав час, вечеряти явились тільки троє: сам герцог, генерал Алава (іспанський аташе) та Стрейндж. Варто було дверям відчинитись, герцог щораз повертався глянути, чи не йде котрийсь із його друзів, живий і здоровий; та нікого не було.

Були приготовані місця для джентльменів, що зараз були при смерті або вже померли: полковник Кеннінґ, підполковник Ґордон, генерал-майор Піктон, полковник Де Лансі. Список ріс, чим глибшою ставала ніч.

Герцог, генерал Алава і Стрейндж сиділи мовчки.

41 Стеркросс

Здавалося, доля ніяк не хотіла посміхнутся м-рові Сеґундусу. Він поїхав у Йорк, щоби насолоджуватися спілкуванням з численним товариством місцевих магів. Та щойно він прибув до міста, як усіх чарівників позбавив їхнього фаху м-р Норрелл — і Сеґундус лишився один. Його й без того скромні статки невпинно зникали, і восени 1815 року йому довелося шукати роботу.

— Зрозуміло, — зітхаючи, поскаржився він м-ру Ганіфуту, — я не можу розраховувати на високу платню. Я ж нічого не вмію.

М-р Ганіфут не міг знести цього.

— Напишіть містерові Стрейнджу! — порадив він. — Можливо, йому потрібен секретар.

Ніщо би не потішило м-ра Сеґундуса більше за службу в Джонатана Стрейнджа, але вроджена скромність не дозволяла йому звернутися до мага з такою пропозицією. З його боку було б нечуваним нахабством так нав’язуватися. М-р Стрейндж зніяковів би й не знав, як відповісти. Ба більше, могло здатися, наче Джон Сеґундус прирівнює себе до м-ра Стрейнджа!

М-р та місис Ганіфут переконували сердегу, що, як м-рові Стрейнджу ідея не сподобається, він скаже про це навпростець, тож ніякої шкоди не буде, коли спитатися в нього. Проте м-р Сеґундус лишився непохитним.

Інша пропозиція більше припала йому до душі.

— Чому б не пошукати в місті хлопців, які б хотіли навчатися магії? — запитала місис Ганіфут. Її онуки — здорові хлопчаки п’яти та семи років — якраз досягли віку, коли варто братися за освіту, тож вона чимало про це думала.

Так м-р Сеґундус став учителем магії. Він виявив, що не лише дітлахи, а й юні леді, чия освіта зазвичай обмежується французькою, німецькою та музикою, тепер загорілися бажанням отримати знання в царині теоретичної магії. З часом просити приватних уроків у нього почали старші брати тих юних леді, чимало з яких уже уявляли себе магами. Для молодих чоловіків, що мали схильність до наук, але не бачили свого шляху ні в церкві, ні в праві, магія видавалася вельми привабливою, особливо після Стрейнджевого тріумфу на європейському театрі воєнних дій. Зрештою, багато віків минуло, відколи клір востаннє проявляв себе на полі бою, а правники подібними успіхами ніколи не відзначалися.

Ранньої осені 1815 року до м-ра Сеґундуса звернувся з проханням батько одного з учнів. Цей джентльмен на ймення Палмер дізнався, що на півночі графства продають будинок. М-р Палмер не мав наміру його купувати, але від друзів чув, що там збереглася бібліотека, яку варто подивитися. Сам м-р Палмер не мав часу навідатися туди. Він покладався на своїх слуг у багатьох справах, проте вченість не належала до їхніх талантів. Тому м-р Палмер просив м-ра Сеґундуса поїхати туди, дізнатися, скільки там книжок, у якому вони стані та сказати, чи варто їх купувати.

Стеркросс-Голл виявився найбільшою спорудою в селі, решту якого складала жменька кам’яних будинків та ферм[270]. Стеркросс височів у найвіддаленішому закутку, зусібіч оточеному бурими пустищами. Високі дерева закривали його від злив і вітрів, та водночас виповнювали усе мороком та похмурістю. У селі було повно ветхих кам’яних стін, за якими виднілися такі само ветхі кам’яні сараї. Тут панувала мертва тиша, наче на краю світу.

Через глибоку стрімку річку було перекинуто дуже старий та розбитий гужовий міст. Яскраво-жовте листя падало на темну, майже чорну воду, витворюючи різноманітні візерунки. М-рові Сеґундусу здалося, що вони схожі на магічні письмена. «Та зрештою… — подумав він. — Хіба ж лише вони».

Садиба була довгою та низькою, але безладною спорудою, зведеною із того самого темного каменя, що й решта села. Занедбані сад і подвір’я тонули в кучугурах осіннього листя. Важко було уявити, хто захоче придбати такий будинок. Надто великий як на ферму, надто похмурий та віддалений для оселі якогось джентльмена. Тут міг би жити священник, однак в селі не було церкви. Тут іще можна було відкрити заїзд, але єдина ґрунтова дорога, яка колись проходила через усе село, занепала, і від неї не лишилося нічого, крім моста.

На стук м-ра Сеґундуса ніхто не відповів. Він помітив, що двері були прочинені. Просто взяти і зайти видавалося вкрай нахабним, але хвилин через п’ять марних спроб достукатися до когось Сеґундус ступив всередину.

Будинки, як і люди, стають схильними до дивацтв, коли надовго лишати їх на самоті. Цей дім був архітектурним відповідником старого джентльмена, вбраного у поношений домашній халат та драні пантофлі, який лягає спати, коли йому заманеться, і веде тривалі розмови з друзями, яких ніхто, крім нього, не бачить. Шукаючи доглядача будинку, м-р Сеґундус натрапив на кімнату, що була заставлена лише фаянсовими формами для сиру, які поскладали одну на одну. В іншій кімнаті височіла купа дивного червоного одягу, якого м-р Сеґундус зроду не бачив, — щось середнє між убранням робітників і рясами священників. На кухні лежало обмаль звичних речей, однак чомусь був череп алігатора у скляному футлярі. Череп мав широкий вищир і, схоже, дуже тішився з себе, хоча м-р Сеґундус не міг втямити, чому. До ще однієї кімнати можна було дістатися лише дивними сходами. На її стінах висіли картини, які обирав хтось із нестримною любов’ю до бойових сцен: на полотнах билися чоловіки, хлопчики, півні, бики, пси та кентаври. У дивовижному бою зчепилися навіть двоє жуків. Далі не було нічого, крім лялькового будиночка, що стояв на столі посеред кімнати, — точної копії справжнього будинку, хіба що всередині кілька елегантно вбраних ляльок насолоджувалися мирним та розважливим життям: пекли іграшкові пироги та хліби, розважали друзів грою на крихітному клавесині, грали в крихітні карти, навчали манюніх дітей та вечеряли запеченою індичкою завбільши з ніготь великого пальця м-ра Сеґундуса. Це дивно контрастувало з холодною, лункою реальністю.

М-р Сеґундус, певно, побував уже в усіх кімнатах, але досі не знайшов ані бібліотеки, ані людей. Він підійшов до маленьких дверей, що сховалися за сходами. За ними знайшлася маленька кімнатка — навряд чи більша за шафу. Всередині, закинувши ноги на стіл, сидів чоловік у брудному білому сурдуті. Він пив бренді і витріщався на стелю. Після нетривалих вмовлянь чоловік погодився показати бібліотеку.

Перші десять книжок, на думку м-ра Сеґундуса, нічого не вартували — проповіді та повчання минулого століття, а також життєписи людей, до яких нікому не було діла. Наступні п’ятдесят томів не дуже відрізнялися. М-р Сеґундус уже подумав, що швидко впорається із завданням, але згодом натрапив на цікаві й незвичні праці з геології, філософії та медицини і збадьорився.

Години дві-три м-р Сеґундус наполегливо працював. Якось йому почулося, що до будинку під’їхав екіпаж, але він не звернув на це уваги. Зрештою Сеґундус відчув, що неабияк зголоднів. Він не знав, чи хтось подбав про його обід, а найближчий трактир був далеко. Він пішов до недбалого чолов’яги у крихітній кімнатці, щоб дізнатися, як можна зарадити справі. М-р Сеґундус одразу ж заблукав у лабіринті кімнат та коридорів. Він кинувся відчиняти усі двері, відчуваючи, як наростає голод та злість на недбалого чолов’ягу.

Раптом м-р Сеґундус опинився у старомодній, обшитій дубовими панелями залі з каміном, що скидався на невелику тріумфальну арку. Прямо перед ним на широкому підвіконні сиділа юна жінка, яка милувалася деревами та крутими безлюдними схилами вдалині. Сеґундус встиг помітити, що на лівій руці у дівчини бракує мізинця, а потім вона взагалі зникла, чи радше змінилася. На її місці опинилася старша, повнявіша жінка, десь Сеґундусових років, вбрана у шовкову фіолетову сукню; на її плечах лежала індійська шаль, а на колінах — песик. Ця леді сиділа у тій самій позі, що й попередня, і визирала з вікна з тим самим тужливим виразом.

Усі ці деталі м-р Сеґундус розгледів в одну мить: дві жінки справили на нього вкрай сильне, майже надприродне враження, наче видива під час лихоманки. Химерний переляк пройняв усе його єство, і, приголомшений, він зомлів.

Коли м-р Сеґундус прийшов до тями, він лежав на підлозі, а над ним із тривогою схилилося двоє жінок. Попри розгубленість Сегундус швидко збагнув, що жодна не схожа на ту красуню без пальця, яку він побачив спершу. Одна була жінкою з собачкою, яку він побачив другою, а інша — білявою леді в літах з невиразним лицем та фігурою. Вочевидь, вона весь час була в кімнаті, але сиділа за дверима, тому м-р Сеґундус її і не помітив.

Жінки не дали йому встати чи хоча б поворухнутися. Вони заледве дозволили йому говорити, суворо застерігаючи, що від цього знову можна знепритомніти. Під голову йому підклали подушки та вкрили ковдрою (м-р Сеґундус наполягав, що не змерз, але його не слухали). Жінки оббризкали мага лавандовою водою та дали нюхальну сіль. Вони зачинили одні двері, аби не було протягу, який їм вчувався. М-р Сеґундус почав підозрювати, що ранок у них видався нуднуватий, тож, коли в кімнату зайшов дивний джентльмен і впав без тями, дами скоріше цьому зраділи.

Через чверть години такої опіки йому дозволили сісти в крісло і самотужки сьорбнути слабенького чаю.

— Це все моя провина, — сказала леді з песиком. — Фелловз попереджав мене, що приїхав джентльмен з Йорку подивитися книжки. Мені слід було відразу з вами познайомитися. Ви нас так налякали своєю з’явою!

Цю леді звали місис Леннокс. Другу, її компаньйонку, — місис Блейк. Вони мешкали переважно в Баті, але тепер приїхали в Стеркросс, бо місис Леннокс хотіла ще раз поглянути на дім перед продажем.

— Просто моя примха, — сказала місис Леннокс м-рові Сеґундусу. — Будинок роками стоїть порожній. Я мала би продати його вже давно, але в дитинстві провела тут кілька надзвичайно щасливих літ.

— Ви все ще дуже бліді, сер, — зауважила місис Блейк. — Ви сьогодні щось їли?

М-р Сеґундус зізнався, що дуже зголоднів.

— А Фелловз хіба не запропонував вам обід? — здивувалася місис Ленокс.

Фелловз, вочевидь, був тим недбальцем із крихітної кімнатки. М-р Сеґундус не хотів скаржитися, що заледве змусив Фелловза заговорити.

На щастя, місис Леннокс та місис Блейк взяли з собою доста наїдків, і Фелловз якраз накривав стіл. За півгодини обидві жінки та м-р Сеґундус сіли до обіду в обшитій дубовими панелями кімнаті з печальними осінніми деревами за вікном. Непорозуміння виникло лише одне, та й те незначне: леді наполягали, аби м-р Сеґундус як людина заслабла їв легку та стравну їжу, а йому, по правді, від сильного голоду хотілося смажених біфштексів та гарячого пудингу.

Обидві леді дуже тішилися товариству і ставили м-рові Сеґундусу безліч запитань про його особу. Вони дуже зацікавилися, коли почули, що він маг: досі їм ще не траплявся жоден.

— Чи вдалося вам знайти в моїй бібліотеці які-небудь магічні праці? — поцікавилася місис Леннокс.

— Жодної, мадам, — відказав м-р Сеґундус. — Але цінні магічні книжки насправді дуже рідкісні. Я би вельми здивувався, якби щось відшукав.

— Тепер, добре подумавши, — замислено мовила місис Леннокс, — я гадаю, що дещо таки було. Але ще багато років тому я продала кілька книжок одному джентльмену, який мешкав неподалік від Йорка. Між нами кажучи, я вважала його трохи нерозсудливим, адже він стільки заплатив мені за книжки, які нікого не цікавили. Але, можливо, насправді він був мудрецем.

М-р Сеґундус знав, що «джентльмен, який мешкав неподалік від Йорка», ймовірно, не заплатив місис Леннокс і чверті справжньої вартості книг, але казати про таке немає сенсу, тому він лише ввічливо всміхнувся й лишив усі міркування при собі.

Тоді він розповів про своїх учнів — і хлопців, і дівчат: які вони розумні й старанні до науки.

— Якщо ви заохочуєте їх такою хвалою, — лагідно мовила місис Блейк, — то вони досягнуть значно більших успіхів під вашим наставництвом, аніж під опікою будь-якого іншого вчителя.

— Що ж, про це я нічого не можу знати, — відповів м-р Сеґундус.

— Раніше я не досить розуміла, — замислено сказала місис Леннокс, — наскільки популярним стало нині вивчення магії. Я гадала, що воно обмежується лише тими двома добродіями у Лондоні. Як їх там звали? Отже, містере Сеґундусе, наступним вашим кроком стане школа магії? Правда ж, ви спрямуєте свої сили саме на це?

— Школа! — вигукнув м-р Сеґундус. — О, та для неї б знадобилося… я напевне не знаю, але підозрюю — дуже багато грошей, не кажучи вже про будинок.

— Можливо, набрати учнів теж буде непросто? — поцікавилася місис Леннокс.

— А от і ні! Мені одразу спадають на думку четверо молодих людей.

— А якби ви дали оголошення…

— Та нізащо! — приголомшено відказав м-р Сеґундус. — Магія — найшляхетніший фах у світі — ну, може, хіба після релігії. Не личить бруднити її крамарством. Ні, я би брав молодих людей у науку тільки за особистими рекомендаціями.

— Тоді лишається тільки, щоби хтось знайшов для вас трохи грошей і будинок. Немає нічого простішого. Смію припустити, що ваш друг, містер Ганіфут, про якого ви згадували з такою пошаною, радо позичить вам грошей. Смію припустити, він вважатиме це за честь.

— О ні! У містера Ганіфута три доньки — наймиліші дівчата на світі. Одна вже заміжня, друга заручена, а третя ніяк не може визначитися. Ні, містерові Ганіфуту треба дбати про родину. Усі його кошти розписано.

— Тоді я з чистою совістю можу поділитися з вами своїми сподіваннями! Чом би мені не позичити вам грошей?

Враженому м-ру Сеґундусу на кілька секунд відібрало мову.

— Ви дуже люб’язні, мадам! — відповів він затинаючись.

Місис Леннокс усміхнулася.

— Ні, сер. Аж ніяк. Якщо магія така популярна, як ви кажете, — а я, звісно, поспитаю людей, щоб упевнитися, — то прибуток має вийти непоганим.

— Але мій діловий досвід жалюгідно малий, — відповів м-р Сеґундус. — Боюся, я нароблю помилок — і змарную усі ваші гроші. Ні-ні, ви дуже люб’язні, і я від щирого серця дякую вам, але мушу відмовитися.

— Що ж, коли вам не до душі сама думка про те, щоби позичати гроші, — а я знаю, не кожен на це зважиться, — справу легко влаштувати. Школа належатиме мені — й тільки мені. Я візьму на себе витрати й ризики. А ви станете директором школи, й наші імена стоятимуть поруч. Зрештою, для цього дому немає кращого застосунку, аніж стати школою для магів. Як помешкання він має безліч недоліків, а для шкільної споруди навіть дасть значні переваги. Розташований у дуже віддаленій місцині. Тут немає мисливських угідь. Тому молоді люди майже не матимуть змоги пограти в азартні ігри чи вийти на полювання. Коли не буде розваг, вони цілком присвятять себе навчанню.

— Я би не брав у науку картярів! — уражено відказав м-р Сеґундус.

Жінка знову всміхнулася.

— Гадаю, ви ніколи не давали своїм друзям приводу хвилюватися за вас. Хіба їх гризе неспокій, що цей зіпсутий світ може знищити таку чесну людину.

По обіді м-р Сеґундус сумлінно повернувся до бібліотеки й надвечір попрощався з обома леді. Вони розлучилися надзвичайно доброзичливо, і місис Леннокс пообіцяла невдовзі запросити його до Бата.

Повертаючись додому, м-р Сеґундус суворо застерігав себе від великих надій на дивовижні плани щодо Майбутньої Користі й Щастя, але не міг заборонити власній уяві малювати ідеальні картини: як він навчає молодь і вражається її дивовижному поступу; як Джонатан Стрейндж приїжджає з візитою до школи; як радітимуть учні, дізнавшися, що їхній наставник-друг і повірений одного з найвидатніших магів Новітньої доби; як Стрейндж каже йому: «Це неймовірно, Сеґундусе. Я натішитися не можу. Чудово!»

Додому Сеґундус дістався після півночі й чималим зусиллям волі переконав себе не бігти негайно до м-ра Ганіфута, щоби повідомити новини. Але наступного дня, коли він рано-вранці прибув-таки до друга, годі було знайти слова, щоб описати їхню радість. Їх переповнювало таке щастя, аж м-р Сеґундус не наважувався уповні йому віддатися. Місис Ганіфут у душі лишилася веселим дівчиськом, а тому, схопивши чоловіка за руки, пустилася з ним у танок навколо столу зі сніданком, адже не знала іншого способу висловити свої почуття. Потім вона схопила за руки м-ра Сеґундуса і взялася кружляти навколо столу вже з ним, а коли в обох магів уже не стало сил, вона продовжила сама. Лише про одне — і то зовсім трішки — шкодував м-р Сеґундус: м-р і місис Ганіфут нітрохи не здивувалися почутому. Вони були дуже високої думки про мага, а тому не вважали за чудасію, що дві вельможні леді запрагли заснувати школу винятково заради його вигоди.

— Хай вона знає, що їй дуже поталанило знайти вас! — заявив м-р Ганіфут. — Хто ж ліпше годиться на роль директора школи для магів? Ніхто!

— І зрештою, — зауважила місис Ганіфут, — що їй ще робити з грішми? У бідолашної немає дітей!

М-р Ганіфут був переконаний, що тепер на м-ра Сеґундуса чекає забезпечене майбутнє. Натура сангвініка не дозволяла йому сподіватися на менше. Одначе він уже досить довго прожив на світі й тверезо дивився на справу, тому сказав м-ру Сеґундусу, що спершу варто розпитатися про місис Леннокс: хто ця леді і чи справді вона така багата, як здається.

Вони написали другові м-ра Ганіфута, що мешкав у Баті. На щастя, місис Леннокс добре знали як вельможну леді, хоча місто кишіло заможними людьми високого стану. Вона народилася багатою і вийшла заміж за ще багатшого чоловіка. Той помер молодим, а місис Леннокс не дуже за ним побивалася, отримавши свободу потурати своєму діяльному характеру і жвавому розуму. Вона збільшила свої статки завдяки вдалим вкладенням і розумному управлінню землями та маєтками. Вона славилася сміливим, рішучим характером, широкою благодійністю й теплотою у дружбі. Леді мала будинки в усіх частинах королівства, але мешкала здебільшого у Баті, з місис Блейк.

Тим часом місис Леннокс ставила запитання того самого штабу про м-ра Сеґундуса, і, певно, відповіді її вдовольнили, адже невдовзі вона запросила мага до Бата, де вони швидко владнали всі деталі.

Наступні кілька місяців Стеркросс-Голл ремонтували й прибирали. Протікав дах, два каміни були забиті, а частина кухні взагалі обвалилася. Коли м-р Сеґундус дізнався, скільки все це коштуватиме, він був приголомшений. Маг порахував, що, коли не прочищати другий камін, примиритися зі старосвітськими лавками й дерев’яними стільцями, щоб не купувати нові меблі, й обмежитися трьома слугами, можна заощадити шістдесят фунтів. У відповідь на його лист місис Леннокс почала ремствувати, що м-р Сеґундус витрачає недостатньо грошей. Усі його учні походитимуть зі шляхетних родин, вони потребуватимуть теплих кімнат і затишку. Вона порадила найняти ще дев’ятьох слуг, на додачу до дворецького і французького кухаря. Варто наново умеблювати дім й заповнити льох вишуканими французькими винами. Усі прибори, наголосила вона, мають бути зі срібла, а посуд — веджвудський.

На початку грудня м-р Сеґундус отримав вітального листа від Джонатана Стрейнджа з обіцянкою навідати школу наступної весни. Та попри найкращі побажання, що линули від усіх, і прикладені зусилля, м-р Сеґундус не міг позбутися відчуття, що школа так ніколи й не втілиться в життя: щось лихе стане на заваді його планам. Ця думка ніяк не йшла йому з голови, як би він її не гнав.

Одного ранку посеред грудня м-р Сеґундус приїхав до Стеркросу й побачив, що на сходах розсівся якийсь чоловік. І хоча маг, здається, ніколи раніше не бачив новоприбулого, він миттю збагнув: це Лиха Доля власного персоною; це Згуба всіх Сеґундусових Мрій і Сподівань. Чоловік був убраний в чорне пальто старомодного крою — таке саме зношене й пошарпане, як і Сеґундусове, а на черевики йому налипла багнюка. Через довге, й неохайне чорне волосся він скидався на передвісника лихої долі в поганій п’єсі.

— Містере Сеґундусе, ви не можете цього зробити! — сказав він із йоркширською вимовою.

— Перепрошую? — мовив м-р Сеґундус.

— Школа, сер. Ви маєте відмовитися від свого задуму!

— Що? — вигукнув м-р Сеґундус, мужньо вдаючи, ніби він не розуміє, що йдеться про невідворотну істину.

— Годі, сер, — правив далі чоловік у чорному. — Ви знаєте мене і також добре знаєте, що як я кажу, так воно і буде — навіть коли нам із вами суто по-людськи буде вельми прикро.

— Однак ви помиляєтеся, — заперечив м-р Сеґундус. — Я вас не знаю. Точніше, не думаю, що ми раніше зустрічалися.

— Я Джон Чилдермасс, слуга містера Норрелла. Востаннє ми бачилися дев’ять років тому, біля собору в Йорку. Містере Сеґундусе, коли ви взяли собі кількох учнів, я ще міг заплющити на це очі. Я нічого не казав, і містер Норрелл нічого не відав про те. Але справжня школа для дорослих чарівників — це інша річ. Сер, ви замірилися надто високо. Він знає, містере Сеґундусе. Він знає і тепер воліє, щоб ви негайно згорнули справу.

— Але яке до мене діло містеру Норреллу з його бажаннями? Я не підписував угоду. І ви маєте знати, що я не самотній у своєму починанні. Тепер у мене є друзі.

— Це правда, — відказав Чилдермасс, ніби трохи потішений цим. — Місис Леннокс — дуже багата жінка, яка вміє чудово вести справи. Та хіба вона приятелює з кожним міністром у кабінеті, як містер Норрелл? Чи вона має такий самий вплив? Пригадайте Вчене товариство магів, містере Сеґундусе! Пригадайте, як він його знищив!

Чилдермасс почекав хвильку, але, оскільки розмову було, вочевидь, завершено, він широкими кроками рушив у бік стаєнь.

Через п’ять хвилин він виїхав на великому гнідому коні. А м-р Сеґундус так і стояв, склавши руки на грудях і втупившись у бруківку.

Чилдермасс поглянув на нього.

— Мені прикро, що все так закінчується, сер. Але ж, певно, не все втрачено? Цей дім чудово підійде для будь-якої школи, не тільки для магічної. Може, поглянувши на мене, ви цього й не скажете, але я непоганий хлопець і маю чимало знайомств серед вельможних людей. Оберіть будь-яку іншу школу — і наступного разу, почувши, що лорд чи леді шукають такий заклад для своїх маленьких лордійчуків, я одразу ж скерую їх до вас.

— Мені не потрібна інша школа! — буркнув м-р Сеґундус.

Чилдермасс розплився в широкім скособоченім посміху й поїхав геть.

М-р Сеґундус вирушив до Бата й повідомив благодійницю про їхнє прикре становище. Її сповнило обурення: якийсь джентльмен, якого вона навіть не бачила, вказує їй, що вона може чи не може робити. Вона написала м-рові Норреллу гнівного листа. Відповіді місис Леннокс не отримала, проте її банкіри, адвокати й партнери в інших справах раптом почали отримувати дивні листи від своїх вельможних знайомих, де ті околяса скаржилися на школу м-ра Сеґундуса. Один із банкірів — впертий і сварливий старий — скоїв дурницю, публічно поцікавившись (у вестибюлі Палати Громад), яке йому діло до школи магів у Йоркширі. Як наслідок, деякі леді й джентльмени — друзі м-ра Норрелла — забрали з його банку свої внески.

Кілька вечорів по тому м-р Сеґундус сидів у вітальні місис Ганіфут і голосив, обхопивши голову руками:

— Неначе якась лиха доля заповзялася катувати мене: приманює величними дарами, щоб останньої миті їх відібрати.

Місис Ганіфут співчутливо зітхала, плескала його по плечу й виголошувала ті самі уїдливі зауваги в бік м-ра Норрелла, якими втішала м-ра Сеґундуса і м-ра Ганіфута останні дев’ять років: на її думку, м-р Норрелл — вельми химерний джентльмен, його голова сповнена дивних забаганок, а тому самій місис Ганіфут його ніколи не збагнути.

— Чом би не написати містерові Стрейнджу? — раптом запропонував м-р Ганіфут. — Він придумає, що робити!

М-р Сеґундус підвів погляд:

— Ох, мені відомо, що містер Стрейндж і містер Норрелл розійшлися, та все одно я не хотів би стати причиною сварки між ними.

— Дурниці! — вигукнув м-р Ганіфут. — Хіба ви не читали найсвіжіші випуски «Новочасного мага»? Саме цього Стрейндж і добивається — відкрито виступити супроти котрогось із принципів норреллітської магії, щоб уся вона рухнула! Повірте, він буде тільки вдячний вам за нагоду. Знаєте, Сеґундусе, чим більше я про це думаю, тим більше мені така ідея до вподоби!

М-р Сеґундус був тієї ж думки.

— Лише дозвольте мені порадитися з місис Леннокс. Якщо вона погодиться, я так і вчиню!

Місис Леннокс нічого не відала про останні магічні новини. Про Джонатана Стрейнджа вона знала вкрай мало — хіба його ім’я і те, що він ніби мав якийсь стосунок до герцога Веллінґтона. Але вона хутко запевнила м-ра Сеґундуса, що коли м-р Стрейнджу належить до недругів м-ра Норрелла, то він їй до душі. Тож 20 грудня м-р Сеґундус надіслав Стрейнджеві листа, в якому повідомляв того про заходи, яких ужив Ґілберт Норрелл супроти школи в Стеркросс-Голлі.

На жаль, Стрейндж не тільки не кинувся на допомогу м-ру Сеґундусу, а й узагалі не відповів.

42 Стрейндж береться писати книжку

Легко уявити, з якою радістю м-р Норрелл сприйняв новини про те, що, повернувшись до Англії, м-р Стрейндж одразу вирушив у Шропшир.

— Найкраще те, — говорив м-р Норрелл Ласеллзу, — що в селі він навряд чи писатиме всі ці дошкульні статейки про магію Короля Крука.

— І справді, сер, — погодився Ласеллз. — Я взагалі не певен, чи стане йому зараз на це часу.

М-р Норрелл на мить замислився, намагаючись збагнути значення цих слів.

— О! То ви не чули, сер? — правив далі Ласеллз. — Стрейндж пише книжку. І в листах своїм друзям розказує тільки про неї. Близько двох тижнів тому він прийняв раптове рішення і, за його словами, хутко посувається вперед. Зрештою, нам усім добре відомо, з якою легкістю він пише. Він присягнувся охопити в книзі весь обшир англійської магії. А серу Волтеру заявив, що геть не певен, чи вміститься у два томи. Йому радше йдеться одразу про тритомник. Назва вже відома: «Літопис і чин англійської магії». Як тільки книжка буде готова, видаватиме Маррі. Він уже пообіцяв.

Гірших новин годі було й чекати. М-р Норрелл і сам збирався написати книжку, яку хотів назвати «Настанови для навчання мага», і почав був писати ще коли зробився наставником м-ра Стрейнджа. Нотатки для книги вже займали дві полички невеличкої кімнати на третьому поверсі, обставленої книжками. Однак він завжди говорив про «Настанови…» як про справу далекого майбутнього. Маг відчував цілком безпідставний жах перед зобов’язанням написати книжку, і цьому не зарадили навіть вісім років перебування в запопадливому Лондоні. Весь цей огром підготованих чернеток, і записок, і щоденників іще чекав на свого читальника (крім хіба що, подеколи, Стрейнджа та Чилдермасса). І м-р Норрелл нізащо не міг себе переконати в тому, що він готовий публікуватися: не вірив, що докопався до істини, не вірив, що витратив достатньо часу на вивчення предмету, не вірив, що деякі теми можна представляти на розсуд громадськості.

Щойно Ласеллз пішов, м-р Норрелл наказав, щоб йому в кімнату на третьому поверсі принесли срібний таріль із чистою водою.

У Шропширі Стрейндж писав книжку. Він не відривався від неї, але раптом криво всміхнувся й помахав комусь невидимому пальцем, немовбито казав: «Ні». Всі дзеркала в кімнаті було обернено до стін, і хоча м-р Норрелл збув цілісінький день, горблячись над срібним тарелем, знань йому це не додало.

Одного вечора на початку грудня Стівен Блек полірував столове срібло у своїй кімнатці в кінці кухонного коридору. Він поглянув униз і помітив, що в нього сам собою розв’язується фартух, якого Стівен одягав, коли полірував срібло. І це не зав’язки розсоталися (Стівенові вузли завжди трималися міцно), а зухвало й рішуче зазміїлися шнурки, неначе знали, що їм робити. Потім з рук зісковзнули нарукавники й рукавиці для полірування, охайно склавшись на столі, а зі спинки стільця злетіло залишене там пальто. Воно міцно огорнуло Стівена і допомогло йому вдягтися. Насамкінець зникла й сама кімната.

Він несподівано опинився в залі, обшитій мореними дерев’яними панелями. Більшість приміщення займав велетенський стіл. Його було застелено багряною скатертиною з широкою і рясною золото-срібною торочкою, густо заставлено золотим і срібним посудом, повним їжі. В прикрашених самоцвітами глеках стояло вино. Яскраво горіли воскові свічі в золотих підсвічниках, й куріли пахощі із золотих курильниць. Єдиними предметами вмеблювання, крім стола, в залі лишалися два різьблені дерев’яні стільці із золотою оббивкою та розкішними гаптованими подушками на сидіннях. Один зі стільців займав джентльмен з будяковим волоссям.

— Добрий вечір, Стівене!

— Добрий вечір, сер.

— Щось ти сьогодні блідий, Стівене. Сподіваюся, все гаразд зі здоров’ям?

— Легка перевтома, сер. Усі ці несподівані переміщення між країнами та материками забивають трохи памороки.

— О! Але ж ми в Лондоні, Стівене. Це кав’ярня «Єрусалим» на Куперс-Корт[271]. Хіба ти її не знаєш?

— Звісно, знаю, сер. До весілля сер Волтер часто тут вечеряв у компанії багатих друзів. Але такої розкоші раніше я тут не пам’ятаю. Що ж до банкету, то мені не впізнати жодної страви.

— Ах! Це просто тому, що я замовив точнісінько те саме, що й чотириста чи п’ятсот років тому в цьому ж закладі: вирізку смаженої на грилі віверни та пиріг із колібрі в меду. Ось це смажена в пряній гранатовій підливі саламандра, ніжне фрикасе з гребінців василісків, заправлене шафраном, веселковою пудрою та оздоблене золотими зірками! Сідай, частуйся! Кращих ліків від твого запаморочення не існує! Що зволиш скуштувати?

— Усе таке чудове, сер, але, здається, я бачу звичайний свинячий біфштекс, який має добрий вигляд.

— Ах, Стівене! Твої шляхетні інстинкти, як і завжди, дозволили тобі обрати найвишуканішу страву з усіх! Хоч на вигляд цей біфштекс і справді звичайний, готували його на смальці привидів чорних свиней валійської породи, що блукали ночами по горах Вельсу й наганяли жаху на мешканців того скорботного краю, аж поки їх не піддали екзорцизму! Примарність і лють свиней по-особливому, як ніщо інше, присмачують біфштекс! А підливу до нього зроблено із вишень, зірваних у кентавровім садку!

Джентльмен схопив позолочений і прикрашений самоцвітами глечик та налив Стівенові рубінового на колір вина.

— Вино пекельного врожаю, та нехай це тебе не відвадить. Пригубити треба обов’язково! Гадаю, ти ж чув про Тантала? Лихого царя, що запік свого сина в пирозі та з’їв? Він приречений стояти по шию у воді, якою не нап’єшся, попід виноградними лозами, ґрона з яких не дістанеш. Так от, це вино — саме з того винограду. Беручи до уваги, що садили його винятково задля танталових мук, смак та аромат у ягід неперевершений. Як і у вина. Гранати — з власного саду Персефони.

Стівен скуштував вина та свинячих біфштексів:

— Вони неперевершені, сер. А що то була за нагода, коли ви тут востаннє вечеряли?

— Ет! Ми з друзями відзначали початок хрестового походу, в який мали ось-ось виступати. Тут зібралися і Вільям із Ланчестера[272], і Том Дундель[273], і багато інших благородних лордів та лицарів, християн і фейрі. Звичайно же, в ті дні тут була не кав’ярня, а корчма. З місця, де ми сиділи, відкривався вид на широке подвір’я, оточене різьбленими й позолоченими колонами. Туди-сюди бігали наші слуги, пажі та зброєносці, все для нас наготовляючи, щоби ми могли завдати страхітливого удару в помсту нашим лихим ворогам! По інший бік подвір’я розташовувалися стайні, де перебували не тільки найпрекрасніші коні в цілій Англії, а й три єдинороги, що їх інший фейрі, мій кузен, збирався взяти в Святу Землю, де міг би наштрикувати на їхні роги наших недругів. Столували з нами й кілька талановитих магів, і вони анітрохи не скидалися на це жахіття, що зветься магом зараз. Прекрасні були чоловіки, неперевершені майстри своєї справи! Птахи на льоту спинялися, виконуючи їхні накази. Їм служили дощі та ріки. Північний вітер, південний вітер тощо, тощо дмухали, лиш вволюючи їхню волю. Вони розкидали руки, й міста розсипалися на порох, або навпаки — здіймалися цілими з румовищ! Яка ж одмінність із тим кошмарним дідом, що просиджує штани в запилюженій кімнаті, бурмоче собі щось під носа і гортає сторінки старезних книжок!

Джентльмен замислено жував фрикасе з гребінців василісків.

— Другий пише книжку, — промовив він.

— Я чув про це, сер. Ви його нещодавно навідували?

— Я? — насупився джентльмен. — Хіба не чув ти щойно, що я вважаю цих магів найдурнішими та найосоружнішими істотами в Англії? Ні. Бачу його хіба що двічі або тричі на тиждень, відколи він покинув Лондон. Коли він пише, то гострить свої пера потворним старим ножем, якого б я посоромився брати в руки, але ці маги готові миритися з усяким неподобством, котре в нас із тобою викликало би тільки відразу! Інколи він настільки губиться в думках, що забуває підгострити перо, і тоді чорнило заляпує аркуші паперу, крапає йому в каву, а він нічого й не помічає.

Стівен подумав, що як для особи, котра мешкає в напівзруйнованому будинку, оточена страховинними кістками й останками стародавніх битв, джентльмен аж надто чутливий до безладу в чужій оселі.

— Про що ж він пише, сер? — запитав Стівен. — Якої ви думки про зміст його книжки?

— Це дуже незвична річ! Він описує всі найважливіші випадки, коли мій рід з’являвся в цій країні. Пише про те, як ми втручалися в британські справи задля більшої слави мешканців острова. Мовляв, бажає він лише того, щоб маги нинішньої Доби негайно викликали нас і попросили про допомогу. Ти можеш щось розібрати в цьому, Стівене? Бо я — ні. Коли я хотів запросити короля Англії до своєї оселі й виявити до нього всі можливі знаки уваги, цей самий маг перешкодив мені. Він тоді наче зумисне хотів завдати мені кривди!

— Сер, — спокійно промовив Стівен, — а може, він просто не зрозумів, хто ви або що ви?

— Ет, хіба ж кому відомо, що ці англійці взагалі розуміють? Це з їхнім-то чудернацьким розумом! Хіба розбереш, про що вони взагалі думають?! Боюся, Стівене, ти будеш тієї ж думки, коли станеш їхнім королем!

— Слово честі, сер, у мене взагалі немає ані найменшого бажання королювати ніде.

— Ти почуватимешся геть інакше, коли сядеш на престол. Тебе просто засмучує найменший натяк на те, що ти втратиш Покинь-Надію і всіх своїх друзів там. Та можеш цим не перейматися! Я теж би вкрай засмутився, якби твоє вивищення означало нашу розлуку. Але немає ніякої потреби лишатися в Англії повсякчас тільки тому, що ти її монарх. Хіба в цій нудній країні висидиш довше тижня, якщо маєш смак? Тижня цілком досить!

— А як же мої обов’язки, сер? Наскільки я розумію, в королів чимало роботи, і навіть попри те, що я зовсім не бажаю ставати королем, я би не хотів…

— Мій любий Стівене! — замилувано вигукнув джентльмен. — Для цього ж існують сенешалі! Вони будуть виконувати всю нудну роботу з урядування, поки ти гостюватимеш у Покинь-Надії та віддаватимешся нашим звичним розвагам. Повертатимешся тільки, щоб зібрати податки, данину з підкорених народів та покласти їх у банк. Розважливим було би також затриматися, поки пишуть твій портрет, щоби підданці могли обожнювати тебе ще більше. Інколи можна змилостивитись і виявити ласку найпрекраснішим дамам королівства, щоб вони могли вистояти чергу поцілувати твою руку та закохатися в тебе. Відбувши таким чином усі свої офіційні обов’язки, ти зможеш вернутися до леді Поул і до мене з чистим сумлінням!

Джентльмен раптом замовк і — що було для нього незвичним — замислився.

— Хоча, мушу зізнатися, — нарешті промовив він, — я вже не в такому захваті від леді Поул, як раніше. Зараз мені значно більше подобається інша дама. Вона не така прекрасна, але весела вдача й приємність бесіди це надолужують. І в цієї дами є велика перевага над леді Поул. Як нам із тобою, Стівене, добре відомо, скільки би леді Поул не вчащала до моєї обителі, вона завжди мусить вертатись назад відповідно до угоди з магом. А от із цією дамою в таких дурних домовленостях не буде потреби. Варто мені заволодіти нею, і вона назавжди лишиться поруч зі мною!

Стівен зітхнув. Думка про ще одну сердешну даму, яку буде ув’язнено в Покинь-Надїї до скону віків і ще на один день, занурила його в меланхолію. Та нерозумно було вважати, наче він може хоч якось цьому зарадити, — до того ж нові обставини здатні були полегшити стан леді Поул.

— У такім разі, сер, — з повагою промовив він, — можна відпустити її милість і розчаклувати її? Я знаю, що її чоловік та друзі радо вітатимуть її повернення.

— О! Леді Поул назавжди лишиться однією з найпрекрасніших учасниць усіх наших розваг. Вона вродлива, в її товаристві добре, ну, і не певен, чи ладен хоч хтось у цілій Англії дорівнятися до неї в красі. Навіть у фейрі знайдеться лише жменька її суперниць. Ні, піти назустріч твоїй пропозиції аж ніяк не можливо. Та вернімося до предмету нашої розмови. Нам із тобою потрібно вирішити, в який спосіб забрати цю іншу даму з її дому й доправити в Покинь-Надію. Знаю, Стівене, твоє завзяття тільки збільшиться, коли ти дізнаєшся, що вилучення цієї дами з Англії становить важливу передумову для твого успішного сходження на престол. Якого ж страхітливого удару ми завдамо нашим недругам! Я їх втопчу в безодню відчаю! Я посію між ними чвари й ворожнечу. О, так! Для нас усе якнайліпше, для них — якнайгірше! Ми просто зрадимо наші високі цілі, якщо хоч на йоту дамо з ними слабину!

Стівен нічого не міг розібрати. Невже джентльменові йдеться про котрусь із принцес у Віндзорському замку? Всі добре знають: король збожеволів, коли померла його наймолодша і найулюбленіша донька. Може, джентльмен із будяковим волоссям вважав, що втрата ще однієї дитини остаточно доб’є монарха чи підштовхне до безуму іншого члена королівської родини?

— Слухай же, мій любий Стівене! — правив далі джентльмен. — Перед нами стоїть питання: як забрати даму так, щоб ніхто не помітив? Особливо маги! — Він трохи подумав: — Ідея! Дістань мені моходуба!

— Сер?

— Він має бути завтовшки з тебе і заввишки мені по ключицю.

— Я залюбки доставлю його вам, сер, як тільки дізнаюся, що воно таке.

— Стародавня деревина, що пролежала у торф’янику незліченні століття!

— У такому разі, сер, боюся, в Лондоні нам його не знайти. Тут немає торф’яників.

— Твоя правда. Твоя правда.

Джентльмен відкинувся на спинку крісла й роздивлявся стелю, міркуючи над хитромудрою проблемою.

— А інше дерево вам не підійде, сер? — запитав Стівен. — На Ґрейсчерч-стрит є один торговець лісом, який, смію сказати…

— Ні-ні, — відмахнувся джентльмен. — Усе треба робити…

Тієї ж миті Стівен пережив якнайдивніше відчуття: неначе його висмикнули з крісла й поставили на ноги. Водночас кудись зникла кав’ярня, а на її місці лишилися кромішня пітьма та холодна порожнеча. Нічого не було видно, і попри це Стівенові здалося, що він стоїть на широкому відкритому просторі. У вухах свистів вітер, і рясний дощ немовбито шмагав звідусіль.

— …належним чином, — продовжував джентльмен без найменших змін у голосі. — Ось тут можна роздобути цілком пристойний моходуб. Якщо мені, звісно, не зраджує пам’ять…

Тут його голос, який звучав десь поруч зі Стівеновим правим вухом, став кудись віддалятися.

— Стівене! — гукнув він. — Ти взяв торфоріз, заступ, рискаль?

— Що, сер? Кого, сер? Ні, я нічого не брав. Правду кажучи, я не зрозумів, що ми кудись відправляємося. — Стівен відчув, що по щиколотки стоїть у холодній воді. Він спробував відійти й одразу поточився, провалившись майже по коліна. Його охопив переляк. Він скрикнув.

— М-м-м? — мугикнув джентльмен.

— Я… я ніколи не наважився би вас перебивати, сер. Але, здається, мене засмоктує.

— Так тут же трясовина, — розрадив його джентльмен.

— Не маю сумнівів, це найжахливіша речовина, — спробував відповісти Стівен таким же спокійним байдужим тоном. Адже він добре знав, що джентльмен надзвичайно цінує гідну поведінку за будь-яких обставин, і боявся, що, зачувши страх у голосі дворецького, той раптом відчує огиду й піде собі геть, облишивши колишнього друга тонути в болоті. Стівен спробував поворухнутися, але не зміг намацати ногами твердої поверхні. Він заметляв руками, мало не впав і, зрештою, сковзнув іще глибше в твань. Він знову закричав. Трясовина у відповідь дуже неприємно зачвакотіла.

— О, Боже! Дозвольте мені зауважити, сер, що я поступово тону. — Його почало засмоктувати й тягнути вбік. — Ваша доброта до мене, сер, ніколи не мала меж; ви завжди казали, що цінуєте моє товариство понад будь-яке інше. Тож, якщо вам нескладно, можливо, ви виявите мені ласку ще раз і порятуєте мене із цього страхітливого болота?

Джентльмен не завдав собі клопоту з відповіддю, але Стівен магічним чином вилетів із трясовини і став на свої дві. Він ослаб, перелякався й залюбки кудись приліг би, одначе не наважувався поворухнутись. Ґрунт під ногами здавався твердим, але неприємна вогкість нікуди не поділася, та й жодної гадки, в які болота їх узагалі занесло, Стівен не мав.

— Я би залюбки вам допоміг, сер, — крикнув він у темряву, — але не наважуюся поворухнутись, щоб не впасти знову у трясовину!

— А, це не страшно! — відказав джентльмен. — Власне, тут нічого робити, крім як чекати. Моходуб найлегше знайти на світанку.

— Але ж до нього ще дев’ять годин! — вигукнув нажаханий Стівен.

— І справді, дев’ять! Сядьмо й зачекаємо тут.

— Як, сер? Тут же так страшно. Темно хоч в око стрель, холодно й моторошно!

— Так, нівроку! Украй незатишне місце! — погодився джентльмен із серйозністю в голосі, од якої ставало ще гірше. Тоді він замовк, і Стівен переконався, що його супутник береться до виконання свого шаленого плану й чекає досвітків.

На Стівена навалився крижаний вітер; волога проймала кожен закапелок його єства; нестерпно тяглися довгі години. Ні на який сон він і не сподівався, але поночі якоїсь миті йому стало трохи легше навіть у цьому жалюгідному стані, й він не те щоби заснув, але побачив сон.

Йому примарилося, ніби він іде в комору по скибку неперевершеного пирога зі свинини. Та розрізавши, побачив, що м’яса всередині дуже мало. Замість начинки було ціле місто Бірмінгем. Під скоринкою гупали молоти в кузнях та ковальських майстернях, з них курився дим. У місці розрізу з пирога вийшов охайно вбраний городянин і, помітивши дворецького, сказав…

Саме тоді у сні пролунав високий тужливий звук — повільна сумна пісня невідомою мовою, — і Стівен, навіть не прокидаючись, зрозумів, що співає джентльмен із будяковим волоссям.

Загалом можна прийняти за правило, що, коли людина починає співати, звертають на це увагу лише інші люди, навіть якщо пісня невимовно прекрасна. Люди не тямитимуться з її краси, тоді як решта світу залишиться до неї байдужою. Кіт або пес можуть поглянути на людину; її кінь, якщо дуже розумний, пригальмує, жуючи траву — не більше. Та коли співав хтось із фейрі, слухав увесь світ. Стівен відчув, як на небі спинилися у своєму плині хмари, відчув, як заворушилися й забурмотіли уві сні гори, як затанцювали холодні тумани. Він уперше зрозумів, що світ навколо геть не німий, лише чекає, коли до нього заговорять мовою, яку він зрозуміє. І в пісні фейрі земля впізнавала імена, якими сама називала себе.

Стівен знову снив. Цього разу — про ходячі гори та заплакане небо. До нього приходили й говорили дерева, розповідали свої таємниці й міркували, чи варто йому вважати їх за ворогів. У камінцях і пожовклому листі ховалися важливі рішенці. Стівен снив, що всі на світі — річки й каміння, листя й вогонь — мають своє призначення, яке непорушно наміряються сповнити, але він так само розумів, що подекуди всяку річ можна переконати служити іншій меті.

Коли він прокинувся, благословлялося на світ. Або щось схоже на світ. Водянисте проміння здавалося тьмяним і безутішно сумним. Навколо них широко розкинулися сірі й похмурі схили, у видолинках між якими чорніло неозоре болото. Стівен іще ніколи не бачив пейзажу, здатного вмить скинути спостерігача в безодню відчаю.

— Певно, це одне з ваших королівств, сер? — спитав він.

— Моїх королівств? — аж скрикнув із подиву джентльмен. — Та ні! Це Шотландія!

Раптом джентльмен кудись зник і знову з’явився з оберемком інструментів — сокирою, лопатою і ще трьома знаряддями, що їх Стівен ніколи не бачив раніш. Одне скидалось на мотику, одне — трошки на заступ, а останнє — на якийсь дуже дивний покруч лопати й коси. Джентльмен усі їх вручив спантеличеному Стівенові.

— Вони нові, сер? Такі блискучі.

— Що ж, цілком очевидно, інструментами зі звичайних металів для нашої магічної роботи скористатись не можна, тому ці виготовлено зі сплаву живосрібла та зоресвіту. Так, а тепер, Стівене, треба знайти ділянку, на якій геть немає роси. Якщо копати там, знайдемо наш моходуб!

По всьому гірському видолинку трави й барвисті болотяні рослинки були вкриті росою. Стівенове вбрання, руки, волосся та шкіра стали оксамитово-сірими, а чуприна джентльмена, і без того неймовірна, блищала мільйоном крихітних водяних кульок, що тільки додали іскристості її звичайному полиску. Тепер навколо голови джентльмена неначебто світився німб.

Фейрі поволі ступав видолинком, не відриваючи погляду від землі. Стівен крокував за ним.

— Ага! — скрикнув джентльмен. — Ось ми й на місці!

Із чого він це дізнався, Стівен не зрозумів.

Вони стояли посеред болота, на місцині, яка нічим не відрізнялася від решти його закутків. Ні тобі показного деревця чи каменя, що могли би позначати потрібне місце. Та джентльмен упевнено помаршував до невеличкою западинки, посеред якої тягнулась довга широка смуга геть без роси.

— Копай тут, Стівене!

Виявилось, що джентльмен неабияк обізнаний про мистецтво торфовидобутку. Хоч сам він і за холодне не брався, та постійно настановляв Стівена, як одним інструментом зрізати верхній шар дерну й моху, іншим — краяти торф, а третім — піднімати його кусні.

Непризвичаєний до тяжкої праці, Стівен уже скоро засапався. Йому все тіло боліло. На щастя, довго копати не довелося — він раптом наскочив на щось значно твердіше від торфу.

— О! — радісно й удоволено скрикнув джентльмен. — От і наш моходуб! Чудово! Тепер, Стівене, обкопуй його з боків!

Легко було йому казати. Навіть коли Стівен розкопав сам моходуб і явив його світу, все ще важко було розрізнити на око, де торф, а де дуб. Адже й те, й інше було чорним, мокрим і липким. Дворецький іще трохи покопав і запідозрив, що перед ним не колода, як її називав джентльмен, а ціле дерево.

— А магією його ніяк не можна піддіти, сер? — поцікавився він.

— Аж ніяк! Аніскілечки! Оскільки я багато чого попрошу в цього дерева, то нам треба якнайласкавіше перенести його з болота в широкий світ. Бери тепер цю сокиру, Стівене, і вирубай мені шмат заввишки по мою ключицю. Потім бери заступ і рискаль, і будемо його виважувати!

Іще три години вони витратили на те, щоб завершити роботу. Стівен вирубав колоду завбільшки з джентльмена, але видобути її з болота виявилося не під силу одній людині, тому джентльмену довелося спуститись у брудну смердючу твань і тягнути щосили разом із дворецьким.

Покінчивши з моходубом, неймовірно виснажений Стівен повалився на землю, а неабияк удоволений джентльмен розглядав свою здобич.

— Маю сказати, — промовив він, — усе виявилося набагато легше, ніж я очікував.

Раптом Стівен уже знову сидів на другому поверсі кав’ярні «Єрусалим». Він оглянув себе і джентльмена. Добрий одяг був подраний на шмаття, а самих їх із ніг до голови вкривала болотна грязюка.

Уперше він зміг уважно роздивитися колоду моходуба — непроглядно чорну, дрібно відполіровану й липку від твані.

— Для початку її обов’язково треба висушити, — промовив Стівен.

— Ет, не скажи! — сліпучо всміхнувся джентльмен. — Мені вона прекрасно підійде і такою.

43 Химерна пригода містера Гайда

Якось уранці на першому тижні грудня Джеремі постукав у двері Стрейнджевої бібліотеки в Ешфейрі й повідомив, що м-р Гайд просить прийняти його для короткої бесіди.

Стрейндж не надто любив, коли його відволікали. Відколи він оселився в селі, то полюбив тишу й самотність майже так само, як Норрелл.

— Ну, гаразд! — пробурмотів він.

Стрейндж затримався лише для того, аби дописати ще один абзац, перевірити три-чотири місця в біографії Валентина Ґрейтрейкса, промокнути написане, виправити кілька слів, ще раз промокнути аркуш — а по тому він негайно пішов до вітальні.

Біля каміну сидів джентльмен і замислено дивився на полум’я. Це був жвавий чоловік років п’ятдесяти в добротному одязі та грубих чоботях джентльмена-фермера. На столі поряд з ним стояли маленька склянка вина й тарілочка з печивом. Вочевидь, Джеремі вирішив, що гість чекає надто довго, тож приніс частування.

М-р Гайд та Джонатан Стрейндж все життя були сусідами, але через відчутну різницю в статках та смаках лишалися не більше, ніж просто знайомими. Власне, це була їхня перша зустріч, відколи Стрейндж став магом.

Вони потисли руки.

— Смію припустити, сер, — почав м-р Гайд, — вам цікаво, яка справа привела мене на ваш поріг у таку погоду.

— Погоду?

— Так, сер. Вона дуже кепська.

Стрейндж визирнув у вікно. Високі пагорби довкола Ешфейра вкрив сніг. Кожна гілочка, кожна лозинка зігнулася під холодним тягарем. Саме повітря побіліло від морозу й туману.

— Так і є. Я цього не помітив. Я не виходив надвір з неділі.

— Ваш слуга розповів, що ви дуже зайняті своїми науками. Прошу пробачити, що відволікаю, але я маю повідомити дещо невідкладне.

— О, не треба вибачатись. Як ваша… — Стрейндж затнувся, намагаючись пригадати, чи є у м-ра Гайда дружина, діти, брати, сестри чи друзі. Виявивши, що не має про це ніяких відомостей, він завершив: — …ферма? Здається, вона в Естоні?

— Ближче до Кланбері.

— Кланбері. Так.

— Зі мною все добре, містере Стрейндже, як не рахувати доволі… тривожну пригоду, що трапилася зі мною три дні тому. Я не раз питав себе, чи варто приходити до вас, однак, порадившися з дружиною та друзями, вирішив, що мушу розповісти вам, що побачив. Три дні тому на вельському боці кордону в мене були справи з Девідом Евансом. Ви ж, певно, знайомі з ним, сер?

— Лише побіжно. Я ніколи з ним не говорив. Здається, Форд знає його краще.

(Форд був управителем Стрейнджевої садиби.)

— Отже, сер, ми з Девідом Евансом позакінчували свої справи до другої дня, і я радо вирушив додому. Повсюди густо навалило снігу, й дорога з Лленфейр Вотердайн геть споганіла. Смію припустити, вам не відомо, що дім Девіда Еванса стоїть на високому пагорбі, з якого видно далеко на захід, і коли він проводжав мене, ми помітили, що в наш бік сунуть великі сірі снігові хмари. Місис Еванс, Девідова мати, наполягала, аби я лишився і поїхав наступного дня, але ми з Евансом все обговорили й вирішили, що я зможу встигнути до хуртовини, коли поїду негайно і навпростець. Іншими словами, я мав мчати через Вал до Англії, щоб обігнати бурю[274].

— Через Вал? — зморщив лоба Стрейндж. — Місцина там дуже крута — навіть влітку — і відлюдна. Якщо щось трапиться, помочі нізвідки чекати. Не хотів би я там опинитися. Але гадаю, ви знаєте норов тих пагорбів краще за мене.

— Певно, сер, ви мудріші, ніж я був тоді. Коли я під'їхав до Валу, поривчастий вітер здійняв у небо сніг, який лежав на землі. Він поналипав на шерсть коня та моє пальто, і коли я поглянув униз, то побачив, що ми побіліли, як схил, як повітря. Як усе навколо. Віхола обертала сніг на зловісні фігури: мені здавалося, що навколо кружляють привиди, злі духи та лихі янголи із казок арабської леді. Мій бідний кінь, зазвичай не дуже лякливе створіння, сахнувся, наче перед ним постали всі можливі жахіття. Уявіть собі, щойно я почав від усього серця клясти себе за нехтування гостинністю місис Еванс, як почув дзвін.

— Дзвін? — перепитав Стрейндж.

— Так, сер.

— Але звідки там міг узятися дзвін?

— У такому відлюдному місці — нізвідки, сер. Направду, я дуже здивувався, що взагалі щось чую крізь фиркання коня і завивання вітру.

Вирішивши, що м-р Гайд прийшов, аби йому пояснили це дивне явище, Стрейндж почав розповідати про магічне значення дзвонів: їх використовували як оберіг від фейрі та інших злих духів, а лихих фейрі іноді відлякували церковним подзвоном. Проте водночас добре відомо, що фейрі люблять дзвони: калатання часто супроводжує їхню магію; і дзвони також чути при появі фейрі.

— Це дивне протиріччя я пояснити не можу, — завершив м-р Стрейндж. — Маги-теоретики б’ються над цією загадкою століттями.

М-р Гайд слухав промову мага з виразом якнайбільшої ввічливості й поваги. Коли Стрейндж змовк, м-р Гайд сказав:

— Але дзвін був тільки початком, сер.

— О! — з легким роздратуванням видихнув Стрейндж. — Дуже добре. Продовжуйте.

— Я піднявся схилом високо вгору і вже бачив верхівку Валу. Він поріс кривими деревами, а в розломах стриміли хиткі камені. Я поглянув на схід і побачив, як уздовж Валу в мій бік дуже швидко йде леді…

— Леді!

— Я дуже ясно бачив її. Вітер шарпав розпущене волосся, куйовдив пасма. — М-р Гайд здійняв руки, щоб показати, як майоріло волосся леді у хуртовині. — Здається, я її покликав. І я певен: вона повернула голову і глянула на мене, але не спинилася і навіть не сповільнила крок. Вона так і йшла вздовж Валу, а сніг і далі привидом вихрився навколо неї. На жінці була тільки чорна сукня. Ні шалі. Ні пелерини. Я дуже злякався. Вирішив, що її спіткала якась жахлива пригода. Тому помчав схилом так швидко, як тільки був здатен мій бідний кінь. Я намагався не втрачати ту леді з поля зору, але вітер сипав мені снігом в очі. Коли я дістався Валу, жінки ніде не було. Я поїздив вздовж стіни туди-сюди. Шукав і кричав до хрипоти. Я був певен, що жінка впала під завалами каменів, чи її замело снігом, або вона застрягла в якійсь кролячій норі. Чи може, її забрав той, хто заподіяв їй лихо.

— Лихо?

— Сер, я припустив, що на Вал її привів той, хто бажав їй зла. Часом такі страшні речі трапляються.

— Ви впізнали ту леді?

— Так, сер.

— Хто то була?

— Місис Стрейндж.

На мить запала тиша.

— Але це неможливо, — приголомшено мовив Стрейндж. — Містере Гайде, якби з місис Стрейндж трапилася якась біда, запевняю, мені би про це сказали. Я не настільки запорпався у свої книжки. Перепрошую, містере Гайде, але ви помиляєтеся. Ким би не була та бідна жінка, вона не місис Стрейндж.

Містер Гайд похитав головою.

— Сер, якби в Шрусбері чи Ладлоу я побачив вас, то міг би й не впізнати відразу. Але батько місис Стрейндж був молодшим священником нашого приходу сорок сім років. Я знаю місис Стрейндж — тоді ще міс Вудгоуп — відколи вона малим дитям робила перші кроки церковним двором Кланбері. Ще до того, як вона поглянула на мене, я впізнав її. Впізнав по фігурі, ході, по всьому.

— Що ви зробили після того, як жінка зникла?

— Я відразу примчав сюди, але ваш слуга мене не впустив.

— Джеремі? Той, із яким ви щойно говорили?

— Так. Він сказав, що з місис Стрейндж усе гаразд. Зізнаюся, я йому не повірив, тому обійшов будинок, зазираючи в усі вікна, поки не побачив, що ваша дружина сидить тут, на цьому самому дивані. — Й м-р Гайд додав: — Вона була вбрана у світло-блакитну сукню, а зовсім не в чорну.

— Що ж, нічого дивного в цьому немає. Місис Стрейндж ніколи не носить чорне. Це не той колір, який би я волів бачити на молодій жінці.

М-р Гайд похитав головою і насупився.

— Хотів би я переконати вас у тому, що бачив. Але розумію: мені це не вдасться.

— А я хотів би пояснити, що з вами трапилося. Але мені це не вдасться.

Чоловіки потисли руки на прощання. М-р Гайд, врочисто поглянувши на господаря садиби, сказав:

— Містере Стрейндже, я ніколи не бажав їй зла. Я вдячний небу, що з нею все гаразд.

Маг злегка вклонився:

— І ми подбаємо, щоб так було й надалі.

Коли двері за м-ром Гайдом зачинилися, Стрейндж якусь мить постояв, а тоді пішов шукати Джеремі.

— Чому ти не сказав мені, що він уже приходив?

Слуга насмішкувато чмихнув.

— Повірте, сер, я чудово розумію, що через таку маячню вас не варто турбувати! Леді в чорній сукні, що блукає серед хурделиці!

— Сподіваюся, ти не був із ним надто грубим.

— Я, сер? Звісно, ні.

— Можливо, він випив зайвого. Гадаю, так воно й було. Припускаю, що вони з Девідом Евансом відсвяткували успішне укладання угоди.

Джеремі насупився.

— Сумніваюся, сер. Девід Еванс — методистський проповідник.

— Он як! Твоя правда. До того ж, по щирості, все це не надто схоже на п’яну галюцинацію. Радше нагадує видіння курця опіуму, який начитався романів місис Редкліфф.

Стрейндж відчув, що візит м-ра Гайда збентежив його. Спокій відбирала навіть думка про те, що Арабелла — хай вигадана, уявна Арабелла — загубилася серед снігів і блукала між пагорбів. Стрейндж не міг позбутися спогадів про матір, яка втекла на ті самі пагорби від жалів нещасливого шлюбу, підхопила застуду під час грози й померла.

Того ж дня за вечерею м-р Стрейндж звернувся до Арабелли:

— Я сьогодні бачився з містером Гайдом. Він певен, що бачив, як ти минулого вівторка ходила біля Валу у завірюху.

— Ні!

— Так!

— Бідолашний чоловік. Він, мабуть, неабияк злякався.

— Певно, що так.

— Я неодмінно навідаю містера та місис Гайд, коли приїде Генрі.

— Здається, ти намірилася навідати всіх у Шропширі, коли приїде Генрі, — зауважив Стрейндж. — Сподіваюся, ти не розчаруєшся.

— Розчаруюся? Про що ти?

— Погода нині кепська.

— Тоді попросимо Гарріса їхати повільно й обережно. Хоча він завжди так робить. До того ж, Шпак — дуже спокійний кінь. Треба щоб добряче насипало снігу й граду, аби його налякати. Він не з лякливих. Окрім того, сам знаєш, що є люди, яких Генрі просто повинен відвідати. Вони дуже засмутяться, якщо він цього не зробить. Дженні та Алвен — двоє старих слуг мого батька. Вони тільки й говорять, що про приїзд Генрі. Минуло п’ять років, відколи вони бачили його востаннє. Сердешні навряд чи протягнуть ще п’ять років.

— Добре! Дуже добре. Я лише кажу, що погода може погіршитися. От і все.

Одначе все було не так уже й добре. Стрейндж боявся, що Арабелла покладає завеликі надії на цей візит. Після весілля вона рідко бачилася з братом. На Сого-сквер він приїжджав нечасто, а коли все ж навідувався, то гостював не так довго, як би їй хотілося. Проте його приїзд на Різдво мав відновити їхню колишню приязнь. Брат і сестра будуть разом там, де минуло їхнє дитинство. Генрі пообіцяв, що лишиться майже на місяць.

Генрі приїхав, і спершу здалося, що всі Арабеллині найзаповітніші бажання справдилися. За вечерею точилася дуже жвава бесіда. Генрі мав безліч новин про Ґрейт-Гізерден, нортгемптонширське село, де він служив приходським священником[275].

Ґрейт-Гізерден — село велике і заможне. Там жило кілька джентльменів із родинами. Генрі пишався поважним становищем, яке посів у тій громаді. Він довго описував своїх друзів, їхні обіди та бали, а потім додав:

— Та не подумайте, ніби ми нехтуємо доброчинністю. У нас дуже завзята громада. Багато нужденних потребують допомоги. Позавчора я навідався до однієї бідної родини і побачив, що до них уже приїхала міс Воткінс, роздала гроші й добрі поради. Міс Воткінс — дуже співчутлива юна леді.

Тут Генрі змовк, очікуючи, що хтось щось скаже.

Стрейндж дивився недомислено, аж раптом його осяяла думка.

— О, Генрі, щиро прошу пробачення. Мабуть, ти вважаєш нас вкрай недбалими. Ти п’ять разів за десять хвилин згадав про міс Воткінс, а ми з Белл нічого не спитали про неї. Холодне вельське повітря заморожує голову, і ми сьогодні трохи заповільні. Однак, я вже прийшов до тями і готовий розпитувати тебе про цю леді, скільки ти сам забажаєш. Вона білявка чи чорнявка? Смаглява чи бліда? Надає перевагу піаніно чи арфі? Які книжки вона любить?

Генрі — запідозривши, що Стрейндж його дражнить — насупився і, здається, мав намір більше не згадувати ту леді.

Арабелла кинула на чоловіка холодний погляд і, взявшися м’якше розпитувати Генрі, скоро вивідала таке: міс Воткінс лише нещодавно переїхала до Ґрейт-Гізердена; хрестили її іменем Софронія; вона мешкає зі своїми опікунами, м-ром та місис Свунферст (що приходилися їй далекими родичами); вона любить книжки (хоча Генрі й не зміг сказати, які саме), її улюблений колір — жовтий, а от ананаси їй геть не до смаку.

— Яка ж вона з себе? Гарненька? — запитав Стрейндж.

Від цього питання Генрі, вочевидь, зніяковів.

— Ні, міс Воткінс не вважають першою красунею. Але, пізнавши її ближче, ти розумієш, що насправді важить. Люди обох статей, які виглядають вкрай невиразно при першому знайомстві, з часом можуть розкрити свою красу. Глибокий розум, гарні манери та добрий норов — ось ті риси, які можуть втішити чоловіка значно більше за звичайну скороминущу вроду.

Стрейндж із Арабеллою трохи здивувалися цій промові. По короткій паузі Стрейндж запитав:

— Статки?

Генрі тріумфував:

— Десять тисяч фунтів.

— Мій любий Генрі! — скрикнув Стрейндж.

Пізніше, лишившись із дружиною на самоті, маг сказав:

— Наскільки я розумію, Генрі можна привітати з розумним вибором. Він, здається, першим запримітив цю леді. Вочевидь, її не надто діймають залицяльники. Певно, є щось таке в її поставі чи лиці, що захищає від надмірного обожнювання.

— Але я не думаю, що вся справа в грошах, — обстала за брата Арабелла. — Має бути й прихильність. Інакше Генрі б і не подумав про таке.

— О, без сумніву, — відповів Стрейндж, — Генрі — гарний хлопець. Та й, до того ж, я не втручаюся, як ти знаєш.

— Ти посміхаєшся, хоч і не маєш на це права. Свого часу я була так само розумна, як і Генрі. Ніхто б і не подумав, що з тобою — з твоїм довгим носом та нестерпним характером — можна побратися, аж доки цього не зробила я.

— Твоя правда, — замислено відповів Стрейндж. — Я й забув. Це ваша сімейна вада.

Наступного дня Стрейндж працював у бібліотеці, а Генрі й Арабелла поїхали в гості до Дженні й Алвена. Однак радість перших днів минула дуже швидко. Арабелла збагнула, що у них з братом лишилося дуже мало спільного. Останні сім років Генрі провів у невеликому селі. А вона натомість жила в Лондоні і зблизька спостерігала за найвизначнішими подіями останніх років. Вона дружила не з одним міністром, була знайома з прем’єр-міністром і кілька разів танцювала з лордом Веллінґтоном. Арабелла зустрічалася з синами короля, вклонялася принцесам і завжди могла розраховувати на усмішку та миле слівце принца-регента, коли приїжджала в Карлтон-Гаус. І це не кажучи вже про її знайомство з усіма причетними до славетного відродження англійської магії.

Проте якщо Арабелла з великою охотою слухала братові новини, його мало цікавило те, що розповідала вона. Її розповіді про лондонське життя викликали у Генрі лише ввічливе: «О, справді?» Якось Арабелла розповідала про свою розмову з герцогом Веллінґтоном, а брат дивився на неї здійнявши брову і м’яко всміхаючись. Його вигляд та посмішка ясно промовляли: «Я тобі не вірю». Таке ставлення дуже ранило Арабеллу. Вона не вважала, що вихваляється, — такі зустрічі були звичною частиною її лондонського життя. Арабеллу вразив здогад: її саму листи брата тішили, а от йому відповіді сестри видавалися нудними та чванькуватими.

А тим часом сердешний Генрі мучився власними гризотами. Ще хлопчиком він щиро любив Ешфейр-Гаус. Арабеллиного брата однаково вражали розміри та розташування маєтку, і вплив, який мав його власник в околицях Клана. Юнаком він завжди з нетерпінням чекав на день, коли Джонатан Стрейндж успадкує Ешфейр-Гаус і сам Генрі зможе приїжджати сюди у поважній ролі — Друга Господаря Дому. А тепер, коли все бажане здійснилося, він виявив, що нітрохи не тішиться перебуванню тут. Ешфейр значно поступався багатьом садибам, які Генрі бачив за минулі роки. Фронтонів у ньому було не менше, ніж вікон. Усі кімнати дивної форми, з низькими стелями. Багато поколінь мешканці дому розташовували вікна там, де було до смаку саме їм, нітрохи не замислюючись про загальний вигляд будинку, та й самі вікна — усі до одного — поринали в тінь троянд і плюща, які вкривали стіни. Це був старомодний будинок: за висловом самого Стрейнджа, будинок, у якому би залюбки скніла героїня якого-небудь роману.

В околицях Ґрейт-Гізердена нещодавно полагодили декілька будинків, а також звели низку нових елегантних котеджів для леді й джентльменів, які бажали тихого сільського життя, тому — або через нездатність перестати без упину розмовляти про свою паству, або через можливість близького одруження, яка заполонила думки Генрі всілякими домашніми покращеннями, — Арабеллин брат просто не міг стриматися й постійно роздавав Стрейнджеві поради. Особливо його засмучувало розташування кінного двору, який «доводиться проминати, щоб дістатися до південної частини парку й фруктового саду». Генрі сказав Срейнджеві:

— Ти міг би залегко знести його і наново збудувати деінде.

Маг нічого на те не відповів, але натомість ураз звернувся до дружини:

— Люба, сподіваюся, тобі подобається цей дім? Боюся, мені ніколи раніше не спадало на думку запитати тебе. Якщо він тобі не до душі, то одне твоє слово — й ми негайно переїдемо в інше місце!

Арабелла засміялася і запевнила, що дім її цілковито влаштовує.

— І мені шкода, Генрі, але місце кінного двору влаштовує мене не менше, ніж усе решта.

Генрі спробував знову:

— Але, звісно ж, ти погодишся, що можна значно покращити обійстя, просто зрубавши он ті дерева, які скупчилися навколо будинку й затіняють кожну кімнату? Вони ростуть, як собі забажають — де би не впало зерня чи жолудь.

— Що? — перепитав Стрейндж, який не відривав очей від книжки останню частину розмови.

— Дерева, — повторив Генрі.

— Які дерева?

— Ось ті, — Генрі вказав на вікно, за яким височів цілий гурт могутніх і стародавніх дубів, ясенів і беріз.

— Ці дерева — просто бездоганні сусіди. Вони зайняті власними справами й ніколи не завдають мені клопоту. Гадаю, я краще віддячу їм тим самим.

— Але ж вони затуляють світло.

— Ти також, Генрі, але ж я не йду на тебе з сокирою.

І хоча Генрі мав сотню причин критикувати розташування Ешфейра і сам маєток, справжня причина його скарг крилася деінде. Насправді його непокоїла магічність, яка проймала весь будинок. Спершу, коли Стрейндж тільки обрав собі магію за фах, Генрі не мав нічого проти. У ті часи новини про дивовижні досягнення м-ра Норрелла тільки починали ширитися королівством. Магія здавалася лишень езотеричною гілкою історії, розвагою для багатих і ледачих джентльменів. Генрі й досі так на неї дивився. Він пишався Стрейнджевим багатством, маєтком і родоводом, але не його магією. Він і досі щоразу дивувався, коли його вітали через спорідненість із Другим Найвеличнішим Магом Доби.

Стрейнджеві було далеко до виплеканого Генрі ідеалу багатого англійського джентльмена. Йому не було ніякого діла до тих занять, яким зазвичай присвячують час панове в англійській провінції. Він не цікавився ні фермерством, ні мисливством. Його сусіди рушали на полювання — Генрі чув луну їхніх пострілів та гавкіт собак у засніжених лісах і полях — проте Стрейндж ніколи не брав рушниці до рук. Арабеллі потрібна була вся її наполегливість, щоби переконати чоловіка вийти надвір і пів години погуляти.

Книжки у бібліотеці, що належали Стрейнджевим батьку й дідусеві, — томи англійською, грецькою і латиною, якими могли похвалитися полиці всякого джентльмена, — було знято й поскидано купою на підлозі, аби Стрейндж міг поставити власні книжки й записники[276]. Журнали, присвячені практичній магії, як, наприклад, «Друзі англійської магії» та «Новочасний маг», лежали по всьому будинку. На столику в бібліотеці стояв великий срібний таріль, іноді по вінця заповнений водою. Часто Стрейндж по пів години сидів і витріщався у воду, торкаючись поверхні, виробляючи химерні жести й записуючи побачене. На іншому столі посеред купи книжок лежала карта королівства, на якій Стрейндж позначав старі шляхи фейрі, що вели з Англії бозна-куди.

Було й інші речі, які Генрі розумів лише наполовину, а тому ще дужче не любив. Наприклад, він знав, що кімнати в Ешфейрі незрідка мали дивний вигляд, але не усвідомлював, що причиною цього були дзеркала, які могли і відбивати, і не відбивати світло, що сяяло чи то пів години, чи то сотню років тому. А вранці, щойно прокинувшись, й увечері, перед сном, Генрі чув відлуння далекого дзвону — то був дуже сумний звук, що, здавалося, долинав крізь товщу океанічних вод із затопленого міста. Насправді Генрі ніколи не замислювався про дзвін — і навіть не згадував про нього, — проте меланхолія, яку той навіював, лишалася з ним цілий день.

Він знаходив розраду від усіх смутків і розчарувань, повсякчас порівнюючи триб життя у Ґрейт-Гізердені й у Шропширі (здебільшого не на користь Шропширу) і вголос дивуючись, чому Стрейндж мусить так наполегливо вчитися — «неначе в нього немає власного маєтку, а статки ще потрібно заробити». Здебільшого Генрі адресував ці ремарки сестрі, але так виходило, що і Стрейндж усе чув, а тому невдовзі Арабелла опинилася у вельми неприємному становищі, намагаючись берегти мир між двома чоловіками.

— Якщо я потребуватиму поради Генрі, — мовив Стрейндж, — то сам її попрошу. Яке йому діло, де я вирішив будувати свої стайні? Чи як проводжу свій час?

— Розумію, любий, це вельми дратує, — погодилася Арабелла, — і ніхто не здивується, якщо раптом тобі урветься терпець, але тільки припусти…

— Терпець! Це ж він постійно присікується до мене!

— Тихше! Тихше! Він же тебе почує. Це направду жорстоке випробування, і будь-хто погодиться, що ти все зносиш із янгольським терпінням. Але, мені видається, що Генрі хоче бути люб’язним. Просто не вміє до ладу це висловити. Попри всі його вади, ми дуже сумуватимемо, коли він поїде.

Остання заувага не переконала Стрейнджа так, як хотілося б Арабеллі, тому вона додала:

— Ти будеш добрим до Генрі? Заради мене?

— Звісно! Звісно! Я сама терплячість. Ти ж це знаєш! Була колись така приказка — нині забута, — що на одному й тому самому полі священники сіють пшеницю, а маги — жито. Це означає що маги й священники ніколи не дійдуть згоди[277]. Досі я цього не помічав. Я гадав, що маю дружні стосунки з лондонським духовенством. Декан Вестмінстерського абатства і сповідач принца-регента — чудові хлопці. Але Генрі мене дратує.

На Різдво захурделило. Через незгоди попередніх днів чи з якоїсь іншої причини Арабелла, прокинувшись ізранку, чулася хворою і не мала сил підвестися з ліжка, змучена головним болем. Стрейндж і Генрі мусили складати одне одному товариство цілий день. Генрі без угаву розповідав про Ґрейт-Гізерден, а надвечір вони зіграли в екарте[278]. Ця гра подобалась їм обом. Може, вона навіть подарувала би якусь втіху, якби посеред другої партії Стрейндж не витягнув винову дев’ятку, і йому на думку не спало кілька нових ідей щодо магічного значення цієї карти. Він облишив і гру, і Генрі, а карту забрав із собою до бібліотеки, щоби ретельніше її вивчити. Генрі зостався сам.

Наступного дня під ранок Стрейндж раптово прокинувся — чи напівпрокинувся. Кімнатою розлилося слабке сріблясте світло, що могло бути й відблиском снігу в місячному сяйві. Магові здалося, що він побачив Арабеллу: повністю одягнена, вона сиділа спиною до нього в узніжжі ліжка й розчісувала волосся. Він щось сказав їй — чи, принаймні, подумав, що сказав.

А тоді знову заснув.

Близько сьомої ранку маг цілковито прокинувся і подумав, що треба поквапитися до бібліотеки, аби попрацювати годинку-дві, поки не з’явиться Генрі. Стрейндж хутко встав, рушив до гардеробної і подзвонив, щоби Джеремі Джонс прийшов його поголити.

О восьмій годині покоївка Арабелли Дженет Г’юз постукала в двері спальні. Не почувши відповіді, Дженет вирішила, що в господині, певно, досі болить голова, тому пішла геть.

О десятій годині Стрейндж і Генрі разом снідали. Генрі вирішив провести день на полюванні й усіляко намагався переконати Стрейнджа скласти йому компанію.

— Ні, ні. У мене багато роботи, але це не має псувати твої плани. Зрештою, ти знаєш ці поля й ліси не гірше за мене. Я позичу тобі рушницю, собак теж десь дістанемо, я певен, із цим складнощів не буде.

Зайшов Джеремі Джонс і повідомив, що повернувся м-р Гайд. Він був у вестибюлі й хотів поговорити зі Стрейнджем у нагальній справі.

— Ну, й чого йому треба цього разу? — пробубнів Стрейндж.

М-р Гайд рвучко зайшов до кімнати, обличчя йому аж посіріло від тривоги.

Раптом Генрі вигукнув:

— Та що він узагалі собі думає? Він ні з кімнати не вийде, ні в коридор не зайде!

В Ейфейрі, окрім усього іншого, Генрі дратували слуги, які рідко поводилися з тією церемонністю, яку він вважав за необхідне в такому статечному маєтку. Джеремі Джонс уже виходив із кімнати, але так і застряг на порозі, де, схований за дверима, схвильовано перешіптувався з іншим слугою.

Кинувши погляд на двері, Стрейндж зітхнув і мовив:

— Генрі, направду це не має ніякого значення. Містере Гайде, я…

Через цю затримку м-р Гайд занепокоївся ще більше, і він

випалив:

— Годину тому я знову бачив місис Стрейндж на вельських пагорбах!

Генрі здригнувся й зиркнув на Стрейнджа.

Стрейндж холодно поглянув на м-ра Гайда й спокійно сказав:

— Нічого, Генрі. Не зважай.

Почувши таке, м-р Гайд злегка відсахнувся, але чоловік він був упертий, тож правив далі своєї:

— Це трапилося над Касл-Ідрис[279]. Як і раніше, місис Стрейндж ішла від мене, тому я не бачив її обличчя. Я намагався іти за нею, щоб наздогнати, але, як і раніше, спустив з очей. Так, минулого разу ви вважали, буцімто мені просто здалося, — ніби я зустрів примару, витворену зі снігу й вітру моєю уявою, — але сьогодні було ясно й тихо, тому я знаю, що бачив місис Стрейндж, — так само, як бачу зараз вас, сер.

— Минулого разу? — збентежився Генрі.

Стрейндж заходився нетерпляче дякувати м-рові Гайду за його добру вдачу, що змусила його принести їм цю… (Він не міг дібрати влучного слова).

— Але, наскільки мені відомо, місис Стрейндж зараз перебуває у безпеці під дахом мого дому, і, смію припустити, ви не здивуєтеся, якщо я…

Раптом до кімнати повернувся Джеремі. Він одразу підійшов до Стрейнджа, нахилився до нього і щось прошепотів на вухо.

— Та говори вже! Поясни, у чім річ! — наполягав Генрі.

Джеремі із сумнівом поглянув на Стрейнджа, але маг промовчав. Він прикрив рот рукою і почав блукати поглядом, неначе йому спала на думку нова і не дуже приємна ідея.

Джеремі сказав:

— Місис Стрейндж немає в будинку, сер. Ми не знаємо, де вона.

Генрі кинувся розпитувати м-ра Гайда, що саме він бачив на пагорбах і, не даючи тому часу відповісти, перескакував з одного питання на інше. За обома похмуро спостерігав Джеремі Джонс. Тим часом Стрейндж сидів мовчки і дивився поперед себе. Раптом він зірвався на ноги й швидко вийшов із кімнати.

— Містере Стрейндже! — гукнув м-р Гайд. — Куди ви йдете?

— Стрейндже! — скрикнув Генрі.

Але без мага нічого не можна було вдіяти, всі мусили піти слідом. Стрейндж піднявся сходами до бібліотеки на другому поверсі і негайно підійшов до великого срібного тареля, що височів на одному зі столів.

— Принеси води, — наказав він Джеремі Джонсу.

Слуга приніс кухоль води й наповнив таріль.

Стрейндж промовив одне-єдине слово — і кімнату виповнили сутінки й тіні. Тієї ж миті вода потемніла і стужавіла.

Морок налякав Генрі.

— Стрейндже! — закричав він. — Що ми тут робимо? Світло згасає! Моя сестра надворі. Не можна й миті лишатися вдома! — Він повернувся до Джеремі Джонса як до єдиної людини, що могла вплинути на Стрейнджа: — Скажіть йому припинити! Треба починати пошуки!

— Помовч, Генрі, — відказав Стрейндж.

Він двічі провів пальцем по поверхні води. Зринули дві блискучі смуги, які розділили водну гладь на чверті. Стрейндж ворухнув рукою над однією з них. Там з’явилися зірки, ще лінії, візерунки й павутинки світла. Кілька секунд маг дивився на них, а тоді ворухнув рукою над наступною чвертю. Світло в ній заграло новим візерунком. Стрейндж повторив дію над третьою і четвертою четвертинами — і візерунки змінювалися. Вони тремтіли й мерехтіли, скидаючись то на письмена, то на лінії на картах, то на сузір’я.

— Навіщо все це потрібно? — здивовано запитав м-р Гайд.

— Щоби знайти її, — відповів Стрейндж. — Принаймні, мало би так працювати.

Він торкнувся однієї з чвертей. Раптом усі інші візерунки зникли. Останній малюнок розрісся і заповнив усю поверхню води. Стрейндж розділив його на чверті, якийсь час роздивлявся, а тоді торкнувся однієї з частин. Маг повторив дію кілька разів: візерунки ставали щільнішими і починали все більше скидатися на карту. Та чим довше працював Стрейндж, тим більше сумніву виражало його обличчя. Здавався, його певність у тому, що показував таріль, танула щомиті.

Через кілька хвилин Генрі урвався терпець:

— Заради Бога, не час для магії! Арабелла загубилася! Стрейндже, благаю тебе! Облиш ці дурниці й ходімо її шукати!

Стрейндж нічого не відповів, тільки гнівно зиркнув і вдарив по воді. Лінії та зірки одразу зникли. Маг глибоко вдихнув і почав спочатку. Цього разу він діяв упевненіше, а тому швидше відшукав візерунок, який вважав за потрібний. Проте, так і не отримавши з того жодних корисних відомостей, він дивився на воду із сумішшю спантеличення й сум’яття.

— Що там? — стривожено запитав м-р Гайд. — Містере Стрейндже, ви бачите свою дружину?

— Я не бачу сенсу в тому, що мені каже закляття! Воно каже, ніби Арабелли немає в Англії. І у Вельсі. І в Шотландії. І у Франції. Я якось неправильно чаклую. Твоя правда, Генрі. Я тут марную час. Джеремі, принеси мені черевики й пальто!

Раптом на поверхні води розквітло нове видіння. У стародавній тінистій залі танцювала юрба вродливих чоловіків і чарівних жінок. Та це не мало жодного стосунку до Арабелли. Стрейндж знову вдарив по воді, видіння зникло.

Густий сніг укривав усе навколо. Замерзла природа непорушно мовчала. Насамперед вирішили обшукати угіддя Ешфейра. Коли з’ясувалося, що там немає нікого, крім кропив’янок і вільшанок, Стрейндж, Генрі, м-р Гайд і слуги взялися перевіряти дороги.

Троє служниць повернулися до будинку й піднялися на горище, куди ніхто не зазирав із тих часів, коли Стрейндж був хлопчиком. Узявши молоток і сокиру, вони повідчиняли скрині, забиті ще п’ятдесят років тому. Вони зазирали у шафи й шухляди, куди навряд чи можна було б сховати навіть тіло дитини, не те що дорослої жінки.

Дехто зі слуг помчав до мешканців Клана. Інші взяли коней і поїхали до Клантона, Парслоу, Кланбері та Віткотта. Невдовзі в околицях не лишилося дому, де б не знали, що місис Стрейндж зникла, — і жодного дому, звідки не відрядили хоча б одну людину на її пошуки. Тим часом жінки у цих будинках підтримували вогонь і дбали про всі приготування, щоби, потрапивши до їхнього дому, місис Стрейндж могла отримати стільки тепла, затишку і наїдків, скільки взагалі може прийняти людина.

Протягом першої ж години з’явився капітан Джон Ейртон із дванадцятого полку легких драгунів, який воював разом із Веллінґтоном і Стрейнджем на Піренейському півострові й під Ватерлоо. Його землі прилягали до Стрейнджевих. Маг і капітан були ровесниками й жили по сусідству все життя, проте через сором’язливість і замкненість капітана за рік вони обмінювалися хіба двадцятьма словами. Одначе у важкі часи той прийшов із картами й тихою, урочистою обіцянкою Стрейнджу та Генрі допомогти у всьому, що тільки в його силах.

Невдовзі з’ясувалося, що не тільки м-р Гайд бачив Арабеллу. Двоє наймитів із ферми, Мартін Оуклі та Овен Буллбрідж, також бачили її. Довідавшись про це від їхніх друзів, Джеремі Джонс миттю скочив на першого ж коня, якого зміг роздобути, і помчав крізь засніжені поля до берегів річки Клан, де Оуклі та Буллбрідж приєдналися до шукачів. Чи то проводячи їх, чи то підганяючи, Джеремі доправив наймитів до Клана, де були капітан Ейртон, м-р Гайд, Генрі Вудгоуп і Стрейндж.

З’ясувалося, що розповідь Оуклі та Буллбріджа дивним чином суперечила розповіді м-ра Гайда. Той бачив Арабеллу на голих засніжених схилах Касл-Ідрис. Вона йшла на північ. Він помітив її рівно о дев’ятій і, як і раніше, почув калатання дзвонів.

З іншого боку, Оуклі та Буллбрідж бачили, як вона хутко продиралася крізь темні зимові хащі за п’ять миль на схід від Касл-Ідрис, але вони також стверджували, ніби помітили її рівно о дев’ятій годині.

Капітан Ейртон насупився і спитав, як Оуклі та Буллбрідж знали, що була дев’ята година, адже, на відміну від м-ра Гайда, ніхто з них не мав кишенькового годинника. Оуклі відповів, що вони так подумали, бо почули калатання дзвонів. А дзвони ті, на думку Оуклі, лунали з церкви святого Георгія у Клані. А Буллбрідж заперечував: він вважав, що то не могли бути дзвони святого Георгія, бо в церкві лише один дзвін, а вони чули передзвін. Буллбрідж зауважив, що передзвін той був дуже сумним — похоронним, як здалося йому, — але чому саме так, він пояснити не зміг.

В решті деталей обидві історії збігалися: ніяких дурниць про чорну сукню. Усі троє стверджували, що Арабелла була вбрана в біле і йшла доволі швидко. Ніхто не бачив її обличчя.

Капітан Ейртон розділив чоловіків на групи по четверо-п’ятеро і відрядив їх обшукувати темний зимовий ліс. Жінок він попросив принести ліхтарі й теплий одяг, а тоді спорядив вершників обдивитися високі відкриті пагорби навколо Касл-Ідрис. На чолі загону поставили м-ра Гайда, який тільки того й чекав. Через десять хвилин після того, як Оуклі та Буллбрідж закінчили свою оповідь, усі розбіглися. Арабеллу шукали, доки тривав день, але день не може тривати вічно. Лише п’ять днів минуло від зимового сонцестояння, тому о третій годині починало сутеніти, а о четвертій спадала темрява.

Шукачі повернулися до Стрейнджевого будинку, де капітан Ейртон мав намір підбити підсумки вже зробленого і з’ясувати, що робити далі. Прийшли також кілька леді з маєтків по сусідству. Вони спробували було чекати вдома на новини про долю місис Стрейндж, але виявили, що це дуже самотня і тривожна справа. Тому жінки прийшли до Ешфейра: почасти, щоб допомогти у разі потреби, але головне — щоби втішитися у товаристві одна одної.

Останніми повернулися Стрейндж і Джеремі Джонс. Взуті й забрьохані, вони зайшли просто зі стаєнь. В обличчі Стрейнджа не було ні кровинки, а погляд бездумно блукав. Він виглядав і рухався, наче сновида. Певно, він і не сів би, якби Джеремі Джонс не втиснув його у стілець.

Капітан Ейртон розклав на столі карти й почав з’ясовувати у кожної групи шукачів, де вони були і що знайшли, — тобто не з’ясував геть нічого.

Кожен присутній чоловік і кожна жінка думали про те, що охайно намальовані смуги й слова на картах були насправді скутими кригою ставками й ріками, мовчазними лісами, замерзлими ровами й високими голими пагорбами, і кожен із них згадував, скільки овець, корів та дикої звірини загинуло в цю пору.

— Здається, минулої ночі я прокидався… — раптом пролунав хрипкий голос.

Усі роззирнулися.

Стрейндж досі сидів у кріслі, куди його прилаштував Джеремі. Руки мага звисали обабіч тіла, а поглядом він втупився у підлогу:

— Здається, минулої ночі я прокидався. Коли саме — не знаю. Арабелла сиділа в узніжжі ліжка. Одягнена.

— Ви не розповідали цього раніше, — зауважив м-р Гайд.

— Я не пам’ятав цього раніше. Гадав, що мені наснилося.

— Не збагну, — мовив капітан Ейртон. — Ви хочете сказати, що місис Стрейндж могла залишити дім уночі?

Здавалося, Стрейндж підшукує відповідь на це вельми слушне запитання, але так нічого й не сказав.

— Але ж, безперечно, — втрутився м-р Гайд, — ви маєте знати, була вона вдома вранці чи ні?

— Вона була тут. Звісно, вона була тут. Смішно було б гадати… Принаймні… — Стрейндж змовк. — Себто, коли я прокинувся, то думав про свою книжку, а в кімнаті було темно.

Дехто з присутніх почав замислюватися, що чоловік із Джонатана Стрейнджа якщо й не зовсім недбалий, то принаймні на диво неуважний до своєї дружини. Хтось навіть почав із сумнівом позирати на нього й обмірковувати причини, чому віддана (здавалося би) дружина раптом втікла у заметіль. Суворі слова? Лиха вдача? Жахливі з’яви, що супроводжують роботу мага, — привиди, демони, почвари? Раптове викриття Стрейнджевої коханки і півдюжини дітей на стороні?

Раптом із передпокою долинув крик. Потім ніхто не зміг сказати, чий то був голос. Кілька Стрейнджевих сусідів, що стояли найближче до дверей, пішли подивитися, що трапилося. На їхні зойки збіглися всі інші.

Спершу в передпокої панувала темрява, але за мить принесли свічки — й усі побачили постать біля підніжжя сходів.

То була Арабелла.

Генрі кинувся її обнімати; м-р Гайд і місис Ейртон говорили, які ж вони раді бачити її живою і здоровою; інші почали висловлювати своє зачудування й повідомляти всякому, хто був ладен слухати, як вони й уявити не могли, що вона тут. Леді та покоївки оточили Арабеллу й засипали її запитаннями. Чи вона не постраждала? Де вона була? Чи вона загубилася? Чи ж її щось засмутило?

А тоді, як це часом трапляється, кілька людей водночас збагнули щось досить химерне: Стрейндж не промовив ні слова, не ступив ні кроку назустріч дружині — та й вона нічого не казала чоловікові й не підходила до нього.

Маг стояв, мовчки дивлячись на свою дружину. А тоді раптом вигукнув:

— Господи, Арабелло! Що це ти одягла?

Навіть у непевному, мерехтливому сяйві свічок було ясно видно, що Арабелла вбрана у чорну сукню.

44 Арабелла

Ви ж промерзли до кісток! — проказала місис Ейртон, узявши Арабеллу за руку. — Лишенько, од вас холодом віє, як із могили!

Ще одна леді побігла по шаль Арабелли у вітальню й принесла блакитну накидку з індійського кашеміру, оторочену золотим та рожевим гаптуванням. Та варто було місис Ейртон накинути шаль на Арабеллині плечі, як чорна сукня неначебто згасила всю красу шалі.

Склавши руки на колінах, Арабелла розглядала всіх зі спокійною байдужістю. Не відповідала на жодне з люб’язних питань і, здавалося, ні дивувалась, ні бентежилась через присутність такого натовпу вдома.

— Де ж ти запропастилася? — домагався від неї відповіді Стрейндж.

— Гуляла, — відказала вона звичайним своїм голосом.

— Гуляла? Арабелло, ти не тямиш, що кажеш! Випало три фути снігу! Де можна було гулять?

— У темному лісі, — відповіла вона. — Серед мирно поснулих братів і сестер. За високими пустищами поміж духмяних привидів давно померлих братів і сестер. Під сірим небом у снах та в шепотінні прийдешніх братів і сестер.

— Що? — витріщився на неї Стрейндж.

Нікого не здивувало, що такі ласкаві питання її не заохотили, і вона просто відмовилась говорити. Щонайменше одній дамі здалося, що саме через чоловікову грубість вона така тиха й говорить так дивно.

Місис Ейртон лагідно пригорнула Арабеллу до себе й підштовхнула до сходів.

— Місис Стрейндж потрібен відпочинок, — твердо заявила вона. — Ну ж бо, моя люба, ходімо вдвох нагору…

— Е, ні! — обурився Стрейндж. — Заждіть! Я хочу знати, звідки в неї ця сукня. Перепрошую, місис Ейртон, але я мушу наполягати…

Він ступив до них, але раптом зупинився і спантеличено глянув на підлогу. Неначе обминаючи щось, він гукнув до Джеремі:

— Звідки тут ця вода? На місці, де стояла місис Стрейндж?

Джеремі Джонс підніс канделябр поближче до сходів, де виднілася велика калюжа. Вони зі Стрейнджем оглянули всі стіни й стелю. Зацікавлені, до них підійшли інші слуги й джентльмени.

Поки чоловіки відволікайся, місис Ейртон забрала Арабеллу нагору.

Велика зала в Ешфейрі була така ж старомодна, як і решта садиби. Стіни її обшиті були берестовими панелями бежевого кольору. Підлогу встилали добре виметені кам’яні плити. Одному зі слуг здалося, що вода могла просочитися крізь шпарини між плитами, тож він пішов по залізний прут і поштрикав їх, шукаючи розгойданий камінь. Але щільно допасовані плити лежали по своїх місцях. Не знайшлося жодного місця, звідки могла затекти вода. Декому спало на думку, можливо, вода набігла з двох собак капітана Ейртона. Тварин ретельно оглянули, та вони виявились достоту сухі.

Нарешті сіли роздивитися саму воду.

— Вона ж чорна, і в ній плаває щось дрібне, — зауважив Стрейндж.

— Схоже на мох, — сказав Джеремі Джонс.

Вони дивувалися, зачудовано гукали, але так нічого і не зрозуміли й покинули розслідування. Незабаром джентльмени пішли по домівках, прихопивши з собою дам.

О п’ятій годині Дженет Г’юз піднялася в спальню господині і знайшла її на ліжку. Арабелла навіть не зняла своєї чорної сукні. Коли Дженет поцікавилася, як вона почувається, та відповіла, що болять руки. Покоївка допомогла хазяйці роздягтись, а спустившись униз, розповіла все Стрейнджу.

Наступного дня Арабелла поскаржилася на біль, який по правій стороні спускався від маківки до самих ступень (принаймні вони так її зрозуміли, оскільки вона сказала «від крони до кінчиків коріння»). Стрейндж занепокоївся і негайно послав по м-ра Ньютона, лікаря, який практикував у Черч-Стреттоні. По обіді м-р Ньютон приїхав до Клана, але вдіяти нічого не зміг, бо, як не рахувати болю, з Арабеллою здавалося все гаразд. Назад він вирушив у доброму гуморі, сказавши Стрейнджу, що повернеться за день-два.

А третього дня вона померла[280].